Кременецький звір

Розділ 11 У якому розповідається про те, що у житті завжди є місце для дива, і навіть у забитому хутірці можна побачити величну сцену з давньоримської легенди

Він радісно щось мугикав у пишні солом’яні вуса, які оповивав морозний пар. Тримаючи під пахвою порожній мішок, раз по раз зупинявся й діставав із кишені капшучок з грішми. Піднімав його до очей, з невимовною ніжністю дивився, а тоді, цілуючи наостанок, обережно ховав за пазуху. І знову рушав звивистою стежиною, яку ледве міг розгледіти під снігом у мороці лісу. Він був таким щасливим і так поспішав додому, що навіть не звертав уваги на зловісно принишклий бір. Місяць висвітив узлісся, і чоловік побачив дим, що курився вдалині, над першою хатою села. Вусань задоволено усміхнувся, уявляючи, як зараз залізе під теплий жінчин бік на печі і розкаже їй про своє багатство. Ззаду тріснула гілка, і чоловік не встиг навіть здивуватися, коли щось збило його з ніг, скочивши на спину. Він упав у пухкий сніг, який миттю набився у рота. А коли лежачи розвернувся до нападника, то не зміг навіть закричати, лише хрипів і стогнав, намагаючись закрити руками обличчя. Із закритим закривавленими долонями лицем він ще якийсь час здригався та врешті завмер назавжди.

У неоковирному овечому кожусі, що смердів, аж забивало дух, і побитому міллю лисячому малахаї Голота на світанні виїхав за геть закидану рясним снігом Дубенську браму. Голова після вчорашньої гулянки з камердинерами гула, тіло стало немов чуже, і єдиною розрадою були легкий морозець та вітер, що кидав у лице жмені холодних снігових кольок. Заморена конячка йшла, спотикаючись, то зупинялася, то далі неспішно совала копитами по кучугурах. Та вершник не зважав, він тихо страждав, тримаючись обіруч за голову. Всередині важко сновигали думки, роздираючи на шмаття залишки мозку. Із тяжким зітханням Голота згадував учорашню пиятику. Всі ті дикі танці в калюжах пива, п’яні морди панських слуг у гримасах неспинних веселощів і свій регіт. З роздратуванням згадав і свої спроби звабити Ярину Ястжембець… Наскоки на варшавську красуню завершилося таким ганебним фіаско, який годі й уявити. Дівчина дала йому відкоша на порозі свого будинку, гепнувши дверима перед носом і лише захихотівши на його палкі заклики відчинити.

Від останнього спомину він скривився і хотів було зло сплюнути, та і цього зробити не зміг — лише поплямкав сухими губами і ще більше згорбився на кобилі, намагаючись умоститися так, аби не розтрясти свій ніжний зараз шлунок. Врешті таки зробив над собою зусилля і взявся міркувати, чого він ото преться кудись, помираючи від похмілля.

«О Боже, я перетворився на благородного ідальго, що віддає борги, чого б йому це не вартувало. Мій девіз: Голота, який завжди віддячує! І цим забиває черговий цвях у власну домовину! Останній благородний дурень-любитель віддавати борги честі, якого я знав, ліг у Болоньї у брудну канаву з ножакою в животі. Приблизно таке чекає й на мене… — Голота вчепився у голову, наче боявся, що вона от-от розпадеться на шматки. — Ідіот!»

«Хоча причина шукати того бовдура Мнішека таки є», — неспішно міркував далі ліценціат, опонуючи сам собі. — «Він зможе приструнити мстивого ката, який задумав мене вбити. І тоді не доведеться тікати, стрибаючи взимку воєводством без скойця[29] в кишені. А значить, треба знайти Мнішека і щонайшвидше. Якщо він ще живий. Бо, може, його вже на паси ріжуть. А у тому забитому хуторці, хай йому абищо, панича таки можуть тримати. І чим він так насолив тим братам та їхній сестрі-вдовиці?»

Від усього того мудрування Голоті стало аж дурно, і далі він намагався не думати взагалі. Жодного розуміння, що він робитиме, коли таки доїде до хутора Држовецької, в нього не було. Наміри «швиденько добратися й тихенько розвідати» назвати планом дій було важко.

