Листя землі. Том 2

«Ви що — письменниця?» — запитали у Віри. «Ні, я — просто людина, — відповіла Віра. — Людина, в якої впродовж багаторічного тягару її життя, як духовного, так і матеріального, визріла думка відобразити хоч щось із пережитого на папері. Адже навіть крихітний уламок дзеркала, якщо на нього падає сонячний промінь, відбиває його і посилає у простір сонячного зайчика. А се ж — ціле життя людське, що виросло із життя минувших поколінь, як дерево виростає з коріння глибокого. І відблиск його я посилаю у простір часів прийдешніх.

Бо казав мені дорогий товариш Сталін, як я ще розмовляла з ним, наче із живою людиною, у видіннях своїх: «Короткий курс життя кожної радянської людини єсть коротким курсом історії героїчної сталінської епохи».

А було у мого діда Антона Жили із бабою Горпиною дєтви — як зернят у гарбузі, спати на дощатім полу покотом лягали, по голівках баба їх рахувала, мовби вівців в отарі, чи не загубилося котре за день у бур'янах. Так батько мій Сидір Жила розказував, як живий ще був. У дев'ятсот шостому році пакулець Гаврило Латка, не знайшовши щасливої Горіхової Землі у краях далеких, почав її у селі Пакуль вигадувать, і дід мій пішов за Латкою безоглядно. Тоді прийшли війська царські, каральні загони, стріляли по селу із гармат. А інгуші на конях сікли пакульський люд шаблюками, наче капусту, і діда мого застрелили у глинищі разом із зачинщиками усього того, хату ж дідову спалили. І був плач і стогін несусвітний по усьому Краю, так мій батько розказував, поки живий був, і так записано у Книзі днів, хоч я ніколи тої Книги в очі не бачила, тільки від батька й матері про неї чула, бо життя моє, у Мньові почавшись, простелилося в світи широкі.

І розповзлася дєтва Антона і Горпини, як мишенята з гнізда розореного, хто куди. Баба з меншенькими потинялася по чужих кутках та й, нудячись за чоловіком загиблим, переселилася до іншого, щасливішого, як вона вірила, світу. Батько мій, а йому уже виповнилося п'ятнадцять літ, на пакульській цегельні, на печі, в якій цеглу випалюють, тулився, тачки з глиною тягав і їв із казана, в якому для сезонних робітників варили. Одного осіннього ранку приплив до Пакуля баркасом, по цеглу, чоловік мньовський, хазяїн: він крупорушку, олійницю, пилораму мав і заходжувався парового млина будувать. І приглянувся хазяїну тому батько мій, сирота, і він забрав батька мого із собою до Мньова, надіючись, що сирота на дармовичку у нього працюватиме. «Ой і страшко ж було у чужі місця, до чужих людяк рушать, — признавався потім батько, — але куди було дітися, піч цегельні під зиму гасили і тольки навесні розпалювали знову». Як пливли угору по Невклі, проминули Радуль, і Смоляж, і Ловинь, а далєй уже починалися села, про які батько і чуть не чув, чужа чужина. «І тольки небо наді мною було родне, — розказував батько, уже хворий, уже одною ногою у могилі. — І я до нього молився та плакав, згорнувшись клубком на кормі баркаса, а небо — німіло до мене». І слова батькові про небо німе у душу мою зерном сіялися, щоб прорости. Щоб я у житті своїм сирітськім ні на що і ні на кого не покладалася, окрім великого і мудрого товариша Сталіна, єдиного Бога свого. У того хазяїна наймитував батько, аж поки його, хазяїна, справедлива радянська влада не розкасирувала, усе од нього одібравши, на його ж пилорамі батькові пальці лівої руки одчикрижило. І матір моя, Маруся, сиберізька сама, рано сиротою залишилася, у Мньові по людях робила. А Мньов — повітовим містечком тоді був, чимало євреїв у містечку жило. І вона їхню дєтву няньчила, змалку, потім — у кого прийдеться за наймичку.

У році одинадцятому батьки мої зійшлися і одружилися, а в дванадцятім, тринадцятого квітня, я у них народилася. І хоч назвали мене Вірою, бо вірили в щасливе спільне життя, мало що з їхніх надій справдилося. Діти у них і опісля мене народжувались, але — мерли малими, по сирих підвалах, у яких ми тоді проживали, лише я одна і вижила. Як утвердилася рідна радянська влада, нові начальники дали нам як наймитській сім'ї будиночок, на околиці Мньова, у підніжжі гори. І тут ми уже зарозкошували, палацом казковим видався нам той будиночок: дві кімнатки, кухня, ще й комора через коридор. Як уперше поріг переступили, мати Ікону, Божу Матір із дитям, несла перед собою, бо вона віруюча була, ще з неї нове життя забобони царського режиму не вивітрило. А батько ні в що церковне не вірив, як і я, що вірила усе життя своє лише в дорогого товариша Сталіна. Було, батько і каже: «Малим ще я попів слухав, бо так мене ростили, в режимних пережитках, а як із тринадцяти літ став на цегельні Чорногора, у Пакулі, працювать, розувірився. Робив я ручником, за скотину попереду тачки із глиною був, а позаду штовхав тачку литвин, їх Чорногор здалеку щовесни наймав, під навісами дощатими, на цегельні вони і проживали од зими до зими. Тачка із глиною застряне, литвин лається, а я тягну із усіх сил моїх дитячих, вірьовка у плече врізається, а які там ще сили у мене. Дак прошу, було, я Бога, щоб поміг тачку витягти, але ніколи Він мені не поміг, поки самі, з литвином тим; надриваючись, не витягнемо. Тади я ще пойняв, що Бог любить багатих, а бідних Бог не любить. Дак нащо нам такий Бог?» То батько за ту іконку, що мати перед себе несла, а вона уже давненна була, ще од її баби, на коліні переломив навпіл і до грубки кинув: «Щось твій Бог не сильно нам помагав, як наші діти по підвалах сирих умирали. А як більшовики хороми нам отакенні дали, мироїдів вигнавши, дак і йон теперечки до нової власті примазується. Поживемо людяками, і без хазяїв, і без богів!..» І мати за тою іконою не стала журитися, а розтопила нею у грубці, бо і їй Бог нічого доброго не уділив: діти мерли одне за одним, робила тяжко, як віл.

Бідненько ми жили, хоч і в хоромах тих, подарованих робітничо-селянською владою, роки для усіх тяжкі були, після миколаївської та громадянської воєн. Але вірили ми, що з кожним роком буде лучшенько, так нам начальники жисті нової казали. Батько й мати любили мене, єдину свою дитину, що живою залишилася, і я була коло них наче квіточка. Батько мріяв, що я вивчуся, людиною стану, впишуся в нове життя прогресивне, будуватиму світлий соціалізм для усього людства, і розмовляв зі мною як із дорослою. Багато Ідо я перейняла від батька і рано навчилася бачити навколишній світ у чітких політичних кольорах і міжнародних масштабах, І дотепер так. Ось і нині, коли пишу мімуари жисті своєї героїчної, бо час був героїчний, і народ, що творив історію нової, сталінської, доби — героїчний, знаю і вірю: ще Він, дорогий наш керманич товариш Сталін воскресне, повернеться до нас, живих, і батьківська усмішка його осяє увесь світ життєтворчим сонячним промінням. Бо сказано у книзі «Великому Сталіну», з якою я і досі не розлучаюся і біля подушки, на якій сплю, щовечора кладу: «Два сонця у нас: одне — в блакиті, а друге сонце — у Кремлі». І ще у тій книзі святій сказано: «Найкращих між людей довіку сталінцями будуть називати!» А мати моя на весь вік свій короткий дитям залишилася, наче у сні зачарованому жила. І та зачарованість од матері мені передалася. Ще й досі сниться мені часто, ніби іду полем осіннім, із пагорба на пагорб, земля вистелена пожовклою уже, шерхотливою травою, навколо — туман ранковий, наді мною — небо, у паволоках туману, і сонечко — бліде, ледь бовваніє крізь туман, і тиша, і ключі журавлині безголосо пливуть угорі, і більш нічого ніде, лише я, небо, туман, і сонце в тумані, і журавлі…

І єдиного я не збагнула, не зрозуміла за жисть свою, хоч і старалася, і стараюся досі, ким і навіщо мене у цей світ дивний, у цю пустелю, у самотність цю, під небеса, туманами вистелені, як луки осінні льоном, послано. Аби хоч щось із сього збагнути, я й пишу мімуари життя свого…

Проте недовго ми у тім домикові, робітничо-селянською владою подарованім, сім'єю дружною розкошували. Батько застудився на нічному сторожуванні складів непманських і помер, не встигши нічого для мене, дочки єдиної, зробити, і ми з матір'ю залишилися сиротами. Мати надривалася, перучи білизну для нових багатіїв, що вуха підняли, і від того хворіла часто. А я мріяла про той час, коли сама зможу працювати, мати ж домуватиме в теплі й добрі. І провчившись у школі три зими, залишила я науки і стала разом з матір'ю на роботи ходити, куди її наймали.

«Та вже йде з братами у дорогу Сталін — в боротьбі жорстокій бідняків з'єднать. Тепер доля в нас щаслива — дав її нам Сталін. Тепер наша Батьківщина немов квітка стала, були колись наймитами, а тепер нам слава». Так у книзі «Великому Сталіну» записано, і кожне теє слово — правдиве, наче про нас із матір'ю.

І ось у двадцять дев'ятім годі, у грудні місяці, організували у нашому Мньові школу батрацьку, для виховання безпритульних дітей, на зразок школи Макаренка. У колишній комсомольській комуні її організували, а до світанку революційного там панське помістя було. З усього Краю бездомних дітей звозили, сиріт. І мене до тої школи добрі люди записали, хоч мати жива була, але — наймичка і хвора. Звозили дітей у лахміттях, в яких вони тулилися по підвалах, у розвалинах міських будинків, по смітниках, худорба коростява, виголодніла, здичавіла. А більш у школі — нічогісінько не було, стіни самі, зате — натоплено. А вже як тепло, то й жити якось можна, бо се ж зима люта, морозна вже почалася. Дєтва ловила одне на одному воші і розчавлювала їх пляшками на дощатій підлозі. А ту вошу, яка ще ворушилася, додавлювала нігтями, змагаючись, наче стахановці, хто більше і швидше. Так ми розважалися перші дні, після занять. Невдовзі привезли нам у школу обмундирування. Кожному видали по комсомольському костюмові. Захисного кольору сорочки і штани, для хлопців. А для дівчат такого ж кольору юбки. Ще — шкіряні пояси, і портупеї, і військові картузи. А на зміну хлопцям видали чорні штани, з цупкого краму, і голубі майки з довгими рукавами, по три біленькі комірці і біленькі манжети. Для дівчат — чорні юбки і теж голубі майки. Замість пальт привезли нам бушлати із шинельного сукна, до них — шапки із навушниками. А усе лахміття вошиве, у яке ми досі одягнені буди, винесли у двір школи, розіклали вогнище і урочисто спалили.

У шкільному гуртожиткові встановили дерев'яні ліжка. Матраци на них — набиті соломою, і такі ж, набиті соломою, подушки. Видали нам по двоє простирадл: одне стелиш на матрац, друге — під байову ковдру. Більшість із нас, дітей, уперше побачили і простирадла, і ковдри, не знали, як ті ліжка застеляти, було через те багато сміху і гамору, але нам усе розказували і показували товариші вихователі. І стали ми схожі на дітей організованих, і почалося для нас нове життя. Навіть у кіно нас водили. Самі ж ми створювали самодіяльність, співали героїчних пісень про нашу неповторну добу, будували фізкультурні піраміди, ставили вистави, а ще на вечорах читали вірші, дякуючи більшовицькій партії і рідному товаришеві Сталіну за наше щасливе дитинство. Потроху ми забували, що учора ще були підзаборні, і вже смикали своїх вихователів, пропонуючи нові ігри та інсценіровки.

Заняття у школі вимагали від нас великих зусиль, бо за два роки мусили ми підготуватися до вступу у сільськогосподарський технікум, здавши екзамени за сім класів. Коли учителька на уроці з алгебри уперше провела на дошці лінію і написала по краях її дві літери, А і Б, я була у жасі, бо нічого не розуміла. Але потроху я зрівнялася з тими дітьми, які мали більші знання. У березні тридцять другого року Мньовський сільськогосподарський технікум оголосив весняний набір. Дирекція нашої школи рекомендувала до технікуму десять кращих учнів і мене — серед них. Я була з того щаслива, як ніколи досі. А ще мене преміювали за успішне навчання у школі ситцем на плаття. А ще рекомендованих на навчання у технікумі дівчат наш директор товариш Абрамович повів до крамниці і кожна з нас вибрала собі черевички, які їй сподобалися, а школа — оплатила. Головне ж, відтепер я навчатимуся у технікумі, на агронома, і мені виділена, згідно із моїм соціальним станом, найвища стипендія, на яку я можу прожити разом із хворою матір'ю. Переді мною стелеться світле майбутнє, до повної перемоги соціалізму у нашій радянській країні, а може ще й далі — у вимріяний комунізм.

І я поспішила до матері — хай і вона порадіє з доччиних успіхів. Бо усі ці роки, відколи я навчалася у батрацькій школі, єдине мені душу пекло: що мати моя проживає сама-саменька, у нашому будиночку, під горою, на околиці Мньова. Бо я жила в гуртожиткові школи, а школа — на іншому краю містечка, під лісом. Містечко ж — довжелезне, узимку — снігами засипане, восени та навесні — грязюки по коліна, на теплу взувачку для дітей школа коштів не мала. Тож я рідко матір провідувала, хіба що на канікули. І матір ніколи не з'являлася у школі, соромлячись своєї бідності. Я свою родину мала — шкільну, а в матері — нікогісінько. Це усе я пізніше зрозуміла, а тоді ще зелена і черства серцем була, із-за молодості своєї і захоплення переможними маршами соціалістичних перетворень.

І прибігла Віра, з двома подружками шкільними, щоб похвалитися перед матір'ю радощами своїми. Прибігла Віра, а дім — на замку. Але знала вона, де мати ключа ховає, під каменем біля порога, знайшла і відчинила. У хаті не топлено давно, холодно і вогко, на кухні коло печі лежить оберемок сухого бур'яну, стіл засипано борошном. Матері ж ніде не видко. І так терпко їй на серці зробилося, що прибігла про успіхи свої розказать, а нема кому. Аж зло на матір узяло: «І де-бо се вона швендяє? У неї ж нікого ріднішого у світі нема, як і у мене!» Потім подумала розважливо: «Я ж таки давненно не заявлялася додому. Чи ж мати має сидіти коло вікна тижнями і місяцями та виглядати мене?» І одтануло серце її до матері. А дім їхній стояв під горою Холодною, так здавна гора звалася, заросла терном, і цвів терен, бо місяць май був. Цвів терен, і сіли подружки на призьбі, милуючись світом навколишнім, радіючи життю, яке тільки-тільки починалося для них, юних: уже вони — студентки сільськогосподарського технікуму, мине декілька літ — і вивчаться на агрономів, будуватимуть світле соціалістичне майбутнє у стопроцентно колективізованому селі.

І тут побачила Віра матір свою, що з Холодної гори сходила, крізь тернові кущі продираючись: розпатлана, куделя замість звичної коси, брудне волосся космами на плечі спадає, а на голові — віночок із гілок терену квітучого. Сходила вона з гори і наспівувала голосом хриплим: «Ой як давно я у батька була! Да вже стежка-доріжка поросла, ох, і терном-терном, ще й калиною, ой, де я походила да дівчиною…» Співала вона голосом хриплим, а сльози з очей по щоках текли. Кинулася Віра назустріч матері, за руки узяла, защебетала до неї: «Мамунечко, мене до агрономічного технікуму прийняли, у весняний набір уписали за успішність мою, і найвищу стипендію я отримуватиму як наймитська дочка, на нас обох її хопить, уже ти не бідуватимеш!..» А мати наче не бачить дочку свою, не чує, косоокою зробилася чи сліпою, очі каламутні, сюди-туди бігають. І каже матір голосно, наче й не до дочки, а до усенького світу: «А дід мій покійний, дак йон чоботи шиє, а обрізки складає у кошичка. Я було і запитую: «Нащо се ви так робите? На вулицю обрізки викидайте!» — «Нє, дєтка, — одвічає, — не викидатиму на вулицю, бо — гріх». — «А чому?» — «Бо Ірод плаче, що люду не настаче, кусочки собирає — моду составляє. Осе ж такі часи настали». І знову заспівала-заголосила на увесь куток: «На голові стрижка, одежа по жижки, голі ноги, голі груди, такі тепер люди!..»

