Кременецький звір

Розділ 4 Який вкотре переконує нас у істині, що не все те золото, що має таку назву

Яскраво-червоний щит з рукою у чорній рукавичці, що тримає золотий дукат, — прекрасна робота невідомого майстра, достойна Флоренції або ж Рима, не могла не привернути увагу справжнього поціновувача, навіть якщо той смертельно п’яний. Голота, похитуючись, кілька хвилин розглядав вивіску шинку, а тоді перевів погляд на сам заїзд. Стара, але ще міцна одноповерхова кам’яниця, що міцно вгрузла в землю неподалік Лубенської брами, таки справляла враження. Вишукана вивіска, різьблені сходи, що вели до могутніх кованих потемнілих дверей. Корчма була першою будівлею, яку бачили гості міста. Не дивно, що подорожні, сунучи до Кременця з усієї північної Волині, з Польщі та Литви, летіли у «Під золотим дукатом», як метелики-одноденки на світло.

Та приваблювала корчма здебільшого заїжджих. Хто знав, що криється за красивою вивіскою, обходив «Під дукатом» десятою дорогою. У місті інакше, як проклятим кублом, шинок не називали, а його завсідниками була строката й небезпечна публіка, що стікалася з усього міста й околиць. За столами збиралися п’янички, як із хат-курянок, так і зі славетних шляхетських родин, конокради, злодії, шахраї, картярі й просто небезпечні вусані, обвішані зброєю. Підмайстри, учні, робітники з винокурень та млинів, візники, слуги відпочивали так, що чуло все місто. Галас тут стояв завжди. У корчмі голосно пили, їли, сварилися й мирилися. Замовкали під ранок — і це був найнебезпечніший час. Перед світанком тут уже не галасували — мовчки різали один одного кривими швецькими ножами. Тих, хто не витримував такої гульні, просто викидали на вулицю й забували. На ранок деяких нещасливців зі скляними очима й скривленими ротами знаходили у канавах.

Возного[6] магістратського суду у «Дукаті» бачили щоранку. Возний приїздив про всяк випадок — випити вранішню чарочку з шинкарем і з’їсти крученика, рідше — заспокоїти та покарати розбишак. Однак рука правосуддя, якою був возний, ніколи не була направлена проти самого закладу або ж його господаря, щоб не сталося всередині або ж попід стінами корчми.

Живучість «Дуката» дивувала всіх. Кременець, що славився своїми суворими порядками й численними побожними вірянами, терпів вертеп уже багато років. І це при тому, що шинок ненавиділа вся жіноча частина міста, а святі отці на службах проклинали його і його власників як слуг диявола, і зичили їм вічно горіти у пеклі.

Та все дарма. Шинок гудів, як величезний вулик, і завжди був повен людей. Одні злі язики пояснювали це відьомськими чарами, інші сміялися, що то магія кількох дукатів, подарованих шинкарем кому треба, а хтось розповідав, що корчма — улюблене місце брата кременецького старости — відомого всій Польщі гуляки князя Януша. Хай там як, та «Під золотим дукатом», а простіше кажучи, найогидніша Наливайка на всій Волині, квітла й радувала клієнтів брудними столами, розведеним пивом та скислим бігусом.

Саме гірке пиво і той бігус пив і їв тепер і п’яний, як чіп, Голота. Ледве соваючи щелепами, він дивився перед собою неживим поглядом і його мало турбував смак кислої капусти й тієї огидної браги, що видавали за пиво. Так само він міг флегматично жувати й шматок паска, запиваючи його окропом.

Час від часу до Голоти поверталася свідомість, і він з подивом розглядав місце свого гуляння, що дивовижно нагадувало передпокій пекла. Яскраве світло десятків свічок, гіркий запах з кухні, п’яний регіт, вирячені очі, дубові столи та лави, залиті пивом, медами, мальвазією, горілкою, у плямах від жиру ковбас, ковбиків, кручеників. Дерев’яна підлога засипана сіном, соломою і тим, що випадало з рота нетверезих відвідувачів. В’язки часнику, цибулі, калини та пахучих трав попід кроквами. Усе це доповнював туман від кількох десятків люльок, якими димів чи не кожен з колоритних клієнтів «Золотого дуката», і червоні, набряклі лиця, що раз по раз вигулькували з тої імли.

«Це, мабуть, щось дуже схоже на той світ. Навіть мордяки від чортячих не відрізниш. Думаю, це тут усі готуються до пекла, не здивуюсь, якщо за шинквасом стоять казани зі смолою, де грішників, що пропили все до нитки, повільно кип’ятять на вогні».

Голоті раптом здалося, що це найкращий час і місце. Він покрутив головою, згадуючи, а тоді встав. Витягнув руку й урочистим голосом продекламував.

Вірш, що так точно пасував шинку, примусив люд замовкнути. Однак не через вдячність публіки. На дивака, що набув вигляду давньоримського поета й вирячив очі в пустоту, здивовано вперлися кілька десятків очей. Сюди кого тільки не заносило, люди впивалися до безпам’ятства, істерик та нападів люті, тож усі приготувалися до безкоштовної вистави в смерть п’яного чергового блазня. Запала тиша. Кілька десятків очей терпляче чекали. Усім було цікаво, що дурник робитиме далі. А той вишукано вклонився, змахнувши рукою.