Слова словами, та от дії рятівника, який страждав від похмілля, стрімкими не були. Подорож виявилася довгою й заплутаною. Голота кілька разів дивом не з’їхав із Дубенського шляху на якісь лісові стежки, тричі таки схибив і потім повертався, потрапивши у моторошні хащі. Мандрівник почав непокоїтися, чи знайде взагалі якесь людське житло до темряви, що швидко вкривала все навколо, аж нарешті зітхнув із полегшенням, коли побачив перший дім. Ще за кілька хвилин він був біля хутора Држовецької. Про будинок господарів навіть питати нікого не довелося, той гостроверхо стримів на вершечку невеликого пагорба посеред десятка розвалюх. Голота крутив головою, зацікавлено розглядаючи вбогі хати лісовиків, аж наткнувся на пильний погляд старого у кожусі, що сидів на порозі однієї з курянок, смалячи люльку. Дід пильно вглядався в Голоту, наче той був якийсь родич або ж сусід, що їхав повертати борг.

— Слава Ісусу…

— І я його славлю… — повільно рухаючи щелепами, відповів старигань і підморгнув Голоті. Той було ще раз здивувався, але побачив біля діда пузату зелену пляшку і зрозумів причину веселощів.

— Будеш трохи, подорожній? — знову смикнув оком дід, протягнувши чарку. Голота й собі роздер губи у посмішці і вже було протяг руку, аби ковтнути «аквавіти» й зігрітися, як краєм ока побачив якийсь рух біля маєтку.

— От курвська курва. Знову їде, господиня наша… — зло виговорив старий, а Голота, не відриваючи погляду, дивився, як до маєтку під’їхали сани, а вже за секунду помчали геть, у бік лісу.

— Чого курва?

— Людей поїдом їсть… Незгірш за ту химерію, що лісом бродить…

— Так уже й поїдом, — недовірливо вимовив Голота.

— Лише на тому тижні Рудя старого гайдуки оддухопелили за те, що гнилого стовбура з лісу приніс… Зла, як відьма…

Ліценціат завмер, а тоді, не прощаючись, хвицнув свій кістлявий транспорт, і той знехотя поскакав за саньми. Кобила, маслаки якої випирали, як шпичаки, й обіцяли ось-ось прохромити вершника, звісно, нікого не наздогнала, але дорога там була одна. Видивляючись колії від саней, рятівник заглибився у ліс і вже незабаром серед сосен побачив невеличкого мисливського будиночка. Ліценціат, сторожко оглядаючись, прив’язав коня і почимчикував до темної будівлі, що глипала на нього тьмяними вікнами.

Зойки та крики він почув відразу, як приклав вухо до дверей будиночка. Голота, мізки якого хоч і пришвидшилися трохи, але все ж не були надто свіжими, забрав голову від дверей і якийсь час кусав губи у гарячкових роздумах. Скільки людей у хижі? Що вони роблять? Що він може вдіяти? Кидатися всередину було справжнім безумством. Та несподівано він розчув стогін. Стогнали голосом Мнішека, і це вирішило всі вагання…

Він відбіг на кілька кроків назад, розігнався, а тоді вгатив ногою у двері, за якими катували його недавнього шахового партнера. Чи був удар сильним, чи то двері благенькими, але ліценціат вивалив їх відразу. А тоді глибоко вдихнув, вихопив карабелу й, промовляючи молитву, кинувся всередину, готовий рубати й бити.

Голота забіг до катівні, мало не перечепився через щось м’яке, заплутався в якомусь покривалі, що затуляло прохід, рубонув і… зупинився. Він важко дихав і отетеріло поводив очима навкруги. Кімната була вся в м’яких килимах та подушках, з яких Голота зопалу випустив м’які нутрощі. Повсюди літав гусячий пух, що ліз ліценціату в очі й рота так настирно, що той не витримав і чхнув. Витер рукавом носа і лише тоді побачив дві пари очей, що перелякано дивилися на нього з перини. Нащадок стародавнього роду Мнішеків, зникнення якого зчинило переполох у Кременці й уже завтра мало наробити галасу в варшавських салонах, у самій сорочці стояв навколішки, обхопивши спокусливо-білосніжні стегна вдови підкоморія Држовецького. Вдова з переляку застигла й нагадувала тепер давньоримську статую богині врожаю, яку Голота бачив у Болоньї. Кам’яна Церера[30] на колінах збирала фрукти із землі, і Држовецька наслідувала її до найменших деталей. Єдина відмінність — антична богиня мала на собі трохи одягу, вдова ж — навіть клаптика.