«Мамо, се я, дочка твоя, що ти голосиш?! — аж сколотнулося усе у Віри. — Забігла, аби похвалитися радістю великою. Тепер я навчатимуся у технікумі і не буду уже в шкільному гуртожиткові жить, а буду — з тобою!» А мати далі казала, нічого того не чуючи: «Я у свого батечки жила добре, не буду обижатися. Вивчилася і шити, і вишивати. А Бог щастя не дав. Так жалько, що чоловік мій помер. Осе йон учора мені наснився. Каже до мене: «Я для тебе, Марушко, уже й місце туточки пробрав, а ти — чухаєшся там. Не дуже довго збирайся, бо як труну опускають у землю, то вогонь великий горить…» Дак я тольки і візьму із собою що віночок осей терновий. Терен у вогні не горить, хай мій Сидір на тім світі квітучим терном помилується, нашу гору згадає…»

Посипалися сльози з очей моїх, як горох. Заревла я на весь куток, наче корова, бо відкрилося мені: мати не тямить, що балакає, нікого, навіть мене, дочки своєї, не впізнає, з розуму спала. І нікому, окрім мене, не потрібна вона. Родичів у Мньові ми не мали, та й поза Мньовом не густо їх, а друзів там, де бідність, годі шукать, їх нема. І про свою будучність самій мені відтепер доведеться думать і дбать. Відправила я подружок своїх у гуртожиток, попросила переказать, що мене не буде. А сама стала матір обходжувать. Помила їй голову, розчесала, одежину випрала, борошно зі столу змела, затираху, хай і на самій водичці, а зварила. Мати ж то мовчить годинами, наче їй і мову одібрало, то знову словами так і сипле, і все про колишнє, наче вона не біля мене, а десь в іншому світі живе: «Була у мене прабаба, болєй ста літ їй було. Вибереться із хати надвір: «Дівчатка, ходімо гулять на вулицю». Пелену підніме: «Давайте кавунчики садити». Дак ми садимо кавунчики. А тади: «Ну, давайте рвати, бо уже кавунчики виросли». Дак ми пісок гребемо і в пелену їй кидаємо. Тади яна гукає: «Рятуйте!» І як піде танцювать, із пеленою, повною піску. Аж жижки було трусяться — танцювать. Коли біжить хлопець — на коні. Та як ускочив між бджоли, а мій дід бджоли тримав, дев'ять вуликів, бджоли напали, кінь качається, ірже, і на хлопця бджоли напали…» Мати балакає, балакає, а я уже й не слухаю, про своє думаю, як мені далєй жить. І надумала, що таки піду учитися, хоч би там що.

І ось я навчаюся у технікумі, одержую підвищену стипендію як народжена у батрацькій сім'ї, і на тую стипендію ми удвох живемо. Сиджу на уроках, а мати бродить по містечку як божевільна, несповна розуму. Прибігаю з технікуму, починаю готувати що-небудь поїсти, матір годую і сама перехоплюю. Потім на город біжу, коло хати латочка була, саджаю, полю. Аж тоді уже про книги та зошити свої згадую, сиджу коло каганця до півночі. А траплялося, що на уроці у технікумі стукає хтось із вулички нашої, у двері класу: «Віра Жила тут займається?» — «Тут», — відповість учителька. «То хай іде на майдан, там її матка бушує…» Одпрошуся з уроку, біжу на майдан. Мати не бушує, а збере товпу навколо себе і розказує, що у її хвору голову збреде, або співає: «Дід мій у прийми пристав, до баби моєї. Клята була баба, але ми — родалися. А теперечки, душа чортова, тольки п'янствують люди, крадуть та одне одного топлять перед властями, і болєй нічого. Я винесла була чашку до колодязя, дак хтось забрав. Винесла банку — дак і тої нема уже. Отакі тепер людяки. Комісари кажуть, що тепер — добре, а що воно — доброго? Колись як не було, а таки соблюдали людей, і старих, і малих. А тепер — пройшов, чи поздоровкався, чи не поздоровкався, пішов, як свиня…» І знову — волосся на голові розкудлане, очі — каламутні. Підходжу до неї, беру за руку, веду, як малу дитину. А мати — співає, голосом дурним, на усю вулицю: «Ой, проспали-продрімали усе своє царствіє, ой царице-владичице, та де ж ти, наша заступнице?! Ми ж не голуби, ми ж не білії, ми ж ваші душі-сохранителі, ми ж ваші душі-покровителі!..» Юрма людська слідом суне: цирк безплатний. Одні голосно співчувають мені, інші насварюють мене, що не дивлюся за матір'ю, дозволяю хворій бродити по вулицях, жебрати, треті — нахабно в очі заглядають. У кожного — своя думка, своє судження. А я перед тими людьми — як перед судом долі гіркої своєї. І біль мої груди стискає, і в голові од тяжких думок паморочіє. Хто вони — ці люди, цікаві до чужої біди? Судді мої? Що вони знають про мене, про матір мою бідолашну, про покійного батька мого, про материну сиберізьку рідню, що пам'ять про неї запеклася у хворій материній голові і бунтує її? Нічого не чули, не бачили, сама лише байдужна людська цікавість, і більш нічого. І я бреду вулицями містечка Мньова, ведучи хвору матір за руку, між людей бреду, а ніби в пустелі безлюдній я. І тільки прохолодний вітерець од Невклі лагідно холодить мою паленіючу од думок про тяжкі обставини мого життя голову, висушує мої сирітські сльози…

А в хаті — стіни голі, як пустеля, сама пітьма з кутків порожніх на нас зиркає. Мати ковзне очима нетямущими по голих стінах, заплаче: «Калі б хоч карточка батькова у нас була, було б з ким погомоніти, але жисть нам із батьком твоїм така випала, що не до картонок було». А як вели нас колоною на майдан мньовський, на мітинг жовтневий, мені доручили портрет товариша Сталіна, на картон наклеєний, нести. То я після мітингу святкового портрет той дорогого вождя нашого до грудей притисла, полою шкільного ще, із сукна шинельного, бушлату прихилила і так додому повернулася, і ніхто в технікумі не запитував у мене про той портрет. І повісила я образ великого борця за щастя трудящих усього світу на покуті, де люди образи богів вигаданих звичайно вішають, сповідуючи пережитки темного минулого. І усміхався товариш Сталін із портрета усмішкою батьківською, мудрою, і здалося мені, що в хаті нашій сонечко зійшло. І казала я до матері: «Ось батько наш і покровитель…» А мати перехрестилася на портрета і відповіла так: «Тепер, донечко, такая жисть настала, що людяки яких хоч собі богів творять, але я у сій жисті мало що понімаю…»

А тоді скрізь ворогів влади шукали, замаскованих і перелицьованих. Траплялося нерідко, що й брат на брата писав, і сестра на сестру, і від батьків привселюдно або через газету відмовлялися, якщо батько куркуль чи служитель церкви. Тривала гостра класова боротьба, Віра це розуміла усім нутром своїм батрацьким і була за одне з начальниками. А тут хтось і на неї написав до дирекції технікуму. Написав, що студентка Віра Жила незаслужено одержує стипендію, бо вона, мовляв, зовсім не дочка наймитської сім'ї, а родичка колишнього мньовського нотаріуса. А був у Мньові такий нотаріус — Жила, недавно розкритий невсипущими органами і пильною громадськістю як злісний шкідник та ворог народу, і засуджений він був справедливим радянським судом. Але ніякий не родич він був для Віри, а лише однофамілець. І хоч Віра про усе це розказувала на педраді, присягалася, що в їхньому батрацькому родові ніколи не було і не могло бути жодних нотаріусів, у стипендії їй відмовили. Віра стояла біля касира і плакала навзрид, бо удома — ані копієчки і хвора, голодна матір. Плач її безутішний почув директор технікуму, вийшов із кабінету і розпорядився подати письмове прохання до Мньовської міської Ради, аби там розібралися із соціальним походження Віри Жили і так само письмово повідомили дирекцію технікуму. Усе ще плачучи, Віра побрела до класу. А тут оголошують, Ідо увесь їхній курс мас їхати у навчальне господарство, за сім кілометрів од Мньова. Віра позичає у подруги десять карбованців, залишає для матері, а сама їде на весь тиждень у господарство. Там вона працює разом із іншими студентами на різних сільськогосподарських роботах. Одного дня Віру послали поганяти вола, запряженого у плуга. За плугом ішов студент Васько. Вона ще не знала, як поганяти вола, куди — цоб, а куди — цабе. Віра хльоскає вола батогом, гукає до нього: «Гей! Гей!» А віл топчеться у розорі і вибирає місце, де прилягти. І, не зважаючи на хльоскання батога та Вірині розпачливі вигуки, підгинає усі чотири ноги і падає на землю. Лежить і жує жвачку. А Віра стоїть коло нього і плаче. Плаче Віра і думає: «А якби цієї хвилини побачив мене товариш Сталін, наш вождь і учитель? Він усміхнувся б докірливо у вуса і мовив: «Хіба, товаришко Жила, плачем борються за дострокове виконання соціалістичної п'ятирічки? Справжні комсомольці — не плачуть, нещадно воюють з окремими недоліками і тимчасовими труднощами, аби життя робітників та селян з кожним днем ставало кращим, веселішим!» І справді ніби вийшов вождь із древнього Кремля і мудре лице його сонцем засіяло у весняному небі. Прекрасні почуття до товариша Сталіна переповнили мене, але усі ті почуття я вклала у силу рук своїх молодих, якими смикнула вола за повіддя, накручене на роги. І віл слухняно підвівся, і ми доорали грядку.

Коли звечоріло, Віра випрягла вола і одігнала на пасовище. Потім підійшла до кухні, де зібралися студенти після ударно проведеного робочого дня. Хтось бринькав на гітарі, хтось насвистував знайому мелодію. Вечір був гарний. Навколо стояли зелені дерева, кущі, між гілля світилося небо, засіяне зірками. І місяць серед зірок, повний, сяючий, наче товариш Сталін серед наркомів та доблесних командармів, у президії історичного зібрання. У заростях витьохкують солов'ї і закохані студентські пари шукають затишних куточків. Лише Вірі — не до краси літнього вечора, не до солов'їв та закохувань, вона усе думає і думає про залишену удома хвору матір свою. Де вона, мати її, цієї хвилини, спить чи сновигає по вулицях, лякаючи перехожих безтямними співанками і біснуватим белькотінням. І так — увесь тиждень із Віриної голови не іде горе її. І не знає Віра, на якому світі вона. Якби дозволили, на крилах летіла б додому, до матері. Але ніхто не дозволить, бо потрібно відданою працею зміцнювать соціалістичну Вітчизну. Класовий ворог — не дрімає, а на Заході збираються чорні фашистські хмари. І що б подумав товариш Сталін, якби Віра хоч на годину, турбуючись про матір, залишила господарство? Йому і без того тяжко — тримать на плечах своїх велику державу, а зробилося б ще тяжчіш на душі. Ні, хто-хто, а Віра батька рідного Сталіна ніколи не підведе.

Нарешті настає субота, Віра повертається додому. У хаті — ані крихти, мати бродить по двору, наче тінь, худюща, квола, голодна. Віра заглянула до шухляди столу, де вона залишила гроші для матері, десять карбованців, позичених у подруги. Гроші лежать, як і лежали, мати не спромоглася купити на них щось поїсти. Віра нависмикувала на городі молодих бурячків, що уже були завтовшки з ложку, стушила у чугунці. А за ті десять карбованців, що їх залишала для матері, купила маргарину і хліба. І вони з матір'ю поїли. Мати доки їла, доти мовчала. А як трохи пожелібала, стала знову верзти якісь небилиці, ніби начитувала з чужого, не свого життя. Віра малою бувала у Сиберіжі, звідки мати, і знала од родичів, що та ще зовсім молодою осиротіла, через те й подалася до Мньова, у найми. Батько плоти з литвинами по Невклі сплавляв, і його колодами придавило, а матір убило громом у лузі, біля копиці сіна. Мати ж Вірина — химерила: «Батько мій у попа служив, уже в дев'ятнадцятім годі умер. Я добренно у батька жила. Вивчилася на модистку і вже тут, у Мньові, шила та вишивала. Батько мене — уважав сильно. Та все, було, наряджає і наряджає. Одяг кирею, пішов до Мньова, бачить — на дєвках хороші костюми. «Де ви, дєвки, брали — у Мошки чи у Лейби?» То йон піде та набере. Приносить: «Ось тобі, Марушко!» Як я ішла заміж, то у мене було дванадцять костюмів. Я ж бо сама вивчилась та шила. Батько мені швейну машину купив. Йон три корови держав. А Сидір сердився та ревнував. Бо я ж була із багатого двору, а йон — бідняк бідняком, безштанько. Бувало, як сядемо обідать, дак йон: «Борщ їж, а кашу іди єсті до матки!» Я одвічаю: «Чого се я піду у Сиберіж до матки? Що наварила, те і їстиму!» Віра слухає-слухає, відтак сердитися починає: «Ну що ти, мамо, вигадуєш?! Ніколи такого не було. І ніколи ти не була модисткою, а по євреях мньовських білизну прала, підлоги мила та гляділа дітей…» А мати як стане тоді плакати, приголошуючи, що й дочка рідна, єдина її не любить, не вірить правді її. Віра і замовкне: хай уже балакає, що їй верзеться у голові її хворій.

А стипендії як не було, так і нема, уже півтора місяця. І ніхто про нас із матір'ю не подумає, треба самій думать і крутитися. Побігла я до міської Ради. Щоб видали мені підтвердження на той запит, що його надіслала дирекція технікуму, про моє соціальне походження. У міськраді стали папери перебирать, а запиту з дирекції — нема. Чи загубили, чи дирекція і не надсилала. Почала я просити: «Дайте мені на руки папір, хто я і якого походження». І таки упросила. Міськрада видала довідку: «Віра Сидорівна Жила, 1912 року народження, 13 квітня, дійсно є дочкою батрацької сім'ї». Несу я ту довідку до технікуму. А в технікумі якраз проходять збори студентів із питання трудової дисципліни. Директор стояв біля кафедри, промовляв. І щойно я прочинила двері до зали, побачив мене і каже строго та докірливо: «Ось, будь ласка, товаришка Жила, для прикладу. Теж — букет дисципліни. Не була на учбовому господарстві, ще й на збори запізнюється…» Мені так і здушило у горлі. Нудьга під саме серце підкотилася. Хочу щось сказати на своє виправдання директорові, а — не можу. Стою в порозі стовпом, по щоках — сльози течуть. Виковзнула з аудиторії, щоб моїх сліз не бачили: хто й поспівчуває, а більшість — лише посміється, люди є люди, чужіші вони одне одному, аніж звірі у лісі. Біжу додому, заливаюся слізьми. У технікумі затримують стипендію як класове чужому елементові, ще й за трудову дисципліну дорікають, хоч я одробила у господарстві од дзвінка до дзвінка. А удома мати дорікає: «Де ти була, що принесла? Калі ти, Вірко, була ще зовсім маленькою, я тебе одягала, годувала, сил своїх не жаліла, щоб тобі добренько було. А ти мене теперечки хочеш голодом заморити…»

Що мені робить? Як мені вирватися із цього пекельного кола? І чим довше роздумувала я над життям своїм гірким, тим більше відчаювалася: виходу для мене нема. Вихід єдиний — піти із цього осоружного життя. Але як мене не стане, думалося далі, до кого прихилиться матір хвора моя? Бродитиме по вулицях, голодна й холодна, поки не помре десь під парканом. Од повного відчаю у грудях мені боліло, аж дух перехоплювало, і в голові паморочіло. І все ж краще померти, аніж так жити, вирішила я. А мати моя один час товаришувала із фельдшеркою, і та дала їй опіуму, у пузирькові, від болю в шлунку. І попередила, а я цю розмову чула: «Як випити багато, можна заснути назавжди!» «Ось вона, легка смерть! — раділа я, гарячкове шукаючи пузирьок той у стінному шкафчикові, на кухні. — Засну, і вже мене — ніхто не добудиться, ніхто не дорікатиме, і всі мої горесті опадуть з мене, як опадає листя з дерева восени». І я знайшла пузирьок з опіумом, і вже піднесла до рота, щоб перехилити у себе. Коли чую — матір співає в кімнаті: «Ой, де ж ви, душі, були та пробували?! Ой, там, Господи, ми були-пробували, де тєло в землю опускали. Там душа з тєлом розставалася, розставалася — прощалася. «Прощай, тєло, прощай, біле. Тобі, тєло, у землі лежать, а мені, душі, перед Богом стоять. Тебе, тєло, буде черва точить, а мене, душу, буде Бог судить. Буде Бог судить та й питатиме, чи простилася з батьком-матір'ю». — «Ой, не простилася, бранилася!» — «Ну, лети ж ти, душа, аж на край світа! Будеш літати без пристановиська…»

