Лазарус

I

Херувими на стінах у Стрітенській церкві справляли дивне враження: ніби художник почав і закинув малюнок, чи історик-аматор розчистив кілька місць і втратив цікавість до відновлення.

Найтемніший і, мабуть, найстарший лик тулився в кутку і споглядав за прихожанами чорними, повними рішучості очима. Херувим нагадав Тюрину колегу Рапойто-Дубяга. Людополіціянт з таким самим виразом ішов на справи.

Янголята над іконостасом натомість здавалися тільки-но намальованими. Барви ясніли на грайливих хлоп’ячих обличчях.

«Сусідські халамидники, а не небесні створіння», — подумав Олександр Петрович і перевів погляд на царську браму. Двостулкові двері були ледь прочинені. За ними переливалася шовкова криваво-червона завіса. Тюрину аж засвербіло, так захотілося зазирнути у шпарину, дізнатися, що ховає вівтарна частина храму. Відживлений струсонув головою, проганяючи оману, й укотре перерахував херувимів.

Поруч кожен рух Тюрина запопадливо ловив отець-настоятель Святоша.

— Один, два, три, чотири… — показово водив пальцем поліціянт, — ні, таки шість! Як і тоді, коли до вас заходив мій помічник.

Отець Святоша й бровою не повів. Тюрин міг досхочу збиткуватися, а той тільки витріщав волові очі, наче й не чув глузливого тону.

Відживлений тяжко зітхнув, подумки знову пробігся сторінками ранкової газети.

Вперше від 1892-го у Києві з’явилися кощі. Кілька тижнів у це ніхто не вірив. Покусаних виловлювали. Міська влада наказала газетам мовчати, щоб не сіяти паніку. Канцелярія генерал-губернатора звеліла передати кількох кощів Комісії з видів. Під час огляду один з тупих немертвих напав на члена Комісії. І вже наступного дня генерал-губернатор видав секретне розпорядження готувати загони з винищення кощів. Були відчинені склади з вогнем фенікса — єдиною зброєю проти укушених. Городові отримали вказівку пильніше придивлятися до перехожих. Газети езоповою мовою намагалися писати про напади кощів. Влада силкувалася вдавати, що нічого не відбувається. Ніби якщо не говориш про кощів, вони швидше зникнуть. Тюрина це неймовірно обурювало. Прості заходи безпеки могли вже зараз врятувати життя десяткам містян. Натомість влада ніби чекала на погіршення ситуації, щоб вдатися до рішучіших дій.

Найбільше випадків перетворення на кощів було на околицях. Щодня повідомляли про двох-трьох укушених. Їх швидко вдавалося виловити або спалити. Ситуація досі була під контролем. Але чутки ширилися, як пожежа. Приносили донесення про неспокій у дальніх околодках. Топчій, ховаючи очі, повідомив, що вовкулаки з Пласкої дільниці погрожували піти у наступ на центр, якщо їм не видадуть зброю проти кощів.

І ніби цього було мало. Вчора у театрі двома пострілами впритул чорт-душолов Дмитро Богров застрелив прем’єр-міністра Імперії. Чорта відразу схопили і доправили до Лук’янівського тюремного замку. Не чекаючи на рішення суду, люди Києва винесли вирок. «За вбивством прем’єра стоїть революційна нечисть. Нікому з людиноподібних не можна довіряти», — кричали у Думі й на вулицях. Так думали навіть найбільш помірковані.

Відділ Тюрина показово залишили осторонь розслідування вбивства прем’єра. До приїзду столичних справу доручили Рапойто-Дубягові. А отже, влада, слідом за думкою містян, підтримує версію про вбивство чиновника людоненависниками. А тепер Тюрину, як знущання, доручили зовсім безглузду справу — займатися хуліганськими фресками у Стрітенській церкві.

— Але ж, Олександре Петровичу, отець родний, — Святоша, попри миршаву статуру, мав гучний церковний бас і, як під час служби, тягнув букву «о». — Це ж блюзнірство. Недруги Содом і Гоморру тут чинять. Я вівтар перейняв рівно шість місяців тому. У травні, крім темного біля вікна, інших янголят не було. А потім повилазили. У серпні — отой правий, що лукаво дивиться, у вересні — рябий. А потім ще троє. Я їх вапном, а вони тільки зуби скалять. Я їх шкребком, а вони ясніють. І от уже п’ятеро мені в очі плюють, і нічого їх, гаспидів, не бере!

— То чого ви хочете від мене? — розсердився поліціянт, хоч і зауважив, що херувими почали з’являтися на стінах тоді, коли і він приїхав до Києва. — Щоб я церковні фрески до буцегарні запроторив? За самовільне проявлення?

Святоша кілька місяців оббивав пороги відділку. Божився, що однієї ночі бачив, як херувими самі зі стін вилазили. Дійшов до найвищих чинів. Навіть Вишиєвський, попри кощів та інші завдання, попросив зазирнути до Стрітенської.

— І подивіться, голубе сизий, яке мракобісся у тих ликах нечистих! — далі гугнявив Святоша.

Тюрин примружився. Херувими пашіли завзяттям. Здавалося, вже накрутили паперу, щоб плюнути в панотця, коли той відвернеться. Але, крім босяцького рум’янцю й розпатланого волосся, нічого дивного не помітив.

— Як же ж? А крила, ви на крила-бо погляньте. Срамота!

Сищик уважніше придивився до форми крил, на яких покоїлися безтілесні голови херувимів. Те, що сприйняв за вигини пір’їн, виявилося звивинами довгастих тулубів. Лики літали у хмарах зміїних тіл.

— Змії?

— Гаспиди проклятущі, — затаврував Святоша. — Кажу ж, нечисті змієпоклонці руку доклали. Віддавна на наш храм зазіхають. Вважають «зміїними місцями». Мракобісся усіляке чинять.

— Як це віддавна? — скептично запитав Тюрин. Останні місяці, слідом за батьком, шукав капища і зрозумів, що «зміїними» в Києві називали будь-які місця з дурною славою.

Побудував, приміром, чорт-аптекар особняк на Бібіковському, а перекриття не витримали. Раз — звільнив підрядників, удруге — почав шукати серед своїх, чортів, відьом водити, щоб пристріт зняли. А як утретє впали, плюнув і розтер: місце змієве, немає чого і намагатися. Олександр Петрович радив перевірити якість матеріалів чи найближчого конкурента, але хто слухатиме, коли під будинком вхід до «підземного царства Змія».

— А отак, — прошепотів Святоша. — Років двадцять тому, ще задовго до мене, пробралися до церкви якісь чоловіки, а зранку їх знайшли мертвими. Ритуал тут чинили. Змієпоклонці, точно вам кажу.

— Дорослі чоловіки?

— Так, — здивувався питанню Святоша. — Але я того не бачив, мені лише розказували.

Згадка про ритуал викликала у пам’яті Тюрина малюнок з книги Фокла, що він знайшов у Лаврі. Там описувався спосіб отримати від Апі бажане: кров жертви мала бути розлита на «зміїному місці». Батько дописав коментар: «Це має бути хлопчик… Залишилося визначитися з місцем».

— Драбину тягніть, — досі без особливого ентузіазму наказав поліціянт. Іноді йому здавалося, що він шукає зв’язок там, де його немає.

Вже за кілька хвилин, балансуючи на найвищій щаблині, Тюрин роздивився незрозумілий значок на лобі в одного з херувимів.

— Бачите, «К», «1», а оцей гачок, напевно «Г». Що б це могло значити?

Святоша красномовно посміхнувся: мовляв, він попереджав про чортівню.

Наступні півгодини отець тішився довгоочікуваною увагою влади. Прискочив Топчій і розвів бурхливу діяльність. Останніми днями він займався знищенням кощів, тож завдання шефа було перепочинком.

Вовкулака привів штатного фотографа поліції мосьє Корнюша, забракував драбину й організував козли. І тут ініціативність околодочного зустріла перепону — страх фотографа перед непевною конструкцією.

— Як ви собі це уявляєте, мосьє Парфентій? — сварився Корнюш, — щоб я з дорогою технікою заліз на оце? А якщо іконограф упаде чи шановного гомункулуса вхопить переляк? Хто відповідатиме?

— Та шляк трафить вашого мунгокулуса, — не здавався вовкулака, жодна демонстрація не могла його переконати, що всередині фотоапарата сидить маленький людиноподібний, який малює точні картинки. — Дивіться, я оце лізу і нічого мені не буде.

Топчій видерся на верхню сходинку і демонстративно тупнув. Козли здригнулися хистким тілом, околодочний загойдався і щосили приклався головою об усміхнену пику херувима.

— Щоб тебе побило, потемнило на путі, на дорозі й куди ти повернешся лицем своїм! Щоб тебе родимець побив і спотикач напав! — пригрозив кулаком Топчій мальованому хлопчику. — І чого ми цих бісових гімназистів роздивляємося, ще й фотографувати хотіли! Забагато честі! Штани зняти й різкою, та на гречку, щоб знали, як порядних людей конфузити.

— Що ви сказали, Парфентію Кіндратовичу? — припинив сміятися відживлений.

— Змієпоклонці стіни споганили? Ага, паштетники, щоб їх скрутило! — не вгавав околодочний.

— Чому ви назвали їх гімназистами?

— Ясно чому! — вовкулака зліз на землю і зло глипнув на фотографа, ніби той його вдарив. — «К1Г» — Київська перша гімназія. Такий значок паштетники на кокардах носять. На лобах у херувимів ще ледь помітні гілки лаврового листя.

Поліціянти досі дерли голови на фреску, коли у них за спинами пролунало виразне «ха!».

Настоятель раптом міцно ухопив обох за лікті. Як китайський божок, захитав головою і тихенько зацокав язиком, застерігаючи обертатися. На подив Тюрина, вовкулака й собі втягнув голову у плечі й ніби вріс у землю. Навіть фотограф піддався загальному настрою і почав швидко складати апарат.

Олександр Петрович здивовано струсив руку настоятеля і розвернувся, бажаючи побачити, хто так злякав чоловіків. За п’ять кроків од них стояла мадам у старомодній мантильці. На її лікті бовтався витертий ридикюль, голову увінчував плаский, мов тарілочка, капелюшок, на шиї висів золотий лорнет. Мадам захоплено читала газету, загублену Тюриним.

З поритих зморшками губ зірвалося нове глузливе «ха!», адресоване написаному. Тюрин подумав, що стара, швидше за все, не любила прем’єра, коли так реагує на його смерть. Жінка згорнула газету, двома пальцями вирівняла згини й акуратно сховала газету до ридикюля. Й аж тоді зацікавилася чоловіками, підсліпувато примружилася, підняла лорнет і по черзі навела на кожного з присутніх. Тюрину дісталося найбільше уваги. Він злегка кивнув: за півроку в синьому тілі звик, що на нього витріщаються.

— Ха! Ви вже і поліцію привели, — сказала стара до настоятеля, і Тюрин зрозумів, що «ха!» має безліч відтінків. — А вам не соромно, панове поліціянти, — переключилася на людиноподібних у формі, — займатися такою дурницею, коли у місті кощі ганяються за безневинними людьми, а в театрах убивають прем’єрів?

— Голова нашої громади — мадам Кац, — злякано представив жінку отець Святоша.

— Ви вважаєте це дурницею? — запитав у старої Тюрин.

— Аякже. Учні з першої гімназії малюють. У мене там зять — інспектор класів. Я отцю Святоші це який місяць товкмачу, а він вбив у голову, що тут мракобісся і, замість зайнятися приходом, — мадам Кац підвищила голос, — і підготовкою до служби, морочить голову чинам.

Отець-настоятель потупив погляд. Топчій вдавився сміхом. Стара незадоволено цмокнула губами, ніби до учнів, що її вкрай розчарували, похитала головою і потупцяла до виходу.

— Колишня вчителька. Від неї навіть чоловік утік і дочка, — ображено проказав Святоша. — А у погром 1892-му кощі з’їли онука. Один зять лишився.

— Ото пощастило бідоласі, — хихикнув околодочний.

Тюрин з докором подивився на отця Святошу.

«Одне одного варті — скандальна мадам Кац і надокучливий священик. Треба ж було до самого Вишиєвського дійти. Тепер доведеться і гімназію перевірити», — зітхнув Олександр Петрович і наказав околодочному і фотографу збиратися.

II

«Паштетниками» обзивали учнів Першої гімназії їхні конкуренти з Другої. Начебто за делікатеси, якими годували в елітному навчальному закладі. У Першій гімназії, що розміщувалася на Бібіковському бульварі, вчилися діти київських багачів і аристократії. І це була єдина гімназія, де чітко дотримувалися норми для людиноподібних. Не більше десятьох відсотків від загального складу. В інших навчальних закладах Києва публіка була ліберальніша, і нечисть приймали без розбору.

У коридорах стояла звична для цієї пори метушня. Оточений роззявами чортик показував фокус зі щезанням, водяник голосно плюхався біля фонтанчика, людський хлопчик і малолітній берсерк гралися у квача. Чиновник зайшов за ріг і побачив, як укритий лускою змієголовець швидко забрав руки від розпашілого писка, а високі хлопці, що за мить до того тримали його скрученим, чемно привіталися. Тюрин ще роздумував, чи правильно зробив, що не захистив маленького змієголовця, коли з розбурханого моря гімназистів на нього виплив украй роздратований Рапойто-Дубяго.

— Ви? — замість привітання випалив начальник людського відділу. — Вже слід узяли? Чи ви сьогодні без бровка? — Рапойто-Дубяго театрально роззирнувся у пошуках Топчія. Зазвичай стриманий, зараз навіть не намагався приховати неприємне враження від зустрічі. — Якщо й вас долучили до справи, то нам можна байдикувати.

Олександр Петрович не зразу знайшовся, що відповісти. Рапойто-Дубяга поважав за професіоналізм і неупереджене ставлення до колег з нечисті. На відміну від колег, людополіціянт умів тримати дистанцію і не опускатися до брутальності.

Тільки одна «справа» могла настільки допекти Рапойто-Дубягові — та, про яку другий день гуділо все місто.

— Богров — чорт другого порядку. І формально, це наша юрисдикція, — Тюрин вирішив перевірити здогадку і заразом подражнити. Людополіціянт роздратовано форкнув. — Але я тут не тому. Гімназисти з першого класу таємничим чином спаскудили церкву на Львівській площі.

Очі Рапойто-Дубяга потепліли. Незгірше за Тюрина розумів марудність такого завдання.

— Я думав, ви кощів ганяєте? Чули, на Ярославській чергового знайшли? З 1892-го такого не пам’ятаю. Якщо чесно, я б краще кощів палив, ніж оце… — Рапойто-Дубяго покосився на теки у руках і прикро зітхнув. У його очах з’явився дивний вираз. «Мабуть, події останніх днів розбудили неприємні спогади», — подумав Тюрин, спостерігаючи за колегою. Як і багато хто з киян, Рапойто-Дубяго у 1892-му втратив близьку людину.

— А ви тут…? Богров, здається, ж студент?

— Так, — зам’явся Рапойто-Дубяго. — Перевіряємо старі зв’язки. До університету Богров закінчував гімназію… — людополіціянт довірливо нахилився і стишено додав: — Наказ політичного. Вважають, що мережа радикалів просочилася навіть сюди. З охранкою краще не сперечатися.

— Але ж тут самі діти? — здивувався Тюрин. Він розумів незадоволення Рапойто-Дубяга. Працювати на охранку — все рівно що розкидати гаряче вугілля всліпу. Перед внутрішнім зором мимовільно спливло обличчя Вишиєвського.

— У старших класах не такі вже і діти. Вісімнадцятирічні лобуряки, — людополіціянт несподівано замовк. — Мій брат зник з останнього класу у 1892-му…

Олександр Петрович витримав паузу. Скільки ще таких зізнань пролунає від містян, доки вдасться приборкати навалу?

— Думаю, кощі вас дочекаються, — Тюрин посміхнувся і взяв під козирок.

