Лазарус

I

Потяг здригнувся, проїхав ще кілька ярдів, протяжно свиснув і зупинився. Слідчий з особливо важливих справ Олександр Петрович Тюрин втягнув носом вокзальний дим, скривився і знову розвернувся до провідника. Маленький, не більш як п’ять футів на зріст, домовик продовжував тримати руку під козирок. Обличчя ховалося під довгим сивим волоссям, чуб переходив у кошлаті брови, ті — у вуса і нечесану бороду. Тюрин не бачив очей, і це його ще більше дратувало.

— За яким правом ви притягли мене до Києва? У понеділок я маю бути у столиці. На мене чекають у канцелярії імператора! Врешті-решт, я чотири місяці їжджу Межею і хочу додому!

— Але ж, ваше благородіє, — вкотре лагідно почав домовик, — ніяк не можна, колії розібрані. Поки цукор не зберуть, руху не буде.

Тюрин і без кволих пояснень розумів масштаб катастрофи. Пагорби під Бояркою червоніли від цукру. Поки пасажири першого класу підраховували, скільки мільйонів втратять Балабухи, Тюрин думав про скандал у столиці. Зі втраченого цукру мали бути виготовлені пуди першокласного сухого варення спеціально до імператорського столу. Магічний делікатес розплющував третє око, лікував від безпліддя, продовжував життя, на час повертав молодість, але найважливіше — полегшував муки спадкоємця Імперії. Імператор довго чекав на сина. Нарешті, після п’ятьох дівчат, було оголошено про появу царевича. За кілька років монарша родина в багато разів збільшила замовлення на «сухе варення». Відкрито про це не говорили, але у столиці всі знали — спадкоємець народився з «царською хворобою». Замість кісток мав у тілі скло, а у жилах — гнилу жовту рідину. Тому-то Імперія, як кров, точила цукор з Межі, вимагала дедалі більше сухого варення, натомість нечисть отримувала гроші й певні свободи.

«А свобод завжди замало. Дай на ложці — заберуть казан», — подумав Тюрин. Знадвору долинали чергові політичні прокламації. У Києві — центрі Межі — було неспокійно. На дніпровському острові, який належав людиноподібним, знайшли труп людського хлопчика. Людошовіністи відразу оголосили, що це ритуальне вбивство. І понеслося. Люди спалили кілька будинків гмурів у Протасовому яру, а наступного дня пролунав вибух під потягом Балабухів, хоча останні належали до давнього київського роду людоведмедей.

Залізничні жандарми не знайшли нічого кращого, як відтягти столичний потяг до Києва — «для комфорту панів пасажирів». Обіцяли продовжити рух за маршрутом наступного ранку. Але Олександр Петрович занадто добре знав Межу, щоб у це повірити.

«У понеділок у Тамари іменини… І головне — застрягнути саме тут», — пульсувало у голові. П’ять років роботи у спеціальному відділі поліції йому вдавалося уникати столиці Межі. Скільки не їздив губерніями нечисті, завжди планував так, щоб оминати Київ.

Тюрин безсило оглянув купе. Валізи німим докором стирчали з багажної полиці. Вирішив до останнього не знімати. Погляд упав на книжку, якою гамував думки на під’їзді до Києва. «Легенди про Змія», автор Лазарус — останній спогад про батька, єдиний томик, який вдалося врятувати з домашньої книгозбірні.

Фіранки легенько сіпнулися. З відчиненого вікна дихнув незвичний на середину травня жар. Поруч рушив черговий потяг.

— Люди, стережімося! Нечисть убиває людських дітей! Пом’янімо замученого отрока Ющинського! — знову долинуло знадвору. Тюрин нарешті визирнув у вікно. Більше з бажання ковтнути свіжого повітря, ніж з цікавості. Його обличчя зблідло. «Це не може бути він», — прошепотів Тюрин, пхнув книжку до кишені, відштовхнув домовика і побіг до виходу.

Чоловік, якого Тюрин прийняв за батька, виявився чортом-лахмітником. Попри спеку, на тонкій фігурі бовталося кілька піджаків. На ратиці чорт натяг калоші, шия потопала у щонайменше трьох плетених шарфах, а ріжки затуляв розлогий солом’яний бриль. Такий і справді був у батька часів дитинства Тюрина. Але як він міг не помітити свиняче рило?

«Все шрам», — заспокоював себе поліціянт, утираючи піт. Ліва щока лахмітника була зіпсута святою водою. На тому ж місці мав рубець і батько. Це Тюрин чітко пам’ятав, хоча з останньої зустрічі минуло понад двадцять років.

«Кляте місто, клята спека», — думав Тюрин, намагаючись понад головами роздивитися, де вхід до начальника вокзалу. Мав намір будь-що вибратися з міста. Натовп вирував. Розклад збився. Публіка (переважно люди) сварилася, вимагала пояснень, нечисть нахабніла і користувалася велелюдністю.

Тюрин звик до людиноподібних у провінції. Там вони жили на своїх споконвічних територіях: лісові види — у лісі, земляні — під землею, водяні — ближче до води. Люди розбудовували власні містечка. Там, у провінції, Межа проходила чіткіше. Навіть у великих містах панував порядок. Але Київ завжди вирізнявся. «Тут хаос навіть у частині для пасажирів першого класу», — обурювався поліціянт, спостерігаючи, як відьма-перекупка намагалася продати магічні настоянки круглолицій пані зі столичного потяга.

Крики агітатора про вбивство людського хлопчика майже губилися у загальному гаморі. Чорний кашкет з «ДО» на кокарді свідчив, що він належить до найбільш радикальної у Межі організації ненависників нечисті «Двоголовий орел». У якийсь момент натовп виплюнув чорта-лахмітника у шарфах просто на двоголовця. Зав’язалася перепалка. Тюрин побачив, як бруківкою покотилася калоша, і з гидливістю подумав, що розлючені пасажири таки знайшли цапа-відбувайла.

А ще за мить переляканий чортик вистрибнув з юрби і побіг пероном. Людські хвилі розійшлися і дали дорогу двом поліціянтам. «По когось прийшли», — припустив Тюрин і подумки похвалив: арештовувати на вокзалі, ще до того, як злодій втік у місто, правильна практика.

Старший за чином покрутив головою і визначив напрямок, за ним слухняно рушив дебелий городовий. На подив Олександра Петровича, вони зупинилися біля його вагона і викликали провідника. І коли Тюрин подумав, що гірше вже немає куди, провідник-домовик махнув у його бік.

— Околодочний наглядач Топчій. Маю наказ зустріти вас і провести до міської поліції, — відрапортував чин. На вигляд Топчію було не більше сорока. Мав темно-руде волосся і жорсткі, наче зубна щітка, вуса. Мішкуваті повіки тисли на жовті маленькі очі, від чого здавалося, що Топчій постійно мружиться або готується до єхидної усмішки. Околодочний нервував. Раз по раз ліз до кишені, але ніби сам себе зупиняв.

— З якого це дива? — вибухнув Тюрин. Набрав у легені повітря і приготувався кричати. З досвіду знав, що брутальний крик діє на нижчих чинів, що свята вода на чортів. — Ви взагалі знаєте, з ким розмовляєте?

У голові вирували думки. Олександр Петрович перебирав сто і одну причину, чого б його могли заарештувати, і не знаходив гідної підстави. Хоча, направду, в Імперії головне бажання когось посадити — привід знайдеться. Навіть для найвищих чинів. «Особливо для найвищих», — вколола підступна думка.

— Прошу звертатися по формі. За чиїм розпорядженням і з якої причини?

Тон справив враження на Топчія. На його обличчі відобразився сумнів. Чин пильно подивився на Тюрина, щось проплямкав самими губами, ніби пригадуючи завчене, недовірливо смикнув плечима і нарешті витяг з планшету якийсь папірець.

— Так точно, ваше високоблагородіє, але ж… Слідчий з особливо важливих справ, підполковник Тюрин Олександр Петрович, тридцять три роки, зріст — шість футів, волосся — темно-русяве, очі — сині, лоб — високий прямий, — прочитав околодочний і звів на Тюрина очі. — Все збігається. Це ж ви?

— І це всі ваші підстави для арешту? — тамуючи гнів, процідив столичний поліціянт.

— Арешту? — Топчій кілька секунд кліпав очима, а потім розплився у безтурботній посмішці. — Побий мене грім у страсну п’ятницю, то ви не так зрозуміли. Його високородіє поліцмейстер Києва Скалонне просить вас до себе. Це ж яке щастя, що ви тут застрягли. У нас же місто показилося. Уявіть, як зрадіють, що до справи візьметься слідчий зі столиці?

Не перестаючи посміхатися, Топчій видобув з планшета ще один папірець і простягнув Тюрину. Це була агітка «Двоголового орла». Першу шпальту займав портрет убитого хлопчика. Тюрин лише покосився на зображення, але до рук не взяв. Заклик агітатора досі стояв у вухах.

— Уже і висновок прозектора є, — Топчій спритно дістав новий документ.

«Сим засвідчую, що нагло вбитий Андрій Ющинський, 12 років, за біологічними ознаками є представником homo sapiens, тобто людиною. Висновок зроблений на основі огляду зовнішніх покровів, кінцівок і посмертного стану тіла. Судово-медичний розтин на вимогу встановити ступінь приналежності отрока до homoidea aqua (водяників) проводив приват-доцент Університету св. Володимира Гальванеску (homoidea serpentes)».

— Що це? — прочитав записку Тюрин.

— Ясно що, — з готовністю відповів Топчій, — Андрій цей зарізаний був до громади водяників приписаний. Сином значить-то водяника числився. Ну як сином — мамку його водопузий за дружину взяв. А отрок пасербом водянику був. От ми й замовили експертизу, бо ж за новим законом треба визначити підслідність: чи то людський злочин, а чи людиноподібних.

— А «мамка», — наче на лайку, скривився Тюрин, — людиною, значить, була?

— А хто їх, бісових жінок, розбере? — розвів руками околодочний. — Але за документами так точно — гомосапієнка.

— Тобто ви хочете сказати, — запитав Тюрин, розуміючи, що сам себе втягує у справу, — що людська жінка вільно пішла за водяника, ще й сина до них привела? Людську дитину в громаду водопузих?

— Так точно, — кивнув Топчій.

— Кляте місто, — пробурмотів столичний поліціянт і зробив останню спробу. — Слухайте, все це дуже цікаво, але я не маю часу. За чотири дні мене чекають у столиці. В мої плани аж ніяк не входила зупинка в Києві.

— Та ви не турбуйтеся, там справи з комарину ніжку. У нас уже і підозрюваний є, — радісно проказав околодочний і махнув візникові. На подив Олександра Петровича, ним виявився огидний тип з лошачими вухами і копитами. Смерділо від канькача, або, як їх ще називали у Межі, вазіли, не краще за худобу. Але тільки цей вид людиноподібних міг змусити коней не сахатися нечисті. — Як каже його високородіє, не вистачає вашого експертного висновку, — завершив Топчій і запопадливо відкинув підніжку прольотки. Городовий прикріпив багаж.

— Експертного, — виправив Олександр Петрович, зітхнув і заліз в екіпаж. Поруч під нервове іржання коней умостився околодочний.

Київ був зовсім не схожий на холодну, вічно завіяну туманом столицю Імперії, де минуло дитинство Тюрина.

Місто над Дніпром приголомшувало барвами і веселою какофонією. Обабіч вулиці, що вела від вокзалу, височіли нові будинки, переважно з медово-жовтої фірмової київської цегли. Фасади прикрашали розмальовані ліплення. Здавалося, магічний багряний цукор не тільки наповнював кишені, а й додавав барв давньому місту.

Тротуарами прогулювалися люди і нечисть, ніхто не тримався свого боку. «І тут хаос», — подумав столичний поліціянт.

На Бібіковському бульварі Тюрин мало не скрутив шию. Розштовхуючи перехожих, бруківкою ступав прегарний тулпар. Чарівних крилатих коней розводили татарські духи, що вже кілька століть мешкали біля ринку Шурум-Бурум. Тулпари рідко виживали за кордонами Межі, свого одного імператор був змушений щомісяця відпускати до Києва. Жінка, що, як і Тюрин, задивилася на прегарну тварину, злякано відскочила. Татарський дух протяжно свиснув і замахнувся нагайкою, аж з його волосся випало кілька ящірок, а під пахвою відкрилася дірка.

Тюрин вдивлявся у строкате і майже незнайоме місто, а перед очима виникали старі болісні спогади про цей і водночас зовсім інший Київ.

Темна квітнева ніч двадцятирічної давнини. Тривожні церковні дзвони. Клекіт і виття людиноподібних на подвір’ї. Постріли і запах диму. Батько, у старому турецькому халаті, з пантофлею у руці, метушиться й облаштовує тимчасові пристановища для біженців. Біля нього — темна постать. Потім мати казала, що це та, через яку все полетіло шкереберть. Нечисленні люди гуртуються навколо матері. Вони злобно витріщаються на нечисть, але бояться присутності батька. Мати, як налякана гуска, здіймає руки, кляне чоловіка прихвоснем мерзоти, кричить, що вони йому дорожчі за рідного сина. Дивний страдницький погляд батька. В ньому немає ненависті чи злоби, лише болісний подив. Ніби батько вперше так ясно побачив власну дружину.

Мати істерично наказує дванадцятилітньому Тюрину залізти на підводу. Там повно речей. Хлопець дивиться то на матір, то на батька і не може зрушити з місця.

Нарешті батько відсовує якийсь клунок, похапцем перехрещує і підсаджує сина на підводу. Якусь мить зазирає в обличчя, мовчки киває і розвертається, щоб продовжити розселяти людиноподібних. Тоді вони бачилися востаннє.

За два дні Тюрин уперше побачив Київ. Мати рахувала клунки, кричала на візників, переплачувала страшні гроші, так хотіла забратися з «бісівського» міста. Сашко ховався під башликом і всотував побачене. Містом їздили козаки з оголеними шаблями. Звідкілясь долинало страшне «Кощі!» і «Бий нечисть, це вони розносять пошесть!». На бруківці, наче випатрані нутрощі, валявся крам з пограбованих крамниць. Під ногами хрустіло скло. Над деякими вікнами ще здіймалися стовпи чорного диму. Криваві плями кричали про місця боротьби. Під стіною, наче викинута на берег риба, напівлежав жовтий висохлий злидень. На його колінах чорніла голова мавки. Тонкими, майже прозорими пальцями він вичісував з її довгого волосся засохлі квіти і щось тихенько наспівував. Тіло мавки вже почало танути, як передсвітанковий туман. Злидень звів очі на хлопчика й оголив гострі зуби у хижій і водночас беззлобній посмішці.