І хоч розуміла я розумом своїм, що усе це — забобони, пережитки у свідомості окремих людей, а насправді — Бога нема, про це нам і на політзаняттях у технікумі часто казали, все ж од тих слів пісні материної страшно мені зробилося смерті видимої. Поклала на місце я пузирьок із опіумом, побігла до лікарні. Аби дали мені в лікарні довідку для технікуму, що мати моя тяжко хвора і потребує постійного догляду. Щоб хоч трудовою дисципліною мене не доймали. Біжу, а не відчуваю, що біжу, наче я вже не на землі, а в якомусь іншому світі, про який матір щойно наспівувала. Заходжу до лікаря на прізвище Рак і прошу, аби він видав мені довідку про хвору матір. Мені лікар відповідає: «Зачекайте, мені зараз не до вас, часу не маю». Виходжу слухняно до прийомної і чекаю. А все у мені — тремтить. Наче од холоду. І уся я — немов струна, туго напнута, ось-ось щось у мені обірветься. Почекала трохи, знову заходжу. А лікар Рак уже гнівається: «Я ж вам сказав — почекайте! Вашого дільничного лікаря нема, а довідку лише він може видати. Звідки я знаю, хвора ваша матір чи прикидається?!» — «А де ж наш дільничний лікар?» — запитую, вже через силу. «Ваш дільничний — у відпустці, буде днів через шість. А я вашу матір — не приймав». — «То я зараз приведу її, подивіться». — «Навіщо поспішати? — запитує лікар на прізвище Рак. Зачекайте свого дільничного». Тоді я кажу, уже не кажу, а кричу тремтячим голосом: «Товаришу Рак! Напишіть мені довідку про догляд за хворою матір'ю, інакше через годину будете анатомувать мій трун!» Тут він зовсім на стінку поліз: «Що це за дурні погрози, товаришко Жила?! Я міліцію викличу, і вас заберуть, до камери посадять!» Ну, і я геть зірвалася. Грюкнула кулаком по столу і все, що я про лікарів отаких думаю, викрикнула в лице йому. І про товариша Сталіна, якому напишу, що бюрократи і шкідники-троцькісти у мньовських установах ще не перевелися. А товариш Сталін приїде і розбереться, бо товариш Сталін душу кладе за робітників, селян і трудову інтелігенцію. Кричу усе те на всю лікарню і слізьми обливаюся. Так він мене допік. Позбігалися лікарі із сусідніх кабінетів. Почали мене заспокоювать, хтось дав понюхать нашатирного спирту, аж у голову мені довбануло. Але довідку таки видали: «Довідка про те, що Жила Марія Трохимівна дійсно хвора підвищеною чутливістю нервів і потребує постійного догляду. Лікар Мньовської районної лікарні Рак. 25 червня 1932 року».

Біжу я з тою довідкою у технікум. Якраз видають стипендію. Подаю обидва папірці і прошу видати мені стипендію. А мені відповідають: «Хай вирішує директор технікуму, без нього не видамо, а директора нема, на нараді у райкомі партії». Ходжу я по коридору, наче звір по клітці, чекаю на директора, а його все нема і нема. Уже касу зачиняють. Зачиняють віконце каси — наче віко труни наді мною, живою ще, кладуть. Я біжу додому, знову дістаю пузирьок із опіумом. Уже душа моя не витримує тягару життя. А мати із сусідньої кімнати запитує, чи принесла я їй щось поїсти. Я піднесла пузирьок до губ і трохи надпила. Думки розколюють голову: «А може, ще є інший вихід? І що подумає товариш Сталін, дізнавшись про дезертирство комсомолки Віри Жили із цього життя?» Але не бачу я виходу, а товариш Сталін, заклопотаний державними справами, мовчить до мене. І я ще надпила з пузирька, потім — ще. І вже мені спати захотілося, голову — наче резиною стягує, а по руках — мурахи повзуть. І тут заговорив до мене товариш Сталін, із портрета в кімнаті, двері прочинені, і я чую голос його до себе, лише я чую, матір не чує, хоч у кімнаті вона: «Що ж це ви, товаришко Жила, дозволяєте собі?! Коли наш народ здобувається на рекорди всесоюзного масштабу, ви дезертируєте безвідповідально з трудового соціалістичного фронту!» І опісля тих слів батьківських дорогого учителя трудящих усього світу так жити мені захотілося, як ніколи досі. І усе-усе у житті здалося простим і світлим. Мені ж усі дороги були відкриті, думаю, рідною радянською владою, а що я із собою зробила?!

Тут зайшла до хати сусідська дівчина, ми з нею дітьми товаришували. Я кинулася до неї, повисла на плечі, плачу навзрид: «Рятуй мене, я — отруїлася!» І більше нічого не пам'ятаю. Прокинулася — лежу на ліжкові, у лікарняній палаті: груди мокрі, і лікар біля мене. А як виписали з лікарні, дали мені безкоштовно путівку до будинку відпочинку, у Козерогах, над річечкою Сиволоч. І там я три тижні відпочивала, приходила до тями і присягалася товаришеві Сталіну ніколи більше такого не робить, що б зі мною у житті не трапилося. Бо яке воно нє є трудне, життя, а смерть — гірше, головне ж — труднощі наші тимчасові, весь народ з ними бореться і перемагає. І якщо вже я прийшла у цей світ, треба пройти по усіх дорогах, які мені судилися, разом із героїчним народом нашим.

А як повернулася Віра із будинку відпочинку, радощі посипалися на неї, як із мішка. Наче і справді, як казала матір, десь там, на небі, хтось змилостивився над нею і постановив: хай і цій небозі нещасній воздається добром за переживання її. Хоч ні в що таке Віра ніколи не вірила, а якщо і вірила кому, то лише товаришу Сталіну. І лише на нього, вождя і учителя, покладалася, бредучи по життю як уміла, як могла. Брела пустелею неоглядною, безлюдною, про такі пустелі в підручнику з географії читала, і тільки товариш Сталін угорі як сонце. Аж раптом радість за радістю: стипендію за два місяці їй у технікумі видали і по два студентські пайки, на неї і на матір, стали виписувати, приварок кухонний і хліб. А за роботу в учбовому господарстві дали п'ять відер картоплі, мішок дрібних буряків, вісім гарбузів і півпуда ячмінного борошна. І стало жити веселіше, як і передбачав товариш Сталін. І тільки б жити та навчатися, аж раптом як сніг на голову: сільськогосподарський технікум, згідно рішення Трактороцентру, переводять із Мньова у містечко за Києвом, нижче по Дніпру, зливають із тамтешнім середнім навчальним закладом. Знову закрутилася Віра як муха в окропі: їхать, залишивши хвору матір, чи не їхать, покинути навчання? І ніхто за неї цього не вирішить, навіть сам товариш Сталін. Запитувала у матері, а мати звечора промовчала, уранці ж і каже: «Снилося мені, що стою я над горою нашою, стою у воздусі. І питаюся я у Бога, бо йон близько, наді мною: «Господи, що Ти дочці моїй нарадиш?» А Бог відповідає: «Я — у світі один, а вас, старців, у мене багато, хіба я кожному нараджуся?» Дак я болєй і не запитувала. Стою у воздусі і дивуюся, що я на такій висоті держусь. А як упаду, думаю, то розіб'юся в смерть і дочці своїй нарешті руки розв'яжу. Коли ж упасти не упала, а опинилася у річці, у Невклі нашій, по коліна вода мені. І стоїть вода смирно-смирно, і чиста-чистесенька, що проз неї пісок білий видно. Як скло, вода. І хата наша у березі стоїть. Узялася я за вугол хати і вибралася на беріг. А як вибралася на беріг, бачу: через Невклю і кручі простелилася дорога широка-широка, і ти по цій широкій дорозі пішла, усе далєй і далєй, і не озирнулася на матку свою. Ось і сон розгадався. Дак ти роби, як вирішила, як тобі луччей, бо у тебе — своя жисть, а у мене — своя. Як я ще здоровішою була і хату нашу мазала, пішла під кручу по глину. Стала копать, аж викопую отакенні ребра, завширшки з долоню. А над ними ж — отака гора височезна. Хто б се міг так глибоко закопать скотину або навернути гору на неї? Отже, щось воно було, земля — переверталася. І знову земля перевертається, сеє врем'я настало, а ми на ній — як мурашки безпомічні, куди нас котить, туди і котимося…»

Що хоч, те й думай, слухаючи ту материну балачку.

А як нарешті рішилася Віра — їхать, уже їй легше зробилося. Тут і день від'їзду настав. По студентів, викладачів і всіляке причиндалля технікуму пароплав із самого Києва прислали. Віра любила причал мньовський. Любила пароплави, баржі і баркаси зустрічать, гостро, усією душею відчуваючи далечінь прибуття і далечінь відпливу. Ось людина стоїть на палубі, схилившись на перила, дивиться на Віру, а Віра дивиться на людину, і найвірогідніше, що вони уже ніколи отак не зустрінуться, навіть поглядами. А тепер і самій Вірі стелилася дорога у далечінь незвідану, як у сні материному. Піднімалися по сходнях дощатих на пароплав студенти технікуму і педагоги, з валізами та вузлами. У кого із собою — коржі та пироги домашні, в дорогу, у кого — і шматки сала чи кусені обсмаженого м'яса. А у Віриній руці — вузличок маленький, у вузличку — три підгорілі плачинди, з гарбузом, сама пекла. Гроші, що залишились од стипендії, і запаси усі — залишила для матері. А більш нічого вона не мала, навіть одежини пристойної. Пароплав відчалив, мати стоїть на причалі і головою махає, наче корова у спеку, угору-униз, шийний нерв їй паралізувало. У ці хвилини відчай полонив Віру з новою силою. Якби мала крила, одірвалася б од пароплава і полетіла до матері. Але не мала вона крил, а пароплав одпливав усе далі і далі од Мньова, і світ зробився для Віри ще пустельнішим, аніж був досі.

І лише сонечко угорі усміхалося до мене, як товариш Сталін із портрета.

На новому місці нас одразу послали на сільськогосподарські роботи, і два місяці ми пропрацювали у радгоспі. А потім засіли в аудиторіях гризти граніт науки. Я гризла науку напівроздягнена і напівбоса. А зима тридцять третього року видалася холодна, сніжна. Я усе чекала листів од матері, а їх не було. Писала сама, ніхто мені не відповідав. І що діється удома, я про те нічого не знала. Сиджу на уроці і так задумаюся про матір, що геть забуваю, де я і що зі мною. Подруги мої листувалися із рідними, і одній із них якось написали, що матір Віри Жили арештувала міліція. Арештувала, а потім — випустила. Бо вона старцює, випрохує милостиню на вулицях. Коли прочитала я про таке у листі до подруги, у голові мені зашуміло, я трохи не упала посеред кімнати, у гуртожиткові. Аж тут подруга моя їде на виклик батьків до нашого Мньова. Стала я просити і молити її навідатися до моєї матері, дізнатися, як вона поживає. Батько подруги був ветеринарним лікарем району, жили вони добре, ніколи не бідували, як ми з матір'ю, дівчина горя в житті не знала і поставилася до мого прохання неуважно. Тільки й мовила: «Та добре вже, зайду, якщо встигну…» Чекала я на її повернення із величезним нетерпінням. Ось подруга вертається, я — до неї: «Ну, що, заходила?!» — «А я й забула зайти до твоєї матері, стільки знайомих, стількох хочеться побачити! А вже як від'їжджала, стріла на вокзалі вашу сусідку, і вона розказала, що матір твоя справді жебрає у людей і міліція двічі її забирала». — «За віщо ж забирала міліція, що вона такого зробила?!» — «Не знаю, — відмахнулася подруга. — Кричить, варнякає на вулицях. А люди кажуть, що зовсім вона не божевільна, а лише прикидається чокнутою. бо не хоче робили…»

Опісля тої розмови з подругою я цілісіньку ніч не спала, думала. Серце моє розривалося од болю. І надумала я — вертатися додому, а там — видно буде. Наступного дня стала упрохувати директора технікуму, аби мене відпустили. А директор вислухав і каже: «Віро, до канікул залишилося три тижні. Тоді ви одержите літер, поїдете додому і про все дізнаєтеся. Повірте, так буде розумніше, аніж зриватися посеред занять». Я — погодилася. Одійшла від директора, а страшні думки знову голову обсідають: «А якщо матері вже не буде в живих, коли я через три тижні приїду додому?!» Мене як жаром обсипало. А тут ще приносить мені листоноша поштовий переказ, на сорок карбованців. Я — у жасі. Хто міг надіслати ці гроші? А може, це уже мати померла, сусіди ж спродали, що було у хаті, і гроші мені послали? Поки добігла до пошти, трохи із глузду не з'їхала. Аж читаю на корінці переказу: «Віро, звиняй, ми, дядько Митро і дядько Гриша, що наймитували колися із твоїм батьком, зустрілися, випили по чарці, згадали добрим словом товариша нашого і вирішили вислати тобі, сироті, сорок карбованців». А про маму не написали жодного словечка, наче її і нема уже на цьому світі.

На уроці соціальної реконструкції викладач товариш Цибенко викликав мене до дошки. Я починаю відповідать. Раптом згадалася матір, туман поплив у мене перед очима. я вигукнула: «Мамо! Мамо!» — і упала посеред класу. Товариш Цибенко зрозумів, що діється у душі моїй скаламученій, і умовив директора технікуму відпустити мене додому. Видали мені пайок, стипендію, і я пішла на вокзал, стала в чергу по білет. Аж тут побачила мене учителька історії і запитує, що я роблю на вокзалі. Я розповіла про хвору, самотню матір, до якої і їду з дозволу дирекції. А вона і мовить мені, так спокійно, розсудливо, як доросла дорослій: «Товаришко Жила! А я на вашому місці дочекалася б канікул, а тоді б уже поїхала. Адже залишилося менше двох тижнів. Не буде перерви у навчанні. Ви ж довше терпіли». Я послухалася учительки історії і разом з нею повернулася до технікуму. Навчатися мені було важко, од думок моїх про матір. Але нарешті настали канікули. Мені видають літер, і я їду до Мньова.

Поки їхала я до Мньова, просила-молила подумки у поїзді товариша Сталіна: «Дорогий наш вождь і учитель!

Зроби так, щоб я матір свою живою удома застала!..»

Добралася Віра до Мньова. Бреде через глибокі снігові замети вуличкою. Аж ось і хата її під горою, по вікна занесена снігом. Сніг од порога ніхто не одкидав усю зиму, але стежечка — протоптана і димок із бовдура в'ється. Серце Вірине стислося од радощів і вдячності до товариша Сталіна: «Спасибі, Йосифе Віссаріоновичу, що зробив, як я просила: мати моя — жива!» Відчинила обмерзлі, рипучі двері, з хати повіяло вогким холодом і димом. Бідність і незатишок. Біля грубки сидить матір моя, дмухає у грубку, де ледь тліє сирий бур'ян. Обличчя материне — чорне, геть у сажі. Коли я скрипнула дверми, вона тихо запитує, не повертаючи голови: «Хто се там?» — «Се я, мамо, дочка ваша…» — відповіла Віра. Мати кидається до Віри, обнімає її, пригортає, голубить, наче маленьку дитину. І лелече шепеляве, як до дитяти. Радощів — океан. І перше ж запитання до дочки: «А ти знову залишиш мене чи ні?» Не хочеться Вірі, аби на обличчі матері погасли іскорки щастя, і каже Віра, щоб заспокоїти її: «Ні, мамо, не поїду я уже нікуди, не залишу тебе, завжди буду поруч». Хоч сама не знає, як їй діяти, як повестися, щоб і своє життя не поламати, і матір напризволяще не кидати. А мати засміялася з великої радості. По хвилі ж зітхнула глибоко: «Ой Віро, яке тепер життя тяжке! Але і сама я вижила якось, тепер же, удвох, нам легшей буде».

