Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр

Військово-повітряні формування доби Центральної Ради (березень 1917-квітень 1918 рр.)

Національно-визвольний рух, що розгорнувся в Україні після Лютневої революції, не міг оминути і російську армію, в якій перебувало на службі кілька мільйонів українців. Спочатку тилові гарнізони, а згодом і фронтові частини охопило могутнє національне піднесення, яке було стихійним на перших початках, але поступово набувало все більш організованих форм. У березні 1917 р. в Києві виникло дві військові організації, які ставили своїм завданням сприяти створенню Збройних Сил України: Організаційний комітет для формування Українського війська та Військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. Першочерговою вимогою цих організацій стала українізація армії, тобто виділення військовослужбовців-українців в окремі частини. Однак цілий ряд факторів, а насамперед — розпорошеність сил і неоднозначне ставлення різних складових українського національно-визвольного руху до військових проблем, ускладнювали вирішення цього завдання. Для подолання цих проблем «Клуб ім. гетьмана Полуботка» висунув пропозицію скликати Всеукраїнський військовий з’їзд. З’їзд, який проходив в Києві на початку травня 1917 р., зібрав близько 1000 делегатів, що представляли 1 млн. солдатів-українців. Однією з головних його ухвал стало рішення про організацію єдиного керівного органу, що мав би координувати й очолити українське військове будівництво. Ним став «Український генеральний військовий комітет» (УГВК). До складу цієї установи в різний час входили і представники військово-повітряного флоту: підполковник В. О. Павленко, командир 1-го повітроплавного дивізіону полковник О. М. Пилькевич, пілот 10-го винищувального авіаційного загону рапорщик М. М. Полозов та майстер Центральної аеронавігаційної станції в Києві солдат С. Г. Колосов. Використовувались вони на відповідальних становищах, зокрема, Пилькевич і Полозов 10 серпня 1917 року були призначені представниками УГВК при Головному управлінні російського Генерального Штабу.

Nieuport-ХХІ одного з авіазагонів Південно-Західного фронту. Стерно поворотів хвостового оперення розфарбовано в національні російські кольори: білий, блакитний, червоний.

Процес українізації був властивим для частин усіх родів зброї, але інтенсивність його була неоднаковою. Найбільш активно цей процес розгортався в піхоті, кавалерії, деяких артилерійських підрозділах. В той же час авіаційні частини значною мірою лишались осторонь національного руху. Пояснити таке становище можна кількома причинами. По-перше, в авіації служило відносно небагато національно свідомих офіцерів-українців, котрі могли б очолити українізацію. По-друге, рядовий склад авіації з огляду на специфіку служби, традиційно комплектувався переважно робітниками з центру Росії та русифікованих українських промислових районів. Зрозуміло, що серед них українська національна ідея не могла знайти багатьох прихильників. Гальмувався національний рух і розпорошеністю особового складу авіації по відносно невеликих підрозділах, що перешкоджало гуртуванню військовослужбовців-українців. В тих же частинах, де українців було порівняно багато, все одно переважав російський елемент, котрий часто зводив нанівець зусилля по українізації, буквально тероризуючи особовий склад. Типовим прикладом цього може служити ситуація в розташованому у Полтаві 6-му авіаційному парку. Як повідомлялось в телеграмі до Центральної Ради від 17 червня 1917 року, в цій частині було майже 400 українців, але внаслідок російської агітації усі вони «бояться визнати себе такими».

Ще одним суттєвим фактором, що стримував українізацію авіаційних частин, була домінуюча в українському національно-визвольному русі концепція, що передбачала відмову від регулярної армії і побудову Збройних Сил на територіально-міліційних засадах. Це, посуті, робило неможливим існування технічно складних родів військ, котрі вимагали тривалої підготовки фахівців-професіоналів, — таких, як авіація. Як наслідок — аж до листопада 1917 року не було завершено українізацію жодного військово-повітряного підрозділу.

