«Аляска»

2

У палаті номер тринадцять, інтер’єр якої продовжував «найкращі» традиції аварійних приміщень «Аляски», настав ранок.

Сонячне проміння косими лініями заливало приміщення крізь велике й брудне вікно. Пацієнти з розмаїтими діагнозами прокидались один по одному. Ніхто не квапився покидати ліжка заради сніданку чи ранкових процедур, а тим паче балачок. Усі як один виходили зі сплячого режиму через ліниві потягування й затяжні позіхання. Зненацька цю ідилію порушив новоприбулець. Він рвучко схопився з ліжка і, заклякши в сидячій позі, перелякано глипнув на заґратоване вікно, двері та незнайомих йому людей.

Змученим лікарняними правилами пацієнтам така активність видалася надто дивною. Хлопчина зі слідами наркологічного минулого на венах витріщився на нового сусіда й застережливо промовив:

– Друже, я б тобі не радив так смикатися. Тут усі миролюбно налаштовані.

Новенький зігнорував рекомендації сусіда. Він більше переймався власними проблемами, тому взявсь обмацувати своє тіло, на якому бракувало гідрокостюма. Розвинуті дельти, наслідок постійних занурень і тривалих запливів, додавали його статурі величі та грізності. Руки були довжелезні, наче призначені молотити морську воду, а засмагла шкіра гармоніювала з піском і блакитним небом, постійними супутниками цього чоловіка в роботі. Усе в ньому здавалося досконалим і естетичним! Окрім погляду, якому безсоромно бракувало рішучості.

– Речам пацієнтів тут властиве безслідне зникнення. Не переймайся, свого костюма ти вже не побачиш. Звикай, – закінчив пояснювати Міхаель (саме так звали сусіда, що радив не сіпатися).

Новак усе ще не видав жодного звуку, вбирав кожне слово Міхаеля, який, не зволікаючи, розвідував причини його шпиталізації.

– Ти косиш чи реально дахом з’їхав? – поцікавився Міхаель і, не діставши жодної відповіді, розвернувся до нього спиною.

Щойно цікавість надокучливого сусіда згасла, Водолаз – так охрестили новоприбулого санітари – вдруге придивився до умов і пацієнтів, що оточували його в палаті.

Найперше його погляд упав на «співмешканця» палати – старого Григорія.

Той мовчки спостерігав за розмовою в «одні ворота» та без упину вертів у руках аркуш паперу, який від таких маніпуляцій набув «беушного» вигляду. Вловивши на собі чужий позирк, Григорій знітився й відвернувся до вікна.

Від старого так само відвернулась доля, закинувши його в застінки психіатричного шпиталю. Мізерний, на вигляд цілком беззахисний чоловік годився в батьки Водолазу, проте дози галоперидолу, якими бомбили діагностований йому синдром Туретта, значно зістарили його. Шкіра Григорія часто-густо свербіла, змушуючи його роздирати епідерміс до крові. Місця загоєних ранок вкривалися струпами. Це додавало чоловікові кілька зайвих літ, роблячи його схожим на дідугана.

Свіженький вітерець пройшовся торсом Водолаза. Він прокрався в шпарину ледь прочинених дверей, з якої хтось позирав у тринадцяту палату. Тишком-нишком підглядач відчинив двері, вступив у приміщення і, глипнувши скоса на пусте ліжко біля входу, пожвавішав. «Смерть буржуазним капіталістам!» – вигукнув він і закликав усіх до ранкової зарядки.

– Війна з Америкою не за горами, тому партія хвилюється за ваше здоров’я! Отож ранкова зарядка, товариші! Ноги на ширину плечей, руки на талії, й починаємо кругові рухи за годинниковою стрілкою. Раз, два, три, чотири – раз, два, три, чотири…

Позапланові ранкові процедури нікого, крім товариша Фіделя – прихильника соціалістичних поглядів та острова Свободи, – не цікавили, і Міхаель забажав пояснити це порушнику ранкової тишини:

– Слухай, Фіделю, чи як тебе там: ковбаси по два двадцять уже ніколи не буде! Тож забирайся геть і не діставай нас – весна на дворі, нам кохання хочеться!