Наступного дня сусідки, дізнавшись, що я приїхала, зачастили до нашої хати. Одна несе чугунець борщу із м'ясом. Інша — вареники учорашні: «Вони майже свіжі, але ти підсмаж їх на олійці, будуть добренні». Матір із того пригощення усе найкраще залишає для Віри. Виловила шматочки м'яса, що плавали у борщі, поклала до доччиної миски. Вареники виклала у каструльку: «Се, донечко, тобі на пізніше буде, яни наїдку ваті…» Час од часу матір наче одпливає кудись, у безвість. Очі туманіють, руки смичуться, одне починає балакати, іншим закінчує: «Оддала мене мати. Я за яго і не хотіла. А яго хрещена мати — до попа, єднать нас. А піп не хоче вінчать, бо саме блудна неділя. А у його братеник був, бандит. Дак той братеник попу нагана показує: «Вінчай, чорт патлатий!» А попові куди діватися — мусить вінчать. А перед ранком мені сниться, що осе наче наша гора, навколо неї — дорога, товпа людяк на тій дорозі. І я наче попереду тої товпи іду. А мій Сидір на бричці сидить, у бричку — чорні коні запряжені, і йон ганяє по тій дорозі навколо гори. І до того яскраве сонце, що йон як виїде, то у його чубі сонячні зайчики грають. І так бистро-бистро йон їде на бричці. А тоді заїхав йон на інший бік гори. І його не стало. Я й кажу: «Ой горенько: куди ж се мій Сидір поїхав?!» А дід, старезний такий, із довгою, білою бородою, і гомонить: «Се йон заїхав на інший бік гори Холодної і вже не повернеться…» Прокидаюся, а вже мого Сидора нема, уже йон помер…» Потім знову глузд і пам'ять вертаються до неї, уже думка на думку не наскакує, уже говорить, як вишиває, на полотні життя свого: «А тади хлопці дівчатам, на яку розсердиться, що гулять з ним не хоче, ворота на гору заносили. І мені занесли хвіртку. Батько каже: «Чортова дочко, шукай, як із дураками водишся!» То я аж у рівчачці за горою тую хвіртку знайшла. Се уже ми із Сидором побралися, йон наймитував, а я євреям мринським білизну прала. На місяць уперед у мене хазяйок було, ждуть було. Бо я добренно прала. У пральні, на цементі було по дванадцять годин стоїш, боса. Осе тепер яно мені на здоров'ї оддається…» А ночами мати криком кричить, страшно слухать. Прокинувшись од материних зойків, сховавши голову під подушку, тяжко роздумує Віра: «Як се я можу залишити матір такою хворою, такою нещасною?!» І не їде вона навчатися, а просить у дирекції технікуму довготривалу відпустку для догляду за матір'ю. Дирекція таку відпустку дозволила, вислала папери. Віра залишається удома.

І ось Віра іде до Мньовського райвиконкому, влаштовується на роботу, статисткою. Пропрацювала вона лише п'ять днів і її звільняють. Бо у Віри — поганий почерк, а статистичні дані у ті роки писалися од руки. Віра влаштовується у районному готелі, черговою. Платили там мало, не вистачало і на харчі їм із матір'ю. Мати знову стала жебракувать. Заборонити їй, голодній, Віра не могла. Так проминали дні, тижні і місяці. Країна Рад напружувала усі сили, щоб успішно, на зло світовому імперіалізму, провести індустріалізацію та колективізацію. Товариш Сталін у зореносному Кремлі невтомно, дні і ночі, працював над новими планами соціалістичного будівництва, рішуче боровся з троцькістами та іншими ворогами трудящих, було йому не до Віри Жили і не до містечка Мньов, у лісах, болотах, над річкою Невкля. Через зайнятість свою державними справами вождь і учитель навіть не здогадувався, що тут діється, а ніхто з помічників його не доповів. Через те багато люду у Мньові і довкола — голодували. Наповзало люду із сіл, опухлого від голоду, помирало під побіленими до Травневих свят парканчиками, на майдані біля крамничок. Окремі недоліки, звичайно, не затьмарювали для Віри світлих перспектив на шляху перемог, під мудрим керівництвом товариша Сталіна, але дивитися на мертвяків ранками, коли бігла з чергування, було страшно. Набубнявілі лиця тріскалися, з тріщин текла сукровиця, їх хмарами обсідали зелені, жирні мухи. Найняті міськвиконкомом грабарі кидали тіла померлих у мажі, наче мішки з піском, везли кудись за місто. Слідом бігли зграї худих, виголоднілих псів. Невдовзі і псів не стало — їх виловлювали і їли.

Уже й Віра з матір'ю ледь ногами совали. Якось матір знайшла на смітникові бурякове лушпиння, принесла додому. Ми їх добре помили, порізали дрібненько, додали комбікормового борошна, зварили суп. З тим супом у каструльці я пішла на чергування. А в ті дні у готелі проживав великий військовий начальник із самого Києва, із своїми ординарцями. Увечері один із тих ординарців присів біля Віри, і вони розговорилися. Проговорили увесь вечір. Віра розповіла, що вона — студентка другого курсу сільськогосподарського технікуму, але змушена була залишити навчання, через хворобу матері. І що матір жебракує, бо Віриної платні не вистачає на харчі, обоє голодують. Непомітно для себе відкрилася з усім, що болісним, тяжким клубком лежало на серці. Наступного ранку ординарець виніс із номера велику хлібину, літру молока і шість варених яєць. Пізніше виніс і попросив викинути чималий шмат печеного м'яса, що вже зацвіло. Але Віра не викинула, обтерла цвіль і теж забрала додому. Тут кличе її повар готельної їдальні і каже: «Якщо хочеш, дєвко, забери учорашній борщ». І подав Вірі казанок, а в казанкові — літрів чотири наваристого борщу. Уперше за багато тижнів ми з матір'ю наїлися досита, і вже матір не пішла жебракувать.

Коли Віра знову прийшла на чергування, ординарець подав їй заклеєного конверта і сказав, аби вона завтра, коли звільниться із чергування, пішла із цим конвертом до міськвиконкому і мішок із собою узяла. Там конверта розкрили, дістали з нього листа, щось на ньому написали, знову конверта заклеїли і кажуть: «Іди з цим листом до міськторгу». Я пішла. У міськторзі листа прочитали і запитують: «А мішок у вас є?» — «Є». — відповідаю. Повели мене до підвалу, а там — чого тільки нема. Аж не віриться, що люди навколо помирають од голоду. Одсипали мені кілограмів п'ять борошна, дали дві соняшникові макухи, в'язочку сухої риби і осьмушку олії. Я трохи не здуріла від невимовної радості. І понесла усе це багатство додому, переживаючи за єдине: аби хтось із голодуючих не перестрів мене у безлюдному закутку і не пограбував. Але я щасливо добрела до своєї хати. Поки мати щасливо сміялася над мішком із харчами на кухні, я стояла перед портретом товариша Сталіна на покуті і схвильовано дякувала вождю й учителю за турботу про мене, просту громадянку сонячної радянської Батьківщини. Так ми з матір'ю пережили голодну весну і не померли, як багато інших людей навколо нас. А наприкінці весни я дізналася від залізничників, що проживали в готелі: потрібні жінки — полоти лісополоси вздовж залізничного полотна, платитимуть харчами. Повернувшись із чергування, я сказала товаришеві Сталіну на портреті, що залишаю готель, іду в полільниці. Товариш Сталін дивився на мене схвально, по-батьківськи усміхався у вуса. І я зробила так, як доповіла товаришу Сталіну. Мені стали видавати кожного дня по два літри молочного перегону, по шістсот грамів хліба і по чотириста — сиру. Так великий вождь і учитель ще раз порятував мене і матір, бо голодуючих навколо було — куди не глянь, люди помирали, як мухи, пухлих мертвяків викидали з вагонів у лісополоси, наче сміття, і ми пригортали їх земелькою як могли у розорах та канавах.

Але ми уже не голодували, і матері трохи покращало, здавалося, що розум вертається до неї. Того року, десь на початку літа, було повне затемнення Місяця. Ми з матір'ю сиділи на ґанкові і, дивуючись складнощам природніх процесів, розгаданим сталінською наукою, найпередовішою в світі, дивилися на Місяць, що його заковтувала чорна тінь. Раптом мати і каже: «Віро! Так мені страшно помирать, коли подумаю, що на моє тіло стольки земельки навалиться…» — «А чого се ти так думаєш?» — запитала я. «Бо немає дощок, аби зробити для мене труну», — відповідає мати. Я розсміялася: «Ти, мамо, краще не помирай. Але якщо вже й помреш, то я дошки знайду». — «А де ти їх візьмеш?» — «Мамо! — відповіла я сердито. — Якщо тебе не стане, мені уже тут, у домі нашому, нічого не треба буде. Я зірву стелю, що над коридорчиком, і труну тобі зроблю». Матір заусміхалася радісно: «Ти, дочко, мене заспокоїла, тепер я ні про що такеє не думатиму, знаючи, що дошки на труну ти знайдеш…» — «Ти, мамо, скоро поправишся і житимеш ще довго-довго!» — запевнила я. І справді, з кожним днем мати ставала дужчою і вже ходила зі мною полоти лісополоси, і пайок тепер на неї ішов.

Побачивши, що матір тепер і сама собі дасть раду, Віра вирішує завербуватися. Бо вона хоче, аби швидше настав повний соціалізм, і хоче його героїчно будувати. Вона іде у міськвиконком до вербовника і запитує, де краще на сьогоднішній день прикласти свої молоді сили в ім'я повної перемоги світового пролетаріату і біднішого селянства. Вербовник відповідає, що нині веде набір молоді на будівництво у саму Москву. Зраділа я неймовірно: це ж я побачу зореносний Кремль, у якому думає про усіх нас Великий Сталін, а може — і безсмертний профіль вождя та учителя в кремлівському вікні!.. І одразу записалася. Повернулася додому, усе своє випрала, випрасувала, склала до плетеного кошика. І ось уже наступної ночі мені належить іти з речами на мньовський вокзал. Там збираються завербовані, щоб їхати до Москви.

І тієї ж ночі Вірину матір розбиває параліч.

І я залишаюся удома, коло спаралізованої матері. Знову ходжу із сапкою у лісопосадки вздовж залізничного полотна. А повернувшись, натомлена, додому, готую їсти, перу, обходжую матір. І знову спливають дні, тижні, місяці, нічого доброго не приносячи і нічого не обіцяючи. Країна Рад упевнено крокує вперед, а я топчуся по хаті, біля хворої матері. Живу лише надією на майбутнє. Невже ж завжди буде так погано у моєму житті, колись же мусить і розвидніти? І я подумки обіцяюся товаришеві Сталіну на портреті в майбутньому забезпечити вагоміший свій вклад у будівництво соціалізму. А матері мову не одібрало, лише ходити не могла. Ось одного дня вона і каже: «Доню, випери і випрасуй якусь одежину для мене, бо завтра я помру і не буде в що одягти мене». Я посміялася з її слів: «Ще, мамо, не одна хлібина з нового урожаю помре». Та все ж прохання її виконала. Напередодні сусідка подарувала матері двоє своїх стареньких плать. Я вибрала кращеньке, випрасувала, показала матері, аби вона заспокоїлася. І ось настала ніч.

Матір лежить на ліжкові, не засинає, а усе про смерть говорить. Мені уже страшно зробилося, і я не сплю. Тут матір просить: «Віро, мені холонуть ноги, накрий їх чим-небудь теплим». А чим я накрию? 1 ось я лягаю головою до материних ніг, ховаю їх собі у пазуху, щоб зігріти. А ноги материні — справді холодні, наче крижані, уже їх нікому не одігріти. І я кажу: «Мамо, опісля твоєї смерті у мене нікого рідного не залишиться. І ніхто мені не порадить, як жити. Окрім товариша Сталіна, але у нього таких, як я, як піщин у пустелі, бо він думає за увесь радянський народ і про трудящих усього світу. Тож нарадь мені щось добре, бо твоя порада буде останньою в моєму житті». Матір довго мовчала, відтак мовить: «Знаєш, Віро, жисть тепер такая стала складнюща, що я у ній нічогенно не розбираюся. І радити тобі не можу. Одне лише тобі скажу: якгцо хочеш, аби тебе поважали, поважай інших людей. Лише такою буде моя рада. Іди, дочко, туди куди тебе кличе жисть, вивчишся, працюватимеш, не допускатимеш підлості у ставленні до людей, і все буде добре. А іншого нічого нарадити не можу, бо я у новій жисті не розуміюся». Тут стало у вікнах світлішати, і мати просить: «Віро, підведи мене з постелі, допоможи стати на ноги». Я здивувалася, бо уже місяців кілька мати не ставала на ноги. Допомогла матері підвестися, і вона востаннє у своєму житті пройшла до порога і знову повернулася до ліжка. Я зраділа, а матір лягла на ліжко і зітхнула: «Так хочеться молочка, хоч би ковточок». Але не було де узяти молока, ще ледь розвиднювало. І ось загув на льонозаводі гудок, пів на шосту ранку. Мати двічі зітхнула і померла. І каганчик на столі заморгав і погас, догорів керосин.

І я почулася самотньою, як у пустелі безлюдній.

Віра сиділа біля мертвого тіла матері, поки й ранок не дозрів і куток не заворушився. Сиділа і згадувала, як матір просила її, коли затемнення Місяця відбувалося, щоб труну для неї зробили, і Віра тоді обіцяла. Не плакала я, бо сліз у мене давно вже не було, википіли сльози мої. Тоді покликала сусідку, і удвох ми обмили тіло матері, одягли, поклали на стіл. А покривала — нема. Віра біжить до аптеки, щоб купити три метри марлі на покривало. Сусідки їй і радять: «Зайди, дівко, по дорозі у міськраду, попроси, щоб вони допомогли зробити труну». Зайшла я до міськради. Там запитали прізвище померлої. А як дізналися прізвище і поглянули у папери, мовлять: «То це ж ви не платили ані ренти, ані страховки за хату?» — «Не платили, бо не було з чого платити», — відповіла Віра. «Так, ось, хату вашу ми уже конфіскували в державу за борги…» Як почула це Віра, вийшла з міськради, стала біля телеграфного стовпа — із закам'янілим серцем. Тільки-но матір померла, ще тіло її не похоронене, а вже хату одібрали. І стоїть Віра під неоглядними небесами осінніми, і гостро відчуває свою самотність та безпомічність. Куди їй тепер подітися, до кого прихилитись? Віра так задумалася, що й забула, де вона і що з нею діється. Аж біжить мимо материна хрещениця, Маруся. І запитує у Віри: «А чого ти туточки стоїш?» Аж тоді прийшла до тями Віра і стала розказувать, що мати уранці померла, але нема покривала і вона іде в аптеку купити марлі на покривало, зайшла до міськради, щоб допомогли зробити труну, а там їй відмовили, ще й сказали, що забирають за борги хату, бо за неї не сплачено ні ренту, ні страховку. Маруся поспівчувала, побідкалася, відтак і каже: «Гаразд, Віро, іди додому, я принесу покривало і щось поїсти для тебе».

Повернулася Віра до двору свого. Хата на замку, а в хаті — мертва матір. Сіла Віра на призьбу і сидить. Аж біжить повз двір Льонька Шапошник. Єврей за національністю. І комсомолець. Зупинився, запитує, чи пообіцяли у міськвиконкомі допомогти з труною. «Не пообіцяли, — відповідає Віра. — Ще й хату одбирають, за несплачені податки. Якби знав про це товариш Сталін! Але він — один, а нас, старців, багато у нього». Льоня мовчки вислухав, схилив голову і тихо пішов до свого двору. Але, не дійшовши до хвіртки, повернув назад. Став коло мене і каже: «Віро, я не плотник і зробити красиву труну для твоєї матері не зумію. Але допомогти — допоможу, давай спробуємо разом зробити».

