Кременецький звір

Розділ 12 У якому відбувається полювання

Нещасного шинкаря загорнули у Мнішекового плаща і, крекнувши від натуги, закинули згорток на круп кобили, що хропла й брикалася копитами — так не хотіла бути катафалком. Голота довго шепотів їй щось у морду, поки шкапа врешті не завмерла, поводячи вухами, а тоді сумирно потьопала стежкою. Ішла, хоч і раз по раз косила очима на свій вантаж і нервово дрижала ніздрями.

Заплутана лісова стежка, яку ще треба було розгледіти під снігом, скоро вивела їх до широкого поля. На ньому, ховаючись за купками невеликих гаїв, розкинулося село Лишня. Саме звідси з клунком наїдків приходив до любовного гніздечка Мнішека покійний шинкар.

Лишня, що коптила зараз зимове небо струменями димів, хоч і належала шляхтичу Бруно-Камінському та на п’яницю-господаря уваги звертала мало. Це було небідне село з власною, збудованою кілька років тому церквою і вітряком, що повільно махав на горбку своїми велетенськими руками. Вітряк той, крім усього іншого, був орієнтиром для подорожніх, яких у Лишню сунуло чимало. А все через суху ковбасу з пивом — страву, яка прославила місцеву корчму.

Знаменитий шинок вони побачили відразу. Він стояв не на краю села, як зазвичай, а чи не в самісінькому центрі і виглядав майже так само пишно, як панський палац. Коні почвалали до великого будинку з кількома дверима, ґанком і вирізаним зі стовбура дерева звіром, у якому Мнішек упізнав ведмедя, а Голота — велетенського бобра, що гордо стояв серед цілого моря багнюки.

Ліценціат скочив із кобили і заходився стягувати тіло нещасного шинкаря. За його маніпуляціями з вікон корчми спочатку зацікавлено спостерігало лише кілька пар очей, та вже наступної миті двері розчинилися й надвір вилетіла розпатлана шинкарка, що, біжучи, рвала на собі волосся. Божевільно випинаючи очі, вона дико завила, впала й почала качатися по підмерзлому багну. Крики були настільки страшними, що скоро на майдан набігло чи не півсела. Кліпаючи очима, всі дивилися на роздерті груди чолов’яги, швидко хрестилися, а хтось із бабів і малечі вже й собі схлипував і підвивав.

Голота з Мнішеком трохи постояли у натовпі, а тоді натягли шапки, покликали старших чоловіків і коротко розповіли, де й коли знайшли тіло. Закінчивши, Голота піймав погляд Мнішека і показав очима в бік наливайки. Той лише похмуро кивнув.

Через переполох нікого в шинку не було, тож Голота не став чекати, а перехилився через шинквас і вже хотів узяти пляшку, як почув рюмсання. Ліценціат подивився вниз і побачив чорнявого хлопчика, що, забившись у куток, розтирав кулаком сльози по замурзаній мармизі. Голота перестрибнув через шинквас, присів навпочіпки біля малого й потурсав його за плече. Хлопчак підняв заплакані очі й зашепотів самими губами.

— Дядько Василь казав батьку не йти, а вони не послухалися, — малий ковтав сльози й гучно шморгав носом. — Дядько казав, що в лісі звір саме ходить, а батько тільки сміялися. І мати сміялися, — знову перехнябило малого, і він готовий був уже з силою розревітися, та Голота схопив його за руку, стиснувши до болю.

— Який звір? Хоча до біса того звіра. Кажи, де дядько живе?.. Ну!

У хату до бороданя Василя, що спав на лавці, не знімаючи паркого кожуха, першим зайшов Голота. Він широко перехрестився на ікону і став навпроти чолов’яги могутньої статури, що не виказував ознак життя. На те, що воно таки ще теплиться в огрядному тілі, вказувало хіба що слабке сопіння. Услід за Голотою до господи тихо пробрався Мнішек, який обережно сів на краєчок лави, гидуючи торкатися будь-чого, а потім, подумавши, витяг свій батистовий носовичок і приклав його до обличчя. Диво, та напружений гіпнотичний погляд Голоти, що втупився в бороданя, приніс результат. Господар отямився, повів осоловілими очима навколо, підвівся й дихнув на гостей сивухою, та так, що ті мало не вчамріли на місці.

— Слава Ісусу… — почав було Голота, хапаючи ротом повітря.

— Що, привезли того дурня? — прохрипів бородань у відповідь.

— Кого? — ввічливо перепитав Голота.

— Гаврила, родича мого… Ну, шинкаря! — крикнув Василь, зайшовся кашлем і потягся за кухликом з водою.

