«Аляска»

5

Згода на лікування передбачала низку обов’язкових процедур, установлених внутрішнім розпорядком психлікарні. Вони тривали протягом кількох днів. За цей час Антон позбувся короткої зачіски, поздавав різноманітні аналізи, завдяки яким призначали першочергове лікування, вивчив меню в їдальні, пісне й малокалорійне, та й узагалі став своїм серед чужих.

Дні спливали, викидаючи на берег щораз нові цікавинки про лікарню та її мешканців. Залицяння Міхаеля розсекретилися в перші будні, причому самою Світланою, яка обтяжувала себе ідеєю швидко вийти заміж. Звірства санітарів було видно неозброєним оком через їхню всемогутність і прищеплене Павловичем відчуття безкарності. Бемоль, окрім співочого таланту, опановував мистецтво інтелекту, вправляючись у розгадуванні кросвордів.

Для Антона медичні процедури знаменували поліпшення здоров’я. Вони повернули йому здатність об’єктивно мислити і, найголовніше, дали спокій від химерного переслідувача. За цей час Привид не з’явився жодного разу!

Літо було в розпалі. Сонце шкварило. Ртутний стовпчик щодня бив нові рекорди, і конкуренцію йому становив лише безугавний потік відпочивальників, що стікався на південне узбережжя з усіх куточків країни. Вони розсипалися по пансіонатах, санаторіях і приватних садибах, а відтак знову здибалися на міських пляжах, підставляючи свої білясті тіла на поталу Сонцю.

Деколи пацієнтам психлікарні перепадали схожі привілеї. Їх виводили на заднє подвір’я, де під пильним наглядом санітарів кожен робив своє в недоглянутому парку. В один з таких днів Антон сидів на лавці в затінку високої липи. Відмежувавшись від галасливих компаній, хлопець проводив час у роздумах. Раптом до нього приєднався Міхаель, що потайки знущався з Фіделя за допомогою мініатюрного дзеркальця, пускаючи на землю сонячних зайчиків, за якими без утоми бігав посіпака острова Свободи.

– Дивись, воно як мавпа, – кепкував Міхаель.

Задоволена усмішка товариша підкупила Антона, і він залюбки приєднався до спостережень Міхаеля, який вирішив ускладнити гру, навівши світлову пляму на Бемоля, що повзав рачки по траві, насвистуючи веселу мелодію. Фідель, який упродовж останніх хвилин безуспішно лапав відблиск, запав у такий розпач, що кинувся на живу мішень з кулаками. Натомість несподівані стусани нападника дошкулили співакові-аматору, і він, стиснувши кулаки, зажадав дати відсіч кривдникові. Запахло смаленим, і Фідель кинувся тікати. Поспішна втеча тезки Кастро насмішила Міхаеля й Антона.

– Ноги можна відкинути зо сміху, – тримаючись за живіт, просопів Міхаель.

– Ласти, – скоригував розмову професійним жаргоном Антон.

Таке порівняння ще дужче розсмішило хлопців, і вони розвалилися на лавці, захиливши голови на високу спинку.

Приглушений гуркіт, що передував скупченню важких хмар, насторожив Міхаеля, який, нареготівшись, глипнув у небо.

– Здається, дощ буде, – спрогнозував він.

– Грім – вісник змін, – серйозним тоном промовив Антон і додав: – Можливо, когось випишуть.

Сонячний промінчик, що пробив у гущині зеленого листя шлях до Міхаелевого обличчя, змусив того скласти дашком пальці над очима, щоб уважно розгледіти товариша.

– Може, тебе?

Антон вороже зиркнув на співрозмовника.

– Ти що, зовсім дурний випускати такого, як я?

Застуканий товаришем зненацька і нічого не тямлячи, Міхаель перепитав:

– А що не так? Маєш вигляд начебто цілком здоровий. А те, що в тебе якісь прибамбахи стосовно привиду, то це фігня. Зараз у кожного хтось живе в голові, просто не всі в цьому зізнаються.

