Круглянський міст

1

На першому заході атака зірвалася.

Охопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів поклав автоматників на голому, промерзлому під ранковим морозцем полі, і так трохи полежавши на вітрі, вони перебіжками повернулися туди, звідки починали.

Це був глибокий, голий, без чагарників, рів з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; він ховав од вогню, від неослабного натиску студеного березневого вітру і давав можливість вирішити, що робити далі. Трохи віддихавшись на його затишнім від куль боці, ротний — капітан Орловець — покликав обох своїх командирів взводів і, незадоволений та розлючений, ні на кого ні разу не глянувши, почав:

— Баби! Клопи! Здихлі! Який дурень вам автомати дав?

Натягнувши на голову комір кожуха, він боком лежав на схилі рову і, тримаючи в зубах цигарку, висікав «катюшею» іскру. Шматок зламаного напилка дзвінко ляскав по кремені, до якого великий, з жовтим нігтем, палець притискав трут — жмут білих ниток, витягнутих з брезентового пояса. Але капітан злився, не попадав на потрібне місце, і слаба зеленувата іскринка, ледве блиснувши над кресалом, одразу ж гасла.

На злі капітанові слова ніхто не відповідав — ні телефоніст Капустін, кирпатенький, витрішкуватий хлопець, що скорчився біля обшарпаного ящичка УНФ, майже з головою сховавшись від холоду в розстебнуту на грудях шинельку; ні мовчазний, покірливий на вигляд молодший лейтенант Зубков, який, сидячи на полі своєї ще не обношеної шинельки з новенькими, але вже зламаними навпіл погонами, ретельно колупав землю. Поряд з ним, ледь тримаючись на крутуватому схилі, також мовчав лейтенант Климченко, якого, однак, розпирало від злості на всі ці невдачі, а найбільше на самого ротного.

— Дідька лисого від неї прикуриш. Ану, висікай сам!

Орловець злісно жбурнув під ніс зв’язківцю його недоладний курцівський пристрій. Зв’язківець мовчки відклав слухавку і, затулившись од вітру, почав брязкати кресалом. Тим часом капітан сів і вийняв із тонких нервових уст цигарку.

— Третій взвод відстав, перший розтягнувся, мов кишка, порядку ніякого… Ви командири чи пастухи, чорти б вас побрали? — цідив він, зсунувши брови і вовкувато дивлячись на взводних. Зубков од тих слів ще більше нап’явся, а Климченко шпурнув у рів грудку.

— А що ви кричите? Ми що — в рові сиділи? Чи збоялися? Чи зайняли висоту і здали? Він же підійти не дає — на те дивіться! — махнув рукою в бік висоти Климченко.

Капітан повільно спинив на лейтенантові важкий злий позирк.

— Ти що? — витиснув він із себе загрозливо й суворо. Зв’язківець тим часом припалив трут і, підвівшись на коліна, простягнув його капітану. Але Орловець ніби не помітив того, і вітер марно крутив у повітрі тонкий струмінчик диму.

— Ти що тут — мітингувати надумав?

Лейтенант підняв комір свого посіченого осколками кожуха, з дірок якого стирчало клоччя білої повсті.

— А те! Годі на чужому горбу в рай їхати, — запально сказав він і відвернувся.

Кругляве, молоде ще лице його з крутуватим підборіддям затаїло кривду і злість. Ротний зсунувся вниз на якихось три кроки і, перепоясаний ременями, став навпроти взводного.

— Хто це їде? Я їду? Ану, кажи прямо!

— Та й ви теж! — кинув Климченко і став позирати в рів.

Він не боявся капітана, хоч знайомий був з його крутуватим норовом, бо сам воював у цій роті з зими, знав кожного бійця, як і вони знали його. Орловець же був тут новий, і хоч у боязливості його ніхто не дорікнув би, та все ж з першого дня бійці не злюбили капітана за його, бодай, надмірну жорстокість. Тепер від усієї цієї сутички Климченкові стало прикро, і він, намагаючись стримати себе, почав підбором збивати з обриву грудки, які, підскакуючи, наввипередки котилися до замерзлого струмка, за ними сипалася жорства. Ротний, що стояв побіч, зімкнувши брови на худому, зчорнілому від холоду й щетини обличчі, крізь зуби кинув:

— Ану, прикуси язика!

Нервово крутнувшись до нього, Климченко підкинув голову.

— Що? Правда очі коле?

— Ах, правда! То я скажу тобі правду. Твій взвод найгірший. Самий марудний. Він затримав роту. Він зірвав темп наступу.

Климченко скочив на ноги, ліктем штовхнув назад туго набиту кирзову сумку.

— Мій взвод зірвав? Німці зірвали! Отак! Шість їхніх кулеметів зірвали. Ви що, не бачили? — перестаючи себе стримувати, закричав лейтенант.

Зв’язківець, уражений цією сутичкою, нерухомо сидів біля апарата, роззявивши рота. Зубков зігнувся ще нижче і старанно колупав свій кирзовий чобіт. На березі рову з ямок-окопів висовувались і застигали в німій цікавості голови в шапках і касках.

— Це що таке?! — загрозливо тупнув на них Орловець своїми поруділими від підпалин валянками. — Ви на гулянці чи в армії?..

Він не договорив: довга кулеметна черга з висоти шалено різонула повітря над їх головами — видно, згори, на взгірку, хтось необережно висунувся. На дальньому боці рову посипалася жорства, і коли вітер здув пил, у мерзлій землі обриву стали помітні декілька ямок від куль.

Орловець, як і раніше, насуплений, повернувся до взводного.

— Ти в мене дочекаєшся! Я тебе примушу з одним взводом висоту брати. Тоді запищиш. Розумник…

Лейтенант криво посміхнувся.

— Ну й що! Треба — піду зі взводом. Але якщо візьму — вам доповідати не прийдеться. Сам у полк доповім.

— Ах, так?

— Так!

Капітан на півхвилини застиг, знімівши обличчям і щось напружено вирішуючи, а Климченко, стоячи поряд, чекав. Справді, він ладен був атакувати висоту і з одним взводом, страху від цього не відчував, і хоч надією на успіх також себе не тішив, але тепер над усе інше не хотів хай би в чімось поступитися капітанові.

Орловець тим часом, важко ступаючи валянками, заліз на схил і сів на своє давніше місце біля телефоніста.

— Ну, де вогонь? — згадав він про не підпалену цигарку в пальцях.

Зв’язківець знову почав стукати кресалом.

— Ось що! — сказав ротний подумавши. — Я такого не допущу. Базікам я залізом язики поприпікаю. Іч, нехлюй той розпустив роту!

Це був натяк на попереднього командира роти, старшого лейтенанта Драніцина, пораненого тиждень тому. В полку про нього говорили різне, але Климченко щодо цього мав свою думку і тепер сказав:

— Якби всі ротні були такі, як Драніцин, то вже на висоті й пообідали б.

— Що? Захищаєш? Звичайно! Обоє рябоє.

Климченко промовчав.

— Гаразд, — м’якше вже сказав Орловець. — На цім крапка. Щоб мені ні-ні… Зрозуміло? А тепер давай сюди.

Зубков, чогось не розуміючи в зміні настрою командира роти, повільно підвівся, обтираючи з піл пісок, а Климченко, насупившись, стояв унизу. Капітан тоді, міняючи тон, навмисно грубувато гримнув:

— Ну, що надулися? Давай ближче!

Зубков, пригнувшись, хутенько шмигнув до капітана, і Климченко, трохи помарудившись, також поліз угору.

По голому схилу рову дув сіверкий морозний вітер, розгарячіле недавньою біганиною тіло почало вистигати, лейтенант тугіше підтягнув ремінь і неохоче посунувся до командира роти. Обличчя взводного було, як і досі, похмуре.

Капітан тим часом припалив, ковтнув дим. Коротко блиснувши на лейтенанта випробувальним, але вже незлим позирком, він витяг з-за пазухи карту.

— Так. Усе. Слухай задачу. Атакуємо знов…

2

Через п’ятнадцять хвилин атакували.

Без жодного пострілу, мовчки, всі разом висипали з рову і кинулися на висоту.

Німці спочатку мовчали, — може, не помітили їх, а може, чекали, і з хвилину у вітрянім березневім просторі чутен був лише безладний задишкуватий тупіт півсотні пар ніг. Люди вихолодилися за ранок на глинистій змерзлій землі, тому відразу рвонули дружно, однак шлях їх пролягав угору, бігти було чимало і такого запалу вистачило ненадовго. Правий фланг першого взводу незабаром загнувся і почав відставати; це було погано, проте лейтенант Климченко не наважився порушити тишу, щоб закричати на молодшого сержанта Голоногу, який там командував. Стиснувши в кулаці пістолет з ремінцем, причепленим до пояса, він біг з усіма якнайшвидше туди, вгору, де, зготувавши кулемети, чекали, щоб разом ударити, німці. Зліва від нього і далі під ліс, трохи повільніше, відстаючи, трюхав з ординарцем Орловець. Інколи він повертався до першого взводу і мимохідь тряс кулаком — хутчій! Климченко, однак, не дуже зважав на це; тепер у ланцюгу він певним чином став незалежним від ротного, сам знав, що треба хутчій, тільки солдатські сили не дуже підпорядковувались і йому. Лейтенант біг, відчуваючи, як дотліває в нім решта давнішої злості, що прорвалася там, у рові. Він почав уже звикатися з думкою, що капітан «арап» і «горлопан», що він не пошкодує батька, щоб вислужитись, — випнутись перед начальством. Але все ж він мусив слухатися ротного і навіть більше: після його образ був сповнений рішучості ввірватися в траншею що б там не було. Тому він і біг так. Це був розрахований на одну лише несподіванку ривок, від його запалу залежало, чи поляжуть вони тут, на голому прмерзлому схилі, чи, якщо пощастить, візьмуть висоту.

«Шасть-шасть… Шасть-шасть», — м’яли струхлявілу стерню недоношені взимку валянки, гамаші з зеленими, сивими, чорними обмотками, тупали цупкі англійські черевики, стоптані кирзачі. Поблизу в когось на ремені чи в речмішку розмірено й нудно брязкав порожній котелок. «Не міг приладнати, нехлюй!» — злісно озирнувся Климченко. Люди бігли обабіч його; розширені очі боязко метушилися по висоті; хакали осиплі від стоми й застуди груди; метлялися чіплянки автоматів. Вітер курів по стерні пасмами пилу, вгорі в непогідному небі пливли й кудлилися сірі хмари. Вітряні пориви роздували забруднені землею поли кожуха взводного, дули крізь дірку в бік, шмагали по розгарячілому обличчю мотузками від шапки, але Климченко не помічав цього — біг. Одна лише думка керувала тепер ним — хутчій. Хутчій, поки не вдарили німці, поки тихо, пробігти б хоч зайвий десяток метрів до цієї висоти, куди, знав він, шлях ось-ось обірветься шквалом вогню.

Рота вибігала з-за пагорба на відкрите. Климченко вже побачив перекопану траншеєю висоту — всю, від лісу до пологого схилу в бік села, на якому по розорах і під обніжками біліли рідкі плями брудного, замерзлого вранці снігу. І тоді згледів, як скрізь на бруствері метлянулися в боки і завмерли приплюснуті каски. В ту саму мить вітер доніс ослаблений відстанню вигук:

— Фойєр!..

