Кров на снігу

Розділ 10

Коріна приготувала просту страву з продуктів, які я купив.

— Смачно, — сказав я доївши, витер рот і підлив воду в наші склянки.

— Як ти дійшов до цього? — запитала вона.

— «Дійшов»? Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі… навіщо ти цим займаєшся? Чому ти не робиш те, наприклад, що робив твій батько? Я припускаю, що він же не…

— Він помер, — сказав я, перехиливши за одним духом склянку води. Їжа була трохи пересолена.

— Ох. Мені дуже прикро, Улаве.

— Дарма. Нікому більше не прикро.

— Ти кумедний, — засміялась Коріна.

Вона була першою людиною за всі часи, хто сказав таке про мене.

— Коли так, постав що-небудь.

Я поставив платівку Джима Рівза.

— У тебе старомодний смак, — сказала вона.

— У мене небагато платівок.

— І, я гадаю, ти не танцюєш?

Я заперечно похитав головою.

— І у тебе немає пива в холодильнику?

— Ти хочеш пива?

Вона глянула на мене з кокетливою усмішкою, ніби я знову сказав щось кумедне.

— Улаве, влаштуймось на дивані?

Доки я варив каву, вона прибрала зі столу. Все це доволі затишно, подумав я. Відтак, ми всілись на дивані. Джим Рівз співав, що він кохає тебе, бо ти його розумієш.[20] Упродовж дня погода дещо пом’якшилась, за вікном повільно пливли великі віхті лапатого снігу.

Я дивився на неї. Якась частина мого єства була така напружена, що я ладен був пересісти на стілець. Інша частина мене жадала обхопити її вузьку талію, притягти до себе. Поцілувати її червоні губи. Гладити її блискуче волосся. Стиснути її в обіймах… сильніше… так сильно, щоб вийшло повітря з легенів, щоб почути, як вона рефлекторно вдихає з сопінням, відчути, як здавлюються, притискаючись до мене, її перса і животик. Мені злегка паморочилось в голові.

Тоді голка програвача ковзнула до середини платівки, звукознімач піднявся і повернувся назад, а вінілова платівка, дедалі повільніше обертаючись, зрештою зупинилась.

Я ковтнув. Мені кортіло піднести руку і покласти їй на оголену шкіру між плечем і шиєю. Але мене трусило. Не саму лише руку, а мене всього, наче у мене якась лихоманка.

— Улаве, ти… — прихилилась до мене Коріна.

Я не міг визначити, чи ті запаморочливі пахощі були в основному від парфумів, чи то в основному був її власний запах. Я змушений був розтулити рота, щоб вдихнути більше повітря. Вона взяла книжку з журнального столика переді мною.

— Ти не міг би трохи почитати мені вголос? Що-небудь про кохання…

— Я б… охоче… — почав я.

— То почитай, — сказала вона, підібгавши ноги і зручніше вмощуючись на дивані, й поклала руку мені на плече. — Я люблю кохання.

— …але я не можу.

— Звісно ж, ти можеш! — засміялась вона, кладучи розгорнуту книжку мені на коліна. — Не соромся, Улаве, читай! Тут тільки я з тобою…

— У мене дизлексія.

Моя різка заява ошелешила її, і вона вражено закліпала очима, наче я дав їй ляпаса. Чорт, я навіть сам сторопів.

— Вибач, Улаве, але… ти ж казав… мені видалось…

Вона замовкла, і запала тиша. Я пошкодував, що платівка більше не грає. Я заплющив очі.

— Я читаю, — сказав я.

— Читаєш?

— Так.

— Але як ти читаєш, якщо ти не можеш… не бачиш слів?

— Я їх бачу. Але іноді я бачу їх неправильно. І тоді я маю подивитись на них знову.

Я розплющив очі. Її рука досі лежала на моєму плечі.

— А звідки… як ти знаєш, що бачиш їх неправильно?

— Головним чином тому, що літери не утворюють слова, які мали б який-небудь сенс. Але часом я просто бачу геть інше слово і не усвідомлюю своєї помилки, аж поки зрозумію це набагато пізніше. Іноді історія, яка утворюється в моїй голові, цілковито відмінна. Таким чином, я кінець кінцем начебто отримую дві історії за ціною однієї.

Вона розсміялася. Голосним іскристим сміхом. Її очі мерехтіли у напівтемряві. Я теж засміявся. Не вперше я зізнався комусь, що у мене дизлексія. Але вперше ця особа стала розпитувати мене далі. І вперше я намагався пояснити це комусь, хто не був моєю мамою або вчителькою. Її рука зісковзнула з мого плеча. Якось непомітно. Я чекав на це. Вона вислизає і віддаляється від мене. Але, натомість, її долоня ковзнула в мою. І стиснула її.

— Ти справді кумедний, Улаве. І добрий.

Сніг почав налипати на нижню частину віконного скла. Сніжинки чіплялися одна до одної. Як ланки в кольчузі.

— То перекажи мені своїми словами, — попросила вона. — Перекажи мені історію кохання з цієї книжки.

— Гаразд, — сказав я і подивився на книжку в себе на колінах.

Вона була розгорнута на сторінці, де Жан Вальжан намагається допомогти нещасній, приреченій розпусниці. Я передумав. І переповів їй, натомість, про Козетту і Маріуса. І про Епонін, юну дівчину, виховану в злочинному світі і безнадійно закохану в Маріуса, яка, зрештою, жертвує своїм життям заради кохання. І про кохання інших персонажів. Я переповів історію знову — цього разу, не випускаючи жодних подробиць.

— Ох, як чудово!.. — вигукнула Коріна, коли я закінчив.