Лише за багато років Олександр Петрович дізнався, що вони тікали крізь горнило страшного погрому 1892-го року, коли від рук оскаженілого натовпу постраждало кілька тисяч людиноподібних, а Київ уперше зіткнувся з кощами.

Навіть через багато років він не міг збагнути, що ж змусило його батька — запеклого нечистененависника — відчинити маєток, щоб урятувати хоч когось…

— Нарешті! — оголосив Топчій. Канькач ледь устиг зупинити коней, коли околодочний з явним полегшенням вистрибнув на землю.

Міське управління поліції містилося у величезному трикутному будинку Присутствених місць. Топчій показав на боковий вхід, і Тюрин рішуче попрямував до дверей. Постановив за будь-яку ціну чимшвидше розв’язатися зі справою.

Київський поліцмейстер Олександр Олександрович Скалонне займав кабінет з вікнами на стародавню Софію. Краєвид на собор додавав обстановці особливих барв. Імператор з портрета на стіні дивився лагідно і майже по-батьківському. Колекція на етажерці відразу попереджала про смаки Скалонне. «Щоб прохачі й чиновники раптом не помилилися з подарунком», — подумав Тюрин, кидаючи кислим оком на виставку срібних виробів з ювелірного заводу гмура Маршака. Окрему полицю займала мініатюрна копія Присутствених місць із гербом міської поліції на фасаді.

На подив Тюрина, київський поліцмейстер не припиняв писати, ніби до нього зайшов рядовий служака. Величезне черево важко здригалося, йому в такт колихалися розкішні білі вуса. Круглі рум’яні щоки вкривав піт. Навіть така дрібна робота вимагала від товстуна чималих зусиль.

Нарешті Скалонне схопив срібну пісочницю для промокання чорнила, щедро «посолив» папір і звів очі на Тюрина.

— А, столичний гість. Що ж, чимало про вас чув, — сухо проказав поліцмейстер. — Сподіваюся, вам буде зручно у нашій холодній?

Тюрина ніби мокрим рядном накрили. Знову жарт — чи цього разу таки правда?

— Як я вас? — Скалонне насварився пальцем і розреготався. — Розказав-розказав Парфентій, як ви подумали, що то вас арештовувати заявилися. Цікаво, які такі грішки ховає «столичний Лекок», гроза нечисті? — поліцмейстер змовницьки підморгнув. — А ви не дивуйтеся, чимало про вас знаю. Свого часу все міністерство внутрішніх справ гуділо. Аякже! Як ви порятували велику княжну з пазурів упирів. Знаменита царськосельська змова. Це ж треба було викрасти княжну і спробувати перетворити її на упирицю! Подейкують, ви сам на сам з одним з «батьків» зійшлися?

— Так, Грінівецький, — недовірливо проказав Тюрин. Перед очима спливло бліде, заюшене чужою кров’ю обличчя. Голова клану з обернених ним особисто упирів бився люто. Тільки завдяки керівнику царської охорони Тюрину вдалося вгатити в упиря кіл. А от полковник загинув.

— То правда, що по смерті «батька» згоряють усі «діти»? Кажуть, по Грінівецькому згоріло зо дві сотні упирів?

— Сімдесят шість, — виправив Тюрин.

— Ну-ну, — хитро прицмокнув Скалонне, ніби звинувачуючи у зайвій скромності. — А ця справа зі спаленням упирів у Нагуєвичах? — провадив Скалонне. — Та ви сідайте, почувайтеся як удома. Чаю? Маю на будь-який смак: від мавок, нявок, польовиків чи лісовиків. Чим багата Межа — все маю. Чи, може, — очі поліцмейстера хитро блиснули, — живого соку?

— Олександре Олександровичу, — Тюрин багатозначно вирішив обійтися без звань: хоч і був нижчим за званням, але ж зі столиці, — у мене зовсім мало часу. Мушу бути у столиці за чотири дні, тож хотів би знати, чим можу допомогти.

Скалонне пісно хмикнув.

— Розумію-розумію. Ви, столичні, звикли до інших темпів, а у нас місто маленьке, веселе, як бачите.

Тюрин мало не випалив: «Не те слово веселе».

— Як що і стається, то воліємо самі розбиратися, — зауважив Скалонне. — Але як не скористатися присутністю в місті блискучого слідчого?

«Аякже, нагодою спихнути відповідальність за справу на приїжджого. А в разі успіху підкреслити, що я тут був неофіційно, а всю роботу зробили місцеві», — про себе додав Тюрин.

— Оце вбивство, — провадив поліцмейстер, — уже наробило галасу. У нас є тут особливо палкі люди…

— «Двоголовий орел»? — випередив Тюрин.

Поліцмейстер лише зітхнув.

— То пішов поголос, що Ющинський — ритуальна жертва. Знаєте, всі ці історії про змієпоклонців. У нас тут досі вірять, що мати Змія — Апі — вимагає людських жертв.

На згадку про Змія, Тюрин відчув у внутрішній кишені книжку батька. У Межі вірили, що тисячі років тому між людьми й нечистю відбулася остання Велика війна. Нечисть на чолі з царем Змієм-Обадією здобула перемогу. Але по смерті Змія людиноподібні втратили все. Імперія на чолі з людьми поглинула край, а нечисті було дозволено жити лише на території Межі.

— Тоді це точно не до мене. Давніми культами, та й революціонерами, у нас займається Четвертий відділ.

— Так-так, — злякано погодився Скалонне, а на обличчі так і читалося: «А вас, шановний столичний гостю, голіруч не взяти». Жодна істота у Межі не любила політичного відділу жандармерії, що спеціалізувався на виловлюванні ворогів Імперії.

— Але то лише чутки, — поліцмейстер важко вибрався з-за столу і підійшов до Тюрина. — Насправді все просто. Поголос пішов через банальну людську заздрість. Труханів острів перейшов у виключне володіння нечисті після законів імператора Реформатора, діда нашого нинішнього благословенного, — Скалонне побожно розвернувся до портрета.

— Тобто там може жити лише нечисть? — здивувався Тюрин.

— І жити, і вести комерцію. А місце там рибне, якщо можна так сказати. Кордон з Чернігівською губернією. Люди скільки подавалися і собі отримати там землю, але ж ніяк — закон-с, — очі поліцмейстера дивно блиснули. — І тут людського хлопчика знаходять з розпоротим животом на території виключного мешкання нечисті. От і здійняли галас. Відчули, так би мовити, нагоду попсувати кров нечисті. І ви знаєте провінцію? Одразу почали закидати місцевим. Мовляв, то ми десь помилилися, не тим дали острів. Тільки і чекай, що підуть шукати правди до столиці, писати кляузи, шукати дрібні недоліки…

Скалонне впритул підійшов до Тюрина. На обличчі поліцмейстера застигло німе запитання.

— Найменше мені б хотілося копирсатися у чужих дрібних недоліках, — мовив Тюрин: він добре розумів стандартний набір недомовок місцевих. До кольок боялися, що столичні почнуть пхати носа куди не слід. Особливо тут, у Межі. — Власне, я ж тут неофіційно. Можемо вдати, що мене тут і не було, і розійдемося, як у морі кораблі, — Олександр Петрович скривив невинну пику. Скалонне недовірливо посміхнувся.

— Ні-ні, дорогенький. Тут уже без вас ніяк, — почавши розмову, поліцмейстер уже не міг просто позбутися столичного гостя, хоч би і як цього хотів. — Та й справи на копійку. Ми теж не ликом шиті. Вже й убивцю затримали, — Скалонне переможно розправив вуса. — Неподалік від тіла знайшли водяника. У кущах ховався, водопуз пустоголовий. Увесь у крові.

— Хлопчика? — запитав Тюрин, а про себе подумав, що вся розмова була спробою вивідати, чи становить він загрозу для місцевих, чи не по їхні душі заявився.

— Так-так, а кого ще? У водяників крові немає. Передбачаю, дорогенький Олександре Петровичу, ви знову скажете, що для суду цього достатньо. І я так думаю, але мовчить водопузий. І добре, що ви нам нагодилися. Вже столичний точно язика рибопикому розв’яже.

Тепер уже Тюрин скрушно зітхнув. Він спеціалізувався з особливо небезпечних видів і ще ніколи не працював з підозрюваним водяником.

— Чому він у воді? — суворо запитав Тюрин.

У камері смерділо, як у давно не митій бані. Посередині темного вогкого приміщення стояла висока діжка. З неї стирчали вибалушені, наче у великої риби, очі. Від очей угору тягнулася мотузка, прикріплена до механізму, схожого на журавель, яким підіймають воду з криниці.

— Ясно чому, — Топчій почухав жорсткі вуса, — мусимо хоч раз на день занурювати. Це ж водяник, без води засохне, — додав для певності.

— Ви що думаєте, я не знаю особливостей цього виду? — визвірився Тюрин. — Підіймайте!

Топчій незадоволено хмикнув і кивнув городовому, з яким зустрічав Тюрина на вокзалі. Здоровань натиснув на важіль. Мотузка напнулася, з діжки полилися вода, і на поверхню вигулькнуло гладке напівпрозоре тіло. Водяник безпорадно замахав ногами-ластами. Він був схожий на воловий міхур з брудною водою. Голова переходила у тіло, руки закінчувалися п’ятірнею з перетинками. Глибоко посаджені риб’ячі очі дивилися в різні боки. Широкий сом’ячий рот беззвучно зіпав.

— І як, по-вашому, я маю дізнатися, де на ньому була кров, після цієї ванни? — Тюрин розвернувся до околодочного.

— Так… — Топчій зрозумів свою помилку, винувато почухав потилицю і ткнув у водяника, — весь писок був замурзаний, трохи на животі, ну і лапи.

Тюрин наблизився до підозрюваного. Намагаючись не торкатися, оглянув руки. Пальці з перетинками закінчувалися тонкими нігтями. У роті стирчали пласкі риб’ячі зуби. «Такими перетирати, а не шматувати», — подумав сищик, пригадуючи звіт доктора Гальванеску. Хлопчика знайшли з розпоротим черевом, без внутрішніх органів. Тюрин подивився у круглі, ніби затягнуті мулом, очі.

— Такий без наказу старійшини нічого не скаже.

— Так і я сіятельству який день кажу! — просяяв Топчій. — А вони хоч ріж мене з ним на острів до старшого водяника не пускають.

Тюрин уперше уважно поглянув на околодочного, на обличчі промайнула тінь цікавості.

— Завтра зранку і поїдемо. І ще одне, Парфентію… — Олександр Петрович ніби згадав давню думку. — Я звернув увагу, що у доктора Гальванеску, який оглядав тіло Ющинського, у підписі стоїть homoidea serpentes?

— Бо ж він змієголовець, — відказав Топчій. — А згідно з новим законом про відкритість…

— Знаю, знаю, — закінчив за нього Тюрин, ретельно витираючи руки після огляду водяника. Вони перейшли до маленького кабінету з єдиною окрасою — вікном на Софію, — кожна не-людина має підписувати своє видове. Але ж розтин людини усюди на Межі має робити людина чи не так?

— Так теє-то, ваша правда, — Топчій потупив погляд, — але доктор Карпинський, наш людський прозектор, хворує, значить-то, — на останньому слові околодочний торкнувся шиї ребром руки і для певності додав, — запій у нього. Тому-то змієголовець і робив розтин. Так-то людину тільки людина може чикати. Закон-с знаємо.

Дзвони на Софії відбили дев’яту. Тюрин стомлено потер перенісся. У «Європейському» на нього вже чекали валізи, гаряча вечеря, а головне — нормальне ліжко. Це була перша приємна думка після небажаної зупинки в Києві й цілого дня в управлінні поліції.

Тюрин визирнув у вікно: місто огортали м’які літні сутінки, духоту і сморід розганяло свіже повітря з Дніпра. Олександр Петрович чи не вперше малодушно подумав, що цього конкретного разу можна поступитися якістю на користь швидкості розв’язання справи. Головне — забратися з триклятого міста, поки старі рани остаточно не відкрилися.

II

Сонячне проміння ледь торкнулося води, коли Тюрин з Топчієм залізли у човен, щоб відплисти на Труханів острів. Сищик виспався, навіть устиг поснідати. Яєчню, звісно, пересмажили, а замість живого соку товстий домовик підсунув звичайне розведене варення. Але Тюрин не став сваритися. Це лише тимчасове пристановище. Ранкова прохолода і солодкий аромат нескаламученої води заряджали надією, що він швидко покінчить зі справою і залишить Межу.

Діжку з водяником вмостили на кормі. Звідти долинав невдоволений плюскіт. Аквуси не люблять прямого сонячного проміння.

Алконост-перевізник скинув взуття, голими пташиними пальцями вчепився за ніс човна, тонкими руками міцно обхопив весло. Людоптах нагадував барвистого півника. На голові мав червоний гребінь, з-під дзьоба до підборіддя спускалися розкішні багряні сережки. Темно-сині переливчасті крила, складені за спиною, відкидали на воду чудернацьке відображення, ніби хто розлив фарби.

Човен ледь чутно підстрибував на хвилях. Навіть водяник у діжці заспокоївся.

Дорогою до Труханового острова Тюрин виявив одразу дві особливості нового помічника: Топчій мав неабияку пристрасть до соняшникового насіння. Сказав, що так гамує нерви, хоча Олександр Петрович так і не зрозумів, чого б це околодочному досі хвилюватися. А по-друге, майже повсякчас теревенив.

Топчій розповів, що людиноподібні здавна вважали Труханів острів своїм. Залишалися там жити навіть після 1827-го року, коли імператор Палкін наказав виселити з Києва всю нечисть.

У 1861-го його наступник — цар Реформатор — дозволив людиноподібним повернутися. Був затверджений ліберальний «Порядок дозволу на постійне й тимчасове проживання». Міська дума передала Труханів острів нечисті, яка отримала особливі права й пільги на ведення там справ. Люди стали лише гостями на привабливих землях середини ріки. Водяники полюбили місцевість за тінистий ліс і вологість, власники розважальних закладів — за віддаленість від гучного центру, купці й особи комерції — за зручне розташування. Кордон із сусідньою губернією давав широкі можливості для махінацій з товаром. Зберігай, перевозь, плати мито, де вигідніше.