Раніше, ніж остаточно згас у повітрі цей вигук, тиша вибухнула громом, який проковтнув команду, й тупіт, і важкий зморений сап людей. Перші черги рвонули туге повітря над їх головами, побіч хтось тоненько, не по-чоловічому, зойкнув. Климченко хитнувся нижче, пригнувся, але відразу ж випростався, озирнувся — у п’яти кроках ззаду, розчервонівшись молодим білявим обличчям, біг з автоматом його ординарець Кость. Каска раптом гойднулася на його голові, певно, зачеплена кулею, сковзнула на вухо; хлопець пхнув її на місце рукавицею, знов підхопив за ствол автомат і коротенько, одними очима, посміхнувся командиру. Одначе лейтенант уже не помітив тієї усмішки, він побачив, що правий фланг відставав усе більше. Неверткий старий Голонога з підіпхнутими під ремінь полами шинелі, видно, приставав: то біг, то спинявся — кидався вбік, щось кричучи на бійців, які все більше сповільнювали біг і, схоже, готові були залягти. Цього допустити було ніяк, і Климченко, відчуваючи, як ззаду кричить і сварить його Орловець, також скинув угору обидві руки і затряс ними, гукнувши зірваним, осиплим голосом:

— Голоного! Таку твою… Вперед! Бігом!

Але слова його глухли у вихорі бою, він і сам не почув їх і, зрозумівши це, ще кілька раз потряс у повітрі кулаком з пістолетом. Після рвонувся за ротою. Кулі густо низали повітря, зикали, верещали, на всі голоси скиглили, довбали мерзлу землю під ногами, пирскаючи жорствою. Хмарне піднебесся гуло, голосило, пищало; здавалось, якась оскаженіла сила роз’юшено бешкетувала вгорі, і навіть не вірилося, що все це громове страхіття спрямоване проти ріденького ланцюжка вщент зморених людей, які падали, ішли і трюхали по сірому схилу, марудно наближаючись до висоти.

— Вперед! Вперед! — кричав лейтенант, наздоганяючи ріденький шерег людей, які подолали вже, мабуть половину шляху.

Але шквал вогню з висоти робив свою справу: бійці сповільнювали біг, нижче пригиналися до землі, дехто вже лежав на стерні, і ніколи було докумекати, убиті це чи ті, що просто злякалися. В якійсь секундній паузі скреготу він, однак, уловив слухом слабенький, боязкий стук певно того ж котелка і коротенько, радісно подумав — живий! Але тепер не до того було, щоб гадати, хто це. Климченко відчував, що перший такий добрий ривок змарнів і що взвод от-от заляже. Серце його шалено калатало в грудях, гіркота від стоми розпирала легені, у скронях з натужним дзвоном билася кров. «Хутчій! Хутчій! Хутчій!» — стукотіла в голові уперта думка. Вже недалеко пролягала дорога — розталий з-під снігу, підмерзлий і вузенький польовий шлях з рідкими гривками чорнобилю обабіч. Від нього до траншеї було не більше сотні кроків, у жодному разі не можна дозволити взводу залягти тут, треба було за будь-яку ціну дорватися до бруствера.

Однак не встигли вони добігти до тієї дороги, як звідкілясь від села у фланг їм ударила автоматична гармата. Перші її дрібнокаліберні черги важно загрюкали вдалині, сині трасери мелькнули по чорній землі, і колючі клубки розривів розсипалися по ниві. Декілька бійців упали і суконними грудками застигли на стерні, один упустив автомат і, обхопивши долонями лице, з криком кинувся назад по схилу. Тієї ж миті хльосткі гарячі траси різонули біля взводного, вдарили по землі ззаду, метлянулися далі вдовж нерівного ланцюга роти. Від несподіванки Климченко на мить розгубився, але зразу ж з неабиякою виразністю стямив, що треба зробити, і рвонувся вперед. Він обминув сусіднього в ланцюгу бійця з розшматованим на спині речмішком, з якого висунулися онучі; вітер застьобав по плечах кінцем рушника. Боєць марудно, напружуючи сили, спробував підвестися на коліна, але хитався, мабуть, поранений, і врешті ткнувся обличчям у стерню. Вітер пружною хвилею бив у лице взводному, який, не озираючись, вслуховувався лише в тупіт Костьових чобіт ззаду. Він уже не пробував підганяти бійців, перестав подавати команди, лише біг, випереджаючи всіх, розуміючи, що тільки так можна не дати людям залягти. Ззаду і по боках мерзлу землю злісно лупцювали пильні черги тієї автоматичної торохтілки.

Розбивши підошвами тонкий льодок у вимерзлій калюжні, лейтенант перебіг дорогу, перескочив канаву з курною сохлою травою і, хилячись долу, побіг далі. Траншея була вже зовсім близько, за якихось двадцять кроків, коли вогнисті колючі клубки розривів сипонули майже під самі його ноги. Осколки пискливо рвонули поли кожуха, мов дубцем стьобнули по кирзових халявах чобіт. Климченко упав — уперше за цю атаку — з усього маху, як біг. Але, здається, він уцілів. Ще не переконаний у цьому, лейтенант скинув голову, крізь неосілий пил від черги згледів — у траншеї, пригинаючися за бруствер, бігли кудись зелені каски. На бруствері колюче пирскав огнем автомат, його кулі висікли біля рук лейтенанта жорству. Климченко скинув у витягнутій руці пістолет і торопко вистрілив туди тричі. Поряд поспішно застрекотів автомат — Кость! Заскорузлим рукавом лейтенант шмагонув з обличчя піт, озирнувся. Черга тим часом з гулким тріскотом на мерзлій землі котилася далі між тих, що бігли, лежали, падали. Климченко руками й ногами скинув од землі своє тіло, спромігся на останні двадцять широких кроків-стрибків, злетів на грудастий, обсипаний гільзами бруствер, схилився, стрельнув кілька раз у страшну прірву траншеї і слідом перекинувся сам.

Він ледве на когось не наскочив, долі сполохано метнулася вбік зелена постать у касці, — здалося, без обличчя, на одній лише худій кадикастій шиї; ніби захищаючись, вона скинула назустріч лікоть. Климченко, пам’ятаючи, що в магазині лишилося кілька останніх патронів, рукояткою пістолета, з маху врізав ворога в те місце під каскою, де повинна бути скроня, і зразу виразно відчув — насмерть. Затим зі здичавілою, майже неможливою силою стрибонув через поникле тіло, пригинаючися, зробив кроки два до рогу траншеї. Ззаду вдарили в землю вибухи — гранати! Хтось заволав: «Братці! Братці! Бра..» Крик обірвався, десь побіч знявся другий: «Носке!» і ще: «О, Носке!..» Потім, зрушуючи каміння з бруствера, в траншею гепнулось якесь тіло. Климченко не встиг озирнутися, тільки майнула здогадка, — Кость, — як з траншейних стін обабіч нього сипонуло землею, щось гостре штурхнуло в плече. Климченко, осівши, крутнувся, і його очі на мить зустрілися з помутнілим позирком Костя. Випустивши автомат, ординарець падав ницьма зі скривавленою щокою; в шинелі на грудях чорніла мокра, рвана зсередини дірка. Хлопець ще не осів, коли з-за спини на фоні хмарного неба виринув німець — молодий, простоволосий, у розстебнутому мундирі, зі здичавілим від жаху поглядом. Климченко, відкинувшись до стіни, ослабілою рукою підняв назустріч йому пістолет, але стрелити, здається, не встиг: щось вогнисто-чорне шаленою біллю в голові погасило його свідомість.

3

Було дуже холодно, особливо мерзла спина. Лейтенант внутрішнє стявся, немов утримуючи в собі рештки тепла, і дрібненько трусився від холоду. Спокою не було, щось штовхало в плечі, терло потилицю, згодом стало зрозуміло, що він кудись сунеться, одежа на його спині загорнулася. Климченко розплющив очі, побачив перед собою землю; здавалося, він був у ямі, але чому так задралися вгору ноги? Він ворухнув головою, повернувся, спробувавши затриматись руками від цього невпинного сповзання, і побачив нахилену спину людини, хлястик із олов’яним гудзиком і чорний шкіряний ремінь. Другий гудзик у хлястику був одірваний, зосталося лише дротяне, заліплене землею вушко, нижче якого потіпувалася старенька кирзова сумка. Климченко зразу впізнав її — це була його сумка, одержана ще під час випуску з училища. Чоботи лейтенанта були затиснуті під пахвами цієї людини, яка, так недоречно впрягшись, тягнула його кудись по траншеї.

Зрозумівши, де він, Климченко тріпонувся, дригнув ногами. Німець одразу спинився, озирнувся — на його густо защетиненому немолодому обличчі відбилося майже полохливе здивування; нижня заслинена губа відклеїлась од верхньої, на ній, косо приліплений, димів жовтий недопалок.

— Майн гот! — сказав німець, зустрівся з Климченковим позирком і випустив його ноги, які глухо стукнулися в дно траншеї. Затим він тіпнув губою, ворухнув рідкими рудими бровами і, чомусь озирнувшись, почав знімати з грудей автомат.

А Климченко вже доп’яв, що з ним сталось і миттю втямив: кінець!.. У нього не було сили оборонятися, він лише спробував сісти, бо раптом сполохався від думки, що буде вбитий лежачим. Однак автомат у німця був на короткому ремені, чіплявся за комір, і солдат, нагнувши голову, знімав його через зимову козиркову шапку. Вгорі над ним пливли набряклі хмари, і стебла чорнобилю на бруствері тріпотливо гойдались під вітром.

Климченко напружився, спершись на ліву руку, сів, правою непримітно цопнув себе по боці — кобура була пуста. Лейтенант прихилився головою до стіни траншеї, ослабле серце ледь ворушилося в грудях. Голова хмільно гуділа, у правому вусі не стихав гострий дзвін.

Німець тим часом зігнав з обличчя здивування і, спохватившись, рази два смоктанув свій недопалок. Затим, трошки мружачи від диму око, смикнув рукоятку автомата. Втім стрельнути він зачекав, підвів голову — ззаду почулися кроки, і незабаром через лейтенантове плече переступив забруднений землею чобіт з рядами блискучих шипів на подошві. В наступну мить, торкнувшись його щоки, метлянула пола довгої, з махрами внизу, шинелі, в прорізу якої мелькнули обшиті жовтою шкірою бриджі. Німець опустив зброю, відступився, даючи комусь дорогу, але той зупинився, неквапно зирнув у лице Климченку і щось буркнув. Німець, що знімав автомат, з підкресленою готовністю відповів, і лейтенант зрозумів: з’явився начальник.

Климченка нудило, каламутилося в очах, обидва німці розпливалися, ніби тіні в скаламученій воді, він схилив голову і, заплющивши очі, чекав пострілу вже як позбавлення від мук. З цього стану його раптом вибив удар у стегно; лейтенант здригнувся, зирнув — німці стояли над ним, і той, з автоматом, виплюнувши недокурок, схилився, заглядаючи йому в обличчя.

— Стати, русе! Стати!

