«Аляска»

3

Уночі в законспірованій частині лікарні, де тримали Антона й до нього подібних, діяли суворі правила. Без крайньої потреби пацієнтам заборонялося покидати палати, вмикати світло і тим паче порушувати режим тиші. Дотримання внутрішніх правил адміністрації забезпечували провірені слуги – Чахлий і Шрек, а також молодші медсестри, які інколи чергували на посту неподалік тринадцятої палати.

Ламаючи всі табу, нічної пори Антон прошкував до пункту чергування медсестри, яка, на диво, виявилася на місці. Лише в надзвичайних випадках за її відсутності дозволялося здіймати тривогу, натиснувши червону клавішу, обрамлену в скляний футляр, який зазвичай замикали, аби психам не здумалося даремно тривожити персонал у нічний час. На щастя для пацієнтів, Антон пройшов повз кнопку.

Медсестра дрімала, схиливши голову на руки. Її розкішне волосся розсипалося по столу пшеничним ланом, привертаючи увагу пацієнта, що прокрадався коридором. Антон не квапився. Йому заважав гострий біль усередині. Він пошепки покликав медсестру, заледве стримуючи біль.

– Сестро-о-о. Поможи-и-и…

Схоже, перед кодексом жорстких правил пасували й закони фізики, які, утворивши вночі суцільний вакуум, поглинали звучання Антонових голосу й кроків, що мали без перешкод дістатися вух білявки. Тиша перед усім! Така аномалія давала медсестрі змогу спокійнісінько вивчати розкладені на столі папери й не зважати на розлюченого пацієнта, що крадькома підходив іззаду. Антон спробував удруге:

– Сестро, мені зле. Живіт…

Байдужість жалібниці викликала в пацієнта лайку:

– Стерво!

Як і раніше, його голос потопав у лабіринті брудних стін.

Остання воля, зібрана в кулак, допомогла Антонові дістатися пункту призначення. Долаючи біль, чоловік застогнав:

– Сестро, ти що оглухла? Я гукаю тебе від самої палати!

На останньому подиху Антон доплівся до медсестринського посту й торкнувся плеча дівчини. Воно зустріло прохолодою, яка скрізь тканину халата колола в пальці. Здається, всесильний вакуум долав навіть температуру людського тіла.

Утім, від медсестри не було жодної реакції. Як і раніше, вона займалась своїми справами, що вивело Антона з рівноваги.

– Ах ти ж… – просичав пацієнт і штовхнув дівчину сильніше.

Нарешті чергова схаменулася й підвелася. Розкішне волосся хльоснуло по обличчю – аж очі закрились. Антон заревів, схопився за тендітні плечі двома руками і, сіпнувши їх, опинився лицем до лиця з підстаркуватим, беззубим дідуганом, що дивився на Антона крижаними очима, яким бракувало зіниць.

Хтось висмикнув Антона зі сну і втягнув до реальності раніше, ніж божевільного вигляду дідуган учепився в горло порушникові свого спокою. Ліжко застогнало під вагою ноші. Антон рвучко сів, сполохавши своїх сусідів, які з’юрмилися докупи перед його ложем.

– Чого витріщилися? – гаркнув Антон на юрбу пацієнтів, що стовбичила біля ліжка.

Захищати товаришів узявся Міхаель.

– Ти нас реально висадив, братухо. Такий ґвалт зчинив.

Бемоль погодився з почутим, спроквола похитавши головою.

Ставка віч-на-віч із кожним пацієнтом, що стовбичив біля ліжка Антона, закінчилася для нього справедливим відчуттям провини.

– Вибачте, – перепросив Антон своїх сусідів.

Невдоволення вщухло, хоча засапаний Анатолій, перебуваючи в стані вічного бодуна, все ще роздратовано щось бурмотів собі під ніс.

Тим часом двері палати прочинилися. Закутаний у темряву ночі й пошарпану гамівну сорочку, рукава якої звисали мало не до колін, на порозі стояв висушений, мов таранька, Васька Довгоносик. Своє прізвисько він дістав не за видовжений орган нюху, а за любов пхати його в чужі справи. Очі візитера, як і абсолютно лиса голова, маячили в коридорних сутінках. Непроханий гість мав кепський вигляд. Стара з косою вже волочилася за ним тінню, готуючись підкосити жертву за першої-ліпшої нагоди, проте «ніс» останньої і тут згодився. Довгоносик мав природжене відчуття небезпеки. За тутешньою легендою, одного разу пацієнтів повезли в обласний театр, де місцевий драмгурток давав виставу для схожої публіки. Довгоносик рішуче відмовився їхати, мотивуючи це поганою чуйкою, і його лишили, аби не сіяв паніку серед хворих. За дивним збігом обставин того вечора в театрі обвалилася підвісна стеля, скалічивши чимало людей. Відтоді шпитальна тусовка застережливо ставилася до прогнозів Довгоносика.

