Кременецький звір

Розділ 10 У якому Голота розпочинає пошуки та за своєю звичкою знаходить лише la femine

Юзеф Паулін Сангушко сидів у своєму улюбленому м’якому кріслі, склавши пальці рук докупи й роздратовано дивлячись крізь них на вогонь у величезному каміні. Сьогодні зазвичай спокійного кременецького старосту нервувало все. Навіть дрова, що ніяк не хотіли розгоратися. Новини ж з Варшави, де в сеймі творилося казна-що, новини від брата-пияка з Дубна, який робив посміховисько з усієї родини та новини з Кременця, де через вовкулаку посміховиськом був уже він сам, просто доводили до сказу. Князь Юзеф совав щелепою і все кутався у строкатий шотландський плед, коли до його покоїв зайшов цибатий білявий камердинер-сілезець. Він завжди тонко відчував настрій господаря, тож тихенько й мовчки став біля крісла. Кременецький староста із зусиллям відірвав погляд від багаття й подивився на слугу, який у відповідь шанобливо схилив свого тонкого тулуба й так застиг.

— У чому справа, Тишевичу? — роздратовано запитав староста.

— Вибачте, пане Юзефе, я б нізащо не наважився турбувати вас у такий день, коли пан Міхал…

— Швидше, чорт тебе забирай, Тишевичу! — вигукнув Сангушко.

— Прийшов чоловік, який мав зустрітися сьогодні з паном Міхалом. Він стверджує: грати в шахи, — неголосно повідомив камердинер.

— Болицевий в’язень? Ліценціат? Що він хоче? Ви пояснили йому, що сталося?

— Так, пане. Саме після цього він попросив аудієнції у вас. І був, гм, досить настирливим і переконливим, — камердинер кашлянув, згадуючи ножа біля своєї горлянки і вирячені очі, якими ліценціат, бодай йому руки повідсихали, крутив біля обличчя камердинера, немов скажений.

— Та невже? Тоді запроси його, спитаю чого він хоче… — махнув рукою староста.

Камердинер уклонився і зник, а вже за мить відчинив двері. Швидким кроком увійшов Голота. Убраний у простий і чистий одяг, він уже не справляв на Сангушка того гидливого враження, як на першій зустрічі. Цього разу староста побачив не брудного жебрака, що якимось дивом говорив вишуканими тирадами, а звичайного небагатого шляхтича, опоясаного карабелою, з чисто виголеним обличчям і чорними хвацько закрученими вусами.

— Ви прекрасно виглядаєте, пане ліценціате, — не встаючи з крісла, привітався Сангушко. Голота нахилив голову й клацнув підборами.

— Дякую, пане Юзефе. Це все завдяки василіянам та лікарю Хохриттеру, вашамосць. Це справжня удача, що таке світило науки тепер у Кременці. Він справді володіє надзвичайними уміннями і поставив мене на ноги чи не за день.

— Що привело вас до мене? — нетерпляче обірвав Голоту князь.

— Думаю, ваш камердинер дещо розповів вам. Але я додам. Ми домовилися з паном Міхалом розіграти одну-дві партії в шахи сьогодні зранку. Та прибувши до вашого гостя, я почув жахливу новину…

— Так, ліценціате, пан Міхал зник. Зараз його шукають усім містом. Але, боюся, це не дасть результатів, адже пошуки тривають з учорашнього вечора і з того часу жодного сліду пана Мнішека… — староста потер рукою лоба.

— Я знаю, ви з паном Міхалом друзі з дитинства…

— Я завжди любив Міхала, але друзями нас назвати важко, бо я старший. Він дружив з нашими найменшими — Кунегундою та Модестом. А я, скажімо так, був для всіх них старшим братом… — задумливо проказав Сангушко.

— Чи впевнені ви, що робите для вашого молодшого брата все можливе? Чи передбачаєте ви додаткові пошукові заходи? — несподівано тепер уже Голота перебив старосту.