Ледве долаючи липку каламутність у свідомості, лейтенант зрозумів, що загибель йому відтерміновується. І він, як за соломину, ухопився за коротеньку можливість жити, обперся рукою об стіну, дуже невпевнено підвівся і одразу привалився плечем до брівки траншеї. Тоді німець дужою рукою підхопив його під пахву. Климченко від болю і слабості скрегонув зубами, смикнув руку, але німець тримав міцно і, нецеремонно пхаючи вперед, повів його по траншеї.

Вітер курив з бруствера пилом, у потилиці ломило, було дуже холодно. Климченко знову дрібненько затрусився в непоборній лихоманці і, байдужий уже до того, куди його вели, ослабіло переставляв ноги. Другий німець ішов попереду, здавалося, цілком безуважний до них обох. Свіжий морозний вітер розсипав на Климченковій голові волосся, — шапка зосталася десь у траншеї, — студив поморожені взимку вуха, але одночасно й освіжав, додавав сили, і лейтенант, глибоко зітхнувши, відчув себе краще. Але з’явився перший неспокій по взводі, крізь дзвін у вухах він услухався — ні, бою поблизу не було чути, колотнеча в просторі стихла, тільки десь — видно, в землянці — якийсь фриц повторював одне й те саме слово. Либонь, телефоніст викликав позивні. Климченко, відчувши силу, ще раз смикнув у німця руку, той спинився; тоді лейтенант, граючи жовнами на щоках і хапаючися за стіни, мов п’яний, рушив уперед. Німець щось сказав, засміявся задишкуватим сміхом простудженого, закашлявся і пішов ззаду.

Лейтенант зирнув в один бік, у другий — траншея вела в тил, рову й поля зі стерною, де вони наступали, звідси не було видно. Навколо було по-весняному привільно і просторо — чекаючи свого часу, хвилювався весняними соками ліс, витаючи з-під снігу, ось-ось ладна була ожити для своєї одвічної справи земля. Там-сям у струмках, розорах, на підліску марніли-дотавали, мов наждак, хрусткі на морозі латки снігу, гуляв над просторами вітер — сушив землю. На зміну безкінечно довгій холоднечі йшла весна, і лейтенант зрозумів: не для нього.

4

Його, втім, не стріляли, а вели і вели все глибше в тил, щодалі від своїх, від роти, і Климченко дедалі виразніше усвідомлював, що це шлях назавжди, що вороття вже йому не буде.

Траншея тим часом міліла й міліла, поки і зовсім не скінчилася в улоговині двома сходинками — вони вилізли і опинилися на стежинці крізь якийсь густуватий вільшаний хмизнячок.

Климченко, дуже страждаючи, намагався ощадніше дихати, — від глибоких подихів кололо в боку і погляд запливав туманом. Часом він уповільнював ходу, призупинявся, і тоді задній штовхав його дулом автомата або рукою, приговорюючи при цьому: «Пшьоль! Пшьоль!» Але злості в його голосі лейтенант не відчував, хоч це тепер і не мало значення. Другий, ні разу не озирнувшись, рівним кроком ішов попереду.

На стежинці їм стрілося чоловік шість солдат, — мабуть, зв’язківців. Обвішані шпульками з червоним кабелем, сумками, зброєю, вони насторожено сходили зі стежки перед офіцером і, минаючи полоненого, кожний з них уколов його затятим, злим позирком. Відійшовши, вони ще озиралися, але Климченко вже не відривав од землі очей. Усе, що було навколо, його не зачіпало.

Так вони дісталися дороги. Це було в широкому просторому рівчаку, поряд з містком через замерзлий струмок. На невеликій галявині між чагарників збоку дороги стояло кілька вкритих брезентом машин, недбало загнаних. Земля між ними була втоптана і рябіла від плям пального й мастила, побіч валялося декілька бочок, і солдат у комбінезоні, відставивши вбік руку, волік до машини важку каністру. Двоє інших нахиляли бочку, з якої лився у відро бензин. Передній конвоїр Климченка щось запитав у солдата з каністрою, той, ляпнувши по стегну рукою, коротко відповів, і вони попрямували вбік, де під згірком чорніли двері землянок.

Спершу Климченкові здалося, що тут штаб і, перш ніж розстріляти, йому вчинять допит. Але, огледівшись, він засумнівався в тій своїй думці. Землянок на обніжку було всього дві; ні телефонів, ні звичайної штабної метушні тут не спостерігалося. Перший німець відчинив пофарбовані під дуб — видно, десь зняті в будинку — двері з шибкою-віконцем у верхній фільонці і зайшов у землянку. Слідом, підштурхнутий конвоїром, уліз Климченко, і двері, скрипнувши, пристукнулися.

Він ступив на хисткі, нестругані дошки, в обличчя вдарило жаром натопленої залізної грубки, трошки смерділо димом. На застеленому ковдрою столі лежали папери, горів низенький стеариновий каганець, і якийсь моложавий офіцер у коротенькому, з розрізом, мундирчику, загойдавши вогник, кинувся до зайшлого і стукнув каблуками. Поки вони гомоніли про щось, Климченко, піддаючися відпружувалій силі тепла, огледівся. Ззаду крізь шибку в фільонці просякало слабеньке світло хмарного дня; спільно з вогником у каганці воно все ж освітлювало передню стіну, наскрізь заліплену безкінечним повтором одного й того ж плаката: широколиций червоноармієць з плоского котелка їв якусь бурду і придуркувато усміхався німцю в касці, що поляпував його по плечу з такою ж неприродно дерев’яною усмішкою на обличчі. Під плакатом десяток разів повторювався підпис російською та німецькою мовами. Плакат збентежив Климченка і остаточно переконав, що це не штаб. Але тоді що? Гестапо? Якийсь пропагандистський відділ?

Поки німець у мундирчику щось доповідав, довгий у шинелі, не знімаючи з рук чорних замшевих рукавичок, зняв лише кашкета, під яким виявилася поголена до лиску голова і, підійшовши до столу, перебрав папери. На двох аркушах трохи затримався позирком, але незабаром відклав їх своїми чорними пальцями і щось сказав. Той, у тісному мундирчику, відразу глянув на Климченка, і лейтенант здогадався, що розмова йшла про нього. Він стримано стояв біля порога побіч з конвоїром; німці перемовлялися вже всі втрьох, солдат-конвоїр зняв із себе його сумку, дістав з-за пазухи і віддав бритоголовому пачку паперів. Климченко впізнав червону обкладинку свого посвідчення, комсомольський квиток, посвідчення про нагороди, розрахункову книжку, довідки про поранення. Тут було все, що багато місяців лежало в його кишенях, окрім хіба годинника й кисета з тютюном, які, видно, зосталися в конвоїра. Офіцер, гидливо скрививши тонку губу, без особливої цікавості перегортав їх і кинув на стіл. Декілька папірців, не долетівши, заметлялися в повітрі, їх догідливо підібрав з підлоги другий, у тісному мундирчику.

Нарешті начальник щось наказав, двічі протупав по хистких дошках підлоги і, не зирнувши на Климченка, вийшов із землянки. Конвоїр з автоматом теж вийшов і став за дверима. Крізь чисто протерту шибку лейтенант побачив його плече з погоном, козиркові шапку, далі був кінець будки-кузова з плямистим осіннім камуфляжем і літерами «FW» у білому квадраті. Чекаючи, що буде далі, Климченко зирнув на того, що залишився з ним, і примітив, як покірливо-слухняний вираз його обличчя поступився місцем самовдоволеній упевненості.

— Ну, лейтенанте, почнемо розмову, — чистісінькою російською мовою сказав він, і від несподіванки Климченко аж стрепенувся. Німець, ніби й розраховуючи на це, поблажливо завсміхався, дістав з кишені блискучий портсигар, відкрив і, стоячи посередині землянки, простягнув його Климченкові.

— Палиш?

Почувши ці, такі неждані тут слова, лейтенант, який увесь час був у непомірному для нього напруженні, хитнувся. Щоб не впасти, він ухопився рукою за обшальовану стіну землянки, недоречні двоє людей на плакатах застрибали в очах. Німець, убачивши це, нерішуче прикрив портсигар.

— Е, та ти, здається, поранений! Що ж вони не сказали? Ну, це дрібниці: підлікуємо. Сідай ось! — Він грюкнув на середині підлоги вихопленим з кута ослінчиком, у дошці якого була дірка для руки, і лейтенант безсило опустився на нього.

Офіцер прочинив двері, щось гукнув на подвір’я, там затупотіли чоботи, почулися голоси. Від свіжого повітря в землянці зразу похолоднішало, і Климченко трохи впорався зі своєю слабістю. Кволий вогник тріпотливо бився в каганці.

Незабаром поблизу застукали чоботи і в землянку ввалився окоренкуватий, немолодий німець із нездоровим заплившим обличчям. Від нього несло дустом і гострим запахом якихось ліків. Негучно буркаючи, він зідрав з Климченка забруднений і пошматований у бійці кожух. Лейтенант в’яло підпорядковувався його наполегливим рухам, йому вже було все одно, хто і що зробить з ним. Він хотів лише спокою і невидющим позирком дивився, як на дошках окіл ослона тупали розтоптані, широко розставлені чоботи. Руки німця, безцеремонно повертаючи його голову, поляскали біля вуха ножицями, і на підлогу впали світлі заплутані пасма волосся. Потилиця, видно, було міцно розбита і боліла, але він терпів усе, тільки одного разу здригнувся, коли в рані запекли ліки. Незабаром, однак, німець спритно обмотав голову рудуватим паперовим бинтом, туго сповив пов’язкою і зібрав у сумку своє знаряддя. Весь цей час той, у мундирчику, пускаючи під стелю дим, сидів на куті столу і з усмішкою спостерігав за ним.

— Ну, тепер краще? — просто і навіть зі співчуттям спитав цей чоловік, коли санітар грюкнув дверима і вони залишились удвох. — Це вилікують. У німців медицина, як у нас кажуть, на висоті. У нас, це означає, — в росіян. Не дивуйся. Я росіянин. Як і ти. Москвич. На Таганці жив.

Климченко вже відійшов від першого здивування і відзначив собі, що тут, видно, до всього треба бути готовим. Нарочита доброзичливість і клопоти цього чоловіка наводили лейтенанта на думку, що чекає його нелегке.

— Цікаво, лейтенанте, а ти звідкіля будеш родом? — питав цей чоловік.

— Там написано. Либонь, грамотний, — сказав Климченко, зирнувши на стіл з розсипаними на ньому документами.

Чоловік у мундирчику, усміхнувшись несхвально, сіпнув русою бровою.

— Ну, відомо, там усе написано. У нас, тобто у вас, щодо цього повний порядок. Як кажуть: ажур. І де народився, і де оженився, і де охрестився. І чи був за кордоном, і чи мав хитання. Я це знаю, — зовсім якось просто і навіть ніби приязно сказав він і підвівся з-за стола. — Сам був такий.

Він з посміхом спинився перед Климченком і випустив над його головою струмінь диму.

«Що за тон? Для чого?» — думав Климченко. Перемагаючи в собі байдужість до своєї долі, яка почалася з ним там, у траншеї, він силкувався тепер установити, що б уся ця комедія могла означати. Роздягнений, в одній гімнастерці, з кубиками в петлицях, — погони тільки нещодавно ввели, і він ще не встиг їх прилаштувати, — без ременя, з обмотаною головою, він, наче арештант перед слідчим, сидів посеред землянки і насторожено слухав. А той, із задоволеним, майже радісним виразом на хитруватому обличчі, щось міркуючи, оглядав його.

