Леді Африка

35

орт Момбаса, приголомшливо заплутаний, кишів вантажними суднами й рибальськими човнами, чиї пласкі палуби були заставлені відрами з вуграми або обвішані скрученим акулячим м’ясом. Вигнутий дугою приморський бульвар вібрував від спеки, візків і волячих гуртів. Схилами невисоких пагорбів збігали рожеві та жовті бунгало, чиї блідо-зелені бляшані дахи різко виділялися на тлі грубих, майже багряних баобабів. Запахи риби, куряви та гною, що висіли в повітрі, вдарили мене хвилею любові, коли я перехилилася через поруччя, тішачись тим, як дедалі ближчають мої рідні краї, щомиті стають ширшими, чіткішими і дикішими. На шиї в мене висіла груба блискуча нитка перлів. Я була в білій, гарно пошитій шовковій сукні. Біля моєї руки на поруччі лежала рука Френка. Я мала тут бути. І я стала його дівчиною.

— Гадаєш, нам потрібно залишитися тут на кілька днів? — запитав Френк. — Чи проїдемо вздовж узбережжя?

Він стояв до мене боком, його великий живіт торкався до фарбованого в біле поруччя. Носій приніс нам по келиху вина. Френк зробив ковток, повернувся до мене, і я побачила його зморшкуватий шрам під правим оком, під темною пов’язкою, що його закривала. Він втратив око кілька років тому під час полювання й вважав, що це надає йому мужнього вигляду, але насправді дуже помилявся. Принаймні для мене він мужнім не був.

— Я готова повернутися додому, — сказала йому.

— Сподіваюся, вся метушня вже вщухла. Минуло шість місяців. — У колонії це ціле життя, — сказала я, сподіваючись, що це правда.

На одному з рожевих пальців Френка була золота каблучка — груба, квадратна, з водянисто-блакитним берилом. Він придбав її в Лондоні й із хвилюванням показував мені.

— Чистий берил має бути безбарвним, — сказав він тоді, — але цей — найчарівніший.

— Він схожий на африканське небо.

— Як і ти, — сказав він.

Але якщо слова Френка й здавалися романтичними, вони зворушували мене вдвічі менше за відданість, яку він мені виказував. Це мало найбільше значення. А ще — він вірив у мене. Я понад усе хотіла повернутися до Кенії та працювати — й він цього бажав для мене. Звідтоді, як Кокі допомогла нам зійтися, Френк ще нічого не зробив, але наполягав, що він може влаштувати для мене стайню, повну коней. Я б змогла тренувати для себе й нікому не бути зобов’язаною, як він обіцяв. Досі Френк завжди дотримував свого слова. До смерку ми сядемо в потяг, що повезе нас до Найробі. Далі автомобілем поїдемо до «Найтсвіка» — на тваринницьку ферму Френка, що біля підніжжя укосу Мау. Там я могла б знову почати працювати й тренувати коней.

— Ти щаслива? — допитувався Френк, поки корабель обережно заходив у гавань.

Це був справжній левіафан серед сміття, що плавало навколо, у вирі пістрявих кольорів, у галасі — серед какофонії та хаосу Момбаса: вигнутих пальм і червоного піску під високим блідо-блакитним небом. Портові вантажники кидали до причалу довгі вузлуваті мотузки, кожну завтовшки як чоловіча нога.

— Щаслива. Знаєш, навіть запахи допомагають мені повернути себе справжню. І кольори також. Якби ж іще ні з ким не бачитись, тоді було б зовсім добре.

— Можемо відразу поїхати до «Найтсвіка».

— Це боягузтво. Просто будь поряд зі мною, гаразд?

— Звичайно, — він стиснув мою руку.

Два дні по тому ми з ревінням мчали Френковим «Фордом». Місто мало такий самий вигляд, як і тоді, коли я його полишала: доріжки з червоного пилу, обабіч яких вишикувалися крамниці та кафе під бляшаними дахами; вози, навантажені крамом; блідо-зелені евкаліпти на тонких стовбурах, з яких облазила кора, — їхнє листя тремтіло від легкого вітерцю.

Від низьких рожевих воріт клубу «Матайґа» під’їзна дорога петляла вздовж доглянутого газону. Ми під’їхали, й швейцар у білих рукавичках відчинив мені дверцята. Моя нога в гарній туфельці граційно ступнула на сходинку. Ці сукня, панчохи та капелюшок були гарнішими за все, що я будь-коли надягала до клубу, і поки ми йшли напівтемним фойє, я ловила на собі зацікавлені погляди. Френк із виглядом власника тримав мене за лікоть і скерував до бару, мовби я сама не була там сотню разів. А може, й не була. Звідтоді, як я поїхала в Лондон, на мені змінилася щонайменше одна нова шкіра.

— Давай-но подивимося, хто тут, — сказав Френк.

Він мав на увазі своїх друзів. Я мало що про них знала, за винятком пліток, а їх було багато. Це були «щасливчики долини» — багатії, які розмістилися на великих ділянках землі біля Ґілґіла та Ньєрі, де могли розважатися або грати у фермерів, не дбаючи про дотримання правил і норм поведінки, яким підпорядковуються інші. Вони встановлювали власні правила або взагалі їх не мали — таке трапляється, коли в людей забагато грошей і часу, — а розважалися тим, що позичали одне одному своїх чоловіків і дружин, а також кілограмами курили опій. Час від часу хтось із них з’являвся в Найробі, напівголий і безтямний.

Френк не зовсім належав до цього кола, адже був недостатньо витонченим — якщо це правильне слово. Він розмовляв як матрос і накульгував. Мені здавалося, що найбільші багатії тримали його поряд, бо він знав, де роздобути найкращий кокаїн. Він завжди носив трохи із собою в коричневій оксамитовій торбинці. Я бачила, як він раз чи двічі діставав її в Лондоні, але ніколи не брав нічого з неї. Наркотики не цікавили мене взагалі. Навіть сама думка, що я не зможу діяти розумно, змушувала почуватися надто вразливою. Френк поважав мою думку й не намагався її змінити або зробити так, щоб я почувалася пуританкою, — принаймні в Лондоні. Мене цікавило, чи не зміниться тепер його ставлення до мене.

Був полудень. Через спеку гладенькі дерев’яні жалюзі опустили, й усередині було напівтемно та трішки вогко, мов у печері. Френк, мов розвідник, оглянув кімнату, але не побачив нікого знайомого. Ми все ж таки мовчки випили, кожен заглиблений у власні думки, а потім він знову зібрався до міста у своїх справах, а я сіла в кутку обідньої зали та замовила їжу й каву. Я відпустила його, адже ніхто навіть не намагався підійти або впізнати мене в цьому новому одязі. З’явилося відчуття, що я справді стала кимось іншим, але воно тривало недовго — поки до зали не ввійшла Карен у широкому білому капелюсі й кольоровому шарфі. Вона кинула на мене погляд і вже була проминула, та раптом рвучко зупинилася:

— Берил? Це ти. Ти повернулася.

Я поклала серветку й підвелася, щоб її поцілувати:

— Ви думали, цього не станеться?

— Ні, ні.

Вона кліпала, мов екзотична кішка.

— Я лише запитую в себе: як це сталось? Коли ти поїхала, все здавалося таким безнадійним.

— Так і було.

Я прочистила горло й змусила себе зустрітися з нею поглядом.

— Сподіваюся, що більше ніколи не дійду до такого стану. Як Ді?

— Цілком одужав і завзятий, як ніколи. Ти його знаєш.

— Так... сподіваюся, що й досі знаю. Шість місяців — достатньо, щоб усе вляглося, але час міг створити між нами прірву. Я сумую за ним.

— Я впевнена, що він також сумує.

Її погляд упав на мої перли, а потім на гарні нові туфлі. Я бачила, що в неї багато запитань про мої зміни, але сумнівалася, що вона питатиме.

— Вип’єте зі мною?

— Гаразд.

Вона сіла й скинула капелюха, пригладила коротко підстрижене волосся — зачіску в новому «вільному» стилі. Я бачила такі зачіски скрізь у Лондоні, але ніколи не подумала б, що Карен настільки залежна від моди.

— Хіба це не жах? — розсміялася вона. — Сама не розумію, навіщо це зробила.

Потім вираз її обличчя змінився, й вона сказала:

— Як справи з твоїм розлученням? Ти нарешті вільна?

— Ще ні.

Кокі умовила мене написати Джоку з Доркінґа, наполягаючи на розлученні, але я досі не отримала відповіді.

— Джока притягали до суду?

— Не за це.

Вона посерйознішала, та чомусь завагалася.

— За що ж тоді?

— Нещодавно трапився ще один випадок. Свідків не було, отже, важко сказати, що дійсно сталося, але очевидно, що Джок врізався в інше авто в Накуру. А потім напав на пару, яка в ньому сиділа, нібито вони в усьому винні, а не він. Обидва автомобілі загорілися.

— Господи Боже, ніхто не постраждав?

— На щастя, ні. Вони вимагали відшкодування збитків, але нічого не було вирішено.

— Поза сумнівом, він був п’яний.

— Можна лише припускати.

Вона смикала кінець свого шарфа й здавалася збентеженою. Кілька хвилин ми просиділи в напруженій тиші. Нарешті вона сказала:

— У тебе справді чудовий вигляд, Берил. Якщо я коли-небудь тебе малюватиму, ти повинна бути в білому. Це дійсно твій колір.

Я тримала в руці прохолодний гладенький келих із коктейлем. Цятки спіненого джину та яєчного білка чіплялися за шматочки льоду.

Я втікала від скандалу, але він, зачаєний, чекав на мене тут. Було також багато інших невирішених питань — павутиння з тяжкої невисловленої неправди, з якої неможливо виплутатися. І все ж таки я була рада знову бачити Карен. Мені бракувало її товариства.

— Усе пройшло добре? — запитав Френк, коли повернувся. Ми з Карен до того часу вже попрощалися.

— Гадаю, що так. Але місто змушує мене почуватися насторожено. Ще трохи — й чутки про нас почнуть розповзатися околицями.

— У Лондоні також до біса чуток. Люди люблять побалакати. Їм важко себе стримувати.

— Що ж, я стомилася від цього.

Мого джину вже давно не було. Я помішувала в склянці осад.

— «Здається, я міг би жити серед тварин», — тихо сказала я.

— Що?

— Нічого... це вірш, який я колись чула.

Він знизав плечима, і я рішуче взялася за край столу.

— Я готова. Вези мене додому.

36

ренка не дуже цікавило сільське господарство, і на час збору врожаю він наймав робітників, отже, мав час на полювання та відвідування друзів. Його мисливська хатина розташовувалася за шістнадцять кілометрів від головного будинку в «Найтсвіку» — в долині Кедонґ. Більшість ночей він проводив там зі своїм провідником Боґо, та кожні кілька днів повертався навідати мене.

Ми обідали чи вечеряли, а потім він вів мене до спальні. Спочатку дивився на мене голу, далі клав на ліжко. Йому подобалося відчувати, як мені перехоплює подих, бачити рух моїх стегон і те, як я стискаю руками простирадло. Здавалося, він більше любив задовольняти мене, ніж отримувати насолоду, і, гадаю, цим переконував себе, нібито дбає про мене. Власне, так воно й було: він про мене піклувався, але дуже по-своєму.

Френк ніколи не брав мене силоміць, і все-таки не можу сказати, щоб він мене колись вабив. У нього була незграбна хода — перевальцем, ніби в дресированого ведмедя, він мав короткі квадратні руки й ноги та круглий живіт, тугий, мов барабан. Його розповіді за вечерею були брутальними, але він ніколи не забував запитати мене, як я почуваюся, що робила та про що думала. Він розповідав історії зі свого полювання чи виїздів, але ніколи не просив поїхати з ним, і мені це подобалося. Зустрічі з ним час від часу мене більш ніж влаштовували. Коли ми кохалися, я вбачала в цьому своєрідну угоду про фізичну близькість. Ми чимось обмінювалися одне з одним, навіть якщо це не було кохання. Я заплющувала очі або дивилася на кучеряве сиве волосся в нього на грудях та намагалася не думати, що він одного віку з моїм батьком. Він був добрим, дбав про мене. Я сподівалася, що він ніколи в мені не зневіриться.

У письмовому столі в кімнаті Френка лежала купа готівки, яка призначалася на придбання коней або на будь-що, чого мені забажається. Я часто висовувала шухляду й дивилася на гірку купюр, відчуваючи себе дивно відстороненою від світу торгівлі, де все оберталося завдяки шилінгам. Я жила без грошей так довго, що, мабуть, мала б скористатися такою нагодою, але я цього не робила. Я була вдячна Френкові, вірила, що він бажає мені добра, й усім серцем прагнула знову повернутися до тренування коней. Але досі не була готова купувати все для стайні. Мені щось заважало, тож я самотою їздила на Пегасі або гуляла околицею в шовковій кольоровій піжамі, яку придбав мені Френк у Найробі. Його подруга Ідіна Гай носила її скрізь, навіть у місті, й він подумав, що я повинна мати такий само чарівний і безтурботний вигляд.

Коли ми збиралися відвідати Ідіну в «Слейнсі» — її маєтку поблизу Ґілґіла, — він благав мене вдягнути піжаму, присягаючись, що так я почуватимусь як удома, але я все-таки надягла білу шовкову сукню — ту саму, про яку Карен казала, що це мій колір, панчохи, підбори й перли, які ми придбали у Белґравії невдовзі по тому, як Френк з’явився в моєму житті. Гадаю, мені хотілося, щоб Ідіна та її друзі вважали мене респектабельною, хоча сама не знаю, чому це мене хвилювало.

Ми приїхали до «Слейнса» спекотного липневого полудня. Маєток нагадував необроблений коштовний камінь; він розташовувався на пагорбах над Ґілґілом на восьмистах гектарах, просто біля підніжжя блакитного Абердере. Ми перебиралися з однієї вузької дороги на іншу, поки нарешті під’їхали до будинку, зведеного частково з цегли, частково з гальки. Це була мішанина кольорів та текстур, і, мабуть, завдяки цьому будинок мав настільки привабливий вигляд.

Ідіна та її чоловік самі звели цей дім, але ферму здавали в оренду. Насправді, це був третій чоловік Ідіни, й разом вони мали такий вигляд, ніби зійшли зі сторінки журналу. В обох були світла шкіра й вузькі стегна, обоє носили коротке рудувате волосся, зачесане на один бік. Було незрозуміло: це в нього жіночний вигляд чи вона нагадує чоловіка. У будь-якому разі вони скидалися на близнюків, коли зустрічали нашу машину, а поряд із ними стояли кілька служників у фесках і довгих білих шатах. Служники відносили наші валізи, поки босі Ідіна та Джосс вели нас повз порослі бур’яном пагорбки до місцини, де було влаштовано ретельно продуманий пікнік. Інша пара в солом’яних капелюхах розвалилася на траві, картатій ковдрі; обоє потягували коктейлі з вкритих інеєм келихів. Для більшості людей пікнік означав бутерброди й теплувату воду в баклагах. Тут же стояла машина для льоду, яка працювала на генераторі і дзижчала, мов навіжена. Грамофон видавав ритмічні трелі джазу.

— Доброго дня, — вкрадливо привітала нас вродлива струнка жінка, що лежала на ковдрі.

Вона сіла, схрестила ноги й поправила капелюха. Це була Нора Гордон, а поряд — її новий чоловік Чарльз, — блідий, чорнявий, підтягнутий шотландець, якого кілька років тому покинула сама Ідіна. Зараз вони всі здавалися близькими друзями, яким цілком комфортно одне з одним, а також із Френком, який ще не закінчив першого напою, а вже дістав свою коричневу оксамитову торбинку.

— О, Френку, любий, — сказала Ідіна. — Ось чому ми тебе запросили. Ти маєш найкращі іграшки.

— І добрий смак на жінок, — докинув Джосс і простягнув руку до торбинки.

— Чудовий у тебе вигляд, — звернулася до мене Ідіна. — І все ж таки не розумію, на що він тебе зловив. Нічого особистого, Френку.

Вона повернулася до нього з усмішкою в примружених очах:

— Ти ж точно не принц з казки.

— Френк був мені добрим другом.

— Що ми робили би без друзів?

Ідіна відкинулася на спину, підігнула коліна. Її схожа на саронг[31] сукня ковзнула й оголила бліді ноги.

— Ти біла, мов лілія! — вигукнула Нора. — Чому не підсмажуєшся тут, як усі інші?

— Вона вампір, — розсміявся Джосс. — У її в жилах зовсім нема власної крові — лише чужа, а ще віскі.

— Твоя правда, мій леве, — промуркотіла вона. — Ось чому я житиму вічно.

— Допоки не залишиш мене, — Джосс нахилився над кокаїновою доріжкою на таці. Він узяв скручений у рурочку папір і смачно затягнувся.

Ми лежали під кронами дерев, поки тіні побільшали, а світло стало золотим, а тоді пішли перевдягнутися до вечері.

Кімната, приготована для мене та Френка, була вся в килимах, коциках, уставлена вибагливо розписаними антикварними меблями.

Ліжко було масивне, а на двох круглих подушках лежали складені шовкові піжами — подарунки від Ідіни.

— Я ж казав тобі про піжаму, — мовив Френк, скидаючи свої вельветові штани. Ноги в нього були товсті, над шкарпетками стирчало густе волосся. — Вони нічого, правда ж? Здається, ти трохи налякана.

— Вони якісь легковажні. Для них усе розвага, особливо люди. Я не дуже це розумію.

— Можливо, якщо тобі випити більше, ти розслабишся.

— Не хочу втрачати голову.

— Тоді нічого не можна вдіяти, — він розсміявся. — А могла б розважитися.

— Зі мною все гаразд, — запевнила я, бажаючи закрити це питання і мріючи про те, щоб цей день якомога швидше скінчився.

Я вже скотила панчохи та скидала вологий бюстгальтер, як двері без стукоту відчинилися. Це був Джосс.

— Привіт, любі.

Його обличчям розпливлося в дружній усмішці.

— У вас є все необхідне?

Я відчула, як напружилася моя спина, та стрималася, щоб не прикритись. Така скромність здавалася б тут надмірною.

— Так, дякуємо.

— Ідіна хоче сказати тобі щось перед вечерею, Берил. Її кімната — вниз коридором, останні двері праворуч.

Він підморгнув та вийшов. Я кинула на Френка роздратований погляд.

Він знизав плечима та почав застібати кістяні ґудзики на своїй піжамі. Я бачила, що він п’яний: про це свідчили важкі рухи. Мене опанували мовби вже забуті відчуття, неначе мені з’явився привид. Френк зовсім не був схожий на Джока, але мені все одно не хотілося бачити його в такому самому стані.

— Ти ж не можеш на нього ображатися, — сказав Френк.

— Не можу? Тоді, може, образитися на тебе?

— Якась ти дратівлива.

Він підійшов і потягнувся до мене.

— Будь ласка, Френку.

Я відсторонилася.

— Це лише одна вечеря. Ми поїдемо завтра, якщо хочеш.

— Тут ніхто не працює. Не можу собі навіть уявити, на що вони витрачають вільний час.

— Гадаю, якщо в тебе достатньо грошей, можна розважатися вічно.

— Робота потрібна не лише для того, щоб сплачувати рахунки, — мене здивувало власне завзяття. — Вона сприяє розвитку.

— Тобі справді треба випити, — сказав він, повертаючись до дзеркала.

Кімната Ідіни була втричі більша за нашу, з розлогим ліжком, застеленим шовковистим хутром. Над ним висіло дзеркало в позолоченій рамі. Я ніколи такого не бачила.

— Я тут, — проспівала Ідіна з ванної.

Я знайшла її у величезній темно-зеленій оніксовій ванні. Її до підборіддя вкривала піна, запашна вода парувала.

— Тобі личить, — кивнула вона на піжаму. — Подобається?

— Вона чудова, дякую.

Я відповіла надто холодно й зрозуміла це з того, як вона глянула на мене та потягнулася до гладенького чорного мундштука, мокрими пальцями запалила сірника.

— Ти не ображаєшся за те, що я сказала тоді про Френка?

— Усе гаразд. Я просто втомилася.

Вона приклала до губів мундштук і випустила хмарку диму, не зводячи з мене погляду.

— Я не хотіла б бути білявкою, — сказала вона, — але тобі дуже личить цей колір.

— У мене кінська грива, — я підняла й відпустила пасмо. — Хоч би що я робила, ніколи не лежить як слід.

— І все-таки має ефектний вигляд.

Вона знову затягнулася сигаретою, рукою розігнала дим.

— І очі в тебе гарні — схожі на скалки блакитного скла.

— Тепер мені теж потрібно описати ваші риси?

— Я кажу тобі компліменти, люба. Здається, тобі подобається, коли це роблять чоловіки.

— Не дуже, якщо це не той чоловік, який подобається мені.

— Продовжуй, — сказала вона, сміючись. — Я страх як зголодніла без нескромності.

— Може, вам слід частіше вибиратися до міста.

Вона знову розсміялася, ніби я поводилась не як справжня сучка, а потім спитала:

— У кого ти закохана?

— Ні в кого.

— Справді? Думаю, це міг би бути Деніс Фінч Гаттон.

Вона вигнула брову, очікуючи моєї реакції. Я б померла, але не потішила її цим.

— Ти не вважаєш, що Карен до нього занадто вимоглива? Бідолашна Танні... як вона зітхає, коли він їде.

— Не думала, що ви з нею знайомі, — сказала я, відчуваючи, що повинна захистити Карен.

— Звичайно, знайомі. Я її обожнюю. Просто не думаю, що вона з тих, хто може утримати Деніса. В ній нема й краплі шаленства.

— Ніхто не захоплюється самим лишень шаленством.

Мені чомусь було важко слухати, як Ідіна принижує Карен. Вона бувала різною, але не такою.

— Вони вдвох можуть багато про що поговорити.

— Ти так вважаєш? Якщо запитаєш у мене, то я думаю, що він занадто добре поводиться як на нежонатого. Навіщо зупинятися на одній, якщо можеш мати десятки?

— Імовірно, він і може мати десятки, — я дуже довго не говорила про Деніса, тим паче з незнайомцями. — Але Карен може робити те саме, чи не так?

— Чому ні? Жінки також можуть мати багато коханців. Десятки в обмін на десятки, допоки вони поводяться розумно та не кукурікають про це на кожному розі.

— Але таке ніколи не спрацьовує. Один завжди дізнається.

— Тоді, ти не вмієш цього робити, — заявила Ідіна.

Вона з плюскотінням підвелася. Вода стікала лискучими цівками з гладенької біло-рожевої шкіри. Досконале тіло нагадувало витвір мистецтва або ретельно приготовану страву на тарелі. Вона навіть не потягнулася по рушник, а просто стояла й дозволяла на себе дивитися, знаючи, що мені буде незручно відвернутись.

Я почервоніла: мене ображав її вигляд, її слова та її спосіб життя. Якщо вона й була взірцем витонченості й практицизму, то мене це не цікавило.

— Може, мені не потрібно цього вміти, — сказала я.

Її очі повужчали, але вже без будь-якого натяку на усмішку.

— Я не вірю тобі, люба. Кожен завжди хоче більше. Інакше, навіщо ми тут?

Вечерю подали на довгому низькому столі біля каміна. Вночі в нагір’ї завжди було холодно, але це вогнище водночас було декоративним. Від нього кімната світилася так само, як і щоки Ідіни, яка сиділа на дальньому кінці столу й керувала прийомом. Широкий камін був просто в неї за спиною, відблиски спалахували на кінчиках волосся. Трохи вище за її плечима на стіні висіли кручені буйволячі роги, прикріплені до дошки.

Щось в Ідіні нагадувало мені сокола або змію під час полювання. Оці її жорстокі яскраві очі — такі самі, як її слова; очікування того, що всі мусять чинити, як і вона, й бути постійно голодними до насолод без будь-якого хвилювання про те, що комусь на їхньому шляху може бути боляче. Я не розуміла, чому Френк проводить час серед цієї юрби. Вони здавалися знудьгованими неслухняними дітьми — з коктейлями, морфіном і сексом замість іграшок. Люди також були для них іграшками. Ідіна запросила мене до себе у ванну, щоб погратися зі мною, мов з мишею, дізнатися: втечу я чи залишуся. Тепер вона знову розпочинала гру, черговий варіант тієї самої забави. Це була салонна гра, в якій кожен додавав один рядок до історії, котра йшла по колу. Сенс був у сповіді.

Ідіна почала.

— Колись давно, коли Кенія ще не була Кенією, ми з моїм левом ще не зустрілись, і я не знала, наскільки сильно закохаюся та змінюся.

— Моя ти солодка, — сказав Джосс, обличчя якого у світлі багаття здавалося химерним і трішки дурнуватим. — Колись давно, коли Кенія ще не була Кенією, я купався у ванні з шампанським із Таллулою Бенкхед.

— Ви бавилися?

Він знущався. Ідіна й оком не змигнула.

— У найдивовижніший спосіб, — промуркотів він. — Тепер твоя черга, Берил.

— Я дуже п’яна, — сказала, намагаючись залишитися осторонь усіх цих ігор.

— Ну ж бо, гарненька! — закричав Джосс. — Ти твереза мов скло. Пограй з нами, будь ласка.

— Може пограємо натомість у карти? Я не розумію правил цієї гри.

— Тобі лише потрібно сказати якусь правду зі свого минулого.

Лише? Гра була безтурботною і безпечною — на перший погляд дитячою. Але вона полягала в тому, щоб змусити загнану мишу розкритися. Я не хотіла розповідати цим людям нічого про себе й зокрема про своє дорогоцінне минуле. Нарешті я сказала:

— Колись давно, коли Кенія ще не була Кенією, я поклала в ліжко своєї виховательки мертву чорну мамбу.

— Еге ж! Я знав, що в тобі є якась капость! — вигукнув Джосс.

— Нагадай мені, що тебе не варто розлючувати, — додала Ідіна.

— Покажи нам, що ти робиш із чорною мамбою Френка, — мов школяр-дурник зареготав Чарльз, і всі разом засміялися.

Гра йшла далі, й мені здавалося, що якщо нап’юся, то зможу не лише грати, але навіть пережити цю ніч. Їх було важко наздогнати. Я мала докладати неабияких зусиль, і коли мені нарешті це вдавалося, то вдавалося дуже добре.

Віскі змусив мене стати сентиментальною, і з кожним новим зізнанням уголос до мене підступало ще одне, не сказане, й загрожувало нападами суму. «Коли Кенія ще не була Кенією, ферма „Ґрін Гіллз“ ще існувала, а батько любив мене. Я могла стрибати вгору так само високо, як Кібії, та йти лісом без жодного звуку. Я могла виманити бородавника з нори шурхотом паперу. Мене спробував з’їсти лев, і я вижила. Я могла все, бо тоді ще жила в раю».

До півночі, коли очі в усіх несамовито заблищали, Ідіна перейшла до іншої гри. Вона посадила нас у коло та наказала видмухувати пір’їну до центру. Біля кого вона впаде, з тим тобі й спати цієї ночі. Спочатку я думала, що вона жартує, але коли Нора видмухнула перо на коліно Френка — обоє просто підвелися та пішли коридором: широкий і квадратний Френк поряд із тендітною Норою, і ніхто на них навіть ока не скосив. Моя голова йшла обертом від віскі. Усе пливло й віддалялося, мов у тунелі. Звуки доходили з невеличкою затримкою. Зараз Ідіна начебто сміялася, бо Чарльз став навколішки та поніс до неї пір’їну в зубах.

— Я ж для тебе вже підтоптана, любий.

Вона вдала, що хоче вдарити його своїм мундштуком.

— Ти не можеш мене хотіти.

— Я нічого не бачу.

Він засміявся.

— Зроби так ще.

Коли ці двоє, хитаючись, побрели коридором, я глянула на Джосса й відчула нудоту. Забагато випила. Язик був в’ялим і ніби з крейди. Очі налилися свинцем і не могли ні на що дивитися.

— Я йду в ліжко.

Його блискучі очі нагадували дзеркало.

— Річ же не в цьому?

— Ні, ні. Я просто погано почуваюся.

— У мене щось є від нездужання.

Він погладив мені стегно з внутрішнього боку, його рука пливла, мов праска шовком. Він наблизився, щоб поцілувати, але я мимоволі відсторонилася. Коли він знову на мене глянув, погляд був більш зосередженим.

— Френк казав, що ти можеш спочатку бути прохолодною, але все одно не треба здаватися.

— Що?!

— Не вдавай ягнятка, Берил. Ми всі знаємо, що в тебе багатий досвід у цій справі.

Мене зовсім не дивувала поведінка Джосса, але якщо Френк привіз мене сюди, щоб кинути на з’їжу, — це була інша річ. Я мовчки встала та пішла коридором, але двері нашої кімнати були зачинені. Я вдарила в них долонею. Але у відповідь почула лише сміх.

— Френку! — закричала я, але він не озвався.