— Водяники дедалі більше на пароплавні компанії працюють. Немає кращих на підводні роботи. Вони на суходолі недолугі, вайлуваті, а у воді як риба. Хіба русалки доженуть. Але ті непутящі, — околодочний зневажливо, ніби відганяючи муху, махнув рукою, — ото тільки у Гінди і працюють.

— У Гінди — це в будинку розпусти? — перепитав Тюрин. Публічний дім відьми Гінди був добре відомий і за кордонами Межі.

— Так, — кивнув околодочний, — опріч її закладу, на Трухашці ще яхт-клуб перелесника Тартарова й Біологічна станція доктора Гальванеску, а ще князь Басараб дачу будує, але то аж на тому кінці. Ви б знали, як довго вони всі пороги оббивали, щоб тут земельку отримати!

— Який енергійний ваш доктор-змієголовець, і тут працює, — зауважив Тюрин.

— По смерті останнього директора станції переїхав, — відказав Топчій. — Той від старості тикнувся. А так точно — дохторів з нечисті у Києві небагато. А в Межі, кажуть, ще менше. То ж треба вивчитися, отримати підтвердження нешкідливості виду, ліцензію. Одиниці вибиваються.

Тюрин вчув заздрість у словах околодочного. Топчій мав рацію. Тямущі види переважно займалися комерцією. Імперія робила все, щоб обмежити доступ людиноподібних до професій, які вважалися людськими.

закурликав алконост-перевізник. Він підставив обличчя сонцю і розтулив дзьоба. Здавалося, пісня лунає просто з горла.

Олександр Петрович не вірив своїм вухам. Так заколисував його батько. Казав, що це старовинна легенда нечисті. Час і материна заборона згадувати про людиноподібних стерли сюжет.

текла пісня.

Тюрину страшенно закортіло почути завершення пісні, ніби від того, чи визволить дівчина Змія, залежала і його власна доля. Чарівний спів алконоста обірвав околодочний.

— Осьдечки вони — водопузі, — оголосив Топчій і махнув на низку елінгів і барж, що вгризалися у піщаний бік Труханового і були головним місцем роботи водяників. — А тіло знайшли нижче за течією, де гать, — попередив наступне питання шефа. Тюрин крутонув головою, але побачив лише суцільну зелену стіну. Острів завертав на схід, ховаючи від очей менш населені місцини.

Водяники жили у чудернацьких будинках на ніжках. Під кожним не висихало болото. Влітку на нижньому вологому поверсі рятувалися від спеки. Взимку нижній поверх затуляли відкидними стінами з пресованого очерету. Тут впадали у сплячку старі, слабкі й малеча.

— Хто мало рухається, стає мов те морозиво — крихкий і холодний, — пояснив Топчій. — Сильніші охороняють і підтримують тепло у верхній — основній — хаті.

Найбільше водяники цінували весняні паводки, коли дніпрові води сягали вікон і виганяли нечисленних людей з острова до міста. Тоді водяникові жінки метали ікру.

Поки Топчій з алконостом вивантажували діжку з підозрюваним, Олександр Петрович з подивом спостерігав за народженою цього року малечею. Діти водяників більше нагадували мильні кульки, ніж дорослих аквусів. Рідина всередині була майже прозора, а личка переливалися всіма барвами веселки.

Жінки й чоловіки водяників відрізнялися між собою лише одягом. А носили хіба якийсь елемент з гардеробу людей. Один ішов у картузі, інша поправляла хустку, ще один водяник підтримував мішкуваті штани. Всі озиралися, ба й зупинялися, щоб роздивитися прийшлих. Топчій організував кількох водяників, і вони взялися тягти діжку на конструкції, що найбільше нагадувала санчата. Замість полозків використовували ковзкі бруси. Тюрин подумав, що схожим методом човни спускають на воду.

У центрі селища чорніла калюжа завширшки у сажень. Над нею звисала ряднина з намальованою рибою, обведеною колом. Водяник у картузі, проходячи повз, побожно схилився і плюнув у темну воду. Те саме зробили кругленькі, наче міхури з холодцем, молодиці у хустках..

— Король джерел, — прошепотів околодочний, — їхнє божество. Скільки вже змушували засипати, а воно знову з’явилося. Кажуть, бездонне, але якщо кинути золотий, то потім знайдеться в іншому джерелі, хоч і за сто верст. Брешуть, що і водопузі так мандрують.

Над священною баюрою і головним куренем розкинулася стара верба. У її гілках поліціянт зауважив ще одну чудасію — з десяток величезних, наче для гірських орлів, гнізд, складених з латаття, лози, пір’я і різнокольорового людського дрантя. З одного спускалися довгі зелені коси.

— Русалчині, — зневажливо махнув рукою Топчій. — Підживають тута. Теж Джерелу вклоняються.

Ніби на його поклик, з ближчого гнізда звісилося заспане личко. Блідими, майже прозорими кулачками русалка потерла повіки, і на поліціянта витріщилися жахні молочні очиська. Удень водяні дівки були геть сліпими.

— То хлопчик жив тут? Як узагалі це можливо? — запитав Тюрин. Під ногами хлюпало, а в шию впилися перші комарі. Селище водяників, попри літню спеку, потопало у тіні.

— Ющинський — мамчине прізвище. Її Кит Сомський сюди вже з пузом привів. Хто справжній родитель — ніхто не знає. У аквусів же з людьми дітей бути не може. А мамка ще та хвойда. Відразу, як народила, втекла з солдатами у Чернігівську губернію. Сомський став за батька. А як він згинув, хлопчика лишили громаді, — Топчій легенько гепнув носаком маленького водяника, той покотився ринвою і під регіт товаришів гепнувся у канаву. — Дурень Сомський вирішив у спеку на торг вийти.

— Пересох, чи що? — не зрозумів Тюрин.

— Та ні. Ясно, висох би на шмарклі, гарантію даю, але то подільські рибалки допомогли. Дуже вони, знаєте, водяників не люблять після того, як ті загарбали найбагатші рибні місця. Тобто отримали виняткове право. І знаєте, — по паузі провадив Топчій, — хлопчик сам захотів тут лишитися. Водяники його полюбили, чи що? Бачили б ви, що виробляли, коли ми тіло забрали, а цього, — Топчій кивнув на діжку, — з кущів виловили. Всю ніч у барабани били і довкруж Джерела кола виводили.

Тюрин здивовано скинув брови. В очікуванні, доки діжку з водяником втягнуть до головного куреня, вони зупинилися на сходах. Це була найбільша будівля у поселенні. Стовпи, що вели нагору, прикрашало різьблення у вигляді риб, сходи встеляв очерет, але смерділо, як на рибному базарі у спеку.

— Їхній старійшина — Лобаст Сигізмундович — пузир поважний, але трохи різкий, — попередив Топчій і пропустив Тюрина.

Голова громади зустрів гостей, сидячи у широкій дерев’яній діжці. Лицем скидався на старого сома, з довгими вусиками над товстою губою. Мав важке напівпрозоре тіло, заповнене темною рідиною. Великою жаб’ячою лапою Лобаст раз по раз зачерпував із сусідньої посудини дрібну рибу і закидав до широкого рота. Поряд у менших діжках плюскотілося з десяток старих аквусів.

Топчій затулив носа від важкого духу і представив начальника.

— За всієї поваги до вашої втрати, Лобасте Сигізмундовичу, — відкашлявся Тюрин, — але одного з вашої громади, — сищик показав на підозрюваного у діжці; голова водяника вивищувалася над водою так, щоб він зміг говорити, — знайшли неподалік від тіла Ющинського всього у крові. Я особисто не впевнений, що це зробив він, — Тюрин злегка нахилив голову. Чув би його зараз Скалонне, але Тюрин мав завоювати довіру водяників. — Проте підозри серйозні. Ваш же аквус, замість виправдатися, мовчить. А це тільки погіршує ситуацію, — не здавався Тюрин. — Хоч як його звати?

Старійшина закрутив очима, але не зронив і звуку.

— Бу-у-ульк, — нарешті вихопилося з широкого горла. — Бу-бульк. Брр-рр. Бу! — наче водоспад, пророкотав водяник. На подив Олександра Петрович, підозрюваний аквус із діжки розродився не менш гучною відповіддю. Тюрин багатозначно подивився на помічника.

— Лобасте Сигізмундовичу, — благально схилився Топчій, — прошу по-нашенському. Пан зі столиці.

Останню фразу проказав ніби вибачаючись, так що Тюрин незадоволено звів брови.

Великі риб’ячі очі старійшини водяників залишилися порожніми — він навіть не глянув на околодочного. Тюрин уже вирішив, що справи кепські, коли старійшина знову подав голос.

— Мокрий Лин, — повільно, ніби над силу, проказав Лобаст Сигізмундович. — На верфі з Сомським працював.

— І як Мокрий Лин може пояснити, чому ховався у кущах неподалік тіла, ще й у крові? — обережно запитав Тюрин.

Водяник з діжки знову щось голосно пробулькав.

— Рибу їв, — без жодних емоцій переклав старійшина. — Андрійка не вбивав. Людей злякався, тому і сховався.

— Слухайте, — Тюрина здивувала байдужість старійшини. — Я хочу дізнатися, хто вбив хлопчика. Поки що всі факти вказують на одного з ваших. Якщо ви мені не допоможете, я теж зроблю такий висновок.

Водяник з діжки видав ще одну трель. Лобаст Сигізмундович мовчки вислухав, кілька разів беззвучно плямкнув губами, ніби зважуючи, що казати, і промовив:

— Андрійко, бульк, наче та риба у воді, свободу любив. Джерельна дитина. Мав у собі подарунок Джерела Змієві, бульк, — показав Лобаст на зображення на стіні. Як і над калюжею, тут була намальована риба у колі. — Жодні сіті його не обмежували. Бувало, кілька день островом вештався. Так і цього разу. Востаннє його бачили за день до загибелі. Казав, до інших піде.

— До інших?

— Тих, що нижче за течією живуть, — тихо, наче занурюючись під воду, пробулькотів водяник. — Змієголовець дива у банках показував, бульк. Рибу заспиртовану, іншу наругу над природою… — (Інші водяники у курені незадоволено заплямкали риб’ячими губами). — У відьми теж цікавинок чимало. Ми б його ніколи не вбили.

Пузир замовк. Ще кілька разів клацнув щелепою, як викинута на берег риба, але звуку не подав. Як і в риб, обличчя водяників не видають жодних емоцій.

— Мокрий Лин посидить у нас, поки все не з’ясується, — проказав сищик.

Якусь мить нічого не відбувалося, а потім старійшина водяників несподівано голосно проказав:

— Бульк! Він наш! Маєте тут лишити.

Вперше у голосі Лобаста зазвучало обурення. Річкове царство заворушилося. Інші водяники у курені ледь чутно забулькали.

— Ми привели Лина сюди з поваги до ваших звичаїв. Але він — головний підозрюваний. Раджу подумати про його захист.

Тюрин махнув околодочному. Топчій демонстративно поправив портупею, накрив покришкою діжку з підозрюваним і штовхнув її до виходу. Попри те, що діжка сягала його голови, Топчій навдивовижу легко доправив її на ґанок. Тюрин, не зводячи очей з водяників, задкував за околодочним. Булькання посилювалося, але жоден з водяників поки що не зрушив з місця.

— Якщо раптом щось пригадаєте, знаєте, де мене знайти, — з дверей кинув Тюрин.

На майдані на них чекала нова неприємність. Здавалося, все село вишикувалося вздовж дороги і, як і водяники у курені старійшини, вороже булькало. Попри погрози Топчія, жоден не зголосився відтягнути діжку до човна. Тюрин повільно закасав рукави і став поруч з околодочним. Вуса Топчія нервово сіпалися, але й він прагнув зберегти лице.

Нарешті, пройшовши живий коридор з напівпрозорих рокітливих тіл, вони спустили діжку до човна і голосніше, ніж це було потрібно, наказали алконосту рушати.

— А ви казали, вони мирні, — Тюрин відтягнув комір від мокрої шиї і поглянув на Топчія.

— Та мирні, — вдарив рукою об човен околодочний. — Аквуси — закрита громада, зазвичай покірні. Не знаю, який ґедзь їх укусив.

Топчій досі стежив за берегом. Тіла водяників ледь угадувалися в кущах, але булькання не стихало. Здається, жоден не кинувся їх наздоганяти.

— За весь час служби хіба кількох водяників на крадіжках ловив, — Топчій зняв картуз і витер чоло. — Раз на чотири роки буває велика повінь. То вони, користуючись водою, витягують дріб’язок з подільських хат. Ну, вклоняються Джерелу. Але це дитячі забавки, без усіляких там тобі ритуальних жертвопринесень. Побий його лиха година, з цим убивством усе місто показилося.

— Може, Мокрий убив Ющинського, бо хотів помститися людині за смерть друга? — спробував знайти мотив Тюрин.

— Та у водяників і поняття такого — «друг» — немає. Крім того, хлопчика аквуси дуже шанували.

— А що це Лобаст про «подарунок Джерела Змієві» булькав? Ви зрозуміли, що це значить?

Очі Топчія перетворилися на щілинки. Він зазирнув в обличчя шефу і промовив:

— Та ясно що. Ходить тут одна легенда. Мати в дитинстві розказувала. Ніби Змій перед початком Великої війни отримав подарунки від старих богів і вождів усіх видів. А Джерело — саме таке старе божество. Так от, у казці ці подарунки змінили тіло і перетворили Змія-Обадію на великого непереможного воїна.

— Дивно, не пам’ятаю цієї історії. Треба перечитати, — Тюрин, ніби на підтвердження, дістав книгу Лазаруса. — Так, а як цей «подарунок» знову опинився у водяників?

— По смерті Змія, — Топчій без особливої цікавості глянув на зелений томик, заліз до кишені, витяг жменю насіння і задоволено крекнув. До нього повернувся звичний настрій. — Коли тіло мертвого Змія розрубали, то подарунки забрали дарувальники. Але ж то казки. Їх у Межі, он, на цілу книжку.

Олександр Петрович нагородив околодочного недовірливим поглядом, а про себе подумав, що і не за такі казки животи ріжуть. Фанатична віра іноді штовхає на найжахливіші вчинки.

— Відвеземо водяника — і назад, — сказав Тюрин.

