Лікар та душа. Основи логотерапії

II. Від психоаналізу до екзистенціального аналізу

Психотерапія намагається перемістити інстинктивні процеси до свідомості. Логотерапія, зі свого боку, шукає шляхи, як усвідомити духовні реалії. Екзистенціальний аналіз має на меті усвідомити відповідальність, оскільки вона – одна з основ життя людини. Якщо бути людиною означає бути свідомим і відповідальним, то екзистенціальний аналіз – це психотерапія, основою якої є свідомість відповідальності.

Відповідальність – це почуття обов’язку. Проте стосовно людей цей обов’язок можна зрозуміти тільки в контексті «сенсу» – неповторного значення життя кожної особи. Тож питання про сенс життя є першорядним, воно дуже часто виникає під час лікування як фізично, так і психічно хворих, виснажених духовними конфліктами пацієнтів. І не лікар ставить питання, а пацієнт запитує лікаря.

Питання про сенс життя, відверте чи приховане, є питанням глибоко людським. Тому пов’язані з ним сумніви ніколи не можна розглядати як прояв патології чи аномалії. Вони виражають частину найбільш людської природи особи. Адже ми можемо легко уявити високорозвинених тварин або комах, наприклад бджіл чи мурах, які в багатьох аспектах своєї соціальної організації фактично перевершують людину. Але ми не можемо уявити собі жодного створіння, яке б заперечувало сенс свого існування. Розмірковувати про своє життя чи пов’язані з ним сумніви може лише людина. Саме це, а не мова, поняттєве мислення чи випростана хода відрізняє людину від тварини.

Межова форма питання про сенс життя може буквально обезвладнити. Особливо це відчутно під час дорослішання, коли перед молодою людиною постає невизначеність людського життя, що вимагає духовної боротьби. Одного разу на занятті з біології в старшій школі вчитель пояснював, що життя різних організмів, зокрема людини, є «лише процесом окислення та згоряння». Один із учнів раптом зірвався на ноги та з типовою для молоді гарячковістю кинув питання: «Якщо це так, то який сенс має наше життя?» Цей юнак правильно зрозумів те, що людина існує на іншому рівні, ніж, скажімо, свічка, що згорає на столі. Сутність свічки (Гайдеґґер сказав би «Vorhanden-Sein») можна трактувати як процес згоряння. Але людина має абсолютно іншу форму буття. Людське існування набуває історичної форми. На відміну від існування тварин, воно завжди розміщене в історичному («структурованому», за Л. Бінсвангером) просторі й не може бути вилучене з його системи координат, яка завжди керується сенсом, хоча він може бути невербалізованим. Активність мурашника також можна назвати цілеспрямованою, але вона не має сенсу. Коли відсутній сенс – не можна уявити вимір «історичності». Мурашиний «народ» не має «історії».

Ервін Штраус (у книзі «Geschehnis und Erlebnis») показав, що реальність людського життя, яку він називає «Werdewirk-lichkeit», неможлива без чинника історичного часу. Особливо це стосується неврозів, де людина «деформує» цю реальність. Одним зі способів такого деформування є заперечення базового виміру людського існування, які Штраус називає «теперішністю» (presentist). Так він описує підхід, який відкидає будь-яке життєве спрямування; поведінку, яка не ґрунтується на минулому і не спрямовується на майбутнє, а пов’язана лише з неісторичним сьогоденням. Такому підходу часто надають перевагу невротики, обираючи життя «далеко від боротьби за існування», скажімо, на якомусь острові, де можна нічого не робити й спокійно засмагати під сонцем. Таке життя може підходити тваринам, але не людям. Воно буде приємним (ми не говоримо про хвилини «діонісійського» існування), вартісним та прийнятним тільки через обмеження самосприйняття. «Нормальна» людина (з погляду як «пересічності», так і «відповідності нормам етики») може приймати перспективу «сьогодення» тільки в певні хвилини і тільки певною мірою.

Час і причину прийняття такої перспективи вибирають свідомо. Наприклад, під час святкувань, коли ми, бажаючи забути про свої обов’язки, свідомо шукаємо забуття в алкогольному сп’янінні. Такі штучно створені ситуації полегшують натиск щоденних вимог. Але людина, принаймні людина Заходу, постійно підкоряється диктату цінностей, які необхідно творчо втілювати в життя. Проте це не означає, що така творчість не може запаморочити настільки, щоб притлумити почуття обов’язку. Будь-який тип людини схильний до такої небезпеки, коли особа настільки занурюється в засоби втілення цінностей, що забуває про остаточну мету, якою є самі цінності, як це описав Шелер у своєму трактаті про «буржуа». Цей клас переповнений величезною кількістю осіб, які тяжко працюють протягом усього тижня, щоб у неділю бути приголомшеними відпочинком та «нестачею» життєвого сенсу, яку вони усвідомлюють у цей день «неробства». Жертви «недільного неврозу» напиваються, щоб утекти від жаху перед духовною порожнечею.

Найчастіше питання про сенс життя постає в період дорослішання, однак воно може виникнути і пізніше, під впливом пережитого. І подібно до того, як зацікавлення цим питанням у період дорослішання не є симптомом захворювання, екзистенціальна криза, під час якої доросла людина намагається зрозуміти сенс життя, не має нічого спільного з патологією. Логотерапія та екзистенціальний аналіз зобов’язані впоратись із психічними проблемами і допомогти особам, які не хворіють у клінічному сенсі. Адже наша «психотерапія з духовним контекстом» спеціально розроблена для полегшення індивідуального світосприйняття через світоглядні проблеми. Проте логотерапія може допомогти пацієнтові і в разі наявності в нього клінічних симптомів. Вона може надати духовну підтримку, якої особливо потребує особа з психічною хворобою. Духовні проблеми не можна сприймати як «симптом». Можна стверджувати, покликаючись на Освальда Шварца, що вони є завжди «досягненнями» – чи то ті, які вже є в арсеналі пацієнта, чи ті, які ще будуть (із нашою допомогою). Це особливо стосується людей, здоров’я яких нестабільне не через внутрішні проблеми (як у невротиків), а через психічне розбалансування внаслідок зовнішніх причин. До них можемо зарахувати осіб, які, наприклад, втратили кохану людину, навколо якої оберталося їхнє життя, і тепер вони намагаються зрозуміти, чи їхнє життя ще має якийсь сенс. Горе тому, хто втратив віру в сенс життя в таких обставинах, хто залишився без жодних моральних резервів; кому не вистачає духовного волокна, яке може дати лише спрямований на життя світогляд. Через відсутність цього волокна (яке, щоб підтримувати, навіть не має бути чітко усвідомленим чи вербалізованим) людина в сутужні часи не здатна витримати удари долі і спромогтися на відсіч. Вона залишається морально неозброєною та беззахисною і цілком покладається на фатум.

Наведений нижче приклад показує, наскільки важливою є спрямованість на життя. Масштабне статистичне дослідження причин людського довголіття показало, що всі довгожителі мали «безхмарне», тобто позитивне ставлення до життя. Ставлення людини до життя постійно спливає на поверхню. Меланхоліки хоча й прагнуть, проте ніколи не можуть цілковито приховати негативне ставлення до життя. Такий психіатричний підхід одразу ж відкриває затаєну нудьгу. Якщо ми підозрюємо, що пацієнт єдиним звільненням від цієї нудьги вважає самогубство, варто використати таку діагностичну процедуру. Спершу запитуємо пацієнта, чи він думає про самогубство і чи його переслідують виявлені раніше схильності до самогубства. Пацієнт завжди заперечить це. Тоді слід поставити наступне запитання, із відповіді на яке зрозуміємо, чи пацієнт справді позбувся taedium vitae[12], чи тільки вдає, що позбувся. Ми просимо пояснити, наскільки б це жорстоко не звучало, чому в нього немає (або вже немає) думок про самогубство. Пацієнт, який насправді їх позбувся, негайно відповість, що повинен дбати про сім’ю тощо. Особа, яка прагне обдурити свого терапевта, буде збентеженою. Насправді вона починає шукати аргументів, щоб підтвердили «фальшиве» прийняття життя. Зазвичай такі пацієнти намагаються змінити тему розмови чи, якщо перебувають у лікарні, починають вимагати відправити їх додому. Люди психологічно нездатні придумувати аргументи «за життя» чи пояснювати, чому вони хочуть продовжувати жити, якщо їх переймають думки про самогубство. Якщо людина справді відмовилася від суїцидальних намірів, то вона відразу ж знайшла б такі аргументи. І в такому разі пацієнтові eo ipso[13] не докучали б думки про самогубство.