З ліжка, розташованого навпроти автора цих полум’яних слів, оживився ще один пацієнт. З довгою бородою і в круглих окулярах, цей «хіпі у відставці» нагадував пізнього Джона Леннона. Проте справжньої схожості з лідером ліверпульської четвірки йому надавав голос.

За цей талант пацієнта назвали Бемолем, і він залюбки користався ним за першої-ліпшої нагоди.

За мікрофон Бемолю слугувала скручена газета, і він вправно кричав у неї, розносячи палатою свій голос. Новоприбулець не зводив із трійці очей, спостерігаючи за божевільною мізансценою, яка спліталася з фізичного виховання, вокального соло й коментарів Міхаеля. Останній заходився представляти Водолазу основних персонажів вистави. Спочатку він кивнув на Фіделя:

– Ця потвора, у минулому активний член партії, усе жаліє за Союзом, першотравневими демонстраціями, а найбільше – за службовим становищем. А ось наша гордість, – Міхаель вказав на розспіваного Бемоля. – Голос мов у Леннона, а талант наче в Коперфільда – до будь-якої репліки може пісню дібрати.

Під час власного представлення Бемоль «підкрутив» звук і прикінцеве «буй-буй-буй-бу-бу-бу-бу-бу-буй» залило всю палату. Міхаель притих, насолоджуючись виступом товариша.

На порозі палати з’явився молодий хлопець спортивної зовнішності. Зелену піжаму напинали міцні м’язи, голова трималась на масивній шиї, а долоні, затиснуті в кулаки, рвалися до бою. Його вигляд усе ще наводив жах, тому Фідель знітився й притиснувся до чужого ліжка. Повітря між ними наелектризувалось, але обстановку розрядив Чахлий, матеріалізувавшись із коридорної гущі на гамір пацієнтів і перервавши ранковий обхід, яким зазвичай закінчувалась нічна зміна санітарів.

Сама його поява втихомирила Бемоля та вклала до ліжка насупленого велетня. Фідель скористався з паузи й вивітрився з палати повз худу постать санітара, доки той спокійним, дещо притишеним голосом, який змушував пацієнтів насторожуватися, сповістив про ранкові процедури:

– Зараз будуть укольчики, тож наготуйте п’яті точки.

Ніхто з пацієнтів не спішив виконувати наказ санітара, який не мав особливого бажання затримуватись у цьому відділенні, тому на допомогу він закли´кав медсестру.

– Космети… Тьху ти, – вилаявся про себе санітар і, сплюнувши, поправився. – Свєто, ну де ти там?! – гаркнув Чахлий у коридор, з якого вже лунало тупотіння підборів.

Чахлий завмер, чекаючи на колегу, що вже входила в тринадцяту палату з тацею, переповненою шприцами й різноманітними пігулками. Пацієнти закам’яніли теж. Щоденне явлення цієї медсестри супроводжували фурор та інтрига для кожного чоловіка. Річ у тім, що дівчина марила заміжжям, яке чомусь до тридцяти трьох так і не відбулося в її житті. Вікова планка підняла дамоклів меч над її головою, з кожним роком прирікаючи свою жертву на самотнє існування. Переймаючись цим, Світлана всіляко намагалася знівелювати вплив років через поліпшення своєї зовнішності. Проте численні косметичні процедури, години, проведені на пляжі під палючим сонцем і почастілі експерименти з волоссям, покликані виправити ситуацію, не давали бажаного результату, радше навпаки: породжували плітки й глузування колег і пацієнтів, а надмірна пристрасть до косметики закріпила за медсестрою стійке прізвисько «Світлана-Косметичка».

Як і личить королеві, Косметичка увійшла до палати, витягнувши перед себе ліву руку, на нігтях якої досихав синій лак. Правицею вона тримала тацю з медикаментами. Халат, як завжди, сліпив білизнóю, а з гламурних лабутенів виростали стрункі ніжки, породжуючи в чоловічих головах дикі фантазії. Її очі зміряли підданців, вимагаючи визнання краси, та вперлися у глуху стіну мовчанки, що її дівчина без сумніву сприйняла як «одобрямс» її новому іміджу. Скромність і таємничість припадали рудиментарним пилом у закапелках її виховання, коли заради компліменту доводилося самій підбатожувати аудиторію.

