Круглянський міст

1

Прокинувся Стьопка на світанку. Збудили його голоси — близький гомін людей, сміх, ранковий курцівський кашель, брязкіт казанців. Ще не зовсім подолавши в собі дрімоту, хлопець зрозумів, що це йшли на сніданок — поруч, у вільшняку, була стежина до недалекої кухні, запах диму від якої давно вже доносився до його купи хмизу. Стьопків голодний нюх кілька разів ловив спокусливий запах смаженого, і тоді навіть уві сні Степан відчував голодну знемогу в усьому тілі. Але про їжу він тут же й забув. З пробудженням на хлопця хлинула сила-силенна найприкріших думок і відчуттів — вчорашнє обвалилося все відразу, і він з тужливою самотою відзначив цей перехід із сонливого забуття в украй турботливий, нерадісний тепер для нього світ.

Більше вже не заснув.

Свідомість його була цілком у владі тривоги, на кілька годин припиненої сном; знову потягнулося чекання, в кінці якого, одначе, не передбачалося нічого доброго. Стьопка поворушив головою: шия по-давнішому — не дуже, але якось докучливо-тупо — боліла; вилиці, здається, наривали все більше: одна, розбита вчора, мабуть підсохла і, зрушена тепер, озвалася гострим болем. Було боляче ворухнути плечем, і він страждально поморщився, думаючи, що чиряки, які ще недавно отруювали йому життя, тепер не більше ніж дрібниці.

В ямі від ранкової свіжості було прохолодно, тіло зі сну пробирали дрижаки, замерзли руки. Струхла солома на дні відсиріла, стала вогка, мов скошена підв’яла трава, і не гріла. Десь, невидне за лісом, сходило сонце; обіцяючи погожий день, у високому просторі неба біліло декілька невеличких хмаринок. Нижче під ними височіла обсипана шишками верхівка ялини. Кілька тугих шишок лежали долі, на втоптаній соломі, біля його босих і брудних ніг.

Яма була не така вже й глибока, колись недбало викопана під картоплю — невеликий її запас ховали тут до весни. З обсипних стін батогами висіло ялинове коріння, товстіше стирчало з боків, мов тверді, вузлуваті лікті. Вилізти звідси було просто, навіть дитина б вилізла, але він вилазити не збирався. По-перше, наверху до ями була приставлена варта — партизан з гвинтівкою, що пильнував його, мов злочинця. По-друге, і це головне, Стьопка не вважав себе анітрохи злочинцем, чекав і дуже сподівався на справедливість. Тепер, помалу заспокоюючись після того недоречного вчорашнього випадку, Степан відчував, що погарячкував, що не треба було все доводити до біди. Але розумні думки звичайно спізнюються, і того, що трапилося, вже не переінакшити.

Голоси тим часом потроху віддалилися, затихли в ялиннику, навколо знову стало тихо і надто чуйно, як звичайно в ямі. В цій самотній тиші лісового ранку Степанові якось мимоволі захотілося почути вартового, який усю ніч тупав поблизу. Коли вчора саджали сюди, то ставили Кучкіна, але тепер, мабуть, не Кучкін — замінили іншим. Той був непосидючий і дуже шумливий: то кашляв, то бурмотів щось і все ходив і ходив навколо. Цей же тихий — видно, сидить десь поблизу і дрімає.

Притаївши дихання, Стьопка, однак, уловив на слух тихенькі звуки, яких спершу й не вгадав навіть, а потім якось само собою між думок стало зрозуміло, що вартовий стругає паличку чи, може, дубчик: чутні були тихі шорхання ножа, помахи руки. Згодом він почув і лопіт дубця об присипаний глицею діл. І хлопцю раптом до душевних судорог захотілося туди, на волю, хоч озирнутися, подивитися навсібіч з краю ями, вилізти з цього сирого, просмерділого трухлявою соломою і землею дна.

Але він знає, що допоки не приїде комісар, ніхто його звідси не випустить.

Тим часом на стежині під ялинами спершу невиразно, а потім усе гучніше лунають чиїсь широкі кроки, чується шерхіт зачеплених гілок, розмірений брязкіт у такт кроку — зброї чи чогось іншого в кишені. Поблизу, чутно, мабуть, встає вартовий, долонями обтрясає полу свитки; різко клацає складний ножик. Стьопка спізніло здогадується: ідуть сюди. Може, за ним? Він чекає цього і ладен уже зрадіти, але замість відповідних для такого випадку слів чує інші.

— Ну, іди, підрубай, — чувати здаля рівний голос задоволеного собою і, певно, не голодного вже чоловіка. Несподівано близько і хриплувато відгукується вартовий:

— Що там? Знову ячна?

— Ні, затірка з салом.

— Інша справа. А то ця ячна вже остогидла, не лізе.

— Полізе. Ну, як твій бандит? — раптом питає новий вартовий.

— Тихий, що миша. Спить усе.

— Тихий, кажеш?

Голоси незнайомі, — мабуть, хтось із нових. Стьопка відчуває, що йдуть сюди, і, сівши, робить незалежний вигляд, супиться, ледве долаючи невиразну, щемку тривогу.

Над краєм ями з’являються дві голови — одна в шапці, друга в німецькій пілотці, а слідом і чоботи — трофейні, підбиті шипами, — це в того, що змінює. Той, що відстояв, знаходиться далі, і Стьопка бачить його до пояса.

— Привіт! — з переграною доброзичливістю кидає новий вартовий, з цікавістю обмацуючи його незлими очима. Стьопка поволі опускає голову — йому не до жартів і безглуздих розмов. Вартовий, ймовірно, розуміє це і зганяє з лиця усмішку.

— Нічого. Комісар розбереться. Ти з чиєї роти?

— А тобі що? — тихо каже Стьопка і здіймає докірливий позирк.

— Та так.

— Що ти його допитуєш? — нетерпляче переступає другий. — З чиєї б не був, тепер його діло труба. Розстріл світить.

— Ну, чому одразу й розстріл? А якщо пом’якшувальні обставини? Пошлють на залізницю, спокутує вину і буде бігати, — з бадьорою упевненістю каже вартовий.

Стьопка прислуховується і вглядується в цього чоловіка: він не старий ще, кремезний і — за говіркою чути — не тутешній. Мабуть, з окруженців чи з колишнього районного начальства. Хлопець уже готовий повеселішати, як у голосі вартового відзначає нотки нещирості, швидше — бездумної байдужості, і знову потупляє свій погляд.

— Приїде комісар — він йому покаже «пом’якшувальні».

— Нічого. Головне — не дрейф. Коли що — мовляв, під мухою був. А під мухою — воно все можливо.

Вони повертаються і зникають. Роздратоване напруження у Стьопки потроху слабне — продовжувати цю розмову йому вже ставало не під силу. Що б там не чекало його, якби тільки швидше. Хлопцю вже здається, що він сидить тут дуже довго, і його стривожені почуття чи то приглушуються спогадами, чи то пробуджуються до нестерпності. Мабуть, краще, коли він один і ніхто не допікає ні погрозами, ні непотрібним тепер утішанням. Зіщулившись від холоду, він притуляється плечем до вогкої земляної стіни, одну до одної горне захололі ступні — ногам так робиться ніби тепліше.

Неподалік у вільшняку рубають дрова — мабуть, на кухню. Чуються неспішні удари, короткий хруст дерева, шерхіт гілля; часом тонко віддзвонює сокира. Так і він рубав два дні тому і, мабуть, рубав би й тепер, і завтра, і жив би, хоч і не дуже весело, але вже напевно без цих неприємностей, які гірші за рану, а може, й за саму смерть, якщо в бою. І треба ж було йому попертися на те завдання… він і досі не розуміє, чи справді Маслаков його шукав, щоб узяти в групу, чи, може, випадком спіткав його в лісі та покликав.

Зрештою, на Маслакова він кривди не має — той усе робив з найкращим наміром. Чи його вина, що так склалося…

2

Тоді він, ссікши декілька вільхових дровин, вертався на кухню.

Нетовсті, здавалося, дровини виявились несподівано важкі. Стьопка їх спершу ніс, потім волік за набряклі весняним соком окоренки. Верхівки і нерівно обсічене суччя драли прілі завали торішнього листя, чіплялися за чагарі, ялівець. Окоренки ж просто відривали руки. А тут іще гвинтівка на довгуватій вірьовчаній чіплянці — вона била прикладом поміж ніг, заважала йти, і хлопець, добре притомившись, кинув дровини, трохи не доволікши до кухні. Потім, помарудившись, і сам стомлено опустився на землю в рідкому ще, з дрібними листочками, вільшняку збоку стежки. Було теплувато й затишно, він угрівся, під сукняним мундиром аж припотіла шия. Стьопка розстібнув комір, кинув додолу плескату рудовуху шапку, від мокрої підшивки якої ішла пара. Декілька хвилин хлопець, сопучи, віддихувався і думав, що шапка — не біда, як не дивно, разом з його головою дожила до тепла і ще, мабуть, послужить. Так само як і рудий, гудзикастий, з чотирма кишенями угорський мундир, і чорні, прошиті облямівкою, поліцейські штани. А ось з чоботами йому не пощастило. Чоботи розвалювались. Лівий він уже з тиждень носив, зв’язавши шматком червоного німецького кабелю, а правий не було як і зв’язати: перед майже цілком згнив. У чоботях було мокро, ноги завжди стигли. Мабуть, з тієї причини хлопця стали допікати чиряки — по боках, на стегнах, а тепер ось іще й на шиї — обліпило так, що не повернути голови.

Утім, з чоботами він був винний сам: міг стягнути з німця, яких тоді багато валялося на дорозі після вдалої засідки, звичайні, солдатські, а не зазіхати на офіцерські. Той офіцер підвернувся йому в канаві, куди Степан попередньо шпурнув гранату; і тут же, не гаючи часу, хлопець зняв з нього ремінь, до якого була причеплена тверда шкіряна кобура парабелума й ці ось чоботи. Парабелумом, одначе, він користувався недовго — мусив відступити новому начальникові штабу, котрий мав якийсь старовинний довгоствольний наган. Ремінь віддав взводному Бойченку, бо в Стьопки і старий був не кепський. А ось на хромові чоботи, надто шикарні для лісового життя, охочих поміняти не знайшлося — мусив носити. Допоки не доносився геть-чисто.

Взагалі в цьому загоні Стьопці не щастило всю зиму. Почалося з того, що його переплутали з одним зв’язковим, так само на прізвище Товкач, який десь видав загінних розвідників і за яким полювали партизани. Поки розібралися, мусив з тиждень посидіти в замкненій землянці. Потім його випустили, але на першому ж завданні в Астаповщині трапилася біда. Невеличка група їх заночувала тоді в клуньці, Стьопка звечора стояв на варті і тільки, змінившися, придрімав у сіні, як на село налетіли поліцаї. Хлопці городами втекли в ліс, а його розбудити, мабуть, забули. Довелося до полудня, не ворухнувшись, постояти біля шули воріт, кроків за десять від п’яних бобиків, які отаборилися в клуні. Коли ж назавтра він повернувся до загону, всі вельми здивувалися його неймовірному порятунку. Звісно, деякий час Стьопку підозрювали, викликали до начальства, слухали його коротку оповідь, вірили й не вірили. Згодом, коли ця підозра трохи вляглася, йому не стало відбою від Грушецького, надто гострого на язик партизана з Полоцька, який не минав випадку, щоб познущатися над хлопцем. Якось, не стримавши кпин, Стьопка витягнув злосливця гвинтівкою по голові, за що негайно був наділений прізвиськом Псих — найкривднішим з усіх, які він мав за своє вісімнадцятирічне життя.

У попередньому загоні — імені Ворошилова — жилося йому куди краще, там він був ледве не найстаріший партизан, зі стажем, не набагато меншим, ніж у самого командира загону лейтенанта Крутікова. Правда, там його теж дражнили, та все ж прізвиська були більш людські: Білий — це за волосся та брови, а ще Здихля — мовляв, що худий, хоч худих і без нього в загоні було немало. Але там він відчував себе не гіршим за інших, рівноправним бійцем, не те, що тут, у цих чапаєвців. На жаль, тогочасне життя його безповоротно минулося, покинувши самі спогади.

Стьопка трохи відпочив, але не спішив упрягатися в нелегку осоружну працю і задумливо колупав тріскою в чоботі. Найгірше було, звичайно, не в зміні загонів і навіть не в ставленні до нього партизанів. Хлопці, зрозуміло, часом нахабничали над ним, молодим і слабосильним, але робили це без особливої злості, швидше для забави. А от начальство — те жартів не знало. З начальством партизан Товкач був у давньому застарілому конфлікті, причини якого з різних сторін визначалися неоднаково. Стьопка вважав, що до нього присікувались, а начальники дотримувалися тої думки, що Товкач — нехлюй, який потребує штивності. Принаймні так говорив взводний Бойченко, коли скаржився на нього командирові загону за самоправство з виселковим старостою. За нехлюйство сварив його начальник штабу, коли він, переведений уже в господарчий взвод, упустив продуктову корову. Загін тоді виходив з блокади, господарники з возами й пораненими продиралися по якихось канавках та болотинах, біля шосейки їх усе ж підпильнували карателі, почався обстріл трасуючими, і чорна прудка рогуля — живий продуктовий запас — так рвонулася з рук, що тільки він її й бачив у сутінках. Коли перейшли шосе, мусив з обірваним повідцем з’явитися перед розлюченим начальником штабу. Гадав, що це для нього кепсько скінчиться. Але навколо було повно карателів, і партизани таїлися, боячись хруснути гілкою.

— Товкачу!

Стьопка знічев’я здригнув і озирнувся: відхиляючи рукою гілля, через кущі йшов Маслаков — підривник, колишній кадровий червоноармієць, з яким якось узимку Степан ходив на залізницю. Останнім часом Маслаков заліковував у санчастині поранену руку і коли-не-коли навідувався до них у господарчий взвод.

Трохи здивовано позираючи на підривника, Степан мовчав, не тямлячи, навіщо здався. Рука у Маслакова була вже без чіплянки, однак, ідучи, він ворушив нею застережливо, на долоні все ще білів замизканий бинт пов’язки. Підривник підійшов ближче — тонке гілля вільшняку пругко прошорхало по його розстебнутому зеленому ватнику.

— Ну, як житуха, Товкачу?

Стьопка помовчав, не знаючи, як поставитися до цього питання: кому не відомо, яке життя в господарчому взводі, біля кухні. Було схоже, що Маслаков жартує, але в тоні та вигляді його, здається, не було ні глуму, ні тої ж насмішки; як завжди, добра, ледве прихована жартливість струміла на його смаглому обличчі. І Степан сказав байдуже:

— Та ось — дрова запасаю.

Ногою в справному ще, намазаному лоєм кирзовому чоботі Маслаков наступив на кривий окоренок дровини, верхівка якої, мов жива, коротко ворухнулася на землі.

— Ну і вільшина! І ти один тягаєш?

— А хто ж іще?

— Не життя, а каторга! — співчутливо зробив висновок Маслаков і повернувся до хлопця. — Послухай, а в мене до тебе справа.

Степан з нетерпеливою цікавістю знизу вгору зирнув на Маслакова. Коли той ще тільки гукнув хлопця, Стьопка відчув, що це не так собі — що він несе новину і що новина ця непогана. Тому він тепер пильно дивився на підривника, а той певну мить нібито вагався в нерішучості: на обличчі його все блукала стримана усмішка.

— Сходимо на одне діло. З музикою.

Невідомо чому, але Стьопка вже відчував, що буде саме така пропозиція. Це було ще й як заманливо — сходити з Маслаковим на бойове завдання, та ще «з музикою». А то він останнього часу якщо й виривався куди, то чи по картоплю на який-небудь хутір, чи по сіно в луги, а то раз возив трофейний брезент у сусідній загін. На завдання його не посилали.

Але Стьопка згадав своє становище в господарчому взводі й одразу понурився.

— Кляпець хіба пустить!..

— А куди дінеться?

— Ти розмовляв з ним?

— Командир поговорить. Викличе, накаже, і вся розмова, — без тіні сумніву сказав Маслаков.

Стьопка, одначе, понуро махнув рукою.

— Ну, командир не заступиться.

Маслаков нетерпляче переступав на місці, підштовхнув на плечі новенький, з полірованим прикладом ПКШ.[1]

— Добре. Це моє діло. Ти кажи: згоден?

— Та я-то…

— То й потупали. Часу мало.

Ще не вірячи, Стьопка вайлувато підвівся на ноги, підібрав з долу гвинтівку. Глибше за ремінь запхнув сокиру. Маслаков одноруч ухопив дві дровини і стрімливо рушив у хмизняк — навпрошки до недалекої кухні. Стьопка заспішив слідом. Усупереч своїм невеселим побоюванням, він потроху став піддаватися бадьорій упевненості підривника і вже майже вірив, що доля несподівано повернулася до нього кращим боком. Але ще не зникли й сумніви. Стьопка надто добре уявляв собі, як зустріне цю новину Кляпець, якому вічно бракує людей на кухні та й ті в нього завжди гультяї і нехлюї. Одначе Маслаков, мабуть, тим ніколи не переймався. Озирнувшись, підривник сказав:

— Пам’ятаєш, як ми під Фариновом грюкнули?

— Так.

— Ось я і думаю: чого це Товкача на кухні коптять? Такого підривника, з досвідом.

Він подивився на хлопця з такою щирою приязню, що Стьопка аж відчув себе щасливим. Правда, розумів, що Маслаков трохи жартує: який там у нього досвід?

Досвід, звичайно, був невеликий, та останнім часом він на чавунку не ходив. Але тоді, під Фариновом, вони справді грюконули вдало. Місце трапилося зручне: насип, поворот, і до того ж спуск, а попереду підмерзле болото. Машиніст, мабуть, не передчував небезпеки, добре піддав пари, і як рвонуло — майже весь ешелон злетів з насипу. Пам’ятається, тоді з ним ходили Балашевич і Струк. Першого вже нема, другий залишився, поранений, у Козельській пущі.

З однією дровиною хлопцю було вправніше; вони вилізли з хмизняку в рідколісся, і Стьопка підбіг трохи вперед, щоби іти поряд.

— А хто ще піде?

— Ще? Ще Данило Шпак зі взводу Метьолкіна. Літній такий. Місцевий. І Бритвін. Відаєш?

— Той, що ротним був?

— Ну. Піде спокутувати провину. Як спокутує, тоді, казали, знов командиром поставлять.

Що ж, це було непогано: Маслаков, Бритвін — ще й які вмілі партизани; Данило Шпак — місцевий, наскрізь знає всі ходи-виходи. Стьопка помалу вже оговтався зі своєю радістю; про завдання він не питав: знав, прийде час, усе розтлумачать — тільки роби.

Вони підтягли дровиняки до кухні в ялиннику, від якої затишно повівало димком, і спинилися біля пня, де був дроворуб. Тут уже лежало кілька дрючків, притягнутих Стьогікою раніше, однак він одразу визначив, що для обіду дров було малувато. Проте цей клопіт, який недавно ще допікав, тепер зробився такий обридлий, що не хотілося про це думати. Вони розмашно покидали свої дровини на раніші, і Маслаков підштурхнув на плечі автомат.

— Тож збирайся. За годину потупаєм.

3

За годину, однак, не потупали: трапилася незмога з вибухівкою. Поки Маслаков бігав по начальству, вони втрьох чекали під ялиною на краю лісової галявини, в тому місці, де починалася дорога. Колишній командир партизанської роти Бритвін, тільки прийшовши сюди, відразу повалився животом на вкриту глицею землю і лежав так, з мовчазною зосередженістю уткнувши в рукави міцне поголене підборіддя. З них трьох він один, у шинелі й суконній пілотці, мав хоч приблизно військовий вигляд; Стьопка ж у своєму збірному вбранні був схожий швидше на поліцая. Що ж до третього, старуватого селянина Шпака Данила, так у того взагалі не було нічого військового. Мовчазний, із зарослим чорними пасмами обличчям, у рудому, задерев’янілому від вологи кожусі та постолах, він сидів, притулившись до смолистого окоренка ялини, і щось ретельно, з ненаситною насолодою жував. Побіч лежав його коротенький обріз із нефарбованою саморобною ложею. Стьопка не одразу і зрозумів, що Данило їв боби, які діставав із засмальцьованої протигазної сумки потрошку, по парі бобин, ніби вони були в нього вже останні. Тим не менш і через півгодини він усе жував, кожного разу уникаючи Стьопкиного позирку, коли той повертався до нього. Хлопець добре розумів ці простодушні дядькові хитрощі, але мовчав, бо давно мав за правило нічого не просити у тих, хто не хотів дати.

Він був у піднесеному, майже радісному настрої, бо вихід на завдання взагалі пройшов удало. Кляпця не треба було і викликати до командира, просто Маслаков передав йому наказ начштабу, і господарник, побурчавши, змовк, що означало — погодився. Стьопка не чекав обіду, одержав свій шмат хліба, який одразу ж з’їв, і тепер перебував у владі відвиклого вже хвилюючого нетерпіння, коли хотілося лише одного: якнайскоріше рушити в дорогу. Закинувши за спину гвинтівку, він виламав дубчик і похльоскував їм внизу, зиркаючи в бік халабуд, звідки мав появитися Маслаков.

— Біля Озерища пройти б легше. Там поліція своя.

— А ти звідки знаєш? — сухо запитав Бритвін.

— Я? Такий секрет! Усі знають, — навмисне безклопітно відповів Стьопка, але внутрішньо насторожився: тон цього питання був йому дуже відомий, і він уже зрозумів, що даремно так сказав. Бритвін після паузи вагомо зазначив:

— Ти за всіх не відповідаєш. А сам тримай язика за зубами. Коли що й знаєш.

Поверх лісу Стьопка подивився на небо, заволочене молочною плівкою, крізь яку зранку не могло пробитися сонце, потім перевів погляд униз, на халабуду за галявиною: Маслакова все не було. Іншому б він щось відповів у такому випадку, але Бритвіну перечити зараз не став: як-не-як той старший і негоже було заїдатися з ним. Правда, ходили чутки, що місяць тому Бритвін здорово прошпетився на завданні, його зняли з роти, хотіли навіть судити, але перевели в їхній загін рядовим. І все одно тон і весь його вигляд свідчили, що рядовим він себе не вважав. Принаймні тут, у цій групі, поводився як старший, хоч і з маленькою, а все ж перевагою над ними двома. Правда, це його старшинство не дуже турбувало Стьопку, який єдиним командиром визнавав тут Маслакова.

Похльоскавши дубцем, Стьопка зняв з-за спини гвинтівку і також присів на землю трохи віддалік від цих двох. Гвинтівка в хлопця була стара, з гранчастим казенником, випущена, судячи з тавра, ще до модернізації 1930 року. Взагалі стріляла вона непогано, затвор теж працював нормально, і Степан був нею задоволений, якби не мушка. Мушка розкернилася в своєму гнізді і совалася туди-сюди. Перш ніж вистрілити, треба було посунути її на місце, до риски, а після вже цілитися.

Стьопка підняв із землі сучок, нігтями відщепив од нього тріску і став обережно запихувати її в щілинку під мушкою. Тріска, одначе, не лізла, ламалась. Це його заняття привернуло увагу Данила, а потім і Бритвіна, який незадоволено ворухнув бровами.

— Що ти робиш?

— Та ось — мушка.

Колишній ротний повернувся на бік і з вимогливою впевненістю простягнув руку.

— Ану!

Стьопка ще раз колупнув тріскою, але знову невдало, і подав гвинтівку Бритвіну. Той сів, розставивши коліна, звично поклацав затвором.

— Ну й ломачина! Брудна, звичайно, ржава. В тебе хто командир? Мелік’янц, еге?

Стьопка промовчав. Говорити з Бритвіним у нього враз пропало бажання — хлопець знав, що той скаже далі.

— Добре. Давайте гвинтівку.

— Ні, почекай! — ухилившись від його руки, Бритвін клацнув курком, поторкав прицільну рамку. Потім зирнув на мушку. ^— А ще казали: Мелік’янць суворий командир!

Стьопка все мовчав, але під ялиною підозріло завовтузився Данило.

— Та він не Мелік’янця. Він з кухні.

Бритвін опустив гвинтівку й утупив у Данила спантеличений, майже обурений погляд. Стьопка за дуло вихопив у нього гвинтівку, подумавши про Данила: «Щоб ти пропав! Тягнув його хтось за язик!» Хлопець відчув у собі болісну зніяковілість через цю недоречну підказку, але поправити нічого вже не можна було, і він огризнувся:

— А що, на кухні не люди?

Потім піднявся й закинув свою ломачину за плече, готовий іти, проте йти ще не випадало — хочеш чи ні, а треба було чекати з цими поряд. Тим часом Данило з легкою погордою на волосатому обличчі, а Бритвін з тривожливою настороженістю позирали на нього.

