Літо Мілени

2

Красуню Касандру — саме так, а не інакше, її називали усі — змалечку виховувала її матуся Земислава, спільно з пречудовою і прецікавою парою — темпераментною і невичерпною на вигадки Цецилією та її коханим Наркісом, літнім паном, що любив і вмів одягатися, як дженджуристий молодик. Ця нерозлучна трійця і виплекала Касандру на оплетеній виноградом віллі, посеред квітів і трав, виплекала найдивовижнішої краси квітку, яку будь-коли бачили усі ці рослини, комахи, що метушилися серед них, стіни будинків, пил вуличок.

Земислава мала дивну звичку: щомиті осипати всіх історіями про свого покійного чоловіка Леона, Касандриного батька. І дівчинка часто майже бачила на власні очі, як чорнявий атлет із засмаглим тілом виспівує гарячих пісеньок на залитому сонцем ґанку; і приносить блідій тендітній дівчинці, яка щойно прокинулася і ще заспано потирає очі, великого смарагдового жука, білку або п’ятнадцять тисяч маргариток — білих і рожевих, зібраних у смугасту парасолю з китичками. А вона здивовано і срібно сміється, пригортається до нього і раптом з усієї сили б’є кулаком по чолі, виривається і втікає до вбиральні, мало не помираючи від сміху. Він біжить за нею, але не встигає — двері вже зачинені на гачок ізсередини, — тоді сідає під дверима і далі співає, співає, співає, а вона регоче до знемоги, і її обличчя блищить від сліз, вилиці нестерпно болять і, здається, зараз повириваються з-під шкіри і вилетять, як птахи, назовні через маленьке кругле віконце під стелею.

Окрім цих емоційних історійок, з якими Земислава не розлучалася ані на мить, вона ще займалася куховарством і плетінням макраме, а також домашніх капців. Та, зрештою, і цього, за її словами, також навчив її Леон — могутній, веселий, всесильний Леон, набагато старший за неї, досвідчений, неповторний. Він помер власною смертю від власної старості. Це відбувалося неминуче і повільно: волосся сивіло, випадали зуби, очі сльозилися, руки тремтіли, щоночі навідувалося безсоння, майже щодня — лікарі, Леон кашляв, і кректав, і старів, старів, старів. Земислава була вже тоді не маленькою дівчинкою, але ще зовсім молоденькою жіночкою, вона бачила все це, хоча прагнула не помічати, просила Леона співати, приносити їй маргаритки в парасолі і бігти за нею до вбиральні. І Леон біг, але спотикався, і падав, і непритомнів, і в нього йшла кров носом і горлом, боліло серце, він задихався. І одного разу таки задихнувся. Земислава відчула — щось негаразд, відчинила двері і побачила його старе і знесилене, знищене часом, вже майже мертве тіло на підлозі. Її обличчя блищало від сліз, але тепер ті сльози не були вже викликані сміхом, вона давно перестала реготати у вбиральні. Земислава присіла біля чоловіка і погладила його по облисілій голові. Леон напіврозплющив очі і посміхнувся.

— Коли ти прибудеш до мене, ти дуже здивуєшся. Я нарву тобі стільки маргариток, що ти зможеш пірнати в них, як у озеро. А ще я приготую тобі подарунок. Я вже придумав, який, — прошепотів він, ледь ворушачи жовтими губами. — Це буде справжній сюрприз. Цікаво?

— Цікаво... — мовила вона, посміхаючись у відповідь.

— Маєш купу часу, щоб думати, що ж це може бути. Але ти не вгадаєш. Уявляю собі вираз твого обличчя, коли ти побачиш, побачиш... От побачиш!..

За цими словами Леон помер. Земислава не сушила себе непомірною журбою, просто сумувала, але той сум був приємним. Вона постійно думала про сюрприз Леона і спокійно чекала на зустріч з ним. І розповідала свої історії завжди і всім, навіть пагонам винограду на стінах вілли, метушливим горобцям у дворі, краплинам роси, акторам мандрівних театрів, які часто навідувалися до містечка, жебракам, квітам і комахам.