І вони удвох зірвали стелю над коридором, кидаючи дошки униз. Потім їх рівняли і обпилювали краї. Потім Віра тримала дошки, а Льонька забивав гвіздки. За формою труна вийшла правильна, але така широка, що у неї могли б уміститися і два покійники. Коли труна уже була зроблена, прийшла тітка Дуська. Вона у розмовах — зла, такий язик має, колючий, а насправді — добра. І каже тітка Дуська: «Віро, хоч ти й комсомолка, але матір твою хоронитимемо із священиком. Бо вона вірила у Бога, хоч і був її Бог якимсь дивакуватим…» Віра знала, що товариш Сталін буде незадоволении її відступом перед релігійними пережитками у свідомості окремих громадян, але що вона могла вдіяти, не сваритися ж із сусідками, які допомагали поховати матір. Маруся, материна хрещениця, нарешті принесла марлеве покривало і трохи борошна, вона працювала у пекарні. Жінки з нашого кутка зібралися, пішли на кладовище і викопали яму. Прийшов священик, відправив похорон і запечатав. Ті ж сусідки, що копали яму, понесли труну з тілом на кладовище. За труною ніхто не ішов, окрім Віри. Однесли труну, опустили в яму, засипали землею. Обіду за покійною Віра не робила, не було за що. Із кладовища усі розійшлися по своїх домівках. Віра у своїй хаті залишилася сама. І їй було дуже тяжко від самотності. Та ще й забобони людські не йшли з думок. Ніби десь тут, у порожніх кімнатах, літає материна душа. Сусідки залишили на столі склянку з водою. Аби душа покійної пила з неї воду.

Душі Віра не бачила, але води у склянці за ніч поменшало…

І товариш Сталін на портреті, на покуті мовчав до мене, не було йому коли за державними справами.

Якось я перебула ніч у хаті сама-самісінька, а більше не змогла. І наступного вечора попросилася переночувати у сусідки. Одну ніч, другу, третю, а потім сусідка спровадила мене додому: кому хочеться чужу людину у хаті своїй тримать? Удень я полола лісопосадки біля залізниці. А щойно покотиться до обрію сонце, стою і думаю, до кого б попроситися переночувать, щоб мені не відмовили. Бо самій удома страшно, скумасно, як у Мньові кажуть. Так проминають перші тижні самотнього, сирітського життя. Одного вечора вертаюся з роботи додому і бачу: з коридора забрано рами, що ми їх із матір'ю вставляли на зиму. Ще через день дивлюся — у коморі немає дверей. Хоч я завжди, ідучи на роботу, замикала дім. Спершу я переживала, а згодом повільне розтягування будинку стало звичним і вже не так боліло. Якось мені зробилося на роботі зле, я повернулася додому раніше. Одчиняю двері — на балках над коридором сидять двоє сусідських хлопчаків і пиляють сохи. Я розплакалася: «Нащо-бо ви се робите?!» Хлопчаки стрибнули з балок і утікли. Я зайшла до хати. У кухні і кімнаті — пустка. На підлозі коло грубки — в'язка сухого бур'яну, гарбуз і трохи буряків. Я лягла в кухні, на старому, розбитому дивані і вже не мала сили підвестися, перейти до кімнати, так погано мені зробилося. Лежу день, другий, третій у порожній хаті — ніхто до мене не заходить, нікому я не треба. І товариш Сталін мовчить до мене — може, він на більшовицькій нараді чи історичному з'їздові переможців і йому не до горювань якоїсь там Віри Жили із містечка Мньов. Захотілося їсти, уже третій день і росинки в роті не було. Я скотилася з дивана, доповзла до грубки, розтопила, поставила варитися буряк. А сили забратися на диван — уже нема. Я стягла з дивана куфайку, розстелила на долівці, лягла. Так я прохворіла ще днів зо три, а може і більше, я тих днів уже не дораховувалася. А до хати ніхто й порога не переступив. Як це все — тяжко. У голові моїй — наче паровоз гуде. І ніби привиджується мені душа материна, як вона пливе в повітрі, до столу, води напитися, а в склянці водички давно нема, висохла. І душа, зобижена, летить крізь прочинену кватирку вікна геть із хати і вже — не вертається. І я залишаюся зовсім сама. Лише домовик, солодко потягуючись у сні, темніє в кутку, біля давно нетопленої печі. І я уже ладна була заснути навік і ніколи не прокидатися. Так мені хотілося повного забуття, що я уже й на світло дня, яке цідилося крізь замурзані шибки вікон, не дивилася, згидилося мені світло.

І раптом одної ночі чи то сниться, чи то привиджується мені, але так — ніби насправді. Стою я в повітрі, наче хмаринка у безвітря, а яка сила тримає мене над землею — не відаю. Унизу, піді мною, — поля, заводи, ріки, а збоку — гора, на нашу, Холодну, гору схожа. І ось вилітає з-за тої гори сизокрилий орел, крила його — широкі, на півсвіту, і то уже не орел, а сам товариш Сталін, на крилах, зітканих із небесної блакиті, а лице — як сонце. І усе унизу, піді мною, — і земля, і води — зацвіло в промінні золотому од лиця його, заяскравіло, засяяло пурпуровими вогнями. А на обрії — люду-люду, наче усі земляни вийшли дивом тим помилуватися, і широкрилий орел із обличчям батька Сталіна до них летить. Тут я прокинулася і зрозуміла, що льотом тим орлиним товариш Сталін показав мені шлях — до людей. І мені знову захотілося жити і працювати, виконуючи вказівки Вождя.

І десь уже на сьомий день від початку хвороби Віра вибралася у двір, сіла на призьбі. Хвороба відступала.

Лагідне сонце своїм теплим промінням, наче мати руками, поки жива була, пестило її. Хату обступив високий бур'янище, але вирвати його Віра сил не мала. Тут Віру з вулиці побачила крізь бур'ян тітка Дуська, зайшла у двір: «Се-бо ти, Віро?» — «Я, а хто ж іще…» — відповіла Віра. «А де ти стольки днів пропадала? 1 коли приїхала?» Віра схилила голову, щоб тітка не бачила сліз її, що ними наповнилися очі, і каже: «Нікуди я, тьотю, не їздила, я — хворіла, лежала у хаті, і на ноги звестися не було мені сил». «Ну, ладно, я зараз не маю часу на балачки з тобою, — трохи присоромилася тітка. — Мушу я бігти додому, щось приготувать попоїсти, скоро моє горечко із роботи прителіпається. А ти як побачиш, що мій Захар теліпає додому, і ти слідком іди, чуєш?» — «Чую!» — кивнула Віра. А сама подалася на сусідню вуличку, там проживала подруга по технікуму, уже ж на канікулах студенти були. І дізналася вона у подруги, що завідуючий навчальною частиною товариш Цибенко, почувши від мньовських студенток про смерть Віриної матері, переказував, аби Віра верталася до технікуму. «Я і сама уже про це думала, — відповіла Віра. — І товариш Сталін закликає молодь оволодівати знаннями, у ночі безсонні і многотрудні дні про наше майбутнє дбаючи. Але не маю я за що до нашого технікуму доїхать».

Повернулася Віра додому і знову сиділа на призьбі своєї хати. Коли ж дядько Захар іде повз її двір, побачив Віру, зупинився: «Приходь, дочко, до нас. є у мене до тебе балачка». Віра почекала, поки він повечеряє, аби не заглядати голодними очима до чужої миски, тоді пішла. Побачивши мене, дядько Захар мовив: «Дусько, дай гості що-небудь поїсти, а потім я буду з нею балакать». Він був простий чоботар. І було у нього з Дуською аж семеро дітей. Після революції нова влада нарізала їм ділянку землі і допомогла побудуватися. Тепер діти виросли і притулилися до нового життя: старший син їздив на паровозі, інші працювали бухгалтерами, інженерами, лікарями. Так що тітці Дусьці було біля чого розвертатися, мусила б бути вдячною товаришеві Сталіну за щасливе життя. Але портрета вождя і учителя я у їхній хаті так і не побачила. Темрява свідомості ще не залишила дядька Захара і тітку Дуську: на покуті висіли самі іконні пережитки і блимала лампадка.

Коли Віра поїла, дядько Захар став казати до неї: «Знаєш, дочко, тобі треба повертатися до технікуму. Продавай скоріше хату і їдь. Бо твоя матка трималася за сюю хату і померла. Так і ти зігнешся тілом і душею, калі у сій халабуді зостанешся». — «Дядько Захаре, у міськраді мені сказали, що наша хата конфіскована за борги, бо ми з матір'ю не платили ні ренти, ні страхівки, — зітхнула тяжко Віра. — Так що продавати нема чого». — «Не будь дурненькою, дєвко! — вів своєї дядько Захар. — Я уже знайшов тобі покупця на хату: на знесення. Ти продаси, візьмеш гроші, хай і невеликі, бо хто тобі за сюю розвалюху великі дасть, і — їдь».

Я погодилася із дядьком Захаром, що мені ще було робити. Наступного дня він привів покупця, свого зятя, той заплатив мені за хату триста шістдесят карбованців. Але і тим грошам я раділа, мов дитина. Я купила дешевеньку, плетену з лози, валізу, склала у неї своє лахміття, зняла із покутя і поклала зверху портрет дорогого товариша Сталіна і пішла з дому. А вже прийшов зять дядька Захара із родичами своїми, щоб ламати його. Я довгенько стояла посеред двору і дивилася, як дім руйнують. Ось у кімнаті і кухні зірвали підлогу. Потім зняли фільончаті двері. Потім вийняли рами вікон. Дім дивився у мою душу порожніми очницями. Серце моє розривалося від болю і туги. Я одвернулася і побрела на вокзал. Я намагалася іти глухими, окраїнними вуличками, аби не зустріти когось із міськради. Бо вважала, що вчинила величезний злочин, продавши хату на знесення. Що сказав би на це дорогий товариш Сталін, якби дізнався про таке? Радянський народ напружує усі сили, аби прискорити під мудрим сталінським керівництвом соціалістичне будівництво, а я торгую конфіскованою хатою. Ось, думаю, доженуть, однімуть гроші, ще й заведуть до міліції. Що мені робити тоді, як жити: ані притулку, ані грошей. І на вокзалі я насувала на очі хустку, щоб ніхто мене не упізнав. Нарешті купила білет на поїзд. Поїзд мав рушати хвилин через двадцять. А його усе нема і нема. Здається мені, що вже не двадцять хвилин проминуло, а двадцять годин. Нарешті потяг підійшов, я зайшла до вагона і тільки тут полегшено зітхнула. Поїзд рушив. Я сіла біля вікна і задумалася. Прощай, Мньов, прощай, дитинство, прощайте, мамо і тато. Що буде зі мною завтра, сама гаразд не знаю. Попереду — пустеля, населена людьми, для яких я — чужа-чуженна. Ніхто і ніде на мене не чекає, ніхто не виглядає мене, чи прийду. Нічиє серце у всьому величезному світі не скучає, не плаче за мною. Чи є я на світі, чи мене уже давно нема — нікому до того найменшого діла. Якщо мене й не стане рангом, ніхто у цілому світі не згадає про мене: ось, її нема, де вона поділася? Потім ще подумала: якби я вірила у Бога, як мати моя забобонна, мені було б легшенько. Я розмовляла б із ним у душі, як із матір'ю та батьком, поки вони живі були. Але я — комсомолка і знаю, що Бога — нема, ніде нема, ані на землі, ані на небі. На землі — радянські трактори й паровози, а в небі — червонозорі літакі й аеростати. І більш — нічого. Бога нема — але є товариш Сталін, учитель і вождь. Людей у вагоні було мало, біля мене ніхто не сидів. Я поставила валізу на сусідню лаву, відчинила її. Зверху лежав портрет товариша Сталіна. Я нагнулася над валізою і поцілувала вождя і учителя. У високе чоло його, як цілувала мальованих на дошках богів, коли ще у Мньові була церква і мати водила мене, маленьку, причащатися. Сталін дивився з портрета суворо, строго. Мабуть, він усе ще не міг вибачити мені, що я продала конфісковану міськвиконкомом хату. Я їхала у порожньому вагоні і про все йому розповідала, як у мене життя складалося тяжко. А коли сказала, що не мала за віщо поїхати до технікуму, продовжити навчання, поки не продала хати, товариш Сталін зрозумів мої тимчасові труднощі і обличчя його випогодилося, уже він по-батьківськи усміхався до мене. І я радісно усміхнулася до нього, нашіптуючи схвильовані, вдячні слова…

Ніхто у технікумі не чекав на мене і ніхто не зустрічав. Я зайшла до гуртожитку. Там літували знайомі дівчата, яким не було до кого їхати на канікули. Я переночувала в гуртожиткові, а наступного ранку поспішила до завідуючого навчальною частиною технікуму товариша Цибенка. Він підвівся назустріч мені з-за столу, простяг руку: «Ну, здраствуй, здраствуй, товаришко Жила. Як справи? Розказуй, що нового у Мньові?» І коли Віра про усе йому розповіла, каже: «Отже, ти тепер до нас — назовсім. Це дуже добре. Наші студенти роз'їхалися по домівках, на канікули. А невелика група тих, хто не має куди їхати, працює у підсобному господарстві. Я вважаю, що й тобі, товаришко Жила, слід до них приєднатися. Постараюся завтрашнім днем включити тебе до списку на харчування. А сьогодні — заслужено відпочивай, з дороги».

І половина тягаря із душі моєї спала. Я маю притулок. А від завтра матиму і харчі. Я пішла до крамниці і на залишок грошей, що їх отримала за продану хату, купила дешеве пальтечко, двоє ситцевих плать, матерчаті буромки і гумові калоші до них. Так я підготувалася до наступної зими. Бо ніхто про мене не подбає, як не подбаю про себе сама. В одній із кімнат гуртожитку я зайняла ліжко, вільне, бо дівчина, яка на ньому спала, уже закінчила технікум і поїхала на роботу в колгосп. Діставши з валізи портрет дорогого товариша Сталіна, я повісила його над своїм ліжком. Засинаючи, я подумки дякувала товаришеві Сталіну за те, що у мене усе так щасливо складається. Вождь і учитель по-батьківськи мудро і лагідно усміхався до мене з портрета. І снилося мені тієї ночі, що я уже — вивчилася на агронома, виростила великий урожай, такий великий, що сам товариш Сталін, дізнавшись про нього, покликав мене до себе у Кремль, у гості. І сниться мені далі, що мені ось-ось треба вирушати до товариша Сталіна у гості, з високим урожаєм, а вбратися — нема у що, вилиняле, зіжмакане платтячко на мені, і більш нічого. А мені хочеться вбратися так, щоб сподобатися дорогому вождю і учителю. Я плачу з горя, реву, як корова, ридма ридаю. Мене будить сусідка по кімнаті: «Віро, ти так кричала і плакала, мабуть, щось погане наснилося?» Я мовчки підвелася з ліжка. За вікнами уже дніло. Мені соромно було перед товаришем Сталіним, і я обминала очима його портрет на стіні. Великий Сталін за свого державного життя не зносив нічого, окрім звичайнісінького кітеля і солдатської шинельки, а мені замакітрилося, хай і в сні, збираючись до нього у гості, вбиратися у шовки. «Куди ти так рано?» — запитала сусідка. «На роботу! — відповіла я. — Товариш Сталін і ночами не спить, про народ думає, а ми — і серед дня білого дрихнемо!»

Сусідка по кімнаті нічого на те не сказала мені.