Васька прислухався до ватаги чоловіків, по-собачому зчитуючи інформацію з повітря носом. Нарешті його помітили. Кілька пар очей увіп’ялися в непроханого гостя, який пояснив своє вторгнення почутим шумом, після чого по- недоброму провістив:

– Вони йдуть. Ховайтеся!

Зловіщий тембр голосу Довгоносика урвав розмову пацієнтів. Усі, хто стояв довкола ліжка новенького, чемно полягали на свої місця, і лише Довгоносик, вистеживши в темноті очі Антона, заговорив:

– Вони виберуть тебе. Я знаю.

У мертвій тиші лихе пророцтво відбилося громом в Антонових вухах.

Тілом пробігли дрижаки, стискаючи до болю переполохане серце. По відповідь Антон звернувся до Міхаеля:

– Хто це?

Сусід притиснув указівний палець до вуст.

– Тихіше, – попросив Місько пошепки і додав: – Це Васька Довгоносик – ходяче радіо. Пхає свого носа куди не треба, але чуйку має правдиву, тому ти краще прикинься сплячим.

Із глибини коридору почулися чоловічі голоси. Хтось увімкнув світло й загупав у бік тринадцятої палати. Антон вирішив не випробовувати долю і вклався в ліжко за мить до появи у дверях лиховісних санітарів. У темній кімнаті їхні силуети чітко вимальовувалися на тлі матового скла, підсвіченого коридорними лампочками. Першим заговорив Чахлий:

– Здоров, психи! Що робимо?

Міхаель, який за звичкою завжди вступав у перемовини з адміністрацією лікарні від імені всієї громади, узяв слово і цього разу:

– Спимо. Ніч-бо на дворі.

Голос Міхаеля вібрував через хвилювання. Він мужньо витримував погляд худого санітара, ігноруючи власну небезпеку втрапити під коток шпитальних репресій. Санітар тим часом інтригував мовчанкою, від якої повітря наелектризовувалося щосекунди. Чахлий по черзі зміряв поглядом кожного з пацієнтів і промовив першу фразу:

– Нам потрібні два пацієнти, лише два…

Бемоль маскувався під білим простирадлом, що з головою накривало його тіло. Дивовижно, але слова санітара розбудили в ньому співочого персонажа. Раптом він ворухнувся. З-під тканини прорізався тихенький голосок, що наростав у міру того, як розспіваний фантом спинався на ноги.

Бенефіс артиста обірвав Чахлий, який гаркнув у бік скрипучого ліжка.

– Заглухни, Бемолю. Твій сольний виступ іще попереду.

Власна дотепність так насмішила санітара, що він зареготав, чхаючи на шпитальні порядки й нічний час. Лише погляд кремезного напарника втихомирив його зухвалу поведінку. Важким басом Шрек озвучив мету візиту:

– Шоу скінчилося: Григорій і Шпряха йдуть за куліси для отримання медичної допомоги.

Анатолій Шпряха – той самий, що перебував у лабетах зеленого змія, огризнувся:

– Мені не потрібна ваша допомога!

Попри гучну заяву голос Шпряхи відгонив переляком.

Відповідь Шрека лише підсилила ці відчуття:

– Тут не ти вирішуєш, – відказав велетень, хапаючи Толю за комір сорочки.

Розгніваний таким поводженням із власною персоною, Шпряха вибухнув:

– Та відчепіться від мене! Я не хворий! Не алкоголік – чуєте?! То моя відьма все влаштувала! Нічого, я дістануся її і виведу на чисту воду!

Шпряха, якого виснажили тривалі запої й нетрадиційне лікуванням місцевих ескулапів, даремно тріпався в дужих руках Шрека. Виставлений санітаром за двері, він і далі проклинав свою дружину та виконавців її примхи, аж поки його голос не ковтнули шпитальні нетрі.

