Листи до себе

Розділ 3

Дев’ятсот сімдесят днів містечко Хмільник перебувало під німецько-фашистським режимом. Два роки вісім місяців і п’ятнадцять діб хмільничан полонила коричнева пошесть, кожного разу пожираючи все більше і більше людських душ. Скільки страждань, поневірянь, страху винесено старими і малими, чоловіками і жінками — людьми, які до кінця свого життя так і не дізнались: за що?

То полонених червоноармійців стріляють, то стріляють комуністів, активістів, то родичів чи просто сусідів комуністів, комсомольців. То стріляють «великих начальників»: голову артілі, завідуючого базою, начальника пошти, уповноваженого коопспілки, агента по заготівлі коноплі, директора дитячою будинку. Стріляють циган, євреїв, хворих з лікарень; періодично роблять облави, виловлюючи людей для роботи в рейху, спорудженню укріплень, ремонту залізничних колій. Кожна з цих спецоперацій починається і закінчується відстрілом якоїсь там кількості «контингенту». Величезна кількість загиблих цього невеличкого містечка вражає ще й тим, що від безпосереднього вогню між протидіючими сторонами гинула невеличка доля відсотку порівняно з тією кількістю, яка загинула під час наведення «нового порядку» на загарбаних землях третього рейху».

Дивна річ! Чим далі від лінії фронту, тим більше гине людей…

Що то за пекельна закономірність? На теренах колишнього СРСР у мирний час розстріляно, закатовано, замордовано, знищено голодоморами 62–65 мільйонів людей.

У Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. найстрашнішій за всю історію людства, загублено 27 мільйонів радянських людей (з урядових відомостей кінця 80‑х років).

Отож, в перші кілька днів хмільничан (дорослих і дітей) опановувала якась нестримна ейфорія. Гучномовці безупинно віщували, як доблесне радянське військо добиває дурнуватих фашистських вояк. Ми, діти, не встигали з одного мітингу на другий, то на площі біля старого базару, то на розі двох–трьох вуличок, то біля будинку райкому. Промовці (хто з військкомату, хто з райкому партії) так енергійно розмахували руками, викрикували з особливим натхненням такі гарні слова–гасла, так образно розказували про героїчні подвиги, що ми не мали ніякого сумніву, що ті подвиги звершили саме ті, хто зараз розповідає про них. Ми, хлопчаки, щиро жалкували, що кровопролитні бойовиська проходять там, далеко; сподіваючись, що, може, нам повезе, може, з якихось глибоких стратегічних міркувань командування зробить так, що те бойовисько перенесеться сюди, ближче до нас. А вже тоді… і ми свого не пропустимо.

Мітинги відбувались все рідше. Згодом їх зовсім не стало. Якось непомітно кудись ділись промовці, а з ними і наш героїзм.

Та все ж один з тих мітингів, мабуть, останній у нашому містечку, запам`ятався на все життя. Запам’ятався перш за все своїм незвичним настроєм, який був створений промовцем. На перехресті двох вулиць, які виходили з міста: одна — то шлях на Старокостянтинів, друга — на Вінницю, зупинилась грузова машина «полуторка». Немолодий вже військовий з шпалами в петлицях, стоячи на площадці кузова з відкритими бортами, помірним голосом, не жестикулюючи руками, розказував про події, які сталися з ним і його частиною сьогодні, вчора, позавчора. Говорив, що ворог сильний, добре вишколений, що війна буде довгою і тяжкою. І по тому як він себе тримав: не граючи інтонацією, тримаючись однією рукою за передплічний пасок, другою притиснув кашкет до стегна. Відчувалося, що він не тільки знає, про що говорить, а й знає, що слід робити сьогодні, завтра і післязавтра…

Люди підходили й підходили. А командир не мітингував, а наче починав тільки–що розмовляти з тими, котрі щойно влились до гурту, водночас, не гублячи вже зв’язку з тими, що слухали його з початку зібрання.

Ось тут, на цьому місці і в цю годину, в спекотний червневий день, я вперше відчув могильний холодний дух, що йде від слова «війна». Натовп потроху розходився. Спочатку порідшали задні ряди, далі втратилась щільність середніх, все ще нерухомим залишалось кільце передніх — то були хлопчаки. Їх тримало тепер вже не те, що вони чули, а те, що вони бачили… Вантажні машини з причепленими до них гарматами, червоноармійці з багнетами, розміреність в руках, в діях учасників цієї колони. Вражала нас зосередженість і вивіреність їхніх дій. Вони дуже мало говорили. Двоє бійців допомогли «оратору» вдягнути кашкета, злізти з вантажівки. Мабуть, він був поранений, покалічений. Бійці поставили на борт лавки, на яких ми щойно сиділи, зайняли місце самі, по «чотири». Та розміреність та розрахованість їхніх рухів сприймалась нами, як абсолютна впевненість в правоті намірів, думок і вчинків. За якоїсь чверть години дещо розкидана військова частина витягнулась в колону. Куди вони рушили, які у них наміри — залишилось для нас незбагненним.

Після цього у містечку та його околицях почалися такі події, що їхній зміст, черговість, підпорядкованість не могли розтлумачуватись за якоюсь виваженістю, поміркованістю, доцільністю. Отож, і наступні мої спогади про цей період теж не будуть мати звичної системи ні в часі, ні в просторі. Просто розповім про ті спалахи в пам’яті за той час.

Постає в спогадах: довга, довга низка запряжених кіньми спеціальних військових підвід, що тягнуться по Вугринівці дорогою на Порубинці, а далі — невідомо куди: чи через Лозову на Вінницький шлях, чи через Березну на Старокостянтинів. Дивно, адже ці дороги ведуть на Захід, а відступати то мають на Схід! А, може, то просто маневр: звільнити шлях для основних частин, або заплутати ворога незрозумілим для нього напрямом відходу. А що за тим криється, хай сам думає. Довжелезна вервечка отих возів зупинилась на дорозі Вугринівка–Порубинці. Коні, пітні та схудлі, намагаються дотягнутись губами до листя бузку, придорожніх реп`яхів, розчавленої копитами травички. Зголоднілі, виснажені, вони подовгу фуркають в піднесену у відрах воду. Втягнувши в себе вологу, роблять перерву: обмахуються хвостами від ґедзів, переступають з ноги на ногу, різко закидаючи головою та струшуючи всім корпусом. Червоноармійці, що сидять на тих візках, похмурі, знесилені і брудні. Пилюка зробила їх всіх сивими і схожими один на одного. Вони якісь потухлі й байдужі. Кидається в очі їхня розхристаність, збиті черевики, брудні обмотки, що мають бути халявами вимріяних чобіт; якісь, зовсім недоречні «пілотки», що ніяк не прикривають вистрижені голови. «Гімнастерки» вже давно втратили свій колір, а скручені комірці не закривають брудної шиї. Брезентовий ремінець штанів «галіфе» зовсім не пасує до чоловічої статі, що іменується «червоноармієць». Зовнішній вигляд отих «захисників вітчизни» до того непривабливий, що не дає ніякої надії на їхню спроможність щось заподіяти насуваючомусь лихові.

Таким я побачив військовий підрозділ, що продирався з останніх сил кудись чогось. Я з цікавістю оглядав те «військо», що понуро витягнулось вздовж правої сторони сільської дороги. Та мої оглядини перервав червоноармієць, який сидів на ближньому возі, звісивши ноги додолу.

— Мальчик, подойди сюда.

Я охоче підійшов, готовий чимось прислужитись.

— Тебе тетрадей не нужно? Вот посмотри. Может кусочек хлебца не пожалеешь, так я тебе дам целую пачку.

Зануривши руку у якийсь мішечок, що лежав на возі, він дістав з нього з десяток загальних зошитів у коленкорових палітурках.

— Посмотри, чудесные тетради. Скажи маме.

Зошити були справді «чудесные». Тверді палітурки, сто листків крейдяного паперу, розлінованого жировою червоною лінією для полів, з чітким інтервалом рядків. Та найбільше вразило те, що аркуші були пронумеровані і, до того ж, у зошиті була вклеєна кольорова вузенька стрічечка, що давало змогу швидко, не псуючи листків, знайти потрібну сторінку. Такого я ще не бачив. Добило ще й те, що на форзаці обкладинки було щось надруковано. На той час, вже знаючи латинський шрифт, я прочитав «Riga»[27]. Випустити з рук такий скарб я вже не зміг. Забігши до хати, захлинаючись словами, я сяк-так розповів мамі, який–то з мене спритний гендляр: за окраєць хліба можна виміняти паку таких зошитів! І вже зовсім незаперечним аргументом було оте слово «Riga», в яке я тикав пальцем і яке мало переконати маму, що ґешефт вартий того, щоб ним зайнятись.

Та мама якось не зважила на те моє захоплення вигідним торгом. Вона просто сказала:

— Піди–но поклич того червоноармійця…. Ні, почекай. Я сама вийду.

Запросивши до двору трьох «захисників», мама злила їм з кухля води, дала витертись грубим рушником і запросила до хати. Їли мовчки. Вийнята з печі страва в горщику та казанці була ще гаряча. Мама хоч і не припрошувала «столовників», та уважно слідкувала: вчасно підливала черпаком, міняла тарілки, нарізала хліба.

Хоч був я не голодний, але охоче би посидів поруч з цими дорослими, справжнісінькими бійцями. Щось мене стримувало та й мама нічого не казала.

Зате втішався думкою: як-то буду розказувати своїм друзям, що у нас в хаті були червоноармійці; обідали, говорили зі мною і таке, і ще щось, що мало значно підняти мій авторитет. Я вже бачив, як мене слухають, і як поважають мої босоногі «однополчани».

Вичерпавши тарілки та не залишаючи кусенів, хлопці одночасно встали з-за столу, подякували «хозяюшке».

Мама, витираючи кінцем хустини щось біля очей, проговорила: «Заждіть–но». А мені: «Дістань–но тлумак».

За кілька днів після початку війни містечко зажило досить незвичним життям. Я ще буду мати нагоду розповісти про окремі прояви тих «незвичностей». А зараз, щоб не загубитись на стежці, якою ішов по оті зошити, скажу (як це прийнято нині говорити) — у місті почався «цивілізований грабіж». Яка різниця між «цивілізованим» грабунком і «диким», то теж дізнаємось свого часу.

Ось один сусід (хат за шість від нашого обійстя) привіз у свій двір сотні три–чотири плетених кошиків, другий — дві бочки гасу, третій — цілий віз невичинених сирих шкір: свинячих, коров`ячих та конячих. Наш сусід, Максим Герега (жив в тій же хаті, що й ми, але вхід з другої сторони), завідував млином. То він привіз дві підводи муки. Перед тим, як заїхати у свій двір, скинув по одному–два мішки сусідам. Тобто, хто коло чого крутився, за що відповідав, те й тягнув — «не пропадати ж добру». Перепало й нам.

Стала мама до печі, замісила тісто і почала пекти «пляцики». Це такі собі хлібці, розміром з долоню. Були вони прісні, твердуваті та ще й підсушені. Так що могли зберігатись досить тривалий час. То робилось на всяк випадок, або як говорили: «мало чого». Напекла мама таких пляциків два тлумаки. Заховала під піл (дерев’яне ліжко з твердим настилом, що ставилось біля печі).

Витягнув я з-під полу тлумак, підсунув до мами, а вона:

— Візьміть, хлопці, ще пригодиться. Дорога довга. Дай вам Бог побачитись з мамою.

Коли я з тими хлопцями вийшов на дорогу, то помітив, як порідшала колона. Тільки де–не–де коней обходили постаті в блідо-зелених гімнастерках. А де ж усі? Та все з`ясувалось. Проходячи вулицею, я помітив купку червоноармійців в дворі у Володі Пугача, а потім у Володі Снісачука, були вони і в Коляди–молодшого і в Коляди–старшого, виходили з двору Тищенків, чути було голоси у дворі Гороховських.

Тепер мені важко сказати, що було раніше, що пізніше. Особливо тоді, коли подій було дуже багато, а час був надто короткий. Отож, не можу бути впевненим, що було раніш: чи кінний обоз повз нашу вулицю, чи колона машин в дворі моєї школи. Ну, а раз машини, то через якусь мить вони були «обсипані» з усіх сторін дітлахами з Верхньої і нижньої Вугринівки, з Порубенець, з самого міста. Вся площадка в центрі саду (де мене приймали — не приймали в піонери) була заставлена машинами. Тут стояли пофарбовані в зелене: автобус, якихось дві будки та ще чотири чи п’ять вантажівок, багаж яких був старанно вкритий брезентом. Військових було мало. Форма їхня була досить свіжою, вона ще не вицвіла. Може й тому самі її власники виглядали бадьорішими. В петлицях у них світилися переважно «секелі» та «кубики»[28].

Надходив вечір. Один із тих, що був із «секелями», крикнув:

— Пацаны! Ану, в колонну по–одному становись! Провидіння змилувалось над нами. Нарешті, командир Червоної Армії! Без усіляких там сюсюкань на повному серйозі розмовляє з нами! Вмить вишикувалась колона та ще й за зростом.

— По–одному, дистанция от первого два шага.

Кожному, хто підходив до вантажівки, на витягнуті руки клався оберемок ковбаси. Так-так. Кожному клалось на руки десять-п`ятнадцять полін ковбаси. Кожне «поліно» десь сорок-п`ятдесят сантиметрів довжиною.

Розвантаження відбувалось чітко і, десь за годину, все навколо було «завалено» ковбасою. Батьки, перегукуючись з сусідами через тин, виказували один одному, які у них господарські діти.

На другий день якось так трапилось, що я прокинувся раненько і зразу побіг до школи. В садку не було жодної машини. Не було нікого ні з дорослих, ні з дітей. Дійшовши до воріт (зі сторони церкви), я був здивований неймовірним видовищем: частина дороги була засипана червоними тридцятками[29]. Їх було так багато, що я ходив по них наче по листю пізньої осені. Хоч кожен з тих папірців важив ще кілька днів тому майже півмісячної заробітньої плати пересічного робітника, тепер я жодного разу не нагнувся, щоб підняти хоч одного папірця. Підкинувши ногою кілька разів те строкате листя, я понуро поплівся додому.

На якийсь час у місті було тихо. Проте, це так здавалося на перший погляд. Хоч не було звичного ранішнього гаміру обивателів, які пораються в дворі, йдуть на роботу; кудись дівся базарчик у старому місті, не відкривалися крамнички, не «пухкала» парова машина в артілі «Червоний металіст», та кожна оселя жила своїм, тепер дуже уособленим, життям.

Перш за все, в кожному дворі заклопотані були тим, щоб приховати все, що мало якусь цінність: куди діти кожуха, як приховати хромові чоботи, десь притулити велику шерстяну хустку і таке інше. Хто тикав на горищі, хто ховав у клуні між цівками, хто маскував у глибині колишньої криниці.

Не знаю, чи то діти взнавали від дорослих, а швидше дорослі взнавали від нас, підлітків: куди, хто і що заховав.

Як би там не було, моя мама теж вирішила приховати наше добро. Склавши у фібровий чемодан якісь спідниці, сорочки, куски сатину та маркізету і ще щось, вона зав’язала той чемодан мотузкою; завдала мені на плечі і наказала занести це до тьоті Броні, яка жила у селі за п`ять кілометрів від нас. Йшов зі мною й дядько Дмитро, батько Володі, наш сусід. У нього багаж був значно більший, ніж мій. Як я зрозумів, між моєю мамою і сусідами відбувся якийсь обмін послугами. Дмитро Пугач викопав у себе в дворі за хатою глибокий льох, перекрив його хрест–на–хрест досить товстими гиляками з осокора та верби, затенькував бур`яном і засипав все це зверху землею, що залишилась після викопаної ями. Та споруда мала бути сховищем на випадок бомбування міста ворожими літаками, або артилерійськими гарматами. Моїй мамі було сказано, що вона може разом зі мною розраховувати на місце у тому сховищі. Мабуть, і мама, у відповідь на це, запропонувала сусідам скористатися схованкою у своєї сестри.

Та ось ми вдвох йдемо в село навпростець, через городи і стрільбище виходимо на шлях біля самої Вербівки. Далі починалася досить горбиста місцевість. Саме в першому від дороги пагорбку Вербівський колгосп для своїх потреб розробив глиняний кар’єр. Там була дуже добра глина, її було багато. З навколишніх сіл люди потягнулись по глину. Колгоспне керівництво зорієнтувалось, що з того можна мати певний зиск і поставило на виїзді з гірки сторожа.

Тепер: набрав теліжку глини — маєш заплатити десять копійок, набрав воза — плати карбованця, накидав грузову машину — три карбованці.

Коли ми з дядьком Дмитром підійшли до того глинища, то я став очевидцем досить цікавого видовища, суть якого збагнув у повній мірі вже через багато років.

На в’їзді до кар’єру стояв танк. Чого він там опинився, можна було здогадуватись (то була рокадна дорога до однієї з головних магістралей Захід–Схід). Поруч з танком, на колінах, стояв на землі танкіст. Біля його ніг лежали якісь замазюкані залізяки, земля поруч них теж була вкрита мастилом. По всьому було видно, що танкіст вже втратив надію заладнати ті залізяки, бо брав він в руку то одну, то другу, та оглянувши зі всіх сторін, недбало кидав на землю. Чорний комбінезон був нещадно вже поплямований мастилом, шолом зсунувся аж на потилицю. Тільки-но ми підійшли, як танкіст попросив у дядька Дмитра закурити. Той витяг торбинку з тютюном, скрутив самокрутку, добре послинивши краєць паперу, і ткнув в губи танкісту. Той жадібно кілька раз потягнув, руками взяти йому ту цигарку нічого було й думати. Та й все лице танкіста заплямоване масним брудом. В глибині кар’єру, біля стрімкого бурта, якийсь дядько накидував на віз, запряжений конем, глину. Поруч з вантажником стояв сторож досить немічної статури з ціпком в руках. Щось вони там кричали один одному. Більше сторож кричав, а візник кидав глину. Ми ще не розібрали, що то у них за розмова. Накидавши кучугуру глини, візник вйокнув коневі, та добре вперіщивши його батогом, рвучко почвалав на виїзд з глинища.

Колгоспний сторож з останніх сил, захлинаючись своїми ж словами, почав хапатись руками то за вуздечку коня, то за посторонки, то за люшню воза, аби зупинити цей грабіж серед білого дня. Сили були надто нерівні. Було добре видно, що сторож дуже немічний, помітно кульгає, намагається не випустити з рук ціпка, без якого він стане взагалі безпорадним. Візник же — здоровило, йшов рівно, мовчки і напролом, тримаючись однією рукою за торсину воза, а другою хльоскав віжками по крупу конячини.

Лише коли вони наблизились до нас на десяток–півтора кроків, нам стало зрозумілим, що то між ними діється. Сторож все кричав, що той має заплатити за глину один карбованець, що то гроші не йому — сторожеві, а колгоспу, що глинище на колгоспній землі, що він не просто сторож, а офіційна особа і що він несе відповідальність за все те, що діється в кар`єрі. Так вони, борсаючись, вже трохи минули нас. Спочатку ні танкіст, ні дядько Дмитро ніяк не зважали на те, що відбувалося на їхніх очах. Я ж не міг второпати до чого сторожеві той один «рубель», коли за півтора кілометри звідси, у дворі школи, цілий кагат грошей, яких ніхто не думає підняти, хоч одного червоного папірця! Тут же: чому оте здоровило так ганебно поводиться з немічною людиною — не дасть йому одного! карбованця? Нарешті танкіст вигукнув:

— Брось, старик! За мной уже полтысячи километров оставленной земли?

Втрутився й дядько Дмитро: «Чуєш. Федір! Відпусти віжки. Дай Карпові рубля, людина на роботі».

Перекинувся ще кількома словами з танкістом:

— Мои ребята пошли в деревню. Может чего разживутся. У вас погрызть чего–нибудь нету?

Відказавши танкісту, що у нас з собою нічого такого немає, дядько Дмитро закинув на плечі величезний тлумак, підсобив мені чемодан і пішли тим шляхом, яким я так багато сходив. Дорога та, обсаджена чотирма рядами віковічних лип, йшла і йшла нам під ноги, наче запрошувала до вічної ходи кудись…

В селі, у тьоті, все було звичним для мене. У них на городі теж було викопано щось подібне на сховище, правда без критого верху. Така собі звичайна траншея, яких я досхочу надивився на стрільбищі.

Тут, у селі, я миттю оволодів місцевими «стригунцями», добре пам’ятаючи, скільки разів був ними битий. Я вже казав, що ні в якому разі не можна давати їм згуртуватись. Будь-який об’єднаний гурт був об`єктивно проти мене. Знову ж таки по принципу: я — чужий, вони — свої.

Головне — не залишати їх самих. Ось я і переходив з однієї компанії до другої, кожного разу викликаючи цікавість до себе якимсь випадком; новиною, іграшкою і таке інше. Постійно потрібно було доводити, як легко вдається кинути камінець через весь ставочок: як легко мені видряпатись на височенне дерево, що знизу не мало ні сучка, ні гілочки: як легко долаю «навимашки» ковбаню нашої річки. Тобто, треба було тримати себе весь час у напрузі.

Над селом висіла «рама»: такий собі німецький розвідувальний літак, що в побудові своїй мав два хвости, з`єднані в кінці елеронів поперечиною. Два паралельних хвости, верхня основа яких — крила літака, нижня — згадана вже поперечина, разом периметром своїм нагадували правильний прямокутник. Саме за таких ознак літак прозвали «рамою».

В певну годину над селом зависала «рама». Кажу «висіла», «зависала» тому що літак мав малу швидкість. Він поволі кружляв над селом та довкола, але складалось враження, що він взагалі не рухається, а висить. По ньому нещадно лупили зенітки, строчили кулемети, здіймаючи навколо нього безліч хмаринок біло–жовтуватого кольору, а він все висів і висів, нудно гуркочучи двигунами. Зенітні батареї стояли десь далеко від села, бо і пострілів ми не чули, а ось розрив снарядів навколо літака ми чули і, головне, бачили. Чи то «рама» була надто високо і снаряди не досягали її, чи може захищена була так, що ті постріли були їй ні до чого, але «рама», повисівши в небі якусь годину, летіла із своїм здобутком до себе, щоб потім, заправившись, зависнути знову в безхмарному небі, і так кілька днів. Люди вже наперед вгадували, коли прилетить та «рама». І точно! Хвилина в хвилину, в небі розкочувався нудотний звук «рами».

Казали люди, що той німецький розвідувальник слідкував за перехрестям доріг, яке було кілометрів за двадцять від села. Мабуть, там було якесь пересування військових…

Дещо збуджене такою нагодою, село потроху заспокоїлось, послабилась і наша увага. Знайшовся не менш цікавий об’єкт — колгоспна пасіка. Розташована в центрі села, на вигоні, захищена плетеною з вербового гілля огорожею, пасіка шанобливо обходилася перехожими, а ми, діти, ніколи в думці не мали, що то можна якось туди зайти, або хоч заглянути. З усіх сторін, впритул до пасіки, підступали сади. З ранку до вечора в тих садках гуділи бджоли, несучи з усієї округи черешневий, яблуневий, вишневий нектар. Проходили перші літні дні. Трудівниці минали садки і летіли далі в поле на гречку, до шляху на липи, на луг, застелений різнобарвним цвітом.

Граючи у садку з хлопчаками «у ножика» (садиба належала Лавринюкам, в яких родина тьоті Броні наймала кімнату), ми почули голос:

— Ану, голоштаньки! Повитирайте носи і бігом до стебника.

Над вербовим плотом пасіки нависала голова діла Охріма. Картина була класична — тобто така, яку я бачив вже не раз і на малюнках, і в дійсності: солом’яний широкополий капелюх, кущаві темні брови, з-під яких випромінювався довірливий погляд не бляклих очей, розкішні сиві вуса, тверді, ще не запалі губи, старанно виголене підборіддя. А під ним біла полотняна сорочка.

Ніхто з нас вже нічого не перепитував, всі добре знали, що слід робити. Підхопившись в одну мить, промайнули двором, далі попід церкву і… ми вже біля перелазу. На пасіку не ввійшли, терпляче очікуючи, поки дід Охрім не підійде і сам не проведе нас. Не гаячись, пасічник завів нас до бджільника. Тут була приємна прохолода, в глибині було видно декілька розкритих вуликів, але не було чути щонайменшого дзижчання бджіл. Поруч з ослоном, на якому ми зручно всілись наче горобці на дроті, стояло дві чи три дерев`яні діжки. Витягнувши корок, дідусь, спритно підставляючи поливані квартки, націдив в кожну пахучого і свіжого меду.

Того ж таки дня ми допомагали дідусю Охріму підносити рамки, крутити сепараторну ручку, ходили до криниці по воду, виносили з бджільника (у нас казали — стебник) солом`яні мати, якими на зиму вкривають вулики.

А вже надвечір потягнулись до стебника один за одним дорослі — чомусь тільки жінки. Прийшла Текля Лавренючка, витягла з під фартуха дзбанок, підставила до діжки та й пішла з повним. Прибігла Нюська Боровичка з бутликом, за нею Домка Жебрівська з чугуном, Катерина Дійна з двома глечиками, дідусь Охрім справляв усіх, нічого не промовляючи. Ось уже й другу діжку прийшлось нахиляти… Відчувалось, що добро втратило свою ціну і людина, хоче позбутись його. Може тому і нам не хотілось більше пити того, першого збору меду.

Вночі пройшов сильний дощ. Захмарене вранішнє небо нахилилось мало не до верхівок тополів. Почулися десь далеко зрідка постріли гармати. Вже трохи ближче, у молодій посадці, що піднялася на пагорбі за селом, затріскали рушниці. Та невдовзі все затихло, так же раптово, як і почалося, імла потроху розсіювалася, хмари піднялися, хоч залишались важкими і чорними. Раптом по кутку прокотилось:

— Німці!

Нічого не чути, нікого не видно. Кущі, бур’яни, дерева, огорожі, хати не давали ніякої змоги щось побачити. Майнула думка і… я вже на самій верхівці старої височенної черешні. В цей час з нашого двору почувся лемент:

— Ой, люди добрі! Та чи ви бачили таке? За що ж така кара Господня?

То моя бабуся, вгледівши онука так високо в небі, закликала всіх святих на допомогу. Витягнувши з паркану добрячого костура та підступивши ближче до стовбура черешні, промовила:

— Ти ще довго, шибенику, будеш знущатись наді мною?

Який сором від людей! А, ну, злазь негайно!

Та почала поволі наближатись до тих, хто залишився внизу, забезпечуючи прикриття «розвідника», що видряпався на дерево. Так чи не так, а я скористався тим, що «прикриття» відволікло увагу бабці, і спритно шурнув додому.

Німців все не було. Земля після нічного дощу розкисала, дорога «засвітилася» калюжами. Намагання хоч щось взнати від дорослих були марними — вони відмовчувались, а це ще більше збуджувало нашу цікавість: раз мовчать, то, напевно, щось знають…

Опинившись на містку, почали роздивлятись. Наліво від села дорога йшла вгору, щезаючи за перекатом пагорбу, направо — теж дорога йшла вгору, долаючи такий же високий пагорб.

За нами було село. Потупцювавшись трохи на місточку, ми помітили далеко в полі кількох вершників. Спочатку не можна було розібрати, куди вони рухаються. Та згодом зрозуміли — в нашу сторону. Коли ж ті ще наблизились, то було видно, що вони скрутили трохи вправо від нас і прямують до вершини пагорба, через який пролягає дорога на село.

Вершники були чужими, не наші. Блискучі чорні плащі повністю закривали уніформу військових. А от пілотки на їх головах були не зелені, а сірі. Таких ми ще не бачили. Захолодили нам скроні й оті плащі, їхня незвичність. Тих же два вершники показували руками щось один одному в напрямку села, не звертаючи ніякої уваги на нас. Лише, коли один з них, потягнувши повід на себе, розвернувся конем на місці і, наче, потягнув за собою тих двох — всі вони наблизились до нас і той перший, показав на нас короткою нагайкою, щось пробелькотівши заднім.

За хвилину вони були вже у підніжжя пагорба, прямуючи в ту ж сторону, звідки прийшли.

Ми теж розвернулись і чвалом попрямували в село кожен до своєї оселі. Кожному з нас по–своему відклалась у пам`яті та перша зустріч з німцями, з чужинцями.

На село опускався вечір. Покрутившись у дворі попід вікнами, зайшов у хату. Тут, у кімнаті, було вже зовсім темно. Тонесеньке полум’я свічки, що горіла в кутку під образами, ще більше позначало темноту трьох інших кутків. Бабця стоячи на колінах, скрушно, промовляла молитву, благала Бога простити їй гріхи, захистити рідних та близьких і послати людям мир та спокій. Коли я заходив у кімнату, а бабця молилась — не можна було швендяти туди-сюди, грюкати чимось, розмовляти вголос і т.ін. Та на цей раз я почув в мережеві слів молитви таке з уст бабці, що аж закляк. Бабця просила Господа, щоб він захистив людей від ката Сталіна (!), від убивці Гітлера.

Той стан, в якому були мешканці села, не можна було ніяк оприділити. Кудись ділась сільрада, ніхто нікому нічого не наказував. Люди не йшли на роботу до колгоспу.

Тим часом, Виговським було вирішено, що мені потрібно йти на Вугринівку до мами. Бабця і тьотя були дуже стривожені тим, що не знали як там моя мама. Наказавши все, про що вважали за потрібне, вони «командирували» мене додому.

Та не судилося мені прийти додому вчасно. По дорозі до містечка, вже на самому схилі, набрів я на ДЗОТ (довготривала залізобетонна вогнева точка).

Прямо з-під землі висунулась здоровенна «голова», зверху покрита зеленувато–бурим плішивим волоссям (викладений трав’яний дерн). Скроні змертвіло–сірі (то бічні стінки укріплення з бетону). Як і мало бути, в голові були очі (продовгуваті вузькі отвори — амбразури). Добре викреслений ніс — вертикальне ребро, що утворилося на стику двох скошених стінок — вилиць). За вуха сприймались все ті ж самі скоси землі, з яких висовувалась голова. Обличчя творіння спереду було досить відкрите: високий лоб, глибокі очі…, а вже трохи нижче, то все більше лице закривалось наче башликом, а вже рила носу зовсім занурені в землю.

Вхід до «голови» був з потилиці. Треба було пройти кілька метрів глибокою траншеєю - і попадеш до дверей, які геть були замасковані вже тому, що знаходились нижче рівня землі. Двері до ДЗОТу — то перше, що вразило мене: вони були відкриті навстіж, тому було видно їх товщину. Залізні, з трьома кликами–засовами, кожен з яких защімлював одвірок при допомозі штурвального колеса, всі три яких були змонтовані на внутрішній стіні дверей. Не зважаючи на свою масивність (товщина їхня мало не півметра), двері досить легко «ходили» на завісах, дуже хитро вмонтованих в їхнє нутро. Невеличкі сіни - і знову ж такі самі двері, і теж відкриті навстіж. Ще пару кроків - і я вже всередині «голови». Тільки тут я побачив всю могутність цієї споруди. З амбразур–очей били два пучки денного світла і добре було видно, що стінки ДЗОТу в тих самих амбразурах ще товстіші за сталеві двері. Саме приміщення було досить просторим. У вікнах–амбразурах трохи нижче нижньої площини, наче на підвіконні, було встановлено кулемети. Закріплені на турелях, кулемети легко повертались ліворуч–праворуч, наскільки дозволяв сегмент отвору–амбразури. Підклавши під ноги ящик з кулеметною стрічкою, я досхочу натішився тим, що вчепився в кулеметні ручки, «вицілював» липи над дорогою, казарми військового містечка, телеграфні стовпи, що крокували полем кудись за обрій.

У двох закамарках була сила-силенна усякого військового спорядження. Найбільше запам’ятались стоси ящиків з кулеметними стрічками, купка протигазів та ще якісь скриньки, які я не міг відкрити. Проте, зацікавившись невеличкими коробочками, схожими на шкільний пенал, я таки відкрив деякі з них.

Там лежали звичайнісінькі запали чи то для мін, чи то для гармат.

Обережно висипав із пеналів запали, поклав ті кілька скриньок[30] у випорожнений мною брезентовий мішечок для протигазу, перекинув через плече і попрямував додому.

Поспішаючи, я помітив, що між казармами військового містечка метушаться якісь люди. Деякі з них виходили вже на дорогу, маючи на плечах здоровенні тлумаки; інші нишпорили від однієї будівлі до другої.

Як я потім уторопав, то була друга ступінь грабежу — тепер уже «дикого». Та про це теж трохи пізніше зможу розповісти докладніше, бо сам був його учасником.

…Прибіг в хату і ще з порогу заволав:

— А я німців бачив!

Метнулась до дверей мама, причинила їх та, огорнувши мене руками, з видихом проговорила:

— Тихо синку! Ти нікому не казав?

Того вечора мама вже не випустила мене на вулицю. На другий день, виконавши кілька нескладних доручень мами, я трохи загальмував її пильність. Це дало мені змогу покрутитись біля хати у дворі, зайти до сусідів–товаришів.

Минувши Вугринівський міст, за якихось п`ять хвилин я вже був у центрі. Навкруги невеликої площі, яку огортали крамниці, установи, метушилися вкрай заклопотані місцеві жителі та селяни з навколишніх сіл. Все, що можна було винести з отих установ, вигорнути з крамниць, зняти з горищ, витягнути з підвалів, було зроблено вчора.

А сьогодні так, «підмітали». Хтось котив по бруківці залізну бочку з чимось, хтось навантажив свою теліжку чавунними дверцятами для піддувала. Дядько, з випущеною сорочкою, зачепив дротом величезну балію, запаковану кастрюлями, прасками, косами і тягнув цей дредноут через місто. Жінки, хлопці, дівчата, хто з кошиком, хто з торбою, хто з корзиною щось вихоплювали, щось запихали, щось замотували. Ніде нічого не було замкнене, накрите, заховане. Всі двері навстіж, вікна побиті, ляди зірвані.

У нещодавно побудованому універмазі, полиці були голі та на підлозі чого тільки не було…

Запам`ятались пакети–конвертики з синькою. Ніхто тих пакетиків не брав, не взяв і я. А даремно. Через рік на синьку був величезний попит: фарбувати полотно та ще чимало застосування мала та синька.

Будинок за будинком. Дійшов до пошти, то вже нове місто. Тут теж Мамай вже пройшов. Звідусюди звисали обірвані шнури, роззявлені з’єднання клем, мідні штирки контактів. Абонентський щит дивився на мене розбитими скельцями приладів. Звернув увагу на відкриті дверці вмурованої в стіну скриньки. Потягнув за дверцята — скринька захиталась. Не вмурована, а просто вставлена в нішу. Витягнув, обдивився. Майстерно зроблена з фанери скринька, розміром з невеличкий чемоданчик, сподобалась. З нею прийшов додому. Та не дало мені те спокою. Весь час повертався до думки:

«Треба піти у військове містечко, там цікавіше».

Через город, а потім леваду, вийшов з тилу на військове містечко. Забіг у казарму двоповерхову довгу споруду з червоної цегли. Незважаючи на те, що по всьому помешканні не було ніяких закапелків, поперечних стін, а весь простір казарми проглядувався одним поглядом з кінця в кінець. Казарма була наче виголена: голі каркаси двоповерхових металевих ліжок, голі стіни та відлуння від скрипіння віконної рами. Звідти я пішов до підсобних приміщень господарчої частини містечка, до складів. Там помітив з десяток стосів гарних зелених ящиків. Світла в цій коморі було мало.

Підкладаючи раз–за–разом під ящик якийсь уламок дошки, зумів перекантувати його тим важелем до порога.

В середині ящика, впритул один до одного, лежало десять маленьких ящичків, кожен розміром в однокілограмову пачку солі. Вони теж були дерев’яні і пофарбовані в чорний колір.