Ще сонце ледь виглянуло з-за обрію, а Віра уже поспішала на підсобне господарство. Вздовж дороги росли високі дерева, підбадьорені недавньою нічною прохолодою. По дорозі вона усе менше згадувала своє минуле, її думки зосереджувалися на майбутньому. До технікуму її прийняли, нині треба самовіддано працювати на господарстві, а ближче до зими — навчатися, уперто гризти граніт науки. Труднощі, горесті для неї залишилися позаду. Вона має притулок, має шматок хліба щодня. Не помітила за думками, як ступила на господарчий двір: вози, бідарки, борони, плуги. Від господарчою двору парканом відгороджено сад. «А яка робота чекає на мене?» подумалося Вірі. Тим часом сонечко викотилося на небо, почали сходитися люди. І товариш Цибенко прийшов. Побачивши у дворі Віру, усміхнувся до неї: «Доброго ранку, товаришко Жила!» — «Доброго ранку, товаришу Цибенко!» — відповіла Віра. «Ну, як ви відпочивали минулу ніч?» — «Добре, дякую». — «То ось що, товаришко Жила. Ми у дирекції учора порадилися і вирішили призначити вас на роботи у сад. Збиратимете фрукти, які падають, різатимете їх і сушитимете на простелених брезентах. Ми ж даватимемо вам у поміч студентів, вони працюватимуть під вашим керівництвом. У їдальні братимете приварок, скільки з'їсте. А хліба, звичайно, порцію, як і усі інші студенти. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіла Віра і пішла у сад. Минула ніч була вітряна, під деревами лежало чимало яблук, одне краще од іншого. А далі — груші, сливи, абрикоси. Віра обійшла увесь сад, наїлася фруктів скільки хотіла. Потім збирала яблука, різала на тонкі шматки, висипала на розстелений брезент. Так працювала, що не помітила, як і обід настав, задзвонили в рейку біля їдальні. Пообідавши, повернулася у сад, присіла під яблунею перепочити. Промені яскравого серпневого сонця, сіючись крізь гілля дерев, золотистим веретеном висіли над стежкою. Віра заплющилася — од яскравого сонця щеміли очі, а коли розплющила їх — на стежці стояв товариш Сталін і лагідно, по-батьківськи усміхався до неї. Був він наче зітканий увесь із сонячних променів — і волосся, вже ледь сивувате, і брови, і вуса, і щоки — наче сонечка, віддзеркалені у тихій воді, і військовий кітель, а хромові чоботи в траві — як із чорного граніту. Віра підвелася, зірвала з гілки над головою яблуко, найбільше, червонобоке, солодке, і безшелесне, ніби у сні, почеберяла стежкою до мудрого і великого учителя та вождя. Серце її соловейком витьохкувало у грудях од неймовірної радості і щастя, а на випростаній долоні — полум'яніло пурпурове яблуко. І мовила Віра словами народної пісні, вирізаної нею з газети: «Здрастуй, любий батьку наш, сонце на землі!» І ще додала, по хвилі, уже з іншої пісні, яку вони вивчали у гуртку художньої самодіяльності: «Був би ти здоровий і віками жив і над нами сонцем ти завжди світив». Тут до неї долинув густий чоловічий голос: «З ким це ти розмовляєш, товаришко Жила? Репетируєш? Це добре. У нас у технікумі тепер е свій самодіяльний театр, ми тебе запишемо». Стежкою від господарчого двору ішов товариш Цибенко. І Віра зрозуміла, що товариш Цибенко не бачить товариша Сталіна, що вождь і учитель з'являється лише їй, бо ніхто так щиро не любить рідного Сталіна, як вона, Віра Жила. І від цього здогаду Віра розцвіла, немов квітка після теплого весняного дощу. А силует вождя, зітканий із сонячного проміння, розвіявся, зник, наче й не було його ніколи на стежці…

Так минають дні. Наближається навчальний період. А Віра ще має здати екзамен за третій курс. Вона носить із собою книги і конспекти, але за роботою нема коли у них і заглянуть. Аж ось кличуть Віру на педагогічну нараду. Завідуючий навчальною частиною і каже: «Товаришко Жила! Ми, педагоги, знаємо про ваші життєві обставини і бачимо ваше безсилля у здоров'ї. Через те вважаємо, що витримати екзамени за третій курс вам буде тяжко. Поспішати вам нема куди, ваші труднощі — у минулому. І ми вирішили залишити вас на другому курсі ще на один рік». Віра повернулася у гуртожиток. Образи в душі не було, педагоги вчинили правильно, свідомо підійшовши до обставин її життя. І Віра стала вчитися на другому курсі. Через рік перейшла на третій, потім і на четвертий курс. У тридцять шостому році вона закінчила технікум і одержала посвідчення молодшого агронома. Після державних іспитів випускникам належало півтора місяця відпустки, і хто мав рідних, роз'їхалися по домівках. У Віри рідних не було, і вона вирішила одразу їхати на роботу за направленням. Дирекція технікуму мала направлення і в її Край, в самий Мньовський район. Але ніхто там не чекав на неї. Головне ж, усе там нагадувало б Вірі про тяжке минуле її, а вона навіть у снах тікала від гірких спогадів.

І Віра бере направлення на південь, у Гуляйпільську МТС.

Віра бере білет і їде у Гуляйполе. А до машинно-тракторної станції — ще сім кілометрів. Було у мене п'ять карбованців, але я їх десь загубила, чи їх украли у поїзді, залишилося копійок сімдесят. І я не жду, аби хтось підвіз, а пішкую, з валізою, полівкою ті сім кілометрів. Поки дійшла, уже день пригасав. У МТС був лише старший агроном товариш Голубцов. Я подала йому документи і направлення. Старший агроном переглянув папери і каже: «Так, за нами ваш технікум закріплений. Але товариша директора уже нема на роботі, пішов додому, а лише він може вирішити». Тоді Віра просить: «Товаришу старший агрономе! Дозвольте мені перебути цю ніч у конторі, бо я — із студентської лави і не маю грошей на готель». Голубцов подумав-подумав і відповідає: «Добре, підете на ніч до хати агронома Солодуна, я напишу йому записку». А Віра за цілий день не мала і крихти у роті, аж шлунок болів. Вона купила на свої сімдесят копійок великого бублика і шматок в'яленої, солоної риби, трохи перебила голод. Аж тоді пішла із запискою до агронома Солодуна. Сім'я агронома вечеряла, на столі — чого тільки не було, Віра як глянула — усе б наче з'їла. Віру запрошували до столу, але скромність не дозволила їй скористатися із гостинності господарів. І вона лягла спати голодною.

Уранці, ледь почало розвиднюватися, ще у домі усі спали, я підвелася, швиденько умилася і поспішила в МТС. Там ще нікого не було. Я стояла біля контори, чекала на директора, а в голові крутилося: «Ось скажуть мені: місць немає, повертай назад. А грошей на дорогу у мене — ані копієчки. Що робити буду?» — «Продам пальто, — відповіла я сама собі. А я купила за гроші, що їх заробила на практиці, нове осіннє пальто. — Продам його і повернуся у технікум, за новим направленням». І ось піднялося сонечко, жарким, немилосердним промінням обпалило дерева, кущі та інші рослини. Нарешті з'явився директор МТС товариш Бородай, і старший агроном товариш Голубцов до нього підійшов. Почали вони радитися. А потім і мене закликали до кабінету: «Ось що ми вирішили. Якщо уже ви приїхали, то ми вас візьмемо. Отже, із сьогоднішнього дня ви працюєте у МТС. Сьогодні, о п'ятій годині, нарада, голови колгоспів з'їдуться. І ви поїдете з ними на свій кущ». Я дуже зраділа, що не доведеться продавати пальто. Коли вийшла з кабінету директора, його секретарка подивилася на мене і запитує: «Ви не позичите мені три карбованці, лише на годинку?» Я усміхнулася і кажу: «Просіть у мене хоч три копійки, я не позичу, бо їх у мене нема». — «То ви — у дорозі і без грошей? Чому ж вам батьки не допомогли?» — «Бо я не маю нікого з рідних у цілому світі, батько й мати померли». — «То ви попросіть у товариша директора аванс, він вам випише», — порадила секретарка. «Якось мені незручно, — відповіла Віра. — Ще не робила, а уже гроші — дай…» — «Гаразд, я сама скажу директорові», — пообіцяла секретарка.

Ось уже четверта година дня. Усі ішли у райсільгоспвідділення на нараду, пішла і я. Коли підходить до Віри старший агроном товариш Голубцов і мовить: «Товаришко Жила! Вертайтеся зараз в дирекцію МТС і одержіть там аванс, для вас виписано». — «Добре», — сказала Віра, але не пішла одержувати гроші, бо їй усе ще якось соромно. Товариш Голубцов підійшов удруге: «Ідіть, товаришко Жила, поки працює бухгалтерія. Бо завтра — неділя і ви залишитеся без грошей». Аж тепер Віра послухалася, повернулась в МТС і одержала там сто карбованців авансу. Вона зраділа, одразу ж зайшла до їдальні, де узяла на перше — борщ, а на друге — два шніцелі з гарніром, на третє — дві склянки компоту. Коли вона усе те з'їла, на щоках у неї з'явився рум'янець і навіть — усмішка. На нараду вона з'явилася уже в іншому настрої. Але з її дільниці ніхто не приїхав, і Віра ще одну ніч перебула в агронома Солодуна. Товариш Голубцов пообіцяв завтра сам одвезти її на дільницю, бо їде у той бік. Вранці Віра пішла до крамниці, придбала мила, рисовий капелюшок і літнє плаття.

В МТС на мене уже чекав старший агроном. І ми поїхали з ним у село Воздвиженку.

У Воздвиженці товариш Голубцов розпорядився знайти для мене квартиру, а сам поїхав далі. Мене повели до колгоспника Петра Богословського, показали маленьку боковушку. Біля стіни стояло залізне ліжко, у кутку — маленький столик, стілець, і — все. Але для мене і цього було досить. Господиня запитала: «У вас, дівчино, є постіль?» Я зніяковіла від цього запитання, але швидко придумала, що відповісти: «Так, у мене усе є. Але не тут, я мушу ще написати, щоб мені прислали». — «Що ж, поки вам пришлють, спатимете на нашій постелі», — мовила господиня. Я подякувала і попросила ще про одне: «А ще дозвольте мені на покутті над столиком повісити портрет товариша Сталіна, бо він для мене — як батько і я ніколи не розлучаюся з портретом нашого вождя і учителя». Господар посміхнувся, помовчав, далі і каже: «Звичайно, звичайно, ми усі любимо товариша Сталіна». «Але так, як я люблю товариша Сталіна, не любить його ніхто», — хотіла я сказати, проте не сказала нічого, а мовчки дістала портрет вождя і учителя із валізи і повісила на покутті, де у несвідомих громадян висять ікони. І боковушка освітилася від його доброго, батьківського усміху.

І я залишилася у цих людей. Господиню звали — тітка Настя, господаря — дядько Петро. Була ще у них дочка Євдокія. Усі вони до мене ставилися дуже добре. Наче рідні. Повернувшись із роботи, ми багато жартували і сміялися. Я уперше жила в такій родині і відтавала душею. І ось Віра одержує першу платню. А колгосп Імені Постишева видав їй ще й тридцять хлібокарбованців. Віра іде до сільської крамниці і на хлібокарбованці купує двоє простирадл, дві наволочки, марселеву і ватяну ковдри, набирає па матрац сатину. Повернулася із тими вузлами на квартиру уже увечері, коли родина Богословських була удома. Зайшовши до світлиці, присіла на саморобний диван, пакунки — на колінах: «Ось послухайте, що я хочу вам, тітко Настя і дядько Петро, розповісти. По-перше, велике спасибі вам за вашу квартиру і за вашу добрість до мене. По-друге, ви запитали у мене, коли я уперше переступила поріг вашої хати, чи маю я постіль. Я цього питання злякалася, не знала, що відповісти, і сказала неправду. А нині я хочу сказати вам правду. Правду про те, що у мене ніде нікого нема, хто міг би мені вислати постіль, і нема чого висилати. Я — сирота, сама-самісінька у цілому світі. А ось посилка, яку я обіцяла. Я одержала місячну платню, а колгосп імені Постишева видав мені тридцять хлібокарбованців, і я усе чисто, що принесла, придбала в крамниці. Тепер ви можете забрати свою постіль, уже я маю свою». Дядько Петро — той так і прикипів до стільця, почувши мого схвильовану розповідь, на обличчі його було написано подив і глибоке співчуття. Тітка Настя, стоячи біля грубки, витирала передником сльози. З тих пір господарі називали мене своєю дочкою.

А відбувалося це усе восени тридцять шостого року героїчної сталінської ери.

А в неділю, двадцять другого червня сорок першого року, я лежала в ліжкові і читала книгу «Цусіма». Було це в німецькій колонії, на Запоріжжі. За роки, що проминули, я поміняла три машинно-тракторні станції. Я виступала на нарадах із критичними зауваженнями і лише наживала собі ворогів, загострювала для себе обстановку, а в роботі від моїх патріотичних виступів нічого не мінялося. Подумки я доповідала про все товаришу Сталіну. Якби товариш Сталін приїхав, нікого не попереджаючи, інкогніто, у наші місця і подивився своїм мудрим оком, що діється, він розігнав би зграї нероб і саботажників, а багатьох із них поставив би до стінки. Так мріяла я довгими безсонними ночами. Але товаришеві Сталіну не було коли їхати до нас, він тримав на собі величезну державу і клопотався турботами трудящих усього світу. Спостерігаючи за навколишнім життям, я жаліла товариша Сталіна: як йому тяжко, одному-однісінькому, серед партачів, нездар і прихованих шкідників. Але чим я могла йому допомогти, дорогому вождеві, окрім як казати у вічі правду тим, хто мене оточував. І за свою правду я страждала. Багато разів я складала подумки листа товаришеві Сталіну про усе, що навколо відбувається, але не писала, соромлячись своїх помилок на письмі, не будучи вельми грамотною. І в Червоноармійській МТС я зустрілася із труднощами, але нового місця роботи поки що не стала шукати, проробила тут близько року. І ось я читаю в ліжкові, бо неділя була, книгу «Цусіма», коли господиня, німка, гукає до мене із світлиці: «Віро, війна! Зараз по радіо будуть розказувать!» Я накинула пальто, зайшла до світлиці. І почула, що Німеччина віроломно напала на нашу країну і усім треба бути пильними. І ось я працюю і далі агрономом, а душею відчуваю, що Батьківщина чекає від кожного з нас чогось більшого і героїчнішого. Але така думка ще лише визрівала у моїй свідомості. І настало незабутнє третє липня. По машинно-тракторній станції потоком сонячного проміння рознеслася радісна вістка: «Товариш Сталін виступатиме по радіо». Ми зібралися біля репродуктора, у дворі. Ні кашлю, ні шереху, листя дерев — і те не ворухнеться. У глибокій тиші пролунали перші слова Голови Державного Комітету оборони: «Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої!» Голос Сталіна — наче саме серце з тобою говорить, твоє дихання, твоя совість. Відчувалося, що наш вождь і учитель цілісіньку ніч провів у глибоких роздумах, не лягаючи відпочивати. Мій брат Великий Сталін, я — сестра його. Гарячі сльози викотилися з очей моїх, побігли по обличчю. Великий Сталін говорив про небезпеку, яка нависла над країною, про обов'язок наш захищати кожну п'ядь радянської землі. Його заповіді викарбовувались у серці, і кожен із нас подумки повторював: «Так, товаришу Сталін! Слова твої для нас — наказ і батьківська наука. Виконаємо!» Коли прозвучали останні слова вождя, я заспівала «Інтернаціонал». Люди навколо — підхопили.

Тим часом бої — тривали. Наші доблесні війська від несподіваності віроломного нападу Гітлера залишають один за одним населені пункти. Ось уже через таврійські степи женуть табуни будьоннівських коней. Коні усе вороні, з чорними гривами і білими копитами, племенні красавці, із конезаводів. Невдовзі стали з'являтися і череди худоби — корів, овець, свиней. Настали дні, коли і в Червоноармійському нашому районі зробилося неспокійно. Німецькі війська підступали все ближче й ближче. Настав час і нам готуватися в дорогу, але — куди? Туди, куди іде увесь кращий народ нашої Батьківщини, куди наказує нам іти товариш Сталін. «Що буде з іншими, те і зі мною! — твердо вирішує Віра. — Але Батьківщину я у біді не залишу». І ось їй повідомили, що і їхня МТС готується до евакуації. Віра заїхала бідаркою на квартиру, узяла що було з одягу, трохи харчів. Усе склала до своєї виплетеної із лози валізи. Відтак підійшла до покуття, де висів портрет товариша Сталіна, з яким не розлучалася уже багато років, і вибачливо мовила: «Дорогий товаришу Сталін, наш мудрий вождь і учитель! Даруй, що знімаю твій портрет із покуття і ховаю до валізи. Але гіркі часи настали, лютий фашистський ворог підступає все ближче, на поталу ж ворогові і нападникові я твій світлий образ не залишу, заберу із собою». І зняла Віра портрет товариша Сталіна із стіни, дбайливо обгорнула газетою, сховала на дно валізи.