— І вам бажаю розібратися з вашими халамидниками, — вже зовсім по-приятельському попрощався Рапойто-Дубяго.

— Так, це наші, — підтвердив інспектор класів і водночас викладач латини Микола Павлович Тропінкін, переглядаючи фотовідбитки херувимів. Це був чоловік середніх літ з уже помітною лисиною, кволим черевцем і блідою, наче притрушеною борошном, шкірою.

Він сидів на краєчку стільця, склавши руки на колінах, як учень, що тримає іспит. Шию Тропінкіна обмотував смугастий шарф, який зовсім не пасував до чорного викладацького сюртука. «Мабуть, теща з залишків сплела, щоб нитки дурно не пропадали», — подумав Тюрин, згадуючи сувору мадам Кац.

— Подарунок мамі, — простежив за поглядом Тюрина вчитель і шарпнув шарф. Від цього з-за коміра вивалився срібний змійовик. Тропінкін накрив медальйон рукою і знічено посміхнувся. — Теж вона. Каже, сильний оберіг. Після 1892-го… після зникнення Костика, — очі Тропінкіна на мить стали скляними, — мамі стала дуже набожною. В неї нікого не залишилося, крім мене. І Стрітенської. Жодної служби не проґавить. Звісно, ці малюнки і її обурили, але отець Святоша перебільшує. Самовільно виникли? Нонсенс, — учитель посміхнувся і сів трохи вільніше.

Тюрин уважно подивився на Тропінкіна і знову підсунув фото:

— То це все учні першого класу?

— Так, лише з різних відділень. Це Яків Кендрик, — інспектор класів показав на рудого херувима. — А цей, здається, Шанявський, оцей — Черняхівський. Усі троє — люди. А от херувим з прижмуром, здається, син гмура Якова Бернера — власника цегляних заводів на Куренівці. Дивні зображення — важко розпізнати, — ніби вибачаючись, сказав учитель. — Оцей, можливо, Йося Зайцев — чорт.

— І вони всі дружать між собою? Могли об’єднатися, щоб таке у церкві намалювати? — запитав Тюрин.

— У тому то і справа, що не дуже. Кендрик з товаришами полюбляє носити чорні картузи, але це у нас не заборонено. Натомість гмур і чорт верховодять у, так би мовити, протилежній фракції. Навесні, під час гімназіальних боїв між відділеннями, завжди перші.

— Боїв? — не зрозумів Тюрин.

— Так, вони суворо заборонені, але для гімназистів це вже справа честі — вивернутися, але надурити адміністрацію і помахати кулаками.

— Відділення на відділення чи вид на вид? — хитро примружився Тюрин.

— Як і всюди. Звісно, здебільшого і переважно, люди проти нечисті й навпаки, — затарабанив Тропінкін, прагнучи швидше проминути дражливу тему. — Але намалювати могли. Може, побилися об заклад, хто перший свою фізію на стіні залишить?

— Отже, всі розбишаки? — з ледь помітним полегшенням сказав поліціянт. — Їм по скільки? По дванадцять? Хто з нас не витворяв подібного у такому віці?

На мить Тюрин згадав, що його дванадцять припали на погром у 1892-му.

— Я не витворяв, — заперечив учитель і зашарівся. «Ще б пак», — подумав Тюрин, оцінюючи поглядом Тропінкіна. — Та й ці за рік змінилися. Правду кажуть — перехідний вік, подорослішали, — вчитель знову нахилився до фото. — Черняхівський улітку серйозно зацікавився спортом. Виграв змагання з боксу, очолив юнацький яхт-клуб. Шанявський замислився про військову кар’єру, після занять допомагає у фортеці. А Яків Кендрик кілька місяців тому знайшов себе у точних науках. Професор де Метц пророкує йому велике майбутнє. У Йосі Зайцева виявився абсолютний слух. Бернер бере уроки креслення, планує стати архітектором. Тому я й колезі вашому казав, що хлопці, звісно, не подарунок. Ось розмалювати — можуть. Але щоб серйозніше щось…

— А можна подивитися їхні особові справи?

В голові запульсувало «казав колезі»: отже, вони з Рапойто-Дубягом зацікавилися одними й тими самими гімназистами.

— Так він і забрав. А ви тільки щодо малюнків у Стрітенській приходили? — запитав Тропінкін. — Убивство прем’єра не розслідуєте? — його очі по-дитячому загорілися.

— Ні, — підвівся сищик. Учитель йому не сподобався. «Клеїть із себе дурника, хоча щодо сина, здається, був щирим», — подумав Тюрин і попрощався.

III

«Як дванадцятилітні можуть бути пов’язанні зі вбивством прем’єра?» — сердився Тюрин дорогою до відділка.

Візник уперся в розбурханий натовп. На Софійській площі дер горло давній знайомець — котолуп Дмитро Донцов. Багато хто говорив, що вбивство прем’єра — справа рук радикалів з Партії об’єднаної нечисті. Олександр Петрович уже кілька місяців стежив за організацією і міг сказати напевно: єдине, у чому не було рівних вихору Донцову, то це у штовханні полум’яних промов.

— Товариші, час єднатися і повстати! Досить людям звинувачувати нас у всіх негараздах, — хрипів і свистів, наче вітер у димарі, котолуп. — Вони кажуть, ми винні у смерті прем’єра. Кричать, що інфекцію кощів поширює нечисть. Годі! Пророцтво справджується. Змій скоро прийде! І людиноподібні отримають свободу!

Юрмище перебило промовця запальними оплесками. Мавка кинула букет польових квітів. Кілька алконостів голосно закурликало і затріпотіло крилами. Тюрин зауважив, як злякано обходили імпровізований мітинг люди. Навіть городовий зник. Якщо і були серед глядачів перевдягнені агенти, то нічим себе не виказували.

На Донцова було важко дивитися. Як природжений вихор, не міг встояти на місці. Здіймав хвіст і крила у пориві революційного завзяття. Тюрин мимовільно заслухався.

— От ви, синьоликий, служите Імперії, а маєте скинути ярмо і приєднатися до своїх братів. Це я до вас, пане Олександре Петровичу, — нахабно тицьнув вихор, аж весь натовп у єдиному пориві розвернувся до сищика. Тюрин побачив риб’ячі очі аквуса, гидкий слиз, що стікав з підборіддя болотяника, і жовті баранячі роги лісовика, нахилені у його бік. В очах нечисті стояло те саме питання. Поліціянт відчув, як холод охоплює груди, як пульсують опіки на скронях. «Я не один з вас! — закортіло закричати у гидкі пики. — Я цього не обирав». Але не міг поворухнутися. Знову заболіло під ребрами. Тюрин безсило повалився на сидіння. Натовп загомонів і почав насідати. Але не для того, щоб розірвати поліціянта. Від Присутствених місць нарешті наближалися козаки.

— Жени вже! — наказав Тюрин. Краєм ока вихопив високого чоловіка у чорній шинелі, який спостерігав за ним з протилежного боку вулиці. Вже не вперше Олександру Петровичу здалося, що за ним стежать двоголовці.

Міська поліція нагадувала мурашник, залитий водою. Брудний і розхристаний Топчій спав на стільці біля кабінету шефа. Уві сні нервово смикав ногою, ніби і досі ганявся за кощами. Тюрин не став його турбувати. Зняв кітель і розвернувся до великої поцяткованої мапи Києва. Червоні точки вказували на спалахи активності тупих немертвих. Їх ставало дедалі більше, як вісп на тілі зараженого.

Тюрин згадав нещодавній рейд на Юрківську. Купця Морошку вкусив невідомий клієнт, і ще до ранку він обернув усіх домашніх. Дикі, з тьмяними очима і слідами тліну, члени родини Морошків гасали двором. На їхніх обличчях не залишилося нічого людського. Наче голодні тварини, вони кидалися на паркан. Сусідам пощастило, що огорожа була зависока і кощі не змогли перебратися. Тюрину з помічниками довелося повністю випалити садибу. Поки вогонь фенікса роз’їдав плоть, колишні люди, наче живі факели, бігали двором.

Згідно з інструкцією Санітарної комісії, у разі виявлення зараженого знищувалися всі покусані, а місце випалювалося. Городові обходили будинки, попереджаючи про небезпеку приховувати безмозких неживих, а вони все одно з’являлися в різних кінцях міста.

Вчора передали секретне донесення про випадок зараження у Київській фортеці, й Тюрин усерйоз боявся, аби там не почалася епідемія. На режимній території, де все підпорядковано військовому губернатору, боротися з навалою вдвічі складніше. Цивільних не пустять, а самі можуть не впоратися.

Олександр Петрович витягнув свіжі звіти. Ротмістр Синявський з’їздив до мадам Гінди і повернувся безмозким, при тому що жодна з дівиць не заразилася. Оболонська польовичка втратила розум і покусала товаришок. На засіданні Нічного клубу перетворився один з десмодусів. Решта його скрутили, при цьому був заражений князь Басараб.

Тюрин важко зітхнув. Види по-різному реагують на укуси кощів. Водяники майже не цікавлять тупих немертвих, а от люди страждають найбільше. Це й породжує чутки про нечисть як джерело інфекції.

А головне, жоден розумник із Санітарної комісії досі не зміг пояснити, як відбувається поширення зарази. Поліція тицялася, як сліпе кошеня, знищувала одного коща, обходила район у пошуках інших, а про наступний спалах повідомляли з протилежної дільниці. Скалонне найбільше обурювала настанова губернатора діяти максимально тихо. Ніхто немов не розумів, що місто на межі паніки.

— Олександре Петровичу, прошу. Сідайте, — чиновник з особливих доручень Вишиєвський ввічливо посміхнувся і показав на крісло. На відміну від міської поліції, у канцелярії генерал-губернатора панував робочий спокій. Лише додаткова охорона на вході свідчила про те, що і тут знають про кощів. — Як там у Стрітенській церкві? Побачили щось цікаве? — Вишиєвський примружив єдине око, склав руки на грудях і залишився стояти.

— Нічого особливого, якщо не зважати, що там неподалік, на Стрілецькій, уже зафіксували першого коща, — Олександр Петрович навіть не глянув на крісло.

— І все-таки, — Вишиєвський визирнув у вікно, немов перевіряючи охорону. Тюрин подумав, як же йому незатишно у чужому місті. — Мені доповіли, що на стінах церкви з’явилися чудернацькі малюнки — обличчя людей у кублах змій. Вам не здалося це дивним?

— Олексію Митрофановичу, ви ж мене викликали не про живопис говорити? — Тюрин почав дратуватися. Відчував, що з нього роблять дурня. З того, як Вишиєвський навіть бровою не повів на слова про кощів, було зрозуміло, що увага до випадку у Стрітенській церкві — більш ніж реакція на скарги надокучливого священика. — Чим вас так зацікавили ці малюнки? Вони якось пов’язанні з трупами, які знайшли у церкві двадцять один рік тому? — Тюрин ударив навмання і виявився правий.

Брова над єдиним оком Вишиєвського здивовано стрибнула.

— Ви вже про це чули? Що ж, так навіть краще, — чиновник підійшов до столу, вийняв цигарку. На подив Тюрина, вставив її у мундштук, запалив і елегантно, майже по-жіночому, притулив до губ. — У 1892-му у Стрітенській церкві знайшли трьох чоловіків без слідів насильницької смерті. Тоді подумали, що вони стали жертвами чарів чи випили отрути. Одним словом, якийсь ритуал.

— Вони були змієпоклонцями? — у грудях Тюрина знову похололо.

— Ви знаєте про це більше, ніж я? — насторожився Вишиєвський. Цигарка повисла.

— Ні. Ви сказали про ритуал, справою займався Четвертий відділ, а отже, це точно були змієпоклонці. Там же тільки їхні смерті й розслідують. Але з того, як ви мене запитали, ризикну припустити, що там був замішаний мій батько.

Самовдоволена посмішка зникла з обличчя Вишиєвського. Зрозумів, що його переграли, і тепер, замість витягувати інформацію з Тюрина, мусив сам розповідати.

— Ви мене підловили. Ваш батько довго «розробляв» цю групу змієпоклонців. Туди входили поважні людиноподібні, один гімназист із людей і ваш батько. Оцих трьох з нечисті і знайшли у Стрітенській за два тижні до погрому. Напередодні у вашого батька загострилася нервова хвороба. Щось подібне до того, що він переживав після розкопок у 1874-му. Тому він не брав участі у ритуалі, а поїхав до маєтку. Як ви знаєте, після того ми вже не співпрацювали. Гімназист зник. Є підозри, що під час навали кощів, але переконливих свідчень немає. І тепер ці малюнки зі зміями, у місті вбили прем’єра, схоже на організовану діяльність…

— Ви думаєте, — у Тюрина пересохло в горлі, — хтось вирішив відродити групу змієпоклонців?

Ціла буря пронеслася в голові у Тюрина. Батько мертвий, він у цьому переконаний. Завжди знав і знає тепер. Він має лист з Олександрівської лікарні про його смерть у 1897-му, але ж…

— Це я і хочу, щоб ви з’ясували, — Вишиєвський явно був задоволений ефектом, який справили на синьопикого його слова.

— Як звали гімназиста, що входив до групи? — очі Тюрина гарячково блиснули.

— Учень шостого класу Першої гімназії Сашко Хоменко. Його не було серед мертвих у Стрітенській, але і серед живих його так і не знайшли, — з готовністю відповів Вишиєвський. — І ще одне, Олександре Петровичу, — чиновник підвівся, обійшов стіл і присів біля Тюрина. Відживлений відчув тонкий аромат тютюну. — Я порекомендував, щоб вас долучили до справи Богрова. Поліція знайшла якийсь доказ.

«Найголовніше наостанок», — подумав Тюрин.

— Скалонне сидить, як собака на сіні, — провадив Вишиєвський. — Спробуйте дізнатися, що там у них, і тримайте мене в курсі.

«Аякже, — подумав Тюрин, — я ж ваш агент — в обмін на туманну інформацію про батька. Мабуть, тому і розказали мені про те, що цю групу вів він». Олександр Петрович трохи заспокоївся, хоч тиск у грудях досі не минувся.

Скалонне був чорніший за снігову хмару. Повна протилежність випещеному чиновнику з особливих доручень при канцелярії генерал-губернатора.

Всіма своїми складками і потрійним підборіддям київський поліцмейстер навалився на складені руки, ніби копиця сіна на вила, і втупився у стіл. Вбивство прем’єра під самим носом у міської поліції, поширення інфекції кощів… було над чим сушити голову.

— Ваше високоблагородіє, я просив видати мені справи гімназистів Першої гімназії у зв’язку з неподобствами у Стрітенській церкві… — Олександр Петрович вирішив зайти здалеку.

— Дорогенький мій, ви оце один такий розумний у нас? — Скалонне підняв важкий каламутний погляд. — Немає на вас ні начальства, ні… вищепоставлених? Чого, скажіть на милість, ви полізли у цю справу? Вже всіх кощів переловили?

Тюрин мовчав. Лише жилка на попеченій скроні небезпечно набрякла.

— Чи, думаєте, я не знаю, що ви двом панам служити хочете? Мені натякнули, що було б корисно долучити вас до справи Богрова. Кому корисно — мені? Хочете вивідати, що ми тут знайшли? — як єрихонська труба, заревів міський поліцмейстер. Три підборіддя Скалонне загрозливо затрусилися, а стіл захитався під тиском важких рук. Ніколи доти Тюрин не бачив поліцмейстера таким роздратованим.

— Ваше високоблагородіє, Олександре Олександровичу, я вже раз казав і ще раз повторю: я не збираюся перебігати вам дорогу, — якомога спокійніше проказав Тюрин. — Столичні нікому з нас не довіряють. Ні нечисті, ні людям, що живуть у Межі. Ми з вами в одному човні. Хочу допомогти. Маю зачіпку через Стрітенську церкву. Можливо, все це пов’язано зі змієпоклонцями.