В ящичку, зручно вмостившись, лежало десять коробочок з цупкого картону. Розчепивши верхні стулки ящичка, витягнув якийсь пакетик з промасленого сірого паперу. Таких пакетиків, трохи більших за сірникову коробку, було десять. Поквапливо розгорнув — на долоні, виблискуючи, лежали цвяхи. Металеві чотиригранні цвяхи. Їхнє призначення було мені добре відоме. Цвяхи не мали головки і були виготовлені «на конус». Такими цвяхами підковували коней: прибивали до кінських копит підкови. Кожна підкова прибивається п’ятьма цвяхами. В кожному пакетику було двадцять ухналів[31].

На тому грабування мною державного майна закінчилось.

Через півстоліття, маючи намір звіритись з кимось своїми спогадами про ті дуже пам’ятні червнево–липневі дні сорок першого, я запитав свого товариша[32], як йому врізалась в пам’ять та картина наступу–відступу.

— А як? Наші тихенько пішли, німці тихенько прийшли. І хоч окремі епізоди вказують на те, що підготовка до оборони все ж таки була, проте якогось дієвого практичного значення вона не мала.

Скажу хоч би про згадувані вже ДОТи. Я вже описав, що собою являла «довготривала вогнева точка». Так от таких ДОТів в самому містечку та на його околицях вздовж правого берега Бугу я знав біля двох десятків. Йшли вони в два ряди. Кожен розміщений був на якомусь узгірку, пагорбі. Деякі були хитро замасковані клунею, хлівом, а то і хатою, тобто, до пори до часу такий ДОТ був захований всередині селянської будівлі.

Укріплення йшли по високому правому березі річки. Лівий берег був пологий, безлісий, з безкінечними левадами, лугами, полями.

Але наступаючий ворог зайшов…

Тут вже не раз згадувалось про військове містечко, яке завжди було зайняте якоюсь військовою частиною. На моїй пам’яті постає то кавалерійський полк, то танковий. З листопада 1939‑го по травень 1941‑го в Хмільнику дислокувався — 680‑й стрілецький полк 169-ї стрілецької дивізії.

10 травня 1941 року, тобто, за півтора місяці до початку війни, полк було виведено з Хмільника. Залишився в військовому містечку лише невеличкий підрозділ для охорони. Треба сказати, що військове містечко було дуже добре побудоване: кілька великих казарм для рядового складу, двоповерховий будинок штабу, столова, лазарет, конюшні, ангари, склади і ще багато різних будівель. Всі інші війська лише «проходили» через Хмільник. Мобілізація проходила так, що майже всі чоловіки (як молоді, так і старші) залишились при своїх домівках. Абсолютна більшість їх була вибита вже в кінці війни, коли місто було звільнено від окупантів, а уцілілі чоловіки влились в ряди наступаючої Радянської Армії.

З перших літніх днів 1941 року над Україною, обширами її степів, лісів і водних плес загриміли небачені бої. Наші війська, відчайдушно обороняючись, відступали, віддавали ворогові міста й села. Маловіри втрачали надію. Патріоти ж, наче гартована сталь, накопичували сили й готували окупантам жорстоку поразку.

Десть з-під Кожухова била німецька артилерійська батарея. Схоже — далекобійна. Снаряди через рівні проміжки часу раз–у–раз перелітали через місто, своєрідно шваргочучи[33], і падали в чистому полі аж біля Митника. За секунду–дві до нас долітали звуки вибухів снарядів. Ми швидко звикли до тієї німецької стрілянини і безпомилково визначали: коли почнуть гармати ревти, скільки зроблять пострілів і коли закінчать.

Одного дня, коли сонце вже наблизилось до обрію і здавалось, що день закінчиться без всяких пригод, над містом, на очах всього люду з`явилось два літаки. Один великий з п’ятикутними зірками на крилах та на хвості, летів низько і поволі. Лінія його польоту була прямою: із Заходу на Схід. Цей літак не робив жодних маневрів. Другий літак — невеличкий, з хрестами, метушився навколо великого то вверх, то вниз, то заскоче з одного боку, то з другого, раз–у–раз постукуючи кулеметними короткими чергами. Короткими попереджуючими кулеметними чергами німець хотів змусити літак повернути назад і змусити приземлитись радянських пілотів на зайнятій фашистами території. Але вони вперто дотримувались курсу — на Схід. Ніякого поєдинку в небі не було. Всі, хто спостерігав ту карусель, хотіли, якось допомогти швидкому літаку. Та не знали чим допомогти. Хотілося крикнути, щоб льотчики ще нижче опустились, може, тоді їх не дістане цей маленький в`юнкий хижак. За хвилину потужний однотонний звук двигунів радянського літака віддалився і зник, чувся ще трохи довше звук фашистського літака.

Про те, що наближається лиха година, неминуче вказувала евакуація деякої частини жителів містечка. В основному, та невеличка частина була з єврейської громади, та й та, що евакуювалась на Схід, вирізнялась ще від інших своїм становищем: директор школи, працівник райвиконкому, керівник якоїсь артілі, установи тощо. Не змогли, або не захотіли евакуюватись деякі члени комуністичної партії, комсомольці, громадські активісти. Деякі з тих, що взяли курс на Схід, з’явились у своїх домівках за якихось кілька днів після приходу німців. Мабуть, не зуміли знайти дороги…

Мобілізували на війну й дядька Яна. Прийшов він додому у Війтівці ранньою весною вже сорок другого року. Поранений. Розказував, що дуже тяжко хворів, хоч рана була легка і швидко загоїлась. Виходила його добра російська родина з глухого села Брянщини.

Чимало мобілізованих у перші дні війни поприходили додому вже через місяць–півтора. Доходили різні чутки щодо їхнього повернення: хто з полону німецького втік, хто до місця призначення не дійшов, у кого частина, в якій служив, була розбита німцями. Дехто визначився з самого початку: не шукати на свою голову гарячого місця, а пересидіти хоч в холодному, зате надійному. Поки що місцева влада була на місці, навіть намагалася організувати пошуки диверсантів, шпигунів, саботажників і ще різного роду ворогів радянської влади. Всі ці люди були винні ще до того, як хтось із місцевих оперуповноважених намагався довести їхню вину.

Таких затримували, оточували вартою і допитували, допитували, аж поки самим допитувачам не доводилось кудись тікати, евакуюватись, переховуватись. І вони, врешті-решт, самі опинялись в ролі тих, яких затримували, оточували вартою і допитували, допитували…

Щоб добряче дошкулити ворогові та не дати змоги задарма скористатись здобутками соціалістичної власності, було вирішено випустити воду з Будківського ставка, спалити житлові корпуси військового містечка, вилити з чанів маслозаводу всю сировину у річку. Ще ходили чутки, що на чавунно–ливарному в печах зробили «козла», а на птахофермі побили всі яйця. Більше важливих об`єктів для знищення в Хмільнику просто не було. Досить того, що й ті, про які я згадав, завдали людям чимало клопоту в зв`язку з їхньою ліквідацією. Як тільки-но зійшла вода в ставку, то й старі, й молоді кинулись збирати рибу, що залишилась в ковбаньках, а то просто в намулі, що вкривав усе дно ставу. Хто в кошик, хто у відро, хто в пелену, а ми, хлопчаки — за пазуху. Напихали ту сріблясту слизьку рибу скільки хто міг і поспішали до своїх дворів.

Ледве впорались зі ставком, як пішов розголос: сметана, маслянка, сир, молоко, кавалки масла, перемішані з сироваткою — все тече у річку.

Бігом до маслозаводу. Схоже я бачив весною. Брудні струмочки з навколишніх полів, збігаючись в один бурхливий потік, стрімко несуть талу воду з кусками льоду, моховицями снігу, до річки. Тут же — потоки від чанів маслозаводу вже за кілька десятків метрів досягали рівчака, а ним — до річки, широке плесо якої було вкрите великими білими плямами сметани, маслянки, а вже на тих білих плямах невеликі жовті цятки — грудки масла. Та що це? Від рівчака відгонило задушливим смородом. Хтось перший розібрався і до нас дійшло: щоб добро не попало ворогові, у чани залили гас.

Ось чому по тій біло–жовтій суміші розходились райдужні кола. Не довелось ворогові ні сметанки попити, ні маслечком поласувати.

Той день, видно, не міг на цьому закінчитись. Хоч дорослі швиденько розійшлись, ми ж все продовжували купчитись на березі, спостерігаючи картину, яку не могла осягнути ні наша уява, ні наш розум. Але видно цим випробуванням ще не дано було закінчитись. Вже почало сутеніти, коли за полігоном здійнялась величезна чорна хмара, а згодом її стали підпирати знизу стовпи червоного полум`я. Горіли житлові корпуси військового містечка, горіли командирські квартири, в яких ще кілька днів тому жили люди. Ніхто не квапився зарадити страшному лихові. Ніхто не біг з багром, не спішив з відрами, не дзеленькотіли тривожно по бруківці кінські упряжки з величезними діжками води. Все навкруги було німотним. Ця німота лише підсилювалась потріскуванням горілої деревини, обрушенням міжповерхових перекриттів. Горіло всю ніч. На ранок з таких гарних і справних будинків залишились цегляні основи, звисаючі на трубах опалювальні чавунні батареї, металеве сплетіння решіток сходових поручнів.

Поки дорослі були зайняті своїми клопотами, Аркадій Скочинський (Кадік), виказав вголос, що було б непогано збігати за Січкарівку та наскубати молоденького гороху, якого там ціле поле. Поки ми втрьох (був ще Гриша Тесля (Тесик), тюпали через Нове Місто і Слободу на січкарівське поле, кожен вже обмірковував, де буде «його» ділянка і як він з нею впорається. Молоденькі світло-зелені стручки гороху легко відкривали свою середину, в якій зручно вмостились 5 чи 6 солодкуватих кульок. Та й саму шкоринку можна було їсти, якщо вміло видерти пасмо, що скріплювало обидві стулки стручка.

На широкому лузі, від нас за кілометр–півтора, неподалік від залізничної станції, паслося велике стадо корів. Видно було і декілька коней, біля яких здіймались гори білого диму. Погоничі зупинились перепочити, почали щось куховарити. Зручно вмостившись на вибраній кожним з нас «своїй» ділянці, ми зосереджено «паслись» в горосі. Невдовзі почулося наче гудіння джмеля, далі за цим воно почало наростати, і вже наступної миті добре чувся вже знайомий[34] нам характерний звук німецьких літаків. Їх було шість. Стало зрозумілим: летять бомбити залізничну станцію.

Навколо ні рівчака, ні копанки, ні деревця — безкрає поле. Лежачи на животі, в горосі, я все ж таки «пас» з-під лоба за тими літаками. Чітко дотримуючись певного строю, шістка летіла «гю–три». Вже вони над станцією, вже минають її, а зенітки мовчать. Ми добре знали, що в Широкій Греблі була зенітна батарея; не раз вона вже давала про себе знати. Та на цей раз жодного пострілу. Чи то команда їм була така, чи самих зеніток там вже не було… А шістка вже минала околиці міста, прямуючи, мабуть, на Козятин.

Раптом один крайній літак з ближчої трійки «ліг» на ліве крило, зробив крутий віраж, і, вирівнявши курс, почав полого опускатись, цілячи носом у трьох радянських хлопчаків, які собі думали, що сховаються від німецького люфтвафе у заростях гороху.

Майнула думка, що фашист цілить тільки в мене, слідкує тільки за мною. Я виразно бачив два тремтячі диски повітря, створених пропелерами двигунів. Крила літака щомиті збільшувались і в цей час з нього висипалася жменька чорних горошин.

Хіба можна дитячими долонями заслонити свою голову від важкого заліза? Хіба може дитина зусиллям ще такого немічного свого духу втиснути своє тіло в землю–матір? Хіба вже знає дитина такі слова, щоб відвернути вселенську напасть?

Притиснувши руками голову до землі, всім тілом намагаючись влізти, просунутись в землю, відшукуючи водночас слова своєї мами, батька, своїх бабусь і дідусів, якими молились, якими благали, щоб захистити всіх від лиха, горя, напасті…

За деякий час прийшов до тями. Ще трохи полежав, потім підвів голову, сперся на руки і випростався. Все навколо було таким же звичним і зрозумілим, як і до того, коли з`явились літаки. Голубе небо з поодинокими хмаринками, яскраве сонце, на тому ж місці гурт худоби, все там же розпряжені декілька коней відганяють хвостами уїдливих ґедзів. Та почала впадати в очі і певна зміна краєвиду: досить чіткою смугою через все поле впродовж позначились викиди свіжої землі, над якими піднімався догори сивий димок. І тут, ближче до нас, і далі аж до пагорба, біля димлячих вирвів лежали побиті, пошматовані корови. Весь простір, все видовище було огорнуте цілковитою тишею. Опинилися поруч і мої друзі. Тесик, з опущеними руками, плакав. Я бачив, як від його сліз зробились на обличчі дві світлі борозни. А Кадік, вказуючи на мене правицею, чомусь реготав, закидуючи голову і тупцюючи ногами. Поєднані спільним жахом, ми, не домовляючись, задріботіли до самого млина Залевського. Перша думка, яка майнула в моїй голові, коли я прокинувся: як там Кадік і Тесик? Як вони повелися, коли прийшли додому? Що і наскільки більше знають їхні батьки, ніж моя мама?

Тут треба сказати про те, як ставилась моя мама до тих «пригод», що траплялись в моєму дитячому житті. Немає ніякою сенсу вишукувати якісь особливості у цих стосунках. Тут було все ясно. Як би я не потерпів — винен у цьому я.

Ось і намір мій цього разу був спрямований на одне: що знають про нашу пригоду в родині Теслів і Скочинських? Більше або менше того, що знає моя мама? Треба збігати до Бориса Панасюка (сусіда Тесика і Кадіка) і від нього взнати, що там робиться. Для цього потрібно було перебігти місточок і вже в наступному порядку будинків тієї ж вулиці була хата Панасюків.

Пробігаючи стежкою біля Порубинського колгоспу раптом угледів дві постаті, які йшли серединою дороги мені на зустріч.

Першою постаттю був червоноармієць.

Босий. Розв’язані стрілки штанів–галіфе хльоскали почергово то одну, то другу ногу в такт ходи полоненого. Зелена (захисного кольору) гімнастерка була витягнута поверх штанів, комірні ґудзики розстебнуті, за відворотами добре споглядалась білизна сорочки. Петлиці без знаків. Військова форма не з «діагоналу», а з «хебе». З того я зробив висновок, що то не червоний командир. Руки полонений тримав за спиною, лице спітніле, зашмароване. Голову, без звичної пілотки, стрижену «під нуль», червоноармієць тримав високо, не крутив нею, дивився прямо, поверх всього і всіх. За ним, кроків за два і трохи збоку, прямувала друга постать. Суцільно чорна. Чорні з лискучими халявами чоботи. Чорні штани, з хвацько заправленими в раструби чобіт ногавицями. Чорний, виголений паском френч, з накладними кишенями на грудях і стегнах. Чорний кашкет з дивовижно задертою догори тулією і таким же лискучим, як халяви, козирком, опущеним донизу так круто, що зовсім не було видно очей постаті.

Кобура револьвера знаходилась не позаду правого бедра (як у наших командирів), а під лівою рукою. Сам револьвер був застромлений спереду за широкий чорний пасок, а покладена на нього рука надавала постаті погрожуючого вигляду. Згодом я зрозумів, що це.

Прибігши до себе в двір, я почув від мами:

— Де ти ходиш, біда моя? Он німці вже біля Вугринівської церкви! З двору ані кроку! Ти чуєш, що я тобі сказала? Чув я добре, що мама наказувала. Трохи повештався по двору, чимось відволіклась мама і… вже я біля Вугринівської церкви. Невеличкий майданчик біля головних воріт церковної огорожі утворився перехрестям доріг: одна з них вела із заходу на схід (Проскурів — Київ), друга місцева — з півночі на південь. До того ж перехрестя це було в місці головного в’їзду в місто і поєднувало його з передмістям — великим селом і військовим містечком.

Те, що довелось мені побачити біля церковної брами, сприймалось наче дія з якоїсь вистави. На верхній приступці одномаршевих сходів, що вели до широкої прибраної хвіртки стояв ряд чоловіків у чистих білих сорочках без капелюхів, чи там кашкетів. На нижній приступці стояло декілька жінок: теж в білих сорочках, чорних рясних спідницях: голови пов’язані квітчастими легкими хустинами. Ще трохи нижче, навпроти знайомих мені з лиця доходжалих, літніх жінок та чоловіків, стояло кілька німців, що весело і голосно перемовлялись своєю шварготіючою мовою. Вони були в шкіряних пальтах. Лише той, що тримав хлібину, підгорнуту рушником, мав рукавички, засунуті за ремінь. Поміж привітно зустрічаючими метушився якийсь чоловічок невизначеного віку у невизначеній формі одежі: військового крою зелений френч, обтягнутий командирським паском, і сині штани з широкими ногавицями. Чоловічок був перекладачем. Звертаючись то до німців, то до делегації, він вимовляв російські, німецькі, українські, польські слова. Мабуть, то був добрий перекладач, бо і німці, і делеговані безперервно ствердно кивали головами, що вони все добре розуміють і, в підтвердження цього, робили виразні жести руками. Всі ці слова були мені знайомі.

Наговорившись вдосталь, завдяки вживанню таких слів, як «гут», «просимо», «карашо», «до відзення» і їм подібних — сторони розійшлись.

Після їхнього приходу три–чотири дні було тихо.

Люди ловили худобу, яка порозбігалася з гуртів, що гнали на схід, всі старались не виходити за межі своїх осель — боялися. Дорослі в домівках ховали портрети вождів, різні грамоти, документи, фотографії рідних, що були в армії, на фронті; ховались рідні активістів, щоб не попасти під автомат чи рушницю німця, поліцая. Правда дехто приходом німців був задоволений. Один дід (мій сусід) говорив, що тепер (як прийшли німці) сонце зійшло перед його ворітьми… Пам`ятаю, люди плювали туди, де він проходив. Таня, моя дружина, жила на північно-східні околиці Києва Куренівці.

Хтось викрикнув до гурту дівчаток: «Німці вже на Западинці!». Такою собі «зграйкою» побігли вони до Западинки. Наввипередки. Не добігаючи до Западинки, на розі Лугової та Автозаводської раптом побачили невеличку сіру колону озброєних постатей.

Німці йшли по троє в шерензі вільним строєм, в колоні було рядів шість–вісім. На головах — каски, у кожного в правій руці зброя, опущена вниз. Від того, що йшли вони не в ногу, верхні ґудзики на френчі були розстебнуті, а халяви чобіт зверху розширені — складалось враження, що німці якісь розхристані. Наш зір зупинився на німцеві, котрий ішов поруч з колоною.

Здоровенний, з рябим грубим лицем, він тримав рукою біля грудей свою залізну каску, повну курячих білих яєць.

Раз–за–разом вільною рукою брав яйце з каски, спритно розбивав його об приклад автомата, що звисав з плеча йому під праву руку, випивав яйце одним духом і жбурляв шкаралупу то в тіток, що стояли під плотом, то в нас, то в хлопчаків, що повилазили на дров’яницю. Робив німець все це з захопленням весело регочучи після кожного кидка, не забуваючи вести рахунок влучним «пострілам».

Перші кілька днів «визволителі» ніяк себе не виказували; вони просто відпочивали, приглядались, влаштовувались.

В Порубинському колгоспі було наспіх організовано табір для військовополонених. У стайні, корівники, хліви, комори, загорожі для свиней, стійла для худоби було загнано декілька сотень червоноармійців, яких недолугі командири здали німцям мало не по квитанціях.

Ось таку військову частину (або рештки кількох) було загнано на господарчий двір Порубинського колгоспу. Охороняли полонених декілька німецьких солдатів. Яка сила тримала ще здорових, тренованих, спеціально підготовлених до війни чоловіків, у цьому загоні — залишається незбагненним для мене ще й по сьогоднішній день. Мабуть, це та сама сила, яка через два–три роки тримала в тупій покорі сотні й тисячі німецьких вишколених солдат, знову ж таки, кинутих тепер уже у радянський полон своїми командирами. І теж доводилося бачити, що тих німецьких чоловіків охороняли один, або два червоноармійці.

Табір в Порубинцях якось сам по собі розпався. Набравшись духу, полонені щоночі потроху «розчинялись» в пітьмі та темряві: якусь частину місцеві селяни «викупляли» за яйця, масло, сало в не дуже прискіпливих вартових; якусь частину вдавалося висмикнути з табору, вмовивши фельдфебеля–начальника тим, що знайшовся син своїх батьків, або чоловік своєї дружини, або брат, свекор, тесть, батько чи ще хтось з далеких–близьких родичів. Тих, хто не втік, або їх не «розкупили», перевели у табір для радянських військовополонених, влаштований у солдатських казармах згадуваного мною вже не раз військового містечка. Тут вже постарались типові частини вермахту зробити все на свій німецький лад. Три триповерхові цегляні казарми були обнесені високою, з колючого дроту, огорожею. Дерев’яні вишки на кожному кутку маячили прожекторами і подвійним караулом вартових з автоматами. Раз у раз попід стінами казарм снувало два–три охоронці з бурими злющими собаками. Широкі вікна казарм були затягнуті колючим дротом. Зовнішня, прилягаюча до табору територія, шириною тридцять–сорок метрів, була прибрана до «глянцю»: бур`яни викошені і спалені, кущі верболозу та ще якогось чагарника викорчувані, всілякі ямки, рівчачки, вирівняні й заплескані.

Всілякі викупи, обміни, вхід на територію когось з цивільних чи батька (як це робилося в Порубинському таборі) або спроба вплинути на охорону кошиком з куском сала чи півкопою яєць — були даремні, або надзвичайно ризиковані.

Та якогось таки дня околицями навколишніх сіл: Вугринівки, Вербівки, Порубинець, Голодьок та ще кількох пронеслась чутка, що комендант табору майор Паулюс дозволить принести для полонених якого-небудь харчу. В дворах заметушилися: в кошики, вузлики, торбинки, а то і насипом вкладали огірки, яблука, цибулю, хлібину, кусок сала, грудку масла, картоплю сирову і в «мундирах», півдесятка–десяток яєць, качани кукурудзи, пляшки–дві молока, пиріжки з горохом чи капустою; траплялись де в кого баночка меду, слоїк сметани, глечик кислого молока; в потаємне місце кошика деким вкладалась пляшка сивої горілки.

Спорядила торбинку з чимось і моя мама. Сама чомусь не пішла. Певного часу потягнулись до табору вервечки людей, в основному, жінок. Було багато дітей, ще зовсім малих і підлітків. До відчинених настіж воріт все більше і більше підходило «остменшів». Вартовий з вишки привітно запрошував, виразно жестикулюючи руками і щось викрикуючи на манер — «бітте фрау унд кіндер». Кілька німців метушливо господарювали внизу перед самими ворітьми. Потроху все більше і більше «передавальників» накопичувалось уже за ворітьми в зоні самого табору. Охоронці, зайняті прийманням кошиків, торбинок, пакунків від дорослих, зовсім випустили з-під своєї уваги нас, підлітків, частина яких вже була під вікнами ближчої казарми, частина підібралась і до двох дальших.

Один з них, просунувши голову крізь колюче сплетіння вікна, хрипло промовив: «Мальчики, воды, хлеба!». Тут же з кількох вікон другого і третього поверхів спустились мотузочки з пустими консервними банками, якісь брезентові ремінці і, навіть, зв`язані в ланцюжок солдатські обмотки. Хто з нас як міг і що мав, наповнював тим ті банки, прив`язував свої торбинки, пакунки, а бранці швиденько витягували їх догори. Хтось з німців схаменувсь і, погрозливо скинувши з плечей рушницю та клацнувши затвором, закричав: «Век! Век!» і ще щось до того «век» добавляючи, щоб ми скоріш зрозуміли, що може бути непереливки.

За кілька днів по тому і цей табір військовополонених було розформовано. Якусь частину бранців перевезено до інших таборів, якоюсь частиною звантажили вантажні вагони, забили двері, душники і повезли до «рейху», невеличку частину залишили, щоб було кому обслуговувати типових чиновників різного роду німецьких комендатур.

Вже зовсім пізньої осені до цього табору привезли з Вінницького психоневрологічного диспансеру кількасот його постійних пацієнтів.

Охорона їхня була слабенькою; більше для того, щоб хтось туди не ввійшов, а не для того, щоб хтось звідти пішов. Через рідку сітку з колючого дроту добре було видно хаотично сновигаючі між казармами постаті безнадійно хворих. В довгих смугастих халатах на голе тіло, босі, деякі з них мали на стриженій голові щось подібне до ковпачка чи до очіпка.

Ці постаті про щось говорили, частіше, самі до себе, викрикували, співали, плакали, реготали. Якщо хтось з них, на думку охоронців, переходив межу в своїй поведінці, то німець, або вже наш поліцай знімав гвинтівку і… за один–два постріл обривав на якомусь там кроці або слові надміру говіркого. Далі, вже при допомозі прикладу чи шомпола, два інших скалічених відтягали за руки–ноги ще не охолонувшого однопалатника до рову на колишньому стрельбищі. Були випадки, коли хтось з цих убогих виходив за межі табору, тулився якоїсь оселі, нишпорив попід тинами, а потім сам повертався до «свого дому».

Якогось ранку в двір табору в`їхала здоровенна вантажна машина. З кабіни вантажівки вийшов німецький офіцер, а з борту — сплигнуло зо два десятки «дойче зольдатен». На все приготування, оформлення, погодження, ознайомлення з місцевими умовами спецкоманда витратила з півгодини. А далі кожен з них добре знав, що має робити.

За кілька десятків метрів від казарм, свого часу, була викопана величезна траншея, в якій проводились навчальні стрільби. Хоч траншея була досить глибока, вона була ще обнесена по всьому периметру земляним насипом з тої землі, яка викопувалась. Все це робилося задля одержання безпеки під час стрільб.

Тепер німці максимально використали місцеві умови для проведення спецоперації. Одні зганяли «контингент» лікарні у величезний гурт, другі відсікали від того гурту десяток хворих і ставили їх до фронтальної стінки траншеї, треті з двох ручних кулеметів, вмостившись біля тильної стінки рову, стріляли по живій цілі. «Робота» йшла за певним ритмом. Німці не робили ні найменших спроб, щоб якось приховати свою «роботу». По обіді всілись у вантажівку і поїхали туди, куди там їм треба було по графіку, а постійний особовий склад табору тут же організував «поховання». От і пригодилась земля з насипу.

Хвиля розбою, погромів, розстрілів, катувань котилася околицями міста, набираючи небачених, нечуваних розмірів і досягла своєї горгонівської вершини у центрі міста.

Те, що вчинилось у «новому місті» в ті дні, я не бачив. Рідко доводилось мені бути на тому краю ще в довоєнний час, а тепер мене чогось туди не «занесло». Та чутка про розстріл німцями чотирьохсот мешканців району рознеслась миттєво.

Дозволю собі, раніш ніж розказати про цю жахливу фашистську акцію перших днів окупації міста, зробити певний відступ від безпосередніх, конкретних фактів.

Після того, як місто було звільнено Червоною Армією від окупантів, місцеві органи влади зайнялись розслідуванням злочинів, скоєних фашистами над громадянами міста і району. Спеціальні комісії поскладали звіти, зробили висновки, все полічили, підсумували, назвали прізвища організаторів і виконавців. Відбулися швидкі суди військових трибуналів та затяжні народні суди. Оголошено вироки. На засіданнях райкомів партії заслухано звітні доповіді надзвичайних комісій, винесено відповідні постанови з неодмінною констатацією «прийняти до відома» і все це здано в архіви з грифом «секретно», або ж «для службового користування».

Доступ до цих документів здійснювався за певним списком і з спеціального дозволу.

Не дивно, що через невеликий таки проміжок часу все це людовбивство почало потихеньку забуватись, вивітрюватись з пам’яті. Мало того, чинились всілякі бюрократичні перешкоди для того, щоб унеможливити доступ до тих «матеріалів» пересічному громадянину, який з тих чи інших міркувань виявляв намір щось з’ясувати для себе, чи пояснити комусь. Більше того, можна було «напоротись» на підозру і, навіть, на досить рішуче переслідування за намір щось взнати детальніше про ту чи іншу трагедію. Окремі акції німецьких фашистів старанно замовчувались радянською владою (наприклад, трагедія Бабиного Яру в Києві, чи розстріл в Криму, та й акція «Кар’єр» у Хмільнику).

Серед всіх трагічних акцій по знищенню окупантами хмільничан влітку сорок першого, це людовбивство чомусь старанно замовчувалось. Коли в другій половині дев’яностих я спробував з’ясувати щось конкретно з приводу цієї трагедії, то наштовхнувся на цілковитий морок. Ні в архіві, ні в редакції газети, ні в товаристві ветеранів війни, ні від кого з офіційних посадових осіб міста не можна було одержати хоч щось, хоч якусь згадку, хоч якийсь доказ, підтвердження того, що я шукав. Коли ж «в лоб» запитав досить відповідального районника: «Невже в усьому місті немає жодного примірника звіту надзвичайної комісії про злочини, вчинені німецько-фашистськими окупантами в період з липня 1941 р. по березень 1944 р.?» — той пробелькотів щось на зразок того, що був один примірник в колишньому райкомі партії та після розпаду і партії, і Союзу десь подівся.

Почав шукати однолітків з тих часів. Може, вони пам’ятають щось з того?

Ось що написав Коля Іващук, відповідаючи на мої листи: «Захопили німці Хмільник 13 липня 1941 року. Вже на третій день біля залізничного мосту (по дорозі на Бердичів) розстріляли 400 чоловік. Це були, в основному, активісти, яких видали зрадники. Частину єврейського населення зігнали у двір райспоживспілки і там мучили їх: заставляли танцювати босими на битому склі, обрізали бороди у чоловіків і примушували їсти волосся. Деяких прив`язували до коней і волочили по місту. Федя Мироненко, який жив на Січкарівці, бачив на власні очі, як німці вели колону людей до кар`єру за мостом.

Говорив Федя: «Людей тих гнали по вулиці, що йшла через ставок і млин Залевського, а далі на Бердичівську дорогу. Вони ледь-ледь переставляли ноги, були дуже побиті, одежа пошматована, босоніж. Деякі з них зовсім не мали сили йти і їх підтримували ті, що йшли поруч. Цю, досить велику колону в’язнів, гнали, тримаючись боків колони, шість–вісім німців. Колона йшла поволі, ледь-ледь, а німці безперервно лупили кийками, прикладами, носаками кожного, хто уповільнював ходу. Вже біля самої застави млина зовсім знесилених відстріляли короткими чергами з автоматів і скинули до низу. На якихось півгодини колона зникла за порядком придорожніх хат, а там знову показалась вже на самому початку Бердичівської шосейки.

Вмостившись на бильце теліжки, поставленої сторч біля клуні, я бачив, як колона повернула з дороги до кар’єру, а за якусь хвилину–дві частина її забіліла і відокремилась від основної. То німці почали свою роботу, як завжди акуратно і в певному порядку: заставили бранців, перш ніж лягти в землю, роздягнутись до білизни. А далі було все добре видно, та не було чути. Все як у німому кіно: побілілу групу бранців ставили на бруствер (насип на самому краю ями) і розстрілювали. Поки стрілки, перевіряючи надійність своєї роботи, зіштовхували ногами тих, хто не спромігся сам звалитись в кар`єр, підводили наступну групу. В такому порядку, порція за порцією, німці виконували свою роботу, не збиваючись з ритму.

Самих пострілів чути не було, хоч добре було видно як німці наставляли автомати, як після цього падали люди — одні конвульсивно здригались, інші гупались стовпом, ще інші клякнувши ногами, наче в роздумі, схилялись додолу.

Перебуваючи у Хмільнику у пошуках хоч якихось офіційних відомостей, пощастило мені зустрітись і розмовляти ще з одним свідком тих подій літа сорок першого. То був Абович Ісак Михайлович. Говорили ми в його службовому кабінеті директора районної електромережі. Робочий день закінчився, приміщення дирекції спустіло, вщухли телефони, виключився селектор. Ісак Михайлович неквапливо розказував про гето, в якому перебував того часу, про своїх батьків, родичів, розстріляних у сосняку під Вербівкою. Потім підвів мене до відкритого вікна і, показавши рукою на довгу з підмурком будівлю складського типу, промовив:

— Ось у цю гамазею німці заволокли більше чотирьохсот наших людей. Знущанням, катуванням довели їх до нестями, божевілля: потім вивели до кар`єру і всіх розстріляли. На моє запитання, чи доводилось йому десь, щось читати про це в офіційних документах — виразно розвів руками…

Та все ж мені довелось прочитати про цю страшну і так довго замовчувану у Хмільнику, в Радянській Україні, в усьому Союзі, подію.

Ісак Михайлович порадив мені відвідати Сурову Галину Миколаївну, у якої було дещо з матеріалів про життя і смерть хмільничан в роки окупації міста. І коли Абович дав мені цидулку з адресою Сурової, я звернув увагу, що на вказаній вулиці Шевченка, я жив з мамою і в роки війни, і після війни, а мама проживала на цій вулиці до самої смерті до 1980 року.

44‑й номер будинку, а ми на початку — в п’ятому номері.

Поволі під`їжджаючи машиною до сорок четвертого, я під’їхав до свого минулого…

По ліву сторону, раніше згадуваний мною будинок витонченої архітектури, в якому незмінно розміщувалось місцеве відділення НКВС, а в роки окупації — жандармерія–поліція. Праворуч саме той сорок четвертий, досить величний цегляний будинок, піднесений на кам’яний цоколь, з розлогими сходами. В післявоєнні роки в будинку розміщувалось районне відділення КДБ[35].

Підіймаюсь по тих сходах, якими ступав в свої шістнадцять літ. Стукаю в двері з табличкою «5».

— Відчинено, заходьте…

З глибини кімнати мене привітно запрошує вже немолода жінка.

— Тільки-но дзвонив Ісак Михайлович. Я вже знаю, хто ви і що вас цікавить. Заходьте.

Не чекаючи від мене запитань, Галина Миколаївна послідовно і докладно розказала мені про себе, про своїх батьків, поділилась думками про деякі події минулого…

Сама Галина Миколаївна вже на пенсії, але продовжує ще працювати прибиральницею в санаторії для працівників МВС (санаторій в тому будинку, де колись розміщувалась міліція, а до революції — будинок земського лікаря Донцова). Мама її, Катерина Каленівна, недавно померла: Праведниця Миру — переховувала євреїв, рятуючи їх від неминуючої смерті. Батько — кадровий офіцер Радянської Армії, фронтовик, кілька років пожив ще після війни та рани і підірване здоров`я вкоротили його вік.

По закінченню своєї оповіді Галина Миколаївна дала мені книжку, яку надіслала їй з Америки давня подруга дитинства Емілія Кеслер. По всьому було видно, що Галина Миколаївна дуже береже цю книжку. Вона так і сказала:

— В цій книжці згадується багато людей, яких я знала, розказується про мою маму…

Я попросив дозволу переглянути книжку, зробити деякі виписки. Вмостившись за столом, почав гортати сторінки цієї книги, що видана російською мовою. Прочитав автора і назву книги: «Самуил Гиль «Кровь их сегодня говорит. О катастрофе и героизме евреев в городах и местечках Украины» (Нью–Йорк, 1995).

Догорнув до сторінок, в яких йдеться про Хмільник.

Читаю на сторінці 36:

Так вперше я натрапив, що в друкованій великим тиражем книжці, виданій в Америці (!), мова йде про те, що я багато років намагався знайти тут, у Хмільнику, в місті, де була здійснена ця акція. Та на цьому мої «відкриття» тільки почалися.

