Літо Мілени

8

Покинувши привітних бабусь Матильду і Марселіну, їхній будинок, мансарду, бібліотеку, Мілена вирушила потягом до Африки. В її невеликій валізі містилася лише колекція подарунків від вишуканого товариства сестер, декілька сукенок, тисяча тонких нашийних хустинок — прадавній презент Наркіса, ще які-неякі дрібнички і, звичайно, багатий запас Марселіниних цигарок.

У затишному вагоні Мілена вигідно вмостилася біля вікна і заходилася роззиратися та роздивлятися своїх сусідів. Споглядання вона любила шалено ще з дитинства і могла спостерігати за всім цілу вічність — не втомлюючись, не знуджуючись, не втручаючись. Ось і зараз узялася вона за своє давнє вроджене ремесло, прикидаючись, ніби трохи читає, а трохи розглядає завіконні пейзажі, а насправді не зводячи пильного погляду зі своїх симпатичних сусідів, ловлячи кожнісіньке їхнє слово.

Навпроти неї сиділа пані сорока п’яти років, з залишками, швидше стертими натяками, колишньої краси. Напевно, пані не стримувала свою вроду, благаючи її залишитися, і врода — подруга вибаглива і прошена — вирішила почимчикувати куди-інде. Але натяки жили: пишна зачіска кінозірки, вигин брів, тремтіння вій, зблиск посмішки в кутиках вуст. Пані Колишня Красуня читала газету, куплену спеціально для подорожі, читала уважно, намагаючись відгородити себе від решти вагонного світу, раз по раз поправляючи завеликі окуляри.

Біля Мілени сидів тихий і скромний панок, зосереджений у чомусь всередині себе, хоча й не вистромлював очі з газети, яку начебто читав. На голові мав скривлений набік чорний берет, як то носять художники. Він і скидався б на художника, якби не такий сіруватий і невпевнений, зацькований вигляд, якби не така невиразність у погляді, навіть зосередженому в собі. Пізніше Сіруватий зняв свій берет, і затінене купе освітилося сяйвом його неозорої лисини, гладкої і лискучої, схожої на плесо озера безвітряного світанку. А ще панок мав густі і довгі вуса, і з них скрапували додолу смуток і задума й стікали по підлозі кудись вдалину.

Але все ж час від часу Сіруватий кидав короткі погляди на хлопчика, років тринадцяти, білявого і кучерявого. Цей хлопчик сподобався Мілені найбільше. Він був простим і безпосереднім, розмовляв з усіма, як зі старими знайомими, а до свого вуйка — до Сіруватого пана — звертався на «ти» і на ім’я. Але Мілена ніяк не могла вловити того імені, таким воно було невиразним, тож і залишився для неї панок просто Сіруватим. Хлопчик розв’язував дитячі кросворди. Він мав цілу книжечку тих кросвордів, таких простеньких, як насіння соняшника. Але час від часу хлопчик все ж таки питався:

— Вуйку, чорна подруга Мауглі?

І всі починали гарячково думати, натомість Сіруватий навіть не підіймав голови від своєї газети. Він був настільки зосередженим, що не чув сигналів із зовнішнього світу.

— Скільки клітинок? — питала Бабуся У Плетеній Спідниці.

— Шість, — з надією в голосі казав хлопчик.

— Горила? — з надією в голосі пропонувала Бабуся. Решта ввічливо мовчала — хто ж буде сміятися зі старої людини, особливо, якщо вони й самі не знають правильної відповіді.

Але за кілька хвилин хлопцеві вдавалося пробитися до вуйка.

— Багіра, — казав він, не піднімаючи голови від газети, і хлопчик старанно записував у клітинки. Через годину Бабуся У Плетеній Спідниці раптом стрепенулася і вигукнула:

— Чорна подруга Мауглі — це Багіра! Багіра! Пиши!

Хлопчик сказав:

— Я вже знаю... — і ввічливо посміхнувся.

Бабуся У Плетеній Спідниці зітхнула і продовжила свою розповідь.