Звичайно, не можна стверджувати, що український рух у військово-повітряних підрозділах взагалі не розвивався. В низці частин військово-повітряного флоту Росії ще влітку 1917 р. були створені українські громади. До них, зокрема, відносився 33-й корпусний повітроплавний загін. В діяльності Всеукраїнської ради військових депутатів брали активну участь підпоручники Д. Околот із 9-го армійського та А. Шумовський із 10-го корпусного повітроплавних загонів. У списках делегатів Третього українського військового з'їзду фігурують прізвища представників 3-го авіапарку, 4-го та 7-го повітроплавних дивізіонів, 39-го корпусного повітроплавного загону. Іноді вони представляли досить числені українські громади. Наприклад, делегат А. Бондаренко на з'їзді виступав від імені 355 військовослужбовців-українців 2-ї передової авіабази.

Позитивні зрушення у авіаційній галузі розпочались після проголошення Української Народної Республіки. Нова українська держава створювалась в умовах загрози агресії з боку більшовиків. За таких обставин одним з першочергових завдань української влади стало створення боєздатних Збройних Сил, здатних захистити республіку. В структурі цих збройних сил мало знайтись місце і для авіації. Після проголошення УНР Український генеральний військовий комітет дістав офіційний статус і постановою Центральної Ради від 7 листопада 1917 р. був реорганізований із напівгромадської організації в державну установу — Генеральне Секретарство військових справ (номінально Військовий секретаріат існував з 17 червня, однак свого апарату він не мав). Авіацією в структурі Військового секретаріату займався Технічний відділ, очолюваний суто цивільною людиною — інженером Шумицьким. З метою покращення керівництва авіаційними частинами наприкінці листопада 1917 р. в системі цього відділу було створене Управління Повітряного Флоту. Із врахуванням досвіду Першої світової війни та особливостей підготовки, оснащення і бойового використання військово-повітряних підрозділів, утворювались дві паралельні організації, одна з яких керувала авіаційними формуваннями, а інша — повітроплавними частинами.

Олександр Пилькевич (2.V. 1877-15.Х. 1922)[19]

До керівництва військово-повітряними силами УНР були залучені досить досвідчені фахівці-практики. Першим командуючим української військової авіації став підполковник колишньої російської армії, в минулому командир 7-го авіаційного дивізіону Вячеслав Юрійович Баранов, а його першими співробітниками — військовий льотчик А. А. Шевченко, прапорщик 2-го Гвардійського авіазагону, та Д. П. Аевицький — підпоручик, льотчик-спостерігач 9-го армійського авіазагону. Начальником повітроплавних відділів у листопаді 1917 р. було призначено полковника Гинейка. 13 грудня 1917 р. відповідно до наказу Генерального Секретаріату військових справ ч. 71 «завідуючим авіаційною справою Української Народної армії» був призначений підполковник Віктор Олександрович Павленко. Павленко був людиною досить знаною і авторитетною в українських військових колах. Життєвий шлях його в дореволюційний період загалом являв собою типову кар'єру офіцера-льотчика російської імператорської армії. Закінчивши 1909 р. піхотне училище, Павленко захопився модним в той час серед офіцерів авіаційним спортом. Це захоплення привело його у Севастопольську авіашколу, після закінчення якої він служив у різних авіаційних частинах. З кінця 1916 р. Павленко перебував на доволі престижній посаді начальника повітряної охорони імператорської ставки, однак після Лютневої революції залишив цей пост і прибув в Україну. Тут він активно включився в український військовий рух, беручи, зокрема, участь у створенні 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького та організації УГВК. Першим українським військовим з'їздом Павленка було обрано до складу УГВК, причому прізвище його стояло четвертим в списку членів цього комітету після прізвищ С. Петлюри, І. Ауценка та В. Винниченка. З серпня 1917 року Павленко був представником УГВК при Ставці Верховного Головнокомандуючого, а з 14 листопада він перебував на дуже важливій посаді тимчасово виконуючого обов'язки командувача військами Київської військової округи. Особисті якості В. Павленка характеризує Д. Дорошенко, називаючи його людиною дуже емоційною, з певним організаторським хистом. З іншого боку, С. Петлюра недолюблював Павленка, називаючи його «авіатором, що увесь день літає у минулому». Незважаючи на офіційну назву своєї посади — «завідувач авіаційною справою» — Павленко, по суті, очолював усі військово-повітряні сили УНР (авіацію і повітроплавання), Баранов же зберіг за собою командування авіаційним компонентом і його посада в той час іменувалась «голова української авіації». Саме на плечі Павленка, Баранова та їх соратників лягли всі проблеми перших місяців існування українських Військово-Повітряних Сил.

