Лазарус

I

— А, пане синьопикий, рада знову бачити, — Солоха звела на Тюрина круглі жаб’ячі очі. Одним порухом великої зеленої лапи мадам згребла зі столу гроші. Якраз підбивала касу. Навіть у навалу кощів Солоха не знала збитків.

Після справи з живими літерами чаклунка вигадала новий заробіток — подвизалася вгадувати для крамарів і підприємців, яке рішення ухвалить Міська дума. Нібито куля підказувала, куди звернуть настрої гласних.

Натомість усе було значно простіше. Талант Солохи прикликати духів мав несподіваний поворот. Відьма вигадала продавати зустрічі з найвидатнішими жінками минулих літ. Для цього завжди тримала кілька мавок чи людських дівчат-медіумів, чиї тіла використовував дух. Клієнти найвищого класу — переважно гласні Думи — могли собі дозволити інтимне побачення з будь-якою особою імператорського дому. Щоправда, померлою. Натомість охоче ділилися секретами, виконували маленькі прохання для Солохи.

Все закінчилося не дуже добре. Хтось доніс про «знущання» з коронованих осіб. Впливові друзі врятували Солоху від Південної резервації, але салон довелося зачинити. Солоха втратила ліцензію на чаклування, але не хватку. Теперішній «Салон мадам Солохи» у темному закутку на Михайлівській був курильнею з найдобірнішим зіллям для розваг.

Тюрину довелося минути десятки завішаних простирадлами альковів, доки дістався мадам. У кожному «кабінеті» стояли канапи з розслабленими клієнтами. Наче у пральні, повітря повнилося випарами, на ширмах від ароматних видихів колихалися простирадла. Краєм ока поліціянт зауважував золоті еполети чи офіцерську перев’язь. В одному з «кабінетів», на лискучій від постійних доторків подушці, лежав червоногубий упир-аристократ. Лише на мить розліпив затуманені очі та знову присмоктався до люльки. На дні прозорого цибуха рубіном блиснула рідина.

Тюрин чимшвидше відвів погляд. У таких місцях не заведено впізнавати. Тут усі рівні й безликі. Рятуються від метушливого світу, особистих проблем чи страхів. Після зілля пані Солохи навіть кощі стають не такими страшними.

— Руб — звіробій: для зняття тілесної хворі, затвердіння членів, повернення чоловічої моці, — на одній ноті прокумкала людожаба. — Три — сріблястий полин, виношений нявкою під пахвами, дарує солодкі марення, легкі як поцілунок русалки, палкі як погляд чугайстра. Можна й на виплат. Чого бажаєте, чоловіче добрий? Може, весело провести час? У мене дівчата не гірші, ніж у Гінди. Ніколи так солодко не туляється, як напередодні кінця світу.

Жаб’ячі очі запливли поволокою, великий рот викривила хтива посмішка, тільки огрядні підборіддя продовжували здійматися над могутніми грудьми, завішаними кількома нитками коралів. На голові Солоха мала жовтогарячий тюрбан, а огрядне тіло вкривало ціле море різнокольорового шовку.

— Хочу прикликати людську душу. Маю важливе питання.

Тюрин витягнув і поклав перед Солохою срібний руб. З горла людожаби вихопився незадоволений звук.

— Я того більше не роблю. Забагато мре. Кожен другий через мене назад пнеться. Шукай кого другого.

Солоха казала правду. Навала перебила заробітки медіумам. Голови справжніх медіумів розколювалися від голосів тих, хто хотів поговорити з рідними. А мадам була найкращою яснозорицею у Києві.

— Дуже треба, — Тюрин поклав ще срібний.

— Вогонь фенікса?

Попри навалу кощів, вогонь відпускався за спеціальними дозволами винищувальним загонам. Вільний продаж давно б перетворив Київ на згарище. У поліції зберігали чистий фенікс, ще й не надто переймалися контролем. Молодшим чинам теж треба якось жити. Щодня ризикували бути з’їденими. І збути кілька крапель вогню — їхнє святе право.

— Лише кулі, — Тюрин поклав на стіл вогнебій і виразно поглянув у жаб’ячі очі, — і прошу зауважити, я за вас просив, коли ви вскочили у халепу.

Солоха стиснула губи, незадоволено зітхнула і дістала з полиці за спиною широку срібну чашу. Потім довгими жаб’ячими пальцями двічі стукнула по столу. До кімнати зайшла сумна мавка, вклонилася і налила до чаші рідину з кришталевої карафи. Над водяним дзеркалом розлився серпанок.

— Кого будемо викликати?

— Батька.

Людожаба кивнула, по-діловому витягла з глибин одягу маленький ніж і спантеличено подивилася на Тюрина.

— Для процедури треба ваша кров. Хм…

Тюрин з готовністю закасав рукав. Солоха секунду подумала і полоснула поліціянта по шкірі. До паруючої рідини впало кілька крапель синьої «крові» Тюрина. Солоха обхопила чашу руками і заплющила очі, а вже наступної миті її затрясло. Зелене чоло зросилося краплинами поту. Тюрбан сповз набік. Коралі дрібно зацокотіли, ніби зуби у переляканого. Стіл заходив ходором. Солоха закинула голову, і з її горла вихопився грубий потойбічний рокіт. Тюрин сприйняв це як сигнал, вчепився у стільницю і швидко проказав.

— Де ти зараз, батьку? Куди подів серце Змія? Чому в тебе були розрізані груди?

Солоха продовжувала кричати. Олександру Петровичу здалося, що крізь жахливий звук пробивається чийсь голос. Сищик перехилився через стільницю і наблизив вухо до роззявленої пащеки. У цю мить Солоха відпустила чашу і зімкнула могутні лапи на шиї Тюрина, потім опустила голову і розплющила очі. Вони перетворилися на золоті диски.

— Ти маєш його відімкнути…

— Це договір крові…

— Випусти Змія. Виконай умову, — різними голосами проказала Солоха. Тюрин одним сильним ривком здер з горла руки людожаби і відкинувся назад. Чаша перевернулася і з гуркотом покотилася підлогою. Мадам безсило впала на стілець. Ніби за наказом, прибігла мавка, щось піднесла під ніздрі Солосі, й та розплющила вже цілком свої — жаб’ячі — очі.

— Ти кого викликав, бузувір? — знесилено прокумкала мадам. Вона була бліда і перелякана.

— Мій батько мертвий? Він чув мої запитання? Що він відповів?

— Мертвий… — лапи людожаби трусилися. Вона ніби щойно прокинулася. — І він там, звідки мені не дістати. Тобі доведеться знайти місце найбільшої перемоги і найбільшої ганьби Змія… Мусиш зламати Велику печать. Я бачила кров і багато смертей. Хто ти? — Солоха витріщилася на Тюрина, ніби не могла упізнати.

— Що це значить — «найбільшої перемоги і найбільшої ганьби Змія»? Де це місце?

— Змій здобув найбільшу перемогу над людьми тут — під Києвом. На Кирилівських пагорбах… Ти маєш його пустити, відімкнути Змія. Це твоє призначення, — проказала Солоха. Тепер у її голосі було благоговіння. — Маєш відімкнути Змія.

Тюрин підвівся. «Чергова божевільна на службі в Апі», — подумав поліціянт. Солоха, як закляття, продовжувала повторювати останні слова. Їй ніби прийшло одкровення, і вона не бажала з ним розлучатися. На жаб’ячій пиці розлилися блаженство і подив.

— Батько залишив тобі послання! Сказав, що ти зрозумієш, коли побачиш, — уже у дверях зупинила Тюрина.

— Яке послання? Де?

Але Солоха знову повернулася до свого «маєш відімкнути Змія… маєш відімкнути Змія».

«Місто збожеволіло», — думав Тюрин прикріплюючи нові позначки на мапі Києва. Дедалі більше з’являлося причинних, що проголошували кінець світу. Газети тільки й писали, що про навалу кощів і про рух комети Делавана.

Тепер її можна було побачити і над Києвом.

Зі столиці доходили недобрі чутки. У невеличкому королівстві Сараєво революційна нечисть вбила принца-спадкоємця Цісарської Імперії. Цісарська Імперія ввела війська у Сараєво. Наступного дня всі київські газети надрукували звернення зі столиці: імператор запевняв, що наша Імперія завжди захищала нечисть і робитиме це навіть на території сусідньої країни. Імперія була союзницею Сараєво. Тюрин зробив висновок, що війна між імперіями неминуча.

Нарешті генерал-губернатор Межі публічно визнав те, про що знали вже кілька тижнів: Київ закрито на карантин. Дозволено ввезення харчів і вивезення (після ретельної перевірки) сухого варення. Ціни злетіли до небес. Тільки у крамницях голови й кількох гласних ще можна було знайти дефіцитні товари за помірні гроші.

Міська дума строчила відозви. Що не день гласні-люди вигадували нові кари на голови людиноподібних, закликали виселити їх з міста, кричали, що ті навмисно поширюють інфекцію кощів. На підтвердження Добринін дістав з архіву, як чорта з табакерки, й передрукував у «Киянині» «Месію правдивого» Галятовського, де були зібрані «гріхи» нечисті щодо людей. Тюрин підозрював, що не обійшлося без професора Голубєва. Давно заборонений і суперечливий текст 1669 року вибухнув, наче бомба, над головами і без того наляканого натовпу. Галятовський розповідав про те, що давно панувало лише у міському фольклорі: ритуальні вбивства людей, навмисно наслані нечистю кари, злісне чаклунство, людожерство й інші жахи. Гласні від нечисті реагували по-своєму.

Депутат Фальдберг поїхав на Поділ переконувати людиноподібних перебратися у безпечніші околодки. Кощі з’явилися несподівано. Казали, з підвалів гетьманської кам’яниці. І ніби знали, на кого кидатися першим. Урятована родина потім розповідала, як берсерк десятками розкидав диких немертвих, разом зі шкірою відриваючи від тіла.

Зовнішня поліція зникла з вулиць, навіть городових перекинули на боротьбу з кощами. Міський голова звернувся до містян зі шпальт газет і закликав записуватися до добровольчих загонів. Першими відгукнулися патріотично-монархічні сили. В їхні дружини потягнулися люди, готові битися не тільки з кощами, а й з усією нечистю. Молодь з Партії об’єднаних людиноподібних вирішила і собі створювати загони самооборони — проти кощів, але і для захисту від людей.

Страх гуртував навколо найгаласливіших, бо вони єдині, здавалося, знали, що робити.

Наростала паніка. Біля продовольчих крамниць росли черги.

Нарешті 1 грудня почався погром у Контрактових рядах. Самооборона билася з чорносотенцями, містяни грабували товари, у поліції не вистачало рук. Тюрину довелося власноруч їхати на Поділ і кричати «кощі». Сяк-так натовп удалося приборкати. Але Олександр Петрович знав, що це тимчасово.

Чи не щодня отці міста засідали у генерал-губернатора і вигадували, як урятувати місто. Трепов звернувся до військових. Але Новопечерська фортеця отримала наказ чекати на мобілізацію, а отже, берегти особовий склад. Лише козаки і гвардія вряди-годи виходили боротися з кощами.

Скалонне мляво реагував на донесення й у справі боротьби з кощами дедалі більше покладався на Тюрина. Після зникнення Рапойто-Дубяга Олександр Петрович став його першим заступником. З ранку до ночі Тюрин формував загони, відповідав на дзвінки, звітував перед керівництвом і розставляв прапорці на мапі міста. А київський поліцмейстер чимдалі більше втрачав віру, що місто можна врятувати. Якось сказав, порівнюючи нинішню ситуацію з 1892-м: він вважає, що тоді містянам просто пощастило.

Тюрин змовчав. Кощі з’явилися після того, як батько прикликав Апі, й несподівано зникли за кілька днів. Можливо, кощів зупинило серце Змія, і батько був частково правий — воно давало владу, але не над усіма видами, а тільки над дикими немертвими? Тоді головне завдання Тюрина — його знайти. А відповідь криється в останніх днях батька й у дивній рані, з якою його привезли до Олександрівської лікарні.

В пам’яті спливли слова Василини: «Вашому батькові зробили невдалу операцію… Йому просто відкрили грудну порожнину, а потім зашили, ніби експериментував студент».

Тюрин спробував щось знайти в архіві. Але на це просто не вистачало часу. Справи перебували у такому безладі, що відшукати повідомлення про невідомий труп зі шрамом на лівій щоці не було ніяких шансів.

Олександр Петрович звелів привезти підшивки «Киянина» за 1897 рік. Новини про батька він не знайшов. Але несподівано для себе з’ясував, що того року було знайдено щонайменше п’ять трупів з подібними травмами.

Впізнали лише двох. Вони були пацієнтами Кирилівської божевільні. Одного виловили з Дніпра, другого знайшли в Олександрівській лікарні. У газеті зневажливо писали, що «справи» передали першому поліційному вовкулаці у Києві, щоб на «трупах відточував собачий нюх».

Тюрин запросив нові підшивки і здивувався ще більше. Чи не щороку в Києві знаходили кілька трупів з розпоротими грудьми. Після 1910-го повідомлень ставало дедалі менше. «Або трупи перестали знаходити, або газети стомилися про таке писати», — подумав Тюрин. Як і 1897-го, загиблих ніхто не шукав. Родичі не озивалися, небіжчиків не впізнавали. За останній рік, як він знав напевно, лише у Ющинського були схожі ушкодження.

— А ви думаєте, чого з тим Ющинським тоді так нерви попсували? — відповів на розпитування Топчій і простягнув Олександру Петровичу закривавлене м’ясо. Тюрин з удячністю прийняв обід. Вовкулака єдиний не забував, що і Тюрину треба їсти. Останні тижні вони майже жили у відділку.

Від околодочного постійно пахло вогнем і горілим м’ясом, а на руках не встигали гоїтися опіки.

— Отих перших на мене повісили. Я тільки починав. Ну знаєте — тупий вовкулака. На тобі, боже, що мені не гоже. Словом, не служба, а мед… То я з’ясував, хто були ці мерці, — з погордою сказав околодочний. Відтоді ситуація змінилася, але й досі вовкулак вважали найменш придатним видом для інтелектуальної праці. — А після мене вже ніхто і не шукав. Знаєте, скільки щороку в Києві невідомих жмуриків, кому цікаво з ними бавитися?

— Але ж на ці випадки звертали увагу, якщо, як ви кажете, відразу про них згадали, як Ющинського знайшли?

Топчій на мить замислився, почухав потилицю.

— Ну так, Скалонне ж бачив зведення. Щороку кілька з розпоротими грудьми. А Ющинський — хлопчик зовсім. Ще й відразу впізнали. Та ви самі пам’ятаєте. Хіба мало говорять про ритуальні вбивства людей?

Тюрин мимоволі згадав сон, де Сашко Хоменко перерізав собі горло у Стрітенській церкві. Якби його не поглинула Апі, ту смерть так само приписали б нечисті. У перші роки правління нинішнього імператора звичаї щодо людиноподібних були куди жорстокіші. Ще не забулося, як люди мстилися після упирського повстання 1863-го.

За сприяння батька змієпоклонці зникали десятками, але Тюрин не знайшов свідчень, що хтось із нечисті кинувся їх захищати.

— Мабуть, вам тоді несолодко було? Ви ж тільки повернулися до Києва? Петюня казав, навіть свої за вами ганялися.

Тюрин подумав, що за останні півроку вовкулака став чи не найближчою йому істотою. Про Василину відживлений пам’ятав постійно. Але через зайнятість кощами, а більше через сцену в музеї, останні тижні її не бачив. А от з Топчієм говорив чи не щодня, і при тому досі майже нічого не знав про його життя.

— Та не кажіть, — зітхнув Топчій. — Як згадаю, досі млосно. Свої зуби щирили, що я захистив від них людину. Ну, коли моя банда хотіла млин Бродського пограбувати, а люди зневажали, що я вовкулака. Та досі за це ганять. Хоч уже скільки вовкулак у поліції… Та й ви он голова…

— А як ви дізналися, що ті трупи були пацієнтами Кирилівської божевільні? — поцікавився Тюрин, витираючи від крові губи.

— А, ну так груди їм наче хірург різав. То я здогадався по лікарнях пройтися. Й у Кирилівській мені сказали, що психи їхні. Але у них їм нічого не робили. Бо у них узагалі таких операцій не роблять. То я з тим і закінчив. А ще я тоді у Кирилівці з Гальванеску познайомився. Теж там починав. То, може, ви його запитайте?

— Запитаю, — від несподіванки Тюрин наморщив лоба. Доктора теж уже давно не бачив. І це далося взнаки. Шкіра потоншала, шрами набули багряно-бурих відтінків, а запах став нестерпним.

— Парфентію Кіндратовичу, а ви вже тоді знали, що Гальванеску — людина, а не змієголовець?

— Та побий мене чистий грім! Я про це вперше з вами дізнався, як ми на Трухашці справу Ющинського розслідували, — посміхнувся Топчій і відразу знітився від неприємного спогаду. — Ну, він і двадцять років тому дивний був, як на людиноподібного. У червоних кутах ікони з Ліліт і Змієм. Але диплом лікаря мав. Для нечисті це ого-го. Ніяк у нас не проходив. То чого мені допитуватися. Панна Айвс після нього медичний закінчувала, може, в неї попитаєте? — вовкулака сховав очі. — Я теє-то… не хотів вам казати, але з Санітарної комісії знову двоє перетворилися. Але Василини серед них немає, — швидко додав Топчій і простягнув Тюрину свіже зведення про жертви. — Олександре Петровичу, то, звісно, не моя справа, але вона хороша. І ви наче їй подобаєтеся. Таким, як ви є. А це дорогого вартує.

— Ви маєте рацію, Парфентію Кіндратовичу. То не ваша справа.

Тюрин не знав, що сказати Василині. З одного боку, після Стрітенської і відвідин Солохи його мучили передчуття. Ніби все місто змовилося, щоб довести його до сказу: кощі, пророцтво про пробудження Змія, сон, де батько віддає його Апі. Тюрин досі вагався, що має робити. Знайти серце Змія і зупинити кощів? Відімкнути Обадію? Вуличні божевільні вважали, що це призведе до нової Великої війни.

Навіть у місті, охопленому кощами, це здавалося казкою, легендою з книги Лазаруса. І проте Тюрин відчував неспокій. Сім місяців у Києві, відживлений, перетворений на людиноподібного, він ніби йшов заздалегідь визначеним шляхом. Хто обрав для нього таку долю — батько чи хтось інший? І чи має право він втягувати Василину?

Але вже перший погляд на жінку змусив забути сумніви. Тюрин відчув, що страшенно скучив. Панна Айвс у супроводі полового рухалася між столиками. Ресторан Роотса був забитий під зав’язку. Сюди першими потрапляли харчі. В часи карантину і дефіциту обідати у Роотса вважалося верхом шику. Тюрину довелося скористатися службовим становищем, щоб вибити столик.

Він помахав Василині. Жінка стримано кивнула: досі сердилася. На блідому обличчі з’явилася тінь усмішки. Панна Айвс була у чорній атласній сукні, мереживна пелерина прикривала плечі, відкидний комір підкреслював білину шиї. На грудях блищала єдина прикраса — агатова брошка у формі кадуцея.

Поки панна Айвс пробиралася між столиками, на подіум ресторану піднялася босонога русалка. Оркестр узяв перші ноти, і сліпа дівчина заспівала:

Половий відсунув стільця. Василина навіть не торкнулася столу, присіла на самий край, готова у будь-якій момент встати і піти.

— Дивно, скільки чув цю пісню, не зауважував, що вона повторює пророцтво Офаніти про пришестя Змія, — удавано безтурботно проказав Тюрин. Він прийняв у полового меню, ледь зазирнув і передав Василині.

— Пророцтво Офаніти Бека вважається втраченим. Існує у неповних переказах. Тобто є таким само фольклором Межі, як і ця пісня, — жінка проігнорувала жест Олександра Петровича. Він поклав картку перед нею на стіл і почухав спалену скроню. Розмова обіцяла бути довгою.

— Зранку я бачив зведення. У вашій лабораторії стався вибух. Двоє… Ви добре їх знали?

— Одного знали і ви. Загинув упир Вацлав, — Василина спостерігала за реакцією Тюрина, — один піддослідний прорвався, довелося застосувати вогонь фенікса.

Відживлений кивнув і вирішив спробувати іншу тему.

— Вам вдалося просунутися у дослідженні кощів?

Мабуть, щоб не дивитися на Тюрина, Василина взяла меню, пробігла очима і неуважно сказала:

— Ми визначили час перетворення майже для всіх видів. Після ураження миттєвих змін зазнають люди. За кілька годин перетворюються на кощів зооморфи і вовкулаки. Довше опираються упирі, перелесники, чорти. Найбільше часу тримаються водяні види. Але зрештою всі дичавіють і починають шукати свіжу плоть для поживи… Я не розумію, — Василина відкинула картку зі стравами, — це для цього ви мене покликали? Через два тижні мовчання вирішили поговорити про кощів і мої дослідження?

— Я за вас хвилювався, — Тюрин відвернувся, ніби у пошуках полового. — І я теж не байдикував. Чули про бійню на млині Бродського? Ми втратили трьох.

Василина закусила губу і знову повернулася до читання.

— Цікаво, як швидко перетворюся я і чи взагалі на мене подіє отрута кощів? — посміхнувся Тюрин.

