Лісова пісня

Лукашу, гов! А де ти?

Тут я, мамо.

А чи не годі вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стій!

Яка ж робота?

Як – яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

Коли ж воно оте «нехай-но» буде?

Тобі б усе ганяти по шурхах

з приблудою, з накидачем отим!

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,

а Мавка помагає.

Одчепися

з такою поміччю!

Сами ж казали,

що як вона глядить корів, то більше

дають набілу.

Вже ж – відьомське кодло!

Немає відома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила

вона нам дерева? А хто садив

города з вами, нивку засівав?

Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками

попідвіконню – любо подивитись!

Потрібні ті квітки! Таж я не маю

у себе в хаті дівки на виданню…

Йому квітки та співи в голові!

Куди ти?

Таж обору городити!

Чого тобі?

Де, дядино, Лукаш?

Чого ти все за ним? Не випадає

за парубком так дівці уганяти.

Мені ніхто такого не казав.

Ну, то хоч раз послухай – не завадить.

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько, –

усе як відьма ходить. Нечепурно.

І що се за манаття на тобі?

Воно ж і невигідне при роботі.

Я маю дещо там з дочки-небіжки,

піди вберися – там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

Та добре, можу й переодягтися.

Хоч би подякувала!

Що ти, сестро,

так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим завинила?

А ти, братуню, вже б не відзивався,

коли не зачіпають! Ти б іще

зібрав сюди усіх відьом із лісу.

Якби ж воно такеє говорило,

що тямить, ну, то й слухав би, а то…

«відьом із лісу!» – де ж є відьма в лісі?

Відьми живуть по селах…

То вже ти

на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй

ту погань лісову, то ще діждешся

колись добра!

А що ж? Таки й діжду.

Що лісове, то не погане, сестро, –

усякі скарби з лісу йдуть…

Аякже!

З таких дівок бувають люди, от що!

Які з їх люди? Чи ти впився? Га?

Та що ти знаєш? От небіжчик дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

Ну, а куди ж тоді відьомська пара подінеться?

Ти знов таки своєї?..

От ліпше заберуся до роботи,

як маю тут жувати клоччя!

Йди!

Або ж я бороню?

Вже й перебралась.

Отак що іншого. Ну, я піду –

управлюся тим часом з дробиною.

Хотіла я піти до конопель,

так тут іще не скінчена робота,

а ти до неї щось не вельми…

Чом же?

Що тільки вмію, рада помогти.

Ото-то й ба, що неконечне вмієш:

політниця з тебе абияка,

тащити сіна – голова боліла…

Як так і жати маєш…

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?

Ось на серпа – попробуй.

Як управлюсь,

то перейму тебе.

Не руш, коханий,

воно ж сире, ти ж бачиш.

Ай, дай спокій!

Не маю часу!

Ну, то дай сухого…

Я ще знайду; тобі багато треба?

А що ж? Оцим одним загороджу?

Чогось уже і ти став непривітний…

Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..

Чого їй треба? І яке їй діло?

Та як же? Я ж їм син…

Ну, син, – то що?

Бач… їм така невістка не до мислі…

Вони не люблять лісового роду…

Тобі недобра з їх свекруха буде!

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки –

не розумію!

Їм невістки треба,

бо треба помочі – вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає… Наймички – не дочки…

Та правда, ти сього не зрозумієш…

Щоб наші людські клопоти збагнути,

то треба справді вирости не в лісі.

Ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла

усі пісні сопілоньки твоєї.

Пісні! То ще наука невелика!

Не зневажай душі своєї цвіту,

бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший –

він скарби творить, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось…

Ти смієшся?

Та справді, якось наче смішно стало…

Убрана по-буденному, а править

таке, немов на свято орацію!

Спалю се все!

Щоб мати гірше гризли?

Та що ж, як я тобі у цій одежі

неначе одмінилась!

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорікання…

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки – смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Я щось не розберу, що ти говориш.

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки…

А що ж воно таке?

Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу…

Заграй мені, коханий, у сопілку,

нехай вона все лихо зачарує!

Ей, не пора мені тепера грати!

То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають

накидачем…

Так! хто не зріс між вами,

не зрозуміє вас! Ну, що се значить

«накинулась»? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Була надія, що віддячусь потім.

І знов чудне, незрозуміле слово –

«віддячуся»… Ти дав мені дари,

які хотів, такі були й мої –

неміряні, нелічені…

То й добре,

коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала – пам’ятай.