Питання про сенс життя можна розглядати по-різному. Поки що не торкатимемося проблем сенсу і мети життя в цілому, цікавості і складності переживання долі чи спротиву негативним подіям, що з нами відбуваються. Щоб отримати відповідь на ці питання, необхідно звернутися до спеціальних сфер релігії. Релігійна особа, яка вірить у Провидіння, може навіть не відчувати таких проблем. Для решти людства початком шляху має бути правильне формулювання цих питань. Спершу необхідно зрозуміти, чи взагалі таке питання має сенс.

Насправді наші пошуки мають обмежитися частиною проблеми сенсу. Ми не можемо сумніватися в «меті» Всесвіту. Мета трансцендентна тією мірою, якою вона є «зовнішньою» стосовно її «власника». Отже, найкраще, що можемо зробити, – надати питанням, що пов’язані з метою Всесвіту, форму «суперсенсу», вживаючи це слово, щоб передати ідею того, що розуміння всього поза нашими можливостями. Його можна порівняти з кантівським постулатом щодо розуму: наш розум вимагає існування, яке незбагненне для нас. Паскаль давно зауважив, що гілка ніколи не може зрозуміти змісту всього дерева. Сучасна біологія показала, що кожне живе створіння заблоковане в межах свого специфічного середовища, поза яке воно не в змозі вийти. Людина займає виняткове місце в світі, до якого надзвичайно пристосована, і може жити в будь-якому середовищі. Проте хто може ствердити, що над нашим світом немає суперсвіту? Як тварина не може вийти поза своє середовище, щоб зрозуміти світ людини, так само й людина навряд чи зможе хоча б схопити частинку суперсвіту, хоча й може до нього наблизитися в релігії чи побачити в одкровенні. Домашня тварина не розуміє, для чого людина її використовує. Як же тоді людина може знати, яка «остаточна» мета її життя і яким є суперсенс Усесвіту? Ми не погоджуємося з твердженням Гартманна, що людська воля і відповідальність суперечать прихованій меті, якій людина підпорядковується. Хоча й сам Гартманн визнавав, що людська воля є «волею всупереч залежності», оскільки воля людського розуму виходить за межі прав природи й оперує у вищих «сферах буття», які є «автономними» від нижчих сфер. На нашу думку, можна уявити аналогічне співвідношення між людською свободою та вищою реальністю, у якому людина наділена свободою, незважаючи на плани Провидіння стосовно неї, так само як свійські тварини живуть згідно зі своєю інстинктивною природою і водночас служать людині, тому що людина використовує їхні інстинкти для своїх потреб.

Отже, ставлення світу людей до суперсвіту ми розуміємо за аналогією відносин між «середовищем» тварин (Ікскюль) та світом людей[14]. Шлейх найбільш чітко сказав про ці відносини: «Бог сів за органи можливостей і зімпровізував світ. Бідні творіння, якими є ми, люди, можуть почути тільки vox humana. Він прекрасний, але яка ж прекрасна має бути цілість!»

Зрозуміло, що віра в cуперсенс чи як метафізичне поняття, чи як релігійне Провидіння надзвичайно важлива в психотерапії та психічній гігієні. Справжня віра, що походить із сили внутрішніх переконань, незмірно зміцнює життєздатність. Коли є така віра, то будь-що має сенс. Ніщо не здається «марним», «жодний учинок не залишиться необлікованим» (Вільдганс). Здається, що навіть світ маніфестує щось на зразок збереження духовної енергії. Жодна велика думка не пропаде, навіть якщо вона ніколи не була оприлюднена, навіть якщо її «взяли в могилу». Крізь призму такого світогляду навіть трагедії внутрішнього життя ніколи не здаються марними, навіть якщо їх ніхто не зауважив і ніколи не опише в жодному романі. «Роман», прожитий кожним індивідуумом, залишається незрівнянно більшим твором, ніж будь-коли написаний у книзі. Кожен із нас знає, що сенс його життя в якийсь спосіб зберігається і переховується. Таким чином, час, тлінність років не можуть вплинути на нього. Те, що ми були, також є видом буття, очевидно, найпевнішим його видом. Тож із цього погляду всі вчинки в житті можуть здаватися порятунком та використанням наданих можливостей. Тепер ці можливості вже забезпечені в минулому, і так буде всю вічність, і час більше не зможе їх змінити[15].

Ми розглянули питання про сенс життя у відношенні до Всесвіту. Тепер слід обміркувати часте серед пацієнтів питання про сенс їхнього власного життя. Багато пацієнтів часто відповідає на це питання в такий спосіб, що веде їх до етичного нігілізму. Вони доходять висновку, що основна мета всього їхнього життя – це задоволення, вважаючи незаперечною істиною те, що вся людська активність зумовлена прагненням щастя, що всі психічні процеси детерміновані виключно принципом задоволення. Ця теорія провідної ролі задоволення в психічному житті є, як відомо, однією з основ психоаналізу, де принцип реальності не протиставляється принципу задоволення, а є його простим розширенням та слугує його цілям.

На наш погляд, принцип задоволення є штучним витвором психології. Задоволення – це не мета наших прагнень, а наслідок їх досягнення. На це давно вказав Кант. Коментуючи гедонізм[16] та евдемонізм[17], Шелер зауважував, що, виконуючи якусь дію, ми не сприймаємо задоволення як її мету, радше наша діяльність поряд із очікуваною метою дасть нам задоволення. Теорія принципу задоволення ігнорує інтенційний аспект усієї психічної діяльності. Люди загалом не прагнуть задоволення, вони просто хочуть того, чого хочуть. Людські очікування мають незмірну кількість завершень, тоді як задоволення завжди набуває такої самої форми незалежно від того, чи виникає внаслідок етичної або неетичної поведінки. Тож зрозумілим є те, що використання принципу задоволення призведе до нівелювання відмінностей між усіма потенційними людськими цілями. Тоді було б цілком байдуже, що робить людина, оскільки всі її вчинки матимуть ту саму мету. Гроші, витрачені на проїдання, та благодійна жертовність стали б рівнозначними вчинками, слугували б тій самій меті – позбавлення неприємних відчуттів того, хто дає гроші.

Визначте поведінку в таких поняттях – і знеціните кожен справжній моральний порив людини. Насправді співчуття вже моральне саме по собі, навіть до того, як утілиться в дію. І тільки на перший погляд воно може давати задоволення лише з елімінації несправедливості. У тій самій ситуації одна особа може відчути співчуття, інша – садистичну зловтіху з чиїхось страждань, вона буде задоволеною, підтримуючи несправедливість. Якщо б було правдою, скажімо, те, що ми читаємо гарну книжку тільки заради задоволення, ми могли б точнісінько так само витрачати гроші на смачні солодощі. Насправді від задоволення чи його нестачі в житті мало що залежить. Людині в театрі байдуже, що вона дивиться – комедію чи трагедію. Її приваблює зміст, внутрішня цінність п’єси. Звичайно, ніхто не вважає, що неприємні відчуття, які виникають під час перегляду трагічних подій на сцені, є справжньою метою відвідування театру. Бо тоді всі театрали були б прихованими мазохістами.

Твердження, що задоволення є кінцевою метою всіх, а не тільки наслідком деяких дій, можна найефективніше спростувати, обернувши навпаки. Якщо, наприклад, було б правдою, що Наполеон розпочинав війну тільки для того, щоб отримати задоволення від перемоги (те саме задоволення, яке пересічний військовий може отримати, набиваючи собі черево, п’ючи чи вдаючись до розпусти), то зворотне твердження теж мало б бути правильним: «кінцевою метою» всіх останніх, програних битв Наполеона могло бути тільки відчуття неприємності, яке так само з’являється після поразок, як задоволення після перемог.