Скалонне обм’як. Згадка про таємний культ змінювала ситуацію. Принаймні тепер Скалонне міг бодай частково перекласти відповідальність за ситуацію у Києві на політичну поліцію.

— Змієпоклонці? — він зміряв відживленого досі недовірливим поглядом, висунув шухляду столу і кинув Тюрину напівспалений зошит. — Знайшли у квартирі Дмитра Богрова. Той ідіот укинув до печі, акурат перед виходом до театру.

Тюрин торкнувся палітурки і затамував подих від подиву. На титулі містився знак, який робили собі члени «Двоголового орла» — буква «о» з гачками обабіч, що символізували голови. Олександр Петрович розгорнув зошит і знову перевірив палітурку.

— Схоже на знак двоголовців, — прокоментував його жест Скалонне, — але не він. Перевернутий догори дригом. Ніби це вже не голови, а якісь ніжки, — іронічно посміхнувся поліцмейстер.

Товста палітурка витримала вогонь. Але всередині залишилися самі клапті. Швидше за все, Богров видирав і нищив сторінки жмутами, а потім кинув у вогонь і палітурку. Вціліла лише остання сторінка. Вона прилипла до форзацу. На ній містилося п’ять прізвищ «херувимів» зі Стрітенської. Проти кожного — нинішній рік і позначка «К1Г».

— Кендрик стоїть під 168 номером. У зошиті було 168 прізвищ? — Тюрин звів на Скалонне ошелешений погляд. — Це тому Рапойто-Дубяго забрав справи гімназистів-першокласників?

Скалонне кивнув.

— Хотіли самі все з’ясувати, поки столичні прискачуть. Але ви маєте рацію, в цій справі є лише дві сторони — ті, хто вболіває за Київ, і ті, хто хоче зруйнувати порядок… — Поліцмейстер махнув пухкою рукою на зошит. — Схоже на список членів якоїсь організації. Може, і змієпоклонців. Давно про них нічого не було чутно. Світ зовсім подурів. Навіть підлітків залучили.

— Я б хотів поговорити з Богровим. Почути його пояснення.

— Ми б усі хотіли, — ніби бризнув отрутою Скалонне. — Цей дурень сьогодні зранку завісився у Лук’янівській в’язниці. І хитро так завісився. Жодна мадам Солоха його чортячу душонку назад прикликати не може. Але ви сходіть — подивіться, поки він ще не розсипався.

Звістка заскочила зненацька. Тепер стала зрозуміла особлива знервованість шефа міської поліції. До всіх неприємностей ще й головний злочинець Імперії наклав на себе руки на ввіреній Скалонне території.

— Я попереджу Рапойто-Дубяга, що вас долучено до справи, — сказав поліцмейстер. — Звітуєте переді мною. Я першим хочу знати, що відбувається у моєму місті. Вам зрозуміло?

Тюрин неуважно кивнув, досі роздивляючись зошит. На зворотні титулу залишилися ледь помітні сліди від першого аркуша. Ніби слова перебилися від натискання пера. Тюрин потер напис і завмер.

— Олександре Олександровичу, розумію, що у погром 1892-го багато хто зникав, — промовив Тюрин з непроникним обличчям, — але, може, ви пригадаєте такого собі гімназиста Сашка Хоменка. Його хтось шукав? Може, родина?

Поліцмейстер на мить замислився, поглянув на мапу, що висіла на стіні, — як і в кабінеті Тюрина, червоним позначалися місця появи кощів, — і промовив:

— У 1892-му Сашка Хоменка шукав Рапойто-Дубяго. Безрезультатно. Хоч і виїв мені мозку з тим гімназистом. Ніби у нього одного зник родич.

Тюрин здивовано вигнув брови.

— Це був його зведений брат, — відказав Скалонне. — А чому ви питаєте? Це теж якось пов’язано зі Стрітенською? — поліцмейстер підозріло примружив очі.

Олександр Петрович виразно промовчав. «От чому найдавніший херувим зі Стрітенської нагадав Рапойто-Дубяга. Це і був Сашко Хоменко. Його брат», — подумав сищик, а вголос сказав:

— Тільки-но щось дізнаюся, першому скажу вам. Обіцяю.

Тюрин схопив зошит і кинувся до свого кабінету.

Перша сторінка зошита Богрова починалася двома словами — «Сашко Хоменко», далі стояв рік — 1892. Цей запис не містив порядкового номеру. За двадцять один рік на сторінки додалося ще 168 прізвищ.

«Хто були ці люди і чому жоден орган порядку не виявив таку велику структуру?» — міркував Тюрин, укотре роздивляючись записи.

Все почалося зі зникнення Сашка Хоменка. Його так і не знайшли. Зараз братові Рапойто-Дубяга мало би бути близько сорока. Можливо, весь цей час Хоменко формував нову армію змієпоклонців? Залучав зовсім юних, до чогось готував, а тому про них не було чути?

Тюрин подивився на ранкову газету, де йшлося про смерть прем’єра. Голову захопили нові думки: Богров учинив теракт самостійно. Тим поставив під удар організацію. Її могли викрити. Тому Хоменко його вбив.

Він зачепився за думку, що в усьому винен зниклий двадцять один рік тому гімназист, але в пам’яті несамохіть спливло пошрамоване батькове обличчя і слова Вишиєвського. Батько «вів» ту групу, що загинула у Стрітенській.

З задуми вивів стукіт. Двері обережно прочинилися, й у шпарину просунулася ряба пика Топчія, а за ним — маска Гальванеску. На людях він продовжував удавати змієголовця.

Олександр Петрович поглянув на годинник — була одинадцята вечора. Залишалося мало часу, щоб оглянути Богрова. Тіла чортів-душоловів розсипалися по-різному, але ніколи не трималися купи довше доби після повернення чортячої душі назад до пекла.

— Я сказав, що ми будемо у трупарні Лук’янівського тюремного замку. Це якщо Рапойто-Дубяго раніше за нас повернеться, — сказав Топчій і пропустив Тюрина поперед себе. Олександр Петрович підморгнув Гальванеску. Той зголосився допомогти з оглядом. Але навіть під маскою читався переляк. Він досі боявся поліції.

IV

У темному брудному підвалі, як колоди на мілині, лежали мертві арештанти. Полчища клопів укривали підлогу. Топчій нервово смикав ногою. Тюрин зловив щура, що вже підіймався штаниною, і кинув у темряву. Тварина відчайдушно запищала.

— Як він помер? — запитав Тюрин у Гальванеску, що схилився на трупом.

Перший злочинець Імперії лежав під електричною лампою на окремому столі. Вузьке інтелігентне обличчя над спиляними рогами застигло у мученицькій покорі. Чортячий п’ятак зблід і вкрився чорними плямами — вірна ознака того, що тіло починає зникати. Смерділо старим цапом і сіркою.

Гальванеску тремтячими руками відвернув брудний комір, по черзі підняв кимсь дбайливо опущені повіки, зазирнув до рота.

— Все правильно. Помер від удушення. Свячена мотузка. Скоріш за все, заклята на мощах Варвари. Так деякі чорти роблять, коли набридає світ.

— І де він її тут узяв? — обурився Тюрин.

— Якийсь йолоп забув забрати в нього шнурівки, — Топчій зняв з ратиці чорта туфлю і покрутив у руках.

«Злочинний недогляд? — подумав Тюрин. — Чи навмисно залишили, щоб кинути підозру в убивстві людського прем’єра на нечисть?»

Підсліпуватий доктор узявся за долоні Богрова, ближче роздивився нігті, ще раз обдивився голову й обличчя.

— Слідів боротьби не бачу. Одяг подертий, але ж його після вбивства прем’єра ледь у театрі не розірвали. А що ми шукаємо, Олександре Петровичу? — Гальванеску запопадливо зазирнув в очі.

Тюрин подивився на чорта і потер груди. Під ребрами знову стиснуло.

— Досі турбує? Може б, зайшли до мене, я подивлюся? — доктор жалісливо скривився. Топчій енергійно закивав.

«Один загриз, другий перетворив на людиноподібного, і тепер ніяк не дадуть мені спокою. Особливо Гальванеску. Була б його воля, замкнув би мене в лабораторії і опікав би як вартісний експонат», — подумав Тюрин, а вголос роздратовано наказав:

— Роздягайте його.

Псевдозмієголовець і вовкулака перезирнулися. Топчій затамував подих і заходився знімати сорочку. Доктор стягнув штани.

Голий Богров справляв ще сумніше враження. Його ноги вкривала чорна, майже овеча вовна. Груди були безволосі та бліді, темний пушок проглядався на плечах, тонкою доріжкою з’єднував пупок і сонячне сплетіння.

— Ось воно! — Олександр Петрович переможно підняв ліву руку мертвяка. Під пахвою на боці виднілося татуювання.

— А впав би-м сім разів на єдинім місці! Знак двоголовців? — здивувався Топчій. — У чорта? Правду кажуть, дочекаємося Змія.

Гальванеску лише здивовано потер очі і прошепотів: «Змієве провидіння!»

Тілом Богрова ширилися темні плями, всередині них уже розгорялося полум’я. От-от спалахне чорт і перетвориться на попіл.

Олександр Петрович дістав аркуш і кількома рухами перемалював нехитре татуювання. Наступної миті Богров спалахнув, а коли жаринки осіли, на столі лишився попіл у формі чортячого тіла.

Тюрин побачив Василину здалеку. Сніг ледь торкався сходів міського музею, не залишаючи слідів. Здавалося, колони тримали не тільки дах, а й важке свинцеве небо. Витончена фігурка наче ширяла у сірому мареві, така ж невагома і тендітна, як перші сніжинки. Панна Айвс помітила відживленого і помахала хутряною муфтою. Була у темному пальті з пишним коміром. Голову прикрашала висока соболина шапка.

Тюрин стримано всміхнувся. У Лаврі твердо вирішив обмежити зустрічі, але навала кощів усе змінила. Айвс попросилася у Санітарну комісію і тепер, разом з іншими відчайдухами, експериментувала з кощами і шукала вакцину від інфекції. Чи не щодня хтось із її групи закінчував у карантині для вкушених, а Тюрин, тамуючи подих, щоранку перевіряв списки нових заражених.

— У вас утомлений вигляд, пане відживлений, — грайливо всміхнулася Василина. Крихітні крапельки заблищали на чорних кучерях.

— Натомість ви — наче троянда на морозі, панно Айвс. І чого ви не поїхали до вашого доктора Фройда у Відень? Здається, ви розказували про якийсь прорив у дослідженнях схиблень людиноподібних?

— А якщо за моєї відсутності вас покусають кощі? Тоді хтось замість мене отримає лаври першості за дослідження впливу отрути кощів на ваш унікальний відживлений організм? — парирувала Василина.

— Боюся, доктор Гальванеску нікого до мене не підпустить, — посміхнувся Тюрин і запропонував їй лікоть.

— О, це так, — Василина підібрала поділ пальта, і вони почали підійматися сходинками. — Як же він нервувався, коли після Лаври, де у вас у грудях проросло те огидне зерно, вас привезли до Олександрівської. Буквально викинув з операційної Вацлава, хоча той уже почав процедуру.

— Вацлав — це упир, що вічно чатує біля вашого кабінету? — Олександр Петрович спохмурнів. Згадав розповідь про стосунки Василини з пацієнтом десмодусом.

— Ви даремно, він чудовий лікар, — безтурботно посміхнулася жінка. — І, до речі, я дещо для вас знайшла. Щодо вашого батька. У 1905-му згоріли всі архіви, але мені вдалося добути записи тодішнього хірурга Олександрівської — Лятошенка. Він потім викладав… Одним словом, ваш батько потрапив до Олександрівської лікарні вже при смерті. Був без тями. За висновками Лятошенка, йому зробили невдалу операцію. Пішов сепсис, і Петро Тюрин помер.

— Яку операцію? — аж зупинився Тюрин.

— У картці не вказано. Ба більше, на думку Лятошенка, в операції не було потреби. Йому просто відкрили грудну порожнину, а потім зашили, ніби експериментував студент. На жаль, більше дізнатися не вдалося. Лятошенко помер минулої зими, — з прикрістю додала Василина.

— А як він дізнався, кого лікує? Батько ж був без пам’яті? І звідки його привезли? Чому не повідомили поліцію? — сипав запитаннями Олександр Петрович. Його очі гарячково палали. Василина, заскочена бурхливою реакцією, відступила на крок.

— Лятошенко описав пацієнта — близько шістдесяти років, волосся русяве…

— Це міг бути хто завгодно! — нетерпляче заперечив Тюрин.

— Так, але Лятошенко написав, що на лівій щоці чоловік мав шрам. Ви мені розповідали про цю ваду батька. Власне, так я його і знайшла. Ви не уявляєте, скільки зусиль я витратила на пошук цих записів…

«Тобто Лятошенко не знав, кого оглядає. Отже, про смерть батька в маєток повідомив хтось інший. Можливо, той, хто його і вбив», — подумав Тюрин, сухо кивнув жінці й потягнув важкі двері. Він не просив її шукати, ба більше, почувався зрадженим, ніби вона без дозволу викинула на світ ганебну сторінку його життя.

Василина здивовано завмерла, кілька секунд про щось думала, роздивляючись обличчя Тюрина. В її очах з’явилося співчуття. І це ще більше роздратувало поліціянта. Зрештою Василина зітхнула і переступила поріг.

Музей здавався занедбаним, було холодно і вогко. Василина зняла шапку, потрусила волоссям.

— Доктор Фердинанд Перетц — мій давній друг. Знавець мертвих мов, дослідник фольклору і міфології людиноподібних, — мовила Василина і кивнула на коридор за центральними сходами.

Тюрин уже ходив цим шляхом, коли зустрічався зі Степаном Голубєвим, але кабінет Перетца, здавалося, містився під сусідньою вулицею — так довго вони йшли низьким коридором, запорошеним і заплетеним павутинням.

Нарешті Василина штовхнула рипучі двері. Табличка сповіщала, що вони дісталися кімнати з дивною назвою: «Місця зберігання предметів з міфів і легенд людиноподібних». Більшість речей стояла під простирадлами. Найвищі купи громадилися коло входу, ніби предмети залишали там, де відвантажували, не маючи потреби і бажання тягти углиб. Вузенька стежка через кучугури старожитностей тяглася до імпровізованого кабінету Перетца під протилежною стіною.

Дослідник фольклору і міфології нечисті був невисоким огрядним блондином з ексцентрично підкрученими вусиками, мав не більше п’ятдесятьох і, як здалося Тюрину, користувався рум’янами і чорнив брови. Перетц помахав гостям щіточкою, попросив зачекати і повернувся до розчищання нового експонату.

Тюрин роззирнувся. З темряви навис шестифутовий дерев’яний бовван, зроблений з переплетених гілок. З кожної дивилося огидне перекошене обличчя.

— Дайте вгадаю, ідол богодрева, — сищик кивнув на статую.

— Знайшли у Дніпрі, — чомусь прошепотіла Айвс. — А це чаша Джерела, — показала на величезну кам’яну тумбу з видовбаною серединою. Тумбу оперізували примітивні картинки, нашкрябані дитиною чи не придатними для малювання пальцями. «Мальовидло водяника», — подумав Тюрин, роздивляючись піктографічну історію про те, як божество водяників король джерел подарував Змію «священну рибу».

Доктор забрав щіточку, відійшов на крок і замилувався новим експонатом. Це були дві кам’яні плити з вибитими малюнками.

Одна фіксувала сцену, як Змій приймав подарунки від видів. Тюрин уперше бачив легендарного царя нечисті. Обадія, ще як людина з довгим волоссям і в тозі, простягав руки назустріч рибі, зерну і скриньці з народом букв.