— Так хто тебе призначив у групу? — запитав Бритвін, зсунувши до перенісся густі чорні брови.

— А вам яке діло? — Надто знайоме було все: Стьопка знову відчув себе в становищі гіршого за інших, і це мимоволі викликало в ньому інстинктивний порив оборонятися. — Кому треба було, той і призначив.

Бритвін, однак, намагався стримуватися, тож незабаром приборкав здивування й зирнув на Данила. Той без особливої уваги до них ворушив рукою в своїй сумці.

— Дожилися, нема чого сказати! — пробуркотів Бритвін і знову відкинувся на лікоть. Стьопка, потоптавшись трохи, сів осторонь їх, біля стежки. Перше просвітлення в його настрої швидко затягувалося прикрістю, він уже лаяв себе, що дав Бритвіну в руки гвинтівку, — хай би тримав свою. А то придбав десь десятизарядку, і стільки вже фанаберії. Коли знадобиться, ще невідомо, чия краще візьме — ця СГТ[2] чи його, зразка 1891 року. Степан міг би все це їм розтлумачити, як і те, що на кухні він опинився випадково, що він не менш за них походив свого часу на завдання. Але якась недобра впертість стосовно них, особливо щодо Бритвіна, вже брала своє, і він нічого не міг зробити з нею. Вона йому не підпорядковувалася, він знав це і не прагнув пересилити її.

Покривджено притихлий, Стьопка і не згледів, як від халабуд показався Маслаков. Хлопець почув тільки, як під ялиною, встаючи, зашорхав кожухом Данило, підвівся і зручніше сів Бритвін. У Стьопки ж од чиряків ломило в шиї, і, щоб озирнутись, він мусив повернутися всім тілом. Через галявину навпрошки йшов їх командир. Одною рукою він ніс щось важке — здається, німецьку каністру, в якій звичайно тримали бензин. Підійшовши ближче, поставив каністру і зсунув з пітного лоба армійську шапку.

— Що це? — запитав Бритвін.

— Димок, димок робити будемо, — жартівливо заговорив командир групи. — Думав, грюкнемо — нічого не вийшло. Будемо димити.

Вони всі похмуро дивилися на каністру: Данило і Степан — ставши біля неї, а Бритвін — мовчки сидячи на своєму місці. Відомо, всі з прикрістю розуміли, що виходило гірше, ніж міркувалося: бензин — не тол; як би там не випадало, палити завжди гірше, ніж підривати.

— Так ми що? Хіба не на чавунку? — стримано запитав Бритвін, позираючи кудись униз, на командирові чоботи. Маслаков з жартівливою жвавістю в очах огледів своїх підлеглих.

— Ні, не на чавунку. В інший бік. На Кругляни.

— На Кругляни. А хто тобі групу комплектував?

— А що — кепська група? Сам підбирав.

Бритвін устав і підійшов ближче. Потім з якоюсь уповільненою важністю повернувся до Стьопки.

— А цього також сам вибрав?

— Кого? Товкача? А що, чим кепський підривник?

Бритвін з-під лоба запитливо й наполегливо глядів на командира.

— Де ж це він підривав? На кухні?

— Яке вам діло? — не витримавши, огризнувся Степан. — Подумаєш, начальник знайшовся!

— Тихо!

Маслаков, мабуть, лише тепер зрозумів щось. З його обличчя зійшла усмішка, без якої його риси зробилися різкі, майже жорсткі.

— Кого брав — моя справа, — сказав він. — Хто заслужував.

— Заслужував! Ти глянь, яка в нього гвинтівка, — кивнув головою Бритвін.

Маслаков повернувся до Стьопки.

— Ану, дай сюди.

Степан подав гвинтівку, Маслаков одкрив і закрив затвор, спустив курок. Суворо зирнув на хлопця.

— В чому справа?

— Та мушка трохи совається, — умисне, як про дрібницю, скоромовкою відповів Стьопка і прикусив губу. Поки Маслаков оглядав і обмацував мушку, хлопець усе більше хмурився і з ненавистю думав про Бритвіна. Чи він був винен, що Кляпець вручив йому цю ломачину? Чи йому самому не хотілося мати добру зброю? З особливим жалем він згадував свій ладний трофейний автоматик, який у нього забрали, коли переводили в господарчий взвод.

— Закернити не міг, га?

— Так не було чим.

— Тепер ніколи — на перекурі нагадаєш. Сам закріплю. Решта в порядку?

— В порядку, — поспішно відповів Стьопка. Маслаков ще зирнув на його тонку постать, перетягнуту ремінцем, довше затримав позирк на зав’язаному дротом чоботі, але не сказав нічого.

— Тримай!

Стьопка на льоту ледве зловив кинуту йому гвинтівку і з полегшенням зітхнув. Напруження його спало, головне обійшлося — його не прогнали; решта для хлопця вже не мала великого сенсу.

— Так. Тоді кроком руш! — сказав Маслаков до останніх. Каністру понесемо по черзі. Хто перший?

Першого, однак, не знаходилося, каністра стояла долі, над нею, чекаючи охочого, стояв Маслаков. Бритвін, за його, мабуть, старою звичкою, відійшов поодаль з таким виглядом, ніби його тут нічого не стосувалося. Данило чомусь дивився в ліс — мов не чув, що сказав командир. Тоді Стьопка з гнівливою затятістю зробив крок уперед і взявся за гнуту металічну ручку каністри.

— Та-ак, — непевно промовив Маслаков і коротенько зітхнув.

— Гаразд, починай, Товкачу.

4

Починати було не так уже й важко — з годину Стьопка, міняючи руки, ніс каністру. Закинута лісова доріжка вилася спершу в похмурому, мохастому ялиннику, затим поповзла низиною, вільшаним хмизняком, порубами. Чорним, грязьким торфовищем хлопці недовго обходили хлюпке, з талою водою болото, на якому в чагарях несміло ще зеленіли кволі зубчики весняної трави.

Ще спочатку Стьопка відстав, аби не йти поруч з Бритвіним, якого він уже майже ненавидів. Хлопець розумів, що колишній ротний незадоволений ним, бо сумнівався в його бойових якостях, а може, і взагалі вважав невдахою. В глибині душі Стьопка не міг не відчувати, що справді на радощах трохи поспішив з виходом. Мабуть, варто було попросити в Свириденка автомат або хоч закернити мушку, тоді б, може, і не було цієї гавкотні. Тепер, поміркувавши, він не вважав себе зовсім невинним, але й не міг погодитися, щоб йому «читав мораль» Бритвін, який тут, по суті, такий самий рядовий, як і вони всі. Якщо вже на те пішло, то Стьопка ще б витримав мораль од Маслакова чи від когось із загонового начальства, але тільки не від Бритвіна, якого він не знав, а тепер уже й не поважав зовсім. Мало що він колишній командир, але ж товариш з нього невартий, це стало ясно з самого початку. І це засмучувало, бо в тій справі, на яку вони вирушали, куди важливіше мати просто надійного товариша, ніж якогось там в’їдливого командира. Командувати, власне кажучи, не було ким — треба було волокти каністру.

І він волік її, ледве не переломлюючись пополам. Бензин незвично смердів, заглушаючи лісові пахощі, і з тихим плескотом розмірено ворушився в посудині.

Спроквола, одначе, посудина все важчала. Стьопка став перебирати її в руках майже щохвилини, декілька разів зупинявся, міняючися руками, і врешті відстав. Попереду якраз трапився неглибокий, зарослий ліщиною рівчак; Маслаков з рештою перейшов по доріжці на той бік, а Стьопка спинився і поставив каністру. Напевно, треба крикнути, щоб підмінили, але він мовчав: не хотілося при Бритвіну про щось просити — могли б здогадатися самі. Студячи в повітрі пекучу долоню, він лише дивився їм услід і думав: озирнеться хтось чи ні? Ті ж один за одним лізли по схилу вгору, і тільки викараскавшись з рову, Маслаков гукнув його. Стьопка не озвався, а з затаєною образою сів біля каністри. Вони за ровом також посідали — ніхто не йшов сюди. Тоді він піднявся і, взявши каністру, помалу зійшов у рів.

Він думав, що вони дочекаються його і підуть, однак вони не ставали. Край дороги із заклопотаним виглядом сидів Бритвін, біля нього перевзувався Маслаков. Данило, обережно хапаючися за суки, поліз до струмка напитися. Зайняті розмовою, вони не звернули на хлопця жодної уваги.

— Річку під Круглянами знаєш? — питав Маслаков, перевзуваючись.

— Угу.

— Так ось там.

— Довгий той? Дерев’яний?

— Він самий.

— Навряд чи щось вийде, — подумавши, сказав Бритвін, за звичкою позираючи вниз. — Там охорона.

Стьопка збагнув, що розмова стосується їх завдання, і спідлоба пильно позирав чи то на Бритвіна, чи то на командира. Маслаков, підчепивши носком, стягнув другий чобіт, двома точними рухами загорнув шкарубку онучу.

— Охорони нема. Вчора прийшов Гальонкін з розвідки. На мосту пусто.

Насунувши чобіт, Маслаков м’яко притупнув ним по моховитій землі.

Стьопка відразу ж здогадався про сенс їхнього завдання, і йому стало зрозуміло, що спалити міст, мабуть, буде нелегко. Якщо навіть нема охорони. Там за логчиною — містечко з поліцією, звідки цей міст видний, мов на долоні. Але тепер своїм переченням хлопець не хотів підтримувати Бритвіна і мовчав.

— Удень, може, й нема. А вночі? — сказав Бритвін.

— А навіщо вночі? Ми вдень і підпалимо.

— Під носом у бобиків?

— А що? Дерево сухе — пихне, як порох! Бензину б тільки більше, — бадьоро підтвердив Маслаков і подивився на Степана.

— Товкачу, давай драгунку.

Хлопець подав гвинтівку, командир дістав фінку і колодочкою став обережно клепати під мушкою.

— Вся річ у тім, як обмізковано. А обмізкував ти так-сяк. Хитрості нема, — незадоволено зазначив Бритвін.

— Якої хитрості?

— Такої, щоб сказав — і відразу повірили, що вдасться.

— Хитрість, хитрість! Тут наважитися треба. Що раптовніше, то ліпше.

Та й справді. Що розводити якісь там хитрощі, думав Степан. Слухаючи торопку гомінку суперечку, він позбувся першого мимовільного сумніву щодо маслаковського задуму і підняв на Бритвіна ображений, майже злий погляд.

— Не такі нищили. Аж тріски летіли. І не полохалися.

Він умисне сказав так грубо й задирливо, щоб зачепити Бритвіна, над котрим тим самим стверджував якусь свою якщо й не перевагу, то принаймні невизнану ним гідність. Правда, це виглядало трохи самовпевнено, може, навіть, легковажно, але він уже відчув у собі приємний холодок мстивої рішучості і знав, що не поступиться. Бритвін насупився.

— Хто це — нищили?

— А ми.

— Дивлюсь: розумні дуже, — з'їдливо сказав колишній ротний. Було помітно, одначе, що він поводиться дуже обережно, а може, хитрить, приборкуючи в собі звичну командирську самовпевненість, яка недавно ще тримала Стьопку на відстані. Відчувши це, хлопець уже рвонув напролом, беручи на себе ще більше, аби лише допекти Бритві ну за недавню його погорду.

— Та вже ж боятися не будемо. За шкуру тремтіти.

З рову, шорхаючи кожухом у гіллі, зморено виліз Данило і став ззаду, прислухаючись до розмови.

— Що ж, побачимо! — раптом рішуче оголосив Бритвін.

— Побачите.

— Досить, годі! — цикнув Маслаков. — Прийдемо, огледимося, вирішимо на місці. Тримай рушницю.

Не встаючи, він шпурнув у Степанові руки гвинтівку, яку цього разу той зі спритним ляском ухопив за ложу.

— Тільки б дощу не було. — Маслаков подивився на небо.

Решта, крім Бритвіна, також підвели голови. Білява пелена там, здається, густіла, небосхил за рівчаком підозріло засинів. Схоже — справді збиралося на дощ.

— Ніби хмариться, — непевно сказав Данило.

— Таки хмариться. — Маслаков енергійно встав на ноги.

— Нумо, потупали! Даниле, бери каністру. Товкач своє відніс.

5

Вони виходили з Гриневицького лісу, ялинник рідів — мабуть, кінчався, ширше розступилося небо над головою, побіч уже проглядалося узлісся. Раптом Маслаков коротко кинув: «Чекайте!» — і, круто збочивши зі стежки, сховався в суцільній зеленій хащі соснового підліску. Інші троє спинилися з легким подивом на обличчях. Данило, одсапуючись, одразу поставив каністру і сів, Бритвін з осторогою глядів у гущаву. Стьопка зачекав трохи, потім поклав на траву гвинтівку і, ставши на коліно, почав підкручувати зав’язку на чоботі, який вишкірився так, що вилізла онуча. Але не встиг хлопець розв’язати дротяний вузол, як з гущави донеслося:

— Давай сюди!

Невтямки, для чого, вони незадоволено піднялися і також полізли в ялинник, який густо пах молодою живицею і колько чіплявся суччям за одежу. Розсуваючи туге колюче гілля і вгинаючи голову, Стьопка, одначе, незабаром виліз на вільніше місце. Тут був край лісу. Над молодим ялинником на острівці здіймалися дві мохасті товщенні ялини з розлапистим гіллям, яке понуро звисало. Під ближньою з цих ялин чогось топтався, вглядаючись під ноги, Маслаков.

— Давайте поправимо хутенько.

Серед рідкої трави неглибокою провалиною окреслилася несвіжа, видно, торішня, могилка. Недбало накидана земля осіла, береги обсипалися. Маслаков почав чоботами горнути з боків до неї пісок. Данило поставив каністру.

— Що, знайомий? — запитав Бритвін.

— Двоє наших: Кудрашов та Богуш. Восени в Старосіллі на засідку наскочили.

Стьопка притулив до ялини гвинтівку і без зайвих розпитів подався до командира. Щоб не зостатися розутим, совати пісок чоботами йому не випадало, і хлопець услід за Маслаковим долонями почав рівняти землю по формі могилки. Данило з Бритвіним непевно спостерігали звіддаля.

— Ну що? — підвів голову командир. — Давай, Шпаку, дерену пошукай. Обкласти ж треба.

Данило мовчки витягнув з піхов на ремені німецький штик-тесак і стомленим кроком неохоче поплентався до узлісся. Бритвін сів навпроти під ялиною.

«Падло! — ляпаючи долонями по вологій землі, думав Стьопка.

— Боїться руки забруднити. Начальник!».

Поки вони вдвох клопоталися над могилкою, Данило в полі кожуха приніс три скиби дерену, вивалив їх побіч. Маслаков поклав деренини на край могилки — їх було таки замало. Тоді з-під ялини нетерпляче піднявся Бритвін.

— Дай-но штик! А то прововтузимося тут…

Данило віддав штик, і Бритвін рішучим кроком рушив з острівця до узлісся. Трохи загаявшись, Данило пішов слідом. Стьопка подумав, що і йому треба долучитися, але перш ніж рушити, сказав Маслакову:

— Знав би, не пішов. Теж мені командир знайшовся.

— А що?

— Та цей… Бритвін!

— Нічого, — сказав Маслаков, помовчавши. Не звертай уваги. В’їдливий… Зате головатий.

Усі по разу вони принесли десяток дернин, і Маслаков обклав могилку. Вийшло цілком непогано — не гірше, ніж на кладовищі.

— Ось і поправили. Хороші ж хлопці були, — зморено зітхнув Маслаков.

Бритвін поморщився:

— Не напоправляєшся. На всіх часу не вистачить.

— Скільки того часу: півгодини.

— Буває, що й півхвилини дорогі. Особливо на війні, — розсудливо сказав Бритвін, витираючи об шинелю долоні. Стьопка випадково зирнув на його руки — ні, вони були доволі спрацьовані: широкі, з учепистими вузлуватими пальцями і товстими нігтями. Вже без недавньої погорди хлопець подумав, що, мабуть, він переборщив, надто визвіряючись на цього чоловіка. Але все одно прикрість до нього ще залишалася.

Бритвін тим часом поправив на плечі свою СГТ з облізлою ложею і, зробивши крок, озирнувся.

— На диверсіях час — золото. Що-що, а це я знаю. Дванадцять ешелонів рота шугонула. Он від Клєпіків до Замошшя під насипом суціль моя робота.

— Під насипом — вчорашній день, — сказав Маслаков. — Що під насип пускати! У виїмках треба.

— Нічого. І так згодиться.

Маслаков з ним не сперечався, він угрівся і, знявши з ватника ремінь, підперезав ним гімнастерку. Стьопка спідлоба позирав на Бритвіна і думав: «Знайшов чим вихвалятись: його робота! В тім загоні ще взимку було наказано диверсії на залізниці влаштовувати тільки у виїмках, бо спущені під укіс потяги затримували рух не більше ніж на півдня».

— А щодо могили, — сказав Бритвін до Маслакова, — можна було б дядькам наказати. Привели б у порядок якнайкраще. Ще б і доповіли.

Вони підійшли до каністри, яку тепер Данило помітно не квапився брати знов, і Бритвін, мабуть, зрозумів, що настала його черга.

— Незручно ж. Як ви її несли? — здивувався він, підіймаючи посудину. Він опустив її, озирнувся навкруг і, відійшовши, приніс кривуватий ялиновий сук, просунув крізь ручки каністри. — Ось так буде краще. Ану берися, хлопче!

Він глянув на Степана, але той навіть не ворухнувся: нема дурних, він своє відніс. Хай береться Данило.

— Ваша черга. Ну й несіть.

— От дивак! — необразливо посміхнувся Бритвін. — Ти спробуй!

Але Стьопка навіть і пробувати не хотів, і тоді за кінець палки взявся Маслаков. Правда, незабаром стало помітно, що командирові нести дуже незручно: сповзав автомат з плеча; лівою рукою Маслаков діяв обережно — певно, ще боліла. Тут підійшов Данило.

— Дайте!

— Що, в другу зміну? Будь ласка — усміхнувся Маслаков і поступився місцем. Данило й Бритвін хутко пішли по схилу пагорба вниз, із ними поруч стрибав командир. Але тільки-но висунулися з лісу, ледве не наштовхнулися на село: неподалік, за городами, сіріли дахи з коминами, хлівці, на вигоні паслися гуси, і кілька хлопченят копалися під тином. Трохи повглядавшися в рідкий ще хмизняк, Маслаков круто повернув у бік, у вільшняк. Вільшняком вони йшли довго, допоки не наткнулися на якусь перекопану кротами стежину, яка вивела їх до струмка на лужку. Струмок перейшли по двох хлипких жердинах-кладках. Незабаром знову потрапили на польову доріжку, що вела до густої стіни похмурого ялинника. Думали відразу в нього зашитися, але дорога з версту тягнулася понад узліссям, окрай поля, яке завзято зеленіло густими острівцями весняної руні. Війна війною, а селянська душа без землі не могла: і сіяли, і орали, і жали. Що ж, треба було жити, кому хотілося пропадати, та ще з голоду. Маслаков усе пильнував по боках, часом озирався — Бритвін далеко не відставав од нього, жилавий, рукастий Данило терпляче тупав у своїх розтоптаних, та легких, утім, на ході постолах. Один лише Степан повільно волікся останнім: він притомився, на нозі муляла онуча, в намочених на бологі чоботах надокучливо чв’якало.

Врешті дорога знову повернула в ліс, під обвислі ялинові шати, і в усіх повільнішало на душі: ліс був союзником, охоронцем. Ліс був оборонцем.

— Ну, сіл більше не буде, — зітхнув Маслаков. — Загорани спалені. Ковші хуторські лісом обійдемо.

— Ще Прохвищі, — глухим і низьким, мов з діжки, голосом озвався ззаду Данило.

— Прохвищі зостануться збоку. За річкою.

— За річкою, еге. Племінниця там замужем.

Це був певний натяк, що таїв у собі чималу спокусу. Якщо в кого в селі траплялися знайомі, та ще й рідня, це означало багато чого, і не для одного лише лісового родича. Маслаков, звичайно, розумів це не гірше від інших і, мабуть, тому хвилину мовчав, щось прикидаючи.

— Потім, як назад підемо. Не зараз…

— Зараз ні. Де вже зараз, — легко погодився Данило.

Стьопка несподівано навіть для самого себе розчарувався: зайти в село він завжди був не проти, хоч і ризик, боязнь наткнутися на бобиків або німців — усе одно після набридлого лісового житла владно тягнуло до людей, до звичайного хатнього притулку, якого довгі роки не мав. Ця тяга жила в ньому ще з раннього дитинства, коли під час колективізації він утратив батьків, не пропадала в дитячому будинку і в школі ФЗН[3]і особливо зміцнилася за війну, в його безпритульних партизанських блуканнях по лісу.

Ступаючи на слизьке, обідране колесами ялинове коріння, вони по одному обійшли величезну, із застояною водою калюжу на дорозі, і Маслаков обернувся. Було помітно, що скупі Данилові слова запали і в його душу.

— Коли вправимося, вночі заскочимо. Так тому й бути, — сказав командир групи.

Данило додав ходи, вони з Бритвіним наздогнали Маслакова, і Данило підхопив розмову, яка його відверто цікавила.

— Коли вправимося, до ладу було б. Великдень же…

— Великдень, ага. А взагалі — краще не заходити, — сказав Маслаков. — Менше біди буде.

Бритвін відчужено мовчав, а Данило і це, хоч без особливої охоти, підтвердив:

— Ну так.

— Якось зайшли — ледве втекли, — згадав Маслаков. — Пропонували, і я, дурень, погодився.

— Звісно ж, як кажуть люди: інших слухай, а своїм розумом живи, — пробубонів Данило.

— Атож. Закурить нема?

— Є трохи.

— То давай димнемо. Щоб веселіше жилося.

Носії охоче зупинилися, поставили на землю каністру. Данило відгорнув полу кожуха і почав порпатися в кишенях рудих сукняних, дощенту залатаних штанів. У Бритвіна тим часом знайшовся папірець — сторінка зі шкільного підручника з кресленням рівнобедреного трикутника. Стоячи поодаль, Стьопка байдуже позирав, як вони розідрали його на шматки і Данило відміряв кожному по щіпці самосаду. Стьопка також часом палив, коли було що, але тепер йому не пропонували, і він не просив, бо знав, як дорожили куривом завзяті курці на зразок того ж Данила.

— Прикуримо від німецького сірничка, — сказав Маслаков, сунувши руку за пазуху. Помацавши там, він ледь учепив плоский, мов пачка голок, папірець із сірниками, складеними в рядок подібно до зубів у гребінчику. Командир бережно відломив одну і чиркнув об тертку. Данило аж сполохався.

— Та я… В мене ж кресало! — спохватився він. Але сірник уже загорівся, і він перший мусив припалити з Маслакових пригорщ.

— Зіпсував, ба!

— Нічого, — заспокоїв його Маслаков і полічив: — Один, два, три, чотири, п’ять… На Круглянський міст хватить.

Вони з насолодою розкурили цигарки і якось веселіше рушили по вкритій дрібненькою муравкою дорозі. Мабуть, вертаючись до попередньої думки, Маслаков озирнувся на супутників.

— Про комбрига Преображенського чули?

— Того, з лук’янівської групи? — запитав Бритвін, не виймаючи з рота цигарки.

— Еге.

— Чули ніби. Восени я з ним на засаду ходив.

— Якої ще восени! Його влітку німці розстріляли.

— А казали — сам у полон здався, — не настійно заперечив Бритвін.

Маслаков аж спинився.

— У полон! Язики б тим поприпікати, хто таке говорить.

— Не знаю. Я ж у їхньому загоні не був.

Маслаков кинув побіжний, але досвідчено-вчепистий позирк уперед, куди вела ця кривуляста малоїжджена лісова дорога, зирнув по боках. У лісі скрізь було тихо, але в гіллі поцівкували невидимі птахи та вгорі, на посвіжілому вітрі, кивалися й шуміли ялинові верхівки. Внизу ж, у вузькому кривому коридорі між ялиннику, було хороше й затишно, комарі ще не з’явилися. Час, мабуть, хилився під вечір, сонце на небі не проглядалося, над ялинами тихо пливла сіра навись хмар.

— Був хто в Шнурах?

Але навряд чи хтось був там — Стьопка вперше чув цю назву, та й Бритвін, певно, також. Вони мовчали, один лише Данило за звичкою, щось пригадуючи, болісно закліпав очима.

— Це чи не ті, що за Лісовичами?