Важливим завданням управління авіації стало налагодження обліку авіаційного майна, що знаходилось на території України — літаків, авіаційних двигунів, запасних частин і комплектуючих, ремонтного обладнання, а також палива, мастила, авіаційних боєприпасів та інших витратних матеріалів. Ця робота, незважаючи на скромний штат управління, велась досить успішно. На початку січня 1918 р. в реєстрах управління авіації вже значилось 188 літаків 26-ти моделей. Найпоширенішими серед них були винищувачі «Ньюпор» різних модифікацій (загалом — 48), а також розвідники «Анаде» (35), «Вуазен» (33) та «Фарман XXX» (22).

Формування авіації армії УНР взимку 1917/1918 рр. йшло двома шляхами. Перший з них — це утворення нових авіаційних частин, укомплектованих українцями. Так, відповідно до наказу Військового секретаріату ч. 64, 12 грудня 1917 р. в Києві на базі 5-го авіапарку почалось формування 1-го Українського армійського авіазагону. Розпорядженням голови української авіації Баранова від 16 грудня його командиром був призначений військовий льотчик хорунжий Наконечний. Наприкінці місяця цей загін, крім наземного персоналу, мав у своєму складі п'ятьох пілотів (Наконечний, Чудновський, Єгоров, Качан, Кутра) та чотирьох повітряних спостерігачів (Морей, Неревський, Чечет, Торчинів). Ще раніше, 4 грудня, почалось формування на базі Авіаційного артилерійського відділення при польовій офіцерській школі 1-го Українського гарматного (артилерійського) авіазагону. В січні 1918 р. було утворено управління 1-го Українського авіаційного дивізіону. З наявних архівних документів можна зробити висновок, що йому були перепідпорядковані кілька авіазагонів, але які саме — встановити не вдалося.

Віктор Павленко (10.ХІІ.1886–1932?)[20]

Іншим шляхом формування українських військово-повітряніх сил стала українізація авіаційних частин колишньої російської армії. Найкращим прикладом в цьому відношенні був виведений з Румунського фронту і розташований на аеродромі Пост-Волинський під Києвом 6-й авіаційний дивізіон. До його складу входили чотири авіазагони: 10-й винищувальний, 6-й, 20-й і 36-й корпусні. Під час українізації командуванню дивізіона вдалося зберегти більшу частину кадрів, і в його складі нараховувалось близько 70 одних тільки льотчиків, без врахування допоміжного персоналу. Чи не найраніше, ще перебуваючи на фронті, був українізований 9-й корпусний авіазагін. Трохи пізніше українізація була здійснена в 6-му винищувальному авіазагоні (він став називатись 1-й Український винищувальний), а також у 8-му і 13-му армійських авіаційних загонах. В першій половині грудня 1917 року був українізований Одеський фортечний авіазагін, а у січні 1918 року — 12-й корпусний авіазагін VIIІ-Ї армії та 7-й авіазагін 2-ї бойової авіагрупи. З повітроплавних підрозділів першим був українізований 10-й корпусний повітроплавний загін на Румунському фронті. Прикладом протилежного роду є доля Ескадри повітряних кораблів. Українізація обернулась для неї суцільною демобілізацією, оскільки більшість її особового складу становили вихідці з Росії. На службі в ній залишилось з попереднього складу усього 33 чол.: 16 офіцерів та 17 урядовців. Хоч в Ескадру і був призначений український комісар — лікар Базилевич, ні він, ні ті нечислені кадрові офіцери, що залишились в Ескадрі, не змогли зберегти її матеріальну базу від розкрадання. Особливо при цьому «відзначились» бійці 7-го полку ім. гетьмана Дорошенка, котрі при потуранні своїх старшин розтягли на дрова цінну спеціально підготовлену авіаційну деревину. Серйозних збитків завдала Ескадрі і природна стихія — сильна буря в листопаді 1917 р. знищила 8 літаків «Ілля Муромець».

