Круглянський міст

Прорив до правди

Без творчості Василя Викова сьогодні неможливо уявити не тільки сучасну білоруську літературу, а й широкі розлоги європейського і світового красного письменства. Його оповідання та повісті, перекладені багатьма мовами світу, стали духовним надбанням мільйонів людей планети.

Зовні в поставі та в обличчі цієї скромної, заглибленої в себе, в свою душу людини, який став, як тепер модно казати, «брендом», знаковою особою, символом Білорусі ще з 60-х років XX століття, не було нічого визначного, героїчного. Василя Бикова в людській юрбі могли сприйняти за представника будь-якої звичайної професії. Він був частинкою плоті й крові народу.

З десятимільйонної білоруської громади, яка досі майже незрушно марніє в непевності, не дуже прагнучи навіть почути голос Бога чи хоча б відчути потребу спізнати, до чого треба прагнути, його винесло і ствердило на видній усім духовній вершині рідне Слово. Переплавлене в горнилі сумлінної, найчутливішої душі, воно стало самобутнім, неповторним словом Бикова, яке не сплутаєш із жодним іншим, яке бореться за правду і справедливість у людському бутті, відстоює людяність у людині.

Як стверджував сам письменник, доля кожної книги залежить від того, скільки в ній «закладено від правди народного життя». Творчість Василя Бикова саме завдяки граничній правді й щирості блискуче витримує перевірку часом. Вона має виразно білоруські національні корені, обличчя, душу і водночас своєю винятковою духовною наповненістю, моральним максималізмом, активним гуманізмом органічно вливається в течію світової культури.

У книзі, яка пропонується українським читачам у перекладі Валерія Стрілка, гідне місце зайняли повісті Василя Бикова «Круглянський міст» (1968), «Пастка» (1962), «Покохай мене, солдатику» (1995), «Вовча яма» (1998), «Афганець» (1998). Немає, мабуть, потреби детально спинятися на сюжетних лініях і колізіях цих творів. Хай кожен, хто візьме томик у руки, пройде слідом за автором шляхами його героїв, убачить виразно змальовані характери і переживе правдиво подані людські почуття. Скажу лише, що «Круглянський міст» — це перша повість з «партизанського» прозаїчного циклу письменника; «Пастка», «Покохай мене, солдатику» — «фронтові» оповідки, присвячені різним періодам останньої війни, а дві інші повісті виходять на близьке минуле. Твори тематично, за стилем не схожі, написані в різні часи, але їх єднає гостра моральна проблематика, соцісьіьно-аналітичний, психологічний реалізм письменника.

В Україні Василя Бикова і його творчість знають давно. Aлe підростають нові покоління, і тому буде незайвим нагадати основні штрихи біографії одного з найкращих письменників сучасності.

Василь Володимирович Биков народився 19 червня 1924 року в селі Бички Ушацького району, що на Вітебщині, в селянській сімї. Його мати, на яку письменник схожий обличчям, прожила 93 роки. Вона мала м’яку, ласкаву, лагідну вдачу, мовчки несла свій жіночий клопіт. Батько, Володимир Федорович, до дітей ставився більш суворо. Він був «першим грамотієм» на селі, бо закінчив церковнопарафіяльну школу. Потім служив у царській армії, під час Першої світової війни разом з військами генерала Самсонова потрапив у німецький полон.

Взагалі в першій половині XX століття життя селян було непевне і тривожне: Перша світова війна, жовтневий переворот, громадянська війна, колективізація, голод, репресії…

Щодо рідного села Василя Бикова, то воно, як згадує письменник у автобіографічній книзі «Довга дорога додому», знаходилося «в якихось двох кілометрах від кордону з Польщею, і це відбивалося багато на чому — на побуті, політиці, самопочуванні людей».

Змалку майбутній літератор приохотився до книжок, читав усе, що траплялося під руку. В 1939 році, після закінчення восьми класів Кублицької середньої школи, Василь вступає на живописне відділення Вітебського художнього училища. По-перше, юнак мав безперечні художні здібності, що виявлялося потім неодноразово в його житті; по-друге, треба було вирватись із колгоспу, де люди страждали від утисків і безгрошів’я (а студенти все ж одержували невелику стипендію). Але незабаром цей «привілей» і видачу всього потрібного для навчання спорядження було скасовано. Василю довелося разом із друзями перебиватися випадковими заробітками на вантажній станції, щіточній фабриці, але в такий спосіб оплачувати підручники, матеріали, житло і харчування було неможливо. Він вирішує йти в школу професійного навчання, яку закінчує на початку червня 1941 року, одержавши направлення на працю в українське місто Шостку, що на Сумщині.

