Кумевава, син джунглів

НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ ЗВІР У ДЖУНГЛЯХ

Так ми пливли деякий час, а потім Кумевава спинив човен у маленькій затишній затоці і там прив’язав його до стовбура.

— Отут ми увійдемо в джунглі.

Хлопець зрізав кілька великих листків із банана й вирвав дві довгі шнуроподібні смужки з нижнього шару кори сусіднього дерева. По тому дбайливо загорнув черепашачі яйця у величезні листки й перев’язав пакунок смужкою кори так міцно, що ніякий звір не зміг би навіть нанюхати яєць, а дістатися до них і поготів. Кумевава залишив пакунок у човні.

Кількома ударами мачете він прорубав для нас стежку в джунглях. Ми увійшли в світанковий праліс, який щойно почав пробуджуватися.

Ліс оживав, всюди заворушилися звірі, своїм веселим гомоном вітаючи народження нового дня.

— Ми добре зробили, що вирушили так рано, — озвався я. — Здається, саме зараз починається життя в джунглях.

— Старий індіанець Малоа каже: «Гриби збирай після дощу. На полювання виходь рано-вранці!» — відповів на те Кумевава.

Я ступав, намагаючись зламати якомога менше гілочок і не порушити гармонії вранішньої природи.

Раптом малий індіанець спинився й показав мені чиїсь свіжі сліди на землі.

— Дві години тому тут пройшов ягуар, — сказав Кумевава.

Справді, навіть я міг визначити, що сліди були свіжі.

— Чи це правда, — спитав я, — що ягуар — найнебезпечніший звір в усій Амазонії?

— Інколи — так. Особливо коли він близько. А коли ягуар далеко — він зовсім безпечний.

— Гаразд, гаразд, юний друже, ти завжди розмірковуєш чи то від імені старого Малоа, чи…

Я не встиг вимовити до кінця своєї фрази, як зненацька ми почули незвичний звук, що наближався.

— Вепри! — схвильовано вигукнув хлопець. — Мерщій вилазьмо на дерево!

Хоч я й не розумів, чому він наполягає на цьому, проте з допомогою малого індіанця швиденько видряпався до першої товстої гілки сусіднього дерева, а потім пособив і йому.

Ми досягли цього безпечного місця майже в останню мить. Величезна ватага диких кабанів була вже зовсім близько. Вона бігла вперед, зчиняючи пекельний шум клацанням своїх зубиськ. Мабуть, із сотню вепрів мчало прямісінько на наше дерево. Якби ми лишилися внизу, вони звалили б нас на землю і своїми страшними іклами роздерли б на шматки.

Дивно було спостерігати всього з триметрової висоти цю ватагу хижих звірів, що з тупотом мчали джунглями, топчучи все на своєму шляху.

Я тремтячими руками стискав гілку, на якій заліг.

Кумевава тим часом приготував стрілу й лук, збираючись уполювати одного з вепрів. Я помітив найбільшого й показав на нього хлопцеві:

— Стріляй у цього!

— Це неможливо, — відказав він. — Якщо я вб’ю одного з них, усі інші атакуватимуть наше дерево так сильно, що вирвуть його з корінням і розтерзають нас. Вепр дуже мстивий. Тому можна вбити тільки останнього з ватаги, щоб інші не помітили.

Усе це хлопець прокричав мені на вухо, бо інакше я не почув би його за оглушливим клацанням кабанячих іклів!

І поки ця дика ватага пробігала внизу під нами, я думав про те, як нелегко бути індіанцем у джунглях, якщо треба знати так докладно життя і звичаї кожного хижого звіра. Та й не тільки це, а й різні хитромудрощі, щоб уникнути всіх небезпек.

Коли вепри зникли у джунглях і шум затих, унизу, в нас під ногами, залишився лежати останній із них. Його скосила стріла мого малого приятеля.

Ми спустилися з дерева й підійшли до нашої жертви. То був невеличкий вепр із двома чималими спірально вигнутими іклами. Важив він, певно, кілограмів п’ятдесят.

— Як же ми перенесемо цю тушу? — спитав я Кумеваву.