У гармидері, що зчинився через бранця санітарів, оживився Бемоль. Залишаючись увесь час під простирадлом, він пошепки тримав ритм пісні, і, коли буча перекотилася за межі палати, артист додав звуку, волаючи приспів:

Здійнявся ґвалт, у якому змішалися співи, стогін Коми й вимоги пацієнтів із сусідніх палат дати їм спокій. Утім, галас хворих не вивів із рівноваги Чахлого, який не збирався устрявати в перепалку з ватагою чоловіків у нічний час. Натхненний успіхом напарника, він підійшов до ліжка Григорія, гіпнотизуючи свою жертву.

Пацієнт знітився і притулив до себе невеличку карточку, що тримав у правій руці. Недобрі передчуття викликали в ньому напад дитячої тривоги, яке зросло з наступною реплікою санітара:

– Ви ж підете самі, Григорію?

Від колючого тону власника білого халата у Григорія засвербіли рани. Він потягнувся до подразнених ділянок тіла, але голос санітара зупинив його. Переполоханий пацієнт заховав під матрац фотокартку, яку вважав за оберіг, і мовчки рушив повз Чахлого до дверей. Чахлий, задоволений покірністю підопічного, взявся руки в боки й демонстративно розвернувся довкола своєї осі, стоячи лише на одній нозі. У кінцевій точці цього піруету він відстрибнув назад, настрахавшись Антона, який несподівано укляк перед ним.

– Чого тобі, психу? – гаркнув Чахлий.

– Де мій костюм? – спокійно запитав Антон.

Бемоль замовк. Решта пацієнтів насторожились і затамували подих, стежачи з-під покривал за конфліктом, який мав усі шанси перерости в бійку. Ще ніхто не встиг попередити новенького про небезпеку зайвих запитань і будь-якої ініціативи, що мала протестний характер щодо персоналу лікарні, а особливо щодо худющого санітара, який вирізнявся серед колег цинічною злостивістю.

– Який ще костюм? – цапкуючи спиною до дверей, перепитав Чахлий.

Антон наступав. У справедливих намірах віднайти втрачене не було ані дрібки божевілля.

– На мені був робочий гідрокостюм, – дошкульно пояснив пацієнт.

– А-а-а, ти про цей, – полегшено зітхнув Чахлий. – Так би й одразу сказав…

Чахлий щосили повертав ситуацію під свій контроль. Поруч зі Шреком він почувався безстрашним, проте зараз інстинкт самозбереження викидав перед незнайомцем білий прапор. Він програвав битву, та не збирався програти всю війну.

– Усе гаразд із ним. У коморі лежить – описаний та опломбований. Отримаєш, коли виписуватимешся.

Антон зупинився. Схоже, таке пояснення припало йому до душі.

Тим часом санітар вивітрився з палати, скориставшись із короткочасного сум’яття пацієнта. Це була його капітуляція. Дух перемоги наповнив палату. Фанфари розрядили наелектризоване сутичкою повітря. Зачаровані вчинком Антона, Бемоль з Міхаелем зіскочили з ліжок і обступили спантеличеного їхньою поведінкою товариша.

– Ну, чоловіче, ти красень. Так обчихвостити цього чахлика. Бачу яйця в тебе міцні, – плескаючи Антона по плечі, мовив Міхаель.

Бемоль виражав свої почуття широкою усмішкою. Він тішився й сяяв, мов новорічна ялинка, виблискуючи зубами в місячному світлі, що проривалося до палати крізь матове скло. У невластивій для себе манері він заговорив:

– Еге, я аж із-під ковдри виліз.

У цьому гидкому для сторонньої людини місці, посеред ночі, у палаті під нещасливим числом дружба пускала свої перші паростки. Хлопці захоплювалися сміливим сусідом, який і досі не розумів їхніх зачудованих вигуків.

– Я лише хочу знайти свій костюм, – промовив він.

– Ти не розумієш, – стояв на своєму Міхаель. – Щойно ти подавив його авторитет. Опустив – по-їхньому!

– Його аж ніби вітром здуло, – хвацько підтвердив слова співрозмовника Бемоль. – Шкода тільки, що цей паскудник такий злопам’ятний.

Слова артиста змили з обличчя Міхаеля усмішку. Він посірів і пильно глянув на Антона.

– Бемоль має рацію – будь обережний із цією потворою.