Голота ще раз чхнув, бо пух знову набився йому до носа й відкритого рота, і поволі провів рукою із карабелою по обличчю. На секунду він затримав кулак на очах, усвідомлюючи масштаб катастрофи. А тоді прочистив горлянку, кашлянувши кілька разів, опустив нарешті додолу зброю й уклонився Мнішеку.

— Пане Міхале, ви обіцяли мені вчора партію в шахи… Показати захист Філідора, — забурмотів він до молодика, на обличчі якого потроху почали з’являтися й інші емоції, крім переляку.

Мнішек закрив свого рота, приходячи до тями. Врешті аристократичне виховання далося взнаки. Не випускаючи з рук корму пані Држовецької, панич ввічливо вклонився у відповідь.

— Звичайно, пане ліценціате. Філідора. Захист. Аякже.

— Хоча навіть дивно зараз говорити про захист, ви явний шанувальник агресивного дебюту, — не стримав Голота свого язика й замовк, прикривши очі. — Піду поставлю коня в стайню, — після паузи врешті заявив він, розуміючи, що треба завершувати цей театр абсурду. — Ви свого добре припнули? — запитав Голота, але, не дочекавшись відповіді на своє провокаційне питання, уклонився, задом випхався в двері, що тріпотіли на вітрі на одній петлі, і впав спиною у сніг, давлячись від сміху, що роздирав груди.

За годину Голота і Мнішек мовчки збирали своїх коней у дорогу. Вони не перекинулися ні словом з того часу, як від’їхали сани пані Држовецької. Збентежений Голота, що скоса поглядав на розлюченого Мнішека, не надто хотів першим починати розмову. Вони мовчки осідлали коней, мовчки виїхали на широку стежку, що вела від будиночка вглиб лісу і мала вивести їх у Лишню, тоді в Білу Криницю, а врешті — аж на лубенський тракт. Голота ледь стримувався аби знову не заіржати в повен голос від згадок про дурнувату пику Мнішека, що сидів верхи на вдові. Не сміявся він лише через відчуття провини від своєї не менш дурнуватої появи посеред пристрасного побачення.

Щоправда, збентеження і жаль були, треба сказати, не надто великими, і ліценціат почав роздумувати, як помиритися з ображеним шляхтичем. Це навряд чи було б легкою справою, адже той набурмосено хитався на коні, зиркаючи навколо злим поглядом. Тож Голота налаштувався грати. Він надав мармизі жалісливого вигляду, наважився, видихнув і почав:

— Пане Міхале…

— Що, пане Голото? — моментально вибухнув Мнішек, який, видно, тільки й чекав, коли Голота розкриє рота. — Ви хочете сказати, як вам прикро? Як вам прикро вриватися в будинок, де відбувається інтимне побачення, лякати даму до безпам’ятства, а мене ледь не до пропасниці, рубати подушки, персидські килими й портьєри, вибивати двері. Що саме з усього цього вам прикро?

— Гм. Узагалі-то все це разом узяте, вашамосць. Я не думав…

— Я навіть і уявити не міг, що ви думали! Авжеж, ні! Бо думати ви точно не навчилися за всі ті марні роки вашого сидіння в тій клятій Болоньї. Що ви там робили, нагадайте? Скажіть, що вбиральні чистили й виносили нічні горщики! Адже мене тепер жахатимуть усі ті університети, що випускають зі своїх стін таких недоумків, як ви.

Голота лише тихенько шмигнув носом, але промовчав, розуміючи, що трохи правди в словах Мнішека таки є.

— Але я почув стогін… Ваш… і… «О, Господи, що я мелю», — подумав ліценціат і приготувався до нової порції прокльонів.

— І що… Що ви подумали?! Що можна було подумати? Що мене тут катують!?? — розчервонівся Мнішек, бризкаючи слиною.

