Кумевава, син джунглів

ОСТАННІЙ ВЕЧІР У ДЖУНГЛЯХ

Ми поверталися до нашого табору. Гребти довелось проти течії річки. На дні човна лежали, крім пакунка з черепашачими яйцями і міцно зв’язаного броненосця, ще й лісовий індик та двійко червоно-жовтих папуг. Пташок Кумевава вполював стрілою. Я переконався, що з сорокаметрової відстані він влучає у ціль без промаху, але може несхибно спрямувати стрілу й на стометрову відстань.

Коли я потиснув хлопцеві руку, радіючи з його вправності, він на те відказав, що дорослі індіанські мисливці стріляють удвічі далі, ніж він, і також несхибно.

Веслуючи цілу годину, ми підпливли нарешті до нашого суденця, яке знаходилося тепер, на радість нам, уже зовсім близько до берега, і більша частина його виступала над водою. Отже, ремонтно-рятувальні роботи посувалися успішно.

Підійшовши ще ближче до судна, ми змогли розгледіти на березі всіх пасажирів, які вишикувалися в ряд уздовж каната й гуртом налягали на нього, підтягаючи наше судно до берега й водночас піднімаючи його.

Помітивши човен, капітан оголосив перерву. Пасажири оточили нас. Жінки, котрі сиділи коло вогнища, також прибігли подивитись.

Правду кажучи, не так ми самі з Кумевавою були об’єктом уваги, як та здобич, котру ми привезли. Адже з раннього ранку, відколи почалися роботи, і досі, а був уже полудень, вони нічого не їли. Тим-то й зрозуміло, що всі думали про смачні наїдки; які ми, можливо, привеземо з полювання, і про те, чи вистачить їх, щоб нагодувати всіх у таборі. Коли ми розіклали здобич на березі, це спричинило вибух загальної радості, бо з’ясувалося, що ми привезли з собою значно більше, ніж треба було для доброго обіду. Троє юнаків підняли малого мисливця на плечі й веселим маршем, з вигуками й сміхом, обнесли його навколо багаття.

— Ти чудовий мисливець, якщо можеш прогодувати тридцять осіб. Я не знаю, що б ми робили без тебе, — промовив літній чоловік, який збирав для Кумевави гроші.

Та Кумевава поводився так, ніби й не чув цих похвальних слів. Тільки стиха всміхався.

Потім чоловіки знову пішли витягати судно, а ми удвох з Кумевавою та ще кілька жінок заходилися чистити впольовану здобич і готувати обід.

Після цього малий індіанець заглибився в ліс і за кілька хвилин повернувся до вогнища з пучечком листків у руці. То була дикоросла цибуля, яка дуже добре згодилася для того, щоб трохи присмачити наш нашвидкоруч приготовлений обід, бо ніяких інших приправ ми не мали. Потім хлопець приніс іще кілька шматочків кори якогось дерева й почав ретельно розтирати їх між двома каменями на порошок. Той порошок мав смак червоного перцю, і невеличкої його кількості цілком вистачило на те, щоб зовсім змінити смак страви.

— Раз… два… три… разом! — чувся голос капітана.

До нас долинали різні голоси й звуки від берега, де трудилися матроси й пасажири, і щоразу судно посувалося на півметра — ривками. Нарешті почувся якийсь тріск — цей звук виник від тертя каната об стовбур дерева, і ми побачили, що судно наше поволеньки-поволі рушило до берега.

Пересвідчившись, що біля вогнища обійдуться й без мене, бо жінки самі готували обід, я приєднався до чоловіків на березі, ухопився й собі за канат і почав тягти судно разом з усіма.

— Обід готовий! — гукнула нараз одна з жінок.

Ніби за наказом, усі ми, на чолі з капітаном, полишили роботу й бігом подалися до вогнища, звідки чути було пахощі печені.

Черепашачі яйця й м’ясо броненосця поділили між усіма, а птицю залишили на вечерю.

М’ясо броненосця було біле й м’яке. Дарма що ніхто з нас ніколи доти не їв його, усі визнали, що воно дуже смачне.

Пополудні ми працювали далі — витягали судно. Коли ніс його було вже піднято дуже високо, ми прив’язали канат до корми, щоб і її витягти на берег.

До вечора і цю роботу було закінчено. Тепер ми могли ясно бачити те місце, де підводний стовбур зробив пробоїну в боковій частині суденця. Було проломлено тільки дві дошки.

Капітан запевнив нас, що все це можна легко відремонтувати протягом наступного ранку.

Отож, напевно, другого дня пополудні ми зможемо рушити далі.

— Виходить, завтра ми проведемо тут наш останній день? — спитав я з сумом, думаючи про те, що мені доведеться розлучитися з моїм маленьким другом.

— Авжеж, — відповів капітан, — і я певен, що ніхто з нас не пожалкує за цим.

Я не хотів заперечувати йому, отож промовчав. Водночас я помітив, що Кумевава кинув на мене погляд, у якому я виразно прочитав смуток.

Роботу було завершено, і тепер дехто з пасажирів відпочивав, дехто мився на березі річки.

— Ньїкучапе, ходімо, щось побачиш, — сказав Кумевава.

І він повів мене у глиб лісу, куди ще проникали останні промені сонця.

— Я гуляв тут поблизу і знайшов стежку. Нею звірі увечері і вранці ходять до річки пити воду. Чи Ньїкучап хоче піти зі мною — побачити звірів?

Звичайно, я хотів цього.

Кумевава показав мені стежку. Вона була геть уся поцяткована слідами. Деякі з них малий індіанець розшифрував мені. Він читав ті сліди, як розгорнуту книжку.

Ми вилізли на високе дерево поблизу річки. Тут ми надійно вмостилися на двох товстих гілляках, звідки відкривалася широка панорама: і річку, і стежку видно було, мов на долоні.