— О, вони самі, — підтвердив командир. — Ладне сільце, на пагорбі, при чагарничку. Ось ми на неї і вилізли. Люди попалися добрі, золоті люди. Ну й заплатили за їх доброту…

6

— Різна доброта буває. Буває — гірша, ніж зло, — сказав Бритвін, спокійно ідучи за Маслаковим. Ваги каністри він немовби не відчував, тримався рівно, і Стьопка дивувався його винахідливості: здавалося, ноша тепер нічого й не важила.

Маслаков на репліку не відповів — його вже захопило й повнило щось своє.

— Ото було, хай його чорти. Нас-то двоє вискочило, а комбрига взяли. Взяли й повели, а ми лежали, мов йолопи в бульбі, і не знали, що й думати. На Палік тоді йшли. Відаєте Палік? Озеро за Лєпелем, дехто з нашого загону базувався там. Дві доби лазили по болотах, вимокли у воді та росі, сухої нитки на тілі не лишилося. Знову ж — і харч скінчився. Треба було запастися краще, та в тих, що залишалися, також не густо було з поживком. Гадали, якось перехопимо.

— А що, багато вас було? — запитав Бритвін.

— У тому ж і справа, що мало. Троє всього.

— Ну, для трьох — не проблема. В кожній хаті…

— Ага, це здається так, у кожній хаті… Сунулися в одне село — собаки такий гвалт підняли, що довелося в ліс повертати. В другому поліцаї весілля гуляють, якогось бобика женять: понаїхало, на вулицях повно підвід, п’янка — дим коромислом. Думали, потерпимо, залишалося верст із тридцять, та якби ж не заблукали. Заблукали, однак, у болотах, занервували, посварилися. А тут комарня жере нещадно, а навколо чи то вільшаник, чи то драгва, очерет, і сили вже без жраиня до кінця доходять.

Отож, значить, було нас троє: я, комбриг Преображенський і лейтенант один, також із кадрових: од самої границі все комбрига оберігав — ну, нібито за ад’ютанта, хоч сам такий же рядовий у загоні, як і комбриг цей. Не диво: комбриг у своїй танковій бригаді командир, а прибився до загінчика з п’ятьма вцілілими танкістами — чужий чоловік. Загінчик з місцевих, хоч були й червоноармійці, окруженці, командир Барсук, Еге, той самий, що в Цішковський загін передали під час рейду. До війни був головою сільради. Не гляди, що у військовій справі нічичирк, зате всі села йому знайомі, а в селах прірва мужиків — свої. А що комбриг без війська? Всього й ціни, що пістолет у кишені та граната на ремені.

Правда, Преображенський і не став фанаберитися, бити на амбіцію, як дехто. Барсук прийняв, запитав, яку комбриг посаду хоче. А яка посада в загоні, де сорок чоловік? Два взводи, взводні поставлені. Начштабу, комісар вже також є. Преображенський спокійно: хоч рядовим, аби німців бити. Так і пішов рядовим у наше відділення.

Я був командиром відділення. Пониження, звісно. Бо дійсну служив помкомвзводу, старшим сержантом був…

— Велика шишка! — Бритвін задоволено озирнувся на Данила, шукаючи його уваги. — Я півроку рядовим пробігав.

— Ну так, добре, але не в тім справа. В мене такі вояки зібралися, що не сором на відділенні побути: один секретар райвиконкому, міліціонер з Полоцька, два лейтенанти і цей комбриг Преображенський. Спершу думав — буде комизитись, не слухати. Знову ж — як мені, за віком удвоє молодшому, командувати ним? Згодом з’ясувалося: він ще й академію в Москві скінчив. Та нічого, утряслося. Був тихий, мовчазний. Як усім, так і йому. Сам по черзі й на вахті стояв, і халабуди ставив. І все ж не рівня нам, молодим, — у цьому ми хутко переконалися. Чоловіку вже за п’ятдесят, як не пнеться, як не старається, а видно: сили не ті. І задишка, і ноги важкуваті. Потіє дуже. Правда, ні разу ніде не поскаржився, в ході щосили намагається не відстати. І все ж відстає.

Тоді йому якось дуже кепсько було. Казав (проговорився вже потім, як у лазні лежали) — радикуліт допік. І справді — тягне ногу й морщиться все. Обличчя суворе завжди, грубе і неначе скошене в один бік — вираз такий, наче болить щось. Тоді ми двоє, молодші, і то без ніг зостались, а йому куди вже. Відставати почав. Чагарничок пройшли, тричі спинялися, бо відстане — згубиться й пропаде. Лейтенант уже взяв у нього сумку — більше нічого не дає. «Жодного потурання, каже. Не надо, каже, балувати тіло. Каже, надо його підпорядкувати волі. Як новобранця старшині».

— Правильно. Такий закон армії. А як же? — вставив Бритвін.

— Закон законом, а під вечір уже зовсім кепсько стало. Я і то ледве тягнуся перелісками. А тут ще дощ зарядив. У чагарях мокреча. Почало сутеніти, вибралися на узлісся, і тут — село. Через болітце за картоплищем — хати, дим стелеться над мокрими городами, і так вареною бульбочкою пахне!..

— Знайома картинка, — усміхнувся Бритвін.

— Ну, притулився я до берізки, мовчу. Притупали комбриг з лейтенантом. Лейтенант був дужий, спортивний хлопець, кадровий командир, а вже і він спохмурнів. Комбриг же доплівся і каже: «Падаждітє, рєбята!»

Що ж там чекати? Чоловік, зрозуміло, знесилів, підбився, попереду ніч, мокрота — чого дочекаєшся? А село — он воно, і так вабливо дражниться димками, теплом, затишком. Корівка, пам’ятаю, замукала — мабуть, господиня доїти пішла. Дивлюся на лейтенанта, той на комбрига, а комбриг і каже: «Пажалуй, ріскньом!».

Ну, звісно, спершу треба розвідати — а раптом німці. Пішов лейтенант, недовго побув. Бачу: іде бадьоро так і веде двох дядьків. Один підстаркуватий, зарослий сивизною, але ще в силі, такий дід-лісовик, другий — молодший, в чумарці. Привіталися стримано так, але доброзичливо, сердечно, повели всіх у село. Кажуть, нікого нема, всі свої. Почастуємо, та в теплі й посушитеся. Відчуваємо: не зовсім це добре, а йдемо — дуже ж набридло вже на пустий живіт по мокречі. Може, нічого й не трапиться.

— Ось тут ви і прогавили, — здогадався Бритвін і повернувся до Данила. — Давай поміняємось, а то…

Поставили каністру, Бритвін зайшов з другого боку. Маслаков терпеливо зачекав, поки вони мінялися біля каністри.

— У тому й справа, що там нічого не трапилося. Люди славні виявилися, дід — бувалий солдат, усе про ту миколаївську розповідав. Баби — стара і дві молодиці, зібрали на стіл не гірше, ніж у свято. Звісно, сільце глухувате, німці поки що не чіпали, партизани ще не надокучили, а головне — один син їх також ув армії. Батьківське серце, воно в таких випадках дуже чуле. Зняли ми все верхнє мокре, баби почали сушити на печі й перед челюстями. І пригостилися. За стіл, правда, з нами ще троє чоловіків сіло. Дід каже: не бійтеся, всі люди свої, активісти. Ну гаразд, ми не боїмося. Слово за слово, розмова пішла про війну. Комбриг їм цілу лекцію прочитав. Росію нікому не перемогти, вона завжди всіх била — і шведів, і французів, зламає голову і Гітлеру.

Досі не можу докумекати, як воно тоді вийшло, що господарям стало відомо, з ким вони мають справу. Може, з нас двох хтось проговорився, а може, він сам десь у розмові згадав. А можливо, що й по голосу, поводженню чи по якихось дрібничках — ремінь, чоботи, пістолет; гімнастерка без ромбів, правда, а здогадалися, що цей чолов’яга — не рядовий, а начальство, і велике. Правда, ми тоді не завважили нічого, наїлися, трохи підсохли, а кемарнути годинку дід повів на городі в лазню біля картоплиння. Темно, тісно, гірчить від продимлених стін, віничком пахне. Завалилися на приполок — і спати. Охорони не треба, дядьки самі взялися охороняти. В їх щирості ми вже не сумнівалися. Раночком домовилися рушити.

Здалося, тільки задрімав, як чую — біда. У розчинених дверях дід: «Боженько, німці!» В лазні темно, але віконце вже світліє — ранок. Підхопилися ми — та в передбанник, звідти, зігнувшись, за ріг будівлі. Та чуємо — дід ззаду: «І там німці!» Оточили, виходить. Куди податись? Попадали в картопляник, лежимо. Картопелька вже відцвіла, картопляник ладний, пишний, трохи киває. Уткнувся я в комбригові чоботи, спросоння нічогісінько не тямлю, чекаю… Холера, потухла. В тебе горить?

У Бритвіна горіла, вони знову спинилися під навислими над дорогою ялиновими лапами. Маслаков прикурив, затягнувся і замовк. Інші також мовчали. Від якогось часу Бритвін перестав уставляти репліки: пафос розповіді все більше загострював увагу.

— Ось так, — заклопотано, майже тужливо переживаючи спогади, заговорив далі Маслаков. — Раночком тиша, всі звуки згори; визирнути не можна, а так чутно далеко. Не встиг, мабуть, дід зайти на подвір’я, як там німці. Чуємо: крики, погрози, баби в плач. Ми слухаємо: в чому справа — так просто наскочили чи нас шукають? Невже хто продав? Звісно, які б хороші люди не були, а падлюка між них завжди знайдеться. Як потім довідались, баба одна. Зла була за щось на дідових жінок, ну, й збігала крізь ніч у містечко, привела фельджандармів — канти на погонах кручені такі.

А тут, як на біду, комбриг повертає голову й шепче: гімнастерка в хаті. Я ледве не зомлів… Ага, це ж як вечеряли, тітка на піч поклала, щоб до ранку підсохла. Підсушила на свою голову.

Ну, гімнастерку хутко знайшли, і хоча в ній нічого не було — комбриг документи, зрозуміло, переклав, — змикитили, мабуть, на кого натрапили. Звідки дізналися, біс їх знає. Хіба знаки від ромбів зосталися. Ромби ті комбриг давно зняв, але якщо придивитися, то місце під ними начебто намуляне трохи. Ну і взялися.

Перевернули всю хату, хлівці, комірчину; з півгодини ми слухали, як вони там грюкочуть, кричать, щось кидають, ламають. Двоє зовсім близько протупали до лазні, але там двері навстіж, пусто. Спробуй, здогадайся, що ми за двадцять кроків у бульбі лежимо, як вужі, в борознах. Гадають: певно, в схові якомусь хитромудрому. Шукають схови.

Години за дві все перевернули — ані хріна. Дід відпирався, віднікувався, а як гімнастерку знайшли — змовк. Ті кричать: «Кажи, куди бандитів сховав, інакш усіх порішимо й хату димом пустимо!» А дід покірливо так відповідає: «Воля ваша. Ви — сила».

Біля дороги з лісу визирнула галявка — довгуватий зелений лужок з почорнілим стіжком віддалік. Маслаков примовк, спинився, нашвидку огледівся, і вони, прискоривши ходу, перейшли його, аж поки не сховалися між дерев. Уже всі докурили, тільки командир стискав у пальцях недопалок, який, схоже, давно не горів.

— Знову потух! Що ж таке?

— Кажуть — жінка гуляє, — сказав Бритвін.

— До жінки дожити треба.

На ходу командир сунув недокурок за вухо шапки. Вони тепер ішли всі разом. Поруч з Бритвіним Маслаков виглядав молодшим, але був вищий за нього та й ширший у плечах, рухи його були легкі й стримано-неторопкі, як у кожного дужого і впевненого в собі чоловіка.

— Ось, значить, лежимо, я одним оком якось зирнув крізь гущину — вистроїли всіх перед хлівцем у шерегу: діда, стару, обох молодиць і дітей — хлопчика й двох дівчинок. Баби голосять: вони ж не знають, куди ми з лазні шаснули, один дід відає. А дід мовчить. Тоді поліцаї до баб: «Де бандити?» Баби крізь плач: «А паночки, а дорогенькі, хіба ж ми знаємо? Були й пішли, ми не дивилися куди». — «Ах, не дивилися? А схов де?» «Нема ніякого схову, хоч убийте — нема». — «убийте!» — каже один. Поліцай, мабуть: чутно, по-тутешньому говорить. А може, перекладач — з борозни не розібрати. — «Ні, ми спершу ваших щенят повбиваємо». І тут — трах!

У мене все нутро похолоділо — що надумали, гади! Чую, і комбриг ворухнувся, напружився. А в дворі галас, крик. Так і є: в найменшу, крайню в шерезі. А крізь галас — все той самий голос: «Не скажеш — слєдующого!» Потім розказували, підскочив до хлопчика — і пістолет до лоба. А що йому — застрелив би і його, і всіх. Хіба шкода, аби вислужитись. Тим більше, коли така здобич — комбриг.

І що ви думаєте? Комбриг підхоплюється і з борозни — на стежку. А лежав він трохи за лазнею; коли підводився, з двору, мабуть, не видно було. І зі стежки як гукне: «Стой, варвари!» Ми знітилися в бульбі — ну, думаю, все пропало. А він так рішуче просто на них. Поліцаї — казали після — порозбігалися з переляку: хто за дрова, хто в хлівець, а той крикун з пістолетом хутенько на коліно і пістолет на руку. Ну точно як до війни в осоавіахімі[4] вчили. А комбриг: «За що дитя, іроди? Я комбриг, беріть!»

— Ну, і взяли.

Взяли та й знову кинулися до лазні — чоловік п’ять. І туди, і сюди, але ніде нікого. Комбриг каже: «Дарма стараєтеся. Ті вже в лісі!» Повірили. Як не повірити, коли чоловік на таке пішов. І що ви думаєте: всіх розігнали прикладами; діда, правда, також забрали, але за тиждень випустили. Дівчинку поховали. А комбриг, казали, їм таке в лепельськім СД учинив, що там же й розстріляли. Навіть і відправляти нікуди не стали.

— Авжеж, — сказав Бритвін. — Жалісливий надто. А якби вони і його взяли, і сім’ю не відпустили? Тоді як?

— Знаєш, — подумавши, сказав Маслаков. — Тут діло совісті. Одному хоч світ увесь хай провалиться, аби самому вижити. А іншому — щоб по совісті було. Видно, вину свою чув перед цими людьми. Все ж його гімнастерку знайшли на печі.

— Гімнастерку! Що гімнастерка, — незгідно зазначив Бритвін, мабуть, у думках маючи щось своє.

7

Решту дороги, добре притомившись, ішли крайком чагарничка. Крізь негустий хмизняк раз за разом проглядала гладінь заплави, зі стишеною радістю зазеленілої першою весняною травою. Там десь, кривуляючи між драгвистих берегів, текла річка Круглянка. Втім, її не було видно, зате Кругляни показалися ще здалеку, витягнувши довгий ряд сірих дахів на пагорбі з дорогою. Щоб потрапити до мосту, треба було зайти з другого боку, і Маслаков, порадившись із Данилом, круто взяв через поруб угору, в обхід. Тепер вони удвох ішли попереду, каністру ж знову несли по одному — серед хмизу з палкою було не вивернутись — підніс трохи Бритвін, і останньому вона знову дісталася Стьопці.

Данило, який тут знав усі закутки, якось дивно кружляв: то йшли вільшняком, то, зробивши дугу, влізли в рів, видерлися на його крутий схил і зашилися в дрібненький, але густий березняк, ніби обприсканий зеленню першого листячка. Затим хутенько перебігли курний зораний клаптик паші й увійшли в повний смолистого паху сосняк. Стьопка з каністрою знову відстав, але з останніх сил продирався крізь чагарники, боячися згубити товаришів.

Вони лізли на пісочну суху виспу; рослий і густуватий з берега сосняк трошки вище здрібнів і рідкувато розсипався по схилу вперемішку з березняком і ялівцем. У цьому сосняку на схилі Стьопка і наздогнав усіх трьох — поскидавши шапки, розвалившись, вони сиділи долі.

— Ну, доніс? — усмішливо мружачись, озвався назустріч йому Маслаков. — А то я боявся.

— Чого боятися? Хай фриці бояться, — сказав Степан, боком на схил кладучи каністру.

У хлопця від утоми аж підгиналися коліна, але він продемонстрував витримку: зняв з-за спини й неторопко поклав на землю гвинтівку, розстебнув пітний мундир — вісім гудзиків од коміра до ременя — лише потім вибрав м’якшу, з травкою, містину, де й присів.

— Ну, тоді давай вухо дави. А я попильную, як там міст. Тільки тихо щоб.

Маслаков звівся, взяв свій автомат із заздрісно новенькою лакованою ложею й пішов угору.

Лишившись без командира, троє підлеглих відчули себе якось наче вільніше. Данило, ставши на коліна, розперезався, стягнув з пліч кожуха і з насолодою розтягнувся на нім, застережливо вдівши на руку чіплянку свого куцого обріза. Стьопка теж відкинувся на здоровий, без чиряків бік, задерши голову, подивився на небо. Там, як і досі, громадилася тьмяна мішанина хмар, часом повівав свіженький, сируватий вітер — погода, здається, мала зіпсуватися. Десь узбіч, мабуть, на недалекій дорозі, ледве чутно проторохтіла колесами і стихла підвода. Було тихо. Правда, у хвойнику, неподалік на мить злетіла і знову довго незграбно мостилася на соснині ворона. Здається, вона була там не одна: серед гілля чулася тиха, але невгамовна пташина вовтузня. Данило вже, мабуть, спав; накривши шапкою заросле обличчя, спокійно і смачно посапував. Бритвін недовго посидів побіч, а потім устав і з заклопотаною недобрістю на сухому обвітреному обличчі пішов угору — мабуть, до Маслакова.

Стьопка полежав трохи, допоки спочив, і знову сів. Поволі, але все наполегливіше почала нагадувати про себе тужлива порожнеча в животі: хотілося їсти. Засмальцьована Данилова сумка лежала від нього за три кроки. Либонь, там щось було їстівне, і хлопець одвів погляд убік, щоб не дивитись на неї, не роз’ятрювати марного тепер бажання. Але дозволив собі помріяти, що було б чудово пустити з димом той міст та завалитися кудись у село — стільки довкола знайомих селян, було де попоїсти пасок, яєць та й випити. Як-не-як, а все ж Великдень, села святкують, як святкували раніше, лише їм, лісовим блукачам, не до того: завдання, дорога, замість толу проклята ця каністра, яка погано й невідчепно смердить поряд, отруюючи такі гарні, не застарілі ще запахи весняної землі. А на кого образишся? Пішов сам, ніхто не просив, з першої воєнної весни втік у ліс, прихопивши чужий карабін, зустрів окруженців, і з ними почалося його турботне лісове життя. Шкодував лише, що не забив того падлюку Володьку, який отруїв йому все його містечкове життя. Скільки він наслухався від нього погроз і натерпівся наруги, скільки переходив для нього по горілку! Сам поліцай був боязкуватий, з містечка боявся далеко поткнутись, а його, безбатченка, приблудного чужака, якраз і наглянув для цієї справи.

Тільки-но Стьопка згадував той час, кожного разу починав хвилюватися від давньої застарілої кривди, ніби знов переживаючи жахливу зиму свого безправного існування — без документів, під підозрою, серед чужих людей. Але й у Вітебську жити не було як — завод закрили, їхній з будівниками гуртожиток реквізували німецькі солдати, і щоб не пропасти з голоду, він рушив з міста в село під Лепель, де — тьмяно пам’ятав — була якась материна рідня, напівзабута тітка Степанида. Добиратись довелося майже скрізь піхотою, крізь грязьку пізню осінь; його брезентові туфлі розвалилися через два дні, хлопець простудився і якось, заночувавши в крайній біля рову хатині з обмазаними глиною кутами, так і не встав ранком. Жаліслива, сприйнятлива до чужої біди бабка Устинка виходила його, відігріла на печі під кожушком, відпоїла липовим наваром, і він далі вже не пішов, зостався до весни в цьому містечку над голою нечистою яругою, куди виливали помиї і скидали постріляних поліцаями собак. Видужавши, Степан, щоб не бути дармоїдом, узував баб чини чоботи, кожушок, брап у сусідів санки і їхав через поле в лісок по дрова або за шматок хліба носив містечківцям воду з рівчака. Добував з буртів бульбу, якої тоді багато зазимувало в полі. Так і жили. А поруч, за три двори, хмільно розкошував у приймаках колишній лейтенант Володька, дружок, який, пересидівши зиму в сільмагівської продавщиці, навесні подався в поліцію і почав жартома і всерйоз чіплятися до хлопця. Він дошкуляв хлопця його незаконним мешканням і тим, що в нього не було документів, казав, що таких, як він, наказано збирати по селах і відправляти в район, і якщо він, Володька, не арештовує його, то лише по своїй доброті, яка, одначе, не безкінечна. Поліцай домагався від Стьопки найрізноманітніших послуг: чи то сходити до сусіда-інваліда, щоб вивідати щось, чи то під ранок попильнувати дорогу на виїзді з вулиці чи насікти дров і майже кожного дня здобувати горілку. Степан остерігався Володьки і до часу мусив слухатись, хоч зненавидів його так, що цієї ненависті не переборов і гострий жаль до Устинки, одинокої сіромахи в похилій хатині. Одного разу, поки поліцай після нічного схову-засідки мився у дворі біля порога, Стьопка просто з лави взяв його заряджений карабін і крізь дірку в сінях шмигонув у рівчак, щоб більше сюди не повернутись…

Одначе Маслаков з Бритвіним барилися щось: не йшли і не гукали, Данило так навіть уже й похропував під шапкою. Стьопка потягнувся ногою і разів зо два тихенько штурхонув його постоли — Данило прохопився, спантеличено позиркав наокіл осоловілими від сну очима, але, заспокоївшись, знову ліг на спину.

Стьопка тугіше підкрутив дротину на чоботі, поколупав гілкою землю, потім зайнявся своєю злощасною гвинтівкою. Спершу привідкрив затвор — рукоятка пругко, майже без шуму ворухнулася на скосі — зі щілини магазинної коробки з готовністю виглянули гострі дзьоби куль. Не досилаючи їх у патронник, Стьопка бережно засунув затвор. Затим він дістав ножик — сточений довоєнний сільпівський складень з пласкими колодочками — і з нічого робити поскріб ним ложу. З-під бруду, решток зчорнілого лаку й замазки пасмугами засвітилося міцне сухе дерево, і Стьопка майже із захопленням взявся скоблити — обновляти брудний, почорнілий приклад.

Бритвіна все не було, а Данило, виявилося, більше не спав — тихо полежав кілька хвилин і глухо обізвався:

— Чого вони там?

Стьопці здалося, що він це спросоння, але Данило, вслуховуючись, уважно дивився в сосняк.

— Хто?

— Та вороння. Сходити, може, люди…

Справді, все в тому ж місці в гущині чулася пташина вовтузня, а часом короткий лопіт важких воронячих крил; десь біля того ж місця застрекотіла сорока — певна ознака лісового неспокою, якщо не тривоги. Стьопка встав і з гвинтівкою в руках обережно поліз у гущаву.

Ще здаля в чагарнику відчувалася присутність, окрім вороння, іще когось, хоча навряд щоб тут міг бути хтось живий. А ворони все копошилися, одні злітали на верхівки сосонок, інші звідти важко падали вниз. Стьопка підібрав ломачину і шпурнув у пташиний гам.

— Киш ви, прокляті!

Ворони знехотя підхопилися з землі, залопотавши в гіллі крилами, але далеко не полетіли: одні почали кружляти навколо понад узліссям, інші, невдоволено покаркавши, опускалися поблизу на сосняк. Сорока застрекотіла міцніше і тривожніше, але це вже на нього. Стьопка розсунув соснові лапки і з неприємністю спинився, обійнятий не страхом, а якоюсь нерішучістю.

Між сосонок на покритій глицею землі, з якої там-сям пробивалися жовті іскринки курячої сліпоти, лежав труп людини. Тут же топтався величезний крук.

— Киш!..

Крук неохоче озирнувся, переступив і, пругко відштурхнувшись жилавими лапами, замахав крилами.

— Кар-р-р-р, кар-р-р-р…

Стьопка, затамувавши дихання, підступив ближче: труп був давній, мабуть, зимовий чи навіть торішній, якийсь приплюснутой, мовби втоптаний у землю. Одежа на нім, відчувалося, майже струхла. Хлопець недовго міркував, шукаючи відповіді на єдине тепер питання: хто — свій чи чужий? — як раптом угледів під ногами в траві невеликий сіро-зелений клаптик. Тоді він ступив до нього і підняв — це була червоноармійська пілотка, суха і навіть запорошена з одного і сирувата з другого, від землі, боку. Взагалі вона була вже нікудишня, крім хіба червоної емалевої зірки, під якою руділа невелика плямка іржі. Стьопка заглянув під клапани, там була застромлена в підклад іржава голка, обмотана чорною ниткою. Хлопець видрав зірку, а пілотку кинув.