У коридорі було темно, і всі інші двері були щільно зачинені. Не знаючи, що ще зробити, я замкнулася в дамській кімнаті й сіла на підлогу чекати ранку. Знала, що ніч буде дійсно довга, але мені було що згадати... Те, чим не поділилася раніше, й не зробила б цього ні за які гроші. «Кенія ще не була Кенією, я кидала списа та булаву рунґу. Я любила коня з крильми. Я ніколи не почувалася самотньою або нікчемною. Я була Лаквет».

37

ва дні по тому, коли ми повернулися зі «Слейнса», Френк одразу поїхав до своєї мисливської хатини, а я почала збирати речі, щоб від нього піти. Була цілком спокійна: пакувала рюкзак повільно й старанно, складала в нього речі зі свого минулого життя. Все, що подарував мені Френк, залишила на письмовому столі. Гроші також. Я не гнівалася на нього. Я ні на кого не гнівалася — лише хотіла знайти власний шлях та знов бути впевненою в тому, ким я є.

Мала кілька думок про свої наступні кроки. До того, як я полишила Лондон, Кокі згадувала стайню «Вестерленд» в Моло. Її кузен Джеррі Олександр був там керівником, і вона гадала, що це місце підійде для другого старту. Я не знала, чи сягнули плітки про мене так далеко на північ і чи взагалі потребує Джеррі тренера, але повірила словам Кокі про те, що він допоможе мені стати на правильний шлях. Та головне — я мала спершу навідати свій дім.

Я проїхала головною дорогою на північ до Найваша й попрямувала на схід невторованим шляхом, навпростець крізь дикі чагарники. Насипи з каменю та золоті трави змінилися червоною пилюкою, колючими деревами й непідкореною саваною. Відлуння повторювало рівний ритмічний стукіт підків Пегаса. Здавалося, він розумів, що це не звичайний виїзд, але не зважав ані на шлях, ані на моторошну тишу. Навіть коли величезний чагарниковий кабан вискочив з ярка за сотню метрів попереду та помчав дорогою, вицокуючи своїми низенькими пласкими ратичками та повискуючи з переляку, — Пегас лише раз мотнув головою, а далі спокійно й плавно прискорився.

Нарешті ми знову почали підійматися вгору й побачили зелений край лісу Мау на дальньому схилі укосу — густі дерева та колінкуваті хребти, перед нами постала земля, яку я любила більше за всяку іншу: кратер Мененґаї, долина Ронґаї, блакитні й хвилясті гори Абердере.

Джок був удома та щойно закінчив обід. Я хотіла заскочити його зненацька, й мені це вдалося: він сполотнів, відсунувся від столу, почав крутити в руках лляну серветку.

— Можу вгадати, за чим ти приїхала.

— Ти не відповідав на мої листи.

— Сподівався, може, ти передумаєш.

— Справді?

Я не могла йому повірити.

— Ні. Не знаю. Усе пішло не так, як я собі уявляв.

— Можу сказати те саме, — відповіла я.

Мені захотілося почати згадувати всі неприємності наших стосунків, усі виснажливі сварки — перерахувати все, — щоб він відчув, чого мені все це коштувало. Але в цьому була й частина моєї провини. Наші невдачі були спільними.

— Будь ласка, Джоку. Просто скажи, що даси мені розлучення. Минуло вже достатньо часу.

Він підвівся, наблизився до вікна, що виходило на долину.

— Я повинен знайти спосіб, щоб усе це запрацювало. Ось про що я думаю.

— Коли документи будуть готові, я пришлю їх тобі.

Він голосно й глибоко зітхнув, а потім повернувся до мене обличчям:

— Так. Добре.

Його очі на мить зустрілися з моїми, і в цих холодних блакитних кружальцях — після всього, що було, — я нарешті помітила тінь каяття, справжнього жалю.

— До побачення, Берил.

— Бувай.

Коли я виходила за двері, то вже точно знала, що ніколи не повернуся. Задавнений тягар злетів з моїх пліч і здимів до неба.

Нікуди не звертаючи, я попрямувала до «Ґрін Гіллз». Там уже скрізь поросла висока густа трава, й те, що залишалося від стаєнь та головного будинку, почало безнадійно хилитися до землі. Млина вже давно не стало, а поля позаростали так, неначе земля забирала своє назад. Я думала про ту працю, якої до всього цього доклав батько, про те, які ми були щасливі, — й чомусь не відчувала порожнечі. Я мала незрушну впевненість, що моє минуле завжди буде зі мною, що я ніколи не забуду його значення для мене. З одного краю стежки, що вела до лісу, височіла купа каміння, яка позначала могилу Буллера. Я зупинила Пегаса та дозволила йому погуляти, поки сама на деякий час присіла, згадуючи той день, коли поховала тут свого пса. Викопала яму такої глибини, щоб жодна гієна не могла його знайти. Усе каміння залишалося на місці. Буллер з його сіруватими шрамами, що означали тяжко здобуті перемоги, був у безпеці у своєму нескінченному сні. Жоден підлий хижак не зміг до нього доторкнутися.

Я попетляла схилом донизу, поки дісталася до стежки, що вела в село кіпів, і прив’язала Пегаса до тернової огорожі бома Коли зайшла за огорожу, першою мене помітила молода жінка на ім’я Джеббта. Я не бачила її багато років, звідтоді, коли ми обидві були дівчатками, але більше за все мене здивувала дитина, яка обіймала її кругле, мов гарбуз, стегно.

— Ласкаво просимо, мемсагіб. Заходьте.

Я підійшла до неї та простягнула руку, щоб доторкнутися до шовковистої кіски дитини, а потім до лискучого плеча Джеббти. Вона стала справжньою жінкою, з усією жіночою ношею. Таким було життя в селі кіпів. Тут нічого не змінилося.

— Це твоя єдина дитина, Джеббта?

— Це наймолодша. А ваші діти, мемсагіб?

— У мене їх немає.

— Ви одружені?

— Ні. Більше ні.

Вона похитала головою, неначе хотіла сказати, що розуміє, але це була лише ввічливість. На подвір’ї було розведено вогнище, жовті язики полум’я лизали боки чорного горщика, запах вареного зерна з нього збудив у мені голод, якого я вже давно не відчувала.

— Я приїхала побачитися з арапом Рутою. Він десь поруч?

— Ні, мемсагіб. Він на полюванні з іншими.

— Так, звісно. Скажи йому, що я приїздила та питала про нього, добре?

— Добре. Йому буде дуже шкода, що він не зміг зустрітися з таким другом.

Моло стояв на плато верхньої частини ескарпу Мау — за тридцять кілометрів на північний захід від Нджоро та на три тисячі метрів ближче до зірок. Цим і відрізнялася ця місцина від моєї домівки — більшою висотою. Крижані потоки пробивалися крізь густі зарості папороті; пухнасті вівці паслися на пологих, вкритих туманами пагорбах. Я проїздила ферми, здебільшого засаджені персидськими ромашками; метри і метри білих хризантем, які добре росли в гірській місцевості — їхні голівки, висушені та подрібнені на порошок, використовували як інсектицид. Нині ж вони просто вражали красою — круглі, вкриті квітами кущі нагадували снігові замети. У горах бував і справжній сніг, тож я замислилася, чи готова до цього.

Невеличке село виявилося купкою пошарпаних дерев’яних будинків і крамничок (вкритих де бляхою, а де й соломою), добре втоптані вулиці здавалися холодними. Ця місцина мала більш суворий вигляд порівняно з Нджоро, Накуру чи Ґілґіл, і я відразу побачила, що полюбити її буде складніше. Зупинилася біля першого-ліпшого кафе, поряд із яким прив’язала Пегаса, та ввійшла, щоб розпитати про «Вестерленд». Тут і отримала відповідь на всі свої запитання, навіть більше: сусідній маєток «Інґлвуд Фарм» належав містерові та місіс Карсдейл-Лак — незграбній парі, з якою я познайомилася рік тому на мисливській вечірці Карен. За ті кілька днів, які ми провели разом, я не робила жодних спроб розвинути наші стосунки, але тепер, дорогою до «Вестерленду», мені спало на думку, що варто скористатися цією нагодою. Заздалегідь обдумала, що маю сказати; мій задум припускав трохи брехні, але, напевне, багато про що їм міг розповісти мій вигляд, та й сама поява в цих місцях. Я була в собі впевнена: знала свою роботу й могла це довести, потребувала лише трохи часу й довіри.

Кузен Кокі, Джеррі, виявився приємним та врівноваженим хлопцем. Кокі вже наспівала мені дифірамбів у довгому листі, й він погодився спробувати довірити новоприбулій дворічного гнідого на кличку Барон, яким володів разом зі своїм тіньовим партнером Томом Кемпбеллом Блеком. Барон досі не дуже впевнено почувався на іподромі, але мав іскру в очах та вольовий характер. Я знала, що зможу з ним упоратися так само, як і з однорічним жеребцем Вреком, чиїм плідником був Кемсіскан — колишня зірка племінного реєстру мого батька. Врек належав Карсдейл-Лакам, які також зважилися ризикнути й довіритися мені. Ще вони дали мені спритну кобилку Мелтон Пай, хатину на своїй землі та одного зі своїх служників, який міг би виконувати обов’язки конюха.

— Якщо у Врекові тече кров Кемсіскана, він обов’язково стане переможцем, — пообіцяла я, коли вони прийшли подивитися на наші тренування.

Джордж Карсдейл-Лак палив пряні сигари, й у оборі навколо витали пахощі гвоздики, що нагадувало про різдвяні вечори. Його дружина Віола весь час пітніла навіть у прохолодному Моло, постійно мала при собі безліч паперових віял, та все одно її комірці завжди були вологими. Вона стояла обіч доріжки, поки я з Вреком робила пробіг на два кілометри на середній швидкості, а по тому, як я зупинилася та поставила його перед ними, промовила:

— Ця справа жінці не дуже пасує. Ти не боїшся огрубіти?

— Ні. Ніколи навіть не думала про це.

Вона мала майже ті самі звички, що й Емма Орчардсон. Якщо їй дозволити, думала я, вона б могла піти далі та запропонувати мені носити капелюшки й рукавички, але моя недостатня жіночність не матиме жодного значення, якщо Врек стане переможцем і принесе добрі гроші. Я мала всього кілька місяців, щоб до липня підготувати його й випустити на перегони «Продюс Стейкс», які мали відбутися в Найробі. Я звеліла собі до того часу працювати не покладаючи рук і ні на що не відволікатися.

Поринути з головою в тренування у Моло було легко. Я вставала до світанку, цілий день працювала, а потім, знесилена, падала в ліжко. Лише іноді, пізно вночі, дозволяла собі думки про клуб «Матайґа» й про те, що там зараз відбувається: як жартує Берклі, що він п’є, у що вдягнені жінки на танцях або за чаєм та чи згадує хтось моє ім’я бодай мимохідь. Якщо ніч тягнулася довго, а сон не приходив, я втрачала пильність і починала думати про Деніса. Можливо, зараз він схилився над круглим кам’яним столиком в одному з низьких шкіряних крісел Карен, читає Волта Вітмена чи слухає нову платівку на грамофоні. А може, попиває добрий віскі у своєму казковому будинку в «Матайзі»; він міг також поїхати в Конґо чи в землі масаї по бивні, антилоп куду або лева і, можливо, зараз дивиться на ті самі зірки, які бачу зі свого вікна я.

Наскільки близькими можуть бути для нас люди, коли вони так далеко — по той бік мапи, наскільки незабутніми!

38

дного ранку ми з Пегасом вирушили з «Вестерленду» по харчі. Я горбилася в сідлі. Хоча на мені було пальто з оленячої шкіри, пальці скорчилися від холоду. На дорозі я помітила авто з піднятим капотом, у якому відбивалося холодне світло. Над двигуном схилявся чоловік у комбінезоні й мокасинах, дуже схожих на мої.

У Моло рідко можна було зустріти автомобілі, оскільки ця місцевість відставала від Найробі так само, як Найробі відставало від Лондона. Сюди було нелегко дістатися, крутий укіс перетинав шлях. Не найкраще місце для виходу авта з ладу. Я мусила хоча б запропонувати допомогу, хоча й не була впевнена, що здатна щось із цим вдіяти.

— Вам потрібна допомога? — гукнула я з сідла.

— З якого дива?

Він вистромив голову з-під капота, витираючи чорні від мастила руки об засмальцьовану шмату. Виявився молодиком із цілою копицею дуже темного волосся. Від його тонких губів відділилася хмарка пари й осіла на темні підстрижені вуса.

— Здається, ви втрапили в халепу.

— Я так просто не здамся.

— Ви, певно, знаєтеся на двигунах.

— Не так щоб дуже, але я вчуся. Цей двигун просто перевіряє серйозність моїх намірів.

— Не думаю, що мені вистачило б терпіння на все це.

— А вам ніколи не здається, що й він вас випробовує?

Чоловік вказав на Пегаса.

Я розсміялася, спустилася із сідла, взяла коня за віжки.

— Ми випробовуємо одне одного, — погодилась я. — Але це більш природно. Люди й коні жили поряд багато століть. Іноді я думаю, що колись усі автомобілі зламаються і їх покинуть, ми бачитимемо їхні кістяки на узбіччях доріг.

— Ви чудово змалювали картину, але передбачаю, що все буде якраз навпаки. Час авто попереду. Нині лише початок. Люди хочуть рухатися швидше й почуватися вільніше.

— Швидкості Пегаса для мене досить, красно дякую.

Він усміхнувся.

— Пегаса? Впевнений, що він дуже швидкий, але якщо ви колись сядете в аероплан — заберете свої слова назад і, можливо, віддасте йому своє серце.

Я згадала Деніса, Джейсі та Майю і їхню жваву розмову про польоти. Зараз у небі над нами не було нічого, навіть хмар.

— А на що це схоже?

— Це як звільнення від давніх пут. Там немає жодних перешкод — нічого, здатного зупинити вічний рух. Уся Африка відкривається мов на долоні. Нічого не тягне тебе назад, ніщо не може затримати.

— Впізнаю у вас поета.

— Насправді я фермер, — він усміхнувся. — Маю невеличку ділянку землі біля Елдама. А ви чим займаєтеся?

Коли я відповіла, ми відразу зрозуміли, хто є хто. Він був тим самим тіньовим партнером Джеррі — Томом Кемпбеллом Блеком, співвласником Барона.

— У вас чудовий кінь, — сказала я. — Можу побитися об заклад, що він отримає в липні якусь винагороду. Тоді ви зможете придбати аероплан.

— Ловлю вас на слові.

Він знову схилився над двигуном і заходився щось у ньому лагодити.

— Притримайте коня — зараз загурчить.

Мотор довго хрипів, потім разів із шість стрельнув і нарешті ожив. Я спостерігала за тим, як Том опускає капот і складає свої інструменти в багажник, а Пегас тим часом тупцював у мене за спиною. Він змерз. І я також.

— Хай щастить! — гукнула крізь ревіння мотора, й ми помахали одне одному.

Кілька місяців моєї роботи в Моло обернулися для мене несподіванкою. У дверях стайні «Вестерленд» заіржавів шарнір, і Мелтон Пай вночі злякалася його вереску. Все скінчилося тим, що кобила заплуталася ногами в дроті огорожі й глибоко подряпала не лише їх, але й живіт. Та рани були не настільки страшні, як рахунок від ветеринара. Джордж і Віола розлютилися й звинуватили в усьому мене.

— Невже іржавий шарнір — це мій клопіт? — запитувала я, коли одного вечора ці двоє у своїй бібліотеці в «Інґлвуді» накинулися на мене.

— Ти мала про неї подбати! — не вгавав Джордж. — Ти мусила передбачити все.

Я подивилась на Джеррі, сподіваючись на його підтримку, але він лише глибше втиснувся в крісло; помітно почервоніла шия під його підстриженою борідкою.

— Напевне, ти могла б сплатити половину рахунку, Берил, — нарешті запропонував він.

— Чим? Я живу в злиднях, Джеррі. І ти це знаєш. І до того ж, чому я маю сплачувати за догляд? Це справа власника. Я ж, певно, не отримаю і пенні з її виграшу.

— Вона ще нічого не виграла, — різко кинула Віола.

— Ви не дали мені часу.

— Не розумію, чому ми маємо ризикувати, — мовив Джордж і схрестив руки на череві, обтягнутому жилетом.

Отже, питання було вирішено не на мою користь. Я мала якось їм заплатити, а на додачу Карсдейл-Лаки звільняли мене. Мені дали тиждень на те, щоб знайти житло й полишити їхню землю. Цієї ночі я повернулася до своєї холодної хатини з відчуттям незаслуженої кривди. Джеррі запевняв, що не забере в мене Барона, але я мусила знайти ще коней для тренування і житло хоча б до часу перегонів. До пізньої ночі я сиділа над своїм записником, міркуючи, де знайти гроші за Мелтон Пай. І раптом почула чиїсь кроки біля хатини. Двері не замикалися на засувку, і я завмерла. Може, це Джордж Карсдейл-Лак прийшов по гроші? Або Джок передумав давати розлучення? Серце ладне було вистрибнути з грудей.

— Ґоді?[32] — озвався чоловічий голос з вулиці.

— Карібу[33], — відповіла я і підійшла до дверей, досі не впізнаючи голосу.

А коли відчинила, побачила високого мускулястого воїна в щука, зібганому на плечі. Вигнутий меч хилитався в шкіряних піхвах біля його вузьких стегон. Голова була гладенько виголена, лише груба коса тягнулася вздовж черепа від потилиці. Очі в нього були такі бездонно чорні, що ледь я глянула в них, відчула, що зараз заплачу. Арап Рута знайшов мене. Він знайшов мене навіть тут.

Я глянула на його голі ноги в плетених сандалях, на запорошені пилом литки. Він ішов від Нджоро — за мною, мов за випущеною десь поряд стрілою. Хоч яка величезна Кенія, в ній надзвичайно складно зникнути, навіть якщо дуже захотіти. Нас було так мало, що наші сліди нагадували димові сигнали. Те, що Рута мене знайшов, не було несподіванкою, але його бажання це зробити виявилося дивом для мене. Я думала, що він давно про все забув.

— Я так рада тебе бачити, Руто. У тебе чудовий вигляд. Як твоя сім’я?

— На худобу вдома напала якась хвороба, — він ступнув у нерівне коло світла від мого ліхтаря. — Багатьом майже нічого їсти.

— Який жах! Я можу чимось допомогти?

— Усе змінилося. Нема ніякої роботи. Я думав, може, в тебе є щось для мене.

Він був гордим навіть у дитинстві; гадаю, зараз — навіть більше. Уявляю, як важко було йому прийти просити мене про послугу.

— Ти мій найдавніший друг, Руто. Я зроблю все, щоб тобі допомогти, але не знаю, чи є зараз робота.

Він пильно глянув на мене.

— Твоєму батькові подобалось, як я працюю у стайнях. Я не забув, чого там навчився, і досі добре тримаюсь у сідлі. Колись я міг втриматися на будь-якому коні.

— Так, я пам’ятаю. Ти зайдеш?

Він кивнув, змахнув пил зі своїх ніг та сів на розкладному стільці, а я тим часом спробувала все пояснити:

— Усе дуже складно. Колись, можливо, я тренуватиму багато коней і матиму багато грошей, але зараз... — я затнулася.

— Я вмію чекати.

Його очі були ясні, чорні й спокійні.

— Коли ми переможемо, я отримаю платню.

— Але я не знаю, коли це станеться. Найкращий шанс, який я маю, — це Барон з «Продюс Стейкс», на підготовку якого в мене чотири місяці. Я себе тут ще не зарекомендувала.

— Я вірю, що ми переможемо, мемсагіб.

— Ти віриш?

Я не могла не усміхнутися.

— Я займалась усім сама й насправді вже не знаю, наскільки сильна моя віра.

— Я ніколи не бачив, щоб ти боялася. Отже, я також не боюся. Я пошлю когось по свою дружину. Вона готуватиме нам їжу.

— Це гарна думка, Руто, але де ми всі тут розмістимося?

— Ми зробимо все, щоб виграти перегони. Місце має знайтися.

Я лише кліпала, вражена оптимізмом Рути й тим, як усе в нього просто виходило. Насправді, звичайно, це було дуже непросто, але його поява була дивовижно вчасною. Ми потребували одне одного. Лише це вже трохи заспокоювало. Можливо, одного дня ми й могли б виграти.

— Випий кави. Хоча, побоююсь, вона не дуже добра.

— Ти завжди була кепським кухарем, — він стримано усміхнувся.

— Атож.

Ми сиділи за крихітним кедровим столом, і я наливала нам каву. Він розповів про свою дружину Кімару та дворічного сина Азіса. Я сказала йому про крах мого шлюбу, знаючи, що він цього не зрозуміє і точно не схвалить. У кіпів дружини вважалися власністю й розподіл влади не викликав сумнівів. Чоловіки були головними в домогосподарствах, і їхні жінки поважали цей закон.

— Бвана Пурвес не був схожим на твого батька, — мовив Рута, коли я скінчила свою розповідь.

— Ні, — відповіла я. — І на твого також.

Можливо, Рута ніколи не зрозумів би мого вибору, але ми не повинні були мати на все однакову думку, щоб допомагати одне одному. Він здолав такий довгий шлях із дна долини до мене в Моло з власних причин.

— Ти навіть не уявляєш, як я потребувала твоєї допомоги, мій друже. І сама цього досі не знала.

— Я радий, що прийшов. Але скажи, тут завжди так холодно?

— Побоююсь, що так.

— Тоді нам доведеться розвести більше вогнище, Беру.

— Розведемо, — сказала я. — Ми вже це зробили.

39

ені допомагало лише те, що я нічого не боялася, і поруч із Рутою нарешті про це згадала. Я завзято шукала коней для тренувань, і вже до початку квітня отримала яскраво-каштанового жеребця з широкими грудьми на ім’я Раддіґор; мала ще Барона, а згодом повернули Врека і Мелтон Пай. Карсдейл-Лаки продали їх іншому власникові, який одразу ж довірився мені більше, ніж будь-коли довіряли Карсдейл-Лаки. Я могла взяти їх усіх із собою під час переїзду з Моло до Накуру — саме так ми з Рутою вирішили проблему з житлом. У Моло було надто холодно й незатишно, тож ми орендували місце на іподромі Накуру неподалік від «Соясамбу» та місцевості, яку я добре знала. Рута і його дружина зайняли невеличку хатину позад головної обори. Я ж розташувалася під шатровим металевим дахом над трибуною, де влаштувала собі ліжко на ящиках. Клунок із сіном слугував за тумбу, інший став стільцем. І все ж таки я одразу відчула себе там як удома й була щаслива. Життя знову почало приносити радість. У мене був Рута, в Рути була я, ми обоє мали шанс виграти перегони. Чого ще бажати?

Більшість своїх сподівань я покладала на Врека. Він отримав найкраще від народження — досконалу статуру й чудовий родовід. Але за невдалого тренування завжди є ризик спотворити, зіпсувати або навіть знищити закладене природою. Останні кроки в тренуванні будь-якого рисака були найважливішою частиною процесу. Протягом кількох місяців я спостерігала за тим, як норовливе та гордовите лоша перетворюється на щось дивовижне. Кожен м’яз під його лискучим каштановим хутром свідчив про силу та грацію. Він мав дужі ноги й міцне тіло, йому не бракувало бадьорості. Кінь здавався просто створеним для перегонів і перемог, та й сам, напевне, це відчував.

Врек був нашим квитком у майбутнє — моїм і Рути. Він міг допомогти нам пробитися в цьому складному житті, зробити нам імена.

Одного вечора, за кілька тижнів до початку перегонів, я їздила в місто замовляти корми й вирішила зупинитися в готелі Ді. Минув майже рік з того часу, як я там була востаннє, — тяжкої ночі, коли Джок напав на Ді й побив його. Було досить легко взагалі уникнути цього місця, якби я не хотіла тривожити спогадів чи побоювалася ненароком натрапити на Ді, але я нарешті відчула себе готовою побачитися з ним. Я прив’язала Пегаса надворі, обтрусила свої мокасини та пригладила волосся, сподіваючись, що маю більш-менш пристойний вигляд. Мені знадобилося трохи часу, щоб звикнути до світла, та, коли я зорієнтувалася остаточно, побачила, що Ді там нема. Але там був Деніс — простягнений у кріслі з напоєм; його капелюх лежав поруч. Здається, я перестала дихати.

— У тебе чудовий вигляд, Берил, — сказав він, коли я підійшла, ледь тримаючись на ногах. — Як твої справи?

Тепер забагато подій та складних рішень стояло між нами... І втрат: щоб описати їх, мені не вистачило б слів.

— Ідуть потроху, — насилу вичавила я. — А як ви?

— По-різному.

Він кліпав своїми горіховими очима, а я дивилась на нього, й моє серце трепетало та здригалось, як і щоразу, коли він був поряд. Можливо, так буде завжди.

— Я чув, ти була в Лондоні?

— Так.

Я потягнулася до спинки стільця, щоб встояти на ногах.

— Мене також тут не було, я їздив на похорон матері.

— Співчуваю, Денісе.

— Напевно, її час настав. Принаймні так кажуть.

— Ти зараз працюєш?

— Так. Узяв свого першого професійного клієнта кілька місяців тому. Досить непоганий хлопець... до речі, американець. Він навчився володіти мачете й сам носить свої речі.

— Ось бачиш! Я знала, що ти навчиш усіх цих розпещених Тедді Рузвельтів.

— Не певен. У Блікса нещодавно був один: хотів узяти із собою рояль.

— Блікс... Я скучила за ним.

Слова зависли в повітрі, мов розтягнуті нитки.

— Як справи у Карен?

— Вона поїхала в Данію провідати матір, але, судячи зі звісток, із нею все гаразд.

— А...

Я замовкла, вдивляючись у його обличчя. Воно засмагло, але це не був колір здоров’я: десь під ним ховалася втома чи просто неспокій.

— А як Берклі?

— Побоююсь, йому стало гірше. Він місяць не вставав із ліжка в «Соясамбу» — серце ледь не зупинилося. Лікар заборонив йому вставати, але він не слухає.

— Це схоже на Берклі. А де він зараз?

— У себе вдома. Не знаю, скільки часу йому залишилося.

— Берклі не може померти. Я не дозволю.

— Тоді маєш сказати йому це найближчим часом.

Ми кілька хвилин мовчали, поки я намагалася стримати власні емоції. Берклі повинен був якось одужати.

А Деніс? Чи зможемо ми знову бути друзями після того, що трапилося?

— Приїжджай якось до «Мбоґані», — сказав він, коли я зібралася йти. — Вип’ємо вдвох.

— Ти ж казав, Карен поїхала.

— Так і є. Але тобі завжди раді.

— О... — то було все, що я змогла вимовити.

Я підвелася й на мить припала губами до його гарно виголеної щоки.

— На добраніч, Денісе.

Наступного дня я поїхала в «Соліо» й прибула туди десь перед вечерею — в час для коктейлів. Знаючи Берклі, була майже впевнена, що побачу його надворі з пляшкою шампанського в кожній руці, а знайшла в ліжку. Мені стало зле, коли побачила його — кволого, блідого, слабкого, мов дитина.

— Берил, ти мій янгол, — сказав він, коли я вручила йому товсту сигару, яку привезла з Накуру. — Прикуриш її для мене, добре? Не впевнений, що мені вистачить дихання.

— Не знала, що все так погано. Приїхала б раніше.

— Ти про що? — він удав подив.

Голос у нього був зовсім кволий, та й сам — настільки блідий, що навіть його чудові зуби здавалися сірими.

— Ти знала, що моя ферма ніколи не приносила стільки прибутку, як зараз? Дуже вчасно.

Він спробував сісти, а я нахилилася, щоб допомогти й підбити йому подушки, а його сомалійські слуги сердито на мене витріщилися.

— Вони вважають, що тобі не треба до мене торкатися, — прошепотів він. — Гарні жінки не часто відвідують хворих.

— Не вірю жодному твоєму слову. Ти — принц, Берклі. Найкращий із усіх принців.

— А як же мої вади?

Він дивився на сигару, яку я вклала йому в руку, — на прозорі кілечка сріблястого диму, що підіймалися й танули вгорі.

— І все-таки, я піду як великий поет, адже так? Сповнений вогню в глибині.

— Не йди, взагалі, боягузе. Будь ласка, не йди.

Він заплющив очі.

— Гаразд. Не сьогодні.

Я знайшла для нас келихи, а він показав, де взяти найкраще вино — на дальній полиці шафи біля його ліжка.

— Це фалернське, ціла пляшка.

Він підніс її до світла.

— Одне з небагатьох вин, яке зберігає пам’ять про стародавніх римлян. Дехто вважає, що це найкраще вино у світі.

— Отже, ти не хочеш витрачати його на мене.

— Бідолашна красунечка Берил. Ти впевнена, що не можеш вийти за мене заміж? Ти б отримала чималий статок по моїй смерті й спровокувала б багато скандалів, що цілком природно для молодої вдови.

— Бідолашний красунчик Берклі. Ти завжди так гарно говориш, але скажи, кому насправді належить твоє серце?

— А, це...