— Які саме, не розумію вас? Крім тих, що вже є зараз? — Сангушко здивовано глянув на ліценціата, що наважився питати його про таке.

— Так, — нахабно дивлячись в очі старості, кивнув Голота.

— Я роблю все, що в моїх силах! — різко почав Сангушко, але шоковано замовк, бо Голота знов його перебив.

— Зібрати людей, узяти мисливських собак, прочесати сусідні села, ліс, гори, — різко заговорив Голота.

— Справа в тому, що всі мої люди якраз і рискають по горах, нині я їх просто не встигну відкликати для пошуків пана Мнішека. Доводиться шукати всім, хто є. Здебільшого слугам, — несподівано для самого себе почав виправдовуватися Сангушко, ще більше від цього дратуючись.

Голота задумався, жуючи губу. Він тужливо подивився у вікно, згадуючи обіцянку Карасеві негайно тікати з міста, а тоді заговорив, чітко промовляючи кожне слово:

— Пане старосто, я можу знайти пана Міхала, якщо дозволите…

— Ви? — здивувався Сангушко, який саме думав, як поставити на місце нахабу, а той дав йому привід зробити це негайно. — Слава Богу, це точно вирішить справу! Якщо вже колишній в’язень… — глузливо почав він, та Голота виставив наперед долоню, змушуючи Сангушка замовкнути.

— Я, як ви вже знаєте, — ліценціат. Закінчив правознавчий факультет Болонського університету. Працював у Болонському суді, розслідував кілька заплутаних випадків у Варшаві. Можете попитати про мене у колишнього канцлера… Думаю, мої знання можуть бути доречними в цій ситуації…

Сангушко здивовано замовк, розглядаючи світило столичної криміналістики, яке стояло на його килимі, гордо випнувши груди. Але розгубився лише на мить. Староста встав, провів долонями по жабо і, потираючи руки, рушив кімнатою, підійшовши впритул до Голоти.

— Канцлер?

— Від літа вже колишній. Пан Замойський[28]може мене рекомендувати. Можете хоч зараз послати гінця до маєтку графа.

— Вибачте, я не чекав такої пропозиції і не знав про ваші професійні навички. Звичайно, пане Голото, я згоден. Ви ж розумієте, зникнення меншого брата мало порадує братів Міхала і його дядька-міністра. Мнішеки — то впливовий рід…

— Пане Юзефе, я все розумію і намагатимусь вирішити питання якнайшвидше.

— Добре, — нарешті взяв себе в руки розгублений Сангушко. — Тоді не смію вас затримувати. Звертайтеся, якщо вам щось буде потрібно.

— Насамперед мені потрібен кінь, трохи грошей і зброя.

Сангушко підійшов до стола і витяг з нього капшук, що дзенькнув монетами. Він простяг мішечок Голоті.

— Щодо коня і зброї я розпоряджуся. Якщо вам буде потрібно ще щось — негайно звертайтесь. Знайдіть його, молю вас.

— Дякую. Маю честь, — Голота вклонився і вийшов, встигнувши кинути останній погляд на князя. «Треба ж, пан Юзеф аж надто вболіває за Мнішека. Он як розхвилювався, аж почервонів».

Голота вийшов із кабінету пружним кроком. Та лишень двері за ним зачинилися, як обличчя Голоти, що ще секунду до того випромінювало упевненість, змарніло. Насправді він не мав жодного уявлення, де шукати зниклого Мнішека. Новоспечений сищик зважив на долоні мішок із грошима. «Найрозумнішим було б їхати зараз через Вишневецьку браму у бік Валахії». Але після секунди вагань колишній в’язень зітхнув і поплентався коридором.