– Хіба поява такої красуні не вимагає фанфар? Артисте, чому мовчиш, твій голос інколи луна на всю лікарню!

Дифірамби медсестри стали мінімальним визнанням Бемолевого таланту, від чого народний артист психушки враз зашарівся. Чахлий відвернувся, не можучи пережити схвальні відгуки колеги на адресу телепня, якими, без винятку, були для нього геть усі пацієнти психлікарні. Відчуваючи приплив відрази до підопічних і тим паче до їхніх сідниць, санітар забрався геть, гримнувши на прощання дверима.

Приміщення ожило голосами пацієнтів. Усі як один загомоніли в присутності жінки, по черзі оголюючи для процедур білясті сідниці. Таке пожвавлення тішило Світлану, яка почувалася справжньою королівною в чоловічій компанії.

– Не забудь ватки прикласти, – у Бемоля прорізався голос.

– Сам прикладай, у мене лак на нігтях іще не висох!

Медсестра демонстративно дмухнула на розтопирені віялом пальці лівої руки й подала Бемолю змочений у спирті тампон після того, як вийняла з м’яких тканин співучого пацієнта голку шприца.

Попри специфіку роботи й діагнози пацієнтів, вона вбачала в цих немічних насамперед гідну кандидатуру на роль майбутнього обранця, тому доброзичливий тон і мінімальна увага кожному були додатковим інструментом у боротьбі за жіноче щастя.

Коли черга дійшла до Міхаеля, той з радістю стягнув свої кальсони, підставляючи голці крейдовий зад. Він легенько зойкнув, відчувши укол, і не втримався від компліменту турботливій медсестрі.

– Свєт… Яка ти ніжна.

Світлана віддячила лагідним дезінфікуванням ранки і як бонус легенько вщипнула Міхаеля за іншу сідницю. Задоволений таким знаком уваги хлопець натягнув спіднє й перевернувся на бік, а Косметичка підійшла до ліжка новоприбулого пацієнта. Він її зацікавив. Молодий, стрункий, засмаглий – тільки білки світяться на тлі матової шкіри – та водночас незвичний. На відміну від інших мовчав, не поїдав її очима, наче не жив.

– Хто тут у нас? – поцікавилась Світлана, оглядаючи атлетично збудованого чоловіка, хоча й не зовсім здорового, якщо судити з обличчя. Водолаз мовчав, отож втрутився Міхаель:

– Новенький-готовенький.

– Новеньким ще нічого не призначали.

Світлана знову зміряла очима чоловіка, який відверто уникав її погляду, і, повернувши голову до Міхаеля, перепитала про всяк випадок:

– Одружений чи вільний?

Оскільки досі ніхто з присутніх не чув від новоспеченого сусіда жодного слова, то Міхаель поінформував дівчину:

– Це науці невідомо. Бачте, наш новий колега не подав іще ані звуку.

Світлана скоса зиркнула на новоприбульця та хтиво промовила:

– Головне, щоб агрегат подавав ознаки життя. Хіба ні, Міську?

Медсестра зарядила палату сміхом. Він виривався з жіночих грудей, ледь стримуваних напнутими ґудзиками сестринського халата. Міхаель, чиї руки неодноразово звільняли ґудзики від непосильного тягаря й бажали робити це ще і ще, підігрував Косметичці в її дотепності. До них приєднались інші. Гучний регіт відлунював наклепом. Він лип до мовчазного пацієнта, зазіхаючи на його гідність. Уперше відтоді, як чоловік потрапив до лікарні, на його обличчі промайнула тінь гніву.

– Де мій костюм? – раптом спитав Водолаз.

Усі замовкли, спрямувавши на нього погляди, сповнені подиву. Найбільше витріщався Міхаель, який витратив чимало сили на розкрутку «клієнта».

– Здається, не німий, – сказала медсестра, не зводячи очей з ожилого пацієнта.

– Де мій костюм? – повторив чоловік.