Чому я маю сеє пам’ятати?

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,

дасть біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця – моторненька, –

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того… Ну, давай вже, любко,

мені серпочка – другого ж немає.

Я жатиму. Ідіть до конопель.

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

Я мушу.

Уже ж мене пошарпано,

всі квітоньки загарбано,

всі квітоньки-зірниченьки

геть вирвано з пшениченьки!

Мак мій жаром червонів,

а тепер він почорнів,

наче крівця пролилася,

в борозенці запеклася…

Сестрице, мушу я! Твоя краса

на той рік ще буйніше запишає,

а в мене щастя як тепер зов’яне,

то вже не встане!

Ой горенько! косо моя!

косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя!

красо моя молодая!..

Твоїй красі вік довгий не судився,

на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, –

не я, то інший хто її зожне.

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє

з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю,

поки ще літечко сяє,

поки ще житечко не полягло, –

ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!

Потім поникне краса моя бідная,

ляже додолу сама…

Сестро! не будь як зима,

що не вблагати її, не вмолити!

Рада б я волю вволити,

тільки ж сама я не маю вже волі.

Чи ж не трапляється часом на полі

гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки крові було б для рятунку доволі. –

Що ж? Хіба крові не варта краса?

Ось тобі, сестро, яса!

Ходіть, Килинко, осьде край берези

ще свіже зіллячко. Ось деревій, –

ви ж гладишки попарити хотіли? –

Він добрий, любонько, до молока.

Та в мене молока вже ніде й діти!

Коб ярмарок хутчій – куплю начиння.

Корова в мене турського заводу, –

ще мій небіжчик десь придбав, – молочна,

і господи яка! Оце вже якось

я в полі обробилася, то треба

роботі хатній дати лад. Он тітко,

вдовиці – хоч надвоє розірвися!..

Ей рибонько, то ви вже обробились?

Ну, ще то сказано, як хто робітний,

та здужає… А в нас – маленька нивка,

та й то бог спору не дає…

А хто ж то женцем у вас?

Та там одна сирітка…

Таке воно, простибіг, ні до чого…

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

Ой лишенько! Іще не починала!

Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

Я руку врізала…

Було при чому!

А дай сюди серпа – нехай-но я.

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

Ото мені робота!

Якби хто

перевесла крутив, то я б удух

сю нивку вижала.

А йди, Лукашу!

Магайбі.

Дякувати.

От, Лукашу,

поможеш тут в’язати молодичці.

Бо та «помічниця» вже скалічіла.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду,

зварю вам киселиці на полудень.

Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!

Ото ще верисько!

Яка ти бистра!

Ось ліпше не займай, бо поборю!

Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Підбити – то не мація!

Чи ж пак?

Ходіте, женчики! вже є полудень.

Та я своє скінчила, он Лукаш

ніяк не вправиться.

Мені не довго.

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Ага, то ти? Ось дов’яжи снопи, а я піду.

В’язати я не можу.

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

Лукашу,

нехай ся жінка більше не приходить, –

я не люблю її – вона лукава,

як видра.

Ти її ніяк не знаєш.

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Сього ще мало.

Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Іще що?

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

А ти хіба вже лісова цариця,

що так рядиш, хто має в ліс ходити,

хто ні?

У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, –

не бачить їх ні звір, ані людина,

аж поки не впаде…

Іще говорить

про хижість, про лукавство, – вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

Я, може, і сама її не знала…

Так, отже, слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе,

як лис у пастці.

Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі.

По волі ж і піду, як тільки схочу,

ніхто нічим мене тут не прив’яже!

Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Чого се ти, небого, зажурилась?

Минає літо, дядечку…

Для тебе

воно таки журба. Я міркував би,

що вже б тобі не тра верби на зиму.

А де ж я маю бути?

Як на мене,

то не тісна була б з тобою хата…

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако… Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей ґрунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми…

Якби ти на селі могла сидіти,

то я б тебе прийняв.

Ні, я не можу…

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу, –

отут під дубом хай і поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби,

та й тії постинали… Зеленій же

хоч до морозу, кучерявий друже,

а там… чи дасть біг ще весни діждати?..

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано, – я боюся.

Лукашу, ти провів би.

Чом же, можу.

Та, май, робота є…

Яка робота

увечері? Іди, синашу, йди,

та надведи Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка, –

коли б хто не напав!

Ой дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло,

а то й удвох боятимемось!