В розділі «Михаил Гиль, бывший узник Хмельникского гетто» читаю просте речення: «В июне 1941 я окончил 5 классов средней школы» — в голові спалахнуло — та це ж Мишко Гила[36]. Ми ж з ним навчались в одній школі, в одному класі! А коли прочитав далі: «Не зная, что война уже началась, группа ребят моего класса ушла в лес, чтобы отметить начало каникул. День был прекрасный, в лесу все зеленело и пахло, воздух был чист и приятен, грело солнышко. Сидя у костра, мы напевали известную песню «Если завтра война», не подозревая, что она уже полыхает на всей огромной границе». Це він, Мишко Гила, частенько обіцяв нам (а мені особливо), що як ми не облишимо йому дошкуляти, то він покличе свого старшого брата Сьому, а вже той… Так, ми знали, що у Мишка є старший брат і що його ось-ось мають взяти до війська. Правда, мені якось не довелось його бачити. Та ось тепер я читаю його. Дуже незвичний, незрозумілий і, водночас, інтригуюче–загадковий стан я відчував, коли читав Самуіла Гіля, а особливо розділ, в якому йде мова про Хмільник і ті дні.

Ось читаю про злодіяння нацистів у Хмільнику в січні 1942 року. Автор називає місця подій, прізвища, описує «технологію» погрому і все інше з ним пов’язане. Я читаю все це і наче вдруге бачу сам те, чому був свідком, про що чув.

Як тільки дещо вщухла напруга перших днів окупації, мама загадала, щоб я пішов до тьоті Броні в село і приніс речі, які занесено на схов ще до того, як німці захопили місто. Пішли ми вдвох з сусідом Дмитром Пугачем. Батько мого друзяки Володі вирішив скористатись нагодою і теж заніс свій тлумак у село.

Якогось липневого дня ми з дядьком Дмитром вертались з речами через Вербівку. Невеличке подільське село на південний захід від Хмільника, кілька кручених вуличок, на пагорбку гарнесенька дерев’яна церківка кольору весняного неба, а навпроти — довгий одноповерховий будинок школи.

От, хіба і все. Тихе, спокійне і трохи дрімотне село.

Пройшли шляхом край села і вже минули пагорб, за яким заховались і хати, і верби, і кручені вулички. Раптом сильний удар–поштовх звалив мене з ніг, поруч впав дядько Дмитро. Намагаючись щось збагнути, я спробував спертись на руки, але важка рука дядька тут же притиснула мене до землі. Не мозком, а клітинами тіла я відчував, що не можна ні скрикнути, ні про щось запитати. Кинувши очима на дядька, я перевів погляд туди, на дорогу, куди дивився він. Крізь сплетіння гілок з листям побачив, що серединою дороги сунуть кілька возів, запряжених людьми. На кожному возі німець–погонич раз–у–раз періщив батогом якогось з «коней«…

«Коні» ті були запряжені теж «по-справжньому» цугом. Ті ж шлеї, перетягнуті попід пахвами і виведені далі на посторонки, а ті накинуті петлею «на захват» до барок. Посередині, між дугами, було, як і належить, дишло, за яке кожен з «коней» тримався правою, чи то лівою рукою, в залежності від того по яку руку від нього було дишло. Отож, збруя з таким запрягом не давала «коням» ступити ні півкроку вліво чи вправо, ні відстати на ступінь назад, чи податись хоч на півкорпуса вперед. Лише по звислій шлеї можна було помітити, котрий «кінь» послабив зусилля, а котрий з напругою тягне воза. Ось і хльоскав німець того, в кого обвисла шлея. За якусь хвилину–другу череда цих возів минула нас.

Дядько не поспішав вставати: він тільки повернувся на бік, підпер голову рукою, а другою підтримував гілочку з маленькими листочками, які відгризав один за одним, машинально випихуючи їх з губів. Лише за якийсь час видихнув:

— Да-а. Так вони довго не продержаться….

Тим часом, прийшли «окупаційні будні». Нова влада забирала до своїх рук всі сторони, всі форми, через які проявлялось існування завойованої «нижчої раси».

Секретар партійної організації місцевої електростанції Тарнавський Юхим став начальником поліції, завідуючий райвідділом наросвіти Куприєвич Гордій — міським головою, начальник слідчого відділу міліції Хмільника Сушко Євген — поліцаєм, комсорг Качанівської середньої школи Колодій Юрко — редактором газети, в статтях якої закликав свідомих громадян ловити активістів, євреїв і передавати їх поліції. Не всі, не всі, але й немало колишніх працівників радянського апарату, партійні функціонери, просто службовці, та й недавні командири Червоної Армії, вчителі, агрономи, всі ці Мазуруки, Міщуки, Білоуси, Дремлюги, Сулими, Морози. Заварницькі, Тараненки, Красильники — пішли на службу до окупантів. І служили, та добре служили. Шефом жандармерії був німець пудів на вісім гер Янке. Казали люди, що від Янке ще можна було вийти живим, а от від його підлеглого, українця Тарнавського, начальника поліції, живим не виходив ніхто.

Хліба залишились незібрані. Були потуги німців вигнати людей в поле: жати, в`язати, скиртувати, молотити — та з того не стало їм ніякого зиску. Вигнали і мою маму на лан Вугринівського колгоспу. Розказувала потім, що вона із такими ж женцями нав`язували по шістдесят снопів. Та за ніч ті стіжки та полукіпки хтось розкрадав… Німці ж були не голодні, то й шукали не зовсім ретельно.

Буряки, соняшники пропали «на пні». Нова влада почала встановлювати нові податки.

Як підійшло до морозів, то німці накинули на кожен двір рознарядку — дві пари битих валянків, кожні п’ять дворів — четверо ватяних штанів, кожні десять дворів — один баранячий кожух. А вже скільки яєць, качок, телят, поросят, то вже й не пам`ятаю.

Щоб не потрапити у ці «прості» розрахунки, моя мама згодилася шити ті ватяні штани, ті баранячі кожухи. Знову виручила стара, але надійна швейна машина «Каizer». Цілий день, цілу ніч (і багато їх підряд) мама краяла, фастригувала і строчила, строчила, строчила… Пальці її заклякли, ноги сіпались від багатогодинного натискання машинної педалі, тьмяне світло каганця позбавляло зору. А мама ще й хвалилася, що так вийшло з нею вдало: а то де ж їй було взяти тих телят, свиней, гусей, яєць, кожухів і штанів. Казала, що спасла й себе й мене.

Не спасли німців ні ватяні штани, ні курячі яйця. Під Новий рік, в грудневі морози, рознеслась чутка: німців побили під Москвою!

Серед нас, підлітків, поселилась радість: наші «дали» німцям…!

На окупованій території Радянського Союзу прокотились нищівні хвилі терору проти цивільного люду: насамперед, тієї частини, яку складали євреї.

9 січня 1942 року, о 4‑й годині ранку, містечко з усіма його околицями прокинулось від пострілів гвинтівок, стрекотів автоматів, зойків, вересків людей і тварин, криків німецьких жандармів, несамовитої лайки українських поліцаїв. Євреїв гнали до ями.

З Верхньої Нижньої Вугринівки, з Мазурівки та Січкарівки, з Озерянки і Слободи йшли жінки з дітьми, дідусі з онуками, батьки зі своїми родинами, вже сформовані катами в колони. Було сніжно, дуже холодно і морозно. Над головами колон стояла густа пара. «Християни» гнали іудеїв до ями. Ті, що стояли обабіч, заклякли. З-поміж клубів пари раз за разом, то тут, то там вирізнялись знайомі обличчя — он Юлік Гомберг, он Геник Мендлер… Найближче був до мене Сеня Шехтман, який тримався бабусиної руки трохи вище її ліктя, чи то вона його так притримувала.

Все ж з колонізованого натовпу почулося декілька вигуків: «…дивіться, дивіться, прийде час і вас також повезуть цією дорогою».

Якась «сила» видихнула мені: «Досить. Все. Більше не витримаєш». Несвідомо покірний тій самій «силі» я висмикнувся з гущини натовпу і побіг додому, вщент спустошений побаченим…

Пройшов декілька десятків кроків і почув особливо добірне матюкання здоровила–поліцая, який витягував з вузьких дверей ганку бабусю Тую.

Супротиву ніякого чинити вона не могла. Старенька, і давно розбита паралічем, вона довго намірювалась, раніш, ніж наважитись ворухнути ногою і переставити її далі на одну–дві п`яді. Руки і голова в неї трусились. Жила вона за кілька дворів від нашої хати, на протилежній стороні вулиці. Родину Брайчевських я знав добре. Було їх багато, та за садком і городиною ніхто особливо не доглядав. Так росте щось, то хай собі росте. В дворі, за хатою, було соток зо три запущеного, але дуже родючого малинника. Ось та малина дуже вже мене спокушала… Я налагодив приязні стосунки з їхньою внучкою Хасею. То хлопчакам накажу голосно, щоб не зачіпали її, то м`ячика подам, що вилетів з-за огорожі, то цурпалкою намалюю «класа». Врешті–решт, якось так складалось, що закінчували ми гру в тій же малині.

Привчивши дорослих до того, що вряди-годи опинявся в малині з Хасею, я поступово і привчив їх до того, що почав ходити туди сам, особливо, коли вдома залишалась одна бабуся Туя. Не забуваючи привітатись, я прямував до малинника, а бабусі Туї тільки залишалось супроводжувати мене поглядом. Спасибі їй, бо погляд то був підбадьорюючий, а не осудливий.

Отож, бридка лайка здоровила приголомшила мене, і я раптом почав бачити. На білому снігу, який чистою скатертиною прибрав вулицю та дворища, чорніли поодиноко, а то й купками, безладно кинуті то там, то тут жіноча хустка, чоловічий лапсердак, перекидані галоші, якийсь розпотрошений клунок і ще, і ще. Люта зима, а в хаті чомусь відкриті настіж двері, розбита віконна рама…

Поліцай, щоб не завдавати собі клопоту, спроваджуючи скалічену бабусю Тую до ями, притулив гвинтівку дулом до її грудей. Постріл, сухий і короткий, убив стару жінку.

Раптово відчувши слабість всього тіла, я поплентався додому. В кімнаті, повернувшись лицем до малесенького образка, напівголосно молилась мама. Відчувши себе млосно, я завернув у сіни. До горла підступила нуда, і тут же почалась блювота. А ще через кілька годин охопило жаром…

Потім вже нічого не пам’ятав.

Хвороба була тяжкою і довгою. До пам`яті почав приходити, як вже сніг почав танути. Які події пройшлись за цей час по хатах і вулицях міста — не цікавило. Та від чуток, розмов, переказів — не відгородишся. Казали люди, що того дня під лісом біля Вербівки було поховано в глибокому яру біля 7 тисяч євреїв[37].

З почутих розмов виходило, що лютували вбивці до нестями. Раз у раз чулися прізвища катів, яких всі знали в обличчя, або чули про них, як і чулися знайомі прізвища мучеників і катів. Поліцай Білоус хворих, паралізованих, немічних різав ножем, а маленьким дітям розбивав голови об одвірки. Поліцай Дремлюга відрубав голову равіну Меїру Шапіро. Поліцай Новак, як тільки міг, то попереджав єврейські оселі про наступну акцію гестапівців: декілька родин переховував, у себе вдома в час тих гиблих морозів взимку 41‑го. Не вижив. В червні 42‑го його з сім’єю карателі поставили до чергової колони євреїв і разом з усіма кинули до ями під Старою Гутою.

Вже пізніше, по вигнанню німців, розкрились імена Ілька Федоріва, Никифора і Люби Парасюків, Серафими і Романа Матяшів — селян приміських селищ, які теж переховували євреїв з великим ризиком для життя не тільки свого, а й всіх своїх рідних.

Випускниця середньої школи, донька колісника — робітника артілі, Катя Красильник, вже через тиждень по вступу німців стала перекладачкою в жандармерії, видавала фашистам своїх однокласників–євреїв, комсомольців. Марія Дубельт, колгоспниця з приміського села Лозови, німкеня (вийшла заміж за військовополоненого в час першої світової війни), перекладачка в місцевому гестапо, в час другої світової врятувала багато людей, завчасно попередивши їх про очікувану небезпеку. В сім`ї Ружицьких (наших сусідів) троє (!) синів служили в Червоній Армії, загинули в боях проти окупантів, а четвертий син, молодший, запопадливо служив німцям.

А як по-різному склались долі вже після війни! Вже згадувалось тут про хмільничанина Тарнавського — ката, який служив начальником поліції. Після війни прислав посилки з Австралії своїм родичам.

Ворох Семен — тяжко поранений в бою під Проскурівом, взятий в полон і вимучений німцями в концтаборах, звільнений американськими військами — з прибуттям додому висланий в Сибір на десять років за вироком народного суду. А скільки років тяжіло над людьми тавро «був на окупованій території«… Скільки ті люди — діти, бабусі пережили лиха, поневірянь, голоду, фізичних страждань, пострілів і розстрілів!

На свої очі сам бачив, як солдат–фронтовик, який три роки пройшов пеклом війни, забіг до хати, впав на коліна і молив в дітей своїх прощення, що не зумів оборонити їх.

А ще ж було після 9 січня і 12 липня 42‑го, 14 листопада 43‑го, і 4 січня 44‑го. Всього ж було покладено до ями одинадцять тисяч сімсот п’ятдесят людей. Останніх сто двадцять євреїв зібрали в колишній єврейській школі (там розміщувалась жандармерія), і вивезли на розстріл у лісок по Вінницькій трасі.

До пам`яті я прийшов неділі через дві. Був ще досить кволий, немічний, мало говорив; перестало тягнути на вулицю. Та вже в перші весняні дні до мене почало швидко повертатись здоров’я; правда, хвороба таки залишила по собі слід, який я помітив пізніше, вже будучи не підлітком, а юнаком: кудись поділось бажання верховодити, бути «першим», «ватажком», або як тепер кажуть «лідером». Я став уникати тих дитячих конфліктів, якими так густо були пересипані мої дні: десь поділась агресивність, забійкуватість. Тим часом, може це мені тільки здається, що всі ці «переломи» сталися внаслідок моєї хвороби. Може, наступив «перехідний» вік?… Березень 2001 року — весна, багато світла, природа пробуджується і тягнеться до життя, а в моїй душі холод, темрява: йдуть з життя дорогі і близькі для мене люди…

Не стало Леся. 20 березня у віці 73‑х літ помер мій друг з раннього дитинства Олексій Головін. Я вдячний долі, що зустрів таку людину. У наших стосунках «фізично», так би мовити, я був «першим», та мій товариш був значно «вищий» від мене духовно, що на всіх етапах життя позначалось на мені тільки позитивно.

Через кілька днів вдарило по мені важке горе, зайшло «сонечко», померла Таня. Трохи не дотягнули ми до нашого 50-річчя.

Померла красива людина, вірна дружина і мудра жінка, талановита і надзвичайно працьовита учителька: незамінна господарка дому, турботлива мама, віддана бабуся — людина, яка мала хист і вміла дати лад чоловікові, дочці, онуці, сестрі, братові. Знала як повестися в товаристві: понад усе і всіх шаноблива до своїх батьків, свого роду, з високими громадськими почуттями до своєї країни та її народу.

Тепер вже, згадуючи Танечку, прийшло в голову вичитане десь: є люди, які наче той паротяг, що при одній вазі з вагоном може тягнути за собою цілу низку їх — ешелон довжиною в кілометр. Трохи згрубіле порівняння, та не можу зневажити ним…

За добу до фатальної години Танечка майже зовсім не говорила, перебуваючи у якомусь напівсні і вже не реагуючи ні стогоном, ні рухами на так дошкуляючий її біль. Я теж мовчав, сидячи біля неї в ногах і плекаючи надію, що все обійдеться. Раптом промовила чітким хоч і не сильним голосом: «Борис, я вмираю. Потисни мені руку». І впала в забуття. Зранку, наступного дня, коли Олена, що була біля мами, вийшла тільки-но з кімнати, причинивши за собою двері, я почув коротке, схлипуюче дихання. Тут же покликав Олену. Обоє, схилившись над ліжком, відчули, що дихання затихло — життя припинилось. Вічний сон… З віконця настільного календарика виглядало 25 березня. Стрілки годинника своїми вістрями встромились: одна — менша і некваплива — в цифру 9, друга — більша та спритніша — в позначку 45.

Тяжко. Дуже тяжко. Ні в кого і ніколи не знайдеться слів виказати того, що сталось в душах наших…

За якусь хвилинку надбігла внучка, трохи пізніше прийшла з утренньої Катерина. Дали знати лікарю. Олена все робила чітко і розмірено: кинулась до шафи, де на поличках в усталеному порядку була розкладена чиста білизна. А там — записка: «Поховайте мене так, щоб було місце біля мене і Борису. Одягніть в костюм і вишиту блакитну блузку, що в кульку. Все це зробіть тихенько, без сліз і крику. Всі гарно одягніться. Відносно поминок, то зробіть скромний обід, а не «свадьбу». Простіть і прощайте. Всім дуже вдячна за вашу увагу і турботу».

Знала, дорога наша, куди кинуться «всі» вже в першу годину після «того«… Не дала тільки знати нам, коли ж це вона написала? Ще і ще раз мила Танечка проявилась в своїй розсудливості, поміркованості і виваженості. Письмо рядків, як завжди, чітке, розбірливе. Послідовність викладу збережена від першого до останнього слова. Зрозуміло, що було то написано задовго до критичного стану, стану знесилення. Виходить, знала, коли написати, знала багато більше за «всіх» наших домашніх і, навіть, лікарів…

А далі все було за звичаями. Відслужено «за упокій». Поховали на Берковецькому кладовищі біля мами — Варвари Хомівни. Через 26 років біля мами її наймолодша дитина, якій виповнилось 76 років. Потім були поминки, 9 днів, 40 днів.

Моя Танечка кохалась в квітах, правда, не тих екзотичних, які ростуть десь там, у якихось заморських краях, а найзвичайних, наших: чорнобривцях, мальвах, любистку… Завжди збирала насіння, сортувала їх у вузлики, готувала до весни. Та на цей раз не довелось їй висаджувати ті квіти. Посадила їх Катя, її сестра, а квіти не проросли (!), насіння не зійшло…

Знову ж таки «явище» на сороковини: Олена разом із своєю донечкою накривали стіл. Розкладали тарілки, ножі, виделки, ложки; ставили чарки, фужери, склянки. Підготувавши все до ладу на столі, в кімнаті, стали в кухні готувати начиння. Раптом почули дзеньк розбитого скла: наче щось упало на підлогу, або ж вдарило чимось по скляному посуду в тій кімнаті, де за якихось чверть години «вбирали» стіл. Заглянули в кімнату, пройнявшись думкою: «А що це воно таке?». Тут же й примітили: на столі одна із високих склянок (для прохолодних напоїв) розкололась і верхня третина лежала долі, поруч із своєю нижньою частиною. Стривожились, гадаючи, що то подано якийсь знак… Олена так і казала потім: «Це не що інше, як наказ мені від мами, що я щось не так роблю, як би вона хотіла…».

Все, що сталося весною 2001 року, я вирішив записати в «Листах до себе», не відкладаючи «на потім». Адже, щоб записати події, які сталися в моєму житті за 11 років (1930–1941), знадобилось приблизно стільки ж років.

Майбутній читач сам побачить, як то воно складеться. А поки що, то мені вже пішло на восьмий десяток… і я повертаюсь до тих днів, коли мені минуло одинадцять. Повертаюсь до тих подій, які відбувались зі мною 60 літ тому.

Отже, зима перевалила з сорок першого на сорок другий рік. Сувора зима. Скажена лють охопила світ: людей, природу…

Слідом за моїм одужанням якась хвороба захопила мою маму. Довелося мені більше сидіти дома, хоча, вряди-годи, я виривався і, обов`язково встрявав у якусь халепу. Якогось погожого дня домовились ми (я, Володя Пугач і Володя Снісарчук) навідатись у колишні військові казарми. Заглянули в одну, поблукали по другій, забігли в приміщення полкової санчастини: побитий лабораторний посуд, розчахнуті двері, на поличках пляшечок, баночок, скляних трубок по чудернацькому зігнутих. Стійкий запах розчинників, сумішей. Хрускаючи черевиками по цьому безладдю, попрямували до підсобок. Тут поталанило. В невеликих комірчинах знайшлося щось для нас. В одній надибали резинову автомобільну камеру, в другій — дві пари лиж. Для хлоп`яків того часу то було неабияке придбання. Володя Чорний (таке прізвисько мав Пугач) накинув камеру собі на шию, даючи цим знати, кому вона належить. Я і Володя «рижий» (таке прізвисько мав Січкарук) закинули на плече по парі лиж і, бадьоро розмахуючи руками, почимчикували додому. Та зразу ж і спіткнулись. Тільки-но вийшли за ріг казарми, так і остовпіли: за п`ятдесят–сімдесят кроків прямо перед нами на широченному напівкруглому балконі будинку штабу колишньої військової частини розсілося в кріслах декілька німецьких офіцерів. Вже добре пригрівало сонечко, тепло, ось і вийшли німецькі офіцери помружитись та подиміти сигаретами після ситного обіду.

Внизу, під балконом, стояв мотоцикл з коляскою, поруч нікого не було. Нам би не треба зупинятись, збочувати напрям ходи; нам треба було йти повз той «штаб»: дивись – і пронесло би… Та це я потім став таким поміркованим. А тоді відбувалося ось що…

Німці звернули на нас увагу: можна було якось розважитись. Почали голосно щось белькотіти, показуючи на нас. Один з них, сміючись, перегнувся через бильця поручнів і заволав, одноразово жестами рук показуючи нам підійти ближче. Вигукував він своєю мовою, та ми вже встигли за цих півроку чи трохи більше набратися німецької лексики. В перекладі це звучало приблизно так: «О-о! Партизан! Та як багато їх! А йдіть–но сюди, ближче». Німець потроху входив в роль. З його компанії хтось заохочуюче кинув: «Віллі, а ну займись цими грізними диверсантами».

Далі трапилось те, чого німецькі офіцери спочатку не зрозуміли. Переконаний і сьогодні, що ми теж мало що тоді розуміли. Не домовляючись, не виказуючи і не погоджуючи ні в який спосіб своїх намірів, ми, наче по–команді, скинули одноразово свої «трофеї» і… рвонули. Рвонули не просто як-небудь, куди-небудь, а до полігону, що був за якусь сотню кроків через дорогу, яка, власне, і розмежовувала містечко від тренувального поля. А там ми досконало знали всі ті траншеї, окопи, бліндажі, закручені і переплетені ходи, сполучення, цегляні стіни, кам`яні кучугури, безладно накидані колоди, вузенькі і довгі кладочки через рівчаки та прірви, хрестовини з низками колючого дроту. Всі ці витвори були нами свого часу обнишпорені в пошуках відстрелених гільз, учбових гранат, жовтаво–блискучих куль з важкою начинкою свинцю. В час передислокації військових частин, коли полігон залишався без нагляду, без господаря, ми полювали за дровами, без яких у нас завжди була велика скрута. То якийсь брус виважиш з перекриття бліндажу, то щось виймеш з укріплення стінки траншеї, то березовий стояк вирвеш з опори місточка. Так що всі ходи–виходи полігону ми знали напомацки.

Німець Віллі тим часом, рятуючи свій гонор перед бойовими друзями, не знайшов нічого кращого, як заверещати: «Хальт! Хальт!» та угледівши востаннє наші зіщулені вуха і витерті на соромних місцях штанці, почав дзюрчати в свисток. З під`їзду вибіг солдат з автоматом на грудях і, задерши голову до балкону, ніяк не міг второпати, чого хоче гер офіцір.

Той зарепетував: «Зо айн міст. Нахт фольген!» «чорти тебе б побрали! Догнати, швидко!». Солдат з розгону осідлав мотоцикла, кілька разів штовхнув ногою педаль стартера: мотоцикл (як завжди в таких випадках) з першого разу не хотів заводитись. Нарешті заревів від повної ручки газу, взяв старт з піднятим переднім колесом, крутим віражем вилетів на дорогу. Та тут виявилась перевага кістлявих дитячих ніг над металево–резиновими колесами потужного Даймлер–Бенца.

Перетнувши дорогу, мотоцикліст різко загальмував: хіба можна на цій ревучо–димлячій машині петляти незчисленними ходами–кротами, долати нагромадження колючого дроту, бетонних палів, дерев`яних брусів і всього іншого непотрібу?.. Нам слід було просто залягти за якимось причілком, в якійсь щілині, та й перечекати халепу. Так ні. Гнані страхом працюють ногами, а не головою. Ось ми й вискакували, наче ховрахи: то зліва від німця, то справа, а то й попереду нього. Ганятись «мисливцю» за нами на мотоциклі — той втямив, що то дурне діло. Зліз зі свого, тепер не потрібного «коня», зняв з грудей «шмайсер» і став чекати: хто з нас раніше зробить дурницю, тобто, вискочить на бруствер окопу, кинеться до наступної траншеї, або, заплутавшись в нетрях переходів, визирне з укриття, щоб зорієнтуватись в диспозиції. Чекати довелось недовго: автоматна черга пройшлась по «Рижому», та вже після того, як його голова майнула в створі прицілу, кількома одинокими автомат вилаявся по «чорному» теж запізно. Сьогодні «вермахту» не везло. По-перше, не вистачало часу, щоб прицілитись; по-друге, той, по кому стріляли, вже більше не ризикував по дурному замаячити перед дулом автомата; по-третє, з кожною секундою ми, все ж таки, віддалялись від «мисливця». Ще не відчувши посвисту куль, я набрався духу і вирішив махнути під захист якоїсь цегляної споруди, яка чимось нагадувала хату без даху, а дверні та віконні отвори тільки позначали, що там могли бути двері та вікна: то був навчальний об`єкт для тренування операції штурму.

Набравши повітря в груди, наче збираючись пірнути на глибину, я рвучко підняв своє тіло угору і стрімголов кинувся до вікна. Одним разом перемахнув підвіконня і, вже падаючи, почув автоматну чергу. На протилежній стіні побачив, як видзьобується на цеглі орнамент від невидимих мені куль автоматної черги. Не влучив, не встиг…

Якесь внутрішнє відчуття підказало, що «об`єкт» скоріше пастка для мене, ніж сховище. Наступної миті я перекотився до «дверей» протилежної стінки будинку і дременув спасенними траншеями…

Вже в сутінках, я обережно зайшов у двір, а там і в хату. З голови не виходило: де Рижий? де Чорний? Тільки на другий день мені стало відомо, що Володя Пугач ховався у нужнику, що стояв у кутку садка. Нужник той, зроблений із соняшникового бадилля, дозволяв крізь щілини обсервувати все, що робиться з усіх чотирьох сторін.

За якийсь час, коли свої ще порались у дворі садиби, Володя сміливо вийшов з тієї «схованки» і, щоб ні в кого не виникло ніякого сумніву в правдивості його вчинку, дуже рельєфно, вже на ходу, заправляв сорочку і підперізував штани.

Володя Снісарчук[38] забіг у двір своєї дядини, але в хату не зайшов, а крутився на обійсті, теж з розрахунку: якщо хтось побачить зі своїх, то можна буде сказати: «Та я вже давно тут».

Всі троє ми не так боялись тієї халепи, в якій ненароком опинились, як того, що вчинять наші батьки, коли взнають за «прогулянку» своїх дітей.

Як би там не було, абвер потерпів явну поразку у цій сутичці.

В тій місцевості, де ми жили, завжди було скрутно з паливом. Про організоване постачання ніхто не знав і в мирні часи. До лісу було далекувато, та й небезпечно. Обходились хто як. А вже в роки світового лихоліття, то люди страждали від голоду і холоду більше, ніж від тієї стрілянини в небі, морі і на суші.

Думки про те, щоб десь дістатись чи якогось хмизу, чи трісок, словом, чогось такого, щоб горіло і дало хоч трішечки тепла, привели мене знову до тих обдертих казарм, де нам нещодавно так не склалось з трофеями.

Я знав точно, що на цей час у військовому містечку нікого не було. Знав я також, що є заборона місцевої влади — не заходити на територію містечка. Та нужда завжди сильніша за категоричні заборони.

Ходив я довго, сновигаючи між казармами, конюшнями, гаражами. Все, що можна було відірвати, обдерти, виколупати, зняти — було відірване, обдерте, виколупане, зняте. Та це тільки на перший погляд, а як придивитись, то можна було ще знайти не вирвану латку, вмуровану на чверть у цегляну стінку, можна було помітити товсту лігару, на яку настелялась підлога, на горищі можна було знайти довгу бантину, з якої вже скинули черепицю. Та до такої роботи в мене не було ні сили, ні потрібного інструменту. Та й ризик був великий, а то і смертельний. Так я тинявся, підбираючи де ніжку від стільця, де якусь цурпалку, суху гілку. Весь той скарб склав, зв`язав дротом, і вмостив на плече. Вийшов на дорогу і вже минув те кладовище зруйнованих будівель, а тут, де не візьмись, Митька Саленко[39] на велосипеді. То він їздив додому в Голодьки, на обід, і вже повертався до себе на службу у поліцію. Настрій у Митьки був добрим. Порівнявшись зі мною, якось весело кинув: «Стараєшся, хлопче. Молодець! Гарний синок у твоєї мами». Я йшов, Митька їхав.

— Ану, скільки ти набрав поліняк?

— … ?

— Не знаєш? Так я зараз допоможу тобі полічити. Митька одстебнув німецького шомпола[40] і почав неквапливо ним відраховувати по моїй спині і по всьому, що ззаду. Я йшов, Митька їхав. Ніякої люті словами своїми він не виказував. Так собі, тішився: то цікавився, якою дорогою я збираюсь повернути додому, то перепитував, чи я не збився з ліку. Після якогось, особливо дошкульного удару шомполом, я упав. Митька засміявся. Поліцай не став зупинятись. Чи то йому було не по дорозі, чи то він зрівняв кількість ударів з кількістю поліняк. Веселий і бадьорий настрій його не змінився. Він ще встиг мені крикнути, натискаючи жвавіше на педалі велосипеда: «Ну, будь здоров!».

До хати я приліз без дров. Мама загоювала мої рани гусячим жиром.

Після війни я вчився в одному класі з молодшим братом Митьки — Гришком. Товаришували.

На цей раз я оклигав напрочуд швидко. Вже десь на третій день спина не пекла вогнем, а тільки дуже свербіла. Намагаючись притамувати ту сверблячку, я роздирав ще не загоєні струпи до крові і тоді ставало трохи легше.

Тихого зимового надвечір’я «кумпанія» поліцаїв вивалила з хати Дроняка Антіна подихати свіжим повітрям після задушливого смороду застілля. Без шапок, з розкуйовдженими чубами, червоними пиками, розхристані, добряче «завантажені» бурячихою — вони надто голосно говорили, не слухаючи один одного. Хтось намагався невправно затягнути «…туман яром–долиною», інші — обіймались, слинячись в поцілунках та все допитуючись прискіпливо: «Ти мене поважаєш?».

Хтось з отих осоловілих помітив далеко на лузі, за річкою, дві постаті: одна більша, друга менша. Власне, постаті більше вгадувались, бо їхні контури на площині білого снігу розмивались в якісь рухомі химери. Та оскільки ті химери рухались до села, підходячи все ближче і ближче до берега замерзлої річки, то невдовзі стало зрозумілим, що то два чоловіки несуть з лісу в`язки сухого гілля.

Кращої нагоди «ost Polizist», цим східнорасовим «mensham» розважитись, похизуватись одному перед другим і придумати було важко. Декілька з них метнулось до хати і тут же вийшли, тепер вже з рушницями. Заклацали затвори.

Лівий берег, вподовж якого стояли мазурівські хати, був високий і крутий. Правий — рівнинний: без деревця, без кущика, без виямки. В морозному повітрі з металевим ляскотом пролунало кілька пострілів. Постаті зупинились, та тільки на якусь хвилину, а потім енергійно рушили уперед, мабуть, маючи намір таким чином продемонструвати стріляючим, що прямують вони прямо до цих хат високого берега, до села.

Ті, що були на підніжжі з в’язанками хмизу, приречено, крокували назустріч своїй долі. Їхні постаті відбивали на снігову ковдру довжелезну чорну тінь, тим створюючи для стрільців невиразну мішень: велику, рухливу. Було зрозуміло, що стрільба ведеться по всій окресленій тінню площині. Врешті–решт, такий спосіб ведення вогню дав бажаний для стрільців результат. Чорна пляма на білому полі сповільнила свої рухи, потім проступила трохи вперед, трохи назад і, врешті-решт, поникла.

В гурті поліцаїв почулись схвальні вигуки. Поспльовувавши з губів недопалки самокруток, вони чередою посунули до хати «замочити» вдало розіграну мізансцену.

З дворів садиб, мазурівчани добре бачили те видовище. Вони впізнали, хто то йшов з лісу через широкий луг: їхній сусіда і родич Кирило Іващук зі своїм старшим сином Романом.

На другий день стало відомо й тим, кому не довелось бачити «виставу», що Кирила поранили тяжко в ногу біля самого паху, а Романа минуло і він до самої темноти пролежав на батькові, щоб бува дурна куля не влучила того ще раз. Поночі втягнув батька до своєї хати (стояла поруч за чотири двори від тієї, звідки стріляли поліцаї), розказав скаліченій поліомієлітом мамі, що сталося; нагрів води і якось помив батька, присипав сухим зіллям рану, зав`язав хусткою.

Старого Кирила я бачив голоднючої і холоднючої зими 47‑го року. До цього я не раз бував у хаті мого однокласника Колі Іващука, проте дядька Кирила жодного разу не приходилось бачити. Він все десь «промишляв» на юшку та окраєць. Цього разу він увійшов в хату дуже кульгаючи (рана чомусь не загоювалась), поникав з кутка в куток, щось сказав лежачій у ліжку жінці і, мовчки, не роздягаючись, влігся на печі. Весною помер. Мало згадую й Романа, за винятком того, що носив він окуляри. Пам`ятаються і кілька повоєнних літ, коли йому вдалося закінчити якісь курси і працювати інспектором райфо. Заходив він і до нас, щоб скласти якийсь патент чи акт про одноосібницьку діяльність моєї мами, яка все продовжувала збагачуватись завдяки нещадній експлуатації безутомної швейної машини «Каjzer». Не раз мама казала мені, що Роман Іващук «людяний», та все ж, беручись за пошиття чиєїсь кофти, спідниці — посилала мене на двір стежити, чи не йде до нас фінінспектор.

Як розуміти таке поняття, як «війна». Зі шкільних років нам прищеплено, що війни бувають справедливі і несправедливі, визвольні і загарбницькі, континентальні і колоніальні, феодальні та імперіалістичні, оголошені і неоголошені, локальні і світові, вітчизняні і найбільш братовбивчі — громадянські. Тепер дозволимо собі перейти, так би мовити, від загального до конкретного, від великого до малого. Допустимо, що поняття «визвольна війна» і «загарбницька війна» зрозумілі всім, всьому народу. Цікаво, а як розуміє це конкретна особа: мати своїх дітей, яких розірвало на шмаття снарядом, що прилетів з тієї «визвольної» сторони? Або як розуміють це діти, батьків яких розстріляли, посадили у тюрму, концентраційний табір, вислали за межі своєї рідної землі за першим заходом «сині», за другим — «зелені»?

В цьому ряду порівнянь своє місце (для прикладу) займають стосунки польсько–російські, польсько–українські. Скільки невідомо для чого пролитої крові поділило ці два слов`янські народи, розселені в безпосередньому сусідстві і, вважалось би, назавжди приречені на можливу якнайтіснішу співпрацю і співжиття. Чи то якийсь фатум затяжів над ними? Людство, взяте в цілому — божественне, а — взяте в окремих його частинах є породженням пекла.

Не знаю як де, а на нашому Поділлі найбільш суттєву ознаку приходу весни приносить вітер. Найчастіше в кінці березня південно-західний вітер за якихось дві–три доби «з`їдає» на полях товсту ковдру вже не білого, а сірого снігу, висушує незчисленні калюжі, рівчаки та борозни, видуває вологу із стріхи на хатах та клунях.

З-за такого вітру обламується сухе гілля в лісах, гаях і дібровах, даючи місце для розвою молодих пагінців.

Саме після такого вітру надумала моя бабуся Агнешка назбирати хмизу на Старокостянтинівському шляху, обсадженого ще в катериненські часи подвійними рядами крислатих лип.