Він кашлянув у манжет своєї сорочки.

— Це страшна таємниця.

У його очах під темними китицями вій мерехтіло м’яке світло, неначе він уже знав, що на нього чекає поза цим світом.

— Візьми книжку та почитай щось для мене, добре? Мені бракує віршів.

— У мене є дещо, — тихо сказала я і почала читати вголос рядки Вітмена з «Пісні про себе», ті самі, що так довго були зі мною. Не знала, чи зможу продовжити, якщо дивитимуся на нього, зосередила погляд на його тонких блідих руках поверх білосніжної ковдри, на блідо-блакитних півмісяцях біля нігтів, на маленьких шрамах і ледь випнутих венах.

Коли скінчила, ми трохи помовчали. Він погойдував вино в келиху.

— Це найпрекрасніший відтінок бурштину, чи не так? Схоже на левів у траві.

— Авжеж.

— А зараз прочитай цього вірша знову, але повільніше. Не хочу нічого пропустити.

Я почала знову й поки читала, його дихання ставало дедалі спокійнішим, повіки поступово м’якшали, поки очі не заплющилися. Губи склалися в ледь помітну усмішку, злиплі довгі вії нагадували тендітні паростки папороті на щоках. Чи зможу я колись із ним попрощатися? Ні, не зможу й не буду. Але перш ніж поїхати, я поцілувала його, відчуваючи присмак фалернського вина.

40

астав час затяжних дощів; кожні кілька днів випадали жахливі зливи, але в день похорону Берклі було напрочуд ясно. Він хотів, щоб його поховали вдома — на березі його річки, що несла, як він завжди запевняв, кришталево чисту воду просто з льодовиків гори Кенії. Річкова вода дзюрчала чорними уламками базальту й ніздрюватими шарами торфу, струмені нагадували вигини жіночого тіла. Саме тут Берклі поклали в землю під гучне тріскотіння шпаків та мухоловок.

Десятки його друзів були тут. Блікс прийшов просто з Сомаліленду, досі вкритий сантиметровим шаром блідо-жовтого пилу. Ді похмуро дивився з-під коркового шолома, але щойно пролунали останні слова й над труною Берклі насипали пагорбок, він підійшов до мене, взяв за руку й довго тримав її.

— Я почувався справжнім лайном, коли змусив тебе поїхати, — сказав він.

— Ви не мали вибору, — відповіла я. — Розумію.

Він хрипко відкашлявся й похитав головою, довгі пасма майже білого волосся падали йому на комір.

— Якщо тобі колись що-небудь знадобиться, я би хотів, щоб ти прийшла до мене. Ти ще така молода. Інколи я про це забуваю. Коли ми з Флоренс були твого віку, то навіть підтертися самі не могли.

Наші погляди зустрілись, і я відчула, що від моєї образи не лишилося й сліду. Я отримала кілька тяжких, але важливих уроків. — Добре, Ді. Дякую.

З довгої затіненої веранди Берклі почулося сичання грамофона й повільна мелодія. Над конусоподібною трубою схилився Деніс, і ми з Ді пішли до нього.

— Ти ж, здається, ненавидиш Бетховена, — сказав Ді.

Високі вилиці Деніса ледь зарожевіли, мовби на них упав відблиск далекого вогню.

— Його любив Берклі.

Ми довго залишалися в домі: потроху пили, згадуючи вишуканість Берклі та його життя, знов і знов розповідали історії, пов’язані з ним, — доти, доки небо не затягнули важкі сірі хмари й сонце не схилилося до заходу. Коли майже всі розійшлися, Деніс звернувся до мене:

— Поїхали зі мною в Нґонґ.

— У мене тут Пегас.

— Ми повернемося по нього.

— Гаразд, — відповіла я так, ніби це відбувалося постійно, й у мене всередині не кружляв рій почуттів, ніби мене не роздирали хвилювання, задавнений біль, розчарування та пристрасть.

Дорогою ми майже не розмовляли. Низько нависле небо нарешті розверзлося, й почався повільний, нудний екваторіальний дощ. Він стікав шибками та м’яко стукотів у шкіряне накриття автомобіля, мов у барабан. Деніс не брав мене за руку й не казав нічого про свої бажання, і я також мовчала. Між нами було стільки невисловленого, що ми не могли вимовити навіть найпростіших фраз.

Коли наблизилися до ферми Карен, він заздалегідь звернув із головної дороги в бік «Мбаґаті», і я зрозуміла чому. Він не хотів бути зі мною в її будинку — там, де він дивитиметься на її речі. То був їхній простір. Ми мали створити власний, лише наш із ним.

Деніс заглушив мотор, і ми побігли в дім, прикриваючись від дощу. Але там було також вогко. Минуло вже понад рік від часу того неприємного візиту моєї матері, й дах тепер протікав ще більше. Вода просотувалася звідусіль, і поки ми розпалювали камін, постійно доводилося ухилятись від крапель згори. Усе було мокре й закіптюжене, а дрова відволожилися. Деніс відшукав пляшку гарного бренді, й ми пили його без келихів, передаючи одне одному за горлечко. Я чула наше дихання навіть крізь шум дощу й шипіння мокрих кедрових полін.

— Чому Берклі так і не одружився?

— Він одружився, але по-своєму. З ним жила сомалійська жінка, з якою він мав зв’язок багато років. Вони були дуже віддані одне одному.

— Багато років? І ніхто не знав?

— У колонії до багатьох речей ставляться терпляче, але не до цього.

Мені все стало зрозумілим: і те, чому Берлі тримався осторонь жінок у колонії, і чому ставав сором’язливим, коли я запитувала його про романтичні стосунки. Мені було радісно дізнатися, що в його житті було кохання, але чого йому це коштувало? Наскільки важко йому було приховувати свою таємницю?

— Гадаєш, у світі колись буде місце таким стосункам? — запитала я.

— Хотілося б думати, — відповів він, — але шансів небагато.

Коли бренді майже скінчився, Деніс повів мене до невеличкої спальні й без слів почав скидати з мене одяг; його губи ковзали моїми повіками, а кінчики пальців — зап’ястями. Ми лягли в ліжко, й наші ноги сплелися. Він заховав обличчя в моє волосся, увіткнувся носом мені в шию; його дотики були такими ніжними, що я насилу стримувалась. Я була в розпачі від його близькості, мені не давали спокою спогади про нашу першу й останню ніч і те, що було потім. Серце в грудях шаленіло. Здавалося, воно от-от вибухне.

— Я не розумію, що між нами відбувається, — нарешті мовила. — Але, можливо, ця мить — усе, що в нас є.

Я доторкнулася до його грудей — вони здіймалися та опускалися від важкого подиху. Тіні від наших тіл грали на стінах.

— Ти мені не байдужий, Денісе.

— Ти також мені не байдужа, Берил. Ти незвичайна жінка. І ти, звісно, про це знаєш.

Частина мене хотіла розповісти йому правду — про все, що сталося в Лондоні.

Запитати про Карен і про те, що він сам про все це думає. Але, з іншого боку, я не вірила, що будь-які розмови чи пояснення щось змінять. Ми зробили свій вибір — разом чи кожен окремо, хіба ні? Ми були тими, ким були.

Я стала навколішки й почала торкатися до його ключиць, у яких, мов у чашах, лежала тінь, його широкої шиї, пліч і рук. Намагалася запам’ятати його на дотик.

— Якби ти мав ще одне життя, — запитала я, — ти щось змінив би?

— Не знаю. Може, наші помилки й роблять нас тими, ким ми є.

Він деякий час помовчав, а потім додав:

— Єдине, чого я дійсно боюся, — це проминути життя, не сягнути в ньому чогось важливого... Розумієш?

— Думаю, що розумію.

Я поклала руку йому на серце. Крізь долоню вловлювалося його м’яке биття. До цієї кімнати мене привів чималий шлях — болісний і нелегкий, — але тепер я відчувала гостроту життя сильніше, ніж будь-коли досі. Я була налякана, але не хотіла втікати. Я б не втекла... навіть якби могла.

— Денісе?

— М-м-м?

— Я рада, що ми зараз тут.

— Авжеж, — сказав він, цілуючи мене в губи, а тим часом за вікном торохкотів дощ.

І хай навіть дах упаде нам на голови, думала я, мені байдуже. Мене обіймає Деніс. І я б залюбки тут захлинулася.

41

ід самого старту до ревіння й грюкоту натовпу на трибунах — перегони є чимось швидкоплинним і ефемерним. Десяток коней щосили мчать. Майже три кілометри та обмаль часу — і його все-таки вистачає, бо цей час дивовижним чином розширюється, — для однієї перемоги й багатьох програшів.

На перегонах «Продюс Стейкс» Врек летів як вітер, зі справжнім бойовим завзяттям, і весь час був попереду. Я стежила за ним у бінокль, боялася бодай на мить відвернути від нього погляд. Рута стояв позад мене, нерухомий, мов у молитві, а тим часом Врека на волосину випередив інший кінь. Він не поступався й не збавляв швидкості, але першим стрічку розірвав стрімкий ширококостий мерин, і я нарешті розчаровано видихнула.

— Ти бачила, як близько він був? — запитав Рута, коли осіла курява й моє серце знову почало битися. — Коли він бігтиме наступного разу, то згадає про це й буде швидшим.

— Не думаю, що в коней це так працює, Руто.

Я намагалася зібратись, також думаючи про наступний раз і про те, чи довіриться нам удруге власник Врека, Оґілві.

— Чому?

— Не знаю. Вони не мають спогадів, як ми. Кожні перегони для них нові.

Ми підійшли до Оґілві; виявилося, він поділяв думку Рути.

— Ви бачили його? Наступного разу він точно виграє.

І він виграв.

В останні місяці 1925 року мої коні вигравали й часто займали призові місця, тож тісний світ кінного спорту Найробі, здалося, нарешті був готовий визнати мене своїм членом. Ді запросив мене повернутися до «Соясамбу», сказав, що, хоч зараз, хоч пізніше, в його стайнях завжди знайдеться місце для мене. Бен Біркбек написав, що палає бажанням дати мені своїх коней, що я успадкувала батьків дар і невдовзі матиму таку само гарну репутацію в колонії, яку мав батько. На одному з виступів я помітила, що мені аплодує мати у високому капелюсі з пір’ям. Я не бачила її цілий рік і відчула, як усередині штовхнулося щось пекуче й важке. Я досі не знала, ким вона мені була і як залишатися біля неї, не ніяковіючи. Мабуть, так ніколи й не дізнаюся.

— Я пишаюся твоїм успіхом, — сказала вона, коли знайшла мене трохи згодом. — Вітаю.

Я слухала її новини та спостерігала за тим, як вона потягує темно-рожевий коктейль. Зараз вона жила біля Елдорета з Дікі й хлопчиками та постійно шукала якогось способу допомогти Дікі звести кінці з кінцями, але їй не дуже щастило.

— Мені дуже шкода, що вам так нелегко живеться, — сказала я їй і з подивом помітила, що мені справді шкода.

Може, Берклі мав рацію, коли казав, що ми ніколи не віддаляємося від сім’ї або від будь-кого, якщо ми його любимо. Принаймні, якщо й віддаляємося, то не по-справжньому. Мої почуття до Клари заплуталися при самім корені, й тепер їх неможливо було розв’язати. Подобалося мені це чи ні, але я не змогла забути, як вона покинула мене. Але пройти повз неї, коли вона потребувала допомоги, мені також здавалося неправильним.

— Я можу для вас щось зробити?

— Ми впораємося, — з незвичайною твердістю відповіла вона.

Мати допила свій коктейль і зібралася йти, але все-таки сказала:

— Я рада: ти отримала те, на що заслуговуєш.

Завдяки цим перемогам я нарешті змогла почати платити Руті за його працю, подарувати його дружині нове взуття й купити горщики для приготування їжі. А ще я придбала справжнє ліжко для свого намету під трибунами й відклала гроші на авто. Але я не збиралася відпочивати й не думала, що удача вічно буде зі мною.

Щось схоже я відчувала й стосовно Деніса. Кожна година з ним була солодкою, як все крадене. Щоб бачитися з ним у «Мбоґані», я почала позичати в Карен мотоцикл, їзда на якому — глибокими вибоями та через валуни, з підстрибуванням на скам’янілій червоній глині — чомусь нагадувала мені наші зустрічі з Денісом. І те, й інше було небезпечним, зухвалим та непробачним правопорушенням. Карен померла б, якби дізналася, що я спала у «Мбаґаті» під дірявим дахом в обіймах її коханця, поки сама вона їздила в Данію, — але я не могла про це думати. У такому разі я нічого не мала б із того, що маю тепер, і це було б набагато гірше.

Карен повинна була незабаром повернутися. І, коли Деніс почав казати, що збирається в розвідувальну поїздку поблизу Меру й що я б могла до нього приєднатись, я зрозуміла, що це наша остання можливість побути разом.

— Ти можеш заїхати по мене й далі поїдемо вдвох.

Для цього нам потрібно було дещо узгодити. Я мала прибути в «Соліо» — на стару ферму Берклі — та залишити там Пегаса, а далі ми мали їхати на Денісовому «Хадсоні». По поверненні збиралися роз’їхатися різними шляхами.

Ми планували зустрітися в лютому. Тим часом Деніс вирушить у довге сафарі з багатим клієнтом з Австралії, а я працюватиму над підготовкою Врека до «Сент-Леджер» — головних перегонів Кенії. Нещодавні успіхи Врека зробили його фаворитом, і я збиралася докласти всіх зусиль, щоб він виправдав ці сподівання та зробив навіть більше.

Того дня, коли я збиралася виїхати назустріч Денісу, небо з тріскотом розверзлось і почалася злива, яка, здавалося, не збиралась вщухати.

Рута визирнув із дверей стайні та глянув на потоки сірої води.

— Ти ж залишишся, мсабу[34]?

Він знав про мої плани: я ніколи не мала від нього секретів.

— Ні, я не можу, але затримаюсь. Ти не схвалюєш наших стосунків з Денісом. Я знаю.

Він знизав плечима, а потім зітхнув і вимовив добре відоме мені тубільське прислів’я:

— Хто розуміє жінку та небо?

— Я його кохаю, Руто.

Досі ніколи цього не визнавала, навіть перед собою.

Його тернові очі блиснули навіть крізь стіну густої мряки.

— Хіба не все одно, схвалюю я це чи ні? Ти все одно до нього поїдеш.

— Так, поїду.

Цілий день я спостерігала за дощем та потоками червоного болота. Нарешті, коли обрій і хмари трохи посвітлішали та з’явився блідий натяк на сонячне світло, я осідлала Пегаса й втекла. «Соліо» розташовувався по той бік Абердере, за п’ятдесят п’ять кілометрів прямо на схід. За кращих умов я пожаліла б Пегаса й об’їхала гору з півночі. Але зараз, коли ми так пізно виїхали, я вирішила скоротити шлях і піднятися вузькою звивистою стежкою.

Мене не лякало те, що їду верхи самотою серед ночі. Я їздила в темряві й раніше, навіть і без такої нагальної потреби. Пегас це міг. У горах його завжди рятувало тонке чуття — крок був вивіреним, як у гірського цапа.

Спочатку ми рухалися доволі швидко. Розпогодилося, і я відчувала на своїй шкірі приємний дотик нічного повітря. Вузька стежка повільно петляла догори, й скрізь під нами яскріли розсипи міських вогнів. У своїх тісних ліжках спали торговці, а на тростинових циновках по долівці спокійно й затишно сопли діти. Мені було важко уявити таке тихе життя з Денісом. Жодному з нас не підходила одноманітність чи буденність, усі ці неминучі обмеження домашнього життя. Ми мали лише цю й наступну ночі. Вкрадені поцілунки. Солодке й страшне щастя. Щоб провести з ним хоч на одну годину більше, я була готова на що завгодно.

Здається, ми були вже на півдорозі до «Соліо», коли я відчула запах води. Незабаром почувся й гомін річки, вона була прямо попереду. Ми повільно почали наближатися, лише бліде світло місяця трохи підказувало шлях. Коли підійшли ближче, я побачила бурхливий потік, який закручувався у вир між крутих звивистих берегів. Навіть Пегас не зміг би тут упоратися; крім того, я не знала глибини. Чи можна було переплисти або перейти річку вбрід? У темряві неможливо визначитися. Отже, ми подалися в північному напрямку; я розглядала береги, поки не довелося знову повертати на південь, раз і вдруге...

Нарешті вдалося розгледіти здаля обриси мосту. Коли під’їхала ближче, побачила, що це лише бамбукові перекладини завширшки півтора-два метри, закріплені линвою; такі мости будували місцеві племена для власних потреб. Я не могла перевірити місток на міцність, але знала, що зазвичай такі містки використовували для невеличких ручних візків, часом — для переведення волів на налигачі. Найпевніше, місток мав нас витримати.

Я спустилася з сідла, взяла коня за віжки, й ми почали спуск. Пегас трохи посковзнувся на розсипі гальки та заіржав з переляку. Міст здавався надійним, але мотузки виявилися заслабкими, й від наших рухів розгойдалися. Це колисання викликало в мене нудоту, і я знала, що Пегасові не краще.

Метр за метром ми посувалися мостом. Я чула, як десь за шість метрів під нами реве потік. У місячному світлі, мов жива, мчала піна; темна вода, підсвічена сріблом, здіймалася хвилями. Коли я побачила блідий берег, відчула справжнє полегшення. Мені вже почало здаватися, що ми зайшли надто далеко й дуже ризикуємо, але ось уже й дійшли. Майже стали на тверду землю.

Линви озвалися різким рипучим звуком, і бамбук почав осипатися. Пегас захитався, його ноги провалилися. Падаючи, він застогнав, і на мить мені здалося, що я вже втратила його, але міст здригнувся й кінь утримався. Його ноги пробили отвори в бамбукових кріпленнях. Він занурився по груди, але його міцно тримали перекладини мосту. Під нами страшно клекотіла річка. Можливо, я також була в небезпеці, але могла думати лише про Пегаса й про те, як його занапастила.

Чистокровні зазвичай полохливі, але Пегас завжди мав холодну голову. Він був мужнім і стриманим навіть тоді, коли дивився на мене з темряви своїми великими очима з цілковитою довірою. Він був упевнений, що я можу його врятувати, і я також у це вірила, тож почала обдумувати план дій. Я мала прив’язану до сідла мотузку; якщо добре її закріпити, довжини якраз мало вистачити, щоб витягнути коня.

Міст піді мною хилитався, нагадуючи пружинний матрац, поки я повільно рухалася вперед, відчуваючи сплески адреналіну й свій нерівний подих. Нарешті я досягла протилежного берега та знайшла добре вкорінену акацію, яка похилилася на один бік. Дерево було молоде, але єдине, на яке я цієї миті могла сподіватися. Повернулася до Пегаса: він чекав з героїчним терпінням. Обмотала мотузку навколо його морди й виготовила імпровізований недоуздок. Якщо мотузка зісковзне, все буде марним. Я хотіла закріпити коня так, щоб він протримався до ранку. Без важелів з рейок йому не виплутатись, а робити щось самотужки в темряві було надто небезпечно. Я могла його втратити, тож мала ризикнути.

Я міцно закріпила недоуздок і прив’язала інший кінець мотузки до акації, а потім припала до шиї коня, щоб відпочити.

— Ми втрапили в справжню халепу, — сказала я, і оксамитові вуха Пегаса нахилилися вперед: він уважно слухав.

Я зав’язала на плечах вовняну ковдру як накидку та присіла біля нього, щоб обом стало тепліше. Але щойно подумала, що зможу трохи поспати, як почула шелест кущів і грюкіт. Наш запах вловив слонячий гурт, і він ішов сюди. Наразі слони шумно перекочувалися берегом, лякали Пегаса. Я не могла знати, чи не підуть вони просто на нас і не рознесуть міст на друзки. Інстинктивно підвелася. Пегас борсався, вириваючись із рейок і смикаючись із боку на бік. Я страшенно злякалася, що він упаде вниз, але якимось чином йому вдалося вивільнити спочатку одну ногу, а потім другу. Кінь потягнувся до близького берега, відштовхнувся копитами, коли міст навколо нас почав розсипатися. Це було так, ніби ми йшли доріжкою із зубочисток або з вологого цукру, який танув під ногами; а може, ми йшли вже просто в порожнечі.

Так чи інакше, але Пегас сам героїчно вивільнив свої ноги й проскочив останні рейки. Але кут нахилу берега був надто крутий. Земля кришилася й обсипалася з урвища з-під копит. Пегас уже виснажився. Піскувата глина текла, як вода, і я подумала, що все ж таки втрачу свого коня. Слони були ще далеко. Я чула їхні стогони й ревіння самця, яке ні з чим не можна сплутати. Ці тварини мають слабкий зір, але знала, що вони можуть знайти нас за запахом.

Підганяючи Пегаса, я стояла біля дерева й обома руками тягнула за мотузку, щосили впираючись і згинаючись навпіл. Нарешті ми обоє видерлися на берег. Я бачила на грудях Пегаса глибокі борозни від мотузки, шкіра на його ногах була пошматована. Нам обом дуже пощастило, але небезпека досі була близько. Десь тут, поряд, ревіли слони, та й взагалі невідомо що могло ховатися в кущах. Від Пегаса пахло кров’ю, ми обоє страшенно стомилися й могли стати легкою здобиччю для будь-якого звіра. Отже, мали йти далі.

Коли ми нарешті дісталися «Соліо», майже світало. Поки родичі Берклі шукали гарного покупця, маєтком опікувалися його віддані сомалійські слуги. Вони мене знали й попри ранню годину привітно зустріли та підготували для Пегаса сухе стійло. Я ретельно очистила та перев’язала його рани й виявила, що вони не настільки жахливі, як здавалося. Від рейок залишилися неглибокі порізи на грудях і ногах, але ознак зараження та свіжої крові не було. На щастя, він одужає. А де ж зараз Деніс? Може, його теж затримав дощ? Я нічого не знала про його обставини і, лягаючи спати, сподівалася на краще.

Прокинулася за кілька годин по тому, випила кави, трохи поснідала, весь час дослухаючись, чи не їде Деніс. Він мав примчати на своїй гуркітливій автівці, яку можна було почути за кілометр, а далі ми мали б шість днів лише для двох. Ми ніколи не проводили разом стільки часу, і я відчувала запаморочення від думки про його близькість, запах, руки й сміх. Він покаже мені місця та речі, які він любить, і ми разом насолоджуватимемося кожною миттю. Аби ж лишень він приїхав.

Нарешті по обіді я побачила Денісового хлопця з народу кікуйю, який біг шляхом до будинку, розмірено підстрибуючи, ніби міг так бігти вічно. Я спостерігала за ним з болем у животі, бо вже знала, яку звістку він несе.

— Бедар сказав, що його не буде, мсабу, — сказав хлопець, коли добіг до мене. Він, імовірно, за цей день зробив круту петлю кілометрів у тридцять. Босі ноги вкривали мозолі. Бідолашний насилу перевів подих.

— Не буде взагалі?

— Вони не знайшли бивнів.

Отже, Деніс досі працював. Зараз він не належав собі й не міг приїхати за власним бажанням. Але я все одно була розчавлена. Дивилась, як слуга Берклі напуває та годує хлопця, як той знову вирушає до Деніса, відважно прямуючи на північ звивистим шляхом. Коли він зрештою зник з поля зору, я відчула напад туги. Ми з Пегасом могли загинути вночі в горах, і заради чого? Я все одно не побачу Деніса. Ми не матимемо разом жодного дня, за які ладна була ризикувати, я даремно так сюди рвалася. Мене знову нудило.

Я зібрала свої речі й подалася вниз до річки, де була могила Берклі. Минули місяці, й горбочок землі де-не-де опустився. Я погладила землю рукою, підрівняла носаками чобіт, бажаючи зробити хоча б щось, аби знову відчути себе поряд із ним. Пара шпаків розрізала повітря наді мною, грайливо перегукуючись. Їхні груди й голови переливалися, мов коштовності, — зеленим, синім та мідним. Листя навколо них тремтіло, але решта лісу залишалася нерухомою.

— О Берклі, зараз я по-справжньому заплуталась, — сказала я. — Що ж мені робити?

Ніхто, навіть птахи мені не відповіли.

42

оли Карен повернулася з Данії, я намагалась не чути звісток про неї, але це було неможливо. Колонія виявилася надто тісною, і всі події та зміни завжди активно обговорювалися. Деякий час вона хворіла й не вставала з ліжка. Врожай кави цього року був поганим, і її борги значно зросли. Я також дізналася, що Деніс поїхав до Європи майже без попередження, але оскільки особисто мені він нічого не писав, то й не знала причини від’їзду. Зрештою наприкінці березня зустріла Карен у клубі «Матайґа». Вони з Бліксом пили там чай, і коли я їх побачила, мало не кинулася в обійми. Таке в колонії трапляється. Ви потребуєте друзів незалежно від того, наскільки все між вами складно та як важко вам це дається.

— Берил, — сказав Блікс, стискаючи мене за плечі. — Скрізь кажуть, що твої коні заберуть усі нагороди. Хіба це було б не чудово?

Ми з Карен незграбно поцілувалися в щоки. Вона схудла. Шкіра навколо очей розтягнулася, на вилицях залягли тіні.

— Деніс повернувся в Лондон, — майже відразу повідомила вона, так, ніби не могла думати ні про що інше. — Ми мали всього два тижні. Два тижні після одинадцяти місяців розлуки. І все ж таки маю бути вдячною навіть за це. Я мушу бути хороброю і триматися.

Мені захотілася закричати їй: «Так!», — щосили, на повен голос. Вона мала з Денісом багато днів, тоді як у мене вкрали всі. Але я розуміла її журбу. Мені боліло так само. Тепер він знову поїхав із континенту.

— Чому цього разу Лондон?

— Його батько згасає. Їм із братами потрібно буде знайти покупця для «Геверголма». Цей маєток належав родині Деніса кілька сотень років. Не можу собі уявити, наскільки важко їм буде його продати.

Вона похитала головою, і її короткі кучері затремтіли. Волосся вже трохи відросло, й зачіска здавалася недбалою.

— Я знаю, що в такий час потрібно думати про сім’ю Деніса, але я хочу, щоб він був удома.

Блікс легко кашлянув, попереджуючи або про щось нагадуючи.

— Знаю, що тобі набридло це слухати, — різко мовила вона. — Але що я маю робити? Чесно, Броре, що?

Я бачила, що він не збирався з нею сваритися.

— Вибачте.

Він відсунув стілець.

— Я побачив одного знайомого.

Коли Блікс пішов, Карен глибоко зітхнула.

— Я нарешті погодилася дати йому розлучення. Можна було подумати, що він буде більш вдячним.

— Чому саме зараз? Він просив цього кілька років, чи не так?

— Не знаю. Мені стало страшно через те, що я так сильно його тримаю. Мені просто був потрібен хтось, розумієш? Був час, коли я думала, що Деніс одружиться зі мною, але тепер це здається дедалі більшою нісенітницею.

Я болісно ковтнула, щоб вирівняти голос, і спробувала вдати з себе спокійну та впевнену в собі.

— Після від’їзду Блікса справи на фермі підуть гірше?

— Ти маєш на увазі гроші? — вона похмуро засміялася. — Бророві завжди вдавалося витрачати вдвічі більше, ніж він мав у гаманці. Він просив у мене в борг... ніби я щось маю.

— Мені шкода. Ви гідні більшого.

— Гадаю, частина мене знала, на що я йшла, коли одружувалася з Бліксом. Можливо, ми обоє знали.

Вона м’яко кашлянула, наче проковтнула цей неприємний факт.

— Мені ніколи не щастило в коханні: ні з Брором, ані з Денісом. Боже, допоможи мені. Що я можу вдіяти? Деніс поїхав, зробив моє життя нестерпним. Ось у чім річ.

Моє обличчя, мабуть, сполотніло, коли вона це говорила. Це зайшло надто далеко, я насилу тримала чашку й не могла вгамувати тремтіння рук.

— Йому, здається, завжди подобалося на фермі.

— А чому б мало не подобатися? Він приїздив, коли йому бажалося. Не докладав жодних зусиль. Це було моєю працею, не його.

Вона говорила про обов’язки — хотіла його цілком і назавжди, але, здавалося, не розуміла, якою пасткою це було б для Деніса. Вона не могла змусити його дати таку обіцянку. Він потребував можливості з’являтись у її житті вільно або не робити цього взагалі. Після того, що я пережила з Джоком, ми з Денісом думали однаково.

— Чому тоді ви й далі намагаєтеся втримати його вдома?

— Тому що, коли він поряд, почуваюся щасливішою, ніж будь-коли. Це допомагає переносити всі складнощі. Я ходжу галявиною, чую музику з його грамофона або заходжу в дім, бачу його капелюха на вішаку — і моє серце наповнюється життям. Увесь інший час я неначе сплю.

— А як на мене, то ви дуже жвава.

— Лише тому, що ти не знаєш мене так, як знає Деніс.