— Шиферний рельєф. Нещодавно вирили у Лаврі, — пояснив Перетц. — У мене є всі підстави стверджувати, що йому понад тисячу років, — очі доктора самовдоволено сяяли, він дивився ніби крізь Тюрина, витаючи у своїх чарівних мріях. — Бачите, над Обадією і дарами вже здіймається величезний гад з трьома головами. Це символ перетворення. Після прийняття дарів Змій став непереможним Великим Воїном і царем нечисті.

— А оце зображення у самому низу, схоже на яблуко. Що воно символізує? — Тюрин нахилився до плити.

— О, це знамените серце Змія. Легендарний артефакт… — Як і всі вчені, Перетц міг годинами говорити на улюблену тему. — У пророцтві Офаніти Бека про пришестя Змія сказано, що тільки подарунки від видів і серце можуть знову оживити Великого Воїна. Але пророцтво надзвичайно плутане і, на думку більшості вчених, неповне. «Серце має ожити і бути принесене разом з дарами до місця, де спить Змій», — процитував Перетц послання Офаніти. — Кажуть, крім дарів і серця, має бути ще кілька артефактів. Але що це за речі і як це «серце має ожити», досі не відомо. Це крім того, що ніхто не знає, куди поділося серце Змія після його смерті, — посміхнувся доктор і схилив голову набік. — Одначе мені надзвичайно приємно, що молода людина, представник поліції, так цікавиться віруваннями людиноподібних. Вивчати нечисть в Імперії — справа невдячна і навіть ризикована, — Перетц з погордою випнув груди, — мабуть, тому ми прагнемо залишатися в тіні, ховатися під псевдонімами, як, наприклад, знаменитий Лазарус.

Доктор замовк, очікуючи почути, що привело до нього поліціянта. Тюрин досі міркував над рельєфом.

— Василиночка казала, — доктор усміхнувся панні Айвс, — ви маєте до мене справу? — Перетц закусив нижню губу і став схожим на розгодованого кролика. Айвс приязно кивнула, а відживлений нарешті дістав малюнок. Доктор підсунув гасницю і втупився у папірець.

— Так-так, дуже схоже на знак двоголовців. Пренеприємні типи. Але ні. Звісно, це інше. І напряму стосується мого нового надбання, — Перетц загадково всміхнувся, підняв коротенький палець і вказав на другу плиту, вириту в Лаврі.

На ній була зображена колісниця, запряжена десмодусом і вовкулакою. На ношах напівлежала жінка. Замість ніг нижче пояса звивалися змії. Очі жінки були затулені пов’язкою.

— Як по-вашому, хто це? — посміхнувся Перетц.

— Упир і вовкулака — перші діти Ліліт. Але це не вона, — замислився Тюрин. — У «Легенді про народження Змія» Лазарус написав, що коли імператор Візантії забрав у Апі сина, її ноги перетворилися на повзучих гадів. Тож це Апі — мати Змія, але чому в неї зав’язані очі?

— Нічого собі! — випалила Василина і кинула на Тюрина повний захвату погляд. Перетц прошепотів «браво!» і плеснув у долоні.

— Так, це Апі, — доктор погладив зображення кінчиками пальців. На його вуста набігла замріяна усмішка. — Донька останнього царя Зархосії — Кия. Її шлюб з людиною мав бути безплідним. Але нечисть чекала на лідера. Боги і вожді видів своєю силою благословили лоно Апі. Вона змогла спокусити імператора. І тут, у Києві, народила великого Змія. А далі на нас чекає сумна історія страждань, — зітхнув Перетц. — Коли імператор дізнався про підступ, то забрав сина, спалив місто, а Апі ув’язнив під землею. Вона так мучилася через розлуку з сином, що з її очей полилися отруйні сльози. Апі осліпла. Тому тут зображена пов’язка на очах, — доктор знову торкнувся рельєфу.

Тюрин заворожено слухав ученого.

— То ви хочете сказати, що це знак Апі? — Тюрин знову показав перемальований з руки Богрова знак. Такий самий був на палітурці згорілого зошита.

— Він символізує народження Змія. Коло — це черево, а ці гачки — змієподібні ноги. Цей знак здавна використовували прихильники культу Апі. До речі, де ви його знайшли? Апі вимагає жорстокого поклоніння, я думав, її адептів давно знищили? — запитав Перетц, роздивляючись аркуш із символом.

— Тобто в Києві існувало водночас дві секти? — проігнорував його питання Тюрин, — ті, хто вірив у Змія, і ті, хто поклонявся його матері?

Доктор уважно поглянув на поліціянта і насупив брови. Василина зацікавлено підійшла ближче.

— Десь так, — погодився Перетц. — У Змія вірять усі людиноподібні. Але це важко назвати сектою. Змієпоклонці можуть збиратися, вивчати пророцтва, легенди про життя Обадії, шукати способу його оживити, але не більше.

— Чого ж? Змієпоклонці — запеклі революціонери, тільки і шукають, як знищити людей у Межі, — не стримався Тюрин.

— Я маю на увазі, — знітився Перетц — так захопився, що забув, з ким говорить, — Змій не вимагає ритуалу, на відміну від Апі. За легендами, потому як в Апі забрали сина, вона збожеволіла від горя. Сліпа, закута продовжувала шукати Змія через своїх послідовників. Вони це зрозуміли по-своєму…

— І стали приносити їй у жертву хлопчиків, — замість доктора закінчив Тюрин.

Очі Василини округлилися, Перетц зблід.

— У ХІІ-ХІІІ століттях дванадцятирічних хлопчиків кидали у Бабин яр, — брови Перетца вигнулися у трагічну дугу. — Там була вирита спеціальна яма, ніби вхід до царства Апі. Пізніше цей ритуал трансформувався. Хлопчиків почали заколювати у спеціальних місцях, які називали змієвими. Вважалося, що Апі цінує кривавий завіт. Її адепти вірили, що Апі почує їхні молитви в обмін на кров. У Києві кілька таких капищ. У сімнадцятому столітті, після повстання Хмельницького, коли всіх, хто вірив в Апі, знищили, змієві місця почали використовувати для своїх зборів змієпоклонці. Про це переконливо говорив професор Голубєв на великому археологічному симпозіумі, який відбувся після розкопок на Щекавиці… Тоді Голубєв представляв Археологічну комісію, а зараз очолює наш музей…

Під пекучим поглядом Тюрина Перетц почав затинатися.

— Ви ж знаєте, навіщо вони шукали капища? І кому передавали цю інформацію? — Тюрин немов знову гортав теки зі справами змієпоклонців, читав вироки.

Перетца затрясло, він закрутив головою, ніби шукав підтримки в ідолів, руки нервово то зчіплювалися, то безвольно повисали.

— Я тоді був асистентом на кафедрі, — скривився доктор. — Я не знав, повірте, не знав, що траплялося з тими людиноподібними. Чув, що капища консервуються.

— Де ці капища? — суворо запитав Тюрин. Він ані на хвилину не сумнівався, що доктор знав про справжню діяльність Археологічної комісії: про те, як ті мордували змієпоклонців, але заради кар’єри чи зі страху мовчав. Олександр Петрович таких набачився. «Вважає себе героєм тому, що займається віруваннями нечисті, а насправді не заступився б за жодного людиноподібного. Вони для нього лише об’єкт дослідження, а не живі істоти», — подумав Тюрин. Він упритул підійшов до доктора. Від Перетца відгонило волошковою водою і страхом. Цівка поту стекла напомадженою щокою.

Василина спробувала втрутитися, стати між чоловіками, але поліціянт зупинив. Знов озвався біль під ребрами.

— Знаю про три. Одне — біля Десятинної церкви, друге — під будинком Трубецьких на Великій Житомирській, а третє — на Львівській площі, — злякано затараторив Перетц.

— На місці теперішньої Стрітенської церкви? — Тюрину таки довелося схопитися за груди.

— Житоцький казав, що її для того і поставили. Вперше ще в одинадцятому столітті. І потім постійно відновлювали точно на старому місці, — мало не плакав Перетц.

— Годі, він не у вас на допиті, Олександре Петровичу! — обурилася панна Айвс. — Ми негайно йдемо звідси.

— Ці послідовники Апі, — проігнорував її наказ Тюрин, його голос звучав спокійніше, — вони можуть не вбивати хлопчиків, а робити з ними щось інше? Вербувати у свої лави?

— Я не знаю, — з сумнівом почав доктор. — Апі — сліпа і божевільна богиня. Її культ був завжди химерним і таємним. А отже, кожна група могла вдаватися до зміни ритуалу… Теоретично можливо… Кажуть, вона приходила у сни жінкам-медіумам. Апі не може залишити підземелля. Навіть коли Змій був у Києві, не могла. Тільки у чужій подобі, як дух, вона підіймалася на поверхню. І тільки у виняткових випадках.

— Наприклад, коли помер Змій?

— Так, — енергійно підтвердив Перетц, — вона приходила до його тіла. Але Апі безпомічна. Не забувайте, сліпа й божевільна. Сама не може його відродити. Тому шукає послідовників, — Перетц показав на аркуш зі знаком.

— Ви сказали — дванадцятилітніх. Апі вимагала дванадцятилітніх хлопчиків, — повторив Тюрин. Доктор здавався геть розгубленим і виснаженим. — Чому?

— Бо саме у дванадцять Змій уперше відчув її поклик, зрозумів, що він не людина, і залишив батька.

Життя Великого Воїна вкрите помороззю, як тіла водяників у хрещенські морози. Залишки легенд говорять про таке. Навчався у найкращих людських вчених і воїнів. Знав історію Заходу, осягнув мудрість Сходу. Єдиний учитель з людиноподібних — Стагирит — холістичний дух, що володіє баченням цілого, здатний керувати причинами і наслідком, навчив ховати єство. Наставляв шукати прихований зміст, вірити єдності буття і не оцінювати людину чи людиноподібного за миттєвим вчинком.

Розповідав притчу про Хизира, давнього схоластичного духа, що мандрував з непокірним учнем. «І вчинив Хизир незрозуміле учневі. Заплакав, побачивши пишне весілля, і розсміявся з купця, що замовляв сандалії на сім років наперед. Убив хлопчика з благочестивої родини і відбудував стіну в місті, з якого їх вигнали камінням і прокльонами. І не стримав мовчання учень Хизира, і став вимагати відповідей. І сказав учитель: „Плакав я на весіллі, бо судилося нареченому вмерти наступного дня, а молода ще 13 років чекатиме, доки виросте дівер, щоб з нею побратися. І сміявся я з купця, бо просив той сандалій на сім років, а й одних не встигне зносити. І вбив я хлопчика, бо судилося йому вирости у великого злочинця, що згубить і батьків, і весь свій народ. І відбудував я стіну в будинку, бо там захований скарб, що має дістатися сиротам, але тільки після повноліття“».

«І сказав Хизир мені, — мовив Стагирит, — а я переказую тобі, Змію: не ходи у місто над Дніпром, бо там знайдеш свою смерть». А юний Обадія — син імператора — відказав: «Кожна смерть — це нове народження. Позаяк я є уроборос — нескінченне переродження».

І перші одинадцять років Змій жив, як людина, доки не почув поклик матері. Апі явилася уві сні, як уже багато разів до того приходила до людей Заходу. Для них вона стала Кібелою, жорстокою матір’ю богів. Землі Візантії здригалися від людських жертвоприношень, непристойних ритуалів скопців та інших розваг на честь ув’язненої богині. Сліпа безумна Апі шукала сина, але єдиною її силою були сни і ненависть, якою вона щедро напувала своїх прихильників.

Чутки про культ дійшли до імператора Візантії. Вогнем і залізом почав він знищувати послідовників Апі. Радники, інші сини, вимагали вбити й Обадію. Імператор бачив відблиск Апі в очах сина і вагався. Це ж була і його кров.

Допоки Змій не обрав сам. Зник у дванадцятий день народження. І повстав у землях Зархосії за двадцять один рік по тому, як Великий Воїн, гуртівник дітей Ліліт, цар людиноподібних Обадія-бек.

Усі роки переможної ходи Змія землями людей Апі залишалася у підземній в’язниці в місті над Дніпром. Нечисть вірила: Обадія не міг пробачити матері того, що вона дозволила людям його забрати. Насправді він ненавидів її за інше. Вона зробила його покручем, напівкровкою, розділивши ложе з людиною, розвела чисту кров царів нечисті кров’ю людей. Лише подарунки видів принесли спокій у душу Змія. Бо він відчув себе тільки нечистю.

Й Апі не припиняла плакати, бо знала, що Змій правий.

VI

Наступного ранку міська поліція зустріла рейвахом. Скалонне нагально від’їхав, не сказавши куди. Пліткували, що викликали до губернатора і що мова йде про неминучу відставку. На стіл Тюрину поклали нові зведення щодо появ кощів. За добу вкусили ще трьох. Одного у Саперній слобідці, двох знову на Подолі. Василини серед укушених не було.

Тюрин видихнув і пригадав, як вони розійшлися напередодні. Жінка звинувачувала його у надмірній жорстокості до Перетца.

— Ви не уявляєте, як тим, хто цінує нечисть, її історію і вірування, жити в Межі! — сказала Василина. — Ви були з того боку барикад. А тепер, коли отримали синю шкіру, думаєте, можете судити?

Її очі палали, сніг лягав на розпашілі щоки і відразу перетворювався на краплі. Тюрину понад усе хотілося її поцілувати, натомість він сухо сказав:

— Ви мене зовсім не знаєте, Василино. Я бачив більше за вас і чудово знаю, що гидотність натури не залежить від зовнішності чи виду. Ми самі вирішуємо, ким нам бути. Самі впускаємо всередину зло. А отже, маємо нести відповідальність за вибір. І немає ніяких виправдань.

— Ви зараз говорите про батька, — в очах Василини блиснули сльози, — про те, що він нищив нечисть, залишив вас із матір’ю. Але ви не ваш батько.

— І цього ви не знаєте, — Тюрин розвернувся і пішов геть.

— Олександре Петровичу, кому війна, а кому мать родна, — Топчій незадоволено постукав по столу. — Там здоровань від Рапойто-Дубяга прибіг. Каже, їхній свариться, вас шукає. Чуєте? Відучора шукає. А ми ніби від нього ховалися? От же ж… люди.

Рапойто-Дубяго чекав у готелі «Європейський». Шикарний номер з краєвидом на Царську площу, будинок Купецького зібрання, монумент царю-визволителю і голі дерева Купецького саду розміщувався на третьому поверсі.

— О, нарешті! А я тут знову вашою роботою займаюся, — людополіціянт стояв над трупом юнака, що лежав на персидському килимі посередині кімнати. Щетина тільки почала пробиватися на короткому підборідді убитого. Ліву руку вкривали страшні опіки, ніби її повністю встромляли у вогонь. Запах згару, смаженого м’яса, цівка диму з коминка свідчили, що саме там убитий ушкодив кінцівку.

— Яків Цегет. Поцілив з «браунінга» акурат у скроню. Модель 1900 року. Куля срібна, заговорена, калібру 7,65,— монотонно констатував експерт.

— Він що — з нечисті? — Тюрин нахилився до тіла. Зовні небіжчик нічим не відрізнявся від людини.

— Перевертень. Прикажчик у гмура Йосипа Маршака. Того, що прикраси робить, — підтвердив Рапойто-Дубяго.

— А щоб йому голова облізла! — вигукнув Топчій, побачивши вбитого. — Яшка! Ото його маманя сліз проллє. Зелений, а такі цифри у голові перевертав, що ну тобі, — зітхнув околодочний. — Самородок. Серед вовкулак таких і не буває. Маршак казав, зуб дає, що Цегет до тридцятьох мільйонщиком стане. Ми на його навчання у Першій гімназії всією громадою збирали, а я перед Маршаком поруку тримав…

— Ось, помилуйтеся останньою запискою вашого самородка. Згорів від кохання, — іронічно зауважив Рапойто-Дубяго і простягнув Тюрину папірець: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу. Тому прощавайте. Назавжди ваш Я. Ц.».