Антон стенув плечима. Доречно виникле відчуття перебраної міри пригасило спалах гніву, який раптом вирвався з нетрів через передчасні висновки товариша. Уже спокійніше Антон відповів:

– Галюцинації припинились, але говорити про цілковите одужання зарано.

Міхаель зібрався на силі, щоб осягти прихований сенс у відповіді свого друга, але завадив Бемоль, який повернувся до хлопців після невеличкого переслідування свого кривдника.

– Міську, я до тебе, – гукнув Бемоль, хапаючи повітря, якого бракувало легеням після інтенсивної пробіжки.

– Чого тобі?

Поки два пацієнти знаходили спільну мову, Антон узяв дзеркальце Міхаеля, воліючи поганяти сонячний відблиск.

– Мені б одну депешу на волю відправити, – пояснив своє бажання Бемоль.

– Ну зроби паперовий літачок, напиши адресу й уперед – запускай.

– Я серйозно, – мовив прохач.

– А звідки я знаю – серйозно чи ні? Ти ж псих – правильно?

У словах Міхаеля не було жодної образи. Він промовив це з усмішкою та з відчуттям того, що співрозмовник цілком зрозумів його жарт. Бемоль і справді не ображався. Він бачив мету, і глузування сусіда по палаті не були завадою на шляху до її досягнення. Тим паче, що за недовгий час перебування в лікарні Бемоль переконався: Міхаель сахається співпраці з адміністрацією лікарні, а цього вже досить, щоб підтримувати з ним дружні взаємини.

Нарешті Міхаель сам поцікавився ініціативою сусіда.

– Що там у тебе?

– Кросворди в газету треба надіслати. Приз хочу.

У верховітті почулося щебетання сойки, яка намагалася передражнити морських чайок. Бемоль усміхнувся, добачаючи в цьому певний знак.

Почуваючись зайвим у бесіді своїх знайомих, Антон вирішив розважити себе люстерком. Він раз у раз спрямовував зайчика на стовбур дерева, облуплену стіну лікарні та зрештою наважився позначити ним лікаря зі шкіряним «дипломатом», який крокував у тіні дерев. Одразу ж з’явився Фідель і гепнув ескулапа по плечах так, що той ледь не зарився носом у землю.

Адам, який на прогулянці виконував роль тюремного наглядача, кинувся за порушником. Тим часом Бемоль із Міхаелем і далі обговорювали умови угоди.

– З тебе серенада для Свєтки, – окреслив свою позицію Міхаель.

– Домовилися, – погодився співрозмовник.

– Й ані слова, – наказав Міхаель, притуливши до губ вказівний палець. – Косметичку не можна підставляти, інакше єдиний канал на волю пересохне.

– Я ж не підводив тебе до цього часу.

– Добре, давай сюди свої кросворди й гуляй звідси.

Бемоль передав складений учетверо аркуш паперу й задоволений собою побіг під стовбур липи, виглядаючи там сойку, яку деякою мірою вважав за свою колежанку зі співів. Спекавшись зайвих вух, Міхаель повернувся до попередньої розмови:

– То що, вважаєш себе справжнім психом? – спитав він Антона, ховаючи в кишеню аркуш.

Бемоль, який крутився довкола стовбура, раптом зупинився й насторожився, прислухаючись до розмови друзів. Нічого не підозрюючи, Водолаз затулив долонями обличчя і відповів:

– Ненормальний я, Міську. Проклятий! Розумієш чи ні?

Хвиля каяття, яка раптово накрила Антона, зібралась у сльози, що їх помітив Міхаель, коли його співбесідник розтулив долоні.

– Перестань, брате, – співчутливо мовив Міхаель. Він поклав руку на плече друга і якомога утішливіше сказав: – Ти такий, як усі, просто ввижається всіляка погань. Це нормально, з кожним може трапитись.

З невеличкої хмаринки, що зависла над подвір’ям лікарні впали перші краплини дощу. Легіт погнав хмарку далі, відкриваючи Сонцеві шпитальний плац і даруючи хворим щасливу мить сліпих опадів. Міхаель негайно скористався з природного явища, прагнучи заспокоїти Антона.