До того ж Земислава мала біля себе частинку покійного чоловіка — їхню вродливу донечку, яку вона народила багатьма роками пізніше, і це було справжнім дивом. Деякі лихі і дурні сусіди почали було розпускати огидні плітки, але переважно люди розуміли, що це говоріння — просто звичайна брехня і нісенітниця, адже всі добре знали про силу Земиславиного кохання і про те, що окрім Леона, вона не знала жодного чоловіка в своєму житті. Отож, як уже згадувалося раніше, Земислава виховувала Касандру спільно зі своїми щирими друзями Цецилією і Наркісом. Ця життєлюбна парочка тільки тим і займалася, що любуванням та милуванням. Їхнє кохання тривало вже не один десяток років, іще з дитинства, коли Земислава та Цецилія ще бавилися в траві шматяними ляльками, а Наркіс спостерігав за цією грою з кущів. Він був смішним на вигляд: у великих окулярах, з цибулястим носом, схожий на худого общипаного птаха. Але дівчата так і гинули за ним, можливо, через так само згадуване вже вміння незвичайно та барвисто одягатися. Наркіс же не зводив очей з Цецилії — рудої і веснянкуватої, миловидої, але далеко не красуні. Зате вона щомиті вигадувала нові забавки і виверти, була невтомною на жарти і бешкети й такою залишилася на ціле життя. Безперечно, Наркісове кохання було винагороджено взаємністю, однієї миті вогонь розгорівся і ніколи, ніколи вже не згасав, навіть не зменшував свого жару, шалу і пристрасті. Вони мріяли побратися. Але якось так не було усе часу, обставини не складалися належним чином, тому солодка парочка голуб’ят так і залишалася коханцями. Хоча одного разу все мало не закінчилося — досить безглуздо і трагічно. На щастя, доля не дозволила закоханим розлучитися, але все це сталося набагато пізніше від того часу, про який тут ідеться.

Касандра багато чого навчилася від них. Зокрема, теорії кохання, якщо така існує, вміння витончено та екстравагантно вдягатися, щоб підкреслити власну неповторність, вміння відчувати життя на смак і щосекунди отримувати від нього задоволення. Цецилія виводила її щоночі у трояндовий сад і вчила робити сукні з пелюсток квітів, дотримуватися трояндової дієти, що й зумовило, можливо, незрівнянну вроду дівчини і її пристрасть до цих рослин. Навчила танцювати танець метеликів, який вони і виконували ритуально першого числа кожного місяця, кружляючи вулицями містечка і ловлячи вигуки, оплески та погляди мешканців. Наркіс подарував їй вміння заглиблюватись у себе і виробляти там усе, що заманеться: літати, розмовляти з тваринами та рибами, самій ставати блискучою рибиною і плисти за течією, відчуваючи лоскотання води. Якось під час одного сеансу Касандра зустріла Леона, свого татка. Він знову був кремезним і чорнявим. Посміхнувшись до неї, він прогримів гарячим і густим голосом:

— Хочеш секрет? Чоловік твоєї доньки буде таким, як я, і називатиметься Леоном. А мамусі перекажи, що сюрприз не може її дочекатися, щось дуже вона забарилася...

Коли Касандра повернулася, вона знайшла у своєму волоссі кілька рожевих маргариток і віднесла їх мамі. Тільки тепер Касандра помітила, якою старенькою і знесиленою вже є Земислава. Та ж, безмірно зрадівши звістці від коханого, поцілувала квіточки і заплела собі в коси.

— Нетерпимець, — промовила вона з посмішкою, — завжди він кудись поспішає і преться поперед батька в пекло. Адже, знаєш, його батько ще живий.

Але Касандра не слухала маминих слів, вона замислилась над тим, що батько сказав про її доньку. Отже, вона так само народить дівчинку, як же це мило!..

Закохувалась Касандра двічі. Вперше це був набагато старший за неї чоловік. Він називався Лавром і був священиком, полюбляв приходити щодня до Земислави, щоб випити гарячого шоколаду на ґанку і послухати туркотання Цецилії та Наркіса. Лавр мав теплі блакитні очі і був страшенно добрим та погідним. Він так приязно посміхався і так мило говорив щось своїм тихим, радісним голосом, що Касандра мало не задихалася від ніжності, яка охоплювала її.

