Лісова пісня

З гір на долину

біжу, стрибаю, рину!

Місточки збиваю,

всі гребельки зриваю,

всі гатки, всі запруди,

що загатили люди, –

бо весняна вода,

як воля молода!

Чого ти тута блудиш?

Чого зо сну нас будиш?

Нас матуся положила

і м’якенько постелила,

бо на ріння, на каміння

настелила баговиння

і лататтям повкривала,

і тихенько заспівала:

«Люлі-люлі-люлята,

засніть, мої малята!»

Чого ж ти тут шугаєш?

Кого ти тут шукаєш?

Тую Русалку,

що покохав я змалку,

бо водяній царівні

нема на світі рівні!

Збігав я гори,

доли, яри, ізвори, –

милішої коханки

нема від озерянки.

Зіб’ю всю вашу воду,

таки знайду ту вроду!

Ой леле! не нуртуй!

Хатинки не руйнуй!

Печера в нас маленька,

що збудувала ненька.

Убога наша хатка,

бо в нас немає татка…

Ми спустимось на дно,

де темно, холодно,

на дні лежить рибалка

над ним сидить Русалка…

Нехай його покине!

Нехай до мене зрине!

Виплинь же, мила!!

Се ти, мій чарівниченьку?!

Що ти робила?

Я марила всю ніченьку

про тебе, мій паниченьку!

Ронила сльози дрібнії,

збирала в кінви срібнії,

без любої розмовоньки

сповнила вщерть коновоньки…

Ось кинь на дно червінця,

поллються через вінця!

То се й у вас в болоті

кохаються у злоті?

Найкраще для Русалки

сидіти край рибалки,

глядіти неборака

від сома та від рака,

щоб не відгризли чуба.

Ото розмова люба!

Вже й розгнівився?

А я щось знаю, любчику,

хороший душогубчику!

Де ти барився?

Ти водяну царівну

зміняв на мельниківну!

Зимові – довгі ночі,

а в дівки гарні очі, –

недарма паничі їй носять дукачі!

Добре я бачу

твою ледачу вдачу,

та я тобі пробачу,

бо я ж тебе люблю!

На цілу довгу мить тобі я буду вірна,

хвилину буду я ласкава і покірна,

а зраду потоплю!

Вода ж не держить сліду

від рана до обіду,

так, як твоя люба,

або моя журба!

Ну, мир-миром!

поплинем понад виром!

На виру-вирочку,

на жовтому пісочку,

в перловому віночку

зав’юся у таночку!

Ух! Ух!

Хто тут бентежить наші тихі води?

Стидайся, дочко! Водяній царівні

танки заводити з чужинцем?! Сором!

Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?

Се ж «Той, що греблі рве»!

Та знаю, знаю!

Нерідний він, хоч водяного роду.

Зрадлива і лукава в нього вдача.

Навесні він нуртує, грає, рве,

зриває з озера вінок розкішний,

що цілий рік викохують русалки,

лякає птицю мудру, сторожку,

вербі-вдовиці корінь підриває

і бідним сиротятам-потерчатам

каганчики водою заливає,

псує мої рівненькі береги

і старощам моїм спокій руйнує.

А влітку де він? Де тоді гасає,

коли жадібне сонце воду п’є

із келиха мого, мов гриф неситий,

коли від спраги никне очерет,

зоставшися на березі сухому,

коли, вмираючи, лілеї клонять

до теплої води голівки в’ялі?

Де він тоді?

Тоді я в морі, діду.

Мене на поміч кличе Океан,

щоб не спило і в нього чашу сонце.

Як цар морський покличе – треба слухать.

На те є служба, – сам здоровий знаєш.

Еге ж, тоді ти в морі… А мені,

якби не помагав мій друг одвічний,

мій щирий приятель осінній дощик,

прийшлось би згинуть з парою!

Татусю!

не може пара згинути, бо з пари

знов зробиться вода.

Яка ти мудра!

Іди на дно! Доволі тут базікать!

Та зараз, тату! Вже ж його немає.

Я розчешу поплутаний сікняг.

Ну, розчеши, я сам люблю порядок.

Чеши, чеши, я тута підожду,

поки скінчиш роботу. Та поправ

латаття, щоб рівненько розстелялось,

та килим з ряски позшивай гарненько,

що той порвав пройдисвіт.

Добре, тату.

Сховайся за вербою!

Поплинемо з тобою

ген на розтоки,

під бистрії лотоки,

зірвемо греблю рівну,

утопим мельниківну!

Ой, зачепилася за дуб торішній!

То се ти так?!. Ти, клятий баламуте,

ще знатимеш, як зводити русалок!

Поскаржуся я матері твоїй,

Метелиці Гірській, то начувайся!

Поки що буде, я ще нагуляюсь!

Прощай, Русалонько, сповняй коновки!

Іди на дно! Не смій мені зринати

три ночі місячні поверх води!

З якого часу тут русалки стали

невільницями в озері? Я – вільна!

Я вільна, як вода!

В моїй обладі

вода повинна знати береги.

Іди на дно!

Не хочу!

А, не хочеш?

Віддай сюди вінець перловий!

Ні!

то дарував мені морський царенко.

Тобі вінця не прийдеться носити,

бо за непослух забере тебе

«Той, що в скалі сидить».

Ні, любий тату,

я буду слухатись!

То йди на дно.

Я йду, я йду… А бавитися можна

з рибалкою?

Та вже ж, про мене, бався.

Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.

Таж він тебе занапастив би тільки,

потяг би по колючому ложиську

струмочка лісового, біле тіло

понівечив та й кинув би самотню

десь на безвідді.

Але ж він вродливий!

Ти знов своєї?!

Ні, ні, ні! Я йду!

Уже весняне сонце припікає…

Ху, душно як! Прохолодитись треба.