Околодочний здивовано витріщився.

— Ви зауважили, що саме Лобаст сказав про убитого? Хлопчик вештався островом. До Гінди ходив. Його ж десь там і знайшли? — Тюрин зручніше вмостився у човні, готуючись до тривалої подорожі. Навіть розгорнув книгу Лазаруса.

— Так точно, — зітхнув околодочний.

— Я ж сподіваюся, місце злочину хтось охороняє? — Тюрин опустив очі на першу сторінку — вирішив знову перечитати з самого початку. Подумав, що у цій справі пригодиться знання місцевих вірувань.

— Так точно, городовий. Без вас нічого не чіпали, — невпевнено відповів околодочний. — Але тут така справа…

— Дуже добре, зекономимо час, — промимрив сищик. — Ваш городовий відвезе водяника і повернеться по нас. Давайте до нього.

Топчій кинув оком на шефа, зітхнув і зробив знак алконосту. Перевізник розпростав крила і, маневруючи ними, наче вітрилами, змінив курс човна.

Околодочний відвернувся, непомітно щось порахував на пальцях, знову поглянув на Тюрина, махнув рукою, мовляв, «чи пан, чи пропав — двічі не вмирати», і поліз до кишені по чергову порцію насіння.

III

Згідно з книгою Зорах, сувоями з глибин Мертвого моря, свідченнями Бен-Сіра, перший людиноподібний вибрався з темного, як колодязне дно, і звабливого, як перезріле сонце пустелі, черева Ліліт. Нечисть вірить, що демониця була вінцем творіння і першою жінкою Адама.

Бунтівна жінка постала зі слова й повітря, на відміну від першого чоловіка, створеного зі слухняної глини. Мала пекельне, як захід над Червоним морем, волосся, і безжальний, як поцілунки піщаного вітру, дух. Була рівною Адаму і не схотіла коритися. Виття перших собак і радісний сміх ознаменували її добровільний вихід з раю.

За брамою щось холодне і ніжне торкнулося внутрішньої поверхні стегна. Так зустріла Гаспида-спокусника. Він-бо і розповів, що на місце Ліліт уже обрано Єву. Прикро вразила першу жінку ся новина. Цілу годину сонце боялося виходити з-за хмар, і пекельна темрява тримала в обіймах першу землю. Такою сильною була лють Ліліт.

Довгими ночами, перетворюючи тіло на м’яку тінь, спостерігала за любощами мешканців Раю і нарешті пристала на пропозицію Гаспида. Навчила, як спокусити Адама. Сказала-бо: «Суть слабкості чоловіка — жінка», і звабив Гаспид Єву, і прокляття впало на першого чоловіка.

Ліліт сподівалася, що гнаний і упосліджений, беззахисний перед викликами страшного світу, він повернеться у її обійми. Й Адам зрадів Ліліт, торкнувся червоного волосся, де вже оселилися дрібні змії, поцілував випалені темрявою молочні очі, й Ліліт відчула, як потягнулося до неї спрагле чоловіче тіло. Знала-бо, що не забув перший чоловік її палкої натури. Та мить перемоги, як опала зірка, лише торкнулася Ліліт. Адам зітхнув, подивився у небо і простягнув руку Єві.

Від горя Ліліт стала дружиною Гаспида-спокусника і породила перших людиноподібних: лікантропа й упиря. Вона відмовилася від прощення. Відмовилася від подарунків Усевишнього. І сказала: «Нехай діти перших людей живуть на землі, у лещатах мізерної подоби. Мої ж діти матимуть усе: і сушу, і воду, і небо, і пекло».

Тюрин прочитав першу історію з «Легенд про Змія» і посміхнувся.

Про розпутну прародительку нечисті знав змалечку. Це була улюблена тема для старших хлопців, що тільки вчилися дивитися на жінок. Коли Тюрин запитав про Ліліт у матері, вона вкрилася червоними плямами й заборонила згадувати «ім’я блудниці». Пізніше Тюрин-молодший зважився запитати у батька. І той, на його подив, зняв з полиці книгу Лазаруса і прочитав легенду про походження видів, а матері сказав: «Ці казки — шлях до розуміння нечисті. Він має знати свого ворога».

«Ворога», — Тюрин добре запам’ятав, що тоді батько вважав людиноподібних ворогами. Саме тому так сподобався матері.

Ще зовсім малому сину вона з захватом розповідала, що шрам на щоці Тюрин-старший отримав під час приборкування повстання упирів у 1863-му.

Все змінилося у погромну ніч 1892-го. Батько не просто зрадив — він сплутався з жінкою з нечисті. Цього мати не змогла пробачити.

Після втечі з маєтку вони переїхали до столиці Імперії і стали жити з ласки материного брата. Дядько був самотнім і скупим колезьким асесором і ненавидів нечисть ще дужче за сестру. Чи не щодня кляв Сашкового батька за зраду «ідеалів людей», а мати мовчала і казала всім, що удова.

Дванадцятирічний Олександр провів власну межу між роками біля батька і новим життям у столиці. Реальним, вартим уваги і спогадів було минуле, теперішнє — тимчасовою перепоною. Хотів одного — вивчитися, отримати свободу і знову поїхати до батька. Ріс відлюдкуватим. У гімназії отримав прізвисько «нечистелюба».

Перші роки постійно писав батькові. Звинувачував мати, що та ховає від нього відповіді.

Після закінчення реальної гімназії, за наполяганням дядька вступив до Юнкерського піхотного училища. Потім, таємно від рідних, попросився служити у Межі. Тюрин дістав місце у 33-му піхотному полку, що розміщувався у Полтаві — за двадцять верств від рідних місць. Наївно сподівався розшукати батька.

Лише за рік служби Олександру вдалося вирвався на батьківщину. Двадцятирічного Тюрина шокувало побачене.

Батько залишив усе людиноподібним, а сам, за словами волосного судді, переїхав у Київ, де й помер.

— При здоровому глузді залишив, — виразно наголосив чин, ховаючи хвоста під стіл. — Щось продав за безцінь, щось так подарував. Але все законно. Й ось, — суддя простягнув Олександру повідомлення про смерть батька від 1897-го. Лист був з київської Олександрівської лікарні. Якийсь чиновник написав, що за відсутності спадкоємців і рідних, Тюрина поховали на лікарняному цвинтарі.

Казенний папірець остаточно вибив Тюрина-молодшого з колії. Решту маєтку оглядав, як уві сні.

Під руїнами особняка вирив нору маленький зігнутий гмур. Він і розібрав будинок на дрова. Чорний від сажі та бруду чоловічок (як більшість зі свого роду, гмур займався ковальством) розповів, що батько власноруч спалив усі книги і папери. Гмур навіть показав купу попелу за будинком. У ній спав домовик. Ставок отримав болотяник, поставив гать і перетворив колись рибне місце на смердюче болото. За ліс у суді тягалися два лісовики. Нові власники маєтку злилися і фиркали на Тюрина, вважали, що хоче відібрати їхнє майно.

Вже на шляху додому якась божевільна русалка перестріла Олександра і гарячково зашепотіла про батька. «Знайди його, чуєш! Треба завершити почате», — не відпускаючи руку, торочила нечисть.

Ошелешений Олександр ледве вирвався. В екіпажі усвідомив, що русалка залишила у подарунок книгу. Тюрин розгорнув обкладинку і вперше з часів дитинства прочитав: «Лазарус. Легенди про Змія. Рецензент Карл Еразмович Житоцький. Київ. Друкарня Кульженка. 1874 рік».

Довгі місяці по тому, згадуючи рідкісні старовинні томи, які батько зберігав у кабінеті, Олександр намагався зрозуміти, чому йому дісталася саме дитяча збірка казок.

Він знайшов адресу старого співробітника друкарні Кульженка, написав йому листа і досить швидко отримав відповідь.

«Я добре пам’ятаю той рік, — повідомляв старечий почерк. — У 1874-му копали на Щекавиці. Київ заполонили чутки, ніби розрили могилу Змія. То Кульженко відразу вхопився за твір Лазаруса.

Тоді існувала заборона на книги про нечисть. Але Кульженко знайшов вихід, недаремно був з людиноподібних — чорт вищого порядку. Пам’ятаю, розповідав, що Лазарус хотів назвати книгу „До історії про культ Змія у Межі“, але Кульженко переконав написати просто — „Легенди про Змія“. І як казки — пропустили», — пригадав друкар, при цьому додав, що особисто ніколи не бачив Лазаруса. Йому також не відоме ім’я Петра Тюрина.

Професор історії Карл Житоцький, вказаний як рецензент, помер у 1892-му. З Київського університету написали, що останні роки «хворів удома».

Олександр найдовше шукав автора книги — загадкового Лазаруса. Виявилося, що той багато писав. Мав низку статей у «Київській старовині», продавав фейлетони і репортажі газетам, але Тюрину так і не вдалося дізнатися справжнє ім’я людини чи людиноподібного, що ховався за вигадливим псевдонімом.

Після року загадок і пошуків Тюрин остаточно зрозумів, що армія не для нього. Подав у відставку, набрався духу і поїхав до столиці, щоб відверто поговорити з матір’ю про батька. Це була одна з найважчих розмов у його житті.

Після сліз, умовлянь та істерик мати пхнула синові під ніс листа від батька, де той просив більше не писати.

— Він відмовився від тебе у той погром, у 1892-му. І це єдина правда, яку тобі слід знати! — останнє, що він почув від матері.

Вона померла уві сні наступної ночі.

«Божевільний, загублений чи мертвий, ясно одне, — мати була права, — з гіркотою думав Тюрин, слухаючи, як земля стукотить об дерев’яне віко труни, — батько жодного разу про мене й не згадував». Тоді, над могилою матері, він пообіцяв більше не повертатися до пошуків батька.

— Ось тут тіло знайшли! — Топчій махнув на невеличкий причал, від якого тягнулася добре вторована доріжка. Там не було жодної душі.

— Ваше благородіє, городовий, побий його лиха година, до вітру відійшов, — винувато проказав околодочний, а собі під ніс, але так, щоб і Тюрин почув, промимрив: — Шкуру злуплю, наб’ю соломою і поставлю на Контрактовій, щоб на нього собаки дзюрили.

— Сувора дисципліна у місцевій поліції, — зневажливо пхикнув Тюрин і переключився на місце злочину.

У короткому огляді, що містився у справі, значилося, що тіло хлопчика знайшли долілиць, у розстебнутій на грудях сорочці, кальсонах і панчохах. Поряд в очереті валялися піджак, картуз зі зламаним козирком і туфлі, ніби хлопчик роздягся, щоб пірнути у річку.

«Вдягався, як гімназист, хоч до школи майже не ходив», — подумав Тюрин.

Топчій розповів, що діти збиткувалися з Ющинського за те, що жив у водяників, називали юродивим, рибою, мерзотою. Останнє слово у Межі вважалося найболючішою образою для людиноподібних і чорною лайкою для людей. Навіть учителі гидували мовчазним хлопчиком, від якого постійно тхнуло рибою.

Та і Ющинському не було як заводити друзів. Водяники воліли тримати його коло себе, відпускали до школи, тільки коли люди згадували про такого учня. Найчастіше хлопчик самотньо вештався заростями, спостерігаючи з лише йому відомих сховків за гостями і мешканцями острова.

«Цікаво, ким себе вважав сам хлопчик? — думав Тюрин, роздивляючись заводь, своєрідне пограниччя між водою і сушею, де знайшли тіло. — А може, і в голову не брав. У Межі іноді не добереш, хто перед тобою: людина чи нечисть».

Погляд Олександра Петровича упав на Топчія. Той продовжував нервово роздивлятися кущі. Городового ніде не було.

— Ви казали, цим шляхом користуються постачальники Гінди? — Тюрин показав на доріжку. На вологому ґрунті залишилося чимало слідів.

— Постачальники з сумнівним товаром, — неуважно відповів Топчій і сплюнув лушпиння. — І таємні гості. Тута наче чорний хід до її закладу.

Олександр Петрович різко зупинився. На землі чітко вимальовувалися сліди маленьких босих ніг.

— Ого, та хлопчик тут не одну годину ходив! Сюди ведуть! — задоволено вигукнув Тюрин і, не встиг околодочний відреагувати, побіг до верби за двадцять футів від причалу.

Віття, наче русалчині коси, полоскалося у воді, утворюючи шатро. Олександр Петрович рішуче відсунув галуззя, і тої ж миті ніби дике кошеня стрибнуло йому в обличчя.

Гострі кігті вчепилися у волосся. Істота завивала і переможно заулюлюкала. Здалося, прагнула відірвати голову. Тюрин крутився на місці, навпомацки шукаючи револьвер. Нарешті звів курок і навмання притулив до істоти, сподіваючись, що не зачепить власну макітру.

— Що ж ти робиш, голодухо триклятуща! Злазь, кому кажу! — пролунав розпачливий і водночас командний крик Топчія. Свист лозини підсилив наказ. Тюрин почув виляски об голе тіло. Створіння запищало і відвалилося.

— Це Петюня, розірви його грім, — жалісливо пропищав околодочний і несміливо простягнув шефові картуза. — Злидень наш поліційний. Мав речові докази охороняти.

Тюрин ошелешено поглянув на істоту.

Петюня був заввишки з десятилітнього хлопчика. Мав голу довбешку і гострі, наче звірині, зуби. Він досі сичав у бік підполковника і з недовірою поглядав на Топчія. На поясі у напівголого злидня бовталося копчене курча.

— Ти що, босото відділова, чина не впізнав? — Парфентій по-войовничому поставив руки в боки і ступив на злидня. Той навіть не здригнувся.

— І чого пост залишив? А якби хтось стежкою пішов, дурна твоя голова? — у голосі Топчія поменшало рішучості. Він постійно озирався на Тюрина, спостерігаючи за його реакцією.

Злидень обсмикнув сорочку, що, наче у немовляти, правила за основний одяг, і простягнув руку. Топчій зітхнув і, через плече озирнувшись на шефа, пересипав у маленьку долоню жменю насіння.

— Тако вже геть не годиться, — злобно проказав злидень і жадібно накинувся на гостинець. — Другу добу тута сушуся. Їсти катма. Добре, що речові докази носють, — злидень кивнув на курча. — Хочеш?

Топчій облизнувся, скривився і заперечно похитав головою. Тюрин був певен, що тільки його присутність утримала околодочного від знищення «речового доказу».