— Яшка-дурень закохався у Юлію Суботіну — онучку міського голови. Людину. Навіть руки просив. Але хто ж за перевертня віддасть? — пояснив Топчій і тяжко зітхнув. — Молоде-дурне, хіба за таке вік коротять?

Тюрин віддав околодочному записку і розвернувся до Рапойто-Дубяга.

— А ви чого, власне, тут же наша юрисдикція? — синьошкірий поліціянт звузив очі. Знадвору долинув стукіт трамвая. Десь пролунав вибух. Один з людополіціянтів перехрестився. Інші зиркнули у вікно і повернулися до роботи. Вогонь фенікса — небезпечна річ. Від необережного поводження вибухає. Винищувачі, які використовували його проти кощів, незрідка самі підривалися на феніксі.

Рапойто-Дубяго взяв людиноподібного за лікоть, відвів убік і простягнув кілька наполовину зітлілих аркушів. Олександр Петрович вгадав почерк.

— Цегет цей був приятелем Богрова. Разом у гімназії вчилися, — підтвердив здогадку людополіціянт.

Тюрин лише проглянув прізвища, що залишилися на папері, й закляк. Дмитро Богров, Я. Цегет, Олекс. Шульгін, Ігор Сікорсь… Мих. Булга… Найбільше вразило останнє — Вл. Голуб… Усі записані були студентами Київського університету і мали щонайменше по двадцять років.

— Блискуча молодь, найкращі випускники, майбутнє Імперії, — проказав Рапойто-Дубяго і знаком покликав помічника. Той передав грубу, оббиту золотом книгу «Століття Київської Першої гімназії». — Я тут увесь ранок голову сушу, — самовдоволено зауважив людополіціянт. — Усіх упізнав. Усі, хоч і в різні роки, закінчили Першу гімназію.

Олександр Шульгін виявився обдарованим полтавським польовиком. Достроково закінчив фізико-математичний факультет, став наймолодшим професором, викладав у Одеському університеті. Ігор Сікорський — син спеціаліста з нервових хвороб і одного з лідерів Київського клубу людей Імперії, молодий винахідник. Михайло Булгаков — нині студент Університету, син покійного професора богослов’я, літератор-початківець.

— А цей рік, навпроти прізвища, це дата вступу до гімназії?

— Помітили? — посміхнувся Рапойто-Дубяго. — Це рік, коли кожному було дванадцять. Таке враження, що їх вербували саме в цьому віці. Але Голубєв? Вас теж вразило це ім’я?

Не слухаючи Рапойто-Дубяга, Тюрин зіскочив з місця, став на коліно поряд з тілом і підняв обгорілу руку. Особливо дісталося передпліччю. Спечена шкіра лущилася, у найбільш уражених ділянках проступали криваві плями. Олександр Петрович попросив у Топчія ніж і, ніби ресторанним прибором, почав прибирати чорний шар.

— Що ви в біса робите? — не витримав Рапойто-Дубяго.

— Ось, — Тюрин показав на руку. На місцях, де він зчистив мертву шкіру, проступало татуювання. — Знак Апі.

— То ви кажете, знак Апі має бути на всіх гімназистах із зошита Богрова? Вони всі — змієпоклонці? І на титулі зошита Богрова — ім’я мого брата? Неймовірно… — Рапойто-Дубяго нервово затягнувся. Вони досі були у «Європейському». Вийшли з кімнати і зупинилися біля порожнього столу портьє. Звідси проглядався весь коридор.

Тюрин уперше бачив, щоб людополіціянт палив. Доти лише нюхав тютюн. Новина спантеличила Рапойто-Дубяга. Він кілька разів повторив «Апі», ніби вже чув це ім’я, хоча і не зовсім розумів, що воно значить.

— Мушу вас запитати, — почав Тюрин. — Ви переконані, що Сашко Хоменко помер під час навали кощів у 1892-му?

Людополіціянт стиснув губи. Між бровами з’явилася зморшка. Цигарка майже погасла.

— Я був лише на кілька років старший за нього. Сашко — мамин мазунчик — легко захоплювався. Наукою, революцією, новими теоріями; я думав, віра в Апі була черговою ідеєю-фікс. Він говорив, що мати Змія — єдина, хто здатен розбудити легендарного царя нечисті. Що Апі володіє унікальним артефактом. Дідько! Сашко зв’язався з якимись людьми і людиноподібними. Почав часто зникати. За два тижні до погрому теж кудись поїхав. Так сказав матері. А потім кощі, паніка, місто у вогні. Я зрозумів, що брат зник, за кілька тижнів після погрому. Почали шукати, але все марно. Його не було ні серед живих, ні серед мертвих.

Рапойто-Дубяго на мить замовк. Тюрин здивовано підняв брови.

— Я перевіряв — ходив до Солохи. Вона не змогла знайти його душу, — уточнив людополіціянт. — А тепер виявляється, що весь цей час він міг бути живий? Вербувати нових членів у цю таємну організацію змієпоклонців? На голову не налазить.

— Ви казали, він зв’язався з якимись людьми, ви когось із них бачили?

Поліціянти винесли Цегета з номера. Портьє притримав двері. Топчій ніс ноги. Рапойто-Дубяго відвернувся від колег і схилився до Тюрина. У синє обличчя ударив дим.

— Ні. Я тоді почав служити у поліції. Попечена мавка Пузріної тощо. Прагнув показати себе. Стійте! — хапаючись за думку, Рапойто-Дубяго підняв вказівний палець. — Лише раз я бачив Сашка зі значно старшим чоловіком. Дивно: вперше, коли вас побачив, я чомусь згадав його. Але той чоловік мав шрам на лівій щоці.

Тепер Тюрин нервово стиснув плечима, ніби не розумів, про що говорить Рапойто-Дубяго.

— Було б поговорити з Голубєвим. Він може знати, де зараз ваш брат.

— Так, Вальдемар Голубєв… — людополіціянт замислився. На дні темних очей з’явився дивний відблиск. Він глянув на аркуші з прізвищами, перевів погляд на Тюрина, неуважно посміхнувся і повернувся до тіла Цегета.

«Його не було ні серед живих, ні серед мертвих. Я перевіряв — ходив до Солохи», — відлунням відбилося у голові відживленого.

Тюрин вирішив не говорити батькам гімназистів справжню причину огляду їхніх дітей. Офіційно — це нова перевірка на зараження. Олександру Петровичу було достатньо тільки натякнути, що в околодку з’явились кощі, й батьки з готовністю показували дітей.

У реальності слід від укусу означав, що істота приречена. Люди перетворювалися на кощів за кілька хвилин після зараження, інші види — по-різному. Від години до доби. Найдовше опиралися інфекції водяники, але і вони зрештою ставали кощами. І порятунку від цього не було. Перетворених виловлювали, ізолювали і зрештою спалювали у яру біля Олександрівської лікарні, від чого на цілий околодок стояв задушливий сморід горілого м’яса.

Брак достовірної інформації грав на руку. Батьки вірили, що вчасно виявлений укус дозволить урятувати дитину.

Як і передбачав Тюрин, усі «херувими» мали знак Апі. Але ніхто з них не зміг пояснити, як і коли його отримав. На розпитування про участь у таємній організації гімназисти тільки кліпали очима і не розуміли, про що говорить синьопикий поліціянт.

Усі, крім родини Кендриків, мешкали далеко від Стрітенської церкви, та й Кендрики там майже не бували.

Інших людей із зошита Богрова діти не знали. Єдине, що всіх об’єднувало, — Перша гімназія. Там учився перед зникненням і Сашко Хоменко. Але його ім’я, як і опис, не викликали у гімназистів жодних емоцій.

Кендрик попросився поговорити з Тюриним без батьків. Мати злякано притулила хустку до рота, але скорилася. Батько зблід і попросив нічого не приховувати.

— Не кажіть їм, — опустив худі плечі Кендрик, — я справді не знаю, звідки це татуювання. — Під лопаткою у хлопчика чорнів знак Апі. — Але мені, Шанявському і Черняхівському снився один і той самий сон: жінка з золотими очима і зміїним тілом кликала до себе, — хлопчик густо почервонів, — а потім усі ми знайшли знак. І знаєте, — Кендрик звів на поліціянта великі допитливі очі, — коли ми з мамою після того сну були на службі у Стрітенській церкві, то мені здалося, що з золотоокою жінкою я зустрічався саме там. Але уві сні надворі було темно. А вдень під час служби я нічого не відчув. Ніби та істота, та жінка, могла з’являтися тільки вночі.

Людиноподібні Зайцев і Бернер підтвердили розповідь Кендрика.

Тюрин звелів приставити до п’ятьох гімназистів зі знаками Апі негласний нагляд. І Богров, і Цегет, на думку експертів, укоротили собі віку, але Олександр Петрович мав іншу версію. Їх знищує Сашко Хоменко, а отже, небезпека загрожує й іншим.

Студенти з зошита Богрова майже всі перебували поза межами Києва. Сікорський був за кордоном — випробовував новий літальний апарат, Шульгін викладав у Одесі, Булгаков поїхав до нареченої в Саратов. Усім телеграфували і просили з’явитися, але надії було мало — місто закрили на карантин. З Києва випускали хіба що червоний цукор і сухе варення.

Єдиний, хто точно залишався у Києві, був Вальдемар Голубєв.

Голубєви жили на Андріївському узвозі в одноповерховому будинку, покритому зеленою бляхою. З-за паркана визирали довгі гілки старезної липи. Влітку маєток потопав у зелені. Вікна, що виходили на вулицю, були завішані фіранками. Грубі дубові двері здавалися давно нефарбованими. Замість ручки було прикріплене велике металеве кільце у формі змія, що кусає себе за хвіст. Від будинку віяло старосвітськістю і водночас ворожістю. На подвір’ї стояла тиша, а у вікнах було темно. Дрібний сніг засіяв бруківку. Поодинокі пішоходи поспішали сховатися по домівках. Холод і кощі змушували швидше тікати з вулиць.

Тюрин узявся за кільце і постукав. Він навіть здивувався, коли за дверима почулося човгання кроків. Той, хто готувався відчинити, зазирнув у вічко й аж тоді підняв засув.

— І що цього разу? — відчинив сам господар. Степан Тимофійович Голубєв вразив кількаденною щетиною і давно нечесаним білим волоссям. Очі професора ввалилися, погляд зробився різким і підозрілим.

— Я шукаю вашого сина.

Голубєв скривився і вже почав зачиняти двері. Тюрин підставив ногу, перешкоджаючи старому.

— Йому може загрожувати небезпека.

Професор уважно подивився на відживленого, визирнув на вулицю, чи не чатує хтось підозрілий, і запустив поліціянта досередини.

Кабінет Голубєва нагадав батьківський. Так само багато книжок, купи пилу і паперів. Щоправда, стіни прикрашали фотокартки з дамами. А на туалетному столику лежали предмети дамського туалету: стрічка, дзеркальце, роговий гребінець і навіть балетна туфелька. Голубєв, як і перелесники, залишав трофеї любовних перемог.

Степан Тимофійович усівся у фотелі. Домашній халат розчахнувся й оголив старечу ногу у витертій пантофлі. Професор поправив одяг і втупив у Тюрина незадоволений погляд.

— Мушу сказати, після останньої нашої зустрічі мав кілька пренеприємних тижнів. Особливо дісталося від мого коханого сина. Тож ваше товариство мені не вельми приємне, — Голубєв узяв склянку з якоюсь каламутною рідиною. — Давайте швидше. Що йому загрожує?

— А можу я поговорити з ним особисто? — Олександр Петрович подивився на портрети, намагаючись впізнати мати молодшого Голубєва.

— Ви що — не почули? Після подій у Думі Вальдемар тут нечастий гість. А де шукати — не знаю. Він давно живе своїм розумом.

Тюрин перевів погляд на старого. До нього мав не менше запитань.

— Можливо, ваш син пов’язаний з убивством прем’єра.

Професор пирхнув, ніби ці звинувачення для нього не новина.

— Аякже — теракт вчинила нечисть, але хто винен? «Двоголовий орел». Спеціально все підлаштував, щоб їх підставити. Якщо у вас усе, то прошу, двері там, — професор склянкою показав на вихід.

— Богров і ще один людиноподібний уже мертві, — провадив Тюрин. — Вони мали на тілі ось такий знак, — поліціянт показав папірець з перемальованим знаком Апі. Голубєв зіщулив очі й подивився на малюнок. — Є підозра, що хтось знищує всіх, у кого на тілі є таке татуювання. Я думаю, воно є і у Вальдемара. І це не знак двоголовців.

Голубєв-старший кілька секунд роздивлявся «знак Апі», і раптом з його горла вихопилося кілька рипучих звуків.

— Звісно, це не знак двоголовців. Це символ народження Змія, знак його матері Апі, — продовжив хихотіти професор. — Я знав, що ви такий самий божевільний, як і ваш батько. А найсмішніше, що мій син значно більше схожий на нього, ніж на мене. Така сама пристрасть до вірувань нечисті. Він і вами марить. Вважає, що Петро Тюрин залишив вам вказівки, як розбудити Змія. Віра в те, що Обадію можна повернути, не гірша за інфекцію кощів — цілковито захоплює розум… — Голубєв ніби видихався, поставив склянку і закусив губу — Я не бачив такого у Володі. Це все?

— Ні, не все. Тепер точно не все, Степане Тимофійовичу, — Тюрин розстібнув шинель і сів у крісло навпроти професора. Його очі загрозливо зблиснули. Голубєв напружився. Раптом особливо чітко стало зрозуміло, що в будинку більше нікого немає. — Давно хотів вас запитати, Степане Тимофійовичу, ви теж допомагали батькові виловлювати і передавати Четвертому відділу змієпоклонців, теж спостерігали за тим, як їх катують? Вам це подобалося? — Тюрин вишкірив зуби у хижій посмішці.

— А ви думаєте, це були діти? Безневинні домовики чи потерчата? — на відміну від Перетца, Голубєв кинувся у наступ. — Вони загрожували Імперії. І так, ми сприяли правосуддю.

— Правосуддю? — закричав Тюрин. Він ледь стримувався, щоб не вхопити старого за барки. — Коли обливали упиря святою водою, допитуючись, де капища Апі?

— Це все ваш батько! Він остаточно збожеволів від бажання знайти серце Змія, — Голубєв учепився у фотель. Старечі губи тремтіли. — Він був переконаний, що його забрала Апі. І тоді, і зараз я вважаю, що це маячня! Але Бог мене покарав. Тепер і мій син вірить у серце Змія.

— Хоче отримати владу над нечистю?

Слова професора здивували. Тюрин не думав, що голова «Двоголового орла» може прагнути панування над людиноподібними. Скоріше винищення.

— Та хто вам таке сказав? І ви, і Петро помиляєтеся. Серце Змія — лише один з ключів до пробудження Змія. Принаймні так говорять легенди. Не більше. Але ваш батько був переконаний. Загорівся ідеєю, що серце дає владу над нечистю, відразу після розкопок на Щекавиці. Вони з Житоцьким щось там собі добачили. Я от нічого не бачив! — пристрасно виголосив Голубєв. — Забрав те, що ми знайшли, і все. А десь у середині 1880-х наші шляхи розійшлися. Мені набридло займатися цією гидотою. Так! Якщо хочете знати, набридло бачити потворні пики змієпоклонців, чути їхні виски. Я перейшов до музею. А він продовжував шукати. Хотів прикликати Апі. Був упевнений, що вона забрала серце.

Тюрин підвівся і пройшовся кімнатою. Серед жіночих штучок стояв лише один портрет. На ньому був зафіксований найцінніший трофей Голубєва — чорнявий хлопчик у матросці.

— Ви не хотіли, щоб син знав, чим ви займалися?

«Середина 1880-х, Вальдемару мало бути лише кілька років», — подумав Тюрин. Старий рвучко зітхнув. Єдиний син — і зовсім не такий, як йому мріялося.

— Але ви завжди були з ним поруч. На відміну від мого батька, — тихо проказав синьошкірий поліціянт.