Якщо задоволення вважати метою всього життя, то таке життя зрештою неминуче здасться беззмістовним. Задоволення не може надати сенсу життю, бо що таке задоволення? Стан. Матеріаліст – а гедонізм зазвичай пов’язаний із матеріалізмом – сказав би, що задоволення – це лише стан клітин мозку. Чи справді варто жити, страждати, тяжко працювати тільки задля того, щоб викликати цей стан? Уявімо засуджену до смертної кари людину. Вирок має бути виконано за кілька годин, отож, їй пропонують вибрати будь-яке меню на останній обід. Чи є сенс засудженому смачно попоїсти перед смертю? Чи це потрібно організму, що за кілька годин помре? Чи клітини головного мозку ще раз осягнуть стан, названий задоволенням? Проте людина цілісіньке життя очікує на смерть, яка скасовує можливість відчувати задоволення. Кожен, хто поділяє цю нещасну думку, щоб бути послідовним, мав би засумніватися в сенсі такого життя. Така особа нагадує одного пацієнта, госпіталізованого після спроби самогубства. Пізніше він так описував свій досвід: «Я планував суїцид в іншій частині міста, і мені треба було туди дістатися. Міський транспорт уже не їздив, тож мені треба було скористатися таксі. Тоді я вловив себе на думці: а чи не варто заощадити трохи грошей? Я не міг стриматись і засміявся із себе, зі свого бажання заощадити кілька марок, хоча за якусь мить я мав бути вже мертвим».

Саме життя навчає більшість людей того, що «ми тут не тільки для насолоди». Тим, хто ще не опанував цей урок, варто ознайомитись із статистикою російського експериментального дослідника, яка показує, що пересічна людина протягом дня відчуває незрівнянно більше неприємного, ніж приємного. Отже, бачимо, наскільки принцип задоволення є «незадовільним» у теорії, але практика щоденного життя підтверджує те саме. Якщо ми запитаємо когось, чому він не чинить, на нашу думку, розсудливо, а його єдиним аргументом є: «Мені не хочеться, це неприємно», то така відповідь однозначно нас не задовольнить. Недостатність відповіді очевидна, бо ми ніколи не вважаємо приємність чи неприємність аргументом «за» або «проти» доцільності будь-якої дії.

Принцип задоволення залишається неприйнятним у ролі моральної максими, навіть якщо він є тим, чим його проголосив Фройд у праці «Поза принципом задоволення». Він описав його як похідну загальної тенденції органічного життя повернутися до спокою неорганічного світу. Фройд думав, що він зможе довести спорідненість усіх потреб приємності з тим, що він назвав інстинктом смерті. На нашу думку, цілком можливо, що ці первинні біологічні та психологічні тенденції можуть походити від більшого, можливо, універсального принципу спрощення, який веде до рівноваги в кожному вимірі буття. Аналогічний закон у фізиці називають теорією ентропії, процесу, що веде до завершального етапу Всесвіту. Психологічним корелятом ентропії можна вважати нірвану, доведення всіх психічних напружень до рівноваги шляхом звільнення від неприємних відчуттів, що може бути мікроскопічним еквівалентом макрокосмічної ентропії. Тобто нірвана може бути ентропією «зсередини». Однак принцип рівноваги суперечить принципу «індивідуації», який намагається кожне буття втримати як окрему сутність. Саме існування такої полярності свідчить, що формулювання настільки універсальних прав та космічних принципів стосовно етики веде нас у глухий кут. Бо явища такого масштабу мало впливають на наше суб’єктивне і моральне життя. Що ж змушує нас ототожнювати себе з усіма цими принципами та тенденціями? Наскільки наша етична система дотримується таких принципів, навіть якщо ми відкриваємо їх у нашому психічному житті? Можливо, нашим моральним обов’язком є протидія таким принципам.

Мабуть, через значну «природизацію» нашої освіти більшість із нас відчуває надмірну повагу до висновків так званих точних наук. Ми беззаперечно приймаємо картину світу, запропоновану фізикою. Але наскільки реальною є, наприклад, ентропія, якою нас лякає фізика? Наскільки реальною є універсальна загибель людства чи космічна катастрофа, яку прогнозує фізика? З огляду на такі передбачення всі наші зусилля і зусилля наших нащадків зводяться нанівець. Чи не є для нас «внутрішній досвід» звичного життя, неупередженого теоріями, сповненого задоволення від променів чудового заходу сонця, більш «реальним», ніж, скажімо, астрономічні підрахунки часу, коли Земля зіткнеться із Сонцем? Чи може до нас щось промовляти глибше, ніж безпосередній особистий досвід, глибоке почуття нашої людяності як відповідальності? Одного разу хтось зауважив, що найпевнішою наукою є свідомість. Теорії про фізіологічну природу життя, припущення, що радість – це впорядкований танець відповідних молекул, атомів чи електронів у сірій речовині мозку, не дуже переконливі. Так і особа, що переповнена найвищою творчою насолодою, щастям чи любов’ю, ніколи, навіть на мить, не засумнівається в тому, що її життя має сенс.

Радість, проте, може надати сенсу життю тільки тоді, якщо сама його має. Сенс радості не може міститись у ній самій, він фактично з’являється ззовні, бо радість завжди спрямована до якогось об’єкта. Шелер зауважував, що радість є емоцією з наміром і відрізняється від задоволення, яке він відносив до категорії мимовільних емоцій, що є станом організму. Тут ми знову пригадуємо поняття Ервіна Штрауса про спосіб життя в «сьогоденні». У цьому стані людина перебуває в умовному задоволенні (скажімо, у сп’янінні), не виходячи до світу предметів, який у цьому разі був би світом цінностей. Тільки тоді, коли емоції виникають із цінностей, індивід може відчувати чисту «радість». Це пояснює, чому радість ніколи не може бути самоціллю, тому що її не можна запланувати. Це чудово висловив К’єркеґор, ствердивши, що двері до щастя відчиняються ззовні. Кожен, хто намагається відчинити ці двері самостійно, тільки міцніше їх зачиняє. Людина, яка відчайдушно прагне бути щасливою, зачиняє собі дорогу до щастя. Отже, прагнення до уявного «остаточного» життєвого щастя саме по собі неможливе.

Цінність трансцендентна щодо акту, який має намір її втілити. Вона виходить за межі спрямованої до неї ціннісно-пізнавальної дії, аналогічно до об’єкта пізнання, який також міститься поза актом пізнавання. Феноменологія показала, що трансцендентна якість об’єкта наміру завжди відображена в його змісті. Якщо я бачу світильник, то факт, що він справді є там, де я його бачу, даний мені разом із моїм сприйняттям. Навіть якщо заплющу очі чи повернуся до нього спиною, він усе одно там залишиться. У сприйнятті об’єкта як чогось реального вже закладені його характеристики (саме ті, які я сприймаю), які не залежать від мого чи будь-чийого спостереження. Те саме стосується і пізнання цінностей. Якщо я зрозумів цінність, я сприйняв і те, що вона існує сама по собі, незалежно від того, чи я сприйму її чи ні.

Розглянемо конкретний приклад. Припустимо, якийсь чоловік зауважує, що врода його партнерки «дана» йому настільки, наскільки він перебуває в конкретному стані, а саме стані сексуального збудження. Він з’ясовує, що з послабленням збудження краса та естетична вартість кудись випаровуються. Тож на цій підставі він доходить висновку, що вроди насправді немає, це лише наслідок викривлення сприйняття надмірною чуттєвістю. Отже, органи його сприйняття не є чимось об’єктивним, це тільки відносні вартості, що залежні від конкретного стану його організму і піддаються його ж суб’єктивним інстинктам.

