Кременецький звір

Розділ 14 У якому Голота йде на побачення

Хр-хр-хр! — хрипіло під Голотиними пальцями, і для нього цей хрип був ангельською музикою. Він із ненавистю дивився у побуряковіле, побите віспою обличчя з вислими татарськими вусами і час від часу відхилявся від кулаків, якими його жертва намагалася відбитися. Очі ката Болиця розширилися і стали більшими вдвічі. Він харчав, заходився слиною, і удари його ставали все слабшими. Голота зрозумів — це кінець, і востаннє подивився в перехняблене й червоне обличчя свого ворога. Двічі той був на волосину від того, аби перервати життя Голоти, і лише дива не дозволили цього зробити.

«Навіть трохи шкода отак банально вбивати такого серйозного супротивника. Можна було, звичайно, влаштувати справжню дуель із секундантами, стати в позицію, стрімкими ударами загнати його в кут і розпанахати до поясу, але… Що ж робити, коли ти застав ворога у спальні, у сорочці й на нічному горщику, а за дверима можуть бути кілька підручних із киями. На війні, як на війні…», — тільки-но подумав розслаблений Голота, як отримав такий удар по голові, що відлетів із ліжка, гепнувся своєю багатостраждальною макітрою об стіну й уже не мав бажання філософствувати.

Деякий час вони дивилися один на одного — Голота, що крутив головою, намагаючись прийти до тями, і Болиць, що хапав повітря, наче короп, якого щойно викинули на берег. У руках кат тримав погнутого мідного баняка, в який щойно справляв свої природні потреби.

У Голоти перед очима світ крутився, немов на каруселі, він хотів було піднятись, та лише заточився й обіперся об стіну. Ліценціат торкнувся голови. Крові було мало, але один бік спух, немов усередині надули якогось пухиря. Голота повернувся до ката, який і досі пожадливо хапав повітря, але не міг навіть посунутись у його бік — так йому було недобре. Вони мовчки дивилися один на одного, аж поки Болиць ледь-ледь прохрипів:

— Чого ти хочеш?

— Убити тебе, а чого ж іще, — мляво вимовив Голота. Його нудило, хотілося лягти на підлогу й обійняти її руками.

— Забирався б ти звідси, як тобі вдруге пощастило… З Кременця. Не випробовуй долі… — задихаючись, проказав Болиць.

— Не можу, — скривився Голота, притискаючи руку до рани, яка почала вже пульсувати болем.

— Чому? Така жага помсти? — натужно шелестів Болиць.

— Бо ти людей убиваєш, — так же неспіхом, ледве виштовхуючи слова, промимрив Голота.

— Злодіїв і вбивць… Аякже.

— Невинних людей, Яську. Невинних людей.

— Ти не був невинним, Голото, ти сам знаєш, за що потрапив до мене вперше, — тримаючись за горло, прошипів Болиць.

— Я не про себе…

— А про кого? — щиро здивувався Болиць.

— Не прикидайся дурником, кате… Що, любиш людей насмерть канчуками забивати і серце виймати?

— Про що ти кажеш, Голото? Я людей за присудом суду вбиваю і ніколи інакше. Ось тобі хрест, — Болиць намагався перехрестися, але знову схопився рукою за горлянку.

— Брешеш, собако, — прогугнявив Голота. — Зниклі люди — то твоя робота. Забиваєш їх своєю дев’ятихвосткою, а тоді серце їм вириваєш.

— Як це? — обличчя ката витяглося.

— Актор із тебе нікудишній, повір мені.

— Так то не Звір, якого ви сьогодні з Мнішеком притягли?

— Не прикидайся, — знову промимрив Голота. — Я бачив на тілі жертви сліди твоїх канчуків… Перетворюєш груди людей на кашу своїм нагаєм із кігтями? — люто випнув губи Голота.

— А що, тільки я маю дев’ятихвостку по всьому старостві?! І навіщо мені вбивати? — обурено зашепотів Болиць.

— Бо ти хворий звір, Болицю. Ось чого. Отримуєш задоволення від болю інших.

— То скажи мені, навіщо мені це робити? Десь у глухих лісах? Я ж і так убиваю людей! Цілком легально і зі згоди церкви, старости й магістрату. Навіщо трястися, ховатися й чекати, що мене знайдуть та четвертують на площі?

— Бо ти…

— Бо я — «хворий звір»? Так-так, я зрозумів тебе, — насмішкувато прохрипів Болиць.

— Ти обрав дуже зручну позицію, кате. Упевнений, що маєш непохитну залізну причину, чому на тебе ніхто не подумає…

— А ти вигадав собі дуже зручного вбивцю. Який навіть не може захиститися, бо ти за нього все вирішив.