Взяла в руки мотузку, вийшла з двору, а далі, зійшовши з пагорбка, попрямувала до невеликого мосту, перекинутого через річечку, що розрізала дорогу впоперек. Місток, попід який неквапно пробиралась вже дещо лінива на ту пору річка, охоронявся поліцаями. У пішого чи кінного мав перевірятись «ausweys» на право переміщення по мосту. А оскільки таких подорожників не було днями, а то і тижнями, то місток охоронявся вартою, яка зовсім не виходила з хати, що стояла за сотню–півтори кроків від «переправи».

Бабуся моя добре знала тих охоронців, як і ті її знали, бо не раз випрошували у неї чогось «загризти».

Не встигла старенька, озброєна жмутком мотузки, ступити кілька кроків містком, як із поліцейської садиби вискочило дві здоровенні собаки. Собаки, навчені «псами», не гавкали, а мовчки вчепились іклами в литки та стегна «порушниці». Тільки глухе гарчання чулось з-поміж зойків «диверсантки». Намагання якось відмахнутись були марними. Збивши запал, наситившись, собаки разом повернули до хазяїв, запопадливо крутячи хвостами. Знали: їх чекає винагорода.

Мучилась бабуся довго. Минула весна, минуло літо, осінь. Порване тіло гноїлось, сходило кров`ю. Не допомагали ні листочки подорожника, ні капустяний сік, ні настій різнотрав`я. На зиму померла. Поховали її в Осічку — глухому далекому селі–хуторі.

Попри всі негаразди першої окупаційної зими, природа не змінила свого поступу і ритму — прийшла весна. Земля парувала, догори тягнулась кожна травинка–билинка. Потягнулись до життя і люди. Почалась звична копошня в дворах, городах, садках. Треба було думати, а що ж то доведеться їсти наступної зими. Всі ж закамарки опустіли. Німці, майже не порушуючи колгоспного устрою, сповна використовували запроваджені ще комнезамами неперевершено висмоктуючі методи обдирання сільського трударя. В таких обставинах єдиним порятунком залишався город, отих десять-п`ятнадцять соток землі при кожній садибі. Зарябіла білими хустинками земля. Біля нашого дому нам припало теж з 6–8 соток. Ми ж бо займали тільки половину хати, а хазяям другої половини теж припадала половина городу. Але моя мама не вийшла тієї весни на город, не позначила білою хустинкою свою присутність там. Хворіла, хворіла тяжко.

Помикулявшись туди-сюди, взяв я заступа і почав копати город. Смужка тієї землі була вузенька і довга. Спершу в мене йшла робота безладно, сіпався я то в один куток, то в другий — скоро втомився. Почав робити висновки і втямив, що біля землі потрібні послідовність і терпіння. Примірявся і постановив: відлічу кілька кроків за себе, відріжу лінію і не розгинаюсь доти, поки не скопаю відміряне. При такій організації скоро почав бачити свою роботу. За два чи три дні скопав ділянку. Спав я добре…

Наша сусідка, тітка Олена, дала мені кілька корзин насінної картоплі; друга сусідка, Баранська Люба, всипала кварту кукурудзи. Щось вдалось напорпати вдома. Все було ретельно перебрано, перевіяно і посаджено. А вже на початку червня заходився сапати, підгортати, та в цьому проявилась моя низька кваліфікація: повирубував чи не всі проклюнуті стебельця кукурудзи, а підгортаючи кущ картоплі, крутився навколо нього сам наче бичок на прив`язі. Йшла стежкою якась жінка і побачила моє крутіння. Підійшла, зітхнула, взяла у мене сапу і, стоячи на місці, підгорнула кілька кущів картоплі, спритно оббігаючи їх тільки сапою; потім ступила ногою вперед - і ще кілька кущів. Науку я засвоїв.

Копали картоплю з мамою. Що запам`яталось тієї пори, то це відкриття німцями школи. То зовсім не означає, що ця звістка так вже занепокоїла нас. Серйозно її сприйняли, хіба що, наші батьки.

Вранці, режимом внутрішнього розпорядку, передбачалась загальна молитва. Потім уроки. Історію чомусь не вивчали, географію теж, ні російської мови, ні німецької не викладали. Добре пам`ятаю уроки Закону Божого. Старенький лагідний чоловічок надзвичайно цікаво і проникливо розповідав біблейські історії, вносив у наші душі якусь заспокійливість, умиротворення. Ми не наважувались при ньому турсатись, стріляти вишневими кісточками, писати крейдою по спинах…

В позаурочний час нас організовували на громадсько-корисну роботу: збирати по місту побите скло. А було його…! Я вибився в «передовики». За школою стояв якийсь хлівець, так я його закидав отим «боєм», що ступити ногою не можна було. Обіцяли ж щось там нагородити. Не нагородили. Школу за два тижні закрили. Та на цьому моя шкільна наука, організована на східних теренах великого Рейху запопадливим служителем фюрера, верховним гауляйтером України Еріком Кохом, не закінчилась. Наступного разу школу відкрили не у Вугринівці, а в самому Хмільнику. Вражав сам будинок школи. Двоповерховий, з білої цегли. Великі вікна. Урочистий головний вхід до школи: широкі кам`яні сходи вели на простору площадку, а далі починався одноступеневий портал. Бокові колони підтримували простору відкриту галерею, а вже нею можна було вийти на рекреаційний зал другого поверху А всередині нас чекали просторі класні кімнати з гарною ліпниною на високих стелях. Вони розташовувались по зовнішньому периметру залу. Викликали подив двері до класів: триметрової висоти, різьблені. Двері були такі великі і величні, що люди біля них виглядали маленькими і якимись незначними. Та найбільше запам’ятався кабінет фізики. До цього я ніколи не чув і не бачив, щоб у школі був кабінет фізики. Вже коли я вступив на освітянську ниву, то доводилось бути у школах Москви, Риги, Києва, Ленінграду. В школах Польщі, Болгарії — такого кабінету фізики, який був у колишньому чотирикласному реальному училищі повітового містечка Хмільника — бачити не довелось. Про те, як він був облаштований робочими місцями, навчальними посібниками, розповідь попереду.

Шкільна наука в міській школі № 1 мала декілька помітних епізодів, про які хочу повідомити читача. Запам`ятався директор школи Куприєвич. До війни працював інспектором, завідувачем районного відділу народної освіти. Високий чоловік із стрункою поставою, охайно вдягнений, був, як кажуть, гарний з себе. Викладав математику. Звісно, що я не пам’ятаю того, що він розказував, але до цього часу пам’ятаю, що в класі була гнітюча тиша і якась нерухомість — ми були, наче закляклі, і не чули його голосу; присутність цього вчителя на уроці нас просто «заморожувала».

Приходячи до пам’яті після уроку математики, ми гасали по шкільному дворі, грали в квача, перекидались, штовхались, тобто, «дуріли». Саме цим словом позначали вихователі наш стан перебування «на повітрі». Зненацька, як завжди, лунав розкотистий дзвоник, і ми суцільним гуртом кидались до вхідних дверей, а там по сходах на другий поверх — розходились по класах.

Сходи були суцільнометалеві, двомаршеві. Гарно орнаментовані поручні, художнє литво візерунків самих металевих пластин сходинок — разом приймало на себе кілька десятків дитячих ніг і рук.

Ми швидко вловили — якщо ступати ногами в ритмі, одноразово, то металеві сходи відповідають потужним громом. Ми були в захваті від такого «гуркоту»: ще і ще погилювали його нашою ходою «в ногу», «в ногу«…

На верхній площадці стояв директор школи. Захоплені своєю витівкою, ми всю увагу звертали на те як би встигнути поставити свою ступню разом із ступнею сусіда.

Від цього споглядання відволікло нас тільки те що Володя Пугач раптом «запоров» носом, ледь ступивши на площадку. Директор школи вліпив йому такого запотиличника, що Володя не встиг і рук викинути вперед, а тому проповз носом через поріг дверей і ще кроків два далі. Так «заюшеного» ми з Володею Січкаруком як сусіди, завели додому перед ясні очі батька і матері. Батько запитав: «Чому саме мого?» Ми пояснили, що його син був найближче, а тому директору було найзручніше…

Колоритною фігурою був учитель ботаніки Речпер. Запам`ятались не уроки ботаніки, а кипуча діяльність його як організатора–гуртківця. Як вже йому вдавалося робити з нас шибайголовів, найактивніших учасників шкільного хору пояснити не можу. Та було те, що було: дівчаток і нас півтора–два десятки хлопчаків, ретельно виводили чи не кожного дня після уроків мелодії народних пісень.

Розбивши нас на декілька голосів, Речпер терпляче вбивав нам у голову (і у вуха) різного роду премудрості: мелодична лінія, кульмінація, діапазон, секвенція, каденція, період, і ще, і ще щось.

Нам подобалось[41].

До речі, заняття хору відбувалися в кабінеті фізики. Акустика в цьому залі була бездоганна. Може, тому сприяло те, що у всі чотири стіни, від підлоги до стелі, були вбудовані дубові шафи, в яких містилися навчальні посібники з природничих наук шкільного курсу. Приміщення те так і називалось свого часу «кабінет природничих наук». То вже після революційних перетворень залишився від того тільки кабінет фізики.

В цій же школі довелось мені бути активним учасником почесної зустрічі високого нацистського бонзи — гебітскомісара — територіального володаря Вінниччини. Для більш-менш зрозумілого уявлення про окупаційні чиноутворення і місця їхніх посідань, спробую це пояснити так, як це сприймалось в ті часи.

Фашистський «новий порядок» по всій Україні встановлював рейхсфюрер Ерік Кох. Місцем перебування своєї квартири він обрав провінційне місто на Волині — Рівне. Чому не Київ? Хто його знає, чим керувались великі і малі фюрери, коли визначали, де їм спати і звідки керувати. Отож, і їх підопічні — керівники обласних утворень, чомусь поселялись в маловідомих районних містечках, а то і взагалі, в поселеннях районного підпорядкування. Ось і гебітскомісар Валькомір надумав розташуватись не у Вінниці, а в одному з райцентрів — Хмільнику. Тоді ми ще не знали, що в кількох десятках кілометрів від нас, під Вінницею, закінчувалось будівництво польової Ставки Гітлера на Східному фронті.

Всім відомо, що для зустрічі хоч малих, хоч великих начальників потрібна масовість, потрібен «народ». До того ж, той «народ» не повинен бути похмурим, мовчазним, малорухомим та ще й мати щось там собі на умі… як найкраще для такого випадку підходять діти, підлітки — бадьорі, жваві, балакучі та безпосередні.

Наказано нам зібратись вранці на шкільному дворі, одягти білі сорочки, темні штанці, на ноги — хто що мав. а то й босоніж. Під супроводом своїх наставників, з крокуючим попереду директором школи, рушили ми через усе містечко, повз стрільбище і колишні військові казарми на дорогу, що виходила з соснового лісу. Місце для такої зустрічі, видно, вибирав не дурний чоловік. Справа в тому, що дорога Вінниця–Хмільник, виходячи з лісу, прямувала по самому низу досить глибокого яру. На верхніх гребенях пологих схилів розташувались з однієї сторони — «народ», тобто кілька сотень школярів, з протилежної — теж досить численна ланка почесної охорони з німецьких солдатів місцевого гарнізону.

З однієї сторони «народ» був «озброєний» букетами квітів, яких заздалегідь привезли цілу фуру, з другої — почесна варта, як і годиться, тримала в руках такі необхідні в подібних випадках — чорноблискучі автомати.

Була і третя сторона: служиві місцевої поліції, гестапо, жандармерії, осткомендатури, фельдкомендатури; по всьому було видно, не займали чільного місця в побудованій еспланаді, а розійшлися ген по межі всього узлісся. Мабуть, для того, щоб хтось ненароком, вийшовши з лісу, не зіпсував так ретельно продуманого церемоніалу зустрічі. Досконалість побудови експозиції проявилась і в тому, що «хазяї» зустрічі, знаходячись разом, перебували одноразово на доцільній відстані одні від других, не гублячи водночас жодної фігури на протилежній стороні, по-перше; «гості», їдучи дорогою, були на поштивій відстані від «хазяїв» і, разом з тим, мали відчувати їх близькість, невимушеність, по-друге: всі інші дійові особи, знаходячись, начебто, поза межами безпосереднього дійства, забезпечували багаторольову ходу всього сюжету вистави.

Нам було суворо наказано не кидати квітів до ніг (коліс) гостей, а тільки потріпувати букетами над головою.

Хористи йшли на зустріч не в загальній колоні, а наче окремим підрозділом. Вдягнені ми були так, як і всі, лише блакитна хустина на дівчатках, а жовта на хлопчиках відрізняла нас від всього «народу». Хустина зав’язувалась навколо шиї, а кінці її пришпилювались до лівої частини грудей — «до серця». Коли «народ» вишикувався в одну шеренгу з квітами в руках на всю довжину гребеня схилу, то нас поставили в каре» щільною групою, і квітів нам не дали. Була ще відмінність між мною і всіма іншими «співаками». Хормейстер наш, проводячи репетицію, диригував завжди лівою рукою з повернутою донизу долонею, показуючи цим, що треба співати тихо. При цьому, виразно дивлячись на мене, він торкався пальцем правої руки до своїх міцно стиснутих вуст, а ліву опускав все нижче і нижче. Коли ж треба було (за висловом одного із маестро) «подати звук», керівник викидав вказівним пальцем лівої руки прямо мені в груди (так мені вважалось), а праву, з повернутою догори долонею, рвучко підносив все вище одноразово, тримаючи широченно розкритий рот. То було знаком, що мені треба «вступити» і я «давав звук».

Вітальну пісню, яку хор мав проспівати, я вже и не пам`ятаю. Хіба що залишились слова: «козаченьки…», «мати Україно…», «воріженьки».

Як завжди і всюди, ті, що мали зробити щасливим «народ» своїм приїздом — запізнювались. Спочатку казали, що мають ось-ось приїхати, потім хтось переніс прибуття на годину, потім рознеслось, що приїдуть у полудень. Шеренги, як з однієї сторони дороги, так і з другої, почали ламатись, вчителі збирались «по справах», діти поопускали букети, наче віники. Саме тоді з лісу вискочило декілька мотоциклістів….

то був знак. «Народ» і почесна варта, кожен по своїй стороні дороги, зайняли відпечатані місця. Ось і череда машин з відкритими верхами. На грузових — по кілька рядів солдат у металевих шоломах, у легкових — по кілька німецьких офіцерів в кашкетах з задертими догори туліями. За якихось півтори–дві хвилини від кортежу над дорогою залишилась тільки смуга пилюги, а «народу» все-таки не довелось цього разу розпізнати, хто з тих приїжджих був «його» гебітскомісарем. В школу нам сказали більше не приходити.

За якийсь час по містечку рознеслось: Куприєвича, нашого директора школи, німці заарештували і розстріляли. Як ходило по людях, Куприєвич носився з ідеєю про самостійну Україну. Спочатку місцеві німці поблажливо ставились до носіїв такої ідеї, керуючись якимись своїми тактичними намірами. Та вони, видно, не збігалися із стратегічними цілями їхніх берлінських керівників. От носіїв тих ідей і порозстрілювали.

2002 рік. Остання декада березня. Минули роковини, як не стало Танечки, минули роковини, як не стало Леся. Ходили ми на цвинтар, поминали. З втратою ще не примирився. Не знаю, чи може бути це в майбутньому. Дуже мені прикро від того, що я постійно відчуваю свою провину перед Танечкою. Що не згадаю, то все мені не виходить з голови: не треба було цього казати, не треба було того робити. Велика праведниця була моя Танечка. Уміла прощати, уміла у всьому зарадити мені. Живу з думкою, що і в цей останній раз простила мене.

Декілька разів, ні — декілька десятків разів подумки я звертався до Леся за порадою, за відрадою, хотілось поділитись думками, враженнями, почуттями. Як це він умів слухати! Як це важливо мати друга, який уміє слухати. Наче не дуже–то мудре діло — слухати, не перебиваючи, не заперечуючи, не відволікаючи. А яким–то умінням передається відчуття, що тебе слухають, тебе сприймають. Таким слухачем був Лесь. Цьому я постійно у нього вчився.

Нещодавно відвідав його сім’ю. Поговорили з Галиною, з дочками Леся. Помовчали. Потім кажу Галі:

«Покажи–но мені Лесеві папери». Подала дві повні шухляди. Перегортаю, перегортаю; дивлюсь, вичитую. Аж ось до рук потрапляє свідоцтво про закінчення Лесем семи класів в школі № 1, тобто, здобуття неповної середньої освіти, що по тих роках було вагомим. Дивлюсь і дивуюсь з того, що бачу: по всіх предметах «3» — «задовільно». Жодної четвірки, жодної п`ятірки! Згадую, що в ті часи ми цілим кутком ходили за Лесем, щоб списати у нього ту ж алгебру, ту ж геометрію, чи вправу з української мови. Та й без цього ми знали: про що не спитаємо у нього, він дасть відповідь, знайде хід рішення, згадає такі дошкульні нам дати, або як казали — хронологію. А тут одні трійки! Та навіть у мене свідоцтво було більш якісним. В самому низу бланку надруковано: заступник директора школи по навчальній роботі і підпис Головін Л.Є. — батько Леся. Класний керівник і підпис: Вороніна А.Є. — мама Леся. Стає все зрозумілим… Отакі були люди. Такі мали принципи. Влітку сорок другого року зайшла до нас в хату селянська жінка. Привіталась. На запрошення мами сіла на лавку, кинула поглядом на кімнату і без всякого вступу мовила, що вона родичка Яшки, буде поселятись в цій хаті. Як бути нам і що маємо робити — вона не сказала, але стало мамі все зрозумілим. Вона не стала допитуватись — звідки жінка, яка вона родичка Якову Кульчицькому і які має підстави на спадщину. За п`ять років поневірянь по чужих кутках маму відучено вчиняти щонайменший супротив. Стримано зітхнувши, сказала: «Добре». Коли жінка пішла, я кинувся до мами: «Так казали ж люди, що у дяді Яші не було ніяких родичів. Він і сам казав, що з дитбудинку…». Мама відповіла: «Малий ти ще і дурненький». Хтось із сусідів, швидше за все тих, що жили у другій половині хати, порадив мамі піти у міську управу. Чи ходила вона в ту управу, чи кудись інше — не пам`ятаю. Вже через кілька годин після відвідин спадкоємиці мама знайшла мене у чужому дворі. Тут же й сказала, що нам дозволено поселитись в будь-яку пусту хату у старій частині містечка, а «переїжджати» будемо зараз же. «Переїжджання» те складалося з того, що мама зв`язала кілька тлумаків, зняла головку швейної машинки зі станка, поклала все те начиння на теліжку та й повезли вдвох до нової хати.

«Проїхали» повз школу, церкву, переїхали міст через Буг і, прямуючи кроків триста до костьолу, повернули різко направо. Тут зупинились біля великого одноповерхового будинку на три «входи». Це означало, що будинок був розділений на три частини, в кожну з яких вели окремі двері. Особливістю розташування цього будинку, що з першого разу впадало в очі, було те, що стояв він в центрі старого міста, навколо нього була зі всіх сторін незчисленна кількість малих і великих будинків і в той же час чітко вирізнявся своєю відособленістю, складалось враження, що стояв той будинок «на семи вітрах». Позначалось це перш за все, тим, що з усіх чотирьох сторін будинок «виходив» на дорогу: спереду та ззаду — на вулицю Шевченка і 1‑го травня, а зліва і справа — на якийсь провулок і невеличку площу, що утворилася від скісного перетину перших двох доріг.

Я так детально описую місце того будинку тому, що в подальшому буде легше зорієнтуватись, що і як в ньому відбувалося і яку роль відіграло його розташування на спосіб життя його мешканців. Маю ще пояснити, чому мама вибрала для нашого проживання саме цей будинок.

Хтось із «комунгозівців» сказав мамі, що вона може поселитись у будь-якому пустому будинку міста. А було їх сила-силенна. Після чергової спецоперації німців по ліквідації євреїв — жителів містечка, помешкання спустіли більш як на половину; в окремих місцях можна було обійти два–три десятки будинків підряд і натрапити тільки на відкриті двері, вікна, розкидану постіль, перекинуті меблі. Побитий посуд, багато розпарованого взуття: сандалетки, черевики, биті валянки, галоші глибокі і мілкі, чоботи юфтові, кирзові і хромові. А що вже нижніх сорочок, суконь, лапсердаків, капелюхів, пальт і фуфайок, то все то валялось купами перемішане і брудне. Можна було ходити годинами по тій людській трагедії і не зустріти нічого живого. Хіба що пацюки почували себе зручно і затишно — котів не було.

В правій частині будинку хтось жив, господарював — на вікнах висіли білі фіраночки, на підвіконнях стояли горщечки з квітами… Насмілилась зайти в хату. Ще молода і досить жвава молодичка зустріла маму привітно, а втямивши, чим вона заклопотана, рішуче запропонувала негайно займати середній відсік будинку. Вона ж сказала мамі, що хазяї–євреї евакуювались. Звісно, куди виїхали і що з ними сталось, вона не знала.

Рішення було прийняте. Уклавши на теліжку сякий–такий скарб, «запрягши» мене, не стільки для того, щоб тягнути, скільки для того, щоб правити дишлом, мама вперлась обома руками в заставку теліжки і за якихось півгодини ми дотягнулись і доштовхались під самі двері «свого» нового житла. Хто вони такі, наші сусіди — мама мені не сказала, та взнав я про це за кілька днів.

Мазур Іван — колгоспник з приміського села Мазурівки, призваний до війська в червневі дні сорок першого, помикулявшись плутаними дорогами війни, побувавши то в оточенні, то в полоні, знайшов зі всіх тих доріг саме ту, яка привела його пізньої осені до рідної хати. Треба було шукати «діло», без якого «дорога» вела або до концтабору, або до ями, або ще кудись, звідки воротгя немає. Подався, в поліцію. Родина у Івана була чисельна, хатина маленька. Виглядівши пусту хату, зайняв її зі своєю сім’єю. Олена (так звали жінку) швиденько причепурила велику кухню і три кімнати (в меблях та різному начинні скрути не було), та й захазяйнували…

Було у Мазурів двоє дітей: дівчинка трьох років – І я і хлопчик чотирьох років — Коля[42]. Мені частенько доручали пригледіти за ними. Ія світловолоса, з блакитними очицями, гарнесенька і спокійна. Коля запам’ятався своїми дуже пошкодженими передніми зубами і ще тим, що, почуваючи свою дитячу провину, опускав обидві руки до стегон і стріпував кистями, наче збирався скинути з них щось. Водночас він ще посилено кліпав повіками очей, намагаючись якнайширше відкрити їх, наче тільки–що випірнув з води.

То я так детально описую це тому, що все ж таки нам довелося жити поруч мало не два роки. А в роки війни на окупованій території було це немало…

Часто приходив до Мазурів рідний брат Олени — Альоша. Спочатку він працював у місцевій поліції. Був він там недовго, десь кілька тижнів. Та чи не «підійшов» він новій владі, чи сам зумів якось вислизнути, але за весь час окупації він ніде не служив. Займався фотографуванням і з цього мав якийсь дохід. Його знімками ландшафтів, пейзажів, культових споруд усі захоплювались.

На закінчення про цю людину скажу, що з приходом наших військ його не «тягали». Десь через півроку–рік переїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ) і довгі роки працював там у місцевому фотоательє.

На літо 42‑го в містечку встановилась «нова влада» зі своїми начальниками, комендантами, управителями, шефами, бурмістрами, старостами та їхніми заступниками і помічниками. Відносне затишшя глибокого тилу давало можливість окупантам облаштовувати свій побут. Фронт був за тисячу кілометрів, партизанський рух на той час майже не завдавав німцям клопоту.

Єдину бруковану вулицю Хмільника, що перетинала обидва рукави спокійного Бугу і тягнулась усім містом від західної околиці до східної, обсідали з обох боків щільно притулені один до одного глинобитні продовгуваті будинки. Про ці будинки треба сказати окремо. Їх було дуже багато. Майже всі вони були однакової архітектури. В два–три рази довші, ніж ширші, з вхідними дверима на торці. Не маючи ні ганку, ні сіней, через вхідні двері, що відкривалися прямо на вулицю, будинок впускав прихожого прямо в першу кімнату. Далі йшли прохідні друга, третя, а може й четверта кімнати… Пояснення такої «архітектури» дуже просте. Перша кімната — то якась крамничка, або, як тепер кажуть, торговий зал. Друга — то складське приміщення і господарська половина, третя — то для старих батьків і малих дітей. Обмаль землі, бажання кожного мати «своє діло» — крамничку, майстерню, робоче місце — з неодмінним виходом на вулицю, до споживача, покупця, замовника — саме такий розрахунок зумовлював форму і розташування цих будівель.

Технологія будівництва житла була проста і мудра. На дерев`яний фундамент через кожний метр ставились вертикально дерев’яні стовпи з вибитими по довжині і з обох сторін стовпа пазами. Між стовпами закладались в пази цівки — дерев’яні бруски. Так «виводились» стіни. Таку стіну з обох сторін обкидали глиною, перемішаною із соломою — тинкували. Далі загладжували, а коли висихало — білим вапном або крейдою. Покрівля — червона плоска черепиця.

Трохи забігаючи наперед, скажу, що, «мандруючи» по тих будинках, я переходив з одного в інший не через двері, а через вікна. Особливо в тих, що стояли при дорозі. Так було зручніше, не треба було обходити будинок до дверей. Переліз із вікна у вікно і ти уже в другому будинку. Приблизно так я переходив з горища на горище.

Дещо розкутіше побудувалась нова частина міста. До того ж, там були криниці з питною водою. В дворах можна було помітити вбиральні на кілька дверей. Так власники будинків «кооперувались». В старій же частині міста криниць не було[43]. Вбиралень теж — просто не було місця, куди їх поставити. «Ходили» у відро, з якого виливали у рівчак, що збігав до річки. Питну воду брали з тієї ж річки.

Якось мамі моїй вдалось домовитись з одними хазяями у старому місті про зняття кімнати в будинку біля старого базару[44]. Було це влітку 38‑го року.

Внесли речі, застелили постіль. Звечоріло. Гамір в сусідніх кімнатах потроху стих. Та спокою вночі не настало. Через нашу кімнату цілу ніч швендяли люди «до відра». Врешті-решт, нам і самим треба було до «нього» ходити…

На другий день пішла моя мама на пошуки житла десь в іншому місці. Знайшла. Прийняли нас Юхименки з приміського села Вугринівки. Клопоти, про які я тільки що згадував, розійшлися самі по собі.

Про ті «клопоти» та про деякі інші я чомусь згадую завжди, коли роздивляюсь гравюри з зображенням середньовічних міст. Вдивляюсь і не перестаю дивуватись майстерності художників, які на листочку паперу уміли відобразити не схематичний план міста з умовними позначеннями, а цілісний загальний вигляд з чітко виведеними будинками, гамазеями, церквами, ратушами. Не забували подати й натуральний вигляд вулиць, провулків і площ. Знаходили місце для огорож і воріт, для річки і мостів; було добре видно як одягнені люди і з яким багажем стояли вози на торговищі. Все то так докладно було виписано на тих гравюрах, що і в голову не приходило здогадуватись: «А чи мають місце десь ті споруди, що завдають людям».

На той же час місто Хмільник було пусте. У ньому залишилось дуже мало, адже пройшло вже кілька спецоперацій - єврейських погромів. Найбільший — на початку січня 1942 року, поглинув біля семи тисяч людей, другий[45] - через тиждень — 1240, на початку червня — 360. Сотні років жили тут ковалі, чинбарі, шевці, кравці, шапкарі, стельмахи, каменярі, шинкарі, балагули. Винищено не тільки їх, їхніх дітей, батьків, рідню — винищено майбутні покоління.

Зазначивши, що містечку Хмільнику притаманна контрастність, як і всім містам українського Поділля, я зосередився на одній стороні цього контрасту. Ця сторона вбирала в себе найбільшу кількість мешканців. Не можна обійти й другу сторону, але не менш виразну. По старому і новому місту та його околицях було з півтора десятка садиб, які милували око. І це не зважаючи на буремні вітри революцій, та всіх інших «акцій», які так детально були виписані свого часу у заповітах найвідомішого поводиря пролетаріату. Ще в другому розділі згадувалось про будинок земського лікаря Донцова (пізніше будинок міліції, поліції, а тепер один із корпусів санаторію працівників МВС), будинок аптекаря Гельмана (нині знесеного), будинки заможних міщан Кроля, Ремеза, Віньковецького (тепер поділених на окремі кімнатки — квартири для нужденних «гегемонів») та ще кілька великих та ошатних будинків, в яких розмістились районні «абвгджекомівці». Вінчав же місто замок.

Кожне місто має свою відзнаку, символ, образ. Париж — Ейфелева башня, Петербург — Адміралтейський шпиль, Київ — дзвіниця Софійського собору, Хмільник — замок, побудований на штучному підвищенні височить над містом і навколишніми поселеннями. Високі архітектурні якості замку нерозривно пов`язані з мальовничим рельєфом місцевості.

Замок з виразними архітектурними членуваннями, формою і пропорціями прибудов, колонадою і головним куполом вдало вмальовуються в ландшафт, ніби виростає з плеса річки. Могутня велич переднього фасаду врівноважена тилом споруди, бо ж задній фасад з колонадою і відкритою верандою над нею на рівні другого поверху підтримує симетрію всього комплексу. Біля самого підніжжя пагорбу, на якому височить замок, тече річка Південний Буг, точніше, один із рукавів річки. Другий рукав обходитъ замок на відстані 150–200 кроків з тильної сторони. Таким чином, замок з розташованими по низині навколо нього будинками, набув статусу острівного міста. По зовнішньому периметру цього острова побудовано свого часу високий кам`яний мур з сторожовими баштами, бійницями, підземними тунелями. Вся забудова дістала назву «Старе місто». З часом, за браком землі, почали будуватись за річкою на дещо підвищеному березі, і ця частина стала називатись «Нове місто».

У передвоєнні роки місто наче застигло у своєму розвитку і виглядало так, як я зумів це описати. У будь-якому разі таким я його бачив. В другій половині минулого століття все це було «поламано» хаотичною забудовою п’яти дев’ятиповерхівок у центрі і масивами «приватного сектору» на околицях.

Можна сміливо сказати і переконливо стверджувати, що другою рівнозначною будовою старого Хмільника був костьол. Католицький храм в стилі бароко. Бокові нави перекриті хрестовими зводами, головна нава — напівциркулярними з розпалубками. Зовні в стінах костьолу були циркульні ніші з фігурами Святих Апостолів — Петра і Павла. В середині костьолу фігурка Дитяти Ісуса в жалобі. Центральний — образ Пресвятої Трійці, був заслоненим, а відкривали його на Святу Службу. Храм так і йменувався — Костьол Пресвятої Трійці в Хмільнику. Стоїть він за півсотні кроків від замку.

Якщо замок поставлено обіч дороги, то костьол поставлено по осі головної дороги і так це зроблено, що дорога наче «входить» в нього. Інших доріг, які вели б ще кудись, просто не може бути — такий був задум. Свого часу тут була поставлена турецька мечеть восьмигранна, з півтораметровими стінами. Мечеть не поставлена, а приставлена до пагорба, на вершині якого замок. Хоч яка то сива давнина і всі три будови різностильні: замок — псевдокласика, костьол — бароко, мечеть — мавританського стилю, а в цілому цікавий архітектурний ансамбль, який «вінчає» єврейська синагога. Не відокремлена від тієї сім`ї і православна церква, бо ж на своєму місці. Всі вони пов’язані між собою підземними ходами. І хоч зі всіх сторін вода, мури та глибокі рови, тунелями тими можна було вийти де завгодно.

Ще триста років тому у Хмільнику, який умістився на острові хрест-навхрест в півтори версти, була школа, в якій викладали польську й українську мови, риторику, поезію, філософію, історію, математику. Школа мала свою (!) друкарню.

Вперше письмова згадка про Хмільник датується 1362 роком. З 1434 входить до складу Польщі, являв собою укріплений замок з розташованими навколо нього будинками.

В 1603 році збудовано костьол.

В 1672 році Хмільник захопили турки і їхній гарнізон був там 27 років.

Побудовано мечеть.

В 1804 році населення було 6070 людей. В 1788‑му закладено Порубинську церкву[46] і до 1910 року побудовано ще чотири церкви.

В 1904 році населення складало 16000 людей, у місті працювало 22 підприємства, але яких?

Так, на чавуноливарному заводі було зайнято 8 робітників. Зате було багато кустарів–одиночок — лише шевців‑1200.

В 1911–1915 роках побудовано кам`яний палац–замок графа Ксідо (архітектор І.О. Фомін).

13 липня 1941 року місто окуповано німцями. За роки окупації фашистськими загарбниками знищено 11750 людей.

10 березня 1944 року Червоною Армією визволено лівобережну частину Хмільника, правобережну німці утримували до 18 березня 1944 року.

Я ще не раз буду повертатись до «характеристики» цього міста та, поки що, на цьому етапі його опису мені хотілось би донести до читача моє відношення, моє контрастне сприйняття міста.

Жили ми з мамою в цьому місті важко, були постійно гнані, змушені були весь час оберігатись від злого ока, зносити кривду. От і місто вставало переді мною якоюсь потворою. Вузенькі вулички з непролазним болотом, старі невиразні будинки так щільно поставлені, що двом пішоходам не розійтись, сморід від помий, вигрібних ям, закиданих покидьками стічних рівчаків.

Та недаремно кажуть: «Велике бачиться на відстані». Мабуть, мається на увазі не тільки просторова лінійна відстань, а й часова. Коли назавжди виїхав з того міста і лише навідувався раз в кілька років, мені все більше, ясніше, змістовніше відкривалась друга сторона міста. Потроху з’ясовувалось, що все у цьому місті було доречним, гарним і, навіть, величним. А все то через те, що пов’язували обидві сторони одного й того ж міста контрастів — люди. Як більшість містечок Правобережної України і саме Поділля, Хмільник мав усталений історично певний етнографічний склад населення: в осередку євреї з невеличким прошарком українців і поляків, в передмісті та окрузі — українці і поляки з невеличким прошарком євреїв. Як правило, на околиці таких містечок дислокувалась військова частина із своїм гарнізонним укладом: безпосередньо спеціальні будівлі (казарми) для особового складу і за дротяною огорожею житлові будинки для сімей командирів всіх рангів. То вже був, як тепер кажуть, мікрорайон зі своїм побутом, статутом і російською мовою спілкування. Наскільки мені відомо, ніяких національних чвар ніхто й уявити не міг. Із спогадів старих людей ніколи не чув про якісь там національні негаразди. І справді, на чверті гектара землі стоять, мало не впритул, католицький храм, православна церква, іудейська синагога… Стоять декілька сот років і кожен знав свою дорогу до Храму Божого, і ніхто не може згадати, щоб сусід заступив дорогу сусідові. То вже потім, з приходом універсальної ідеології, заступлена була дорога всім сусідам: і тим, котрі по праву руку і тим, котрі по ліву руку. А тим, хто виривався вперед чи тупцював позаду — дороги зовсім не було.

На початку літа 1942 року Хмільник був глибоким тилом для німецьких військ. Почувалися окупанти так, як можна почуватися під час війни, але все ж, далеко від фронту. Підпілля, партизани на цей період окупаційного режиму не дуже дошкуляли німцям ні в самому місті, ні в його окрузі.

