Кумевава, син джунглів

БИТВА 3 БРОНЕНОСЦЕМ

Залишивши позаду скелет єдиної нашої здобичі того ранку, ми почали заглиблюватись у праліс. А він дедалі густішав, і незабаром нам довелося прорубувати для себе стежку з допомогою мачете. Спочатку це робив Кумевава, та коли він стомився, на його місце став я.

Ми просувалися вперед дуже повільно. Гілки дерев раз у раз били нас так сильно, що від тих ударів усе тіло вкрилося синцями, а від уколів колючок на шкірі повідкривалися рани.

Коли попереду вже йшов я, Кумевава раптом схопив мене за пояс і так сильно потяг назад, що я впав на землю.

— Що ти робиш? — сердито вигукнув я. — Що за дитячі забавки?

— Лежи на землі, Ньїкучапе! — крикнув він і присів навпочіпки біля мене.

Кинувши погляд поперед себе, я побачив величезного удава-боа, різновид довжелезної змії, яка неквапливо розкручувалася з товстої гілки. Змія та мала, напевно, понад чотири метри завдовжки. Брунатні й чорні візерунки на тілі надавали своєрідної краси цьому страховиську. Проте за таких небезпечних обставин я не міг милуватися її красою.

Ми заклякли непорушно на землі, аж поки те страховидло розкрутилося з гілки й поповзло повільно у протилежному від нас напрямі.

Я знав, що ця змія не отруйна, однак дуже небезпечна. Вона спершу обвиває свою жертву — звіра чи людину, потім могутніми обіймами ламає їй усі кості, щоб зрештою заковтнути її. Боа має здатність неймовірно широко роззявляти свою пащу. Та коли змія проковтне вепра чи яку-небудь іншу велику тварину, черево її так роздимається, що вона зовсім не може рухатись і тому десь тижнів зо два лежить на тому самому місці, де проковтнула свою жертву, аж поки цілком перетравить її. У цей час боа не становить ніякої небезпеки, і його можна легко вбити чи спіймати для будь-якого зоопарку.

Коли змія зникла серед зелені джунглів, ми підвелися з землі, і я знову подякував моєму юному приятелеві, що він і цього разу врятував мене від великої небезпеки.

— Хто добре дивиться, той має два життя, — зауважив на те Кумевава словами старого Малоа.

— Двох життів для мене було б замало у цих джунглях, де небезпека чатує на кожному кроці,— відповів я.

— Коли Ньїкучап хоче жити довго, то хай приходить жити в джунглях з племенем каража й дізнається про небезпеки в джунглях. Як Ньїкучап хоче, Кумевава спитає вождя Ватау.

Кумевава говорив це, опустивши очі, ніби уникав мого погляду. Я зрозумів, що він цілком серйозно запрошує мене. Але слова, з допомогою яких він зробив свою пропозицію, давали мені змогу й не прийняти її, якщо я того не бажаю. Не надавши особливої уваги його словам, я відповів:

— Так, так, я з великим задоволенням приїхав би ще колись сюди, до мирного і сповненого небезпек життя серед ваших людей, але тепер мушу повертатися додому по великій воді.

Після довгого мовчання так само серйозно хлопчик спитав:

— Може, ти вирушиш на небесному човні?

Я ствердно кивнув головою на його запитання, зрозумівши, що він має на увазі літак.

Деякий час ми мовчки йшли ледь помітною лісовою стежкою. Біля одного засохлого дерева мій юний приятель спинився й почав уважно прислухатись. Ліворуч від нас щось рухалося.

Одразу по тому показався й винуватець шуму: це був броненосець, такий великий, якого мені зроду не доводилось бачити. Завбільшки він був як добре вгодований кабанчик, тіло його було вкрите панцером з білих пластинок, розділених на три частини: передню, середню й задню. На голові в нього я помітив трикутний шматок такого самого панцера, і довгий хвіст теж був обкладений кістяними кільцями.

Помітивши нас, панцерник згорнувся в клубок так, що захисна броня покрила все його тіло, і перетворився на тверду кістяну кулю.

Кумевава підняв його. Та якраз тоді, коли хлопець приготувався зв’язати свою здобич шнуром, панцерник умить вивернувся з рук малого індіанця і з блискавичною швидкістю поповз у гущавину лісу.

Кумевава одразу кинувся слідом за втікачем, але незабаром усіяний тернами кущ перепинив йому дорогу, і він змушений був облишити переслідування. Я побіг, щоб допомогти йому зробити стежку, розрубуючи ліани, та було вже пізно. Ми тільки побачили, як панцерник ковзнув у розколину на невеликому пагорку. То, певно, була його печера.