— Орденок давно одержав? — кивнув він на зірку над лівою кишенею.

— Восени, — сказав Климченко.

— За оборону, за наступ?

— За оточення.

— Ну що ж. Це нічого. Навіть краще. Заслужений, бойовий офіцер, — маючи на увазі щось своє, сказав чоловік і бадьоро запропонував: — Може все ж познайомимся? Я — Чернов. На жаль, не Белов, але що зробиш, — засміявся він, і всередині у Климченка щось аж обірвалося, така це була зовсім товариська усмішка, що аж хотілося повірити, що він свій, не німець. «А може, він тут із завданням наших працює? Мо’ розвідник? А раптом він виручить?» Пильно видивляючись на Чернова, Климченко намагався щось зрозуміти в нім.

Чернов же, поблажливо усміхаючись, продовжував:

— Ми ж бодай що ровесники. Ти з якого року? — Не чекаючи відповіді, він зирнув у посвідчення на столі. — 3 двадцять першого. Ну, а я — з дев’ятсот сімнадцятого. Так би мовити, ровесник Жовтня. Невелика різниця.

Він кинув за грубку сигарету і вперше сів, — видно, на своє постійне місце за столом, розчепіривши пальці, огледів нігті і маленьким ножиком почав підрізувати їх. Климченко, напружено морщачи під тугою пов’язкою лоб і чогось чекаючи, вовкувато стежив за легкою усмішечкою, яка приємно блукала по білявому, досить ситому, свіжо поголеному, доглянутому обличчю. Здавалося, така людина нікому й ніколи в житті не зробила погано.

— Міркую, що ми зговоримося. Ти, може, думав, що в полоні відразу розстріл? Дурниці. Ти ж не комісар. Німці, вони поважають гідних супротивників. Особливо стройових командирів. Трудяг війни. Спеціалістів. Німці до них ставляться, я б сказав, по- рицарськи. Я гадаю, ти вже сам переконався в цьому. Правда ж?

Климченко мовчав.

— Ну, що затиснувся, — відірвавши позирк від нігтів, уперше дорікнув Чернов. — І що так дивишся на мене? Очухатися ніяк не можеш?

— Що Вам від мене треба? — міряючи того недовірливим поглядом, запитав лейтенант.

Чернов одкинувся на своєму невидному за столом сидінні.

— Ось це по-діловому, — примітно, але якось не зовсім природно зрадів він, вийшов із-за столу і приткнувся на його ріжку. Витягнувши вперед ногу в начищеному зграбному чоботі, поворушив носком, буцімто збираючись повідомити головне.

— Дуже навіть небагато, — відповів чоловік, який назвався Черновим; тепер він ніби вже втратив цікавість до своєї особи і дивився лише на Климченка. — Я гадаю, тобі не менше шкода своїх солдатів, які залишилися там. Через день, другий погонять у наступ і — всім капут. А навіщо? Чи не годі Росії лити кров? — запитав він. Здавалося, він щиро переживав те, що говорив, і Климченко з якоюсь новою цікавістю зирнув на нього.

— Нащо гинути? Недоречні жертви! Скільки їх зазнала Росія! Одним словом, ось що… Треба виступити через динамік і поговорити зі своїми. Ні, не полохайся: видумувати нічого не треба. Ми дамо текст.

«Так ось воно що! Тепер усе ясно!» — У Климченка відразу спало напруження, яке досі все зміцнювалося, він уперше ворухнувся на ослінчику і зітхнув. Чернов зліз зі столу й підійшов ближче.

— То як? Ризикувати не прийдеться. Динамік на передовій, ми в траншеї. Декілька слів до конкретних людей. Це подіє. Це завжди діє.

Климченко зрозумів усе, бо це не було для нього новим. Якось дощової непроглядної ночі під Вязьмою він уже чув, як брехав через динамік якийсь негідник, що, мабуть, ще з місяць тому був червоноармійцем і з нашого казанка сьорбав суп, однак уже агітував переходити на бік великої армії фюрера.

— Ах, ось Ви про що! — сказав він, глянувши в загадково спокійні очі Чернова. — Нічого не вийде. Шукайте іншого.

Спершися ліктями на коліна, він низько зігнувся на ослінчику і опустив голову, готовий до всього. Чернов стих, зайшов на той бік столу і сів, загадково позираючи на нього. У грубці догорали дрова, тепло зменшилося, і з дверей потягнуло холодом. Спина Климченка зразу відчула це. Лейтенант мерзлякувато пересмикнув плечима.

— Так, так. Не хочеш, значить. Ну що ж, — напевно щось обдумуючи і розклавши на обрусі руки, сказав Чернов.

У дворі, чутно було, перемовлялися солдати, брязкали дверцята в машинах, десь гухнули два далекі вибухи. Вогник у каганці тихо, задумливо мигтів. Раптом він різко хитнувся, ледве не згасши зовсім, — ззаду стукнули двері.

Чернов одразу ж схопився зі свого місця.

У землянку заявився той, довгий, що привів його сюди. Климченко, не повертаючись, впізнав його по шкіряних бриджах — тепер він був без шинелі — і повільно підняв голову. Чернов щось буркнув, вискакуючи з-за стола, але Климченко не зрозумів чи недочув; офіцер перекинувся кількома словами з підлеглим і врешті байдужим позирком холодних очей протяв полоненного. Не зводячи з Климченка цього погляду, він дістав з кишені портсигар і клацнув ним перед самим його обличчям. Лейтенантові дуже хотілося запалити, але ця безцеремонність ображала, і він відвернувся. Німець тоді щось коротко і суворо завважив Чернову, той в одну секунду підскочив до Климченка, і лейтенант, перш ніж зрозумів, що сталося, полетів до стіни. В лівому вусі при цьому, здається, щось лопнуло, і в голові з’явився тугий хворовитий гул.

Коли він, не поспішаючи і чекаючи нових ударів, підвівся біля стіни з підлоги, Чернов розкрив кулак, яким тільки-но садонув полоненого, і негучно, крізь зуби, вимовив:

— Відмовлятись у німців не заведено.

Климченко в думках вилаявся і подумав: «Ось де твоє нутро відкривається, гадино повзуча». З хвилину він стояв біля стіни під позирками двох пар різних очей. Було кривдно й боляче, однак не хотілося вірити в те, що тут відбулося: так звичайно дивилися на нього ті очі. Після високий, усе в тих же чорних рукавичках, марудно піднявши сигарету, мізинцем ощадно струсив з неї попіл. Він також не виявляв жодних ознак злості і мав вигляд звичайного розважливого чолов’яги, такий, що можна було подумати, ніби вони обидва жартують.

— Ти буде виконвайт німецький бефьоль? — без погрози, буденно запитав німець.

— Я не зрадник!

— О! — тільки й мовив німець-офіцер і майже непомітно, одним оком підморгнув Чернову.

Той підійшов і знов, не розмахуючись, по-боксерськи коротко, але дуже болюче вдарив Климченка в щелепу. Лейтенант знову відлетів од стіни — падаючи, зачепив грубку, згори зашерехтів, посипався на підлогу пісок. Німець процідив «гут» і, стиснувши тонкими устами кінець сигарети, вийшов із землянки.

5

Як тільки двері за офіцером зачинилися, Чернов спокійно, ніби нічого кепського між ними і не сталося, підійшов до Климченка.

— Ну як?

— Сволоцюго ти, а не земляк! У душу тобі кіл! — сказав лейтенант, випльовуючи на підлогу криваву слину.

Чернов, майже безуважний до його слів, хитрувато посміхнувся.

— Не сердься! Дурниці. Це так, для порядку. Інакше, сам розумієш… Начальство.

Він підхопив Климченка під руки, ривком поставив на ноги, чоботом підсунув ослінчик — сідай! Лейтенант на мить розгубився від такого повороту в їхніх стосунках, але сів і скоса позирав на обличчя свого ката. Сірі рухливі очі того раз за разом застережливо лупали на двері землянки.

— А взагалі ти пробач. Сам розумієш. Доводиться. А то скомандує, і все: кінець. Тож часом ліпше вдарити. Правда ж?

Гойдаючи на столі вогник, Чернов почав ходити по землянці, спиняючись і розважливо гомонячи до Климченка. Здається, ніщо не здатне було вивести його з душевної рівноваги, такий він неторопко-впевнений, розмірений, охайно, навіть елегантно вдягнений. На його стриженій під бокс білявій потилиці ворушилася рожева зморшка.

— Між іншим, тобі випала, можна сказати, удача. Не кожному дається така можливість реабілітувати себе. Перед німцями особливо трудно. Але вони таке цінують — можу запевнити. З власного досвіду. Я так само колись чекав кулі. Таких вони звичайно враз до стіни. Разом з комісарами. Мусив доказати дещо. І ось бачиш: замість кулі — мундир. — Він з хвилинним задоволенням обмацав свій коротенький френчик з невеличкими срібними погонами. — Правда, за Совєтів чин вищий був, — довірливо повідомив він.

«Що за натяки? Хто він такий? Колишній політрук? Командир? Штабіст який-небудь?..» — гадав лейтенант.

— Марно стараєшся, — вовкувато сказав він. — Не на того напав.

Чернов раптом спинився і крутнувся до Климченка. Вираз його обличчя не змінився, тільки ліве око якось недобре округлилося, і він стишено, начебто для того, щоб не почув вартовий знадвору, сказав:

— А ти той… не дуже. Між іншим, вибір у тебе не вельми багатий. Або ти виступиш, або в землю ляжеш. Сьогодні ж.

Климченка після всього, що трапилося, погрози могли тільки довести до краю, і він схопився з ослінчика.

— Ну і чорт з вами! Стріляйте! Все одно застрелите. Що, до своїх відпустите? Сволота!

Чернов холодно посміхнувся.

— Не кип’ятися. Врешті, ми можемо зробити, що треба, і без твоєї участі.

Він ще почекав і, видно, щоб не стояти так, груди в груди з цим обірваним скривавленим чоловіком, зайшов за стіл на своє місце. Там з якоюсь багатозначною поважністю взяв вийнятий із сумки аркуш — список особового складу першого взвода автоматників.

— Командир першого відділення Голонога Іван Фомич, єфрейтор Опенкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадулін… ім’я, по батькові не проставлено — непорядок. Чирков, Фьодоров, Хиль. І так двадцять два чоловіки. Вибулі позначені? Позначені, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти також відомий — Орловець. Решта — не біда, і самі зробимо. Тільки ти тоді, звісно, злись на себе: без заслуг залишишся. Перед німцями. А там заслуги за тобою подвояться. У квадрат зведуть. Зрозумів?

— Як це?

— А так. Подумай — зрозумієш.

Климченко збентежився, ошоломлений ще не до кінця усвідомленим, але, безумовно, якимось недобрим задумом цієї погані, і насторожено дивився на Чернова. А той, уже змінивши свій приязно стриманий вираз на затято офіційний, згорнув список взводу і притиснув його сумкою.

— Ось так! — сказав він, сів і відкинувся до стіни. — То що вирішуєш?