У життєвій і творчій долі Василя Бикова сусідній чудовий край, мила білоруському серцю Україна займає важливе, знакове місце. Тут його застав початок фашистської навали, у липні — серпні першого воєнного літа довелося копати окопи, траншеї, протитанкові рови, відступати з армією до Воронежа. Затим юнаків 1924 року народження направляють пішки в Саратовську область. Наприкінці 1941 року вони дійшли до станції Салти-ковка, де їх розподілили по колгоспах. Далі знову була школа ФЗН, де Василь навчався вже на шляховика. У серпні 1942 року настав час призову в армію. В запасному полку під Саратовом Бикову доводилося по десять годин у день навчатися військової справи, а ще й працювати на військових об’єктах, під час бомбардувань ліквідовувати пожежі в самому місті.

Після закінчення Саратовського артилерійського училища і присвоєння звання молодшого лейтенанта Василь Биков у жовтні 1943 року потрапляє на фронт, хоч перший бій ще ополченцем він прийняв на початку війни під Харковом…

У 2005 році я стояв над незаораною ні плугом, ні часом траншеєю, схили якої прошила густа трава, закріпили корені пишних кущів бузку. Трохи далі були окопи останньої війни. Вони також ясно проступали, хоч і маскувалися зеленим килимом степового різнотрав'я. Ззаду, за спиною, виднілося старе кладовище. Справа — схил, річечка, а далі плив за обрій, зливаючися з небом, безмежний степ. У пам’яті сам по собі висвітився один рядок з неповторної повісті Викова «Мертвим не болить»: «У вечірніх сутінках над засніженим степом віє солодкуватим, напрочуд запашним і домовитим димком махорки». У всьому цьому трагічному, безжальному своєю правдою творі ви не знайдете більше жодної такої спокійної, нейтральної фрази. Це відкриття вразило мене ще в 1966 році, коли студентом прочитав повість, яка перевернула душу, відкрила зовсім іншу війну, ні в чім не схожу на ту псевдогероїчну, шапкозакидальницьку, що нав'язувалася радянською пропагандою…

Тут, біля села Велика Северинка під Кіровоградом, у січні 1944 року в тяжкім бою з фашистами міг загинути великий білоруський письменник, а тоді командир взводу піхоти Василь Володимирович Биков.

Фронт почався для молоденького молодшого лейтенанта за Дніпром, який на той час уже форсували наші війська. Його стрілецький полк одразу потрапив у справжнє пекло. Невдалий наступ на Кривий Ріг, бої з численними жертвами за Олександрію і Знам’янку, а потім танкісти генерала Ротмістрова прорвали німецьку оборону і почали наближатися до Кіровограда. Піхота одержала завдання поширити прорив, невідступно тримаючися танків, і одночасно забезпечувати фланги. Наступати доводилося вночі, а вдень під безкінечними бомбардуваннями війська вели бій. Біля села Велика Северинка, назву якої Биков почув пізніше (і вона, за його словами, «стала брутальним знаком у… подальшій долі»), взвод окопався поблизу кладовища в ямах, звідки місцеві мешканці брали для своїх потреб пісок. Коли розвидніло, бійці побачили вдалечині будинки і комини великого міста. Весь день фашисти обстрілювали село з важких мінометів, не даючи просунутися далі, в степ. Надвечір, коли стемніло і стих мінометний вогонь, батальйон згорнувся в колону і пішов удовж кукурудзяного поля. Що було потім, назавжди залишилося в пам’яті молодшого лейтенанта, щоб відбитися згодом у творчості.

Вчителька Великосеверинської середньої школи Лизавета Дмитрівна Сергієнко багато років віддала пошукам документальних матеріалів, з’ясуванню детальної хроніки боїв за визволення села, збереженню пам’яті про кожного солдата і офіцера, які брали участь у тих боях. На перший її лист Василь Биков як уважна, співчутлива і обов’язкова людина відразу відгукнувся і пізніше по можливості допомагав їй та учням у пошуках:

«Уважаемая тов. Сергиенко (к сожалению, я не знаю вашего имени-отчества)!

Спасибо Вам огромное за память и за пластинки, которые я прослушал тотчас же после получения. Украинская песня помнится мне еще со времени войны и всегда трогает душу.