Ідучи вгору, туди, де залишився Данило, він думав, що зірку треба почистити від іржі, і тоді можна буде прикріпити до шапки, а то за рік партизанства він так і не здобув собі жодних військових відзнак. Зрештою, не багато їх було і в інших.

Данило сидів на своєму кожусі і, видно, чекав, углядаючись у його бік. Стьопка махнув рукою і показав знахідку. Данило відразу простягнув широку, волосату руку.

— Ану…

— Ціленька, командирська, певно.

Взявши зірку, Данило якийсь час із цікавістю покрутив її в руках.

— Ага… Іч яка… Хороша зірочка.

І, нічого не кажучи більше, на очах у хлопця сунув її в кишеню своїх суконних, густо залатаних штанів.

— Це ж моя! — розгублено мовив Стьопка. Данило вискалив довгі прокурені зуби.

— Ги! Була твоя, стала моя.

— Ти що? Віддай!

Але Данило, як і раніше, непорушно сидів на своєму кожусі і лише нахабно посміхався маленькими серед чорних дрімучих космів очима.

— Давай! — крикнув Степан.

— А не кричи. Он командир іде.

Справді, збоку від них над розчепіреними гілками сосонок з’явилася голова Маслакова.

— Товкачу, сюди!

— Давай! — з останньою рішучістю гукнув Степан, але тут же зрозумів, що марно і, затамувавши в собі кривду, подався до Маслакова. — Ну, почекай!..

Маслаков уже був повернувся, щоб іти, як ззаду, хапаючи кожух, сумку і обріз, за ним кинувся й Данило.

Не тямлячи, в чому справа, командир спинився, зійшов нижче до партизана, і коли Стьопка, постоявши, також вернувся до нього, Маслаков уже прикріплював на шапку ту його зірку.

— Ну, дякую. А де взяв?

— Та он Товкач подарував, — хитро мружачи щілинки-очі, невинно сказав Данило.

«От падло!» — подумав Стьопка, але не сказав нічого. Для Маслакова зірки йому було не шкода — Маслакову він оддав би й шапку. І все-таки хлопцю стало чогось ніяково і — головне — кривдно.

8

Бралося на сутінки, у хвойнику помітно темніло, небо скрізь застилали хмари, декілька крапель упало на шию і руки — очевидно, збирався дощ. Перший весняний дощ, не холодний і без вітру; йому, в пам’ятку, колись раділи люди, бо після все наввипередки зеленіло, аж лопотіло, пускаючися в ріст.

Тепер, однак, дощ не радував, здається, — навпаки, навіть стривожив командира групи. Все в тому ж сосняку Данило зі Стьопкою зійшли на верх виспи і слідом за Маслаковим опустилися на коліна під крайньою від прогалини сосенкою. Поряд сидів Бритвін і нерухомо зорив кудись між соснового гілля.

Вдалині були дорога і міст.

— Ну що? — тихо спитав Маслаков. — Не видно?

— Ні біса не розібрати. Якби бінокль…

Затаївшись, вони вглядалися туди, де світлувата стрічка дороги, виринувши з сосняка збоку від цієї виспи, бігла по невисокому на лужку насипу до моста — довгої сірої споруди з колоддя, що виглядала звідси ніби величезний черв’як, який сповз із дороги до води і спинився.

— Треба йти, — сказав Маслаков.

— Тепер? — насторожився Бритвін, не відриваючи погляду від потемнілої вже вечорової далечі.

— Ну а коли ж? Поки дощ не розійшовся. А то намочить — не підпалиш.

— Та ну ні, — подумавши, сказав Бритвін. — Тепер я не піду.

— Можеш не йти, — починаючи нервуватися, кинув Маслаков і піднявся. — Даниле!

Данило випростався на колінах, але не встав.

— Так у мене ж обріз.

— Ну то й іцо?

— На якихось двадцять кроків, не більше. Коли що, то й не поцілиш, мушки ж нема, — заговорив він якимсь не своїм, наче винуватим голосом.

Маслаков тихо вилаявся і вхопив каністру.

— Товкачу, гайда!

Стьопка встав, неприязно, майже з ворожістю зирнув на Данила. Хлопцю також було мало радості відправлятися тепер, як ще не стемніло, по голій дорозі добру версту на видноті, але він найбільше не хотів, щоб те помітили інші. Він був готовий. Особливо, якщо з Маслаковим — хай ці герої сидять ззаду і чекають.

На ходу він перехопив у Маслакова каністру, вони рішучим кроком видерлися з хвойних заростей на узлісся і опинилися на луговині.

Дощик уже сипав — дрібненький, але шпаркий; далечінь за річкою застелило туманом, у ньому потьмяніли і міст, і заплава, і весь той берег з Круглянами. Загалом це було й непогано, здалеку їх на мосту не вбачать, загорілося б тільки дерево…

Бритвін з Данилом зосталися на узліссі край дороги, а Маслаков зі Стьопкою майже підбігцем попрямували дорожнюю узбочиною. Мимохідь Маслаков декілька разів озирнувся, і в тих його позирках Стьопка згледів тривогу. Воно й зрозуміло: виходило не так, як було в думках, додавалися ризики, надія на успіх меншала. По суті, вони діяли тепер на славетний «нехай», навмання, хоч видимої небезпеки поки не відчувалося, негода добре ховала їх — а може, і пощастить? Відкладати ж навряд чи буде розумно, бо коли розійдеться дощ і намочить на мосту грязь та колоддя, скільки тоді потрібно буде чекати, допоки все це висохне. Знову-таки — тепер сприяє Великдень: все ж поліцаям також охота посвяткувати.

Стьопка ледь устигав за Маслаковим, вони вже майже бігли, командир раз по раз озирався, та на дорозі, здається, було пусто.

— Саме такий час, панімаєш? Удень там їх варти нема. А на ніч іще не встигли. Якби ж не дощ оце.

Вони все намірялися бігти, але Маслаков умисне стримувався — либонь, щоб не відриватись од Стьопки або не викликати підозру, якщо хто з’явиться назустріч. Автомат свій він тримав напоготові, прикладом під пахвою. Стьопка гвинтівку ніс на плечі, чіплянка її десь на шиї стягувала шкіру, чиряки на шиї боліли, але він не міг навіть зупинитися, щоб змінити руку з каністрою.

— Ти по верху. А я внизу. Поллєш, а я знизу підпалю. Тільки акуратно, щоб на землю не лилося. По колодах.

— Знаю.

— Крайню від води опору. Загориться! Повинна загорітись. І поглядай за міст. Щоб з Круглян хтось не наскочив.

У вищирений Стьопків чобіт набилося піску, нозі стало мулко, хлопець трохи накульгував. Соснячок зостався вже далеченько ззаду, вони були одні на пустій дорозі; дощик якось роздумливо лопотів по дорожньому пилу, який смердів, беручися зверху мокрою віспуватою скоринкою.

Міст був близенько, вже видний став парапет, частка його була обломлена з кінця і звісилася над водою. Насип побільшав, дорога на ньому стала твердіша, пісок залишився ззаду, і Стьопка на ходу трусонув у повітрі чоботом — щоб висипати те, що муляло. Мабуть, для застороги Маслаков перебіг на другий бік, йому вже треба було спускатись під насип, але командир зволікав, пильно видивлявся крізь дощ уперед, на міст.

І раптом з дощового присмерку на пустому за секунду до того мосту з’явилася постать.

Маслаков ніби спотикнувся, зменшив крок, Стьопка також стишив ходу, ноги зразу стали важчими, ніж секундою раніш, і огидно подригували в колінах. Постать — не зрозуміти здаля — чи то стояла, чи то потрохи ворушилася, ідучи вдовж парапету. Невже хтось із запізнілих перехожих чи, не дай бог, охорона — тоді справа їх кепська. В абсолютному нерозумінні вони, одначе, йшли, катастрофічно хутко зближаючись із нею, бо сховатися тут було ніде, а тікати не випадало — їх уже вбачили.

Втім півхвилини той, на мосту, нічим не виявляв свого наміру, лише, здається, спинився біля зламаного парапету і — це відразу вчулося обом — крізь присмерк уважно подивився на них. Вони також пильно стежили за ним, готові вхопитися за зброю, як він раптом крикнув щось полохливо-загрозливе і зник. Спершу вони обидва спинилися — здалося, він скочив під міст або якось дивно провалився крізь настил. Але відразу ж у присмерку гостро блиснуло, і луна гвинтівкового пострілу сколихнула обшир.

Це була жахлива несподіванка, якої вони не передбачили, і тепер обидва разом шаснули з дороги під насип — Стьопка по один, а Маслаков по другий його бік. Хлопець, мабуть, не дуже спритно, розгонисто сковзнув з каністрою, міцно забив стегно і боком сповз до половини схилу. Миттю він схопився за гвинтівку, хутенько смикнув затвор, але не вистрілив — ткнувся лицем у землю: кулі в двох місцях біля нього, пирснувши рінню, довбнули насип. Від моста стріляли — торопко, сполохано, але знов, як на зло, того, хто бахав, не було видно, над дорогою тільки пронизливо дзизкало — мабуть, по той бік насипу. Маслаков, одначе, мовчав, і Стьопка також затаївся, стих на схилі, не наважуючись розкривати себе і все дивлячись у той бік, до моста: чекав, коли побіжать, щоб жарнути вже впритул, напевно.

Однак звідти ніхто не біг. Після десятка пострілів там стихли, луна закотилася за ліс, і все взагалі змовкло. Стьопка ще полежав грудьми на схилі, коли раптом подумав, що, мабуть, він тут один, і це таки наполохало його. Звісно ж, Маслаков навряд чи лежить на тім боці, певно, відбіг до лісу; виходить, і йому треба подаватися назад. Міст, видно по всьому, доведеться відкласти, до моста тепер не підступишся.

Скочивши на коліна, Степан однією рукою вхопив каністру, другою гвинтівку і, ковзаючися по мокрій траві, побіг під насипом. Він чекав пострілів, і вони справді почулися, знову часто і гучно: бах — дзи-у-у-у… бах — дзи-у-у-у… Та вельми хутко він визначив, що стріляли не по ньому, а мимо. Тоді він упав, загнано дихаючи, озирнувся — місце тут було трохи вище, а насип нижчий, ніж біля моста, і згледів здаля на дорозі тьмяний, пригнутий силует, який якось, ніби крадькома, біг, падав і бахав у його бік пострілами. Але кулі він перестав чути, і це прорвалося в ньому несподіванкою-сполохом: він уже зрозумів, що поліцай стріляв у Маслакова. Отже, Маслаков там, ближче до моста. Але чому ж він не стріляє?

Стьопка кинув, де був, каністру і, вивернувши вбік ноги, майже не цілившись, гримнув пострілом назустріч постаті, потім ще і ще.

Він не цілився, та й не було куди цілитись: уже добре притемніло, і поліцай знову зник — упав чи, може, стрибнув за насип. Після трьох пострілів Стьопка діслав у патронник і четвертий патрон, але стріляти не став, а, скочивши, в три кроки перебіг дорогу.

Тут він знову зморено впав і затаївся. Ззаду, піднята чоботами, насунула хмара смердючого пилу, під руками і грудьми через мокру траву замуляли якісь камінці, по шапці й плечах делікатно й густенько лопотів дощик. Стьопка сподівався десь тут знайти Маслакова, але його не було видно ні ззаду, ні спереду. Хіба, може, командир устиг добігти до лісу, що було цілком вірогідно. І все ж якесь підсвідоме відчуття підказувало, що він не ззаду, а мабуть, біля моста. Трохи віддихавшись і втамувавши в собі страх, Степан також подався туди.

Увага його роздвоїлася: він чекав пострілів, щоб одразу впасти під насип, і щосили прагнув бачити, де Маслаков. У нього вже з’явилася й ширшала в своїй окресленості думка, що з ним кепсько, що йому, мабуть, попало. Тоді Стьопка просто не знав, чим можна допомогти командиру і як його рятувати тут, під носом охорони. Боячися найгіршого, він, одначе, сподівався ще, що, може, Маслаков просто затаївся і він його зараз знайде.

Він і справді хутко вбачив свого командира — в дощовому присмерку той темним горбом знерухомів окрай насипу, і ще звіддалік Стьопка зрозумів, що командира підстрелили. Напевно, упав Маслаков іще на скосі і ссунувся вниз. Він так і лежав тепер, закинувши вгору руки з неприродно підібганими ногами. Ватник на ньому підвернувся, сорочка також, і голий запалий живіт тьмяно світився долі. З розгону Стьопка витягся біля командира, і по тому, як той жодним рухом не відреагував на його появу, хлопець з відчаєм зрозумів, що склалось якнайгірше. Степан не став термосити його чи обмацувати: не було часу — на дорозі ось- ось могли з’явитися поліцаї. Він тільки видер з-під плеча автомат і затаївся поряд, чекаючи.

Всередині в нім усе аж захлиналося від стоми і страху, почуття, здавалося, досягли межі напруження і, мов сирени, гули від розпачу. Навколо, одначе, було тихо: дощ рівненько, але наполегливо лопотів по дорозі, траві. Поліцаї щось зволікали — не бігли сюди і не стріляли. Стьопка тоді озирнувся і, стявши в собі обридле дихання, перевалив Маслакова на бік. Не відвертаючи погляду від дороги, він завів на руку чіплянки автомата і гвинтівки і, напруживши не дуже великі свої сили, взяв на себе страшенно важкого тепер Маслакова. Він дуже занепокоївся, що не підніме; від натуги в очах блиснули й розплилися жовті плями, але все ж він став на ноги і, зігнувшись у три погибелі, мов п’яний, побрів під насипом.

Він упав, трохи не досягши узлісся. У трохи світлуватому небі проглядали верхівки сосонок, але в нього не було сили забрести в ліс, ноги підломилися, і він м’яко ліг з ношею на бік. Стьопка чекав, що з лісу вибіжать ті двоє і скінчаться його муки, втрьох би вони вже могли вихопити звідси командира і відбитися. Хвилин п’ять він захлинався гіркою задухою: притиснуте до землі, шалено стукотіло його серце; все на ньому було мокре від поту й дощу. Він не пам’ятав, скільки часу, ніби в непритомності, лежав на мокрій молодій траві, і ніхто до нього не біг ні назустріч, ні ззаду. Зрештою, ззаду він не бачив нічого — він лише слухав, але ні кроків, ні пострілів звідти не було.

Найгірше, що він так і не знав, чи живий Маслаков. Можливо, він ніс убитого. Але ні живого, ні мертвого він би його не кинув, хоча щось у нім протестувало проти цієї невдачі, в якій, мабуть, найбільша вина була Маслакова. Тепер, однак, становище Стьопки іще погіршувалося від нової несподіванки: що більше рівнішало його дихання, то виразніше росла в ньому злість на тих двох, які чортзна-де пропали і не йшли, коли дорога була кожна секунда. А може, й навіть утекли? Це обурювало до сліз, він був ладен уже й заплакати, тільки не ставало сили, а головне — знову треба було вставати й нести.

І він устав. Неймовірно важко було підняти непритомне тіло Маслакова, але він, ледве не виламуючи командирові руки, якось-таки стягнув його на себе. Тільки коли підводився з колін на ноги, не втримався і знову повалився на бік. Одразу ж, не даючи собі передишки, почав насилу підніматися знов і, дуже зігнувшись, опираючись об землю однією рукою, якось устав.

Найліпше було б зашитися в ліс, але на узліску він напоровся на якесь колюче суччя, обдер обличчя — мабуть, тут був найбільший гущак, і він не наважився лізти в нього — знову пішов краєм стернища. Від слабості Стьопка хитався і щосили старався не впасти. Маслаков же тугим, налитим тягарем увесь час сповзав долу, хлопець ледь утримував його руки і хилився наперед — так легше було тримати його на спині.

Весь час нестерпно заважала зброя, чіплялася за землю і плуталася в ногах, але він не міг кинути навіть гвинтівки. Зброя була вже, мабуть, непотрібна Маслакову, та Стьопка пам’ятав про неї наказ по бригаді і знав, яке дороге там було все, з чого можна стріляти. Добре, втім, що його не доганяли, і він навіть дивувався з того: так просто було тепер взяти їх обох.

Через півсотню чи менше кроків він зачепився чоботом за якийсь корч і впав — боляче, грудьми на тверде, перекинувшись на бік, застогнав од болю і зразу ж утамував у собі цей стогін: ззаду почув кроки. Стьопка схопився за автомат, проте хутко втяв, що він не знадобиться — ще здалеку на світлуватому небі коло хвойняку він пізнав характерну в кожусі постать Данила, який зупинився і глухувато гукнув там, напевно, Бритвіну:

— Он він.

Хлопець знеможено повернувся і сів поряд з розпластаним на землі Маслаковим. Данило підбіг перший, за ним крізь рідке сяйво дощу вже ворушився в сивій шинельці Бритвін, який змореним голосом спитав:

— Що, поранили?

Стьопка не відповів, він поворушив мокру, без шапки голову Маслакова, яка податливо перекотилася під його рукою. Потім його руки потрапили в якусь липку мокроту на ватнику; хлопець зрозумів, що це кров, і лише тепер відчув її запах — тривожний запах людської біди. Але тут уже за пораненого вхопився Данило, і Бритвін задишкувато командував:

— Так! Після… Давайте берімо! Понесли…

Вони вдвох згребли з-під його рук Маслакова, Данило мовчки присів і натужився, перейняв його на свою спину і круто повернув у темну гущину хвойнику.

Віддалік на дорозі тим часом почався рух, притишені відстанню голоси. Щось стукнуло на мосту, і по настилу глухо затупали кінські копита. Степан підвівся, згріб з долу автомат, гвинтівку і знову ледь не заплакав од кривди і гострого усвідомлення невдачі.

9

Вони безмірно довго продиралися в темряві крізь мокрий хмизняк, згодом натрапили були на стежинку, але хутко згубили її в лісі, перетнули хмурий, шумливий на вітрі ялинник і опинилися в якомусь чорному проваллі — в яру. Данило, який увесь час терпеливо тягнув на собі Маслакова, у пітьмі посковзнувся на мокрій траві, впав і зсунув з себе тіло пораненого.

— Годі! Пристав…

— Гаразд, — спинився напереді Бритвін. — Спочинемо.

Він підійшов ближче і також опустився долу на неширокій трав’янистій прогалині серед чагарнику. Десь побіч, унизу, чутно було, бурчав-гомонів струмок, небо вгорі недобре чорніло, але дощ перестав. Скрізь стояла лісова глушина, безмовність, тільки й того, що з гілля навколо шепітно падали студені краплі. Людям, однак, було тепло, навіть жарко після стрімкої ходи по лісу.

Поки Данило відхакувався, Стьопка передусім обмацав долі все ще непритомного Маслакова. На щастя, той був живий, серце його, було чути, тіпалося слабими нерівними штуршками. В грудях, якщо прислухатися, щось булькотіло-хлюпало, і це полохало хлопця — здавалося, Маслаков помирає. Пов’язка з сорочки, так- сяк зроблена ними в дорозі, перекрутилася, сповзла на живіт. Удвох з Данилом вони почали поправляти її. Поодаль, згорбившись, понуро сидів Бритвін.

— А каністра де? — спохопившись, запитав він.

— На дорозі, — буркнув Стьопка.

Бритвін помовчав і сказав зі злісною іронією:

— Підпалили, називається!

Стьопка з Данилом мовчки вовтузилися над пораненим.

— Здається, досвідчений підривник, а таке безглуздя впороти!

Данило ослабив кінці вщент скривавленого шматка сорочки, Стьопка підтримував їх і, майже ковтаючи сльози від жалю по Маслакову, не міг заперечити Бритвіну. Як він не був настроєний проти нього, мусив тепер визнати, що Бритвін казав правду. Хоча, звісно, після біди, коли було пізно будь-що підправити, кожний ставав розумніший; а тоді хто знав, що поліцаї все ж виставлять варту? А втім колишня його неприязнь до ротного сама по собі меншала, зрештою, як і до Данила: минулі кривди стали тепер дріб’язком перед тим нещастям, яке спіткало Маслакова.

— Що тут у нього робиться! — бурчав Данило, порпаючися під обмотаною мокрою сорочкою.

Ніч взагалі була темна, без місяця, а в цій лісовій ямі так і під носом нічого не можна було розібрати. Якби хоч посвітити чимсь, огледіти рану, а то і вперше перев’язали напомацки, і тепер те ж саме. Так недовго стекти кров’ю. Стьопка, одначе, згадав, що Маслаков мав сірники.

— Сірники ж були. Посвітити?

— Тримай.

Стьопка взяв кінець пов’язки, а Данила почав обмацувати мокрі кишені пораненого, які, як, зрештою, і в усіх, були туго напхані різним дріб’язком. Тепер, витягуючи звідти, що потрапляло під руки, Данило оголошував:

— Ніж. Ганчірка якась. Книжка чи блокнот…

— Дай-но сюди, — простягнув руку Бритвін.

— Патрони. Скруток дроту… Олівець або ні — запал буцімто. Нате, поглядіть там.

Бритвін без особливої цікавості взяв у нього щось і, обмацавши, зразу визначив:

— Бікфордів шнур, а не дріт. І детонатор наче. Ну так, детонатор. Тільки зривати нічого.

— А от сірники.

— Навіщо тобі ті сірники? — роздратовано заговорив Бритвін і встав. — Ти що, будеш йому операцію робити? Підводу треба шукати!

Данило на мить, певно, збентежився від цього майже начальницького окрику і безтямно повернув голову до невиразної в темряві постаті колишнього ротного.

Якось так виходило, що той тепер брав над ними двома старшинство, хоч про це ще й не було ніякої розмови.

— Підвода, кажу, треба. Не можемо ж ми тут сидіти, поки поліцаї налізуть. Село далеко?

Данило огледів похмурі лісові схили, ніби там можна було щось побачити.

— Волотовка тут недалеко, наче. І хутори. Хутори, мабуть, ближче.

— Де, в який бік?

Данило непевно тицьнув рукою в морок.

— Ось буцім туди, якщо по рову. Трошки, може, лівіше.

— Так! — прикинув Бритвін. — Ти, як фамілія?

Стьопка не відразу і зрозумів, що це звертаються до нього, та Данило послужливо підказав:

— Товкач його.

— Ану, Товкачу, марш за підводою! Інакше твій Маслаков за п’ять хвилин дуба дасть. Поняв?

Стьопка хутенько встав, відчуваючи, що це правда. Те, що його посилали невідомо куди, в ніч, тепер не ображало, хоча спершу він і відчув незначний подив: чому не Данила, який тут знав усі ходи-виходи. Але, можливо, Данило потрібен був для пораненого, до того ж — він стільки волік його через ліс. Підібравши з долу автомат, Степан устав і поліз у мокрий чагар.

З віття лилося, він остерігався його чіпати, хоча й без того давно вже намок. На схилі в мокрій траві було слизько, хлопець кілька разів упав і нарешті спустився нижче, до струмка. Тут, однак, було не легше. Він довго пробирався крізь мокрі трав’яні чагарники, обійшов прогалину, завалену сухостійним ломаччям. У дощенту перемоклих його чоботах надокучливо чвякало, онуча збилася на п’яту і муляла, жорсткі стебла папороті різали голі пальці. Але він, не спиняючися, торопко продирався в чагарниках, і тільки думав, щоб не заблукати, не спізнитися, знайти підводу, яку чортзна-де й шукати. Передусім треба було знайти село. Правда, він не вперше вже ходив поночі і трохи вмів орієнтуватися, зважаючи переважно на форми рельєфу: відкладав у пам’яті весь шлях — де вниз, де вгору, де косогір чи болітце. І всі повороти також.

За деякий час лісові чагарі обабіч ніби осіли, понижчали, вгорі ширше розляглося сірувате посвітління неба, на якім у двох-трьох містинах слабо блиснули кілька зірок, — рів залишався ззаду. З ним незабаром скінчилися й чагарники, хлопець опинився на лужку, а взявши праворуч, виліз по косогору на узгірок. Іти стало легше, мокрі чоботи рівно шорхали в рослій густенькій озимині, напереді височіли якісь біляві купки — здавалося, люди. Але людей тут не могло бути, то цвіли груші-дички. А все-таки Стьопка мимоволі збочував, далі від них — страх не страх, а якась інстинктивна застережливість примушала його поводитися тут надзвичай обережно. Правда, він зовсім не знав, куди йти, і часом ловив себе на тому, що повертає чи то праворуч, чи то ліворуч — найгірше без дороги. Так можна крутити до ранку і навіть знову вийти до рову.