Але цей висновок помилковий. Безсумнівно, конкретний суб’єктивний стан є необхідною умовою для того, щоб певні вартості були взагалі очевидні. Безперечно, певна сприйнятливість є необхідним посередником чи органом[18] для сприйняття певних вартостей. Тільки це в жодному разі не спростовує об’єктивність вартостей, а радше їх передбачає. Естетичні та етичні цінності також є предметами сприйняття і, щоб бути зрозумілими, вимагають адекватних дій. У цих діях одночасно відкривається трансцендентність усіх цих об’єктів щодо пізнання, яке їх сприймає, а отже, відкривається й об’єктивність. Це, однак, не змінює наведеного раніше факту: наші цінності, так само як філософське ставлення в кожній конкретній ситуації, дають змогу нам бачити лише певний сегмент світу. Іншими словами, наше бачення обмежене нашою індивідуальною перспективою. Можливо, наші обов’язки містяться в кожному окремому завданні й щоразу змінюються. Об’єктивні цінності стають конкретними обов’язками, сприймаються у формі щоденно змінних вимог та особистих завдань.

В основі цих завдань певні значення, що можуть бути зрозумілі тільки через виконання цих завдань. Цілком можливо, що цілісність, з якої випливають усі конкретні зобов’язання, ніколи не стане очевидною для окремої людини, обмеженої перспективою своїх повсякденних обов’язків.

Кожна людина становить щось унікальне. Кожна ситуація в житті відбувається лише один раз. Безпосереднім завданням будь-якої особи є сприйняття цієї унікальності та неповторності. Таким чином, кожна людина в будь-яку мить може мати лише одне завдання. Ця неповторність визначає абсолютність саме цього завдання. Тому світ цінностей сприймається з погляду особистості, але для конкретної миті є лише одна відповідна перспектива. Тож абсолютна правдивість існує з огляду на відносність окремих поглядів.

Тому ми спробували опонувати базовому скептицизму, наявному в наших пацієнтів, навівши контраргументи, здатні послабити етичний нігілізм. Такі роздуми часто постають як додаткові, коли намагаємося розкрити повне багатство світу цінностей, зрозуміти його різноманіття та обсяг. Незважаючи на наші погляди про особливе завдання, люди також мають бути готові до змін. Іноді трапляється, що, попри всі докладені зусилля, завдання не посувається вперед, тоді як інше, зі своєю системою цінностей, здається гідною альтернативою. Людина повинна культивувати гнучкість, щоб мати змогу перемкнутися на іншу групу завдань, якщо вони пропонують можливість утілення цінностей.

Наскільки часто хтось із наших пацієнтів оплакує своє життя, яке, за його словами, позбавлене сенсу, оскільки його діяльність нібито не має важливого значення. У такі миті варто звернути увагу на те, що насправді наша професія чи кар’єра не є найважливішими. Вирішальне значення має те, як ми працюємо та наскільки реалізуємося там, де перебуваємо. Важлива не кількість повноважень, важливо, як ми їх виконуємо.

Проста людина, яка старанно виконує завдання, поставлені перед нею роботою та родиною, незважаючи на своє «непримітне» життя, є «важливішою» за «великого» державного діяча, який може вирішувати долю мільйонів одним підписом, але рішення якого мають погані наслідки. І будь-який неупереджений суддя оцінить таке «незначне» життя вище, ніж, наприклад, життя хірурга, якому довірили своє здоров’я багато хворих, але який виконує свої обов’язки без належного усвідомлення величезної відповідальності.

Цінності, які втілюються в творчих діях, ми називатимемо «творчими». Крім них, є ще й такі, що втілюються через досвід – «цінності досвіду». Саме вони втілюються через сприйнятливість до світу, наприклад до краси природи чи мистецтва. Не слід недооцінювати повноту сенсу, яку такі цінності надають людському життю. Особливе значення такого моменту в житті людини може бути перевершене просто інтенсивним досвідом, який вона переживає і який незалежний від будь-якої дії. Якщо хтось у цьому сумнівається, нехай порозмірковує про таку ситуацію. Уявіть, що в концертному залі сидить меломан, слухаючи улюблену симфонію. Його охоплюють незвичайні емоції, він відчуває особливу красу. Припустимо тепер, що в цей момент ми запитаємо, чи його життя має сенс. Він відповість, що варто жити хоча б задля таких неймовірних митей. Бо хоча це лише одна мить, але всемогутність життя може вимірюватися її величчю: висоту гори вимірюють не якоюсь із численних западин, а найвищою вершиною. Для життя також вирішальними є вершини, і одна мить може наповнити сенсом спогади цілого життя. Запитаймо альпініста, який бачив захід сонця серед вершин, у якого від величі природи аж затамувало подих, чи після такого досвіду його життя може видаватися позбавленим сенсу?

Можемо також запропонувати третю категорію можливих цінностей. Життя може набути сенсу навіть без багатого досвіду. Третя група цінностей виявляється безпосередньо в ставленні людини до обмежувальних факторів свого життя. Сама відповідь людини на ці обмеження може створити новий вимір цінностей, які, безсумнівно, належать до найвищих. Таким чином, жалюгідне існування, бідне на творчість і досвід, усе-таки ще дає останню і фактично найкращу нагоду для реалізації цінностей. Їх ми називатимемо «цінностями ставлення». Важливим є ставлення людини до незмінної долі. Нагода втілити цінності «ставлення» виникає тільки тоді, коли людина опиняється в ситуації конфронтації з непоборними тяжкими обставинами, які можна тільки прийняти. Спосіб, у який вона нестиме свій хрест, мобілізувавши мужність та гідність, які допоможуть їй витримати страждання, стане мірою її сповнення.

Як тільки ми додали цінності ставлення до переліку можливих сенсів життя, стало очевидним, що людина завжди зможе віднайти сенс свого життя. Життя людини зберігає свій сенс до її останнього подиху. Ми зобов’язані втілювати життєві цінності, навіть якщо це виключно цінності ставлення. Доки маємо свідомість, доти маємо й відповідальність. Ця відповідальність залишається з нами до останньої миті життя. Неважливо, наскільки складним є життя, завжди можна звернутися до цінностей ставлення. Тож наше початкове твердження, що бути людиною означає бути свідомим та відповідальним, набуває підтвердження в моральній сфері.

Протягом життя нагода втілювати цінності з тої чи іншої групи може змінюватися погодинно. Іноді життя вимагає від нас творчості, іншим разом необхідно звернутися до досвіду. Одного разу ми маємо збагатити світ своїми вчинками, іншого – збагатити себе власним досвідом. Часами вимоги конкретної миті можуть бути втілені вчинками, іноді слід прийняти славу досвіду. Людина може бути «зобов’язана» пізнати радість. Наприклад, сидячи в трамваї, спостерігати за чудовим заходом сонця або вдихати ніжний запах акацієвого цвіту. І той, хто в такі миті продовжує читати газету, може бути звинувачений у недбалості щодо своїх обов’язків.

Один із пацієнтів мав нагоду пізнати всі три категорії цінностей упродовж останнього етапу життя в драматичній послідовності. Молодий чоловік лежав у лікарні, знемагаючи від неоперабельної пухлини спинного мозку. Унаслідок паралічу він уже давно втратив можливість працювати й мусив відмовитися від професії. Тож він не мав більше можливості втілювати творчі цінності. Але навіть у такому стані царина цінностей досвіду лишалася для нього відкритою. Він проводив час, бесідуючи з іншими пацієнтами, розважаючи, втішаючи та заохочуючи їх. Він присвятив себе читанню хороших книг, особливо слуханню гарної музики по радіо. Одного разу, однак, він більше не міг витримати натиску навушників, а його руки були настільки паралізовані, що він більше не міг утримати книгу. Тепер його життя стало інакшим: до цієї миті він був змушений відмовитися від творчих цінностей на користь досвідних, тепер же він мав перейти до цінностей ставлення. Тепер він узяв на себе роль радника і допомагав своїм товаришам перебороти страждання, намагаючись бути взірцем для них. Він мужньо терпів власні страждання. За день до своєї смерті – яку він передбачав – він знав, що черговому лікарю наказали зробити йому вночі ін’єкцію морфіну. Що ж зробив хворий? Коли лікар удень прийшов відвідати хворого, пацієнт попросив, щоб лікар зробив ін’єкцію ввечері, не перериваючи нічного відпочинку.

