Лісова пісня

Ти, донечко?

Се я.

Невже пустив

тебе назад «Той, що в скалі сидить»?

Ти визволив мене своїм злочином.

Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді, що дізнав він

самотнього несвітського одчаю,

блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

хай прагне крові людської, – не вгасить

своєї муки злої!

Не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Не гідна ти дочкою лісу зватись!

бо в тебе дух не вільний лісовий,

а хатній рабський!

О, коли б ти знав,

коли б ти знав, як страшно то було…

Я спала сном камінним у печері

глибокій, чорній, вогкій та холодній,

коли спотворений пробився голос

крізь неприступні скелі, і виття

протягле, дике сумно розіслалось

по темних, мертвих водах і збудило

між скелями луну давно померлу…

І я прокинулась. Вогнем підземним

мій жаль палкий зірвав печерний склеп,

і вирвалась я знов на світ. І слово

уста мої німії оживило,

і я вчинила диво… Я збагнула,

що забуття не суджено мені.

Де ж він тепер? Чому він не з тобою?

Чи то й його невдячність невмируща

так, як твоє кохання?

Ох, дідусю!

якби ти бачив!.. Він в подобі людській

упав мені до ніг, мов ясень втятий…

І з долу вгору він до мене звів

такий болючий погляд, повний туги

і каяття палкого, без надії…

Людина тільки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як він

схопивсь на рівні ноги, і від мене

тремтячими руками заслонився,

і кинувся, не мовлячи ні слова,

в байрак терновий, там і зник з очей.

І що ж тепер ти думаєш робити?

Не знаю… Я тепер, як тінь, блукаю

край сеї хати. Я не маю сили

покинути її… Я серцем чую –

він вернеться сюди…

Дитино бідна,

чого ти йшла від нас у край понурий?

Невже нема спочинку в ріднім гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба,

вона давно вже ложе постелила

і журиться, що ти десь забарилась.

Іди, спочинь.

Не можу я, дідусю.

Ти, Мавко, тут?

А ти чого никаєш?

Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє,

вже не возитиме нікого більше!

Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

Умова наша вмерла вкупі з ним.

Як? Дядько Лев умер?

Он і могила.

Під дубом поховали, а прийшлося

коло пенька старому спочивати.

Обоє полягли… Він пречував,

що вже йому сей рік не зимувати…

Ой, як же плаче серце по тобі,

єдиний друже мій! Якби я мала

живущі сльози, я б зросила землю,

барвінок би зростила невмирущий

на сій могилі. А тепер я вбога,

мій жаль спадає, наче мертвий лист…

Жаль не пристав мені, а все ж я мушу

признатися – таки старого шкода,

бо він умів тримати з нами згоду.

Було і цапа чорного держить

при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу було на цапі,

а коники стоять собі спокійно.

От сі баби зовсім не вміють жити

як слід із нами, – цапа продали,

зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну, й я ж віддячив їм! Найкращі коні

на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.

Ще й відьму, що в чортиці бабувала,

гарненько попросив, щоб їм корови

геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,

а Потерчата збіжжя погноїли,

Пропасниця їх досі б’є за те,

що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лісі!

Вже тут навколо хати й Злидні ходять.

Ми тут! А хто нас кличе?

Геть! Щезайте!

Ніхто не кликав вас!

Злетіло слово, –

назад не вернеться.

Коли б там швидше

нам двері відчинили, – ми голодні!

Я не пущу туди!

То дай нам їсти!

Нічого я не маю…

Дай калину

оту, що носиш коло серця! Дай!

Се кров моя!

Дарма! Ми любим кров.

Ей, Злидні, залишіть – то не людина!

Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!

Ну-ну, помалу!

Їсти! Ми голодні!!

Стривайте, зараз я збужу бабів,

вам буде їжа, а мені забава.

Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!

А бачите – прокинулась. Ось хутко

покличе вас. Тепер посидьте тихо,

а то ще заклене стара вас так,

що й в землю ввійдете, – вона се вміє.

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навік заснула… Встань! А встань,

бодай ти вже не встала!

Та чого там?

Пора ж тобі коровицю здоїти,

оту молочну, турського заводу,

що ти ще за небіжчика придбала.

Я тії подою, що тут застала,

та націджу три краплі молока –

хунт масла буде…

Отже й не змовчить!

Хто ж винен, що набілу в нас не стало?

З такою господинею… ой горе!

Ну вже й невісточка! І де взялася

на нашу голову?

А хто ж велів

до мене засилатися? Таж мали

отут якусь задрипанку, – було вам

прийняти та прибрати хорошенько,

от і була б невісточка до мислі!

А що ж – гадаєш, ні? Таки й була б!

Дурний Лукаш, що проміняв на тебе;

бо то було таке покірне, добре,

хоч прикладай до рани… Узиваєш

її задрипанкою, а сама

її зелену сукню перешила

та й досі соваєш – немає встиду!

Та вже ж, у вас находишся в новому!..

Он чоловіка десь повітря носить,

а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, –

ні жінка, ні вдова – якась покидька!

Який би чоловік з тобою всидів?

Бідо напрасна! Що було – то з’їла

з дітиськами своїми, – он, сидять! –

бодай так вас самих посіли злидні!

Нехай того посядуть, хто їх кличе!

А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна,

чи, може, змерзла?

Сон мене змагає…

Зимовий сон…

Чого сюди прийшла?

Тобі не заплатили за роботу?

Мені ніхто не може заплатити.

До кого ти прийшла? Його нема.

Я знаю, ти до нього! Признавайся –

він твій коханок?

Колись був ранок

ясний, веселий, не той, що тепер…

він уже вмер…

Ти божевільна!

Вільна я, вільна…

Сунеться хмарка по небу повільна,

йде безпричальна, сумна, безпривітна…

Де ж блискавиця блакитна?