Дійшла до нас чутка, що на площі біля скверу у старому місті, німці повісили кілька людей. Я, і такі, як я, не стали розпитувати: кого, за що, коли, хто? Ми дременули на те місце. На перекладині, що зв’язувала трансформаторну опору, висіло двоє людей. Вони поволі поверталися то в одну, то в іншу сторони. На грудях табличка з написом «партизан». Руки повішених були заведені за спину і зв’язані. Голови без шапок, ноги босі. На обох біліли натільні сорочки. Було сніжно і морозно, здавалось, що тим двом дядькам дуже зимно. Ще пробігла думка: влітку минулого року на цьому місці копали величезну яму, щоб встановити оту розкаряку з чотирьох стовпів. Копачі копали, копали і… провалились! Першими до місця провалля збіглись діти. Дорослі чомусь не дуже поспішали. Тобто, підходили, але не поспішаючи. Очам нашим відкрилась картина: на дні ями, розміром з добру кімнату, порпається двоє чи троє копачів; вони навіть лопат не повипускали з рук, і про щось перемовляються. В обидві сторони добре видно цегляні склепіння, під якими досить просторі ходи. Присутні виказували здогадки, куди вони ведуть ті підземні ходи. Одні казали, що до староміської церкви, другі — що до синагоги, треті — до костьолу. Трохи посперечавшись, стали чекати начальства. А начальство (як завжди і всюди), щоб кардинально вирішити проблему і позбавити можливості щось, комусь домислювати, наказало провалля те засипати і (як було задумано) поставити трансформаторну опору.

Німці повісили на тій опорі партизан. Хто знає — може там висів хтось з копачів, а може — з начальства…

Були й інші ознаки існування підпілля, партизанського руху. Влітку 43‑го біля села Війтівці застрелено шефа поліції — гера Янке. Він об’їжджав села району, «витрушуючи» з селян (все тих же колгоспників) збіжжя, яйця, м`ясо, молоко та всю іншу сільськогосподарську продукцію для потреб третього рейху. На другий день в село приїхала грузова машина зі спецкомандою. Спалили всю вулицю, що йшла впритул до поля, з кожної хати постріляли по людині.

Вже після того, як німців вигнали радянські війська, довелось мені бачити багато зірваних мостів, переїздів на залізній колії, що вела з Козятина на Проскурів, тобто зі Сходу на Захід.

Впродовж відкосів дороги, по обидві її сторони, мало не суцільною смугою тягнулись перевернуті, понівечені і спалені вантажні, криті вагони. Зрозуміло, що то була робота партизанських загонів та військових диверсійних груп. Охороняли німці також особливого значення об`єкти і в самому місті — мости через обидва рукави Бугу, в’їзди у місто, розквартирування військових підрозділів, установ і т. ін. Мабуть, охороняли добре, бо за весь період їхнього перебування у місті не було жодного випадку нападу або спроби проникнення. Правда, однієї ночі місто охопила шалена стрілянина з автоматів та гвинтівок, в небо злетіло десятки освітлювальних ракет. Мешканці запанікували — хто вибігав на вулицю, щоб якось уторопати, що воно діється, хто накидав на двері клямки і засови, а сам залазив у якийсь запічок, комірчину або льох, щоб не потрапити у лихо. До того ж, вірогідність справжнього бою показувало те, що стрілянина велась одноразово з двох позицій; від місця, де розташувалась поліція — з одного боку, і від казарми жандармерії на самій околиці — з іншого. Складалось враження двостороннього бойовиська. Та раптом все закінчилось так зненацька, як і почалась. На ранок все з’ясувалось; то німці — жандарми у Новому місті і місцеві поліцаї у Старому місті салютували на відзнаку дня народження фюрера Великого Рейху та «визволителя» українського народу Адольфа Гітлера[47].

Мамині добрі знайомі, подружжя Красінських у приміському селі Слободі запросили нас на Різдво Христове до себе додому. Засиділись допізна, тим паче, що комендантських годин оголошено не було, відбувся такий Святий вечір вперше за багато років, мама — католичка, почувалася розкуто, в хаті було затишно.

Вертались додому вночі. Небо ясне, все засипане зірками, білим снігом устелена дорога, обсипані дерева, кущі. Минули Нове місто, спустились із пагорбка, що набігав до річки, залишалось кроків 150 – 200 до дерев’яного мосту на річці.

На дворі було «видно, як вдень». Раптом із сторожової будки, що стояла обіч мосту, вискочив охоронець–поліцай, клацнув затвором і загорланив на все місто:

«Ложись, стрелять буду!». Мама щось сказала на це (більше сама собі, ніж поліцаю) і ми продовжували йти, хоч трохи і притишили ходу. Поліцай більше не кричав, а пальнув по нас і тут же ще і ще раз. Пулі просвистіли десь зовсім поруч. Мама впала на стежку і рішуче звеліла мені зробити те саме. Полежавши якусь хвильку, мама зіп’ялась на руки і почала гукати: «Карпо, Карпо! Та чи ти здурів, не бачиш, що то люди йдуть з святків?»[48]. Тим часом надійшов напарник охоронця з другого кінця мосту. Той, мабуть, був тверезіший, або не так дуже змерз. Занудьгував. Щось почали говорити між собою. Поволі тон діалогу набував примирливих ознак. Ми підвелися, обтрусились і наблизились до огорожі. Привітались ім`ям Ісуса Христа, розминулись, і вже за кілька хвилин були в хаті.

Ще про таке… Зібралось нас троє: два Володі і я, до лісу — пошукати там щось цікавого. А в ті часи, ой, скільки можна було найти в лісі цікавого! І те, що стріляло, і те, що, горіло, шипіло, рвало, бухкало… Ходили ми, ходили по сосняку, потім перейшли в березняк — нічого вартого нашої уваги не траплялось. Дивлячись більше під ноги, ніж навкруги, ми збились з дороги, а далі і зовсім заблукали. Відчуття тривоги породжувало у нас безпричинний сміх… Але чим далі в ліс, тим коротші були оті психічні зриви. Врешті-решт, ми відчутно засумували, давалась взнаки втома, ось-ось мав прийти якийсь критичний момент. Наступили сутінки, десь подівся пташиний спів, огорнула глибока тиша. Стало зрозумілим, що ми в «чорному» лісі. Це так називали люди частину лісового масиву між Педосами — Кожуховим та шляхом Вінниця–Проскурів. То був старий ліс. Вгорі суцільно замкнуті крони дерев, де навіть в сонячний день не пробивалось ніяке проміння світла. Ні кущів, ні трави — тільки чорні стовбури дерев. Звідси, мабуть, і назва «Чорний ліс». Усвідомлення свого місцезнаходження трохи заспокоїло нас. Ми зрозуміли, що треба дотримуватись одного напрямку і не міняти його. Кудись вийдемо… Тісно збившись докупи, ми дріботіли шпарко все вперед і вперед. Минаючи якусь чергову яругу, раптом зупинились і, не кажучи ні слова між собою, вдивлялись в дно самого долу, наче зумисно створеного пагорбами. Треба просто уявити собі звичайну макітру, тільки гігантських розмірів, на краю якої стоїмо ми, а на дні — з півдесятка возів, випряжені з них коні щось жують з тих же возів. Декілька, чималого розміру, землянок ще із свіжим гіллястим укриттям, а трохи збоку від тих возів (очам своїм не віримо) вогнище (!) і рівне пасмо диму над ним. А що вже зовсім нас перелякало — так це те, що там не було жодної людини, не чути голосів, ніяких ознак, що тут є люди… Так і не обмовившись жодним словом, раптово «рвонули», не вибираючи напрямку, але всі разом. «Винирнули» ми на шляху між Педосами і Вуглами. За півтори години були вдома.

Із звістками про успішний наступ Червоної Армії, десь там далеко, посилились чутки про активність партизан вже десь тут близько. Довелося самому підслухати розмову двох сусідок; начебто хтось із села Лозової казав одній із них, що дядько з Березни сам бачив величезну колону партизан, яка йшла полем навпростець, прямуючи з одного масиву лісу до другого. З кожним днем колона та все збільшувалась і збільшувалась… Спочатку говорили, що партизани йшли кілька годин, потім — півдня, потім — цілий день. Зброї у тих партизан теж все збільшувалось. Спочатку у них були рушниці та автомати, потім побільшало гармат, і говорили, що бачили танкетки…

Коли ж на фронті в черговий раз настала рівновага і війська супротивників перейшли до позиційної війни, чутки про потужні рейди партизан потроху почали вщухати, а потім і зовсім розсіялись і припинились.

Та все ж мені випало вдруге побачити, тепер вже на радість, живих і справжніх партизанів. По кількох днях, після звільнення міста від фашистів, разом з похідною колоною другого ешелону наступаючих радянських військ, вирізнялась невеличка група вершників. На відміну від усіх одягнених в армійську форму, вершники були одягнені хто в що. Проте, незважаючи на таку різношерстність, одежа їм пасувала. Особливо хвацького вигляду надавала їм червона стрічечка навскіс, прилаштована спереду на шапках, картузах та ще якихось каптурах, що так гарно були прилаштовані у кожного на голові. Ну, і звичайно, поважного вигляду надавала їм військова амуніція; хто був оперезаний кулеметними стрічками, у кого теліпався на ремінцях здоровенний «браунінг» або засунутий просто за пасок блискучий «кольт», у кого на грудях вилискував німецький автомат. Та найбільший подив і захоплення викликала у городян просто таки імпозантна фігура Яші Сребницького, нашого, такого рідного тепер всім, Яші Сребницького! Бачив я на власні очі, як утік Яша від карателів, коли його везли на машині до ями. Кілька десятків євреїв супроводжувало два німецьких катюги.

Під`їжджаючи до Вугринівського мосту, Харон[49] пригальмував, щоб уникнути надмірного струсу ресор. Цим скористався «пасажир». Одним духом, перекинувши тіло за борт вантажівки, прожогом кинувся до пустуючих будинків. То був Яша Сребницький.

Боячись розгубити «товар», гестапівці не стали зупиняти машину.

І от Яша статечний і поважний «на коні, а не під конем». Ми пишалися ним, а я — особливо. Тоді, коли споглядав його втечу у шпарину якогось покинутого хлівця… — тепер я вминався вперед гурту, наче був разом з ним[50].

Залишилось мені в цій темі познайомити читача з офіційними документами про підпілля в Хмільницькому районі. Дуже і дуже обмаль тих документів. Ось що є у місцевому краєзнавчому музеї[51].

В грудні 1941 року в Хмільнику була створена партійна підпільна організація для боротьби з загарбниками. Вона нараховувала 43 людини (з них 21 комсомолець). Ця патріотична підпільна організація збирала зброю для партизанів, заготовляла продукти для них, слухала звернення радіоінформбюро, друкувала і писала листівки, відозви для населення міста і сіл району.

Організатори підпілля: Анатолій Воржеев (політрук Червоної Армії), Петро Цицуров, Василь Дяченко, Пилип Неспосудний.

А. Воржеев та П. Цицуров були схоплені гестапо і по-звірячому закатовані.

У місцевому кінотеатрі влада організувала перегляд фільмів для відпочиваючих німецьких вояк Східного фронту й для особового складу гарнізону. Останні мали гостру потребу розважитись в якийсь спосіб, бо щоденна служба по ретельному встановленню «нового порядку» була досить виснажливою. Потихеньку, потихеньку до глядачів спецконтингенту приєднались містечкові хлопчаки, потім старші юнаки і дівчата. Художньому фільму завжди передувала хронікально–документальна стрічка.

В основному, то були виступи Фюрера, Гебельса, Рібентроппа, Шахта, Герінга, Гітлера… Чимало було фронтової хроніки: переможна хода абверу в африканській пустині, середземноморському небі, горах Кавказу, водах Заполяр`я, степах Дону. Всюди німецькі «зодьдатен» бадьорі, впевнені, сильні. Кожен з них неодмінно перемагає в бою, а всі разом — здобувають перемогу.

З художніх стрічок запам`ятався фільм «Ешналурський тигр», чудесна мелодрама з великою любов’ю, з героями і негідниками, і все це на фоні чарівної природи Індії. Не пішли з пам’яті декілька картин, насичених музикою Йогана Штрауса і співом Марлен Дітріх. З особливим «солдатським» захопленням сприймались німцями фільми спеціального жанру. Солдати «іржали», свистіли, тупали ногами, робили коментарі…

Фільми демонструвались регулярно. На видовища приходило все більше і більше місцевих жителів. Почастішали випадки, коли в кінозалі збирались лише цивільні, і, хіба що, забредуть двоє–троє нудьгуючі «безробітні» окупанти. Якийсь місцевий «обершафтфюрер» надумав, як швидко і чітко можна виконати рознарядку. Відібрали найбільш рослих, здорових, погрузили у товарняк і відправили на шахти і заводи Рейху «кувати перемогу» нацизму над більшовизмом. На деякий час місцеві перестали ходити в кінотеатр.

Та з часом настороженість відступила. Знов почав збиратися чималий «контингент». Так сталося, що на цей раз всілися на довгих лавках, погасло світло, застрекотів апарат, на екрані побігли титри. Маю зауважити, що в кіно ми, підлітки, потрапляли тільки нам відомими шляхами – і тільки не завдяки купленим квиткам… Потрапивши до залу — намагались, перш за все, залізти під лавку, або ще в якийсь спосіб затаїтись, допоки не виключать світло. Саме ці застережливі заходи врятували мене і таких же «спритних», як і я, «зайців».

Глядацький зал був такий, який має бути: по праву руку від екрану двоє вхідних дверей, по ліву — двоє вихідних. У вхідних дверей відкривалась лише одна стулка. У вихідних — обидві.

Як у всіх кінотеатрах, є такі глядачі, котрі запізнюються. І тут теж були. Як тільки на екрані почав розвиватись сюжет, до залу зайшли пять–шість німців. З денного світла, потрапивши у морок кінозалу, німці, чи не навпомацки, почали шукати місця, та не могли зорієнтуватись, а тому поставали на єдиному вільному місці — біля дверей. Як вже воно так трапилось, то важко сказати, але біля кожних дверей стало по німцю, біля вихідних — по два, і… озброєні. Маса, очі якої вже звикли до темряви, все бачила… Вона заворушилась, зашепотіла… По ній пройшов якийсь електричний заряд. Дійшовши до критичної позначки — вибухнув. За якусь мить двері були вирвані з завісів разом з лутками. В дверних отворах (двері вже були під ногами) утворилась тиснява, товчія. Хто спіткнувся, був слабший, або просто проґавив момент по ньому пройшлись десятки ніг.

Ті, хто був у глибині залу, не постраждали — вони не встигли «втертись» у некеровану масу. Останніми безперешкодно вийшли «зайці».

Ненароком потрапила у ще більшу халепу моя мама. Якщо у першому випадку натовп ледь не задавив озброєних «любителів» кіно, то у другому випадку (з мамою) кілька німців кулеметним вогнем «відсікли» натовп від дверей залізничних вагонів.

Деталі тієї трагедії пам`ятаю добре — мама розказувала багато разів, доводилось чути і від декількох інших свідків цього жахливою видовища.

Зігнали німці на широку станцію[52] кілька сотень молодих дівчат і хлопців, почали заганяти їх, як худобу, у товарняки. Провести у дорогу молодь, попрощатись пішли батьки, родичі, сусіди.

Пішла й моя мама, піддавшись загальному настрою. На колії стояв довжелезний (з півсотні вагонів) ешелон.

До нього підходили і підходили ті, яких відправлятимуть у Німеччину, як і ті, які проводжали у незнану дорогу своїх дітей, своїх кровних. Біля розсувних воріт кожного вагону стояв поліцай. Тут же походжало вдовж вагонів кілька німецьких солдат, біля самого ж пухкаючого і сопучого паром потягу про щось перемовлялось двоє офіцерів. Все було, наче, мирно–спокійно. Колони молодих українців (хлопців і дівчат) щезали в пащах ненажерливих товарняків.

Раптом біля одного з вагонів сталася якась затримка: то чиясь матінка відчайдушно і востаннє, мабуть, обняла свою дитину, порушився рівномірний плин рабів до загону. Поліцай, встановлюючи «порядок», звично стусонув жінку прикладом гвинтівки в плечі. Та, від фізичного болю і душевного розпачу, заголосила, покривши риданням і прокльонами весь тлум натовпу. Останній сприйняв це так як і мало статись: жінки, чи не всі разом, кинулись до своїх дітей, волаючи спасіння у Бога, вимолюючи порятунку, конвульсійно горнучи до себе рідну кровиночку. Тут вже поліцаї почувались безпорадними і їм залишалось тільки якомога швидше якось вислизнути з цього вируючого горем і злістю натовпу. Кілька німців–конвоїрів, що хвилину тому були такі самовпевнені і розпорядливі, вмить стали розпачливі і чомусь побігли в голову ешелону. Німецькі офіцери вчинили по–офіцерськи: один з них щось загорланив солдату, який всівся з ручним кулеметом на обіговій площадці паровозного тендера, той миттєво поставив кулемет на двоногу опору і дав довгу–довгу чергу вздовж ешелону поверх голів. Натовп разом відсахнувся назад, конвоїри тут же скочили на підніжки вагонів і зникли в сторожових тамбурах, а солдат–кулеметник дав другу чергу, тепер вже з короткими інтервалами, переводячи кожного разу ствол по найбільш густій частині людського тлуму. Паровоз чихнув, заскреготів колесами, задзеленьчали буферні тарілки, і, вагони, гупаючи один одного, покотились у великий рейх.

На станції залишилось кілька десятків вбитих і поранених.

Мама прийшла додому, з хусткою в руках. Стала на коліна перед образком і довго молилась. Коли над ранок я прокинувся, вона все ще стояла на колінах і молилась…

Невдовзі по Хмільнику, наче снігом в заметіль, на огорожах і плотах знову з`явились листівки і плакати їхати на роботу до великої Німеччини. Знову фотомонтажі усміхнених робітників в гарних і зручних робочих комбінезонах та фартухах: хто на заводі за верстатом з терпугом чи кронциркулем, хто у полі з граблями чи сапою.

Окремі куточки відведено темі дозвілля, відпочинку після роботи: гурт дівчат і хлопців співає на схилі до річки, а позаду чепурненькі будинки. А тут танцюють в ошатній просторій залі.

Мабуть, робота місцевої біржі з її агітаційним апаратом не давала очікуваного результату. Для регулярного наповнення ешелонів рабсилою німці застосовували більш ефективну форму роботи, а саме — облави. По тому, як це вони робили, можна було зробити висновок, що готувались вони ретельно. Наприклад, коли в базарний день на ринковій площі збиралась сила-силенна людей з міста та навколишніх сіл і торговисько досягало свого апогею, то в цю годину зі всіх сторін раптово появлялось декілька автомашин з озброєними солдатами. Вантажівки вмить перекривали дорогу, проїзди, стежини. З точністю до секунд, з хряскотом на машинах відкривались всі три борти, і солдати просто-таки злітали з кузовів, приземляючись кожен на своєму місці. Таким способом окільцьовувалась вся площа. Жодного пострілу німці не робили. Та вигляд цих зацепенілих хижаків в металевих шлемах, з викинутими наперед багнетами, з розкаряченими ногами приголомшував. У натовп «врізався» поліцейський підрозділ. Ці людолови, майже не зупиняючись, прочісували скупчення людей наскрізь, націлювались мовчки на молодих чоловіків і жінок і показували дулом автомата де кому стати. Найменша затримка, незгода, вагання усувалось стусаном приклада між ребра, або ударом чобота в пах, і — людолов йшов далі.

Відібраних кидали у вантажівки, і за чверть–півгодини доставляли у Курилівку чи Уладівку за кілька кілометрів від Хмільника, запихали у товарняк і… на Рейх.

Запобігаючи зайвому клопоту, тепер вже на місцевій станції завантаження «товару» не робили.

З лещат облави мені вдалось вислизнути завдяки відкритим дверям найближчого до мене будинку. Німці не сходили до того, щоб нишпорити по хлівах, повітках, будинках. То не варте згаяного часу, вважали хижаки, так можна втратити головну здобич.

Взагалі-то, різного роду напасті не полишали покинутих окупантам людей ні на день, ні на годину. Життя звелося до постійного очікування непоправної біди з будь-якої сторони…

На початку літа 1943 року по Хмільнику та його околицях розносилось все більше і більше чуток, що у Вінниці німці розкопують місця розстрілянь нашими людей в тавровані тридцять сьомий, тридцять восьмий, тридцять… довоєнні роки. Розказували, що можна поїхати туди і пошукати своїх братів, сестер, батьків, дітей — «ворогів народу», про яких тільки й відомо було, що їх, нібито, заслано в далекі табори «без права переписки».

Відкрилась так старанно приховувана утаємничена істина: чи не в кожній родині, чи не в кожній хаті були люди, які кудись зникли три, п’ять, десять і більше років тому. Як правило, ті масові провалля автохтонів у свою землю, припадали на роки великих звершень в справі побудови найсправедливішого суспільства часу прориття каналів до п`яти морів, зведення гігантів індустрії, ліквідації класів, колективізації, освоєння природи, викорінення контри, очищення від релігійного опіуму і ще чимало яких (та неодмінно історичних) подій. А тут ще появились, так би мовити, офіційні повідомлення. На дощатому паркані, що відгороджував спустілий будинок культури, появились фотографії з зображенням стосів скаменілих трупів, розвішаних на мотузках напівзотлілої одежі, викладеного понад стежки закурузлого взуття. Ще добре було видно на тих фотографіях якісь постаті в білих халатах, не позуючих до такої нагоди, а при своїй роботі… Трохи подалі від всього того антуражу декілька німецьких ставних офіцерів в гурті з цивільними в легких капелюхах.

До всього того фотомонтажу з належними підписами та поясненнями передували заклики місцевої управи до громадян, що їм надається можливість самим поїхати у Вінницю і взяти учать у розшуку, упізнанню своїх рідних і близьких.

Багатьом людям то не йнялося до віри, бо вони бачили і знали на що здатні нацисти, відчули на своїй шкірі звироднілу ходу окупаційної влади, були свідками її гігантично–вбивчих «акцій» саме тут, поруч зі своєю садибою, за городом, на узбіччі дороги чи під недалечким лісом. Та й і, звичайне людське єство не могло прийняти віри тому, бо ж наші із своїми такого зробити не можуть лише тому, що вони наші.

Наші своїх не заарештовували, а репресували, і робили це так, що ніхто не бачив; розшукуючим щезлих відповідали — «выбыл», а розстрілів не було, бо за «ворожу» діяльність давали найбільше — то «десять лет без права переписки».

Так що по всіх тих варіантах залишалась — надія. Надія, що дорога людина все ж повернеться, що вона жива, що то прикра помилка, що там розберуться, що справедливість прийде… А у Вінниці… у Вінниці–то або якась провокація, або якщо вже там щось і є, то «мого», то «моєї» там не може бути. Оте сумління (більша чи менша його частка) дає людині змогу знайти виправдання, пояснення своєму горю в найскрутніших обставинах.

Оберігається людина також і тим, що у самій її природі закладена відраза до кривавих гекатомб: до збочень, аномалій, патологій.

Деякі мешканці зібрались в дорогу до Вінниці, в серці плекаючи надію: «Якщо не знайду, то може його (її) там і не було, то може живе…».

Хтось переказав мамі, що збирається їхати у Вінницю Ганя Січкарук, її рідний брат працював у цукротресті, в якійсь пересувній ремонтно–монтажній бригаді механіком. Під час перебування у відрядженні на Волочиському цукровому заводі, восени 37‑го був заарештований та й пропав безвісти. Ті обставини, що Січкарука і мого батька[53] забрано з одного і того ж заводу (хоч в різний час) якось зблизило жінок.

Правда, мамі сказали (коли добивалась хоч якихось відомостей про чоловіка) сакраментальне «выбыл» в комендантській частині Проскурівської, а не Вінницької в’язниці.

Волочиський завод в той час підпорядковувався Вінницькому облцукротресту. Ось і ниточка з клубочка…

Саме за цієї ниточки мама так забідкалась, хоч поїхати не довелось.

Не було в неї потрібної рішучості, мала тяжку хворобу серця, та і дорога зовсім не уявлялась визначеною. До Вінниці понад 60 кілометрів. Всім було добре відомо, що дорогу недалеко від міста перекрито[54]. Ганя була більш рішуча, добре знала дорогу, напрямки і всілякі обходи[55]. Згуртувавшись ще з кількома такими ж «бідарками», рушила до Вінницького «Парку культури і відпочинку»[56].

Ганя Січкарук вернулась із «подорожі» десь неділі через півтори. Потягнулись до її садиби на Вугринівці з усіх куточків містечка жінки в чорних хустках. Саме жінки, бо жодного мужчини я не бачив, принаймні тоді, коли з мамою теж пішли, щоб щось почути… В хату не заходили. Хто прийшов, той умощувався де міг: на колоді чи на лавочці, на призьбі чи обпершись на пліт. Дуже нагадувала те зібрання людей на відвідини покійника, як то буває, коли сходяться люди до хати померлого. І чорним покриті голови, і сумні обличчя, і якась німота зовсім не схожа на тишу.

Відчуття непоправного горя увійшло в серце.

Раптом з вуст якоїсь жінки злетів до всіх відчайдушний зойк і стогін: «Людоньки! Ой, як то жити тепер!» і… прорвало. Кожна по-своєму заголосила, шарпаючи себе за комір, б`ючи об підлогу руками, давлячись своїм власним криком і слізьми, кидаючись обняти свою сусідку… А Ганя мовчала. Мовчала, бо заклякла. Вона закам`яніла ще там, у Вінниці, у парку культури і відпочинку, коли побачила як розкрилась земля і показалось пекло…

Не знайшла Ганя свого брата, не знайшла. Шукаючи його кілька років по коридорних лабіринтах і піддверних закутках диктатури пролетаріату. Тепер, коли вже думала, що він тут, у Вінниці — не знайшла.

Маю тут зауважити, що протягом понад 60 післявоєнних літ тими трагедіями 30‑х років ніхто (на теренах Радянського Союзу) не переймався. Лише після розладу колоса почалися дослідження, архівні пошуки, збирання свідчень. З’явились багатосторінкові публікації урядових та громадських установ, об`єднань, товариств.

У Вінниці на початку Літинського шосе, вподовж тієї частини, яка виводила на околицю міста, у трьох місцях: так званому «Парку культури і відпочинку» з правого боку шосе, на старому цвинтарі на протилежному боці, та в одному з садів відкрили масові могили і з них витягали перегнилі трупи людей із пов`язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірами від куль у потилиці. Цих трупів сотні і тисячі. Виявлено цю акцію народовбивства в 1943 році під час окупації України іншими народовбивцями — німецькими фашистами. На звістку про відкриття масових могил з усіх околиць Поділля з’їжджаються злидарі шукати заарештованих НКВДистами перед війною їхніх рідних — батьків, братів, сестер, синів і дочок. Від 24 червня до 26 серпня 1943 року у Вінниці розкопано в трьох місцях 91 масову могилу і видобуто з них 9432 трупи, в тому числі 196 жіночих.

Розкопками керувала судово–лікарська комісія, що складалася з німців, одного українця, доктора Дорошенка з Вінниці, і одного росіянина, доктора Малініна, професора Краснодарського університету. При розкопках, слідстві та ідентифікації трупів допомагало місцеве населення. Всі розкопані місця оглянула та оцінила міжнародна судово–лікарська комісія з країн німецьких сателітів і нейтральних.

Факт, що розкопки зроблено і слідство переведено під час окупації України не менш жорстоким і злочинним нацистським ворогом людства, мав дуже малий вплив на відношення місцевого населення до фашистів і зовсім не приховував своєї ворожості до них.

Свідчення рідних жертв терору, якого допустилася радянська влада у Вінницькій області в 1936–1939 роках.

Розповідь вдови Агафії Усової з села Тефилівки, Чулинського району:

«Першого січня 1938 року мій чоловік Микола Усов повертався ввечері з роботи, його заарештували на вулиці чотири енкаведисти й відправили в Чулинку. Рівночасно зарештовано ще сімох з нашого села. В Чулинці чоловік пробув тільки один день і був відвезений до Гайсина, у лютому 1938 року був переведений до Вінниці в НКВД. Тепер я найшла на дільниці парку кілька речей з його одягу: плисовий піджак, мішечок для хліба, 2 спідні сорочки й 2 верхні. Мій чоловік також у числі по-звірячому «забитих».

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Свідчення Галини Грушківської з села Городниці, Немирівського району:

«У жовтні 1937 мого батька, колгоспника Петра Грушківського, 55 років від народження, заарештували енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я впевнена, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Від того ми більше нічого про нього не знали. Так само нічого невідомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих водночас з батьком.

Я прочитала в газетах, що у Вінниці розкриті братські могили, тому приїхала сюди й серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама її переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю: мого батька забили енкаведисти.

Вінниця, 3 липня 1943 року».

Вдова Надія Гончар з села Стунівки, Муровано–Курилівського району посвідчила:

«У грудні 1937 року два енкаведисти зробили обшук у нашій хаті. Нічого не знайшовши, заарештували мого чоловіка Павла Гончара, віком 30 років, і відправили вантажним автомобілем до Бару.

Досі я думала, що мій чоловік відбував десятилітнє заслання у Сибирі, аж поки сьогодні не знайшла кілька речей з його одягу й між ними піджак, який я впізнала по латках, що їх сама пришивала. Тепер я певна, що серед забитих є мій чоловік.

Вінниця, 5 червня 1943 року».

Свідчення Олени Ольхівської з м. Вінниці:

«У листопаді 1937 року енкаведисти заарештували в хаті мого чоловіка Петра Ольхівського. Він працював на хлібозаводі. Коли почали розкопувати виявлені могили, я ходила туди щодня і на одному з трупів впізнала чорний піджак, чоботи та сорочку мого чоловіка. У цьому самому трупі я впізнала його по скривленому мізинцю правої руки. Отже, жодної помилки не може бути.

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Катерина Горлевська із м. Жмеринки посвідчила:

«Серед викопаних речей я впізнала речі мого чоловіка: вишиту сорочку, ватяний піджак з хутряним коміром. Мій чоловік Дмитро Горлевський був машиністом на залізниці. Заарештували його 13 травня 1938 року у Жмеринці.

Одержавши повістку з’явитися до НКВД, чоловік туди пішов і не повернувся. Через два тижні його перевели до Вінниці. Я поїхала туди. На мої запитання про чоловіка я одержала відповідь, що його заслано у Сибір без права листування. Тепер я переконана, що серед убитих є мій чоловік. Я знайшла сорочку, яку сама вишивала, а пізніш, навіть, і латала. 60 чоловік, усі робітники–залізиичники. Про них більше ніхто нічого не чув.

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Навесні 1938 року я виїхав до Києва й пробув там три місяці. В цей час у Вінниці арештували мого брата. Повернувшись літом до Вінниці, я побачив проти моєї служби на Літинській вулиці нову огорожу біля 3 метрів заввишки із дощок, щільно набитих у два ряди. Минув якийсь час, і вже почали говорити, що тут закопують розстріляних у НКВД.

Одного дня я почув сморід мертвечини, пригнаний вітром з-за огорожі. Тоді я уважно оглянув огорожу і, знайшовши дірочку від вибитого сучка, зазирнув у неї. Побачив багато свіжо–насипаної глини, а під самою огорожею — купи почорнілих трупів, яких, очевидно, не встигли ще закопати. Кожного разу, вгледівши авто, я проводив його очима аж до воріт, за якими воно зникало. Мені ввижалося, що в такому авто лежить труп і мого брата. Мало не щоденно я бачив вантажні авто, що в сутінках проїздили повз нашу станцію в ворота, а другого дня, навантажені глиною, виїздили в напрямку Літина.

Зі слів сторожа ринку Опанаса Скребка з Вінниці запротоколено таке свідчення:

«З 1935 до 1941 року я був сторожем міських овочевих насаджень на Літинській вулиці. В березні 1938 року велика ділянка поруч з плантацією, яку я сторожив, була загороджена високою дерев’яною огорожею. Приблизно за місяць після того, я виліз якось уночі на дерево, що росло біля огорожі. Було місячно. Коло самої огорожі я побачив шість ям, кожна біля трьох квадратних метрів. В ямах було по кілька трупів.

Очевидно було ще досить місця, а тому вони й не були засипані. Уночі я ні разу не чув ні стрілянини, ні криків, але вдень часом бачив, як приїздили комісари в легкових авто. Тоді лунали й постріли. Іноді з-за загорожі несло й трупним смородом. Я вже й раніше помічав, що сюди приїздили навантажені автомашини, з яких за огорожею щось скидали, чув глухе гупання об землю.

Ці рядки я пишу пізньої осені 2002 року. Вказую час, щоб пояснити свій відступ не від теми, ні, а задля використання джерела інформації, яка буде доречною в цій такій печальній повісті.

Голодного 1946‑го року я почув про Таранкова Бориса, учня нашої школи, який навчався на клас вище від мене. Перебуваючи в товаристві з Олексієм Головіним, Карлом Крігером, Іваном Черняхівським, я через них[57] познайомився ближче і з Борисом Таранковим, але, як то кажуть, не зійшовся. Об’єктивних причин багато, та не в них справа. Дізнався, що Борис сирота (батька репресували у 37‑му, мама померла після відсидки у в’язниці) доглядала його тітка — материна сестра. В 1946–1947 році уже в Києві, коли Борис навчався на 1‑му курсі фінансово–економічного інституту, зійшлися ми з ним трохи ближче. Та ненадовго. З відчаю, що немає чого поїсти хоч раз в день, вступив Борис у Севастопольське вище воєнно–морське училище.

І зустрілись через 55 років.

Капітан 2‑го рангу, колишній командир дивізіону бойових кораблів Чорноморського флоту запитав мене, чим живу, чим займаюсь.

Я сказав, що живу минулим, намагаюсь щось занотувати з того підсумовування пережитого. Зараз, конкретно, опрацьовую події у Вінниці літа 1943 року.

— А я там був з мамою, дещо бачив…

- ?!

Так постав переді мною ще один свідок. Тут же попросив його викласти це на папері. За два дні після зустрічі Борис зателефонував мені і повідомив, що вже надрукував шість аркушів «Война детскими глазами». Подаю його мовою оригіналу:

Що сталося з могилами і людьми у Вінниці після закінчення бойових дій на території Поділля на початку 1944 року? Про це є тепер автентичні і перевірені зізнання наочних свідків.

А. Драган. Пам’ятаймо про Вінницю!

В-во Українського Народного Союзу. 1986.

Якогось дня до нашого малесенького подвір’я зайшов чоловік. Вже в пізніх літах, охайно вдягнений, він чемно звернувся до мами. Видно було, що то людина вихована.

Яким Павлович Березюк запитав маму, чи не погодилася би вона прийняти його на квартиру із столуванням за визначених нею умов. Мама погодилась.

Пізніше я зміг знайти обґрунтування того рішення. Дуже просте: мужчина в домі. Прожив я з Якимом Павловичем в одній кімнаті мало не п`ять років[59].

За цей час я ніколи не бачив його в спідньому, як не бачив без піджака, коли хтось чужий заходив до хати! Не палив тютюну, за все життя не випив й краплі вина. Ніколи не чув від нього жодного брутального слова. Умів тримати себе рівно будь з ким і в будь-яких обставинах. Писав грамотно і каліграфічно. Освіта — початкова. Працював писарем, секретарем, діловодом повітового суду, потім районного. З родини залізничного працівника. Батько все життя пропрацював станційним черговим, сторожем; мама — хатня господиня. Жили в казенній квартирі при залізничній станції. Ніколи нікуди не виїжджав за межі району. Любив доглядати за квітами, знався на них. За найкращий відпочинок вважав прогулянку по околиці містечка. Мріяв мати свій будиночок.

Як вже почав я писати про людину, яка тієї лихолітньої пори ввійшла в «наш» дім, то й продовжу ще про деякі постаті, з якими довелось жити довгі–довгі роки.

Найбільш значимою постаттю такою став Лесь Головін. З літа 1942 року йшли ми з ним разом шість десятиліть.

В одному завулку до нашого гурту підійшов такий собі хлопчина[60]: приземкуватий, худенький, з чорними очима більше схожими на дівочі. Знайомство відбувалось напружено, адже хлопчина — то «чужак». Комусь з нас треба було «перевірити» чужака. Вийшов на два кроки вперед я:

— Ти хто, Маруся? Це я так звернувся до незнайомця, приймаючи його наче за дівчину.