Ми повинні запитати себе, чи маємо право позбавляти невиліковно хворого пацієнта шансу «померти власною смертю», шансу наповнити своє життя сенсом до останньої миті, навіть якщо йому лишилося тільки втілювати цінності досвіду, єдині, якими пацієнт може полегшити своє страждання на останньому етапі життя. Його смерть доповнює сенс його життя. Тут ми торкаємося проблеми евтаназії, «вбивства з милосердя». Евтаназія в більш вузькому і спеціальному значенні слова – забезпечення легкої смерті – ніколи не була проблемою для лікарів. Лікар ставиться з розумінням до припинення страждань за допомогою ліків. Вибір моменту, коли дати ліки, є тільки питанням такту і не потребує докладного обговорення. Але останнім часом частішають спроби легалізувати евтаназію не тільки з метою припинення страждань, але й для переривання життя тих, хто, вважають, не повинен далі жити.

Щоб відповісти на це питання, спершу слід визнати, що лікар не має права оцінювати вартість людського життя. Суспільство поклало на нього завдання допомагати тим, хто потребує його допомоги, полегшувати біль там, де це необхідно, лікувати, якщо можливо, та опікуватися тими, хто не підлягає лікуванню. Якщо пацієнти, їхні близькі та рідні не були б переконані, що лікар погоджується з такими настановами, вони йому ніколи б не повірили.

Пацієнт ніколи б не знав, чи лікар приходить як помічник чи як кат.

Це принципова позиція, що не допускає винятків. Вона належить до невиліковних хвороб як розуму, так і тіла. До того ж хто може з упевненістю сказати, що психоз, який зараз уважають невиліковним, залишатиметься таким і надалі? Ми повинні пам’ятати, що хоча психіатр і може мати цілковиту рацію, ставлячи діагноз невиліковного психічного захворювання, проте він ніколи не може бути достатньо впевненим, щоб оцінювати право пацієнта на життя. Ми знаємо випадок, коли чоловік лежав у ліжку протягом повних п’яти років. Його життя підтримували штучним харчуванням, м’язи його ніг атрофувались. Можна запитати, чи не було б краще покласти край такому нещастю? Однак справа набула несподіваного розвитку. Одного разу пацієнт попросив дозволу на харчування в звичному режимі і спробував уставати з ліжка. Він учився ходити, поки атрофовані м’язи не почали знову нормально фунціонувати. Через кілька тижнів його виписали з лікарні, і незабаром він почав читати лекції. Одного дня він виступав перед маленькою групою психіатрів, розповідаючи про свої відчуття і враження протягом перебігу хвороби.

Наші опоненти можуть заперечити: психічно хвора особа неспроможна відстоювати власні інтереси. Тому ми, лікарі, повинні зробити крок до припинення пацієнтового життя, оскільки можна припустити, що хворий сам би хотів смерті, якби божевілля не затьмарило його свідомості

Логотерапевт займає цілком іншу позицію. Лікар повинен діяти як агент хворої волі пацієнта до життя і як прихильник його права на життя. Лікар не може позбавляти хворого цього права. Повчальним є випадок молодого лікаря, у якого розвинулася меланома і який поставив собі правильний діагноз. Колеги марно намагалися переконати його, що він не хворий. Вони зайшли настільки далеко, що замінили його сечу для аналізів, домігшись негативного результату. Тоді той лікар прокрався вночі в лабораторію і самостійно зробив аналіз своєї сечі. Друзі побоювалися, що він скоїть самогубство. Натомість лікар почав чимраз частіше сумніватись у правильності свого початкового діагнозу. На жаль, він з’ясував причину своєї хвороби тоді, коли метастази вже перекинулися на печінку. Таким чином, він несвідомо обманював себе, адже на останніх стадіях захворювання воля до життя повстала проти наближення смерті. Ми повинні поважати цю волю і не відмовляти людині в її праві на життя з огляду на якусь ідеологію.

Часто можна почути інший аргумент, що пацієнти, які мають невиліковні психічні захворювання (особливо ті, що народилися неповносправними), становлять економічний тягар для суспільства. Що ми можемо відповісти на це? Насправді ідіоти[19], які принаймні возять тачки на якомусь підприємстві, можуть бути набагато більш «продуктивними», ніж, скажімо, старі дідусі та бабусі, що доживають свого віку. Якщо їхнім родичам запропонувати покінчити зі старенькими, бо ті вже некорисні для суспільства, то вони б жахнулися від такої пропозиції і, звичайно, не погодилися б. (Утім ті ж добрі громадяни, які поважають людей похилого віку, можуть бути прихильниками милосердного вбивства непристосованих до життя.) Кожен із нас повинен визнати, що людина, яка є незамінним об’єктом любові своїх родичів, – це людина, життя якої має сенс. Однак не всі усвідомлюють, що батьки зазвичай люблять та ревно захищають розумово відсталих дітей, принаймні через їхню безпорадність.

На наш погляд, обов’язок лікаря – рятувати людське життя скрізь, де він тільки може, навіть тоді, коли стикається з пацієнтом, який хоче покінчити життя самогубством. У цій ситуації лікар постає перед вибором: він повинен залишити потенційного самогубця на присуд долі, яку той добровільно вибрав, а чи має приборкати волю самогубця, одного разу вже виражену в дії? Незважаючи на те що таку волю слід поважати, кожен лікар, перешкоджаючи суїциду пацієнта, стає його суддею, замість того щоб дати йому змогу йти своєю дорогою. Ми ж уважаємо, що, коли «доля» (чи Провидіння) мала на меті не перешкоджати людині, втомленій життям, померти, вона знайшла б способи запобігти втручанню лікаря. Якщо доля передає ймовірне самогубство в руки лікаря ще до того, як воно буде скоєне, то він завжди повинен бути лікарем, а ухвалювати рішення в справі про життя чи смерть пацієнта він має лише на основі своєї особистої життєвої філософії.

У попередньому фрагменті ми розглянули проблему самогубства ззовні, з погляду лікаря, який може ухвалити різні рішення. Тепер ми б хотіли поглянути на цю проблему зсередини, зрозуміти мотиви вчинків особи, що перебуває в депресії, та з’ясувати, чи вони обґрунтовані. Інколи чуємо вислів «самогубство з розрахунку». Це коли людина на підставі свого попереднього досвіду вирішує, що її подальше життя не має сенсу. Питання, однак, полягає в тому, чи може такий досвід бути настільки негативним, що життя цієї людини не матиме сенсу.

По-перше, сумнівно, на нашу думку, щоб хтось об’єктивно підбив підсумки свого життя. Навіть коли певна особа доходить висновку про нерозв’язність своїх життєвих проблем, вирішивши, що єдиним виходом для неї є самогубство. Незалежно від того, наскільки сильне її переконання в правильності такого висновку, воно є суб’єктивним. Якщо хоча б в одному випадку помилятиметься той, хто, переконавшись у безнадійності своєї ситуації, вирішив скоїти суїцид, знайшовши інший вихід, тоді кожне самогубство буде ipso facto[20] безпідставним. Бо ж кожен, хто зважився на самогубство, має таке ж тверде суб’єктивне переконання, що це для нього найправильніший шлях. Але ж ніхто з таких людей не може знати заздалегідь, чи він об’єктивно та правильно оцінює ситуацію і чи наступні події не переконають його в тому, що він помилявся.

Теоретично можна уявити, що самогубство іноді може бути виправдане як свідома жертва. Однак зі свого досвіду знаємо, що мотиви навіть таких самогубств насправді занадто часто виникають через обурення людини, яка зважилася на самогубство, і що навіть із таких безнадійних ситуацій можна знайти інший вихід. Тому ми вважаємо, що самогубство ніколи не є етично виправданим. Навіть у разі розкаяння за вчинене. Адже самогубство не дає змоги самовбивці позбавити людей страждань, яких він їм завдав. І замість того щоб виправити скоєне раніше, усуває тільки его самогубця.

Звернімося до випадків, коли мотивами самогубства є хворобливий стан психіки людини. Ґрунтовні психіатричні дослідження можуть довести, що жодне самогубство ніколи не відбувається без певної психопатологічної основи. Однак це питання не є предметом нашого розгляду в пропонованій праці. Наша мета – переконати потенційного самовбивцю, що позбавляти себе життя безглуздо. Сподіваємося, що це можна зробити, використавши об’єктивні аргументи і застосувавши методи логотерапії.