Увечері машинно-тракторна станція рушила у невідому дорогу, на схід. Уже стемніло. Палає на обрії Запоріжжя, вогонь бушує на ближчих залізничних станціях. Наші мінери підривають усе, що не встигли вивезти за Урал, аби німцю залишилися самі попелища. Так наказав товариш Сталін. Один за одним посунули наші трактори. Слідом їхала дирекція МТС на підводах і Віра — на своїй бідарці. Здається Вірі, що усе живе зрушило із насиджених, рідних місць і пливе на схід: люди, табуни коней, колгоспна худоба. У свиней уже позбивані ратиці, і вони дибають на куксах, кривавлячи дорогу, над якою висить хмарою непроглядне курище. А небеса геть чорні од вороння, що кряче над нашими головами. «Ви — не зоотехнік?» — запитав у Віри незнайомий колгоспник, що гнав на схід худобу. «Ні, я — агроном», — відповіла Віра. «Шкода», — зітхнув колгоспник. А старший агроном, що їхав зі мною на бідарці, почув нашу розмову і каже: «А що сталося, у чому справа? Я можу відповісти вам і по зоотехнії, я знаю зоотехнію». Тоді колгоспник запитує: «Скажіть, будь ласка, люди учені, в якій науці чи у якому законі записано, щоб свиня І псячі кілометрів пішки ішла? Ось ми вийшли із Кіровоградської області, пройшли Запорізьку, Дніпропетровську. Харківську і уже — на полях Сталінської. А кінця мандрам нашим не видко…» І ми із старшим агрономом не знали, що відповісти колгоспнику. Питання справді важке, не передбачене жодною наукою і жодними законами. А у житті ми з таким питанням зіштовхнулися. Корови бредуть не доєні. Супроводжуючі просять людей: «Подоїть корів, візьміть собі молоко». Хтось і подоїть, але у вим'ях більшості корів молоко перегоряє, дійки тріскаються. Із них скрапує кров. Між корів бродять і ревуть телята, нікому не потрібні. Там відстала вівця, там — бик. І усі ми — рухаємося. Куди? Над нашими головами гудуть німецькі літаки, час від часу пострілюючи. Кого уб'ють, кого поранять, а люди і худоба сунуть і сунуть уперед, обминаючи мертвих, поранених, що лежать у калюжах крові. Де людська кров, а де кров худоби — не розбереш, усе змішалося.

І ось ми уже у Старобільському районі, на Ворошиловградщині. Ростовське кільце, де ідуть бої, перепиняє потік евакуйованих, наче загата ріку. Віра із трактористами зимує на березі річки Айдар, у дощатій будці. Віра готує для трактористів їсти. Тут, у селі Бутківка, нас і наздоганяє фронт. Як ми не тікали од німця, а не утекли. Поліцаї зібрали евакуйованих з інших областей і новели у Старобільськ. Було нас — шістнадцятеро. Привели підвечір і загнали до підвалу. А у тому підвалі — крові по кісточки, а по стінах — людські мізки порозбризкувані. Ні сісти, ні прихилитися. Один із наших трактористів розгубився і каже: «Цієї ночі нас тут розстріляють!» І став прощатися. У нас у всіх волосся на головах ворушиться. Я заплющила очі і кажу до портрета товариша Сталіна, бо він уже давно — у душі моїй навік викарбувався: «Дорогий брате товаришу Сталін! Даруй, що осмілююся так породинному тебе називати, але ти перший сестрою мене назвав. Порятуй мене і людей, які зі мною, від наглої, дурної смерті, щоб мала я щастя потім, коли прийде такий час, героїчно загинуть у всенародній битві з ім'ям твоїм на вустах!» І почув мене товариш Сталін: уранці прийшла італійська команда і відпустила нас усіх додому. Ми зійшли на беріг річки Айдар, щоб обмити кров. Віра узута була у білі гумові черевички, вони геть у крові, мила-мила і піском терла, а кров не обмивається. Тоді вона на мокрі черевики нагорнула дорожньої куряви, і крові не стало видко, так і повернулася у село.

А через декілька днів нас, евакуйованих, знову погнали у Старобільськ. Завели у двір в'язниці, там уже повно було люду, і наказали стати обличчями до стіни. Посередині двору уже стояв стіл, застелений білою скатертиною, із орлами, і довга лава із шкіряними пасками по краях. Вийшов начальник гестапо, і розпочалася чистка. Начальник гестапо підходив до кожної ратуші на чолі із старостою і запитував через перекладача, хто тут комуністи, комсомольці, партизани нинішні чи партизани часів громадянської війни. І так — ратуша за ратушею. Виявлені виходили на середину двору, і набралося їх уже чоловік із вісімдесят. Серед них — і дівча років сімнадцяти, шкільний комсорг, і діди та бабусі на милицях, що партизанили у громадянську. І ось начальник гестапо підходить до нашої ратуші. Але серед нас ані комуністів, ані комсомольців не виявлено. А були серед нас старшина медичної служби і сержант піхоти, що потрапили в оточення і залишилися на окупованій території. Начальник гестапо розпорядився принести пляшку рому, три фужери. Налив рому старшині медичної служби, сержанту і собі, чокнувся з ними, випив і оголосив словесну подяку за те, що вони не стали проливати кров, а здалися у полон. Відтак звернувся до зігнаних у двір із промовою. «Ви знаєте, що таке — гестапо? Гестапо — це таємна німецька поліція. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіли ми. «Вас більшовицька влада лякала, що ми усіх розстрілюємо? Так ось, ми пробачаємо вам усю вашу політику у минулому, але з тим, щоб у подальшому ви ніякою політикою не займалися, а лише працювали і працювали на користь німецької держави, змиваючи працею ті чорні плями, які на вас є. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіли ми. «Ви думаєте, що ми оцих ось комсомольців, комуністів і партизан розстріляємо? продовжував начальник гестапо, киваючи на гурт виявлених посеред двору. — Ні, ми їх пошлемо до Німеччини, хай покажуть там, як вони уміють працювати. Зрозуміло?»

Але на цьому начальник гестапо не заспокоївся. Він підкликав до себе старост усіх ратуш і в кожного запитував, чи не з'являлися у їхніх селах останнім часом люди підозрілі, які могли б бути небезпечними для німецьких солдат: «Якщо трапиться якийсь злочин, ви, старости, відповідатимете власними головами!» Тут наш староста злякався і виказав Сашка, молодого хлопця, харків'янина, що з'явився нещодавно у Бутківці. Нібито він десь комусь казав, що розшукує партизанів. Начальник гестапо вислухав і одразу ж виніс присуд: «Оскільки такі люди небезпечні для німецької влади, ми розстріляємо його привселюдно!» Тут уже староста почав просити за Сашка, аби подарували хлопцеві життя, а він за ним стежитиме і не допустить до злочину. Начальник гестапо довго мовчав, відтак мовив: «Гаразд, ми дамо йому двадцять п'ять батогів. Якщо не закричить — хай живе. А за першого ж крику — розстріляємо!» І ось нашого Сашка підвели до лави посеред двору, прив'язали реміняками. А нам дозволили виходити з двору в'язниці. Окрім групи виявлених комуністів, комсомольців та колишніх партизан. Зайшли ми за ріг в'язниці і відчули, як прохолодний вітерець освіжає наші тіла і душі. Наче ми з льоху задушного вирвалися на свіже повітря, під чисте небо. І вже ми не про смерть думали, а про життя: подіставали сидори свої, прихоплені з дому, що у кого було, сіли під тюрмою заморити черв'яка. Коли ж бачимо: староста і поліцай волочать попід руки нашого Сашка із в'язничного двору. А його збатожили так, що на ноги не міг ступити. Ми підбігли, стали запитувать, як це він стримався і не закричав, коли його били. А Сашко розказує слабеньким голосом: «Коли мене прив'язували реміняками до лави, край сорочки потрапив до рота. Як почали бити, я полотно зубами стиснув і тільки постогнував…»

Бродила Віра по навколишніх полях, збирала колоски, за день по мішку назбирувала. Молотила колоски прачем, провіювала на вітрі намолочене, товкла зерно у ступі або па жорнах ручних молола і так — жила. А як ішла я полем повз колишню колгоспну птахоферму, помітила димок, що вився з бовдура саманної сторожки. Зайшла я до хатини, аж на теплій лежанці лежить спеленута дитина і захлинається од плачу, а коло неї сидить молодичка. І теж плаче. Я і кажу до неї: «Мабуть, ваша дитина голодна, дайте їй груди». А молодичка похилила голову і відповідає: «У грудях моїх нічого нема, порожні груди мої, бо я сама уже три дні нічого не їла». Так ми зазнайомилися, вона назвалася Надією і розповіла про себе таке: «Ледве три рочки мені виповнилася, як померла мати, а батька у нас не було. Мене здали до дитячого будинку. Я там і росла. А коли виповнилося чотирнадцять років, стали нас віддавать у колгоспи. Я потрапила до колгоспу «Правда», у цю ж Бутівку. Прожила тут два роки, робила на різних польових роботах. Аж тут почали вербувать молодь на Донбас, для роботи у шахтах. Матері своїх дітей не віддавали, бо знали усі, що у шахтах працювати тяжко, багато люду там гине, та й постачання там поганеньке. Голова колгоспу зібрав дівчат і хлопців, що виросли у дитячих будинках, і за наш рахунок виконав план вербовки у Донбас. Проробила я у Донбасі два роки. Там і заміж вийшла, за такого ж, як сама, сироту. Тут гточалася війна, чоловіка забирають до війська. Німець підступає все ближче й ближче, а я уже вагітна і подітися мені нема куди. І я вертаюся у Бутівку, надіючись, що тут знайду пристанисько. Але у такий тяжкий час кожен зайнятий власними інтересами, як би самому вижити, до інших йому діла нема. І я навіть переночувать не мала де, безпомічна і беззахисна. Хто пустить переночувать, тому віддам хустку, іншому за шматок хліба — простирадло, кофтину чи ще щось. Поки було що віддавати. Тут настає час народжувати. Побрела я, куди очі бачать, щоб здохнути де-небудь у кущах, і набрела на оцю порожню ферму, а при ній — маленьку сторожку, глиняну. У цій халупці я і народила дочку, сама і пуповину перев'язувала. А тепер думаю, що краще було б її не народжувати — на холод і голод. Уже я думаю: а чи не покласти дочечці моїй на голову подушку, а самій піти геть. І хай помре, аніж мучитиметься на цьому непривітному для людей світі?»

Отак розповідала молодиця, доведена життям до відчаю, плачучи. І я плакала разом із нею. А як наплакалися ми, сходила я у село, зібрала трохи харчів, які у мене були, а в людей виміняла на зерно літерку молока, бо я, траплялося, і по відру пшениці за день із колосків намолочувала. З усім тим добром повернулася на птахоферму. Як попоїла Надія, молоко у грудях її з'явилося, і вже дитина нагодована, уже не плаче. І стала я далі долею матері і дитинки опікуватися. Домовилася із головою господарства, бо воно і за німців у Бутківці було, щоб Надії видавали зерно як сторожеві. А коли повернулися червоні, Надю призначили завідуючою птахоферми. І вже молодичка не про смерть думає, а про життя, і дитинка її росте. Туї Віру мобілізовують у ряди робітничо-селянської армії, і вона віддає усі свої небагаті нажитки і харчі Наді з дитиною. А сама їде на фронт із відчуттям, що зробила щось добре в житті для такої ж, як сама, сироти. А ще Віра дістає із дна виплетеної з лози валізи, яку теж залишала Наді, портрет товариша Сталіна і вішає на стіні сторожки: «Хай цей портрет дорогого вождя і учителя нашого береже тебе од усіх напастей, як беріг мене усі мої дорослі роки, будучи і батьком, і братом, і любов'ю єдиною…» Цілує Віра товариша Сталіна у вуса рідні і йде із сторожки із вузликом у руці, іде воювати з ненависним ворогом за Сталіна, за Батьківщину, осяяну сонцем його безсмертних ідей.

У Старобільському військкоматі нас, групу дівчат, зараховують до війська. Видали обмундирування. Посадили на поїзд і везуть. Привезли у село Сонцеве Курської області. Закликають нас до штабу і запитують: «Які у вас спеціальності?» Та каже — повариха, та — швея, та — радист чи писар. Залишилося нас троє. «А що ви умієте?» — «Нічого». Ну, гаразд, підете у батальйони і роти. І нас трьох записують до батальйону стрілецького полку шостої гвардійської армії. Командир батальйону — українець, підсів до нас, запитує про те ж саме: «Що ви, дівчата, умієте робити?» Ну, прати, прибирати у домі, готувати їсти. «А я — агроном», — кажу. І все. Комбат усміхається: «А хто із вас боїться?» Одна з нас признається: «Я боюся…» — «Ну, іди у господарчий взвод. А ви двоє — підете у роту зв'язку». — «Які ж із нас зв'язківці? — запитує Віра. — Адже ми нічого не знаємо ані про телефонні апарати, ані про саму телефонну мережу». — «Усе це — вивчите, — заспокоює комбат. — Але я боюся, що на лінії вогню очі у вас зробляться як солдатські казанки… І телефонних дротів не побачите». — «Чому це ви таке про нас думаєте?! — не стрималася Віра. — Хіба ми менше любимо товариша Сталіна, який покликав нас на боротьбу з фашистами?» Комбат глянув на Віру з подивом і лагідно каже: «Бо там таки страшно, дівчатка…» — «А вам — не страшно?» — «Ну, ми уже звикли». — «І ми — звикнемо!» — запевнила Віра. А сама думає: «Так, я — хочу жити, і всі вони, доблесні бійці і командири, хочуть жити. Отже, страх кожним із нас володіє однаково. Але один мовить: як усі, так і я. А інший мордується, плаче зі страху за своє життя, ніби лише він хоче жити, а всі люди навколо — ні. Хіба дорогому товаришеві Сталіну, який послав нас сюди, нині легше?»

І ось ми пообідали, а після обіду пішли на заняття. Нам видали телефонні апарати, дроти, розповіли про телефонні на місцевості, яку обороняв батальйон. Назавтра до обід знову заняття. Потім одержували зброю і займалися обмундируванням: підшивали погони, підганяли солдатську форму. Бо уночі нам іти на вогневу лінію. Я випросила у політрука армійську газету, вирізала з неї портрет товариша Сталіна і поклала до кишеньки на грудях. І коли я це зробила, серце моє забилося рівніше, уже я не думала про те, що мене можуть убити на вогневій лінії, а думала лише про те, як краще виконати завдання, поставлене перед воїнами армії нашим дорогим вождем і головнокомандуючим. А відбувалося це усе на Курській дузі.

І ось ми ідемо на передову лінію фронту. Спершу ішли лісом. Навколо — темні дерева, а в небі над лісом зблискують трасуючі кулі. І поки що усе навколо видається урочистим, гарним. А коли наблизилися до передової, зробилося моторошно і страшно. Бо уже німець стріляє по лісові шрапнеллю. Бійці у строю крокують рівно, а я після кожного вибуху присідаю трохи не до землі. Але потім присоромила саму себе: «Якби зараз побачив мене, наполохану, товариш Сталін, що б він подумав про мене? А він же усе бачить із зоряного Кремля і усе знає». І мені одразу додалося сили та мужності, я зробилася упевнена у своєму цілком зрозумілому страсі. Нарешті ми прийшли на вогневу. Бійці почали окопуватися. А ми з Марусею Козолуп, із Харківщини, простелили телефонні дроти і теж викопали собі окопчики. Потім нам сказали, що це ще — не вогнева, а друга лінія. Нам привезли обід. Усі ідуть до польової кухні обідати, а ми з Марусею не вилазимо із траншеї. Бійці помітили це і запрошують нас. І Віра переборола страх, пішла по обід, принесла собі і Марусі. Поїли, сидимо. Іде вздовж лінії оборони командир роти і каже до нас: «А ви, дівчата, ідіть в один окіп». Маруся перейшла до мене. А повз мій окіп стелилася доріжка з передової.

Коли сонце піднялося високо над лісом, на вогневій почався бій, без участі артилерії. Тріщать кулемети, автомати, гвинтівки, час від часу гахкають міномети. Сонце яскраво світить своїм промінням, навколо — усе сяє, зеленіє ліс, а попереду нас виблискує дзеркало води, якась річечка. Стежкою, повз наш окіп, вертаються з вогневої бійці. Той бреде у закривавленій сорочці, іншого санітари несуть із перебитими ногами чи забинтованою головою, ще в іншого поранена рука чи плече, і, втративши багато крові, він хилитається, наче тінь. Віра почувається як у страшному, моторошному сні. «Що ж це воно відбувається? — тяжко роздумує вона. — Живих, дужих людей забрали, привели на передову, побили, покалічили. Навіщо це все?!» Вона мучиться в такому стані — від болісних, напосідливих думок. Вірі хочеться прокинутися і зітерти з пам'яті цей сон. Але це — не сон. Це — дійсність. Тягар каменем лежить на серці. І скинути його не може. Тоді Віра дістає з кишені гімнастерки портрет товариша Сталіна, вирізаний нею з армійської газети, і запитує про усе, що її болісно мучить, у вождя й учителя. І Сталін відповідає їй словами свого наказу: «Червона армія веде переможний наступ проти німецьких загарбників!» І усе стає зрозумілим Вірі, і дивується вона, до чого все просто і ясно. І усі недавні сумніви спадають із неї, як сухе листя з дерев.

І дякує вона рідному Сталіну, пристрасно цілуючи його у дорогі вуста.