— Так, сказав я. — Епоніна це…

— …що Козетта і Маріус, врешті-решт, залишились разом.

Я кивнув.

Коріна стиснула мою долоню. Вона не відпускала її весь цей час.

— Розкажи мені про Рибалку.

— Він бізнесмен, — знизав я плечима.

— Даніель каже: він убивця.

— Це теж є.

— Що станеться, коли Даніель помре?

— Тоді тобі не буде кого боятися. Рибалка не бажає тобі зла.

— Я маю на увазі, чи означає це, що Рибалка заволодіє всім наркобізнесом?

— Гадаю, так, — він не має інших конкурентів. Якщо тільки ти не думаєш, що?..

Я силувано всміхнувся до неї. Вона голосно розсміялась і грайливо штовхнула мене в плече. Хто б міг подумати, що в глибині душі я такий успішний комік?

— Чому б нам просто не втекти? — запитала вона. — Ми з тобою гарно ладнаємо, ти і я. Я могла б куховарити, а ти міг би…

Друга частина пропозиції залишилась висіти в повітрі, як недобудований міст.

— Я був би щасливий втекти з тобою, Коріно, але я не маю ні шеляга за душею.

— Ні? Даніель завжди казав, що гарно платить своїм людям. Відданість, казав він, треба купувати.

— Я все витратив.

— На що? — кивнула вона повз мене, маючи на увазі, що ні квартира, ні те, що в ній, не могло коштувати аж надто багато.

Я знову знизав плечима.

— Вдова залишилася з чотирма дітьми. І саме я зробив її вдовою. Тож я… У мене стався момент слабкості, і я поклав у конверт ту суму, яку її чоловікові обіцяли за те, щоб декого впорати. І виявилося, то було все, що я мав. Я не знав, що Рибалка так добре платить.

Вона зміряла мене скептичним поглядом. Я не думаю, що то був один із дарвінівських шести універсальних виразів обличчя, але я знав, що вона мала на увазі.

— Ти… ти віддав усі свої гроші вдові чоловіка, який намірявся когось убити?

Я вже й без того второпав, наскільки безглуздо я діяв, віддаючи гроші чужій вдові, хоча таки залишив собі дещо від неї. Та коли Коріна так висловилась, мій вчинок став видаватись геть ідіотським.

— То кого ж він намірявся вбити?

— Не пам’ятаю, — сказав я.

Вона подивилася на мене.

— Улаве, знаєш, що?

Я не знав, що.

Вона поклала руку мені на щоку.

— Ти справді абсолютно винятковий.

Її погляд блукав моїм обличчям, вивчаючи його сантиметр по сантиметру, поглинаючи його. Я знаю, що це така мить, коли люди начебто здатні читати думки одне одного, розуміти одне одного без слів. Можливо, це правда. Це може пояснюватись моєю дизлексією. Моя мама казала, що я схильний впадати в надмірний песимізм. Можливо, це теж правда. У будь-якому разі, я був приємно здивований, коли Коріна Гофман пригорнулась до мене і поцілувала.

Ми займались коханням. Я вживаю цей романтичний, цнотливий евфемізм замість більш прямого, більш технічного вислову не з делікатності, тому що він точніше змальовує те, що між нами відбулось. Її губи були поряд з моїм вухом, її дихання збуджувало мене. Я тримав її дуже тендітно, як одну з тих висушених квіточок, що іноді знаходив між сторінок бібліотечної книжки — таких ніжних і крихких, що вони розсипалися під моїми пальцями, варто було їх торкнутися. Я боявся, що вона зникне. Час від часу я зводився на руках, щоб переконатися, що вона справді зі мною, що це не ілюзія, не сон. Я погладжував її легко, обережно, як пір’їнку, щоб не втомити її. Я завмер на мить, перш ніж увійти в неї. Вона подивилася на мене з подивом — вона не могла знати, що я чекаю правильну мить. А тоді вона настала, та мить, момент злиття, щось, що могло б уявлятись тривіальним, як на колишнього сутенера, але насправді настільки переповнило почуттям, що мені перехопило горло. Вона застогнала низько і протяжно, коли я занурювався неймовірно повільно і ніжно, шепочучи їй на вушко якісь лагідні нісенітниці. Я помічав її нетерпіння, але я хотів, щоб це сталося саме так, щоб це сталось по-особливому. Тому я взяв її в розміреному темпі, жорстко зберігаючи самоконтроль. Але її стегна почали ходити піді мною, як швидкі морські хвилі, а її біла шкіра мерехтіла в темряві. Мені здавалося, я тримаю в обіймах місячне сяйво. Так само м’яке. Так само неймовірне.

— Залишайся зі мною, коханий, — пристрасно видихала вона мені на вухо. — Залишайся зі мною, мій коханий, коханий Улаве.

Я курив. Вона спала. Снігопад припинився. Вітер, що грав жалобні мелодії у водостічних ринвах, склав свої інструменти. Єдиним звуком, що лунав зараз у кімнаті, було її дихання. Я слухав і слухав. Нічого.

Все було саме так, як мені мріялось. І не вірилося, що так може бути. Я втомився, і мені слід було поспати. Але я був такий щасливий, що не хотів спати. Бо коли я засинаю, цей світ — цей світ, про який я ніколи досі особливо не дбав, — він на якийсь час припиняв існувати. А за Г’юмом,[21] той факт, що досі я прокидався щоранку в тому самому тілі і в тому самому світі, де все відбулося, — це ще не гарантія, що так само знову трапиться завтра вранці. Вперше у своєму житті я відчував, що, заплющивши очі, відчуватиму щастя.

Отож я й далі прислухався. Чатував над тим, що я мав. Не було жодних звуків, яких не мало б там бути. Але я однаково прислухався.