Варто зазначити, що відчуття втоми людини від життя належить до емоцій, а емоції ніколи не є аргументами. В етичному контексті це питання звучатиме так: чи зневіриться людина. (Проте в етичному контексті задоволення не може бути для людини аргументом на користь рішення жити далі.)

Там, де класична психотерапія не може допомогти, слід звернутися до методу логотерапії. Відмінність логотерапевтичного підходу від класичної психотерапії чітко показано в наступному прикладі.

«Пацієнтові» призначили психіатричне лікування з огляду на його намір скоїти самогубство, у якому він відверто зізнався після госпіталізації. Проте в нього не виявлено жодних очевидних симптомів психозу. Аргументи, наведені директорові закладу, видавалися логічно бездоганними. Пацієнт стверджував, що кожна людина має право вирішувати, чи хоче вона далі жити. Він протестував проти обмеження своєї свободи та лікування, адже вважав себе психічно здоровим. Директор затвердив діагноз «психічно здоровий» та виписав пацієнта як людину, з якою все «гаразд». Той уже виходив із лікарні, коли раптом один із психіатрів переконав директора, що людина може бути психічно здоровою, але мати духовні проблеми, та запропонував порозмовляти з пацієнтом. Як не дивно, але за короткий проміжок часу лікареві вдалося пояснити пацієнтові, що свобода людини – це не «свобода від», а «свобода до», свобода бути відповідальним. Протягом наступної серії зустрічей лікаря з пацієнтом той перестав думати про самогубство.

Звичайно, лікар поводився не так, як завжди. Одначе хто може заперечити правильність такої поведінки з огляду на проблему, яку вона допомогла вирішити? Такий світоглядний диспут між лікарем і пацієнтом був єдиним можливим засобом, що допоміг пацієнтові повернути жагу до життя за такий короткий проміжок часу.

Їхня бесіда передбачала як логотерапевтичну фазу, що мала на меті подолати суїцидальні наміри пацієнта на філософському рівні, так і психотерапевтичну (у класичному розумінні), коли лікар намагався уточнити психологічний фон такого рішення пацієнта. Під час цієї психотерапії виявилося, що одним із мотивів самогубства пацієнта було його бажання помститися суспільству, яке погано ставилося до хворого. Важливо, що після лікування цей чоловік вирішив показати іншим, ким він був насправді і наскільки цінним та значущим було його життя. Під час розмов він наголошував, що скрутне економічне становище не було причиною рішення про суїцид, що наявність грошей йому б не допомогла. Натомість він «потребував якогось сенсу у своєму житті» та «рятувався від цієї порожнечі».

Ми розмовляли про свободу бути відповідальним. Але ця свобода сама по собі передбачає почуття відповідальності. Навіть у найбільш радикальній формі втечі від відповідальності – втечі від самого життя через суїцид – людина не може уникнути своєї відповідальності. Бо вона вчиняє акт самогубства добровільно (звичайно, припускаємо, що вона є психічно здоровою). Вона не може уникнути того, від чого втікає. Відповідальність не відпустить її, і в такий спосіб проблему не можна розв’язати. Тож ми мусимо знову і знову наголошувати, що потенційне самогубство, забираючи життя в людини, не може вирішити жодної її проблеми. Слід показати, наскільки вибір пацієнта нагадує шахіста, який, зіткнувшись протягом гри зі складною проблемою, просто скидає всі фігури з дошки. Це не є розв’язанням шахової проблеми, а самогубство – життєвої. Так само як шахіст порушує правила гри в шахи, людина, яка вибирає самогубство, порушує правила гри в життя. Правила не вимагають від нас виграти за будь-яку ціну. Важливо, щоб ми ніколи не здавались[21].

Ми хочемо навчити пацієнтів того, що Альберт Швейцер назвав повагою до життя. Але переконати їх у тому, що життя безцінне, можна, лише надавши їхньому життю сенсу, допомігши їм збагнути мету свого життя. «Той, хто хоче жити, витримає будь-які життєві обставини», – казав Ніцше. Переконання пацієнта в тому, що в нього є власна життєва мета, має величезну психотерапевтичну та психогігієнічну цінність. Ми переконані, що ніщо так не допоможе людині подолати об’єктивні труднощі чи суб’єктивні негаразди, як усвідомлення того, що вона має в житті свою мету. Наявність такої мети робить людину незамінною і надає її життю унікальності. Висловлювання Ніцше свідчить про те, що життєві обставини, тобто певні труднощі та зневіра, відступають настільки, наскільки бажання жити стає першорядним. Але не тільки. З погляду життєвої мети, що складніші обставини, то життя має більше сенсу. Можна провести аналогію з життям спортсменів. Спортсмен ставить перед собою завдання таким чином, щоб, виконуючи їх, самостверджуватися. Подумайте про біг або перегони на конях із перешкодами як про аналогію до проблем у нашому житті. Чи життєві труднощі не є всього-на-всього перевіркою нашої витривалості та не роблять нас сильнішими і відважнішими?

Наша мета – допомогти пацієнтові осягнути сенс свого життя, перейти від стану «пацієнта» до стану «агента». Для цього пацієнтові недостатньо тільки усвідомити, що його життя є постійним намаганням утілити певні цінності. Йому також необхідно довести, що завдання, за яке він відповідає, є завжди винятковим. Цю винятковість розуміємо і як особливість кожного завдання, і як унікальність кожної людини. Тож вона постійно змінюється відповідно до неповторності кожної ситуації. Нам слід лише нагадати про те, що Шелер назвав «ситуаційними цінностями», які відрізняються від «вічних цінностей» тим, що другі наявні завжди й обов’язкові для кожного. У певному сенсі ці ситуаційні цінності також є завжди й очікують настання слушної миті, коли людина скористається єдиною можливістю їх утілення. Якщо цією можливістю знехтуємо, то втратимо їх безповоротно і ніколи не реалізуємо ситуативного потенціалу, пропустивши своєчасну нагоду.

Отже, фактори унікальності та неповторності є важливими складниками сенсу людського буття. Завдяки сучасній екзистенціальній філософії ми розуміємо, що життя людини є за своєю суттю конкретним та суб’єктивним. Екзистенціалісти наголошують на цих характеристиках, щоб відновити на сцені сучасності моральну відповідальність. Недарма екзистенціальну філософію назвали філософією «заклику». Вона визначає людське життя як унікальне, непрямо спонукаючи кожну людину актуалізувати у своєму житті цю унікальність та неповторність можливостей.

Мета екзистенціального аналізу та логотерапії – привести пацієнта до максимально можливої концентрації та відданості. Тож наше завдання – показати, наскільки життя кожного з нас має унікальну мету, до якої веде лише одна дорога. Людина, йдучи цією дорогою, нагадує пілота літака, якого спрямовують в аеропорт через нічний туман до «сліпого» приземлення. Методика давно відома, радіостанція в аеропорту передає пілотові два різні сигнали, кожен із яких покриває свою ділянку. Правильний курс – якраз на перетині цих двох ділянок, і тут пілот чує чіткий тон сигналу. Він іде до своєї мети, дотримуючись незмінного тону сигналу. Аналогічно і кожна людина в усіх життєвих ситуаціях завжди має перед собою єдиний і унікальний курс, дотримуючись якого, може досягти реалізації своїх найбільш особистих можливостей.

Але якщо пацієнт стверджує, що він не знає своєї життєвої мети, що унікальні можливості його власного життя для нього неочевидні? Тоді ми можемо тільки відповісти, що невідкладним завданням для нього є знайти дорогу до власної мети, просуваючись до унікальності й неповторності власного життєвого змісту. Якже ж зрозуміти внутрішні можливості кожної людини? Іншими словами, як людина має збагнути відмінність між тим, ким вона є і ким повинна бути. Немає ліпшої відповіді за ту, яку дав Ґете: «Як ми можемо зрозуміти себе? Ніколи через роздуми, а тільки через учинки. Намагайтеся виконувати свої обов’язки, і ви незабаром дізнаєтеся, ким ви є. Але чим є обов’язки? Вимогами конкретного дня».