Я сиділа, слухала сумні красиві слова Карен і відчувала ненависть до неї — до її гарних стільців і килимів. До її рідкісних білих лілій, пудри й надто театральних тіней для повік. Вона силкувалася посадити Деніса на ланцюг, але хіба я сама не бажала зробити те саме? Ми були схожі в цьому, як сестри, й водночас страшенно різні.

Перш ніж полишити готель, я пішла до бару попрощатися з Бліксом.

— То як насправді твої справи? — запитав він.

У його тоні звучало щось подібне до співчуття; я цього раніше в ньому не помічала.

— Тримаюся.

Я намагалася зробити такий вигляд, нібито не варто мені співчувати.

— Знаєте, в Лондоні Кокі мене по-справжньому врятувала.

— Вона чудова дівчина.

— Просто дивовижна. Якщо ви не одружитеся з нею, то це зроблю я.

— Гаразд.

Він засміявся, й від очей промінчиками розбіглися зморшки.

— Ми плануємо зробити це після її повернення, якщо до того часу вона не передумає.

Він знову розсміявся, дивлячись повз мене крізь стінки свого келиха.

— У білому буду лише я.

— А доктор Тарві? Гадаю, він теж там буде.

— Так. Він обіцяв, що поведе наречену.

43

тренувала Врека й страшенно хвилювалася. Перегони «Сент-Леджер» мали відбутися на початку серпня — і в мене залишалося всього кілька дорогоцінних місяців, щоб привести його до відмінної форми, однак сталося найгірше. Нещодавні Врекові успіхи переконали його власника, Оґілві, в здібностях цього коня, але друзі заходилися нашіптувати: як він може довіряти дівчиськові коня в його найкращій формі? Для старих перегонів у Накуру — гаразд, але для «Сент-Леджера»? Чи справді він хоче так ризикувати?

І ось менш ніж за три місяці до найважливіших для мене перегонів я залишилася без коня. Не могла зібрати докупи думки, не могла себе опанувати. За цей рік я вклала у Врека всі свої сили. Його здібності, вміння та слава були моїми — у всьому цьому залишилися часточки моєї душі. Тепер я його втратила й була спустошена.

— Що нам робити? — запитала я в Рути.

Ми сиділи поверх купи сіна на трибуні, сонце вже зайшло, й робочий день скінчився. Надходила м’яка, небезпечна оксамитова ніч.

— Ми ще маємо півдесятка коней для інших перегонів.

— Так, але це невеликі перегони. Я знаю, що ми можемо перемогти на кількох із них, але як же з головними?

— Треба подумати, — вдивляючись у темряву сказав він. — Є багато такого, про що ми зараз можемо не знати.

— Усі інші власники побачать, що Оґілві забрав Врека. І, якщо кінь все одно виграє, його поплескають по плечі й похвалять за розсудливість та передбачливість.

Я зітхала й нервово смикала себе за волосся, поки Рута не пішов додому, до дружини.

Коли я залишилася сама, прислухалася до гудіння комах, яке вібрувало в повітрі, та до віддалених звуків у стайнях і подумала, що якби Деніс був десь на континенті — будь-де! — я би полетіла до нього, щоб лише відчути його обійми, поринути в них і зрозуміти, що все якось владнається і я знайду потрібні сили та мужність. Але його тут не було. Він був там, де я не могла до нього дістатися.

Кілька днів по тому, коли Рута тренував Мелтон Пай невеликим галопом, до стайні прийшов один із власників — Ерік Ґуч, високий нервовий чоловік. Він постійно поправляв краватку. Я не дуже його знала, але мені була добре знайома одна з його кобилок — Розумниця, що походила від однієї з найкращих конематок мого батька — Аск-Папа. Вона прийшла у світ, як і Пегас, через мої руки, — слизькою грудочкою тепла та обіцянкою на майбутнє. В її жилах текла кров потенційної претендентки на призові місця, але попередній тренер її надто заганяв. Тендітні сухожилля дуже пошкодилися на невідповідному ґрунті. І зараз, хоч би яким досконалим був її родовід, вона ледве могла нести вершника.

— За належного догляду, — сказав Ерік, — її ноги можуть знову набрати форми.

— Можливо, — погодилась я, — але ж не за дванадцять тижнів?

— Вона — боєць. І до того ж, — він знову поправив краватку, над вузлом якої нервово підстрибнув кадик, — сподіваюся, ви знаєте, що з нею робити.

Він мав на увазі мій успіх із Рінґлідером Ді кілька років тому, адже в того коня була схожа травма. Я тренувала його на берегах озера Ельментейта, й він одужав та виграв. Але тоді ми готувалися не в такому поспіху, й на кону не стояла моя кар’єра.

— Не хочу давати божевільних обіцянок, — сказала я. — Якщо відверто — кобила вже ніколи не набуде втраченого потенціалу, а про виграш головних перегонів що й казати. Але шанс є.

— Отже, ви берете її?

— Спробую. Це все, що я можу зробити.

Наступного дня до нас прибула Розумниця; в неї була м’яка симпатична морда в поєднанні з бойовим духом і ноги, які майже розбили мені серце. З нею дуже неправильно поводилися, й зараз вона потребувала найретельнішого догляду. Ми не могли марнувати жодного дня з наступних дванадцяти тижнів.

Як і Ельментейта, озеро Накуру мало широкий вологий берег, грязюка якого нам добре придалася. Саме туди ми водили Розумницю на пробіжку.

Інколи це робив Рута, а інколи я — ми пускали її спочатку риссю, далі кентером[35] і наостанок галопом. Трояндово-рожеві зграї фламінго кружляли навколо, глухо ляскаючи крильми. Десятки тисяч птахів як один налякано здіймалися вгору, а потому з галасом сідали та знову здіймалися.

Вони відлічували нам час. Лише вони були свідками поступового магічного перетворення Розумниці: вона дедалі міцнішала й робилася щораз упевненішою в собі. Кобилу скалічили, майже розбили.

Щоранку я бачила, як вона досі з острахом обережно ступає в грязюку, мовби туди ввіткнуто ножі. Але вона справді мала запал воїна. Зараз, коли кобила нам відкрилася, ми побачили її довіру й бажання відгукнутися на нашу турботу: вона мовби старалася показати щось більше за звичайну швидкість.

— Вона має силу, — сказав Рута, коли чистив у стійлі її тугі крижі, вкриті шовковистою шерстю гнідої масті. — Ця сила може зрушити гори.

— Гадаю, ти маєш рацію, Руто, але саме це мене й лякає. Вона в чудовій формі. Кобила ніколи не буде більш готовою, ніж зараз, але все одно будь-якої миті її ноги можуть підвести. Це може статися й під час перегонів, і завтра.

Рута й далі начищав скребницею її блискуче, шовковисте хутро.

— Усе це так, але вона має дещо всередині. Її серце, мов спис, мов леопард.

Я усміхнулася.

— То що ж саме, Руто? Спис чи леопард? Знаєш, інколи ти говориш так само, як колись у дитинстві, коли вихвалявся, що можеш стрибати вище за мене.

— Я досі добре стрибаю, Беру, — засміявся він. — Навіть тепер.

— Я вірю тобі, мій друже. Я давно тобі це казала: дуже рада, що ти тут!

Я знала, що ми з Рутою будемо завжди разом, до самого кінця. Але незалежно від цієї підтримки Бога чи магії, яку ми відчували кілька тижнів, поки тренували Розумницю, людська слабкість і страх переважили. За три дні до перегонів прийшов Ерік. Одного вечора в клубі його дружина помітила, що наші з ним голови схилилися надто близько одна до одної, коли ми розмовляли про Розумницю та її можливості, й тепер жінка поставила йому ультиматум.

— Я або вона, — здавленим голосом сказав він, смикаючи себе за краватку так, що мені схотілося її з нього зірвати.

— Але між нами нічого нема! Хіба ви не можете їй цього сказати?

— Це не має значення. Вона хоче, щоб я довів, що вона важливіша за коня чи за будь-що інше.

— Не будьте йолопом! Ми майже скінчили. Відкладіть це до кінця перегонів, якщо вам так необхідно.

Він похитав головою і голосно ковтнув.

— Ви не знаєте моєї жінки.

— Це погубить мене, Еріку. Я вклала у вашого коня всю себе. Це мої перегони. І ви добре знаєте, що винні мені.

Він зашарівся до кінчиків вух і втік, мов боягуз, бурмочучи під ніс якісь вибачення.

Коли трохи пізніше того ж таки ранку до стайні прийшов Сонні Бампус, щоб забрати Розумницю, я нетямилася від люті. Раніше я наймала Сонні як жокея, і ми знали одне одного з самого дитинства, ще з тих жахливих часів, коли я вчилась у міській школі. Ми зсовували свої парти докупи та грали в кінні перегони з перешкодами. Зараз він вважався одним із найкращих жокеїв у колонії, і не важко здогадатися, що Ерік попросив його їхати на Розумниці. Тепер Сонні та мого коня передають новому тренерові.

— Сонні, скажи мені, що відбувається. Ти ж знаєш, як наполегливо я працювала.

— Мені дуже соромно, Берил. Якби я міг, то відмовився б. Я мав їхати на Врекові, але він вибув. Він братиме участь у перегонах, але не цього разу.

— Врека не буде?

— Так, цього разу не буде.

— Тоді Розумниця точно виграє. Чорт забирай, Сонні. Це моя перемога!

— Я не знаю, що сказати, мала. Ґуч навряд змінить своє рішення.

Він зціпив зуби, граючи жовнами.

— Ось, що я скажу: всі на доріжці знатимуть, що до чого. Це все твоя робота. Я лише вершник.

Коли він пішов, я втупилася в стіну й застигла, хоча серце шалено калатало. В моєму житті бували часи, коли я заслуговувала на таке покарання. Але не цього разу. Дружина Еріка певно чула про мене купу різних пліток, але я не чіпала його навіть пальцем. Я думала лише про Розумницю, піклувалася про неї, панькалася з нею, любила її. І тепер її забрали з моєї стайні, з моїх рук.

Навіть Руті не вдалося зі мною поговорити.

44

есять коней гарцюють та б’ють копитами на старті, їхні жокеї — яскраві та легкі, нагадують пучок пір’я. Вони готові й рвуться в бій, і коли чується сигнал — усі зриваються з місця. Рута стоїть позад мене в ложі Деламера. Ми обоє з тремтінням стежимо за Розумницею. Кожен кінь чудовий. Кожен має свою історію і величезну наснагу, чисту кров, міць своєї породи, гарні ноги й легкий хвіст, але жоден не схожий на неї. Жоден не має її сили.

Сонні знає, як розігнати нашу кобилу, але робить це потроху. Лише нечастими ритмічними ударами. Він відчуває, коли потрібно її заспокоїти, притримати за спину, або коли якийсь незначний відрізок шляху необхідно пройти ледь повільніше. Вона має швидкість, плавність і запас ще чогось невизначеного, але чи буде цього достатньо?

Невдовзі всі на трибуні — незалежно від розміру ставок — підвелися, витягнули шиї, намагаючись розгледіти того, хто розірве шовкову стрічку. Гроші цієї миті не мають значення. Вони згадаються потім як те, що стояло на кону — символічна застава. Грають на гроші, це так. Але не на коней. Коні живі, й Розумниця — найщиріша, найжвавіша за будь-якого коня, котрого мені доводилося бачити у своєму житті. Вона обходить чорного жеребця, потім каштанового, далі — кобилу вершкової масті. Лави й огорожі, примарний політ і неповторна грація тварин. На останньому повороті вона лідирує. Спочатку випереджає на довжину свого носа, далі — корпус. Нарешті — на два корпуси.

Рута кладе руку мені на плече. Шлунок підступає до горла, вуха закладає. Від багатотисячного натовпу не долинає жодного звуку, принаймні я нічого не чую. Десь там Ерік Ґуч із дружиною мліють від того, що їхня кобилка попереду. Але вони не бачать того, що бачу я. Ніхто не знає, куди дивитися, крім мене, Рути й Сонні. Розумниця трохи нахиляється, коли проходить повз огорожу. Вона спотикається об корч і на якусь частку секунди затримується. Але ноги несуть її далі. Вона робить усе, що може.

Усі на полі дивляться лише на неї, а я відвертаюся, припадаю Руті до грудей. Я всім тілом відчуваю спокійний барабанний дріб його серця, ритми колишнього танцю нґома, мовби зараз бачу, як арап Маїна б’є кулаком у свій тугий шкіряний щит. Саме так я можу це витерпіти, адже мені хочеться розплакатися, кинутись до коня й зупинити перегони. Зупинити все. Хіба ці люди не бачать, що вона вже віддала всю себе й що цього достатньо?

Якимось чином поза будь-якою стратегією Розумниця знову, на мій подив, виривається вперед, попри всі свої вади. Лише завзяття допомагає їй здолати останню відстань. Лише витримка. Коли її морда торкається до стрічки, натовп у єдиному пориванні вибухає палкими оплесками. Навіть переможені тішаться разом із нею, адже вона показала їм щось більше за звичайні перегони.

Яскравими спалахами злітають догори й розсипаються викинуті квитки, люди купчаться біля виходу й огорожі. Оркестр починає грати. Лише ми з Рутою залишаємося на місці. Наша дівчинка виборола щось більше за звичайну перемогу. З її ногами, завдяки самому лишень запальному серцеві вона побила рекорд «Сент-Леджера».

45

оли Сонні Бампус зовсім постарів, а коні й Африка залишилися для нього далеко позаду, він так само носив у кишені подарований мною срібний портсигар з вигравіруваним на ньому іменем Розумниці та датою нашого «Сент-Леджера».

Він полюбляв діставати його, погладжувати великим пальцем його теплу блискучу накривку й завжди був готовий розповісти будь-кому з охочих слухати про перегони свого життя й про те, як я перетворила Розумницю мало не з каліки на одну з найвидатніших переможниць в історії цього іподрому.

Сонні був гарним хлопцем. Він тоді пережив пік своєї слави, але більшу її частину віддав мені. І хоча Ерік Ґуч так і не прийшов, щоб віддати мені Розумницю чи хоча б просто подякувати, більша частина колонії була готова визнати моє досягнення. Трохи пізніше того самого сезону ми з Рутою здобули низку вже закріплених за нами перемог: Велш-Ґард переміг у Елдореті, Мелтон Пай узяла різдвяний кубок, а наш Пегас отримав золото й виграв три забіги.

Того року я отримала від Бена Біркбека для тренувань коня на кличку Давдейв. Коли прийшла до готелю Ді в Накуру, де ми домовилися зустрітись для обговорення наших планів, Бена під руку тримала Джинджер Маєр.

Я не часто її бачила після мисливської вечірки Карен, але нині в неї був гарний і вдоволений вигляд. Її яскраво-руде волосся, зачесане на один бік, скріплювала коштовна прикраса, бліда шкіра була бездоганно доглянута.

На лівій руці красувалася широка каблучка з перлом. Очевидно, вони з Беном заручилися.

Отже, вона також швидко впоралась: його розлучення з Кокі відбулося лише кілька місяців тому.

— Весілля святкуватимемо тут, у цьому готелі, — сказала Джинджер, постукуючи кінчиками пальців по ключиці у вирізі зеленаво-блакитної шовкової сукні.

Мене це не дивувало. Світ колонії був дуже тісним, і ті самі люди в ньому поєднувалися в різних комбінаціях. Звичайно ж, Джинджер одружиться з Беном. Зрештою, з ким ще вона могла б тут одружитися? Але якби я могла сприймати ці речі як звичайні, то не брала б у цьому участі. Це нагадувало спостереження за рухом колеса фортуни, що оберталося знову й знову — розкидало людей, які щоразу підводилися та чіплялися за дорогоцінне життя. Я також падала і зараз була знесилена. До того ж не надто добре почувалася. Останнім часом погода була дуже суха; від кожного ковтка мені дерло в горлі. Вуха, здавалося, заклало пекучою ватою, і очі горіли.

— Ти маєш піти до мого лікаря в Найробі, — наполягала Джинджер.

— Дурниці, — відповіла я. — Коли знову задощить, усе минеться.

— Тепер ти працюєш на мене.

Вона розсміялася, вдаючи, що це жарт.

— Пообіцяй, що підеш.

Поки я дісталася до Найробі, мене вже била лихоманка. Я тремтіла, не в змозі вгадати, якій недузі нарешті вдалося мене здолати: малярії, тифові чи іншій смертельній хворобі з тих, які переслідували поселенців Кенії протягом останніх п’ятдесяти років. Лікар Джинджер із перших слів ніби відро холодної води вилив мені на голову: він збирався мене оперувати, оскільки я, поза сумнівом, захворіла на тонзиліт.

— Мені не подобаються лікарі, — сказала я і взяла свій жакет. — Не хочу мати в собі чужої крові, дякую красно.

— Інфекція не мине сама. Якщо залишити все як є, горло загноїться. Ви ж не хочете померти від запалення мигдалин, чи не так?

І він таки зробив мені операцію. Я недовго пручалася — поки мені під носом не провели просоченим ефіром папірцем. А далі все затягнулося мороком, і коли я нарешті прокинулася, ніби виринаючи з густого туману, то побачила обличчя Деніса, осяяне небесним світлом.

— Ти повернувся, — прохрипіла я.

Він поплескав собі по горлу, натякаючи, що мені не треба розмовляти.

— Джинджер змусила мене заприсягтися, що я прийду тебе провідати. Гадаю, вона думала, що лікар тебе тут пришиє.

Він сумно усміхнувся.

— Радий, що цього не сталося.

Позад нього метушилася медсестра, готуючи постіль для іншого пацієнта. Я бажала, щоб вона пішла й залишила нас наодинці. Мені хотілося розпитати, як у нього справи, чи бракувало йому мене, що тепер буде з нами. Коли нарешті ми залишилися самі, я ледь могла проковтнути щось гірке.

— Танні теж прийшла б, але в неї останнім часом не все гаразд, — сказав він. — Ферма в безнадійному стані, й вона така пригнічена, що я боюся: хоч би не заподіяла собі чогось.

Він побачив, як покруглішали в мене очі, та пояснив:

— Вона погрожувала цим і раніше. Так зробив її батько.

Він раптом замислився, і я побачила, як важко йому дається кожне слово. Денісові було складно обговорювати такі питання, до того ж, нас трьох доволі складно пов’язала доля. Йому, вочевидь, не хотілося говорити зі мною про Карен, але все, що стосувалося її, певним чином мало відношення й до мене.

— Я домовився з сусідкою, Інґрід Лідсторм, щоб вона була з нею, коли я поїду на сафарі, — провадив він. — Зараз Танні не можна залишатися самій, і вона не повинна хвилюватися через жодні дрібниці.

— Вона не повинна про нас дізнатися, — насилу прошепотіла я. — Розумію.

І я справді розуміла.

Він дивився вбік, туди, де на стіну падала тінь від спинки мого ліжка. Темні косі лінії нагадували тюремні ґрати.

— Здається, я ніколи не знав, що тобі сказати, Берил.

— Отже, це прощання.

— Поки що так.

Я заплющила очі, відчула, що ліки знову затягують мене в глибокий сон. Я завжди знала, що Деніс ніколи не належатиме мені, — він не міг комусь належати. Він був надто волелюбним. Я дуже добре це розуміла, і все ж таки сподівалася, що ми зможемо залишити все як є — потай знаходити час для зустрічей та насолоджуватися кожною миттю разом. Принаймні хоча б так. Але тепер усе змінилося.

— Берил, — почула я його голос, але відповісти не змогла.

Коли я знову прокинулась, у кімнаті стояла темрява, його вже і слід простиг.

Джинджер заїхала по мене наступного тижня й повезла назад у Накуру, до мого тимчасового житла, отже, мені не довелося мучитись у потязі. Горло ще боліло, а від останньої зустрічі з Денісом саднило в серці. Одружиться він із Карен чи ні, та зв’язок між ними все одно був надто складний і міцний, щоб вони могли колись розлучитися. Так чи інакше, я мала побажати їм щастя. Вони обоє були не байдужі мені, хоч би як дивно це звучало.

— У тебе досі забитий ніс? — запитала Джинджер.

Я сиділа мовчки, дивилася вперед, на шлях, який то підіймався, то опускався. Інколи вибої були такі глибокі, що в мене клацали зуби.

— Я не маю втручатися, — делікатно продовжила вона, — але Деніс чудова людина, чи не так?

Я глянула на неї скоса, намагаючись вгадати, що вона може знати та з якого джерела.

— Ми добрі друзі.

— Він так силкується залишитися з Танні.

Вона стиснула кермо блідо-жовтими лайковими рукавичками.

— Але я не впевнена, що він колись зможе поставити когось у центр свого життя.

Відверто кажучи, Джинджер мене здивувала. Я чула від неї лише балаканину про дрібниці: мереживо, пояски, заручини й пудинги. А мені подобалися саме такі, справжні, розмови.

— Багато людей цього не можуть, — сказала я. — Чому кохання повинно мати такий вигляд, щоб його постійно враховували?

— Напевне, я ніколи не зможу ставитися до всього з таким розумінням, як ти.

— Невже? Ваші стосунки з Беном також не були схожі на звичайне залицяння.

Я ковтнула, відчула біль; мені дуже захотілося льоду чи морозива, щоб пилюка в горлі хоч якось осіла.

— Вибач. Я не хотіла. Я справді бажаю вам обом усього найкращого.

— Усе гаразд. Я довго на нього чекала й не знала, чи буде він колись вільним. Це дурість чи мужність?

— Не знаю, — відповіла я. — Можливо, і те, й інше.

46

о тому, як Джинджер із Беном одружилися й вона стала господинею їхньої ферми «Мґунґа», її, здалося, дуже зацікавили нові гості та відвідувачі Африки.

Вона полюбляла організовувати вечірки, на яких завжди поставала в ідеально пошитих шовкових сукнях та з низкою перлів, що майже сягала колін.

Я мала кілька речей, з яких можна було б здмухнути пилюку, щоб надягти для пристойної компанії, але зазвичай носила штани та плоєну чоловічу сорочку. Саме так і пішла на звану вечерю, яку Джинджер давала в червні. Дорогою я думала про те, як дивно їхати в Нджоро гостею.

Їхні володіння були десь за кілометр від «Ґрін Гіллз», і, коли я їхала в своєму новому автомобілі знайомою дорогою, мене опанували спогади. Мало що змінилося звідтоді й водночас усе стало іншим.

Сер Чарльз та Менсфілд Маркгеми були братами. Вони приїхали до Кенії в пошуках будинку на зиму для своєї добре забезпеченої матері, яка більше не могла зносити крижаної вогкості Лондона. І знайшли пристойну віллу поряд із долиною Ронґаї, де Джинджер на них і натрапила. По належному святкуванні вони збиралися з Бліксом вирушити у сафарі на слона.

Двадцятидворічний Менсфілд був елегантним і добре виголеним. Шкіра в нього була гладенька, мов вершкове масло, вражали також його молочно-білі доглянуті руки.

Під час вечері я помітила, що він спостерігає за мною, тимчасом як його брат, здавалося, був цілком зосереджений на тарілці, повній м’яса газелі. Мені забракло сміливості сказати Чарльзові, що їжа тут не надто різноманітна й що йому, певно, доведеться саме це їсти ще багато місяців поспіль.

— Мої предки походять із Ноттінгемширу, — сказав мені Менсфілд, постукуючи своїми підстриженими нігтями по важкому дну склянки з водою. — Як Робін Гуд.

— З вигляду ви не надто войовничі.

— Хіба ні? А я так старався.

Він усміхнувся, показав гарні зуби.

— Джинджер казала, що ви тренуєте коней. Це так незвично.

— Це ввічливе нежіночно?

— Е-е... ні.

Він почервонів.

Пізніше я знову опинилася поряд із ним за бренді в тихій просторій вітальні, де він почав мені пояснювати те, що сказав раніше.

— Щиро кажучи, я сам не дуже мужній. Був хворобливою дитиною і проводив дуже багато часу з садівником за вивченням латинських назв рослин. Замість спорту працював у саду. На Різдво мати дарувала мені білі носовики, а Чарльз отримував рушниці.

— Носовики можуть стати в пригоді.

— Так.

Він усміхнувся самими очима.

— Але, певно, не в Кенії.

— Що ви обрали б натомість?

— Для себе? Не знаю. Можливо те, що ви всі маєте тут. Це чудова країна. Мені здається, що вона може виявити в кожному найкраще.

— Мені ніколи не хотілося бути десь в іншому місці. Я виросла тут поряд, по той бік цього пагорба. Мій батько мав найкращі стайні. Вони були для мене всім.

— І що сталося?

— Проблеми з грішми. Про таке не варто говорити, правда ж?

— Це розмова про справжнє. Принаймні я так вважаю.

Не знаю, що в Менсфілді змусило мене розслабитися, але незабаром я вже розповідала йому історію про те, як колись розлючений жеребець напав на Ві Мак-Грегора, коли я сиділа на ньому верхи. Вони обидва поводилися так, наче мене там не було. Здавалося, вони зійшлися на смерть, але потім раптом відступили один від одного.

— І ви не боялися?

— Звичайно ж, боялася... Але це також зачаровувало. Я відчувала себе свідком чогось таємничого й рідкісного. Тварини забули про мене.

— Ви набагато ближчі до Робін Гуда, ніж я, чи не так? — спитав він, коли уважно мене вислухав.

— Якщо я матиму білі носові хустки, це мене врятує?

— Сподіваюся, ні.

Наступного дня, коли брати Маркгеми поїхали до Блікса, я вирушила на кілька днів у Найробі в деяких справах. Збиралася залишитись у клубі, й першого вечора, повернувшись туди, зустріла в барі Менсфілда з пляшкою найкращого вина, яке він міг тут дістати.

— Ось і ви, — полегшено видихнув він. — Гадав, що вже пропустив вас.

— А я думала, що ви поїхали на пошуки слона.

— Так і було. Але ми ще не доїхали до «Кампі я Мото», як я сказав Бліксу, щоб він розвертав вантажівку, адже мені треба побачити одну дівчину.

Я зашарілася.

— Ви прочитали це в книзі?

— Вибачте. Я не хотів здатися надто самовпевненим. Просто не міг перестати думати про вас. Ви маєте якісь плани на вечерю?

— Я мала б збрехати й сказати, що так. Це б вас провчило.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— Або я залишився б і запросив вас ще раз.

Хоч би яким самовпевненим був Менсфілд, він мені подобався. Ми сіли в темному кутку обідньої зали, й поки приносили та відносили страви, він стежив за тим, щоб мій келих був завжди повним, нахилявся, щоб підпалити мені сигарету, варто було мені лишень про неї подумати. Своєю запопадливістю він нагадував Френка, але без його брутальності.

— Мені сподобалися ваші вчорашні історії. Думаю, якби я тут народився, то був би зовсім іншою людиною.

— А що не так із вашою долею?

— Наприклад, я був дуже розніженим. Про мене надто піклувалися в усіх сенсах.

Я кивнула.

— Іноді я думаю, що забагато любові гірше впливає на людину, ніж її нестача.

— Мені важко уявити, щоб вас хтось не любив. Коли я переїду до Кенії, ми станемо чудовими друзями.

— Що? Ви приїхали сюди і ось так вирішили тут оселитися?

— Чому ні? Я роками мандрував, не знаючи що б його такого зробити зі своїм спадком. Це, здається, дуже чітким напрямом.

Слово спадок начебто пурхало над столом.

— Ніколи не вміла поводитися з грошима, — сказала я. — Не впевнена, що вас зрозумію.

— Я також не вмів поводитися з грішми. Може, тому вони й липнуть до мене, мов бджоли до меду.

Я взяла свій бренді, погойдала келих у долонях.

— До мене постійно липнуть лише проблеми... Але я навчилася вважати, що вони також формують людину.

— Ви хочете змусити мене це сказати, чи не так?

— Що саме?

— Що у вас чудові форми.

Після вечері він витяг мене на веранду та підпалив сигарету важкою срібною запальничкою, на якій було вигравірувано його ініціали — MM. Це, очевидно, був один з атрибутів Маркгемів із Ноттінгемширу. Але можна було також сказати, що він виріс із уявленням про красу, і культуру. В нього бути вишукані манери, він світився оптимізмом, бо добре знав цю істину: якщо життя поки що йде не так, як тобі зараз потрібно, то за мить усе може змінитися.

Коли він нахилився, щоб запалити собі сигарету, я спостерігала за плавними рухами його рук, відчуваючи щось дуже знайоме. Потім раптом зрозуміла. Він нагадував мені Берклі — своєю лаконічністю й загадковим, витонченим спокоєм. Своєю вишуканою поведінкою. Вони були з одного тіста.

Він підняв голову:

— Що?

— Нічого. У вас гарні руки.

— Справді?

Він усміхнувся.

За рожевою терасою була тиха, прохолодна й темна веранда. Її обліпили світлячки, які виказували свою пристрасть сумним миготінням.

— Я так люблю це місце. Воно — одне з моїх улюблених. Винаймаю тут кімнату, — сказав він, дивлячись не на мене, а на кінчик своєї сигарети. — Це найчарівніше, що я колись бачив. Окреме маленьке бунгало з чиїмись гарними книгами скрізь та зі столом, зробленим із бивнів. Не хочете зайти випити по чарочці на ніч?

