Кров на снігу

Розділ 16

Я тупцював у темряві на схилі за старим ковзанярсько-футбольним стадіоном.[27]

В «Афтенпостен» писали, що ніч має бути винятково морозною і знаменуватиме рекордне похолодання впродовж кількох наступних діб.

Чорний фургон під’їхав до краю тротуару точнісінька о сьомій вечора. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Я оцінив це як сприятливий знак.

Я відчинив задні двері і стрибнув усередину. Кляйн і Данець сиділи кожен на своїй білій труні. Обидва були вбрані в чорні костюми і білі сорочки з краватками, як я і просив. Данець привітав мене якимсь дотепом своєю гортанною рохкальною мовою, натомість Кляйн тільки мовчки глипнув на мене. Я сів на третю труну і постукав у віконце водійської кабіни. За кермом того вечора сидів той самий хлопчина, що так блискавично ідентифікував мене, коли я вперше увійшов у рибну крамницю.

Дорога до Ріської церкви петляла тихими житловими кварталами. Я не міг бачити їх, але я знав, які вони.

Я принюхався. Чи цей фургон не є одним з тих, що Рибалка застосовує для своїх перевезень? Якщо так, я сподіваюсь, він — заради власної безпеки — поставив на ньому фальшиві номерні знаки.

— Звідки фургон? — запитав я.

— Стояв припаркований в Екеберзі, — відповів Данець. — Рибалка попросив знайти що-небудь «помірно похоронне».

Він розреготався і повторив:

— «Щось помірно похоронне».

Я не став розпитувати далі, чому так смердить рибою. Я зрозумів, що то від них самих так відгонить. Згадав, що від мене теж відгонило рибою після візиту в підсобку крамниці.

— Як воно, відчуття? — запитав раптом Кляйн. — Лаштуємось відправити без зворотної адреси твого власного боса?

Я знав, що нам з Кляйном не варто надміру справдуватися.

— Не знаю.

— Знаєш, знаєш! То як?

— Облишмо.

— Ні.

Я бачив, що Кляйн не відчепиться.

— По-перше, Гофман мені не бос. По-друге, я нічого не відчуваю.

— Ясно ж, він твій бос!

Я чув низькі обертони люті в голосі Кляйна.

— Якщо тобі так кортить.

— А чого б це він не був твоїм босом?

— Байдуже.

— Слухай, розумнику, ти хочеш, щоб ми сьогодні рятували твою дупу з халепи. То як стосовно того, — він потер складеними пучкою великим, вказівним і середнім пальцями, — щоб дати нам щось на знак подяки?

Фургон робив різкі повороти, і ми ковзали сідалами по полірованих віках своїх домовин.

— Гофман сплачував мені за послуги поштучно, — сказав я, — і, таким чином, він був моїм клієнтом. А поза тим…

— «Клієнтом»?! — повторив Кляйн. — То Мао був «штукою»?!

— Якщо Мао — це хтось, кого я впорав, то Мао був штукою. Мені дуже прикро, якщо ти був до нього емоційно прив’язаний.

— «Емоційно прив’я…» — Кляйн захлинувся обуренням, його голос затремтів.

Він замовк і глибоко вдихнув.

— Як гадаєш, експедиторе, довго тобі жити після цього?

— Сьогодні за штуку Гофман, — відповів я на те. — Пропоную зосередитись на цій обставині.

— А коли ми його впораємо, — просичав Кляйн, — штукою стане хтось іще.

Він люто зиркнув на мене, навіть не намагаючись приховати ненависть.

— З огляду на те, як тобі подобається мати боса, — сказав я, — можливо, я мушу тобі нагадати, який наказ ви отримали від Рибалки.

Кляйн уже був підніс свій потворний дробовик, але Данець поклав долоню йому на плече.

— Кляйне, не бери близько до серця.

Фургон уповільнив рух. Молодий водій кинув через скло:

— Хлопці, час вам вкладатися у ваші вампірячі ліжечка.

Кожен з нас підняв віко своєї ромбовидної труни і увіпхався всередину. Перш, ніж опускати своє віко, я зачекав, аж доки Кляйн опустить своє. У нас було по два гвинти для кріплення віка зсередини. Тільки два-три оберти. Достатньо, щоб утримати віко на місці. Але не настільки міцно, щоб це завадило належної миті блискавично висмикнути гвинти і скинути віко. Я більше не хвилювався. Але коліна мені чомусь тремтіли. Дивно.

Фургон зупинився, двері відчинились і зачинились, і я почув голоси іззовні.

— Дякую, що дозволили нам скористатися зі склепу, — промовив голос водія.

