Лисовичі: хроніка галицького приходства

ОСТАННІ ВІДВІДИНИ

При кінці жовтня 1942 року тридцятирічний Ігор Пекар їде до Лисович, щоб ще раз перед смертю побачити дідуся Корчина. Їде довго й скомпліковано, куди довше, ніж колись гімназистом чи студентом їздив — і не так приємно. Зразу — Союзовим вантажним автом, совєтської продукції, з німецьким деревно-ґазовим пальником і з полатаними польськими ґумовими опонами. Щогодини чи дві чути постріл як із пістолі й шофер стає, клене й латає ще раз опону. Щопару годин німецькі «шупос» спиняють авто, перевірюють документи й клунки, добродушно лаються.

Далі — львівський двірець, розвалений, обкурений, з товпою народа мандрівного, навантаженого наплечниками й клунками, з ордами підростків-торгівців, що продають «пляцкарти» з-під поли. Потім — потяг із щасливо добутою пляцкартою, у вагоні набитому клунками, мужиками, спекулянтами. І залізнича станція в містечку, брудна й заболочена, хоч якимсь чудом не спалена ще.

«Чи є фіра з Лисович?» — кричить Ігор, і до нього підходить знайома постать — колишній голова читальні лисовицької, Іван Щупак.

«Як там у Лисовичах?» — питає Ігор.

«А нічого, все добре, лиш отець нездужають.»

«А дорога яка, дуже погана?»

«Та звичайно, восени, болото по самі осі. І —'гостинець' дуже розбитий танками, то поїдемо 'від хреста’ на Волостичі, туди дорога краща трохи.»

Ігор вмощується на задньому «сидженні» воза, околоті пшеничному, прикритому рядниною. Віз солідний, господарський, коні добрі, бо Щупак, хоч не багатий, а все таки господар статечний, «середняк». «Найкращий елемент для підпільної роботи» — думає Ігор, за старою звичкою.

Він із «Першої еміграції», з Кракова, від Холмщини цілу Україну пройшов у 1941-ому році, над весну з Курська вернувся в Галичину й досі дивується, які тут сталися зміни за час його відсутности, короткий час, як цілий край — і місто й село — став немов одним революційним табором, як поширилося підпілля, що так недавно було ще тільки доменою горстки молодиків, Ігоревих ровесників.

От і погонич його — Іван Щупак. Сидить собі, батогом легенько хльоскає, розказує:

…«А в Мокронові на весну в сорок першому НКВДисти оточили трьох підпільників у хаті. Кричали: ’Сдавайся, жівім вазьмьом! А ті відстрілювалися, силу большевиків набили. А як над ними підпалили стріху, то розірвалися ґранатою.»

«Ну», думає Ігор, «молодці — мокронівські ’букали’.» А потім йому трохи соромно стає. От, коли він безпечно в Кракові сидів, політику УЦК-івську робив, то в Мокронові підпільники на смерть наражалися й гинули по-геройськи…

Іван Щупак поглядає на Ігоря з-під ока, щось ніби вагається, але врешті набирає довір'я, говорить:

«І в нас у Лисовичах підпілля було також. Тільки в нас добра конспірація була, ніхто не засипався.»

«Он воно як» — міркує Ігор — «виходить, що й у Лисовичах можна робити революцію. Не пропали підпільні початки Чаплині — а я тоді й не вірив.»

Та раптом йому в розповіді Щупака щось видається дуже дивним. Що воно таке? І зразу ж догадується: Та ж Щупак говорить зовсім правильною українською літературною мовою, ані сліду діялекту, ніяких там «сі» і «бив». І де й коли він навчився тієї літературної мови — від східніх українців у час окупації, чи з книжок у читальні?

Їдуть далі — поля осінні, сумні, горби Волостичівські вкутані мрякою. І через Волостичі їдуть, село сумне, як звичайно восени, з дерев листя падає разом із дрібним дощем. А хати жидівські при дорозі, де колись малі жиденята махали руками Ігорчикові-гімназистові, тепер порожні стоять.

«Жидів до ґетто забрали, до містечка» — каже Щупак. Та ще додає: «А ті ж жиди нікому не шкодили, так жили, як і ми.»