— С–с–сам ти М–м–ма–ма–р–р-уся.

Ватага вибухнула реготом. Сміялись не стільки від того, якими іменами ми відрекомендувались, скільки від того, як це було артистично вимовлено[61]. Не маючи більше ніяких аргументів і відчуваючи, що авторитет мій катастрофічно падає, я вирішив «підняти» його за допомогою рук. І ось ми уже борсаємось в пилюці на землі. За деякий час я опинився зверху над своїм суперником. Хтось з «кумпанії» пригасив мою радість від перемоги, кинувши:

— Хлопці, а цього «марусика» батько працює якимось пурисом в управі. Сам бачив як він з бурмістром ручкався[62].

При наступних наших зустрічах я все намагався якось дошкулити своєму сусідові (Головіни жили за якихось 80 – 100 метрів за рогом нашої вулиці): штовхав, робив підніжки, скубав, обзивав, і цим доводив його до плачу. Врешті-решт сам і напоровся на рішучість, як прийнято казати, другої сторони. В який раз, викобенюючись, я дійшов до самого двору скривдженого. Той зайшов у хвіртку, а в дворі батько. Побачивши такою «скислою» свою дитину, Лука Єфремович висмикнув з дровняка «аргумент», тобто, грабове поліно і, з відповідними для душевного стану виразами, жбурнув тим «аргументом» у мене. Не попав, скоріше, не мав наміру попасти, але мета, все ж, була досягнута…

З того часу в мирі і злагоді прожили ми з Лесем все життя.

Незабаром і з другого боку з’явились у мене приятелі. Кажу з «другого», бо Лесь жив по одну сторону нашого житла, а нові приятелі поселились з другої сторони. Там стояв давно покинутий будинок стіна об стіну з нашим. Занесло нових поселенців вітром війни з далекого міста Брусилова. Нова господарка була досить огрядна жінка з двома синами–близнюками Петро і Фелько. Розмовляючи з дітьми, мама ніколи не змінювала їх імен по відмінках, хоч би як того не вимагалось за побудовою її висловлювань.

Першого разу я побачив братів на вулиці, коли вони гнались за собакою, який, підігнувши під себе хвоста, опустивши вуха, намагався стати якомога меншим і не помітнішим. Собака просто таки стелився до землі, гарячково крутячи головою, щоб відшукати якийсь лаз або першу ліпшу щілину і пірнути туди. Тут я мав необережність (як перший хлопець на цій вулиці) щось вигукнути чи то на захист собаки, чи то в осудження собаколовів. Брати без всякого обговорення і попередження взяли мене спереду і з тилу, і швиденько надавали досить дошкульних мордачів. Закінчили вони мене «чистити» так же раптово, як і почали. Мабуть, шкодуючи, що дарма згаяно на мене час.

Поправивши шапку, яку мені було збито на потилицю, я пішов у свій двір і, щоб таки ж не «загубити лице», промимрив більш собі, ніж спритним мисливцям:

— Нічого, нічого, я вас по одному вполюю.

А собаку я таки врятував. Вона за той час знайшла, куди шмигнути.

Мама, глянувши на мене, сплеснула руками:

— Ти що, з котами побився? Як же вони подряпали тебе!

Близнюки були одягнені у куфайки на виріст. Руки їх десь там далеко ховались в непомірно довгих рукавах. Ось вони і хльостали мене кінцями тих рукавів, наче китицями. Видно на рукавах були ґудзики, які залишили виразний слід. Попри всі прикрощі першої зустрічі, ми досить швидко потоваришували. Петько і Фелько були, як кажуть, бідові хлопці. З ними не занудьгуєш. І в хаті їхній було весело. Мама їхня, тьотя Гражина, придбала двох кумедних поросят і поселила їх в першій прохідній кімнаті. В другій, глухій, жили самі.

Бувало прийдеш, то раніше, ніж зайти до людей, поспілкуєшся з поросятами. Ніякої огорожі (клітки) не було. Поросята миттєво, постукуючи по дерев’яній підлозі копитцями, кидались до ніг гостя, швиденько обнюхували і все намагались гризнути черевика. Кімната була вузенька і довга. Так що обійти кумедних поросят і те, що лежало на мокрій підлозі, паруючи специфічним запахом, було досить складно. Та якось люди давали собі ради.

В «людській» же було затишно і весело. Хлопці багато розказували про свою батьківщину — Брусилів. На вулиці їх так і прозивали: «брусилівці». По-моєму, вони навіть пишались тим.

Скоро спорожніле містечко наповнилось людом. Майже водночас на залізничну станцію почали прибувати вагони із «сталінградцями» і «таганрожцями». Щодо перших, то серед них не було жодного чоловіка — одні жінки з малими дітьми. Їх було кілька десятків сімей, і розселились вони, здебільшого, по спорожнілих хатах нового міста. Розказували приїжджі, що їх переселено із зони бойових дій з-під Сталінграду.

Якщо сталінградівці, натерпівшись від постійного ризику, голоду та всіх інших незгод, тихесенько і діловито зайнялись пошуками способів здобування хліба насущного, то таганрожці постали перед міщанами якоюсь шабашною ватагою, яка втішається, що добре прожила саме цей день, а далі що буде, то буде… Серед цих новоприбулих тільки невеличка частина були сімейні, а то все молоді та середнього віку чоловіки. Всі вони були завербовані організацією Тодта[63] як спеціалісти по ремонту літаків. Де вже там в Таганрозі було таке виробництво, ми тоді, звісно, не знали. Ми тільки чули, що прибулі були кваліфікованими слюсарями, електриками, механіками, токарями і таке інше. Мабуть, у німців вони були в ціні, бо ті видавали їм продуктові пайки, платили заробітну плату.

В ангарах, казармах колишнього військового містечка розпочато облаштування виробничих цехів, майстерень тощо. На слуху тільки й чути було: «Юнкерс, Юнкерс». Мабуть, там збирались ремонтувати бойові літаки типу «Юнкерс». Огорожу містечка відремонтували, поставили сторожові будки, встановили суворий пропускний режим. Деякі місцеві чоловіки, через своїх нових постояльців, почали шукати якоїсь можливості влаштування на те виробництво, бо безробіття і злидні ставали все більше і більше дошкульнішими. Видно, що німці мали серйозні наміри по організації польових авіаційних майстерень, бо незабаром розпочався другий етап облаштування. На лузі, між двома рукавами Бугу, аж до пагорбів під Соколовою, почали ходити якісь люди з вимірювальними приладами: теодолітами, мірними лінійками, довжелезними мотузками. Вони міряли, забивали кілочки, наводили межі і все це під команду того, що безперервно заглядав в окуляри свого триногого приладу. Скоро всім стало зрозуміло: готуються будувати аеродром. Та видно не судилося окупантам облаштуватись. Фронт поволі почав наближатись, глибокий тил для німецьких військ під ударами радянської армії скорочувався і скорочувався. Ажіотаж навколо будівництва швидко погас. Кудись поділось начальство. Робітники–авіаційники залишились напризволяще. Відродження німецьких люфтваффе[64] не відбулося.

Як часто буває, будь-які події чи обставини, мають, так би мовити, свій позитив. Для нас, підлітків, «позитив» був хоч би в тому, що нудьгуючі молоді чоловіки охоче приймали пацанів в свою компанію, з захопленням розповідали про «перемоги» над тутешнім жіноцтвом. Ми швидко засвоювали таку звучну російську мову, багатющий розсип її ненормативної лексики.

Неодмінною складовою довгих осінніх вечорів була їх «музична частина». У гурті таганрожців завжди знаходився гітарист. Мене захоплювало уміння такого виконавця не стільки відщипувати на струнах два — три акорди для надання потрібного ритму, скільки уміння вести мелодію і саме її музикою створювати настрій. Знайшлися скоро й серед наших охочі та кмітливі. Вони досить успішно почали переймати техніку гри; тим більше, що старші наставники доброзичливо і терпляче «ставили» їм руку. Звісно, переймалися «учні» не тільки технікою, а й тематикою. Була та тематика досить звуженою і ущіпливою: все більше про «Мурку», «Волну морскую», про «Костю с одесского причала…», ну і «про любовь несчастную«…

Вперше тоді довелося почути радянську табірну пісню: про політв’язнів, про сибірські табори… Деякі з тих пісень запали в пам’ять на все життя.

Зовсім мало залишилось у Хмільнику тих братків–таганрожців. Більша частина їх пристала до останніх обозів відступаючих окупантів. Декілька родин залишилось. Так я познайомився та зійшовся з Віктором Голосовим, який трохи згодом врятував мене, щонайменше, від каліцтва. Про це далі.

Дні, тижні, місяці окупаційного режиму мали для нещасних людей досить змінну напругу по силі своєї течії. Незмінним, непорушним було для них тільки одне — залишитись живими. Потрібно було шукати засоби для виживання, бо все, що можна було продати — було продане; все, що можна було обміняти — обмінене; заробити ніде.

Щоденно мама спускалась до річки набрати води. Ось і звернула увагу на острівець, що утворився посеред річки після весняної повені. Знайшла брід, роздивилась, скільки тієї незаселеної землі, розтерла на долоні жменьку мулу. На другий день раненько підняла мене, зібрала два тлумачки насінної картоплі, і до полудня ми ту картоплю висадили на острівці. Садили прямо в цільний ґрунт, попередньо не скопуючи. Мул ще не влігся як слід, не затужавів. Влітку мама ходила підгортати вже сама. Копали у вересні. Такого врожаю більше не бачив: два корчі — відро, рідко три корчі — відро. Накопали 300 відер — 150 пудів. Сусіди заздрили по-доброму, перемовляючись:

— От, Кульчицька, додумалась!

Найважче було переносити бараболю з острівця у льох.

На другу весну той острівець знесло повінню.

Знайшлась і для мене робота, не постійна, сезонна, але все ж таки — робота. Поруч з нами, десь за сорок — п`ятдесят кроків, стояв напівзруйнований католицький храм. Взялися парафіяни відремонтувати костьол, щоб можна було правити службу, помолитись, охрестити дитя, висповідатись, поставити свічку за упокій. Згодили муляра з Війтовець пана Домбровського. Дідусь Домбровський — середнього зросту, сухопарий, з трохи уповільненими рухами, мав таку ж уповільнену манеру вести розмову. Зате будь-яка робота, за яку брався пан Марцін, як його називали, просувалась напрочуд швидко.

Мама, нічого не кажучи, підвела мене до дідуся Домбровського, привіталась, і між ними відбулася така розмова:

— Оце він.

— Добже, пані.

Тут же пан Марцін сказав, звертаючись до мене:

— Ми, хлопче, маємо за півтора — два місяці привести до божеського стану цей храм. Люди надіються на нас.

З тієї настанови найбільше мене вразило слово «ми», і хоч в подальшому моя участь у відбудові костьолу полягала в тому, що я замішував розчин, підносив вапно, глину, пісок, настеляв дошки, рубав дріт на цвяхи, подавав, складав, замітав — я запам’ятав оте, папа Марціна, «ми». Сам же «головний виконроб» (перші кілька днів у «бригаді» було тільки нас двоє) — і муляр, і маляр, і тесля, і слюсар; до будь-якої роботи в нього «стояли» руки і «варила» голова.

Коли треба було виконати складну і важку роботу, з Дяківець, Соколови, інших сіл, приходило 5–8 чоловіків. Працювали вони не за платню, а якби «офірували» свою працю.

Скільки та людина показала мені! Скільки, за якихось два місяці побачено мною житейської мудрості! Але ж дідуньо Домбровський майже не розмовляв зі мною, не повчав, не дозволяв, не забороняв. Просто був поруч, я бачив, як він працює, як спілкується з людьми, як поводить себе в храмі Божому. Все, що треба було мені зробити, майже ніколи не загадувалось ним, а поверталось такою стороною до мене, що було зрозумілим і за порядком виконання, і за об’ємом роботи. Домбровський уміло і визначено комбінував знаряддями праці: клином, важелем, колесом. З часом людство урізноманітнювало види тих знарядь, придумуючи всілякі похідні з них: підйоми, ломи, котки і т.ін.

Пощастило бачити, як пан Марцін організував демонтаж залізних таврових балок, що ділили середню частину храму на два поверхи.

В 30‑х роках костьол було закрито. В його приміщенні організовано майстерні районної машинно-тракторної станції МТС.

«Нові господарі» дбали про раціональне використання виробничої площі.

Поділивши костьол по висоті на дві частини, будівельники вирубали в членувальних колонах глибокі ніші і заправили в них кінці восьмиметрових сталевих тавр сорокового номеру[65]. Приміщення майстерень стало двоповерховим, Для підйому багатотонних балок використовувались ланцюгові талі[66], парові крани, лебідки.

Війтовецький «інженер» добрався до таври із зовнішньої сторони мурованої стіни, виколупавши в торці балки кілька цеглин. Робітники склали чотири кліті (зруби) і підставили їх на котках: два — під тавру в середині будови, а два — зовні, в тому місці, куди мала посунутись сталева балка.

За допомогою чотирьох метрових важелів під тавру підкладено декілька грабових кругленьких оцупків, клинами встановлено потрібний кут нахилу таври в сторону її виходу і… залишалось тільки підштовхувати непотрібну залізяку з храму. Висунуту таким чином тавру спускали по латах на землю. За першою виштовхали й інші.

Пан Марцін не метушився, не кидався командами, він стояв і дивився. Правда, погляд його був виразним і легко читався… Коли ж йому доводилось втрутитись, то для робітників досить було його отриманого поруху руки, або ледь помітного нахилу голови.

Робота йшла легко, невимушено і швидко. Спостерігаючих, цікавих було набагато більше, ніж виконавців. Я теж мав своє робоче місце і почував себе рівним серед цих досвідчених дядьків.

Таких «толок» було кілька, а то в подальшому ми долали кусок роботи за куском все вдвох та вдвох.

Про якусь платню я не питав, а мені не казали. Не прийнято це в нас. Раз мама домовлялась, то так має бути.

Вичистивши вівтар, середню частину, притвори і захрестя від всього непотребу, ми почали підготовку до мурування престолу. Це такий прямокутний стіл посередині вівтаря, на який кладуться атрибути богослужіння. Мені треба було викопати яму для закладки фундаменту, і коли вже розпочав цю роботу, то пан Домбровський (зайнятий якоюсь іншою роботою) сказав, що треба копати глибше, аби пересвідчитись, що там немає порожнин, неущільненого ґрунту і т.ін. Сказав, і як у воду дивився.

Копнувши черговий раз лопатою, відчув характерний скрегіт. Подумав — камінець (так вже було), взяв лома і почав тикати ним, щоб можна було підважити і вивалити догори кам`яну брилу. Раптом вістря лому пірнуло в порожнину, інстинктивно затиснув лом, не даючи йому вислизнути з рук.

Пан Марцін розколупав ломом ту діру ще більше, а потім ганчіркою обмотав кінець невеликого патика, вмочив його у дьоготь, запалив, і коли факел добре розгорівся, кинув його в отвір. Лежачи на дні ями, дідусь довгенько то одним, то другим оком вдивлявся через ту діру, намагаючись по миготінню світла щось там розпізнати.

Мабуть, він усе там роздивився і зрозумів. Пан Марцін підвівся, промовив багатозначно: — «Та–ак», і далі:

— Ти, синку, тут послухай, а я піду в склеп, постукаю[67].

Тепер я ліг, притулившись вухом до пробитого отвору. Скоро почув глухе постукування. Воно то наближалось, то віддалялось. Мінялись звуки і по висоті.

Скоро прийшов пан Марцін. Не вдаючись до викладення своїх спостережень, відміряв два сажені в глибину вівтаря і, не відхиляючись від осьової лінії, показав:

— Копаємо тут. Землею звідси закидаємо яму там.

Я полегшено зітхнув. Все ж не прийдеться виносити землю з костьолу в далекий кут двору.

Розмов про наше «відкриття» більше не було, Справа в тому, що в старій частині було багато підземних переходів. Як би там не було, а ремонт костьолу наближався до свого завершення. Вдалося сяк-так позбавитись захаращення, вигребти уламки арматури, цегли, затенькувати тріщини, вибоїни і, головне, побілити вапном стіни, вимити вікна, пофарбувати вхідні двері.

Все ж таки можна було «огледітись» і «глянути вгору». Коли глянули, то побачили, що на костьолі (!) немає хреста… Тепер задумались.

Як то дістатись до самої верхівки виступаючої над дахом трикутної консолі, що вінчала весь архітектурний набір фасадної частини храму? А хто наважиться туди вилізти?

Стояла купка парафіян, позадирали голови, радились. З різних причин, але ніхто з них не почував себе гідним до того. Той старий вже, той скалічений, то відважитись не в змозі. Зійшлись на думці, що то має бути хтось легкий духом, спритний і по силі.

Запропонували Яцеку Адашинському, та батько його, пан Єжик, костьольний сторож, залементував:

— Та що ви! Та де там йому…!

На тому всі й розійшлися. А я з паном Марціном налаштувались розбирати залишки риштування. Ось тут він мені без всяких передумов сказав:

— Як зможеш, то я побалакаю з мамою… Побалакав.

А вже зовсім над вечір, перед тим як розійтись, сказав:

— Проситиму Бога, щоб завтра був погожий день: без вітру, без дощу.

День і був такий, якого випросив дідусь Домбровський. Ще зранку до костьолу підійшло кілька чоловіків. Поки вони з Домбровським готували довжелезну линву (досить товста мотузка), приміряли до неї тоненький шпагат, складали в порядку великі цвяхи, моток дроту, дощечки, пилку, свердло ручне, сокиру, — все то робилось для того, щоб було «під руку», — я придивлявся до даху так, наче бачив його вперше.

Покрівля середньої частини костьолу мала клиновидну форму, вістрям догори. Бокові частини даху, покриті залізом, були не такого крутого нахилу, так що, вилізши туди, можна було ходити не боячись сповзти донизу. Лицьовий торець даху виступав десь на півметра по всьому периметру. Все це разом утворювало фронтон, на вершині якого встановлювався хрест.

Один з дядьків перекинув шпагат з прив`язаним камінцем через гребінь даху, а вже шпагатом витягнули линву. Пан Марцін спритно перев`язав мене другим кінцем линви попід пахви і за широкий березовий пояс, який заздалегідь припасував на мене. Помах рукою, і… я ледь встигаю перебирати босими ногами вверх по крутизні даху. Тільки-но вчепився руками за ребро стику, як натяг кінців линви послабшав з обох сторін і я, перекинувши ногу, всівся на даху. За 10–12 «скачків» опинився біля самого фронтону, з тильної його сторони. Тут же до мене підтягли «сідло»[68].

Тепер, вже стоячи на сідлі і тримаючись за фронтон, можна було роздивитись — де і як встановити хрест. Тут маю сказати: ще перебуваючи «на землі» мене було попереджено, що «гніздо», в яке потрібно вставити хрест, може бути «зайняте», тобто, в ньому може бути залишок деревини, або воно обсипалось і втратило належну ціліндричну чи прямокутну форму.

Я побачив: у «гнізді» стирчав оцупок деревини. Подане мені свердло вкрутив в напівтрухлявий кілочок і досить легко його витягнув. «На землі» швиденько підтесали обземок хреста, тепер вже за відомими розмірами, і… «віра»[69] до мене. Тут настала найризикованіша частина роботи, хрест досить важкуватий (дубовий) і, щоб поставити на місце, треба було обома руками належно виважити його і при цьому не втратити рівноваги.

Виважив. Не втратив. В руках тримав же бо хрест…

Ще хвилина на те, щоб законопатити тавотом[70] щілини навкруги обземка хреста і… «майна» «на землю».

Пан Марцін сказав мені, що на сьогодні достатньо і я можу йти додому. Мама чекала мене. У двір вона не виходила і у вікно в сторону костьолу не дивилась. По тому, як вона подала мені їсти, відчув, що вона пережила до того часу, поки я не появився в дверях.

Стояв той хрест понад десять років. Поки я нікуди не виїжджав з міста, то цей епізод поступово вивітрювався з моєї пам`яті; так що ні я сам, ні хтось з моїх товаришів і не згадував про нього. А ось, коли став навідуватись з далеких країв, то першим кидався в очі хрест, і я тоді згадував, як то було.

Чи не одна з найвищих будов у місті, після чергового мого приїзду, виявилась не була вже такою й високою. І схили даху не такі вже й круті, і сам хрест не такий вже й великий, і, взагалі, нічого особливого в тому не було.

Особливе, все ж таки, було. Зразу ж після встановлення хреста, мама вирішила мене охрестити.

На першу службу в костьолі з`їхалося багато прихожан зі всієї округи. Вперше в житті довелося побачити таке захоплююче видовище. «На хорах» встановлено не бачену, не чувану до того справжню фісгармонію. Прониклива мелодія, злагоджений спів зворушували душі парафіян.

З усього ритуалу запам`яталась прохолода священної води, якою окроплено нас, хлопчаків, та подарована пробощем невеличка книжечка «Катехізм католіцкі для дзеці».

Дідусь Домбровський помер холодної і голодної зими 1947 року.

Згодом «прилаштувала» мама мене до роботи в «Кооптасі». По «совєтах» німці залишили таку організацію в недоторканості, бо дуже вже було зручно через той «Кооптах» вигрібати у селян для потреб Рейху кури, качки, гуси, яйця.

Директором районного «птаства» був якийсь Згурський. От мама й пішла до нього додому (знайома була з його дружиною) і впросила, щоб «зглянувся».

Йти на роботу треба було через усе містечко, аж до станції вузькоколійки. Поставлено мене на збивання скриньок для яєць.

Першого дня збив я тих скриньок п’ять чи шість, а далі вправно збивав і по п`ятдесят. Старався. За десять скриньок давали одне яйце. Заробляв я не так, щоб дуже, зате навчився забивати цвяхи — семидесятку[71] за два удари молотком.

Згодом мене перевели на більш «хлібне» місце у бригаду вантажників–експедиторів. А це вже серйозно!

Вантажник, та ще й експедитор, має доступ до матеріальних цінностей. Як тільки накопичувався на складі вантаж, то треба було доставити його в Козятин[72]. Це означало, що наша бригада (чотири чоловіки) мали завантажити дві здоровенні німецькі автомашини яйцями (500 штук в одній скрині), або великими клітками з живністю (кури, гуси, качки) кілька товарних вагонів.

Коли їхали машиною, то в кабіну сідали шофер–німець і солдат з гвинтівкою, а ми, вантажники, вмощувались по двоє в якийсь закуток в кузові . Їхали до перехрестя дороги на Любар з середньою швидкістю, а вже на перехресті німець гнав машину з натужним ревом двигуна, аби якнайшвидше перескочити небезпечну ділянку дороги. Згорілі, понівечені остови машин по обидві сторони дороги свідчили, що не кожного разу вантаж доставлявся за призначенням…

Коли ж їхали залізницею, то до Козятина — товарного прибували напівзомлілі. В завантажених до самої стелі вагонах з клітками нещасних курей була така духота і такий сморід, що спирало дихання, починалася блювота паморочилась голова. Двері відкривались лише на станції призначення, а вже тут треба було здавати весь товар.

Додому везли по дві–три курки, а то і гусці, до того ж, втішалися й тим, що самі вціліли.

Награбованого німцями в наших краях було достатньо лутку виважиш, де якийсь хлівець завалиш. І все це крадькома, щоб не скрипіло, не гупало, не деренчало.

Другим здобутком були книжки. Здебільшого, можна було натрапити на них на горищах. Закутки, ледь-ледь освітлені променем через зсунуту черепичину чи якусь іншу щілину, часом відкривали очам таке багатство, що дух захоплювало. Які скарби попалились! То півметровий стос «Нивы»[73] з досконалими фотографіями, репродукціями; то Брокгауз і Єфрон[74] з розтлумаченням всього і всіх на світі; то біблейські фоліанти Старого і Нового завіту на мові Ісуса Христа; попадались товсті книги в палітурках із шкіри та глибокотисненим шрифтом їх назв, в зміст яких проникнути було мені не по силі.

Для того, щоб «подорожувати» по горищах, не треба було давати собі труду переходити з хати в хату, шукати вхід на те горище, думати, як вилізти на нього.

Будинки стояли так щільно, що можна було перелізти по верху з одного на другий і так далі через слухове віконце, чи поміж латами[75].

Опинившись на «об`єкті», перш за все витримуєш паузу, щоб призвичаїтись до сутінку, роздивитись хоч трохи, в якому місці виставлено комин, як йдуть лежаки, на якій висоті бантини, крокви, щоб лобом їх не лічити. Розгледівши і зорієнтувавшись, починаєш поволі просуватись у самісінькі закутки горища, густо засновані павутинням.

Нарешті, серед подертого і зітлілого лахмітгя, розпарованого зношеного взуття, потрісканих і щербатих черепків глиняного посуду, стільців без одної–двох ніжок, — часом натрапляєш на скарб — книжки, покриті товстенним шаром пилюки і горобиного посліду.

Чому книжкові скарби знаходились в глухих закутках горищ, я зрозумів через багато років пізніше: то все були видання дореволюційні а отже, — контрреволюційні. Власники тих багатств, щоб не вскочити в халепу, в такий спосіб вирішили позбавитись її. Добре, що в такий, а не спалили.

Якось трапилось мені погожого дня проходити через міський парк, що розкинувся на кількох гектарах в підніжжі замкової гори. На просторій галявині, обрамованій з однієї сторони берегом річки, з інших — щитом чагарнику, на добрих конях гарцювало кілька вершників.

Спершу вся моя увага зосередилась на конях. Їхні високі ноги з білим перев`язом коло самих копит безшумно перебирались так, наче коні виконували якийсь танок. Крутий вигин шиї вказував на їхню добірну породу. Гострі вуха тремтіли, даючи знак, що готові почути ту мить, коли пролунає команда.

Увага моя відволіклась од коней, тільки-но я почув, як один з вершників заговорив жіночим (!) голосом.

Доводилось мені чути і читати про жінок на конях. А ось бачити — не доводилось. Незвичним було те, що вершниця нічим не відрізнялась від вершників.

У всіх були чорні крислаті капелюхи, світло-коричневі шкіряні штани–галіфе, однакові з численними ґудзиками, камізельки, з-під яких випинались білі сорочки. Вузенькі краватки–шнурки розсікали навпіл груди вершників так стрімко, нібито роздвоювали і їхні обличчя. Руки, зачохлені в пальчата, були при ділі: одна тримала ціле гроно вуздечок для послуху коневі, друга — короткий батіжок–стек з дерев`яним окістом. Лискучі халяви чобіт з високим підбором, встромлені в металеві стремена, щільно облягали чепрак животини. Так розважались на «своїх», тепер, угіддях кінною виходкою різні штадт–гебіткомісари, вправляючись один перед другим на просторій галявині старою парку.

Не можу сказати чому те, ненароком побачене, вдарило мене важкою гнітючістю, хоч вершники, по всьому було видно, мали гарний настрій — сміялись, дружньо підбадьорювали вправкиню і, взагалі, тримались хвацько.

Продовжували тягнутись дні окупації. Поняття «тимчасовість» поступово губило свою первинну значимість. Навіть славнозвісні події зими 42–43 років на побережжі Волги і в степах Дону — чутки, про які докотились до пагорбів українського Поділля — мало втішили покинутий на поталу і нещадно затиснутий ходою війни місцевий люд. Дуже то вже було далеко — за тисячі кілометрів від порогу хати. Кожен шукав як вижити зараз, як утримати родину, як зберегти хоч якесь обійстя.

Довелось мені знову стати «зв’язковим».

На той час тьотя Броня жила в селі Війтівцях, в родині свого чоловіка. Дядька Яна мобілізували на війну. Доля його склалась так як у мільйонів радянських чоловіків–червоноармійців. Пришкутильгав він додому в кінці грудня 41‑го, поранений, схудлий і вкрай мовчазний. З розмов між сестрами я взнав, що як Миколайович, перебуваючи в оточенні під Брянськом, був поранений в ліве стегно, що підібрала його і виходила російська родина, що він тяжко хворів і лише, коли фронт, просунувся далеко на схід, зміг дістатись до рідного дому.

Мої ж обов`язки «зв’язківця» були не складні. Треба було кілька разів на тиждень «збігати» в село Війтівці до тьоті, взяти там приготовлену роботу для мами, потім віднести назад, потім знов занести на примірку і таке інше. Відстань у вісім кілометрів я долав за півтори години.

Кожного разу тьотя Броня знаходила чимось мене нагодувати. В селі з цим було трохи легше. А одного разу, коли мені вдалось прислужитись, то чи не вся сільська вулиця заговорила про мене, з чого я теж скористався, щоб «стригти купони».

А справа була така.

Черговий раз, вбігши в тітчин двір, я помітив, що навколо розлогої вишні зібрався цілий гурт жінок. Були там і мої однолітки — трохи старші і трохи молодші. Всі вони позадирали голови догори, про щось гомоніли. Деякі показували рукою кудись у верхівку старої вишні. Найбільше бідкалася тьотя Броня.

Підійшовши ближче до гурту і теж задерши голову як всі, я побачив бджолиний рій, що вилетів з вулика і всівся на самій верхівці дерева. Щось спонукало бджіл покинути вулик[76]. Але для власника пасіки, то велика біда. Спокусі покинути гніздо можуть піддатись і другі бджолині сім`ї, і тоді втрати неминучі. Скільки–то праці треба буде прикласти, щоб розстаратись на нову пасіку хоч би в три-п`ять вуликів. До того ж, пошесть (залишити вулики) може передатись і сусіднім пасікам. Саме це стривожило людей і вони так близько і співчутливо прийняли нещастя, яке поки що трапилось тільки в сусіда.

Я знав, що треба робити, як це робилось на пасіці в Вуглах, де жила моя бабця.

Тут же у дворі, вгледівши на призьбі кимось залишений очеретяний кошичок, я підхватив його і до тьоті:

— Дайте пів ложечки меду.

Вона змастила кількома крапельками меду денце кошика і подала мені догори, бо я вже сидів на першій гілляці вишні.

Затиснув під коліно ногавиці благеньких штанців, закатав по лікті рукава сорочки і поволі, дуже обережно, повзучи по стовбуру поміж гілляк, підтягнувся до самого рою. А що таке рій? Треба уявити собі пузатий череп`яний кухоль, перевернутий до низу витягненою шиєю. То так бджоли обліпили свою матку породільницю. Інші бджоли рояться навколо кухля — стережуть його. Тепер, патичком поволеньки розгортаю стінку кухлика в найтовщому місці і добираюсь до матки. Її легко впізнати: тулуб в півтора–два рази довший від тулуба її дітей, жовтувате черевце, міцніші крильця. В цей момент завмираю, дихання дуже стримане бджоли–вартові обліпили мене, повзають по руках і обличчю, ворушаться у волоссі на голові, злітають, сідають — принюхуються. Нарешті вигортаю матку у заздалегідь підставлений кошик. Залишається чекати, аж поки бджолина «свита» не обліпить матку тепер вже на дні кошика, а «варта» перенесеться на новий об`єкт охорони. Коли ж я, «герой», спустився на землю, тітка Броня з вдячністю дивилась на мене. Та й сестра моя Гірця теж не зводила з мене своїх широких очей.

Надвечір прийшов дядько Ян. Не знаю, що там йому розказували, але вийшовши з хати, постояв мовчки біля мене і, думаючи про щось своє, поклав мені руку на плече.

З розмов старших стало мені відомо, що Ян Миколайович займається добуванням торфу. Безлісе село потерпало без дров. Обходились люди соломою, бур`яновим сушняком; в кого була скотина, то пильнував кізяки, щоб бува сусід не перехопив. Кмітливий і завзятий до роботи Ян Миколайович, як тільки став по весні на ноги, задумав розробляти занедбане торфовище на далекій околиці села. Самому не потягнути та й небезпечно. Почав він організовувати жіночу бригаду, попередньо знайшовши порозуміння із старостою села. В подвір’ях мешканців села стали з’являтись акуратно складені стосики висушених торфобрикетів. Мало того, Ян Миколайович привіз цілу фуру тих брикетів нам у містечко. Було те паливо не добірне: багато попелу та диму і мало тепла, та перебитись, все ж таки, можна. Підводу з кіньми довелось відганяти мені, бо Ян Миколайович занедужав. Коней не гнав на возі лежав хворий.

На осінь 43‑го загальна «атмосфера» у місті почала мінятись. Дійшли звістки про програні німцями битви під Сталінградом і Курськом, поразки гітлерівських військ на сході України.

Свій відступ німецька пропаганда пояснювала якимись там стратегічними, вищого порядку, міркуваннями. Нібито виникла потреба скоротити видовженість фронту, або випрямити його; перегрупувати, передислокувати армію, корпуси, дивізії.

Проте, «сірий» народ містечка і його округи досить швидко розібрався в хитросплетеній термінології і, коментуючи всі ці морфемні вибрики, заміняв їх одним влучним, хоч і не до друку, терміном — «вс…ся». В який раз, читаючи в місцевій газетці бадьорі повідомлення про успіхи німецького війська на Заході чи Сході, так і казали — німець знову «вс…ся», чомусь користуючись в цій граматичній конструкції лише одниною.

Бруківкою міста все частіше гуркотіли довжелезні колони гусеничної і колісної бронетехніки і ми, хлопчаки, швидко зорієнтувались у відмінностях «тигрів», «пантер», «фердинандів, калібрах багатоствольних чи довгохоботних гармат, швидкострільності зчетверених кулеметів, потужності двигунів страхітливих вантажівок. Знали, що ці монстри там будуть розлущені нашими «катюшами», «ванюшами», «тридцятичетвірками», «ілами» та «петеерами».

Тут, у містечку, — цяточці на середньомасштабній карті майбутнього поля рядових сутичок німець теж став почуватись нервово, хоч ще і не осоромився так, як там, де лише «вирівнював» лінію фронту та «перегруповував» бойові з’єднання.

Кудись щезли чисельні напіввійськові, напівцивільні організації і їхні керівники, які займались заготівлею харчу, обмундирування та всілякого реманенту для «великого народу» «великого Рейху». Вщухли чутки про будівництво ремонтної бази для «юнкерів», перестали дефілювати на парковому манежі німецькі «фрау» та «гери» завмерло будівництво гаражу для чинів гебітскомісаріату.

Натомість в місто почали прибувати властиві для фронтової смуги охоронні служби: польова жандармерія, дорожньо–регулювальні підрозділи, інженерні частини, комендантські патрулі. Всі вони мали конкретне призначення.

Тепер для животіючої решти населення району (залишку після 12 тисяч розстріляних, 10 тисяч вивезених у Німеччину, кількох тисяч мобілізованих) настали чи не найскрутніші часи. На кожному кроці, в будь-яку пору, можна було наразитись на смертельну небезпеку.

З наближенням фронту, німецькі сапери почали облаштовувати лінію оборони. Патрулі, жандарми полювали на чоловіків і заганяли їх на тих роботах до смерті. Хто сам не конав від виснаження, того добивали. Сховатись, втекти рідко кому вдавалось.

За два–три тижні німці провели колосальні фортифікаційні роботи. Центром укріплення став замок, який високо піднімався над острівною частиною містечка, до того ж, замок був, чи не в середні ще віку, поставлений на штучно насипаному пагорбі. До пагорба була приставлена висока турецька мечеть, стіни якої були вимурувані в двометрову товщину. Колонадну ротонду, що увінчувала верх замку, і купол (баню) мечеті було зірвано, щоб зменшити орієнтування для прицільної стрільби далекобійної артилерії противника. Камінний міст біля самісінького підніжжя замкової гори теж було висаджено в повітря.