«Що вони задумали? Що зроблять?» — билася в голові взводного розпачлива думка і поступово викреслювалася здогадка, від якої аж кинуло в жар. Климченко скочив і, хитнувшись, плигонув до столу.

— Не маєте права! Провокатори! Сволота продажна!

— Тихо! — суворо сказав Чернов і підвівся. Рука його твердо лягла на сумку, під якою був список. — Тихо, лейтенанте. Спочатку покрути мозком. Не спіши, — закінчив він з якимось показним співчуттям.

Климченко осатаніло дивився йому в очі — сірі і на цей раз уже холодні і суворі. Декілька секунд вони так стояли — один на один, розділені лише столом, і тоді до взводного вперше прийшло розуміння, що ці люди зроблять з ним усе, що захочуть.

Якийсь час обидва мовчали. В землянці стало холоднувато, грубка вже не світилася вогнистими щілинами, скупо сіріла обклеєна недоречними плакатами стіна, на якій виразно постала головаста, до стелі тінь Чернова. Надворі, певно, темніло; там чути було ліниві кроки вартового; десь далі, байдужі до всього, гомоніли, сміялися солдати. Тоненько награвала губна гармошка.

«Гади! Що роблять, гади! І треба ж було тільки вчора позначити вибулих: убитих і поранених. Туфатулін, здається, тільки не позначений. Вночі підстрелили — не встиг записати… Ні, цього допустити не можна. Але як?..»

І він зрозумів, що єдиний тут його вихід — схитрувати, що їх витонченому варварству треба протипоставити тонку хитрість. Одначе він, людина відкритої і простої натури, відчував себе до того малоздатним. Основним, найголовнішим для нього тепер був список, і лейтенант вельми гостро це розумів. Йому важко було змусити себе не дивитись на притиснутий сумкою аркуш паперу, і все ж він кожною часточкою тіла відчував його там і аж боявся, що Чернов міг по чім-небудь здогадатися про його прагнення. Але недарма, видно, його посадили на середині землянки. Кинутись до столу йому було важко — тепер він не відчував у собі необхідного на це сприту. Варто було придумати щось інше, і Климченко вирішив розтягнути час.

— А що я мав би говорити там? — понурим, але трохи рівнішим голосом спитав він.

Чернов ворухнув бровами, коротко зиркнув на нього й залапав на столі руками.

— О, це дуже просто. Прочитати… Де він тут у мене завалився… Ось. — Він знайшов серед паперів якийсь аркуш і, підвівшись, через стіл сунув його Климченкові. Лейтенант роздумливо огледів папірець.

«Дорогі громадяни, мої однополчани, — було надруковано дрібним шрифтом. — Бійці і командири… полку. (Іч, сволота, і місце залишили, тільки підставляй.) Це звертається до вас колишній ваш командир (червоноармієць)». Знову пропуск і три крапки. Климченко зирнув нижче, і там також ішли пропуски-крапки, де містилися звороти ще чоловік до п’ятнадцяти із запрошенням у полон. Тут же була порада нагадати цим людям їх конкретні образи на радянську владу і перелічити блага полону — 700 грамів хліба, гарячі харчі з кавою, кожному ковдра, свобода від більшовизму, за бажанням костел, кірха або церква для віруючих. Бійцям, місце проживання яких було зайняте німцями, обіцялася відпустка додому.

«Гарно розписали. Доладно, — подумав Климченко. — Так добре, що й дурень не повірить». Уголос, намагаючись говороти спокійно, він мовив:

— Гаразд! Чорт з ним. Я згоден.

— Оце розмова. Віншую! — Чернов вийшов з-за стола і потиснув його руку вище ліктя. — Давно б так. Ну звісно ж, який сенс помирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Значить, так! — Із задоволенням, як від завершення нелегкої справи, він потер руки. — Значить, так: по російському звичаю обмиємо цю справу. Як-неяк — людей же від гибелі рятуємо. Це, брат, не зрада. Це доблесть!

Пружисто присівши на добрих, з високими задниками чоботях, він одсунув довгий, до підлоги, обрус-ковдру і витягнув з-під столу жовту, на зразок чемодана, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискотливім целофані, бляшанки консервів. Чітким, видно, завченим рухом Чернов поставивив на стіл дві алюмінієві чарочки. Побіч, під сумкою, лежав іменний список взвода автоматників.

У Климченка розширилися зіниці, коли він побачив те, всередині все стиснулося й похолоділо, м’язи на його ослаблім тілі напружилися — всього два-три кроки відділяли його від папірця, який зараз міг круто змінити його долю. Те, що трапилося тепер, було так незвичайно, що аж не вірилося. «Навмисно це чи по дурості?» — напружено спробував вирішити лейтенант. Шалений свій позирк він перевів униз, на скриньку, але скоса бачив на столі сумку, і все всередині його гарячково закрутилося, з новою силою запульсувала в жилах кров — у лічені, вельми коротенькі секунди треба було вирішувати.

— Ось ми зараз, як наші, тобто ваші, кажуть, і обмиємо по чаток твоєї нової служби. Коньяк! Либонь, такого не пив? — З доброзичливістю гостинного господаря Чернов бовтонув якоюсь рідиною в темній пляшці і поставив її на стіл.

На обрусі-ковдрі вже лежали невеличкі бляшанки паштету, пачка галет, загорнений у целофан шматок ковбаси; до цього долучилася ще й пляшка. Чернов, одначе, все ще мацав у скриньці. Здається, він і не тямив, що робилося в душі полоненого.

«Помилка чи провокація?» — свердлило лейтенантову голову питання, і якийсь незримий, але дуже наполегливий радник увесь час турчав: «Давай! Хутчій! Хутчій! Ну що ж ти!..»

«Зараз… Зараз…»

Климченко зручніше поставив біля табуретки свої ноги, трохи схилився, щоб спритніше можна було скочити: однією рукою він надумав скинути сумку, другою — схопити список.

Чернов тим часом виклав на стіл дві солдатські виделки, склепані заодно з ложками, і знову запустив руку в скриньку. Климченко ще ближче підібрав на підлозі ноги, зігнувся всім тілом і — скочив. Правою він досить спритно відкинув убік сумку, ліва ж, скинувши ковбасу, вхопила цей шматок паперу. Чернов нетямуще скинув голову і чомусь, перш ніж ринутись на нього, цопнув пляшку, яка котилася зі столу. А Климченко відскочив на крок назад і, рвонувши грубні дверці, пхнув до вогню папірець. Разом з полум’ям, яке відразу схопилося в грубці, в ньому спалахнула радість. Але в цей час іззаду, з якоюсь істеричною веселістю і незрозумілою байдужістю до його вчинку, зареготав, аж затрясся, Чернов.

Чогось не розуміючи, але вже відчувши біду, Климченко верт- нувся назад. Він ще не зметикнув, що сталось, як Чернов раптом обірвав сміх; обличчя його враз одеревіло, він сунув руку в кишеню штанів і майже перед лейтенантовим обличчям мотнув у повітрі аркушем паперу.

— Бачив?

Той самий його список, виявляється, зостався у ворога.

У Климченка щось обірвалося всередині.

— Так ось ти як! Кого ти надумав обдурити? Кого?

Уп’явшись у нього позирком, Чернов акуратно запхнув папірець у нагрудну кишеню, ретельно защебнув удзик і зробив крок до полоненого. У ворожих розширених очах палахнула і згасла нелюдська злість.

Пекельний удар у ліву щелепу, у праву, удар у підборіддя, — здається, хруснула щелепа, — дзвін, тріск у вухах, яскравий сніп з очей. Климченко відкинувся до стіни і, марно намагаючись затулитися руками, хутко сповзав на підлогу. Тіло саме, без його волі, намагалося стиснутися в якнайменшу, якнайтугішу грудку, щоб як-небудь витримати страшенні удари — в голову, в обличчя, в живіт, у груди… Чернов бив люто і мовчки, як можна бити лише за особисту кривду, за власні невдачі, за непоправне зло в житті — згонив усе на одному. Незабаром у лейтенанта затяло дихання, і він захлинувся чорною болючою каламуттю.

6

Він знов отямився, як і там, у траншеї, від нестерпної стужі.

Пам’ять його з досконалою чіткістю відновила останні хвилини свідомості, цього разу він добре розумів, що з ним сталося, тільки не знав, скільки минуло часу і де він. Навколо було темно, але коли він повернувся неймовірним зусиллям усього болючого, побитого тіла, то побачив збіч од себе віконце — невеличкі світлуваті квадратики розміром ледве не з коробку від сірників. Він обперся руками об підлогу — долоні відчули шурпате залізо обшивки, і тоді він здогадався, що лежить у машині. Тіло його так трусилося від холоду, що він ледь володів ним, лиш іноді якось долаючи чергу суцільних болісних дрижаків. Але холод між тим і освіжав, не давав розслабитись, напружував усі м’язи. Климченко сів, зіщулився, посунувся до стіни; залізо обшивки, увігнувшись, грюкнуло, і він зрозумів, чому навколо тиша — стояла ніч. Його заперли в машині, мабуть, у якомусь «газен-вагені», щоб назавтра кудись повезти. «Але чому кудись?» — невесело подумав він. Після того, що трапилось там, у землянці, викручуватись йому вже більше, видно, не доведеться.

«От уже гади! Треба ж було так обхитрити! Ось тобі і доблесть, дурню дубовий!» — картав себе Климченко, притиснувши до грудей коліна і лікті і все не в змозі вгамувати дрижаки. Обличчя його було суцільною раною, хиталися під язиком кутні зуби, ліве око ледь розплющувалося — так запливло пухлиною. А ще боліла щелепа під вухом — до неї не можна було доторкнутися.

Попрацював кулачний майстер, «землячок» проклятий, — з ненавистю згадав він Чернова. Хай би вже німець — не так би кривдно було, а то ж свій, і з вигляду людина як людина. А як під’їхав! Як м’яко стелив, ледь навіть коньяку не випили. Ось тобі й співвітчизник! І хто він, цей Чернов? Видно, і справді кимсь був там, у нас, але, подлюга, і тут став чином, надяг офіцерський мундир — кривавить морди своїм. Хоч таке, звісно, німці оцінять. Їм це треба.

Навколо панувала сонна глуха тиша. Десь збоку, мабуть, на дорозі, профуркала машина, та, певно, з передової, донеслося кілька далеких вуркотливих кулеметних черг. Але — дивна річ! — у цій тиші не було спокою, вона здавалася сповненою жахами потвор, які лише дочасно затаїлися, зникли, наладналися до нового, ще жахливішого. Навчений усім, що недавно з ним сталося, лейтенант чекав уже найгіршого — кінця, підготував себе до нього і хотів лише, щоб він настав хутчій і без великих страждань.

А скільки разів на війні минала його погибель, навіть тоді, коли надії на життя вже не було. Це спроквола привчило його до підсвідомої думки, що найжахливіше омине, що він уціліє. Взагалі це допомагало, він перестав особливо берегти себе, більше дбав про людей і про справу, і смерть обходила його. Так було в кожній сутичці, в кожній, найбезнадійнішій ситуації. Але ось, здається, спіткала кістлява і його. І вчепилася міцно.