— Можете не сумніватися — подіє. Не думаю, що в цьому плані ви якийсь унікальний, — не піднімаючи голови, проказала жінка.

На мить запанувало ніякове мовчання. Половий уже підійшов, але Тюрин жестом відіслав його назад.

— Василино, — Олександр Петрович поклав руку на стіл. До білої долоні лишалося не більше дюйма. Він так хотів її торкнутися, що пекло на кінчиках пальців, але не зробив цього останнього руху. Синя долоня була мертвою поряд з прозоро-делікатними пальцями Айвс. — Я буваю грубим. І повірте, мені дуже тяжко визнавати свої недоліки, особливо перед вами. Ще коли був людиною, волів тримати інших на відстані. Не пускати у своє життя. Я і від вас намагався тікати, — Тюрин сумно посміхнувся. — Але не тому. Останні півроку я болісно звикав ось до цього, — Олександр Петрович підняв сині руки. — Я досі іноді плутаюся, хто я: людиноподібний чи людина. Дивлюся у дзеркало — і не маю сумнівів, відвертаюся — і тішу себе ілюзіями.

Очі Василини заблищали. Вона не прибрала руки, але схилила голову.

— Ви чудово тримаєте. Стільки справ розкрили. Не думаю, щось хтось інший впорався б краще.

— Я часто думаю про Тумса, — провадив Тюрин. — Він так відчайдушно хотів стати людиною, що міг би знайти ребро Ольга. Пам’ятаєте, я розповідав: це заклятий ніж, яким убили Змія. А ще те, що перетворило Ольга з нечисті на людину. А от наш знайомий Гальванеску навпаки. Прагне носити маску змієголовця.

Ще кілька місяців тому Тюрин відкрив Василині секрет доктора. І здивувався її реакції. Вона давно знала, але завжди підігравала недолугому Гальванеску. І в цьому була вся Айвс — співчутлива навіть до божевільних і диваків.

— Моя мати знала його батьків, — Василина присунулася ближче. Тюрин помітив зміну і знову кивнув половому. До кольок хотілося їсти, але Олександр Петрович замовив лише живого соку. Панна Айвс згодилася на баранячу ногу з артишоками. Тюрин про себе посміхнувся. Навіть Санітарну комісію тримали голодною.

— Київ — велике село, — Василина зробила ковток і блаженно посміхнулася. Перші зморшки у кутиках зелених очей миттєво розгладилися.

Живий сік дарував легкість і тимчасову молодість. Через стіл пишнотіла жінка у побитому шашелем манто тримала, як коштовність, неповну склянку. Віддала більше, ніж мала, щоб хоч на мить позбутися років. Поважний чугайстер зареготався, безсоромно демонструючи знову пружній живіт. Старий дух-скарбник, як кіт на масло, поглянув на зовсім юну панну. Та сором’язливо гикнула у хустку, і тільки масний, витриманий життям погляд видавав справжній вік дами.

— Ви ж хочете почути його історію?

— І помилуватися на вас, — Тюрин підняв келих. «Права жаба, ніколи так не цінуєш прості радощі, як перед загрозою кінця світу».

— Гальванеску був єдиним сином у родині медика. Крім нього, п’ятеро старших сестер. Батьки мріяли, що Гальванеску стане лікарем. А він навіть крові боявся, що страшенно дратувало батька — військового хірурга, бравого, сміливого, галасливого гультіпаку. Мати завжди прикривала, захищала. Гальванеску був її мазунчиком. Усе дитинство з ним траплялися якісь негаразди. То загрався у магію і спалив кабінет батька, то купив на вулиці «сухе варення» і нагодував сестер, аж ті мало не померли. Підроблене варення — важка отрута. Таки вступив на медичний. Був одним з останніх на курсі. Медицина його не цікавила. Його мати жалілася моїй, що Гальванеску зв’язався зі змієпоклонцями. Від гріха подалі батько відіслав його з Межі. За кілька років Гальванеску повернувся вже набагато серйознішим.

Василина з удячністю забрала тарілку з паруючою стравою з рук полового.

— А коли він нап’яв маску змієголовця?

— Я не те щоб стежила за його кар’єрою… Можливо, відразу після повернення. А можливо… Мати розказувала, що Гальванеску стажувався в Олександрівській. Потім отримав посаду ординарного лікаря у Кирилівському богоугодному закладі, й усе це йому не дуже подобалося. Працювати з душевнохворими не кожен зможе. Після Кирилівської його справи пішли вгору. Його прийняли до Університету на посаду приват-доцента. І тоді він уже був змієголовцем. Гальванеску — його нове ім’я. Знала лише родина і найближчі друзі. Але батьки заплющували очі. Чим би дитя не тішилося. А потім Гальванеску очолив Біологічну станцію. Це вже неабияке досягнення. Особливо для змієголовця, — Василина посміхнулася. — А чого ви раптом? Сім місяців дозволяли себе штрикати голками — і тут вирішили з’ясувати, хто вас таким зробив?

Очі Тюрина зробилися непроникними.

— Ви багато про нього знаєте. Ще один унікальний екземпляр до вашої колекції?

Олександр Петрович злився на весь світ. Раптом здалося, що стіни навколо стискаються. У грудях запекло.

У маєтку були впевнені, що батько закінчив свої дні у божевільні. Після нього з розпоротими грудьми Топчій знайшов пацієнтів Кирилівської. Там працював Гальванеску. Доктор-змієголовець був причетний до справи Ющинського. І він же зашивав груди Тюрину після нападу Топчія. Сищик почувався лабораторною мишею, якій здається, що вона сама обирає шлях. Натомість маршрут давно визначений тим, хто посадив тваринку в клітку.

Прибори Василини дзвінко впали на стіл.

— Ви нестерпний! Думаєте, я бачу у вас лише унікальний, доти не відомий вид людиноподібного? Думаєте, використовую вас для своїх наукових студій? — чимдалі більше розходилася Василина. — Ви забагато про себе думаєте. Тим часом саме ви, шановний Олександре Петровичу, постійно мене використовуєте? І при цьому навіть ніколи не дякуєте.

Тюрин звів здивовані очі. Ніяк не міг узяти втямки, що так розлютило жінку.

— Коли нарешті зрозумієте, кого я у вас бачу, тоді і кличте на обід! — Василина жбурнула на стіл серветку, розвернулася і рвучко подалася до виходу. Олександр Петрович уже кинувся слідом, коли його зупинив половий. Відживленому телефонували з нагального питання.

— Що ще за питання? — нагримав на полового Тюрин, притискаючи слухавку до вуха. Вже наступної миті його обличчя змінилося. Він швидко розрахувався і залишив заклад.

Пожежна карета вже поїхала. У дворі будинку на Бульварно-Кудрявській досі товклися роззяви. Людожаба з сусіднього двору голосно кричала до глухуватої відьми. Намисто з десятка бородавчастих підборідь здригалося у такт кумканню, відьма у відповідь щось шепотіла беззубим ротом і повсякчас спльовувала через ліве плече.

— Хороша була небіжчиця! Мух приманювала, вже і не знаю, як їй вдавалося, то й мені перепадало. І що це за бузувіри таке утнули? І головне, чин-то, чин у неї квартирував. Може, через нього? — людожаба сторожко глянула на Тюрина.

З під’їзду вибіг околодочний, грізно зиркнув на кумась і сиротливо розвів руками назустріч шефу.

З першого погляду Олександру Петровичу здалося, що сталася помилка. Дім як дім, якщо не зважати на запах гару. Ні тобі проваленого даху, ні обпеченої цегли. Лише пізніше побачив розтрощені вікна на своєму поверсі та сліди сажі над ними. Землю під кабінетом вкривало бите скло.

Тюрин здивувався, як чітко діяв вогонь. Коридор, передпокій, вітальня залишилися неушкодженими, вціліло навіть скло. Найбільше дісталося кабінету, руйнування перетворило його на нічліжку земляних упирів. Обвуглені стіни, потрощені меблі, розкидані папери. Але найжахливіше чекало за розколотою стільницею дубового столу. Від Євгенії Карлівни Житоцької залишився лише випалений контур на стіні.

— Ясно що вибух! Ніяк інакше! — видихнув Топчій. — Експертиза точна. Бумбель постановив. Каже, нерозведений фенікс. І кому здалася старенька, ще й з неповною кебетою?

— Не думаю, що хотіли її вбити, — Тюрин пнув перекинуту канапу, що правила йому за ліжко. Так і не розжився на спальню. Ніс мимовільно ловив солодкий запах печеного м’яса. — Мабуть, непомітно зайшла, вона таке полюбляла.

Біля столу валялася розбита чашка, а ще далі — таця, на якій Житоцька зазвичай приносила своє дивне пригощання.

— Думаєте, на вас полювали? — злякано запитав Топчій.

— Мною цікавляться лише чорносотенці. А для них я велика цінність, — криво посміхнувся відживлений. — Той, хто має відімкнути Змія. Тут щось шукали, — Тюрин поглянув на перекинуту книжкову шафу, торкнувся зідраних шпалер. — Били прицільно у Житоцьку, щоб не пошкодити речей. Що вони могли шукати у моєму кабінеті чи у квартирі божевільної старої? Дочки не менш божевільного вченого?.. — Тюрин сам себе обірвав. Житоцький був колегою і, на відміну від Голубєва, другом батька. В голові запульсували слова мадам Солохи: «Батько залишив тобі послання! Сказав, що ти зрозумієш, коли побачиш».

Тюрин зірвався і побіг в іншу частину будинку. Топчій здивовано кинувся навздогін.

Мадам Житоцька мешкала у мезоніні, який з двору нагадував голубник, що неодноразово добудовували. Поліціянт жодного разу не заходив далі вузького темного коридору, що мав виводити у квартиру мадам.

У її кімнатах стояв задушливий вологий морок, через що Тюрин пригадав нижні поверхи будинків водяників пізньої осені. На вікнах висіли старі вицвілі фіранки, важкі від порохів портьєри, а то й узагалі дрантя. Там, де тиньк не витримав старості й обвалився разом з карнизом, скло прикривали старі газети, деякі вікна були просто замальовані фарбою чи якоюсь смердючою рідиною, яку Тюрин навіть не хотів кваліфікувати. Довелося повернутися по гасницю. У слабкому світлі каганця помешкання ожило, стіни здригнулися, малюнок на шпалерах змінився, а підлога затремтіла від шурхоту тисяч мініатюрних ніг. У глибині квартири всі поверхні вкривало різнобарв’я життя. Миші, таргани, мухи, щури й опариші сновигали, звивалися і пищали зі своїх місць. Топчій пирхнув і заходився тупати. Тюрин жестом наказав зупинитися і дослухався.

У сусідньому приміщенні щось гепнулося, і потік свіжого повітря розбурхав живе болото. Поліціянт швидко зреагував, завернув за ріг, смикнув двері та ввалився у захаращену кімнату. Розчинені вікна, як крила курки з відрубаною головою, продовжували бехкатися об стіну. Тюрин перевалився через підвіконня й у ранніх сутінках розгледів, як сусіднім дахом дереться зооморф у чорній шинелі. Олександр Петрович навіть почув скрегіт кігтів об бляшану покрівлю.

— Бісів Огірок. Цього не доженеш, — проказав відживлений. Залишалося сподіватися, що послання батька адресоване тільки йому, а отже, і побачити його може лише Тюрин.

Кімната нагадувала давно покинуту дитячу. Посередині стояло ліжко під колись рожевим балдахіном. Поруч досі огидно порипувало зачеплене незваним гостем крісло-гойдалка. В кутку витріщалися побиті часом і мишами ляльки.

Тюрин підійшов до ліжка.

— Може, там хтось є, — злякано прошепотів Топчій і про всяк випадок відійшов до протилежної стіни.

Олександр Петрович похитав головою. Попри кучугури зітлілих подушок, ліжко було порожнє. А от на тумбочці стояло фото і лежала вже знайома книга у зеленій палітурці. На світлині було зображено трьох чоловіків. Ліву щоку того, що стояв посередині, перерізав шрам. Праворуч від нього стояв молодий Степан Голубєв, ліворуч, вочевидь, Карл Житоцький. За їхніми спинами білів храм.

— Шефе? — тихо покликав Топчій.

Тюрин сховав до шинелі книгу Лазаруса і фото батька і розвернувся до помічника. Вовкулака тримав гобелен.

— Стягнули зі стіни.

На вицвілій тканині була картина творення світу. За спинами першого чоловіка і його жінки ховалася вогнекоса мати нечисті Ліліт. Під знайомими міськими святинями, впізнаваними пагорбами, мурашиними ходами і норами звивалося царство Апі. А ще нижче лежав Змій-уроборос, що охороняє Київ-острів.

— Дивіться, хтось ніби обвів, — прошепотів Топчій.

Тюрин підійшов ближче. У колі, накресленому вугликом на гобелені, біліла церква. Це могла бути тільки Кирилівська. Топчій надумав приладити гобелен назад на стіну. Зачепив край за гвіздок і зробив кілька кроків у пошуках другого. Мостини здригнулися.

Тюрин побачив жарину, що злетіла від підлоги, і не встиг вовкулака кліпнути, як відживлений кинувся на нього і з усієї сили втягнув у вікно. За спиною пролунав вибух. Їх обдало жаркою хвилею і дощем скалок.

— Під мостину поклали, сучі діти, щоб колба перекинулася, тільки-но на неї стати. Чистий фенікс. Ви просто врятували мою душу, — очі Топчія блищали від вдячності. — Але як же ви тепер-то самі? — вовкулака розвернувся до зруйнованого будинку. Полум’я доїдало стіни. Дах завалився кілька хвилин тому. — А я і сам приблудний. Вовкулаки забарикадували околодок. Навіть мене не пускають, — зітхнув Топчій. Мав безліч порізів і синців, але залишався бадьорим. — Добре, що ми — міцні види. Вас он так просто і не вбити…

Здавалося, Тюрина мало обходила халепа з квартирою. Він потер забитий бік і замислено сказав:

— Дідько, серед ночі до Кирилівки не податися. Не відомо, де зараз кощі. Треба чекати до ранку.

«Якщо Кирилівська церква і була посланням від батька, то чорносотенці його теж помітили», — розчаровано подумав Олександр Петрович, витягуючи з плеча уламок скла. У світлі пожежі синя кров здалася червоною.

II

Змій прийняв подарунки від видів, і змінилося його тіло.

Його голови дивилися у різні сторони світу, роздвоєні язики всіма мовами кликали братів, пазурі роздирали людські міста і звільняли дітей ночі з неволі. Могутнє тіло Обадії здригалося від люті й жаги. На його поклик уперше від створення світу відгукнулися усі види. Тінь Змія накрила землю, і затряслися від жаху царі людей.

На Сході священик Цві Сабота віднайшов давні тексти, що провіщали земне панування Обадії. Дочка імператора Ісавра Кволого прикликала демонів, розрізала навхрест груди і нагодувала власною кров’ю, щоб запечатати клятву гуртівнику. У Києві згадали про старих богів, поставили палю з чотирма ликами і поклали під ноги перші людські жертви.

І злякалися людські царі. Під загрозою винищення зібрали незліченні полчища і викликали Змія на бій. Люди зупинилися у місцевості Дорогожичі. Там-бо сиділа Апі. А знали люди, що не хоче Змій руйнувати чертогів матері.

Великий і звитяжний Кирило став на чолі людей.

Поруч зі Змієм вийшов його учень Ольг.

Апі роздирала груди і кричала до сина з-під землі. Але Змій не хотів чути. Його охопив шал перемоги.

І велика битва затьмарила попередні й провістила наступні. Бійня, яка тривала так довго, що здавалося, сам Творець, саме життя накреслили такий шлях — єдиний спосіб вирішити давню суперечку, випробувати на міць людей і людиноподібних, щоб залишити Землю кращим.

І того дня, коли сонце почорніло, а Дніпро почервонів, Змій переміг людей. Бажання Ольга справдилося — він став людиною. Тільки Стагирит знав, чи відчув Змій тої миті, що Ольг його зрадить.

На знак перемоги Обадія скинув шкіру з могутнього тіла.

Розпочалася перша ера Змія.

Тюрин розгорнув книгу Лазаруса з квартири Житоцької. «Легенда про велику перемогу» буква в букву повторювала таку саму казку з книги, отриманої у батьківському маєтку. В усьому примірники були однаковими, крім останніх сторінок. Книга з квартири Житоцької мала кільки додаткових аркушів. Вони містили текст, надрукований незрозумілою відживленому мовою. Що там було і як ці сторінки потрапили у книгу, Тюрин гадки не мав. Але точно знав, що примірник з квартири Житоцької — унікальний. Решта книжок, які він знаходив у бібліотеках Імперії, були копіями тої першої, що залишив батько.

«Це і є твоє послання, батьку?» — Тюрин узяв світлину з трьома чоловіками. Було дивно і навіть моторошно бачити обличчя, чиї риси майже стерлися з пам’яті. Тюрин і справді був схожий на батька. Лише шрам на лівій щоці псував миловиде батькове лице. За спинами у членів Археологічної комісії біліла Кирилівська церква.

«Це вже було після розкопок на Щекавиці. Якщо кудись і поклали кістки Змія, то тільки на Кирилівських пагорбах, під охорону церкви, — подумав Тюрин, — але Голубєв це і так має знати. Його батько брав участь у перепохованні. Отже, шукає щось інше — або серце, або повний текст пророцтва Офаніти. Отже, чорносотенці досі не мають усіх ключів, щоб відімкнути Змія. І мене, як того, хто має все це здійснити». Тюрин понуро схилився.

— Свіжі зведення про райони охоплення, — до кабінету увірвався околодочний. Він заспано потер очі: як і Олександр Петрович, ночував у відділку поліції. Галас у коридорі не віщував нічого доброго. Тюрин узяв аркуші й підійшов до мапи. Околодочний подав червоний олівець.

Закритою зоною зараження оголосили район вулиць Турівської і Набережно-Лугової: на півночі вони межували з негусто заселеними луками Оболоні, й контролювати потік кощів ніяк не вдавалося. Тож польовиків залишили сам на сам із зараженими.

На південному заході кощі підступали з боку Політехнічного інституту. Спалах почався з заводу грамофонних платівок демона першого порядку Юзефа Екстрафона. Сам він не постраждав, але дачі вимерли. Тепер туди годі було й потикатися. Пустка і дикі голодні.

Впала Батиєва гора. Поліція ще кілька діб приймала пожежні сигнали ліхтарів, поки дісталися й до семафорного. Ніхто не став штурмувати густозаселені гори, де мешкала переважно нечисть, бо це означало покласти забагато звитяжних добровольців. Став пусткою Бактеріологічний інститут на Протасовій вулиці. Байкове кладовище перетворилося на лігвище кощів.

Була втрачена значна частина Деміївки. Місто палало від Троїцько-Володимирської площі й аж до цегляних заводів Суботіної. Самооборона ще опиралася. Допомагали големи. Але й ті ставали купою глини після загибелі господаря. Міські скотобійні перед Саперною слобідкою, як мухи на мед, приваблювали все нові й нові полчища перетворених. Остаточна загибель околодку була лише питанням часу.

Кощі затискали місто у кільце, як Змій-уроборос з гобелену Житоцької. На околицях жила біднота й людиноподібні, їхньою втратою особливо не переймалися, та жах ширився. Дедалі частіше виявляли заражених у центрі міста. Довелося випалити Маріїнський притулок на Жилянській. А від нього лише кілька кварталів до залізничного вокзалу.

Вчора просто з зали Міської думи вивели анциболотника Труса. Він накинувся на колегу. Спершу думали, за старою бойовою звичкою, поки не побачили ознаки перетворення.

І під яким би кутом поліціянт не дивився на мапу, бачив благосний оскал Змія. Тільки Кирилівська церква, попри віддаленість, залишалася неушкодженою. «Там серце Змія!» — вибухнуло у голові Тюрина.

Топчій перехопив погляд шефа.

— Ви питали, де Гальванеску. Так от, не сидиться йому на Трухашці, гадській голові. Хоча там чи не найспокійніше. Якщо і запливе уражений, то поки водяники перетворяться на кощів, навіть безногий встигне втекти.

— Дайте вгадаю, де ви його знайшли, — перебив Тюрин. — У Кирилівській лікарні?

Топчій здивовано кивнув.

— Віднесіть це Перетцу. Потрібно перекласти. Він розбереться.

Тюрин віддав околодочному книгу Лазаруса з квартири Житоцької, засунув до кишені баночку з сухим варенням і вийшов з кабінету.

Кирилівська божевільня, або Кирилівка, височіла на однойменній горі. Історія людей розказувала, що таку назву гора отримала на честь звитяжного Кирила, що став на бій з полчищами Змія. Звісно, таку назву гора набула вже по смерті Обадії. Доти називалася Змієве Лігво.

Під чоботами хрускотів сніг. Тюрин смутно уявляв, що місто увійшло у коляду. Найвеселіший період року. Різдво було другим святом у Межі після Купайла. І мало стати для Олександра Петровича першим у Києві.

Крізь голі дерева було добре видно димові стовпи на півночі. Ніби здійняті у небо чорні руки, вони сигналізували про залишені на поталу кощів Куренівські цегляні заводи. Досі горіли сади на Сирці.