20 жовтня 1917 р. було порушено клопотання про українізацію 3-го авіапарку. Українське військове керівництво запропонувало обміняти бажаючих виїхати в Росію на 130 українців з Гатчинської авіашколи та 40 — з дислокованого в Твері 7-го авіапарку. Однак реалізувати ці наміри спочатку не вдалось, і в 3-му авіапарку лишилась значна частка пробільшовицьки настроєних росіян. В ніч з 29 на 30 листопада на територію авіапарку були введені українські війська і призначений новий командир — підпоручик Мефедовський. Авіапарк увійшов в підпорядкування Управління Повітряного Флоту УНР. Для підготовки кадрів ЗО грудня 1917 р. було прийнято рішення про створення авіашколи на базі 3-го авіапарку на аеродромі Пост-Волинський під Києвом. Відповідальним за це був призначений військовий льотчик-інструктор хорунжий Компанієць. 7 січня 1918 р. управління української авіації звернулось до голови будівельної комісії 2-ї Київської (Миколаївської) військової школи з проханням виділити один корпус для розміщення персоналу школи, слухачів та навчальних класів, але, вочевидь, реально українська авіашкола в Києві так і не була утворена. Велась підготовка і до взяття під український контроль авіашкіл в Криму. Про це можна судити з листа Баранова до політичного відділу Генерального секретаріату військових справ від 24 грудня 1917 р., в якому він просить «…дати козакові Євпаторійської школи летунів-дозорців Пашутинському всі накази з приводу українізації війська і забезпечити його літературою з цього питання». Ще раніше, 22 листопада 1917 р., наказом по військовому секретарству УНР ч. 17 було оголошено про українізацію Одеської авіашколи. Цим же наказом передбачалось формування на базі школи двох бойових авіазагонів, однак, ймовірно, ці підрозділи так і не були сформовані. Слід відзначити, що 31 грудня наказом по Одеському військовому округу був затверджений склад дорадчого органу при окружному інспекторові військово-повітряного флоту — Одеської авіаційної ради, до складу якої були обрані Павловський, Сотенко, Писаренко, Александрович і (кандидатом) Чернета. Аьотчик 1-го Одеського авіазагону Іванівський був призначений делегатом зв’язку Одеської авіаційної ради при військовому комісарові округу.

Наступ більшовицьких частин в січні-лютому 1918 р. показав, наскільки слабкою була армія УНР. Аише окремі її полки вчинили опір загарбникам, решту ж частин, розкладених більшовицькою агітацією і дезорієнтованих непродуманою військовою політикою керівництва УНР, залишились нейтральними, або навіть підтримали більшовиків. Досить пасивною виявилась і українська військова авіація, яка, фактично, ще не вийшла із стадії формування, а більшість її підрозділів не досягли оперативної готовності. Двічі українські військові літаки літали на розвідку ворожих позицій. Взяли вони участь і в боях за Київ. Тут найактивніше діяв авіазагін під командуванням полковника Нечитайла, який нараховував 12 літаків і близько 120 чоловік особового складу. За свідченням командира полку Червоного козацтва В. Примакова, українська авіація під час боїв за Київ щоденно бомбардувала артилерію Муравйова, що з лівого берега Дніпра обстрілювала місто, і станцію Дарниця, де стояли більшовицькі панцирні потяги. Однак 25 січня ця бойова робота припинилась — полк Примакова захопив аеродром Пост-Волинський, де базувався український авіазагін. Полковник Нечитайло і ряд інших льотчиків потрапили до полону, а літаки були виведені з ладу — бійці Примакова порозколювали шашками пропелери і розбили молотами мотори. За цей «подвиг» червоним козакам було оголошено подяку в наказі по армії.

Літак «Nieuport-ХХІІІ» авіації армії Української Держави

Літак колись належав Російської імператорській армії про що свідчать розпізнавальні знаки, що було залишено, проте — зображений на цій фотографії літак несе на собі вже українське жовто-блакитне означення (див. стор. 48).

Ілюстрований український часопис «Око», ч. 15, 1918р.

Тимчасова окупація України більшовиками призвела до згубних наслідків для української авіації. Управління справами авіації і повітроплавання в Україні більшовики доручили колишньому авіамеханіку комісару М. Васільєву. Його основним завданням стало взяття під контроль числених авіаційних підрозділів та звільнення їх від неблагонадійних з погляду більшовицьких властей елементів. Саме з цією метою своїм наказом № 6 Васільєв розформовує управління 6-го авіаційного дивізіону та 1-го Українського гарматного авіазагону, а також звільняє з військової служби усіх осіб, що служили в штабі української авіації. 1-й Український армійський авіазагін, як і ряд інших українізованих формувань, перейшов на бік більшовиків і дістав нову назву — «1-й украинский авиаотряд Советской Республики» (до речі, в подібному дусі були перейменовані і деякі інші підрозділи — наприклад, Одеська авіашкола стала «1-й Украинской социалистической школой авиации»).