Але ось шерхіт озимини під ногами стих, і він опинився на чомусь голому й твердому, не відразу зрозумівши, що це дорога. Тоді він подивився в один її край, у другий — дорога пролягла якраз упоперек його напрямку, а в який бік було краще повернути, він не знав. Пройшов десяток кроків ліворуч, подумав і вернувся праворуч, весь час напружено взираючись у стемнілу далечінь, у якій були непевність і щось загадково-страхітливе.

Дорогою він ішов, мабуть, довго, думаючи, що має ж вона врешті-решт привести в село. Потрапити на сільську вулицю в нього не було наміру — там варта, мужики і поліцаї; хтозна, як поставляться вони до незнайомого нічного приблуди. Краще зайти з городу в якийсь двір. Правда, тепер у нього автомат — новенький, з лакованою ложею ПКШ, з яким можна постояти за себе, — це не гвинтівка зразка 1891 року. Але все ж краще обережно. Необережність їм надто дорого обійшлася нині.

Напереді, однак, знову, здається, чекав його ліс — нагромаджена чорнота нерівною смугою зовсім затулила і без того затьмарений краєвид. Стьопка стишив крок, автомат пересунув на плече під пахву, готовий у будь-яку секунду рвонути коротеньку ручку затвора. Але він ще не дійшов до цієї череди дерев, як учув збоку нібито знайомий, хоч одразу не зрозумілий ним глухий стук об землю. Хлопець став, і тоді, виразніше почувши удари, здогадався, що це забивали кіл. Так, схоже, кіл, та ще, мабуть, каменем — кілька важкуватих ударів віддалося в землі. Стьопка подумав, що б це могло означати, і потім, обнадієний, несміло ще зрадів.

Він збіг з дороги і тихо, ледве не крадькома, подибав на цей стук, який, утім, одразу стих. Тоді Стьопка присів, знизу вгору огледів світлуватий край неба — поблизу нічого підозрілого не було видно. М’яко, майже нечутно ступаючи стернею, він пройшов ще кроків двісті і знову, пригнувшись, огледівся. Знову нічого навколо не було видно, тільки звіддаля широко чорніло куп’я лозняку, між якого стирчали вгору рідкі деревця вільшин. Тим часом трава долі побільшала, стала м’якшою, під чоботами мокро зачвякало — починалася полонина. Він уже хотів було повернути в обхід, коли зовсім поруч — так близько, що він аж здригнув, зненацька побачивши, — був кінь. Почувши хлопця, кінь тривожно махнув головою і стих, а Стьопка зупинився, присів, зирнув туди-сюди, але близько, здається, нікого не було. Обережно, щоб не злякати тварину, він пішов до коня.

Кінь, як і досі, тихо стояв з допитливою боязкістю. Повернувши голову в його бік і, видно по всьому, спантеличено чекав його наближення. «Кось-кось», — ласкавим шепотом покликав Стьопка і витяг руку. Ніби в ній було щось смачне. Потім цією ж рукою він намацав долі вірьовку і коротенький кілок, убитий у стерню, котрий одразу ж, натужившись, видер. Тепер треба було, не сполохавши коня, залізти на нього.

Стьопка закинув за спину автомат і, перебираючи в руках вірьовку, помалу потягнув за оброть. Кінь витягнув морду, але не пішов. Тоді Стьопка сам пішов до нього, тримаючися за вірьовку, але ще не дійшов, коли кінь раптом коротко й злякано заржав.

Стьопка здригнувся і вилаявся, злісно шарпонув за оброть. Він підійшов уже впритул і рукою вхопився за мокрий твердий хребет, та кінь крутонувся задом, не даючися.

«Ах ти, падло!» — стишено вирвалося в хлопця злісно-розпачне, мов прокльон. Не випускаючи вірьовки, він уже рішучіше обіруч ухопився за хребтину, але скочити знову не встиг — кінь метля- нувся вбік.

І тоді ззаду він почув глухуваті, мов удари в землю, штуршки чиїхось кроків.

— Хто тут? — почулося страхаюче-загрозливе. — Що ти робиш?

Стьопка відскочив од коня, але вірьовки не випустив, тільки правою рукою за ствол тицьнув з-за спини автомат. Зразу ж зрозумів, що автомата можна було не чіпати, — до нього хтось біг: невеличкий, у розхристаній одежині чоловік, босий, як це він одразу помітив у мороку по тонких з підкасаними штанами ногах. Не відповідаючи, Стьопка почекав, поки той, уповільнивши біг, нерішуче підходив до нього.

— Куди ви берете? Це мій кінь.

По голосу Стьопка остаточно переконався, що це підліток, і знову відчув себе майже спокійним і впевненим. Він подумав, що зблизька вигляд його і особливо зброя дадуть хлопцю все зрозуміти без розпитів.

— А ти хто? Ану підійди ближче!

Хлопець не дуже рішуче підійшов і спинився трошки віддалік, усією своєю постаттю віддаючи боязню й недовір’ям. Кінь з високо зведеною головою уважно дивився на господаря, ніби не тямлячи, що тут відбувається.

— Це мій кінь. Не беріть, дядьку, мого коня.

Стьопка потягнув за вірьовку, кінь нехотя переступив, і він ближче підійшов до хлопця.

— Де підвода?

— Підвода? Вдома.

— А дім де?

— Дім? Та он за околицею.

— А хто вдома є?

— Вдома мама і бабця.

— А поліцаї у вас є?

— Ну, є…

Хлопець, здається, щось уже зрозумів і тихо стояв у намоклому, з чужого плеча піджачку, покірливо чекаючи його запитань. Стьопка, одначе, подумав, що підводу, мабуть, не доведеться брати — якось обійдуться конем, а то налізеш іще на поліцію. Глянувши, куди показував хлопець, Стьопка здогадався, що та чорна гряда неподалік, яка здалася йому лісом, була селом з деревами, садами: на краю вгадувалася сіра світлувата пляма — мабуть, нова стріха якоїсь будівлі.

— Коня віддамо, — сказав він. — Через пару днів тільки.

Хлопець, однак, бодай зовсім уже осмілів і, ступивши на крок ближче, заперечив:

— Та не можна мені без коня. Я молоко вожу.

— Ну, знаєш! Ти молоко возиш, а нам треба людину рятувати. Ану потримай свого шахрая!

— Та не беріть, дядьку, їй-бо, не брешу: ніяк мені без коня! — наполягав хлопець, одначе взяв коня за оброть і притримав. Стьопка грудьми скочив на конячу холку і з приємністю очепив ногами теплі боки.

— Дядьку, партизани не роблять отак!

Стьопка шарпонув було за вірьовчаний повід, кінь слухняно повернув у потрібний бік, та раптом хлопцева безвихідь чи, може, його докір якось зачепили Стьопку.

— Ну, ось що… Гайда з нами, — сказав він. Завеземо куди треба й оддамо. Завтра дома будеш.

10

По лісу вони пробиралися пішки обидва, ведучи коня на поводі. Містину цю підліток знав, він одразу ж знайшов стежину край рівчака і, розводячи руками мокре віття, упевнено вів Стьопку з конем.

Либонь, було за північ. Ніч іще поглухішала, ліс затаївся, навіть не стало чутно шарудіння крапель, тільки рівно тупали ззаду конячі копита та серед гілля, сполохано залопотівши крилами, часом кидався геть який-небудь потривожений ними птах. Однак у лісі, як і досі, було мокро, незатишно й тривожно; тремтливий холод невидимим вологим туманом розповзався між кущів.

Стьопка напористо тягнув за собою коня, який, однак, не дуже охоче йшов за чужим. Звісно, коня краще було б доручити підлітку, але хтозна, що в того в голові. До того ж у чагарнику деякий час тому Стьопка відчув запах диму, і це почало дещо непокоїти. Добре, якщо палили Бритвін з Данилом, а коли хтось чужий? Таке сусідство, звичайно, не подобалося, і він тривожно вглядався в туманний морок рову, щоб не спізнитися вбачити вогонь. Він і справді його хутко вбачив — крізь хмизняк коротенько блиснула червона плямка і зникла. Спинившись на хвильку, Стьопка подумав, що, здається, це вони.

Справді, на краю тої самої невеличкої прогалини біля струмка блискав маленький вогник, поряд з яким повільно ворушилася сутулувата постать у ватнику. Зачувши їх над рівчаком, постать круто повернулася і на мить знерухоміла, вглядаючись у пітьму. Але вони вже спускалися в рів, Стьопка стишено прикрикнув на коня, який боязко сунувся на підігнутих задніх ногах, деручи копитами землю. Удвох з хлопцем вони притримували його за оброть і хутко спустилися, збігши до самого вогнища.

Бритвін поправив на плечах якийсь ватник і відступив убік, гойдаючи ззаду, по заростях, хитку хмуру тінь.

— Ну, ось кінь, — сказав Стьопка. — А підводи нема.

Він чекав, що Бритвін або викаже задоволення, що вдалося добути коня, або почне докоряти, чому без підводи. Проте колишній ротний глянув на незнайомого підлітка, який скромно спинився збоку, і байдуже і не торопко сів біля вогню; побіч, розіп’ята на ралицях, сушилася його шинелька.

— Дарма старався.

Стьопка не зрозумів і запитально подивився на Бритвіна, але той з мовчазною вогкуватістю на обличчі простяг до вогнища долоні і почав грітися. Вогонь поволі розгорявся, дим сірими клубами плив угору, але діставав і до очей. І тоді Стьопка, вже відчувши недобре, почув якесь тупання в другому кінці прогалини. Туди ж косив насторожений погляд кінь. У тьмяній вовтузні тіней під хмизняком, одначе, можна було розгледіти зігнуті плечі Данила, який, стоячи на колінах, щось колупав у землі. Пройнятий кепським передчуттям, Стьопка кинувся до нього, але відразу за конем наткнувся на прикритий кожухом бугорок. З-під овчинної поли витикалися дві босі, недоречно білі в темряві ступні.

Далі можна було ні про що не питати.

Раптом відчувши себе вщент знесиленим, Стьопка опустився біля цих босих, близько зсунутих ступнів, по яких делікатним дотиком гуляли відблиски, і зрозумів, що найстрашніше, чого він боявся, сталося. І не з ним, слабаком і невдахою, не з вайлом Данилом, навіть не з Бритвіним, а з найліпшим, найдорожчим для нього в загоні чоловіком.

Не в змозі повірити, що це не сон, не хворовитий, недоречний привид, Стьопка в абсолютному змертвінні прикипів позирком до цих надто збілілих ступнів, і перед його очами помалу випливали з туману ті, вбачені ним у сосняку, сірі, подзьобані воронням ноги. Тепер він не міг, та й не старався осмислити ту безсумнівну спільність, яка об’єднувала їх якимсь однаковим сенсом, — цей сенс він осягав почуттям. Незважаючи на те, що там був невідомий, зовсім байдужий йому чоловік, а тут лежав Маслаков, на галявині, як і там у сосняку, вже владарювала смерть. Вона відштовхувала, полохала і своєю несправедливістю, як завжди, гнітила живе.

Степан сидів довго, пригнічений розпачем і кривдою за командира, а може, і за себе також, — на життя, на війну, а більше на сліпий випадок, який частіше за все інше господарив над їх долею.

— Тепер не підвода — лопата потрібна. Лопати нема? — спитав біля вогнища Бритвін.

Приголомшений горем, Стьопка не озвався, однак, певно, підліток дав знати, що лопати в них нема, бо Бритвін не питав більше. Кінь постояв, повглядався на Данила в мороку і, помалу переступаючи, почав скубти молоду траву. Стьопка ж усе сидів, ні об чім не думаючи, змертвівши всіма своїми почуттями, байдужий до всього і передусім до самого себе. Він сильно змерз від нічного холоду, тіло його почало мимоволі час від часу тремтіти під вологим мундиром. Бритвін, певно, помітивши це, сказав:

— Годі колотитись. Підміни Бороду.

Стьопці було все одно що робити, головне для нього минуло, а все інше втратило сенс. Він покірливо підвівся і посунув до похмурої постаті на краю прогалини.

— Що тут підміняти! Було б чим, давно б викопав, — буркотів Данило, але виліз із неглибокої, по коліно, ями і віддав хлопцю вишаруваний у землі тесак. — На, довбай!

Стьопка понуро стояв у мороку на розкиданій землі. Не підводячи очей, узяв у Данила штик і, коли той ступив до нього, почув чи, може, відчув, що крок його якийсь не такий, як досі, незвиклий для Данила. І тоді він завважив, що Данило вже в чоботах. На Бритвіні ладний ватник, у цього чоботи — вже все поділено. То що ж! Це було дуже звичайно і зрозуміло в їхньому житті: речі, як завжди на війні, переживали людей. Стьопка звик уже до цього, проте щось в його душі мимоволі й неусвідомлено ворухнулося коротенькою незгідною образою невідомо на кого.

Він скочив у могилку і почав драти й сікти тесаком туге й тверде, мов ремінь, лісове коріння, яким так густо й безладно переплетена, либонь наскрізь, земля. Нашматувавши, руками викидав химерної форми обрубки. Одначе все це він робив ніби вві сні, машинально, не займаючи своєї свідомості. Його думки безладно снували в голові, часом затримуючись на чомусь далекому, дріб’язному і не обов’язковому для такої хвилини, щораз обриваючись і перескакуючи на інше. Часом вони зникали зовсім, і тоді він чув близьку розмову там, біля вогню. Навмисне суворим тоном, як дорослий малому, Бритвін казав підлітку:

— Ось так! Побудеш, поки заховаємо. А тоді кроком руш додому. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — тихо відповідав хлопчак.

— Коли зрозуміло, то й уся розмова, — сказав Бритвін, але, помовчавши трохи, спитав: — Тобі скільки років?

— П’ятнадцять.

— Батько є?

— Є, але…

— На війні хіба?

— Ні, — сказав хлопець, зітхнувши. Голос його став якийсь невпевнений і ледве чутний.

— Що, в поліції? — здогадався Бритвін.

— У поліції, — тихо підтвердив підліток.

Стьопка в ямі трохи навіть здивувався, зацікавлений і неприємно вражений одночасно. Називається, знайшов помічника! Либонь, про батька треба було запитати раніше, а то ще мав вести з собою до Гриневицького лісу — от би наробив переполоху! Він з відчуттям винуватості подумав, що Бритвін, мабуть, покличе його до вогню і задасть перцю, якого він тепер, безумовно, заслуговував.

— Ну, а ти що ж, виходить, батьку помагаєш? — запитав колишній ротний ще більш похолоділим, майже ворожим голосом.

— Я не помагаю, — сказав хлопець. — Я в партизани піду.

— Ото!

Бритвін — чутно було — розламав гілочку і поклав її у вогонь; миготливі одблиски в довкіллі на момент притухли, затим, помалу пожвавлюючись, заскакали знову. Хлопець насупився і невесело мовчав.

— Нічого не вийде, — сказав Бритвін. — Таких, як ти, в партизани не беремо. Щоб у партизани піти, заслужити треба.

— А я заслужу.

— Це як же?

Хлопець, однак, не відповів, маючи в думках щось надто серйозне, щоб так просто довірити це незнайомій лісовій людині. Стьопці це сподобалося. Він зирнув з ями — невеличка постать в обвислому, вельми поношеному піджачку тьмяно, але з якоюсь упертою гідністю маячіла біля вогнища. Побіч на колінах стояв Данило й підкладав у багаття гілки.

— Тож так! — завершив розмову Бритвін. — Ми підемо, а ти посидиш біля вогню. Як розвидніє, тоді поїдеш. Пойняв? Не раніше. А що не спав, то завтра виспишся.

— Мені вранці молоко на сепаратор везти.

— Встигнеш з молоком своїм, — сказав Бритвін, підвернувши палкою багаття, з якого шаснув миготливий рій іскор.

Полум’я добре розгорілося, на прогалині стало видно, дим у тиші стовпом валив угору і барвистою хмарою зникав у нічному небі. Бритвін відсунувся. Раптом, ніби щось згадавши, він підхопився.

— Слухай, а куди ти молоко возиш?

— У містечко, куди ж іще! — 3 неприхованим незадоволенням сказав хлопець, і Стьопка подумав, що поліцаїв синок, здається, з характером.

— У Кругляни?

— Ну.

Бритвін замовк, якось значущо поглянув на хлопця, потім на Данила. Той, відвалившись на бік, нерухомо позирав на вогонь.

— Через міст їздиш?

— Через міст. А як же.

— Ага! І вчора возив?

— Возив. Пізно приїхали тільки. Партизани постового забили, то не пускали довго.

— Так-так, — сказав Бритвін і всівся зручніше, притримуючи на плечі ватника. — А що ж у них, охорона стоїть?

— Раніше не було, а тепер стоять. Двоє поліцейських із Круглян.

— Ти диви! Все знає. Молодець! А ну йди ближче. Сідай-но, грійся.

Хлопець неспішно зайшов із того боку багаття і опустився навпочіпки. Данило, мабуть, зацікавлений новими обставинами, підвівся й сів рівно, загородивши вогонь. Через прогалину до Стьопки розляглася його широка тінь, у могилі не стало видно нічого, і Стьопка став на коліна, щоб зручніше було колупати. Він уже не дивився туди, лише слухав.

— Отак. Сушися. Також мокрий. Як тебе зовуть?

— Митя.

— Дмитро, значить. Хороше ім’я. У мене був друг Дмитро. То, кажеш, партизани поліцая забили?

— Еге. Ввечері підкралися й застрелили. Ровба його прізвище. До війни в маслопромі працював.

Деручи в могилці корені, Стьопка скромно порадів: це вже його робота. Дивно тільки, як удалося попасти: навіть не дуже цілився. Після такої звістки стало зрозуміло, чому не наздоганяли: либонь, теж витягували з-під мосту забитого й упустили його з Маслаковим.

— Так-так, — щось пожвавлено міркував Бритвін. — Бачу, ти хлопець гарний. Мабуть, ми тебе візьмемо. Тільки… — він не договорив і повернувся на другий бік. — Даниле, ану, по секрету!

Обидва вони піднялися від вогнища і, гойдаючи на кущах полохливі тіні, ступили кілька кроків до ями. Стьопка випростався, переводячи дух, Бритвін торкнув за рукав Данила.

— Ти казав про тол. Це де?

Данило переступив чоботами, невесело подивився в хмизняк.

— Був. А чи є зараз…

— Це де? У Фроловщині?

— Так.

— Слухай, треба підскочити.

Не відповідаючи, Данило гучно висякався в траву, старанно витер п’ятірнею ніс і бороду.

— Так темно ж. А там болото, лихо на нього. Та й не знаю, чи швагер той дома, — почав він понурим, глухим голосом, який завжди у нього свідчив про небажання. Бритвін, однак, урвав:

— Нічого! Сідай на коня і скачи.

Вони повернулися до багаття, в якому тепер зосереджено порпався Митя. Данило на ходу гучніше вже сказав:

— Так той… у мене ж., обріз бісів!

— Бери гвинтаря!

— Що гвинтар! Автомат якби. Товкачу!

— Навіщо автомат? Хай з гвинтівкою їде, — хмуро сказав Степан.

Бритвін суворо:

— Дай автомат!

Стьопка з силою ввігнав у землю тесак і тихо вилаявся: більш за все на світі йому не хотілося тепер віддавати автомат. Але наказ Бритвіна прозвучав так категорично, що хлопець утримався від суперечки і підняв з-під вільшини колишній маслаковський ПКШ.

Бритвін з нетерпінням підганяв Данила:

— І давай, скачи. На це тобі дві години. Фроловщина недалеко, я знаю.

Данило, однак, усе щось порпався, явно не поспішаючи на завдання, до якого в нього, схоже, не дуже лежала душа.

— Кожух мокрий… Коли б ви дали ватник.

— На. На і ватник, — рішуче шарпонув його з пліч Бритвін.

— Тільки не марудь.

З мовчазною зосередженістю Данило вдягнувся, взяв на краю прогалини коня і, натужно тягнучи його за повід, поліз наверх.

11

Бритвін більше не сів до вогнища, біля якого тепер господарював Митя, а постояв на прогалині і, коли тупіт коня стих, підійшов до Степана.

— Ну, довго тут колупатися будеш?

Хлопець випростався — могилка була ще мілкувата, йому до пояса, але Бритвін, прикинувши, визначив:

— Досить! Давай закопувати.

Так і сказав. Не «ховати» чи «хоронити», а «закопувати». І саме від цього слова Стьопці знову стало не по собі, ніби тим самим колишній ротний зневажив Маслакова. Хлопець помовчав, міркуючи, що, мабуть, варто б ще поглибити: земля тут суха і нетверда. Струмок куди нижче. Але Бритвін підійшов до небіжчика.

— Давай сюди! Дмитре, ану підмогни!

Митя зі слухняною готовністю скочив од вогню, але зразу ж, зрозумівши, що від нього буде потрібно, в хмурній нерішучості спинився віддалік. Стьопка видерся з ями.

— Стривайте! Що ж, так і закопувати?.. Він витер об траву тесак і, огледівшись у миготливому присмерку, підійшов до молодої ялинки, гілля якої стирчало з темряви на прогалину.

За хвилину Стьопка зібрав ув оберемок лапки, які хутко наламав, і знову скочив у яму. Тут було тісно й незручно, але, притоптуючи в пітьмі, Стьопка так-сяк вистелив лапками дно. Потім, затискаючи в собі дуже зміцнілий наостанку жаль, із кількох лапок злагодив узвишшя під голову — ніби готував Маслакову постіль. І справді, постіль назавжди, на вічний сон.

— Ну, готово там? — не терпілося Бритвіну. — Давай усі сюди.

Затим одкинув мокрий Данилів кожух, і вдвох зі Стьопкою вони взяли під пахви небіжчика.

— Дмитре, бери за ноги! — розпоряджався Бритвін. Митя обхопив дві босі ступні ніг.

— Взяли!

Маслаков, здається, ще поважчав: утрьох вони ледве підняли його прогнуте в попереку, ще не заклякле тіло й тяжко потупали до могили. Там, грузнучи чоботами в свіжій землі, постали вдовж вузької щілини-ями і почали опускати. Це було незручно, важке тіло намагалося висковзнути в яму. Стьопка притримував його за студену, не дуже гнучку вже руку. Опускаючи, перебрав пальцями до кисті, по-давнішому перев’язаної брудним бинтом і, вхопившися за неї, аж сполохався: здалося — завдав болю. Зразу ж зрозумів марність свого сполоху, але за перев’язану долоню більше не взявся — укляк на піску, опускав тіло все нижче, аж поки не відчув, що воно м’яко лягло на пружинисті лапки.

— Ну от! — випростався Бритвін. Давай загортати!

— Підождіть!

Нагнувшись у чорну пащу могили, Стьопка водноруч позапиху- вав туди решту ялинових гілок, накрив найбільш обличчя небіжчика, і вони з незрозумілим полегшенням стали дружно горнути землю. Стьопка гріб руками, Бритвін чоботом, Митя, також уклякши, обіруч вигрібав із трави рештки накопаної землі. Вогнище вже догоряло, ледь-ледь світячи по чагарниках дрібними язичками вогню.

— Ну, так! Закінчуй, а ми в огонь підкладемо, — витираючи об траву руки, сказав Бритвін. — Дмитре, ану пошукай десь дровець!

Митя зразу ж подався нагору, а Стьопка тим часом завершив могилку.

На галявині стало пусто й тихо, вона ніби попросторішала тепер без коня, без Маслакова, з невеличким вогнищем на краю, біля схилу. Зробивши все, що можна було зробити стосовно до мертвого, Стьопка відчув себе таким одиноким, таким нещасним- непотрібним на цьому світі, як, мабуть, не відчував ніколи. Єдине, що тут ще вабило його, було багаттячко; хлопець підійшов до Бритвіна.

— Що, до ранку тут побудемо?

— Побудемо.

— А потім?

— А потім спробуємо гримнути, — сказав Бритвін, стоячи навпочіпки і згрібаючи долі недогарки, які він кидав у вогнище. Спроквола на вугіллі весело застрибали вогники, зблизька освітивши сухе, ніби просмалене, обличчя ротного.

— Як це гримнути?

— Побачиш як. Планчик один є.

Стьопка не став допитуватись, вирішив: скаже сам. Але той не сказав, затаївся, що взагалі було в його характері, і Стьопка мовчав, не знаючи ще, чи можна сприймати серйозно трохи самовпевнені слова цього чоловіка.

— Такий план маю, що ахнеш! Якщо вигорить, звісно.

Степан похмуро мовчки сидів, спідлоба позираючи на Бритвіна і боячися повірити йому.

Митя щось барився з ломаччям — спершу чути було його шастання по згірку, а потім і воно стихло. Степан подивився туди, вслухався і трохи занепокоєно сказав:

— Не збіг би. Глянути мо’?

— Не збіжить. Тепер він до нас, як прив’язаний.