— Ото ще скажете!

— Мені обіцяли, що хто-небудь допоможе занести їх всередину. — Та вже ж. Не сподівайся, що мертвяки самі труни тягатимуть.

І грубий сміх. Я зрозумів, що нас зустрів хтось з могильників. Задні двері фургона відчинились. Я був найближче до них і відчув, як підхопили мою труну. Я намагався лежати абсолютно нерухомо. З долу і з боків труни були повітряні отвори, і, коли мене заносили в коридор, крізь них в морок моєї труни проникали промінчики світла.

— То це та сім’я, що загинула на Тронхеймському шосе?

— Так.

— Я читав про це в газеті. Жах. То їх поховають десь там, на півночі?[28]

— Атож.

Ми почали спускатися у підземелля, і я, ковзнувши в труні, вдарився головою. «Нехай вам дідько! — лайнувся я подумки. — Чи ви не знаєте, що небіжчиків завжди заносять ногами вперед?»

— То ви не могли до Різдва вже й завезти їх одразу на місце?

— їх ховатимуть в Нарвіку, а це на два дні дороги.[29]

Носії зачовгали ногами, збившись на короткі нерівні кроки. Зараз ми рухались вузькими кам’яними сходами. Я добре пам’ятав їх.

— То чому не перевезти їх літаком?

— Зацікавлені особи розважили, що це задорого стане, — пояснив молодий чоловік.

Він гарно справлявся. Якби міг, я порадив би йому, щоб сказав — коли запитань стане забагато, — що він тільки нещодавно прийшов працювати у похоронне бюро.

— А поки що неодмінно треба, щоб вони цей час перебули у церкві?

— Так. Різдво, і таке інше.

Труна знову вирівнялась.

— Що ж, можна зрозуміти. Надто, що місця, як бачиш, не бракує. Тільки іще одна труна — цього небіжчика завтра ховають. Еге, бачиш, труна відкрита, бо невдовзі збереться родина, щоб оглянути його. Ми можемо оцю труну поставити отам на козла.

— Можна поставити просто на підлогу.

— Поставити просто на бетонну підлогу?

— Так.

Вони вже зупинились, але здавалося — вагаються, що робити далі.

— Як хочеш, діло хазяйське.

Мою труну поставили на підлогу. Я почув скрегіт біля своєї голови, а тоді — кроки, що віддалялися.

Я був на самоті. Визирнув в один з отворів. Не зовсім на самоті. Наодинці. Наодинці з трупом. «Штука». Мій небіжчик. Останнього разу я теж був тут наодинці… Моя мама видавалась такою маленькою у своїй труні. Висушеною. Можливо, її душа забирала всередині неї набагато більше місця, ніж це буває в інших людей. Потім поприходили її рідні. Я ніколи раніше не бачив родичів з маминого боку. Коли мама зійшлася з моїм батьком, її батьки розірвали з нею стосунки. Мої бабуся і дідусь, дядьки і тітки не могли змиритися з думкою, що хтось у їхній родині сплутається з кримінальником. Єдине їх втішило — це те, що вона переїхала до нього у східну частину міста: чого очі не бачать, того й серцю не жаль. Але я таки потрапив їм на очі. У поле зору моїх бабусь і дідусів, дядьків й тіток, які до цього часу були для мене людьми, про яких мама згадувала тільки тоді, коли бувала п’яною або під кайфом. Перші слова, які я почув від будь-кого з моїх родичів, крім, власне, батька й матері, були слова співчуття. Близько двадцяти родичів сказали мені, як їм шкода; відбулось це в церкві у західній частині міста, близько — шапкою докинути — до того місця, де мама зросла. А потім я мусив знову повернутись на лівий берег і вже ніколи не побачив жодного з них вдруге.

Я перевірив, чи гвинти на місці.

Принесли другу труну.

Затим кроки носіїв знову віддалились. Я подивився на годинник. Пів на восьму.

Водій і могильник принесли третю труну. Вони обговорювали традиційні різдвяні страви, і їхні голоси віддалялись, аж поки пропали десь на сходах.

Наразі все посувалося за планом.

Священик, ясна річ, не заперечував, коли я, зателефонувавши від імені родини в Нарвіку, запитав, чи церква не зможе прийняти у своїй крипті на дні Різдва три труни на шляху до місця поховання. Нині ми були на бойових позиціях, і, якби нам пощастило, за півгодини тут мав би показатись Гофман. Ми до того ж могли сподіватися, що він залишить своїх охоронців перед церквою. Але, в кожному разі, не було перебільшенням стверджувати, що елемент несподіванки був цілковито на нашому боці.