«Відкриті пащеки, недонесені до рота чарки з горілкою. Таким ефектом міг пишатися й сам Катулл[8], чи хто там ще в них є», — піднесено думав Голота, гордо поводячи головою по шинку. Однак тріумфом він насолоджувався недовго. Це було все, на що стало йому сил. Поет знов упав на лавку, зручно вмостив голову на руки й заснув. Шинок розчаровано видихнув і за мить знову загув.

Укотре отямившись, Голота підняв із залитого пивом столу голову, витер мокру мармизу й утупився нетвердим поглядом у компанію, що сиділа за сусіднім столиком. Саме її галас розбудив Голоту, і той незадоволено відкопилив губи.

— А що ви хочете, — волав червонопикий міщанин з виряченими риб’ячими очима, — он шинкар наш, Омелько, розповідає, що Роман-литвин відкрив корчму на Медовій у минулому році, так люд аж побіг туди. А чого, питається? Га? Не знаєте, а от Омелько божиться, що сам бачив, як служниця литвина бігла від Болиця з мотузкою.

— І що?

— Як що!? То мотузка, на якій кат вішав когось, тому й торгівля йде у литвина добре. Чаклує.

Голота стрепенувся, коли почув ім’я ката, який був одним із найстрашніших його жахіть. Він уважніше подивився на трьох міщан.

— Чаклує? То, може, пожалітися? — запитав миршавий чоловічок з довгим носом.

— Куди жалітися, телепню? Це ж кат. Його староста Сангушко ледь не правою рукою кличе. Та й зараз там, — вказав пальцем угору його сусід, — про Звіра думають.

— Якого Звіра? — запитав третій міщанин, судячи з усього, не місцевий.

— Та й не питайте, куме Фабіяне, бо ми тут з весни ходимо містом й озираємось... — мордатий притишив голос: — Щось у нас людей краде.

— Як це? — відкрив рота Фабіян. Його кум лише знизав плечима.

— Ніхто не знає. Живе людина, ходить містом, а тоді раз — і нема її.

— Та то ви жартуєте, куме, — засміявся рябий Фабіян, але його огрядний кум і не думав усміхатися.

— Та якби то. А вчора вранці привезли Мільчека з Поперечної вулиці. Ви мали його знати, він до Луцька збіжжя колись привозив. Ні? Веселий був хлопчина, ми з ним не одну кварту тут випили. Так от, привезли його з роздертими грудьми. Дивитися було страшно.

— І хто це його? Гайдамаки якісь?

— Жовніри он лісами тижнями рискають і ні одного гайдамака не бачили досі. Та й чого б вони людей так страшно дерли? Люди, ті, що знають, кажуть: вовкулака до нас унадився.

— Вовкулака? — Фабіян перехрестився. — Господь святий, то у вас тут ріки крові можуть по вулицях текти... Дід мені розповідав, як у село був унадився перевертень. Люди мали зніматися з місць і тікати, куди очі бачили...

— Ой, мовчіть, бо й самому тоскно й нудно, — махнув рукою червономордий. — Дітей на вулиці не випускаємо, жінки днями плачуть...

— Єдина надія на того самого нашого ката, — засовався миршавий чоловічок після паузи.

— Чого це?

— Та бо він і сам, кажуть, з нечистим рука об руку ходить. То хіба нечистий нечистого і згубить... Сангушко ж його якось до себе прив’язав, тож той усе йому робить.

— А хто ж той кат, звідки ж він узявся?

— Ніхто не знає. Кажуть, років з десять тому взимку прийшов до Кременця пішки, сам. Віхола тоді була така сильна, що ворони падали мертві. Так він ото зі сторони Дубна притьопав. Прийшов і в браму гупав. Ніхто і не відкрив — темно було. А як знайшли на ранок, то вже аж замерз весь. Не надіялися врятувати. Але влили горілку в рота, розтерли, і той задихав...

— Тільки по одному пальцеві на кожній нозі відморозив, — витираючи носа додав миршавий. — Очуняв. Сказав, що десь з Литви прийшов. А тоді якраз Франек Мовчун шукав собі підручного, але хто захоче до ката в підмайстри йти? А Ясько відразу пішов. І місяця не минуло, як помер Франек наглою смертю. Тоді Болиць катом став. Тепер паси з людей рве, що вам і не розповісти, Фабіяне.

— Страшна людина... — погодився інший кременчанин.

— Може, й не людина, — знов завів миршавий.

— Я чув, жоден від нього не втік. Раніше суд магістратський міг і сто канчуків присудити, а тепер не треба... Усі, кому магістрат присуджує ото десять канчуків чи п’ять — ото вже мерці. Б’є Ясько своїм нагаєм тричі. Так б’є, що останнім ударом дістає до легень і розриває їх. Їй-богу, сам бачив!

— Мати свята... — перехрестився гість.