Степан слабо хмикнув: так уже й прив’язаний! Зрештою, навряд утече, покинувши тут коня. І справді. Незабаром вгорі зашуміло, зашорхало, і з темряви показався сам Митя, який волік вірьовкою оберемок гілля.

Бритвін з трохи не властивою для нього жвавістю зрадів:

— От здорово! Цілий віз! Такий і на коні не повезеш!

Митя був явно втішений похвалою: маленький і з вигляду трохи слабуватий на свої п’ятнадцять літ, він, одначе, виявився на диво старанним у праці. Любо дивитися було на величезний оберемок, який він по-хазяйсыси впорядкував побіч і акуратно змотав вірьовку.

— На коня я віз он який кладу! — підняв він руку вище себе.

— Харашо, харашо. А коня як звуть?

— Коня? Рослик. Дволіток він, молодий ще, проте ладний коник. А розумний який!

— Та ну?

—Їй-бо. Ото відійдеш куди, сховаєшся, гукнеш: «Рослик!» — і біжить. А то як зарже!

— Ти диви! Мов дресирований.

— Та де! Хто його дресирував? Просто я дуже дбаю про нього: і годую сам, і на випас. У нічліги тим літом водив. Тоді його в мене німці забрали. Вранці веду його з Круглянського лісу — їдуть троє. Верхи. Ну і забрали. Гадав — усьо: пропав мій Рослик. Аж прибігає вночі. Чую — хрумкає хтось. Вискочив — ходить по двору, траву скубе. І повід порваний.

— Да, замєчатєльний кінь, — погодився Бритвін.

— Ага. Тільки пострілів боїться. Летить тоді, мов шалений.

— Ну, годі клопотати — іди сідай, погріємось. — Бритвін зняв з палок, либонь, просохлу вже шинельку і розістлав її на землі.

— Сідай ось поряд.

Видно, вже освоївшись з партизанами і звикнувши до уваги старшого, Митя задоволено опустився на край шинелі, тягнучи до вогню зашкарублі руки. Багаття добре горіло, пирскаючи іск рами, навколо стало гаряче, мокрі рукави хлопцевої свитки хутко запарували. Натомлений і понурий Стьопка самотньо сидів збоку, в’яло слухаючи жваво-стишену гомінку хлопчака. Обличчя його було маленьке, ніби стяте, як дитячий кулачок, з якого бульбочкою стирчав кирпатий ніс. На довгій, худій шиї з-під свитки виглядав засмальцьований полотняний комір спідньої сорочки.

— Чуєш, а ти давно молоко возиш? — зацікавлено питав Бритвін.

— Та з весни. Як лід зійшов. Спершу Кузьмів зять возив, але його в поліцію забрали.

— За що забрали?

— А хтозна? За щось забрали.

— А ті, що на мосту, тебе знають?

— Поліцаї? Знають, авжеж. Усе чіпляються: «Водкі прівєзі». Асобєнно той Ровба, що забили.

— Горілки, значить? — роздумливо перепитав Бритвін. — Ну, на горілку вони ласі. А молоко не чіпають?

— Молоко? Нє-а, — сказав Митя і соромливо заусміхався своїм маленьким обличчям. — Я в те молоко куряче… сиплю.

— Та ну? Задля жирності, либонь? Молодець!

Схопившись від якоїсь думки, Бритвін сів, сунув на потилицю пілотку. І раптом сказав:

— Слухай, Митю! Хочеш міст висадити в повітря?

Стьопка від здивування аж роззявив рот, але зразу ж подумав: а правда, — хлопець міг би допомогти. Митя, з лиця ніяк не вражений питанням, відповів просто:

— Хочу. Аби було чим.

— Ну, це не твій клопіт. Це ми покумекаємо. Якщо вдасться — тобі найперш автомат. Той он, з яким Борода поїхав. Далі — правітєльственная нагорода. Ну, і в загін, звісно, враз. Я сам порекомендую.

Уважно вислухавши Бритвіна, Митя зітхнув.

— Мені головне — щоб у партизани. Бо мені вже дома ніяк…

— Це чому?

— Батько в мене… Ну, і хлопці в селі чіпляються. Мені вже ніяк стало.

— Так, зрозуміло. Щодо загону — ручуся. Тепер слухай мій план. Просто і ясно, — сказав Бритвін, але змовк і роздумливо подивився в огонь. — Хоча, ладно. Хай Данило приїде.

«Ну, що ж, хай приїде. Коли тільки він приїде?» — розчаровано подумав Стьопка, який уже зібрався було почути план Бритвіна. Але той усе таївся. Розмова їх на тому перервалася. Стало тихо. Від нерухомості Стьопку почала долати дрімота; вогнище пригрівало лице і груди, а спина стигла. Либонь, натерті мокрим коміром, розболілися чиряки на шиї. Стьопка подумав, що треба перев’язати шию, та не було чим. Чоботи й коліна його були в грязюці, руки теж. Щоб прогнати дрімоту, хлопець устав.

— Ти куди? — зирнув крізь дим Бритвін.

— Руки помити.

Внизу, в непроглядній пітьмі чагарників, булькотів струмок. Шукаючи придатної для спуску містини, Стьопка пішов краєм прогалини, поки не наткнувся на свіжу, сиротливо стихлу під вільшняком могилку, і аж тріпонувся в подиві. Він усе не міг зрозуміти чогось і ніяк не міг сприйняти цю недоречну смерть. Нинішнє йому здавалося лихим сном. Хотілося сподіватися, що мине ніч і все стане, як досі: він побачить живого, рухлявого Маслакова, котрий з доброю усмішливістю знову покличе його на завдання.

Хапаючися за гілля, Стьопка збіг до струмка. Тут було сиро й холодно. Неширокий струмінь води старанно мив слизькі камінюки. Хлопець намацав ногою один і схилився.

Ні, Бритвін не такий. Він жорсткий, недобрий, але справу свою, здається, знає. Цей не промахнеться, думав Степан, опускаючи в студену воду руки. Йому тепер надто хотілося успіху; після пережитого він ладен був на нові муки й ризики, аби лише розквитатися за їх невдачу.

12

Данило приїхав ранком, коли прояснилося небо над ровом і в гіллі навколо різноголосо лунав світанковий пташиний галас: цвіркотіння, цокання, посвист. Окрай прогалини в сірій купі вугілля ледь жеврів вогник, стало холоднувато; вони всі трохи подрімали. Одначе кінське форкання зверху рову вмить прогнало дрімоту. Вгорі зашелестіли чагарі, почулося знайоме глухе: «Стій ти, холеро!» Здираючи ногами землю, з сірого присмерку на галявину зсунувся рудий запарений Рослик.

Митя перший підскочив до коня, став лащити його, гладячи по шиї. Рослик задоволено стриг вухами і косив блискуче око на Стьопку. Стьопка, однак, глядів нагору, як і Бритвін: там, невиразний ще в ранковому півмороку, тяжко ворушився Данило. Спершу вони не зрозуміли, чому він затримався, потім побачили в нього, зігнутого, якусь ношу в руках. Спустившись униз, Данило важко поставив додолу майже під зав’язку напханий чимсь мішок.

— Ось! Ледве довіз, холера. Мокрий чи що?

— Як мокрий?

Бритвін був уже побіч, обидва вони схилилися над мішком. Данило опустився на коліна і нігтями почав колупати тонку вірьовочку зав’язки. Стьопка, та й Митя, від якого не відступався Рослик, стояли навпроти.

Тим часом уже без вогню повиднішало на всій прогалині — сірій, як і все в цей світанковий час, із розпливчастими постатями людей, коня; морок поволі сповзав під чагарники, до струмка; небо вгорі все яснішало густою веселою блакиттю — ранок збирався бути сонячним.

Данило розв’язав мішок.

— Що таке? — зразу вирвалось у Бритвіна. Запустивши руку в мішок, він дістав звідти жменю якихось грудок, угледівся, навіть понюхав. Вигляд у нього був майже розгублений.

— Що ти привіз?

— Та оте ж саме… Тол. Чи як його…

— Який у хріна тол? Амоніт? — сердито запитав Бритвін, ширше розгортаючи край мішка.

— Ну. Амоніт буцім. Так казали.

— Лайно! Я думав — тол. А цим що зробиш? Рибу глушить?

Данило винувато стояв обіч, пошкріб за коміром, потім під ватником, за пазухою.

— Казали, бахкає. Пні ним на ділянках рвали. Тож якусь силу має.

Бритвін мовчав — з виразним недовір’ям на обличчі він досліджував амоніт: відламав грудку, розкришив її в пальцях, знову понюхав і зморщився — від паху чи від розчарування. Стьопка, з надією дивлячись на нього, переборював у собі сумнів: невже не вдасться? Так усе добре зійшлося: і Митя, і охорона, невже ж підведе вибухівка?

— Підмочений? Ну да. Злежався, мов глина. Ех ти, голово патлата, купав ти його, чи що?

— Чому купав? У ямі лежав — так вологи набрався.

Бритвін щось пошукав навкруг очима.

— Ану дай шинелю!

Митя слухняно збігав до вогнища по шинелю, і Бритвін широким рухом розстелив її на траві.

— Висипай!

Данило вивалив усе з мішка — на шинелі утворилася чимала купа жовтої, з грудками муки, від якої куріло рудим смердючим пилом. Всі четверо обступили її, Стьопка також помацав кілька сируватих грудок, які легко розкришилися в пальцях.

— Гаразд. Сушити треба! — вирішив подобрілий Бритвін. — Дмитре, сідай на коня і катай по молоко. Дорога де?

— Яка дорога? — не зрозумів хлопець.

— Дорога, по якій возиш. Де, далеко звідси?

— Не дуже щоб. Можна виїхати. По кущиках.

— Давай! — приспішив Бритвін. — Ми чекаємо. А тоді домовимося.

— Добре.

— Тільки дивись: щоб ніхто ні-ні! Жодна душа щоб не снила, не бачила. А то…

— Знаю. Що я — не розумію? — ладен був образитись Митя.

Невеличкий і рухлявий, він потягнув за собою на узгір’я коника, який, важко хакаючи, вкотре вже подолав крутий косогір. Кущі хутко сховали їх, десь там почулося тихе «тпру», потім тупіт копит по стежці.

Бритвін повернувся до Стьопки.

— Давай по дрова! Побільше. Сушить будемо.

— Як сушить? — заморгав очима Данило. — Коло вогню?

— На вогні! — відрубав Бритвін. Данило зовсім знерухомів.

— А той… Не рвоне?

— Не бійся. А рвоне — біда невелика. Чи житухи шкода?

Замість відповіді Данило вайлувато переступив з ноги на ногу і посунув наперед свою протигазну сумку. Там щось містилося, випираючи в боки, нап’ятий ремінець був застебнутий на останню дірочку. Відстебнувши його, Данило дістав порядний окраєць хліба.

— А, оце молодець. Здогадливий.

— І осьо ще, — задоволено буркнув Данило, ворухнувши сумкою, з-під накривки якої стирчало рильце пляшки з саморобною паперовою затичкою.

— Атлічна! Тільки після. Не тепер. Давай більше дров! Всі за гіллям! — бадьоро командував Бритвін.

Стьопка, ковтнувши слину, раптом на всю глибину відчув свій порожній живіт і з неохотою відірвав погляд від Данилової сумки, яку той обережно поклав біля шинелі. Автомат він, певно, не збирався віддавати і навіть не здіймав його з-за спини.

— Автомат давай!

Данило обернувся, зирнув на хлопця, потім, наче шукаючи підтримки, — на Бритвіна.

— Ну, що глядиш! Знімай, кажу!

— Ладно, віддай, — примирливо сказав Бритвін. Нехотя Данило стягнув автомат через голову, зіпхнувши на траву шапку.

Вони полізли на взрівок, бо поблизу вже все було підібрано за ніч, ломаччя варто було шукати далі. Данило в акуратному ватнику і чоботах став зовсім не схожим на себе попереднього, в селянському одязі і в постолах. Набувши якогось не властивого йому хвацького, військового вигляду, він ніби помолодів, хоч по-давнішому його патлате обличчя не втрачало свого страховито-загрозливого виразу. Але патлатість не була тут новиною, багато хто носив бороди й вуса, особливо старші.

Вони вилізли з рову. Стьопка трохи покривджено мовчав, Данило, певно, відчувши це, відсопся і запитав:

— Міну той хлопець повезе?

— А я звідки знаю?

— Бритвін не казав?

— Мені не казав, — буркнув Степан, не маючи охоти говорити з цим чоловіком.

Данило добродушно погодився:

— Цей не скаже. Але я бачу…

«Бачиш, то й добре», — подумав Стьопка, забираючи вбік від нього. Вони розійшлися по чагарниках. За ніч трава долі підсохла, ліс також став сухішим, хоч студені краплі ні-ні та й опікали за коміром шкіру. Місцями тут росли ялини з березами, і скрізь розкошував обмитий дощем вільшняк, в якому де-не-де зеленіли густуваті купки ялівцю. Сушняку тут вистачало. Стьопка хутко назбирав оберемок, прихопив за окоренок зсічену суху ялину, поволік за собою.

Тим часом у рові на середині прогалини щосили вже горіло нове вогнище, в яке Бритвін кидав принесений Данилом сушняк.

Данило ж ялиновими лапками, як помелом, розмітав погасле нічне вугілля.

— Давай сюди! — зупинив хлопця Бритвін. — Бери і підкладай, щоб земля грілася. Будемо амоніт смажити.

Підкладаючи в огонь, Стьопка з притишеною осторогою позирав, як вони там, на вигорілій чорній плішині, розістлали розпороту вдовж торбину і ссипали на неї розкришені жовтуваті грудки амоніту. Невдовзі від цих грудок потягнуло парою і якимось задушливим, різким смородом. Данило мружив очі, а після, кинувши все, почав обіруч терти їх. Бритвін грубувато підбадьорював звіддаля:

— Нічого, нічого! Живі будемо! Хай воші подохнуть.

— А хай його! Як усе одно цибуля!

Уздовж рову поповз удушливий сірчаний сморід; добре, що ранковий вітерець гнав його, як і дим, низом, по струмку; на одному краю прогалини можна було триматися. Тепер справа була за часом. Позираючи, як сохне на гарячому поді їхня вибухівка, Бритвін з Данилом сіли збоку, і Данило взявся за сумку.

— Ти, іди сюди! — покликав Бритвін.

Стьопка робив вигляд, що зайнятий вогнищем, і поклав туди ще дві гілки, хоч знову болісно ковтнув слину. Бритвін зліснувато гукнув:

— Ну що — просить треба?

Навмисно не торопко, буцім нехотя, він підійшов і одержав з Данилових рук твердий ріжок окрайця.

— І давай пали. Цей вичахне — на той перекладем. А то незабаром Дмитро приїде, — сказав Бритвін.

Стьопка повернувся до вогнища і незавважно проковтнув усе — хліб був такий смачний, що, здавалося, з’їв би весь окраєць. Підкладаючи в огонь гілля, він непомітно кидав позирки на тих двох. Амоніт у купці на мішку, здається помалу сох, наче і смердів уже менше. Раз по раз Данило помішував його палкою, Бритвін, спостерігаючи за ним, гомонів:

— Ми їм зробимо салют! Харашо, цей хлопець попався. Хлопець знахідка. Ану, давай, поворочай середину!

— Ай-яй, хай він згорить! — хутко заканючив Данило, відвертаючи обличчя і кумедно морщачи товстуватий, бульбиною ніс. З рудуватих грудок знов заструмив жовтий смердючий дим.

— Нічого, не смертельно. Зате грюкне, як бомба.

— Якби ж хоч грюкнуло! — Данило кинув палку і обома руками почав терти очі.

— Грюкне, ще й як! Це вам не банка бензину… Сміхота: каністрою бензину захотіли знищити міст! А ще казали: Маслаков — досвідчений підривник. Підривник він, виявляється, липовий. Побіг, мов дурень, завидна… На що розраховував? Без розвідки, без опори на місцевих! Без місцевих, брат, не багато зробиш. Це точно.

— А може, він не хотів ніким ризикувати, — озвався звіддалі Стьопка.

— Ризикувати? Знаєш ти, розумнику, що таке війна? Суціль ризик. Ризик людьми. Хто розумніше ризикує, той і побіждає. А хто в різні там принципи грається, той он де! — Бритвін показав на прогалину. Обличчя його розчервонілося, став злий, і Стьопка пошкодував, що не змовчав: сваритися з Бритвіним тепер не хотілося.

— Ти зелений іще, тож я тобі скажу: слухати старших нада, — сказав він, помовчавши. — Он у нас минулої зими один йолоп також у благородство надумав зіграти, ледве товариша на той світ не відправив. Бач, принцип його заїв!

13

Бритвін одійшов на три кроки від огню і сів, підкорчивши перед собою ноги.

— Терпіти не можу таких розумників. Просто злість бере, коли почую, як інший витикається. Треба дело дєлать, а він почне міркувати: так чи не так, правильно — неправильно. Не дай бог, якщо хтось невинний постраждає! При чому невинний — війна! Дуже німці винних шукають? Вони, знай, б’ють! А ми міркуємо: добре, недобре… Був один такий. У Копилова. Може, хто пам’ятає — все в окулярах ходив?

— У німецькій шинелі? Худий такий, еге? — запитався Данило.

— Да, худий. Здихлякуватий чоловік, не такий і молодий, учитель, здається. Ні, не вчитель — інспектор райвно. От забув його фамілію: чи то Ляхович, чи то Левкович. Я ще восени котьолок йому трофейний дав — свого ж не мав, звісно. А окуляри в нього на дротинках замісто дужок, одне скло тріснуло. І то сліпий. Перш ніж що вбачить, довго вглядається. Очі вирячить і глядить-глядить. Якось на переїзді на німців наткнулися, обстріляли і тікать. А він стоїть на колінах і вглядається. «Не може бути, — каже, — щоб це німці». — «Тікай, — кричу, — поки в зад кулю не всадили!» Ні, допоки не вбачив, як за будкою перебігають самі стопроцентні фриці з автоматами, не побіг.

Не людина, а недотепа, їй-богу. А так, здається, і не дурний, вища освіта. А може, все це через освіту? На війні вона не потрібна. Раз послали його в Гумільово якогось тамтешнього послугача прикінчити. Чому його? Бо знайомі там були в нього, зв’язки. Вабщє, в тих містинах зв’язки у нього були крєпкіє. У кожному селі свої. І до нього непогано ставилися. Ніхто не продав ні разу, поки сам не вскочив. Ну, але це пізніше вже, зимою. А тоді пішов з напарником. Напарником був Суров, окруженець. Рішучий хлопець, але трохи того, за галстук любив закинути. Потім він повернувся і відмовився надалі з цим ходити. Дурний, каже, або контужений. Тоді цей Ляхович так удало всіх обійшов (жінка там одна помогла), що до цього запроданця просто на квартиру з’явився. У кишені парабел, дві гранати, охорони в дворі ніякої. Навпроти на лавочці Суров сидить, насіння лускає — страхує, щоб не перешкодили.

І що ж ви думаєте: хвилин через п’ятнадцять вивалюється, розводить руками — мовляв, не вийшло. В лісі вже розказав, як було. Виявляється, дитина перешкодила. Розумієте: поліцаїв обвели, СД, гестапо, бабу його (також, сучка, в управі робила), а дитя перешкодило. І дитині тій роки два. Оправдується: з дитиною на ліжку сидів, годував, і цей дурень не наважився в нього кулю всадити. Ну це ж треба! Ви чули таке?

Ні, мабуть, такого вони не чули і не бачили. Втім, те, що обурювало Бритвіна, не викликало в Стьопки жодної реакції. Навпаки, чимось той Ляхович навіть здався йому симпатичним.

Бритвін на хвилину задумався, згадуючи.

— А другого разу знов конфуз вийшов. Ходив десь на чавунку, та невдало. Налізли на фриців, ледь із засади вирвалися. Кружлянули, вийшли на дорогу, всі злі, мов чорти — звісно, невдача. І тут, минаючи одне село, вже в партизанській зоні, чують: у кущах регочуть. Пригледілися: німці машину з грязюки штурхають. Величезна така крита машина буксує, а штук п’ять фриців уперлися руками, пхають, по боках не дивляться. Ну, хлопці, природно, зраділи, кажуть: ударимо! Ляхович цей — він старшим був — огледівся, поміркував. «Ні, каже, не можна. Село близько». Мовляв, машину знищимо — село вогнем пустять. Так і не дав команди. А німці виволокли машину, сіли і газонули.

Данило зі Стьопкою мовчали. Відвернувшись від смердючого диму, Данило все морщив розчервоніле, у чорному волоссі обличчя, одним оком позираючи на вибухівку. Стьопка ж дбайливо напікав землю, рівним колом розклавши долі багаття. Трава навколо нього широко обгоріла. Одначе вогонь догоряв: кінчався сушняк. Хлопець поскидав у середину кінці-головешки, які тихо куріли останнім вогнем. Піднявшись зі свого місця, до нього підійшов Бритвін. Розперезаний, у чоботах і ладному, хоч і потертому, темно-синьому галіфе, він мав вигляд тепер ніби справжнього кадрового командира, хіба що без відзнак.

— Ну, пожалуй, нагрілися. Давай відгрібай. Бородо, неси решту сюди. Підбери з країв.

Стьопка гіллям старанно відмів у один бік присок, і вони насипали на пильну гарячу вигарину нетовстий шар амоніту.

— Так. Хай гріється. І мішай, мішай, нема чого зирити!

Тепер настала Стьопкова черга задихатись і плакати від смердючої їдкості. Рази два, не стерпівши, він аж утікав подалі ковтнути свіжого повітря. Бритвін відійшов у навітряний бік і знов усівся на своїй пом’ятій шинелі.

— Але це що, — лагідно казав він, усе ще в полоні своїх спогадів. — Це що! Ось він у круглянській поліції викинув фокус. Це вже зовсім диво. Найбезглуздіша дурість.

— Казали, той… буцім повісили його? — спитався Данило.

— Ну. Повісили. Пропав ні за що. А Шустик, котрий з ним попався, той і тепер у Єгорові бігає. Пустили. Перше думали: бреше. Думали: завербували. Проте перевірили через своїх людей — ні, правда, Шустика пустили, а Ляховича повісили. І, гадаєш, за що? За принцип.

— Як це? — не зрозумів Стьопка.

— А так. Зловили їх у Прокоповичах на нічлігу. Як це сталося — не знаю. Факт: привезли в містечко в поліцію і здали. А начальником поліції там був один приблуда з білогвардійців. Знюхався колись, ну, і служив, хоч і з партизанами загравав — звісно, свої розрахунки мав. От іще пив здорово. Розказують: хоч шнапсу, хоч чемергесу — кварту за раз хильне, і ніякої закусі. А пістолет дістане і за двадцять кроків у курицю — тюк! Голова геть, і різати не треба.

Тож цей поліцай, мабуть, змикитив, хто такі, а виду не подав, повів до шефа. А шеф такий старий уже німець був, сивий і трохи з дуриною — все баб кошачим криком полохав. Баби тікать, а він регоче. Вважали його дурнуватим, але коли справа доходила до екзекуції, не давав маху. Лютував нарівні з усіма.

До речі, цей Ляхович з Шустиком, коли їх брали, оружжя своє десь приховали, сказали: мовляв, окруженці, по селах ходили, на хліб заробляли. Невідомо, що білогвардієць шефові доповів, але той поставився не суворо, Шустику тільки дав палкою по горбу. Поліцай і каже: «Кланяйтеся, просіть пана шефа, може, дарує». Шустик, як розказували, не чекав умовлянь, одразу німцю в ноги, лобом як торохне в підлогу, аж гуля вискочила. Поліцаї, їх кілька чоловік було, усміхаються; німцю приємно, регоче. «Признаєш власть великого фюрера німецького народу Адольфа Гітлера?»

— «Признаю, — каже, — паночку, як не признати, коли весь світ завоював». Це сподобалося, німець показує на Ляховича: а той, мовляв, признає? Поліцай перекладає, а він мовчить. Мовчав, мовчав, а потім каже: «На жаль, я не можу цього признати». Німець не розуміє, поглядає на поліцая. Поліцай шипить: «Не признаєш — помреш сьогодні ж!» — «Можливо, — відповідає, але помру людиною, а ти будеш жити скотиною». Хльостко, правда? Красиво, мов у кіно, та що користі. Німець без перекладача здогадався, в чім справа, і як гиркне: «Одного юк, другого на в’яз!» На в’язі тім вішали. Повісили і Ляховича. Ну, хіба не дурень?