— Де ти був того ранку, коли вбили Мільчека, Болицю?

— Якого ранку?

— Першого дня листопада.

— Дай подумати. Це ж неділя.

— Так, неділя.

— Була в мене робота. На майдані. Відьма Хриська, що чаклувала проти пана Торжевського. Можеш перевірити. А то її спитати, на Медовій вона живе. Правда, як вона розкаже — без язика? — Болиць широко посміхнувся, та знову скривився від болю.

— О котрій?

— Опівдні.

— Ти мав доста часу, аби зранку доскакати до Кременця з лісу.

— Мабуть, я оце саме маю чарівного коня, що літає під хмарами, дихає вогнем і пускає вітри, і часто літаю на ньому до Львова, а як є трохи більше часу, то й до Кролевця…

— Я не вірю жодному твоєму слову, — проказав Голота, та почувався він уже не так упевнено.

— Ти знаєш, я дуже рідко коли не буваю вранці вдома, — поволі проказав Болиць.

— Чого це?

Замість відповіді Болиць ухопився за балясину ліжка й поволі встав. Голота стрепенувся і також обіперся на коліно, а тоді, тримаючись за стіну, підвівся й повільно витяг великого захалявного ножа.

Болиць дивився на криве, геть поколупане щербинами лезо своїми бляклими очима й жодного разу не зморгнув. Тоді повернувся до Голоти спиною, дошкандибав до бічних дверей і штовхнув їх. Там були сходи, що тягнулися нагору, і кат повільно ними поліз.

З величезним зусиллям Болиць піднімав ноги й перся на верхотуру. За ним обережно йшов Голота, чекаючи від литвина якогось підступу. Дибаючи, як дві каліки перед церквою, Голота й Болиць таки дісталися гори. Кат відкрив заслінку, і Голота відразу оглухнув. Сотні звуків хлинули на нього зусібіч.

З виряченими очами він повів головою, не розуміючи, куди потрапив. Навколо була зелень, неначе влітку, і звідусіль щебетали, кректали, співали й тьохкали птахи. Сині, зелені, різнокольорові, з довгими хвостами й химерно вигнутими дзьобами, вони перелітали з гілля на гілля ліан, що росли в здоровенних горщиках, сиділи й дивилися на відвідувачів сотнями чорних блискучих очей.

— Що це за бісової віри горище? Це ти мене так угатив, що мені тепер ввижається якась дурня? — ледь спромігся вичавити з себе Голота, очманіло дивлячись на ці джунглі в будинку серед волинських снігів.

— Це справа всього мого життя, — гордо вимовив Болиць.

— Я думав, що людей катувати на дибі — то справа твого життя, підлий вилупку, — зачаровано крутив головою Голота.

— Ні, то робота. З опівдня до вечері — катування. У неділю — страта. Без свят і вільних днів.

— А ти таки хворий, Болицю. Катувати людей і зробити такий рай у себе на горищі.

— Я до птахів завжди мав приязнь. Через те й погорів у Могилеві. Украв дорогого сокола в пана Мацевича, але той здійняв ґвалт, тож я мусив тікати. Тут став катом. А що скажеш робити бідному литвину, який замерзав під стінами цього благословенного міста? Не здихати ж з голоду. Спочатку було важко, але втягнувся, робота хоч і важка, але гроші маю. Не згірш, як людей убивати темними вечорами, як дехто, — покосився він на Голоту.

— Я краще здох би під брамою, — прошепотів Голота, задерши голову. — А що то, що то? — збуджено заговорив він, несподівано тикаючи пальцем на самий вершечок високого горища.

— Ramphastos toco. Я колись купив його в циган, а вони вкрали десь у Чехії. Потім тільки взнав, як воно називається. Токо чи тукано.

— Я бував в Італії та Іспанії, але такого не бачив ніде. А отой, отой?

— То червоний ара. Їздив голову відрубувати португальцю одному, у Львові. То забрав клітку.

— То чого я маю тобі вірити? Як це все доводить, що ти зранку не міг бути в Кременецьких горах? — несподівано запитав Голота.

— Бо зранку я доглядаю за цим усім. Годую їх, напуваю, поливаю тут усе. Ніхто про цей сад не знає. От тепер лише ти…

— От ти й піймався, — радісно закричав ліценціат, — сам же казав — до Львова їздив голову рубати!

— Давно то було. Зараз нікуди не їжджу. Магістрат не відпускає, та я й сам не хочу. Піди до магістрату, дізнайся, уже з три роки нікуди виїжджав…

Вони спустилися вниз і сіли за великого стола, один навпроти одного. Болиць усе так само тримався за шию, а Голота — за голову.

