Леді Африка

Від автора

ерил Маркгем здійснила свій перший самостійний політ у червні 1931 року й дуже швидко здобула ліцензію пілота категорії В та стала однією з перших жінок, які отримали відзнаку такого рівня. І хоч вона ніколи не припиняла готувати скакових коней до змагань та перемагати в них, водночас почала працювати на Брора Бліксена, виконуючи польоти до складно доступних регіонів для багатьох сафарі, а також стояла біля витоків практики пошуку слонів із повітря, як задумував Деніс.

Після рекордного перельоту Атлантики за двадцять одну годину в 1936-му на неї чекав приголомшливий успіх у Сполучених Штатах. В аеропорту «Флойд Бенет Філд» її вітали майже п’ять тисяч осіб. Проте по поверненні до Англії вона не отримала жодного офіційного визнання. Натомість на неї чекала жахлива новина, що її друг і наставник Том Кемпбел Блек загинув в авіакатастрофі.

Упродовж майже всього життя Берил засуджували та критикували. 1942-го вона видала свої мемуари «На захід, слідом за ніччю», але книжка не мала успіху, хоча багато хто вважав, що вона заслуговує на більше. Серед таких людей був і Ернест Гемінґвей, який навіть писав своєму редакторові Максвелу Перкінсу: «Чи читали ви книжку Берил Маркгем?.. Вона пише напрочуд добре, так добре, що мені навіть соромно за те, що пишу я... це насправді неймовірно чудова книжка».

Гемінґвей познайомився з Берил 1934 року на сафарі в Кенії під час подорожі зі своєю другою дружиною Полін Пфайфер. Подейкували, що він залицявся до Берил, але без взаємності. Майже п’ятдесят років по тому його старший син, Джек, показав деякі з опублікованих листів батька до друга, ресторатора Джорджа Гутекунста, в яких він розповідав про книгу «На захід, слідом за ніччю». Джордж Гутекунст розшукав книжку Маркгем і переконав невелике каліфорнійське видавництво перевидати її. Несподівано для всіх вона стала бестселером, а вісімдесятирічна Берил, яка жила в злиднях, змогла провести решту життя у відносному комфорті та навіть здобути популярність.

Звідтоді книжку, як і саму Берил, оточували плітки та осуд. Дехто вважав, що цей твір написала не вона, а її третій чоловік — Рауль Шумахер, який працював у Голлівуді на інших авторів. Відверто кажучи, я не здивована реакцією громадськості. Берил неохоче розповідала про себе, і тому люди, які начебто її добре знали, пізніше також були здивовані, що вона керувала літаком, перемагала на перегонах та могла написати щось, окрім листівки. Втім докази свідчать про те, що Берил показала більшу частину книги (вісімнадцять розділів із двадцяти чотирьох) своєму видавцеві, перш ніж познайомилася з Раулем.

Хоча книжка Берил не здобула такої популярності, як твір Ісака Денісена «Із Африки» (в обох книжках змальовано ті самі місце та час, а персонажі дуже подібні між собою), я вважаю, вона мала на це всі шанси. Особисто мені було важко відірватися від «На захід, слідом за ніччю» вже після першого абзацу. Берил так описує своє дитинство в Африці, красу колоніальної Кенії та свої незвичайні пригоди, що ти нібито бачиш усе це навіч. Але найбільше мене вразила її сила духу. Їй не забракло мужності та відваги зазіхнути на традиційно чоловічі заняття тоді, коли це вважалося немислимим. Я ніколи не зустрічала нікого хоч трохи схожого на неї — жінку, яка жила б за власними, не нав’язаними суспільством правилами, хоча це їй дорого коштувало. Жінку, яка б чудово вписалася в твори Гемінґвея, якби він писав про сильних та рішучих жінок так само, як про чоловіків.

Поза сумнівом, Берил була непересічною особистістю: жінка-загадка, вільнодумна індивідуалістка. Справжній сфінкс. Але, хоч як це дивно, вона здавалася дедалі більш зрозумілою і ніби знайомою, коли я зображувала її як персонажку, намагаючись якомога глибше поринути в її світ. Я вже відчувала щось подібне з героїнею Гедлі Гемінґвей у своєму романі «Паризька дружина». Але з Берил нас пов’язує дещо більше: моя мати теж зникла з мого життя, коли мені було чотири роки, й повернулася, коли виповнилось двадцять. У мене мовби вдарила блискавка, коли я дізналася про таку спільну долю, адже так я могла краще зрозуміти Берил і мотиви її вчинків у періоди найважчих випробувань. Мені було страшенно її шкода, коли в неї відібрали сина. Хоч вона так і не зблизилася з Ґервазом, який залишився в Англії з матір’ю Менсфілда, мабуть, він успадкував силу волі Берил та її стоїчну вдачу. Він пишався досягненнями та пригодницьким духом матері й любив її більше за батька, який виявився не надто йому близьким.

Стосунки Берил і Рути тривали протягом усього життя — їхня дитяча дружба переросла у взаємоповагу та безмежну довіру. У тридцяті роки вони розлучилися, бо Берил переїхала в Англію, але після Другої світової їй вдалося знайти Руту, й по тому вони вже більше не втрачали зв’язку. Хоча Берил була дуже потайливою людиною та вміла берегти свої секрети, її друзі й знайомі вважають, що, крім батька й Рути, вона по-справжньому любила лише Деніса Фінча Гаттона. Берил померла в Найробі 1986-го, у вісімдесятитрирічному віці, трохи не доживши до п’ятдесятої річниці свого рекордного польоту. Можливо, в цей час вона згадувала, як сідала в «Чайку», не забуваючи покласти баклажку з бренді до кишені льотного комбінезона.

«Twende tu», — кричала вона на суахілі, коли застібала шолом.

Я йду.