Ішлося про будинок Деніса. Він там більше не бував, але від думки, що це місце може належати ще комусь, навіть на одну ніч, у мене стислося горло.

— Це дуже мило з вашого боку, але, побоююсь, що мушу відмовитися. Принаймні зараз.

— Я знову поводжуся самовпевнено, так?

— Можливо, — сказала я. — На добраніч.

Наступного дня Маркгем попросив мене поїхати з ним у Нджоро на його автомобілі.

— Дороги жахливі, — попередила я. — Це займе весь день.

— Отже, це навіть краще.

Він не втратив свого веселого настрою, навіть коли в дорозі одна шина лопнула з гучним звуком, схожим на постріл. Він, вочевидь, ніколи не міняв шин самостійно, тож це зробила я, а він тим часом спостерігав із таким подивом, ніби я дістала запасну шину зі своєї кишені, а не з багажника.

— Ви дивовижна жінка, — сказав він.

— Насправді, це досить легко.

Я озирнулася навколо, шукаючи, об що витерти брудні руки, й нарешті витерла їх об власні штани.

— Чесно, Берил. Я ніколи не зустрічав нікого схожого на вас. І тому мені хочеться зробити щось божевільне.

— Наприклад, навчитися міняти шини, — я хотіла його трішки подражнити.

— Наприклад, купити вам ферму.

— Що? Ви, певно, жартуєте.

— Зовсім ні. Ми всі маємо по можливості повертати втрачене колись. І до того ж, це буде не лише для вас. Я сам хотів би так жити.

— Ми щойно познайомилися.

— Я ж казав, що хочу вчинити щось нерозсудливе, — сказав він. — Але також хочу попередити, що це цілком серйозно. Я не з тих хлопців, які ходять околяса й самі не знають, чого хочуть.

Ми повернулися в авто й кілька кілометрів їхали мовчки. Я не знала, що відповісти на його недавні слова, й незабаром він це зрозумів.

— Тепер вам незручно, — озвався він за деякий час.

— Будь ласка, не зрозумійте це неправильно. Я справді вражена.

— І все-таки? — він усміхнувся. — Відчуваю, зараз почнуться застереження. Я маю на таке особливий нюх.

— Я просто дуже горда людина. І, хоч би як сильно мені хотілося мати ферму, подібну до «Ґрін Гіллз», я не зможу прийняти такого подарунка від вас чи від будь-кого іншого.

— Я теж гордий, — сказав він. — А ще впертий. Але мені здається, що ми обоє хочемо одного. Ми можемо стати партнерами на великому підприємстві. Однаково незалежними й однаково впертими партнерами.

Я мала б на це усміхнутися, але більше нічого не сказала, поки ми не приїхали до станції «Кампі я Мото» та не почали підійматися високим схилом.

Крім нині покинутих господарських будівель та огорожі пасовиська, від нашої ферми нічого не лишилося, та краєвид, який розгортався з нашого пагорба, був тим самим.

— Тут так чудово, — сказав він, зупиняючи машину та вимикаючи двигун. — І все це було вашим?

Тут, у свіжій блідій синяві неба розгорталися мої Абердере. Поряд виднілися зубчасті краї кратера Мененґаї в темній облямівці лісу Мау, який завжди повниться життям. Коли я це побачила, мене не засмутили навіть руїни старого батьківського будинку.

— Так.

— О, я мало не забув, — раптом сказав Менсфілд.

Він потягнувся назад та дістав відро для льоду й поставив його на задньому сидінні. Зараз там була лише тепла вода й уже давно не холодна пляшка шампанського.

— Мабуть, зараз воно огидне, — сказав він, відкорковуючи пляшку.

— Це не має значення, — відповіла я. — Один дорогий мені друг колись сказав, що шампанське в Кенії просто обов’язкове. Отже, це, певно, ваше місце.

— От бачите!

Він налив нам у прості келихи, які мав із собою.

— За що вип’ємо?

Повз його плече я дивилася за шибку, на краєвид, який відкривався згори; все це завжди було в моєму серці.

— Знаєте, я ніколи не забуду цього місця, навіть якщо колись воно забуде мене. Я рада, що ви хочете сюди переїхати.

— «Ґрін Гіллз» — чудова назва для ферми. А як ми назвемо нашу?

— Ви не відступитеся, поки я не здамся, так?

— Атож, це мій план.

Я подивилася на нього, такого подібного до Берклі оцими витонченими гладенькими руками й гарною зачіскою, — і відчула нестримне бажання його поцілувати. Губи в нього були м’які, мов пір’я. А язик — із присмаком шампанського.

47

ірний своєму слову, протягом наступних кількох місяців Менсфілд потроху переборював мої сумніви й послаблював мою оборону. Ферма — то одне, адже я завжди всім серцем прагнула змінити «Ґрін Гіллз», — але незабаром зрозуміла, що він справді хоче зі мною одружитися.

— Я щойно пережила розлучення з Джоком. Ти ж не думаєш, що я настільки божевільна, щоб знову взяти шлюб?

— Усе буде інакше, — запевнив він. — Ми інші.

Менсфілд здавався мені дуже рідкісним чоловіком. Він нічим не нагадував ні Джока, ні Боя Лонга.

Він вислухав усі оповіді про моє бурхливе минуле й оком не змигнув.

Я вирішила нічого від нього не приховувати — навіть історії з Денісом і Карен. Не могла цього не сказати, якщо справді збиралася бути з ним.

Я мала важкий, болісний досвід.

— Ти досі закохана в Деніса? — він хотів це знати.

— Він обрав Карен. Я нічого не можу змінити.

Я помітила, що його обличчям промайнула тінь хмаринки, яка затьмарила цей вічно радісний настрій.

— Ти впевнений, що хочеш мати зі мною близькі стосунки? Я завжди була невгамовною і не можу пообіцяти, що впораюся з побутом, готуванням і всім іншим.

— Про це я вже здогадався.

Він усміхнувся.

— Я шукаю компаньйона, а не просто кохану. Інколи мені буває дуже самотньо. Скажи, я подобаюся тобі, Берил?

— Так. Справді. Ти мені дуже подобаєшся.

— І ти мені теж. З цього й почнемо.

Ми одружились у вересні 1927 року — чотири місяці по тому, як Джинджер нас познайомила. Букет у мене був із лілій і білих гвоздик, які допомогла підібрати Карен; це був її подарунок. Але сукню обирала я сама — з тонкого крепдешину, з рукавами, що обтягували руки, та з довгими срібними китицями, які спадали зі спідниці, мов зоряне мереживо. Перед весіллям я під впливом якогось імпульсу коротко підстригла волосся й мені одразу сподобалося те, як легко й прохолодно стало без його тягаря на потилиці.

У церкві замість мого батька стояв Ді, й він плакав, прикриваючи обличчя вологими рукавами. Потім була чудова вечеря в клубі «Матайґа», і цілий день я намагалася не затримуватись надовго на думці про Деніса. Він поїхав до Тсаво, а потім до Уґанди. Я відіслала йому телеграму з запрошенням на весілля, але не отримала відповіді. Мені хотілося вірити, що його мовчання та відсутність пояснюються ревнощами, але, напевно, мої звістки до нього просто не дійшли.

Я дала своїм коням відпочинок, попрощалася з Рутою, і ми поїхали на кілька місяців до Європи, у весільну подорож. У Римі жили недалеко від Іспанських сходів — у готелі «Хесслер», який здався мені справжнім палацом із минулих століть. Ми мали величезне ліжко, драпіроване золотим оксамитом, і ванну з італійського мармуру. Паркетна підлога була натерта до дзеркального блиску. Мені постійно хотілося щипнути себе, щоб перевірити, чи не сниться мені все це.

— «Джордж V» в Парижі буде ще кращим, — сказав Менсфілд.

Коли ми приїхали до Парижа, я все витріщалась у вікно на Ейфелеву вежу та Єлисейські поля. Чоловік сказав, що готель «Клеридж» у Лондоні мене вразить ще дужче. І знову мав рацію. Ми прибули туди на «Роллс-Ройсі» Менсфілда — достатньо гарному, щоб швейцари зустріли нас із найбільшою запопадливістю. Постійна увага звідусіль, блиск мармуру, вази з квітами й шовкове драпірування допомогли розвіяти всі попередні спогади про Лондон і про мій тодішній розбитий стан. Зараз усе було інакше. Щоразу, коли минуле починало надто виразно спливати перед очима, я дивилася на наші валізи Луї Віттон.

У Парижі ми їли равликів та шукрут із гілочками свіжого розмарину. У Римі — спагеті з мідіями та чорнилом кальмара. Навіть кращими за страви в кожному місті були культурні пам’ятки: будівлі, краєвиди, музеї. Скрізь ми ходили в оперу. І в кожному новому місці або від погляду на чудовий краєвид, я думала: «Тут має бути Деніс». І намагалася відігнати геть ці думки. Те, що я думала, було неправильним і неможливим. Деніс зробив свій вибір, а я зробила свій — Менсфілд виявився чудовим чоловіком. Я поважала його та захоплювалася ним дедалі більше, і якщо любов, яку я відчувала до нього, й не була тією, що могла мене підняти серед ночі й верхи винести на гору, все-таки вона була. Цей чоловік не залишав мене ні на мить. Він тримав мою руку, знову й знову цілував, примовляючи:

— Я такий щасливий, що ми знайшли одне одного. Мені важко повірити, що це правда.

Менсфілд завжди був близький зі своєю матір’ю. Я намагалася зрозуміти ці стосунки, але хіба я могла таке збагнути? Він захоплювався нею так само, як і мною, і вважав за необхідне, щоб ми з нею від початку порозумілися.

— Вона матиме певні упередження щодо того, якою ти маєш бути, — попередив він.

— Що це значить?

— Африка є Африка. Коли ми все тут закінчимо, то зможемо заховатись і робити що заманеться. Але мати і її друзі не вирізняються передовими поглядами.

Я гадала, що йдеться про політику, поки ми не під’їхали до салону краси Елізабет Арден. Менсфілд записав мене туди на цілий день і висадив перед червоними дверима, перш ніж я встигла розтулити рота. Сам подався до крамниць на Бонд-стрит, а потім у магазин «Гарродс», поки мною займалися в салоні. Мені повністю вищипали брови й намалювали сурмою інші. Верхню губу та ноги депілювали воском і пілінгували, а губи нафарбували таким яскравим червоним, якого я ніколи не бачила.

— Як цим можна догодити твоїй матері? — запитала я в Менсфілда.

З такою кількістю фарби на обличчі почувалася наче голою. Хотілося затулитися руками.

— Чудово. В тебе дуже вишуканий вигляд. Вона не зможе встояти перед тобою, хіба сама не бачиш?

— Я хвилююсь... не через те, що можу їй не сподобатися, а тому, що це має для тебе таке значення. Усі ці приготування...

— Усе буде добре, — запевнив він. — Ось побачиш.

Ми поїхали у «Свіфтсден» — маєток, де жила мати Менсфілда зі своїм другим чоловіком, полковником О’Геа. Він був на п’ятнадцять років молодшим за неї; жодному з хлопців Маркгемів не вистачило на нього терпіння. Він виявився мовчазним товстуном; місіс О’Геа також була не набагато тоншою і мала про все власну думку. Коли я спробувала потиснути їй руку, вона взяла мене лише за кінчики пальців.

— Enchantee[36], — пробурмотіла вона, хоча, здавалося, не отримувала жодного задоволення від знайомства, та влаштувалася в зручному кріслі, щоб тоном лектора розповідати мені про досягнення своїх гончих.

Під час першого чаю я мимоволі уявляла собі зустріч із цією леді, якби опинилася перед її дверима, як тоді перед дверима Кокі, — без пальта, з потрісканими та посинілими від холоду руками й закляклими ногами в мокрих черевиках.

У Парижі, а потім у Мілані Менсфілд водив мене до найкращих кутюр’є, тож зараз на мені був відповідний одяг: шовкові панчохи, хутряний палантин і діамантовий браслет, який ковзав рукою вгору-вниз, як колись давно кара в Бішона Сінґха.

Менсфілд був такий щедрий. Я думала, він купував ці гарні речі тому, що вони йому на мені подобалися, але зараз, коли пройшла крізь випробування салону Елізабет Арден і опинилася в розкішній вітальні його матері, не могла не запитати в себе, чи не для неї він робив подарунки.

— Навряд вона подумає, що світське товариство — моя стихія, — сказала я, коли ми залишилися самі в нашій кімнаті.

Менсфілд сидів на краю ліжка, застеленого лискучим шовковим простирадлом, а я біля довгого туалетного столика щосили роздирала своє коротке волосся щіткою зі срібною ручкою.

— Навіщо вся ця метушня? Мої бідолашні брови більше ніколи не виростуть.

— Не гнівайся, люба. Це ненадовго, а потім ми знову надягнемо наші старі речі та заживемо новим чудовим життям.

— Я почуваюся самозванкою.

— Але це не так, хіба не бачиш? Ти не змінилася від усього цього. До того ж маєш елегантний вигляд у будь-якому вбранні.

— А якщо я знову надягну мої штани? І почну поводитись, як зазвичай? Вона викине мене звідси?

— Будь ласка, Берил, потерпи. Мати не така сучасна, як ти.

Я не хотіла сваритись і пообіцяла Менсфілду, що спробую. Але врешті-решт наше перебування в «Свіфтсдені» почало нагадувати тактику «розділяй та володарюй». Менсфілд доглядав матір, а мною займався шофер. Мене відвозили в Лондон на тривалі екскурсії. Я побувала в усіх туристичних місцях: на Лондонському мосту, в Вестмінстерському абатстві та біля Біґ-Бена. Я бачила зміну королівської варти: вдягнені у червоні мундири гвардійці переходять з одного місця на інше, ніби всередині в них крутяться ґвинтики й коліщатка. Після цього я була в кіно, дивилася фільм «Битва на Соммі» — проектор, який створював ілюзію життя, чи не найбільше приголомшив мене в Лондоні. Тут усе було електричне — освітлення, чайники, музика, що линула з гучномовця всією Оксфорд-стрит. Але війна у фільмі була жахливою. Чоловіки в окопах корчилися від болю й жаху. Це змусило мене згадати арапа Маїну. Невже він загинув так само? Я сумувала за Рутою і хотіла, щоб він був тут, поряд зі мною, в темному залі, хоча, напевне, його б усе це вразило набагато більше.

За кілька днів по тому Менсфілд досить надовго полишив матір, щоб відвести мене в «Ньюмаркет» подивитися на жеребця. Він подумав, що нам може захотітися придбати якогось нового чистокровного для початку нашої справи.

— Я хочу, щоб ми стали справжніми партнерами, — сказав він. — Знайдемо землю, де ти забажаєш, і заповнимо наші стайні найкращими кіньми, яких лишень знайдемо. Ти все мені покажеш. Я хочу навчитися всього та брати участь в усіх важливих справах.

Я відчула полегкість від цих слів. Наша спільна мрія про конеферму від початку поєднала нас. Але в «Свіфтсдені», під владним поглядом його матері, я вже почала сумніватися. Її думка для нього, здавалося, мала вирішальне значення. Коли вона була поряд, він виструнчувався, ніби вона була лялькарем, який керує ганчір’яним хлопчиком. Проте в «Ньюмаркеті», коли ми рушили до стайні, він міцно стиснув мою руку. Звичайно, він бажав почати нове життя в Кенії так само, як я хотіла повернути «Ґрін Гіллз». Він був сам собі господар, бажав нових земель і збирався все робити разом зі мною. З цього дня маю довіритися йому, і собі також.

Посланець був високим чалим конем із хвостом і гривою лляної барви, й у ньому відчувався вогник. Він був найбільшим і найгарнішим жеребцем, якого я будь-коли бачила. Його мати Фіфінелла стала переможницею багатьох перегонів та конкурів, а батько — Гаррі Он — жодного разу не програвав і вважався одним із найкращих скакових плідників у світі. І хоча нам із Менсфілдом він одразу припав до душі, його тренер Фред Дарлінґ трохи остудив наш запал.

— Він не дасться вам легко, — сказав Фред. — Не буду брехати.

Одного разу Фред потрапив до шпиталю через цього коня.

А ще раніше Посланець убив конюха: затиснув його в стайні та бив своїми сильними копитами й гриз зубами. Це було вбивство, відверте й цинічне. Якби Посланець був людиною, його б засудили за це до страти на гільйотині; а так, йому лише заборонили брати участь у перегонах в Англії. Отже, Кенія могла стати для нього другим шансом.

— Його можна приручити? — не міг заспокоїтися Менсфілд.

— Складно сказати. Я б цього не робив.

— Я хочу ним займатися, — сказала я, спостерігаючи, як крізь широкі ніздрі коня червоними спалахами просвічує сонце.

— Ти не боїшся? — Менсфілд стиснув мені руку.

— Боюся. Але ми не можемо залишити його тут, прикутого мов пса.

Посланець нагадав мені Падді — тим, що стояв на тонкій межі дикої природи й цивілізованого світу.

— Він досі має в собі щось добре. Будь-хто може це побачити. Менсфілд знову стиснув мою руку. Я відчула, наскільки його схвилювало те, про що ми нині дізналися:

— Він може виграти перегони?

— Якби тут був Рута, він сказав би: «Його ноги сильні, мов у леопарда», або «Його серце подібне до гну», — сказала я, намагаючись розрядити обстановку.

— Тоді вирішено. Скільки коштують ноги леопарда? — запитав Менсфілд і дістав чекову книжку.

49[37]

елбурґоні, за майже двісті кілометрів на північ від Найробі, ранок був прохолодним, із блискучим свіжим небом та рівними білими хмарами. Після дощу в улоговинах поміж гірських схилів осідав туман, і я могла його весь увібрати в себе під час ранкового галопу, й досі переконуючи себе: ніщо тут не чуже й не дісталося мені незаконно. Ніхто не міг знищити це чи відібрати в мене.

Наша ферма звалася «Мелела». Тут був будинок на палях, обплетений буґенвелією та вогняною ліаною. Фіолетові маракуйї вкривали задній паркан, а над верандою та альтанкою шапками нависали петунії. Куди не глянь, скрізь в очі вдаряв новий спалах кольорів, саме повітря дихало життям. Невдовзі по переїзді я встановила перед дверима головної стайні важкий мідний дзвін, і щоранку до сходу сонця Рута будив ним усю ферму, як раніше в «Ґрін Гіллз» це робив наш головний конюх Вайніна. Рута з сім’єю жив у котеджі біля стайні, а ще він мав свою власну контору поряд із моєю, хоча зазвичай ми з ним схилялися над бухгалтерською книгою за одним столом.

— А якщо ми запросимо Клатта повернутися з Кейптауна, щоб тренувати наших коней? — однієї ночі в ліжку запитала я в Менсфілда.

Я думала про це тижнями, й ця ідея хвилювала мене дедалі більше. Батькові довелося поїхати через гроші, й це зіпсувало йому репутацію. Але тепер я була в змозі запропонувати йому роботу й місце в колонії, гідне його таланту.

— Гадаєш, він прийме цю пропозицію?

— Думаю, так. Якщо вона буде досить привабливою.

— З двома Клаттербаками в одній стайні всім іншим просто нічого буде робити на перегонах.

— Ти собі не уявляєш, наскільки це мене ощасливить і яким правильним це мені здається.

Я негайно відіслала телеграму, й не минуло двох місяців, як батько повернувся. Він постарішав, волосся в нього посивіло й зріділо, обличчя мало змучений вираз, — але, здається, сама його присутність загоїла в мені якусь рану. Коли він поїхав, я була така юна, так безнадійно занапащена непотрібним шлюбом і втратою ферми. Збігло майже вісім років, я пережила багато розчарувань, яких не могла описати ні йому, ані навіть собі самій. Але не потрібно було розповідати йому всі мої сумні чи навіть щасливі історії. Я лише хотіла стояти поряд із ним біля воріт обори й спостерігати, як наші жеребці демонструють свої здібності. Хотіла працювати з ним заради спільної мети. Хотіла знову стати його дочкою — саме це означало для мене батькове повернення.

Емма, звичайно, теж постарілася та здавалась, якщо не більш поступливою, то ніби впокореною. Я помітила, що вона не засмучує мене так, як колись, адже тепер я стала господинею. У «Мелелі» вона гостювала, отже, тепер не мала значення її думка про мене як про брутальну чи вперту особу. Її слово не мало такої ваги, як моє чи Менсфілда.

А виявилося, що Менсфілду з Еммою значно простіше порозумітися. Обоє любили працювати в саду, й невдовзі можна було побачити їх разом, у крислатих капелюхах від сонця, навколішки біля квітника, захоплених розмовою про хвороби коріння й листя. Я ж тим часом утікала до любої моєму серцю стайні.

— Як тобі велося в Кейптауні? — запитала я в батька одного з перших ранків після його повернення.

Ми прихилилися до огорожі біля обори та спостерігали за тим, як один із наших конюхів тренував Клеменсі — гарненьку нову кобилицю.

— Спекотно там.

Він струсив пил із чобіт, примружився на схід сонця.

— І ще там дуже велика конкуренція. Вигравати вдавалося не часто.

— Якби ми не запросили тебе сюди, ти б там залишився?

— Думаю, що так. Але я радий повернутися. Це чудово.

Як і завжди, батько приховував свої почуття й не розщедрювався на слова, але мені було байдуже. Я знала, що він пишається мною і моїми успіхами. Я відчувала це, коли стояла біля нього й дивилася в зелену долину, що розстелялася перед нами.

— Такий самий краєвид, як і в Нджоро, — сказала я. — Трохи далі на північ, але все таке саме.

— Авжеж, — озвався він. — Тобі багато вдалося.

— Особливо у моді. З цим у мене завжди були проблеми.

— Це нічого.

У його погляді відбивалися всі роки, проведені нами нарізно, всі прийняті рішення — минуле, якому не потрібно було давати назву, — і все це загуркотіло важким камінням у безвість, щойно він зітхнув і мовив:

— Ну що ж, ходімо працювати?

Доволі скоро в колонках газет, присвячених перегонам, почало з’являтися ім’я місіс Берил Маркгем — тренерки і власниці коней. Це було чимось зовсім новим. Ми з Клаттом обдумували та складали плани придбання приплоду наших коней зі старої ферми в Нджоро — тварин, за якими батько колись наглядав. Це було б так чудово — повернути посіяне в ті далекі роки. І було щось прекрасне в тому, як ми всі вечорами схилялися над грубою чорною племінною книгою, мріючи про велич і сміливо прогнозуючи майбутнє: Клатта, Рути, Менсфілда та моє.

Щоранку, ще до того, як починалися вправи, я їздила на Посланці. Виїздила на ньому сама, хоча Менсфілда це змушувало нервувати. Посланець не був звичайним конем. Він досі мені не довіряв. Це можна було побачити в зухвалому мотанні головою або в гордовитому погляді на конюхів, які насмілювалися до нього доторкнутися. Знав, що він король. А ким були ми для нього?

Одного ранку ми лише проминули подвір’я — і Посланця щось налякало. Що то було, мені так і не вдалося побачити; лише відчула, як кінь рвучко сіпнувся вбік. І все ж таки я змогла втриматися. Але він не заспокоювався. Я витримала ще три потужні поштовхи, а далі кінь помчав уздовж кедрової огорожі та зі страшною силою струснув мене зі своєї спини. На щастя, я впала по інший бік огорожі. Якби не це, кінь міг легко забити мене копитами на смерть. Щоб його заспокоїти, знадобилися четверо конюхів. У мене з носа та з підборіддя текла кров, тож я залишила їх самих та пішла в дім, щоб промити й перев’язати рани. Боліло стегно, і я знала, що там залишиться великий синець, але більше за все я мала турбуватися через Менсфілда.

— Господи Боже, Берил, — вигукнув він, щойно побачив мене. — Що, якби він тебе вбив?

— Усе не так страшно. Справді. Я все життя падаю з коней.

— Від такого, як він, можна чекати чого завгодно. А якби він дійсно тебе покалічив? Я знаю, ти хочеш бути його приборкувачкою, але хіба варто заради цього так ризикувати?

— Ти вважаєш, що я займаюся Посланцем через гордощі?

— А хіба ні?

— Це те, що я найкраще вмію. Я знаю, яким він може бути і як це зробити. Я бачу це й не збираюся відмовлятися від нього.

— Гаразд, але чому це маєш робити саме ти? Навчи когось із конюхів або навіть Руту.

— Це моя робота. Я справді можу з ним упоратися, Менсфілде, і я це зроблю.

Він розгнівався та швидко вийшов, а я тим часом устигла перев’язати свої рани. Коли я повернулася до стайні, конюхи вже прив’язали Посланця між двох грубих стовпів. Його накрили клобуком, крізь прорізи в якому дико блискали його очі, сповнені смертельної люті. «Ти ніколи не приборкаєш мене», — вогнем палало в них.

Я могла наказати конюхам відв’язати коня, але вирішила зробити це сама, стежачи за тим, щоб мої рухи були спокійними, тимчасом як усі спостерігали з тривогою. Ні батько, ані навіть Рута не заперечували мені, проте обоє ішли за мною на певній відстані, поки я вела Посланця до його загороди. Кінь і далі опирався та час від часу гнівно тупав копитом, ніби погрожував мені. Вже в зачиненому стійлі він то виклично кружляв на прив’язі, то бив копитами. Здавався гордовитим і сповненим ненависті, але я здогадалася, що за цим криється страх і бажання захиститися. Він не хотів, щоб його змінювали чи змушували стати кимось іншим, не таким, яким він був досі. І він не зречеться себе під примусом.

— Ти знову збираєшся на нього сісти? — почула я голос Менсфілда. Він спостерігав за мною та непомітно прийшов до стайні.

— Завтра. Сьогодні він ще гнівається на мене.

— А чому ти на нього не гніваєшся? Чесно, Берил, скидається на те, що тобі хотілось, щоб він зробив боляче.

— Я не можу звинувачувати його в тому, що він слухається власної природи. Це безглуздо.

— А моїх почуттів ти не береш до уваги?

— Звичайно ж, вони важливі для мене. Але я маю займатися тренуванням цього жеребця. Саме так працюють на конефермі, Менсфілде. Це не на показ, як ті квіти в горщиках.

Після цих слів він знову швидко пішов геть, і так було кілька днів поспіль, перш ніж я змогла його переконати, що це не просто впертість, а моя природа, якій я теж не можу опиратися. Це було б неправильно.

— Не думав, що буде так важко дивитися на твою роботу, — зізнався він, коли трохи пом’якшав. — А якщо колись у нас з’являться діти? Тоді ти, певно, змінишся?

— Не розумію навіщо. Я виросла на фермі, й мені було добре. Це зробило мене такою, яка я є.

— Здається, мої погляди більш традиційні, ніж я думав, — сказав він.

— І ти виявився більш упертим, ніж попереджав.

Я поцілувала його, бажаючи якось залагодити сварку.

У березні ми з Менсфілдом поїхали до Найробі, й виявилося, що всі в клубі говорять про Майю Керберрі. Лише два дні тому вродлива молода дружина Джейсі давала урок із керування аеропланом студентові Дадлі Коуї; на незначній висоті її літак увійшов у штопор і впав край шляху Нун, поблизу аеродрому Найробі «Даґореті». Брат-близнюк Дадлі, Мервін, щойно закінчив свій урок і бачив усе: падіння, вибух та стіну вогню, який зробив неможливим упізнання будь-яких останків. Дадлі було всього двадцять два, Майї — двадцять чотири, і в неї залишилася трирічна донька Хуаніта.

Джейсі зараз був з дитиною на фермі Керберрі в Ньєрі, вочевидь, занадто пригнічений, щоб із кимось розмовляти або навіть устати з ліжка.

Коли ми зіткнулися в клубі з Денісом і Карен, обоє здавалися приголомшеними. Їх також хвилювало те, що сталося з нещасною сім’єю.

— Бідолашна дівчинка ніколи не побачить матері, — сказала Карен.

Вона щільно натягнула на плечі бавовняну шаль.

— Дитина навіть не пам’ятатиме її, чи не так?

— Це може бути найменшим лихом, — похмуро буркнув Деніс. — Зараз у справжній біді Джейсі.

— Мене дивує те, що вона прагнула літати в той час, як мала все, заради чого варто жити: багатьох людей, яким була потрібна, — сказав Менсфілд і глянув на мене, мовби я могла не зрозуміти його натяку.

Але я не хотіла сваритися з ним такого сумного дня. Наші невеличкі суперечки зараз не мали значення.

— Аероплани можуть бути безпечнішими за автомобілі, — сказав Деніс. — Не думаю, що вона вбачала в польотах щось жахливе.

— Ваші погляди не є критерієм, Денісе, — мляво озвався Менсфілд. — Скажіть, ви знову збираєтеся рухатись донизу Нілом?

— Не зовсім, — відповів Деніс.

— Отже, ви, певно, не чули новин, — сказала Карен. — Елбурґон далеко на півночі, так?