Натомість Кирилівська гора перебувала в ідилічному сні. Тут ще жодного разу не бачили голодних диких. Люди вірили, що завдяки заступництву білокам’яної церкви. Колись тут був монастир. Пізніше в його стінах розмістили міську божевільню. Тиша навколо дивувала і непокоїла. Місцевість здавалася покинутою. Тюрми навіть почав сторожко озиратися, щоб у разі чого не проґавити коща.

Біля церкви нарешті розгледів двох чоловіків. Через довге чорне вбрання й насунуті каптури спершу сприйняв за ченців, але ряси виявилися дивного крою шинелями. Через плече мали «ченці» гвинтівки, увінчані штиками з дорогоцінного драконячого скла — єдиного матеріалу, що витримував фенікс. У промінні холодного зимового сонця штики здавалися майже прозорими. Чоловіки звичним кроком обходили церкву. Тюрин не бачив їхніх очей, але відчув, що синя шкіра справила враження. Як механічні ляльки, «ченці» стрепенулися і, не змовляючись, кинулися до входу, щоб заступити шлях до церкви.

— Братики, ви що ж — офіцера не розпізнаєте? Ану по формі! — гаркнув Олександр Петрович. Дивні вартові навіть не ворухнулися. Зброєю, як княжі стрільці, загородили вхід. Не поступалися відживленому у зрості, й Тюрину не хотілося перевіряти, чи те саме стосується м’язів. На звороті долонь охоронці мали випалені купоросною олією знаки: череп і гад, що виповзав з очниці.

«Брати Ольга», нарешті здогадався поліціянт. З цими говорити марно.

Офіційно товариство змієборців «Брати Віщого Ольга» закрили ще кілька десятиліть тому. Але Тюрин знав, що влада досі використовує їх для найсумнівніших акцій. «Брати» поклонялися вбивці Змія — чорнокнижнику Ольгу. Найближчими були до чорносотенців, хоч і мали певні ідеологічні розбіжності.

Брати пророкували неминуче відродження Обадії. Вважали його найбільшим ворогом людини, що принесе кінець віків. Щоб захиститися від Змія, прагнули воскресити Ольга. Для цього не гребували звертатися до відьом і чаклунів.

Дійшло до того, що у 1872 році разом з нечистю спробували «пробудити Змія», щоб відродити Віщого Ольга. Брати вірили, що вони пов’язанні. Тільки Ольгу вдалося вбити Обадію. Ольг захотів, щоб його поховали поряд зі Змієм. Це для того, думали брати, щоб і після охороняти людей від усемогутнього гада. А отже, якщо відродити Змія, можливо покликати назад і Ольга. За їхньою дивною логікою, не варто боятися повернення головного ворога людей, адже Ольг зможе знову його вбити, а по тому залишитися царювати. Брати зібрали якісь ключі та провели ритуал на Щекавиці. Спроба виявилася марною, але дала привід Четвертому відділу змусити товариство саморозпуститися, а фактично піти у підпілля.

Кум Топчія, що служив охоронцем у музеї старожитностей, переконував, що заклятий ніж Ольга вкрали саме брати. Тюрин перевіряв — справу тоді так і не розкрили. Тому мав переконання, що ніж забрав Голубєв-молодший. А батько, як і у випадку з буквами, просто не став здіймати галас. Можливо, діяли спільно: і брати, і Голубєв прагнули відродити і вбити Змія, щоб люди отримали нового кумира — нового змієборця і винищувача нечисті — нового Ольга.

«При цьому люди вважають найбільшою химерою Межі саме змієпоклонців», — подумав відживлений, оцінюючи охоронців Кирилівки.

— І що ж ви тут охороняєте, хороші мої, що не пропускаєте поліційного чина? Які такі скарби, га? — з погрозою проказав Тюрин і спробував розвести гвинтівки, щоб зайти досередини. Брати, немов зачаровані, обернули до нього голови. Тюрин намацав у кишені вогнебій.

Несподівано двері тихенько відчинилися, і, наче кріт з нірки, визирнув маленький кругленький священик.

— Що тут відбувається? — зойкнув панотець, кліпаючи не звиклими до денного світла очима.

— Підполковник Олександр Петрович Тюрин. Завідувач відділу зі справ людиноподібних. Карний розшук, — представився відживлений. — За чиїм наказом оці стережуть вхід і не дають мені оглянути приміщення?

— Оглянути? Звісно, можете оглянути. А навіщо?

Панотець ніби щойно його помітив, прискіпливо обдивився і наморщив носа, наче торкнувся гнилого помідора. Так завжди реагували на синю шкіру, але в обличчі священика читалося щось більше за звичайну гидливість.

— Так кощі всюди. Карантин. Маю припис перевіряти будь-які приміщення.

Краєм ока відживлений побачив, як до них наближаються пара у чорних шинелях. Цього разу сумнівів не було. Двоголовці. Тюрин, не виймаючи зброї з кишені, звів курок.

Настоятель теж їх помітив, але зробив неочікуване — злегка кивнув. Жест справив на чорносотенців магічне враження, вони зупинилися. Кривили пики і шморгали носами від незадоволення, навіть демонстративно не сховали зброї, але кивок священика ніби прибив до землі.

— Добре, добре, — примирливо сказав священик. — До храму кожен зайти може. Тим більше нині Миколая — радісний день, коли навіть злиденні отримують подарунки. Отець Єгемон, настоятель сього храму, — чоловік побожно вклонився.

Тюрин зайшов до церкви і закрутив головою. Фрески вражали. Жорстокі темні образи змушували ховати очі. Відживлений почувався комахою, яку розглядають у збільшувальне скло.

Крім традиційних картин, що зображали шлях єдиного Бога, на стінах було багато з життя Віщого Ольга. На першій картині обличчя Ольга затуляв каптур, схожий на ті, що на братах біля входу. Ольг ніби соромився свого лику. З-під довгого плаща визирали звірячі ноги. Поруч з ним стояв Змій-чудовисько з трьома головами, з яких пашів вогонь. Він був дрібний і гротескний, щоб ні в кого з прихожан не виникло сумніву, хто у цій парі був героєм. На наступному малюнку Ольг, уже як людина, високо здіймав ножа, його ліва нога притискала до землі поверженого Змія. Наступне зображення розповідало про загибель Ольга. Він стояв на Щекавиці зі зведеними до неба руками. На нього готувалося напасти два змієголовця. Так Ольг, за версією людей, прийняв мученицьку смерть від рук зрадливої нечисті.

— А ким з нечисті був Ольг до того, як став людиною?

— Гм, Ольг завжди хотів бути людиною. Але народився, здається, вовкулакою. Це найнеприємніший вид нечисті, як на мене. Ви так не вважаєте?

— Ні, не вважаю. Вовкулаки — чесні й віддані, а от серед людей чимало мерзоти.

— Гм, — знизав плечима Єгемон і покрутив головою, ніби і не чекав від синьопикого іншої відповіді. — Я про вас чув. Вовкулакам, а тим більше упирям, заборонено навертати до свого виду без особливого дозволу. Решта нечисті продовжує свої роди без перетворення людей. Тож за останні десятиліття ви практично унікальний випадок переходу людини у нечисть. І ви таки унікальний, — священик подивився з неприхованою цікавістю.

— Ваша церква теж дивовижна. Як думаєте, чому сюди досі не дісталися кощі?

Єгемон хитро посміхнувся. Рум’яні щоки округлилися, як наливні яблука.

— Ви вмієте ставити правильні питання. Може, вам і справді вдасться це зробити? — примружився єгемон. — У 1874-му в церкві проводилися реставраційні роботи під керівництвом мистецтвознавця Прахова. Виявили величезні порожнини, помальовані знаками печери. В цей час Археологічна комісія закінчувала роботи на Щекавиці. Вчених покликали сюди обстежити знахідку. Але приїхав лише один — веселий такий, з борідкою. Довго ходив печерами. Наступної ночі щось до них завезли. А зранку вхід засипали.

— І що, по-вашому, в цих печерах? — Тюрин ледь стримувався: відчував, що священик з ним грається. «Чорносотенна пика. Мабуть, сам братами і керує. А туди ж — у рясі, вдає святу невинність. Ще й зуби шкірить. Знає, що з нього як з гуся вода». У грудях знову стиснулося.

Поросячі очка Єгемона загадково блиснули.

— Думаю, ви скоро і самі дізнаєтеся, пане відживлений.

— Ви теж вірите, що я обраний, той, хто має відімкнути Змія і повернути вам Ольга? А як же всі пророцтва? З пробудженням Змія почнеться нова Велика війна між людьми і нечистю. Ви і цього хочете?

— «Брати Ольга» завжди були армією, — вже не крився Єгемон. — І ми чекаємо на лідера.

— На Вольку Голубєва? Ви думаєте, він стане новим Ольгом, коли вб’є Змія? А що як він цього не зможе зробити? Що як Змій вирветься?..

— Тоді на всіх нас чекає дуже багато крові, пане відживлений. А кощі здадуться дитячою забавкою.

Тюрин голосно видихнув. Скільки б не говорив з фанатиками, не міг звикнути, що звичайні аргументи на них не діють.

— Хай як опирайтеся, пане відживлений, а ви знаєте, куди веде ваш шлях, — йому у спину промовив Єгемон.

Гальванеску виявився у колишній монастирській трапезній, яку переобладнали під амбулаторію і морг. Обабіч вузького довгого коридору розходилися камери для хворих. У невеликому передпокої стояв стіл і стілець для наглядача. Здавалося, доктор зовсім не здивувався, що відживлений знайшов його аж тут.

А от Олександр Петрович дивився на Гальванеску по-новому. Давно не бачив лжезмієголовця без маски і тепер уважно вивчав риси. Доктор мав коротке підборіддя, вічно запалені, майже безбарвні очі, давно не голені обвислі щоки. «Невже це він убив батька?» — думав Тюрин, прямуючи за Гальванеску. Батька різав недосвідчений студент. Гальванеску тоді тільки починав практику. Обидва зустрілися у Кирилівській лікарні. Забагато збігів. А Тюрин давно зрозумів, що в історії його життя майже немає випадкових збігів і персонажів.

Доктор без упину говорив.

— Якийсь дурень пустив поголос, що юродиві відштовхують кощів. Так майже усіх, окрім небезпечних, і розібрали. А от Фільку-вовкулаку рушити побоялися. Покусає незгірше за кощів.

Ніби на підтвердження слів доктора, з-за стіни долинуло протяжне собаче виття. Гальванеску легенько постукав по найближчих дверях і прошепотів щось заспокійливе.

— А це помічник мій, зараз не знаєш, звідки ті голодні набіжать.

Із сусідньої кімнати вивалився огрядний водяник — рідина перекочувалася у могутньому череві, в носа бив болотяний сморід. На водяникові був брудний лікарняний халат неймовірного розміру. Попри те, що водяники страшенно схожі між собою, Олександру Петровичу здалися знайомими риб’ячі риси.

— З хворих, але тихий, — збив з думки доктор, киваючи на водяника. — Так от, місяць тому Філька-вовкулака подер родину купця Ложкіна. Доти нічого особливого — натирачем працював, женитися збирався. Ну, як усі вовкулаки — недалекий, але корисний. Так молодшого сина Ложкіна довелося віддати перевертням. Вижив, але стане вовкулакою. А Філька після того тільки буянить. От його сюди і запроторили. І чого він з ланця зірвався, не зрозуміло. Хоча чого дивуватися, як такі справи у Києві. Дивно, як решта розуму тримається, — нервово гикнув доктор. — А тут, — доктор показав на ще одні заґратовані двері, — чорт третього порядку Мойша Ізікович. Був. Найкращий на Подолі швець. Тиждень тому напився святої води, аж кишки вивалилися, і голим кружляв коло Самсона. Кричав про кінець світу, про пришестя Змія. І все було б добре, якби баб не чіпав. То й скрутили. Третього дня русалка до Гінди забрала, щоб кощів віднаджувати.

Тож усі камери нині порожні. Лише Фільку-вовкулаку і вартуємо. А ось там уже й операційна, — доктор показав у кінець коридору. — Добре, що ви нарешті прийшли. Давно не відживлювалися. Тіло ж реагує. Біль у грудях як? Досі турбує? — Гальванеску розвернувся до Тюрина і злякано остовпів. Олександр Петрович дочекався, коли з ним порівняється водяник, відчинив найближчі двері та з силою штовхнув людиноподібного до камери. Потім опустив засув і рушив на доктора. Гальванеску позадкував, забіг до операційної і спробував зачинити двері. Тюрин виявився швидшим. Доктор мало не впав, коли відживлений влетів до кімнати. Він миттю оцінив ситуацію. До операційної вели тільки одні двері, а вікна були занадто малі, навіть для худого Гальванеску.

Посередині операційної стояла машина для відживлення. Велика електрична лампа щедро освітлювала металеве ложе. Химерні тіні роїлися у кутках.

— Я… я не роз-зумію. Щ-шо, щ-шо відбувається? — почав водночас затинатися і сичати доктор. — У вас є претен-з-зії до мого лікування?

Тюрин зловісно посміхнувся і зробив крок назустріч Гальванеску.

— Здається мені, у всьому місті я єдиний успішний приклад ваших медичних потуг. Ви такий самий доктор, як і змієголовець. Наскрізь брехливий.

— Шановний Олександре Петровичу, але ж поясніть? Я робив усе якнайкраще…

Доктор почав обходити залізне ліжко, намагаючись сховатися за машиною. Тюрин повільно і невідступно повторював його рухи.

— Що ви зробили з моїм батьком?

— З батьком? — маленькі очі, здавалося, виваляться з орбіт. — Я не знаю вашого батька.

— Ви гарно граєте, докторе, як на того, хто півжиття ходить у масці. Петро Тюрин, шрам на лівій щоці. Помер в Олександрівській лікарні після невдалої операції. Йому розрізали груди. Пригадуєте?

Гальванеску зупинився. Його щелепа відвисла. Обличчя перекосилося від шоку.

— То ось чому! Змієве провидіння, — доктор сховав лице в руках, а коли прибрав долоні, воно сяяло від щастя. — Я не знав, що ви — його син.

— Розповідайте, — Тюрин витягнув з-під залізного ліжка табурет, всадовив туди доктора і спрямував на нього лампу.

— У 1896-му я почав працювати тут, у Кирилівській божевільні. І тоді ж сюди потрапив чоловік. Він одразу мене зацікавив. Був несхожий на звичайних психів. Тихий, інтелігентний. Йому поставили шизофренію. Чоловіку ввижалося, що він постійно чує жіночий голос. Моя робота була брудна і нецікава. Ми почали багато розмовляти. Він розповів, що чує Апі, що вона змушує його віддати серце Змія обраному. Роки до того, як він потрапив у Кирилівку, він шукав способу, як обійти вимогу Апі.

— Чому? — пролунав глухий голос Тюрина.

— Мені здається, ваш батько хотів захистити обраного. Я зараз поясню! Замолоду я спілкувався зі змієпоклонцями, читав пророцтво Офаніти. Звісно, знав, що серце — один з ключів, щоб відімкнути Змія. Проте ніхто й гадки не мав, що значать слова — «серце має ожити». Але ваш батько… — Гальванеску, ніби перед зануренням, набрав у легені повітря, — сказав, що серце Змія має бути поміщене у груди обраного. Тільки так воно оживе. І тільки так обраний має віднести його до печаті, за якою спить Обадія. Але відродження Змія означатиме смерть обраного. Ваш батько показав мені серце. І це було диво. Одкровення! Я ніколи не забуду тої миті.

— Навіщо ти розрізав йому груди?

— Він захотів спробувати замінити обраного! — Гальванеску закрутив головою у пошуках Тюрина. Яскраве світло заважало роздивитися кімнату.

— Але серце не прижилося. Ти нашвидкуруч його зашив і відіслав до Олександрівської. А потім ще кілька років шукав тіло для серця. Ти хочеш сказати, що не знав імені справжнього обраного? Не знав батькового імені? Хто тоді написав про його смерть у маєток? — Тюрин із силою поклав руку на металеве ліжко перед носом доктора. Синя долоня вгрузла у поверхню. Гальванеску здригнувся.

— Я нічого не писав! Ваш батько назвався Лазарусом. Петром Лазарусом. Він казав, що є автором знаменитих «Легенд про Змія». Я тому йому так і вірив. І я не вбивця! — відчайдушно заволав Гальванеску, спробував підвестися і впав на стільця під вагою руки відживленого. — Я експериментував зі смертельно хворими, божевільними, але найчастіше з мертвими. Я, клянуся, не знав, хто той обраний… Доки серце до вас не потяглося… І ця комета. 1913-й. Усе збіглося…

Тюрин згадав законсервоване серце з Біологічної станції. Нічим не примітний екземпляр, якими лікарі так люблять обставляти лабораторії. Смердючі препарати у банках покликані лякати клієнтів, переконувати у вагомості знань дослідника. На станції Гальванеску таких було через край. Тільки й того, що банка з каламутною рідиною стояла біля ікони з Ліліт.

Тепер Тюрин був переконаний, що черв’як не примарився. Серце і справді здригнулося від його погляду, а тендітний довірливий паросток, один з паразитів, що роз’їдали плоть, торкнувся долоні за склом. Серце відчуло тіло, в якому судилося відродитися.

Поліціянт похитнувся і відійшов від столу, пройшовся кімнатою. Думки плуталися.

— Але і тоді я не знав, що робити, — і далі скиглив Гальванеску. З його очей бризнули сльози. — І тут утрутилося Змієве провидіння. На вас напав Топчій, і я вже не мав права на сумніви.

Тюрин зупинився за спиною доктора. Повільно, ніби торкаючись чужого тіла, поклав руку собі на груди. Десь там здригалося і набиралося сили серце Змія.

— Що буде, якщо його вийняти?

— Серце? — Гальванеску спробував подивитися на Тюрина, але поліціянт грубо розвернув його голову до лампи. — Я думаю, тільки завдяки серцю Змія ви ще живі. Відносно живі. Ви маєте донести його до печаті. Маєте відімкнути Змія. Це ваше призначення! А смерть — лише переродження. Так казав Змій. Не слід її боятися.

Несподівано Гальванеску закинув голову і здійняв руки до стелі. Олександр Петрович простежив за поглядом доктора і вжахнувся.

— Це намалював ваш батько.

Стелю вкривало дивовижне панно. Тюрин підняв лампу. Картина повторювала кілька разів бачений сюжет. З Біологічної станції Гальванеску, з базарних лубочних картинок, з гобелена Житоцької: Змій ніжно обіймає місто-острів. Так само палають гадючі кубла по околицях Києва, а з підземелля скорботно тягне руки до Обадії змієнога мати. Але у центрі пульсують і танцюють, наче небесні тіла у зорепад, нові значки.

Батько і був Лазарусом. Усі послання і підказки були з Тюриним від початку. Батько повсякчас ніби шепотів на вухо: твій шлях визначений, опиратися немає сенсу. Ти мусиш його відімкнути. Батько спробував поборотися з долею, але зазнав невдачі. «Може, тому і згодився на безглузду операцію. З відчаю, щоб не бачити, як серце Змія таки знайде своє вмістилище».

— Я мушу з ним поговорити, — до себе сказав Тюрин і висмикнув доктора зі стільця.

— Зрозумійте, це ваша доля. Це велике благословення — бути обраним для такої місії, — торочив Гальванеску, поки Олександр Петрович зачиняв його у сусідній з водяником камері.

Потім Тюрин повернувся до операційної, замкнув по собі двері, дістав слоїк із сухим варенням, поклав на язик фрукт, улігся на металеве ліжко і заплющив очі.

— Пане? Чоловіче добрий? Уставайте, якщо ноги держуть. Або скажіть, чи живий, чи вже амінь?

Олександр Петрович прокинувся від того, що хтось боляче колов його у бік. Поруч тупцяв годованець. Густе чорне волосся стирчало з-під шапки, падало на очі, переходило у скуйовджену бороду, плуталося у вусах, сягало плечей і, здавалося, вростало у смоляний вовняний кожух. У руці домовик тримав довгого дрючка, яким і шпиняв поліціянта. З кожним рухом з його одягу і волосся сипалася сажа.

З важкою, ніби хмільною головою Тюрин підвівся на тапчані. Надворі темніло, але ні Гальванеску, ні огидного помічника-водяника не було.

— Пити є? — прохрипів Тюрин.

Домовик нахилився до відра, витяг брудну ганчірку, трохи викрутив, зважив на руці та щосили швякнув на обличчя відживленого. Доки поліціянт оговтався, чоловічок устиг добряче обтерти йому голову. І, дивна річ, відразу полегшало.

— Доктор де?

Не підводячи голови, домовик перекинувся на його руки, методично розмазував рідину по густо помереженій шрамами шкірі.

— Який сьогодні день? — несподівано запитав Тюрин. Годованець хмикнув, на мить зупинив ганчірку і чітко і зрозуміло вимовив:

— Святвечір нині. Нечисть гуляє. А завтра вже і Різдво. — Потім мовчки склав реманент і зник у коридорі.

Тюрин помацав затерплі кінцівки. Хоч дід і тер водою, на грудях лишилися брудні позначки. Відживлений схилив голову і побачив напис чорнилом: «Пусти Змія».

Тиша, як вата, забивала вуха. Повітря ніби застигло. Тюрин зліз із тапчана і підійшов до дверей. Вони виявилися незамкненими, хоча він точно пам’ятав, як провертав ключа. Лікарня стояла порожня. Коридор здавався темним тунелем у пекло. Було чути лише відлуння кроків.