Тільки-но ми зручно всілися на дереві, ніби в ложі театру, як почули звуки, схожі на дитяче схлипування.

— Що це таке? — спитав я.

— Мавпи, — тихо відповів Кумевава і поклав вказівний палець собі на губи, даючи мені зрозуміти, що я мушу мовчати, аби мавпи нас не почули.

І для цього були всі підстави. За хвилину гілка на сусідньому дереві заворушилась і з неї почала спускатися на землю ціла мавпяча родина. Слідом за великим самцем спустилась трохи менша за нього самиця, несучи на спині мавпенятко. Усі вони були брунатного кольору, з довгими гнучкими хвостами. Мавпи підійшли до води і, напившись, почали купатися, пустувати. І мале мавпенятко також дістало повну гігієнічну процедуру, про що, звичайно, подбала мати.

Раптом нашу увагу привернув якийсь рух на стежці під нами. Там з’явився мурахоїд, котрий, повільно й велично погойдуючись, прямував до води. Був цей звір завбільшки як великий собака, а довгий хвіст його, вигнутий дугою, похитувався при кожному кроці. Але найдивнішою була голова. Тонка й дуже довга, чи не на півметра, вона закінчувалася гострокутником. Час від часу звір роззявляв рота, щоб вистромити довгий тоненький язик, яким він підбирав зі стежки мурашок. Довга шерсть його була чорного кольору з білою смугою на тулубі й на хвості. Мурахоїд мав великі закручені пазури на лапах, через що рухався незграбно. Та, незважаючи на це, звір був по-своєму гарний. У його рухах було щось таке величне, що, дивлячись на нього, ми затамували подих.

Раптом Кумевава схопив мене за руку. Що ж так схвилювало його? Обернувшись у той бік, куди був спрямований його погляд, я побачив уже знайомого жовтого ягуара з поцяткованою чорними плямами шерстю. Ритмічними й нечутними кроками ступав він по стежці, наближаючись до води. Та цього разу в його поважних манерах було щось ніби легковажне, безтурботне.

Моє серце забилось сильніше. Я знав, що за три метри під нами проходить у цю мить цар амазонських джунглів, хижий звір, перед яким усі мешканці пралісу тремтять від страху. Через те я був страшенно вражений тим, що побачив у наступні кілька секунд.

Ось ягуар підійшов до води. Я був певен, що зараз усі звірі вмить порозбігаються, щоб урятувати своє життя. Але, на превеликий мій подив, нічого подібного не сталося.

Мавпи й далі спокійно бавилися зі своїм мавпенятком, мурахоїд ще не висунув із води своєї гострої голови, поки ягуар шукав для себе поряд вільної місцини. Він витяг уперед голову над водою і почав хлистати водичку язиком, неначе здоровезний котяра.

Я кинув вражений погляд на свого малого приятеля, чекаючи пояснення.

— Уранці й увечері під час водопою у джунглях панує мир… Звірі не нападають одне на одного, — прошепотів мені Кумевава. Тепер я все зрозумів. Звірі ніби мають домовленість про перемир’я на світанкові й надвечірні години, коли навіть найлютіші вороги мирно зустрічаються біля водопою.

Напившись досхочу, ягуар двічі потягнувся й позіхнув. Потім вилизав язиком свою шерсть і знову повернувся у джунглі, звідки щойно прийшов.

Через кілька хвилин після того, як ягуар зник з очей, з’явився інший великий звір — тапір. Одразу за ним підійшла трохи менша самиця. Вони скидалися на великих свиней, а може, були навіть трохи більші. Носи в них були довгі й звисали донизу, неначе хоботи. Тапіри — то єдині товстошкірі тварини в приамазонських джунглях.

Поки подружня пара тапірів купалася, пустотливо перекочуючись у неглибокій воді, інші звірі один за одним поверталися до лісу.

Тим часом Кумевава вибрав найміцнішу зі своїх стріл, перевірив, чи правильно її вставлено, і завмер напоготові.

Так він чекав кілька хвилин, поки тапіри скінчили купання й рушили стежкою до джунглів. Самиця йшла попереду.

Тоді малий мисливець з усієї сили натягнув лук і випустив стрілу. Вона глибоко вп’ялася в потилицю самця. Постріл був такий несхибний, що тапір тої ж миті впав і застиг. Якби стріла влучила в якесь інше місце, звір міг би ще довго бігти лісом, поки не впав би.

Ми швидко спустилися з дерева й спробували підняти звіра, щоб дотягти його до нашого табору. Але нам не вдалося навіть зрушити його з місця. Тапір важив, мабуть, кілограмів півтораста.

Отож ми пішли до табору й покликали собі на допомогу з десяток моїх супутників. Четверо з них несли смолоскипи, бо тим часом споночіло, а інші з великими зусиллями потягли звіра до вогнища.

Коли ми підійшли туди, розміри вбитого тапіра викликали загальне захоплення. До нього долучалася й радість: адже тепер ми були забезпечені їжею на весь завтрашній день.

Четверо чоловіків заходилися білувати й тельбушити тапіра. Повідрізавши окремі частини туші, розвісили їх на гілках сусіднього дерева. Чоловіки мусили удвох піднімати один окіст тапіра — він був більший за окіст кабана.

Ми заговорили про те, чи варто одразу засмажити його, чи краще залишити цю роботу на завтрашній день. Хтось поцікавився, що думає про це малий мисливець.

Кумевава відповів:

— Малоа каже: «Сире м’ясо приваблює звірів, засмажене — людей».

Правду кажучи, ми не зрозуміли, що він цим хоче сказати, і тільки усміхнулися, ніби почули влучний дотеп.

Лише трохи перегодя ми збагнули глибокий зміст цих слів.