Їдуть далі крізь мряку й сльоту, вже й хутір минули «Мазура», вже й Кут і церква дерев’яна під бляхою, така, як завжди була, лиш дерево ще більше почорніло. Далі приходство, а воно таки геть змінилося, ні одного цілого паркана, старі яблуні поломані, стежки протоптали парафіяни крізь усі сади, не зі злоби, а тому, що господаря нема. Клуня світиться голими ребрами перекладин, навіть живопліт порубаний — на ріщя. І приходський будинок, обдряпаний, немазаний, як колись стара корчма Беркова, ґонта місцями геть обвалилася. Приїхали!

ДІДУСЬ ПРОСИТЬ СМЕРТИ

У сіни Ігор зайшов — дивно якось. У приходстві, де колись із усіх боків лунали голоси людські, сварка бабусина, спів старого Колюги, пискливі дівочі голоси, дитячий сміх — тепер тихо, мов у гробі.

Бабуся в кухні на Ігоря чекає, у «великій» кухні, а сама вона маленька така стала, худа зовсім. Сидить, як колись було, на дерев'яному кріслі, з ногами на стільчику, встати не може — від слабости, чи то від зворушення. Ігор схиляється низько, і як за давнього часу, бабця цілує його в чоло, а він у руку стару, худеньку, зів’ялу.

Крім неї в кухні — лиш стара Грушиха, що то до неї колись їмость Марія приговорювала: «Маринцуненько, я без вас жити не можу». І досі вірною лишилася своїй їмості. Є й дівчина одна, каже бабуся, але десь заверушилась, мабуть до корови пішла — бо залишилася на все приходство одна-єдина корівка.

Дідусь у «сип’яльні» лежить, спараліжований. Тіло його мале здається під старою ковдрою, тіло боляче все, вкрите струпами від довгого лежання. Два рази денно приходить добрий мужик, обертає старе єґомостеве тіло, але воно все таки відлежується й дуже болить. Обличчя болісне, нема вже на ньому усмішки давньої й очі мутні, ледве бачать, на силу розпізнають Ігоря.

«Дідусю,» — каже Ігор — «чи дуже болить вас?»

«Ех» — каже дідусь — «молєста сенектус» — і щось наче тінь колишньої усмішки промайнула по зарослому обличчі.

Ігор довго біля ліжка сидить, читає «Краківські Вісті» дідусеві, бо сам він нічого читати не може, навіть у «передвоєнних» окулярах. Дідусь мовчки слухає, все розуміє прочитане, але коментарів не дає. Він ніби вже «не од міра сего». А потім молиться й закінчує молитву дивно, кілька разів повторяючи: «Господи, дай мені швидше вмерти!»

«Дідусю, а чи ви пригадуєте собі, як ви мені колись співали „Круг містечка Берестечка“, а я плакав?»

«Ні, дитино, не пригадую собі такої пісні.»

Ігор тихенько наспівує дідові, а той:

«Ні, не пригадую, а гарна пісня…»

Шкода Ігореві дідуся, дуже шкода. А куди ж поділися всі молоді Корчини? На Першу еміграцію поїхали, та вже й не вернулися до Лисович, хіба лиш на короткі відвідини. Тепер нема вже Польщі з її інтелігентським безробіттям, всі молоді гарні посади подіставали, хоч і платять їм знеціненою, генерал-губернаторською валютою та й до Лисович їх не тягне так, як колись.

Один лиш лишився на приходстві син — «панич» Долько, але з нього ні потіхи, ні користи, сидить у кутку з давно нестриженою, прошитою сріблом чуприною та так сумно дивиться, мов зацьковане звіря. Вже й у церкві не співає, опустився геть.

Правда, є в дідуся новий «сотрудник», о. Ольхівський, молодий, запальний, низенький такий. Це він звичайно читає старому газети й голить і помагає передягати його — добрий сотрудник, о. Ольхівський.

MORITURI

Змінилось приходство Лисовицьке — і змінилися всі давні прятелі Ігореві з дитячих літ, хоч на вигляд вони ніби все однакові.

От — Марина Грушиха, все така, як була, мала й суха як скіпка і вся поморщена. Але не така вона вертка тепер, як була колись — перша помічниця приходська, у руках якої «робота горіла». Тепер вона рухається повільно, постогнуючи, а на обличчі — сумна.