— Зовсім подуріли! — вийшов із заціпеніння Олександр Петрович. — Вас сюди нащо поставили? Місце злочину охороняти, а не хабарі брати! — Вуха сищика палали, на щоках червоніли подряпини. — Диких тварин треба за ґратами тримати, а не поміж людей пускати! Трибунал за вами плаче! Дідько, сорочку зіпсував… — несподівано видихався Тюрин, смикнув себе за обірваний комір і згадав, що сорочку подарувала Тамара. У понеділок він мав бути на її іменинах, а замість покінчити зі справою, борюкається зі злиднем.

Олександр Петрович поглянув на Петюню, що ледь сягав йому грудей, потім перевів погляд на зніченого околодочного. Топчій втягнув шию і, як мале пташеня, крутив головою, вирішуючи, хто з двох — менше зло. Топчій, здавалося, і справді почувався винним, а горе-охоронець роздивлявся голі ноги і трощив насіння.

— І сліди, треба розуміти, злидня? — зі злобним задоволенням відзначив столичний поліціянт. А в душі зауважив, що довіряти нечисті державну службу — все рівно що мавпам одягати шеврони. Батько був правий. До погромної ночі 1892-го…

— З місця, де тіло знайшли, куди ближче — до закладу Гінди чи до Біологічної станції? — роздратовано запитав Тюрин.

— Лихо відділове! — околодочний з новим завзяттям напустився на злидня. — Відповідай благородію, коли тебе питають! А то пригадаю, як ти докази на Павла-мірошника згриз.

Злидень, ображено зиркнувши, демонстративно опустився навколішки і заходився нишпорити у траві.

— Півверсти що туди, що сюди, — проказав він і нарешті знайшов, що шукав. Витягнув з трави довгий блискучий ніж, усівся по-турецькому і відрізав шматок курки.

— А це що таке? — Тюрин витріщився на кавказький ніж у маленькій руці. Лезо тьмяно блиснуло. — Де ти його взяв?!

— Знайшов у очереті біля дороги, у піхвах був, — злидень аж припинив жувати. — Тудой, як до Гінди йти…

Топчій видер ножа, так-сяк витер об мундир і передав столичному сищику. Злидень покірно підняв з трави піхви.

— Здається, ми знайшли вірогідне знаряддя вбивства, — підсумував Тюрин, роздивляючись замащений у курячий смалець кинджал.

— Злидні, коли голодні, страшно люті, — намагався виправдати городового Топчій. Але Тюрин не слухав. Його захопила знахідка.

— Кавказький, не більш як десять футів, — зі знанням справи прокоментував Олександр Петрович. Здавалося, вже і забув про неприємну сцену біля верби. — Піхви і руків’я — з дерева, кістки і міді, а от лезо — зі срібла.

— З таким на упирів чи перевертнів добре ходити. Вбити не вб’ють, але крові поточать. У нас у Межі такої зброї не люблять, — Топчій майже з огидою покосився на ножа.

Тюрин схвально кивнув і вдруге з цікавістю глянув на околодочного.

— Так, срібло в руках упиря хіба димить. У мого батька був схожий. Отримав за операції на Кавказі проти чеченських демонів у 1860-му.

— Думаєте, ним водяник хлопчика поклав? — Топчій розсунув очерет, щоб краще роздивитися місце, де Петюня знайшов ножа.

— Водяник кинджалом? Дуже сумніваюся. Треба шукати власника.

Олександр Петрович зазирнув у зарості. Тут стежка прилягала до води. Поламані стебла вказували, що з дороги у хащі щось скинули. На землі виднілися круглі тонкі відбитки та сліди кількох ніг.

— За цією водою Біологічна станція, так, Парфентію Кіндратовичу?

— Так, а ще головна дорога до закладу Гінди, — Топчій, наслідуючи шефа, і собі уважно вдивлявся у стежину.

— Бачите, волочили когось, — оголосив сищик. — У воді немає. Мабуть, на сусідню дорогу або й на Біологічну станцію тягли. Пудів на три, не більше. Акурат як хлопчик.

— Тягли, — з розумним виглядом погодився Топчій. — Діжку. Менделиха вином торгує. А мо’ і живим соком з-під поли. З неї станеться. Мабуть, з чорного ходу завезли, а потім вирішили на ширшу дорогу перекинути.

— Вином? — Тюрин розчаровано поглянув на пучку. Якраз розтирав у пальцях забруднену в червоне грудку землі.

— Та ясно, що вино, — зрадів околодочний, — я людську кров за версту чую, перший у тому спеціаліст.

Столичний поліціянт окинув околодочного злим багатозначним поглядом.

— Але діжку з закладу Гінди тягли, а не навпаки. Ще й повну. Що ви на це скажете, грамотію?

— Мо’ перепродає, а мо’ доктору подаруночок? — стенув плечима околодочний. — Але якщо ніж водяника, і це він Ющинського порішив, то яке це має значення?

З того, як Топчій уперто приписував ножа аквусу, Тюрин зрозумів, що й околодочному нетерпеливиться закрити справу.

— А таке, що у нашій справі все має значення, — кисло відказав Тюрин, потер подряпину на щоці й жестом звелів іти до закладу відьми Гінди.

IV

Під немилозвучним ім’ям мадам Гінди ховалася вроджена відьма Ганна Іванівна Мендель. Сімейне життя шановної пані Гінди не заладилося. Її видали заміж за респектабельного заможного щезника. А що Київ багатий на відьом, Мендель не надто цінував подружнє ложе. Після гучного скандалу Ганна отримала як відступне ділянку на острові. І це була дуже вигідна угода. Щезник-проноза кілька років воював з містом за право отримати маєтність на Трухановому. За кілька років мадам Гінда здобула славу звідниці та вмілої господині розважального закладу «з хором, кабаре, ведмедями й циганами, а також різного ґатунку дозволеним ворожінням».

Будинок любощів відьми Гінди містився у двоповерховому дерев’яному особняку з різьбленими лиштвами і коником на даху. Коник виявився чудернацьким. Тваринну голову можна було роздивитися тільки анфас, якщо ж зайти до будинку збоку, коник нагадував оголену русалку.

— Теж не знає, хто він насправді, — посміхнувся до коника Тюрин.

Біля стіни закладу, наче солдати на відпочинку, вишикувалися діжки з-під вина. Двір вкривали численні сліди ніг. До закладу заїжджалися зі всієї Межі. Як Тюрин знав, бували тут і столичні.

Світлиця зустріла напівтемрявою, задушливим запахом конвалієвих парфумів, тютюну й кислого поту. Портьєри з червоного оксамиту затуляли двері у номери. Велике вікно під завісою виходило на річку. Під дахом стомлено позіхали підтоптані херувими. В їхніх очах читалася похмільна втома. У сонному промінні денного світла, що пробивалося крізь важкі гардини, виблискував ще брудний після гостей кришталь. На дні одного з келихів запеклася криваво-темна рідина.

«Упиря частували», — подумав Тюрин. Він добре знав подібні заклади, але будинок розпусти Гінди вражав особливим шиком.

— Найкращий, — ніби прочитав його думки Топчій, і його очі заздрісно блиснули. — Мадам Гінда назбирала найгарніших лісниць, польовок, мавок із західних губерній і навіть має окремі вологі кабінети з русалками.

— Ви просто як завсідник, Парфентію Кіндратовичу. Нечисть приваблює? У столиці це, знаєте, вважається збоченням, — уїдливо зауважив Тюрин і опустив очі. На дні його валізи, що зараз лежала у готелі «Європейський», серед одягу ховалася сороміцька колекція фотокарток з людиноподібними жінками у відвертих позах — ще один подарунок Тамари. А та, своєю чергою, отримала колекцію у «татка», який і продав її до будинку розпусти. Тамара була повією і зберігала фотокартки як пам’ять про падіння. Те, що віддала їх Тюрину, мовою жовтобілетниць означало особливу прихильність.

«Татко» забрав її з Межі. У її великих темних очах була якась туга, якась самотність, що підкупила Тюрина. Вони зустрічалися щоразу, коли він приїжджав до столиці. Тюрин завжди залишав гроші й радів, що вона не просила більшого. Найдужче боявся закохатися. Нікому, навіть собі не зізнавався, як довго йому довелося тамувати біль від батькової зради.

— Які гості! — господиня закладу ефектно вийшла з тіні.

Мадам Гінда, або Ганна Іванівна Мендель, виявилася ще молодою жінкою з пекельно-рудим волоссям і різнокольоровими очима. «Істинна Ліліт», — подумав Тюрин і проти волі уявив смугу мідного волосся, що тяглася від потилиці до попереку й закінчувалася маленьким звабливим хвостиком — неодмінним супутником родової відьми.

На згині лівого ліктя жінка мала велику родиму пляму — нахабно виставлений знак гаспида і відьминого прокляття. Яскрава хустка ніби ненароком сповзла з плечей, Гінда затягнула її під пишним бюстом, від чого груди ще дужче випнулися. Замість гаманця зі стану звисала клітка з потворною жабою. Все у Ганні Іванівні кричало про її приналежність до відьомського поріддя.

— Сідайте-сідайте, дорогії, — грудним голосом завуркотіла мадам. Сухо кивнула Топчію і розпливлася у посмішці перед Тюриним.

Нечутно з’явилася дівчина у довгому, майже прозорому вбранні, смиренно вклонилася і поставила перед гостями тацю з напоями. Замість слідів маленькі босі ноги залишали стежку з квітів.

— Подобається? — хитро підморгнула Ганна Іванівна і виразно покосилася на щоку Тюрина. — Чи, може, ви свою палку красуню забути не можете?

Олександр Петрович почервонів, згадуючи, у якому вигляді заявився: обличчя подряпане, сорочка подерта.

— Ми до вас у справі, — столичний поліціянт відсунув напої. Топчій, який уже тримав чарку біля губ, розчаровано цмокнув і поставив її на стіл. — Ви ж чули про трагедію, що сталася неподалік вашого закладу?

— Так, Андрійко Ющинський, бідолашне дитя, — мадам Мендель з удаваним співчуттям похитала головою.

— Нічого дивного з того вечора не пригадуєте? — якомога лагідніше запитав Тюрин. Такі жінки, як Гінда, хронічно не вміли казати правду, але й з наскоку їх не взяти.

— Ранком пригадую! І наступний вечір теж псу під хвіст, — відьма блиснула очима у бік Топчія і знову розвернулася до Тюрина. — Хоч вам пожаліюся, — Гінда кокетливо випнула губки, — ваші всіх клієнтів розлякали. На добу довелося зачинитися. А ви уявляєте, які це збитки? — відьма краєм хустки заходилася обмахуватись. — Я бідна самотня жінка, а мені ще дівчат годувати.

— Ох уже і збитки! — Тюрин солодко посміхнувся, а про себе подумав: «Не менше тридцяти п’ятьох, а все дівку розігрує». Йому згадалася мадам з будинку розпусти Тамари. «І до дівчат, мабуть, ставиться, як до худоби».

— У вас же від клієнтів продиху немає? — медова посмішка наче прилипла до обличчя столичного поліціянта. — Недаремно кажуть, що на Трухановому острові три фути вглиб бери — все земля золота. Ваш чоловік зробив розумне капіталовкладення.

— Земля моя, бо я — родова відьма, — з погордою відказала Гінда. — В мене бабка з Кам’янки. Найкраще від усіх вроки зводила. То я в неї.

— Слава про ваш заклад гримить навіть у столиці, — Тюрин приклався до тонких пальців. — Певно, і в ніч убивства у вас була повна зала?

Відьма м’яко забрала руку.

— Ай-я-яй! Мало не підловили мене. То був закритий прийом. Під страхом вогню не можу розголошувати гостей.

Тюрин припинив усміхатися. Його очі суворо блиснули.

— Хлопчика вбили з особливою жорстокістю. З тіла видалили печінку, шлунок, кишечник. Ганно Іванівно, ви знаєте, як ці органи цінуються відьмами, що практикують певну магію?

Відьма затрясла головою.

— Гадки не маю, мій солоденький! Для любовної магії вони не потрібні. Мені й дівчат достатньо.

— Дівчат теж маємо перевірити, — голос Тюрина тиснув, як котяча лапа. — Чи всі мають жовті білети і чи всі отримали оцінку безпечності виду. Бо чули про оказію у Миколаєві? Тамтешня мадам узяла на роботу упирицю під паспортом нічниці. Ліцензію на отримання крові та не мала, зголодніла до смерті й загризла клієнта. А той, ні мало ні багато, виявився членом губернського статистичного комітету. Уявляєте, що потім було?

Відьма кинула переляканий погляд на Топчія. Той голосно закашлявся. Встиг напхати рота тістечками. Тюрину здалося, що околодочний на мигах порадив відьмі не запиратися.

— Добре, — брівки Мендель зійшлися в одну незадоволену лінію. — Того вечора у мене були князь Басараб і купець Тартаров, доктор Гальванеску забігав по-сусідському. І знайте, вони будуть дуже незадоволені, якщо піде поголос.

— Як довго насолоджувалися вашим товариством?

— Князь, саме собою, від сутінок до світанку, решта панів приблизно так само.

— Чому саме собою? — Тюрин спохмурнів, передбачаючи відповідь.

— Тому що пан Фабіан Басараб — румунський князь, desmodus, або упир по-вашому, — Ганна Іванівна у пошуках підтримки звернула здивовані очі на Парфентія. — Відома у Києві персона.

— Де можна знайти зазначених панів?

— Князь Басараб, саме собою, — відьма зробила особливий наголос на останніх словах, — відпочиває. Зможете побачити його тільки вночі. Доктор, мабуть, у себе в лабораторії, а Тартаров… Ох, я б і сама хотіла знати… Але до чого ці всі розпитування? — знову вибухнула відьма. — Я чула, у холодній сидить водяник?

— Так, сидить, — Тюрин з цікавістю зазирнув у каро-зелені очі. — Поселення аквусів далеченько від вас. А підозрюваного зовсім поруч знайшли. Часто водяники на червоні ліхтарі до вас зазирають? — сищик підморгнув, ніби запрошуючи до жарту.

— Ще водопузих нам бракувало, — опанувала себе Гінда. — Ті до любощів не здатні.

— Може, підглядали? На дурняк? Як Ющинський?

Відьма облизала сухі губи.

— Я ж не казала, що хлопчик любив підглядати?

— Заняття цілком зрозуміле для дванадцятирічного.