«Щось надто вже швидко все змінюється. Ще зранку я мав грати в шахи, потім — тікати до Пресбурга, а тепер-от іду шукати свого невдачливого партнера, що, ймовірно, лежить десь із пробитими наскрізь грудьми і дивиться скляними очима в небо. А Болиць у цей час шукатиме мене. Я знову маю всі шанси померти в муках», — з такими думками Голота дивився на порожню вулицю, укриту калюжами. Він трохи постояв на порозі будинку старости, а тоді зробив те, що й завжди, коли треба було прийняти якесь рішення — посунув до шинку.

Біля корчми, що гнилим зубом стирчала біля Вишневецької брами, він угледів струнку фігуру, що дивно тупцяла на місці, пориваючись увійти. Кілька разів той дивак навіть хапався за ручку, але двері корчми так і не відчинив.

«То ще що за вистава?» — здивувався Голота, а підійшовши ближче, угледів молоду чорняву дівчину-шляхтянку, що кусаючи губи, зазирала у тьмяне віконце шинку.

— О миле дитя, не роби цього останнього кроку. Не переступай порогу вертепу, що назавжди закриє перед тобою ворота раю, відчинивши натомість пекло, — продекламував насмішкувато Голота й додав: — Та й пиво в них так собі…

Дівчина розгублено подивилася на нього й відвернулася.

— Не хочемо розмовляти, добре. Але ж хто проведе тебе в той розпусний дім, хто буде твоїм Вергілієм, хто влаштує тобі екскурсію пеклом?

— Ви зможете мене провести? — з надією позирнула на нього дівчина.

— Авжеж. Але натомість буду питати, а ви, ангеле мій, — відповідати. Чесно відповідати, — Голота подивився, як дівчина кілька секунд вагалася, а тоді кивнула. Ліценціат широким рухом відчинив двері, звідки негайно вирвалися дзенькання, п’яний сміх та дим. Він зморщив носа, а тоді галантно вклонився панні:

— Прошу.

За кілька хвилин вона сиділа, ухопившись за кварту поганенького пива, неначе за рятівну мотузку, яку кинули потопельнику. Голота пильно подивився на дівчину і нетерпляче кинув.

— Я оце весь час чекаю розповіді про ваше гріхопадіння. Нумо, розповідайте. Про коханого, який вас покинув, і ви видивляєтеся його у цій куряві. Про вашу останню зустріч, про його жорстокі слова… До речі, дозвольте назватися — ліценціат Болонського університету Богуслав Голота, — притиснув підборіддя до грудей Голота.

— Ярина Ястжембець… Я із Варшави.

— Продовжуйте, продовжуйте, Ярино. Що або хто привів вас у цю глушину зі столиці?

— Вовкулака…

«Це безнадійно. Хворі, хворі люди з половою замість мізків. Сюди хворих тягне. Думаю, тре замовити ще…»

— Е-е-е, що? — перепитав він і навіть трохи відсунувся від явно божевільної панночки.

— Я тут через вовкулаку, — повторила вона.

— Кохання? — з надією промовив він, але настромився на приголомшений погляд дівчини.

— Пане ліценціате, а ви ще той вигадник! Кохання з вовкулакою — такого я ще не чула! — пирхнувши, несподівано підколола вона дзвінким голосом, насмішкувато скрививши красиві губи. Панна підняла кухоль і зробила добрячий ковток: — Яке страшне пійло, — скривилася вона. — Тож, кажіть, куди ви там мене хотіли провести, Вергілію?

Від несміливої шляхтянки не лишилося й сліду. Ярина, не відриваючи погляду, дивилася на Голоту відверто глузливо. Ліценціат навіть трохи знітився. Такого перевтілення він явно не очікував.

— Ну, коли я побачив вас… Ви ж розгублено стояли біля шинку, не сміючи відчинити двері…

— Розгублено — то гучно сказано. Я просто не могла вирішити, куди саме сьогодні йти. У цей шалман старого Павла чи в «Під дукатом». Врешті вирішила, що краще сюди, коли ви нагодилися й відчинили ввічливо двері. Ще пива, Павле! — гукнула вона на весь шинок. Старий бородатий Павло лише посміхнувся й кивнув.