Незабаром ми дізналися, що вона мала на увазі королівський візит, до якого вже почали готуватися. Спадкоємець престолу Едуард, принц Вельський, збирався відвідати Кенію наприкінці вересня разом зі своїм братом Генрі, герцогом Глостерським. Деніс мав узяти їх обох на полювання.

— Королівське сафарі? — запитала я.

— Імовірніше — королівське фіаско. Ви навіть не уявляєте масштабів приготувань.

— Така можливість буває раз у житті, — різко сказала Карен.

Її шаль була малинового кольору, з візерунком із переплетених темно-синіх ниток. Карен тримала її перед грудьми так міцно, ніби затулялася щитом.

— Якщо тобі не потрібна ця робота, можеш віддати її Брору.

Менсфілд струсив невидиму пушинку зі своїх штанів, й досі ще стурбований новинами про Майю Керберрі. Деніс мовчав. Я могла лише здогадуватися, наскільки знехтуваною почувалася Карен, поки Менсфілд та Деніс не пішли всередину, щоб замовити нам столик для обіду.

— Це один із найвизначніших моментів у нашій історії, а він не хоче ставитися до цього серйозно.

— Він ніколи не зносив метушні й помпезності, — сказала я. — Припускаю, що там створено з десяток різних комітетів і підкомітетів, які мріють врахувати кожну дрібницю аж до пересувного умивальника.

— Але в цьому випадку сафарі має не головне значення. Це світській захід десятиліття. А можливо, й століття.

— Ви ж знаєте, Деніса ніколи не цікавили вечірки.

Але я не зрозуміла головного.

— Брор знову одружився. Я завжди боялася появи іншої баронеси Бліксен, і це сталося в найжахливіший момент. Розлучених жінок не вітають у Будинку уряду на головному святкуванні. Тепер бачиш, як усе це нестерпно.

Вона знову й знову стискала руки. Суглоби на її пальцях побіліли.

— Ви хочете, щоб Деніс одружився з вами, — тихо промовила я, нарешті все розуміючи.

— Він відмовляється.

Вона дуже холодно розсміялася, й це був жахливий звук.

— Якщо він не хоче тепер — заради цього, заради мене, — значить, уже ніколи цього не зробить.

50

ротягом наступних кількох місяців я намагалася думати лише про наших коней, особливо про Посланця, який, здавалося, що не день опирався мені дедалі менше. Ніхто б не сказав, що його приборкано, але часом уранці, коли я їхала на ньому верхи, відчувала в рухах його округлої гладенької спини щось подібне до поблажливості. Можливо, я досі йому не подобалась, або він і зовсім не визнав мене, але я почала думати, нібито кінь зрозумів, чого саме від нього хочуть, і, можливо, незабаром забажає того самого для себе.

Одного ранку, коли я вже передала Посланця його конюхові, мені назустріч вийшла Емма в широкому, мов парасолька, капелюсі від сонця.

— Ти добре почуваєшся? — запитала вона з дивним виразом обличчя.

Цілком на неї схоже. Навіть не привіталася.

— Авжеж, — відповіла я, хоча цієї ночі, коли Менсфілд поїхав до міста в справах, я відчула, як до горла підступила хвиля нудоти, й ледь устигла встати з ліжка, як виблювала.

Коли Менсфілд повернувся додому, то знайшов мене скорченою на підлозі й занадто кволою, щоб самотужки підвестися. — Може, звернемося до лікаря в місті? — занепокоївся він. — Не треба. Я просто щось не те з’їла. Мені лише треба трохи полежати.

Він відвів мене до ліжка, поклав під потилицю вологого рушника та засунув штори, щоб я могла відпочити. Але по тому, як він ніжно поцілував мене в долоню та вийшов до іншої кімнати, я довго дивилась у стіну й думала. Звичайно ж, я була вагітна. Відчуття було тим самим, що й тоді, в Лондоні. Якимось чином Емма запідозрила це раніше, ніж я сама зрозуміла.

Я знала, що потрібно сказати про це Менсфілду, але після того випадку з Посланцем та його реакції на смерть Майї Керберрі, боялася цього. Вагітність лише посилить його занепокоєння. Це точно. А якщо він хоче не просто сповити мене, а загнуздати? Що тоді?

Поки я непокоїлася та вагалась, Менсфілд, зрештою, здогадався.

— Хіба ти не щаслива, люба?

Він узяв мене за руки й глянув у вічі.

— Ми лише почали нашу справу, — намагалась пояснити я. — Ще так багато чого треба зробити для ферми та коней.

— Хіба маленька перерва завдасть значної шкоди? Коли ти будеш готова повернутися, коні чекатимуть на тебе.

Ми лежали в темряві у нашому ліжку. Його біла піжамна сорочка, здавалося, пливла й стрибала перед моїми очима.

— Я не хочу залишати роботу, Менсфілде. Будь ласка, не вимагай цього від мене.

— Звісно, ти перестанеш їздити... принаймні до народження дитини. Тобі слід подбати про себе.

— Саме так я і дбаю про себе, хіба ти не розумієш? Якщо ми матимемо цю дитину, я працюватиму так само, як і раніше. Я не можу жити інакше.

— Якщо ми матимемо цю дитину? — він відсторонився, і його погляд посуворішав. — Тут не має бути жодних сумнівів.

— Я лише боюся, що все зміниться, — я відчула, що поступаюся.

— Звичайно, зміниться. Ми говоримо про дитину, Берил. Про милого маленького хлопчика або дівчинку; ця маленька людина має в усьому на нас покладатися.

Його голос набув такої напруги, що все в мені затремтіло. Здавалося, він не розумів: сама думка про те, щоб відкинути геть життя, яке мені так подобалося, лякала мене. Є жінки, які без жодних вагань могли присвятити себе сімейному життю, потребам їхніх чоловіків і дітей. Деякі по-справжньому жадали цього, але мені було невідоме таке життя. Чи зможу я колись із цим впоратися?

— Ти навчишся бути гарною мамою, — мовив він по тривалій мовчанці. — Люди можуть навчатися багатьох речей.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

Я заплющила очі та поклала руку йому на груди, провела пальцями по слизьких ґудзиках його сорочки й досконало обробленому краю бавовняної поли. Шов було виконано настільки ретельно, що він просто не міг розійтися.

51

весь світ читав у газетах про цей королівський візит — про вокзал Найробі, прикрашений трояндами, про розфарбовані вітальні транспаранти й сотні прапорів, що майоріли на вітрі. Як зібралися тисячі людей усіх рас у барвистому урочистому одязі, в токах, фесках і оксамитових пантофлях. Як наш новий губернатор сер Едвард Ґріґ ревів у мегафон свою промову, і як потім двох молодих принців відвезли до Будинку уряду на пагорбі на перше з багатьох великих святкувань, за якими мали йти вечері, зібрання та блискучі бали.

Цілий місяць кожна біла жінка за півтори сотні кілометрів зокола відпрацьовувала реверанси та божеволіла від думок про вбрання.

Усім титулованим особам — вихідцям із високоповажних родів, баронетам і графам, що скніли в цих мало відомих цивілізованому світові краях, — траплялася унікальна нагода постати в усій своїй пишноті.

Я була на четвертому місяці вагітності й надто збентежена цим, щоб перейматися через щось інше, до того ж не збиралася ні з ким ділитися своїми новинами.

Щоб виграти час, почала носити вільні блузки та об’ємні спідниці — це я, та, яку завжди бачили в штанях. Але для мене це було єдиним правильним рішенням. Я старалася показуватись якомога рідше, але Менсфілд наполягав на тому, щоб ми були присутніми на всіх заходах.

— Давай просто розкажемо про це, люба. Вони все одно скоро дізнаються.

— Я знаю... але це особисте.

— Що ти таке кажеш?

Він наморщив чоло.

— Це радісна новина, дурненька.

— Ти не можеш піти на вечірку сам? Я не дуже добре почуваюся.

— Не сподівайся, що зможеш так легко від цього ухилитися, Берил. Бути запрошеними туди — це честь.

— Ти говориш, як Карен.

— Невже?

Він дивно на мене глянув.

— Це має означати, що ти говориш, як Фінч Гаттон, так?

— Що?

Я зустрілася з ним поглядом.

— На що ти натякаєш?

— Ні на що, — сухо сказав він і, як завжди в таких випадках, швидко вийшов.

Зрештою заради збереження миру я погодилась. На першому ретельно продуманому обіді ліворуч від мене сидів принц Генрі, а в дальньому кінці столу — Едуард VIII, тобто Едуард Альберт Крістіан Джордж Ендрю Патрік Девід, жвавий спадкоємець престолу. Неофіційно його звали Девідом, а його брата Генрі, герцога Глостерського, — Гаррі, й вони обидва були зацікавлені в тому, щоб розмова була приємною.

— Я бачив вас минулого року в Лестерширі під час полювання на лисиць, — сказав мені Гаррі поверх тарілки з охолодженим лимонним супом.

Він мав на увазі той час, коли ми відвідували матір Менсфілда в «Свіфтсдені» — хоча тоді нас формально не відрекомендували. Гаррі був вищим за свого брата Девіда, більш чорнявим і не таким симпатичним.

— У вас дивовижний вигляд на коні, особливо в штанах. Думаю, всім жінкам потрібно їх носити.

— Коко Шанель знепритомніла б, якби почула ваші слова, — підхопила дуже змучена леді Ґріґ з-за його ліктя. Гаррі її проігнорував.

— Ви тоді мало не зчинили бунт у Мелтоні, — провадив він. — Це моя улюблена частина спектаклю.

Я не могла не усміхнутися:

— Так, здається, поважні лестерширдці ніколи не бачили жінки на коні.

— Приємно бачити шокованими цих снобів. Але вони одразу припинили балачки, щойно побачили, як ви хвацько перестрибуєте паркани. Гарна жінка, яка знає, що робить, може переконати кого завгодно.

Я, сміючись, подякувала йому, а леді Ґріґ ще дужче витягнула шию в бік принца. Вона була поважною дружиною нашого губернатора, і при цьому в присутності особи з королівської родини завмирала при кожному слові, сказаному ним чи мною. Мені здавалося, вона подумала, що принц зі мною фліртує. Цілком можливо, що так і було.

— Якщо вам вдасться вирватися з сафарі, приїздіть подивитися на наших коней у Елбурґоні, — запропонувала я. — У нас кращі чистокровні в окрузі.

— Звучить вражаюче.

Під його темно-коричневими вусами промайнула легка усмішка. Сірі очі пронизували мене поглядом.

— Якби це залежало від мене, ми б взагалі не їхали на полювання. Але Девід хоче спіймати лева. Я б краще піднявся верхи на найвищий пагорб та подивився б навколо.

— То так і зробіть, — сказала я. — Хто може зупинити вас?

— Ви справді так вважаєте? Але тут вирішую не я. Щиро кажучи, я тут з вимог етикету.

— Але ж ви принц.

— Мене не беруть до уваги, — він усміхнувся. — І, насправді, мені з цим пощастило. Бідолашний Девід потрапив у справжню пастку.

— Ну що ж, навіть якщо вам не подобається полювання, ви знайшли чудового провідника.

— Фінча Гаттона. Так. Він здається непоганим хлопцем.

— Він найкращий у цій справі.

Я глянула туди, де поряд із принцом Девідом сидів Деніс. Обидва були оточені шанувальниками. Як і підозрювала Карен, її не запросили. Денісові, певно, буде непереливки, коли він врешті повернеться до «Мбоґані», хоча це буде хтозна-коли. Він так ретельно займався підготовкою до сафарі, що я кілька місяців не бачила його навіть мигцем.

Ми з Денісом зараз перебували в підвішеному стані — кожен по-своєму. Поза всякими сумнівами, після цього сафарі його життя не залишиться таким, як раніше. Його час і особистий простір, які він так високо цінує, поглине популярність. І я знала, що якась частина Деніса цього боялася — найчистіша частина, яка хотіла жити просто й за своїми власними правилами. Я дуже його розуміла. Невдовзі мій живіт стане зовсім круглим, а груди напружаться й набухнуть. Спочатку зміниться моє тіло, а потім і все інше. Я досі любила Менсфілда, але водночас почувалася так, ніби сіла в потяг, який спочатку рухався в одному напрямку, а тепер повернув у протилежному, й змінити вже нічого не можна. Я була у відчаї.

Струнний квартет пристрасно заграв Шуберта.

— Скажіть, Гаррі, ви танцюєте? — запитала я.

— Як ведмідь.

— Чудово, — відповіла я. — Тоді залиште мені один танець.

Наступного тижня за моїм запрошенням до «Мелели» прибули Девід та Гаррі, щоб поїздити нашим тренувальним майданчиком. Однак це зовсім не було схоже на перегони.

Девід мав атлетичну статуру, але виявився не надто вправним вершником. Він сів на Кембріана, а Гаррі — на Клеменсі, й кілометр, поки брати йшли пліч-о-пліч, їх вітав цілий почет. Кембріан був набагато швидшим скакуном; насправді до цього дня він був непереможним.

— Дуже мило з вашого боку не признаватися, наскільки жахливо я їжджу, — сказав Девід, коли ми поверталися до обори. Його блакитні очі чарівно сяяли.

Уздовж огорожі стояли жінки, яким дозволили споглядати це видовище; кожна, мабуть, готова була на вбивство й рада віддати свої трусики, щоб лишень на мить привернути до себе увагу принца.

— Ви чудово трималися, — розсміялась я. — Ну, і жеребець також.

— А оце що за кінь? — запитав він, коли ми підійшли до Посланця. — Дуже гарний.

— У нього незвичайна історія, але він потроху приходить до норми. Хочете побачити, як він скаче?

— Не відмовлюся.

Я попросила одного з конюхів приготувати для мене Посланця — думаючи не лише про те, що він справить на принца чудове враження, але й бажаючи скористатися можливістю показати Менсфілду, що я можу їздити на наших конях так само, як і раніше. Ймовірно, це було впертістю, але я сподівалася легко виправдатися тим, що Девід наполягав, щоб йому показали Посланця у всій красі.

Коли день нарешті скінчився і весь почет принців поїхав, Менсфілд відразу виказав мені, скільки болю я йому завдала.

— Ти не хочеш появи нашої дитини, Берил, і до того ж ставиш мене в незручне становище. Ці двоє — відомі гульвіси, й устигли скористатися нагодою пофліртувати з тобою.

— Не мели дурниць. Я просто намагалася бути приязною, і всі знають, що я одружена.

— Раніше шлюб не надто заважав тобі.

Його слова були, мов ляпас.

— Якщо ти гніваєшся через коня, то скажи прямо, а не дорікай минулим.

— Ти зробила це навмисно і зовсім не подумала про те, що цим самим провокуєш плітки.

— Ти перебільшуєш.

— Моя мати читає кожне слово у світській хроніці, Берил. Я помру, якщо до неї дійде хоч якийсь натяк на скандал. Ти знаєш, як із нею важко.

— Чому ти так намагаєшся їй догодити?

— А навіщо навмисно давати привід чуткам і домислам?

Він щосили прикусив нижню губу, як робив завжди, коли сердився.

— Гадаю, ми маємо повернутися до Англії і залишатися там до народження дитини, — провадив він. — Там буде безпечніше з багатьох причин.

— Навіщо їхати так далеко? — наїжачилась я. — Що я там робитиму?

— Для початку, дбатимеш про себе. Будеш моєю дружиною.

— Ти сумніваєшся, чи любов до тебе в мене на першому місці?

— Гадаю, тобі не байдуже... настільки, наскільки для тебе це можливо. Але інколи мені здається, що ти досі чекаєш на Фінча Гаттона.

— Деніса? До чого він зараз?

— Не знаю. Але мені дедалі більше здається, що останнім часом ти зі мною не дуже чесна, — він пильно глянув на мене. — Це так, Берил?

— Звісно ж, ні, — твердо відповіла я.

Але пізніше, коли я намагалася заснути, мене опанувало відчуття провини. Я точно не брехала Менсфілду, але я справді фліртувала з принцами. Так сталося, що не могла нічого із собою вдіяти. Мені було приємно усміхатися Гаррі та бачити, як він усміхається мені. Мене тішила можливість іти поряд із Девідом і знати, що він дивиться саме на мене. Було в цьому щось дитяче й жалюгідне, але в ті миті я знову почувалася вільною і привабливою, ніби досі могла чимось у цьому світі керувати.

Я запитувала в себе: як сталося, що ми з Менсфілдом так швидко зайшли в глухий кут? Ми непогано починали: прагнули стати вірними союзниками та друзями. Усе не було ідеальним, але зараз ця вагітність розкидала нас по різних кутках. Мені зовсім не хотілося їхати до Англії заради його спокою, але який вибір я мала? Якщо ми зараз розійдемося, я залишуся з дитиною сама. І найімовірніше — втрачу ферму... а про це не могло бути й мови. Подобалося мені це чи ні, я мала підкоритися.

52

ень від’їзду на сафарі було вже призначено, й Карен за підтримки Деніса давала королівський обід — поза сумнівом, це була його поступка заради миру. Вона не могла піти до Будинку уряду через соціальний протокол, але принци цілком могли прийти до неї. Зі свого боку вона зробила цей обід гідним їхньої уваги — їжа була незрівнянною, з безліччю різних страв і маленьких делікатесів. Там була варена в шампанському шинка з крихітними, мов коштовні камінчики, суницями й тістечка з пухкими зернами граната, грибний пиріг із трюфелями та вершками. Коли кухар Карен, Каманте, ніс десерт — пишну, ідеально запечену ромову бабу, я думала, що він лусне від гордощів.

Я також уважно спостерігала за Карен, упевнена, що вона вважає цей вечір одним із найчудовіших у своєму житті, але під пудрою та смоляно-чорними тінями для повік її очі залишалися змученими й зболеними. План сафарі дороблявся, і тепер, як права рука Деніса, туди їхав також і Блікс. Одне сафарі перетворилося на кілька — воно починалося з вилазки до Уґанди й переходило в подальші поїздки до Танґаньїки. Запросили поїхати з принцами й Кокі — як дружину Блікса, а також як господиню, яка наприкінці дня перевірятиме, чи достатньо гаряча вода для ванн, чи вдосталь джину прописав доктор Тарві. Карен залишили вдома, і це, як я згодом дізналася, її дуже розлютило.

Кульмінацією вечора став кікуйський танець нґома — наймасовіший з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити. З усієї околиці зібралися кілька тисяч танцюристів, старійшини різних племен об’єднали свої сили та створили для принців незабутнє видовище. Язики центрального вогнища рвалися до неба. Кілька менших багать оточували його, мов яскраві шпиці навколо блискучої маточини вогняного колеса. Звуки барабанів здіймалися та опускалися хвилями, тимчасом як жінки й чоловіки металися в запальному ритмі надто стародавнього й складного для розуміння танцю.

Я спостерігала за цим, згадуючи нґома зі свого дитинства, коли ми з Кібії втікали з дому та просиджували до світанку, вражені й збентежені вибухами почуттів, які збуджували в нас танцюристи; назвати цього ми ще не вміли. Звідтоді я багато разів змінювалася — скидала шкіру й відрощувала наново знову та знову. І якщо я поки могла впізнати Лаквет, якби вона раптом вийшла з тіні та стала біля багаття, то чи впізнала б вона мене?

На веранді Карен висіли два засвічені маяки — корабельні ліхтарі, колись привезені нею з Данії для Берклі й повернуті їй по його смерті. Деніс стояв під одним із них та віддаля спостерігав за нґома, спираючись на одну ногу й прихиляючись плечем до синього кам’яного стовпа. Менсфілд був поряд з іншим ліхтарем — вони стали обабіч входу так симетрично, мовби мали відчиняти двері у два різні світи. Мене мучила думка, що доля могла скласти все інакше. За якихось інших обставин Деніс міг стати моїм чоловіком, і ця дитина була б його. Тоді б я все сприймала теж інакше — була б щаслива та з радістю дивилася в майбутнє замість того, щоб його боятися й жити з цим гнітючим відчуттям. Але все сталось як сталось. Боже мій, навіть якби я досі чекала на любов Деніса й на те, що він піде від Карен заради мене, що б це змінило? Це в будь-якому разі неможливо.

Я відвернула погляд від своїх чоловіків до вогню, туди, де грали й переливалися, злітаючи в небо, мідні, золоті, сині й білі язики полум’я; іскри поринали в пітьму й дощем обсипалися вниз, мов зоряний попіл.

Кілька днів по тому, після роботи, я постукала в двері хатини Рути й Кімару. На їхній кухні пахло спеціями та тушкованим м’ясом. Азісу зараз було чотири роки, і він успадкував велику батьківську квадратну потилицю й незрушну впевненість у собі. Йому подобалося підстрибувати на земляній долівці біля столу якомога вище, й це так нагадувало Кібії, що в мене завмирало серце.

— Він буде чудовим мораном, хіба ні? — запитала Кімару.

— Неперевершеним, — погодилась я і потім зрештою зізналася Руті, що скоро в мене теж буде дитина.

— Так, Беру, — легко мовив він.

Звичайно ж, він уже знав. Було смішно думати, що ніхто не здогадується.

— І наші діти гратимуться разом, як ми, правда?

— Так, — погодилась я. — Можливо, навіть полюватимуть. Як ми тоді... Пам’ятаєш?

— Моран не забуває, — відповів він.

— Ви — моя сім’я, Руто. Ти, Азіс і Кімару. Сподіваюся, ти це знаєш.

Він кивнув, його очі, глибокі й чорні, дивилися з розумінням. Мені здалося, що слід лише трохи в них вгледітись, і я побачу там усі роки нашого дитинства, які промайнуть одним чудовим днем. І цієї миті я відчула слабкі паростки надії щодо своєї дитини. Легко не буде, але якщо Рута залишатиметься поряд і нагадуватиме, ким я є, все буде гаразд. Я зможу пережити Англію і матір Менсфілда, коли він поїде, — адже прийде літо й ми з дитиною повернемося. «Мелела» стане для мого сина тим, чим була для мене «Ґрін Гіллз». Коли я думала про це, майбутнє вже не здавалося таким темним.

— Що сказав твій батько? — запитав Рута.

— Він ще не знає.

— А-а, — протягнув він, а потім повторив приказку на суахілі, яку колись я вже чула від нього: «Нове — це добре, хоч і буде боляче».

— Ти вже мені це казав, — відповіла я і пішла, щоб не заважати родині вечеряти.

53

еволя — одне з тих кумедних старомодних слів, яке означає більше, ніж ми в нього вкладаємо. Саме це я спізнала в «Свіфтсдені» з матір’ю Менсфілда, яка, з одного боку, нібито старалася полегшити мені життя, а з іншого — перетворила його на справжнє пекло. Я спала в гарній кімнаті й мала покоївку, не ворушила навіть пальцем, щоб налити собі чаю. Було очевидно, що вона хотіла оточити цю дитину всім належним родині Маркгемів. Втім, сама я не була справжньою Маркгем, і вона мені на це чітко вказала, хоча не зронила й слова.

Я відплила від порту Момбаса сама, а коней залишила на Руту й батька. Менсфілд приєднався до мене в січні й залишався до народження дитини, яке сталося 25 лютого 1929 року. Того дня був такий пронизливий холод, що в лікарні на Ітон-сквер тріскотіли труби, мовби мали от-от лопнути. Вікна вкрилися памороззю, затулили мені рештки світу, й під час пологів я не зводила погляду з цієї непроникної пелени. Мені дали газу для підбадьорення та якийсь заспокійливий засіб, а я все одно тремтіла й думала: ще трохи — й розпадуся на шматки. Задушливий біль періодично стискав мені нутрощі, і я ніяк не могла його контролювати. Коліна тремтіли. Руки чіплялися за вологі простирадла.

За кілька годин, з останнім нудотним поштовхом із мене вийшов Ґерваз. Я потягнулася, щоб побачити його, але встигла лише кинути погляд на зморщене личко й крихітні слизькі від крові груди, а далі його забрав лікар. Голова в мене ще пливла від ліків, і я не мала жодного уявлення про те, що трапилося; просто лежала, бо медсестри просили мене не рухатися.

Ніхто мені нічого не сказав — ані про те, чому забрали дитину, ані про те, чи жива вона взагалі. Я боролася з медсестрами й навіть ударила одну, тож зрештою мені дали заспокійливе. Коли я отямилася, Менсфілд стояв посеред кімнати з блідим та витягнутим обличчям.

— З дитиною не все гаразд, — почав пояснювати він. — Вона народилася дуже малою і в неї дечого бракувало: анус і пряма кишка не сформувалися.

— Що? — перепитала я, досі відчуваючи дію заспокійливого. — Як?

— Лікар каже, що таке інколи трапляється.

Він знову почав кусати губу. Я побачила на ній синець блідо-бузкового кольору.

— А якщо це через їзду верхи, Берил?

— Хіба таке можливе? Так сказав лікар?

— Мама впевнена, що це не могло не вплинути.

— О...

Його слова ще якийсь час відлунювали у мене в мозку.

— Лікарі можуть йому допомогти?

— Вони можуть зробити операцію. Якщо дитина виявиться достатньо сильною, то знадобиться декілька втручань. Але зараз хлопчик дуже кволий. І надто маленький. Йому важко дихати. Лікарі кажуть, що нам слід готуватися до найгіршого.

Коли Менсфілд пішов, я натягнула на себе ковдри й простирадла, але ніяк не могла зігрітися. Наш син може померти. Від самої думки про це мене знову почало трусити. Я була розгублена, слабка й цілком безпорадна.

У часи Лаквет я була в кіпів на шамба, коли народилася хвора дитина. Замість однієї ноги в неї був короткий обрубок, укритий рожевою зарубцьованою шкірою. Ніхто не намагався приховати цю трагедію від Кібії чи від мене. Житиме дитина чи ні залежало від бога. Тієї ночі мати поклала дитину за дверима своєї хатини й лягла спати так само, як усе село. Ніхто не мав звертати увагу на крик новонародженого. Ці люди вважали, що коли дитину не затопчуть воли, то вона має жити. Але тієї ночі прийшов якийсь хижак — гієна чи леопард — і забрав немовля. І це також визнали волею бога.

Чи зможе Ґерваз пережити ці операції чи хоча б свою першу ніч? Чи є якийсь бог, щоб покарати мене й забрати сина? Чи все, що відбувається з нами на землі, — лише гра в кості, що падають, як їм заманеться? Я не була впевнена, що вірю в бога, й ніколи не вчилася молитов. Але я також не знала, як здатися долі, тож, поки чекала, почала наспівувати стару африканську пісню... «Kali coma Simba sisi... Askari yoti ni udari» («Ми запеклі, мов леви, всі солдати сміливі»).

54

а превелике диво, Ґерваз пережив свої перші тяжкі дні. До його живота лікарі припасували дивну торбинку й годували його через крихітні трубочки, вставлені до носа. Він набрав тридцять грамів, а по тому втратив шістдесят. В нього з’явилася жовтяниця, і його поклали під яскраві лампи. Більшу частину часу нас до нього не пускали, адже його не можна було піддавати навіть найменшому ризику зараження. Я бачила сина лише двічі, поки одужувала в лікарні, — й щоразу від погляду на нього відчувала біль у серці. Він був таким кволим і беззахисним, мов пташеня з покаліченими крильми.

За день до операції Ґерваза Менсфілд прийшов до мене в кімнату блідий і понурий.

— Я розумію, що нині зарано про це говорити, але якщо все буде гаразд, я хотів би, щоб Ґерваз одужував у «Свіфтсдені». Мати зможе забезпечити йому найкращий догляд.

— Звичайно, якщо лікарі це дозволять.

Що стосується мене, то я ненавиділа «Свіфтсден», але Ґерваз був на першому місці.

— І що ти робитимеш? — провадив він. — Коли випишешся з лікарні?

— Що ти маєш на увазі? Певна річ, я хочу бути там, де Ґерваз. — Я гадав, що ти схочеш повернутися додому.

— Колись повернуся. Коли ми зможемо зробити це разом. Ти про що, Менсфілде?

Він відвернувся та відійшов до вікна; його ноги ковзали темним лінолеумом. Погода досі була жахлива, всі шибки вкривала зеленава паморозь, яка надавала шкірі Менсфілда хворобливого відтінку. Після нашого приїзду до Англії він почав здаватися мені іншим — не лише блідішим, але й морально слабшим, — неначе знову повернувся до підліткового віку, коли був хворим і проводив більшу частину юності в ліжку за вивченням латинських назв рослин.

— Не впевнений, що повернуся в Кенію, — мовив він. — Дедалі виразніше усвідомлюю, що ми... дуже різні. І я почуваюся дурнем.

— Тому що одружився зі мною? Чому ти кажеш це зараз? У нас тепер спільне життя. Ти хочеш його ось так перекреслити?

— Я хотів почати все наново. І зробив це. Але, можливо, я просто грав певну роль. Або це робила ти.

Кімната захиталася в мене перед очима.

— Я не розумію. Ферма — це все моє життя, і тепер ми маємо Ґерваза. Ми з ним пов’язані.