Опанований дрижаками і напливом сумних, клейких, мов смола, думок, він не зразу звернув увагу на нові звуки, що народилися в дрімливій тиші ночі. Спершу йому здалося, що ця розмова десь там, на дорозі, затим він відчув у ній щось дуже знайоме, своє, не німецьке. Це одразу стривожило. Климченко витяг шию, вслухався — здалося, ніби десь, далеко-далеко, говорить радіо. Так колись до війни було в їх таборах, коли під вихідний він, червоноармієць кулеметної роти, стояв вартовим на найдальшому посту — складі ПММ[5], а в столовій крутили кіно. Далекі, ледве донесені вночі звуки людської говірки пробивалися в кузов машини. Климченко затаїв дихання, щосили вслухався і незабаром від того, що почув, його пронизав жах.

Далеко, на передовій, говорив динамік.

Спираючись на вихолоне залізо підлоги, Климченко ринувся до дверей. Тупий широкий біль у боку відразу змусив його скривитися, затяти дихання, але він дотягнувся до тьмяної щілини в порозі і завмер. Динамік звучав з мінливою гучністю, то затухаючи, то раптом виразно доносячи слова. Що вони були російськими, лейтенант не сумнівався, хоч спочатку не зрозумів сенсу жодного. Він знов затяв дихання і тоді почув — слабо, кволо, але все ж непоправно виразно:

— …червоноармієць Круглов, молодший сержант Агапітін, єфрейтор Тьомушкін…

Вони перелічували його автоматників.

Він схопився на колінах, витягнувши над головою руки, грюкнув ними в двері, — залізо гучно бухнуло, — і він з усієї сили почав молотити по ньому і волати:

— Ви, сволота, що ви робите?! Що ви робите! Гей, ви! Що робите! Відчиніть! Відчиніть зараз же! Не маєте права!

Але знадвору було по-давнішому тихо, ніхто не озвався — здавалося, ніхто його тут і не чув.

— Відчиніть! Не маєте права! Що ви робите, звірі! Фашисти! Гади!

Він бив і бив у двері, до одерев’яніння в кулаках. Від натуги з потилиці знову пішла кров, але Климченкові вже не шкода було життя — перед найбільшою несправедливістю в жахливій судорозі зайшлося його серце.

— Відчиніть! Відчиніть!

Не спиняючи стукоту, він почув, — ніби хтось з’явився там, знадвору; тоді він загрюкав і закричав міцніше — безладне, задишливе, образливе — і в мить ослабілої знеможеності почув:

— Шіссен будем робіт!

— Ага! Шіссен! Чорт з вами! Стріляйте! Стріляйте, гади!

Ззовні заворушилися, стишено загомоніли, — певно, радилися. Динамік у далечі все звучав, але задиханий Климченко в короткі зупинки своєї боротьби не міг розібрати нічого — так міцно стукало в грудях серце і била в скронях кров. Він лише почув постріли там, на передовій, — у відповідь на пропаганду довгі й короткі черги «дегтярьова»[6]. Це підбадьорило його, окрилило, і він загрюкав міцніше.

— Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!

Він і сам розумів, що ці слова його — марні, що про яке там право можна говорити з цими людоїдами, але він прагнув протестувати, бо не міг зробити нічого іншого. І він бив і бив кулаками, бив здоровим стегном, коліньми, надзвичайне душевне напруження з якогось запасу надало йому сили. Часом знадвору злісно гиркали німці, певно, вартові; він чекав і — чорт їх бери — готовий був прийняти їх чергу крізь двері, — це його не спиняло.

Вся його істота бунтувала, протестувала, змагалася.

Скільки минуло часу в тій боротьбі — він не завважив.

Урешті-решт він знесилів, крик його став хриплий і кволий, кулаки до крові розбилися об залізо дверей і опухли. Він не помітив, як у його будці-кузові розвидніло, сіра мла розступилася і на підлогу з віконця лягла пляма несміливого ранішнього світла: яскравіше заблищала під дверима щілина. Він усе бив і не чув, як задвірок оживав гомінкою нових людей. Навколо затупотіли кроки, звідкілясь приїхала і зупинилась машина, і ось біля його вуха клацнув замок-засувка. Це було несподівано, двері розчинилися, і він ледве не вивалився з кузова.

Тоді він заспокоївся, затих. Надворі був задумливий вологий ранок, стигло в тумані голе віття вільшин, кудись на корм пронеслася зграйка горобців. У дверях стояли і гляділи на нього двоє німців — один у касці і з автоматом упоперек грудей, другий простоволосий, у мундирчику, без шинелі. За ними перед цією ж машиною ще товпилися по-різному вдягнені і різні за віком німці, які, однаково стихши, з цікавістю на обличчях, мов на яке диво, дивилися на нього. Але він не бачив нікого — його позирк лише метлянувся по цій ворожій людській мішанині і спинився на мовчазній постаті Чернова. Трохи несхожий на вчорашнього, холодний і стриманий, у високому офіцерському кашкеті та підперезаній шинелі, він стояв віддалік, біля входу в землянку і, мерзлякувато засунувши руки в кишені, позирав на нього. Поряд переступали з ноги на ногу ще два офіцери — той, учорашній, високий, в обшитих шкірою бриджах, і низенький, вертлявий чоловічок з чорним коміром шинелі та в пілотці.

Климченко все це вхопив одним позирком, мовчазна пауза тривала не більше ніж дві-три секунди — зразу ж він скочив з дверей і кинувся до Чернова.

Зрозуміло, його схопили за руки, заламали їх за спину, скрутили, шарпонули. Він спробував рвонутися, викрутитись, тільки потуги його не могли протистояти вчепистій силі двох. Тоді він знову закричав:

— Звірі! Пустіть! Сволото фашистська! І ти — гітлерівський прихвостню. Наволоч! Виродок!

Чернов якось багатозначно витягнув з кишені руки і поважно ступив до машини. Ближні солдати розступилися, а він, несучи в своїх уже просто студених очах якийсь намір, підійшов до Климченка і два рази витяг його — по правій і по лівій щоці. Лейтенант рвонувся, закричав, але його міцно тримали. Тоді з помутнілим од безсилля розумом він скинув ногою і ледве не зацідив у живіт Чернова. Той ухилився.

— Абшнайден кнопфе! — кинув він комусь із солдат і відійшов на три кроки назад.

Двоє з тих, що з недоброю цікавістю спостерігали все це, підскочили до нього. Один — рудий у синьому комбінезоні, клацнув чималим розкладним ножем і збоку, щоб застерегтися від ніг, шарпонув його за штани. Другий обіруч обхопив його ноги. Климченко спочатку не зрозумів, що вони задумали, сіпався, тілька дарма. Той, у комбінезоні, рвонув брезентовий ремінець його штанів, після на землю один за одним посипалися удзики, відлетів вирваний з нитками гачок.

— Покидь! Гади! Що ви робите? Вбийте відразу. Ти, сволото! — закричав він Чернову. — Стріляй! Хутчій, ну!

Чернов кисло посміхнувся, скоса глипнув на офіцерів, що стояли біля входу в землянку, і сказав крізь зуби — так, що почути і зрозуміти його міг, видно, один лише полонений:

— Це для тебе завелика розкіш. Ти ще згадаєш мене.

І, повернувшись назад, до землянки, щось заговорив до офіцерів. Високий бундючно ворухнув густими білими бровами, низенький же, явно заінтригований, підійшов ближче, і певний час Чернов щось тлумачив їм. Солдати здаля вслуховувались у їх гомінку. Врешті високий сказав «яволь», а низький злорадно зареготав.

— О, зер гут, гер Шварц! Рус капут!

По якійсь команді ті, що тримали його, пустили, — безсило скрегонувши зубами, Климченко змушений був обіруч ухопити свою одежу і тримати так, щоби уникнути сорому. Навколо реготали і ржали десятка півтора німців.

Нарешті Чернов одійшов від офіцерів, ближче до пряжки пересунув на ремені тверду кобуру армійського «вальтера» і ривком розстебнув його. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. За півхвилини, на ходу вдягаючи шинелю, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину і кудись погнали.

Кінець.

Вкотре вже за цю добу всевладною тугою охоплювала його ця понура думка, і вкотре вона все не справджувалась. Але ось, здається, таки заб’ють. Він подумав тоді, що вони зроблять це десь у рівчаку, далі від людей і цих машин, однак троє ворогів вивели його на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов у п’яти кроках попереду, весь час мовчав і не озирався. Ззаду, про щось перемовляючись і по черзі потягуючи один недопалок, тупали конвоїри. З окривавленою головою, в одній гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.

«Ну й зробили, мерзота! Не втечеш і не вдариш. Видко виучку!» — думав лейтенант про Чернова. В голові його хмільно кружилося, бинт зовсім сповз із лоба і тримався лише за вухом, гімнастерка на плечах була вся запорскана кров’ю. Ордена на грудях уже не було, — видно, вчора викрутили в землянці.

По схилі рову повзло клоччя туману, низько нависло матово-сіре небо, було вогко. До розгарячілого тіла знову почали чіплятися дрижаки, і Климченко жадав аби хутчішого, хоч би якого кінця.

7

Все тим же вчорашнім шляхом його повели на передову.

«Що їм ще треба? Що вони задумали, сволота?!» — міцніше за біль і холод допікало питання. З розпачливою ненавистю він сказав мимохідь Чернову:

— Ти, гаде продажний, годі вести. Стріляй уже.

Чернов повернувся і, притримуючи рукою ліхтарик, шкіряним вушком причеплений на грудях, зирнув на нього з-під низького, вологого козирка кашкета.

— Стріляти? Ні, стріляти я почекаю. Я спочатку організую невеличкий спектакль. Знаєш, як це у нас, тобто у вас, кажуть: концерт самодіяльності.

Так вони вийшли з рівчака в низину. Трава воложила чоботи. Навколо в сірому туманистому мареві лежала холодна весняна земля — чорні смуги оранки, сірі пониклі клини; світлими в підпалинах латками корбану рясніли стернища біля заболочень.

Не спиняючись, перейшли й низину. Чернов мовчав, тільки лупав з-під козирка по боках; чути стало близькі постріли — автоматні і гвинтівкові, але вони скоріше свідчили про затишшя на передовій, ніж нагадували бій. Бою не було. Непевна тиша хмурною невідомістю пригнічувала лейтенанта, але через те, що він наближався до своїх, трохи легшало на душі і чомусь гадалося: що ближче, то більше сили надасться йому, хоча, знав він, допомогти тут йому ніхто вже не зуміє.

Вчорашньою стежинкою вони дійшли до початку траншеї, що, звиваючись по схилу, вела на висоту. Чернов зіскочив у її тут невелику глибину і хутко пішов, по-давнішому зиркаючи по боках. Спереду бухало. Все ближче. Вгорі з тугим дзиканням, завмираючи вдалечині, проносилися кулі. Але це були наші постріли і наші кулі, і вони несподіваною ласкавістю віддавалися в серці полоненого. Невдовзі Чернов наздогнав групу солдат — з піднятими комірами й натягнутими на вуха шапками, вони шанобливо притиснулися спинами до стіни, пропускаючи наперед офіцера. В руках у всіх були плоскі алюмінієві казанки, видно, зі сніданком — на Климченка дихнуло пахом кави, — давній, напівзабутий пах, — і від раптового відчуття голоду аж помутніло в очах.