— Е-е-е-е. Зрештою так, я так і подумав, — спокійно відказав Голота. — Так би подумав кожен, хто знає про ваше зникнення.

— Яке зникнення? — ошелешено видавив із себе Мнішек.

— Усі впевнені, що вас убили чи, може, викрали. Надто вже таємниче ви зникли з міста…

— Убили? Викрали? Це як? — збентежено вирячив очі Мнішек.

— А так. Поки ви перекидалися на подушках з грудастою вдовою, вашамосць, у Кременці всі панихиду по вас замовляли. Сангушко чорніший за хмару, розсилає пошукові партії околицями, а більшість із городян упевнені, що це все дарма.

— Чому це? — знову запитав зніяковілий Мнішек, який почав, видно, розуміти масштаби того, до чого призвела його хіть…

— Бо, нагадаю вам, околицями ходить якась потвора, яка вбиває людей. Ось чому. Чи ви забули? Звісно, ви ж, розпалені пристрастю, поскакали до пані Држовецької і не допетрали вашою панською головою попередити хоч кого… — перейшов у наступ Голота.

— То всі подумали… О Боже, у цьому місті хоч щось можна зробити потайки? А як ви здогадалися, що я тут?

— Я дізнався, що у вас якась люта ненависть до вдови підкоморія. Почув про братів її, які клялися вас провчити… От я й хотів поговорити з удовою й перевірити.

— Перевірили? — машинально запитав Мнішек, що явно думав про скандал, у який втрапив.

— Перевірив. Не дарма селяни вважають її ще тією курвою. Треба ж, затягла в ліжко і мало не закатувала до смерті.

— Дуже смішно. Я серйозно питаю, звідки ви набралися цих дурнуватих пліток? У слуг чи що? Що вам ще розповіли?

— Ні, я маю свої конфіденційні джерела, — поважно набундючився Голота, та під пильним поглядом Мнішека знітився. — Так, слуги, — зізнався він. — Вони взагалі багато чого говорять.

— Можливо, ще й про те, що я чванько й жорстоко вигнав своїх родичів до Кракова? — глузливо промовив Мнішек.

— І це теж.

— Про клітку, в якій я привіз мавпу казали?

— Про клітку у них була своя версія…

— Аякже. Була. Ось що значить не давати зайвого шеляга тим жадібним мерзотникам. Вони з тебе швидко зроблять потвору. Слухайте мене, Голото. Ту брехню я про себе чую скільки тут живу. Так-от. Матінка з сестрою поїхали в Краків не тому, що я вигнав їх з маєтку, а тому, що вже рік про це мріяли. Це ж тільки місцеві вважають, що тут, у Кременці, рай земний і звідси може поїхати лише божевільний. А з братами Анни я таки мав сварку, бо вони надто вже турбуються за її честь… І ви повірили тим каналіям, що живляться плітками про життя своїх господарів?..

— Ці каналії часто знають про своїх господарів навіть більше, ніж ті знають про себе самі.

— Так, знають. Але, як ви бачите, роблять не надто розумні висновки…

Мнішек не договорив. Несподівано кінь графа, який тюпав першим, став дибки, вершник ледве втримався у сідлі, а тоді прикипів очима до чорної купи на дорозі. Голота мовчки об’їхав молодика і, не спішуючись, схилився до тіла, що лежало поперек стежини:

— Мертвий, пане Міхале. Всі груди пошматовані.

Голота зліз із коня до мерця, що закляк із руками, притиснутими до обличчя. Ліценціат із зусиллям забрав одну долоню. На нього скляним поглядом дивився чолов’яга з червоними від крові губами і густими вусами. Голота підняв голову на Мнішека. Той зблід і затулив очі рукою.

— Хто це? — спитав Голота, дивлячись на кривавий слід, що вів у хащі.

— Шинкар із Лишні, привозив нам учора їжу й вино… Запрошував до себе… Лосятини скуштувати, — глухо пробурмотів Мнішек.

— Отаке воно життя. Спочатку ти пропонуєш лосятину на вечерю… — Голота подивився на замерзлу кров на вусах шинкаря. — А тоді хтось бенкетує тобою.