Очень хорошо, что Вы собираетесь устроить музей, я помогу Вам, чем смогу. Мы освобождали Северинку (399 стрелковый полк 111 СД) в начале января 1944 г.; помню, день провели на ее окраине, на кладбище; был бой, немцы вели огонь со стороны Кировограда. К вечеру мы свернули в степь, на гору, за реку и ночью в степи столкнулись с немецкими танками, которые разгромили наш батальон. Я был ранен в ногу, случайно подобран своими, которые привезли меня в какое-то село (не знаю названия), оставили в хате санчасти возле церкви, но назавтра оттуда всех нас выбили немцы, и я спасся в последнюю минуту — выполз из хаты и был подобран на последнюю повозку. Все это описано в моей повести „Мертвым не больно“ до того места, где мои герои попадают в плен к немцам. В действительности в плен я не попал — зарылся в скирду соломы. Потом я был в госпитале в Александрии, под Знаменкой, под ст. Цветково. Поскольку после той ночи в полк я не вернулся, то там посчитали меня погибшим, послали родителям похоронку, и в документах появился приказ об исключении меня из списков части как убитого 7 января и похороненного в дер. Большая Северинка, Кировоградской области».

Згодом у листах Василь Володимирович напише багато сердечних, зворушливих рядків українським друзям: «…Для меня Ваша Б.Северинка примерно то же, что и деревня, в которой я родился. Здесь родился во второй раз», «За Украину у меня сердце болит больше всего. Такая земля!.. Такой народ!.. Надо же… Остается только надеяться!».

У Великій Северинці ще за життя письменника його ім’я було присвоєно одній з вулиць. У Будинку культури приймає відвідувачів музей. Присвячені воєнній біографії і літературній творчості Быкова стенди дбайливо, зі смаком оформлені в сільській бібліотеці та середній школі. Під час зустрічі з учнями і вчителями я особисто мав можливість переконатися, як тривко зберігається тут пам’ять про великого білоруса…

З призовників 1920–1924 років народження, як свідчить статистика, вижило у війні лише три відсотки. Василь Биков, який воював у «матінці- піхоті», а затим допомагав їй вогнем славетних «сорокоп’яток», знищуючи фашистські танки, визволяв не тільки Україну. Він пройшов ще фронтовими дорогами Молдавії, Румунії, Угорщини, Югославії, Болгарії. Перемогу зустрів у Австрії. Неодноразово поранений, посічений осколками снарядів, один з яких залишився в тілі назавжди, хлопець усе ж вирвався з пекла, уцілів. Безумовно, це була щаслива випадковість. Пізніше армійського хліба попоїсти йому доведеться ще в Україні, у Білорусі, на Далекому Сході аж до 1955 року.

Чомусь хочеться вірити, що Вища Воля ласкаво посприяю білорусам, яким зазвичай не щастить. Вона зберегла життя Бикову, повернула на батьківщину, де повно і глибоко розкрився його могутній літературний талант.

Багато що з написаного про війну різними авторами кануло в Лету і не буде затребуване ні сучасним, ні майбутнім читачем. Це стосується не лише багатосторінкових, пафосних мемуарів радянських воєначальників. Будь-яка брехня, навіть літературна, прикрашена, оздоблена штучною художністю, викривається самим життям і, як непотребство, відкидається ним.

Зовсім інша доля у літератури, яка показує справжню війну. Показує не тільки подвиги, а й увесь бруд, гвалт, знущання, підлість, зраду, якими повниться через край будь-яка, навіть начебто і праведна, крывава колотнеча. На війні, як і в екстремальних ситуаціях мирного часу, відкриваються і світлі висоти, і темні закутки людської душі.

Героїчна тема розкривається Василем Биковим не через панорамні баталії, а через долі простих людей, через їх поведінку і вчинки, бо війна зрушила сам лад життя. Кожному, хто вкручений у її кривавий вир, доводиться проходити випробування на межі, а часто й поза межами можливого, і тоді яскраво виявляється справжня сутність людини.

Круто замішана на безкомпромісній правді, воєнна проза Василя Бикова, починаючи з «Останнього бійця», «Журавлиного крику», «Третьої ракети» і до останніх за часом написання творів, витримала читацький екзамен у СРСР, пішла у великий світ. Але свого часу майже кожний новий твір апологети сталінізму, фальшивої героїки зустрічали в штики, писали політичні доноси, наклепи, попсувавши письменникові багато нервів і крові. Головліт СРСР і БРСР, чиновники з ЦК КПРС, відділу пропаганди і агітації ЦК КПБ різали по живому сторінки підготовлених письменником книг. Знаю це добре, бо довелося брати участь у рятуванні рукописів свого найближчого земляка. Проте великий талант брав гору над усіма недоброзичливцями і мракобісами.

1964 року В. Биков стає лауреатом Літературної премії імені Якуба Коласа, в 1974 році — лауреатом Державної премії СРСР, у 1986 році — лауреатом Ленінської премії за видатну, «найбільш білоруську» повість «Знак біди».