Під затятими поглядами притихлих солдат він похитнувся. Руки його, як і досі, тримали штани — темно-синє діагоналеве галіфе, що дісталося йому після їх останнього ротного.

Траншея вилася по схилу і все далі й далі лізла на висоту. Чернов, підтримуючи кашкета за козирок, почав потроху пригинатись — десь уже зовсім близько був передній край. Климченко гнути голови не хотів, рази два виглянув понад бруствером, але хтось із конвоїрів ззаду прикрикнув, і Чернов озирнувся.

— Ану нижче! — суворо сказав він, і Климченко позлорадів у душі з цих клопотів про його безпеку.

Водночас його нерозуміння від незвичайності наміру цього ката все зростало; він як не намагався, не міг утямити, що з ним надумали зробити. «Може, ще агітувати примусять. Так я їм поагітую. Згадають, собаки».

Але агітувати йому не довелося.

Минаючи здивованих його появою, одубілих з ночі, іноді ще сонних німців, що сиділи в застелених соломою стрілкових окопчиках, вони дійшли по траншеї до самої виспи — ледве не в те саме місце, куди він так невдало увірвався вчора. Десь зовсім близько, — певно, в тому ж рові, була його рота; від передчуття цієї її близькості у Климченка теплом наповнилося нутро. Йому стало надзвичайно шкода своїх, таких усе ж недосяжно далеких хлопців. Тепер для нього було найбільшим щастям хоч би один день побути з ними, сходити хоч би ще в одну атаку. Він би не лаяв тепер трошки нерозторопного, вайлуватого, але по суті непоганого Голоногу, забувся б на всі свої кривди на ротного. Він ладен був би тепер іти з ними в будь-який бій, у саме пекло. Якби лише опинитися там. Але це — незбутня вже мрія…

Вони підійшли до кулеметного окопчика в траншеї, який, видно, нижче за інших спускався до рову. На тупіт їх ніг з окопчика озирнувся молодий кулеметник — невеликий білявий хлопчина в довгій, забрудненій глиною шинелі. Чернов щось сказав йому. Кулеметник, не відходячи від свого «МГ» на бруствері зі стрічкою в приймачі, здивованим позирком глипнув на Климченка, затим щось вигукнув, певно, сусіду по траншеї. Той так само щось прокричав, ззаду по траншеї хтось побіг, глухо затупавши чоботами і шорхаючи об стіни плащ-палаткою. Навколо, скупо перемовляючись, зібралися солдати. Задимили сигарети, і солодкуватий, напрочуд хмільний на студеному повітрі димок своїм пахом запаморочив полоненому голову. Чернов мовчки чекав, і у Климченка стиснулося все всередині — він відчував, що зараз вирішиться для нього все.

Нарешті, той, кого тут чекали, прийшов. Це був товстезний, із заспаною неголеною мордою, офіцер, — мабуть, якийсь гауптман. Нахабно і невдоволено блимаючи червонуватими очима, він вислухав пояснення Чернова, буркнув своє «яволь» і хрипувато щось наказав солдатам. Ті передали наказ по траншеї.

Чернов ляснув себе знятою з однієї руки рукавичкою і відступив убік.

— Ну! Іди! — затіявши явно недобре, кинув він Климченкові.

Лейтенант зрозумів, що той, найостанніший, час настав, і був готовий як слід зустріти його.

Але він не зрозумів свого ката.

— Куди?

— Туди, до своїх. Ти ж хотів, здається.

— Як до своїх?..

— А просто. Вилазь і тупай! Ну що, злякався? Може, не хочеш? Назад повернешся?

Що він задумав? Страшний, незрозумілий, підступний цей чоловік-звір, що він іще підготував? Смерть? Це ясно, але чому так? Ну що ж… Хай! Може, навіть краще так — на полі бою, перед очима своїх… Хай!

Лейтенант ступив мимо Чернова, який стояв зі стиснутими щелепами і широко роздутими ніздрями, і грудьми пхнувся на бруствер. Але траншея була тут глибока, а руки мали тримати штани, і він зірвався, садонувшись об брівку обличчям.

Це було ганебно: ззаду, затаївши цікавість, стояли німці, сопли, кирхали, тупотіли чоботами — всі позирали на нього, і він на мить безпорадно розгубився. Тоді той молодий кулеметник, чий окіпчик вони зайняли, клацнув пряжкою свого ременя і, скинувши його з довгої шинелі, подав Климченкові. Страждаючи від сорому і приниження, лейтенант навіть не зирнув на нього, машинально підтягнув і туго підперезав штани. Після, напруживши кожний м’яз, зіскочив грудьми на бруствер і виліз із траншеї.

— Зондерпривіт там колегам, — якось напівжартома кинув йому наостанку Чернов, але Климченко навіть не почув його.

Навколо розлігся широкий притуманений простір — поля, зовсім близький рів, крутуватий схил з полеглою стернею і далечінь під саме небо, з рідкими по рівчаках плямами снігу. Це передсмертне привілля нестримною печаллю різонуло його серце. Він не міг ні зрозуміти, ні відчути навіть, звідки — чи з цього сірого, сумовитого, але такого до болю вільного простору, чи, може, з самої його змученої душі, — але раптом гримнув у почуттях якийсь дивовижний гімн вічному, великому, навіть святому, перед чим людина і всі її клопоти стали безмежно нікчемними. В якусь коротеньку мить Климченко відчув себе мурашкою і володарем одночасно, буцімто з порога вічності на секунду зирнула в його обличчя велика, непізнана в житті сутність буття. На кілька коротеньких секунд, втративши відчування себе, ніби розчинившись у небутті, він піднісся над цим простором: великою скривавленою землею, над траншеєю, ровом і навіть власною хуткою загибеллю.

Правда, коротенький позирк назад миттю звалив його до землі, до своєї гибелі, і він, рахуючи останні хвильки, зійшов з бруствера.

Тоді марудно, вже з реальним відчуванням земного, прощаючися з життям, пішов од траншеї в поле, туди, вниз до рову, чекаючи всім тілом черги чи, може, залпу і відаючи, що все скінчиться просто. Смерть дуже проста річ, на війні він переконався в цьому і не боявся її давно. Йому лише хотілося тепер не прогавити ту останню мить, відзначити її як крапку, як останню межу його життя.

Але пострілів ззаду все не було, і він ішов далі. Вітер пружкою хвилею штовхав його в груди, тріпав на голові волосся, і шматок бинта хляпав по щоці. Климченко зірвав його і з окривавленим жмутом вати відкинув геть. Чіпляючись за стерню, перев’язка застрибала за вітром.

«Ну, стріляйте! Стріляйте ж, гади!.. Де ж постріли?..»

Пострілів, утім, не було. Тоді він спинився, почекав, озирнувся. Скрізь по всій траншеї над бруствером стирчали, ворушилися каски, стволи гвинтівок, тонкі дула автоматів. Мабуть, те, що він спинився, не входило в їх наміри, і кілька голосів закричали:

— Рус, шнель! Дом, дом шнель! — І сміх — хрипкий солдатський регіт.

Що ж вони не стріляють? Чому не б’ють? Чого вони чекають? Здивування спроквола почало переростати в тривогу, яку вже не могла заглушити і безнадійна самота гибелі. Стривожений, він відчув, що це не так собі, що цей Чернов-Шварц щось надумав — чи не гірше за саму смерть? Але що? Збуджений і збентежений, він тепер не міг утямити цього. Він тільки відчув небезпеку ззаду, все далі відходив од неї і все наддавав ходи. Водночас він був твердо переконаний, що з цього клина вони не випустять його. Може, мінне поле? Може, та гармата-бахкалка?

І він ішов. Ось уже вчорашня доріжка з чорнобилем у канавках, побіч розпластане тіло в шинелі — хтось їхній, але Климченко навіть не зирнув; неподалік другий — з розметляним на спині мотлохом речмішка — це ж Прошин. Климченко все швидше прямував униз, униз, до рову, весь напружуючись кожним нервом і чекаючи. Але вони там, на висоті, мовчали. Тільки прориваючись під вітер, його наздоганяли уривки гомінки, регіт, і всю істоту лейтенанта проймало здивування: чому так? Невже… Невже Чернов цей — наш?

Ця думка остаточно збентежила його.

Нарешті, він одійшов настільки, що забити його з перших пострілів стало б уже не так легко. Він знов озирнувся — ні, за ним не бігли, ніякого віроломства ззаду не було видно. І тоді всю його істоту охопила надія — жити! Жити! Жити. Він ринув, що було сили, вітер пругкішу штурхонув у груди, але він зігнувся, рвонувся вперед, ледве не полетівши сторчма, помчався згори донизу полем — хистко, невпевнено, від слабості майже не володіючи тілом. І все ж його душа, якось підсвідомо, сама по собі, мов якогось оправдання, мов правди, мов нагороди за непевність, чекала ззаду пострілів.

Та пострілів не було. Жодного. Нізвідки. Висота завмерла, стаїлася, стихла… Тоді його пройняв раптовий, не усвідомлений іще у своїй причинності жах — він хитнувся, ослаблі ноги не відразу стримали його. Неясним божевільним позирком лейтенант глянув униз, де вже так близько був порятунок, і спинився.

По всьому березі рову., з усіх вибоїн, з усіх окіпчиків-рівчаків стирчали каски, шапки, настовбурчені коміри автоматників. Він іще не бачив ні їх облич, ні поглядів, — було ще задалеко, — але щось страшне підсвідомою силою раптом передалося йому. Він раптом і дуже виразно, як може бути лише за секунду до смерті, зрозумів, що всім тут він — ворог.

Це відкриття перуном ударило його, щось у нім ураз спорохніло, ноги самі кинулися вбік, він, не знаючи і не розуміючи, як і що трапилося і що робити, оббіг по стерні кривулину — безвихідну замкнену петлю, ще раз побачив мовчазну висоту і тоді остаточно зрозумів, що з ним сталося.

Зрозумівши, опустив руки, голова його сама впала на груди, і він, хитаючись од вітру, потиху почвалав у рів.

Климченко ні разу не підвів голови, щоб зирнути, де зійти на обрив, але якесь безконтрольне відчуття вивело його до промоїни-рівчака в березі рову. Там він побачив чиїсь руки на свіжо накопаній землі, порожні закоптілі гільзи, розсипані в сухій траві, шматок газети, прибитий вітром у чорнобиль. Дійшовши до обриву, він боком, щоб не звалитися, ступив у нього, стримуючи себе на ногах, зійшов униз. Поруч були люди, але він не бачив їх. Вони всі мовчали; з-під їх чобіт сипалася і незвичайно шумко торохтіла жорства. Ненароком якось його позирк натрапив на валянки з рудими старими підпалинами, і він підвів голову: навпроти стояв Орловець.

Страшне, чорне від щетини обличчя ротного, на якому, стягнуті бровами, недобре горіли очі, не здивувало його і не сполохало — лейтенант зніміло і байдуже зирнув у їх гнівну глибину. Він не здивувався також, коли в наступну мить з болючим дзвоном у вусі полетів на землю — він тільки захлинувся від кривди і, ніби затравлений, загнаний вовк, зараз же схопився і вгатив по вуху ротного.