— Я знаю, — стомлено сказав він.

Потім він пішов поговорити з лікарем, а все сказане й несказане зависло в кімнаті холодним густим туманом.

Я насилу змогла зрозуміти слова Менсфілда. У нас із ним час від часу виникали непорозуміння, ми ніколи не вважали себе ідеальною парою, але мали спільні бажання й були друзями. Тепер, здавалося, всі почуття зникли так само, як і тепло навкруги. Тут усе було інше, зовсім, зовсім не таке.

Я про це думала, поки не зачула чиїсь кроки. Подумала, що це Менсфілд повертається з новинами від лікаря, але це був принц Гаррі.

— Ви маєте бути на сафарі, — сказала я, вражена його появою. Він був у вишуканому сірому костюмі, який ідеально сидів на ньому. Цей візит до лікарні на Ґеральд-роуд аж ніяк не пасував принцові.

— Усе швидко скінчилося. Гадаю, вам тут було не до цього: мій батько підхопив легеневу інфекцію. Ситуація була майже безвихідною, але він одужав. А як ви? Я навіть не знав, що ви очікували дитину, а потім побачив заголовки в «Таймс». Берил Маркгем народила сина на Ґеральд-роуд. А ви хитра.

— Я не була готова комусь розповідати про це. А зараз дитина в тяжкому стані.

Я відчула, що ось-ось розплачуся, й мені стало цікаво: чи напише «Таймс» і про цей візит?

— Я чув. Мені дуже шкода. Чим я можу допомогти?

— Якщо ви дійсно хочете допомогти, то переконайтеся, що в нас найкращий хірург. Ви маєте знати, кому тут можна довірити мого сина. Він ще такий маленький. Ви бачили його?

Гаррі похитав головою; тим часом до кімнати ввійшли дві медсестри та почали вдавати, що міняють білизну. Очевидно, їх схвилювала присутність особи з королівської родини, й вони хотіли зблизька поглянути на принца.

— Мені буде приємно подбати про лікаря, — сказав він, не зважаючи на медсестер. — І будь ласка, не соромтеся телефонувати мені, якщо вам щось знадобиться. Будь-що.

— Дякую. Я так хвилююся.

— Це зрозуміло.

Він потягнувся до моєї руки й стиснув її, а потім нахилився та припав губами до зап’ястя. Цей безневинний жест означав лише турботу, але медсестри вражено відвернулися. Їхні квадратні ковпаки схилилися одночасно й неприродно.

55

оч би яким кволим був Ґерваз, він мав дух молодого морана. Переніс першу операцію в середині березня й після цього ще трохи поменшав. Лікарі зробили йому отвір на тому місці, де була лише гладенька шкіра. Наступного місяця провели іншу операцію — з тканини його товстої кишки створили пряму кишку; а по тому була ще одна: під час цієї операції обидві кишки з’єднали, як з’єднують частинки дитячої іграшки. Жодного разу ми не знали, чи переживе дитина операцію та анестезію. Навіть по тому залишався ризик зараження, крововиливу або шоку.

Лікарі сказали, що поки що про «Свіфтсден» і мови бути не може. Отже, Ґерваз залишився в лікарні, а ми з Менсфілдом зупинилися в готелі «Ґросвенор» у різних апартаментах. Наразі не говорили про наш шлюб. Взагалі майже ні про що не говорили.

Одного дня до мене в готель прийшла Джинджер Біркбек. Вони з Беном були в Лондоні, позаяк їй потрібна була операція з видалення доброякісної пухлини в одній «жіночій» частині тіла, якої вона делікатно не назвала. Але вона все одно прийшла, щоб поговорити не про це... а про Гаррі.

— Усе місто пліткує про вас із ним, — повідомила вона. — Кажуть, що ти зупинилася в «Ґросвенорі», бо він через дорогу від Букінґемського палацу, й принц ходить до твого номеру підвалами.

— Це безглуздя. Ми лише добрі друзі, й він мені дуже допоміг. — Навіть якщо так, тобі все одно слід мати на увазі все, що я сказала. Це серйозно. Вибач за ці слова, але твою репутацію не назвеш незаплямованою. І рубрика світської хроніки знайде, про що написати.

— Нехай пишуть. Мені байдуже.

— Отже, ти з Гаррі?

— Якого біса?! Кого це, врешті-решт, обходить — з Гаррі я чи ні?

Я міряла кроками плюшевий килим — зелене з червоним мішалося в очах. Господи, як я стомилася.

Очі Джинджер поширшали. Вона сиділа на канапі й злякано спостерігала за моїми метаннями, поки нарешті запитала:

— Ти все одно не признаєшся, так?

— Ти не зрозуміла головного! Хоч би що я тобі сказала — це не матиме жодного значення. Якщо я відмовлюся від усього, ніхто все одно не повірить.

— Тебе можуть знищити, Берил, — сказала вона. — Ти думала про це?

Я на мить замружилася, та знову широко розплющила очі.

Відверто кажучи, якби була вільною, мене б це не дуже турбувало.

— Я лише хочу допомогти, ти ж розумієш. Я бажаю тобі лише добра.

— Віриш ти мені чи не віриш, але я також.

Ми почули легкий стукіт у двері, й до кімнати ввійшов Гаррі — з чудовою зачіскою, напахчений різким сосновим одеколоном і в брюках зі стрілками.

— Добридень, — сказав він. — Що тут відбувається? Як сьогодні Ґерваз?

— Набирається сили.

— Це чудово. Просто чудово.

Він швидко перетнув кімнату, потиснув мені руку, а потім поцілував у чоло, а обличчя Джинджер тим часом густо червоніло.

Зрештою на початку травня лікарі були готові відпустити Ґерваза до «Свіфтсдена». І хоча я знала, що без бою не обійдеться, але вважала, що вже час поговорити про Кенію.

— Він не витримає цього переїзду, — прямо сказав мені Менсфілд у прохолодній розкішній бібліотеці свого брата на Коннот-сквер.

— Звичайно, що це має бути не зараз. Може, наступного року?

— Я не збираюся повертатись. Особливо за таких обставин. Ґервазу тут буде набагато краще.

— Як ти можеш ось так узяти й вирвати з коренем усе наше життя, навіть не розглянувши інших варіантів?

— Ти можеш робити що завгодно, — промовив він без жодних емоцій. — Зараз я думаю лише про Ґерваза. Він буде під постійним наглядом медсестер і нянь, а поряд із ним завжди чергуватимуть найкращі лікарі. Він ніколи не стане міцним хлопцем. Ти ж чула, що сказав лікар.

— Чула. Я чула все, що він казав.

Я пильно глянула йому в очі.

— Ти ж розумієш, що таке лихо могло спіткати кого завгодно? Що моя їзда верхи не має до цього жодного відношення?

Його щелепа смикнулася, й він відвернув погляд.

— Хіба це зараз має якесь значення?

— Так. Я думаю, що має.

Протягом кількох тижнів мені вселяли почуття провини ті, хто вважав, що це я зашкодила Ґервазу, поки зрештою не зрозуміли, що звинувачувати в цьому когось безглуздо.

Його майбутнє пов’язували з владою та багатством. Матері Менсфілда я ніколи не подобалася.

Вона наполягала на тому, щоб сина тримали від мене подалі, а Менсфілд закрився й став дуже суворим зі мною.

Двері між нами перетворилися на стіну, й Ґерваз опинився по інший бік.

— Але він також і мій син. Чому я не маю права голосу?

Він знизав плечима, стиснув губи.

— Ти думала лише про себе. І тепер ходять чутки, що дитина від герцога.

— Але це смішно. Я завагітніла в червні. А Гаррі приїхав до Кенії лише в жовтні, коли я вже була на четвертому місяці.

— Гаррі чи Девід? Говорять відразу про двох. Скажи чесно, Берил, тобі не вистачило одного принца? Ти хотіла обох?

Я б дала йому ляпаса, якби мала сили на обурення.

— Мені гидкі ці плітки.

— Тоді запереч усе.

— Я не мушу, особливо тобі! І яке тепер має значення, що думають люди? Дідько забери їх усіх.

Ми й далі сварилися, й слуги по той бік дверей, поза сумнівом, чули вже достатньо, щоб будь-якої миті викласти всі подробиці репортерам «Татлер». Менсфілд намагався змусити мене заявити в «Таймс», що все це вигадки. Його мати нетямилася від страху перед скандалом.

— Подумай про її добре ім’я, — благав Менсфілд. — Пристойність має тут величезне значення.

— Мені набридло робити щось заради пристойності, — випалила я. — Хочу додому.

— Не виводь мене з рівноваги. Я можу зберегти власне ім’я, якщо розлучуся з тобою і назву причиною зраду з герцогом. Ти втратиш усе до останнього пенні й нічого не отримаєш від мене. А ще втратиш Ґерваза.

— Чому б тобі просто не сказати, що не віддаси його мені в будь-якому разі?

Він кинув на мене байдужий погляд. За дверима задзвеніли посудом. Я мало не плакала, та всередині утворилася страшна порожнеча; мовби все це відбувалося зі мною вже багато разів, лише слова були іншими: я була жінкою, котра наважилася думати, що може стати вільною.

— Ну ж бо, зроби це, — нарешті вимовила я. — Зроби мені так боляче, як тільки можеш.

Те, що відбувалося потім, обговорювалось і переповідалося протягом десятків років, звичайно ж, із додаванням до кожного переказу, — все нагадувало дитячу гру в зіпсований телефон, коли навіть найпростіше повідомлення перетворюється на заплутане, дивне, змінене до невпізнанності. Подейкували, що Маркгем штурмував палац із пачкою любовних листів від герцога. Дехто запевняв, що туди приходила його мати й благала аудієнції на королівських перегонах в Аскоті. На світанку вона збудила чи то повірених королеви Марії, чи самого сера Уліка Олександра — хранителя особистого гаманця її Величності. Літня жінка була обурена й налякана, нечемно поводилася й погрожувала. Ніхто не збирався згадувати ім’я королівської особи в заяві про розірвання шлюбу, але вона хотіла заплатити мені, щоб впевнитися в моєму мовчанні: десять тисяч фунтів, тридцять чи п’ятдесят у вигляді капіталу, щорічна рента від якого забезпечить мене до кінця моїх днів — за умови, що заберусь якнайдалі.

Плітки й вигадки дедалі поширювалися, й уже ніщо не дивувало мене. Я була цілковито спустошена. Ґерваза відвезли до «Свіфтсдена», і, як я завжди вірила, він швидко почав одужувати. Його тільце щодень міцнішало, він лепетів і воркотів у своїй гарній колисочці, і я помітила, що йому подобається власний голос. Можливо, він пам’ятатиме, як я стояла над ним і лоскотала пальцем підборіддя. Я дуже на це сподівалася. Він мав очі Менсфілда і, здавалося, нічого від мене. Нічого, крім того войовничого настрою, з яким боровся за життя.

Протягом багатьох років я приїздила до нього у «Свіфтсден», де завжди була під наглядом матері Менсфілда або няньок, ніби вони боялися, що я втечу з ним до Африки. Я, звичайно, думала про це, адже хотіла, щоб він побачив кольори цього краю — золото левового хутра й вкриту снігами вершину Кіліманджаро, а також краще пізнав мене. Натомість я розповідала йому про Нджоро — про Кібії, Буллера та Ві Мак-Грегора. Про ночі з леопардами, слонами й низьким безмежним небом. Коли я його залишала, то повторювала те саме:

— Колись ми поїдемо туди. І я все тобі покажу.

56

о кінця 1929 року я жила в Англії та часто відвідувала аероклуб на Пікаділлі.

Було щось заспокійливе й навіть цілюще в спогляданні аеропланів, які, виблискуючи сріблом, пронизували чисте блакитне небо над Шелбічем.

Саме там ясного жовтневого дня я зіткнулася з Денісом.

Він був у охайній шкіряній куртці та в білому авіаторському шарфі, йшов назустріч мені через терасу кафе, що поблизу одного з великих ангарів.

На якусь мить мені здалося, що він мені примарився, а потім ми кинулися одне до одного без жодних вагань, без ніяковості, мов двоє людей, котрі знайшли одне одного на краю світу.

— Боже мій, я так рада тебе бачити.

Я схопила його за руку й ніяк не могла відпустити.

— Що ти тут робиш?

— Напрацьовую льотні години. Невдача з королівським сафарі принесла мені достатньо коштів, щоб купити літак, якого я завжди хотів, — гарненький золотий «Ґіпсі Мот». Я відвантажу його до Момбаси, якщо за шість місяців з нами обома все буде гаразд.

Він мав на увазі себе й літак. Після трагедії з Майєю мене дивувала його сміливість, але таким уже був Деніс.

— Ці машини такі гарні.

Я глянула туди, де погойдувався «Гавіланд».

— В них стільки грації.

— Гадаю, тобі було непереливки.

— Тобі ніколи не подобався Менсфілд, адже так? — наважилась я запитати. — Ти завжди тримався в його присутності трохи холодно.

— Я бажав тобі щастя... завжди бажав. Але я здивувався, коли ти вийшла за нього. Щиро кажучи, ти мені здавалася надто волелюбною для будь-яких зобов’язань. У цьому ми з тобою схожі.

— Може, саме це й зіпсувало все від початку. Хто тепер скаже? Нині все перевернулося догори дном. Я не знаю, що станеться з фермою та з моїми кіньми, не знаю навіть, що робити далі.

— Тобі потрібно навчитися керувати аеропланом.

— Мені? — здивувалась я — Там справді стільки волі, як здається звідси?

— Навіть більше.

— Що ж, звучить чудово, — підсумувала я. — Залиш мені там трохи місця.

Наступні кілька тижнів до мого повернення додому ми з Денісом щодня за будь-якої погоди зустрічалися на летовищі й там обідали. Він вабив мене як ніколи, і, хоч частина мене бажала цілувати його й бути якомога ближче, я відчувала, наскільки неправильно мати подібні бажання, коли Ґерваз такий слабкий, а попіл мого шлюбу ще не обсипався з мене. Але Деніс був мені також і другом, якого я дуже потребувала. Він розповідав усе, що відчував у повітрі, і я ловила кожне слово, тішилася можливістю думати про щось нове.

— Напевне, що там таки справжня свобода, — сказала я йому. — Якщо лишень не думати про ризик.

— Страх ніколи не полишає повністю. Але це загострює відчуття.

Я кивнула, розуміючи що він має на увазі. Навіть у дитинстві мені подобалося випробовувати й перевіряти себе. І хоч інколи я забувала про ту дівчинку, вона повернулася, щойно я глянула в яскраво-синє небо — своєрідне вікно. Може, одного дня я теж літатиму. Може, саме тому від наших щоденних зустрічей з Денісом я почала почуватися менш пригніченою і зневіреною. Сама думка про це — про майбутні крила, змусила відчути все по-іншому, почала мене зцілювати. Деніс також доклав до цього зусиль. Час, проведений із ним, допоміг мені згадати, ким я була в кращі часи, зробив мене сильнішою і впевненішою, готовою дивитися вперед без страху.

— Ти колись уявляв нас разом? — одного дня запитала я. — Місце чи час... навіть світ, у якому ми могли б бути разом? Там, де ми не нищили б одне одного та не хотіли мати більшого, ніж може дати кожен з нас?

На його обличчі повільно з’явилася усмішка. Його горіхові очі були бездонними.

— А як щодо цього місця? Саме зараз?

Він потягнувся до моєї руки, й ми сиділи ось так, пліч-о-пліч, кілька дорогоцінних хвилин, а тим часом над нашими головами, хитаючи крильми та прослизаючи за хмарою, мов зірка, виблискував срібний «Мот».

57

априкінці березня 1930 року я поплила додому. По приїзді одразу попрямувала до «Мелели», щоб побачити батька, Руту й наших коней. Знайти слова, щоб пояснити: Ґерваз залишиться в Англії, можливо, вони його ніколи не побачать, — виявилося складніше, ніж я собі уявляла. Батько відразу хотів по-чоловічому з’ясувати стосунки з Менсфілдом, неначе його кулаки могли перелетіти океан та хоча б щось змінити. Рута поводився стриманіше, і я знала, що йому мене дуже шкода. Здається, він одразу здогадався, що ферма більше не буде такою, як раніше.

— Зараз мені бракує сили, щоб займатися перегонами, — сказала я йому. — Важко думати про щось, пов’язане з минулим. Не хочеться ані сідати на коня, ані відчувати запах стайні. Я збираюся вчитися літати.

— Розумію, — сказав він і якусь мить помовчав. — І куди ми поїдемо тепер?

Це ми наповнило мене силою та ніжністю.

— Як щодо Найробі?

Ми переїхали до клубу «Матайґа», де я орендувала колишній котедж Деніса, а Рута та його сім’я знайшли житло в тубільському кварталі поблизу. Від погляду на Азіса, який бігав навколо матері чи забирався на коліна Руті, я сумувала за Ґервазом удвічі дужче й інколи не могла стримати сліз. У своїх листах Менсфілд писав мені, що хлопчик досі кволий, але що не день міцнішає. Окрім новин, Менсфілд також почав надсилати мені трохи грошей. Хоча до того в Лондоні він доволі агресивно погрожував розлученням, тепер не надто поспішав оформлювати документи. Але це не мало значення. Він зробить це, коли вважатиме за потрібне, а я не так сильно цього бажала, як колись із Джоком. Я була матір’ю, але не могла взяти свою дитину на руки. Свобода мала тепер зовсім інше значення. Усе мало інше значення.

Якось до мене завітала Карен, і я була здивована, коли дізналася, що вона також була в Англії, якраз після тієї історії з Маркгемами та королівською сім’єю.

— Навіть не можу собі уявити наскільки це було жахливо, — сказала вона.

Я трохи розповіла їй про Менсфілда та Ґерваза, але найболючіші подробиці залишила при собі.

— Я не єдина гадана куртизанка на Фліт-стрит. Невдовзі з’явиться ще якась дівчина, і всі про мене забудуть.

— Мені було б важко зберігати таку впевненість.

Вона зітхнула й торкнула губами келих, і досі заглиблена в себе.

— Поки тебе не було, на мою ферму напала сарана, а потім ударив мороз. Врожай загинув. Саме тому я поїхала до Англії: дізнатися, чи зможе Деніс мені якось допомогти та врятувати від боргів.

— І що?

— Нічого, — тихо відповіла вона. — Але він пообіцяв, що візьме мене в небо, коли повернеться. Принци також приїдуть на сафарі, хоча ти, певно, про це вже знаєш.

— Девід хоче свого лева?

— Так, — із гіркотою в голосі промовила вона.

— Усе не настільки погано. Деніс так хотів цього літака.

— Авжеж. Зараз у нього з’явилося стільки клієнтів, і всі підлабузнюються до нього, аби він поїхав саме з ними. Їх вистачить на все його життя. Я маю радіти за нього, чи не так? І все ж таки боюся, що через це ми втратимо одне одного.

Її підведені очі були непроникними. Я не знала, чи каже вона мені правду: їхній роман із Денісом добігає кінця, чи Карен лише драматизує ситуацію. Я також не могла собі пояснити, чому їхні стосунки так мене хвилюють, але мені справді було не байдуже.

Деніс повернувся за кілька місяців і почав готуватися до візиту принців. Я не бачилася з ним особисто, але чула від Кокі, що він планує перебратися з Нґонґа до міста.

— Танні віддала йому каблучку, — сказала вона мені, коли ми зустрілися за обідом у Найробі. — Очевидно, рішення було спільним, але це не означає, що їй від цього полегшає.

— Як думаєш, що зрештою їх розвело?

— Вона хотіла від нього більше, ніж він міг дати.

— Ніхто нікому не винен. Вони обоє старалися щосили, хіба не так?

Я зупинилася, намагаючись знайти слова для своїх стлутаних почуттів.

— Якщо я чогось і навчилася, так це того, що кожен із нас має власні межі. І варто їх перетнути, як ми втрачаємо себе. І тоді щастя вже нікому не буде.

— Можливо, їй доведеться продати ферму. Вона так мужньо за неї боролася.

— Вона справжній воїн, — погодилась я.

І це було правдою. Майже два десятиліття Карен цілком присвячувала себе фермі, боролася з величезними труднощами й закладала все своє майно, бо надто любила свою землю, щоб так легко здатися. І все ж таки довелося. Мені було складно уявити Нґонґ і Кенію без Карен.

— Єдина приємна річ, яка спадає на думку, — це те, що ти нарешті отримала Блікса. Скажи: все, через що ти заради нього пройшла, того варте?

— Не знаю.

Вона покрутила на пальці обручку, квадратний жовтий діамант якої блищав на сонці.

— Не певна, що це має якесь значення. Я не змогла б обрати когось іншого. Він — частина мене. Розумієш?

— Так, — відповіла я. — Думаю, що розумію.

За кілька днів по тому я читала, лежачи на ліжку у своєму котеджі, коли в двері постукав Деніс. Знала, що це він, ще до того, як на моє запитання відповів його голос. Я чекала на нього тижнями, роками. Але цього разу знала, що він прийде.

Надягаючи халат, я ввімкнула світло й налила нам по повному келиху віскі. Навіть стомлений і неголений, з бридкою подряпиною на тильному боці долоні, він все одно був для мене неперевершеним. Ми довго сиділи мовчки, а потім я подумала, що слова все одно не матимуть майже ніякого значення. Мене заспокоювало його дихання. Його груди підіймалися та опускалися, під його вагою м’яко рипів стілець, а його витончені округлі пальці переплелися навколо келиха.

— Як твій аероплан? — нарешті запитала я.

— Чудово. Навіть не підозрював, що так у нього закохаюся. І він також може допомогти справі. Останнього разу, коли я був у небі, то побачив три різні табуни слонів та чотирьох величезних самців з бивнями. Якби не літак, мені б довелося шукати їх багато тижнів і проїхати сотні кілометрів.

— Хочеш розшукувати їх із повітря, а потім вирушати туди?

Він кивнув.

— Непогано, правда?

— Непогано.

Я усміхнулася.

Ми знову замовкли, слухаючи сюрчання в траві та дзижчання на жакарандових деревах.

— Я чула, що Карен доведеться продати ферму, — сказала я.

— У неї зараз чорна смуга. Я хвилююся за неї, але вона попросила мене не приїздити. Якщо ми зараз не триматимемося одне від одного подалі, то можемо все втратити. Навіть наші чудові спогади.

Я поставила свій келих, підійшла до нього та взяла за руки.

— Ти знаєш, я дуже її поважаю. Вона рідкісна жінка.

— Так.

Він дивився на мене уважно, майже урочисто, — так, ніби намагався прочитати мої риси, мов стародавній текст. На його обличчя падала тінь від абажура, але м’які бурштинові очі блищали. Вони нагадали мені фалернське вино Берклі. І левів у траві.

— Ти навчиш мене керувати аеропланом?

— Я не можу взяти на себе відповідальність за твоє життя. Адже сам лише щойно навчився.

Він нічого не сказав про своє життя чи про життя Майї Керберрі — про те, як її літак упав та кілька годин горів на Нґонґ-роуд, поки не лишилося жодних останків ні її, ані Дадлі. Я й не очікувала, що він про це говоритиме.

— Я все одно літатиму.

— Гаразд. Я повернуся за три місяці, — пообіцяв він, — ми злетимо разом, і ти покажеш мені все, чого навчилася. Ми попрямуємо до узбережжя або вирушимо на сафарі. У нас так і не було тих шести днів, пам’ятаєш?

Я згадала Пегаса, слонів, обвалений міст і хлопчика, який босоніж пробіг більше тридцяти кілометрів, щоб розбити мені серце.

— Так, пам’ятаю.

58

відтоді, як ми з Томом Кемпбелом Блеком зустрілися на узбіччі дороги в Моло, з ним багато чого відбулося. Він отримав літак, про який мріяв, навчився ним керувати й став директором і головним пілотом «Вілсон Еірвейс» у Найробі, компанії, яка започаткувала там пасажирські перевезення та кур’єрську пошту. Його ім’я потрапило в заголовки газет після того, як він урятував всесвітньо відомого німецького льотчика Ернста Удета, чий літак впав у пустелі. Коли я попросила його займатися зі мною, він, здалося, нітрохи не здивувався.

— Я знав, що ти захочеш літати. В мене було передчуття.

— То он воно що. Саме тому тоді й відбулася така довга розмова про аероплани, свободу, хмари й відсутність жодних обмежень? Усе заради того, щоб я вирішила вчитися?

— Я схожий на містика?

— Поки вчитимеш мене, — сказала я, сміючись, — можеш скільки завгодно бути містиком.

Ми починали наші заняття рано-вранці над Найробі, яке мирно спало. Летовище було таким само вбогим, як і це місто тридцять років тому, — бляшані халабуди, трохи скла і надія; все це ледь трималося на краю порожнечі.

Раніше в Тома ніколи не було учнів, але в певному сенсі це не мало жодного значення. Більша частина керування літаком — це інстинкти та інтуїція, і ще раз інтуїція плюс кілька життєво необхідних правил у голові. «Довіряти компасові» — одне з них.

— Твоє власне відчуття інколи даватиме збій. До того ж, коли бачитимеш обрій, він тиснутиме на свідомість. Це неминуче. А ось ця стрілка, — без жодної драматичної нотки в голосі вказав він, — завжди пояснить тобі, куди маєш рухатися. Куди, а не де ти зараз. Покладися на неї — і врешті-решт знову набереш висоту.

Літак, яким ми користувалися, міг вмістити команду з двох осіб, тож я могла вивчати прилади й бути впевненою, що в разі потреби Том виправить мої помилки. В літаку також були навушники, за допомогою яких ми могли перемовлятися одне з одним, але незабаром Том від них відмовився.

— Ти маєш уміти виплутуватися самотужки, — сказав він. — Я можу й далі тебе виправляти, але який у цьому сенс?

Звичайно, він мав рацію. Регулятор газу, кут нахилу важеля керування, хвостова опора, закрилки та кермо висоти — я мала знати й відчувати кожен із елементів, з якими іноді зазнавала невдач, особливо на початку.

Інколи «Мот» провисав під власною вагою та втрачав висоту, починав стрімко наближатися до випаленої сонцем трави чи скель, і тоді все мчало повз нас із шаленою швидкістю. Біля гір несподівано виникали спадні потоки. Раптово могла змінитися погода, або пропелер почати глухнути. Можна було приземлитися в хащу й пошматувати крила чи ковзнути крилом і роздробити основні опори шасі. Можна було також зачепитися за випнуте з землі коріння, брилу чи глибоку яму, викопану кабаном, і безнадійно зламати шасі, що не дасть змоги злетіти; можливе й щось значно гірше. Недостатньо знатися на всіх показниках, без кінця набувати практики — навіть із усім цим ти все одно провалюватимешся в повітряні ями. І всі ці виклики були саме для мене. Вони допомогли відчути життя так, як я вже дуже давно його не відчувала.

— Я хочу отримати ліцензію категорії B, — сказала я Денісу, коли він повернувся до міста. — Можу стати єдиним професійним пілотом-жінкою в Африці.

— Таке собі бажаннячко, — розсміявся він. — Але як у тренера в тебе вже було щось подібне, чи не так?

— Думаю, так. Але відчувається це зовсім по-різному. Тут лише ти та твої інстинкти, хіба ні? І тому кожен раз як новий.

Я трохи помовчала, а потім вимовила те, що лише зараз почала усвідомлювати:

— Після того, що трапилося з Ґервазом, я вже сумнівалася, що знову зможу знайти себе.

— Ти скоро побачиш його, — лагідно мовив він. — Менсфілд не зможе вічно його від тебе ховати.

— Я цього не дозволю. Ніколи не відмовлюся від Ґерваза так, як це зробила моя мати. Я не зможу.

— Іноді, коли дуже болить, добре допомагає отаке перемикання себе на іншу складну справу.

Я кивнула.

— Лише пообіцяй мені бути обережною.

— Обіцяю, — сказала я. — Знаєш, у Рути все гарно виходить. Здається, його так само, як і мене, захопила ця справа, і Том каже, що з нього може вийти до біса гарний механік.

Сонце вже сіло, і я запалила гасову лампу; тим часом Деніс дістав зі своєї сумки книжку та простягнувся в кріслі, схрестив довгі ноги. Він читав уголос, а я згорнулася біля нього. Нас оточувало тепле світло. Я бажала цього майже десять років... саме цього. «Невже він справді тут? — промчало в моїх думках. — І я також?» Деніс читав далі; в шторах заплутався леопардовий метелик. Якоїсь миті він припинив боротьбу, аж раптом знайшов вільну щілину.

59

іж двома сафарі в Деніса з’явилося трохи часу, щоб вирушити кудись зі мною наодинці. Ми поїхали в південні землі масаїв до річки Мара; нас супроводжувала група африканців на чолі з Денісовим помічником Білліа та кікуйським хлопцем Камау. З ними Деніс часто подорожував. Було страшенно сухо, і все ж таки, вже після Лейк Прованс, ми побачили незліченну кількість тварин: буйволів, носорогів, кошлатих левів і газелей усіляких видів та відтінків. Золоті схили й переливчасті рівнини кишіли життям.