14

Як поставитись до цієї історії, Стьопка не знав: якщо вірити Бритвіну, то Ляхович насправді дурень — який там принцип у стосунках з німцями. Либонь, треба щосили хитрувати, аби обдурити їх, бо, не обдуривши, не поб’єш — поб’ють вони. А вони милосердя не знають, для них усі засоби придатні, аби перемогти. Тож гнівлива різкість Бритвіна в осудженні Ляховича взагалі сподобалася Стьопці, і він з мовчазним задоволенням подумав, що Бритвін — не Маслаков; цей, мабуть, свого добитись уміє. Піде сам і погонить усіх на міст, Митю так само. Що ж: як треба, то треба. Цілком можливо, що їм доведеться сьорбнути лиха, і хай. Тільки б удалося.

Стоячи навпочіпки, він ретельно помішував амоніт, який хоч і смердів — аж ставало погано, — але нібито сох. Узявши одну грудку з тих, що були наймокріші, хлопець, мов гарячу вуглинку, перекинув її з долоні на долоню, спробував розчавити. Де там: спікся, мов камінь.

— Висох уже.

— Ладно, хай іще полежить, — сказав Бритвін. — Не зашкодить. Усе одно Дмитра нема.

Над ровом уже виповзло сонце; узрівок, край прогалини й кущі над нею яскраво засяяли в світлі; потрохи стало тепліти, Бритвін сонливо розтягнувся на шинелі, подивився у високе, з рідкими хмарами небо.

— Значить, так, — раптом сказав він і сів. — Гей, Бородо, ще хропти почнеш!

Він штурхонув ногою залатане коліно Данила, той розплющив сонні очі і, поволі заворушившися, також сів.

— Значить, так. Комусь треба підібратися до моста. Кущики там біля річки, я вчора бачив: підхід хороший. Задача: в случаї чого підтримати вогнем. Хто піде?

Данило, видно було, відразу позбувся сну і мовчки потупив долу свій погляд: мабуть, гадав, що б це для нього могло значити. Стьопка також мовчав: навіщо напрошуватись самому? Справа та, либонь, не дуже весела; кого пошлють, той і піде.

— Так, — сказав Бритвін. — Ну тоді ти, Товкачу. Підкрадешся і замри. Поняв?

Стьопка мовчав. Він був готовий, коли це випало на його долю. Хоч те, що Бритвін тепер звернувся саме до нього, маленька кривда зачепила хлопця. Він усе ж не подав виду, він мовби нічого і не мав проти. А втім Бритвін, мабуть, завважив.

— У тебе ж автомат. Чи, може, автомат Бороді віддати? Тоді він піде.

— Ні вже, не віддам.

Вони ще посиділи хвилин п’ятнадцять. Амоніт, мабуть, почав уже холонути, коли Бритвін підняв голову — на взрівку з’явився Митя. Хапаючися за віття, хлопець стрімливо збіг аж донизу. Бритвін скочив з тривогою на обличчі, але Митя, жвавий і спітнілий, усе в тому ж чорному бавовняному піджачку, заспокоїв:

— Ну, все готово.

— Молодець, — сказав Бритвін. — Де підвода?

— Тут, у кущиках. Припізнився тільки, але нічого.

— Так! — Бритвін озирнувся. — Товкачу, гайда з ним до воза, з одного бідона молоко век, бідон сюди. Скільки у тебе бідонів?

— Три.

— Двох досить. Один піде на міну.

Митя якось ніяково переступив босими ногами.

— Тут ось… поїсти вам.

Обіруч він видрав з тугої кишені якийсь пакунок, загорнутий у чисту лляну ганчірку, віддав Бритвіну. А той тільки й знав, що хвалити та з трохи фальшивою надмірністю захоплюватися хлопцем.

— Молодець! Просто герой! Ну, гаразд. На, Бородо, в твою сумку.

Данило почав запихувати сніданок у сумку, а Степан з Митею торопко подалися на взрівок.

Митя біг попереду. Його босі ноги, потріскані п’ятки старанно мелькали по мокрій траві, невеличка голова в чорній засмальцьованій кепці, мов у вороня, швидко сновигала на шиї туди-сюди — крізь рідкуватий вільшнячок видно було далеко.

Стьопка, однак, за ніч уже звик до рову і схилу і, як на знайомій місцевості, майже не відчував небезпеки.

Він думав над тим, що сказав Бритвін, — намагався зрозуміти його план, але зрозумів не багато. Колишній ротний все щось хитрував з ними, натякав, а по суті — таїв од них свій задум — задля секретності, чи що? Якщо Стьопку посилають на прикриття, то, виходить, самі поїдуть на міст? Але чи не мало буде їх двох, щоб упоратися з охороною, яка тепер, після вчорашнього випадку, мабуть, набралася пильності і, звичайно, спати в шапку не буде. До того ж поліцаї побачать їх, мабуть, здалеку і, попри те, що знають Митю, інших можуть запідозрити й не підпустити близько. Тоді що робити?

Цей бритвінський план з молоковозом вже з самого початку виглядав не дуже переконливо.

Рослик стояв неподалі, забившись у ліщину разом з підводою, на якій, ув’язані вірьовками, блищали білі боки трьох бідонів. Мабуть, десь поблизу була дорога, бо Митя стишено полащив прив’язаного за кущ коня і мовчки скочив на віз. Удвох вони ледве знесли крайній бідон додолу. Під руками важко бовтало, запахло сиродоєм, чередою, і коли хлопець відімкнув закривку, Стьопка аж збентежився: стільки молока треба було вилити.

— Пий. Хочеш? — пропонував Митя. Пити Степан зовсім не хотів — хотів їсти, але тепер не стримався. Уклякнувши, він нахлистався, скільки вмістив його пустий живіт, хоч особливої насолоди не відчув: інша справа, якби був хліб.

— Ну, що? Виливаємо?

— Давай.

Вони нахилили посудину і, обдаючи білими пирсками ноги, пустили по траві духмяний молочний струмок. Піднявши на себе сухе листя, гілочки, різне лісове сміття, молоко широко розтеклося в чагарнику.

Порожній бідон показався доволі легким. Стьопка взяв його на плече і попрямував у вільшняк. Митя біг поруч.

— А в ньому скільки патронів? — на бігу спитав хлопець.

— Де? — не зрозумів Стьопка.

— Ну, в автоматі цім.

— А-а. Сімдесят в одному магазині.

— Ого! Це сімдесят чоловік можна покласти!

Боком продираючись крізь ліщину, Стьопка трохи здивувався військовій недосвідченості хлопця і терпеливо пояснив:

— Сімдесят, це якщо поодинокими пострілами. І то як влучати всіма. А коли чергами, то дай бог десяток.

— А решта мимо?

— А ти думав? Німці ж також не дурні, мух ловити не будуть.

— Надо краще цілитись, — зробив висновок Митя. — А в гвинтівці п’ять лише?

— Ну.

Ідучи попереду, Митя застережливо відхилив гілку, пропускаючи Стьопку, і озирнувся.

— А в того, командира вашого, самозарядна, га?

— У Бритвіна? Самозарядка.

— Хороша гвинтівка?

— Якщо справна. А як заїсть — бери палку.

— А автомат не заїдає?

— Коли як, — умисне непевно сказав Степан, посовуючи на плечі ношу. Розпити хлопця почали докучати, тим паче, що той надто вже виразно поглядав на його новенький ПКШ, а його Стьопка не мав наміру нікому уступати.

Розмова по цьому спинилася. Вони спустилися вниз, і Стьопка глухо гепнув бідон перед Бритвіним.

— Харашо! Бородо, неси вибухівку!

Робити міну Бритвін узявся сам, не довіряючи цієї справи нікому. Поруч на шинелі вже лежав узятий вночі в Маслакова півметровий обрізок бікфордового шнура, з’єднаний з жовтеньким циліндриком детонатора.

Зрештою, начинити міну було нескладно. Через десять хвилин Бритвін насипав до половини бідона амоніту, обережно вставив у його нутро детонатор, кінець шнура випустив через край.

— Горіти буде п’ятдесят секунд. Значить, треба підпалити, метрів тридцять не доїжджаючи до моста.

Мабуть, для кращої детонації, чи що, він дістав з кишені і гранату — жовте німецьке «яєчко» з рубчиком — і також поклав усередину. Потім під саму закривку напхав у бідон амоніту.

— Ну от, і готово. На середині мосту з возу век і пугою по коню. Поки поліцаї схаменуться, рвоне з дорогою душею.

— А хто повезе? — запитав Стьопка, скромно стоячи побіч з допитливим, повним таємничої уваги Митею.

Бритвін буцім навмисно не зрозумів питання.

— Як хто? — зиркнув він на Степана суворими очима. І раптом майже закричав: — А ти ще не пішов? Ану бігом, куди я сказав! Поняв?

— Я-то поняв.

— Ну і давай! І ми зараз їдемо. А то, бач, сонце де.

Стьопка зручніше піддав на плечі автомат і знову поліз на схил.

Нагорі, перш ніж сховатись у лісі, він озирнувся. Між чагарників унизу визирнув наостанці зелений клаптик їхньої прогалини з двома плямами від вогнищ і накопаної землі на краю. Три невеличкі здаля постаті купчилися над блискучим бідоном, також готові незабаром покинути це пристановище, щоб, може, ніколи не повернутися більше сюди. Один тільки неборака Маслаков навік залишався в цьому рові, який так несподівано став для нього останнім притулком на цій землі…

15

Виждавши за вільшаною купкою, коли вартовий на мосту поверне в другий бік, Стьопка кулею метнувся за чагарниками і впав ледь не під самою крайньою черідкою молодого вільшаника — за якусь сотню кроків од насипу.

Декілька хвилин він тяжко, зморено сіп, розпластавшись на майже голій тут, не зарослій ще травою, чорній землі, і видивлявся на дорогу.

Найгірше, здається, минуло: він підібрався до моста, і його, мабуть, не помітили. Правда, за версту звідси ненароком він натрапив на якогось дядька біля річки — по той бік, видно, була стежина: раптом з-за хмизняку виткнувся чолов’яга в сірій суконній чумарці, з пужалном в руці. Розділені неширокою річечкою, вони зустрілися позирками, обидва трохи збентежилися від несподіванки, але Стьопка хутенько і мовчки проскочив мимо і сховався в рідкуватому прибережному чагарі. Чоловік також ні про що не спитав, тільки затаїв у собі здивування, чи, може, і сполох, і помалу пішов по березі річкової кривулини. Мабуть, варто було б простежити за ним, та не було коли — Стьопка і так боявся спізнитися з виходом до мосту і, мов шалений, летів уперед, хоч і відчував, що в такій хапанині недовго достукатись до біди. Досі, однак, усе обійшлося: його не затримали, ззаду нікого не було видко.

До мосту звідси було так близько, що ставало страшно. Він уже міг кремсанути по ньому з автомата, хоча, звісно, тепер ліпше було мати гвинтівку: з неї куди зручніше було зняти вартового, який тим часом ледаче сновигав туди-сюди між поручнів. На середині ненадовго спинився, подивився вниз, плюнув і з хлопчачою цікавістю простежив, як плювок плюхнувся у воду. На плечі в поліцая висів німецький карабін, який він раз у раз обіруч поправляв, Коли поліцай відвертався, Стьопка бачив його вузькувату спину в тісній чорній куртці та світлу стрижену потилицю під чорною, з кантом пілоткою — був той глистуватий, молодий — мабуть, не набагато старший за Стьопку. Цього вартового хлопець угледів ще здалеку, з чагарнику, і подумав спершу, що він тут один. Але потім до вільшняку долетіла тиха гомінка на дорозі, якось навіть почувся брязкіт лопати об камінь чи залізяку: схоже, в тому кінці моста край насипу щось копали. Стьопці звідси не було видно, скільки їх там, він чув лише скупі уривки розмови, часом невисоко над дорогою злітала земля. По якомусь часі з-за насипу на дорогу виліз роздягнений до пояса поліцай у зелених штанах і чорній пілотці. Він недалеко протупав узбіччям, нагнувшися, щось підняв із землі і знову пішов собі туди, де копали.

Стьопка неабияк угрівся, поки біг, але тепер, зайнятий увагою до мосту, не здогадався навіть розстебнути удзики та зняти шапку. Трохи спочивши в затінку, він зрозумів, що, мабуть, доведеться полежати тут довго: на дорозі в сосняку ще не було нікого видно. Зате з боку містечка незабаром з’явилась якась підвода, яка хутко котила дорогою до моста. Ще за деякий час стало видно, що це бричка; запряжений у неї справний буланий коник рухливо кидав копитами, норовисто вигинаючи гарну, з коротко підстриженою гривою шию. Стьопка збагнув, що це хтось із начальства. Справді, незабаром бричка ненадовго спинилася біля тих, що копали, там само опинився і вартовий; не злазячи з сидіння, чоловік у сірому пальті щось заговорив, другий, з віжками в руках, сидів поряд мовчки. Невдовзі, однак, він заворушився, нокнув на коня, і бричка з тихим стукотом покотилася по дощатому настилу моста.

Стьопка щільніше притулився до землі, навіть затаїв дихання; вони проїхали зовсім близько від нього, але навіть не зирнули в його бік, і Стьопка зітхнув, з приємністю відчуваючи пробуджені пахи весни.

Час немов зупинився. Сонце повільно підіймалося над лісом; утім, була вже, мабуть, година десята, якщо не більше. Стьопка частіше, ніж на міст, позирав тепер назад, на дорогу, чекаючи вбачити там Митину фурманку з Росликом. Але там довго нікого не було, і хлопця потроху почав огортати неспокій: чи не трапилося щось на дорозі?

Вартовий разів зо три пройшовся туди-сюди по мосту і знову завернув у цей кінець. Правою рукою він високо, біля самого плеча, перехопив ремінь, а лівою, завівши її назад, обхопив ложу карабіна, який, мабуть, добряче вже намуляв його худе плече. Він неспішно пошкандибав уздовж по мосту, спинився біля поламаного парапету, і Стьопка подумав, що зараз поверне назад. Але поліцай чомусь не повертав. Він навіть вийняв ліву руку з-за спини і також переніс її на ремінь карабіна, ніби готуючись зняти його з плеча. Відчувши щось нове в поведінці поліцая, Стьопка озирнувся і з-за навислої вільшаної гілки побачив, як з гірки в соснячку шпарко і якось весело навіть котить униз знайомий їх Рослик.

Хлопець підсунув ближче до себе автомат, зручніше уперся ліктями в чорну м’якувату землю. Думки його набули іншого, прискореного темпу. Мимоволі він захвилювався, відчуваючи, що зараз станеться найважливіше. Правда, його напруження трохи послабшало від здивування, коли він угледів на підводі одного лише Митю: ні Данила, ні Бритвіна там не було. Не видно їх було і ззаду, і ніде поблизу. «Невже вони відправили Митю одного?» — подумав Стьопка. А мо’ там що трапилося? Здогадуватись, однак, не було коли: фурманка хутко наближалась, а поліцай стояв на початку моста, і в Стьопки аж схолодніло всередині: а раптом спинить? Якщо поліцай спинить підводу, тоді все, мабуть, пропало.

Зітнувшись і незручно підкорчивши ноги, Стьопка крізь гілки позирав чи то на дорогу з фурманкою, чи то на міст, де в упертій непорушності біля зламаного парапету стояв поліцай. І тоді в хлопця майнула думка: а раптом цієї ночі варту змінили, поставили нових, які тепер вперше бачать молоковоза? Звісно, тоді вони його спинять. Але ж Митя десь тут, близенько від моста, має підпалити шнур — що ж тоді буде?

Тим часом, шпарко трюхикаючи, Рослик з фурманкою наближався до кущиків. Митя високо сидів на одному з бідонів, виглядав він спокійно. Правда, трохи неприродним здавалося це його сидіння, хіба що так зручніше було зіпхнути з задка міну. І знову ж — ні у фурманці й ніде поблизу нікого: Бритвіна з Данилом справді не було. Невже вони залишилися в сосняку, чи, може, з ними сталося щось кепське? — дивувався Стьопка. Зрозуміло, він прикриє Митю, якщо на те посланий, але навіщо тоді вони? І на що взагалі все це схоже?..

І тут Степан згледів над возом дим. Хлопець здивувався, навіть сполошився, але невдовзі стямкував, що Митя пихкав цигаркою. Пихкав, одначе, невміло, надто вже димно і часто — незрозуміло було, чи для того, щоби підпалити шнур, чи щоб замаскувати його горіння. Митя наполегливо посмикував віжки, Рослик швидко біг, і фурманка на мить сховалася за обвислим гіллям вільшин…

У Стьопки від хвилювання недобре закалатало серце, спітніли долоні, він посунувся трохи вбік, ствол автомата націлив на вартового. Як на те, свіжуватий вітер загойдав перед очима гілля, молоде листя то відкривало на мить, то зовсім затуляло собою поліцая. Але ось той ступив з місця назустріч фурманці і, щось негучно гаркнувши, зняв карабін. Митя зіскочив на дорогу.

Фурманка спинилася, трохи не доїжджаючи до вартового, може, за якийсь десяток метрів од мосту. Рослик, виставивши наперед ногу, взявся торгати її зубами. Степан у вільшняку весь стиснувся від напруження — він кепсько розумів, що відбувається, але відчував, що бритвінський план валиться, що справа повертає в інший бік і що тепер, видно по всьому, настала його черга. Він не знав, чи запалив Митяшнур (повинен був запалити), але якщо справді той горить, поліцай, як тільки підійде до воза, відразу все вбачить. Тоді незалежно від того, чи буде вибух, хлопець загине. Дуже хвилюючись, щоб якось врятувати хоч би Митю, Стьопка спрямував автомат понад насипом і тисконув на спуск.

— Трр-р-р-р-р-рр-рт!

Що відбулося далі, він не одразу і втямив. Побачив лише, як рвонув з місця Рослик — збивши, чи що, поліцая, кинувся з возом по мосту вперед; заднє колесо, мабуть, потрапивши на вибоїну, дуже підскочило, затряслися ув’язані вірьовкою бідони, фурманка несамовито загрюкотіла. Ззаду на дорозі зостався один лише Митя, поліцай десь пропав. Хлопець кинувся був за фурманкою, але в якомусь нерозумінні спинився, розкинувши в боки руки. Стьопка схопився бігти, але позирк його наостанці вхопив цю розгублену постать Миті, і він знов осів за кущем. Він хотів гукнути хлопцеві, щоб той біг, рятувався, як раптом Митя здригнувся, мов од жаху, від того невидного, що в цю мить сталося на мосту. Стьопка хутенько і тривожно визирнув крізь гілля — Рослик, упавши в голоблях на передні ноги, бився об настил коліньми, намагаючись підвестися, високо й розпачно крутив головою. Тієї самої миті звідкись збоку, ніби навіть здалека, до слуху запізнено донеслося негучне «бах-х!». Стьопці здалося, що це поліцай з-за насипу, і він знову рвонув автомат до плеча.

Але стрельнути не встиг.

Митя шалено зірвався з місця і, метляючи полами свого піджачка, кинувся по мосту. «Що ти робиш?!» — розпачливо закричало все в Степані. З того кінця моста до фурманки вже бігло троє поліцаїв, Рослик скріб задніми ногами по настилу, марно намагаючись підвестись, віз перекосився, впершись одним колесом в парапет…

Стьопка на колінах хитнувся з-за віття вбік, ловлячи на мушку тих, що бігли, але йому забракло якоїсь секунди, щоб поєднати її з прорізом, як могутня сила вибуху кинула хлопця на землю. На всю глибину здригнулася заплава, тепла смердюча хвиля шаснула по чагарниках. Оглушений Степан якоюсь часткою почуття відзначив, як щось важке гепнуло поряд. Він одразу ж схопився, ковтаючи гірку слину, навпомацки вхопив біля себе автомат. Клуби їдкого рудого диму огорнули кущі, очі застелило слізьми, хлопець спотикнувся і знов упав на щось тверде — під ногами, косо вбитий у землю, стримів обламаний брус від парапету.

Він пробіг трохи за вільшняком — далі від моста й дороги, потім по лузі завернув до недалекого знайомого соснячку. По нім не стріляли, все навколо завмерло, приголомшене вибухом. Поступово Степан подолав своє збудження і вперше озирнувся: міст якраз посередині був розірваний величезною проломиною, з якої безладно стирчали врізнобіч уламки колоддя, дощок. Там же щось тліло — сизий, негустий дим стелився понад річкою і заплавою.

На мосту і біля нього не було жодної живої душі.

16

Човгаючи чобітьми в дрібній травиці, Стьопка отяжіліло трюхав до недалекого вже сосняку. Дротина на чоботі порвалася чи, може, сповзла, підошва зовсім відстала і за кожного кроку докучливо ляскала. Одначе тепер було не до підошви — вдалося б винести ноги. На бігу він кілька разів обернувся: дорога з містечка вже закуріла пилом — кілька вершників мчали до мосту.

Але навряд чи вони догонять його: вже зовсім близенько ліс, чагарі, а ззаду річка з багнистим берегом ув очереті — хай спробують перебратися через неї з кіньми. Правда, вони могли дістати його тут вогнем, та все одно він перейшов на крок: бракувало вже сили бігти — гіркота розпирала груди, очі заливав гарячий солоний піт.

— Мерщій! Мерщій ти! Бігом!..

Стьопка підняв розгарячіле обличчя — між хвойняку в зеленому хмизі ворухнулася знайома голова в пілотці, Бритвін знавісніло махав рукою і зі стишеною злістю вимагав тепер від нього:

— Бігом!!

Степан ослабіло затрюхав, прямуючи трохи вбік від свого напрямку, туди, де був Бритвін, і за хвилину, розводячи грудьми колючий хмиз, утиснувся в хвойник. Ззаду так і не стрелили ні разу, і він не озирнувся більше — де були в той час його переслідувачі, він не бачив. Він прагнув тепер хутчій долучитися до своїх двох. Але ті не дуже чекали його — звіддалі в сосняку мелькнула зелена у ватянці спина Данила: не гаячи часу, вони через пагорок бігли далі.

Важко тупаючи по м’якій, устеленій хвоїнами, землі, обдираючи лице в гущині, Стьопка виліз на горбик і з полегкістю в ногах Побіг униз. Тут він знову побачив тих двох: Бритвін був уже на узліссі — коротко озирнувся, мотнув рукою: «Хутчій!» — і кинувся на нивку.

Здається, вони відірвалися від переслідувачів, принаймні зникли з їх очей і стали недосяжними для їх вогню. Можна було б зітхнути з полегшенням, нервове напруження спало. Як не дивно, до Стьопки лише тепер, у сосняку, дійшло, що всупереч усьому вони перемогли. Міст висаджено в повітря, було з чого радіти. Але радість чомусь не приходила, не було навіть скромного задоволення, щось іще не усвідомлене заважало всередині, не давало навіть зав’язатися радості. Відомо, найперше — Маслаков. Він усе це почав, вів їх, перший пішов на найнебезпечніше, а тепер ось вони без нього.

Певно, без Маслакова щонайбільша удача буде для нього позбавлена радості — Стьопка почав відчувати це майже виразно. Знову ж — підліток Митя. Ясно, Митя — епізод, хлопець на один день, — скільки таких з’являлося на його партизанськім шляху та йшло своєю долею: жило чи навіть гинуло — яке йому було до них діло?

Але цей хлопчина щось затемнив у ньому, щось непроясне — не, лише крихту відчуте поніс із собою з життя, залишивши Стьопці питання: як же так? Мо’ тому, що він навіть не був партизаном, підпорядкованим обов’язку чи силі наказу, сам своєю охотою пішов на той свій загин і пропав. Але чому тоді так муляє щось неприродне і кривдне? Начебто несправедливе навіть?

Коли Стьопка також вибрався з узлісся, ті двоє, куривши ріллею, вже бігли по нивці: в розорі Бритвін і ззаду, кроків за десять від нього, Данило. Знову не зачекали хлопця, і він просто не мав сили наздогнати їх: схил тут скінчився, почалася гладінь, бігти стало важче.

Все ж він біг, гірко дихаючи роззявленим ротом. Автомат його висів під пахвою, і він притримував його рукою, не даючи бити диском об бік. І тоді згадалося, як одного разу взимку, майже так само вони бігли від чавунки по снігу: спереду Степан, за ним Маслаков, а группа прикриття сиділа в ялинничку — до останньої хвилини, чекала, допоки вони пройдуть смугу порубу. Вони вдвох виконували найтяжче: закладали міну, смикали «вудку», і решта шанувала їх за ризик, беручи після вибуху все на себе. Такий був порядок, партизанський звичай, якого свято дотримувались у загоні; і тільки коли двоє вийшли з-під вогню, тоді побігли всі разом. Ці ж не могли дочекатись навіть у лісі. Щастя ще, що ззаду не було переслідувачів, а то б він давно вже трапив на їхню мушку.

Стьопка зовсім уже приставав, і що менше в нього залишалося сили, то більша прикрість підіймалася всередині — ніби його навмисне хотів хто покривдити. Він, однак, знав, що не навмисне, що насправді хутчій треба тікати, але не міг упоратися зі своєю злістю і, раптом спинившись, гукнув:

— Стій ви!

