Літо Мілени

5

Там, на покинутому кладовищі, Мілена і познайомилась із Руженою. Про цю дівчину багато говорили: про її одяг, про її відлюдькуватість, про хвору уяву.

Вона й справді дивно одягалась. Але Наркіс завжди розхвалював це її вміння. Цецилія теж захищала дівчинку, бабця Земислава — жаліла. А Мілена мріяла з нею познайомитись, бо всі діти чомусь сахались Ружени, можливо, через її незрозумілу любов до старого цвинтаря.

— Вона їсть мертвяків, — розповідала Мілені руда товстунка. — Вона взагалі відьма. Її б спалити. Або втопити. Тільки так можна знищити відьму.

Всі діти на знак згоди хитали головами, а Мілена, знизавши плечима, йшла геть. Дурні і бездушні діти. Вони огидно брешуть про інших, ще й хочуть потім жорстоко убити тих інших через власну брехню.

І ось Міленчина мрія здійснилася. Одного теплого, але захмареного ранку її потягло порозмовляти з о. Лавром. Навіть у костьолі не вдалося зробити це: запах ладану був слабким, плями на підлозі зовсім зникли, вологий холод пробирав до кісток. І Мілена пішла на цвинтар. Тільки тут, побачивши червоних мурашок, які копошилися на пагорбку, огорненому буйною рослинністю, відчула полегшення. Вона сіла на траву, підібгавши під себе ноги, і схилила голову набік. Повітря було таким гарячим і густим, як ніколи.

«Напевне, буде гроза, о. Лавре», — подумала вона.

«Буде, Міленко. Така тепла і гарна! Ти ще таких не бачила, а я вже не побачу. Шкода, але не занадто. Тут теж гарні грози, Міленко, я вже звик до них. Вже навіть не захотів би назад повертатися. Взагалі б не захотів — що мені там робити? От тобі ще цікаво. Наприклад, ти не бачила ніколи такої грози, яка невдовзі почнеться, і багато чого не бачила. А я вже все бачив. Уже нецікаво», — відповів о. Лавр.

«А у вас на могилі живуть червоні мурашки», — подумала Мілена.

«Які ж вони, ті червоні мурашки? Я вже майже забув», — зітхнув о. Лавр.

«Вони маленькі, заклопотані і милі. Їхні лапки і вусики постійно ворушаться, а очі — як у собак, тільки крихітні», — відповів хтось третій.

«Я скучив за червоними мурашками, Руженко, і за Міленкою скучив», — промовив о. Лавр.

— Руженка? — Мілена повернулася і побачила в кущах великі тернові очі, які тієї ж миті зникли. Мілена підхопилася і побігла до кущів. Але червона з зеленими квітами сукня вже заховалася в заростях за найкрасивішим зі склепів. І раптом почалася гроза. Великі і тяжкі краплини лупили Мілену по чолі, щоках, по шиї і руках. Волосся зовсім змокло і стало чорного кольору, з нього струмками стікала вода. Вода лилася ще й з брів, з вій, з носа, з одягу — з усієї Мілени. Вона безпорадно дивилась, як світ навколо перетворюється на глибини велетенської калюжі.

— А ти помітила, що червоні мурашки на могилі о. Лавра не лякаються грози? — раптом почула вона за спиною. Це була Ружена. Вона лукаво посміхалася і була не сухіша за Мілену. Мілена посміхнулась у відповідь:

— Тут є де сховатись? — спитала вона.

— Жартуєш — у склепах, чи що? Та й для чого ховатись, ми й так уже мокрісінькі... — мовила Ружена.

— Тоді ходімо до мене. Мама збиралася робити вареники з трояндовими пелюстками...

Ружена завагалася. Але окинувши оком Мілену, її мокре волосся і одяг, кивнула на знак згоди. І вони побігли. Нешвидко, але розбризкуючи в усі боки краплини води. І невдовзі були вже на ґанку Міленчиної вілли.

— Мокрі кури, — поглянула на них бабця Земислава.

— Я наварила вареників! — сказала Касандра. — Але мокрі їх не їдять.

