Лисовичі: хроніка галицького приходства

Помер о. Михайло Корчин незабаром після відвідин Ігоревих, на щастя не дочекався вже другого «визволення» Галичини. Поховали його на новім цвинтарі, на горі Копані, там де колись московські окопи були, і звідки вид далекий простягається на село й на лисовицькі поля. А на гробі поставили височенний дубовий хрест, і досі ще ніхто не зрубав його, ані комсомольці сільські, ані ті люди, що, кажуть, топили зимою в печі старими хрестами цвинтарними, бо дров ні звідки дістати було.

І їмость Марія померла незадовго, вже під совєтською владою. Жила на селі вона в біді великій (хто тоді не бідував!), а смерть мала гарну й легку, до останньої хвилини все тішилася:

«Я вже до мого Михася йду, я вже знов побачу його, може ще нині!»

Похоронили їмость біля того самого високого хреста. Тільки напису на хресті нема ніякого, але люди знають.

А молоді Корчини розсипалися по широкому світі. Єдина сестра, що дома лишилася — Надя — загинула на Сибірі. А всі решта за океаном жиють, благоденствують. Молодші з них уже привикли, американізувалися, а старші ніяк не можуть забути рідного села, все ще розказують старі приходські фолкльорні історії, про слова й учинки колишніх, нині вже постарілих, дітей. І повторюють анекдоти з лисовицького сільського побуту, хоч ніхто вже їх слухати не хоче.

Отець Ольхівський відмовився «підписати православ’я» і поринув у катакомби. Тепер у Львові сидить, щурів ловить, на казенний кошт жиє. А о. Левича — невідомо чого — вбили польські партизани, не вбили, замучили, хоч він ні їм, ні нікому іншому, нічого злого не вчинив у житті.

Івана Щупака вивезли на каторгу, на Сибір, так і не вернувся звідтіля. А до Петра Мудрецького стріляли підпільники вночі, бо «силуваним» головою колгоспу був, багач, тож боявся відмовитися. То його не вбили, а сина малого, що з батьком на лежанці спав, на смерть застрілили.

Василь Грищишин усе господарство віддав на колгосп, а сам у містечко пішов, працювати в Райспоживспілці — ще раз «запанів» під робітниче-селянською владою. Василь Латина у Львові від туберкульози помер, ще за німців. А Дизьо Гірняк під совєтами кар’єру зробив, пропагандистом став, проповідує не біблію тепер, а історичний матеріялізм, а Маркса й Дарвіна знає так, що Господи!

В старому фільварку колгосп тепер, машини на дощі ржавіють. Церкву закрили в 1969 році. А в приходському будинку сільрада примістила була школу, але тепер його зовсім валитимуть, бо старий і дряхлий і хлопчиська понищили.

Отак кінчається епопея Корчинів.

Хтось казав, що людська сім'я — як дерево, зразу росте, розгалужується, міцніє, потім починає сохнути, завмирати й врешті гине, а тільки зелені паростки далі вгору ростуть. «У природі й у людській долі — той самий ритм» — каже американський автор Філіп Рав.

Отак і сім’я Корчинів. Біда тільки, що паростки її геть «розвіялись із вітром» і рости їм довелося на чужій, твердій, неврожайній землі.