— Так, любив, — з викликом погодилася Гінда. — Ховався у кущах. Дівчат лякав. І знаю, що хочете запитати, — відьма подивилася прямо в очі, — у ніч вбивства я його не бачила. Але от ви запитали про дивне тієї ночі, і я згадала.

Тюрин гойднувся наперед, а Топчій припинив жувати.

— Сиділа так само, — Гінда показала на софу, де вони розмістилися, — і лише на мить визирнула у те вікно. Була задуха, і ми його відчинили. Так от, мені здалося, що я бачила водяника. А коли ви запитали, то я й пригадала.

— Хто саме сидів?

— Я, паничі, не пам’ятаю, хто конкретно. Може, ніхто, крім мене, і не помітив, ми жваво розмовляли, — Гінда нервово потягнулася по напої, Топчій підскочив, щоб їй допомогти.

Олександр Петрович підвівся і зазирнув за штору. В цьому місці верби ніби розступалися, і було видно воду.

— А при зброї до вас гості заходять?

— При зброї? — зойкнула відьма. — Боже збав. У нас пристойний заклад. Хіба якийсь князь чи принц крові…

— Князь? — Тюрин різко розвернувся. — То це ніж князя Басараба? — в його руках блиснув кавказький клинок.

Очі відьми розширилися, вона нахилилася вперед, намагаючись роздивитися ножа. Жаба, затиснута між складками сукні, кілька разів кумкнула.

І раптом обличчя Гінди просвітліло.

— Як добре, що ви його знайшли! — жінка аж сплеснула у долоні. — Він же тої ночі пропав. Князь дав мені побавитися, я забула на вікні, а потім там не знайшла. Певно, водяник поцупив.

Мадам обдарувала Тюрина переможним поглядом.

— Тоді ми прямісінько до князя Басараба. Он уже й сонце починає сідати.

Гінда кивнула і квапливіше, ніж годиться, підскочила з місця. Їй дуже хотілося чимшвидше спекатися гостей.

— Бреше відьма, — злився Олександр Петрович. Гілки боляче лупили і так подряпані щоки.

Водяник був занадто зручним підозрюваним. Навіть Гінда знала, що на нього можна спихнути всю провину: ніж є, сам водяник у кущах ховався. Скалонне заплющить очі на те, що кинджал — зовсім непідходяща зброя для водяника. Чорносотенці з «Двоголового орла» вже вигадали і пояснили мотив — ритуальне убивство.

— Думаєте, упиря вигороджує? — Топчій дріботів позаду, тільки й устигаючи ухилятися від скаженого галуззя.

— Дідько його знає! І чого ви не сказали, що князь Басараб — упир? Стільки часу згаяли, — сердився Тюрин. Згадка про упиря прикро вразила. Десмодуси були найдавнішим і найнебезпечнішим видом у Межі. Разом з вовкулаками їх вважали першими дітьми Ліліт. Але, на відміну від лікантропів, що жили на околицях і перебивалися переважно грабунками, упирі були елітою. Мали давню історію, столітні традиції і забобони. — Вперше бачу упиря, щоб тримав при собі срібний кинджал. Хіба якась пам’ять. Але пом’яніть моє слово, відьма вже відіслала звістку Басарабу. Теж буде розказувати, що ніж вкрали.

— Нам її не випередити, — мовив Топчій і гучно ляснув себе по шиї. — Може б того — у відділок і ще раз допитаємо водяника?

Комарі заїдали з подвійною силою. Прогулянка островом, яка зранку обіцяла бути приємною, перетворилася на кількагодинне змагання з чагарями.

Тюрин відчував, як сверблять від поту подряпини, краєм ока бачив, на яку брудну ганчірку перетворився одірваний комір. «Ні, я таки покінчу з цією справою і поїду до столиці», — подумав сищик.

— Ходімо до Гальванеску, — прогарчав Олександр Петрович. — Маю чудовий настрій для зустрічі з доктором-змієголовцем.

V

Топчій про всяк випадок відступив на кілька кроків. Тюрин, високо задерши голову, роздивлявся вхід до Біологічної станції: жили на столичній шиї напнулися, а ніздрі ходили від гніву.

Над дверима білої одноповерхової будівлі красувався барельєф, де скрутився в декілька кілець і кусав себе за хвіст ліплений гад.

— І тут Змій. І в місті де не плюнь. Навіть дітлахи на стінах малюють. Зовсім страх забули. Що ж ви не сказали, шановний Парфентію Кіндратовичу, що ваш Гальванеску змієпоклонець?

Усередині світилося. Судячи з розміру, в будиночку було не більш як декілька кімнат. Над дахом височіла башточка. Цвіркун-здоровило приземлився на підвіконня і засюркотів.

— Та він же змієголовець. Вони всім видом у Змія вірують, — тільки й сказав Топчій, переступаючи поріг лабораторії.

З порогу в ніс ударив ядучий запах хімікатів. Стіни вкривали дерев’яні стелажі з безліччю різнокаліберних склянок. Крізь каламутну гидотну рідину витріщали очі найдивовижніші істоти. Кого тут тільки не було! Зародки водяників, напівперетворені вовкулаки, двоголові песиголовці, горгоняча голова у хмарі живого волосся і заспиртований на весь зріст злидень. Між ними — мензурки з пазурами, баньками, іклами, частинами тіл зовсім не відомих підполковнику створінь.

Посередині приміщення височів операційний стіл. Неймовірно худий і довготелесий Гальванеску якраз складав до контейнера шматки, що залишилися від піддослідного. Від’єднував дроти та трубки від сферичної металевої конструкції, у якій Тюрин самовдоволено впізнав динамо-машину з вироблення електрики. На гумовому фартуху, що затуляв груди доктора, виднілися бризки крові. Обличчя приховували великі, схожі на автомобільні окуляри й добре припасована респіраторна маска. На голові стирчала яскрава шапка, що повторювала контури зміїного гребеня. Тюрин ніколи не бачив змієголовців, але був готовий відсахнутися. Енциклопедичні описи змальовували серпентусів як потворних двоногих зі зміїною пащею, гострими зубами й лускатою шкірою. Але доктор і не збирався скидати обладунки. Мовчки витер руку об халат і простягнув для потиску. Холодна долоня торкнулася слідчого, а зап’ясток шкрябонув гострий пазур.

— Не чекайте, доктор не скине маски, — прошепотів околодочний. — Не хоче лякати потворною харею.

— Цікаво тут у вас, — сищик підійшов до машини і торкнувся блискучого металевого боку. Його очі підозріло засвітилися. — Займаєтесь оживленням трупів? Людей препаруєте чи тільки мерзоту?

На останньому слові доктор сіпнувся, немов його і справді вдарило струмом. Звичне у столиці «мерзота» у Києві допікало гірше за лайку. Тюрину набридла делікатність.

— Ш-шчо ви? — просичав Гальванеску. — З-з-закон з-знаємос-с. Тільки с-свої, тільки людиноподібні. Екс-с-периментую зі впливом електрики на різні види. Поки-с-с без-з-з ос-с-обливих результатів. Луїджі Гальвані якос-сь вдалос-с-ся оживити куплений труп. Маю відомоссті про ус-с-спішні с-спроби нашого вітчиз-с-сняного профес-сора Крафта, але мені, на жаль, немає чим похвалитисся.

— Хлопчик Ющинський, мабуть, часто до вас приходив пороздивлятися? — Тюрина зачарували експонати Гальванеску. Почувався хлопчиком у кабінеті батька, з пересторогою торкнувся намиста з упирячих іклів. Топчій завмер біля посудини зі злиднем. На обличчі читалася відразлива недовіра: кому це спало на думку запхати під скло живу істоту, а головне — як, враховуючи дикий характер злиднів.

— Людині з водяниками непрос-с-сто. А йому поговорити хотілос-с-ся. Допитливий отрок.

Олександр Петрович слухав упіввуха. Його увагу захопив лампадний куток, де замість образів висіла лубочна картинка з сюжетом творення — іконою для тих, хто поклонявся Змію.

У центрі традиційно світила голизною перша людина. По праву руку від Адама прикривала наготу Єва, а по ліву безсоромно шкірила зуби рудокоса Ліліт. За її спиною чорніли поточені зорями крила нетопира. Вони ніби висіли у темному небі над Києвом. Між пагорбами синів Дніпро, блищали золотом бані Десятинної, дзвіниці Лаври, врізалася у пагорби семигранна зірка Київської фортеці, вражав правильним геометричним плануванням Поділ. Усе те покоїлося наче на небесному острові, якого обвивав величезний змій. Він кусав себе за хвіст і, здавалося, мирно спав.

— Хотіли хлопчика у свою віру навернути?

Тюрин зачаровано потягнувся до посудини, що стояла поруч з картиною. У каламутній рідині плавало законсервоване серце. Сищик торкнувся скла і несподівано зрозумів, що то — поточене червами яблуко. Ніби під дією погляду, яблуко-серце здригнулося, і маленький черв’як довірливо торкнувся долоні за склом. І хоча сищик був певен, що доти ніколи не бачив химерного предмета, щось відгукнулося у власному серці, ніби спогад, що давно шукав шлях назовні.

— А нам з-з-з водяниками ділити немає чого. Вони теж у З-з-змія вірять. Тільки по-с-своєму. Через Джерело, — Гальванеску підбіг і з несподіваною люттю видер банку з рук Тюрина.

— Що це? — здивувався сищик.

— Мої вірування вас-с не обходять! С-с-свобода с-с-со-вісті, як-не-як, — напустився змієголовець, з особливою обережністю ставлячи яблуко-серце на місце.

— Ага, свобода, — проказав Тюрин, згадуючи перекинутий потяг. — У вас тут не острів, а первісний рай. Своя Ліліт предковічна — мадам Гінда, коло обраних. Ви ж у ніч убивства Ющинського у неї веселилися?

— З-заходив по-с-сус-сідському, — знітився змієголовець. — Міс-сця тут безлюдні. Іноді приємно вечорами, піс-сля довгої роботи, відпочити в інтелігентній компанії. Це ж не з-з-заборонено!

— Нічогенькі інтелігенти з бісиць і продажних дівок, — Тюрин ще раз кинув оком на банку з серцем. — Що цікавого пригадуєте з того вечора? Хто був?

— А хіба мадам Гінда не с-с-сказала?..

Руки змієголовця дрібно затремтіли, а кігті стукотіли, як зуби у замерзлого. Він закрутив головою у пошуках правильної відповіді.

— Сказала, хочу почути вашу відповідь.

Змієголовець нервово ковтнув і, на подив Тюрина, став чистіше говорити.

— Ну, як с-сказала, то… купець Тартаров, князь Басараб та й я.

— Ще когось бачили? — Олександр Петрович тицьнув пальцем у груди змієголовцю і зазирнув у самі скельця.

— А кого мав бачити? — мало не плакав Гальванеску.

— Наприклад, водяника? — тис далі Тюрин.

— Я не бачив! — нарешті прокричав доктор.

Тюрин підбадьорливо поплескав його по плечу. Подумки хвалив себе за те, що перехопив Гальванеску раніше за Гінду: «Такому боягузу простіше простого мізки вправити».

— А це, треба розуміти, належить князю? — Олександр Петрович показав кинджал. Зброя на змієголовця справила майже магічний вплив. Він відскочив, замахав руками і, здавалося, почав задихатися.

— Та не бійтеся, не будемо ми вас різати, — посміхнувся Тюрин. І ще ближче присунув ножа. — Кинджал примітний. У Києві його, мабуть, кожний на Басарабі бачив?.

— Князя. При ньому був. Не чув, щоб губив, — схлипнув доктор і, здавалося, зовсім позбувся зміїного акценту.

— Я того упиря з-зовсім не з-знаю, — за мить узяв себе в руки доктор. — Він Гінди гіс-сть. Нещодавно об’явився.

— Її коханець? — майже лагідно перепитав Тюрин, у голові вже вибудовувалася струнка версія.

— Не з-знаю, не думаю. Вона ж з-з Тартаровим…

Тюрин ще раз поплескав його по плечу. З Гальванеску буде важко у суді, мадам Гінда, звівши брови, знову почне плутатися, але вмілий прокурор упорається. Та й це вже не його, Тюрина, проблеми. На нього чекає столиця і теплі обійми Тамари.

— Знаєте, що я думаю? — вже на зворотній дорозі проказав Тюрин. Був собою задоволений.

Топчій розвернувся. Вже кілька секунд тривожно вдивлявся у височінь. От-от мали спалахнути зірки. З заходу потягнулися важкі дощові хмари, й околодочний з полегшенням зітхнув.

— Думаєте, князь хлопчика порізав?

— Упир, — підкреслив Тюрин, незадоволений кволим ентузіазмом околодочного. — Ющинський, певно, у своїй манері стовбичив під вікнами мадам. Побачив її з князем, ті злякалися, що він розповість Тартарову. Упир погнався і не стримався. З десмодусами, особливо незрілими, таке буває — не здатні приборкати звірину натуру… — Олександр Петрович зупинився на півслові й раптом згадав, що йому муляло від першої згадки про упиря.

Вечірній Дніпро гудів від перевізників. Гуляки забиралися подалі на острови. Весела компанія на чолі з алконостом уже прямувала до Гінди. Рум’яні відьми-перекупки, що пливли їм назустріч, помахали руками. Поверталися з київського базару. Наймолодша під радісний регіт подруг кинула яблуко у човен. Тюрин підморгнув, схопив фрукт, потер об рукав і смачно відкусив.

— Але як князь Басараб примудрився на острові дачу будувати? Упирі ж не терплять плинну воду?

VI

— Яку такому гармидері накажете працювати? — крізь зуби процідив Тюрин.

Галас долинав звідусіль. Присутствені місця, де розташувалася міська поліція, нагадували мурашник. Тут тобі і пожежні з кіньми, і санітарна інспекція, і управа Межі, і Комісія з видів, і ще з десяток контор і конторок.

Тюрину, як столичному гостю, виділили просторий кабінет неподалік від Скалонне, але спека і духота не дозволяли зачинити вікна. Знадвору діймав майданний гамір. Якийсь божевільний, здавалося, під самим вікном у Тюрина провіщав прихід Змія.

— Слухайте і почуйте! Книга Одкровень свідчить — у 1914-му розпочнеться кінець віків! Уже летить над нами зірка війни, і хлопчика вбили недаремно!