— Що за чортівня? — подумав відживлений. Раптом попереду промайнула фігура. Поліціянт побіг навздогін. Вилетів надвір і зупинився, як на краю прірви, не маючи сили перевести дух.

Місто унизу палало. Язики гігантського полум’я торкалися безмісячного неба, ніби прагнули запалити темряву. Звідусіль лунали крики приречених. Нечисть і люди зійшлися у смертельній битві. Тюрин бачив тисячі мертвих, що вкривали Кирилівські пагорби. Поранені стогнали і заливалися кров’ю. Люди і нечисть однаково вмирали і задихалися від болю.

Дим згарища вдарив у обличчя. Тюрина обдало жаринками, напівзотлілий аркуш з календаря закружляв і впав йому до ніг. Відживлений підняв клапоть. Там залишився лише рік — 1914.

Поліціянт очманіло перевів погляд і побачив ще жахливішу картину. На місці білої Кирилівської зяяло провалля, а з нього здіймалися могутні живі стовпи. Вони звивалися і перепліталися у смертельному танку, колихалися під нечутну музику. Блискуча луска відбивала полум’я. І шиї здавалися створеними з вогню. Три голови уважно роздивлялися місто. Але ніби за покликом Тюрина, одна по одній розвернулися у його бік. Жах і огида, як подих пекельного вогню, обдали поліціянта.

Одну зі зміїних голів обплела ногами гола золота богиня. Безсоромно посміхалася і махала рукою. З пащі другої звисала тонка дівоча постать з білими, наче лебедині шиї, руками. Василина самими очима благала про допомогу. Але третя голова не давала зрушити з місця, заворожувала, випивала сили, змушувала не відводити погляду. Замість зміїної пащі мала обличчя батька. Голова розвернулася пошрамованою щокою. З останніх сил Тюрин розірвав собі груди, видер ребро і пішов на Змія.

III

— Шефе, Олександре Петровичу, прокиньтеся! Чуєте, вставайте! — гарчав Топчій. У Тюрина розколювалася голова, повернувся тупий біль у грудях. Уламки ребра ніби роздирали нутрощі. Відживлений засунув руку під кітель у надії зупинити кров, але не знайшов ні рани, ні додаткових швів. Бік залишався неушкодженим — холодним і свинцево-синім. З полегшенням Тюрин видихнув і тільки тоді роззирнувся.

— Де я? Бісів сон. Думав поговорити з батьком, натомість побачив якусь маячню. Ніби попередження — що станеться, якщо відімкнути Змія. Жахливий сон, Парфентію Кіндратовичу, нікому не побажаю.

Кімнатка була лише кілька кроків завширшки. Міцні залізні двері та ґрати на маленькому вікні. На вогкій підлозі — солом’яний матрац, у кутку — вигрібна яма, в якій догори черевом плавав здохлий щур. Вовкулака пильно вдивлявся в обличчя шефа, ніби чогось чекав.

— Де я? — розгублено повторив Олександр Петрович.

— Ясно де. У холодній Лук’янівської частини. Добре, що тут мій кум нюхачем. А то б ще кілька днів кисли ні за цапову душу. Хоча… — околодочний знову підозріло примружив очі. — Документів-то при вас не було. Ще й труп. Знову ж таки, крівця убитого на вас.

Тюрин з подивом поглянув на одяг. Зимова шинель кудись поділася. А кітель укривали бурі плями.

— Парфентію Кіндратовичу, ви можете путньо розказати, що сталося? Я заснув у Кирилівській лікарні. Це останнє, що пам’ятаю. Ви сумніваєтеся?

— Ясно що вірю, — сконфузився Топчій. — Тільки ж тут таке завертілося, що і дідько б не вигадав. Вас чорносотенці знайшли. Ті, що Кирилівську охороняють. Божевільний вовкулака заходився горло дерти, та так сильно, що двоголовці про кощів подумали, от і набігли. А там ви, а поруч — домовик на шмаття подертий. Ви у крівці й без тями. А годованець частинами валяється. Голова у відрі, руки-ноги по всій кімнаті. Чисто тобі жах. Вже й не знаю, чого ті бузувіри вас сюди притягли, а не зразу в яму. Певно, що найближчий відділок? Ми-бо вас від третього дня шукали. Акурат як панна Айвс зникла. А тут мій кумась каже, синій-то ваш у нас під замком, — Парфентій осікся і злякано поглянув на шефа.

— Який сьогодні день? — Тюрин досі тер скроні.

— Так Ганни. 9 грудня[4],— з полегшенням проказав Топчій.

«Відтоді як я зайшов до Кирилівської лікарні, минуло три дні. Сухе варення так довго не діє. Видно, двоголовці ще чимось накачали», — подумав Тюрин, і раптом мозок вибухнув від нової болючої думки.

— Як зникла?

— Та я вже думав, що з вами, — закашлявся вовкулака. — А тепер ясно, що не з вами.

— Треба йти. Виведете?

Вовкулака злякано заморгав довгими рудими віями, глянув на ґрати, але сперечатися не став. У цю мить шефа мало що зупинило б. Куди там стінам чи вовкулаці!

— Агов, служиві! Випускай правдиву душу, допит скінчено, — прокричав у двері й зайняв вигідну позицію. Тюрин зауважив, як околодочний дістав з нагрудної кишені фляжку і зробив кілька швидких ковтків. Вовкулін, або миттєва рідина для перетворення, була заборонена, але Топчію таки вдалося розжитися.

Засув з того боку дверей з рипінням упав. Тюрин рвучко затягнув досередини вартового. Ним виявився голомозий злидень. Олександр Петрович ухопив бідолаху рукою за обличчя, щоб той не зміг закричати, витяг ключа і кинув на матрац.

— Тихо будь! — проказав до нього вовкулака. — Справа державної ваги.

Від погляду Тюрина злидень запхав пальці до рота, забився у куток і почав гризти нігті.

Камера виходила у вузький коридор. Зліва чорнів глухий кут, а з протилежного боку наближався чорношинелець у супроводі городового. Тримав напоготові револьвер, але стрелити не встиг. Олександр Петрович як таран кинувся на супротивників. Не зупиняючись, повалив двоголовця, аж у того хруснула шия, вибив зброю у другого і помчав далі. Топчій здивовано охнув і припустив слідом.

У коридор, крім холодної, виходили кабінети. Відживлений рухався так швидко, що не побачив, як за спиною відчинилися двері. Хтось просунув голову і нарвався на Парфентія. Вовкулін почав діяти. Зарослою рукою з довгими кривими кігтями околодочний заштовхнув невдаху до кімнати і видер ручку. Ще один чорносотенець причаївся у приймальні. Пролунав постріл, але Олександр Петрович тільки здригнувся. В один стрибок наскочив на ворога, викрутив руку і його зброєю поцілив нападнику в живіт. На порозі показався ошелешений помічник городового. Тюрин уже готувався і йому скрутити в’язи, але Парфентій вчасно зупинив. Кум вовкулаки по-змовницькому притулив пальця до губ і махнув головою у бік виходу.

Поліційна частина рогом виходила на Лук’янівську площу. Попри загрозу кощів, ринок Шурум-Бурум перетворився на різдвяний ярмарок. Серце Татарки билося тут.

Колись шістдесят сімей, що рахували свій рід від половців, заснували околодок і досі трималися давніх звичаїв. Відкрито молилися Тенгре, вживали непридатну для людей масну і пряну їжу. На галасливому Шурум-Бурумі, під носом у поліції, можна було збути крадене, роздягти випадкового дурника чи подивитися на знаменитих крилатих коней. Базар тримав Піцен-ага — татарський лісовий дух, з повним ящірок волоссям і діркою під пахвою. Його білогриві тулпари славилися на всю Імперію.

Проноза Топчій за кілька хвилин обміняв закривавлений кітель на потертий піджак і кашкет зі зламаним козирком. У комічному вбранні Тюрин став схожим на сезонного вантажника з порту.

— А бодай тобі ковінька під ребра! Синю шкіру нічим не сховати, — сердився Топчій. Але вже за мить це стало неважливо. Різномасте море людей і нечисті заколихалося. Пролунав відчайдушний крик і свист людоптаха. Спершу втікачі подумали про появу переслідувачів. Хтось штурхонув продавця варенухи, чан з парним молоком тулпара перекинувся й обварив злиднів, що гралися у кості неподалік. Ті заверещали від болю, заходилися бити і кусати під коліна найближчих перехожих. Рябий чорт-лахмітник без розбору розкидав кулаками, зачепив кремезного зооморфа і потрапив у лещата дужих звірячих лап.

— Кощі! — нарешті вибухнув повний відчаю вереск. На мить усі застигли у німому заціпенінні. Чорт зупинив глиняного помічника і навіть допоміг рудому підвестися з багнюки. Тюрин побачив, як мертвяки, наче шашіль, почали вгризатися у натовп із заходу. Площу заповнило гидке дзуміння хрущів.

Шурум-бурум оточували з різних кінців. Лавина кощів котилася водночас із Поштової дороги і з Великої Дорогожицької, а це означало, що західні околиці міста спустошені. Нападало не менше тисячі тупих немертвих. І це був перший настільки масовий напад від початку навали.

З поліційної частини, просто з вікна, хтось кинув вогонь фенікса. Це розчистило ділянку, але зовсім ненадовго: вже за мить хвиля оскаженілих тіл поглинула частину юрми. Нарешті зі сходу, з боку Львівської площі, долинув свист козаків. За ними висунулася піхота з Новопечерської фортеці. Перший ряд тримав напоготові ручні вогнемети. Тюрин роздивився кілька підвід з кулеметами. Солдати розступилися, щоб дати дорогу великому вогнемету. Пролунали перші вибухи. Як з пащі дракона, з великого вогнемета полився фенікс. Крик, тріскотіння залпів, чад від вогню заповнили Шурум-Бурум. Кілька прилеглих будинків запалало.

Люди і нечисть тікали сусідніми вулицями. Тюрин устиг побачити, як військові нещадно поливали натовп, не надто переймаючись, скільки там кощів. Дісталося і людям, що вже казати про нечисть. Топчій тягнув на вихід, відживлений устиг помітити, що прибулі кощі разом з новоперетвореними єдиною хвилею подалися на північ, у бік Кирилівських пагорбів. Люди і нечисть, кому вдалося уникнути голодних зубів, відступали на південь, у надії на рятівний центр міста.

Відживлений і вовкулака, як і багато хто, зупинилися перепочити біля стін Покровського монастиря. Черниці виносили чай, оглядали рани. Гарно одягнений чортик у пенсне довго сварився, щоб не показувати руку. Нічниця-жалібниця стиха вмовляла. Чорні пасма суцільним запиналом затуляли лице, але відживлений відчував її страх. Дружинники швидко зрозуміли причину неспокою і забрали невдаху. І хоча Олександр Петрович знав, що не існує ліків від укусу кощів, а чорт приречений, його серце здригнулося від залпу феніксової гвинтівки за рогом.

Топчій на мить зняв картуза і потягнув сищика далі. Зустріч з владою не входила у їхні плани. Тюрин був офіційно звинувачений у вбивстві домовика з Кирилівки.

Відхекалися «У кривого чорта» на Кудрявській. У сумнівному закладі не було де яблуку впасти. Пахло, як у загоні для тварин, а крім того, пивом, болотом і сотнею інших запахів нечисті. Вздовж стін були облаштовані так звані кабінети, обклеєні шпалерами з рожевими квіточками. У спокійний час затулялися лляними фіранками, але тепер усі прагнули бачити одне одного. Гомін стояв, як у Ноєвому ковчезі: тут тобі ділилися новинами, заливали горе чи святкували вдале визволення, а хтось, здавалося, й зовсім не переймався через кощів.

Топчій плюхнувся за стіл до студента, що вже застромив руку до пазухи розпашілої відьми. Той злякано глипнув і поспішив звільнити місце. Прибіг чорт, брудною ганчіркою розмазав лій і крихти й обережно, наче свічку, поставив кварту хмелівки.

Як піп з конопель, вигулькнув котолуп-революціонер Дмитро Донцов, видерся на сусідній стіл і спробував організувати мітинг. Кричав, що треба не чекати на появу Змія, скинути владу людей уже зараз, поки ті не перебили усю нечисть під гаслами боротьби з кощами. Нечисленні люди — відвідувачі «У кривого чорта» — ховали голови у плечі. Зрештою і людиноподібним набридли полум’яні промови, і вони стягнули котолупа.

Тюрин думав про своє.

— З домовиком підставили. Ясно, що двоголовці. У Кирилівці вони шукали те ж саме, що й у квартирі Житоцької. Судячи з кількості трупів, Голубєв готовий на все.

— І що ж вони шукають? — обережно запитав Топчій. Він замовив «усього і багато» й тепер за обидві щоки наминав прогірклу яєчню та пересмажену кров’янку. Дія вовкуліну слабшала. Як завжди після його прийому, вовкулаку охопив лютий голод.

— Пророцтво Офаніти… Решту ключів. Голубєв носиться з божевільною ідеєю — відімкнути Змія, щоб потім його убити. Не сумніваюся, що ніж Ольга давно у нього.

Топчій закашлявся. В цю мить нагадував полинялого від старості пса. З вовчих вух облізло хутро, але ще не повернулася людська форма; ікла торкалися зарослого підборіддя, а зі щік на очах відвалювалися жмутки шерсті.

— І він не розуміє, що коїть, — провадив Тюрин. — Я бачив жахи, які принесе Змій.

— Уві сні? Ви казали про жахливий сон?

— Усе, що зі мною відбувається останні сім місяців, один жахливий сон, — криво посміхнувся Тюрин. — Голубєв вірить, що саме я маю пробудити Обадію. Тому, поки я йому потрібен, Василина у безпеці.

— Ви думаєте, панну Айвс викрали двоголовці, щоб змусити вас відімкнути Змія? Але як? Як ви можете це зробити? Ви ж самі казали, що для цього потрібне серце Змія?

Олександр Петрович поглянув на Топчія. Околодочний аж припинив їсти.

— Я говорив з Гальванеску.

Тюрин переповів суть розмови. Йому була потрібна допомога, а вовкулака залишався єдиним у місті, кому відживлений міг довіряти.

— Мені здалося, Гальванеску щиро вірить у те, про що говорив. Торочив про змієве провидіння. Запевняв, що до останнього не уявляв, хто я. Тільки подумати: мій батько і знаменитий Лазарус — одна особа, — Тюрин іронічно хмикнув. — А якщо це так, якщо батько таки спробував порятувати мене від долі й попросив Гальванеску провести безглузду операцію? Тоді хто написав у маєток про батькову смерть?

— Дідька лисого він говорить правду, — обурився вовкулака. — З самого початку вас дурив. Фанатикам не можна довіряти. Сам вірить і кому завгодно голову заморочить.

— Може, ви і праві, Парфентію Кіндратовичу, — замислився Тюрин.

— То… Що ви робитимете?

Олександр Петрович підняв штоф з хмелівкою. На дні здригнулися жаб’ячі очі. Нібито вони і надавали фірмовій оковитій «У кривого чорта» болотяно-солодкого смаку. Тюрин побовтав рідину, ніби шукаючи відповідь на дні, та знову опустив посудину на стіл.

— Рятувати Василину і, за можливості, не занапастити цей світ.

Обличчя вовкулаки просвітліло.

— Бог не без милості, нечисть не без щастя.

— Ходімо до Перетца. Маю дізнатися, що зашифрував Лазарус, тобто батько.

IV

«Пусти Змія — отримаєш дівку», — укотре прочитав Тюрин дике послання.

— Вчора ввечері принесли, — зітхнув Перетц і простягнув конверт. На титулі, замість підписів, стояв знак двоголовців, а всередині лежала брошка з чорними агатами у формі кадуцея.

— Стежать за нами, сучі діти, — крізь зуби проказав Топчій. — Мабуть, бачили, як я до професора приходив, тому сюди і принесли.

Уже кілька днів Перетц жив у музеї старожитностей. Інших працівників евакуювали, і професор сам себе зобов’язав охороняти експонати, перетворивши кабінет у сховищі, присвяченому Апі, на спальню і штаб з порятунку музею.

Менш ніж за тиждень з напудреного франта Фердинанд Іванович став схожий на старця з Латинського кварталу, на божевільного професора, якого за сумнівні досліди вигнали з Університету, а тепер йому подають лише колишні студенти. Костюм розгубив ґудзики, колись білий комір різав жовтизною, у чуприні плуталося павутиння, а під нігтями зібрався бруд.

— Сердешна Василиночка, як же так?.. — брудною щокою Перетца потекла сльоза.

— Ви переклали сторінки з книжки? Що там? — грубо запитав Тюрин.

Вони не мали часу на істерики. Хоч Олександр Петрович і запевняв Топчія у безпеці панни Айвс, сам не був настільки впевнений. Голубєв — божевільний, на його совісті вже два убивства.

— Так-так, дорогенький, — заметушився професор, витер обличчя, поправив замацані окуляри і витягнув стос паперів, списаних дрібним почерком. Потім прокашлявся, як на професорській трибуні, й обережно, як велику цінність, підсунув примірник Лазаруса з квартири Житоцької. — Досі не віриться, що ви його знайшли. На останніх сторінках у книзі — повний текст пророцтва Офаніти. Звісно, можна сперечатися про його оригінальність… Ви знали, що ваш батько володів давньою мовою десмодусів? Наразі вона майже втрачена! — Перетца трусило від хвилювання. Він знову зашарудів паперами. — Зараз-зараз. Мої знання далекі від ідеальних, а переклад не передає всієї краси і поетичності рідної мови упирів, але все-таки…

— Та читайте вже, бога ради! — не витримав Топчій.

Перетц незадоволено зиркнув, але нарешті знайшов потрібний аркуш:

— «Серце Змія має ожити у тілі обраного. Разом із серцем обраний-вмістилище має знайти і принести до місця великої перемоги і великої поразки Змія усі п’ять ключів. Три подарунки від видів. Дві згадки про Апі».

— З подарунками все зрозуміло. Про них є ціла легенда у Лазаруса, — нетерпляче мовив Тюрин. Перетц уже не вперше зачитував пророцтво. Тішився ним, як дитя. Аби не Василина, мабуть, і навала кощів не завадила би професору оголосити про визначне наукове відкриття. — Від короля джерел і водяних видів — священна риба, від богодрева і видів лісів, полів і луків — зерно. Від духів повітря, дрібних видів, демонів, чортів і упирів — народ букв. На панно у Кирилівській було шість значків. Це з серцем. Є ще пісня про пророцтво, яка закінчується… Парфентію Кіндратовичу, дорогенький, як закінчується та пісня?

Вовкулака відкашлявся і проспівав чистим приємним тенором:

— Дари богів я вже назвав. Є ще сльози матері, хай що воно таке. І «знак від матері». Знак Апі? Як його в біса притягти до Змія?

— Ковінька святої П’ятниці, — раптом прокинувся Топчій, — але це ж усе з наших справ.

— Так усе правильно, дорогенький. На це є пряма вказівка в Офінати. «Разом із серцем обраний-вмістилище має знайти і принести до місця великої перемоги і великої поразки Змія усі п’ять ключів». Має знайти і принести, — Перетца дратувала нетямущість вовкулаки.

— То ви гадаєте, що всі справи, які мені довелося розкрити, пов’язані? — запитав Тюрин.

Перетц зняв окуляри і потер запалені очі.

— Ви знаєте, дорогенький Олександре Петровичу, вчителю Змія — знаменитому Стагириту — належить вислів про те, що ціле завжди більше за суму його частин. Наприклад, війна залежить не просто від наявності супротивника і їхніх взаємовиключних бажань, а від значно більшої кількості факторів, від їхньої взаємодії. Але вивчення окремих причин аж ніяк не пояснить, чому ж та війна почалася. Стагирит учив звертати увагу на малопомітні зв’язки.

— Ха-ха, ви хочете сказати, що війна почнеться незалежно від того, розбуджу я Змія чи ні?

Професор змішався.

— Я не… Цього вам ніхто напевно не скаже… З іншого боку, якщо вже на те пішло, я вірю, що лише Змій здатен зупинити кощів. Я доведу… В мене є чудові викопні раритети. Там картини з перемог Змія… — професор заходився відкидати простирадла, що затуляли експонати.

Тюрин подивився на нього з жалістю. Коли світ валиться у тартарари, кожен шукає свої закутки для порятунку. Для професора це — артефакти з минулого. А для самого Тюрина? Ще кілька тижнів тому назвав би усмішку Василини. А тепер тільки згадка її імені викликала ніякове мовчання. Жоден до кінця не вірив у можливість щасливого порятунку.

— Добре, що дурно базікати. Треба дістати бісові ключі. Парфентію, на вас зерно. Воно у моєму кабінеті. У столі. Ключ ви маєте. І знайдіть Гальванеску, здається мені, він знає, де риба. На вас… — поліціянт розвернувся до професора і на мить замислився. — Спробуйте зрозуміти, що то за сльози матері й чи знак Апі є одним з ключів. Рештою займуся я. І ще одне, — Тюрин відвів убік вовкулаку. — Перекажіть Скалонне, що я хочу зустрітися.