«Як там ваша Рузя, Грушихо?» — питається Ігор, а Грушиха відказує: «Нема, паничу, нашої Рузі, померла Рузя три роки тому». Ігореві прикро, йому нагадується ота Рузя Грушишина, негарне, низеньке, чорняве дівча, таке ж худе як мати, але не було в неї ні сили ні роботи материної, заморена виросла на «халупничім» ґаздівстві. І померла молода, не даром Грушиха сумна така, за одиначкою стужилася.

І Дранчиха на приходство прийшла, наче не змінена, але вже не балакуча така, як колись, про чортовиння всяке не розказує. Бо й чоловік її, славний погромник відьом і чортів, уже десять років покійник. А діти розійшлися, хто-куди, одні заміж пішли, другі до міста у фабрику, осталася Дранчиха сама, нема кому й розказувати.

«А як там Михайло Колюга, Дранчихо?» — питає Ігор, нагадавши старого приятеля.

«Колюга вже дуже слабий, мусит гмирати буде», каже сумно Дранчиха.

Ігор до Колюги в хату пішов, у хаті син із невісткою й дітьми, хата темна й душна а Колюги старого не видно. «Вони в стодолі на току лежєт» — каже ніяково син. «В хаті тісно, а від них, вибачєйте, дуже сопух іде».

…У стодолі, на соломі змервленій, старим кожухом накритий, Михайло Колюга лежить, колишній бравий вояк і «пуцер» австрійської цісарської армії. Та Ігор ледве пізнав його, такий він чорний і худий, і дихає важко і кашляє.

«Як маєтеся, пане Колюга?» питає Ігор, силкуючись на усмішку.

«Та який я, паниченьку, пан? Видите, як я лежу, як пес, чєс юж гмирати мені» — каже Колюга.

Ігореві живо нагадується, як отой самий безсилий старець колись на колінах підкидував його, приспівуючи «болгарської»:

«Чи вам страшно вмирати, Колюго?» — вирвалося питання Ігореві.

«Та чо’, паничу, таже там мені ліпше буде, а тут на земли я ціле житє тівко робив і терпів» — каже філософічно Колюга.

А на прощання Колюга прослезився і просив дати «п'єтку на дзиґари». Більше взяти не хотів, хоч за ту генерально-губернаторську «п’єтку» йому мабуть не пощастить купити багато цигарок.

…Страшна мужицька смерть. Та це здається лиш так у фізичному аспекті. А морально — хіба не легше вмирати Михайлові Колюзі на в’язці соломи, на току, мріючи про «ліпше життя» на тому світі, аніж якомунебудь багачеві освіченому, що не вірить у ніщо й лякається близького небуття?

ФІЛОСОФІЧНИЙ ПРОХІД

Кілька днів не було дощу й сонце присвічує, осіннє, літепле, стежки протряхли — й Ігор вибирається на прохід, останній Лисовицький прохід його — та й сотрудника намовив іти також, бо й йому надокучило сидіти в хаті.

Ідуть на Бручевицю, там стежки сухіші, бо згористо. Осінь, хоч пізня, а гарна тепер, «бабине літо» прийшло, нитки павутиння вітер несе кудись, по горах розноситься дим із картоплинних вогнів. Ніколи так дивно якось, далеко-звучно не лунають пісні пастухів, як у погідні осінні дні.

Ідуть. Отець Ольхівський розказує про часи совєтської окупації:

«І на приходство прийшли, мабуть хотіли взяти закладника за підпільників у селі. Але мене якраз дома не було, а отця Корчина побачили, жахнулися, зовсім не зачіпали його, тільки кажуть — ’Он бальной, бальной…’ — і геть пішли.»

«От, ви — богослов, отче — каже Ігор — то як ви думаєте, чому мій дідусь страждає так перед смертю, він же все життя добрий був, нікого не скривдив?»

В о. Ольхівського готова катехична відповідь: «Може тому він терпить тепер, що добрий був, Господь узяти до себе хоче добру душу, без усяких покут і чистилищ. Хіба ви не чули пословиці: ’Кого Бог любить, того досвідчає’?»

Ігоря не вдоволяє це, на його думку дешеве, пояснення. Легко говорити йому, Ольхівському, бо це ж не його дідусь, і він ніколи не бачив о. Корчина, як він із доброю усмішкою бавив малих внучат чи намагався грати в пінґ-понґ — ще тільки одинадцять років тому. Ігор не хоче бачити дідуся мучеником, таж він не святий якийсь, а звичайний, хоч добрий, чоловік.