1980 року йому надається звання народного письменника Білорусі, 1984 року — Героя Соціалістичної Праці.

Коли в країні розпочалися демократичні зміни, Василь Биков стає організатором «Мартирологу Білорусі», Білоруського народного фронту. Піагя проголошення незалежності Республіки Білорусь письменник для її зміцнення й оборони використовує свій високий літературний і громадський авторитет. Усюди він доводить, що білоруський народ має право на самовизначення, на цивилізоване, демократичне, заможне буття. Завдяки великій праці розуму і таланту улюблений мільйонами людей письменник просто природно стає в білоруській сучасності пророком, духовним лідером нації.

Але Василь Володимирович завжди залишався доступним, простим, щирим і делікатним у стосунках з людьми. А щодо друзів, то всі ми відчували його клопіт, ласку і навіть ніжність.

В останні роки життя за теперішнього автократичного режиму нападки на письменника, який був самостійним і самодостатнім, мульким і неприрученим будь-якою владою, який послідовно і твердо обстоював свою життєву позицію, не тільки повторилися, а й посилилися, перейшли межі пристойності. Сталося це тому, що він не сприймав тоталітаризм, диктат, Гвалт над людьми в будь-яких виявах, засуджував воєнізацію мирного життя, безсоромну експлуатацію політиканами «пострадянського poзливу» героїзму минулого для своїх корисливих, кон'юнктурних цілей, для самоствердження.

З квітня 1998 по травень 2003 року геніальний письменник вимушений мешкати на чужині: у Швеції, Фінляндії, Німеччині, Чехії. Помер Василь Биков удома в символічний день — 22 червня 2003 року. Похований на Східному кладовищі столиці Білорусі.

У неспинних болючих думках про білоруський народ, про його місце у світі у Василя Бикова є багато жорстких, безжальних оцінок ситуації. Цитую рядки з листа від 1 жовтня 2001 року, адресованого мені з Франкфурта- на-Майні: «Політика здихає, бо вся вона звиродніла, або квола. Як і народ, який ще не народився. Але якщо досі не народився, то вже і не народиться. У XXI столітті це — запізно. Залишаються тільки осколки у вигляді т. зв. інтелігенції».

Однак не треба думати, що Биков, нерідко пишучи й промовляючи такі гіркі слова, ставить хрест на народі. Таким чином він хоче ще раз сколихнути душі білорусів, змусити їх замислитися над своєю долею, над долею дітей, онуків, правнуків і розпочати національне врятування. Шанс залишається: «…Навіть ми, білоруси, можемо намогтися на багато що, коли припече надто пильно. Як це було в минулу війну. Тепер час не менш жахливий, і клопіт наш не менш пильний. Тому прокиньмося ж нарешті та візьмімося за леміш своєї великої потреби — налагоджувати справжню державність».

Незважаючи на те, що білоруське Відродження вже вкотре захлинається у вирі командно-адміністративної метушні, чиновницького гвалту і засилля нової русифікації, Василь Биков залишався його самовідданим і наполегливим будівничим. І в прозі, і в публіцистиці він не стомлювався переконувати співвітчизників, що не можна створити щось варте, якщо не любиш свою землю, не шануєш і не засвоюєш духовні скарби предків: рідну мову, культуру, традиції.

Ноти болю, а часом навіть відчаю не заглушують у його душі та творчості голос віри у свій народ. Недаремно книгу-сповідь «Довга дорога додому» він завершує такими рядками: «Щодо мене, певно, мій голос песимістичний, хоча душа моя прагне оптимізму. Як писала колись велика Леся Українка: „Без надії сподіваюсь“…»

У роки тоталітаризму, коли панували брехня і фальсифікації, Василь Биков одним з найперших серед письменників зробив могутній ривок і переможний прорив до правди, а тому в XXI столітті літераторам, незважаючи на будь-які нові перешкоди, неможливо ігнорувати цей неоціненний досвід мужності і самовідданості.

Наважуся стверджувати, що в наш технократичний, а тепер іще матеріально і морально біднуватий час справжня література не втратила своєї привабливості. Завважаю по собі: що міцніше тисне на мене життєве безладдя, могутня пропагандистська, антикультурна машина преси, телебачення і радіо, то частіше виникає наполегливе прагнення взяти з полиці добру книгу, зостатися з нею сам-на-сам.

Я постійно маю потребу перечитувати прозу та публіцистику Василя Викова. Бажаю і вам, дорогі друзі, світлих хвилин зустрічі з цією змістовною, талановитою книгою, яка, без сумніву, захопить кожну людину довірою до життя, природністю, щирістю, правдою.

Сергій Законников