— А-а-а, привезли. Так. Холодного вже… А як ти здогадався? — здивувався Голота.

Василь застережливо виставив долоню, продовжуючи пити, і лише коли перехилив весь кухоль, відповів.

— Чую крик від шинку, Пріська верещить… — тикнув пальцем бородань у бік корчми. — А я казав йому вчора, щоб не їхав.

— Чому це?

— Бо Звір ходить.

— Хто ходить? — ще раз напружено запитав Голота.

— Ну, той, що людей їсть.

— Звір? — проказав ліценціат, не відриваючи погляду від бороданя. — Ти п’яний часто ходиш? З п’яних очей тобі і Люципер, мабуть, ввижається.

— Як тебе… — голосно почав Василь, а тоді зашепотів. — Бачив його на власні очі, — приклав він палець до очей, а тоді показав на Голоту, — як тебе зараз.

— І який він?

— Страшний. Вишкірений, з пасмами. Диявольське поріддя.

— То він людей шматує?

— Роздирає. Кігтями, — хитнув головою бородань.

Голота подивився на Мнішека, що лише нервово посміхнувся.

— На диявола схожий! — повторив Василь. — На якогось химерного вовка чи що. Тільки худого й довгого, як жердина, і все хоче на задні лапи стати. Очі горять сатанинським вогнем… Я саме пастки перевіряв, коли він з лісу вийшов… То я мало в штани не… того.

Мнішек хотів був щось сказати, відняв напахченого платка від рота, та Голота вирячився на магната з таким виразом обличчя, що той лише клацнув зубами й не видав ані звука. Голота потягся до поясу і повільно витяг звідти капшучка, що зранку йому видав Сангушко. Кошель призивно дзенькнув. Бородань мотнув головою, як дикий аргамак, кліпнув зненацька протверезілими очима й подивився на Голоту.

— Підеш з нами? Покажеш, де бачив? — спитав ліценціат.

— Піду, — просто відповів Василь, не відриваючи погляду від мішечка з грішми. У голосі Бороди не відчувалося й натяку на те, що він ще хвилину тому й лика не в’язав. Голоту так здивувала така реакція на гроші, що він ще раз потрусив гаманом, монети знову дзенькнули. Селянин, наче зачарований, важко піднявся на ноги.

— Утретє я тобі не радив би трусити грошима в нього перед пикою. Бо він ще полетить, — проказав Мнішек, не забираючи руки з хусткою від рота.

За кілька хвилин від сонного чолов’яги, що нагадував зарослого щетиною кабана, не залишилося й сліду. Збираючись у дорогу, Василь пурхав хатою, де жив одинаком, як метелик. Він одягнув іншу свиту, знайшов шапку, мовчки запхав у руки Голоті якусь стародавню пищаль. На рушницю ліценціат дивився з недовірою, адже не схоже було, аби з неї хоч раз стріляли, але нічого не сказав. Собі ж Василь узяв величезну рогатину.

— Вибачте, пане, в мене для вас нічого немає, — засмучено проказав він, подивившись на Мнішека.

— Дякую, — презирливо відкопилив губу Мнішек. — У мене є пістоль. Але не думаю, аби він згодився. — І обернувшись до Голоти, додав: — Шановний Голото, вам не здається, що ця, як би це сказати не так образливо, експедиція… — це якась дурня?

— Можливо, пане Міхале, — спокійно відказав Голота. — Але я завжди довіряю своєму чуттю, тож вважайте, що я щось відчув. Як-то кажуть, мисливський собака взяв слід, — пафосно закінчив Голота.

— Голото, з вас мисливський собака приблизно такий, як із зайця, — пирхнув Мнішек. — Ви забули, як тільки-но увірвалися в будуар, бо думали, що там… катівня?!! І ви ще смієте говорити про якісь там відчуття?

— Я б не вривався, — голосно відказав Голота, а тоді притишив голос, — якби ви, пане Міхале, не волали, як зранений олень. Вибачте, вашамосць.

Мнішек почервонів, замовк і, сердито запхнувши свій пістоль за пояс, вийшов із хати. Вже за десять хвилин дивна процесія з одного пішого із ношею на плечах і двох верхових полишила Лишню й посунула стежиною, що вела до лісу.