І хоча тон Міхаеля здавався максимально дружелюбним, слова викликали паніку, яка потроху охоплювала й Антона. Ейфорію від перемоги потроху заступало лихе відчуття помилки, пастки, у яку необачно вскочив Антон. Проте сміливець зіграв свою роль до кінця і з незворушним виразом обличчя ліг у ліжко. За останній час його погляд прояснішав, шкіра зайнялася рум’янцем, і все мало такий вигляд, наче Антон одужував. От тільки заґратовані вікна й двері не давали спокою, і цієї ночі він дізнався – чому.

За дві години процедури санітарів закінчилися. Двері рипнули – і гострий трикутник світла увірвався підлогою до палати. Він розширювався в основі в міру того, як Шрек розчахував двері. Велетень уніс на плечах непритомного Григорія. За ним з’явився Чахлий, який у ролі поводиря допомагав уже мовчазному Анатолію дістатися ліжка. Ніхто з пацієнтів не зронив ані звуку: всі вдавали з себе сплячих, хоч насправді кожен дослухався до шурхоту людських ніг, які аж надто важко човгали по шорсткому лінолеуму.

Чахлий безперестанку торочив Анатолієві про цілющість місцевих методів лікування, заспокоював і навіть обіцяв швидке одужання, а проте вигляд Шпряхи потребував багато кращого. На відміну від худого санітара, його напарник з ношею не церемонився. Шрек жбурнув Григорія на ліжко й одразу ж рушив до виходу.

– Ходімо, – скомандував він Чахлому.

Колега сіпнувся в бік дверей, аж раптом його намір перервало тихе дзюркотіння. Антон визирнув з-під накривала, підглядаючи, як Анатолій мочиться під себе, сидячи у власному ліжку. Це неабияк розгнівало Чахлого.

– От лайно! Всцявся прямісінько на матрац!

Бідкання напарника зупинило Шрека на порозі. Він озирнувся, зиркнув на місце аварії й запропонував власний розв’язок питання:

– Впряжи когось, хіба мало тобі психів?

Чахлий, який ніби чекав саме цих слів, вискочив із палати й повернувся за хвилю з відром та ганчіркою. Знаряддя праці впали перед Антоном, у пам’яті якого випливли ще свіжі перестороги Бемоля.

– Агов, Водолазе, прибери за сусідом, – Чахлий підтвердив побоювання Антона.

Антон трохи піднявся на лікті та глянув на санітара. Колишній прийом – колючий погляд – уже не діяв. Маючи в тилу кремезного напарника, Чахлий не надто жахався Антонових витріщань. Навпаки, він посмілішав:

– Давай, давай, – наполегливо повторив санітар.

Їхня сутичка мала продовження. Учасники не поступались один одному у впертості, і тільки невигідне становище пацієнта стримувало його від бійки.

– Сам мий, – огризнувся Антон, перехиливши чашу санітарового терпцю.

– Ти чув, що ця гнида недозріла сказала? – спитав у Шрека Чахлий, полізши до кишені по джокера.

Велетень глипнув на призвідника бунту. Його погляд не віщував Антону нічого доброго, і пацієнт відчув це всіма фібрами душі. Тим часом Чахлий обернувся до нього й прошипів:

– Ти ще не второпав, куди потрапив, шмаркачу. Наші руки й тебе дістануть. Щоб відтермінувати цю подію, роби, що тобі наказують!

Знехтувавши санітарові слова, Антон повернувся до нього спиною й заліз під накривало.

Відверта непокора знахабнілого психа вивела з рівноваги Шрека. Наступної миті його могутні руки зірвали з ложа бунтівника й пожбурили на підлогу. Удвічі більший Шрек волочив жертву по брудному лінолеуму, стираючи немічним тілом шар пилу, залишеного старенькою прибиральницею. Санітара трусило зі злості. Він не полінувався стати на одне коліно, щоб процідити нахабі в самісіньке вухо:

– Хочеш дихати цим смородом усю ніч? Зараз матимеш змогу!

Чахлий відступив до дверей, звільнивши напарникові арену для маневру. Його губи скривилися в садистську посмішку, насолоджуючись поразкою ворога. Тим часом події розгортались якнайгірше для Антона. Скинувши силоміць пацієнта з ліжка, Шрек тицяв його обличчям у лінолеум поруч із калюжею сечі.

– Приємно?! – ричав Шрек. – Хочеш, щоб усі цим дихали?!