— Я б вас не впізнав, Олександре Олександровичу, — промовив відживлений до огрядного чоловіка у штатському, що кутався у найтемнішому кутку «У кривого чорта».

— Зате вас неможливо сховати, пане відживлений, — не своїм голосом прохрипів Скалонне. Тюрин ледь притлумив посмішку, оцінюючи маскування: високий комір пальта, насунутий на очі капелюх-казанок, а під ним — пишні бакенбарди і лискучі щоки, які так часто кожен киянин бачив зі шпальт газет. Місце обирав людиноподібний з надією, що де-де, а тут ніхто не впізнає шефа міської поліції, бо просто не повірить у таку можливість.

— Навіть не знаю, чим ви їм допекли, але краще не висовуватися, — гострі очі уважно оглянули підлеглого. — А ви точно не причетні до того…? — Скалонне хотів сказати «звірства», але стримався.

— Ви хочете запитати, чи не подер я того домовика з Кирилівки у нападі люті, як це часто трапляється серед нечисті? Ні, це не я. І в мене є підстави стверджувати, що це справа рук тих, хто викрав панну Айвс і кого ви покриваєте.

— Ну-ну, дорогенький, не забувайтеся, — знову прохрипів поліцмейстер, — я заліз у цю діру тільки тому, що ви попросили. Ситуація у місті критична. До нас ідуть військові. І справа не тільки у кощах. Хоча ця бісова зараза, з якою ми нічого не можемо вдіяти, дає чудовий привід нас розчавити. Поки ви тут… — Скалонне нахилився ближче. — Зранку Четвертий відділ забрав Петюню. Нібито за участь у таємній революційній організації. Був обшук у Міській думі. Політичні розпускають чутки, що гласні з нечисті організували ложу змієпоклонців. Учора ввечері стріляли біля Арсеналу. І не через кощів. Люди і нечисть палили одні в одних. Ви розумієте, до чого йде? Місто роздирають на шмаття. Ми на пороховій діжці. Або ті, — Скалонне виразно звів очі догори, — віддадуть Київ на поталу кощам, а потім зайдуть більшими силами і випалять усе дощенту, або влаштують різанину дорогою до західного кордону. Війна з Цісарською Імперією от-от розпочнеться. Кому хочеться тримати в тилу заражене революційними ідеями місто?

— Я чув, органи влади планують евакуювати?

— І що — ви пропонуєте Скалонне тікати? — пишні вуса Київського поліцмейстера ображено здригнулися. — Я ніколи цього не робив і не збираюся починати. Це моє місто!

Відвідувачі за сусіднім столом злякано озирнулися.

— Тоді я вкотре пропоную нам допомогти один одному, — проказав Тюрин. — Я знаю, як здолати кощів. Але мені потрібні всі сили поліції.

Від подиву поліцмейстер звів брови, від чого заворушився капелюх-казанок.

Тюрин виклав свій план. Скалонне мовчки вислухав. Його обличчя залишалося незворушним, лише щоки здригалися від гри жовен під шкірою.

— Якщо навіть усіх зніму, це краплина в морі. За новими зведеннями, кощів уже кілька тисяч. Ви впевнені, що армія підключиться? Ставки зависокі. Хочу вас попередити. Петюню не просто так узяли. У міській поліції ще до вас оселився кріт з Четвертого відділу. У нашому місті нікому не можна вірити.

— Армія буде, — сказав Тюрин, не зводячи очей зі Скалонне.

— Якби мене попросив хтось інший… Отак — не розкриваючи подробиць… То вже б…

— Я знаю, Олександре Олександровичу. Ви маєте мені довіритися. Це єдиний шанс. Я пришлю Топчія по фенікс.

Скалонне невпевнено кивнув. Тюрин підвівся і швидко, не обертаючись, попрямував до виходу. Якщо йому не вдасться переконати Вишиєвського, вся міська поліція загине на його прохання.

Управління генерал-губернатора нагадувало вокзал. У дворі стояло кілька екіпажів, гарцювала спеціальна охорона, на підводи вантажили меблі, картини й коробки з теками. Відживлений помітив кілька ящиків під маркою Марцинчика. Губернська влада ризикнула прихопити живий сік. Люди з підозрою поглядали на синьопикого, лише приставлений до коней канькач привітно всміхнувся, похитав гострими конячими вухами і продовжив підгодовувати кобилу.

— Прошу за мною, — наказав ад’ютант і під здивовані погляди охорони провів Тюрина до Вишиєвського.

У кабінеті Олексія Митрофановича панував той самий чемоданний настрій. Шафи світили голими полицями, коло канапи стояла батарея перев’язаних мотузками книжок. На башті з тек, як весільний генерал, красувався фікус в очікуванні на переїзд.

Вишиєвський, як і минулі рази, сидів за столом і щось швидко писав. Пов’язка на вибитому оці трохи сповзла й оголила потворний шрам на вилиці.

— Олександре Петровичу, добре, що зайшли, — чиновник указав на крісло, ніби це він, а не Тюрин просив про зустріч. — Що ж, розповідайте, як успіхи у боротьбі з кощами. Коли нарешті позбудемося огидних перетворених?

Відживлений однією рукою переставив забиту документами коробку і, не знімаючи зимової шинелі, всівся на звільнене місце.

— Бачу, навіть ви не вірите в успіх, якщо вже розпочали евакуацію, — Тюрин обвів поглядом кабінет Вишиєвського.

— Ні, це не через кощів, — спокійно відказав чиновник з особливих доручень, ставлячи підписи на черговому документі. — Хоча міська влада могла б краще виконувати свої обов’язки. Прошу забрати!

Ад’ютант, що завів його до кабінету, попри негучний окрик, зреагував миттєво. Схопив зі столу теку і безшумно вибіг.

— Скажу вам чесно, Олександре Петровичу, — провадив Вишиєвський, — часи складні. Імператор уже підписав указ про загальну мобілізацію і початок війни. Оприлюднять з дня на день. Сюди вже рухається восьма армія Брусова. Вони і переберуть владу від цивільних до подальших вказівок. Офіційно — для звільнення міста від кощів. Реально — для приборкання нечисті й перетворення Києва на надійний тиловий плацдарм. Я залишаюся до їхнього прибуття і передаватиму справи. Звісно, говоритиму і про вас. Надійний агент-людиноподібний буде корисний і за таких нових умов. Хоча доведеться постаратися. Генерал Брусов не прихильник ліберальних методів. Чесно кажучи, на дух не переносить нечисть. Майбутнє є лише у тих, хто підтримуватиме людей. Сподіваюся, ви це розумієте, Олександре Петровичу? — чиновник передав ад’ютанту чергову порцію паперів.

Тюрин усе чудово розумів. Вишиєвський і сам боявся Брусова. Боявся виявитися не таким корисним, як розповідав у донесеннях. Попри всі намагання Четвертого відділу, групи змієпоклонців продовжували множитися. Цьому сприяла навала і страх перед кощами. Але столичні з’ясовувати не будуть. За революційну стабільність мав відповідати Вишиєвський. І він не впорався з завданням.

— І як ви хочете, щоб я постарався?

— М-да, — чиновник звів на Тюрина розчароване око, — я думав, від вас буде більше зиску. Хай там як, мені потрібен Дмитро Донцов і його найближчі поплічники. Якщо назвете когось з упирів, узагалі чудово. Я вже наказав розшукати й арештувати всіх людиноподібних із зошита Богрова. І тоді ми поговоримо про вашу подальшу долю.

Вишиєвський самовдоволено сплів пальці.

Тюрин мало не розреготався йому в обличчя: «Ти просто не уявляєш, що відбувається у місті. Засів на Печерських пагорбах і думаєш, що можеш роздавати накази».

— У мене інша пропозиція, Олексію Митрофановичу, — Тюрин розстебнув шинель і заклав ногу за ногу. Вишиєвський скривився на фамільярне звернення, а ще більше на брудний черевик. — За тиждень — 25 грудня — козацький полк і саперний батальйон з Київської фортеці мають допомогти остаточно подолати кощів.

Вишиєвський кілька секунд витріщався єдиним оком, а потім криво посміхнувся:

— Ви збожеволіли? З якого дива ви наказуєте армії?

— З того дива, Олексію Митрофановичу, що я єдиний розумію, що реально відбувається в місті. У цю мить водяники з групи Донцова вже заклали колби з феніксом під опорами залізничного мосту — єдиного залізничного шляху з Києва. Вони підірвуть міст, якщо ви не виконаєте моїх умов. А щоб ви остаточно переконалися у силі моїх намірів, — Тюрин поглянув на стінний годинник, — вам мають з хвилини на хвилину повідомити про вибух на південному складі Балабухів.

Вишиєвський зблід. Єдине око палало, наче хотіло спопелити Тюрина.

— Кощі й навіть революційна нечисть здадуться вже не такими страшними, коли доведеться повідомити до столиці, що вони не зможуть отримати сухе варення, так, Олексію Митрофановичу? Цікаво, чи встигли у палаці запастися зіллям для спадкоємця?

— Як ви смієте? — чиновник скочив з-за столу і вхопився за шаблю, але в останню мить не зміг витягти — вона застрягла у піхвах.

— Водяники чатуватимуть опори, доки не отримують від мене зворотного наказу. Якщо армія не прийде, міст упаде. Якщо я зникну і не зможу з ними зв’язатися, міст упаде. Я даю вам шанс не тільки забезпечити безперебійну доставку сухого варення до столиці, а й урятувати Київ від кощів. Безпрограшна угода.

— Ад’ютанте! Я вимагаю негайно наряд до мене в кабінет! — закричав Вишиєвський. — Ви арештовані, Олександре Петровичу, за державну зраду і змову…

— Олексію Митрофановичу, — до кімнати забіг схвильований молодик, що доти забирав підписані папери. — Щойно повідомили. Склади Балабуха підірвали!

— Всі? — остовпів Вишиєвський.

— Горять усі. Але поки що немає відомостей, скільки втрачено…

— Арештувати!

Тюрин підвівся і кровожерно посміхнувся до ад’ютанта. Чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторі не наважувався діяти самостійно. Про силу синьопикого поліціянта вже ходили легенди.

— Олексію Митрофановичу, у Києві ще десять складів інших постачальників. Ви ж хочете знати, яким ще загрожує небезпека?

Вишиєвський закрутив оком. Олександр Петрович просто бачив, як мученицьки той обирає, що робити.

— Вийдіть! Так, ви!

Ад’ютант сховав здивовані очі й позадкував у двері.

— Навіщо вам армія?

— Це вже інша справа, — посміхнувся Тюрин і приготувався розповідати свій план.

Місто засипало снігом. В інший час діти всіх видів уже бавилися б у крижані фортеці. Різдвяні ярмарки гриміли б до ранку, а святкова ілюмінація була б видна навіть з лівого берега Дніпра.

Але тепер ліхтарі горіли лише в центрі. Навіть у помешканнях воліли менше світити. Відчувався брак гасу і дров. Містяни щільно запинали фіранки, дехто забивав вікна. У Будинку зі зміями на Житомирській було темно. Тюрин не знав, куди подівся Тропінкін, але сподівався, що вибрався з міста до остаточного карантину.

Стрітенська церква видавалася покинутою. Молодий місяць вийшов з-за хмар і освітив ідеально-білу поверхню перед входом. Тюрин штовхнув двері та про всяк випадок витягнув вогнебій.

Усередині пахло сирістю і запустінням. Від кроків пішла луна. Тюрин дослухався. У церкві було порожньо. Він запалив гасницю, що приніс із собою, й освітив приміщення. Іконостас зняли. Уламки досі валялися попід стінами. Вівтарна частина вже не здавалася загрозливою. На колись золотій стіні хтось вугіллям вивів знак Апі.

— Я прийшов, — проказав Тюрин. — Я зроблю те, що ти хочеш. Я виконаю угоду, але мені потрібна твоя допомога.

Тюрину здалося, що тіні у кутках загусли, але ніхто не відгукнувся.

— Змієнога потворо, ти хочеш відімкнути сина чи ні? Ось я — вмістилище його серця, — Олександр Петрович, наче на хресті, розвів руки. — Чого ти чекаєш?

І знову йому відповіла лише слабка луна.

— Тьху! — Тюрин повернув вогнебій до кишені та прикрутив гасницю. В останню мить йому здалося, що у вівтарній частині щось поворухнулося. Він обернувся, але так нічого і не побачив.

— І як там старенька Апі?

Перед Стрітенською зі зброєю у руках стояв Вальдемар Голубєв. За його спиною маячіли Огірок з Адамчиком. — Ви вже отримали всі ключі, милий мій? Годинник цокає, панна Айвс на вас чекає.

— Де ти її тримаєш? — Тюрин не став виймати руки з кишень. Він стояв на сходах і був на кілька голів вищий за двоголовців.

— Там, де вам не дістати, будьте певні. Без ключів.

— І що далі?

— А далі буде так, як ми домовлялися. Я зніму всю охорону з Кирилівських пагорбів. Ба більше, мої дружинники вийдуть палити кощів. Вам буде потрібно лише дістатися входу в церкву. За вами до підземелля зайду я. А там — як карта ляже, — Вальдемар божевільно посміхнувся.

— Ви впевнені, що зможете його вбити?

Вітер проніс по площі снігові змійки. Починалася заметіль.

— Будьте певні. Ребро Ольга вже в мені, — Голубєв поплескав себе по боці. Тюрин не став уточняти, що саме має на увазі Вальдемар. — Я відчуваю його силу. А ви?

У Тюрина стислося в грудях. Він силкувався не зрадити цього. Єдине, на що він міг покладатися, це що Голубєв не помиляється і йому таки вдасться вбити Змія до того, як той утопить світ у крові.

— Тримайте, тато просив вам побажати успіху. У вашому випадку смерть — це вже великий життєвий успіх, — Голубєв простягнув згорток. Ще не взявши його до рук, Тюрин знав, що це скринька з народом букв.

— Василина і всі, хто прийде зі мною, мають піти звідти живими і неушкодженими.

Голубєв неохоче кивнув, випростав руку, ніби вітаючи сонце, і театрально промовив:

— Новий Віщий Ольг присягається. Звісно, якщо вони самі захочуть… — І вже серйозніше, крізь зуби додав: — Обіцяю. — Тюрин забрав скриньку.

V

— Бісового доктора, бодай йому повилазило, ніде немає, — Топчій по-собачому струсив сніг з башлика. — Аж на Трухашку перся. Добре, що водяники оборону тримають. А то вже був би не Парфентій Кіндратович, а кощ-сарака, гола сра… — вовкулака вчасно зупинився і стишено запитав у Перетца, — як він?

— Як бачите, дорогенький, — зітхнув учений. — Два дні нікуди не виходить. Сидить над мапою, щось креслить, планує. Серце кров’ю обливається. Пробачте, але не могли б ви переставити? — Перетц указав на пакунок, який Топчій безцеремонно бухнув на завалений паперами стіл.

— Ясно що, — схопився вовкулака, підняв пакет і з насолодою втягнув повітря. Запахло шинкою, квашениною і солоним оселедцем. — Ви би бачили чергу, — голосно проказав, так щоб було чутно у кінці кімнати, — з версту, від бакалії Єлисеєвих аж до Думи. Але в мене там брат у перших прикажчиком. Як почув, що то для вас, Олександре Петровичу, всіх відьом розігнав. Та вони, направду, і самі з повагою голови посхиляли. Не знаю, хто ті плітки розпускає, але вже вся київська нечисть знає, що ви ладнаєтеся Змія пустити.

Попри зауваження професора, Топчій таки почав викладати на стіл припаси. До запахів, що за кілька день безвилазного сидіння людини і напівмерця накопичилися у камері зберігання експонатів, додалися аромати дешевого шинку. Останніми вовкулака витягнув загорнутий у папір шмат сирого м’яса і штоф хмелівки, які дбайливо відніс відживленому.

Топчій мав рацію. Чутки розповзалися, як кощі. На кожному перехресті гуділи як не про навалу і майбутню війну, так про те, що синьопикий поліціянт збирається пробудити Змія. Мавки, польовички, відьми й русалки почали залишати на сходах до міського музею кошики з подарунками відживленому. Хліб, булки, різдвяні ковбаси й інші делікатеси, яких зараз так потребував Київ. Тюрин просив припинити, лякав буцегарнею, нацьковував вовкулаку, але нічого не допомагало. Щодня когось зустрічав біля дверей.

Раз мало не роздушив маленьку дівчинку-злидня, що в очікуванні задрімала на ґанку. Голі ноги аж світилися від холоду, з довгих гострих зубів крапала слина, але вона таки простягла Тюрину не зрозуміло як збережене яблуко.

— Як вони не розуміють? Війна знищить і їх, — лютував Тюрин уже у кабінеті. — Парфентію Кіндратовичу, я скільки вам казав. Не смійте торкатися тих підношень. Женіть утришия. Ще раз побачу — будете бідні!

— А я що? Вони ж як краще, — виправдовувався Топчій, але з того дня потік кошиків зупинився.

Ще за якийсь час до музею залетів Дмитро Донцов. Котолуп крутив головою, нервово сопів, здіймав руки. Від надміру енергії ні на мить не міг зупинитися. Перетц злякано забився у куток.

— Усе йде за планом, товаришу! Інші загони як почули, що ми йдемо відмикати Змія, постановили битися до кінця. Четвертий відділ спробував тиснути на водяників, зловили Карася Грубого і ще кількох. Але ви знаєте Лобаста. Водяники без його наказу рота не розтулять. А він з нами. Будьте певні, ніхто не здасться. Я говорив з упирями. Сквирський і Вишневецький готові приєднатися. Інші «батьки» чекають на рішення Танського. Той думає: боїться, щоб не повторилося 1863-го. Але згодяться. Будьте певні. З вовкулаками гірше. Забарикадувалися на Плоскій. Хочуть свою республіку. Буду сьогодні з тими дурнями говорити. Розвідка доповіла, що, як ви і передбачали, кощі стягуються до Кирилівських пагорбів. З усього міста. Кажуть, Звіринець уже чистий. Тож усе спрацює. Немає сумнівів. Ми чекаємо на Змія.

Тюрин незадоволено подивився на балакучого революціонера: «Оце б вони здивувалися, якби дізналися мої справжні наміри».

— А якщо Четвертий відділ за вами аж сюди простежив?

— Ні, ні і ще раз ні, — заторохтів котолуп. — Нам допомагають алконости. Один скинув мене аж на дах. Кілька перелесників у моїй подобі крутяться містом. Сподіваюся, кощі їх не схоплять. Хоча це буде героїчна смерть за нашу спільну справу.

— Я радий, що ви домоглися єдності. Цього нечисті не вистачало. Але у вас окрема роль. Основний удар візьме на себе армія. Вас я проситиму закрити, — Тюрин підсунув Донцову мапу, — схил з Реп’яхового яру. Там людям не розвернутися, а кощі вже засіли. І дуже прошу не вступати у бій з людьми. Для цього ще буде час. Найперше потрібно винищити кощів.

Тюрин серйозно подивився на вихра. Найменше хотів, щоб його операція з винищення кощів перетворилася на бійню нечисті з людьми.

— І відімкнути Змія! Я передам ваш наказ, — Донцов узяв під уявний козирок і закрутився з кімнати.

— Ви б поїли, — Топчій провів вихра назад на дах і знову простягнув відживленому сире м’ясо. — Зовсім з лиця спали.

Ряба пика сяяла турботою.

— То ви впевнені, що сльози матері — це оце? — Тюрин проігнорував пропозицію вовкулаки. Натомість підняв темну пляшечку. На дні бовталася важка масна рідина.

— У пророцтві Офаніти, — Перетц знову зашарудів паперами, хоча вже давно вивчив текст напам’ять, — написано: разом із серцем…

— …обраний-вмістилище має знайти і принести усі п’ять ключів. Уже чув. Сам того не знаючи, всі сім місяців у Києві я вже шукав ключі, — перебив Тюрин.

— Ми з Парфентієм Кіндратовичем, — Перетц ображено скривився, — проаналізували ваші справи і дійшли висновку, що сльози матері — це ніщо як рідина з тіла покійного Ярослава Тумса. Він був одним із затаврованих Апі. До того ж, жертвою стосунків з матір’ю…

— А якщо це не воно? — Тюрин знову підняв пляшечку.

— Печать не відімкнеться, — вибалушив очі Перетц і в цю ж мить спохопився, — але я переконаний…

Тюрин не став дослуховувати. У них залишалося три дні, щоб знайти останній артефакт — знак Апі. Олександр Петрович уже розпорядився встановити стеження за затаврованими гімназистами. Хай як йому цього не хотілося, за відсутності іншого рішення доведеться викрасти когось із хлопців. Дати встановлені.

VI

Тюрин незадоволено покрутився на жебрацькій постелі. Гасниця давно вигоріла, тиша у підвалі свідчила, що професор пішов на черговий огляд порожнього музею. Вважав, що так може убезпечити експонати від злодіїв. Відсутність природного світла позбавила можливості стежити за часом. День, ніч — усе поглинула темрява.

На самоті голову охоплювали сумніви. А що як Голубєв не зможе убити Змія і цар людиноподібних повстане?

Тюрину хотілося вірити, що батько ховав серце, щоб його порятувати. Але було й інше пояснення. Батько бажав, щоб Змій залишався мертвим. Хто як не Тюрин-старший мав уявляти всі жахи приходу Обадії? Саме батько порушив спокій Змія, прикликав Апі, прирік свого сина на роль вмістилища, а отже, відповідав не тільки за вчинене, а й за майбутнє.