— Через нього й жебраків у нас немає. Наш пан Юзеф, староста з Сангушків, дуже не любить волоцюг і велить бить їх смертним боєм... Бояться йти сюди. Бо хто до кременецької катівні заходить, то все — кінець.

— Кінець! — підхопився зі своєї лави Голота. — Перелякані ви, як перепілки, всі тут, — важко повертав язиком він. — Я от знаю людину, яка втекла від вашого хваленого Болиця. Утекла, та ще й піввуха йому відчикрижила. Пищав ваш кат, як в’юн. Так от, не такий страшний чорт, ваш Болиць... бо... — Голота поставив руки в боки, а тоді піймав на собі пильний погляд. З темного кутка уважно і, що дуже дивно, тверезо на нього дивився загорнутий у плащ бородань. — Що вилупив оченята?

— Дивлюся, бо цікаві ти брехні розповідаєш, — спокійно заявив чолов’яга, і Голота повільно розвернувся до нього.

— Брехні? Ти це кому сказав, собача ти мордяко? — спитав він, мружачи очі.

— Тобі, довбню! — бородань відповів спокійно, явно відчуваючи свою силу. До Голоти підбіг миршавий і сіпнув того за рукава.

— Це ж Миколай-возний, не чіпай його. Він таких, як ти, на сніданок, обід та вечерю їсть, дурню, — зашепотів, відтягуючи Голоту від столу Миколая. Але той не давав себе забрати, вирвав руку і штовхнув миршавого до шинквасу. Чоловік упав, а шинок знову завмер. Ніхто не хотів пропустити видовище.

Голота вкотре підбоченився, провів руками по вусах і розчепірив ноги.

— Якось у Каневі я одному розумнику руку мало не відірвав, коли він таке сказав, — похвалився він.

— То в Каневі. Там, мабуть, люди всі дрібні й полохливі, як миші, якщо дозволили такому засранцю доторкнутися до себе.

— Я й тобі можу! — притиснув Голота кулаки до грудей.

— Надірвешся.

— Оце чоловіча розмова! Виходь, чоловіче. Хоч назовись.

Бородань спокійно витер руки об кунтуш, не відриваючи погляду від Голоти. А тоді вперся своїми кулачиськами об стіл і випростався на весь свій немаленький зріст, майже зачепивши головою крокви.

— Миколай Засинський, возний магістратського суду. А ти хто, чоловіче язикатий?

— Князь Вишневецький, володар Вишневця й усіх тутешніх околиць, — з серйозною мармизою проказав Голота. Шинок негайно вибухнув реготом. — То що, до зброї?

— У нас, князю, не прийнято з міськими урядниками битися. Та ще й різній голоті безрідній, — презирливо проказав возний. — Але так тому бути: йди сюди, синку, віддухопелю так, що й рідна мати не пізнає.

Кров кинулася Голоті в обличчя, він стрибнув уперед і змахнув рукою, мітячи в скроню. Та бив він повільно й лиш трохи зачепив рукою возного, що стояв, мов статуя, а в потрібний момент просто відвів голову від п’яного замаху.

— То ти так мав мені руку ламати? Не виріс ще, — возний зробив швидкий крок назустріч і так уперіщив Голоту по голові, що той ледь втримався на ногах, хитнувшись, як лозина. Уже наступної миті возний, що був досвідченим бійцем і без страху сам один ходив нічним Кременцем, кинувся добивати. Він мав намір раз і назавжди вгомонити нетверезого нахабу, що нетвердо стояв на ногах, та той несподівано вислизнув. Голота миттю пірнув під руку високого Засинського, зайшов до нього ззаду, обхопив руками, підняв і з усієї сили швиргонув на лаву, упавши поруч. Миттєво підхопившись, Голота кинувся до отетерілого від польоту Засинського, схопив його за шию й затиснув з усіх сил. Велетень намагався піднятись, перекидався, бив Голоту об стіни та стовпи, трощачи миски, кухлі та макітри, однак суперник тримався на возному, як кліщ. Врешті суддівський почав задихатись, обличчя його побуряковіло, він упав на спину, а за кілька митей захрипів і затих, знепритомнівши.

Перемога над місцевим чемпіоном кулачних боїв виявилася такою блискавичною та неочікуваною, що шинок на кілька секунд завмер. Голота підвівся і з сумом подивився на нові полотняні штани, які дав йому Карась — вони репнули ззаду, і тепер крізь дірку світилося голе тіло. Голота засмучено обернувся, дивлячись на рештки:

— От сучий син. Вбрання через нього пішло під три чорти. Як тепер із красунями знайомитися, га?! — він зробив кілька кроків, схопив кухля з пивом і щойно збирався ковтнути, як на його голову обрушився страшний удар. Голота поставив назад кухля, схопився за макітру, відступив на крок назад. Похитуючись, позадкував до дверей, відчинив їх спиною і випав із шинку. Він спустився зі сходів, ще встиг зробити з десять кроків, не більше, коли його вдарили по тім’ю вдруге. Нічне небо гойднулося й перевернулося догори дригом, Голота заточився й сів на землю. Третій удар таки вклав його спочивати на вологу від нічного туману бруківку.