Світловий циферблат мого електронного годинника жеврів у темряві.

Десять хвилин на зазначену годину.

П’ять по.

Одна думка вразила мене. Оті аркуші. Лист. Він досі лежав під лотком для столових приборів. Чому я не знищив ту писанину? Невже я просто забув? То чому я питаю себе радше про це, ніж «а що, як Коріна знайде»? Чи я таки хочу, щоб вона його знайшла? Якби хто-небудь знав відповіді на такі питання, він був би багатою людиною.

Знадвору почувся звук автомобільного мотору. Ляскання дверей.

Кроки на сходах.

І ось вони вже тут.

— Який спокійний у нього вигляд, — тихо вимовив жіночий голос. — Вони гарно подбали про його вигляд, — зітхнула якась старша жінка.

— Я залишив ключі від машини в замку стартера, — відгукнувся чоловічий голос. — Гадаю, мені треба…

— Еріку, ти нікуди не підеш, — перервала його молодша жінка. — Лишенько, який же ти тюхтій!

— Але ж, люба… Там машина…

— Еріку! Машина на церковній стоянці. Що, ти думаєш, може там з нею статися?

Я визирнув в один з бічних отворів.

Я ж так сподівався, що Даніель Гофман прийде сам. А їх там було четверо, і вони всі стояли по один бік труни, лицем до мене. Лисуватий чоловік того самого віку, що Даніель. Несхожий. Шваґер, можливо. Надто що поруч з ним стояла жінка років тридцяти з гаком. І дівчинка десяти-дванадцяти років. Либонь молодша сестра і племінниця Гофмана. Певна сімейна подібність. А старша сива жінка — викапаний Даніель. Старша сестра? Мати?

Не було тільки самого Даніеля Гофмана.

Я намагався переконати себе, що він прибуде власним автомобілем і що було б дивно для цілої родини припхатись однією машиною.

Мою теорію підтвердив лисуватий шваґер, зиркнувши на годинник.

— Завжди був такий план, що Бенжамен заступить свого батька на чолі компанії, — схлипнула літня жінка. — Що тепер Даніель робитиме?

— Мамо… — промовила молодша жінка тоном застереження.

— Ой, тільки не вдаваймо, буцімто Ерік не знає.

Ерік стенув плечима і гойднувся на п’ятах.

— Так, я знаю, які речі включає бізнес Даніеля.

— Отже, ти також знаєш, який він хворий.

— Так, Еліза про це згадувала. Але ми не дуже близькі з Даніелем. Так само як з тією його… як її…

— Коріною, — підказала Еліза.

— Може, нині саме час вам трохи більше зблизитися з ним, — сказала літня жінка.

— Мамо!

— Я просто хочу сказати, що ми не знаємо, як довго Даніель буде з нами.

— Мамо, ми не маємо жодного наміру мати щось спільне з бізнесом Даніеля. Досить поглянути, що сталося з Бенжаменом.

— Чшш!

Кроки на сходах.

Дві постаті увійшли в крипту.

Один з прибулих обійняв стару жінку. Коротко кивнув молодшій і шваґеру.

Даніель Гофман. А з ним Піне, який цього разу тримав рот на замку.

Вони розташувались між нами і труною, спинами до нас. Ідеально. Якщо є імовірність, що штука, яку мені треба упорати, виявиться озброєною, я вдамся до будь-яких хитрощів, щоб опинитись у позиції, з якої я можу стріляти йому у спину.

Я стиснув у руці руків’я пістолета.

Зачекав.

Я чекав на типа у ведмежій шапці.

Той не прийшов.

Його, напевне, залишили чатувати перед церквою.

Такий стан речей спрощував початок справи, але загрожував потенційними ускладненнями згодом, на подальшому етапі.

Умовний сигнал до Данця і Кляйна був простий: на мій крик.

І не було жодного логічного аргументу проти того, щоб це сталося просто зараз. Однак я відчував, що є одна, найбільш доречна мить, одна конкретна секунда серед решти секунд. Як у випадку з лижною палицею і моїм батьком. Як у книжці, коли автор вирішує, коли саме щось трапиться, щось, що — ти знаєш — неодмінно відбудеться, оскільки автор уже про це обмовився, але ще не відбулось. Позаяк на все є належне місце в романі, тож треба трішечки зачекати, бо все має трапитися у правильному порядку. Я заплющив очі і відчув, як пішов відлік секунд до старту, пружина стислась, але крапелька ще висіла на кінчику бурульки.

А тоді надійшла мить.

Я закричав і скинув віко труни.