«Чому ж тоді він так безглуздо і марно помер? Чому не залишив жодних пояснень чи інструкцій? Куди чесніше було б дати мені вибір — повертатися у Межу чи тікати світ за очі, — мучився Олександр Петрович. — Хоча якби я не застряг у Києві, то ніколи б не пізнав Василину… А вона б не опинилася у лапах Змія».

— Твоє життя проти сотень тисяч, — уголос, ніби звертаючись до Василини, проказав Тюрин. — Я знаю, що ти обрала б самопожертву. Це легкий вибір. Набагато важче визначитися, хто ж я такий — людина чи людиноподібний. Бо якщо людина, то Змій має померти, а ти — жити. Як нечисть, я маю віддати все заради Обадії.

Серце Змія у грудях вимагало другого. Але те, чим він був останні тридцять три роки, заперечувало.

Раптом Олександр Петрович напружився. Десь у фойє почулися кроки. Звук наростав. З коридору долинув знервований шепіт. Двері відчинилися, і до підвалу хтось обережно прослизнув. Поліціянт намацав револьвер і приготувався до атаки.

Жовте електричне світло, наче удар блискавки, освітило підвал. Відживлений на мить склепив засліплені очі. А коли зір адаптувався, побачив перед собою професора. Той мав вигляд, ніби повернувся з зустрічі з привидом.

— Там до вас прийшли, — ошелешено проказав професор. Гасовий ліхтар у його руці продовжував недоречно горіти.

— Якого дідька? Хто?

Перетц боязко зазирнув у обличчя Тюрину, потупцяв на місці й показав ліхтарем у бік входу. З тіні ідола богодрева вийшов високий і блідий Рапойто-Дубяго. Він мовчки кивнув і вивів з-за спини хлопчика. Це був гімназист Яків Кендрик. Тюрин здригнувся від огиди.

Зовні Кендрик не змінився: блідий від сидіння за книжками, зіщулений і серйозний. Його місце за дошкою з шахами, а не у темному, забитому порохами підвалі. Звичним, давно відпрацьованим жестом Кендрик поправив окуляри і потер з вухом. Жодна зморшка не здригнулася на його обличчі, ніби він був механічною лялькою, заведеною ключем. Очі за скельцями спалахнули золотом.

— Що ти з ним зробила, змієнога почваро? — просичав Тюрин. Він звів курок і спрямував у бік гостей.

— Спокійно, — проказав Рапойто-Дубяго і затулив хлопчика рукою. — Вона хоче допомогти. Ви ж самі кликали.

— Якого біса ви з нею робите? Договір крові?

Рапойто-Дубяго ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що питання не на часі.

— Апі знає, що жінка у Кирилівських печерах. З нею п’ятий ключ.

Ніби на підтвердження слів людополіціянта, Кендрик закасав рукав і оголив татуювання — знак Апі.

— А що буде з дитиною?

Людополіціянт нахилився до Кендрика. Очі Рапойто-Дубяга на мить зробилися скляними. Жодного звуку так і не пролунало, а губи хлопчика залишилися незворушними.

— Одне й те саме торочить, — незадоволено переклав Рапойто-Дубяго. — Вона має ключ, готова допомогти. Ніби й не розуміє, про що ви запитали. Життя хлопчика не має для неї ваги. Але з того, що я відчуваю, — людополіціянт сказав це так, ніби не існувало іншого способу передати їхній зв’язок з Апі, — найважливіше для неї — відімкнути Змія. Потім ми будемо їй не потрібні.

Тюрин сховав зброю, присів на край столу і спідлоба поглянув на хлопчика. «Ще одна випадкова жертва в ім’я Змія. Йому ж стільки, скільки було мені, коли батько прирік мене на роль вмістилища…»

У коридорі знову почувся гамір.

— Ґав не лови! Тобі-тобі кажу, пузиряко. А щоб ти на шкуринку зсох, щоб тебе морози скували, а мор рибу перетовк. Та скажіть йому вже, докторе. Сил моїх з вами немає, — пролунав знайомий голос, і до підвалу ввалилася колоритна компанія. Першою тупцяла жива снігова баба. Її у плечі шпиняв вовкулака. За ними, кліпаючи підсліпуватими очима, ховався доктор Гальванеску, вбраний у кожух візника і велику вушанку. Від костюму змієголовця не залишилося і сліду.

— Оцей аквус, чорти б його з’їли, ледве додибав. Бачте, мороз. Сніжок притрусив, а воно вже й ходити не здатне.

Під ногами у «снігової баби» розповзлася калюжа. Паморозь станула з огрядного тулуба, і Тюрин упізнав гидкого водяника, що допомагав доктору у Кирилівці. Топчій витер обличчя і здивовано витріщився на присутніх. Побачивши Рапойто-Дубяга, навіть потягнувся взяти під козирок, але вчасно спам’ятався.

— А що це ви всі тут робите проти ночі?

— Де ви їх знайшли? — сухо запитав відживлений.

Очі вовкулаки ще більше округлилися.

— Коло залізничного мосту. Там ціла вистава. Водяники біля опор ополонки прорізали. Якесь зілля п’ють, щоб у воді не замерзати. Щогодини міняються. А ще, — вовкулака мало не розреготався, — оточили себе огорожею з кощів. Тримають за сіткою, немов злих собак. Мабуть, щоб Четвертий відділ до мосту не підходив. А Мокрого Лина, — Топчій показав на водяника, — водопузі зусібіч обступили й аж сюди вели. Всю дорогу співали. Він у них що — підвищення отримав? — околодочний розвернувся до Гальванеску. — І чого ви, причинні, ховалися?

Тільки тепер Тюрин пригадав, де бачив водяника. Його обличчя і справді було знайоме. Мокрий Лин сидів у кущах, коли знайшли тіло Ющинського.

— Нічого ми не ховалися! — запищав Гальванеску. — Самі до вас ішли. Але… втрапили до водяників, а ті ніяк не хотіли відпускати, доки Парфентій Кіндратович з Пузирем не поговорив. Ми з Кирилівської втекли, тільки-но звідти пішли двоголовці. Чули, що вони з домовиком зробили. Думали потім вас розшукати, — винувато проказав доктор і вже зовсім пошепки додав, — то ви таки готуєтеся відімкнути Змія?

Тюрин проігнорував запитання. Змірив Гальванеску важким довгим поглядом, обійшов стіл і, як мировий суддя на засіданні, зайняв чільне місце.

— А ви, докторе, не припиняєте дивувати. Про Ющинського теж брехали? Від початку полювали на рибу? Тепер вона, як я розумію, у череві Мокрого Лина.

Гальванеску вже заїкнувся виправдовуватися.

— Краще мовчіть. Водяник мені потрібен. І навіть Апі, — Тюрин кивнув у бік Кендрика і Рапойто-Дубяга. — Але навіщо мені ви?

— Я знаю ще один вхід до підземелля Змія. За межами церкви, — випалив доктор і зіщулився. — Це давня капличка на Кирилівському кладовищі. Але її охороняють найзапекліші двоголовці та брати Ольга.

Тюрин мить роздумував, а потім кивнув: хай як йому кортіло витрясти душу з Гальванеску, смертей ще буде предостатньо.

«Перша армія Обадії, — кисло подумав Олександр Петрович, оцінюючи присутніх. — І я його полководець, а ім’я мені — вмістилище для ключа», — а вголос промовив:

— Маємо всі п’ять ключів. Готуємося до штурму. Змій на нас чекає.

Капличка — вхід до підземелля, про який говорив Гальванеску, містилася на кладовищі Кирилівської богодільні. Занедбані хрести та зчорнілі надгробки свідчили, що цвинтар давно забутий. Колись тут ховали жителів присілків. Потім, у старих могилах, божевільних. Кілька невеликих гробівців тільки підкреслювали убогість.

Тюрин продерся туди з Нагірної на розвідку. Мав сам оцінити ситуацію, перш ніж штовхати інших на смерть. Побачене вразило. З усіх кінців безупинно йшли кощі. Ті, що вже дісталися пагорбів, обсіли їх, як осіннє вороння. Здавалося, кощі чекали. Завмерли у викривлених позах і лише зрідка здригалися від голосних звуків. Повертаючись до музею, Олександр Петрович вимушено спостерігав, як Мстиславською за чортом гналося щонайменше десяток кощів. Але до кінця вулиці не добігли, ніби щось стримало скажений рух. Зупинилися, дослухалися і повернулися назад.

Трохи менше кощів зосередилося на півночі, з боку Дмитрівського провулку. Юрмища наче тримали почесний караул навколо Кирилівської церкви, не підходячи ближче ніж на двадцять кроків, але й не полишаючи уявний периметр.

Останній день перед виступом Тюрин зосередився на детальних інструкціях для учасників штурму. За його планом, Кирилівська мала бути оточена з усіх боків. Ще й так, щоб люди і нечисть максимально не перетиналися.

Армія повинна була зайти зі сходу — з боку Кирилівської площі. Широкій простір давав можливість для маневрів і використання важкої зброї. Тюрин сподівався, що гучними діями армія відтягне на себе якнайбільше кощів.

Поліція невеликими групами мала просуватися з боку Куренівки і житлових районів на півночі від Кирилівки. Туди було важко дістатися. Кощі окупували Куренівку з початку навали. Вже ніхто толком і не знав, чи залишилися там неперетворені. Але місцеві околодочні й городові — єдині, хто міг знайти безпечні шляхи. Тюрин наказав Донцову виділити на кожну групу поліціянтів кількох дужих людиноподібних. Дахами мали пересуватися алконости і попереджати про небезпеку.

Основні сили нечисті Тюрин вирішив кинути на Реп’яховий яр, що підходив до Кирилівської церкви з півдня. Густий сніг, відсутність нормального огляду робили цю місцевість незручною для армії. А от лісові види могли розгулятися чи бодай вчасно сховатися у деревах.

Олександр Петрович подивився на мапу. Під час розвідки знайшов зручну стежку до Кирилівського цвинтаря. Вона йшла від Мстиславської. «Доведеться дертися нагору, — подумав Тюрин, укотре оцінюючи місцевість. Стежка проходила між позиціями армії і груп Донцова. — Якщо вони спрацюють, кощів тут залишиться небагато. Але ми будемо самі». Тюрин вирішив ні нечисті, ні людям не розказувати точного місця, де вони підуть. Знали тільки свої.

Неподалік кладовища розташувалися жовті корпуси божевільні. Відживлений вирішив розділити свою «армію». Тюрин мав продиратися до входу в підземелля. Рапойто-Дубяго, з мовчазної згоди Апі, зголосився прикривати його шлях з жовтих корпусів.

— Якщо засісти на другому поверсі ось цього будинку, — Олександр Петрович тицьнув у мапу, — то буде видно всю стежку.

— Так. Я підірву сарай у дворі. Це буде знак, що можна йти. Та й кощі, якщо які залишаться, до мене потягнуться, — з ентузіазмом сказав Рапойто-Дубяго.

— Але тут таке. Я не знаю, що у тих корпусах. Підозрюю — кощів під зав’язку. Це завдання може бути квитком в один кінець, — чесно попередив Тюрин.

— Усе краще, ніж постійно чути у голові її, — Рапойто-Дубяго ледь помітно кивнув у бік хлопчика-Апі, що сидів коло столу. Біля Кендрика не замовкаючи тупцяв Перетц. Вже кілька днів намагався «заради науки» налагодити діалог з Апі.

— Тоді у Стрітенській вона міцно зайшла у мою голову. Що було тиждень після того, досі не пам’ятаю. Отямився, коли вже виносив Кендрика з його будинку. Мабуть, доти Апі повністю мене контролювала. А потім наче на нього переключилася.

— Вам ще пощастило, — Тюрин теж подивився на хлопчика. Кендрик сидів, немов заморожений. Тільки повіки подеколи здригалися над золотими очима.

— Ага, пощастило, — крізь зуби процідив Рапойто-Дубяго. — Ви не уявляєте. Це наче мати у голові рій тарганів. І кожна комаха постійно щось торочить, рипить, скрегоче. А коли вона воліє, щоб я її почув, голоси об’єднуються. Може, хоч у жовтому корпусі заткнеться, — посміхнувся людополіціянт. Тюрин подивився у бліде стомлене обличчя і згадав, що Рапойто-Дубяго майже не спав від того дня, як зайшов разом з Кендриком до музею.

— Краще самогубство, ніж пустити таких, як Апі, у цей світ. Я б усе віддав, щоб тоді не заходити до Стрітенської. Я зараз навіть посцяти без її дозволу не можу. Сподіваюся, у вас більше свободи, — Рапойто-Дубяго виразно подивився на груди Тюрина.

Олександр Петрович промовчав. Серце з ним не розмовляло, але від того не було легше.

— Вам знадобиться допомога, — відживлений окинув оком сховище. Водяник плюскався у балії, яку звідкілясь притяг Топчій. Гальванеску грів воду на примусі. Біля нього стояло відро зі снігом. Топчій примірявся до зброї. Однією рукою тримав модернізовану під вогонь фенікса гвинтівку Мосіна, другою зважував вогнебій. Рапойто-Дубяго простежив за поглядом Тюрина.

— Віддайте Топчія. Хоч і бровко, але кігті має.

— Даремно ви так про вовкулак, — скривився Тюрин.

— Ніби це не він вас покусав? Хоча так, Парфентій у своєму роді унікальний. Здебільшого вовкулаки тупі й ледачі. А цей за посаду тримається. То що — не дасте?

— Беріть Гальванеску.

— Оглашенного? Без пам’яті впаде ще на підступах. Тим більше, без нього водяник — що віслюк без моркви.

Не змовляючись, обидва знали, що Тюрин мав іти з Мокрим Лином і хлопчиком-Апі.

Суперечку зупинив Перетц. Він непомітно підійшов до поліціянтів і проказав тремтячим голосом:

— Заради Василиночки, заради людиноподібних, готовий допомогти чим зможу.

Обидва поліціянти здивовано розвернулися до професора, ніби тільки-но згадали про його існування. Рапойто-Дубяго ще спробував сперечатися, але вибору не було. На позір делікатна статура Перетца виявилася достатньо витривалою. Принаймні він не впав, коли людополіціянт обкрутив його важкою німейською шкірою, що єдина з пластичних матеріалів витримувала вогонь фенікса, і навісив йому на плечі вогнемет.

— Гнучкий рукав зроблений з німейської шкіри, брандспойт — з драконячого скла. Це найміцніші матеріали на світі. Але і їх вистачить хіба на вечір. Тож пильнуйте шланг. Коли стане зовсім червоний, краще кидайте весь вогнемет. Але не під ноги, а в кощів, — інструктував Рапойто-Дубяго.

Професор тільки кліпав очима. В обмундируванні нагадував перестиглого сніговика, що от-от завалиться від весняного сонця.

Офіцерський парабелум, марний у боротьбі з кощами, Рапойто-Дубяго віддав гімназисту. До нього додаткові магазини зі звичайними та спеціальними: срібними, осиковими й заговореними кулями, що вражали більшість видів людиноподібних. Хлопчик-Апі загадково посміхнувся, але зброю взяв. Тюрин не знав, чи зможе той нею скористатися. «Раптом що — будуть додаткові набої мені», — подумав відживлений, розпихаючи по кишенях вогнебої.

Топчій любовно погладив гвинтівку. Її багнет виблискував драконячим склом, щоб не згоріти у пекельному полум’ї феніксових куль. За спиною у вовкулаки висів малий вогнемет, на плечі — кілька сажнів мотузки, на грудях — шкіряний патронташ, на лоба Парфентій Кіндратович натягнув каску пожежника. З обох кишень вовкулаки стирчали вогнебої. Здавалося, штани от-от упадуть під їхньою вагою. На шиї бовталася пляшечка з вовкуліном.

У такому вбранні Топчій став одночасно схожим на пожежника і злидня Петюню, що полюбляв начепити лахміття й удавати гвардійця, що охороняє внутрішній двір поліційного відділку. Навіть професор мав серйозніший вигляд.

— А що? Я планую дійти до кінця і побачити Змія, — сказав Топчій у відповідь на іронічні посмішки. — Ще будете дякувати, що Парфентій Кіндратович такий завбачливий. Думає про всіх і на сто кроків наперед.

Навіть водяник забулькав від сміху. Жовті очі вовкулаки залишалися на диво холодними. Серце у грудях Олександра Петровича підступно стиснулося.

— Вирушаємо! — наказав Тюрин.

Порожній музей здригнувся від кроків невеличкої команди. Темні портрети байдуже спостерігали за виступом. У залах стояли холод і сирість. Перетц із болем оглядав стіни. Тюрин знав, що він мовчки прощається. Якоїсь миті професор порівнявся з відживленим, попросив нахилитися і прошепотів у саме вухо:

— Голубчику, я перечитав Лазаруса. Знаєте, від дошки до дошки. Одним махом, — Перетц зам’явся під суворим поглядом Тюрина. — Мені здається, ваш батько не вважав Змія абсолютним злом. Обадія любив свій народ. Навіть на смерть пішов заради миру. Але то вже мої домисли. Словом, як кожен бог, Змій любить виконувати прохання обраних. У цьому ж і є сутність бога — чути молитви. Попросіть про потаємне. Про те, чого бажаєте найбільше. Він має почути.

Навіть ранкові сутінки не приховали, як заблищали очі Тюрина. Залишитися живим? Знову стати людиною? Мати шанс на життя з Василиною? Забути про все, як страшний сон? Хіба не про це він мріяв увесь час у тілі напівмертвого? Десь у грудях дало про себе знати серце Змія.

— Постарайтеся вижити, професоре, — тільки і сказав Тюрин.

VII

— Парфентію Кіндратовичу, рябої кобили син, ви можете стулити писок і не плюватися? Он кістяк сіпнувся. Завчасно набіжать, — прошепотів Тюрин. Навіть Гальванеску засичав на вовкулаку. Нервова напруга потребувала виходу.

Ховалися у заметі. Сніг утворив природні шанці між двома старими березами. З боку Кирилівської площі вже лунали вибухи і канонада. Тюрин не знав, скільки людей вдалося залучити Вишиєвському, але билися гучно. Дерева здригалися від вибухів. У небі істерично кричали сірі ворони. З боку Куренівки підіймалися стовпи диму. Поблизу кощів не було, і Тюрин сподівався, що так буде і далі.

Рапойто-Дубяго з Перетцом уже мали дістатися жовтих будинків. Поки що все йшло за планом.

Незважаючи на напруження останніх днів, Тюрин укотре здивувався, як химерно тасує колоду доля у цьому місті. «Справжнє об’єднання видів — мрія Обадії, що принесла йому перемогу у Великій війні. Може, і нам пощастить?» — кисло думав сищик, ще раз і ще раз перебираючи свою команду.

Поруч з ним людина, що фанатично вірить у Змія; хлопчик, захоплений Апі; водяник зі священною рибою у череві. На тому боці пагорба — людополіціянт, який прагне позбутися влади змієногої, і професор, готовий ризикнути усім заради людиноподібних. Тюрин подивився на Топчія. Навіть не встиг запитати, чому вовкулака дереться у лігвище Змія. Теж сподівається на повернення Великого Воїна чи просто виконує наказ шефа?

Зимове сонце сховалося за хмарами. Згасли бані Кирилівської. Самотні промені, як списи, протяли небо. У прозорому химерному повітрі увиразнилися звуки. Тюрину майже захотілося, щоб, попри гуркіт бою, час зупинився і вони залишилися під пухким сніговим запиналом. Раптом пронизливо скрикнула ворона, і гори здригнулися від потужного вибуху. Раз, другий, третій.

Попереду запалали жовті корпуси. «Або Рапойто-Дубяго перестарався, або там повно кощів, й у нас зовсім мало часу», — подумав Тюрин. Топчій розвернувся з німим запитанням. Гальванеску витер піт і штовхнув Мокрого Лина.

— Висуваймося! — прохрипів Тюрин. — Парфентію Кіндратовичу, допоможіть бісовому доктору! Кендрику, не відставай.

Відживленому здалося, що проґавив сигнал, і тепер він намагався наздогнати, щодуху дряпаючись схилом. Навіть якщо не всі кощі зреагували на вибухи, часу на роздуми не залишалося.

Показалися перші хрести. Ворони здійнялися галасливою хмарою. Вух торкнувся скрегіт. Тюрин остовпів і жестом наказав притиснутися до землі. На кладовищі було повно кощів. Вони дослухалися, здригалися від голосних звуків, клацали щелепами, але цвинтар, немов вівці у загоні, залишити не могли.

Вище на пагорбі біліла капличка — мета їхнього маршу, — оточена високими металевими ґратами. Кощі намагалися її оминати, але дикий рух раз по раз викидав котрогось на огорожу. Тоді вони несамовито кричали. Прагнули чимшвидше втекти. Частокіл в’їдався у розтерзану плоть. Кощі з силою віддирали тіла, лишаючи у ґратах частини кінцівок. Тюрин ще ніколи не бачив такого захисту, але не встиг роздивитися.