Трапляються, однак, люди, які визнають винятковий характер своїх життєвих завдань і бажають реалізувати свої конкретні неповторні ситуативні цінності, але які ще вважають свою особисту ситуацію «безнадійною». Ми повинні передусім відповісти на питання, що означає «безнадійна»? Адже людина не може передбачити свого майбутнього. Не може цього зробити хоча б тому, що це знання негайно вплинуло б на її теперішню поведінку, унаслідок чого змінилося б саме майбутнє. Таким чином, майбутнє щоразу змінювалося б, і оригінальне передбачення було б фальшивим.

Оскільки людина не може пророкувати майбутнє, вона ніколи не зможе стверджувати, чи майбутнє містить можливості для реалізації цінностей. Одного темношкірого, якого було засуджено до пожиттєвої каторги, перевозили з Марселя на Острів Диявола. У відкритому морі на пароплаві спалахнула пожежа. Засудженого, надзвичайно сильного чоловіка, звільнено з кайданів, і він урятував життя десяти осіб. Пізніше, з огляду на цей акт героїзму, його вирок було змінено. Якщо цього чоловіка на набережній Марселя запитати, чи решта його життя має сенс, він, мабуть, заперечив би. Ніхто не може знати, що підготувало для нього життя чи які миті величі ще на нього чекають.

Ніхто не має права виправдовуватися своїми недоліками, тобто применшувати власні можливості. Незалежно від того, наскільки людина невдоволена собою, наскільки картає себе через помилки і наскільки суворо осуджує себе, уже те, що вона так чинить, доводить, що вона не є настільки нещасною, як їй здається. Так само як оплакування відносності та суб’єктивності всіх знань і цінностей припускає їх об’єктивність, моральне самоприниження передбачає ідеальну особистість, якою слід бути. Тож той, хто судить себе жорстоко, помічає цінності, намагаючись утілити їх у життя. Прирівнюючи себе до ідеалу, не можна залишатися цілком безвартісним. Бо, осягаючи ідеал, ми досягаємо його рівня, позбавляючись таким чином нікчемності. «Якби наше око не було сонячним, то ніколи б не побачило сонця…»

Те саме стосується і тих узагальнень морального відчаю, які викликають фундаментальні сумніви в моральності людства. Цей тип мислення стверджує, що людина є злою сама по собі, злою за своєю природою[22]. Але цей різновид етичного Weltschmerz[23] не повинен паралізувати будь-чиї етичні дії. Дехто заявляє, що «всі люди є лише егоїстами» і що випадкові акти альтруїзму насправді також є егоїзмом, оскільки вдавання до альтруїзму звільняє від неспокою, викликаного співчуттям. Цим людям відповімо так: елімінація неспокою, викликаного співчуттям, є не причиною, а наслідком; щобільше, те, що ми стверджували щодо життя індивіда, стосується всього людства. І за аналогією з пасмами гір в оцінюванні історії конкретної ери вирішальними є вершини. Життя кількох інтелектуальних чи етичних геніїв чи навіть однієї особи, яку ми по-справжньому любимо, може надати достатньо підстав для виправдання людства в цілому.

Якщо, врешті-решт, погодитися з тим, що вічні та величні ідеали людства повсюдно використовують як засоби досягнення мети в політиці, бізнесі, особистих еротичних пригодах чи марнославстві, ми можемо відповісти: це лише свідчить про нетлінну силу цих ідеалів і показує, що вони є обов’язковими для всіх. Бо якщо такий тип поведінки, щоб бути ефективним, має маскуватися моральністю, то це означає, що моральність є справді ефективною. Вона не могла б бути такою впливовою, якби людство її не шанувало.

Тому завжди є завдання, яке людина має звершити у своєму житті. І людині завжди під силу його виконати. Екзистенціальний аналіз розроблено з метою допомогти індивідові зрозуміти відповідальність за виконання кожного зі своїх завдань. Що більше він зрозуміє це завдання, то ціннішим видаватиметься йому життя. Екзистенціальний аналіз навчає людей сприймати життя як завдання. Але є люди, які йдуть на крок іще далі, вони сприймають життя в ширшому вимірі. Вони здобувають іще й авторитет, із якого виникає завдання. На нашу думку, це найкраща характеристика релігійної людини: вона аналізує своє життя не тільки з погляду відповідальності за виконання своїх завдань, але й із перспективи відповідальності перед тим, хто ті завдання ставить[24].

Віднайти своє основне особисте завдання в житті особливо складно невротикам, яким бракує інстинктивного відчуття своїх завдань. Наприклад, жінка знемагала від неврозу нав’язливих станів і зробила все для того (перебільшуючи свої материнські обов’язки), щоб не вивчати психологію, до якої мала талант. На основі знань з індивідуальної психології вона створила теорію про те, що психологія була лише «допоміжним театром війни» і що навчання – це невротичний «arrangement». Відмовившись від цього помилкового самоаналізу і подивившись на своє життя крізь призму екзистенціально-аналітичного підходу, вона змогла «пізнати себе в дії» і відповісти на «виклики кожного дня». Зробивши це, вона зрозуміла, що не потребує нехтувати ані материнством, ані професійною кар’єрою.

Невротики схильні протиставляти одне життєве завдання іншому або демонструвати інші типи неадекватної поведінки. Наприклад, можуть намагатися жити «згідно з програмою, пункт за пунктом», як одного разу зробила жінка, хвора на невроз нав’язливих станів. Ми не можемо жити за путівником, інакше не помічали б неповторних життєвих шансів. Ми б обмежили свою долю і пройшли мимо ситуативних цінностей, замість того щоб утілювати їх у життя.

Відповідно до екзистенціального аналізу, загальноприйнятого та загальнообов’язкового життєвого завдання немає. З цього погляду питання про конкретне життєве завдання або конкретний сенс життя безглузде. Це нагадує нам запитання, яке поставив репортер шаховому гросмейстерові: «А тепер, Майстре, скажіть мені, яким є найкращий хід у шахах?» На таке запитання теж не можна відповісти загально. Якби гросмейстер зреагував би на це запитання серйозно, то мав би відповісти: «Гравець завжди повинен діяти відповідно до своїх можливостей, враховувати майстерність суперника і, дочекавшись слушної миті, зробити якнайкращий хід». Тут слід наголосити на двох аспектах. По-перше, «відповідно до своїх можливостей», тобто йдеться про внутрішній стан, те, що ми називаємо темпераментом. По-друге, слід брати до уваги специфічну конфігурацію гри, бо в різних ситуаціях найкращий хід може бути іншим.

Якщо розпочинати гру з наміром зробити найкращий хід, то гравця постійно гризли б самокритичні думки, що, звичайно, позначилося б на характері гри, від якої було б мало задоволення.

Особа, що замислюється про сенс життя, перебуває в аналогічному становищі. Вона також може збагнути його тільки в конкретній життєвій ситуації. Було б морально неправильно і психічно виснажливо ставити собі за мету реалізувати «найвищу» цінність. Краще намагатися якнайліпше виконувати свої щоденні обов’язки. Це імператив, інакше всі зусилля зведуться нанівець. Але водночас слід уміти задовольняться поступовим наближенням до мети, а не прагнути досягнути всього й відразу.

Наші зауваження щодо питання про загальний сенс життя зводилися до радикальної критики такого питання. Воно помилкове, оскільки стосується загального поняття «життя», а не «власного» життя конкретної людини. Можливо, нам слід пригадати оригінальну структуру досвіду. У цьому разі ми повинні здійснити своєрідну коперниківську революцію, сформулювавши цілком нове питання про сенс життя.

Важливо зрозуміти таке: людині ставить питання саме життя. Тобто запитує не людина, але вона повинна зрозуміти, про що її запитує життя.