Вперше вона не розповіла про те, що відчувала, ані мамі, ані закоханим стареньким. Уперше Касандра дивилася на світ, як на місце, в якому вона хотіла тільки те і робити, що заглядати в сині очі священика і слухати його голос. Тоді Касандра написала листа:

Касандра була щасливою. Вона ні на мить не сумнівалася, що о. Лавр прийде до неї в сад і буде радий забрати до свого дому. Почуття ніжності, що сповнювало дівчину, відкрило їй новий світ, вона заливалася гарячими сльозами, які чомусь щомиті так і пирскали з її очей, і любила шалено все і всіх навколо.

Але по обіді наступного дня (вночі мала відбутися зустріч у саду), коли Касандра поскладала вже до валізи майже всі свої речі, вона почула голос священика, що долинав з ґанку, і вигуки здивування та захоплення. Через декілька хвилин до кімнати зайшли Земислава, Цецилія та Наркіс. Вони тепло та любляче посміхалися і по-змовницькому переглядалися між собою.

— Каа, ти просто чудо! — промовила матуся. — Я навіть не думала, що ти можеш аж так, Каа! Правда ж? — звернулася вона до голуб’ят.

— О, так, Сандро, це саме те, чого ми тебе вчили! Ти така талановита! Неперевершено! — Цецилія притиснула дівчину до себе і розцілувала, а Наркіс сказав:

— Тільки голубка Цецилія ще може написати такого листа, Касе — і більше ніхто. Такі почуття! Така твердість у власному бажанні! Так різко і ніжно! Касе, ти — геній кохання! — і додав: — Цециліє, пташечко, я незмірно кохаю тебе!

— Я теж кохаю тебе, мій горобчику, — сказала старенька, і вони почали любо шепотітися. Тим часом Земислава промовила:

— Невже ти так закохалася в о. Лавра? Так, він достойна людина, це гарно, що ти вибрала саме його. Ти можеш кохати отця, безперечно, хоч ціле життя. Але є декілька речей, про які ти повинна знати. По-перше — він священик, він не бачить анічогісінько, окрім віри, і не думаю, що він хоча б на мить потребує дружини чи, скажімо, коханки. По-друге — о. Лавр вже старий чоловік. Ні, ні, я не маю нічого проти різниці у віці, що сказав би Леон, якби знав, що я відмовляю тебе від кохання тому, що твій обранець набагато старший, аніж ти — а я не відмовляю свою дитинку, зовсім ні. Але ж це вже нецікаво, це ж просто повторення моєї історії, прекрасної історії, але повторення — це не те, зовсім не те. До того ж, ти знаєш, як усе це закінчиться. І навіть швидше, аніж у мене з Леоном: о. Лавр уже на підході, прости Господи! І, по-третє і найголовніше, — о. Лавр не кохає тебе! Цьому свідчення — те, що він приніс до нас твого геніального листа. Він розгублений, і страшенно засмучений, і не знає, що робити. Він просто не вміє кохати, бідака. Любить усіх людей, а от закохатися ніяк не може. Та йому це й не потрібно, Каа, розумієш? Сама вирішуй, що тобі робити. Я все сказала, що думала. Але ти, Каа — справжнє золотко! Ти зараз подумай над усім, а ми підемо. Бувай, — і сива матінка поцілувала Касандру в чоло, після чого вийшла з кімнати. За нею вийшла закохана парочка, причому Наркіс підморгнув Касандрі і прошепотів:

— Блискуче, Касе, блискуче!

А Цецилія промуркотіла:

— Може, тобі, Сандро, слід податися в монастир? Може, так завоюєш його кохання. Це непогана ідея, як на мене. Подумай.

І Касандра знову опинилася сама. Не можна сказати, що вона була нещасна і знищена, бо її почуття відштовхнули. Навпаки, їй стало якось іще веселіше. Ні, кохання не згасло — дівчина і далі з ніжністю згадувала про о. Лавра і прагнула щомиті бачити його; просто все якось трохи заплуталось, і вона вирішила вийти погуляти в саду. Троянди завжди надихали її, тож і зараз Касандра сподівалася, що їхній запах підкаже якусь розумну думку.