Гальванеску оступився і покотився намерзлим схилом. За ним кинувся ошалілий водяник. Зграя перетворених, що обсіла плакучу вербу неподалік і досі роздумувала, чи йти на вибухи, миттєво зреагувала. Як груші, попадали з дерева і кинулися на здобич. Тюрин побачив за крок від себе розпухлу напівзотлілу пику. Відживлений вихопив вогнебій і розніс кощу череп. Раптом повз нього промчав наполовину обернений вовкулака. Топчій у кілька кроків наздогнав доктора. Гвинтівка, вогнемет і колесо мотузки бовталися на спині. Каска опинилася на загривку. Топчій почав гальмувати задніми лапами і водночас палити з вогнемета. Кощі перетворилися на вогняні стовпи. Верба запалала, камінь тріснув від жару. Цього вистачило, щоб водяник підняв доктора. Тюрин відстрілювався. Звідусіль набігали нові кощі, прикликані шумом і запахом живої плоті. До каплички залишалося менш як п’ятдесят сажнів. Тюрин наказав стати спинами. У центрі кільця залишили хлопчика-Апі.

— Роби щось, змієнога почваро, — просичав Тюрин. Вогневої розжарилися так, що почала димітися шкіра. Вогнемет Топчія був уже червоний.

— Кидайте! Парфентію Кіндратовичу, кидайте! У руках розірветься.

Топчій зняв вогнемет і жбурнув у натовп кощів. Зачепило хіба двох. Підступна машина відмовилася вибухати.

У жовтих корпусах знову пролунав вибух. З даху злетів вогняний струмінь. «Даремно витрачають фенікс. Краще б сховалися. Кощі зрозуміли, кого треба зжерти», — думав Тюрин, відбиваючись від чергового кістяка.

Але несподівано зовсім поруч розірвалася ще одна бомба. Олександра Петровича накрило бризками талого снігу. Повз пролетіла голова коща. Знову вибухнуло, а потім ще і ще.

Рапойто-Дубяго палив немарно. Їх помітили алконости. Людоптахи стрибали з дерева на дерево і бомбами розчищали дорогу до каплички. Група кощів почала лізти на березу. Один з алконостів пролетів занадто близько, кощ ухопив за пташину лапу і стягнув бідолаху у клубок голодних диких.

— Біжімо! — закричав Тюрин і потягнув хлопчика до каплички.

Останнім за ґрати пустив вовкулаку, що прикривав тил, і швидко зачинив хвіртку. Метал, як масло, відрізав руку перетвореного, який устиг ухопити Топчія за загривок. Вони тяжко відсапувалися на подвір’ї церковці.

— Жодного брата Ольга чи навіть двоголовця, — по-собачому хекаючи, зауважив вовкулака.

— А на біса, коли сонми кощів навкруги? — розсердився Тюрин. А про себе подумав, що Голубєв таки тримав слово і розчистив дорогу.

— Треба спускатися. Навіть це їх стримає ненадовго, — пропищав Гальванеску, вказуючи на ґрати.

В алконостів закінчилися бомби, і вони відступили. Всі кощі зосередилися на огорожі. Дикі голодні змінили тактику. Тепер відчайдушно атакували паркан, щоразу залишаючи частки своєї плоті. Наступний, наче по драбині з кісток і м’яса, ліз далі. Гора з кощів росла. Ще кілька тіл — і вони зможуть перебратися через огорожу.

Олександр Петрович кинув оком на Кирилівську церкву. За нею здіймався стовп диму. Чулися вибухи і канонада. Армія продовжувала битися. Жовті корпуси горіли. З лісу продиралася нечисть. Відживлений перевів погляд. Небо здавалося мертвим і непроникним, байдужим до всього, що відбувається під ним, але таким бажаним і рідним. Йому захотілося запам’ятати кожен порух повітря, втягнути у легені якомога більше земного тепла перед тим, як розчинитися у підземеллі. На подвір’я плюхнулося перше тіло. Олександр Петрович штовхнув двері та вкинув досередини напівпритомного Гальванеску.

Доктор забив ногу і міг іти лише за допомогою водяника. Слідом ввалилася решта. У капличці відразу забракло місця. Лише три кроки завширшки. Аквусу довелося затулити собою вхід і дати кощам уп’ястися у водянистий загривок, щоб Тюрин з вовкулакою могли відкинути ляду. Вхід до підземелля нагадував спуск у льох, тільки дитячий, завширшки в аршин. Тюрин витягнув смолоскип і нахилився до лазу. Такого не чекав. Кротяча нора, що майже вертикально йшла донизу. Доведеться лізти ногами вперед. Ще й насліпо. У вузькому просторі зі смолоскипами ризикували або вчадіти, або підпалити один одного. Тюрин знову сховав обмотану проолієною ганчіркою палицю і спустив ноги у темну діру.

Спуск виявився пляшкою з вузьким горлечком. За кілька футів почав розширятися. Тримаючи лікті біля тулуба, відживлений зміг обмацати стіни.

— Спершу хай лізе Гальванеску, далі пхайте водяника. Якщо подолає вхід, зможе йти.

Грубому поплічнику доктора довелося перетікати у кілька заходів. Спершу втягнув рідину в черево і груди, аж став схожим на сніговика на підпірках. Це дозволило запхати ноги. Потім перегнав воду в кінцівки і перетворився на морську зірку. Проліз тулуб, і нарешті весь водяник сховався у темряві. Найлегше прошмигнув хлопчик. Замикав вовкулака. Він розмістив гвинтівку за плечима, примотав до пояса смолоскип і зібрав зі стін свічки. По-господарському розсудив, що «голодному псові і муха харч», й аж тоді пірнув у діру. У мить, коли кощі висадили двері, вибухнула бомба, припасена вовкулакою «на самий кінець». Земля здригнулася і ніби виплюнула капличку разом з десятками тіл голодних. Вхід засипало уламками.

Тюрина накрила ударна хвиля, він втратив сходи і покотився вниз. Коридор випрямився, і це сповільнило падіння. Нарешті сищик гепнувся на рівну поверхню. Обличчя притрусило суглинком. У носа вдарив могильний запах землі й мокриць. Тюрин ривком перекотився далі, молячись, щоб там було просторо й він не опинився під важкою тушею аквуса, який мав вилетіти наступним. Як сліпий, обмацав камеру: два аршини завширшки, з протилежної стіни долинуло дихання свіжого вітру. І раптом Тюрин з жахом усвідомив, що в коридорі тихо, за ним ніхто не йде.

Він запалив смолоскип і спрямував у діру, з якої випав, і ледь устиг відскочити. З коридору, як мішок зі сміттям, вивалився водяник. Виявилося, огрядна туша в момент вибуху застрягла у коридорі й зіграла роль матрацу для решти команди. Вони майже не зазнали ушкоджень і змогли проповзти частину шляху, а не пролетіти, як Тюрин.

— Там! — указав на джерело свіжого повітря відживлений. Зробив крок і провалився у темряву.

Цього разу знадобилося більше часу, щоб відхекатися. Поліціянту здалося, що всі шви напнулися і тіло от-от розвалиться на частини. Коли нарешті підвівся, побачив здивованого Парфентія, що високо тримав вогонь, намагаючись з’ясувати межі печери. Олександр Петрович ахнув. Скільки міг бачити, зяяла порожнеча. Лише стіна, з якої гепнулися, як обеліск, стриміла над головою. Світло вихопило діру на рівні трьох людських зростів. Блиснули окуляри Кендрика, за ним показався зляканий доктор.

— Цілі, хай йому грець! — прокричав Парфентій. Луна прокотилася склепінням. — Нічого собі землиці над нами, — вовкулака побив себе по боках і беззвучно розсміявся. — Мотузка десь у вас, спускайтеся, — крикнув у лаз.

Поки околодочний організовував спуск, відживлений зачудовано роздивлявся стіни. Печера мала ідеальну склепінчасту будову і нагадувала рукотворний тунель, на кшталт тих, що копають під міську каналізацію, тільки у десятки, а то й сотні разів більший. Стіни облицьовували гладкі однакові пластини в кілька долонь кожна. Дивним чином вони відбивали світло, ніби напоєні вогнем. І там, де Тюрин наближав смолоскип, наче з-під шару слюди, розгорялися таємничі написи. Що далі, то дивніший малюнок утворювали пластини. Вигадливий і до болю знайомий.

Кожен, хто спускався, по-своєму реагував на стіни. Гальванеску притулився чолом, як вірянин до ікони. Водяник з бульканням гепнувся навколішки і почав рокотати молитву. Найдивніше повівся хлопчик-Апі. Притулився щокою, провів маленькими долонями, ніби пестячи живе тіло.

— Що це з ними? — запитав вовкулака, чухаючи потилицю. Один не зауважив особливості кладки. Все міркував, як зняти мотузку. «І, мабуть, він єдиний, хто вірить у можливість повернення», — подумав Тюрин.

— Гляньте, з чого стіни.

Парфентій махнув рукою на даремне заняття, роззирнувся — й аж присвиснув.

— Не було у діда баби, купив собі козу! То-то вони сказилися. А я думаю, чого здохлятиною пахне.

— Цій шкірі щонайменше тисяча років. Змій скинув її у день перемоги над армією Кирила.

Топчій охнув від подиву. Обидва подумали про розміри звіра, з чиєї шкіри утворилися стіни.

— Яким же він пробудиться?

— Змій казав: не дивися на зовнішнє. Навіть дрібне здатне містити цілий космос. Не оцінюй подобу — дивися у серце; тіло — лише мить, дух — нескінченний, — побожно шепотів Гальванеску.

— Змій мав подвійну подобу, — перебив доктора Тюрин. — Коли скинув цю шкіру, був Великим Воїном. Потому як дари покинули його тіло, знову став немов людина. Коли порушили його кістки, ці подоби з’єдналися. І ким прокинеться, навіть важко уявити.

Відживлений замислився над власними словами. Змій, як і він, шукав відповіді на питання, ким він хотів бути.

— Шефе? — покликав Топчій і наблизив смолоскип до стіни.

З кожним кроком світло ніби запалювало стіни. З-під величезної луски проступали таємничі послання. Хлопчик-Апі, після першого нападу пристрасті, впав у мовчазне заціпеніння. Тюрину здавалося, що тільки Апі розуміє справжній сенс написів. Професор міг би розтлумачити їх, але Тюрин намагався не думати, чи вижив він у битві за жовті корпуси.

Луна випереджала ходу, відбивалася від стін, губилася у темряві. Здавалося, печера ніколи не закінчиться. Подекуди вони зауважували діри на кшталт тої, з якої вистрибнули. Одного разу Топчій змусив усіх зупинитися і дослухатися. Божився, що чує позаду кроки. Тюрин збрехав, що нічого не помітив. Наказав пришвидшити рух. За його розрахунками, вони вже пройшли Кирилівську церкву.

Написи яскравими змійками розбігалися зміїною шкірою, кликали за собою, вказували шлях. Олександр Петрович і без того знав, що двері вже близько. Серце Змія у його грудях палало, прагнуло з’єднатися з першоджерелом.

Ставало дедалі світліше. Стіни ожили, завібрували, ніби у солодкому очікуванні. За десять сажнів попереду шлях перегородила темрява: склубочилася, зміцнішала, стала рельєфною. Ніби доти йшли крізь чорний туман і нарешті побачили справжній морок. Величною і страшною стіною встала легендарна печать, що тримає Змія. Всередині темряви, немов місяць, що несподівано визирнув з-за хмар і здивувався власній самотності, вигулькнуло безкровне обличчя Василини.

Тюрин остовпів, не бажаючи вірити у найгірше. Стіна поглинула жінку і, ніби в насмішку, виплюнула мертве лице. Невже він справді вірив, що зможе її врятувати?

— Хай мені грець! Вона жива, — випалив вовкулака, і лише тоді Олександр Петрович побачив, що міцно стулені повіки рухаються, ніби Василина спить і бачить кошмари.

Панну Айвс обплела матерія великої печаті, сповила і продовжувала заколисувати. Рух матерії не був хаотичним. Василина перебувала наче всередині шестикутного павутиння. Від її тіла розходилися брижі, що ділили фігуру на шість однакових секцій. У кожній миготів малюнок, що відповідав артефакту.

Написи зі стін, як косяки дрібних рибок, досягли мети — потрапили у полон чорної печаті й закружляли навколо малюнків. Потім пробилися до центру і розіграли справжній спектакль навколо Василини. Тюрин упізнав картину творення світу з будинку Житоцької і місто-острів з панно на стелі в Кирилівській.

Гальванеску в релігійному екстазі знову гепнувся навколішки, витер брудним рукавом спітніле чоло і вдарив головою об підлогу. Мокрий Лин погладив черево. Мабуть, тільки-но зрозумів, що доведеться розлучитися з приятелем. На його потилиці бубнявів і наливався отрутою кощів свіжий укус. За добу водяник мав перетворитися на дикого немертвого.

Тюрин відкинув смолоскип, світла було достатньо, і виклав на підлогу скарби.

Доктор, як породіллю, всадовив водяника на підлогу і заглибився у нетрі сумки з інструментами. Наповнений рідиною товстун бурмотів колискову. І Тюрин уявив, як швидкий струмок оминає гірську породу. Сумним і на диво чистим виявився голос водяника.

— Хай йому трясця! — знову подав голос Топчій. — Куди ж ці штуки пхати?

Щось плюхнулося на підлогу. Водяник по-дитячому гірко заплакав. Замащений у брудну рідину Гальванеску урочисто підняв рибу. Його очі палали, а на обличчі грала божевільна посмішка перемоги. Під шепіт молитви, роблячи паузу на кожному кроці, він наблизився до печаті.

— Луска до луски, народжений з тіла, але не з матері, нехай холод його жил відродить твій вогонь, — прокричав доктор, — прийми дар Джерела, великий Обадіє!

Павутиння закрутилося, наче чортове колесо, і біля Гальванеску опинилася секція з намальованою рибою. Чорний метал засмоктав священний подарунок, і картинка ожила, закружляла, намальована риба радісно забила хвостом.

Так само у печать засмоктало дар богодрева, «сльози матері» — рідину з тіла Тумса, скриньку з народом букв.

З кожним жертвопринесенням ніби електричні розряди пробігали вздовж хребта відживленого. Страхи ожили. Думав, що вже змирився і з легкістю ляже під ніж, але, разом з тим, смерть ніби вже роз’їдала зсередини, щомиті захоплювала новий орган, і з тим поступом народжувався спротив.

Хлопчик-Апі повільною механічною ходою підійшов до печаті та простягнув руку. Відживлений затамував подих. Цього разу в Гальванеску не знайшлося молитовної приповідки. Чорний паросток від’єднався від поверхні, лизнув тонкий зап’ясток. Кендрик скрикнув і повалився на підлогу.

Олександр Петрович підхопив гімназиста. Спробував розбурхати. Топчій притулив вухо до блідих губ, намагався уловити дихання, грубим пальцем розліпив повіки і відсахнувся. Білки горіли золотом. Гімназист не реагував. Хлопчика примостили коло стіни в надії, що якщо Апі жива, то й хлопчик продовжує існувати.

Залишався ключ з грудей Тюрина. В очах вовкулаки промайнув страх і невпевненість. Обличчя Гальванеску пашіло божевільним екстазом. Як маніяк, він наставив на відживленого скальпель, і зробив крок. Поліціянт машинально притулив руки до грудей і відступив назад.

— Що ж ви, Олександре Петровичу, зробіть, що мусите, віддайте серце! — заблагав доктор.

Тюрин відчув дивні зміни. Йому раптом захотілося залишити серце собі — попри пророцтво, Василину та інших. Він поклав руки на груди і на мить завмер. Потім, ніби долаючи опір власного тіла, розвернувся до Гальванеску. Очі відживленого палали. Він простягнув скоцюрблену руку і прохрипів:

— Давайте! Топчію, тримайте мене.

Цієї миті стіни загуділи, печерою пролетів рокіт. Парфентій злякано озирнувся. Досі не поспішав виконувати наказ шефа.

— Мусимо, — прошепотів Гальванеску.

Топчій усадовив Олександра Петровича на підлогу, завів йому руки за спину й обхопив, наче кайданками.

Гальванеску розстебнув на відживленому одяг, мить вагався і нарешті застромив скальпель. Печера знову загуркотіла. Тюрин відчув хрускіт кісток і порпання чужих рук у грудях. Але відсторонено, ніби тіло йому не належало, а біль і печіння були спогадом з попереднього, людського життя. Він втупився в обличчя Василини, прагнучи востаннє надивитися на жінку.

Серце Змія, як звільнений птах, полохливо забило крилами, з кожним ударом сповільнюючи рух, і нарешті вилетіло з тіла.

Обличчя доктора скривилося від надміру почуттів. Брудними щоками потекли сльози. У синіх від крові Тюрина руках він тримав безцінний дар. Відживлений не бачив предмета, але відчував, як той пульсує, радіючи відродженню. Урочисто тримаючи серце, доктор наблизився до печаті. Остання жертва заради пробудження. Мерехтливі малюнки закрутилися. Великий чорний роздвоєний язик вистромився з печаті й обплів серце.

«От і все», — подумав Тюрин. Його охопив дивний спокій. Смертельно хотілося спати. Пелена заступала очі; ніби крізь товщу води, пролунав пролунав постріл. Олександр Петрович устиг помітити, як вовкулака кинувся на Голубєва, вчепився зубами йому у вухо. Студент закричав, упав на підлогу, до нього підбігли двоє братів Ольга, пролунали ще постріли. Голубєв важко підвівся. Вовкулака залишився нерухомим. Цієї миті зооморф розправлявся з водяником. Доктор відповз до стіни, де вже сидів Кендрик, обхопив голову руками. На його обличчі застигла божевільна посмішка.

За мить усе стихло, а над Тюриним схилився Голубєв. З подряпаної щоки цебеніла кров. Студент переможно посміхався.

— Ми саме вчасно! Встигли на останню сцену. Зараз почнуться титри, — нахилився Голубєв і проказав у саме обличчя, — вмирайте спокійно. Жінка й ваші посіпаки вийдуть живими. Хоча щодо цього я не переконаний, — цівкою револьвера Голубєв показав на вовкулаку. Той лежав за кілька кроків од Тюрина. Ледь помітний рух повік свідчив, що Парфентій досі живий.

Наступної миті все змішалося. Тюрин почув пальбу, сповнені люті голоси, навколо затупотіли підбори. Відживлений не міг підвестися. Лише спостерігав і дивувався, як люди і нечисть то бігали зі скаженим пришвидшенням, то уповільнювалися у неприродних викривлено-механічних рухах. Нарешті зрозумів, що йому так тільки здається. Земля рокотала, стіни продовжували пульсувати. Тюрин розгледів закопчене обличчя Рапойто-Дубяга і ніби змужнілого у шаленстві бою професора. Дмитро Донцов гострими кігтями вчепився у глотку зооморфу. Від рухів вихра рябіло в очах. Зооморф відбивався, як засліплений бджолами ведмідь, але вже спливав кров’ю.

Крізь пелену Тюрин спостерігав, як Голубєв поливає кулями все навкруги, з його обличчя не сходила жорстока посмішка. Після чергової блискавичної перезарядки він підкинув пістолет і несподівано для самого себе влучив у груди доктору. Гальванеску тільки-но підвівся і ще не встиг зорієнтуватися у тому, що відбувається. Здивовано хапнув повітря, подивився на груди і востаннє обернувся до печаті. Блаженна посмішка освітила бліде, замащене кров’ю обличчя. Доктор сповз на підлогу. До печери забігли перші кощі. Тюрин побачив, як гнилі зуби зітлілого кістяка вчепилися у шию одного з братів Ольга. Іншого повалили відразу троє. Рапойто-Дубяго замахнувся, щоб кинути бомбу. Перетц кинувся до Гальванеску, помітив Тюрина і розвернувся до нього. Печера вкотре здригнулася. Рокіт землі заглушив гамір боротьби, постріли, зойки болю і злоби. Згори посипалися брили і дрібне каміння, змушуючи залишати супротивників і затуляти голови. Здавалося, ще мить — і розбурхана кров’ю земля навіки поховає у мертвому череві Змія. Пил позбавляв зору, Тюрин приплющив очі.

І раптом усе заспокоїлося, наче хтось наказав штормовим хвилям розійтися й оголити холодне мертве дно. Стало нестерпно тихо. У туман, що вже застилав мозок, увірвалася сліпуча білина. Тюрин збагнув, що брама відчинилася. Наступні миті були найприємнішими. Зникли біль, страх і шаленство. Звуки згасли. Постаті розчинилися. Залишилося світло і той, хто з нього народжувався. З жахом і майже еротичною жагою Тюрин чекав на появу чудовиська. Він розплющив очі й побачив, як зі світла вийшла звичайна людина.

Печера ще раз здригнулася, але вже від несамовитого жіночого крику. Століття чекання, череда невисловлених слів, благання, туга і ненависть з’єдналися у прадавньому рику. Виття армії кощів вихопилося з горла Апі.

Чоловік не зупинився. Навіть не глянув у її бік.

Олександр Петрович бачив, як у відповідь на погляд людини зі світла одна з завмерлих статуй поворухнулася, розвернула залите ненавистю лице і гойднулася вперед. У руці Голубєва блиснуло ребро. Тюрин завмер у жахливому очікуванні.