Усі авіаційні підрозділи, що лишались в районі Києва, нові власті підпорядкували командуванню liro авіадивізіону. До їх числа увійшли 11 авіазагонів (7-й, 8-й, 9-й і 31-й корпусні, 6-й, 8-й, 9-й та 13-й армійські, 2-й артилерійський, 1-й Гвардійський і 3-й Сибірський корпусний), а також база та управління дивізіону. Загалом ці частини нараховували 70 літаків і близько 270 чол. особового складу.

Якщо технікою підрозділи були укомплектовані майже повністю, то надійного персоналу катастрофічно не вистачало. Тому більшовики, не маючи змоги привести військову авіацію в бойову готовність, вживали усіх зусиль, щоб вивезти військово-повітряні частини на територію Росії, сподіваючись там їх переформувати. Особливо активізувався цей процес після укладення Брестського миру, коли більшовицькі війська змушені були залишати територію України. Близько тридцяти авіаційних підрозділів евакуювалось в Росію. Зокрема, більшовикам вдалось вивезти значну частину майна авіапарків.

Після того, як більшовики в березні 1918 р. були вигнані з території України, розгорнулась робота по відновленню і розбудові структур українських збройних сил на засадах регулярної армії. В системі Військового міністерства УНР було утворено Управління інспектора Повітряного Флоту, яке складалось з двох відділів — авіаційного і повітроплавного. Авіаційний відділ очолив сотник Наконечний, в минулому командир 1-го Українського авіазагону. На посту ж інспектора Повітряного Флоту (командуючого Військово-Повітряними Силами) 9 березня 1918 р. наказом по Військовому міністерству ч. 66 знову був затверджений підвищений у званні до полковника В. О. Павленко. Однак він пробув на цій посаді недовго, і в середині квітня 1918 р. із незрозумілих причин подав у відставку. На його місце 15 квітня наказом військового міністра О. Т. Жуковського був призначений отаман Горшков. Хоч в документах його ініціалів немає, йморвірніше всього це був Георгій Георгійович Горшков, в минулому полковник російської армії, останній перед революцією командир Ескадри повітряних кораблів. Ще за Павленка Горшков прикладав значні зусилля до створення боєздатної авіації. Оскільки супроводжувана масовою демобілізацією реорганізація армії тривала, то проблема збереження авіаційних спеціалістів залишалась і надалі актуальною. На розв'язання неї Горшков звертав особливу увагу. Так, в підписаному ним 1 березня наказі про створення демобілізаційних комісій в авіаційних частинах Південно-Західного та Румунського фронтів зазначалося, що необхідно докласти всіх зусиль для збереження «особового персоналу, який потребує спеціальної підготовки». На жаль, подальша доля цього, без сумніву, талановитого пілота і організатора авіації виявилась сумною. Після повалення гетьмансього режиму в грудні 1918 р. Директорія звільнила його з поста командуючого військово-повітряними силами, призначивши на скромну посаду начальника Одеської авіашколи. З початку 1919 р. він перебував на службі у більшовиків, проте за кілька місяців Горшкова звинуватили у зраді і стратили.

Старшини 1-го Запорозького авіазагону з гістьми.

Зліва направо: сотник Жаховський, сотник Берестовенко, ад'ютант 1-го Запорозького кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка сотник Гончаров, сотник Гвоздьов, командир кінного дивізіону Чорних Запорожців сотник Римський-Корсаков, сотник Єгоров, поручник Чистокатов, сотник Алексеев.

Літо 1918 р.

Революційні події і більшовицька окупація призвели до майже повної втрати командуванням авіації зв'язку з авіаційними підрозділами. Саме цим можна пояснити появу наказу ч. 124 від 27 березня 1918 р. по Управлінню української авіації. Відповідно до нього, всі авіаційні частини поділялись на дві категорії. До першої відносились підрозділи колишньої російської авіації, що ще продовжували існувати, а до другої — новоутворені частини. Підрозділи обох категорій мали подати відповідні відомості про склад і дислокацію до Генерального Штабу для затвердження наказом по військовому міністерству. Такими заходами передбачалось впорядкувати організаційну структуру української авіації та закріпити юридичний статус її підрозділів.