Геть! не мороч мене! Чого стоїш?

Стою та дивлюся, які ви щасливі.

А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,

а баба не дають!

Ей, одчепися!

Я там під печею пиріг сховала, –

як баба вийде до комори, – з’їжте.

Ви-те суху вербу встромили тута?

Та й нащо то?

Тобі до всього діло!

Я з неї вріжу дудочку.

Про мене!

Таки явився! Де тебе носило

так довго?

Не питай!

Ще й не питай!

Тягався, волочився, лихо знає

де, по яких світах, та й «не питай»!

Ой любчику, не тра мені й питати…

Вже десь ота корчма стоїть на світі,

що в ній балює досі свита й шапка.

Не був я в корчмі…

Хто, дурний, повірить!

Втопила ж я головоньку навіки

за сим п’яницею!

Мовчи! Не скигли!!

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

А що ж ми мали тута – голод їсти?

Прийшли купці, купили та й уже.

Велике щастя – дуб!

Таж дядько Лев

заклявся не рубати.

Дядька Лева

нема на світі, – що з його закляття?

Хіба ж то ти заклявся або я?

Та я б і цілий ліс продати рада

або протеребити, – був би грунт,

як у людей, не ся чортівська пуща.

Таж тут, як вечір, – виткнутися страшно!

І що нам з того лісу за добро?

Стикаємось по нім, як вовкулаки,

ще й справді вовкулаками завиєм!

Цить! цить! не говори! Мовчи!

Ти кажеш

продати ліс… зрубати… а тоді вже

не буде так… як ти казала?

Як?

Що вовк…

Ні, не кажи!

Та бійся бога!

Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?

Ходи до хати.

Зараз… я піду…

от тільки… тільки… ще води нап’юся.

Ну? Що ж ти думаєш?

Я? Так… не знаю…

Чи тут ніхто не був без мене?

Хто ж би

тут бути мав?

Не знаю…

Ти не знаєш,

то, може, я що знаю.

Ти?

А що ж!

Я відаю, кого ти дожидаєш,

та тільки ба! – шкода твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пішло…

Що ти говориш?

Те, що чуєш.

Сину!..

Ой синоньку! О, що ж я набідилась

з отею відьмою!

З якою?

З тею ж!

І та вже відьма? – Ба, то вже судилось

відьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.

Якби ж я знала, що вона така

нехлюя, некукібниця!..

Ой горе!

Хто б говорив! Уже таких відьом,

таких нехлюй, як ти, світ не видав!

Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! –

залізо – й те перегризе!

А ти,

я бачу, десь міцніша від заліза.

Від тебе дочекаюсь оборони!

Такої матері такий і син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута

помітувано мною?

Та невже ж ти

не скажеш їй стулити губу! Що ж то,

чи я їй поштурховисько якесь?

Та дайте ви мені годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тільки з хати,

а з світу геть зійшов? Бігме, зійду!

А що? діждалась?

Щоб ти так діждала

від свого сина!

Оступися, злидню!

Ви-те прийшли вже, тату?

Вже, мій сину.

Ну, то скажи йому, як має звати, –

уже ж не дядьком?

Та хіба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.

Чи то ти сам зробив сопілку?

Сам.

Та я не вмію грати. Коб ви-те!

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,

чом тато не хотять мені заграти?

Іще чого! Потрібне те грання!

А дай сюди сопілочку.

Хороша.

З верби зробив?

А що ж, он з теї-о.

Щось наче я її не бачив тута.

Ти посадила?

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Тут як з води росте – таже дощі!

Чому ви-те не граєте?

Заграти?..

«Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди,

серденько виймає…»

Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

Та відчепися, відки маю знати?

Я з кодлом лісовим не накладаю

так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,

хіба я бороню? Ось на й сокиру.

Ні, руки не здіймаються, не можу…

чогось за серце стисло…

Дай-но я!

Я визволю тебе, моя кохана!

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Добро? А може, там згорить і лихо?..

Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?

Хоч би поміг мені носити клунки!

Та вже ж ви повиносили всі злидні.

Бийся по губі! Що се ти говориш?

Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…

Тепер я мудрий став…

Ой чоловіче,

щось ти таке говориш… я боюся!

Чого боїшся? Дурня не боялась,

а мудрого боїшся?

Лукашуню,

ходімо на село!

Я не піду.

Я з лісу не піду. Я в лісі буду.

То що ж ти тут робитимеш?

А треба

все щось робити?

Як же маєм жити?

А треба жити?

Пробі, чоловіче,

чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобі з переляку зробилось.

Ходімо на село, закличу бабу, –

тра вилляти переполох!

А хто ж тут

недогарків отих глядіти буде?

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довідалися, що горіло,

то й набіжать з села людиська тії!

То вже хіба постій тут, Лукашуню.

Я побіжу, десь коней попрошу, –

бо наші ж геть у стайні попеклися! –

то зберемо на віз та й завеземо

десь до родини твеї, може, пустять…

Ой горе! Якось треба рятуватись…

Хто ти? Що ти тут робиш?

Я – загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю

наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка

білим снігом припала…

Ой уже ж я в сих дебрях

десь навіки пропала!..

Уломи ж, моя Доле,

хоч отую ожину,

щоб собі промести, по снігу провести

хоч маленьку стежину!

Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги…

Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,

де шукати дороги.

Прогорни, моя Доле,

хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом

з дивоцвіту стеблинку.

Похололи вже руки,

що й пучками не рушу…

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу.

Ой скажи, дай пораду,

як прожити без долі!

Як одрізана гілка,

що валяється долі!

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

Живи моєю кров’ю! Так і треба,

бо я тебе занапастив…

Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, –

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!