Затиснутий у лабети дужого санітара, Антон щосекунди втрачав віру в перемогу. Йому бракувало сили протистояти не лише фізично, а й морально. На підтримку від друзів годі було й чекати, тому, оцінивши свої шанси як невтішні, пацієнт здався.

– Гаразд, – стиха відповів він.

Шрек угамувався. У кутиках рота все ще пінилася слина, але те, що пацієнт визнав його силу, повернуло санітара в рамки посадової інструкції.

– Так би й одразу.

Шрек підвівся, схопив відро й витрусив з нього ганчірку просто на голову Антона. Дрантина опустилась йому на потилицю і звалилася під руки, убиваючи в чоловікові останні краплі гідності. Такого приниження Антон не терпів зроду. Привселюдно сплюндрована честь вимагала помсти, а втім, обачність холоднокровно наказувала скоритися. Чоловік схопив ганчірку й узявся прибирати за Анатолієм.

Санітари тішилися картиною абсолютного приниження бунтівника. Щонайясніше очі світились у Чахлого. Зазвичай він значно довше виношував ідеї щодо покарання невгодних йому пацієнтів, але тут у пригоді став Анатолій. Завдяки одному недужому пощастило розправитися з іншим.

Чахлий зі Шреком проконтролювали процес прибирання і, діставши бажаний результат, вийшли в коридор.

Тягар пережитої образи й приниження звалив Антона в ліжко. Скалічена психіка зазнала нового удару, можливо, набагато важчого за попередній.

Донедавна все життя Антона зводилося до банальщини: дім – робота, і весь світ обертався довкола сімейного гнізда й рятувальної станції на березі Чорного моря. Проте однієї ночі «система» дала збій і в його житті поселився Страх. Спочатку то був страх за скоєне, а вже потім тяжка душевна скруха, яка краяла йому серце. Необачна помилка коштувала йому надто дорого. Сотні разів Антон шкодував про цей випадок, але минуле не можна виправити, зосталося тільки розпочати боротьбу за власне життя, яке з небачених причин опинилося під загрозою. Боротьба з невідомим Злом, стала сенсом виживання.

Битву за битвою Антон програв війну раніше невідомому явищу, яке зводило його з розуму. Доти він сприймав як міф світ духів і потойбіччя, тож зустрітися з чимось Незрозумілим, лицем до лиця виявилося чоловікові не до снаги. Аж ось за грубезними мурами лікарні, де жевріла надія на захист і цілковите одужання, на нього знову вчиняють тиск. Якщо в першому випадку розум Антона відмовлявся до певного часу вірити в реальність ворога, то в другому – йому протистояли живі люди, покликані зцілити недугу.

Роздуми пацієнта урвав Міхаель.

– Не ображайся на нього, – перепрошував він за мокрого сусіда. – Невідомо, що завтра з нами буде.

Антон перевів погляд на хлопця й поцікавився:

– Що з ними зробили?

– Напругу через голову пропустили.

– Навіщо? – здивовано спитав співрозмовник.

– Потім розповім. Слава Богу, нас не чіпають.

Міхаель повернувся спиною, даючи знати про кінець розмови.

Спантеличений Антон звів погляд у стелю. Можливо, там, на гладкій і білій поверхні, причаїлися відповіді на всі його запитання. Можливо, там намальовано вихід із лабіринту, у якому поневірялася його скалічена душа. Сотні рівнянь і десятки задач стискали йому голову, але жодна з відомих формул не давала розв’язку тим проблемам. Даремно він шукав угорі підказок: перекриття лише виконували свою розподільну функцію між поверхами.

– Дивна лікарня, – промовив Водолаз.

– Ласкаво просимо до психушки – відділення «Аляска», – урочисто промовив Міхаель.

– Чому «Аляска»? – пошепки спитав Антон, відчуваючи, як географічний термін відлунює прихованим змістом.

Міхаель набрав повні груди повітря, щоб одним махом видати важливу інформацію:

– Тому що ми відірвані від головного корпусу, як Аляска від Америки. І тримають тут тільки відморожених.

Останнє речення неабияк насторожило Антона.

– Тобто?

– Тут тримають тих, хто на хворих не схожий. Так звані «косяки», «замовні» або взагалі викінчені психи, як-от Кома.