— Я боялася їхати туди спочатку. Там, казали, нашу сусідку вбили, вона теж учителькою була і в Африку поїхала. А я вперлася — хто мене уб’є? Кому я потрібна? Я ще й сама там такого перевороту нароблю, що мало не здасться! У мене тато — ковалем був. Будь-який замок міг відімкнути. Такі відмички робив, що все повідкривають, і навіть ніхто не помітить. Потім сейфи почав зламувати. Добре ми жили. Тільки от мама, коли він спав, взяла та й відвезла татуся прямісінько у в’язницю і все про нього розказала. Відсидів, бідолаха, двадцять років. Вона горда була, ніяк не могла з тим змиритися, що він, а не вона гроші заробляє, от і відвезла його. А потім померла за місяць. Ми з сестрою вже й повиростали. А тато, коли повернувся додому, почав собі жінку шукати. Я йому й кажу, щоб із маминою сестрою одружувався, бо вона його ціле своє життя кохає. А татко послухав, приходить наступного дня і повідомляє, що вони з тіткою уже чоловік та дружина. Вона його любила страшенно, але так боялась! Тато як помирав, то сказав їй, що як вона його поховає, то він встане з могили і задушить її. Пожартував так. А вона, нещасна, повірила. Так його і не ховала півроку — на столі лежав. Аж до мене приїхала нарешті, ридає, сердешна, питає, що робити, бо вже витримати не може. Я їй сказала, що то тато так із нею пожартував, а вона не повірила. Утекла врешті кудись з дому, так я і не знаю, куди.

Я ж тим часом приїхала сюди вчителювати. А прізвище у мене — теж татусь придумав — Трупна. Жахливе прізвище! Це він так жартував усе життя, дотепник! А мені один мій учень, такий собі Соломон Дикобраз, каже: «Давайте одружимось!» Я його питаю: «Чого це?» А він мені у відповідь: «Буде тоді Трупний-Дикобраз і Трупна-Дикобразиха». Отак мені і сказав!

А ще я сина маю. Зараз розповім вам, як я його знайшла...

Пан, який терпляче слухав ті всі розповіді, був статечним і бездоганним, із сивим волоссям, у елегантному костюмі, з гвоздикою в петельці. Це він, на власну біду, почав розмову, бо спочатку всі мовчки сиділи, втупившись кожен у свою лектуру. Сивий Пан читав сектантську брошурку, барвисту, з неприродно щасливими обличчями людей на ілюстраціях. Кожна стаття в ній — чи то стаття про вирощування цибулі на підвіконні, чи про життя метеликів, роботу водія, хімічну дію світла тощо — закінчувалася закликом: «Тож поклоняймося богові Рахумбрі Баратхію Євологі!» Пан читав і підкреслював олівцем найцікавіші місця. А потім раптом не втримався і почав читати вголос, нібито для хлопчика, хоча хлопчик і не думав слухати, але весело кивав головою і посміхався. Сивий Пан читав статтю про народження кенгурят, перебиваючи сам себе вигуками на кшталт: «Я такого ніколи не чув!» або «Отак Природа все влаштувала!» Пані Колишня Красуня і Бабуся У Плетеній Спідниці, мало не мліючи від захоплення, округлювали очі і хитали головами. А потім Сивий Пан плавно перейшов на податки з крамарів і пекарів, Бабуся У Плетеній Спідниці радісно підхопила цю тему, а тоді перехопила ініціативу і решту часу говорила тільки вона, виклавши історію свого роду і докладно розповівши власну біографію.

Було там іще двійко спостерігачів, майже невидимих, непомітних. Вони сиділи зовсім збоку, старезний чоловік і ще старезніша жінка, худі, сухі, обірвані. Мали вибалушені, як у риб, очі і дуже скидалися на якихось морських істот. їхні рухи були повільними, голови поверталися, ніби пливучи за хвилею. Плавність і сонливість керували жестами дивної пари. Ні на мить не зводячи очей з усієї компанії, риб’яча пара мовчала і не виявляла жодних емоцій. Вони теж спостерігали, як і Мілена, але від їхнього спостереження було якось трохи моторошно.

Окрім цих постійних сусідів, взад і вперед, з місця на місце весь час сновигали товсті баби з сумками і візками. Вони товклися, кричали, сварилися. Складали свої сумки, а потім знову розгрібали їх, кудись ішли, поверталися, зникали, з’являлися знову, створюючи своєрідне тло милій компанії Міленчиних супутників.