Буремні події надзвичайно негативно позначились навіть на тих частинах, які ще зберегли свій особовий склад. Відсутність належного технічного обслуговування літаків призводили до числених аварій. Цьому ж сприяли і тривалі перерви в польотах, що знижували рівень льотної майстерності пілотів. Тому 27 квітня 1918 р. Горшков видає наказ, перший параграф якого гласив: «Всім авіаційним інституціям та частинам: на час проведення демобілізації та формування нових частин рішуче забороняю усякі польоти, позаяк самольоти в довгий час не ремонтувались, нема добрих засобів для їх регуліровки та ремонту, льотники довго не літали і через те дуже часто за останні часи почали робицця прикрі випадки паданів льотників». Польоти дозволялись лише по 1-у Українському армійському авіазагону котрий на той час уже організаційно оформився і ніс бойову службу. Вильоти ж інших льотчиків могли здійснюватись лише за дозволом штабу авіації. По суті, це означало, що в останні дні свого існування Центральна Рада мала у своєму розпорядженні тільки один боєготовий авіаційний загін. Цей же наказ впорядковував питання матеріально-технічного забезпечення. Для налагодження належного обліку технічних засобів заборонялась передача будь-якого майна безпосередньо з однієї частини в іншу. Усі подібні операції мали проводитись лише через штаб авіації.

Вищезгаданий 1-й Український авіазагін займав особливе місце серед авіачастин армії УНР. На відміну від інших загонів, що підпорядковувались безпосередньо Управлінню Повітряного флоту, він знаходився в оперативному підпорядкуванні найбільш боєздатного з'єднання — 1-ї Запорозької дивізії (згодом — Запорозького корпусу), а тому в джерелах часто іменується Запорозьким авіазагоном. Склад підрозділу був невеликим — на початку березня 1918 р. він мав 5 літаків. Через місяць в ньому нараховувалось за одними даними 4 літаки, а за іншими — 12 (можливо, що в першому випадку мова йде лише про боєздатні машини, а в другому — про загальну кількість літаків в підрозділі). Запорозький авіазагін відзначався добре підготовленим і дисциплінованим особовим складом, а також налагодженою системою бойової підготовки. Командував цим підрозділом з березня 1918 р. М. Баранів.

В цей же період була розроблена і затверджена загальна організаційна структура Військово-Повітряного Флоту УНР. В її основу був покладений територіальний принцип організації. Передбачалось створення трьох військово-повітряних районів з центрами в Києві, Харкові та Одесі. В цих містах розташовувались три авіапарки, що повинні були обслуговувати вісім корпусних авіаційних дивізіонів (в складі Волинського, Подільського, Одеського, Київського, Чернігівського, Полтавського, Харківського та Катеринославського армійських корпусів). Кожен авіадивізіон складався управління і чотирьох авіаційних загонів: двох гарматних (артилерійських), одного розвідувального та одного винищувального. Ескадру повітряних кораблів передбачалось зберегти як резерв бомбардувальної авіації Генерального Штабу. Авіація доповнювалась двома повітроплавними районами з центрами в Києві та Миколаєві, де розташовувались повітроплавні парки, а також чотирма навчально-кадровими повітроплавними дивізіонами: Чернігово-Волинським, Одесько-Подільським, Києво-Полтавським та Харківсько-Катеринославським.

Олександр Жуковський (22.ХІ.1884–1925?)[21]

Органи центрального управління військово-повітряними силами мали бути представлені Управлінням інспектора повітряного флоту в складі Генштабу. Це управління поділялось на два відділи — повітроплавний та авіаційний, очолювані відповідними інспекторами. Для розв'язання питань матеріально-технічного забезпечення передбачалось створення авіаційного відділу в складі апарату начальника інженерного постачання, підпорядкованого Головному начальнику постачання.

Ухвалення стрункої організаційної структури військово-повітряних сил, безперечно, позитивним. Проте до моменту гетьманського перевороту втілити цю структуру в життя не вдалось.