Лише серед цієї дикої природи Деніс по-справжньому був самим собою. Дивлячись у замацаний польовий бінокль, він міг чітко оцінити розмір рогів антилопи куду чи бивнів слона. Він знав, як уполювати будь-кого без жодних прорахунків, міг зняти шкіру з тварини настільки швидко й точно, що не лишалося й каплини крові. Але він також пристрасно захоплювався ідеєю збереження світу тварин: не стріляти й не вбивати без необхідності, краще користуватися фотоапаратом. Він вірив у те, що такі сафарі мають силу змінити звичайне полювання з властивим йому спортивним інтересом. Мисливці зможуть отримати Африку, нічого в неї не віднімаючи, не знищуючи її.

Я ніколи не бачила Деніса в такому спокої, як на сафарі. Він мав безпомилковий компас і вмів дивитися на все з розумінням. Він добре знав, що все це вже ніколи не буде таким, як було. Він краще за будь-кого іншого з тих, кого я знала, збагнув мінливість усього навколо. Річ також у тім, що варто лише так і сприймати світ — яким він є, без опору й страху, ні за що не чіплятися, не намагатися пристосувати до себе, присвоїти. Я навчилася цього в часи, коли була Лаквет, але поряд із ним згадала це та відчула ще гостріше.

Більшу частину дня ми йшли солончаками; варто було ступнути на нього, як схожа на матовий шар солі біла кора розсипалася на пил. Крейда була з нами скрізь — по коліна вкривала ноги, в’їдалась у пальці, які стискали ремінь рушниці, пробиралася мені поміж грудей і до рота. Я не могла її позбутися і за якийсь час перестала на неї зважати. Зрозуміла, що взагалі нічого не можу позбутися, і це було тим, що я полюбила в Африці. Вона проникає до тебе всередину й ніколи не вгамовується, ніколи не відпускає.

Цілий день Деніс був радісним та веселим, хоча напередодні увечері випив чимало джину. Для мене було загадкою, як він тримається.

Здоров’я в нього, певно, було волячим, адже він переніс малярію, яка могла вбити бика, і все одно завжди добре почувався, його ніколи не лихоманило.

Сонце пекло мені в тім’я, в плечі та шию, комір змок від свіжого поту, а на одязі, що прилипав до тіла, залишалися колоподібні плями. Мені було важко дихати, я відчувала кожен вдих і видих. Але ми мали пройти певну відстань. Для втоми тут місця не було. Носії вервечкою ішли попереду, і, коли мої очі затуманювалися, тонкі лінії їхніх тіл на тлі широкої білої рівнини перетворювалися на геометричні фігури; їхні кінцівки ставали прямими та косими рисками, символами витривалості.

Пополудні ми зупинилися відпочити в п’янкому затінку великого баобаба. Він був грубим і розлогим, зі смугастою чи то пак хвилястою корою, що чимось нагадувала спідницю або крила. На дереві висіли блідо-коричневі плоди, серед яких бенкетували бабуїни. Кілька тварин сиділи на гілці в нас над головами, й ми чули, як вони з тріском, подібним до звуку маракасів, лущать плоди. На низьку жовту траву біля нас падали шкаралупи, виплюнуте насіння й смердючий послід бабуїнів.

— Можемо змінити місце, — сказав Деніс, коли я скривилася, — або підстрелити одного з них.

Я знала, що він це сказав несерйозно, і теж пожартувала:

— Лишень не заради мене. Я можу прямо зараз лягти у лайно та заснути.

Він розсміявся.

— Фізичні зусилля роблять свою справу. Невдовзі цілком загартуєшся.

— Я й до цього була не надто розніженою.

— Атож, я це одразу помітив.

Я глянула на нього, й мені стало цікаво, що ще він помітив, коли вперше мене зустрів, — чи відчув ту саму іскру впізнавання, яку відчула я: щось гостро знайоме, ніби ми вже колись зустрічалися.

— Ти коли-небудь думав, що все може так статися?

— Що ми опинимося під цим жахливим деревом?

Він розсміявся.

— Не можу бути певним, — сказав він, щойно на нас знову посипалася порохня. — Але я міг би до цього звикнути.

Надвечір ми дісталися до річки та розбили табір. З’їли молоду антилопу куду, яку цього ранку підстрелив та оббілував Деніс, а потім пили каву й дивилися на вогонь, який клацав полінами й закручувався в спіраль, забарвлюючи дим багрянцем.

— Одного разу Танні прогнала двох левів лише самим батогом із сиром’ятної шкіри, — сказав він. — Вони з Бліксом переганяли худобу, й, коли він пішов підстрелити їм щось на обід, серед тварин зчинився страшенний переполох. Носії розбіглися, мов миші, й там залишилася лише бідолашна Танні, а тим часом леви вже стали на спини своєї здобичі. Що найсмішніше, так це те, що гвинтівки на той час були запаковані у валізах.

— І вона прогнала левів геть? Це дуже сміливо.

— Так. Вона хоробріша, ніж ти могла б собі уявити.

Останнім часом ми намагалися не згадувати про Карен, про те, що вона продала ферму і, певно, невдовзі поїде.

— Ти маєш багато причин, щоб кохати її, — наважилась сказати я.

— І щоб захоплюватися, — додав він.

— Це навіть краще.

— Але я все одно не став би їй справжнім чоловіком. В глибині душі вона мала це знати.

— Дивно боротися за щось, знаючи, що не зможеш вибороти. А їй вдалося врятувати волів?

— Так, лише одного. Другого леви з’їли на обід, поки Блікс повернувся з порожніми руками.

— Отже, все склалося досить добре.

— Думаю, так.

Здаля почулося джеркотіння гієн, високими нотами подібне до мавпячого. Дехто каже, що воно нагадує сміх, але мені цей звук завжди здавався жалібним. Дим почав здійматися хвилями, ніби він також намагався щось вигукнути — можливо, прагнув перемовитися з ледь освітленим обрієм чи зі справді красномовними зірками.

— Знаєш, не так уже й погано було б стати левом, — сказав Деніс. — Уся Африка твоя. Береш, що хочеш та коли хочеш, без жодних зусиль.

— Лев також має дружину, хіба ні?

Але це було не запитання.

— Лише на певний час, — пояснив він.

Вогнище почало диміти, дедалі розгораючись, дісталося вже мало не до наших ніг. Я відсунулася та попросила Деніса почитати Волта Вітмена. Він декламував, звертаючись не до мене, а мовби до зірок, а я сиділа нерухомо й думала про те, як багато років щосили боролася й тягнулася до чогось, так само, як і Карен, а те, до чого діставалася, ставало моєю згубою. Може, це неминуче для всіх у світі? Мандрівники й заблукані часто між собою схожі — так одного разу сказав мені Деніс. Можливо, всі ми врешті-решт приходимо в те саме місце, незалежно від обраного нами шляху чи тих випадків, коли падали на коліна й по тому ставали мудрішими.

Ледь я поворухнулася, як Деніс узяв мене за руку. Повільно й щемливо провів кісточками й вигинами руки, пройшов загартованою роками шкірою. Я згадала про Карен із батогом. Під своїми хустками, пудрою, келихами, кришталем і ситцем вона була неймовірно сильною і хороброю. Ми втрьох виконали болісний танок і зазнали багатьох втрат, завдали муки одне одному й самим собі. Але сталося також і дивовижне. І цього я ніколи не забуду.

Гадаю, ми сиділи так кілька годин. Увесь цей час я відчувала, як поступово зливаюся з крейдяним пилом. Його створила вічність — з розкришених гір, які пережили безліч перетворень. Природа знала набагато більше за нас і жила набагато правильніше. Терновим деревам не було сумно чи лячно. Сузір’я й напівпрозорий гачок місяця не боролися й не вагалися. Усе було миттєвим і нескінченним водночас. Цей час із Денісом мине і все-таки для мене триватиме вічно.

— Про що ти думаєш? — запитав він.

— Про те, як сильно ти змінив мене.

Я відчула на своїй шиї його губи й подих.

— Ось для чого у світі поезія, — промовила я так тихо, що не була впевнена, чи він почув. — Для таких днів, як ці.

60

добре знала, чого очікувати, і все-таки коліна затремтіли, коли я побачила гарні меблі Карен на газоні, а її книжки — в ящиках. Вона роздала чи продала майже все — і на мене ринули спогади: саме так, частинами, розходився «Ґрін Гіллз», а я безпорадно за цим спостерігала. Тепер, коли земля Карен переходила до інших рук, вона намагалася знайти якусь ділянку під охороною для кікуйю, які до того жили в неї. Хотіла впевнитися, що вони матимуть землю, якої в них згодом не заберуть. Я застала її з цим клопотом. Вона курила та ходила навколо своїх речей.

— Ось і ти прийшла, — сказала вона. — Так багато відвідин і прощань, що мені вже бракує сліз.

Її біла сукня вільними складками спадала з грудей до ніг, а солом’яний капелюшок лежав на стільці. Раптом вона здалася мені дуже молодою.

— Я плакатиму за вас, — мовила я. — Це буде не складно.

— Ти чула, що на мою честь збираються провести нґома? — вона махнула рукою, відганяючи синій дим. — Це має бути чимось особливим, чи не так? Але такого обіду, як тоді, коли приїздили принци, не буде. Усі мої речі вже спаковано.

— Я впевнена, що буде так само чудово. Вони хочуть звеличити вас. Ви справили на них враження, і вони довго вас пам’ятатимуть.

— Останнім часом я бачу вві сні Данію, а ще — ніби стою на носі великого неповороткого корабля та спостерігаю за тим, як Африка дедалі меншає і меншає.

— Сподіваюся, одного дня ви повернетесь.

— Хто знає, що може статися? Я ніколи не думала, що зможу покинути Африку. Гадаю, цей сон означає, що я не залишаю її, а вона сама потроху, дуже потроху виходить із мене.

Я відчула грудку в горлі. Круглий кам’яний стіл витягнули до сходів веранди. Я завжди вважала його серцем «Мбоґані». Старий, поцяткований плямами граніт нагадував, скільки на ньому свого часу стояло келихів бренді й вишуканих порцелянових чашок із чаєм; він нагадував про схрещені довгі ноги Деніса, його книги та його руки. Саме тут тисячі разів сиділа сама Карен: запалювала сигарету, струшувала попіл і дивилася кудись у далину, збираючи сили; натягувала на плечі вовняний шарф і готувалася говорити.

Я дивно почувалася тут, біля Карен, як свідок зникнення її ферми після всього, що відбулося, — всього, що нас наблизило одну до одної, а потім відштовхнуло. Але ще більш дивним для мене було б не прийти.

Ми сіли на низькі ротангові стільці, щоб востаннє подивитися разом на п’ять пагорбів Нґонґу, що нагадували кісточки стиснутого кулака.

— Кажуть, ти вчишся літати, — мовила Карен.

— Так, це стало для мене важливим кроком, зробило мене дуже щасливою.

— Тобі двадцять вісім?

Я кивнула.

— У цьому віці я припливла до Кенії, щоб одружитися з Брором. Яких лишень поворотів не робить наше життя. Може статися таке, про що ми ніколи й гадки не мали. І це змінює нас назавжди.

Вона занурила пальці в траву, легко й безгучно погладила її.

— Знаєш, я завжди хотіла мати крила... можливо, більше за будь-що інше. Коли Деніс уперше взяв мене в небо, ми піднялися над моїми пагорбами, а потім летіли над озером Накуру, де тисячі зебр розбіглися від нашої тіні.

— Там найсильніше відчуття свободи, правда? — запитала я.

— Так. І там усе по-справжньому ясно. Думаю, що розумію це зараз. Лише зараз. З великої висоти можна побачити все, досі від тебе приховане. Навіть страшне набуває красивих форм.

Вона спіймала мій погляд своїми чорними-чорними очима й утримала його.

— Знаєш, Берил, Деніс ніколи по-справжньому тобі не належатиме. Не більше, ніж мені. Він не може бути чиїмось.

Моє серце впало.

— О, Карен...

Я шукала слів, але не могла знайти жодного.

— Думаю, я завжди знала, що ти кохаєш його, але довго це від себе приховувала. Можливо, ти робила те саме.

Почувши, як вона знімає завісу, що існувала роками, мені стало страшно, але все ж таки це було необхідно. «Ми мали сказати одна одній правду, — подумала я. — Ми заслужили хоча б цього».

— Я не хотіла нічого у вас віднімати, — нарешті вимовила я.

— Ти нічого й не віднімала. Ні, це мене покарали боги за те, що я забагато хотіла.

Вона знову глянула вгору, на пагорби, а потім опустила погляд до своїх речей на газоні.

— Таке щастя завжди має свою ціну, і все-таки я б заплатила знову й ще більше. Я б не відмовилася від жодної миті, навіть щоб уберегти себе від болю.

— Ви найсильніша жінка, яку я знаю, — сказала я. — Мені вас бракуватиме.

Потім я нахилилася, щоб поцілувати її в щоку, якою зі слізьми пливла пудра.

61

ких лишень поворотів не робить наше життя. Деніс збирався приїхати до мене, й ми мали полетіти до узбережжя Такаунґу. На зворотному шляху збиралися перевірити його теорію та спробувати помітити місцину біля Вої, де пасуться слони, й телеграфом попередити про них друзів-мисливців. Це було на початку травня. Я сказала Руті, що поїду, а потім пішла сказати це Томові, якого застала в ангарі «Вілсон Еірвейс» за заповненням журналу польотів.

— Але завтра в нас мало бути заняття.

— Ми можемо його відкласти?

Він глянув на мене, а потім на блідо-блакитне небо за дверима ангара, яким снувалося мереживо хмарин.

— Не їдь, добре?

— Чому це? В тебе одне з тих загадкових передчуттів?

— Можливо. Ти ж можеш поїхати іншого дня, хіба ні?

Я не хотіла відмовлятися від поїздки через його непевні передчуття, але Том був чудовим учителем — і я довірилася йому. До того ж він рідко мене про щось просив.

Отже, я повернулася до свого котеджу в клубі «Матайґа», а Деніс вирушив до Вої. Пізніше я дізналася, що перед тим, як запросити мене, Деніс також запрошував із собою Карен, але того ранку його єдиним пасажиром був лише кікуйський хлопчик Камау. Вони вилетіли погожої днини, їх не було кілька днів, перш ніж літак дістався підніжжя пагорба Мболо, де жив друг Деніса Вернон Коул. Вернон працював окружним комісаром. Він мав маленького сина Джона, який просто обожнював Деніса, та дружину Гільду, вагітну другою дитиною. Вони приготували для Деніса розкішний обід, за яким наслухалися його розповідей про побачених згори слонів.

— Вони там нахабно паслися вздовж річки. Кілька секунд замінили тижні розвідувань. Лише кілька секунд.

Наступного ранку Деніс та Камау вилетіли знову, цього разу додому. Гільда дала їм із собою купу товстошкірих кенійських апельсинів, які Камау тримав на колінах, коли пропелер почав крутитись, а двигун загарчав від дотику кінчиків пальців Деніса до дроселя. Він швидко злетів і зробив два кола, перш ніж зник із поля зору.

Я спала в котеджі Деніса, й мені нічого не снилося. Рута розбудив мене стукотом у двері.

— Ти чула щось від Бедара?

— Ні, — сонно відповіла я. — А мала чути?

— Не знаю, — сказав він.

Він щось відчув. Так само, як і Том.

Гірчично-жовті крила «Мота» один раз гойднулися й зникли з поля зору. Деніс назвав свій літак «Нціґе», що означало «сарана» — легка, мов вітер, швидка та незворушна. Ця чудова машина мала літати вічно, так само як і Деніс, але за півтора кілометра на північ без жодної причини, якої потім так ніхто й не дошукався, ввійшла в штопор на низькій висоті. Можливо, зіпсувався важливий кабель або пілот чомусь не здолав потоків вітру. Можливо, надто різко маневрував на дуже низькій швидкості чи не впорався з керуванням із багатьох інших причин. Усе, що було відомо, це те, що літак упав майже вертикально, з силою врізався в скелястий ґрунт поблизу пагорба Мваканґале та вибухнув від удару. Усе охопило полум’я. Коли Коули за димом знайшли ту місцину, там не лишилося нічого: ні від тіла Деніса, ані від хлопчика. «Мот» був розбитий. На обгорілій землі лежали всього кілька почорнілих апельсинів. А ще під вітерцем тріпотів обвуглений тоненький томик поезій, що випав із уламків.

Гільда Коул упала на коліна й зігнулася навпіл. Того самого дня в неї стався викидень. На шляху до Вої загинуло три душі, й жодна не була моєю.

62

арен поховала Деніса там, де він і хотів, — на гребені Ламвії, що тягнеться вздовж хребта Нґонґ. Могила мала бути на вершині крутого схилу, й носії труни постійно спотикалися, адже туди було важко дістатися. Карен ішла попереду, а потім стояла біля червоної, схожої на рану ями, поки в неї опускали труну. Я заціпеніла й не могла говорити ні з нею, ані будь із ким.

День був до болю ясним. Нижче хребта виднівся мідно-червоний схил, який скочувався до рівнини. Бліда ділянка шляху нагадувала мотузку, кинуту просто з хмар, або змію, що невтомно тягнулася до Кіліманджаро.

Навколо могили Деніса гойдалися пишні трави. Вони мов тасьмою облямували два темні силуети — тіні двох орлів, що кружляли над нами дедалі ширшими колами.

Провести Деніса в останню путь приїхали з Найробі, Ґілґіла, Елдорета та Найваші — сомалійці, кікуйці, білі горяни, мисливці, зброєносці, мандрівники й поети. Кожного щось захоплювало в Денісі. Він завжди залишався собою, і його шанували так само, як цих орлів і ці трави.

Під час короткої служби Карен стояла, схиляючи голову на груди, і я відчула майже нестримне бажання підійти до неї. Я була тут єдиною людиною, яка знала, кого вона втратила в Денісі; й вона також була єдиною, хто міг би зрозуміти силу моєї туги. Але я все ж таки втрималась і не підійшла. Тепер її публічно визнали Денісовою вдовою. Боги могли відібрати його в неї, але по смерті вона відвоювала його назад. Тепер ніхто не міг заперечити їхнього зв’язку, засумніватися в силі її кохання або в тому, що цей чоловік по-справжньому належав лише їй. Одного дня вона напише про нього — напише йому, і це поєднає їх уже назавжди. І на тих сторінках не буде мене.

Я виплакала море сліз та, як і Карен свого часу, думала, що більше не зможу зронити й сльозини, та моє горе того дня від сліз стало ще страшнішим.

Коли служба скінчилась і всі пішли схилом донизу, в «Мбоґані», я затрималася, щоб узяти з могили Деніса жменю пилу, червоного, мов кров, і старшого за самий час.

Він був сипучим і прохолодним, я брала його в руку й пересипала крізь пальці.

Тепер не мало жодного значення, чи було щось власницьке в печалі Карен та в її любові до Деніса. Моя любов до нього не була кращою — врешті я це зрозуміла. Ми обидві хотіли дістатися до сонця й упали на землю, відчули гіркоту й печаль. Деніс не належав ні їй, ані мені.

Він ніколи нікому не належав.

Після похорону я повернулася до будиночка Деніса, в якому на той час мешкала, але від погляду на його книги мені погіршало. Жахала думка, що його більше нема.

Що я ніколи не почую його сміху, ніколи не доторкнуся до його дужих витончених рук і зморщечок навколо очей. Після його загибелі все, що він робив чи збирався робити, зникло. І він також забрав із собою моє серце. Чи зможу я повернути його собі знову?

Я не могла думати про те, чим займатимуся далі та куди поїду, але якимось чином опинилась в Елбурґоні на «Мелелі».

Здалося, батька здивувало моє повернення, але він ні про що не запитував.

Я б усе одно не змогла відповісти. Лише хотіла залишитися на самоті й бути біля коней — колись це завжди мене зцілювало. Кілька тижнів, які я провела на «Мелелі», я прокидалася вдосвіта й виходила в прохолодний ранок подумати. Кольори цього краю були такі само гарні, як і раніше.

Над верхів’ями кедрів у лісі висів туман, а зубчастий край укосу здіймався та віддалявся у вічність. Але все-таки чогось бракувало. Зараз усією своєю красою «Мелела», здавалося, знущалася з мене. Я покладала на неї так багато надій. Я вірила, що коли нам із Менсфілдом вдасться повернути «Ґрін Гіллз», переписавши цим сумне минуле, то я відчую себе оновленою і сильною — якою не почувалася з тих часів, як була дівчинкою: полювала з арапом Маїною, бігала з Кібії у високій білястій траві, потай вислизала зі своєї хатини разом із Буллером, і ми обоє сміливо йшли у ніч.

Однак усе, що нам із Менсфілдом вдалося зробити, — це принизити одне одного й самих себе, завдати одне одному глибоких ран. Ґерваз був безмежно далеко. Інколи я насилу витримувала думку про нього. А тепер не стало й Деніса. Одна нищівна втрата за іншою. Темрява чорнішала, а порожнеча глибшала, і що можна було вдіяти?

Я бачила, як батько хвилюється за мене, але, здавалося, мені нічого не могло допомогти до того дня, коли я почула знайомий гуркіт мотора, що відлунював серед пагорбів. Це був Томів «Мот», який похитуючись прямував до ферми в ясному безхмарному небі. Він приземлився, мов пірце, скориставшись нашою довгастою оборою як посадковою смугою.

— Як справи? — запитав Том, коли вимкнув двигун і виліз з-під крила.

— Так-сяк...

Я розгубилася й не могла знайти слів. Та вони мені й не знадобилися. Він простягнув мені шолом, і я сіла в задню кабіну, втішена звуком двигуна, вібрацією свого маленького сидіння та всім цим дрижанням навколо й у мені, щойно ми почали набирати швидкість. Коли піднялися над пагорбами і краєвид ковзнув під крило та похитнувся, моя голова уперше за кілька тижнів поясні-шала. Холодний вітер обвівав обличчя й наповнював легені. Тут набагато легше дихалося, і навіть постійний шум гребного гвинта мене заспокоював. Я згадала, як колись один хлопчина-тубілець спитав мене, чи бачила я з аероплана Бога. Поряд був Том, і ми обоє розсміялися, похитуючи головами.

— Можливо, тобі треба піднятися вище, — сказав він.

Ми були в небі доволі довго: проходили великим колом над нашою долиною, на схід у напрямку Нджоро та на північ до Моло. Кінчик крила нагадував яскраву срібну чарівну паличку. Дивлячись на неї, я відчула надію та щось схоже на спокуту. На цій висоті я не бачила Бога, але бачила свою Рифтову долину. Вона простягалася в усіх напрямках, мов мапа мого життя. Тут були пагорби Карен, плоска мерехтлива поверхня озера Накуру вдалині та високий нерівний край укосу, птахи з білими животами й червоний пил. Усе пережите розгорталося переді мною — кожна таємниця і кожен шрам; тут я навчилася полювати, стрибати, їздити верхи швидше за вітер; тут мене мало не зжер прекрасний лев; тут арап Маїна зупинявся біля сліду в засохлому болоті й запитував:

— Чий слід, Лаквет?

Ця долина була мені більш ніж домом. Я відчувала її у власній крові.

Ми повернулися до «Мелели» лише тоді, коли скінчилося пальне. Том зостався на вечерю, і оскільки він збирався вилетіти на світанку, то рано пішов спати, а ми з батьком залишилися за гіркою гарячою кавою. У кімнаті не чулося й шереху — лише коло неяскравого світла на стіні та відчуття чогось важливого, що прийшло до мене.

— Я повертаюся до Найробі, — сказала батькові по тривалій мовчанці. — Поїду з Томом уранці. Збираюся знову почати літати.

— Хотів би я знати, який у цьому сенс, — мовив батько.

Я, вочевидь, здивувала його і, хоча й не знала, що він мав на увазі під «цим» — аероплани чи від’їзд із «Мелели», сказала:

— Сядь якось у літак до Тома. Ти все зрозумієш.

Він читав чорну племінну книгу — свою давню біблію. Його пальці швидко погладили її корінець, а потім він похитав головою.

— Я знаю, де моє місце.

— І я також, — сказала я, і мої слова були правдою.

— Що робитимемо з кіньми?

— Зараз не можу сказати. Врешті-решт, вони також належать і Менсфілду. Можуть минути роки, перш ніж владнається наше розлучення. Але, хоч би що там було, я хочу сама заробляти собі на життя. Я маю знати, що можу про себе подбати.

— І це можна зробити за допомогою літака?

У його голосі звучала недовіра.

— Можливо. Том каже, що настане час, коли літаки переправлятимуть людей на далекі відстані так само, як це роблять нині кораблі. Я можу займатися цим. Перевозити пошту та посилки, а може ще щось. Деніс хотів вистежувати звіра з повітря та повідомляти про це мисливцям.

Уперше після похорону я вимовила його ім’я вголос. І хоча відчула в горлі біль, я знала, що згадати його зараз було варто. Він був тим, завдяки кому я взагалі почала вчитися літати.

— Але це дуже небезпечно. Я знаю, що не повинен тобі цього казати, — він втупився у свою каву, замислившись. — Тебе, здається, ніколи ніщо не лякало, чи не так?

— Лякало, — відповіла я, здивована власним хвилюванням. — Я просто не дозволяла страхові себе зупинити.

Було вже доволі пізно, й ми обоє надто стомилися, щоб сказати ще щось. Я поцілувала батька в чоло й побажала доброї ночі. Але коли лягла в ліжко, попри втому, навіть виснаження, відчула дивний прилив енергії.

У думках все стало таким ясним, яким не було всі останні роки. «Мелела» ненадійна. Якогось дня вона — більш ніж імовірно — зникне, як і «Ґрін Гіллз». Пегас помре так само, як і Буллер — герой мого дитинства. Мій батько поступово або відразу полишить мене. Приходитимуть нові й нові зміни... і я переживу їх, як пережила той день, коли моя мати сіла в потяг і перетворилася на дим. Тоді мене знайшло плем’я, яке дало мені справжнє ім’я, але, зрештою, Лаквет було лише іменем. Я вигадала ту Лаквет, бо була розбита й навчалася любити дике замість того, щоб його боятися. У радісному збудженні від полювання я стрімголов мчала вперед навіть тоді, або особливо тоді, коли це було так важко.

Тепер я стояла на порозі іншого великого повороту, можливо, найважливішого в моєму житті. Небо забрало Деніса, але я знала, що там, нагорі, також є життя — і воно підходило мені. Почуття великої свободи та неймовірної краси було щільно пов’язане з ризиком і страхом. Пілотування вимагало більше хоробрості та віри, ніж було у мене насправді, але я хотіла цього всім серцем, усією своєю суттю. Я наполегливо працюватиму і, мабуть, це божевілля — казати, що я хочу стати кращою і присвятити цьому своє життя, — але це було саме тим, чого я зараз бажала.

Наступного ранку я прокинулася раніше за Тома. Зібрала свої нечисленні речі й чекала на нього в темряві. Коли він побачив мене, то лише усміхнувся, напевне, розуміючи, що я вирішила та що буде далі.

Коли ми повернулися до Найробі, я поринула в навчання, мов одержима, намагаючись використовувати кожну хвилину, яку міг приділити мені Том. За чотири тижні після нещасного випадку з Денісом, майже день у день, ми з Томом здійснили короткий прохід із плавною посадкою в аеропорту Найробі. «Мот» пройшов крізь червоні хмари й покотився злітно-посадковою смугою. Коли ми зупинилися, Том не попросив мене заглушити двигун, як зазвичай, а виліз на крило й крикнув мені крізь шум пропелера:

— Чому б тобі не піднятися самій, Берил?

— Зараз? — запитала я, сама себе не чуючи та знаючи, що Том прочитав це слово по губах. Моє серце шалено калатало.

Він кивнув.

— Лише вгору та вниз, відлети десь на двісті п’ятдесят метрів і зроби коло... красиво й спокійно.

«Красиво та спокійно», — сказав він, але в мене зашкалював адреналін і голова йшла обертом. Чи зможу я згадати все, чого навчав мене Том протягом останніх місяців, і скористатися цим? Чи зможу заспокоїтися й не думати про десять тисяч речей, які можуть піти не так? Одна з них забрала життя Деніса, і котра з десяти тисяч — залишалося загадкою.

«Не забувай підтримувати швидкість, — чула я голос Тома у своїй голові. — Інакше за такої спеки може вибухнути двигун».

Рута помахав мені рукою:

— Квахері. Прощавай.

Я дала повний газ і помчала жорсткою злітно-посадковою смугою. Серце підступило до горла, а кожен нерв був мов напну та струна. Якомога довше зволікала, перш ніж потягнути важіль, і ось «Мот» повільно почав підійматися вгору. Спочатку він трохи похитувався, але потім знайшов потік вітру й поступово стабілізувався. За спиною я відчувала Тома й Руту, а також Деніса. Переді мною розлягався цілий світ — він відкривався мені мить за миттю під цими дужими крильми.

Я полетіла.