– Братане, навіть небо плаче осміхаючись. Ну чого ти завівся, усе буде тіп-топ.

Антон замислився. Він хотів до кінця довести думку, тож насмілився.

– Щоб ти знав, ця погань мене мало до самогубства не довела. Я вже готовий був укоротити собі віку, і, можливо, ми б зараз не розмовляли, якби не одна людина! Саме їй я завдячую порятунком.

– Це ти зараз про кого?

Вигляд Антона випромінював неспокій унаслідок розбурханих спогадів. Дзеркальце в його руках затремтіло, м’язи напружились, і він увесь сконцентрувався на минулому. І поки пацієнт збирав докупи думки, співрозмовник завертів головою, шукаючи санітарів, Ваську Довгоносика чи будь-яких інших підозрілих осіб, чиї вуха могли б почути не призначену їм інформацію. Окрім Бемоля, у полі зору Міхаеля нікого не виявилось, але й артиста він прогнав своїм суворим поглядом.

У тім часі трапилась одна подія, яку Міхаель випустив з уваги. Проте саме вона змусила Антона схопитися на ноги, від чого люстерко вислизнуло йому з рук і розбилося на друзки об потріскану асфальтовану доріжку.

– Кепська прикмета, – пробубнів собі під ніс Міхаель, споглядаючи скалки в себе під ногами, а потім ошелешено звернувся до Антона. – Антошо, ти чого?

Очікуючи на відповідь, Міхаель вдивлявся в очі збентеженого чоловіка. Той стояв незворушно. Щойно здоровий стан пацієнта стирала з обличчя смертельна блідість. Нарешті Міхаелю вдалося простежити за Антоновим поглядом, траєкторія якого вела до незнайомого чоловіка в поважних літах, що перетинав подвір’я, замітаючи полами чорної ряси асфальтовану доріжку.

– Панотець, – прошепотів Антон і вже наступної миті несамовито вигукнув.

– Отець Iларій!!!

Поява знайомої особи на території закритої лікарні є досить неймовірним явищем. Антон зірвався з місця й кинувся до чорного входу в шпиталь, куди власне і йшов отець Iларій у супроводі свого вірного служки й головного хориста храму – Фоми. Різка зміна в поведінці одного з пацієнтів одразу привернула увагу Прапора – напарника Адама. Він ховався від рідких дощових краплин під дахом веранди, що являла собою продовження їдальні. До «психозу» хворих із приводу сліпого дощу йому було байдуже, а от стрімкий біг одного з пацієнтів конче слід зупинити. Завдяки своєму армійському вишколу Прапор хутко зорієнтувався в ситуації і вже наступної секунди кинувся навперейми пацієнтові.

Нічого не підозрюючи, Антон мчав до входу, вигукуючи ім’я знайомого священика, який уже сховався за дверима лікарні. Єдина у світі людина, яка не відвернулася від нього в найтяжчі часи, була тут, і Антон не мав жодних сумнівів, що метою цього візиту став порятунок звичайнісінького пацієнта. Тільки-от священнослужитель сам опинився в небезпеці, й Антон чимскоріш хотів його попередити. Здається, власні прокляття перекинулися на літнього товариша, і в цьому є провина Антона!

Досягнути мети чоловікові завадив Прапор, який у регбівському стрибку звалив пацієнта на землю й заходився викручувати руки. Схудле від лікарняної дієти тіло стебельцем склалося під натиском удвічі більшого противника. Дебелий санітар пускав повз вуха його голосові потуги, хоча Антон щосили горлопанив те саме пояснення:

– Пусти! Там мій друг!! Він у небезпеці!

Стихійний ґвалт, що вирував перед входом до лікарні, привернув увагу всіх пацієнтів. З десяток осіб в однакових ситцевих одежинах з’юрмилися довкола чоловіків, що зчепилися один з одним.