— І чого це після зустрічей із тобою я завжди виглядаю й почуваюся так божественно?

— Бо тобі завжди щастить. Ти вже давно мав би не відчувати нічого, а бути закопаним отам за старим цвинтарем, як собака. Будеш пити? — потягнувся Болиць до скрині.

— Не займай. Ще отруїш.

— Була така думка, — ствердно кивнув головою Болиць.

— Полюєш на мене?

— Чого це?

— Полюєш, не бреши хоч тут. Мені люди кажуть. Мститися хочеш. Зараз он можеш спробувати мене вбити. Хочеш людей позвати?

— Хочу. Але не можу, — зізнався, шепочучи, Болиць. — Та й сьогодні, як на гріх, удома сам.

— Чого це ти мені кажеш?

— Аби тебе обдурити, — посміхнувся Болиць. — Казек спить унизу, собака. Якщо він досі не тут, значить, його не розбурхає навіть гармата. Напивсь. Хоча може й піднятись. Тих слуг ніхто не знає, — скривився Болиць. — Але за тобою я не полював, клянуся. Це ж як за вітром ганятись. Та й навіщо? Я ж і так знаю: ти до мене ще сам прийдеш. І ми доведемо справу до кінця, — хижо посміхнувся кат.

— То ти не полював на мене у Кременці? Зі своїми людьми?

— Ні, — просто відповів кат, і Голота йому відразу повірив. «От сучий Карась!!!» — скаженіючи, згадав він старого друга.

— Усе одно, кате, це дуже вдалий момент, аби закінчити те, що ми колись почали, — ворухнув Голота рукою з ножем.

— Почали? Так, я завжди хотів завершити роботу, яку почав. Убивати й калічити — то моя робота. Задоволення я не маю, та працюю на совість. І люди мені дякують. Бо таких крутіїв, як ти, тут менше. А от що хочеш ти? Чому ти тут? — обвів Болиць рукою своє помешкання. — Мститися? Ти б і камінь убивав, якби він скотився на дорогу з гори? Він же в тебе міг життя забрати. Та й не тобі мене стидати. Згадай того жевжика, якого ти біля шинку зарізав своєю карабелою і через якого вперше до мене потрапив, га? Як же так, ти ж із такої родини, хіба тіні предків не дивляться на тебе з осудом?! — уїдливо промовив кат.

— Не будемо про мою родину…

— Та й правда, оті гарні шляхетські родини — то одна мальована гробниця: зверху блищить, а зсередини гнилля, як у Біблії говориться. Он шляхетні люди в покинутому будинку Потоцьких таке влаштовують…

— Що саме? — швидко запитав Голота, та Болиць уже прикусив язика й усім своїм виглядом показував, що хотів би зашити собі рота.

— Я досі хочу тебе вбити, — нагадав Голота кату.

— Та я й сам не знаю… Мене колись визвали туди забрати рештки чиїсь закопати. Я зробив і не питав, що і хто. Але щось там діється. У перший день повні.

— Чиє тіло?

— Не знаю, я не хотів дивитись.

— А хто наказав?

Болиць демонстративно випнув губи, даючи зрозуміти, що відповіді Голота не отримає.

— Сьогодні буде перший день повні, — Голота пильно розглядав обличчя Болиця.

— Так, — просто сказав кат.

Голота встав і нахилився до Болиця, приклавши ножа до його шиї. Кат лише трохи скосив очі на лезо, а тоді подивився на Голоту. Мовчки, без благань і сліз.

— Мій пістоль, кате!

— Бусурманський?

— Так.

Кат піднявся, підійшов до скрині, звідки хотів діставати напої. Він розвертався, коли Голота перехопив його руку з пістолем, який кат забрав у Голоти ще тоді, під час першої їхньої зустрічі.

— Не заряджений…

— Про всяк випадок, кате, — Голота м’яко витяг зброю з рук Болиця.

Ліценціат подивився на пістоль, увесь вкритий арабською в’яззю, провів по ньому пальцями, посміхнувся й повернувся, аби йти. Уже біля вікна його гукнув Болиць.

— Голото!

Той повернувся, тримаючи одну ногу на підвіконні. Цей простий рух зовсім забив Голоті памороки, і він ледь не звалився вниз.

— Що ти хочеш, бісової віри кат?! — роздратовано спитав він.

— Наступного разу, коли потрапиш до катівні, я не буду довго тебе мучити, а відразу вб’ю, — прошепотів Болиць.

— Домовилися.

— Голото!

— Га?

— Це не тому, що я милостивий. А тому, щоб ти знову не вислизнув. Пам’ятай, яким би ти не був щасливцем, шансу не буде.

— Шанс є завжди, шановний кате. Шанс є завжди.