Затим у нього все одразу пропало — і кривда, і злість, зосталося лише давніше відчуття біди, яка так несправедливо обвалилася на нього і скинути яку вже не було можливості. Він мовчки чекав за цим ударом наступного — міцнішого — або, може, пострілу в спину, груди. Ззаду і по боках стояли бійці. Хтось із них крикнув щось образливе, й інші підхопили:

— Зрадник!

— Запроданець німецький!

— Прийшов за рештою!

Климченко чекав ці вигуки і розумів їх; оправдуватись, однак, не було слів, щось назавжди затялося в його душі і не було сили впоратися з найбільшою такою несправедливістю. Вперше в короткому просвітленні свідомості мелькнув зрозумілий тепер до дрібниць намір Шварца-Чернова, і лейтенант з новою силою відчув, що, справді, смерть тепер для нього — розкіш.

Але чому мовчить, не б’є і не стріляє в нього Орловець, чого він чекає, скам’яніло втупившись у нього?

Лейтенант підвів очі і, зустрівшись з його позирком, раптом несподівано для себе побачив у ньому майже розгубленість. Здалося, ротний про все вже здогадався, прочитав на скривавленому обличчі лейтенанта його страшенну біду. В душу Климченка відразу хлинула образа; на мить він відчув себе таким вартим жалю невдахою, що не втримався і на момент згубив усі сили. Він ослабіло осів на землю, затиснув між колін обличчя і видавив із себе нелюдський розпачливий зойк. Навколо гнівно гуділи бійці.

— Тихо! — перекриваючи гомону, раптом заволав Орловець.

— Мовчати! Коли ні диявола не розумієте!

Тоді люди, ніби щось відчувши, хутко затихли. Климченко почув лаянку і погрози, але вже скеровані німцем. Від розпачу він затаїв дихання поблизу від себе почув знайомий, такий по-доброму розважливий голос Голоноги:

— Що ж тепер поробиш! Стерпи як-небудь…

Ці помірковані, розважливі слова старого чоловіка, з яким у лейтенанта було стільки різного — і кепського, і доброго — якось несподівано ніби поставили в нім щось зрушене, збите на місце. Може, в них відбився той завсідний трудний Голонога, з яким чимало позмагався Климченко, — неперебірливий, терпеливий, податливий. Лейтенант внутрішньо рвонувся в протесті проти цього «як-небудь». Він не хотів «як-небудь», — він хотів бути або як досі для них, або ніяким. Протест цей охопив його, переміг усі інші почуття, лейтенант з новою силою, наданою йому злістю, скинув голову. Жадання довести свою невинуватість справою спалахнуло в нім — це був вихід.

Климченко жваво скочив, кинувся до згорбленого, в пом’ятій шинелі, Голоноги і шарпонув за дуло його автомат.

— Дай!

Голонога сіпонув плечем, незрозуміло моргнув запалими немолодими очима, але за мить опустив рукуі віддав з плеча автомат. Климченко, схопивши його, кинувся на схил. Раптом втративши вагу і, здається, розум, він рачки виліз із рову і по ниві ринувся туди, вгору, до висоти.

Ззаду стало тихо-тихо. Він не оглядався і не чув нічого. Всі на обриві наче оніміли, і ніхто не затримав його, не стрелив, лише за момент хтось вилаявся і затим над ровом здійнявся пронизливий молодий голос телефоніста Капустіна:

— Сволота! Це все вони, сволота!..

Якось приховано Климченко все ж чекав співчуття, навіть прагнув його, сам собі не зізнаючись у цьому. Гаряча, що відгіружувала, хвиля обдала лейтенанта з голови до ніг — і він раптом відчув, що ожив, що воскрес. А ззаду по мерзлій землі вже затупотіли ноги, — виходить, його не покинули, повірили; це повертало його до життя. Тепер були тільки німці, був проклятий Шварц-Чернов, і все в Климченкові розгонисто линуло туди, до помсти або смерті.

Тільки так само раптом усе й переінакшилося.

— Відставити! Всі стій! Назад! — ревонув ззаду голос Орловця, і вже майже вишикуваний на бігу ланцюг здригнувся.

— Климченко, назад! Усі назад! Бігом!

«Що це? Що це? Чому так? Навіщо?» — раптом знову з усієї силою запротестувало в нім. Але за кілька останніх секунд він устиг уже стати часткою цілого, як і всі, і мусив слухатись цієї команди. І він упав. Німці ще не стріляли, рота також, але зладжений біг десятка людей, що кинулися за ним, уже спинився, дехто попадав, а дехто поплентався назад у рів, з берега якого волав Орловець.

Тоді, знову віддавшися щемливо-тривожному в душі, Климченко підвівся і, волочачи за чіплянку автомат, пішов полем униз.

8

Автоматники добігали до рову й по одному зникали за обривом. Климченко, знову знесилений і понурий, з опалим серцем дійшов до берега, де був ротний, і відразу побачив його вже внизу, біля струмка, і з ним ще когось у білому кожусі, з пістолетом в опущеній руці. Обидва вони сторожко дивилися вгору, на нього.

Майже фізично відчуваючи ворожість їхньої мовчазності, Климченко марудно пішов з обриву. Знесилений, розтривожений, у непідперезаній гімнастерці, без шапки, зі сплутаним вітром волоссям, він тут особливо гостро відчув свою приниженість і свою біду. І все ж це було ще не найгірше. Найгірше сталося, певно, коли на середині обриву він упізнав у людині з пістолетом капітана Пєтухова, офіцера зі штабу полку. Мов укопаний, розривши підборами глину, лейтенант спинився.

— Підеш під трибунал! — хмуро сказав Пєтухов.

— За віщо? — тихо, про себе спитав він когось, хто не міг відповісти йому, і вигукнув гучніше:

— За віщо?

Але знову йому ніхто не відповів — ні Пєтухов, ні ротний Орловець, якій, стявши кощаві надбрів’я, похмуро дивився вбік, ні автоматники, що поставали на обриві скрізь по всьому схилі і напружено стежили за ним. Тоді він здригнувся, зрозумівши, що пастка за ним назавжди зачинилася.

— За віщо? За віщо? — закричав він, ледве тримаючися на голому стрімкому обриві. — За віщо, капітане, скажіть?

— Гаразд, Климченко! Розберуться, — незлісно сказав Орловець, зробив крок назустріч, але зразу ж повернувся назад і став збоку від Пєтухова.

«Розберуться!» Він уже знав, як це часом розбиралися. До того ж він побачив, як Пєтухов, трохи піднявши пістолет, зняв запобіжник.

Кличенко поволі опустив руки, автомат на чіплянці стукнувся об землю, і лейтенант вперше усвідомив його вагу. В той час — мабуть, також уперше — він виразно відчув, що надії всі обірвалися і що назавжди все скінчено.

— Ти переміг, виродку! — сказав він, бачачи перед собою загадково-крижані очі Шварца-Чернова.

Мовлено це було зовсім тихо, але в тій тиші, що запанувала в рові, його почули, і Пєтухов крикнув гучніше — нетерпляче і загрозливо:

— Взяти його!

Двоє приведених ним з комендантського взводу бійців нехотя полізли на обрив; видно було, що вони помітно боялися і весь час застережливо позирали на лейтенанта. Лізти було незручно, хлопці сковзувалися і падали, спираючись на руки. Климченко, ніби намагаючися щось вирішити і боячися, що не встигне зробити це, неголосно гукнув:

— Стій!

Бійці, не долізши якихось десяти кроків, спинилися; один опустився на коліно, другий стояв, широко відставивши вбік ногу. Климченко трохи знав їх, колись у Дворищах вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий стяг, який тоді ледве не потрапив до німців. По страдницьких виразах кирпатих облич було помітно, що хлопцям дуже неприємно встрявати в усю цю справу. До того ж, видно, вони побоювались його.

— Стій, хлопці! — м’якше сказав Климченко.

З якогось недавнього часу він почав спокійнішати, і що далі, то все виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості та душевної злагодженості — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Але в цей час Петухов іще щось крикнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутким кроком пішов до обриву.

За ним ступив Орловець.

— Стривайте! Ви що? У мене о дев’ятій нуль-нуль атака! Ви враховуєте чи ні?

Петухов не зирнув на ротного.

— Трибунал усе врахує! — загрозливо прозвучало в тривожній тиші рову, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило.

На хвилину в ньому блиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але зразу ж з’явилася думка: «Не треба! Не впрошуй! Марно!»

Петухов доліз до крайнього бійця і з запеклою суворістю на м’ясистому обличчі штовхнув його в шию. Хлопець упав на коліна, підвівся і поліз вище. І в той час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.

Щоб не роздумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здалося, конче ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і його ніби спеціально скошеним для того дульним зрізом, ткнув себе в груди.

— Стій! З глузду з’їхав, чи що?!

Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голонога. Тоді в якомусь секундному проясненні Климченко зирнув на себе збоку і збентежився.

Насправді: це було вкрай недоречно, навіть огидно — забити себе, коли вже тебе не забили німці. Марудно виспіла його рішучість була зрушена. Але що ж робити? Як бути далі? Лейтенант випустив автомат, який тягнув до себе Голонога, і розгублено озирнувся — на схилі рову, тривожно втупившись у нього, стояли бійці.

Він так нічого і не вирішив. Як раптом десь за ровом гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерхотом пройшли снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. За кілька хвилин мала початися атака.

Орловець торопко зирнув на годинник у рукаві і рішуче ступив до Пєтухова.

— Ти ось що, годі!

Петухов спантеличено озирнувся.

— Ви що?

— А нічого! Мотай звідси! У мене атака! — хмурно сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, гучно подав команду: — Командири взводів, по місцях!

— Ах, так! — круто повернувся до нього Петухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!

— Ну і відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було, він ледве стримував себе і в інший час не потерпів би такого втручання в справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чім він відчував себе зв’язаним.

Орловець зирнув на годинник і тугіше підтягнув ремінь на своєму кожусі. Після, ніби тільки завваживши на схилі понуро-розгубленого Климченка, з клопіткою суворістю прикрикнув на нього:

— Чого став? Ану, марш до взводу!

Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним здався йому цей, по суті такий звичайний, наказ. Лейтенант спантеличено зирнув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов по струмку вгору, на середину ланцюга, ніби відразу забувши про нього і про Пєтухова, який зі мстивою затятістю хутко йшов геть по рову.

З гулким серцем у грудях Климченко повернувся до взводу.

На висоті гриміли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало і вило. Бійці допалювали цигарки і, охоплені новим клопотом, торопко розбігалися в ланцюг по краю рова. Лейтенант вліз також по обриву нагору і ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулася, і передчуваючи попереду трудне, він марудно спокійнішав.

Проте часу в нього було обмаль, командири взводів у ланцюгу подавали вже команди.

Тоді й він, підвівшись на краю обрива і трохи гучніше, ніж було треба, тремтливим від хвилювання голосом гукнув:

— Взвод, підготуватися до атаки!

Хтось сунув йому автомат, хтось поспішно скинув з себе і віддав йому гвинтівку. З німою вдячністю в душі лейтенант прийняв усе це і озирнувся. Трохи збоку над обривом знялася приземиста постать Орловця. Ротний дістав з-за пазухи пістолет і, змахнувши ним, вискочив з рову.

Рота автоматників починала атаку.

1962