– Пусти! Тварюка! – вигукував Антон, на що дістав лише сухе «замовкни».

Спантеличений Міхаель шукав вихід із ситуації, яка загрожувала Антонові не тільки дискваліфікацією з лікарняного стаціонару, а і втратою фізичного здоров’я. Якщо Антона мерщій не витягнути з-під санітара, той загамселить його до напівсмерті. Дорогоцінні секунди спливли. Нарешті очі Міхаеля вп’ялися в скалки розбитого дзеркальця, й ідея з порятунком з’явилася сама собою. Не гаючи часу, він схопив уламок і направив віддзеркалену пляму на плечі санітара, що уже осідлав свою жертву. Приманка спрацювала! Фідель, який разом з більшістю розважався видовищною бійкою, клюнув на попередню забавку й кинувся санітарові на плечі.

– Народ, налітай, – спровокував натовп Міхаель.

Раптом зусібіч на Прапора з Антоном посипалися хворі. Їхня купа швидко переросла в піраміду, а вже за мить нагадувала пересувний мурашник. Тіла незграбно стелились одне на одне. Знизу борсався санітар, над ним лежав хтось із пацієнтів, зверху настрибував хтось іще, і це вовтузіння тривало десь із хвилину, поки Міхаель не висмикнув із тієї купи Антона. Пацієнти остаточно розступилися, узрівши Адама, що поспішав на допомогу своєму напарникові.

Тим часом у кабінеті головного лікаря, маринуючись у тютюновому диму, сидів дивний гість, через якого на подвір’ї точилася жорстока бійка. Його служка підпирав двері спиною, воліючи не втручатися в діалог свого патрона з головним лікарем, чия рука, татуйована медичним символом, саме відчиняла кватирку.

– Зараз напустимо свіжого повітря, отче. Ніяк не можу позбутися цієї звички.

Лікар розчахнув вікно й повернувся за стіл, де на нього очікував свіжий випуск місцевої газети, люб’язно презентований священиком.

– Яка, кажете, сторінка? – ґречно перепитав він свого гостя.

– Третя, – нарешті подав голос представник церкви.

Діставши точні координати тексту, психіатр занурився з головою в статтю. Доки його очі бігли за словами, а мозок вникав у сенс написаного, отець Iларій боровся з нервозністю, яка зародилася в стінах цього закладу задовго до сьогоднішньої розмови. Сімейна трагедія привела його сюди два роки тому як мученика, що потребував невідкладної допомоги, і, на диво, лікар впорався з цим завданням. Та гіркий осад підіймався з дна зраненої душі щоразу, як священику випадало навідувати свого спасителя в робочій обстановці. Сором за спробу позбавити себе життя, яка в ієрархії гріхів посідає один із найвищих щаблів, а носіям сану й поготів загрожує анафемою, душив щоразу, як він опинявся перед хранителем цієї таємниці. Хвала Богові, хорист Фома домовився про неофіційне лікування з Павловичем, який за невеличку винагороду не тільки витягнув священика з кризи, а й погодився тримати язика на припоні. Відтоді контрольні зустрічі, покликані відстежували динаміку притлумленої хвороби, панотець використовував як привід подякувати за колишній труд ескулапові.

Ознайомившись із запропонованим текстом і нарешті відклавши часопис, Павлович глянув на шановного гостя.

– Ну, слава Богу, а то я вже подумав, що ваш передчасний візит пов’язаний із погіршенням здоров’я.

Священик квапливо відповів:

– Ні-ні, з цим усе гаразд, – і згодом додав: – Завдяки вам.

Відчуваючи цілковиту владу над психікою колишнього підопічного, Павлович узявся заспокоювати його й самого себе, оскільки нарис більшою мірою критикував професійну діяльність лікаря і його закладу.

– Отче, не варто вірити цим писакам. У гонитві за сенсаціями газети підхоплюють будь-які чутки. Запевняю вас, із хворими ми поводимося пристойно. Але заради вашого спокою обіцяю особисто контролювати ставлення підлеглих до пацієнтів.