Я б то?

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

Та він у мене хлопець-молодець,

ви вже, Килинко, честі не уймайте!

Ні, то я жартома…

Ов! Дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Га? ідіть здорові!

Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

Живі бувайте, нас не забувайте!

Веселі будьте, та до нас прибудьте!

Ти плачеш, Мавко?

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

О, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

Русалко! ти ніколи не кохала…

Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стріне холод –

стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє – солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру –

згорить, не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

А чого ж сумує?

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Чому?

Бо милий той – весняний вітер.

Нащо ж було кохати їй такого?

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка,

і, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти

повік не зможе – він уже пролинув.

Так… він уже пролинув…

Доню, доню,

як тяжко ти караєшся за зраду!..

Кого я зрадила?

Саму себе.

Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

була ти наче лісова царівна

у зорянім вінку на темних косах, –

тоді жадібно руки простягало

до тебе щастя і несло дари!

Так що ж мені робить, коли всі зорі

погасли і в вінку, і в серці в мене?

Не всі вінки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту,

а дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

на тій калині, що тебе квітчала,

де соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

у златоглави й кармазини вбрались

на свято осені. А тільки ти

жебрацькі шмати скинути не хочеш,

бо ти забула, що ніяка туга

краси перемагати не повинна.

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов, як лісова царівна,

і щастя упаде мені до ніг,

благаючи моєї ласки!

Доню,

давно готові шати для царівни,

але вона десь бавилась, химерна,

убравшися для жарту за жебрачку.

Тепер я вже за тебе не боюся.

Знов ти?

Не бійся, не до тебе.

Хтів я одвідати Русалоньку, що в житі,

та бачу, вже вона заснула. Шкода…

А ти змарніла щось.

Тобі здається!

Здається, кажеш? Дай я придивлюся.

Та ти чого жахаєшся? Я знаю,

що ти заручена, – не зачеплю.

Геть! Не глузуй!

Та ти не сердься, – що ж,

коли я помилився… Слухай, Мавко,

давай лиш побратаємось.

З тобою?

А чом же ні? Тепер ми восени,

тепер, бач, навіть сонце прохололо,

і в нас простигла кров. Таж ми з тобою

колись були товариші, а потім

чи грались, чи кохались – трудно зважить, –

тепер настав братерства час. Дай руку.

Дозволь покласти братній поцілунок

на личенько твоє бліде.

О, квіти

на личеньку одразу зацвіли! –

цнотливії, незапашні, осінні…

Поглянь, як там літає павутиння,

кружляє і вирує у повітрі…

Отак і ми…

Так от і ми

кинемось, ринемось

в коло сами!

Зорі пречисті,

іскри злотисті,

ясні та красні вогні променисті,

все, що блискуче, –

все те летюче,

все безупинного руху жагуче!

Так от і я…

так от і я…

Будь же мов іскра, кохана моя!

Годі!.. ой, годі!..

В щирій загоді

не зупиняйся, кохана, й на мить!

Щастя – то зрада,

будь тому рада, –

тим воно й гарне, що вічно летить!

Звиймося!

Злиймося!

Вихром завиймося!

Жиймо!

зажиймо

вогнистого раю!

Годі!.. пусти мене… Млію… вмираю.

Віддай мені моє. Пусти її.

Хто ти такий?

Чи ти мене не знаєш? –

«Той, що в скалі сидить».

Ні, я не хочу!

Не хочу я до тебе! Я жива!

Я поведу тебе в далекий край,

незнаний край, де тихі, темні води

спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,

мовчазні скелі там стоять над ними

німими свідками подій, що вмерли.

Спокійно там: ні дерево, ні зілля

не шелестить, не навіває мрій,

зрадливих мрій, що не дають заснути,

і не заносить вітер жадних співів

про недосяжну волю; не горить

вогонь жерущий; гострі блискавиці

ламаються об скелі і не можуть

пробитися в твердиню тьми й спокою.

Тебе візьму я. Ти туди належиш:

ти бліднеш від огню, від руху млієш,

для тебе щастя – тінь, ти нежива.

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

По чім ти знаєш те?

По тім, що муку

свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

її забути, я пішла б з тобою,

але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття.

Ось той іде, що дав мені ту муку!

Зникай, Маро! Іде моя надія!

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

Готуйте, мамо, хліб для старостів, –

я взавтра засилаюсь до Килини!

Бери мене! Я хочу забуття!