— А ми спершу засмажимо його. У тебе є сірники?

Я обмацав кишені й признався, що забув узяти їх із собою.

Проте це анітрохи не збентежило хлопця. Він озирнувся довкола й підійшов до поваленої сухої пальми. З допомогою мачете розрубав її стовбур і вирізав із середини два сухі шматки деревини. З одного з них він приготував гладеньку дощечку, а з другого — паличку. По тому сів на повалений стовбур, поклав дощечку на землю, притиснув її ногами і поставив на неї прямовисно паличку. Паличку почав крутити між долонями, притискуючи її кінець до дощечки.

Це тривало хвилин десять, але мені здалося, що минула ціла вічність. Хлопець ані на мить не припиняв напруженої роботи. Краплі поту стікали по його чолу. Нарешті в тому місці, де два шматочки дерева доторкалися один до одного, показався легкий димок. Ще якийсь час Кумевава розтирав далі, а коли дим почав з усіх боків підніматися від дощечки, підклав до цього місця шматок засохлого гриба й почав щосили дмухати на нього. Невдовзі з сухого гриба потягнувся вгору димок, а потім гриб загорівся.

Тим часом я встиг'назбирати трохи сухих гілок та хмизу, і ми розпалили багаття, гідне нашої здобичі. Поки вогонь добре розгорівся, ми очистили тушу вепра і закріпили її на рожні, забивши його в землю й підперши гіллякою.

Потім мій малий приятель ліг на рогозу, яку ми прихопили з човна, відпочити після напруженої роботи — полювання й розпалювання багаття, — а я пильнував печеню, стежив за тим, щоб вона підсмажувалася з усіх боків однаково і не пригорала.

Зійшло сонце. Своїм криваво-червоним промінням воно освітило верховіття дерев. З одного боку ледве можна було щось розгледіти поміж деревами крізь густий туман, зате з другого — серед стовбурів і ліан прозирала спокійна гладінь річки, в якій віддзеркалювалась ясна блакить неба. Свіжий ранок дихав миром і спокоєм. Ми з Кумевавою мовчки тішились цією красою, а тим часом язики полум’я облизували нашого дикого кабана.

Я лежав на спині, ліниво розглядаючи непорушні крони дерев над нами. Міркуючи про те, як це дивно, що мені зараз так добре, дарма що я нині так далеко від звичного міського життя, від моїх друзів і водночас оточений багатьма незнаними досі небезпеками. Та попри все це джунглі такі близькі мені, і малий індіанець, якого я щойно зустрів, — немов мій рідний брат. Хто знає, про що думав у цей час Кумевава? Можливо, і він відчував приязнь до мене, людини, що прийшла з далекого, невідомого йому світу, а може, мріяв про те, що колись і сам пізнає той далекий світ багатьох таємниць і незбагненних для нього чудес?

З роздумів мене вивело якесь дивне шарудіння вдалині: здавалося, ніби краплі дощу почали падати на листя.

— Невже це дощ іде, Кумеваво? — спитав я здивовано.

Кумевава сів і прислухався. Я помітив у нього на обличчі неспокій.

Ми обидва водночас глянули на землю. Двометрова змія дуже швидко проповзла за кілька кроків від нас. Кумевава незворушно чекав, поки змія зникне з наших очей, потім підхопився на ноги. Одразу ж по тому проповзли дві ящірки, кілька сороконіжок і комах, а за ними знову змія і черепаха. Тварини в паніці поспішали усі в тому самому напрямі, навіть не помічаючи нас.

За цей час оте дивне шарудіння помітно посилилось.

— Що сталося, Кумеваво? — спитав я.

— Наближаються мурахи-солдати. Нам теж треба тікати!

Найпершою моєю думкою було мерщій вилізти на дерево, щоб урятуватися — так само, як ми зробили під час наближення вепрів. Та тільки-но я почав видиратися вгору, як Кумевава зробив мені знак, щоб я скоріше спускався на землю.