«Священик — відказує о. Ольхівський знов же, мов завчену теологічну лекцію, — більше ніж святий. Бо він у тайні Євхаристії заступає самого Христа»…

«Ну, дійсно» — обурюється Ігор — «Я знав священиків зовсім не святих.» І подає приклади того й другого грішного панотця, здебільше целебсів, як і його співрозмовник.

«Священик — чи навіть папа — може бути, як людина, слабкий і грішний. Але ж священна дія його не людьми, а Богом дана й вона — понад людськими осудами й слабостями.»

Далі розмова сходить на загальнішу тему — проблеми світогляду молодого покоління. Молодий духовник — без злости, але з лагідною впертістю, критикує те, що йому не подобається в модерному націоналізмі — аморальність, ненависть, «боротьбу для боротьби». І на диво — Ігор погоджується. Його самого, як і багатьох його сучасників, здавна мучив конфлікт поміж їх глибоко закоріненим християнським світоглядом і вимогами «модерного», від чужих позиченого, волюнтаризму. І врешті перемогла таки в них християнська традиція й віра, особливо ж, коли вони на практиці побачили фашизм:

«Vicisti, Galilee!»

…Виходять на вершок гори-Бручевиці. Тут гарно так! Білий березовий гай, із рештками пожовклого листя, аж світиться в осінньому сонці. Ігореві пригадується, як колись він ходив сюди на прохід із Славцею й Василем Соплинцем. А Соплинець такий тоді закоханий був і співав модний тоді сентиментальний романс про красуню жорстоку, «дочку старого дяка»:

Співав Соплинець дрижачим тенорком, а думав, певне, про свою шіснадцятилітню кралю. Гей, як давно це було, вісімнадцять років тому, уже й Марта має дітей величеньких і Соплинець, кажуть, одружився. І де поділося те їх колишнє кохання? І що залишилося з тодішнього веселого приходського товариства — лиш дідусь із бабцею, тай їм уже недовге життя.

Сумно стає — дарма що навколо лагідно сонечко сяє й летять нитки павутиння й березовий лист на вітрі дріжить — в останній день лисовицького бабиного літа.

ПЕРШИЙ ЛИСТОПАД

На першого листопада в церкві отець Ольхівський править врочисту Богослужбу — перший раз в історії Лисович. Людей найшло — як на Великдень, повна церква й на подвір'ї товпляться.

Після Богослужби обступили з усіх боків Ігоря, розпитують: «Як там на фронті, а як у Києві було? Чи здобудуть німці Кавказ і Сталінґрад — а чи виграють війну вони?» На німців нарікають усі страх — і чого вони прилучили їх назад до Польщі, хай і генерал-губернаторської? А які контингенти здирають! Де ж видано, щоб із такого бідного села аж двадцяти вагонів вимагати? І млини всі конфісковані, лиш ячмінь молоти можна. На щастя, в селі жорна є, то можна часом і білого «осуха» покушати.

Нарікають, але бояться, все таки:

«Вже краще, хай цей чорт лишиться, він не такий страшний, як той другий, червоний. Чи не програють німці над Волгою?»

Ні, каже Ігор, не знає він. Але в самого його і страх і смуток, він не бачить щасливого виходу з цієї війни — і так і сяк.

Він не хоче розчаровувати отих милих лисовичан. Але бачить, що вони й самі скептично дивляться на дальший перебіг війни. Ні, їх не здурять ані німецькі, ані свої ж таки пропагандисти з їх балачками про «німецьку перемогу на всіх фронтах».

І майже всі розмовці Ігореві, особливо ж люди молоді, говорять до нього, так само як Іван Шупак, не діялектом, а літературною мовою.

Ігор бачить, що на очах його міняється епоха. Вмирає старе приходство. І відходить безповоротно в минуле — давнє, традиційне, незмінне село, а на його місце родиться щось нове — може краще?

Тільки журиться Ігор: Чи зможе оте нове — закріпитися серед усесвітньої бурі? Чи потрапить те змінене, культурніше, свідоміше село, без давньої інертної мужицької впертости, поставити спротив наступові чужого, безтрадиційного, ворожого світу?