Ім’я сусіда Міхаель промовив дуже тихо, аби воно не дісталося вух небезпечного пацієнта, який все ще наганяв жаху своїм боксерським минулим.

– Професійний боксер, у колишньому житті олімпійський чемпіон. Якийсь кубинець надавав йому, і з того часу він схибнувся, а кубинців не любить страшно. Він тут один справжній, а ми всі косимо, або «замовні».

На підтвердження Міхаелевих слів із грудей Коми вирвався тягучий стогін. Міхаель притих, аби не тривожити спокій сусіда, й остаточно переключився на Григорія, вирішивши не гратися з вогнем.

– Навпроти тебе Григорій. Потрапив сюди здоровим пенсіонером-жевжиком. А тепер от – рослина.

– А він чому тут? – зажадав пояснень Антон.

З поваги до віку Григорія та його долі Місько всівся зручніше і, приставивши до краю рота долоню, скерував пояснення виключно в бік Антона:

– Співмешканка запакувала. Синок її з зони відкинувся, у «двушці» їм виявилося затісно.

Раптом у Антонові закипіло природжене відчуття справедливості. Він пожалів скаліченого чоловіка, що корчився від болю на своєму ліжку після болючих процедур. Беззахисний, абсолютно врівноважений і щирий Григорій зараз скидався на приборкану сильцем та ще не добиту мисливцем тварину. Слова обурення прорвалися крізь стиснуті зуби Антона:

– Невже нікому за нього заступитися? Діти? Онуки? – спитав чоловік.

– Син за бугром – в Америці чи Канаді – не пам’ятаю точно. Від нього давно не було звістки. Останній лист із фотокарткою Григорій береже мов зіницю ока.

Моторошні секрети про таємниче відділення лікарні, які відкривались Антону, сіяли сумніви щодо можливого одужання в цьому закладі. Поблажливе ставлення медсестер до Зої Олексіївни під час сніданку в їдальні розвіяла гнітюча поведінка санітарів. Ба більше, Антон побоювався, щоб його страхи не мутували тут у тяжчу форму. Видихнувши, чоловік поцікавився причиною, з якої шпиталізували його співрозмовника.

– А ти? Тебе хто сюди запроторив?

Міхаель осміхнувся й зручніше вмостився на подушці, вдивляючись у стелю.

– Самотужки. Я тут ховаюся.

– Від кого? – Антон підвівся, вражений щирою й надміру відвертою відповіддю співрозмовника.

– Вляпався в одну історію з наркотою. Мусори зцапали, хотіли справу шити, та хрін їм! – за допомогою правиці Міхаель зігнув у непристойному жесті ліву руку.

– І ти тут переховуєшся? – не переставав дивуватись Антон.

– Від них не сховатися. Від в’язниці я, братане, ховаюся, від в’язниці. Гаразд, лягаймо, бо забалакалися ми з тобою.

Міхаель повернувся до Антона спиною, демонструючи цим неетичним жестом завершення розмови, але новоприбулець несподівано спитав пошепки:

– Ти в привидів віриш?

– До нас вже дійшли чутки, що він тебе переслідує, – відмахнувся Міхаель байдуже.

– Я серйозно, – наполягав рятівник.

Насторожений голос сусіда змусив Міхаеля повернутись і дати не менш серйозну відповідь:

– Нікому про це не розповідай, інакше матимеш тут довічну прописку.

На цьому їхній діалог скінчився. Міхаель відвернувся до стіни, бажаючи поринути в сон, Антон же накрився з головою простирадлом.

Клаптик легкої тканини видався свинцевим листом, що вдавлював своєю вагою Антонове тіло в пружинне ліжко. Не менш тяжкими виявилися роздуми, що насунули після відвертих оповідок сусіда. Гримуча суміш людських трагедій і сутички з санітарами зрушила відчуття безпеки, що виникло в стінах лікарні в перші дні шпиталізації. Та найдужче чоловікові докучала фата-моргана, побачена в морі!

У таких роздумах Антон засинав. Власна біда замінила горе чужих людей, і, будучи певним, що ніхто з них зараз не загрожує його життю, він пірнув у царство Морфея.

Перешіптування хлопців не давало спокою одному пацієнтові з їхньої палати. Він скоцюрбився під простирадлом і уважно дослухався до розмови, яка щойно звучала на низьких тонах. З відомих лише йому причин Бемоль маскувався під сплячого, і почуте його занепокоїло більше, ніж товаришів.