За годину вони вже сиділи в кущах ліщини поблизу тієї галявини, де бородань Василь бачив Звіра. Всі дивилися на козу, що тинялася галявиною й мекала, явно розуміючи, що припнули її посеред лісу з недоброю метою. Вона докірливо дивилася в кущі, за якими принишк бородатий Василь, марно намагаючись викликати у господаря муки сумління. Тим часом Голота з Мнішеком, що сиділи поруч, пристрасно шепотіли, сварячись через усю цю затію. Молодий магнат усе скептичніше ставився до ідеї полювання на вовкулаку. І, треба сказати, з кожною хвилиною сидіння й споглядання за рогатою приманкою Голоті було все важче наводити аргументи на захист свого плану.

— Добре, хай цей дурень справді бачив щось. Хай він бачив вовкулаку. Та чого б тому Звіру приходити в одне й те ж місце? Чому саме на цю задрипану галявину? Чому зараз? — голосно сичав Мнішек, цокаючи зубами від холоду. Голота кивнув у бік Василя, що, почувши шепіт, повернув до них свою зарослу жорстким, як кабаняча щетина, волоссям морду. Ліценціат аж головою покрутив.

«Господи, якби я таку мармизу зустрів у лісі, то злякався б більше, ніж того перевертня, якого ми марно тут чекаємо».

— Василь сказав, що тут його бачив не лише він. А й ще кілька людей з села, що зараз бояться поткнутися навіть на городи, бо так перелякалися! — упевнено шепотів Голота. Він і сам уже відчував, що ніякого Звіра вони сьогодні не побачать, проте вперто випромінював спокій і впевненість.

— Може, то вони того Василя й бачили! Подивися на нього, якийсь кабанячий сенатор. Або король! — прошепотів Мнішек, неначе вгадавши Голотині думки.

Голота, що сидів, стискаючи в руках древню пищаль, врешті втратив терпець, повернувся до Мнішека і також зашелестів приглушеним голосом:

— То їдьте до Кременця, пане Міхале! Чого ви тут сидите? Я приїду згодом.

— І кинути вас одних? За кого ти мене маєш??? — люто заворушив губами Мнішек і замовк, ображено відвернувшись.

«Ну й добре. Може, оце заспокоїться нарешті наш змерзлий магнатик, хай поображається. Та й тихіше буде», — подумав Голота про Мнішека, що демонстративно повернувся в інший бік і тепер роздратовано барабанив пальцями по своєму міланському пістолю. Голота скосився на проводжатого, що сопів трохи в стороні, озброєний лише довгою рогатиною, яку він тяг із собою, незважаючи на всі Голотині кепкування.

«Якщо збрехав, сучий син, голову тобі одіб’ю» — ніжно подумав Голота, а Борода, наче відчувши його погляд, злякано скосив очі на ліценціата.

Уже йшло до вечора, подув холодний вітер, стало вже аж зовсім незатишно. Навіть натяку на вовків, лисиць, диких кабанів, турів, вовкулаків, пекельних створінь або залізоносих босоркань[31]не було. Голота все більше й більше відчував себе дурнем, але здаватися не хотів. Надто вже переможно на нього дивився Мнішек, що шкірив зуби в посмішці, як тільки ліценціат повертав до нього голову. Все частіше тривожно оглядався й Василь, який добре розумів, на кого впаде злість панів, якщо засідка буде марною. Мисливець потроху відповзав від похмурого Голоти, готовий дати стрекача будь-якої миті. Врешті ліценціат подивився на небо, де саме з’явилася перша зірка, сплюнув і став на коліно. Коза, побачивши Голоту, зрозуміла, що нарешті відіграла свою небезпечну роль, радісно сіпнула рогатою головою.

— Пане Міхале, досить на мене вже дивитися своєю отруйною посмішкою. Так, я визнаю, що програ… — закінчення слова застрягло Голоті в горлянці, адже краєм ока він помітив якусь тінь, що шугнула до нього збоку…

Ще продовжуючи говорити, він розвернувся, тримаючи перед собою піщаль. Користі від пукалки було приблизно стільки ж, як, скажімо, від граблів чи лопати, тож він просто дивився, як Звір відірвався від землі у стрибку. Почувся тріск і гуркіт — то Мнішек вистрелив зі свого міланського дива, та не влучив. Голота заплющив очі, однак важкого тіла, що зносить із ніг та шматує кігтями і зубами, так і не відчув. Він похитнувся, розплющив одне око. Поруч на землі конав Звір. Химерна істота харчала й судомно раз по раз смикалася своїм довгообразим тілом, неначе воліючи витягти з закривавленого боку довгий стирчак. Величезна неоковирна рогатина бородатого Василя, який, притиснувши пудові кулаки до грудей, зараз злякано дивився на страшну пащу у червоній піні, прохромила диявольського Звіра наскрізь.