Проходячи поміж кущами жовтих і рожевих троянд, Каа раптом наткнулася на високого юнака, трохи старшого за неї, схожого на ельфа або на лицаря. Він був стрункий і високий, з біляво-жовтавим волоссям, блідим обличчям, на якому вирізнялися сині очі, чимось дуже схожі на очі о. Лавра. Риси обличчя хлопця були тонкими і правильними, особливо гарним здався Касандрі його благородний ніс.

— Ти хто? — запитала Касандра.

— Я називаюся Флор, я племінник о. Лавра. А ти, напевне, та закохана в нього до смерті дівчина, яка спекла смачнющий трояндовий пляцок? — голос Флора теж був глибоким, теплим і якось одразу зворушив дівчину, та й сам хлопець зацікавив її. Вона кивнула головою на знак згоди, а він продовжив:

— Так от. Я ніколи не їв нічого смачнішого за той пляцок і хотів би з’їсти ще один, а ти, напевно, вмієш готувати ще й інші такі ж смачні страви. Якби ти готувала їх мені, я допоміг би тобі бачити дядечка щодня. Ти жила би під моїм ліжком скільки тобі б захотілося і надивилася би на нього досхочу: щоранку і щовечора він заходить до моєї кімнати, щоб помолитися. То як?

Звичайно, Касандра погодилась. Тому тієї ж ночі, о третій годині, вона чекала на Флора в трояндовому саду зі своєю валізою. Він прийшов і відпровадив її до свого дому, де поселив під власним ліжком. 'Зранку Касандра побачила домашні капці о. Лавра і почула його голос. Цього їй було досить. Мрія закоханої дівчини збулася, вона перебувала під одним дахом з тим, хто викликав у її душі такі незбагненні почуття. Коли ж о. Лавр пішов до церкви, Касандра заходилася пекти пляцок, варити сироп, робити салатку, зупку і сос з трояндових пелюсток. Флор був просто щасливий. Він поїдав усе за одну мить і просив ще і ще і ще.

Таке життя Касандри під ліжком тривало рівно півроку, і кожен наступний день скидався на попередній. Флор розповідав їй, що Земислава з голуб’ятами обшукують усі можливі монастирі і скоро заїдуть кудись на кінець світу, що о. Лавр тяжко переживає зникнення Касандри і відчуває в цьому свою вину. Найсмішнішим було те, що він навіть ніколи не здогадувався, що втікачка живе під ліжком його племінника.

Але якось одного ранку дівчина зрозуміла, що домашні капці о. Лавра не викликають більше в її серці жодних почуттів. І як тільки він пішов до церкви, Касандра зібрала свої речі, спекла два пляцки (один залишила для Флора, який понад усе в світі любив цю страву, а другий забрала з собою), зібрала речі і повернулася додому.

Вдома нікого не було — мама з голуб’ятами, вочевидь, продовжували пошуки. Залишивши пляцок на столі, Касандра піднялася до своєї кімнати. На підвіконні вона знайшла записку і букет блакитних троянд з крапельками роси на пелюстках. У записці вона прочитала:

— Як мило! — посміхнулася Касандра. Але наступної миті вже забула про білявого лицаря, бо почула, що на ґанок сходять трійко веселих стареньких. Вони не втрачали надії ні на мить, бо твердо знали, що Касандра не зникне безслідно, під час пошуків намагалися якомога більше розважатися і насолоджуватися життям. Коли ж вони побачили трояндовий пляцок на столі...

— Каа повернулася!!! — вигукнула матуся Земислава.

— Так, це вона — Сандра, наше серденько! — засміялася Цецилія і обійняла Наркіса.

— Яке щастя, Кася знову тут! Я кохаю тебе, Цециліє, моя солоденька! — і обличчям Наркіса покотилася солона сльоза.

Рівно через чотири роки повернувся Флор. Він змужнів і страшенно розбагатів. Красень під’їхав на вогненному коні до обплетеної виноградом вілли з букетом тигрових лілій і, звичайно ж, тигрових троянд у руці й вигукнув:

— Касандро, виходь за мене!

Касандра якраз працювала в саду. Вона вибігла з-поміж кущів у платті з пелюсток квітів, з босими зарошеними ногами і краплинами соку на віях, і промовила:

— Я вийду за тебе, Флоре, але чого ти кричиш?

Через кілька років народилася Мілена. А найщасливішим з фіналу усієї цієї історії був, мабуть, о. Лавр.