Хлопець силкувався зняти вепра з вогню, але йому не вдалося цього зробити, бо той був дуже важкий і гарячий. Печеня наша впала у вогонь. Я хотів допомогти йому, та було запізно. У нас по ногах уже повзли мурахи. Від їхніх болючих укусів ми аж підстрибували. Спробували скинути їх руками, але це виявилось майже неможливим, так міцно вони впивалися в шкіру. А крім того, поки ми скидали одну, наповзало ще десять.

Кумевава гукнув мені, щоб я біг за ним.

Він помчав уперед поміж кущами чагарника так швидко, що я насилу встигав за ним. Невдовзі я втратив його з очей, але одразу ж почув, як він гукає мене, і міг таким чином орієнтуватися за його голосом.

Лише кілька метрів відділяло нас від берега річки. Ми зайшли у воду. Попереду ступав Кумевава, пробуючи дно річки своїм довгим ножем. Ми озирнулися. З того місця, де ми стояли по пояс у воді, видно було, як стовбури, гілки і листя дерев, так само, як трава і земля навкруги, вкриваються мільйонами і мільйонами мурах. Усе зробилося чорним-чорнісіньким, немовби чийсь невидимий пензель пофарбував чорною фарбою весь навколишній пейзаж. Це видовище супроводилося шарудінням, яке тепер посилилося до оглушливого барабанного бою.

Раптом ми побачили, що й берег перед нами вкрився тонкою, але густою чорною ковдрою.

Ті мурахи-солдати показали, що вони навіть вогню не бояться. Вони атакували його, як запеклого ворога. Звичайно, перші двадцять чи тридцять тисяч мурах згорали, але по їхніх трупах і попелу проходили незліченні мільйони інших. Здавалося, що це незвичайне військо рухається в певному напрямі, легко долаючи всі перешкоди і знищуючи на своєму шляху кожну живу істоту, котра не встигла вчасно втекти.

Після того, як мурашине військо досягло вигину річки, я гадав, що тепер уже воно неодмінно кудись поверне. Але тут на березі почала збиратися сила-силенна мурах. Здавалося, ці небезпечні комахи спробують атакувати нас. Та я глянув на Кумеваву — і його спокій втішив і мене.

І тоді сталося таке, у що я не міг би повірити, якби все це не відбулося перед моїми враженими очима.

Багато мільйонів мурах зібралося на невеликій площинці й злилося у великий клубок. Спершу він був завбільшки як футбольний м’яч, але комахи з лісу і з землі наповзали й наповзали з усіх боків, щоб збільшити своїми тілами цей м’яч, аж поки він не став заввишки з метр. І тоді, ніби зрушена якоюсь магічною силою, ця величезна куля поволі покотилася до води. Досягши берега, вона попливла-покотилася за течією до середини широкої ріки. Досягши середини, куля рухалася вперед, аж поки допливла до протилежного берега.

Ми з Кумевавою мовчки дивилися на цю незвичайну подорож живого величезного м’яча. Лиш після того, як мурашина армія була вже на протилежному березі, я запитливо глянув на свого малого приятеля.

— Тепер м’яч розпадеться, — пояснив мені Кумевава. — Армія мурах рухатиметься в тому самому напрямі, як і доти. А на березі зостануться тільки ті мурахи, котрі були на поверхні клубка і загинули, щоб своїми тілами захистити інших.

— Яка дивовижна самопожертва! — вигукнув я. — Ми, люди, могли б багато чого навчитися у різних тварин.

Ми вийшли з води. Аж тепер я помітив, що ноги в нас укриті пухирями від укусів мурах.

Підійшовши до нашого вогнища, ми знайшли там лише купу попелу. На ній лежав скелет дикого кабана, білий-білісінький, геть обгризений крихітними хижими створіннями.

Кілька хвилин ми сумно дивилися на рештки нашої здобичі.

Потім Кумевава сказав:

— Така сама доля спіткає й людину, котра через поранення, хворобу чи міцний сон не втече своєчасно.

— Або яка видереться на дерево замість того, щоб увійти в воду, — додав я.

— Ньїкучап сам відповів на запитання, який звір найнебезпечніший у джунглях.

— Той, який щойно нас атакував. Я не знаю, чи старий Малоа вже висловив цю думку чи ні, але сьогоднішнього мого досвіду достатньо, щоб зробити такий висновок.