Його питання загнало всіх у глухий кут: медсестра не знала, що й відповісти на це, а решту здивував спосіб, у який починалося їхнє знайомство.

– Ти про що, любчику? – поцікавилася Світлана.

Усі чоловіки, включно з мовчазним Григорієм, прикипіли поглядами до Водолаза.

Заговоривши, він вже не здавався безнадійним психом, як тоді, коли грав у мовчанку. Його обличчя посвіжішало, а погляд прояснішав.

– Учора на мені був гідрокостюм.

– А-а-а, – показово застогнала Світлана, цим забезпечуючи собі алібі. – Це у санітарів питай.

Вона покинула чоловіче товариство, розчарована неуважністю нового пацієнта до власної персони. У палаті запала тиша. Новак уперше оглянув кожного пацієнта, скануючи їх на обізнаність щодо долі свого інвентарю.

Григорій, за слабкістю духу, одразу відвів погляд, хоча й гадки не мав, про що йдеться. Його кремезний сусід, що перед цим увійшов до палати й нагнав страху на Фіделя, лежав колодою біля самих дверей. Колись йому вистачало мужності витримувати погляди чемпіонів і навіть відправляти декотрих у нокдаун, але зараз він лише дивився в стелю. Після поразки від кубинця на олімпійських іграх боксер з’їхав із глузду, і невідомо, що цьому послужило – отримані в голову удари чи нищівна поразка від представника острівної держави, проти якої колишній спортсмен тепер мав зуба.

Минула слава гнула його до ліжка та закріпила відповідне прізвисько – Кома, що в очах колег означало «лежачий пацієнт».

Поза лотоса, у якій сидів Бемоль, транслювала гармонію між всіма світами, що стирала на порох будь-які підозри.

Новенький повів очима, доки не вперся в іншого сусіда, який лежав ліворуч. Вирячені з орбіт очиська й фіолетовий ніс демаскували в ньому затятого алкоголіка, а розведені в сторони руки свідчили, що Толя перебуває в активному пошуку ранкових ста грам, які полегшили б його критичний стан. Залишався Міхаель.

Найбалакучіший серед пацієнтів зустрічав свою місію свідка з вимушеною усмішкою. Йому не вперше випадало корчити такі гримаси, вдаючи з себе невинного, але цього разу він мав, що сказати:

– Коли хтось потрапляє в лікарню, з нього все знімають і видають ось такий мотлох, – Міхаель схопив пальцями свою сорочку і відтягнув її від грудей, демонструючи новоприбульцю неякісну одежину. Твій на тумбочці, зліва.

Новенький глипнув на лікарняну уніформу.

– До речі, ти не проти, якщо ми зватимемо тебе Водолазом? Тут в усіх кумедні імена чи прізвиська. Наприклад, я – Міхаель, так мене назвала мама на честь мого батька-німця, проте всі кличуть по-народному – Міськом.

Несподівано новий пацієнт зреагував на слова Міхаеля. Він повернув голову в його бік і пильно вдивлявся в очі допитливого сусіда, зволікаючи з відповіддю чи, точніше, гадаючи, про що сказати передовсім: про ім’я чи професію.

– Я рятівник, – нарешті він обрав один із варіантів.

– А звати тебе як? – перепитав Міхаель.

Наполегливість співрозмовника плутала рятівнику думки. Вдало обійдені пастки, які залишилися на волі, потребували обережності в словах і діях, аби не втрапити в нові, тому мовчанка тривала, напинаючи між хлопцями тятиву недовіри. Мешканці палати, за винятком хіба Коми, нашорошили вуха і причаїлися – у такому закладі познайомитися можна з ким завгодно: від Дені Дідро до Кирила Кожум’яки. Зняти напругу могла лише відповідь, зволікання з якою затягнулося.

– Мене звати Антон, – рятівник намагався спекатися допитливих поглядів, одначе – дзуськи. Мовчанка і досі висіла густим туманом, недовіра не зникла.

– Не обманюєш? – грізним тоном поцікавився Міхаель.

Тятива ось-ось мала луснути, аж раптом Міхаель зайшовся сміхом.