За річкою (через яку був перекинутий той міст) розкинувся на кількох гектарах рівної площі старовинний парк з віковічними деревами різних порід. Німці (які там німці, то робили наші люди під прицілом німецьких автоматів) вирізали всі дерева і все, що росло «запідлице» із землею, так що не залишалось найменшого обземка, кореневища або пенька. Стовбури дерев розпиляли і вивезли геть; гілляки, тонке віття спалили. Грунт по всій площі ретельно розрівняли. За парком, на всю його довжину, стояв трьохметрової висоти кам`яний мур з кількома врізаними в нього високими баштами–бійницями. Цю фортечну споруду теж було розібрано під самий фундамент[77], а каміння вивезено в кар`єри цегельного заводу. Підготовлене для «засіву» поле перед замком-фортецеєю, від річки до колишнього муру, було «густо засаджене» німецькими саперами протипіхотними мінами. Круті схили замкової гори, від самого підніжжя до вершини перекату, теж густо «засіяли» мінами.

В самому замку, а саме в його підвальних склепах, німецькі інженери зробили реконструкцію: залили бетоном всі горловини можливих підземних ходів–тунелей, через які, на їхню думку, можна було проникнути до замку попід землю. Вздовж фасадної сторони замку, повернутої до «обробленого» поля, по самому підніжжю цоколя, що був вимурований кубічними брилами базальту, у вузенькі віконця–душники німці встановили станкові кулемети. Тепер через ті вікна–амбразури майбутній плацдарм «проглядався» кулеметами по всій його площині.

Так що залишилось гітлерівським воякам терпляче чекати, поки «зійде озимина».

Як дізнається читач далі, сподівання німців почали справджуватись вже в першій половині березня 1944 року.

Хмільник все більше і більше переймав ознаки фронтового міста. Перш за все це проявлялось у посиленні окупантами всякого роду репресивних заходів проти цивільного населення. Почастішали арешти, облави, «прочісування».

Попав під таке «прочісування» і мій знайомий Борис Таранков[78].

Три німецькі жандарми і тутешній поліцай обходили крайні слобідські хати. Дійшли до Таранкових. Два жандарми залишились у дворі стерегти відловлених, а третій з поліцаєм зайшли в хату. Вийшли з побитим Борисом поліцай винишпорив у закутку кілька топових шашок і запальні патрони: Борис підібрав їх у залишеному ще нашими доті, щоб глушити рибу. То було приречення.

Відловлених чоловіків відвезли в гестапо. Поставили охорону.

За кілька днів після того, як до в’язнів приєднали ще групу нещасних. Приїхала з Вінниці спецкоманда. Якийсь «оберст»[79] вказуючи пальцем, за хвилину розсортував «контингент»: наліво тих, кого відправити на каторгу до Німеччини, направо кого до ями на околиці містечка. Вирок негайно виконано: перших погнали на залізничну станцію, других повезли на околицю…

Від «подорожі» на околицю Бориса і ще одного хлопчину врятувало прагнення німців до «порядку». За годину до приїзду «сортувальників» хлопців відрядили чистити дворовий нужник. Дякуючи самим собі за витримку, вони пересиділи зловісні хвилини в спасенному місці, а тільки-но двір спустів і охорона зняла варту — дременули через вузенький лаз попід огорожею, скотились у вибалку і манівцями вибрались за місто.

Довелось і мені декілька разів вскочити в халепу. Через місто проходила, скалічена десь на Кавказі, гірничострілецька частина. Групка німецьких вояків облаштувалась для обіднього перепочинку на подвір’ї під самими вікнами нашого житла. Я вже описував на якому–то місці був поставлений той будинок, де нам випало прожити значний час німецької окупації. Хто б не йшов, куди б не їхав, а минути тієї оселі неможливо.

Розпакували солдати свої ранці, подіставали сухий пайок і взялися до справи. Хтось із них попросив маму підігріти консерви, дати миску чи якесь інше начиння.

Закінчуючи привал, один із солдатів запитливо кинув погляд на мої ноги, розпакував знову ранець, витяг звідти пару черевиків і поставив їх біля моїх ніг.

Що то були за черевики!

Такого взуття мені ще не доводилось бачити.

Оковані мідною пластиною на обцасах і носаках; підошва товстелезна з густо натиканими блискучими і гострими металевими шипами, вправлені сталевими обхватами. Ціла низка металевих гачків на халявках шнурувалась шкіряним паском. Всередині черевики були вистелені собачою шерстю, а з халявок витягувались цупкі брезентові панчохи, які щільно облягали литки ніг. Та чи не найбільшою диковиною була їхня вага і те, що вони не згинались в підошві. Саме за цих двох ознак я був позбавлений можливості не те, щоб бігати, а й ходити.

Все ж не допомогти! «едельвейсівцям»[80] диво–черевики закріпитись на скелях Кавказу…

Мабуть, цього разу я виручив німця тим, що значно полегшив тягар його похідної викладки.

Мені не була від того незаперечна користь. По-перше — взутий «навічно». По-друге черевиками тими із захватом «рубав» дрова, трощив на друзки будь-які дерев`яні «конструкції». Хлопці дивувались і заздрили, коли я черевиком розколошмачував деревостій, виважував цівки зі стіни, відривав лати покрівлі. Заправлю ногу під дошку, наче важіль, натисну і… пеньк! Відлітає дошка разом із цвяхами. Покладу жердину на пеньок, кілька разів вдарив ногою і з-під черевика маю декілька поліняк. Та не тільки це: може кригу розбити, можу залізяку зігнути чи вирівняти, міг і собаці під щелепу наставити черевика. Місяців зо два, або й три я викаблучувався в тих черевиках. Тільки не дарма кажуть: як приходить, так і відходить.

Треба було принести води в хату. Взяв відра, пішов до річки[81]. Напівдорозі, біля колишньої контори[82], де німецькі тиловики розмістили продовольчий склад, стояло дві вантажні автомашини і одна легкова блискучий чорний «Опель». Солдати діловито переносили з машин у будинок важкі свинячі туші, громіздкі ящики, мішки, пакети і т.ін.

В «Опелі», з відкритими дверцятами зі сторони пасажира, сидів якийсь високого рангу німецький офіцер. Що то за «висока птиця» я здогадався і по тому, як він сидів, поважно відкинувшись на спинку сидіння і виставивши праву ногу на підніжку, і по тому, яка на ньому була шинель. Пальто — шинель окомірчене коричневим м’яким хутром, з-під відкинутої поли теж виднілась хутряна підбивка. Козирок кашкета був густо нагаптований сріблястим позументом.

Взагалі-то, в подібному випадку краще було б оминути того легковика, та вже було пізно. Скоріше відчув, ніж побачив, що «гер офіцір» «пасе» мене. І не так мене, як мої ноги в «едельвейсівських» черевиках. Не піднімаючи очей, намагаючись вдати байдужість, розмахуючи відрами, я порівнявся з легковиком і вже на кілька кроків минув його, коли почулось різке:

— Ком цу мір! (Підійди до мене!)

Я зразу ж став меншим, повернувся, зробив два кроки до машини.

— Во часі ду зольхе шде гештолен? (Де ти взяв таке взуття?).

Відповіді моєї офіцер, звісно, не чекав, а тут же гукнув «унтера», мабуть, старшого над солдатами–вантажниками, кинув йому коротку команду. Унтер, клацнувши закаблуками і ствердивши прийняття команди статутним «Яволь», взяв мене за барки і повів за ріг будинку–складу, де був вхід. Та видно, в унтера були свої клопоти, бо піднімаючись на ганок, він передав мене зустрічному солдату, а сам повернувся до машин. Спересердя, що його напівдорозі збили з свого наміру, солдат поспіхом завів мене в довгі і темні сіни, пошарпав за одні–другі–треті двері і, нарешті, знайшов потрібні, відкинув клямку і шпурнув мене разом з відрами всередину. Від того, що я пірнув у м`ясо й кров, захопило дух. На вбитих під саму стелю гаках висіли тваринячі туші і під кожною загустіла пляма крові. Своєрідного колориту цій «картині» надавали промені денного світла, що затоплювали комору через вікно. Прийшовши до «тями», почав більш інстинктивно, ніж свідомо, шукати «вихід», як в конкретному, так і в загальному розумінні цього поняття.

Кажуть: біда і мучить, і учить…

Обережно натиснув на двері, вони трішечки піддались, скільки дозволила слабина клямки. Причинив назад, зауваживши сам собі, що невеличка щілина все ж таки є. Обмацав кутки, підійшов ближче до вікна: було добре видно двір, як німці сновигають сюди-туди, то з вантажем до танку, то без вантажу біжком по східцях і зникають за рогом.

Вікно подвійне, засклене, не заґратоване. Нижня шибка внутрішньої рами розбита. Тут же на підвіконні лежать скалки розбитої шибки. Пронизує думка: як цим можна скористатись?.. Відбираю найбільш продовгувату скляну пластинку і приміряю, чи ввійде вона в двірну щілину. Залишилось вибрати момент. В сінях підлога періодично здригається під кованими солдатськими чобітьми розвантаження продовжується. У вікно мені видно, коли виходять з ґанку німці «впорожні», і коли «повні» щось несуть у будинок–склад з машин, які стоять за рогом будинку. В приміщеннях німців підсвідомо вловлюю певний ритм. Кожною клітиною тіла відчуваю, що гаятись не можна, допоки німці зайняті роботою.

Обережно просовую уламок скла в щілину, одноразово слухаю: чи не почуються кроки в сінях, а через вікно слідкуючи, німці наближаються до танку, чи ще за рогом будинку.

Мить вибрано!

Скинувши клямку, виходжу в сіни. Перед виходом на ганок, погляд потрапляє на ящик з вибитим дном. Притуливши того ящика до грудей, виходжу на ганок, завбачливо даючи дорогу солдату, що зігнувся під тягарем мішка. Тіла свого не відчуваю, Хоч би не зустрівся німець, який вкинув мене у комору. Роблю вигляд, що маю намір викинути «свій» ящик на звалище за майстернями в кінці двору. Пронесло…

Манівцями шмигонув, обминувши свою хату, до Леся. Вговорив його розказати моїй мамі, куди я подівся. Через годину–дві й сам прийшов. Щоб «замести сліди», кинула мама ті черевики в пічку. За деякий час сморід по хаті розвіявся, залишилась тільки купка обгорілого залізяччя, присипаного сірим попелом. За черевиками не жалкував. Шкода було відер, що залишив в коморі[83].

Наступними подіями зими 44‑го ця «пригода» затерлась у пам`яті, тим паче, що кожний день того життя був пов`язаний суцільною низкою таких гостро–небезпечних ситуацій, що вони, нанизуючись одна на одну, утворювали ланцюг повсякдення.

Зрозуміло, що все те відбувалось не лише зі мною і не тільки в тому місці, де був я. Таке відбувалось чи не з усіма людьми, яким доля визначила бути на окупованій ворогом території. Кожен з них міг би розказати про себе і про той час.

Зимові місяці 44‑го запам’ятались явними ознаками німецького «драпання». І хоч вони вперто називали те «драпання» різними словами–замінниками, по всьому було видно, що «дранг нах остен»[84] повернувся в протилежну сторону і люди слушно стали називати цей «стратегічний» задум «дранка захід».

Лінія фронту хоч і «скорочена», хоч і «вирівняна» поволі, але незмінно наближалась. Над містом все частіше пролітали армади фронтової авіації, все більше густішав потік військової техніки, «і вже в самому кінці лютого все виразніше було чути гул артилерійської канонади.

Ще запам`яталась та зимова пора вкрай розкислими полями, розтовченими вщент дорогами, густим і мокрим повітрям.

В один із таких сірих днів, перевзуваючись в хаті (на подив мами), почув, що в дворі тріщить дерево і натужно реве двигун. Глянув у вікно: дерев`яна висока огорожа подвір`я вже повалена і по ній, наче по настилу, повзла якась потвора. Всякої химерної техніки тієї пори я вже надивився, а такої потвори ще не бачив. Помісь мотоцикла з танкеткою на гусеницях, тільки в два рази довша. З потвори вилізло четверо страховиськ. В металевих касках, защеплених ремінцями під підборіддям, на грудях, вище до шиї, металеві пластини на ланцюгу, нижче — металеві «шмайсери» — автомати, на широкому поясі чого тільки не поначіплювано: шкіряна кобура з пістолетом, патронні ріжки для автомату, граната, ліхтарик, якась металева плоска коробка, циліндрична коробка, ніж–тесак, ще і ще щось… Семипудові страховиська з головами–баняками позлізали з потвори, повитягали якісь пакети, коробки і з тим усім, гергочучи між собою, посунули до наших дверей. З вікна було добре видно, як вони чобітьми відкривали двері танку і тут же ми почули, як розчахнулись двері в сінях. На нас, закляклих попід стіною, жандарми і не глянули, а посунули прямо в кімнату, наче вони там бували не один раз. По всьому було видно, що «гості» знайшли місце для обіду і перепочинку. За годину–другу застілля почало набирати належного в таких випадках підйому. Голоси перекрикувались, проривались вигуки, намагання заспівати, аж поки все не злилось у вируючий котел. Пролунало декілька пострілів, за ними регіт. «Хазяї», тобто ми, не могли наважитись сказати щось між собою навіть пошепки. Лише по тому, як мама склала руки, я зрозумів, що вона в молитві. Помилуванням для нас було хоч те, що заїжджі не виходили з кімнати і, взагалі, не мали до нас ніякого діла.

Нарешті запала тиша. Така тиша чомусь більше загрозлива, ніж недавно проїжджений по нас диявольський вирот. За стінкою почулось надривне, булькаюче запопадне хропіння потвор. Може від суготіння повітря, а може від дрижання речей, двері в кімнату напіввідкрились. Навіть хвороблива уява не могла б створити такого «пейзажу».

Повисмикувані спідні сорочки, на один рукав френчі, розперезані штани: хто босий, хто чоботом в ліжко, а тулубом на підлогу, хто звисає на стільці. А зброї! Зброї наче в цейхгаузі: на вибір і де попало.

Щоб якось не наступити комусь з арійців на руку, або не зачепити кинуту залізяку, я все ж таки шмигонув у двері в кімнату. «Натюрморт» на столі хоч і не був витриманий композиційно, та короткого погляду було достатньо, щоб розібратись в його складових. Вражала кількість, випуклість та колір пляшок. Латинський шрифт допоміг розібратись, де вино, де ром, де коньяк. Та розбиратись в тому мені було ні до чого. Питво мене і не шпильнуло. А от з великих консервних банок трохи загріб м`яса, джему і ще чогось… Мама заломила руки і ледь не зомліла, так і не промовивши ні слова.

Згодом в кімнаті почалось якесь вовтузіння, кректання та мурмотіння, яке все більше і більше набирало характерної виразності німецької мови. Та на раз, кімнатні двері з хряскотом відкрились і з них, чвалом повз нас, просунуло четверо «квартирантів». Ні тобі «гутен таг», ні тобі «ауфідерзейн». Мама перехрестилась і взялась за віник, ганчірку та відро з водою, я пішов ставити поламаний пліт. Яким Павлович залишився глибоко замисленим…

Невдовзі мені довелось побачити ще раз тих, а може й не тих польових жандармів біля вугринського мосту, коли лавина відступаючого німецького війська продиралась через місто на правий берег Південного Бугу. Та про це згодом.

Тим часом, наше житло не минали ні піші, ні кінні, ні моторизовані зайди. Як би і куди б не вели дороги, обов’язково якоюсь стороною шлях проходив повз одну з чотирьох стін будинку.

Ось тільки–що був я в хаті, (за чимось метнувся до Леся) через півгодини вертаюсь. Назустріч, з нашого ганку, тяжко вивалюється на мене чергова заброда. Трохи на ній з німецької військової форми, трохи з совєцької, мугиче російською. Мама виштовхує в плечі власівця[85] та ще й перетягує його раз з другий мокрою ганчіркою, і кляне. Проклинає «смачними» російськими словосполученнями. Я отетерів, зрозумівши, що ніякого захисту з мого боку мама не потребує. Звикнувши, що вона не встрявала ніколи й ні з ким ні в які суперечки, завжди вгамовувала мене, я з великим здивуванням відкрив для себе зовсім іншу жінку. І та жінка була моя безстрашна мама!

Що заставило так нуртувати, з таким відчаєм боронитись від «освободителя»? Щось заважало мені запитати маму, як то було. Та з її розмови з пані Гражиною (сусідкою) дещо зрозумів.

Несподівано зайшов до хати власовець (мама мила підлогу), щось сказав, заплітаючи язиком. Більше від брутальності і нахабства, ніж від несподіванки, мама «закипіла», а вже як воно, «закипівше», почало вилітати через верх, то я бачив сам, коли вернувся від Леся.

При тому, мама, звертаючись більше до себе, ніж до пані Гражини, з обуренням кілька разів повторила:

Хай би воно, гидота, своїй мамі таке сказало. Бачиш, освободи–и–и-тель…

Слово «освободитель» вона вимовила так, що мені хотілось сплюнути.

Трохи спокійніше стало в хаті з часу появи в нашому містечку німецьких борделів. Ці прифронтові «установи» облаштувались кожна по своїй категорії: «фюр Солдатен» — у новому місті біля базару, а «нур фюр Офіцір» — через дорогу від нас, у будинку колишнього райкому КП(б)У. Будинок «тільки для офіцерів» вибрали, мабуть, з тих міркувань, що дуже вже продумана були розташовані там кімнати–номери: довгий коридор, а по обидві сторони невеличкі кабінети. Червону дошку–вивіску збили, а в темному квадраті, що залишився на стіні, написали крейдою по-німецькому «тільки для офіцерів»[86].

Жіночий контингент дуже швидко взнав, що в будинку навпроти від них живе «модистка», яка добре розуміється в хитрих викрійках делікатного жіночого туалету. До хати потягнулись одна за одною, а то і гуртом, говірливі та рухливі клієнтки. Вони без кінця роздягались, одягались, приміряли, поправляли, закочували, підшивали, розпускали… В хаті мені і місця не стало, навіть ночувати кілька разів приходилось у сусідів. Невпинно стрекотіла машинка, та мама почувалась якось розкуто з цими молодими жінками. Інколи я помічав навіть посмішку на її обличчі. Часом «дєвочки» (як вони називали одна одну) залишали в подяку якийсь харч: трішки цукру, вермішелі, круп, перепадали і делікатеси: тюбик плавленого сиру, а то і обламок від плиточного шоколаду.

Зовсім стали обминати хату з часу, як став до нас на постій гауптман[87].

Сталось це так, як воно робилось колись у всіх арміях. В хату ввійшов чистенький, підтягнутий офіцерик, чемно і сухо привітався. Прискіпливо оглянув помешкання, поцікавився посудом, постільною білизною, запитав, чи вміє мадам столувати. Мама відповіла — аби було з чого… Затримавши трохи погляд на маминих руках, офіцерик витягнув з планшета якісь папери, щось записав, щось запитав, сказав:

«Гут» і пішов.

За якусь годину в хату прийшов молодший чин. В руках у нього було дві валізи, а під рукою і ще щось плоске, наче стільниця для замісу галушок. Та була то не стільниця, а великий фюрер, тобто, портрет фюрера. По тому, як молодший чин, перш за все, по-хазяйськи прилаштував на стіні «освободителя», можна було подумати, що саме його доведеться мамі столувати…

Виконавши найголовнішу роботу по облаштуванню житла, денщик сказав мамі, що незабаром прийде сам «гер гауптман».

Так воно й сталося. В хату ввійшов сухий, високий німець на журавлиних ногах. Обличчя мав старе, зморщене од літ, брови сиві, на хрящуватому переніссі окуляри–пенсне. Гострий опущений кінчик носа майже торкався верхньої губи. Шия довга і тонка. Від того, що козирок кашкета і нижня щелепа були витягнуті вперед і мали однаковий нахил, складалось враження, що обличчя у німця було двоповерхове.

Можна було б і не давати такий детальний опис–портрет «гера гауптмана», а сказати просто, як у нас «глиста». Та вже як є. Ще тільки про очі. Які у німця були очі — не бачив, в скельцях пенсне відображались лише віконні рами.

Харчувався постоялець раціонально: вранці — одне яйце і філіжаночка ячмінної кави без цукру з молоком, тонкий окраєць хліба з повидлом; в обід легкий курячий бульйон, вівсяна каша пісна, салат з натертої свіжої капусти, моркви, цукрового буряка; на вечерю — не пам`ятаю, видно, не було чого запам’ятовувати.

Молодший чин, котрий уособлював у цьому званні денщика, вістового, ординарця, ад`ютанта, пересвідчившись, що господиня володіє тонкощами кулінарного мистецтва. цілковито віддався справі комплектування продуктових посилок для відправки дорогій родині гера гауптмана в далеку Німеччину. Треба сказати, що добуванням їства денщик займався цілодобово і, як результат, кожного вечора до нашого двору під’їжджала машина і забирала дві, а то і три, вже збиті в ящики, посилки.

Чого тільки не напихалось в ті ящики… Найбільше припадало на мелясу[88]. Пронирливий служка винюхав на Війтовському цукровому заводі дифузійні котли, з яких вигрібав цю густо-коричневу напівскристалізовану солодку масу, загортав у вощаний папір і так запаковував у ящики.

Маю сказати, що поки квартирував у нас німецький бонзик, ніякі інші бонзенята й думати не сміли, щоб зайти у хату. Мало того, щоб бува ніщо не перебило нічного сну[89] гера гауптмана, біля дому виставлявся вартовий.

Все ж таки на збігу одного дня до хати таки зайшов якийсь неприкаяний німець і попросив (!) маму нагріти води аби помитись. Солдат був молодий, але по всьому було видно, що встиг навоюватись на східному фронті до гикання в животі. Я поштиво сказав «німецькою» пану єфрейтору, що в хаті квартирує гер гауптман. Солдат наче б зважив на це, та мама, глянувши на заскорузлого від бруду всяка, мовчки поставила на табуретку великий таз, зняла з плити збанок з теплою водою.

Солдат поклав свою амуніцію в ближній куток ганку, оголився до пояса, намилився. Тільки встиг розвести по торсу потьоки першого бруду, як ввійшов гер гауптман. Блискавично виструнчившись, солдат завмер, виказуючи тим готовність до виконання будь-якої команди, або хоч натяку такої.

Пан офіцер, без паузи, кинув тихо і зневажливо пану солдату «Век» (Геть) — блиснув по нас скельцями пенсне і пішов у кімнату.

Коли і куди подівся солдат я не збагнув. Про те, що він тут був, нагадувала тільки калюжа брудної води на підлозі, та й ту мама старанно витерла.

Чогось–то такого страху наганяв, наче не такого вже й високого звання, наш гер–постоялець, я зрозумів трохи пізніше. Справа не в званні, а в посаді, в призначенні установи, в якій служив гер гауптман.

Була та установа каральна: трибунал?… прокуратура?… суд?.. — не знаю, але те, що він чимось там заправляв, було видно по всьому.

Видно було також, що страху наганяв цей служитель тільки на своїх, бо з наближенням радянського війська до Хмільника не зміг подолати свого страху і дременув за річку Буг. Та так дременув, що й не спромігся взяти портрет свого фюрера.

Як залишився живим прокурор–суддя, то чи могло йому приснитися, що знімуть той портрет його співвітчизники, солдати того фюрера, якого він так ганебно залишив на поталу? Сталося те на другий день, коли ввійшовши в хату, побачив в кімнаті з портретом фюрера двох досить підтоптаних німецьких солдат і мою збентежену та розгублену маму. Як мені стало зрозумілим з певних деталей і продовження їхнього діалогу з мамою, солдати шукали зручного місця, щоб перекусити. На пояснення мами, що тут квартирував пан офіцер, солдати сказали:

— Знімай, матка, Гітлера і вішай Сталіна, завтра тут будуть совєцькі солдати…

Мама думала, що то провокують і була в повному замішанні. З того стану її вивів один із солдатів, який рвучко зняв Гітлера з крючка і недбало кинув до простінку. Другий — вже мені порадив — шукати більш захищеного місця, бо тут будуть тяжкі бої.

Як показав час — німецький солдат мав рацію.

Ці та інші епізоди останніх днів перебування окупантів в старій частині міста не є якимсь винятком. В кожній оселі, в кожній родині, з кожною людиною проходили свої епізоди, тільки єднала їх одна причина — війна….

Тільки що вийшли з хати двоє німецьких тотальників[90], як у двір зайшла наша сусідка, пані Гражина, і вже від фіртки почала мамі розказувати, яких їй послав Бог недолугих дітей. Петько і Фелько навідріз відмовились заколоти кабанця; у них, бачите, жалість до животини[91] і тому…, і через те. То чи не міг би їй допомогти ваш синок. Він же такий добрий, слухняний, так вміє все зробити…

З того всього маму зворушило слово «слухняний», а мене «вміє все зробити». Відступати було нікуди.

Витягнув прихованого за припічком тесака[92], кивнув Лесеві, який саме тут нагодився і ми пішли. В довгій, метрів на сім, кімнат, по одну сторону, майже до самої стелі, були складені дрова грабові метрівки, по всій вільній від дров території поважно ходив, хрюкаючи, підсвинок, десь пудів на три.

Свиней я ніколи не колов, а бачити, як це робиться бачив не один раз. Отож, вдаючи із себе фахівця, витяг із дров`яного стосу зручну для рук грабову метрівку, наказав Лесеві стати позаду мене, виждав момент, коли кабанець, щось обнюхуючи, перестав крутитись вперіщив з розмаху животину по голові.

Тут вже діло показало, що треба робити. Лесь хапав свиню за задні ноги, перекидаєм на спину, і я б’ю животину гострішим тесаком між передніми ногами. Видно мій удар удар не поцілив у серце, а лише став сильним подразником і вивів нещасну зі стану оглушення. Свиня заверещала, тріпонула ногами, розкидавши нас в різні сторони, зіп`ялась і почала гасати по кімнаті–хліві.

Кабанця ми не закололи, ми його зачавили. Били поліняками, штрикали ножами, і коли знесилена свиня затихла, а ми, заюшені її кров`ю, тяжко відсапувались, до хати вбігла тітка Гражина.

— Матко Бозка! Цо то бендзє, цо то бендзє? Нємци ідов! Кабанець «відпочивав» в кутку під стіною. Хтось з нас додумався покласти на нього кілька полін. А далі, вже гарячково, переклали всі ті дрова від однієї стіни до іншої, і так повністю заложили свиню поліняками.

Друга кімната, де перебували Петько і Фелько з мамою, нічим не відрізнялась від першої, де жила свиня. Та й не могла відрізнятись, бо єдиною перепоною між ними був низенький поріг. Чотири підлітки, затаївши подих, чекали напасті. Пані Гражина вимолювала в Бога спасіння. Німці пройшли повз хату не строєм, а «гуськом». У вікно було видно солдатські шоломи, чути важкий поступ чобіт…

Німецьке військо, випрямляючи лінію фронту, відходячи на заздалегідь облаштовані позиції, ретельно проводило всі інші заходи, які в цілому складали загальну стратегію гітлерівського командування. Наслідком таких «інших» заходів було: спалення, затоплення, вивезення, висадження в повітря всього, що могло стати хоч якимось засобом для поновлення виробництва.

До цієї категорії фашистських спецзаходів відносились акції по винищенню цивільного населення, перш за все, його найбільш здорової і працездатної частини.

В Хмільнику «помолодшали» облави на людей, німці почали ловити дівчат і хлопців, ще неповнолітніх, і відправляти їх у Німеччину.

24 лютого 1944 року (мені тоді виповнилось тільки 14 років) в місті проведено чергову спецоперацію, в результаті якої біля тридцяти підлітків потрапили до рук поліції[93]. На цей раз не обійшлось — до гурту затриманих приєднали й мене.

Облави, як такої, не було. Якби була облава, думаю, що і на цей раз нам вдалося б вислизнути.

Шестеро підлітків, або як називали нас дорослі — «горобці» зібрались під плотом будинку, де жив Лесь. Ми спостерігали за безкінечним потоком німецьких машин, що рухались повз нас на Вінницьку дорогу. На якусь мить в тій череді машин утворилась прогалина, і ми побачили на протилежній стороні вулиці досить велику групу наших ровесників в супроводі поліцаїв. Трапилось це так зненацька, що ніхто з нас не встиг щось зрозуміти. Один з поліцаїв підійшов до нас і, не знімаючи з плеча автомат, тикнув дулом у груди першого — Льоню Карповича, а потім мене. По тій же черговості німець показав дулом в сторону етапованих, промовляючи кожному з нас: «Душнель дагун» (ти, швидко туди!).

Кого вибрати з гурту, німець вирішував суто візуально, тобто, на свій розсуд. Ніхто не питав прізвище, де живеш, скільки років. Дулом автомата показав і по ту сторону дороги залишились (на цей раз) Гриша Дігтяр, Лесь Головін, Йосип Маркітан, Костя Лисенко.

Вже приєднані до колони, я з Льончиком Карповичем швидко розібрались, куди ми потрапили.

Обкидавши сіткою три села: Голодьки, Вербівку і Лелітку, які облягали місто з трьох сторін, німці поступово стягували той невід, втягнувши в нього ще два приміських села — Вугринівку і Порубенці. Так, все звужуючи і звужуючи охоплений облавою простір, німці вже наче горловиною ввійшли на дорогу в’їзду в саме містечко. Тут «артіль» сіла в машину і поїхала вечеряти, а троє залишилось конвоювати «здобич» до залізничної станції. По дорозі через містечко конвоїри «гав не ловили«… Сказати б вірно, то вони якраз «ловили ґав», раз–по–раз добавляючи до колони по кілька невдах. Пройшли біля нашої хати. Майнула думка — як добре, що взяли мене не при мамі. Трапилось би це на її очах, вона того б не пережила. Доки перейшли старе місто, встигли придивитись один до одного. Ба! Тут є знайомі хлопці і дівчата. Першого з таких я признав Володю Радзвоху[94] з Лелітки. Знайомі були ми ще зі школи. Часто билися лелітчани з порубенчанами. Звісно, що зараз у колоні, наше спілкування відбувалося тільки короткими поглядами і ще тим, що поволі ми переміщувались один до одного все ближче і ближче, поки не стали поруч. Знайома була ще Валя Красота[95], з Вербівки. Вона теж стала ближче до нас.

Треба сказати, що майже у всіх, зловлених німцями, були в руках якісь вузлики, торбинки, мішечки. Не було нічого тільки у тих, кого німці зловили по дорозі в місто.

Коли минули новий міст і повернули до старої пошти, стали здогадуватись, що женуть нас до станції.

Тільки колона вийшла на дамбу, назустріч виїхав мотоцикл. Колона зупинилась. Офіцер, що сидів у колясці, підкликав до себе конвоїрів і став з ними говорити. У відповідь ті кричали: «Яволь! Яволь!». З нашим знанням німецької ми теж зрозуміли, що хтось «високий» наказав колону привести у госпіталь?! Як з’ясувалось, ми зрозуміли далеко не все і не зовсім так…

Мотоцикл розвернувся, конвоїри повернули колону у двір млина Залевського, а бранців почали ділити та сортувати.

Перш за все відокремили дівчат від хлопців. Перелічили всіх, поставили в стрій за якимись тільки їм відомими ознаками. Дівчат поставили по двоє і один з поліцаїв повів їх в сторону станції. Багато з нас у дворі млина бачились тоді востаннє.

Хлопчачу колону вивели на дорогу і повели назад, до нового базару, а потім повернули направо. Вечоріло. Поліцаї занервували. Щоб якось заспокоїтись, вони почали дуже голосно подавати команди, кричати на нас, стусати автоматами в плечі, погрожуючи застрелити.

Зупинились навпроти першої школи. Тут знову нас лічили: айн, цвайн… ахт, нойн… фірцег… Потім кинули рахувати і наказали вийти вперед всім місцевим[96]. Таких хлопців було з п’ятнадцять. Серед них був Льоня Карпович і я.

Тих, що залишились, один з поліцаїв повів далі, в сторону ветлікарні, а нас, п’ятнадцятеро, другий поліцай — повів у двір школи.

Всі ми знали, що в школі розміщувався гебітскомісаріат і що нещодавно той комісаріат «накивав п`ятами». Тепер тут розмістився німецький армійський госпіталь. Спали ми в підвалі госпіталю (там було, на диво, тепло), весь час не виходило з голови: як подати мамі звістку про себе.

Вранці в підвал спустилось кілька солдат–санітарів, а з ними офіцер. Запам`ятався офіцер: у нього була загіпсована шия, через що була неймовірно довгою, в руках тримав ціпок, більше схожий на ломаку.

Офіцер, не кваплячись, розпитав кожного як прізвище, ім’я, де живе, хто є в родині; один з санітарів старанно записував наші відповіді. Потім тихим і рівним голосом офіцер розтлумачив, що ми маємо добре «арбайтати», слухатись «карашо» себе поводити. При цьому, пан офіцер після кожної сентенції промовляв «гут», наче підбадьорюючи цим і себе, і нас. Підсумував свій виступ напрочуд лаконічно: хто надумає втекти, буде погано працювати — той буде покараний. В перекладі з мови окупанта означало: хату спалять, рідних застрелять.

Санітари розібрали «своїх», Льоню і мене — в кочегарку. Це за стіною тієї підвальної кімнати, в котрій ми ночували, ще трьох — на кухню, теж в підвалі, тільки в другому кінці. Останніх — копати ями для померлих, виносити з палат відра з нутрощами, оберемки дротяних, дерев`яних шин затинькованих гіпсом, пошматовану закривавлену уніформу, цілі паки вже заскорузлих ватяних і марлевих тампонів, пов`язок, фрагменти відпиляних, відрізаних, відрубаних кінцівок, вносити живих, виносити трупи… Все, що могло згоріти кидалось в кочегарку. До речі, в школі було пічне опалення. То вже німці, облаштовуючи гебітскомісаріат, змонтували водяне опалення. В той же перший день «служби» до мене прийшла мама. Поруч з госпіталем жила пані Гарбузовська, яка побачила нас і, кому могла дала звістку. А до того про те, що мене «виловили» поліцаї, мамі сказав Лесь ще ввечері, але він не знав, куди нас повели.

Мама спустилася в кочегарку і побула кілька хвилин. Мій шеф–кочегар (німецький солдат–тотальник) досить терпимо сприйняв цей «візит», але наполегливо сказав, щоб «мутер» йшла на «хауз».

Справді, все повернулась не так вже й погано, Я був живий, недалеко від дому і хто його знає, в якійсь мірі на цей час, наче захищений від подальших, ніким не передбачуваних подій.

Робота була натужна, та ми з Льончиком справлялись. Шуфлю з рук майже не випускали. Треба було скидати вугілля і дрова до котла (кидав паливо в жерло топки тільки німець) і, головне та найважче: виносити жужелицю і попіл з підвалу наверх.

Тяжче і, я б сказав, страшніше, було хлопцям працювати в палатах та на німецькому кладовищі. Зима хоч і тепла була, а все ж земля трохи промерзла. Померлих від ран, убитих було чимало…

Хоронили німців недалеко від шпиталю, через дорогу. За короткий термін вигін покрився довгими і рівними рядами березових хрестів. Життя і смерть в стінах шпиталю — близькі сусіди, то як можуть, так і допомагають одна одній. Їхня взаємодія безперервна. Цілодобово, вдень і вночі везуть сюди машинами, підводами, саньми, волокушами — ще живих, виносять — вже мертвих. Безперервний грім артилерійського бою чується все ближче і ближче, потік контужених, поранених все більше і більше. Медичний персонал, обслуга шпиталю працює вже тільки рефлективно. Втома валить з ніг. Декілька разів бачив, як розвантажуючи санітарну машину, разом з пораненими виносили тим же способом шофера, що «мертво» заснув, як тільки в`їхав у двір шпиталю.

В порівнянні з круговертю, що була «наверху» шпиталю, я з Льонею Карповичем перебували «внизу». В кочегарці, в досить уповільненому ритмі. В кочегарку, вибираючи хвилини, коли відлучався «наш» німець, забігали хлопці «зверху», щоб трошки відпочити, погрітись, обсушитись. Знайшов до нас дорогу один німець–шофер. Його вантажна машина була несправна, шасі повністю розкидане. Оцінивши належно наші можливості, німець заставив нас перемити і вишкрібати ресори, диски, важелі і все інше залізяччя. З того випадку ми теж зробили висновки: як тільки хто спускався до нас, ми демонстрували кипучу діяльність.