— Востаннє я бачив Петра у 1892-му, за кілька місяців до погрому, — Голубєв знову налив собі випити. — Ми говорили про Апі та Стрітенську церкву. Він хотів провести там якийсь ритуал, змусити її віддати серце. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Ритуали, присвячені Апі, — суцільна кров. Петро відповів, що не потребує моєї допомоги. Він лише хотів, щоб я розповів одному гімназисту, що бачив на Щекавиці у 1874-му. Показав, що там знайшов. Я погодився. Хотів, щоб він якнайшвидше пішов. Ви би бачили його очі. Гімназист мав не кращий вигляд. Я зразу подумав — фанатик. Мої слова на нього якось дивно подіяли. Він ніби ще більше увірував у Апі та Змія. Сказав, що готовий. Я не став питати, до чого.

— Ви пам’ятаєте його ім’я?

— Власне, так, я готував його з історії до Університету. Розповідав про Змія. Може, я сам винен, що він у все це так повірив. Мабуть, Петро виловив його на якомусь зі зміїних місць. Сашко Хоменко. Так його звали.

Тюрин зігнувся, як від удару в груди. Підійшов до столика професора, налив собі з кришталевої карафки й одним духом випив.

— А що, крім народу букв, ви знайшли у кістках Змія? Що за ніж?

Голубєв здивовано хмикнув.

— Навіть Петро не знав про ребро Віщого Ольга. Заклятий ніж, єдина зброя, якою можна вбити Змія. А ще кажуть, що той, хто має це ребро, зможе повторити трюк Ольга і з нечисті стати людиною. У будь-якому разі, його викрали з музею кілька років тому, — додав професор таким тоном, що Тюрин не сумнівався: він знає, де зараз ребро.

— Я спробую все з’ясувати і захистити вашого сина. Якщо вже так трапиться.

— О ні, — широко посміхнувся Голубєв, — краще тримайтеся від Вальдемара подалі, а то це вам знадобиться захист.

Тюрин повернувся до відділка поліції. Тільки-но закінчився робочий день, а у Присутствених місцях уже стояла моторошна тиша. Листопадові сутінки накрили місто темним тривожним шатром. Містяни ховалися по домівках, не розуміючи, з якого боку очікувати нападу тупих немертвих. Світилося лише у штабі винищувачів кощів, якому віддали центральне пожежне депо. Тепер семафорний зв’язок передавав не тільки попередження про вогонь, а й повідомлення про випадки появи кощів.

Олександр Петрович розклав на столі особові справи гімназистів, розгладив записку Цегета: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу…»

«Не в силах її здолати» — ненависть чи Апі? — Тюрин покрутив у руках аркуш. Це була сторінка з гімназіального зошита з латини. Тим самим чорнилом, що й останні слова, було підкреслено вираз із вправи: «„ab aqua silente cave“, що можна перекласти як „згори тихо, а всередині лихо“. На що чи на кого натякав Цегет, про яке тихе лихо попереджав? — міркував Тюрми. — Дві загадкові смерті. Самогубство чи хтось допоміг? Хто? Сашко Хоменко?»

Відживлений нахилився і витягнув з шухляди баночку з сухим варенням. Минуло два місяці відтоді, як він востаннє їв зілля. Але зараз він мав переконатися у здогадках.

— Я хочу знати, що сталося з Сашком Хоменком, — сказав Тюрин баночці. Він знав, що це так не працює. Видіння приходять самовільно, але сподівався на успіх.

Узяв слоїк, покрутив у руках, зняв накривку і поклав до рота нудотно-солодкий фрукт.

Кров! Так багато крові. Я не зміг. Мусив устромити ножа у його серце, але не подужав. Лисенко, Чубинський, Городоцький тільки дивилися. Боягузи! А цей хлопчик… ще зовсім хлопчик… трошки старший за мого сина і теж Сашко… приставив лезо до свого горла і зробив швидкий рух. Я кинувся до нього. Хлопчик упав на мої руки, на його обличчі з’явилася щаслива усмішка. Сказав, що вона почула. Що вона задоволена жертвою. Це були його останні слова. А потім нас затопило сяйво, що наче розчинило тіло Сашка. Всередині Стрітенської ніби запалили мільйони свічок. Я заплющив очі, а коли отямився, побачив інших. Вони були мертві, а переді мною стояла Апі — жахлива і прекрасна водночас. Я впав навколішки. Вона торкнулася мого обличчя. Почала вивчати риси, як будь-яка смертна сліпа, намацала шрам і посміхнулася.

— Змію сподобалася твоя кров, — пролунало у моїй голові. — Я це відчуваю, тому віддаю тобі найцінніше, — Апі простягнула круглий предмет, схожий на яблуко, загорнуте у золоту фольгу. — Твоя кров відродить це, коли прийде час.

— А коли прийде час? — прошепотів я. Почувався обраним. Пошанованим великою честю.

— Коли твій син виросте, у небі запалає летюча зірка, а люди і нечисть будуть готові до нової великої війни. Тоді він мусить принести серце й інші дари до місця, де спить Змій, — проказала змієнога в моїй голові.

Церква здригнулася. Я відчув, як мій мозок роздирає божевільний лютий сміх. І тільки тепер зрозумів, що накоїв.

— Ні! Я відмовляюся, — закричав я. — Ти його не отримаєш!

Але було запізно. Серце залишилося в мене. У місті почало прокидатися сліпе зло, породжене матір’ю Змія…

Я мушу врятувати родину. Відіслати сина якнайдалі. Туди, де Апі безсила…

Який же я дурень! Серце Змія лише ключ, але той, хто ним скористається, має принести останню жертву — самого себе.

У коридорі рипнули мостини. Тюрин потер скроні. Він тяжко вибирався з марудного страшного сну. Ще не розумів, як його оцінювати, не хотів думати про вчинок батька, але знав одне — Сашко Хоменко помер. «Апі безпомічна. Вона потребує помічників», — сказав Перетц. Отже, хлопців збирав хтось інший.

— Дідько, треба знову починати спочатку, — собі під ніс прохрипів Тюрин.

У коридорі знову почувся шум. Дзвони на Софії пробили північ. Тюрин підвівся і визирнув за двері. Довгі тіні виповзали з відчиненого кабінету Рапойто-Дубяга. Шепіт здавався шелестом листя. Ще до того, як Олександр Петрович досяг світлої смуги, з кімнати вислизнула постать. Чоловік стискав у руці невелику теку. Високо піднятий комір шинелі, насунутий кашкет не дозволяли впізнати нічного гостя. Але особливий нахил голови, рвучкі нервові кроки здалися знайомими.

— Стій!

Порожні коридори рознесли луну. Чоловік не обернувся. Десь гримнули шибки, і поверхом пролетів холодний вітер. Тюрин добіг до відчиненого вікна. На даху сторожки ще виднілися чорні сліди утікача, а з вулиці долинуло цокання візника. За кілька годин перший сніг зітре всі згадки. Не встиг поліціянт обміркувати подальші дії, як інший силует відліпився від тіні. В останню мить Тюрин зупинив важкий кулак. На нього витріщився здивований Рапойто-Дубяго.

— А чого ви біля відчиненого вікна? — людополіціянт визирнув надвір. — Хоча вам же не холодно. Добре, що ви тут. Я його знайшов.

— Кого? Голубєва? Здається, він тільки-но вистрибнув з вікна.

Рапойто-Дубяго перехилився через підвіконня, кілька секунд вдивлявся в темряву, потім розвернувся до Тюрина і зміряв прискіпливим поглядом.

— Там нікого. А ви маєте дивний вигляд. Шрами зникли і щоки, здається, порожевіли.

— Кого ви знайшли? — запитав відживлений.

— Того, хто вербує хлопців. Головного в нашій таємній організації, — очі Рапойто-Дубяга спалахнули завзяттям. — Усі ниточки ведуть до Тропінкіна.

— Тропінкіна? — Тюрин ніяк не міг зосередитися на тому, що каже колега.

— Так, учителя латини. Всі діти, гімназисти з зошита, свого часу брали в нього уроки. І записка Цегета. Мене відразу здивував напис латиною, ще й на гімназіальному зошиті. Я перевірив. Це з уроку Тропінкіна. А оце прислів’я латиною — «згори тихо, а всередині лихо»… Ви помітили, як Цегет його підкреслив? То я впевнений, це теж про Тропінкіна. Зовні тюхтій тюхтієм, під п’ятою у тещі, а насправді — голова таємної організації змієпоклонців. І ще один цікавий збіг — його сина вкусили кощі, коли тому було дванадцять. Може, через це така пристрасть до дванадцятилітніх? І останнє — вам сподобається. Адреса його квартири — Велика Житомирська, 33. Второпали? Ніс до носа зі Стрітенською церквою. І ще… — зам’явся Рапойто-Дубяго, — я багато думав над тим, що ви казали про Сашка: що це він міг відродити таємну організацію. Ні. Він би такого не утнув. Сашко мертвий, хай як би мені хотілося зворотного. Але Тропінкін і йому давав уроки. Тож треба брати.

— Тропінкіна?

— Так! Та що з вами? Надворі нікого — точно вам кажу.

VII

Микола Павлович Тропінкін займав нижню квартиру в будинку, що виходив на Львівську площу. У Києві його давно називали «зміїним». Низ еркера над входом до внутрішнього двору прикрашали кам’яні змії. У химерних передранкових сутінках вони, неначе живі, перепліталися з гілками богодрева. Лапате каштанове листя розповзалося від стовбура. А над кроною, верхи на лебеді, посміхався хлопчик.

Кілька хвилин довелося стукати у парадні двері, доки не з’явилася заспана покоївка. Нарешті з кімнати виповз скуйовджений Тропінкін, в одному капці й картатому халаті, який він на ходу намагався підперезати.

— Що, що, що відбувається? — злякано затараторив учитель. Від хвилювання раз по раз хапав повітря великими товстими губами, кліпав водянистими очима і шарпав довгий плетений шарф, який невідомого чого вже був на шиї.

— Тропінкін Микола Павлович, учитель латини й інспектор класів у Першій гімназії? — для проформи запитав Рапойто-Дубяго.

Вчитель потягнув за шарф, ніби без того не міг кивнути.

— Збирайтеся! Вас звинувачують у державній зраді й підривній таємній діяльності, — людополіціянт розплився у хижій посмішці й наказав одягтися. Йому нетерпеливилося вчинити допит в офіційних стінах.

Тропінкін закляк. Здавалося, його очі от-от виваляться з орбіт. Нарешті він утямив, що наказано вдягатися, хоча й не розумів навіщо.

— Я ж кажу, дурника вдає, — самовдоволено зауважив Рапойто-Дубяго і штовхнув учителя до кімнати, щоб пришвидшити одягання.

Тюрин залишився роздивлятися вітальню. В голові досі паморочилося від грушки, а у пам’яті стояли жахливі сцени зі сну. Він спробував зосередитися на квартирі.

У центрі стояв обідній стіл з чотирма стільцями. На стіні висів зимовий пейзаж, під ним, накрите гаптованою серветкою, стояло фортепіано. В кутку біліла кахляна груба. Тюрин підійшов ближче. Поверхню вкривали дрібні різнокольорові написи. Це були ініціали і роки. Олександр Петрович міг заприсягтися, що знайде збіг із записами у зошиті Богрова. Навіть почерк здався тим самим.

Несподівано двері іншої кімнати ляснули об одвірок, й у проймі, наче примара, об’явилася застебнута на всі ґудзики мадам Кац. Попри ранній час, її сукня вилискувала бездоганними брижами, а комірець — крохмальною гостротою. На голові жінки красувався старомодний капелюшок-таблетка, на лікті висів кошик з різнокольоровою пряжею і кількома гострими, наче шпаги, англійськими шпицями. Стара поставила плетиво на фортепіано, заклала руку за руку і суворо промовила:

— І що знову накоїв цей ідійот?

Здавалося, її зовсім не здивував несподіваний прихід поліції.

Зі спальні вийшов арештований у супроводі Рапойто-Дубяга. Тропінкін був у майже пристойному вигляді й без шарфа, він злякано прокричав «Мамо!». Рапойто-Дубяго невпевнено козирнув мадам Кац, узяв Тропінкіна під лікоть і швидко вивів у коридор. Тюрину здалося, що людополіціянту хотілося якнайшвидше зникнути з очей старої.

— Ну-с? — під ногами мадам Кац загрозливо зарипів паркет, і Олександр Петрович здивувався, як таке взагалі можливо при її горобиній статурі.

— Ви сказали — «знову накоїв»? Вашого зятя вже забирали отак серед ночі?

— Ха! Не вистачало, щоб серед ночі забирали. Хоча з Тропінкіна станеться. А я казала Лізон, я знала, що все цим і закінчиться. Малахольний потрапить до буцегарні — туди йому і дорога, — мадам Кац самовдоволено всілася у крісло біля вікна. — Аделько, чаю! — скомандувала стара, ніби це був звичайний прийом у призначений для гостей час. — Ви, звісно, кофію не вживаєте? Страшна гидота. Тропінкін раз приніс. Довелося висипати у кльозет!

Тюрин кивнув і підійшов до фортепіано. На ньому стояло кілька світлин.

— А це миле хлоп’я, мабуть, ваш онук? — торкнувся фотографії на комоді. На знімку шкірив зуби пухкий хлопчик років дванадцяти.

— Костик, — погодилася мадам Кац. — Пийте чай, охолоне!

Тюрин узяв горня і принюхався. Чай незвично пах.

— Ви не нюхайте, а пийте. То фірмовий збір. Костик любив. Хоч був таким самим йолопом, як і Тропінкін. Яблуня від яблуні… — Попри суворі слова, внутрішнє тепло осяяло обличчя старої, ніби сонце торкнулося забутого на дереві пожовтілого листка. — Зник під час епідемії двадцять один рік тому. Кощі зжерли. Ваш оцей чорнявий шукав.

— Рапойто-Дубяго?

— А я пам’ятаю, як його там звуть? — злобно відказала мадам Кац. — Теж дурень. Я відразу відчула, що Костик перетворився. Тропінкін, нехай його воші у тюрмі покусають, тягав малого до «Франсуа». Наберуть бонбоньєрок і хряцають. І так щоки по плечі. Того дня теж там були. Не повірив про кощів, дурень. Костик, цікава душа, вибіг подивитися, чого люди голосять. А малахольний кофій допивав. А як усе вляглося, то Костика вже й не знайшли. Лізон після того подалася з мандрівним цирком. За кельтським кориганом. Ні риба, ні м’ясо, дрібне й миршаве, але веселий. На скрипці шпарить.

— У 1892-му багато хто загинув, — зауважив Тюрин. У пам’яті сплив страшний сон про жертвопринесення у Стрітенській. Після того батько поїхав до маєтку. Київ уперше атакували кощі. Люди, не розуміючи, що відбувається, накинулися на нечисть. Відчуваючи провину, батько відчинив маєток. І відіслав їх з матір’ю. Перед очима в Олександра Петровича попливло. У роті стояв неприємний смак чаю. Він сперся на грубу. — А ці записи — що вони значать? — Тюрин показав на кахляну поверхню.

— Роки, коли до Тропінкіна учні приходили, — Кац уважно стежила за відживленим.

— Це він записував?

— Не тільки.

Суха ревматична рука старої раптом дрібно затремтіла, і вона швидко сховала її у складках сукні. Мадам Кац на мить замислилася, а потім, ніби вперше усвідомила, куди забрали зятя, здивовано запитала:

— А з Тропінкіним-то що буде?

— Ви чули Рапойто-Дубяга? — ніби між іншим, сказав Тюрин. Він знову роздивлявся Костика. Новий несподіваний здогад змусив опанувати себе. — Вашого зятя звинувачують у тероризмі. Ви знали, що він вербував гімназистів у таємну організацію?

Здавалося, від слів Тюрина мадам Кац миттєво постаріла на десяток років. Старечі зморшки стали виразнішими, а шкіра ніби перетворилася на папірус.