Тому мокрі переодягнулися в сухий Міленчин одяг і спустилися на ґанок. Ружена сторожко оглядала всіх і, ледь посміхнувшись, відводила очі, коли хтось посміхався до неї. Але все змінилося, як тільки Наркіс промовив:

— Руженко, я знаю, що ти маєш неабиякий талант до одягання. Тож хотів спитатися твоєї поради. Зараз, зараз, — і він побіг кудись, а за мить з’явився, несучи купу лахів.

— Яке диво! — аж підскочила Ружена, і вони з Наркісом почали щось жваво обговорювати над тією купою. А всі решта сиділи за солом’яним столом, пили гарячий шоколад, їли пляцочок і радісно посміхалися. Коли ж Наркіс нарешті запитався поради, ще й подарував Ружені прекрасну блакитну краватку, вона промовила, захоплено світячи своїми терновими очима:

— Як тут прегарно! Які ви всі чудові! Таке мені щастя на голову звалилося!

Гроза тривала, хоча перейшла вже радше у густий літній дощ. Мілена і Ружена піднялися в кімнату нагорі. Мілена відчинила вікно і сіла на підвіконні. Ружена примостилася біля неї. Їхні ноги сплелися з пагонами винограду, гілки дерев простяглися прямо їм до рук, краплини дощу лопотіли по листі і підстрибували, відбиваючись, ніби гумові м’ячики.

— Такою щасливою я була, напевно, тільки з циганами... — промовила Ружена. — Вони приїхали якось і напнули свої шатра на моєму цвинтарі. У них був ведмідь і багато собак — ні, не так багато, як у вас, але теж багацько. І старий циган грав на гітарі. А я співала. А решта циганів слухали. Все це зовсім не скидалося на моє звичайне життя. Але я не пішла з ними, бо не могла залишити свого цвинтаря, розумієш? Зате відпустила на волю їхнього ведмедя.

— Пам’ятаю, — сказала Мілена. — У тому лісі біля кладовища якось з’явився ведмідь. Така паніка знялася!

— А вони зникли. Так, наче я це вигадала. Навіть трава була не прим’ятою там, де стояли шатра... — сказала Ружена.

— А може, ти справді вигадала? Ніхто ж більше їх не бачив... — сказала Мілена.

— А ведмідь? — прошепотіла Ружена. — Та й без того я знаю, що не вигадала. Ніхто і не мусив їх бачити — то ж були мої цигани.

— А я б їх побачила? — запитала Мілена.

Ружена на мить замислилась:

— Думаю, ні. То тільки мої цигани.

Так вони потоваришували. І їм було добре і цікаво вдвох, хоч би що вони робили: сиділи на підвіконні, купалися в озері, вилазили на дерево, щоб зблизька оглянути хмари, досліджували склепи, збирали листя і комах, будували кам’яні палаци, вигулювали псів бабці Земислави чи сиділи біля могили о. Лавра, розмовляючи з ним. Рідні Мілени любили Ружену, особливо Наркіс. Вони разом вигадували такі фантастичні убрання, що дух захоплювало, і навіть почали потроху продавати їх. Коли це одного вечора Ружена примчала до Мілени і сказала:

— Прощавай! Я їду з циганами...

— Їдеш? — Мілена мало не впала. — Але ж... А як же я, як Наркіс, о. Лавр, твій цвинтар, нарешті? Як же, Ружено?..

— Я мушу, — сказала Ружена. — Я дуже люблю тебе, всіх твоїх родичів, і ти сама знаєш, що означає для мене мій цвинтар. Але цигани приїхали і напнули намети. Втретє такого не буде!.. Я мушу їхати, Мілено...

— То я хоч подивлюся на них, — мовила Мілена, виходячи з дому.

Але на цвинтарі нічого не змінилося. Все було так, як раніше: жодних наметів, жодних ведмедів і собак, жодних циганів.

— Я ж казала тобі, що вони тільки мої...

Мілена тяжко зітхнула:

— Тоді прощавай і щасливої дороги! — вона повернулася і повільно пішла геть.

— Я пам’ятатиму тебе, Мілено! Не сумуй за мною!.. — вигукнула Ружена, залазячи на циганський віз.

— Я люблю сумувати, — кинула Мілена, не обертаючись.