— Ем-м-м. Мабуть, я трохи помилився у своїх припущеннях, — швидко отямився Голота, ковтнувши пива. — Але ж ви обіцяли розповісти.

— Та нема особливо про що розповідати. І таємниці ніякої нема, хоча я й не кричу про себе по всіх вулицях. Я із Варшави. З салону княгині Масальської.

— Звідки?

— З салону княгині Масальської, — ще раз повторила дівчина.

— А що то за салон? — запитав Голота, зненацька зрозумівши, як він відстав від життя за останній рік. «Я тепер, як провінційний шляхтич, що слухає про принади вищого світу з придуркувато відвислою щелепою».

— Так, я все забуваю, що сюди всі новини доходять з десятирічним запізненням, — зі зверхністю столичної мешканки проговорила Ярина й зітхнула. — Салон княгині — то зараз наймодніше місце в Варшаві, — почала вона. — Туди хочуть потрапити всі.

— Тобто? Чому? Що там цікавого? Танці, пиятика? Що може бути нового на таких збіговиськах? — ніяк не міг второпати Голота.

— О Господь. Як же вам пояснити… У княгині Масальської розповідають останні новини…

— У тих Масальських завжди розповідають новини. Гадюче гніздо ще те, якщо там нічого не змінилося, — похмуро проказав Голота, думаючи, що з нього сміються.

— Ви не розумієте… Дивіться, княгиня Масальська зробила просто геніальну річ. Вона зібрала у своєму салоні найкращих людей королівства. Багато хто вважає за честь хоча б послухати, що вони кажуть.

— І що?

— А те, що багато талановитих молодих людей прагнуть туди потрапити будь-що. Тож княгиня дала всім такий шанс. Треба лише показати себе.

— Показати?

— Завдання кожного претендента — поїхати в якусь глухомань і привезти звідти історію. Про будь-що, аби вона була цікава гостям салону. Якщо ти дівчина і розповідаєш цікаву оповідку, тобі вручають лавровий вінець і приймають до гурту «Німфи Парнасу», чоловіків — до «Аполлонової ліри».

— То ви там митці? — нарешті зрозумів Голота.

— Так.

— А ви теж митець? — запитав він глузливо.

— Не зовсім, — дівчина зніяковіла, але лише на мить. — Стану німфою Парнасу, якщо привезу історію про кременецького вовкулаку.

— О Боже. І ви туди ж…

— А що? Особливого вибору в мене не було, мені сказали: «Поїдь подивись», — і от я тут.

— І як успіхи?

— Поки що харчуюся в поганих шинках, п’ю з різними смердюками та намагаюся вивідати. Натомість отримую плітки про те, хто з ким спить, і хто кого ненавидить, — розчаровано промовила дівчина.

— Тобто і я смердюк?

— Що ви, ви не найгірший представник тутешніх, — підбадьорливо підняла кухоль Ярина. — Від вас не так тхне.

— Дякую. То як ваші успіхи у пошуках вовкулаки?

— Купа розповідей про зникнення людей, п’яні базікання про незрозумілу істоту, що ходить навколо Кременця, і ось остання новина про того Мільчека, якого пошматувало в лісі якесь потворне і волохате створіння… Ви чули?

— Та чув, — промимрив Голота і замовк.

— Я бачу, зиску від вас ніякого, — презирливо проговорила дівчина. — Піду позбираю останні новини. Он сидять найбільші пліткарі Кременця.

— Хто? — обернувся Голота.

— Та не шарпайтесь так. Панські слуги. Знають усе і всіх. Піду ближче, — промовила чарівна письменниця і, взявши свій кухоль, сіла поряд із п’яним гуртом. Голоті не залишалося нічого іншого, як поплентатися за нею.