— Кумеваво, мені дуже шкода, що панцерник утік від нас, — промовив я, бажаючи хоч трохи втішити його. — Це вже сьогодні друга втрачена здобич.

— Здобич ще не зовсім втрачена. Малоа, старий індіанець, повчає: «Спробуй усе, а тоді вже кажи „неможливо“». Ми спробуємо димом вигнати його з печери. Треба знову розпалити вогонь.

І мій юний приятель присів навпочіпки з двома сухими гілочками в руках і почав швидко терти їх одна об одну. Це тривало, мабуть, хвилин з десять. Нарешті спалахнув вогонь.

Тим часом я назбирав досить багато сухих гілок та іхмизу, і невдовзі перед нами весело потріскувало багаття. За порадою Кумевави ми запхали палаючі гілочки, поклавши на них зверху побільше сухої трави, у розколину, в якій зник панцерник.

Після цього малий індіанець зрізав своїм мачете свіжий довгий листок пальми й сплів із нього велике віяло. Присівши навпочіпки перед тунелем-розколиною, він почав помахувати віялом так, що весь дим заганявся всередину печери. Крім того, він попросив мене назбирати якомога більше гілок і листя, яке дає найгустіший дим.

Кумевава ні на мить не припиняв своєї роботи, швидко-швидко махаючи віялом. Усе його тіло зросилося потом — він струминками стікав із нього. Через якийсь час я замінив його і тільки тоді переконався, яка це важка робота. І з мене теж витекли цілі річки поту.

У печері вже, певно, було повнісінько диму, бо струминки його почали виходити крізь кілька щілин на поверхню землі.

Всередині печери чулися сильні удари тіла звіра об стіни.

— Броненосець нервує! — сказав малий мисливець. — Він уже не знає, що робити. Лютує й бігає з одного боку до другого, щоб розбити стіну й вийти.

Безперечно, від густого диму бідолашний звір задихався.

Але Кумевава був задоволений. Не тому, що йому хотілося мучити звірів. Ні! Хлопець любив їх. Та, як кожен мисливець, він змагався, боровся зі звіром, і його єдиною метою було перемогти — перемогти за всяку ціну. Звір удається до своїх хитрощів, а мисливець — до своїх, і перемагає той, хто перехитрить іншого.

Раптом броненосець, геть очманілий від диму, показався перед нами серед палаючих гілок.

Малий мисливець мерщій облишив віяло й кинувся до входу в печеру, щоб схопити броненосця. А той, не розгубившись, різко повернувся, щоб знову чкурнути в свою не вельми затишну схованку. Він волів краще задихнутися, аніж потрапити до рук свого ворога — мисливця.

Та в останню мить Кумевава все-таки встиг схопити його обома руками за хвіст.

— Ньїкучапе, Ньїкучапе… Допоможи! — закричав хлопець, якого броненосець щосили тягнув у печеру.

Я підскочив, схопився обіруч за хвіст, укритий кістяними лусочками, й почав тягти броненосця разом із Кумевавою. Та навіть удвох ми ледве могли опиратися великій силі цієї розлюченої тварини. Уп’явшись пазурами в землю на дні печери, броненосець марно намагався врятуватися від нас. Нарешті нам пощастило витягти його із схованки. Одного удару рукояткою мачете по голові було досить, щоб оглушити звіра. Тепер ми могли спокійно перев’язати його, як пакунок.

Обидва ми були вельми задоволені й посідали трохи перепочити. Я вголос висловив свою думку:

— Добре було б дістати десь трохи свіжої води. Мене мучить спрага.

Кумевава мовчки підвівся й підійшов до ліани, що звисала з гілки дерева. Двома ударами мачете хлопець відрізав великий шмат ліани завдовжки з метр і подав мені.

— Ось тобі вода. Пий, Ньїкучапе! — сказав він.

Я всміхнувся, гадаючи, що він жартує. Помітивши мою недовіру, хлопець підніс один край ліани до рота, а другий підняв трохи вище. Тої ж миті з ліани, наче з якогось джерела, потекла вода.

Страшенно здивований, я зробив так само, втамувавши спрагу чистою й свіжою водою.

— Хіба Ньїкучап не знав про «водяну лілію»?

— Ні. Просто диво, коли ти встиг навчитися всього цього, Кумеваво?

— Час і потреба — найкращі вчителі. Ти вже знаєш, хто так каже.

— Авжеж, це Малоа, старий мудрець амазонських джунглів!