Вони озирнулися, зменшили крок і, досягнувши кущів, трохи спантеличено зупинилися, боком постававши до нього. Бритвін стишено загомонів, також не стримуючи злості:

— Давай хутчій! Ну, що ти гребешся, мов баба!

Змореним кроком Стьопка врешті догнав їх. Вовкувато ховаючи погляд, хлопець, однак, побачив спітніле обличчя Бритвіна, пожвавлене ризиковим азартом. Удачливим, однак, азартом.

— Не бачив, не бігли? — запитав Бритвін, коли він підійшов ближче.

Стьопка зумисно не відповів — він просто не міг розмовляти з ними і навіть глянути в їхні очі — його діймало питання: «Де ви були?» Він відчував себе обдуреним, бо майже повірив уже в Бритвіна, в його вольову рішучість і вмільство і навіть схильний був віддати йому перевагу над Маслаковим.

Нарешті вони втрьох разом ступили в негустий тут, дрібненький поріст. Бігти по ньому було легко, тільки шерхало під ногами пріле листя та похрускували опалі гілочки. За хвилину Бритвін знову озирнувся на Стьопку.

— Контузило, чи що?

— Нічого не контузило, — буркнув хлопець.

Нешвидко трюхаючи, Бритвін ненадовго затримав на нім свій придирливий позирк і шаснув за кущ. Вискочивши по той бік його, заговорив із задоволеною хвацькістю в тоні:

— Здорово, га? Гахнуло, що, мабуть, у Круглянах шибки повилітали!

Данило на бігу також повернув до нього своє кошлате, з простацько-радісною усмішкою, обличчя.

— Ну.

— Порядок у танкових військах!

Вони раділи — що ж, було з чого.

Серед білого дня під носом у німців рвонули міст — хіба не підстава для радості? Особливо Бритвіну, та й Данилу також.

Їх біг, одначе, почав видихатись, і скоро Бритвін також перейшов на крок, тим паче, що спереду починалося повне води лісове болітце, яке мали обійти. Данило тепер не вибирав дороги — махав навпростець, аби далі від Круглян, глибше в лісову глушину. Так було завжди: головне — встигнути, допоки не пізно, якнайдалі одійти від того місця, куди кинеться погоня.

Стьопка давно вже хотів спинитися, перевести дух та підладнати чоботи, бо на кожнім кроці чіпляти підошвами землю стало мукою. На правій нозі до того ж давно боліла п’ята — натер, мабуть, до кістки. Хлопець рішуче повалився на землю, обіруч здер чобіт, який уже зовсім розпався, і, не знаючи, як дати йому ради, зі злістю шпурнув його в кущі. Вслід те саме вдіяв і з правим, шпурнувши його в другий бік. Зіпрілі та діряві онучі хлопець, підвівшись, розкидав ногами.

Попереду з його гвинтівкою на плечі здивовано озирнувся Данило.

— О! Що тебе вкусило?

Стьопка закинув за плече автомат, босим ногам стало куди вільніше, але й незвично холодно на сирій, непрогрітій землі, трава заколола в підошви, але нічого. «Давно б так», — подумав він з невеселим полегшенням.

Данило з Бритвіним, однак, спинилися. Бородатий партизан виглядав неприховано спантеличеним його вчинком.

— Ти що, здурів? Навіщо кинув?

— Іди візьми!

І Данило справді поліз у хмизняк, відшукав його лівий, ціліший чобіт, з цікавістю обмацав підошву.

— Добрий же чобіт. Хіба щоб союзки нові. Кидає, хе!

— Ти нащо це? — хмуро повернувся до Стьопки Бритвін.

— Бо драні. Не бачили?

Данило, втім, поліз у болото і дістав другий чобіт. Підошва в ньому зовсім відстала і звисала, вишкіривши ряд поржавілих, густо набитих цвяхів.

— Підремонтувати щоб, носити ще можна.

Він по-хазяйськи склав чоботи докупи і почав їх підсовувати халявами під ремінь. Стьопка спідлоба кидав неприязні позирки на його ладні маслаковські кирзачі й ватянку, майже новеньку, навіть ще не заяложену. Нічого не скажеш: прибрався Данило на цьому завданні. Хоч і не забив жодного німця. Кому лежати в землі, а кому пошастило навіть причепуритися: диви, який показний, ніби десантник. Хіба що штани самоткані.

— Ану, зараз же взуй чоботи. Ти що? — з суворістю накинувся на Стьопку Бритвін, певно, вже зовсім відчуваючи себе командиром. Цей був усе в тій самій поношеній червоноармійській шинелі без петлиць, розстебнутій на всі гаплики, на плечі тримав свою СГТ, з якої, мабуть, ні разу не вистрелив. Але Бритвін мав свій інтерес.

— Ти ж за годину заплачеш. Тоді нести тебе?

— Не бійтеся! Не понесете. Його примусите.

Бритвін, щось відчувши, підозріло вгледівся в хлопця, щось прикинув, ніби вслухався в лісовий шум. Стьопка подумав, що справа закінчена і зараз, мабуть, почнеться звичний уже йому докір, а то й погрози. Але Бритвін мов одумався, лише кольнув його наостанку злим поглядом і пішов по гущині.

17

Чимало-таки одійшовши хмизняками від Круглян, вони надибали стежину в змішаному з вільхою старому ялиннику. Здається, десь тут мав починатися Гриневицький ліс — знайома, безпечна містина, їх партизанська парафія. Стало спокійніше, про переслідувачів уже не думали. В ялиннику панував міцний, майже спиртовий настій вогкої весняної прілі та смоли; волога, устелена мохом, земля горнулася в пістрявий від сонячних полисків затінок; лапате гілля ялин, погойдуючись, звично шуміло вгорі.

Ледь помітна в моховитому болітці стежина вивела їх на стару, закинуту ділянку з колись наготовленим, але так і не вивезеним кругляком — окрай широкої прогалини приткнулося кілька довгих штабелів оброслих мохом рудостояків. Опріла кора розлізлася, в потемнілих від часу окоренках жовтіли видовбані дятлами ямки.

На ділянці припікало сонце, вони всі угрілися, і Бритвін, який ніс перекинуту через плече шинелю, рішуче кинув її під ноги.

— Привал!

— Фу-х, тепло! — згідно озвався Данило і, як був, товстуватий та незграбний у розстебнутій ватянці, задом сунувся в затінок під штабелем. Бритвін спершу зняв ремінь, розстебнув усі гудзики на гімнастерці, потім гепнувся на шинелю і, сопучи, стягнув чоботи.

Стьопка, подумавши, також присів під штабель.

— Далеко ще тупати? — запитав Бритвін.

— Не так щоб далеко. Трохи пройдемо до Ляхавина, затим лісництво минути, — почав прикидувати Данило.

— То скільки кілометрів? П’ять, десять?

— Кілометрів? Щоб не збрехати… Та не дуже зосталося.

Бритвін осудливо покрутив головою.

— Ну й арифметика в тебе! Багато, не дуже. Давай сумку та перекусимо.

Данило з підкресленою готовністю перекинув через голову скручену чіплянку сумки і насамперед витяг з неї пляшку з паперовою затичкою. Застережливо укріпив її на нерівній моховитій землі між собою та Бритвіним. Стьопка старався не дивитися туди — робив вигляд, що досліджує палець на нозі, справді до крові збитий об корінь. Їсти йому перехотілося, більше дошкуляла спрага, і він думав, що, відпочивши, треба пошукати десь струмок.

— Ну, що ж, тоді хильнемо! — задоволено сказав Бритвін.

— Заробили, — усміхнувся Данило. — Є за що. Бритвін ворухнув сумку.

— А там же й закусь була. Ану діставай, що спорядив поліцаїв синок.

Стьопка аж здригнувся: так просто і буденно було сказано це, ніби Митя все життя був йому ворогом. Хлопець здивовано скинув голову, чекаючи щось побачити у виразі обличчя Бритвіна. Однак на пругкому, торкнутому свіжою щетиною обличчі того було тільки щире задоволення від передчуття близької їди з випивкою.

Данило дістав саморобний, змайстрований з окіска ножик і розгорнув полотняну ганчірку. Товста скибка хліба, відрізана від середини хлібини, шматок м’яса і чотири фарбовані великодні яйця примусили їх мимохіть ковтнути слину. Вони вже не могли відвести очей від великих Данилових рук, коли він почав ділити харч: розрізав на три частини хліб, м’ясо, розклав яйця, два з яких були потрощені. Бритвін однією рукою взяв пляшку, другою згріб свою порцію закусі.

— Ну, а Товкач що — не зголоднів?

Стьопка вовкувато зирнув на їх двох: слова Бритвіна прозвучали так, що стало зрозуміло: якщо він відмовиться, ті не бідуватимуть. Мабуть, саме тому він рішуче підвівся і, не торопко підійшовши ближче, взяв останню пайку — друга вже була в руках Данила. Бритвін пожлуктив з пляшки, поморщився.

— Отрута! І як її поліцаї п’ють?

— А п’ють! І нічого. Пальзітєльна, кажуть, — жартівливо озвався Данило, переймаючи пляшку. Останнім часом він став говіркий — не те що вчора, і Стьопка подумав: з чого б це? Данило також випив. Може, й не стільки, як Бритвін, але теж чимало — ледве не всю. Витягнув у руці і подивився, чи багато залишилося.

— Ну, а тобі не треба. Малий іще, — сказав він Стьопці, ніби жартома, але й справді пляшку відставив убік. Степан перестав жувати.

— Хто малий, а хто старий. Давай сюди!

— Зіп’єшся ще. П’яндигою будеш.

— Не твоє діло. Дай пляшку!

— Це хай командирові, — раптом улесливо заусміхався Данило.

— Командир — він голова. Гляди, як усе владнав!

— Годі, дай і йому, — махнув рукою Бритвін. Данило ще раз подивився на пляшку — там було, певно, з півсклянки — і віддав. Степан, хоч і не мав до горілки великої охоти, тепер майже зі злістю, затявши дух, вицідив усе до краплі.

— Ти глянь! — здивувався Данило. — О, молодь пішла! Енергійно жуючи, Бритвін з легким осудженням косив на нього очима, а Стьопка сидів до них боком і зосереджено їв. М’яса йому випало небагато, він хутко зжував його. Залишався шматок хліба і маленьке, мов голубине, великоднє яєчко, яке він полишав на після. Хлопцю було наплювати, що про нього говорили ці двоє, він не поважав їх і не відчував жодної вдячності за випивку. Він ледве стримував у собі злість, усе виразніше відчуваючи, що в цій доволі вдалій операції з мостом щось нечисто. Те, що всю дорогу і тепер Бритвін уперто обходив у розмові Маслакова і Митю, тільки підтверджувало його підозру, і це не могло не озватися в нім давнішою неприязню до ротного.

— Ні поваги тобі, ні поступки! Отака молодь! — буркотів тим часом Данило. — Раніше так не було.

— Що б ви робили без цієї молоді? — різко проказав Степан, відчуваючи, як гнівлива задиркуватість підіймається в ньому з катастрофічною неухильністю. — Бліх по хатах плодили б?!

Звичайно сумирний Данило з-під клоччастих брів недобре націлив на нього вузенькі щілинки очей.

— А ти нам не указ! Не командир, щоб указувати.

— Надто ти, бачу, командирів любиш. Щоб командували. Либонь без команди і в ліс не пішов? Чекав, поки з печі стягнуть!

— Моя справа. Не тобі докоряти. Шмаркач іще!

— Буде, не заїдайтесь! — обірвав сварку Бритвін. — Товкач хоч і злий, а сміливий. Молодець!

Стьопка уважно подивився на Бритвіна, але той цілком серйозно витримав його погляд. Хлопець, однак, злосливо усміхнувся одними вустами: ні вже, на таку дешеву принаду його не візьмуть.

— Хвалите? Так, як і його хвалили?

— Це кого?

— Митю, кого!

Бритвін виразно хмикнув.

— Ну, знаєш! Треба було, то й хвалив.

— А тепер уже не треба? Тепер мене треба? — хутко наливаючись злістю, уривисто сказав Стьопка. Шматок недожованого хліба різко випирав за його щокою.

— А ти що, невдоволений?

— Вдоволений!

— Слава Богу. А то я подумав, що ти покривджений: чому я тебе, як учора Маслаков, на міст не погнав?

«Так ось воно що!» — майнуло в голові у Стьопки. Може, Бритвін ще почне дорікати йому за невдячність? Справді, на міст не погнав, справу зробили, і все якнайкраще. Навіть вибухівку для загону зекономили. Та все одно до Маслакова йому далеко.

— Маслаков не гнав! — майже вигукнув, зриваючися на сварку, Степан. — Маслаков вів! Це ти гнав!

— Кого я гнав?

— А Митю! Згадай!

Ну, так і є! Тут уже стало певно, що Стьопка влучив у його болюче місце.

Розперезаний, босий, Бритвін раптом підхопився і вищирився на хлопця.

— Ах ти шмаркач! Оговорити хочеш? У мене ось — свідок! Ану, хай скаже: гнав я чи він сам пішов!

— Сам, сам! — швиденько підтвердив Данило. — Просив Христом-богом. Щоб, виходить, за батька оправдатись.

— Зрозумів? Поліцая синок до того ж! Не забудь.

Стьопка мовчав, трохи збентежений цим несподіваним поворотом суперечки. Так, тут вони мали рацію. Просився, це правда. І що поліцаїв синок, теж правда. Але що ж тоді виходить?

— Виходить тоді, це поліцаїв син міст висадив у повітря. А не ми. Так?

— Ні, не так! — твердо сказав, як відсік, Бритвін. — Ми висадили. Ми організували все і керували. Я керував. Чи ти з цим не згоден?

Стьопка не знав чому, але з цим він справді був не згоден, хоч і перечити більше не став. Напевне, для сварки з цією людиною він був слабак. Щось у голові його переплуталося, всі ці взаємозалежності і складнощі, і без того незрозумілі йому, тепер і зовсім затуманилися — не розібратись. Тільки якоюсь найупертішою і найчуйнішою часткою своєї душі він відчував, що Бритвін махлює, і він нізащо не міг змиритися з цим.

Данило під штабелем драв жовтими рідкими зубами шматок м’яса:

— Чуєш?.. Якби не вони, — кивком бороди він показав на Бритвіна, — якби не вони, все пропало б.

Стьопка підвів голову і, відчувши щось загадково-важливе в цих словах, утупився зором на Данила.

— Ага. Коли кінь виїхав на міст, вони бабахнули, і готово. Якраз Посеред мосту.

— Кого? Коня?

— Ну так! Того Рослика. О снайпер, а-яй! — набравшись голосу, басовито доводив Данило.

У шумливій і хисткій Стьопчиній голові, либонь, із запізненням, але надто виразно блиснула просто невірогідна здогадка, осліплений якою, хлопець хвилину не міг вимовити слова. Він лише дивився то на Бритвіна, то на Данила. Але спроквола все ставало на свої місця, він уже цілком певно почав розуміти, чому не побіг разом з ним Митя: хлопець кинувся рятувати Рослика.

А йому, дурню, здалося, що в коня стріляв поліцай.

— Падлюко! — відчуваючи, як щось лютістю спалахнуло в нім, закричав Стьопка. — Падлюка ти! Зрозумів?

Майже не володіючи собою, Стьопка підхопився на ноги, зціплені в кулаки його руки дрижали, і він задихнувся від безсилого обурення. Бритвін хвилину сидів, ніби також збитий з пантелику його словами.

— Ах, он як! — нарешті збагнув він і також підхопився на шинелі. — Здати автомат!!

Тепер уже сторопів Степан.

— Автомат? А ти мені його давав?

Бритвін подався до хлопця, але Стьопка, випередивши його, з неторопкою впевненістю нагнувся і підняв свій новенький, з лакованою ложею ПКШ.

— Здати автомат! — гнівливо повторив Бритвін.

— А хріна!

— Ти що, молокососе! Випив, так бунтувати? Проти командира йти?

— Ти не командир! Ти — шахрай!

— Ах, так!

Сутичка дійшла до краю. З-під штабеля зі зляканим обличчям торопко і незграбно зводився Данило. Бритвін, застигши на секунду, мовчки повернувся і рішуче схопив прихилену до колоди свою трьохлінійку. З нею він упевнено кинувся до Стьопки.

— Не підходь! — крикнув Степан і під штабелем відступив на один крок.

Але Бритвін рухався з підготовленою гвинтівкою в руках — увесь затятий, напружений і рішучий.

— Не підходь, кажу! — майже з розпачливою лютістю попередив Стьопка і скинув з плеча автомат. Від несамовитості і хвилювання він важко, поривчасто дихав, заходячись від кривди, що їх двоє на нього одного.

Бритвін на мить спинився, зімкнувши наїжені брови, з люттю в очах, затим раптом широко стрибнув і опинився навпроти. Степан смиконув рукоятку — затвор клацнув у тиші, ставши на бойовий звід. Деручи об дровини плечі, Стьопка тиснувся спиною до штабеля.

В озвірілих очах Бритвіна сковзнула нерішучість. Але зараз же спалахнули ще більшим шаленством, він зробив різкий випад наперед і одночасно махонув гвинтівкою. Стьопка увігнувся, та невдало: біль електричним ударом пронизав його від чирякуватої шиї до п’ят, по спині потекло щось гаряче. Хлопець ледь не випустив автомат і стяв зуби. Злісна кривда пихнула в нім з новою силою, не своїм голосом він крикнув: «Сволото!» — і, задихнувшись, чесонув з автомата. Коротенька, в три кулі черга пругко пирснула в лісовій тиші.

Бритвін раптом упустив гвинтівку, зігнувся, обома руками схопився за живіт і, хистко ступаючи, почав хилитися.

В гарячці хлопець ще нічого не встиг зрозуміти — він лише відчув, що сталася біда, — як ззаду щось задишкувато хакнуло, і широкі чужі руки стиснулися на його грудях. Стьопка сіпнувся, спробував вирватися, але не вистачило сили, і він, смикаючись і жахливо слабнучи, осідав під тягарем, поки не ввіткнувся обличчям в мох.

— Молокососе! Стріляти? Ах ти!..

— В’яжи його! Руки в’яжи! — сипів поряд плаксиво-розлючений голос.

Данило без гострої потреби мстиво крутонув його на землі, більше підламав руки, коліном безжально тисконув у ребра нижче лопатки — в хлопчачих очах блиснуло й розпливлося жовто-вогненне коло. Степан захлинувся, але змовчав, з усієї сили терплячи біль і задихаючись від кислого смороду мохового болота, який роздирав його груди.

18

А тепер сиди ось тут. Видно, і справді його розстріляють.

Сонце з-за ялини лагідно висвічує один бік ями — робиться тепліше. Ліс навколо щосили повниться звуками: чути, як, гомонячи, шикується кудись група партизан — мабуть, на чергове завдання; хтось із посильних, окликаючи по дорозі знайомих, шукає начальника господарства Кліпця; з другого боку запрягають коня — брязкають кинуті додолу голоблі, і рипить хомут. Чулися репліки та сміх людей. Новий вартовий ні-ні та й підійде до ями — либонь, зазирне в неї: на земляні грудки скраю тоді падає його різка зламана тінь і зразу ж зникає. Хоча він і втішав Стьопку, але, мабуть, розмовляти йому з арештантом не хочеться, і хлопець відчуває це. Якась страховита відчуженість уже відокремила його від інших, колишніх його сусідів і товаришів по загону, і настановила в особливе становище — кривдне й загрозливе. Що ж, мабуть, він завинив.

Нагорі, судячи зі звуків, нічого особливого не відбувається, там з повною байдужістю до нього йде звичайне життя загону. І тому зовсім несподіваний знайомий голос змушує його здригнутись.

— Ось де вони! Шукав, шукав…

— Чого шукати! Он кухня.

Стьопка неприємно зіщулюється в клубок — це вже за ним, певно. Але чому Данило?

— Ну, де він? Сидить?

В землі гулко віддаються кроки, обидва з вартовим вони йдуть до ями, і невдовзі Степан бачить над собою знайомі Данилові пасма. Ну, що йому ще треба?

— О посадили! Як вовка. Гм. На, ось їсти приніс.

У яму спускається на дротяній дужці зроблений з якоїсь бляшанки казанчик, на якім свіжий, трохи підсохлий патьок кулешу. Запах їжі вмить забиває всі інші, затхлі пахи ями. Відчувши на хвилину радість, Стьопка бере котелок і затискає його між колін.

— Ложка є?

Ложка в нього є, він дістає її з кишені — свою давню годувальницю з коротко обрізаною колодочкою, витирає пальцями від крихт і починає їсти. Данило сідає над ямою. Поряд стоїть вартовий.

— Знаю я цього Бритвіна, — каже він. — Занудливий, боронь боже. Взимку Маланчука в Підосиновиках застрелив. Начебто за порушення дисципліни. Негідник він.

— Негідник, — легко погоджується Данило, і Стьопка аж похлинувся від здивування: бач, як хутко перемінив думку! Він коротко позирає знизу вгору: Данило неторопко ладить цигарку — на його клоччастому обличчі нічого не розбереш.

— Тож, кажуть, побились?

— Було, — непевно відказує Данило. Міркуючи з його настрою, розказувати, як і що відбулося вчора, у нього нема охоти.

— На цій вражій війні всіляк бува… Мабуть, ти, Бородо, на куриво багатий?

— Де там! Лушпиння зібрав.

— То недопалок залиш. А то вже два дні не курив — вуха опухли… З такими, як цей Бригвін, ліпше не заїдатися. Ну їх. Що нам — більше за всіх треба?

— Авжеж. Нащо проти вітру руками махати? — погоджується Данило, напустивши в яму диму.

Розмова не в’яжеться, вартовий чекає «бичка», і Данило з жадливою насолодою дотягує цигарку.

— На, кури.

Кінчиками пальців вартовий обачливо бере з Данилових нігтів недопалок і відходить — його тінь сковзає по Данилових чоботах. Стьопка вискрібає котелок. Куліш смачний, але замало, з’їв би й більше.

— Ну, під’їв?

Стьопка мовчить: що йому розмовляти з людиною, від якої хтозна чого чекати.

— Бритвіну операцію робитимуть. Хотів, щоб тебе привели.

Ще чого! Нащо йому йти до Бритвіна — сваритись хіба? Але сварка вже скінчена. Тепер слово — начальству, воно все вирішить. У його руках доля Стьопки Товкача.

— Лікар казав, ледь не поцілив, — продовжував тим часом Данило. — Ще б трохи — і каюк!

Біс із ним! Ця новина і не радує, і не засмучує. Якби цілився, то лікар, либонь, не знадобився б.

— І ось що… — Данила чомусь озирається, хоч поряд нікого немає, і трохи тихшим голосом гуде над ямою: — Казав, на тебе не сердиться. Ну, випили, звісно… Якщо по-доброму, то можна домовитись.

Стьопка підводить голову. Він щиро здивований.

— Це як?

— А так, значить. Сказати, що ненавмисне. Випадково автомат стрелив. А про Митю того нічичирк. Висадили в повітря, і все.

— Ні, дзуськи! Пішов він в одне місце.

— От тобі… Недобре ти! — наполегливо бурчить Данило. — Про себе подумай. А то приїде комісар…

— Хай їде!

Данило згори уважно, ніби навіть не розуміючи, дивиться в яму. Стьопка підводиться і ставить порожній казанчик біля його чобіт.

— Хай їде. Я не боюся!

Данило крутить головою, зітхає. Весь його занепокоєний вигляд свідчить, що він не схвалює хлопця.

Невдовзі він починає підводитись, осипаючи в яму землю, потім підбирає казанчик, поправляє на плечі зброю. І Стьопка лише тепер бачить у нього свій ПКШ. Виходить, уже й озброївся. Стьопка сідає на попереднє місце. Щось тверде і напрочуд упевнене вже оволоділо ним і не відступає.

— Недобре ти надумав. Шкодуватимеш.

— За мене не турбуйся.

— Та мені що… Ось тільки обіцяли відпочинок, троє діб. А тепер…

Він не договорює, заклопотано позирає вбік, мабуть, на вартового поблизу, і Стьопка здогадується, що він має на думці. Тепер, коли вони не домовилися, певне, відпочинок у Данила лясне.

І правильно, що лясне.

«Відпочинок за що? Хто насправді заслужив його, тих нема. А цьому за які заслуги?» — думає Стьопка. Ні, нічого в них з Бритвіним не вийде. Годі хитрити і виїжджати на чужому горбі. Стьопка винен, його, звісно, покарають, але спершу він розкаже, як усе це відбулося, і про Митю теж.

Комісар справедливий, він зрозуміє.

Не може того бути, щоб не зрозумів.

Хай їде комісар!

1968