«Піду і я послухаю п’яне базікання, чи що», — вирішив він і пересів за стіл, поруч з яким саме гомоніли нетверезі міщани. Ярина ловила кожне їхнє слово, тож Голота прислухався й собі. І мало не сплюнув — кременчани знову говорили про свою місцеву знаменитість.

— Кажу, четвертим ударом нагая розриває спину й вириває легені! — голосно доводив нетверезий чолов’яга, раз по раз витираючи довгого носа рукавом свити, хоча ніхто з ним і не сперечався.

— Один старий мадяр розповідав мені, що в Унгварі був кат, який навіть не чіпав жертву. Від одного його вигляду у людини серце розривалося, — не втримався і вставив своє Голота, проігнорувавши страшні очі, які робила йому Ярина. Всі повернулися до нього.

— Який то кат?

— На нього казали Баторі, хоча він був простий русин Іванко. Страшний, як диявол.

— А чого Баторі?

— А як оту мадярську графиню, що молодих дівчат убивала і купалася в їхній крові…

— Овва, ви нас таким не здивуєте. У нас у Кременці була королева Бона, яка також купалася в крові дівиць. Душогубка була ще та і, кажуть, любила чоловіків, аж страх. Усю кременецьку залогу перелюбила, — заґелґотіли п’яні клієнти шинку.

— Я чув, староста Сангушко теж не проти стрибнути у гречку. Про Сангушка по всій Речі Посполитій легенди ходять…

— Хто це таке вам розповів? Навпаки, наш пан Юзеф спокійний і розважний, і богобоязливий. То його старший брат — дурнуватий острозький ординатор Януш. Той як не вип’є, то утне. Он на тижні себе у карету п’яного велів впрягати і тягнув, поки не впав…

— То ви й таке чули?

— Я? На власні очі бачив, коли свого пана Цетнера до Дубна возив!

— А хто ще з магнатів тут дивакує? Може, молодий Мнішек?

— Мнішек? Пихатий занадто, лише зі старостою і товаришує. Не люблять його тут, та і як його любити, коли він хіба трохи краще тієї королеви Бони.

— З чого то?

— А знаєш ти, що він Європою мандрує з людиною в клітці?

— Що? — аж розкрив рота Голота.

— От тобі і що! Коли він приїхав у Кременець зі Львова, то — людину в клітці привіз, як собаку чи ведмедя якого.

— Навіщо?!

— Хтозна, що він з тим нещасним робить… Як приїхав, то вигнав матір з сестрами з їхнього маєтку до Кракова, а сам і не пожив там, приїхав до Сангушка гостювати. Злий він — усі так кажуть… Не злюбив чогось удову підкоморія нашого Држовецького, то її перестали приймати в Кременці, мусила їхати у свою глухомань… Брати Држовецької навіть готувалися провчити того чванька…

— А звідки ви ото все знаєте, шановний? — запитав здивований Голота довгоносого співбесідника.

— А ти, хлопче, пропрацюй камердинером у Цетнерів зо двадцять років, то й сам знатимеш трохи, — п’яно засміявся носатий.

— Що правда, то правда, ніхто не знає так новини, як камердинери, і чого я раніше не здогадався, — п’яно забурмотів собі під носа Голота і повернувся до шинкаря: — Вашого кращого пива всім цим вельмишановним панам. — У відповідь вельмишановні пани, що вже й лика не в’язали, лише задоволено заремигали.

— Скажіть, шановний…

— Шумик, — рвучко нахилив той до нього свою лису голову. — Зви мене Шумик.

— Добре, скажіть шановний Шумику, а яким селом володіє вдова підкоморія…

— Анна? Та у неї невеличкий хуторець у горах, то там і сидить. Бідна. Усі її жаліють…

— А чого ж у неї сварка з Мнішеком?

— Я то не відаю, але кажуть мої пани, що вони ледь не кусали одне одного на балу в Сангушків. Прямо ненависть якась. Щось вона про нього знає…

— Ясно, шановний, ваше здоров’я! Так де, ви кажете, той хуторець?