…Голубєв вищий за чоловіка зі світла, дужчий. Той не чинить опору, і клинок з легкістю входить у груди. Тюрин тамує подих, хоча знає, що легені вже мертві й це лише вибрик мозку. Обличчя двоголовця змінюється. Жага вбивства поступається місцем подиву. Голубєв випускає зброю, тіло обм’якає і сповзає на підлогу. Клинок падає. Тюрину здається, що його встигає перехопити вовкулака. На обличчі Топчія застигає щаслива усмішка, ніби цієї миті він чекав усе життя.

Осяйний чоловік неушкоджений. Він продовжує ходу.

Поліціянт понад усе хоче уникнути зустрічі. Намагається відвернутися, знайти Василину, поглянути, хто ще вцілів, але не може. Мусить дивитися, як наближається істота. Мусить щось попросити. Боги люблять виконувати бажання. Так казав професор. Але що? Що варте уваги бога, з чим можна звернутися до Змія, щоб прохання було почуте? Щоб той захотів виконати благання? Зробитися людиною, прожити інше — справжнє — життя? Так, це потаємне, істинне бажання. Але як можна просити за себе, коли весь світ стоїть на порозі знищення? Хотіти порятунку і щастя для тих, кого любиш, для всіх людей і видів? За це можна покласти життя…

Осяйний чоловік з дитячим обличчям і ясним, наче молоде вино, волоссям лагідно усміхнувся. Він не нахилявся, але обличчя опинилося на відстані подиху. Тюрин міг роздивитися кожну рису мінливого, неповторного і прекрасного лику. Очі горіли золотом, як і в Апі, але були зміїними, з чорною розкритою раною зіниць!

І раптом Тюрин знайшов відповідь на своє ж питання: той, кого бачить перед собою, — історична аномалія, унікальний вид, такий самий неповторний, як і відживлений. Союз Апі й імператора мав бути безплідним, сама природа кричала, що людина і змієнога князівна не можуть мати нащадків. Але Обадія Змій — наполовину людина, наполовину нечисть — з’явився на світ усупереч усім законам. І став легендарним воїном, царем людиноподібних не за фактом народження, а за власним вибором. Він знищував людей, утверджуючи право людиноподібних, боровся зі своєю людською сутністю і боявся зустрічі з матір’ю. Не міг пробачити, що вона його покинула, але найбільше страшився свого віддзеркалення в її очах. Кого б побачила змієнога богиня — людиноподібного чи людину? Наприкінці життя Змій знайшов відповіді. Пішов на смерть, щоб зупинити війну, бо нарешті примирився зі своєю сутністю.

Тюрин зібрався на думці. Миру — ось чого зажадає від бога. Миру для людей і нечисті, для кожного найгидотнішого, найдрібнішого і найвеличнішого виду. Миру задля об’єднання! Але не встиг відживлений розтулити вуста, не встигла думка оформитися у слова, як Змій прошепотів:

— Вибір ш-ш-ще попереду і він вж-ж-же з-з-зроблений, людино.

Довгим роздвоєним язиком осяйний чоловік торкнувся чола.

VIII

В середині січня стало зрозуміло, що кощі відступили. Подейкували, тікають у ліси. Бачили, як великі зграї прямують на південь. Ті, що залишилися у місті, припинили чинити опір, ніби в них вимкнули годинниковий механізм. Кощі ховались у льохах, під мостами, тинялися у міських садах і на кручах. Іноді збиралися на площах і сумирно давали себе знищити.

Ще за якийсь час голодних диких почали знаходити мертвими. Лікарі оголосили про невідомий мор, і це спричинило нову хвилю паніки. На кожному кроці запопадливі дільці почали пропонувати захисні маски і рятівні мікстури. Міська дума постановила закупити партію за гроші міста. Злі язики подейкували, що рішення пропхав гласний Добринін, який пристав до спілки з депутатом від нечисті Йоффе. На щастя, швидко стало зрозуміло, що хвороба косить лише тупих немертвих.

З’явилися люди і людиноподібні, що закликали рятувати сумирних кощів в очікуванні на вакцину. Люди і людиноподібні єдиним фронтом стали вимагати скасування «Заборони про приховування кощів». Після стількох утрат і страждань зринула надія повернути близьких. Голодних почали ловити і передавати родинам.

Перші дні зализування ран поліція мало реагувала на самоуправство. Але навіть спокійні кощі становили загрозу, їхні укуси так само перетворювали. Після кількох нападів на членів родин, які намагалися піклуватися про голодних диких, міська влада вибухнула новими відозвами і суворими обмеженнями. Кощі мали зникнути з Києва. Найгуманнішим способом визнали створення резервацій на Півдні.

Тюрин мало пам’ятав про те, що відбувалося після відімкнення печаті. Рапойто-Дубяго розповідав, що вже попрощався з життям, коли кощі несподівано розвернулися до церкви і почали пробиватися до підземелля.

— Ми зрозуміли, що то до вас. Казна-що коїлося. Прибіг Дмитро Донцов і потягнув нас до каплички, де ви зайшли. Його хлопці билися, як скажені, але до печер хіба з десяток дотягло. Люта січа була, я вам скажу, — завжди стриманий Рапойто-Дубяго тремтів, знову переживаючи битву.

Виявилося, що вибух розкидав кощів і будівлю, але дивом не пошкодив входу. У якийсь момент перетворені відступили. «Завмерли, як боввани, хоч серпом коси», — на манір Парфентія, описав людополіціянт.

— Доходимо до кінця печери й бачимо таку картину: всі непритомні. Панна Айвс ще й без одягу. Гальванеску з кулею у животі. Голубєв мертвий. Досі не відомо від чого. Його забрали двоголовці, а ми — всіх вас. Тільки й устигли, що кожному по ложці живого соку влити. Професор із собою для хоробрості прихопив, — посміхнувся Рапойто-Дубяго і здивовано поглянув на Тюрина. — І що характерно, пробиралися ніс до носа з чорносотенцями і навіть не перестріляли один одного.

— Дивно, — проказав Тюрин, намагаючись вище піднятися на подушці, — а я запам’ятав зовсім інше. Ви билися з людьми Голубєва, потім увірвалися кощі та з’явився Змій.

— Не знаю, що вам там привиділося. Зважаючи на ваш стан, усяке могло бути. Але я кажу те, що бачив на власні очі.

Кендрик отямився, тільки-но відтягнули на версту від печаті. Нічого не пам’ятав, усю дорогу плакав і кликав маму. Професору довелося і йому влити рятівне зілля. Живий сік омолодив гімназиста до рівня безсловесного немовляти.

Василина кілька днів перебувала під наглядом лікарів. Відбулася кількома синцями. Пам’ятала, як її викрали, але час у печаті ніби стерся.

Вальдемара Голубєва поховали з великою пошаною, як захисника міста від кощів. Гальванеску залишився під завалами. «Почив поруч з кумиром», — сказав Фердинанд Іванович.

Кирилівська церква встояла, але пагорб, ніби вичавлений лимон, укрився проваллями і ямами. Кажуть, з-під землі й досі лунає дзуміння кощів.

— Якщо хочете знати про Апі, — скривився Рапойто-Дубяго, — то вона пішла. Це і Кендрик підтвердить. Не сидить більше у мене голові і, сподіваюся, не повернеться.

— А Топчій?

— Його ми не знайшли, — обережно промовив людополіціянт. — Я переглянув його речі. Ви не повірите, але досить довго Парфентій був агентом Четвертого відділу. А у нас усі думали на вас.

Тюрин згадав про попередження Скалонне. Тільки він здогадувався, що у поліції було два «кроти».

Місто поверталося до життя. Кияни ще боялися відпускати дітей, але ґрати з вікон потроху знімали, витягували розведений фенікс із рам. У перший тиждень спокою через це згоріло з десяток будинків. Містяни за звичкою сторожко озиралися на галасливих пожежників, а потім посміювалися з необережних погорільців. Сміх звучав так буденно, що до нього без жодної образи приєднувалися і самі винуватці пригод.

Оговталася пустотлива Ямська, на Думську повернулися жовтобілетниці всіх кольорів і видів.

На Міській думі, як у дні імператорських іменин, вивісили штандарти. Власник цирку Крутиков оголосив про відкриття нової вистави — «Дресировані кощі».

Газети розносили новини зі світу. Кощі зникали.

На початку березня у синематограф Шанцера приїхав новий фільм про очікуваний початок війни на заході. Здавалося, що на тлі загальної перемоги війна довго не протримається.

Нарешті Балабухи оголосили, що їм удалося відновити виробництво сухого варення. Залізниця переможно запевнила про готовність розвозити дорогоцінний скарб Імперією. Після цього видихнули навіть маловірні. Людиноподібні й люди, як і до навали 1913, одними вулицями пішли у своїх справах.

Тюрин спостерігав, як сірі ворони розсілися на тополях і вряди-годи озиваються до перехожих галасливими прокльонами. Бібіковським бульваром, незважаючи на нещодавній дощ, походжали святково вбрані дами і франтуваті кавалери. Імпозантний пан підняв капелюха і здивовано завмер. Вітер здійняв пшеничні кучері. Відьма, яку тримав під руку, зловила погляд. Чорні брови вигнулися у дугу. Вона мить роздивлялася Олександра Петровича, потім елегантно вклонилася і потягла кавалера далі. Сищик упізнав мадам Гінду і лжеперелесника Тартарова.

Над головою крякнула ворона. Тюрин сумно посміхнувся і подумав, яке абсурдне почуття прекрасного у долі: угорі картини — темні птахи — передвісники лих, а внизу — безтурботні перехожі. Обидві сторони відчувають присутність зла, але тримають нейтралітет. Іноді все, що ти можеш, — зупинитися і спробувати насолодитися моментом.

— Олександр Петрович? — вражено перепитав сивобородий чоловік і сів поруч. — Радий, що ви… цілий.

— Професор Голубєв, — ледь підняв картуза Тюрин і посунувся.

Волосся вченого зовсім побіліло, очі запали.

— Мені прикро через вашу втрату.

— Не треба, я знаю, ким був мій син. І вас не звинувачую, — озвався Голубєв і на хвильку замовк, а потім, ніби боячись, що його переб’ють, швидко закінчив, — мені сказали, то був удар.

— Якщо хочете так думати. Я бачив Змія.

Посмішка, наче приклеєна, застигла на обличчі Голубєва.

— Більше за вміння вірувати я поважаю відсутність сумнівів. Таке просте почуття притаманне як людям, так і мерзоті. Мій син його мав. Судячи з вашої історії, помер, щиро переконаний у власній правоті. І це добре. Я справді радий, — професор кинув оком на поліціянта і знову похилив голову. — Знаєте, мені видається найбільшою іронією долі, що з усієї Археологічної комісії у живих залишився лише я — єдиний, хто ніколи не вірив. Навіть після того, що ми відімкнули і що знищили. Мабуть, ваш батько це передбачав. У 1897-му він надіслав мені листа. Я так розумію, це передсмертна записка. Чергова маячня божевільного, але… тримайте, — Голубєв простягнув конверт.

— Чому саме зараз?

— Ваш батько велів віддати це вам, коли я сам утрачу сина, — професор ще більше схилив голову, ніби пильно роздивлявся зображення у калюжі під ногами. — Тоді я посміявся, хоча листа чомусь зберіг. Іноді він просто знав, що по-іншому неможливо. І незважаючи на це, продовжував боротися. Ваш батько завжди прагнув зламати долю.

Останні слова ніби забрали всю енергію. Професор осів, потупив погляд. Хвильку сиділи мовчки. Потім Голубєв важко підвівся і без слів попрямував бульваром.

Перетц вирушав на пошуки Зархосії. Як і Рапойто-Дубяго, знайшов у печері лише мертвих і поранених, але, на відміну від людополіціянта, щиро повірив словам Тюрина.

— Змій отримав волю, дорогий Олександре Петровичу. І якщо залишив це місто, то лише заради Зархосії, — торочив Фердинанд Іванович, скручуючи дорожню мапу. — Як думаєте, чому кощі зупинилися?

— Мене більше турбує, коли вони з’являться знову.

Професор спохмурнів, але вже за мить сердечно поплескав поліціянта по руці.

— Обадії досі не бачили. Місто оговтується. Може, тікаймо зі мною? Нові пригоди чекають.

— Моє серце належить Києву, — посміхнувся Тюрин.

— Так-так, — утер сльози Перетц і по-змовницькому підморгнув. — Києву і ще комусь. І це правильно: захищати можна лише своє — лише те, що любиш по-справжньому.

Він кілька секунд боровся з собою і таки кинувся Тюрину на груди.

— Знову бовкну дурницю, але послухайте старого друга. Хай що сталося у тих печерах, хай ким зробило вас життя, є лише одне питання, яке потребує відповіді. Питання Змія: чи готові ви прийняти самого себе? Тільки так можна бути щасливим, а отже, робити щасливими інших.

Ворон крякнув двічі. Поліціянт розпечатав батькового листа.

— Усе шукаєте батька? — поруч сів Топчій.

— Наприкінці життя він таки збожеволів. Почав вважати мене Змієм. Можливо, гадав, що я ним стану… — Тюрин поглянув на колишнього помічника. — Ви змінилися.

Волосся вовкулаки потемнішало. Очі набули глибини і стали синіми. У рухах з’явилася статечність. У поставі — благородна впевненість.

— Як і ви.

— Отже, ви від самого початку полювали на ніж Віщого Ольга? — запитав Тюрин.

— Не шукайте підступних планів, Олександре Петровичу. Все значно простіше. Замолоду я був у жорстокій банді. А потім урятував того прикажчика на млині Бродського. Не знаю, навіщо я це зробив. Але вовкулакам за зраду своїх — смерть. Люди би просто заплющили очі. Але мені пощастило. Мене помітив Четвертий відділ. Думаєте, виправдали на суді й дали посаду околодочного просто так? Я землю гриз, але народитися вовкулакою у Межі не набагато краще, ніж бути кощем. Мене приставили до вашого батька ще до погрому. Сказали, що після розкопок на Щекавиці він зв’язався зі змієпоклонцями. Я мав доповідати, з ким зустрічається. Підозри не підтвердилися. Ваш батько сам тих змієпоклонців вистежував, а потім допитував у катівнях Четвертого відділу. Мене перекинули на щось інше. Вдруге я зустрів його у 1892-му. За два тижні до погрому. Випадково. Він був страшенно знервований. Шукав, хто б його довіз до маєтку. Я погодився. Дорогою він постійно говорив. Хотів полегшити душу. Так я дізнався про серце Змія, договір з Апі й ніж Віщого Ольга і… про вас. У 1897-му ми зустрілися втретє. Він уже помирав. Криворукий Гальванеску його розрізав і якось не так зашив. Я відвіз вашого батька в Олександрівську і написав листа в маєток. Тоді я про вас не думав, просто хотів віддати шану людині, яку знав. Усе змінилося 1911-го, коли я дізнався, що Олександр Тюрин став інспектором Межі. Я все чекав, коли ви заїдете до Києва, а ви, як на зло, не їхали. І раптом дізнаюся, що ви застрягли у потязі, що зійшов з колії. А у нас якраз труп хлопчика на Трухашці. Я зрозумів, що це знак. Усі шляхи так чи так приведуть вас сюди. Я повідомив Скалонне. А він розпорядився долучити вас до справи. Я не знав, наскільки важливий Ющинський. Узагалі нічого не знав. Я просто вирішив бути поруч і спостерігати. Якщо ваш батько мав рацію, ви самі мали знайти всі ключі та принести їх до Змія.

— Але ви зробили так, щоб я потрапив на стіл до Гальванеску?

— Каюся, мій гріх. Тоді я вас ще не знав.

Кілька секунд сиділи мовчки. Бульвар несподівано спорожнів. Налетів холодній вітер.

— Але навіщо? Для чого вам був потрібен ніж Віщого Ольга?

— Це теж просто. Я думав, ви єдиний мене зрозумієте. Я хотів стати людиною. Люди — панівний вид. Поки ви не вирішите це змінити, — Топчій з цікавістю подивився на Тюрина.

— Я був готовий битися з Голубєвим у ролі нового Віщого Ольга, але не з вами, Парфентію Кіндратовичу.

— Мені б теж цього не хотілося. Але ви мусите виконати свій обов’язок — очолити боротьбу нечисті.

— А ви?

— А я ще тільки вчуся бути людиною.

Сіра ворона тричі злобно крякнула. Мінливе весняне сонце знову вийшло з-за хмар. Вулична торгівка-польовичка злякано підстрибнула і насварилася пальцем. Зграя злиднів накинулася на кошик і розтягнула яблука — не встигла польовичка і спам’ятатися. Але й вона не припиняла усміхатися.

— Все ніяк не звикну до вашого нового вигляду, — плюхнулася поруч розпашіла Василина. У руках тримала свіжу газету. — Ви тепер назавжди такий? Перетц вважає це дивом. Він думав, що ви…

— Що я помру?

Василина кивнула й опустила очі.

— Що взагалі кажуть лікарі?

— Що тепер я більше людина, ніж людиноподібний, — Тюрин подивився на білі, зовсім звичайні руки. — Навіть швів майже не видно.

— Повернетеся на службу?

Від панни Айвс віяло свіжістю. Її близькість, життєве тепло діяли на поліціянта, наче проміння.

— Що пишуть? — замість відповіді кивнув на випуск «Киянина».

Обличчя Василини на мить спохмурніло.

— Що на нас чекають нові цікаві справи, — вона ніжно торкнулася руки поліціянта. Зміни, що з ним відбулися, бентежили, але після порятунку її лякала сама думка залишити його. Це пробирало до дрижаків і водночас захоплювало.

Тюрин м’яко забрав руку і розгорнув газету.

З першої шпальти воловими очима дивився імператор. Звертався до вірнопідданих. Імперія вступала у війну. Армія Брусова, не заходячи до міста, вирушить відразу на західний кордон. Імператор закликав людей до об’єднання. Інші мали вибір — приєднатися до святого походу чи чекати на вирішення долі.

Полки з Новопечерської фортеці зазнали великих втрат під Кирилівськими пагорбами. Натомість вихор Донцов став місцевим кумиром. Четвертий відділ поки що так і не міг його знайти, але Тюрин знав: революційний рух продовжує ширитися. Тепер вони знають, що Змій пробудився.

На чолі відживленого з’явилася болісна зморшка. Раптом він відчув, як маленька ніжна рука торкнулася щоки. Ніби пелюстка сповзла по шкірі. Він накрив сполохану долоню рукою.

— Я знаю, про що ви думаєте. Кого ж тепер я бачу перед собою, — в очах Айвс загорілися зелені вогники, а поліціянт внутрішньо здригнувся. — І мені дивно, чому ви досі про це думаєте. Я бачу перед собою чиновника з особливих доручень, підполковника Олександра Петровича Тюрина. Видатного сищика і неймовірно цікавого мужчину. І мені байдуже, якого кольору ваша шкіра. Я цього не помічаю. Хоча на дотик вона стала тепліша, — Василина зарум’янилася, але погляду не відвела. — Ось маєте, я це сказала.

Панна Айвс забрала руку, рвучко встала й обтрусила спідницю. Тюрин підвівся слідом, зупинив жінку, розвернув до себе і зазирнув у очі.

— Насправді ні.

«Є лише одне питання, яке потребує відповіді: чи готові ви прийняти себе самого?» — пролунали у голові слова Перетца.

— Що ні? — ледь дихаючи, прошепотіла Василина.

— Я вирішив змінити ім’я на додачу до зовнішності. Лазарус Олександр Петрович, як вам таке?

Панно Айвс голосно видихнула.

— Не знала, що ви вмієте жартувати.

— А я і не жартую, Василино, — Тюрин підійшов ближче і зазирнув у злякані, осяяні весняним сонцем і від того смарагдові очі жінки. Василина закусила нижню губу, а потім, ніби пуп’янок назустріч бджолі, розтулила губи і зайшлася сміхом.

— Добре, Олександре Петровичу Лазарус, тоді поквапмося насолодитися весною. Поки не почалася… — на мить жінка спохмурніла. — Поки можемо, — бадьоро закінчила вона.

Тюрин уже не міг стримувати усмішки. Життєва енергія Василини змушувала забути всі негаразди. Поліціянт нахилився, щоб поправити шнурівку, і на мить зазирнув до калюжі. З блискучої поверхні, як з дзеркала, на нього дивився той самий Олександр Петрович Тюрин. На скронях чорніли плями від електродів; дрібними, ледь помітними лініями перетинали чоло і вилиці шрами; шкіра стала людською, а от очі… Лише на мить, на коротку, ледь вловиму мить замість звичайних людських очей на своєму обличчі Тюрин побачив жовті зміїні очі з чорними, немов розкрита рана, зіницями.

Поліціянт швидко випростався, подав руку Василині й упевнено попрямував широким Бібіковським бульваром.

Із залізничного вокзалу прилинув свист столичного. Біля Першої гімназії гаркнув наказ прикажчик. Мотузки напнулися, і на даху з’явилася нова фігура: Змій Обадія, що бореться з Віщим Ольгом. Тюрин не сумнівався, що ідея встановити статую якщо не на Думі, то на гімназії належить Добриніну чи комусь із ненависників людиноподібних у Думі. Люди не менше за нечисть бажали нового двобою.

Але зараз Тюрин-Лазарус усміхався. Він приймає себе. Нехай так. У попередньому житті Змій виявився правий. У переродженні є неодмінний плюс — щоразу з’являється шанс переписати історію по-новому.