Можливо, слід згадати, що психологія розвитку також показує, що «розуміння сенсу» свідчить про вищу стадію розвитку, ніж «набуття сенсу». Таким чином, аргумент, який ми спробували логічно «розвинути», відповідає курсу психологічного розвитку, парадоксальній первісності відповіді щодо питання. Вона ґрунтується на досвіді людини, яку запитують. Інстинктом, що веде людину до розуміння найвищих життєвих завдань, до відповідальності за своє життя, є сумління. Воно має свій власний «голос» і промовляє до нас – це незаперечний феноменологічний факт. Однак те, що воно промовляє, завжди є відповіддю. З психологічного погляду тільки релігійні особи відчувають не лише те, що сказано, але й те, хто сказав. Тобто їхній слух гостріший, ніж у нерелігійних людей. У діалозі зі своєю совістю, у цьому найбільш інтимному з усіх можливих монологів співрозмовником вірних є сам Бог[25].

Намагаючись зрозуміти сенс свого життя, людина опиняється віч-на-віч із собою. Тут вона повинна усвідомити, що це життя ставить їй запитання, а вона повинна відповідати на них усім своїм єством, з усією життєвою відповідальністю. Тобто людина постає перед первинними елементами свого життя – свідомого буття та відповідального буття. На основі екзистенціального аналізу, який концентрується на другому аспекті, було з’ясовано, що відповідальність випливає з конкретної ситуації. Відповідальність зростає разом із унікальністю людини та неповторністю ситуації. Унікальність і неповторність, як ми вже зазначали, є фундаментальними компонентами сенсу людського життя.

Водночас скінченність існування чітко проглядається в цих двох істотних факторах людського життя. Тому вона й повинна бути тим, що людське життя наділяє сенсом, а не чимось, що його позбавляє. Цей погляд вимагає докладнішого обговорення. Спочатку розгляньмо питання про часову скінченність людини, оскільки смерть може позбавити життя сенсу.

Як часто ми чуємо аргумент, що смерть узагалі позбавляє життя сенсу. Що, врешті-решт, усе, що робить людина, є безглуздям, оскільки смерть усе зруйнує. Чи справді смерть знівельовує сенс життя? Навпаки. На що наше життя було б схоже, якби не мало часового завершення? Якби ми були безсмертними, то могли б завжди відкладати кожну дію на пізніше. Нам би було байдуже, чи зробили б ми щось тепер, а чи згодом. Кожну дію можна зробити завтра, або наступного дня, або через рік, або через десять років. Але через очікування смерті як абсолютного кінця нашого майбутнього і межу наших можливостей ми не пропускаємо жодної можливості, «кінцева» сума яких становить міру вартості нашого життя.

Скінченність і тимчасовість існування, таким чином, є не тільки невід’ємною характеристикою людського життя, але й реальним фактором його сенсу. Сенс людського життя ґрунтується на його незворотності. Отже, життєву відповідальність особи слід характеризувати в системі термінів часовості та неповторності. Якщо ж за допомогою екзистенціального аналізу ми хочемо привернути наших пацієнтів до усвідомлення своєї відповідальності, нам слід пояснити їм (на основі притч і порівнянь) історичну цінність життя, з якої й випливає відповідальність. Наприклад, лікар може запропонувати пацієнтові пригадати свою біографію. Допоможіть пацієнтові уявити, що він тільки що розкрив «главу», присвячену теперішньому етапу свого життя, і що він має чудовий шанс вирішити, яким буде зміст наступного розділу. Він повинен уявити, що ще може вносити зміни в основну «главу» своєї ненаписаної внутрішньої історії життя.

Загалом основна позиція екзистенціального аналізу може бути такою: жити так, наче ви живете вдруге і в попередньому житті вже вчинили всі ті помилки, які якраз намагаєтеся зробити. Тільки-но людина справді уявить себе в цій ситуації, вона негайно ж усвідомить усю повноту відповідальності, яку відчуває кожна людина впродовж усього свого життя, за те, що вона зробить протягом наступної години, за те, як вона плануватиме наступний день.

Також можемо попросити пацієнта уявити своє життя так, ніби це фільм, який щойно знімають, але який ми не зможемо «монтувати». Тож усе, що коли-небудь потрапило в камеру, ніколи не зможе бути стертим чи зміненим. Таким прикладом лікар може дати можливість пацієнтові відчути незворотну цінність свого життя.

На початку життя весь потенціал іще не використано. Проте з часом він щораз більше перетворюється на функції. Таким чином, життя складається здебільшого із вчинків, досвідів та страждань. Життя людини нагадує радій із його обмеженим «періодом життя», протягом якого його атоми розпадаються, а матерія перетворюється на енергію, яка ніколи не перетвориться знову на матерію. Оскільки процес розпаду атомів незворотний, «спрямований», початкова сутність радію незмінно зменшується. Аналогічно можна сказати про життя: початкові характеристики матеріалу чимраз більше зникають, поки зрештою воно не стане чистою формою. Людина нагадує скульптора, який вирізьблює камінь так, що він дедалі більше нагадує сформований образ. Людина працює з тим матеріалом, який дала їй доля, і пробує відповідно до своїх можливостей «викувати» цінності творення, досвіду чи ставлення.

У цю метафору різьбляра також можна ввести фактор часу. Для цього слід тільки уявити, що він має обмежений час для завершення скульптури, однак йому не повідомили, коли він спливає. Таким чином, скульптор ніколи не знатиме, коли його «відкличуть», можливо, це станеться наступної миті. Тому він змушений використовувати ефективно кожну хвилину, бо його робота може лишитися незавершеною. Проте незавершена робота не означає зменшення її вартості. «Фрагментарна якість» життя (Зіммель) не применшує його цінності. Висновки про значущість життя роблять не на підставі його тривалості. Зрештою, біографію оцінюють не за обсягом, а за багатством її змісту. Героїчне життя того, хто помер молодим, безсумнівно, має більше сенсу, ніж існування якогось дурника-довгожителя. Іноді найкрасивіші симфонії – незавершені.

Життя людини нагадує випускні екзамени. В обидвох випадках важливішими є висока якість, ніж факт завершення. Студент повинен бути готовим до дзвінка, що повідомить про завершення іспиту, а кожен із нас постійно має бути готовим до миті, коли нас «відкличуть».

У цьому скінченному часі людина повинна довершувати розпочате, але й усвідомити свою скінченність, сприйняти її як частину угоди. Таке життя не обов’язково характерне тільки для героїв. На нашу думку, такий підхід може визначати поведінку пересічних людей. Наприклад, відвідувач кінотеатру очікуватиме радше не зовсім щасливого завершення фільму. Зрештою, те, що звичайні люди потребують кінофільмів чи театральних вистав, свідчить про значущість історичності. Якби важливі речі не потребували пояснення, а отже, з’ясування їхньої розвитку, тобто історичності, люди, замість того щоб годинами сидіти в театрі, задовольнялися б коротенькою «мораллю розповіді», поданою якнайлаконічніше.

Отже, немає сенсу в будь-який спосіб виокремлювати із життя смерть, адже вона до нього належить! Також невідомий спосіб «її подолання», як інколи думають люди, коли шукають безсмерття через розмноження. Бо твердження, що сенс життя в нащадках, помилкове. Наше життя не може поширюватися до нескінченності. Сім’ї врешті-решт вимирають, і колись вимре й людство, навіть якщо спричинить це космічна катастрофа, що знищить усе живе на Землі. Якби смертність позбавляла життя сенсу, то було б неважливо, коли ця смерть настане, у близькому чи далекому майбутньому. Якщо цього не помічати, то можна уподібнитись одній пані, яка з жахом закричала, коли астроном сказав, що кінець світу, найімовірніше, настане через мільярд років. І коли її запевнили: «Але не раніше ніж через мільярд років», – вона полегшено зітхнула, додавши: «Ху-х, а я почула, що ви сказали, що через мільйон». Життя має сенс незалежно від того, довге воно чи коротке, або життя може не мати сенсу, незважаючи на його тривалість. Якщо життя жінки, яка не мала дітей, було позбавлене сенсу тільки через це, тоді виявляється, люди живуть виключно заради наступних поколінь. Це було б лише відтермінуванням проблеми, оскільки кожне покоління передавало б її наступному нерозв’язаною. Єдиним сенсом кожного покоління було б виховання наступного. Але увіковічнення чогось без змісту є безглуздим. Якщо щось не має сенсу, то лише через безсмертя воно його не набуде.