І все ж я не вберігся. Витягнув мене з «нори» той шофер: сказав, що підемо по бензин. З двома каністрами[97] пішли ми вдвох через усе місто. Дорога забита військовою технікою, що рухалась в одному напрямку — тільки на захід, на Вінницьку. Дорогу, а там на Проскурів[98]. По всьому було видно що йде суцільний відступ німецького війська. Новоміський міст перейшли без ускладнень, а от на староміському не вийшло. Таке я бачив коли у весняну повінь крига напирала одна на одну, ставала сторчма, впиралась в береги, в кліті мосту, в загороджувальні «бики» ще трохи, і міст буде знесено. А бувало, що і зносило.

Відступаюче німецьке військо перло на міст з такою потужністю, що той ось-ось мав затріщати, похилитись і рухнути.

Ось тут я побачив в «ділі» польових жандармів (тих, що пиячили в нашому домі, а може й не тих) і яким способом стали вони регулювати потік машин, возів, коней, солдат. Для жандармів тут не існувало чинів, старшинства, роду військ. У них були свої прикмети, кого пропускати першим, кого другим, а кого зовсім не пускати. Наставляючи автомат в груди, вони викрикували грізно одне слово «раус» і цього було достатньо, щоб будь–хто залишався стояти на місці, або повертав назад. Якогось очманілого шофера вантажівки, що не міг виконати їх команди, витягли з кабіни і чергою з автомата скинули в кювет.

Коли трохи та лавина врегулювалась, «мій» німець показав якогось папірця жандарму і нам дозволили пройти мостом. Повернули вправо і вулицею, що йшла понад лугом прийшли на склад паливно-мастильних матеріалів. Склад той розміщався в дворі у Здебських.

Ще в 38‑му році, коли ми переїхали з Вуглів у Хмільник, на Вугринівку, то наймали квартиру у сусіда Здебського Юзюка Юхима. Просто неба, в городі садиби було декілька штабелів двохсотлітрових бочок з бензином.

Тільки-но ми вийшли зі складу–садиби (я з двома каністрами бензину, а «мій» німець з якоюсь металевою продовгуватою коробкою), як почався артилерійський обстріл старого міста. Було добре видно підняті вверх вибухами снарядів густі кущі лугової землі, а ще вище оранжево–червоні зонти порохового диму. Обстріл вела далекобійна артилерія великого калібру. То наші встановили позиції десь біля Війтівець і за орієнтир взяли все той же замок. Спочатку снаряди падали за мостом, вниз по річці. Це була пристрілка. Поки що і до чого, то я вирішив не йти на міст, який зовсім опустів, а скоротити шлях манівцями через луг. Кудись дівся «мій» німець: чи назад вернувся, чи пішов до мосту…

Тим часом, хоч і з рідким інтервалом, але снаряди почали падати на лузі вже з мого боку мосту. Наступний вибух пролунав десь метрів за тридцять. Зметикувавши, що снаряд не попадає двічі в одне і теж місце, я кинувся до тієї воронки, потім до другої.

Взагалі, зі сторони дивлячись, була досить дивна картина: поміж здибленими від вибухів кучугурами болотної землі бігає людина з двома каністрами в руках… Про що тоді думав, що керувало мною, зараз вже сказати не можу.

Єдине, що закарбувалось в пам’ять — відчуття приреченості, страху і якогось переконання, що гарматою цілять тільки в мене.

Поступово обстріл віддалявся і вибухи перемістились позад мене в бік тієї частини села, де набирали бензин. Вибравшись на дорогу, вже за мостом, я був здивований незвичайним спокоєм кудись ділись машини, підводи, люди, коні. Раптом донісся гул потужного вибуху оглянувся, побачив чорну хмару над тим місцем, де німці влаштували склад бочок з пальним. Не можу сказати — обстріл припинився, чи снаряди рвались так далеко, що вибухи їх злились із загальною артилерійською канонадою десь там за далеким обрієм.

Найбільшою радістю було те, що вдома я застав Льоню Карповича. Від нього дізнався, що німці, боячись аби наші не «перерізали» залізницю на захід, вивезли госпіталь на станцію. Робилося це дуже швидко, так що за годину–півтори школа геть спустіла. Куди поділися хлопці він не знає, хоч бачив деяких у круговерті евакуації пацієнтів шпиталю. Сам же, вибравши слушну нагоду «накивав п’ятами».

Обстановка в місті останніх днів перебування окупантів суттєво змінила не стільки сам режим, скільки зовнішній вигляд німецького солдата, а в цілому, німецького відступаючого війська. Все частіше і частіше було чути:

— Гей, гей, не ті стали німці!

При цьому, особливого наголосу, особливої значимості надавалось словам «не ті».

Знову бачу перехрестя вулиць біля нашого дому березневої ночі 1944 року. Від освітлювальних ракет, якими одна і друга сторона закидала небо, весь простір залито сліпуче–білим світлом. Через невеличкий, на півдолоні отвір–душничок видно, як на перехрестя виходять п`ять чи шість німецьких вояків. По тому як вони йдуть, аж ніяк не можна сказати, що то вояки. Розхристані, обшарпані, в закаляканих болотом штанах, з мокрими полами шинелів вони не йдуть, вони бредуть. На головах тільки у двох сталеві шоломи з обвислими ремінцями, в декількох м`які каптури, один простоволосий.

Раніш, у наступаючих, страхітливо вилискуюча, хвацька військова уніформа. Тепер, вже добряче битих, жалюгідне, огидного кольору шмаття.

Та найбільш вражаючим було те, як солдати несли свою зброю. Адже то були «окопники», тобто ті, які за декілька десятків кроків звідси сиділи в окопах на березі річки і так вправно тільки володіли зброєю. Зараз одні несли рушниці, закинувши ремінь за голову і скоріше то було схоже що вони одягнули на себе кетяги цибулі. В других це було схоже на коромисла. А ще один, що плентався позаду, взагалі волочив свою зброю і вона торохтіла кованим прикладом по бруківці. Коли німці минали перехрестя і втягувались у вуличку, перший з них раптом зупинився, рвучко опустився на коліна і вже тоді, завалився долі випроставши ноги.

Випадковою була та куля чи прицільною на одного завойовника стало менше.

Мабуть те місце було пристріляне снайпером з того берега, де вже були наші. Другого разу, коли Петько, Фелько і я піднялись з льоху в нашій хаті на засклений ганок, то у вікно побачили убитого німецького вершника. Кінь залишався стояти на тому ж місці. Великою то було спокусою для «брусилівців», адже на коні штатне кавалерійське сідло із справжньої чепрачної шкіри. Це скільки бланкових підошв для чобіт!

Для нас підлітків, помітною стала різниця в поводженні з цивільним населенням німецьких солдатів передньої лінії фронту, або як іще називали — окопники, і тими, які перебували в тилу, ближньому чи дальньому. Перші не були такі люті до місцевого населення: вони не займалися облавами, ні спецакціями, ні іншими жахіттями, якими так впивалися другі. Фронтовики–окопники займалися тим, що з великим завзяттям вбивали фронтовиків–окопників, котрі були навпроти них, і так втомлювались цією важкою роботою, що в них мабуть не вистачало сил і духу для якихось там цивільних з прифронтової смуги.

Хтось з наших «знайшов» у старовинній турецькій мечеті безхозні шашки димової завіси, набої освітлювальних ракет і ще якусь чортівню з бойової амуніції. Вмить зібрався гурт пацанів. Один розпорошив набій ракетної суміші і запалив — здійнялась хмара білого диму; другий відкрив кілька бляшанок димової завіси і кинув у вогонь — коричневий дим перемішався з білим. Через вікна і двері посунуло жовтогаряче густе шумовиння, що вмить огорнуло, наче піною, і нас, і стіни, і все навкруги. Поки ми блукали в тісній мечеті, наче вівці в загоні, набігли німці (вони поблизу облаштувались) та швидко розібрались що і до чого. Варто було одного з нас витягнути на двір, як всі інші потягнулись за ним, правда, не без допомоги солдатських запотиличників.

Поки ми виходили вервечкою і, не озираючись, прямували геть, німці сміялись, щось між собою герготіли, тільки й чути було глузливе: кіндер партисан, кіндер партисан…

Слід тільки зауважити, якби таке трапилось в умовах німецького тилу, а не першої лінії, то наслідки для нас, «кіндер партисан», були б однозначні.

Неминучість бойового зіткнення в межах самого міста та його округи стала все більш очевидною. Все показувало, що військові операції на Хмільниччині ранньої весни 1944‑го далеко не будуть схожі на події раннього літа 1941‑го. Як влучно висловився хмільничанин Микола Іващук, згадуючи липень 41‑го: «Наші тихенько пішли, німці тихенько зайшли» такого в березні 44‑го не буде.

До речі, як вже згадалось про події 41‑го на території Хмільницького району (на той час Колі Іващуку йшов 13-ий рік), то хотілось би звернутись до серйозних наукових, документальних джерел з метою встановлення істини.

В шостому томі «Книги пам`яті України»[99] в розділі «Хмільницький район» на стор.677 читаємо: «З 7 липня 1941 року територію Хмільницького району обороняли частини 6 і 26 армій у складі 24 механізованого корпусу, 72 і 44 гірничострілецьких дивізій».

В цьому реченні не так вражають своєю ємкістю слова «армії», «корпус», «дивізії», та ще й взяті у множині, як динамічне по своїй суті слово «обороняли». Автора односторінкової анотації, з якої виписано це речення не зазначено.

Якому ж дався я здивуванню, коли, після тривалих пошуків взнав, що цим автором є 65-річний Микола Кирилович Іващук (!).

Ось як, приблизно, Микола пояснив історію написання тієї анотації і, зокрема, природу появи в ній зазначеного речення з його головним членом — «обороняли».

При підготовці до випуску 6‑го тому «Книги пам`яті України», який присвячено поіменуванню воїнів Вінницької області, загиблих в боях з німецько-фашистськими загарбниками, редколегія видання звернулась до керівництва Хмільницького району, щоб вони склали невеличку передмову про організацію і характер радянської оборони в липні 1941 року на території району.

Пройшло більше півстоліття. Запитали військкомат, пошукали в архіві району, області. А нічого. Ще можна було знайти очевидців тих подій, та вони видряпували із своєї пам’яті окремі епізоди, що відбувались в їхньому дворі, вулиці, селі. Ніякого найменування частин, прізвища командирів вони не знали, не могли знати…

Для спрощення завдання і, головне, збуття клопоту, скинуло начальство цю роботу на фундатора і незмінного завідуючого місцевим краєзнавчим музеєм Іващука Миколу. Маючи практичний досвід пошукової роботи, порадившись з правлінням місцевого осередку ветеранів війни, домігся Микола відрядження колишнього штабного старшого офіцера в Центральний архів Радянської Армії. П`ять днів «лопатив» в архіві ретельний відставник оперативні документи різних штабів і командних пунктів військових з`єднань тодішнього Південно-західного фронту, в смугу якого входило центральне Поділля, в тому числі, Хмільницький район, але нічого не знайдено про організацію його оборони. Лише один раз згадується, та й то побіжно, що окремі частини 6-ої армії «… отходили южнее Хмельника, а 26-ой севернее».

На моє запитання влітку 2002 року, як розуміти слово «обороняли» в світі відомостей, добутих в Центральному архіві, і хто те слово вжив першим, Микола Іващук відповів:

«Мене запитували про хід оборони (!), ось я і відповів, які частини обороняли…».

Ну що ж, логіці обґрунтування своєї позиції тут заперечити неможливо.

Щодо наступу радянських військ, звільнення міста і району в березні 1944 р. Микола Іващук точний і конкретний. На моє запитання завідуючий краєзнавчим музеєм листом від 21 березня 2000 року повідомляє, лаконічно і беззаперечно: «…звільняла 18 Загальновійськова армія, якою командував Є. Журавльов (в роки громадянської війни був командиром розвідки червоних козаків і служив у Хмільнику. Безпосередньо Хмільник звільняли:

- 71 стрілецька дивізія (полк. Беляев Н.3.);

- 276 стрілецька дивізія (полк. Грінченко Т. У.);

- 39 окремий (Київський) танковий полк (підполк. Гуржій);

— в повітрі над Хмільником і районом громила гітлерівців 2-а Повітряна армія генерала Красовського;

— в небі Хмільника воювали Каманін, Кожедуб, Береговий»[100].

Цей невеличкий відступ від теми дає порівняння між оборонними і наступальними діями 41‑го і 44‑го років на території кількох квадратних кілометрів.

Німці гарячково облаштовували свої позиції. По ліву і праву сторони від замку, по самому зрізу берегової смуги появились окопи повного профілю. Для укріплення стін окопів пішли в хід двері, дошки з найближчих будинків. Великого «ляпу» допустилися німецькі стратеги, висадивши в повітря чисельні доти і дзоти, яких набудували радянські військові інженери ще в середині 30‑х років, готуючи позиції проти наступу поляків. Як показав хід цієї війни, то були дурні рішення як однієї, так і другої сторін.

Цивільне населення теж почало шукати сховища від неминучої напасті. Появились такі собі родинні осередки. Ми поєднались з сусідкою — тіткою Гражиною і її синами Петьком і Фельком. Переховувались кілька днів у нашому льоху, потім перейшли під склепіння костьолу, звідти в кам`яний погріб колишнього костьольного будинку. Кожного разу, коли ми переходили в інше сховище, нам вважалось, що попереднє, яке ми залишили, було більш безпечним і ми даремно його покинули. Коли ж десятидобове вогнянно–бомбове, куле–снарядо–мінне пекло закінчилось ми зрозуміли, що врятувало нас не сховище, а Божа на те воля.

Ще до боїв, безпосередньо в північній околиці міста, до нас дійшли чутки, що загін радянських танкістів прорвався аж до Козятина, наробив німцям великого лиха на залізничній станції. Казали люди, що цілий день і цілу ніч там палахкотіло вогнем, а дим був такий густий і було його так багато, що й вітер не міг розігнати.

Вибухали ешелони з боєприпасами, цистерни з пальним, горіли склади з амуніцією, станційні будівлі.

Заметушились німці і в Хмільнику, бо ж до Козятина всього 80 кілометрів… Вдалось їм відрізати наших танкістів від своїх. Закінчувались боєприпаси і, головне, не мали змоги заправитись пальним. Вистачило тільки сил продовжити рейд в тилу у німців лише до села Петриківці (це вже зовсім близько від Хмільника). Тут, потрапивши в западню, вони дали свій останній бій. Кілька годин нам було чути рев того нерівного бойовища. Танкісти полягли всі до одного.

З наближенням фронту почалося бомбування міста. Може і не було такої мети у «стратегів» — бомбити місто, але ж бойові позиції як першої, так і другої сторони були у самому місті та його околицях. Отож, враховуючи те, що противників розділяла досить вузенька смужка річки — бомбилося саме місто, як радянською авіацією, так і німецькою.

Відбувалося те щоденне побоїсько в такий спосіб: прилітали кілька десятків радянських літаків і кидали бомби на позиції німців і на позиції своїх. Після радянських літаків в небі над містом з`являлись німецькі і, наслідуючи попередників, бомбили своїх і чужих.

Красномовно про такий спосіб застосування авіації говориться в книзі групи авторів «Восемнадцатая в сражении за Родину». Беремо тільки одне речення: «11 марта в 12 часов дня 20 Ю-87 бомбили Хмельник: переправу, замок.»

Ю-87 - німецькі бомбардувальники, а 11 березня містечко, замок, переправа була в руках німців (!).

Це був перший масовий наліт на місто німецької повітряної армади. Я дуже добре запам`ятав його, бачу й сьогодні, по збігу кількох десятків літ.

Всупереч умовлянням мами, я вибрався з душного льоху (там переховувалось шість чоловік) і, криючись від всякого випадку, що може трапитись на війні, прошмигнув на ганок. Тут, не дуже висовуючись до вікна, став роздивлятись на білий світ. Нікого я там не побачив, лише відчув, що хтось невидимий наповнює навколишній простір смертоносним виттям, уханням, торохтінням, дзвеньком і чадом фронтового бою. Особливо чутно і помітно було гучні вибухи мін на прикостьольному майданчику: спочатку густе виття з переходом у тонкий свист, що раптово обривався тріскучим вибухом. Міни лягали ритмічно, з інтервалом у 5 – 7 секунд, позначаючи своє місце фонтанчиком піднятої землі.

За тією какофонією звуків внизу, не відразу помітив, що робиться вверху, коли там в небі несподівано появилось декілька ланок бомбардувальників. За першою хвилею, в такому ж порядку, друга. Раптом з крайнього бомбовоза посипались чорні цяточки прямісінько на мою голову (так мені здалось). А вже як моє тіло шурхнуло в яму, минаючи пороги, щаблі — не пам’ятаю.

Земля тяжко двигтіла, дощаті застінки і бруси перекриття загрозливо потріскували. Час тягнувся безкінечно. Вся наша хлопчача сміливість (вірніше зухвалість) кудись поділась і ми, відчуваючи свою немічність, безпорадністъ, надіялись лише на наших матерів, що вони й на цей раз відмолять нас. І хоч таке бомбардування повторювалось кожного дня півтори неділі, пам`ятаю тільки одне — одинадцяте березня, 12 година дня, п’ятниця.

Останнім кроком у встановленні в окрузі Хмільника передових ліній фронту на послідуючі вісім діб стало зруйнування німцями двох мостів: дерев’яного новоміського і кам’яного замкового. Тепер острівна частина (старе місто) відокремились від нової частини міста лівим рукавом Бугу, а замок став фортецею, в якій засіли німці.

Маючи намір переказати події 10 – 18 березня 1944 року, хотілось би застерегти, що подаватиму їх з двох сторін. Перше — це документальні матеріали, письмові свідчення, спогади солдат і офіцерів, які брали безпосередню участь в боях за звільнення міста від гітлерівців; друге — це спогади цивільних, мешканців міста, в основному, підлітків, які були в той час не тільки по тій, чи цій стороні фронту, а всередині, тобто, між його розмежувальними лініями. Природно, що ці свідчення, спогади перших не відрізняються, по суті, від других, а от бачення, оцінка, сприйняття подій часто не збігаються в силу різного ступеня емоційності і, що найбільш важливо, часового віддалення.

Вранці, 10 березня 1944 року передові частини радянської армії, долаючи опір німецьких військ, звільнили північну (нову) частину міста і, разом з ним, приміські села: Мазурівку, Озерянку, Будків, Слободу, Січкарівку.

Зайнявши вихідні позиції на лівому березі річки Південний Буг по лінії сіл Мазурівка — Січкарівка військове командування дало наказ армійським підрозділам подолати водну перепону, штурмом взяти замок–фортецю і, таким чином, звільнити стару частину міста, а далі — весь район.

Проте, вісім діб жорстоких боїв не дали очікуваного результату. На підступах до замку полягло багато радянських солдат, і лише тоді було прийнято рішення форсувати річку в обхід міста. Як тільки німці дізналися про цей намір, вони протягом однієї–двох годин покинули замок і укріплення по правому березі річки і вислизнули зі старої частини міста.

Вранці, 18 березня 1944 року, радянські війська безперешкодно переправились через річку безпосередньо в межах самого міста. Цим маневром було звільнено від німців всю правобережну частину району.

Так, коротко і загально, вимальовується диспозиція військової обстановки на описуваний тільки–що період.

На підтвердження такого висновку можна послатись на спогади Маршала Радянського Союзу Івана Гнатовича Якубовського, якими він ділиться на сторінках своєї книги «Земля в огне»[101]. Автор (на той час командир танкової бригади, полковник) глибоко досліджує архівні матеріали, на основі їх та особистих спогадів аналізує хід бойових дій, в тому числі, в напрямку міста Хмільника.

Наведено ці відомості, додержуючись авторської послідовності.

Які ж висновки можна зробити з нацитованих маршальських уривків? Не бажаючи спонукати когось до полеміки, поставимо запитання більш звужено: що напрошується «в голову», коли читаєш цю книгу?

Перш за все довіра до автора за його святу правду.

Не обійшовся Маршал барабанним боєм і бадьорою сурмою. Показав як тяжко виборювалась перемога. Ось і вказує, що планувалось військам фронту вийти на рубіж Хмільника не пізніше 12 січня, а сталося це аж 29 лютого, в передмістя ж ввійшли 10 березня. З 567 сторінок своєї книги, присвячених в основному, битві за звільнення України, на 56 сторінках мова йдеться про хмільникський напрямок. І хоч у Івана Гнатовича рясніють такі вирази як: «…было приказано стрелковым соединениям активизировать свои действия», «обеспечение левого фланга ударной группировки фронта возлагалось…», «наши соединения и части сумели создать…» і т. д., вони притаманні такого рангу діячеві, як Маршал Збройних Сил.

Хіба ж можна щось заперечити у формулюваннях, які виписано з журналів бойових дій частин, що звільняли місто Хмільник і район. Візьмемо за приклад один тільки запис:

А ось в шкільному підручнику для 10 класу «Новітня Історія України» про весняний наступ Українських фронтів говориться так:

Значно підвищується рейтинг опису подій їхніми очевидцями. Цікавий в цьому плані короткий історико–документальний нарис, про 276-у Темрюкську Червонопрапорну стрілецьку дивізію в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Автори: Андрій Савченко і Володимир Окуашвілі. Перший в званні молодшого лейтенанта — командира розвідвзводу, другий — комсорг батальйону, ідучи бойовими шляхами своїх частин через всю Україну, досить детально описали період боїв за звільнення міста Хмільника. Обидва брали активну і безпосередню участь в боях за звільнення міста, ушановані знанням Почесних громадян Хмільника.

Описи тяжких восьмидобових наступальних боїв за місто цінні тим, що ветеранами зібрані чисельні спогади однополчан, використана мемуарна література, преса, архівні дані.

Цікаво, як про ті ж події згадують колишні солдати однієї військової частини.

Так описує події учасник війни, заступник голови ради ветеранів 276 стрілецької дивізії Окуашвілі Володимир Георійович.

Голова ради ветеранів Савченко Андрій Євгенович:

«5 марта 1944 года наша 18‑я армия перешла в наступление в направлении города Хмельника. Тогда наша 276‑я дивизия входила в состав 18‑й армии.

Немецкое командование г. Хмельник, который стоит на реке Южный Буг, превратило в большой опорный пункт. На окраине города, прямо над самым Южным Бугом, стоит старая мощная крепость с множеством бойниц[108], где немцы установили огневые точки пулеметов и снайперов. Готовясь к обороне города, немецкое командование заминировало все доступные места, опоясало все побережье проволочным ограждением. Где был лес, немцы спилили его[109]. Наше командование много раз подымало пехоту в бой, но результатов по продвижению не было. Тогда командование пошло на солдатскую хитрость, оставив солдат для отвлечения, а основные силы были переброшены в район села Березна. На утро наши войска начали переправляться через реку Южный Буг и обходным маневром 18 марта 1944 года штурмом[110] овладели городом Хмельник».

Дивізія за три роки і вісім місяців звільнила від німецько-фашистських окупантів понад 500 населених пунктів і міст Північного Кавказу, Угорщини, Німеччини і Чехословаччини.

Та повернемось до міста, яке було на півдорозі того ратного походу. Тоді 18-літній Григорій Васильович Звягінцев, рядовий колишньої 276-ї дивізії згадує:

«Багато лишилося позаду воєнних шляхів–доріг. Але в пам’ять особливо врізалися декілька із них. Серед них — Хмільник. Перший бій. Перше бойове хрещення. Був і страх. Над головою свист куль, вибухи снарядів. В першу мить розгубився. Лежав, притискаючись до рідної землі, як до материнського лона.

…Німці засіли в замку. Зайняли вигідні для оборони позиції. Високі, товсті кам’яні стіни — надійний захист. Навколо річка Південний Буг. Жорстокий бій. Темної ночі на плотах, вбрід, як тільки не довелось долати крижаний Буг. Холод пронизував тіло, а плавати я не вмію…».

Про дислокацію німецького війська в Хмільнику: систему ворожої оборони, розміщення бойових точок, види озброєння, кількість солдат, організацію їхнього відпочинку, черговість зайняття і утримання бойових позицій — ті кілька родин, які проживали в районі старого містечка, в декілька десятків чи сотні, півтори кроків від замку — знали досконало. І знали не тому, що хотіли це знати, а тому, що жили поруч, все бачили своїми очима.

Описуючи так детально організацію передньої лінії німецької оборони по правому березі річки на відрізку в кількасот метрів хочеться розказати про феномен, природу якого ніхто з мешканців цього куточка містечка ні тоді не міг зрозуміти, ні потім, по сплину десятків років з того часу.

Вище вже була мова, як готували плацдарм, на якому мали намір зустріти наступаюче радянське військо. І ще тоді, коли цей плацдарм готувався, люди говорили між собою:

«Хай будують, хай укріпляються, та хто це полізе на той замок, кому він треба? Хіба мало чистого поля поза тим дурним замком?..».

Полізли…

Почалося те «полізли» 10 березня, зранку, як тільки наші увірвались в передмістя і зупинились перед замінованим передпіллям замку.

Наступаюча сторона почала артилерійський обстріл фортеці. Від обстрілу в місцях влучення і вибуху снарядів на камінних брилах тільки сколупувалось трішечки щебеню і з`являлась задимлена пляма. Німці, які засіли в замку з кулеметами біля амбразур, не відстрілювались, сиділи тихо в підземних казематах.

Тільки що замовкала артилерія з’являлась авіація. Ескадра — два червонозоряні бомбардувальники, заходила на бойовий курс, літаки один за одним скидали свій вантаж на замок та бомби вибухали в розташуванні радянських військ. Видно, тонесенька смужечка річки, яка розділяла противників, плутала розрахунки штурманів в їхньому намаганні виводити ескадру на прицільне бомбардування…

Після невеликої паузи з неба виповзала хрестата армада. Тепер все відбувалося з точністю навпаки. Німецькі літаки заходили на Мазурівку — Слободу, де були радянські позиції, а бомби падали на прибережну лінію окопів німецької оборони… І декілька разів на день.

Від такої тактики ведення бойових операцій найбільше страждали жителі: їм діставалось від чужих, і від своїх.

З настанням темноти, характер бойового зіткнення протидіючих сторін кардинально мінявся як по організації, такі по засобах застосування видів озброєння. Місце авіації і артилерії займали стрілецькі частини з їхнім штатним озброєнням: рушниці, кулемети, міномети. Тактика нічних боїв була регулярно–одноманітною, тобто: як в одну ніч починався бій, як проходив, як закінчувався — так точнісінько повторювався в другу, третю, четверту…

Другої ночі все було, як і першої. Лунали уривки команд; щось на зразок: «Рота, вперед!», за тим густе: «Ура–а–а-а», з якого нам чулося тільки а — а - а, і тут же довгі кулеметні черги, поки не придушувався останній розпачливий зойк.

Всі знали, коли починається штурм замку, з якого місця будуть атакувати, і чим закінчиться наступ. Жінки заламували руки, звертались до Всевишнього і благали, благали, і проклинали, проклинали… «Ой, синочки наші, на хвороби вам той замок? Чи ж то повилазило вашому начальству, що не бачить іншої дороги… Господи! Вразуми їх. Іроди прокляті (то вже до німців у замку) будуть і ваші матері бити об поли руками…».

Пересиділи ми зо дві доби в нашому льоху. Переконались, що тут загрозливо. Перебрались у сусідній будинок, а там німці шастають зовсім поруч. Перебрались у підвал костьолу. Видно, з того берега побачили якийсь рух і почали садити по костьолу і з гармат, і з ПТРів[111]. Залишились живі, та страху натерпілись добряче. Єдиним захистом були молитви матерів…

Дуже мало залишилось в пам`яті з того часу. Інколи спалахують уривчасто якісь образи, картинки. Найбільше зберегла пам`ять — звуки. Ці звуки війни — страшні, болючі, огидні, — вони роз`єднують клітини тіла, вони всвердлюються в мозок, проникають у м’язи і кістки.

Не маєш сили дивитись на жахи війни, можеш відвернутись, заплющити очі, залізти у схованку, а від какофонічних, смертоносних, висмоктуючи душу, звуків війни не можна сховатись.

Другий тиждень почався з безперервної канонади вибухів, пострілів, скреготу. З настанням темряви гриміння бою в перших фронтових порядках дещо рідшало і потроху затихало, а цієї ночі «життя» в окопах з обох сторін геть завмерло. Встановилась гнітюча тиша. «Льоховики»[112] з тривогою слухали: чи й цього разу рознесеться за річкою і розкрає їхні серця таке рідне, але безнадійне «ура–а–а-а»… А його не було.

Під час вирування бою люди якось пристосовувались задрімати, забутись, заснути. Тепер, в морочну тишу, всі перебували в тремтливому напруженні.

Було вже далеко за північ, а тиша не порушувалась. Темнота в льоху була абсолютно непроглядною. Дуже мало говорили, і то чомусь пошепки. Дихалось тяжко.

Першими не витримали «брусилівці»: Фелько просунувся до ляди вгорі, відкрив, — у яму полилось прохолодне повітря. Мабуть, тому ніхто з наших матерів не зупиняв і не докоряв хлопцеві за його намір. Як тільки отвір звільнила фігура хлопчика, до трішечки освітленою квадрату поліз Петько, а за ним і я. Була глибока ніч, проте в кімнаті, порівняно з густою і в`язкою темрявою покинутого тільки що льоху, було не чорно, а сіро. За вікном, десь над Озіранкою, спалахувало світло ракет. Відблиски того світла раз за разом падали на перехрестя доріг перед будинком, утворюючи довгі рухомі тіні від будівель, стовпів, дерев; зображення віконної рами утворювалось на протилежній стіні кімнати і вона рухалась вниз, коли ракета піднімалась вверх і повзла догори, коли ракета падала.

Від того миготіння світла і темряви здавалось нам, що все навкруги перемішується і ми не зразу втямили, що то за рух… Прозріння прийшло раптово і до всіх зразу: «Німці покидають укріплення! Німці відступають!! Німці тікають!!!». На перехресті доріг їх все більшало і більшало: вони спускались сюди по схилу замкової гори, вибігали з вулички від берегових укріплень, вискакували з проходів між будинками.

Не було чути ніяких вигуків, команд, розмов. В цілковитій тиші, беззвуччі, в миготінні світла і темряви химерні постаті одиночок і невеликих груп рухались в одному напрямку — до мосту: вислизнути з острівця, покинути місто, вибрати дорогу на захід єдина сила, яка ще спрямовувала розгублене німецьке військо. За якусь годину–півтора місто спустіло, і тут же пролунав тяжкий вибух — німці зірвали за собою Вугринівський міст, висока заграва сповістила — ворога в старому місті немає!

Про те, що безпосередня загроза для життя відступила — «льоховики» відчули зразу і всі. І, хоч була ще глуха ніч, подвір`я будинків, вулички почали наповнюватись людом. Вони входили в своє житло, запалювали каганці, вітались з сусідами і (!) голосно розмовляли.

Почало світати надворі, світало в душах людей.

З настанням ранку побільшало світу в очах хлопчиськів, які засиділись в нерухомості і темряві впродовж усього часу битви за місто, підземелля, освоєне нами напомацки, вже поминуло наш інтерес. Миттю зібравшись докупи, ми, наче гончі, почали «винюхувати» навколишній простір, все більш розширюючи зону обслідування. Одні забігали до замку — розказували, що бачили в казематі багато куп відстріляних патронів; другі — принесли чутку про цілі складометри боєзапасів в синагозі; треті — про німецькі окопи на березі річки, вистелені полотнами дверей, а в бліндажі німці понапихали подушки, ковдри, перини, щоб на війні їм було сухо і тепло… Наш гурт: Петько, Фелько, Лесь, я і кілька таганрожців «взяли слід» до недоброї і доброї пам’яті кінотеатру «Victoria»[113].

Вихопившись за ріг будівлі, раптом зупинились. На протилежному березі річки, біля самого зрізу води, в тому місці, де стирчали дерев’яні опори зруйнованого мосту, метушились людські постаті «наших«(!). Радість від побаченого була такою, що ледве поборолось бажання розплакатись[114]. Що то наші — було видно і чути по всьому: по кольору форми, по її крою, як вони по-хазяйськи тримались, як вони перегукувались матюганами.

Дерев’яний міст через лівий рукав Бугу німці висадили у повітря, та зробили це так, що більша частина настилу піднялась догори, розсипалась і тут же впала у воду, затримавшись між палями опор. Ось солдати і прилаштовувались по дошках, брусах, щоб перебратись до старої частини міста.

Дехто поспішав, губився, втрачав рівновагу і… плюхався у воду. На березі голосно кепкували з невдах, давали поради, сміялись.

Солдати швидко пристосувались: не чекаючи поки деревина почне осідати під їхньою вагою, вони спритно перестрибували з колоди на дошку, з дошки на стояк і так, відштовхуючись, хапаючись, балансуючи, вискакували до нашого берега, до нас.

Сталося це вранці, разом зі сходом сонця, 18 березня 1944 року, у суботу. Одна з найвеличніших подій у моєму житті. Закінчилось трирічне гибіння у німецько-фашистській окупації, і від тоді затеплилась надія на життя.

Значимість цього шостого дня хіба що може порівнятись з описуваним у Святій Біблії:

«І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив чоловіка і жінку, створив їх.

І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: «Плодіться й помножуйтеся, і наповнюйте землю, володійте нею, і пануйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над кожною твариною, що плазує по землі».

І побачив Бог все, що Він створив, і ось, гарно вельми. І був ранок: день шостий»[115].

Тих перших трьох радянських солдат я упізнав би й зараз… Бо в моїй пам’яті вони не змінюються. Стрункі, бадьорі, спритні, добрі. Від зустрічі з нами солдати раділи так само, як і ми. Співчутливо розпитували, як нам жилось, тут же підбадьорювали, що все буде тепер добре, здоровались з нами за руку, міцно стискували за плечі.

А як пасувала солдатам армійська форма! Зелена вистрочена куфайка, підперезана брезентовим поясом з мідною пряжкою — зіркою щільно облягала солдатський торс і зовсім не обмежувала рухів тіла. Зимова шапка «сиділа» на голові так нахильці, що хоч була із штучного сивого хутра — та зразу було видно: в ній не те що холоду, а й самого чорта витерпіти не страшно. Хвацько розчепірені кишенями хебешні галіфе, спритно замотані спіралями обмоток литки, ще не збиті, сирої шкіри черевики — надавали солдатським ногам просто таки скульптурної вишуканості. Дивиною були погони — байкові стрічечки на раменах. Захоплювала дух плащ–накидка — прямокутний відріз м’якого брезенту, накинутий на плечі і пристебнутий навкруг шиї мотузкою. При швидкій ході, рвучких руках, подуві вітерця — поли плащ-палатки здіймались, тріпотіли від чого бачилось, що вони літають. Та що там казати — то була форма наступаючого війська, форма перемагаючого солдата.

Вже не так помітно, але все так же вперто бійці продовжували переправлятись на лівий берег. Хтось з них закріпив червоний прапор на димохідній трубі міської лазні. Азарт переправи захопив і нас.

— А що? Покажемо свою здатнісь!

На уламках мосту утворилося два ланцюжки, ланки яких рухались у протилежних напрямах. Ми дуже старались і у нас виходило. Тепер вже нам подавали руки, наперебій вигукували поради, всіляко підбадьорювали і радісно приймали.

Вже тут ми почули солдатські розмови, що основні переправи радянського війська відбулися по обидва боки Хмільника. Справа через Березну і зліва біля села Широка Гребля.

Батьки автора і тьотя Броня (справа)

Духовий оркестр Волочиського цукрового заводу (вгорі другий зліва батько автора)

Група жінок і дітей працівників Волочиського цукрового заводу ім. Домбаля (1932 р.)

Ян Виговський — «Щасливий». На війні убитий 30 квітня 1945 року під Бранденбургом (Німеччина)

Руїни замку і мечеті у Хмільнику