— Ха! — якось злякано вигукнула мадам. — Малахольний — терорист? Ви несповна розуму.

— Ви, мабуть, дуже горювали через смерть онука? Більше за ним плакала хіба його мати? — Тюрин підійшов ближче.

— Лізон? Ні! Я завжди любила Костика більше. Я була йому за матір, — мадам Кац випросталася у кріслі й сміливо подивилася Тюрину в очі.

— Що ви чули про Апі? — несподівано запитав він.

Стара мигнула і вже розтулила рота, щоб відповісти, але не встигла. У двері нетерпляче постукали.

— Тюрин Олександр Петрович у вас? — долинув з коридору суворий чоловічий голос. — Нам потрібно його бачити.

Кац посміхнулася самими кутиками губ і прокричала у відповідь:

— Аделю, пускай!

— Біда, Олександре Петровичу!

Перед Тюриним стояло двоє невідомих у формі жандармерії. Їхні башлики густо вкривав сніг.

— Парфентія кощі загризли! — сказав коротун, вочевидь, старший за званням. Здоровань-людиноподібний стовбичив у нього за спиною. — Напоровся на заражених у доках Другого пароплавства. Городовий ледве п’ятами накивав. Треба негайно їхати, — з-під овечої шапки блиснули гострі очі.

— А чому про це сповіщають жандарми? — Тюрин з підозрою поглянув на прибулих.

— Бо у вас є впливові друзі, — загадково проказав коротун. — Я не представився. Перепрошую. З тими бісовими кощами зовсім зарапортувався, — жандарм весело посміхнувся. — Підполковник Абрам Адамчик, а це — ротмістр Павлентій Огірок.

Тюрин подумав про Вишиєвського, а ще про Топчія. Невже справді вкусили? Він роззирнувся. Користуючись розмовою, мадам Кац зникла у кімнатах. Він мить подумав, знову подивився на гостей, застебнув шинель і вирішив їхати.

Вже на виході його перехопила мадам Кац.

— У малахольного слабке горло. А у ваших казематах нестерпна вогкість, — стара простягнула кошик, у якому лежали пиріжки й охайно загорнутий плетений шарф. Коли Тюрин нахилився за передачею, Кац міцно вчепилася у його плече і прошепотіла у саме вухо: — Стрітенська ввечері завжди відчинена, особливо останні шість місяців.

VIII

— А як ви дізналися, де мене шукати? — запитав Тюрин вже у прольотці. Жандарми точно знали, по кого їдуть. Кіньми правив канькач. На вулиці розгулялася перша листопадова завірюха, візник підняв високий комір і натягнув хутряну шапку на самі очі. Були видні лише довгі кінські вуха.

— Так у поліції сказали, — прокричав Адамчик, допомагаючи Огірку піднімати над сидіннями дашок. — А про Топчія городовий повідомив. Удалося вирватися. Пощастило, що з водяників. — Гей, мерзото, не хочеш панам допомогти? — крикнув на канькача жандарм. Візник ліниво зліз із передка й одним махом наставив захисний дашок. Його очі незадоволено блиснули. Канькач покосився на Тюрина і похитав головою, мовляв, «ой і погане в тебе товариство, паничу».

— А городового звали Кукіш? — перепитав Тюрин.

З обох боків його затисли жандарми.

— Може, і Кукіш, а може, і Шиш, — весело проказав Адамчик, загортаючи тютюн у самокрутку.

— На кого працюєте, служиві? — однією рукою Тюрин схопив Адамчика за горло, а другою вихопив револьвер і застромив його під звірине підборіддя Огірка. — Срібні, заговорені. Встигну поцілити. А я, як ви знаєте, неубієнний. Тож не смикайтеся. Де я буду, знав лише Рапойто-Дубяго… — (Думка про зраду людополіціянта обпекла). — А ні Кукіша, ні Шиша городового-водяника у поліції немає. Ще й вигадати таке — Топчія загризли! — (У голові промайнула болюча думка: «Добре, що не здогадалися використати Василину»). — Тож погоріла ставка. Кажіть, звідкіля будете? — Тюрин для певності стисну руку на шиї у коротуна. Адамчик почав задихатися. Зооморф крутив очима, але цівка міцно впиралася у підборіддя.

— Голубєв. Вальдемар прислали, — прохрипів Адамчик.

— Так би одразу і сказали, — посміхнувся відживлений. — Давно мрію його побачити.

Решту шляху подолали мовчки. Майже розвиднилося, коли дісталися річкового порту. Темні дерев’яні ангари підпирали свинцеве небо. Сніг гасив будь-які звуки. Довелося поблукати, доки офіцер указав на ангар і відчинив двері.

Всередині пахло мишами, задавненим повітрям і небезпекою. Нагорі стукнуло духове вікно. Як у дешевій постановці, промінь світла упав з дірки під стелею. На його тлі білим попелом осідав на дивну конструкцію сніг.

Тільки ближче Тюрин зрозумів, на що лягали крижинки. На корабельних мотузках, під стелею, наче муха у павутинні, звивався і стогнав чоловік.

Тюрин задер голову і проґавив мить, коли зооморф схопив його за руки. Огірок виявився навдивовижу дужим. Адамчик ударив відживленого під коліна. Зооморф потяг за руки і змусив Тюрина вигнутися, як на дибі. Олександр Петрович відчув, як захрустіли суглоби. Ще трохи — і зооморф їх порве. Тюрин хотів хвицнути, але здоровань штовхнув його на підлогу і привалив усією масою. Відживленому здалося, що ті самі руки гамселили його у Лаврі. Він спробував дістати револьвер, але зооморф тримав, наче у лещатах. Поки Тюрин звивався під хваткою зооморфа, Адамчик обплутав йому ноги товстим ланцюгом. Зооморф одним ривком підняв поліціянта і посадив на стілець, що стояв точно під підвішеним чоловіком.

Тюрин недооцінив Огірка. Ще не бачив такого зооморфа. Мав пудові кулаки і люту силу. Було неможливо чинити опір. Адамчик закінчив зав’язувати руки.

— Гарненьке рандеву, я ж сам прийшов на зустріч. Думав, вип’ємо, потеревенимо у доброму товаристві, — Олександр Петрович криво посміхнувся і сплюнув.

— От тобі достойне товариство, синьопикий, — кощ на мотузці, — Адамчик теж сплюнув. Товариська личина злізла.

Тюрин знову подивився на нещасного. Студентська уніформа звисала з понівеченого тіла благеньким шматтям. Кощ рикав і пускав голодну слину. Тюрину здалося, що він відчув гарячі краплі на своїй щоці.

Раптом Адамчик кивнув головою в темряву і відійшов. З тіні випливла худа фігура у чорній шинелі й низько насунутому форменому кашкеті.

— Мені переказали, що ви мене шукали? — з темряви, ніби зображення під час проявлення, показалося вилицювате молоде обличчя. Над губою чорніли елегантні вусики. Очі були темні, немов порожні.

— Вальдемаре Степановичу, радий був би подати руку, але не можу навіть випростати ноги. Навіщо ця комедія? Я сам до вас їхав, — зло кинув Тюрин. Міг лише крутити головою, Адамчик із зооморфом добре постаралися, сповили ланцями, наче немовля. — Що ви пообіцяли Рапойто-Дубягові за зраду?

Тюрин гадав, що вивчив людополіціянта. Вважав його принциповим і стриманим. У відділку жартували, що всі купці міста не здатні скластися на хабар, який би зацікавив Рапойто-Дубяга.

— Навіть найстійкіші пливуть, коли мова йде про родину, — Голубєв хижо посміхнувся. — Я пообіцяв розказати, де його брат.

— Але Сашко Хоменко помер. Ви не зможете довго водити за ніс Рапойто-Дубяга. Він зрозуміє, що ви брехло, і прийде по вас.

Голубєв скривився, наче від ляпасу, підійшов трохи ближче і помахав аркушами.

— Це вже не матиме значення. Я отримав те, що хотів.

З тіні вибіг Адамчик, запопадливо підпалив сірника і підніс до паперів. Вони спалахнули веселим червоним полум’ям.

— Аркуші з зошита Богрова з вашим ім’ям? Думаєте, уб’єте мене, і про це ніхто не дізнається. Я знаю, що у вас на шкірі знак Апі. Це ви відродили таємну організацію? Геніальна ідея водночас керувати групою змієпоклонців і товариством нечистененависників, — майже закричав Тюрин.

Голубєв кинув на підлогу недопалки і театрально вклонився.

— Таємну організацію змієпоклонців, як ви це називаєте, — посміхнувся Вальдемар, — відродив ваш батько.

Тюрин відчув ніби удар по голові. Думки плуталися, єдине, чого хотілося, — врізати по тарганячим вусикам, розмазати гидотну посмішку і змусити забрати слова назад. Відживлений напружив м’язи, ланцюги лише зарипіли.

— Родина — найбільша слабкість будь-якої живої істоти. Чи навіть мертвої, — Голубєв задоволено спостерігав за реакцією Тюрина. — Я дивлюся, деякі сімейні таємниці вам не відомі. Ох уже ці батьки! — Голубєв заклав руки за спину і зробив кілька кроків уздовж стіни. — Думають, якщо не розказувати дітям страшних історій, ті самі про них не дізнаються? Так от, ваш батько розбудив Апі й тим спричинив низку подій. У Києві з’явилися кощі. А сліпа почвара, тільки-но знайшла чергового ідіота для виконання наказів, почала шукати сина, — Голубєв розвернувся до Тюрина, округлив очі й по-акторському розвів руками. — Як можна знайти Змія серед хлопчиків з людей або з мерзоти? Не дивно, що тисячу років тому Змій від неї відцурався. Вона вже тоді була несповна розуму. Але… — Вальдемар на мить замислився. Його голос зазвучав інакше. — Перевіряючи, Апі торкалася дітей. І цей доторк, це тавро, як на худобі, щось із нами зробило. Всі, хто отримав знак, стали іншими: сильнішими, талановитішими, а ще лютішими, сповненими ненависті. Такий от подарунок від божевільної матері Змія. Не всі можуть витримати її знак. Цегет застрелився. Богров, йолоп, убив прем’єра і повісився.

— Але не ви. Вам, я бачу, все подобається, — похрипів Тюрин.

— Як не дивно. Мітка Апі ніби додала мені сил зрозуміти, що найважливіше позбавити світ вашого смороду, — Голубєв нахилився зовсім близько. Його ніс майже торкався щоки Тюрина. Вальдемар втягнув повітря і скривився. — Жахливого пекельного смороду нечисті. Тому я й обрав дещо змінений варіант знаку Апі для «Двоголового орла». З очей бачу, ви оцінили вигадку.

Знадвору долинув густий звук, ніби наближалося полчище хрущів. Подумки Тюрин вжахнувся. Звук свідчив про десятки кощів за стінами.

— І чого ви хочете? — запитав Олександр Петрович. — Богров убив прем’єра, Цегет себе. А ви, Вальдемаре, яка ваша ідея-фікс?

Голубєв знову посміхнувся дикою холодною посмішкою. Він ніби і не чув загрози.

— Я хочу вбити Змія.

— Навіщо? Він і так мертвий, — розреготався Тюрин.

Чорносотенець спохмурнів. Мить слухав сміх, а потім підійшов і з розмаху вдарив у щелепу. Лише раз, але у Тюрина попливло перед очима. Бив майстерно, як досвідчений боксер.

— Де ви так навчилися? — Тюрин виплюнув вибиті зуби. — А ні, я чув. У дитинстві вас багато били. Ви занадто болісно сприймали те, що ваша мати — відьма. Чи не зовсім відьма. Взагалі не знаю, чого ви так гризлися?

Відживлений втягнув голову в плечі. Цього разу Голубєв бив довго, намагаючись розтрощити якомога більше кісток. Чорне масне волосся вибилося з-під кашкета. Вальдемар важко дихав. Кулак синів від крові Тюрина. Нарешті він вирішив, що досить.

— Найгидотніше, що ви потрібні мені живим, — сказав Голубєв, витираючи руку об шинель. Він поправив волосся і провадив, ніби нічого не сталося. — Розумієте, щоб убити Змія, треба його спершу розбудити. Я уважно стежив за вашими «подвигами». Спершу священна риба, потім народ букв, зерно богодрева… Ви їх знайшли. Звісно, дечого бракує. За пророцтвом Офаніти, має бути ще два ключі. Але далі ми і без вас упораємося. Знаєте, — Голубєв зупинився, — я довго думав, як змусити вас співпрацювати. І тут мені пощастило — з’явилися кощі. У пророцтві ніде не сказано, що ви маєте бути при тямі. Тому як кощ ви мені цілком підійдете. Досі мертвий, але вже тупий. Він, — Голубєв підняв пальця до стелі, — стане вашим новим батьком. Хоча це в упирів. Не думаю, що кощі розуміють зв’язки між перетвореним і тим, хто його змінює.

Голубєв широко посміхнувся і зробив жест помічникам. Огірок натиснув важіль, і кощ почав спускатися.

— Навіщо я вам потрібен, що я мушу зробити? — прохрипів Тюрин. Майже не відчував ліву частину обличчя. Синя кров заливала очі.

Голубєв нарешті зреагував на звук. «Хрущі» вже були зовсім близько. Він послав Тюрину рвучкий повітряний поцілунок, розвернувся і поквапився в інший бік.

Кощ на мотузках невблаганно наближався. Тюрин чув сморід і клацання щелеп. Тупий немертвий мав приземлитися просто на нього. Тюрин гарячково міркував, як звільнитися.

— Гей, служиві, ви ж це несерйозно! Синій кощ? Це ж дикість. Я ж вас усіх перегризу.

Адамчик з Огірком не реагували. Звук знадвору посилювався. Раптом кощ на мотузках пронизливо застогнав. «Хрущі» на мить замовкли. А потім, ніби йому у відповідь, щось із силою ударило в стіни. Тюрин закрутив головою. Темрява не давала зрозуміти, що відбувається. Раптом пролунали постріли.

— Павлентію! — відчайдушно заволав Адамчик, — треба тікати! Їх до біса багато. Не втримаємо!

Вони ще щось кричали. Спалахнув фенікс. Тюрин побачив, як десятки кощів продираються через стіни збоку від нього. Кощ на мотузці завис за кілька футів над головою. До інших залишалося не більш як десять кроків. Тюрин бачив, як гнилі, обдерті до кісток пальці виламують дошки. Тупі немертві наближалися.

— Агов! А що скаже ваш шеф? Ви ж маєте дочекатися мого перетворення, — прокричав Тюрин.

У спалахах пострілів відживлений помітив, як тікають Адамчик з Огірком. У протилежній стіні були двері, куди вибіг Голубєв. Перші кілька кощів пролізли в ангар і тепер крутили огидними головами у пошуках поживи. Тупі немертві реагували на рух і звук. Тюрин затамував подих.

— Брешеш, просто так не візьмеш, — самими губами прошепотів Олександр Петрович, і, наскільки міг, випростався на стільці. У двері, через які зайшов відживлений, щось ударило.

Найближчий до нього кощ обернувся на звук, і в ту ж мить Тюрин побачив, як куля з феніксом знесла тупому немертвому півголови. Жаринки вп’ялись у залишки мозку, полум’я фенікса, ніби кислота, охопило тіло.

У розтрощених дверях з’явився той, кого Тюрин чекав найменше. Чоловік заклав за пояс револьвер і взяв напереваги вогнемет. Кощів накрила хвиля фенікса. Підлогою поповз вогонь, перекинувся на стіни. Відживлений зайшовся у кашлі, сльози не давали бачити, і йому здавалося, що щелепи кощів от-от учепляться в шию.

Навколо вирувало вогняне божевілля. Кощі палали. Нові не ризикували рухатися далі.

— Ви цілі? Вас не вкусили? — Рапойто-Дубяго звільнив Тюрина від пут. — Треба тікати. Їх тут тьма-тьмуща. Зараз ще набіжать.