День почався препогано. І комета Делавана, про яку на першій шпальті писала газета «Киянин», була ні до чого. Водяники влаштували страйк. Десятки суден не змогли зрушити з місця. Величезні пароплави двох товариств нудилися у доках. Аквуси вимагали звільнити Мокрого Лина. Скалонне вже поїхав до генерал-губернатора, мали полетіти чиїсь голови.

Тюрин перехопив київського поліцмейстера у приймальні, встиг озвучити свою версію, але Скалонне вона не сподобалася.

— Ви ж не хочете піти на поступки водяникам, дорогенький? — трусилися розкішні вуса поліцмейстера. — У нас є підозрюваний. Ви знайшли знаряддя вбивства. Нехай суд вирішить. Ми не можемо вести переговори з терористами. А водяники формено тероризують місто. Крім того, мадам Гінда і названі вами персони — поважні члени громади. Це серйозні звинувачення. Потрібні докази.

Скалонне був готовий погодитися з поясненням Гінди. Мовляв, кинджал украв у князя Басараба водяник, щоб убити Ющинського. Але Тюрин оглянув тіло, і сумнівів стало ще більше.

Рана виявилася не просто величезною, а й дуже дивною. Здавалося, хтось чітко розрізав хлопчика від сонячного сплетіння до пупка і навхрест під ребрами, обережно витяг органи (ніби їх ніколи і не було) й обробив краї. Принаймні вони мали вигляд таких, що встигли давно загоїтися.

Найбільше Тюрина здивувало відсутність укусів. Буває, що упир вбиває не заради крові. Але й тоді мусить відзначити перемогу над ворогом своїми іклами. Це один з найважливіших забобонів десмодусів.

«Вони не дурні. Могли навмисно так обставити. Але як упирю вдалося знехтувати своєю природою?» — міркував Тюрин, гортаючи «Зведення видів людиноподібних по Київській губернії» Д. Е. Беллінга. Така сама книжка завжди лежала у батька на столі. І якщо Олександр хотів розпитати про якийсь вид, то мусив спершу зазирнути до класифікації Беллінга, а потім діймати батька.

Басараб не тільки не покусав хлопчика. Він порушив загальновідоме правило, про яке Тюрин згадав учора: упирі ненавидять плинну воду. Щоб переплисти річку, можуть удатися до магічних заклять, але нечасто й у крайньому разі.

«Невже Басараб аж настільки закохався у Гінду?» — не вірив Тюрин. Усі упирі, які йому зустрічалися, були холодними машинами, що давно пережили почуття і пристрасті. Виняток — новонавернені, але цей стан тривав не більше кількох тижнів. Але, як виявилося, Басараб був щонайменше столітнім упирем. «Тамара би просто сказала, що я не розуміюся на коханні. Заради справжньої любові можна піти на все», — думав Олександр Петрович.

Він знову взяв до рук кинджал. Князь Басараб був з усіх боків унікальним упирем.

Прибув до Києва кілька років тому і відразу полюбився місцевим матронам. Елегантний десмодус носив монокль і велику перлину в лівому вусі, а головне, вирізнявся незвичною, як на упиря, поведінкою. На відміну від аристократичних десмодусів Києва, що трималися своїх кіл, полюбляв людські салони. Запевняв, що пісник, і навіть давав гроші на клуб тверезості, який організували молоді десмодуси зі Спілки за відмову від людської крові.

Здавалося, Фабіана зовсім не лякали суворі обмеження, накладені на упирів після повстання 1863-го року, коли люди встановили державну монополію на продаж крові для упирів і заборонили несанкціоноване навернення. Тепер для створення нового упиря, окрім особливих підстав, як то шлюб чи призначення спадкоємця, вимагався спеціальний дозвіл Імперської колегії з життя десмодусів, а для законної купівлі людської крові — ліцензія.

Користуючись салонними зв’язками, Басараб першим з київських упирів отримав від міста кредит на відкриття станції з переливання та продажу крові.

Заклад так і не з’явився, натомість упир розпочав будівництво власної вілли на Трухановому. Останнім часом князь занадився до мадам Гінди, чим викликав ревниве занепокоєння у місцевих красунь. Але що ж поробиш, коли свій до свого тягнеться.

— Парфентію Кіндратовичу, чорт вас забирай, де офіцерські книги?! — не залишаючи крісла, прокричав у коридор Тюрин.

У дверях, важко відсапуючись, з’явився Топчій. Він ніс із десяток грубих томів у шкіряних шабатурках. Це була вже друга порція книг, у яких значилися всі офіцери, що брали участь у війні проти чеченських демонів з 1817 по 1864 роки. Тюрин знайшов усіх упирів, що воювали на Кавказі, а таких було небагато.

У 1863 році у Межі розпочалося повстання упирів, і всі, хто цінував свій рід, а таких була більшість, полишили Кавказ і повернулися в Межу, щоб пристати до боротьби.

— Петро Котляревський, генерал від інфантерії, помер у 1852-му у Криму, Іван Рильський, полковник, загинув у бою у 1860-му, — монотонно перераховував Тюрин офіцерів-десмодусів. — Рильський? Якийсь Рильський був у Києві, не цей?

— Ні, — Топчій стомлено позіхнув. — Той, що у Києві, зрікся свого роду. Вважав, що самі по собі десмодуси не переможуть, що всі людиноподібні мають об’єднатися. Помер у 1902-му. Як — не питайте, подейкують, Четвертий відділ розстарався.

— Дайте здогадаюся: мабуть, був змієпоклонцем. Змій прийде і звільнить нечисть від людей? — уїдливо запитав Тюрин. Околодочний потупився у книгу. — Басараба так і не знайшли?

Топчій сіпнувся, як від уколу шпильки.

— Його домашні кажуть, другий день удома не спить, а де — не знають.

Тюрин потер щоку і поглянув на стінний годинник.

— Здається мені, я знаю, хто нам зможе допомогти. Ви казали, Тартаров завжди обідає у Купецькому зібранні?

Околодочний кивнув, відсунув книги, наче то була купа гнилої капусти, і вибіг, щоб відчинити Тюрину двері.

За Тартаровим довелося побігати.

— Тільки-то був, — вибачався годованець у Купецькому зібранні, — сказав, що душно, і пішов відобідать до відкритого кафе.

Літній ресторан містився у Купецькому саду над мальовничим урвищем. З нього водночас можна було роздивитися млин Бродського на Подолі й поселення водяників на Трухановому острові. Туди вела крута звивиста доріжка, і поліціянти ледве дихали, заки залізли на гору. Але і там перелесника вже не було.

— Мусьйо Тартароф тільки-но занурилися у сади, з дівицею, — хитро посміхнувся чорт-метрдотель.

Тюрин з’ясував, що з ресторану можна спуститися лише одним шляхом, попросив розведеного живого соку і всівся за столик. «Подивимося, як він тут повз мене пройде», — подумав сищик. Вирішив будь-що дочекатися невловимого перелесника.

Свіжий вітер охолодив обличчя, живий сік весело підморгнув з карафки. Перед очима в Олександра Петровича мимовільно сплив давно похований спогад: батько нишком від матері дістає зі старовинного буфета роботи галіційського чугайстра запітнілий штоф з темно-брунатною рідиною, наливає у чарку, сторожко озирається й одним духом перехиляє частування. Зморшки розгладжувалися на батьковому чолі, вуста рожевіли, очі звільнялися від таємної печалі.

Батько розповідав, що «живий сік» винайшов чорт другого порядку Адольф Марцинчик. У 1866 заснував аптеку на Хрещатику, де продавав цілющі вина, настоянки з трав оболонських польовиків. Мав дозвіл закуповувати сухе варення «для фармацевтичних потреб». Через необережність чарівний фрукт потрапив до пляшки зі скислим вином. Марцинчик уже подумував викинути зіпсутий розчин, але обережне нутро чорта підказувало скуштувати. Вино набуло дивовижного смаку, дарувало відчуття безтурботності, а головне — повертало молодість. Щоправда, ненадовго. Найміцніше прибирало до п’ятнадцятьох років. Такий живий сік випускали під маркою Марцинчика.

— З ними завжди так? — Тюрин відкинувся у плетеному кріслі й поринув у блакить. Живий сік, хоч і сильно розведений, дарував неймовірну легкість. У цю мить Тюрин був готовий зрозуміти мінливу натуру повітряних духів.

— Ясно що. Перелесник, що з нього взяти? — Топчій розсівся поруч, але не забував поглядати на доріжку. — Натура в них така — жінок чарувати. А так ніби пан непоганий. Приїхав десь з Одеси. Отримав землю на Трухановому, побудував яхт-клуб. Красень і балагур, але дуже до чужих жінок ласий. Скарбник-ювелір з Подолу розповідав, — за звичкою відійшов від теми Топчій, — що Тартаров щороку замовляє до сотні золотих браслетів. Дарує коханкам за побачення. Іноді навіть проти їхньої волі. Перелесники, бісова порода, вміють подобу законного чоловіка прибирати.

— А ще це, певно, дуже зручне пояснення для дружин, — промимрив підполковник.

— Але наш Тартаров має завороть у голові, — хмикнув околодочний. — Хоче, щоб жінки його любили за його власне обличчя. Через те має контри з іншими перелесниками. У київських перелесників є «Клуб лицарів». Збираються раз на місяць і розказують один одному про свої походеньки. Так Тартарова туди не кличуть, бо він постановив іншої подоби не набувати. Мовляв, і так красень. Хай і так люблять.

— Ще один людиноподібний з дуринкою… — під дією живого соку обличчя Тюрина розпливлося у посмішці. Він розвернувся до пагорба і раптом побачив, як з кущів вийшло два чарівних створіння: голі чоловік і жінка, як з картинки творення Києва. «Адам і Єва», — мало не зірвалося з губ Олександра Петровича, коли Топчій рвучко підвівся і кинувся напереріз парочці.

— От же ж безсоромні! — кричав Топчій. Ніби пелена впала з очей Тюрина. Він побачив, як у кущі знову тікає напіводягнена дівиця, а перед околодочним заправляє сорочку ніхто як рожевощокий перелесник Тартаров.

— Смію вас розчарувати, шановний Олександре Петровичу, — перелесник Тартаров закинув ногу на ногу. Це був невисокий блондин з ясно-синіми сумними очима, що так подобаються жінкам. Легковажні кучері спадали на гарне чоло, підкреслювали дівочий рум’янець на повних щоках. — Ми з князем Басарабом прийшли до Ганни Іванівни майже водночас. І були цілий вечір, що називається, на очах один в одного. Тож так, я підтверджую алібі князя, і я був свідком того, як відьма не могла знайти кинджал.

У прикрашеній перснями руці перелесник тримав баклажку і чи не кожну фразу закінчував смачним ковтком. На обличчі купця застигла самовдоволена посмішка. Говорив манірно, ледь розтягуючи слова, ніби сидів на прийомі, а не у міському кафе без піджака і шкарпеток.

— Ви маєте успіх у жінок, пане Тартаров, — разом з живим соком з Тюрина вивітрився гарний гумор. Сищик був певен, що перелесник озвучує давно узгоджену версію. — Але мені здавалося, мадам Гінда користується вашою особливою прихильністю? Дивно, що ви вигороджуєте свого конкурента.

— Я вмію подобатися, але люблю свободу. Ганна Іванівна це знає. Крім того, ми всі — друзі на нашому чарівному острові — я, упир, відьма і навіть змієголовець. Людиноподібні на своїй землі.

Остання фраза змусила Тюрина пильніше придивитися до перелесника. Гладенька, майже хлоп’яча шкіра пашіла здоров’ям. Навіть перелесники старіють, але Тартаров, здавалося, обдурив час. Хіба очі хворобливо палали.

Олександр Петрович мимовільно торкнувся власної подряпаної щоки. Обличчя здалося маскою. Раптом рука завмерла, а картинка почала складатися.

— Якщо друзі, то, напевно, знаєте секрет князя. Як він може так часто плавати на острів? Усім відомо, що упирі не виносять плинну воду.

Нога Тартарова на мить припинила гойдатися.

— Чого тільки не може нечисть, — озвався він. — Наприклад, змієголовці теж не люблять вологості. Гальванеску сам казав. Але він же якось справляється.

— Багато доводиться терпіти, щоб мати можливість жити на Трухановому острові, — закінчив за перелесника Тюрин.

Тартаров зробив великий ковток, витер повні губи і звів на сищика важкий погляд.

— Я — ділова людина, шановний Олександре Петровичу. Гроші — мій фах. Може, поговоримо про це?

За столом запанувала тиша. Топчій дивився на чоловіків і не міг приховати подиву. Купець пропонував хабар, а столичний чин спокійно слухав.

— Я дам знати, — відповів Тюрин і підвівся.

Другу половину дня Олександр Петрович провів у нервовому збудженні. Щогодини злидень Петюня приносив телеграми. Надіслав звіт поліційний відділок з Кам’янки, відповіла Одеса, відписалося військове відомство.

Найбільше Тюрин зрадів, коли знайшов у книзі Лазаруса легенду «Про дари Змію».

Перед Великою війною з людьми ватажки дітей Ліліт принесли Змію цінні дарунки.

Духи повітря, дрібні види, демони і чорти — всі, чия стихія — непостійність і хитрість, обрали для служіння Змію одного з себе — вид, що зберігає знання. «Нехай уся мудрість світу буде твоя».

Король джерел приніс у подарунок рибу на знак того, що водяні види визнають першість Змія. «Нехай вода стане твоїм другим домом, а сіті будуть повні душами людиноподібних».

Бог-Древо подарував зерно на знак замирення з видами лісів, полів і луків. «Нехай життя завжди перемагає. Знай, навіть на полі, де загинули сотні воїнів, проростуть дерева».

Останніми прийшли підземні, найтемніші, затавровані знаком матері Змія. Але й вони принесли клятву, і прийняв Змій їх до свого війська.

Рибу, зерно, вид, що зберігає знання, проковтнув Змій, і людське тіло змінилося. У небо піднялися три величезні голови, три страшні пащі випустили полум’я, крила затулили сонце — тінь Змія накрила землю. Навіть нечисть здригнулася від сили свого володаря.

Так Змій став Великим Воїном, гуртівником дітей Ліліт, царем людиноподібних на ім’я Обадія-бек.

Олександр Петрович згорнув книжку і подивився на Топчія. Околодочний з наближенням ночі дедалі похмурнішав, запихався насінням і поглядав на годинник.