Цієї-таки миті палата знову вибухнула реготом. Пацієнти підтримали витівку свого неформального лідера, будучи не проти розбавити сірі будні яскравим жартом. Навіть Григорій на секунду покинув свою шкаралупу самоти і стримано розтягнув губи в посмішці.

Після короткого знайомства в палаті, яка своїм жалюгідним виглядом не сприяла людським почуттям на кшталт дружби чи якоїсь симпатії, запанувала здорова атмосфера. Міхаель по черзі представив сусідів, надавши кожному коротку характеристику, а згодом уся ватага подалася на сніданок до шпитальної їдальні.

Менше за все Антону хотілося їсти. Він штрикав виделкою в желейного вигляду кашу, що повільно ковзала тарілкою від такого недбалого ставлення до неї. Якщо не зважати на грюкання столових приборів, у просторій їдальні лунали лише голоси санітарів і кухарів, які розносили страви по довгих столах для різношерстої публіки. Компанія не з найкращих, але наразі вона позбавляла Антона самотності, від якої тілом пацієнта бігли дрижаки. Загнаного страхом у безвихідь, його чи не вперше відпустило саме серед психів. Не так вже й боязко сприймаєш власні фобії, коли довкола стільки неврівноважених з найрізноманітнішими симптомами. Зрештою, це лікарня й у випадку чергового приступу буде кому допомогти.

Щодо можливості нападу Антон не сумнівався. Покликаний рятувати людей, він сам потребував допомоги, і, щонайперше – душевної! Послане кілька тижнів тому випробування виявилося не до снаги молодому чоловікові. Хоч у крайнощі удавався: і до чарки, і до ворожки, ба навіть до Бога – все намарно. Невидима сила в особі світловолосого переслідувача все гонила по закамарках його й без того скалічену душу. Привид витягував соки, пив кров, мотав нерви і просто зживав Антона з білого світу, роблячи це з особливою вибагливістю.

Тонкий писк урвав перебіг Антонових думок. За сусіднім столиком розгорілася суперечка між двома пацієнтками, які не поділили кавалок масла. Перша жінка, з сивим волоссям, зав’язаним у кінський хвостик, дорікала іншій стосовно шкідливості продукту.

– Зоє Олексіївно, ви ж знаєте, що там багато холестерину, а від нього у вас атеросклероз! Вам же говорив лікар…

Натомість її колежанка не знаходила кращої відповіді, аніж крик. Кілька хворих прикипіли до них поглядами, забувши про час і їжу. Раптом з гурту пацієнтів хтось жбурнув на стіл шматок масла, який змусив призвідницю суперечки завмерти в нерішучості. Її сусідка зайшлася реготом і, скориставшись із того, що сивоголова втратила пильність, схопила шмат масла й запхала його до рота. Дехто з пацієнтів, що стали свідками такого зухвалого вчинку, підтримали жінку, загрюкавши начинням об стіл.

Нарешті буча привернула увагу медсестер, одна з них підійшла до Зої Олексіївни й досить увічливо попросила більше не їсти масла. Ця сцена справила на Антона найкраще враження про медперсонал і його ставлення до пацієнтів, отож у доброму гуморі він покинув їдальню й вирушив разом з іншими на ранковий моціон до внутрішнього подвір’я лікарні. Там, у тіні густолистої липи, він сховався від палючого сонця, що вже до бронзи запекло його шкіру, і від допитливих поглядів старожилів лікарні, які допікали не менше за небесне світило. Жахіття скінчилися – починалося нове життя!

У цей час обидва санітари, що після нічної зміни зустрілись у своєму кабінеті, прощалися на кілька годин – до початку нової варти.

– Додому не збираєшся? – спитав Шрек, споглядаючи, як Чахлий моститься на канапі.

– Сьогодні буду тут. Важка ніч попереду.

Шрек накинув на широкі плечі куртку й потягнув за клямку:

– Як собі знаєш.

Велет покинув худорлявого санітара, який після нічної втоми збирався насолодитись усамітненням. Чахлий замкнув двері, роздягнувся, оголивши непристойно запалий живіт, і влігся на канапу, ховаючись під білим простирадлом.