— Дайте свій револьвер з феніксом, — сказав відживлений, з недовірою оглядаючи колегу. У його кишені досі бовтався звичайний, але для кощів хоч звичайні кулі, хоч срібні — все рівно що укус комара. Людополіціянт передав револьвер і знову вхопив вогнемет.

Ангар уже весь палав і мав от-от завалитися. Вони вискочили у центральні двері. Рапойто-Дубяго зачерпнув снігу й обтер лице. Його руки й обличчя червоніли від опіків. Рукав вогнемета з німейської шкіри розжарився. «Ще кілька залпів — і вибухне у руках», — подумав Тюрин, і поки Рапойто-Дубяго відсапувався, стягнув з нього вогнемет і просунув руки у лямки. Людополіціянт не встиг заперечити. У світлі охопленого вогнем ангару було видно, як з півночі наближається нова партія кощів.

Тюрин вжахнувся. Ще ніколи не бачив стільки водночас. Він міцно став на ноги, голіруч узявся за шланг і спрямував пекучий струмінь у натовп. Вогонь фенікса перетворив ходячих мертвяків на жаринки, тіла плавилися і розвалювалися на ходу. Але їх було забагато. З темряви вже виходили нові, поки що нерішуче тупцяли на місці, тягнули обгризені руки і клацали зубами. Обидва поліціянти розуміли: достатньо прогоріти першим, як задні рушать у бій.

— Мерщій! — прокричав Тюрин. — Ще один залп — і фенікс порве трубу.

Вони щодуху побігли. На пристані чекав критий поліційний фургон. Тюрин заскочив першим, затяг Рапойто-Дубяга і відразу ж стукнув візнику.

— Ну ви і гад, — Тюрин схопив Рапойто-Дубяга за барки і, не встиг той зреагувати, затопив йому в пику. Людополіціянт мовчки витримав удар.

— Могли б і подякувати, що я вас урятував.

— А перед тим здали з тельбухами, — зло відказав Тюрин. У маленьке віконечко поліційного фургона досі було видно заграву від пожежі над доками. — Це у вас совість прокинулася? Чого по мене вернулися?

— Я вас не зраджував! Так, я віддав аркуші Голубєву. Але тільки це. Вони, мабуть, стежили за нами від поліції до Тропінкіна. Але і я не дурень. Канькач, що вас у доки завіз, — мій агент. Відразу повідомив, що до чого. От я і прибіг. А ви зразу в зуби, — образився Рапойто-Дубяго.

— Ви вчинили, як дурень. Віддали докази. Добре, що він вас не вбив, — продовжував сердитися Тюрин. — І заради чого? Ваш брат давно мертвий. Ви самі це знаєте.

— Завжди хочеться вірити, що той, кого ти любив, досі живий, — Рапойто-Дубяго потер забиту щелепу. Тюрин відвів погляд. Він знову згадав батька. — А ще я думав, що, користуючись ім’ям Сашка Хоменка, як його брат, зможу вивести Голубєва на чисту воду. Тепер я переконаний, що таємною організацією керував не Тропінкін, а він. «Згори тихо, а всередині лихо». Ніхто б ніколи не здогадався, що двоголовець може керувати змієпоклонцями. Голубєв таврував дітей. Мабуть, обпоював перед тим, от вони нічого й не пам’ятали. Це Голубєв вас так підрівняв?

Тюрин торкнувся обличчя. Лівий бік перетворився на місиво. Вальдемар розтрощив вилицю, зламав ніс, дивом не вибив щелепу.

— Дітей позначала Апі, — стомлено проказав Тюрин. — Але до неї їх водив не Тропінкін. І не Голубєв. І головне, від початку було зрозуміло… Перетц же казав. Апі приходить тільки до жінок-медіумів.

Тюрин підвівся і постукав водію:

— До Стрітенської церкви! І швидше, поки не розвиднилося.

Рапойто-Дубяго здивовано витріщився.

IX

Ще на під’їзді Тюрин побачив яскраве світло у вікнах Стрітенської. Вона сяяла, як Різдвяної ночі, обіцяла спокій і порятунок від лих, що охопили Київ. Двері були незамкнені. Всередині пахло ладаном і горілим воском. Палали сотні свічок, як у сні про ритуал. Урочисто блищав іконостас. За вікнами вже почало сіріти. Ночі в листопаді довгі. А отже, Апі ще має час.

Тюрин відчув жахливу силу, що линула з-за царських дверей. Вона тягнула, наче магніт. Змушувала раз по раз вертатися очима до золотих дверей.

Цього разу Тюрин витягнув звичайний револьвер. Навіть не сумнівався, що сюди кощі не поткнуться. Рапойто-Дубяго зробив те саме. Майже відразу його очі прикипіли до темного «херувима».

— Саша, — прошепотів людополіціянт.

— Ха! — пролунало збоку. З-за панікадила вийшла мадам Кац. Вона так само була у чорній випрасуваній сукні. Сиве волосся акуратно затягнуте у дульку, на потилиці — капелюшок-таблетка. На лікті бовтався ридикюль. Але цього разу тонку шию старої прикрашав білосніжний плетений комірець, ніби мадам Кац для особливо урочистих подій дістала його з «посагу», який уже встигла скласти на смерть. Очі старої палали, немов жаринки.

— А я вже вас зачекалася, — сказала мадам Кац. — Світає. Часу обмаль.

— Навіщо ви все це робили? — тихо запитав Тюрин. Смиренний і урочистий вигляд колишньої вчительки збивав з пантелику.

— Через Костика, — здивовано посміхнулася жінка.

— Він же перетворився на коща. Я знайшов свідків, — утрутився Рапойто-Дубяго. Мадам Кац нагородила його зневажливим поглядом. Тюрин жестом зупинив людополіціянта.

— Двадцять один рік тому, коли Костика покусали, він прибіг до мене, — продовжила Кац. — Хотів чи з’їсти, чи сховатися — не знаю. Якийсь учений вважав, що у кощів зостаються уривки свідомості. Так от — ні! І близько не зостається. Після перетворення дорогі нам люди стають смердючими агресивними довбешками. Але я його залишила. Замкнула у підвалі. І прийшла сюди просити Апі про допомогу.

— Звідки ви про неї дізналися? Апі прийшла до вас у сни?

— Так, але не зразу. Так сталося, що я бачила, як загинув цей хлопчик, — Кац розвернулася до темного «херувима».

— І нікому нічого не розказали? — не витримав Рапойто-Дубяго.

— А мене ніхто не питав, — огризнулася стара. — А потім почався погром, зник Костик… Одним словом, тоді я вперше дізналася про Апі. І коли Костика покусали, я стала її просити, молила дарувати йому життя. Апі прийшла уві сні. Наказала привести Костика сюди. І я привела, — мадам Кац скривилася, наче від болю.

— Костик досі живий? — здивувався Тюрин.

— Хіба це життя? — з ока жінки скотилася самотня сльоза. — Вона дозволяла іноді бачити Костика, натомість вимагала приводити дванадцятирічних хлопчиків. Діти заходили за царські двері, але, на відміну від Костика, завжди верталися. Двадцять один рік я слухняно виконувала накази… Можете мені не вірити, але я була певна, що з ними все добре. Апі ніби когось шукала. А коли хлопчик не підходив, вертала його назад.

— Свята наївність, — фиркнув Рапойто-Дубяго, — думаєте, ми вам повіримо?

— Якщо чесно, мені байдуже, — тремтячими руками стара розкрила ридикюль, витягла залізну фляжку і зробила кілька обережних ковтків. — До всіх цих жахіть з Мітею, Яшею, — Кац знову зверталася до Тюрина, — навіть коли газети писали про Тумса, я вірила, хотіла вірити, що допомагаю Костику…

— Ярослав Тумс? — у пам’яті Тюрина спливло обпечене обличчя маніяка-перелесника. — Ви і його приводили до Апі?

Мадам Кац закрутила кришку, висмикнула з манжети хустинку і промокнула губи. Її погляд був порожній, а рухи — механічні.

— Приводила. Бідолашна дитина. Не дивно, що він став монстром. З такою матір’ю. Коли я побачила в газетах, у чому його звинувачують, то так і подумала. Я не здогадалася пов’язати його вчинки з візитом до Апі. А потім Мітя, Яша.

Мадам Кац стиснула сухі кулаки, ніби хотіла нігтями пробити долоні. Тюрин зауважив, що досі тримає револьвер, хоч і в опущеній руці. Лівою рукою потер скроню і знову запитав:

— І всіх хлопчиків ви записували до зошита. Це ж був ваш зошит? Навіщо ви віддали його Богрову?

— Він хотів дізнатися, що з ним не так… — Кац раптом похитнулася і, щоб не впасти, вхопилася за панікадило. Свічки злякано здригнулися. — Шість місяців тому Апі немов оскаженіла, стала вимагати дедалі більше дітей. А ті, хто вже в неї бував, відчули: щось змінилося. Мітя дуже мучився. Вважав, що має зробити вчинок. Покарати людей за всі страждання нечисті. Хлопчики такі хлопчики… Але вам уже час, я і так забалакалася.

Мадам Кац подивилася на царські двері. В її очах було стільки люті й муки, що Тюрин подумав: так мала дивитися на імператора Апі, коли той забирав її сина.

— А ви постійте тут, — Кац кивнула до Рапойто-Дубяга. — До вас ще дійде черга. Апі сподобалася кров вашого брата, а значить, і у вас із нею договір.

— Я не один з ваших хлопчиків, — огризнувся людополіціянт і зробив крок слідом за Тюриним.

— Ви почуєте, як щось станеться, — зупинив його відживлений. Відчував, що з Апі має поговорити сам. Людополіціянт незадоволено скривився, дістав з кобури вогневій і простягнув Тюрину. Олександр Петрович мовчки прийняв.

Царські двері безшумно відчинилися.

— Йдіть, милий, вона чекає. І звільніть Костика, — сказала мадам Кац. Човгаючи ногами, вона підійшла до стільця під стіною, важко опустилася і знову дістала пляшечку.

За вікнами нестримно світлішало.

X

Тюрин зайшов у царські двері. Посередині стояв маленький вівтар. На ньому — престол, семисвічник, ризниця і жертовники по боках. У ніші навпроти — скромний трон. Насправді — стілець, збитий з грубого чорного дерева. Позаду нього, замість звичного образу, блищала позолочена стіна. Тюрин двічі обійшов престол, торкнувся червоного оксамиту, провів пальцями по святих дарах. Простота і звичність оздоблення притлумлювали тривогу, впокоювали тиск у грудях. Свічки тихо спльовували віск на мармурову підлогу. І час ніби застигав у рельєфних патьоках.

Тюрин стояв спиною до трону, коли відчув — щось змінилося. Тіні нервово здригнулися. Ніби втрутилося інше джерело освітлення. Тюрин різко обернувся і побачив, як ожила золота поверхня. Легкі брижі пробігли гладінню. Хвилі посилилися, почали налітати одна на одну, переплітатися, утворювати коловороти. З глибин схвильованої поверхні вирвалися золоті змії. Тюрин зробив крок назад, хоча вони і не могли його дістати. Широко роззявляючи пащі, гади впивалися в тіла одне одного, скручувалися ще більше, доки червлене кубло не вивалилося зі стіни у крісло. Немов зачарований, Олександр Петрович спостерігав, як рухливий клубок набуває людських рис. На якусь мить із золотого хаосу вихопилося скривлене обличчя Костика. А вже наступної його поглинула велика змія. З ледь сформованого тулуба двома ріками розповзлися величезні гади й обвили ніжки стільця. Тягуче, як мед, золото сформувало звабливий стан, повні чаші грудей, з плечей паростком виросла шия, набубнявіла, і наче з пуп’янка, відкрилося жіноче лице.

В Апі не було очей.

— Чого ти хочеш? — удруге за добу запитав Тюрин.

Тілом змієногої пробігли брижі. Обличчя перетворилося на золотий чорторий: рот переповзав на лоба; ніс, як крапля, сповзав по щоці. Апі закрутила головою, шукаючи поліціянта.

У Тюрина засмоктало під ложечкою. Він стояв просто перед матір’ю Змія. Золоте обличчя застигло. З рота-пащі вирвався довгий блискучий язик.

— Нарешті! — просичав жіночий голос у голові в Тюрина. — Я тебе знайшла.

Ніби танцюючи, язик наблизився до обличчя поліціянта. Його кінець, як огидний пуп’янок, розкрився у п’ятикінечне жало. Тюрин вчасно згрупувався. Жало з ляском схлопнулося, щоб знову повторити спробу.

— Хіба ти шукала не Змія?

Поліціянт сховався за вівтарем. «Ось чому знак у всіх у різних місцях: куди втрапило тавро», — промайнуло в думках.

— Ти маєш його відімкнути…

— Це договір крові…

— Ти належиш мені…

— Випусти Змія. Виконай умову, — відразу кількома голосами сичала Апі.

Жало било у вівтар, шукаючи Тюрина.

— Батько у тебе? Ти зжерла і його душу? — закричав поліціянт.

— Випусти Змія. Виконай умову, — раз у раз повторювала Апі.

Стукіт припинився, натомість почувся скрегіт і скрип. З двох боків вівтаря визирнули золоті зміїні пащеки. Наче могутні руки, вони стискали благенький столик, невпинно наближаючись до Тюрина.

— Випусти Змія. Виконай умову.

В голові у Тюрина водночас зі словами Апі звучали крики батька: «Ні! Я відмовляюся. Ти його не отримаєш». Батько вже тоді знав, на що прирікає сина.

— І померти? Дякую, вже проходили, — Тюрин піднявся з-за вівтаря, розвернувся і стрелив феніксом у золоту гущу.

«Позаяк я є уроборос — нескінченне переродження», — останнє, що почув Олександр Петрович перед тим, як чорна пелена застелила очі.

В якийсь неймовірний спосіб потворне золоте обличчя перетворилося на благодушну пику Топчія. Вовкулака дивився з турботою і запитанням, як мати на дитину, що повернулася після втечі з дому.

— Хто ж стріляє феніксом у такому маленькому приміщенні? — обережно сказав околодочний.

Тюрин усвідомив, що лежить на підлозі. З вікон лилося холодне зимове світло. Серед розтерзаного оздоблення, підбираючи уламки іконостаса, ковтав сльози отець Святоша. Корнюш здивовано ахав біля вічка апарата. Тюрин простежив за його поглядом. Фотоапарат повторно фіксував стіни. На місці херувимів було чисто.

Ще двоє служивих занесли ноші.

— Отруїлася… — стишено проказав Парфентій і підніс до обличчя Тюрина залізну фляжку. — Настій з насіння дурману, а ще вовчий корінь і борець. Трошки дурману — то на добрий сон, а у такій калабані — вірна смерть. Особливо для людини, — зітхнув Топчій і показав на стілець коло стіни.

Там так само прямо сиділа мадам Кац. Лише голова злегка похилилася набік. Можна було подумати, що вона спить, якби не тоненька червона цівка, що цебеніла з міцно стулених вуст.

— Ось чим вона їх присипляла, — проказав Тюрин. Чай, яким пригощала Кац, мав той самий запах, що й настій у фляжці. — Вже тоді хотіла мене привести до Апі. Але, видно, на мене настій не подіяв. А де Рапойто-Дубяго? — поліціянт сперся на руку Топчія і підвівся.

— Так його тут не було, — здивовано знизав плечима околодочний.

— Треба відпустити Тропінкіна, — наказав Тюрин. Він розвернувся до іконостаса і втупив погляд у розтрощену вівтарну частину. Золотої стіни як не було. — І знаєте, — замислено сказав Олександр Петрович, — треба сходити до Солохи. Годі ховатися. Маю дізнатися, живий батько чи мертвий і куди зрештою поділося серце.

— Ясно, — єдине, що зміг видати Топчій.

Очі вовкулаки дивно блиснули.