Сищик бадьорим голосом звелів забронювати місце у потязі, забрав речі з готелю і відіслав телеграму Тамарі. Для нього все було ясно. Тюрин був певен, що завтра по обіді вже прямуватиме до столиці.

— А як же справа? — змучено запитав Топчій. За останні дні околодочний ніби схуд і зчорнів.

— Сподіваюся, сьогодні завершимо, — відповів Тюрин. Теж перевірив час і простягнув околодочному записку. — Хай он злидень Тартарову передасть.

— Сьогодні? — в голосі Топчія з’явилося ще більше сумнівів. Петюня на мить завмер і сторожко глянув на околодочного.

— Сьогодні, — підтвердив Тюрин, — Влаштуємо очну ставку інтелігентній компанії. Чи маєте заперечення?

Топчій секунду подумав, зміряв шефа поглядом і приречено похитав головою. Потім витяг Петюню в коридор і довго з ним шепотівся. Тюрину здалося, що околодочний дав злидню грошей і попросив щось принести.

VII

Повний місяць освітлював широкі простори Дніпра, коли Олександр Петрович з помічником удруге попрямував до мадам Гінди. Алконост-перевізник був несподівано тихим, постійно озирався і, здавалося, хотів якнайшвидше позбутися пасажирів.

Тюрин поглянув на скоцюбленого Парфентія. Формений кашкет околодочний нащось змінив на крислатий капелюх, що добряче сповз на очі. Олександр Петрович був певен, що за ним ховається спітніле від переляку обличчя.

Його самого трусило від збудження. Нічка обіцяла бути веселою. А головне — він нарешті забереться з клятого міста.

Будинок розпусти зустрів несподіваною для такої пори тишею. У скупому електричному світлі сищик розгледів лише кілька персон. Ганна Іванівна обдарувала вимушеною посмішкою і запропонувала сісти. Тюрин поправив піджак і привільно розсівся у пишному фотелі так, щоб мати всіх перед очима. Праву руку залишив у кишені. Топчія зупинив при дверях.

Алебастрові пальці господині нервово перебирали лискучу шерсть чорної кицьки, яка вмостилася на колінах. Ліворуч од відьми серед пишних подушок розкинувся перелесник Тартаров. У його руці тліла сигара. Здавалося, купець тільки-но встав з-за карт і спрагло мріє про ковток крижаної «Мадам Кліко».

Доктор Гальванеску, наче манекен, стояв праворуч від господині. Ближче до стіни, у тіні, сидів князь. Тюрин навмисно кілька секунд роздивлявся тільки його.

Упир був одягнутий у білу черкеску з багряною підкладкою. Голову прикрашала молочна папаха. Очі затуляли темні окуляри. Однією рукою Басараб спирався на елегантний ціпок з верхів’ям у вигляді кажана, довгими пальцями другої барабанив по коліну. Князь не всміхався, хоча упирі зазвичай замість привітання щирять ікла.

Тюрина посадили спиною до вікна. Інші дивилися на нього. Так само, за словами Гінди, вони сиділи у рокову ніч убивства.

— Пропозиція зустрітися у такій інтимній обстановці означає, що ви готові піти на угоду? — Тартаров випустив елегантну цівку диму.

Олександр Петрович кинув оком на упиря, але той навіть не поворухнувся. «Отже, розмову доручили перелеснику», — подумав сищик. Повітря загусло від напруги. Навіть сигарний дим, здавалося, закляк на місці.

— Хотів зазирнути вам в обличчя. Ніколи не стикався з такою цікавою компанією. А мене здивувати дорогого вартує. Але про гроші пізніше. Це ж треба стільки зусиль, щоб отримати землю на Трухановому острові. І раптом усе опинилося під загрозою. Хлопчик зазирнув у оце вікно? Яке в мене за спиною? І побачив те, чого не мав побачити. Мабуть, зустрівся з вами очима. Що ви тоді подумали — кінець панування на золотих землях Труханового? Публічна ганьба? Хто перший зірвався з місця?

Мадам Гінда відвернула очі та вхопила Тартарова за руку. Той недбало стряхнув її пальці, але сів рівніше. Зміїний гребінець Гальванеску закляк: здавалося, доктор припинив дихати.

— Це була випадковість! — раптом тонким, неприродним голосом зойкнув Басараб. — Я гадки не маю, звідки у хлопчика ті страшні рани!

Кицька підстрибнула на відьминих колінах і злякано відлетіла у протилежний бік кімнати. Тартаров скривився на упиря, але змовчав.

— З того, як ви в ту ніч метушилися, готовий з вами погодитися, — Олександр Петрович відкинувся на кріслі. — Утнули ви, як на мене, цілковиту дурість. Схопили бідолашного хлопця, чогось запхали у діжку. Вина у вас п’ється багато, Ганно Іванівно. Поки думали, що з ним робити, Ющинський помер. Принаймні ви так вирішили. Потягли діжку до води. Дорогою, мабуть, знову сперечалися. В результаті сховали тіло в очереті на півдорозі. Вирішили повернутися і заспокоїти нерви чимось міцним. Куди ж подінеться мертвий хлопчик? А він таки подівся і був виявлений лише наступного ранку, акурат на видноті. З вашої реакції бачу: поки що все правильно.

Упир перехопив ціпок і гойднувся вперед. Поглядав то на Тартарова, то на Тюрина. Відьма знову спробувала вхопитися за перелесника.

— Нехай говорить. Поки немає за що гроші платити. Він нічого не знає, — процідив купець. На гладенькому обличчі з’явилися зморшки, з-під сорочки випнулося черево.

— Чого я не знаю? Що з вас перелесник, як зі злидня — учень парафіяльної школи? — Олександр Петрович сіпнув рукою, кишеня напнулася, і стало зрозуміло, що там револьвер. — Ви ж не перекидаєтеся на інших чоловіків, тому що не здатні. Так-так, пане Тартаров, дон Жуан з Дерибасівської. В Одесі вас знали як Васю Колоска, що побрався з багатою удовою під виглядом перелесника. Кар’єру духа-спокусника ви вирішили продовжити у Києві. Добре, що живий сік дозволяє залишатися на позір молодим і звабливим. А вам же скоро п’ятдесят.

— Як? — відьма розвернула до перелесника. Її очі сяяли від зловтіхи.

— Я б на вашому місці, мадам, так бурхливо не дивувався, — звернувся до Гінди Тюрин. — У вас же теж немає бабці-відьми з Кам’янки. Вірніше, відьма була, і досить сильна. Але онучок у неї не залишилося.

Відьма пхикнула у бік сищика.

— Ви ніяк цього не доведете, — озвучив її думки Тартаров. — Ми маємо висновки комісії з видів. І вдруге їх отримаємо, будьте певні.

Тюрин не сумнівався, що купець каже правду. За гроші у Межі й не таке можливе, особливо коли йдеться про види, настільки схожі на людей.

Раптом не витримав упир і заверещав зі свого місця:

— Чого ми це вислуховуємо? Сергію Олександровичу, ви ж казали, все домовлено? Скільки він хоче?

— Сидіти! — наказав Тюрин і витягнув зброю. Князь покірно вчепився у бильця. — Лжеперелесник має рацію: за гроші можна купити довідку про інший вид. Особливо якщо зовні можеш залишатися людиною. Але ви, Басарабе, перегнули.

Тюрин підняв револьвер, звів курок, а лівою рукою по-цирковому кинув упирю кинджал. Басараб нахилився, щоб зловити. В цю мить Тартаров зробив спробу кинутися сищику на спину. Тюрин очікував нападу, вивернувся і вдарив купця руків’ям. Кров залила пухке обличчя. Відьма схилилася над Тартаровим, а Тюрин відійшов на кілька кроків, щоб тримати на мушці всю компанію.

— Витягніть лезо! — наказав упирю. — І покладіть на долоню. Срібло вам не шкодить. Проти цього навіть зацікавлена комісія з видів не заперечить. Військове міністерство не знайшло у своїх лавах упиря Басараба, проте досі шукає капітана Георгія Юрійовича Чурилова, який задурив голову княжні Рурській. Ви переконали її таємно одружитися, але, на щастя, брати її відбили, то вам перепало лише кілька прикрас княжни й оцей кинджал.

Упир з погордою задер носа і мало знову не втратив штучні ікла, що вивалилися під час бійки. З реакції Гінди і Тартарова Тюрин зрозумів, що й вони не знали всіх подробиць.

— Але, зізнаюся, найдовше я бився над Гальванеску, — Тюрин важко дихав. — Єдиний син у родині медиків. До дев’ятнадцятьох — ледь тягнув лямку на медичному факультеті. Кілька років працював у божевільні. І нарешті захопився культом Змія. Здається мені, ви єдиний з цієї компанії по-справжньому увірували, що можете бути змієголовцем… Ідіть-но сюди, пане докторе, — Тюрин поманив Гальванеску.

Той ніби остовпів. Учепився у спинку канапи і не зводив очей-окулярів із закривавленого купця.

— Сміливіше, — наказав сищик. Доктор поволі вийшов на середину кімнати. — А тепер зніміть усе, намотане у вас на обличчі.

Гальванеску шумно видихнув і потягнувся руками до голови. Першим полетів респіратор, потім стукнулися об підлогу окуляри. Останньою з макітри доктора впала яскрава шапка. Очам присутніх відкрилася жалюгідна людська голова з кількома кволими волосинами на тім’ї, слабким підборіддям і підсліпуватими очима. Гальванеску безупинно кліпав і, здавалося, був готовий розревітися.

— Навіщо ви підробили судовий висновок? — тихо, майже співчутливо запитав Тюрин.

Тартаров прибрав руку відьми від обличчя, упир припинив колупатися в роті.

— Нащо написали «homo sapiens»? Як змієголовець, ви ж, напевно, знали про дарунок Джерела Змію? Я навіть беруся стверджувати, що давно спостерігали за Ющинським. Ви ж знали, від чого насправді помер хлопчик?

Слова сищика викликали хвилю бурхливого нерозуміння. Голови розвернулися у бік посоромленого Гальванеску, який намагався непомітно стягнути рукавиці з пазурами. Тартаров відчув, що зажеврів шанс, і перемістився на канапу.

— То ваші друзі не знають, що є вірогідний свідок злочину?

— Що він таке каже? Ким був цей Ющинський? — одностайно заголосили Гінда і Басараб.

— Про якого свідка він каже? — зло вереснув Тартаров.

Гальванеску зіщулився в очікуванні на нову напасть. Тюрин махнув револьвером на розбурхану компанію.

— Гарні спільники завжди мають секрети один від одного, так? Говоріть, докторе!

— Ющинський був представником рідкісного виду amphibia symbiotic, — пробелькотів Гальванеску. — Думаю, таким його зробили водяники, щоб помістити в нього «дар Джерела Змієві» — священну рибину.

— Тобто зовні він був людиною, а всередині мав рибу? — охнула лжевідьма.

— Так, — підтвердив Тюрин, а подумки подякував батькові за книгу Лазаруса. — Звісно, легенда про «дар Джерела» — лише казкове пояснення наукового факту. Ющинський був amphibia symbiotic і вмер, бо з нього втекла риба. А от чому вона це зробила? Через ваші дії чи з власної волі — нехай вирішує суд чи комісія з видів. Можуть принагідно і рибу запитати, підозрюю, вона десь серед водяників.

Запанувала тиша. Гінда шукала погляду купця, упир кинувся щось спитати, але вчасно зупинився. Гальванеску думав про своє. Обличчя Тартарова розпливлося у посмішці. Він першим зрозумів, що вони уникли звинувачення у вбивстві.

— Хлопчика ми не вбивали. Риба сама втекла.

— Але це не скасовує того, що буде суд і нові сеанси викриття, — посміхнувся у відповідь Тюрин. — Парфентію Кіндратовичу, Тартарова таки будемо в’язати. Спроба хабара, напад на представника влади…

Остання фраза зависла у повітрі. Жоден м’яз не здригнувся на обличчях. Навіть херувими під стелею припинили кувікати, й у кімнаті запанувала загрозлива тиша. Всю увагу звинувачуваних поглинуло щось за спиною сищика.

До Тюрина давно долинав шум від дверей, потріскування і скавучання, ніби до хати просився великий собака. Але театральний акт викриття вимагав максимального зосередження. Крім того, на сторожі залишався Топчій. З цим-то він міг упоратися. Олександр Петрович розвернувся, щоб нагримати на околодочного, і закляк. Його очі округлилися, а ідеально зачесане волосся стало дибки.

А наступної миті тіло слідчого згріб величезний кошлатий звір. Гострі ікла вп’ялися у тлусту горлянку. Ще кілька секунд марно здригалися кінцівки, доки столичний гість не затих на підлозі у чорній калюжі крові.

— Ви, Парфентію, на своїй роботі зовсім здичавіли. Вже й шефа загризли, — купець раз по раз підносив до губ руку, не помічаючи, що баклажки давно немає.

Світлиця перетворилася на поле битви. В центрі лежав розтерзаний Тюрин. Неподалік стогнав Топчій. Йому до рота щось вливав Петюня. Рідина витікала крізь вовчі зуби, але людська подоба почала повертатися.

— А ти, лихо відділове, де так довго швендяв? — заскавучав околодочний до злидня. — Бач, що наробив? Солоха, чортова душа, мала ще два дні тому протиотруту зварити. Зараз же місяць у повні. Без бормотухи мені не життя. А він працюй і працюй. І що я тепер Скалонне скажу?

Відьма, відвертаючись від тіла, простягнула вовкулаці хустинку.

— Ні, у вбивстві поліціянта ми точно не винуваті! — заверещав упир.

— А все так добре складалося, могли обійтися невеликими грошима, — зітхнув Тартаров. У його руках знову було пійло.

— Може, й обійдеться, — задумливо промимрив доктор. — Давайте до мене в лабораторію. Спробуємо відживити.

— Перекваліфікуємо слідчого у людиноподібного? — очі Тартарова весело спалахнули. Вже за мить він роздавав накази. — Не сидіть, як мертвий, Фабіане, хапайте за ноги. Важкий, собака. Парфентію, сховайте ікла, то не про вас. Візьміть краще руки, а я князю з ногами допоможу, він же у нас пісник, сили зовсім не має. Злидень, як тебе там, допоможи, коли вже тут! Чорт, новий костюм у кров перепаскудив.

— Ех, хотів би і я колись стати справжнім змієголовцем, — замріяно провів поглядом розтерзаного слідчого доктор.