Уночі ми перейшли на першу лінію. А де ж люди, які обороняли її ще учора, знову роздумує Віра. Нема. Загинули або поранені. «Як же це так?» — запитує себе Віра. А удосвіта нам іти у наступ. Було це під Прохорівкою. Неподалік височіла гора, уся зрита окіпчиками, як норами, а в окіпчиках — бійці. Вони обмінюються адресами. Аби товариш, якщо залишиться живим, написав до рідних. Інші сидять мовчки, у глибокій задумі: «Чи наснюся я батькам, дружині, дітям цієї ночі? Якщо серед діток моїх є щасливці, то мене поранить у руку або ногу і я повернуся до них, хай без руки чи ноги, зате — живий…» «Хто робить таке з людьми? — роздумує Віра, притулившись до стіни окопу. — Робить той, хто прагне війни. Гітлер проклятущий робить. А товаришеву Сталіну війна не потрібна, йому потрібен мир. Щоб діти у нашій країні були по-справжньому щасливі своїми батьками і матерями, живими, а не мертвими чи покаліченими».

І ось настає п'ята година ранку. Загриміла артилерійська канонада. Злетіли у небо ракети. Артпідготовка тривала дуже довго. Потім німець розпочав контрпідготовку. Гудуть небо і земля, спалахують блискавки вибухів. Наші викликають то «катюшу», то артилерію, то літаки. Таким посиленим вогнем зірвали фашистів із їхніх окопів. Віра у цей час чергувала біля телефонів. Піхота атакувала ворога, зайняла його позиції і переслідує далі. Нам дали команду зняти зв'язок і рухатися уперед. Поки змотувала дроти, усі пішли на другий бік вибалку і гукають до мене: «Віра! Вибалок заміновано, ондечки перехід!» — «Я бачу, де перехід!» — відповідаю, а сміливості, щоб іти, нема. Бо я залишилася сама. Нарешті зважилася і рушила. Дивлюся — сидить боєць, із розірваним животом, перед ним пузирем здулися його кишки і він товче їх кулаками. Певно, думає, що заштовхне у розпанаханий живіт. Очі широко розплющені, але нічого уже ті очі не бачать. Біжу уже по переходу. Дивлюся, під розтрощеним міною деревом лежить солдат, долілиць, рука відкинута убік, наче застерігає, аби його ніхто не чіпав. А на обличчі — непереносимий біль. Вірі знову смикнуло нерви. Але ось уже вона серед своїх бійців. І стали вони рухатися туди, де щойно наша піхота билася із ворогом. Поле вистелене тілами наших і німців. Між мертвих лежало багато поранених. Одні просили допомогти їм. Інші сварили санітарів. Треті просили-молили, аби їх дострелили. Четверті згадували свої домівки, дружин, дітей і — плакали, прощаючись із ними. П'яті розлучалися із життям у страшних конвульсіях. Під впливом такої картини із Вірою щось зробилося. Усе вона бачить і чує. А вибухів снарядів не чує. Бачить лише спалахи навколо. Так ми перебрели через німецьку лінію оборони і рушили далі, переслідуючи ворога.

І тут Віра загубила своїх. Жодного знайомого бійця. Бреде вона з котушкою дроту і телефоном, запитує, де наші, а її перепитують: «Якої ти армії і якого полку?» А вона не знає, бо усе забула. Бачить — сидить під кручею, сховавшись од вогню, гуртик наших солдат. Віра гукає до них: «Ходімо, товариші бійці!» — «Куди?» — запитують вони. «Уперед, на ворога!» А вони обіклали Віру матюччям: «Іди, як така смілива!» І Віра — іде. На схилі гори стоять наші танки. За ними — ліс. Німець веде вогонь по танках. Віра біжить між танків, її осипає землею, навколо свищуть осколки і спалахує вогонь вибухів. Добігши до краю лісу, вона озирається. Аж тепер їй стає страшно, у якому вогні побувала. І вона каже до себе: «Отже, дорогий товариш Сталін оберігає мене, що я залишилася в такому пеклі живою і навіть не поранена!» Віра дістає з кишені гімнастерки портрет вождя і вдячно цілує. Проминає вона ліс і тут бачить підводу із знайомими бійцями. Віра підбігає до них, радісна, що знайшла своїх, і запитує: «Скажіть, товариші бійці, якої я армії, якого полку і якої роти?» Вони сміються: «Сідай на підводу! Армія шоста гвардійська, п'ятдесят перша дивізія, сто п'ятдесят восьмий полк». Віра заспокоюється, що вона уже не приблуда якась. Тут підводу наздоганяє командир роти і каже до Віри: «А ми думали, що тебе уже нема в живих…» — «У фріців ще немає такої кулі, яка мене могла б убити, — сміється Віра. — Бо хто ж буде дорогого товариша Сталіна любити, як мене уб'ють?» «Невже лише ти, Віро, товариша Сталіна любиш? — ревниво запитав командир роти. — Хіба можна так думать?!» — «Ні, я так не думаю, товаришу командир». — «А як ти думаєш?» — допитується комроти. «Я знаю, що кожен, хто за перемогу воює, любить товариша Сталіна, — відповіла Віра. — Але я — трішки більше його люблю». А по хвилі додала зашарівшись: «Товариш Сталін для мене — і батько, і брат, і суджений, і усе-усе…» Командир мовчки слухав мене і уже не сміявся.

Це було моє перше бойове хрещення.

Опісля ким тільки не була я на війні — і радисткою, і телефоністкою, і санітаркою. А один час — і другим номером кулеметника, тягала стрічки до кулемета. Дві бойові медалі і орден Червоної Зірки прикрасили мої героїчні груди. Усю Україну пройшли ми пішки, а потім саджають нас у вагони і везуть на північний захід. Тут випало нам тримати Нівельські висоти. Німець перейшов у наступ, а бійців у нас залишилося мало, викосило, вибило. Командир роти наказує: «Бери, Віро, автомат, гранати і займай оборону». І ми стояли в окопах декілька діб, одбили п'ять контратак. П'ять контратак одбили, уже у нас і патронів нема, і ноги не тримають, і пальці не гнуться. А німці знову на нас ідуть. Ідуть на повний зріст, строчать з автоматів, а ми — мовчимо, і наша артилерія не подає вогню. Якби розступилася земля, Віра радо провалилася б крізь неї, так соромно зробилося за героїчну Червону Армію. «Що ж це воно діється, дорогий товаришу Сталін?!» — вигукнула Віра. І тут небо над висоткою відкрилося, наче хто коло сонячне циркулем викреслив на небі, хмари, торкнувшись кола, оббігали його, а в колі сонячному — профіль товариша Сталіна з'явився як на медалі. А як з'явився профіль товариша Сталіна у небі, зрозуміла я, серцем відчула, що — перемога буде за нами. І справді, коли німці вже були зовсім близько від наших окопів, ударили віддалік червоні гармати. Усе перемішалося на полі бою, земля і небо злилися в одну чорну хмарищу. Багато наших бійців загинуло од наших таки ж снарядів. А Віру — і не зачепило. Бо її товариш Сталін беріг, про те ніхто не знав, лише вона. А як німці відкотилися, з'явився на висотці командир роти. Віра і запитала у нього: «А чого це, товаришу командир, жодної жінки-солдата нема в окопах і лише я стою на смерть в обороні?» — «Зате, боєць Жила, по війні у тилу буде вам велика слава і пошана до вас». І пообіцяв мені, якщо залишуся живою, ще одну бойову медаль. Я слухала командира роти і думала, що й після війни ніхто на мене не чекатиме ніде, тільки й буде зі мною, як і нині, дорогий наш вождь і учитель, сонце наше товариш Сталін.

Так минали дні, місяці і роки. І ось, коли ми були на марші, приїжджає командир дивізії, оголошує привал і вітає нас із Перемогою. Усі бійці дружно вигукнули: «Ур-р-ра!» Вони поробилися наче маленькі діти. Бігали, перекидалися, сміялися, співали. І пройшли ми ще три перевали, зупинилися на нічліг. Стемніло, лише зорі мерехтять. І раптом небо навколо і над нами розцвіло різноманітними вогнями. Це вогні ракет, що ними салютували військові підрозділи про кінець війни з ненависним німецьким фашизмом. Уранці нас вишикували для святкового параду. Раптом у строю один із бійців падає на землю. Підбігають до нього санітари — мертвий. Серце не витримало великої радості Перемоги.

Потім ми стояли табором, це було у Литві, і займалися військовою підготовкою. Раптом мене викликають до штабу полку і кажуть: «Досить, товаришко Жила, даремно їсти народний хліб. Ми вам даємо п'ять гектарів землі, коней і старшину Сагайдака із господарчим взводом. Посадіть картоплю, капусту та інші овочі. Оброблятимуть бійці під вашим керівництвом і командуванням старшини Сагайдака. Зрозуміло завдання?» — «Так! — відповіла я. — Дозвольте виконувати?» — «Виконуйте!» Віра організувала садіння городу, підкормку рослин, обробку. Город вийшов на славу. І з товаришем Сагайдаком Миколою Павловичем, старшиною господарського взводу, у неї склалися добрі стосунки, робочі, службові, що згодом переросли в особисті. Сагайдак до війни жив у Білорусії, село його за зв'язки з партизанами спалили німці, уся родина його загинула. Як і мене, на мирному фронті старшину Сагайдака ніде й ніхто не чекав. І ми домовилися, коли нас демобілізують, шукати щастя мирного життя разом. Правда, я казала старшині Сагайдаку, що не зможу любити його усім серцем, бо давно і вірно люблю дорогого вождя і учителя товариша Сталіна. Але старшина Сагайдак віджартовувався на те: «Віро, ми разом любитимемо товариша Сталіна!» Я згідно кивала головою, а потім, на самоті, діставала з кишені гімнастерки портрет товариша Сталіна і просила у нього вибачення, що я ділю своє серце між ним і старшиною Сагайдаком. Товариш Сталін мудро усміхався і заспокоював мене: «Боєць Жила! Міцна сім'я — міцна держава, а старшина Сагайдак пройшов тріумфально шляхом перемоги. Добре, що ви любите радянську владу і її керівників, але це не мусить заважати вам любити червоного бійця старшину Сагайдака, відзначеного, як і ви, орденами та медалями за ратний подвиг». Так казав до мене з портрета товариш Сталін, і я заспокоювалася. До всього старшина Сагайдак, як і я, любив роботу в сільському господарстві. І ось він запріг коней у культиватор і став обгортати картоплю на нашому городі. І коли старшина Сагайдак розвертався у кінці гону, зачепив череслом сховану у землі німецьку міну. Міна вибухнула, і старшини Сагайдака не стало…

Опісля несподіваної, у мирний час, смерті товариша Сагайдака Віра уже не могла служити в армії, хоч і далі любила Батьківщину і товариша Сталіна, генералісимуса. Але з нею зробилося таке, що їй нікого не хотілося ані бачити, ані чути. Сиділа цілими днями край городу і плакала, наче береза весною. Віру демобілізували. Так завершилося її героїчне життя на полях битви з німецьким фашизмом.

І ось Вірі уже треба їхати додому. А де її домівка? І Віра згадує сім'ю, в якій вона почувалася не квартиранткою, а дочкою. У селі Воздвиженці на Запоріжжі, звідки, ще задовго до війни, у тридцять шостому році, розпочинався її трудовий шлях. Згадує вона тітку Настю і дядька Петра, які вони добрі буди до сироти і щиро співчували її горю. Давно це було, майже десять років спливло відтоді, і яких років, але рідніших людей, після смерті матері, вона ніколи не мала у цілому світі. І Віра їде у село Воздвиженка.

Коли я допішкувала до села, уже стемніло. Але яскраво світив місяць і я легко знайшла знайому хату. Серед двору на току лежали розв'язані снопи пшениці. Мабуть, із городу. Я постукалася у темне вікно хати. Ніхто не чує, ніхто не відгукується, поснули. Вирішила і собі вкластися на снопах пшениці у дворі та й перебути ніч. Так і зробила. Місяць, повний, круглий, плив по небу, усе ближче і ближче до мене. Аж тоді роздивилася я, що то зовсім не місяць, а сам товариш Сталін, у новенькому мундирі генералісимуса, з позолотою орденів та погонів, од яких — сяючі кола по небу, наче брижі по воді, схилився наді мною. І волосся його над чолом високим, і лице, і вуса — усе було ніби з чистого срібла відлите. І така ж світла, сяюча рука місячним променем простяглася з неба і погладила мене по голові. Я вдячно усміхнулася на ту ласку товариша Сталіна і — поринула у щасливий сон. Спала міцно, витомлена дорогою зі станції. А господарі тримали песика. Певно, він десь бігав, а коли повернувся до двору — став гавкати на гостю. Але Віра так спала, що не чула гавкоту. Песик розбудив господаря, дядька Петра. Дядько Петро вийшов у двір, побачив солдата, що спав на снопах пшениці, під місяцем-повнею, став над ним і гукає: «Товаришу боєць! Хто ти?! Звідкіля? Як ти опинився у моєму дворі?!» Віру розбудив голос дядька Петра, але спросоння забула, де вона, що з нею. І мовить до господаря: «Ой, зачекайте, пригадаю, хто я…» Господар пильніше придивився до мене та як загукає на весь двір: «Та се ж Віра Сидорівна! їй-бо, вона! Вставайте, Віро, ходімте до хати! А ми ще якось про вас згадували, де ви та що з вами…» Я зайшла до хати, привіталася. Тітка Настя цілує мене, обіймає: «Що ж се ти, дитино, прийшла додому і не достукалася, лягла на розв'язі спать!»

Прийняли вони мене як рідну.

Назавтра господар, дядько Петро, і каже: «Ми для вас, Віро, замінимо батьків. Вам же нема до кого їхать. Погостюйте у нас хоч із місяць, відпочиньте після фронту. А тоді станете до роботи». Віра вирішила так і зробити. Зупинилася у тітки Насті і дядька Петра. Але відпочивала лише із тиждень, соромно було байдикувати, коли навколо така розруха і стільки роботи. Мене знову беруть агрономом до Гуляйпільської МТС. І я пропрацювала на своєму кущі до березня п'ятдесят третього року. А в березні п'ятдесят третього, п'ятого числа, повернулася я з поля, бо ми уже починали на пагорбах, де озимина вимерзла, підсівать. Повернулася я з поля, аж тітка Настя, заплакана, перестріває мене коло хвіртки і каже: «Дитино, помер наш дорогий товариш Сталін, у радійо сказали». Мною так і затіпало: «Що ви, тітко Настя, таке балакаєте! Товариш Сталін — не може померти, ніколи, він завжди живий і житиме!» — «Що ж, Віро, — хитає головою тітка Настя, — се так усім нам хотілося, а тобі — найбільше, бо ти любила його як брата, батька і Бога. Але і товариш Сталін — лише людина, а кожній людині на роду написано, коли померти, і ось — час його прийшов. Як і Петрові моєму, як і кожному із нас колися, у годину його смертну…»А це уже дядька Петра не було з нами, помер. А дочка господарів вийшла заміж, у хаті порядкував зять, і вже мені місця у них не було, я відчувала.

Хитаючись, як тяжко хвора, забрела я у свою боковушку, упала, не роздягаючись, на ліжко і усю ніч проплакала за дорогим товаришем Сталіним. Бо тепер уже, без товариша Сталіна, осиротіла я на усі сто. І хотілося мені померти, щоб і там (але не знала — де, бо ні в що таке, потойбічне, забобонне, не вірила, а вірила лише в товариша Сталіна) — бути з ним, вождем і учителем, батьком, братом і судженим своїм. Але не померла я, бо він мене тут залишав, на землі, щоб берегла його учення безсмертне і образ його вічний у серці своєму несла. А наступного дня, дізнавшись із радіо, що в Москві доблесний радянський народ прощатиметься із вождем своїм і учителем, зібрала я у валізку сяку-таку одежину, написала заяву до дирекції МТС і попрощалася із тіткою Настею назавжди. «Куди ж ти, дитино, подасися, до якого берега приб'єшся?» — заойкала співчутливо господиня. А я і кажу: «Поїду у Москву, побачу батька Сталіна хоч у труні, попрощаюся, а куди потім — мені уже байдуже, бо як не стало його, живого, наче світ мені хто зав'язав…»

І попішкувала я на залізничну станцію. Сіла у поїзд, доїхала до міста Києва, щоб звідти уже до Москви, столиці нашої Батьківщини, їхать. Але усі московські поїзди набиті людьми були, на дахи вагонів вилазили, так багато люду хотіло попрощатися із дорогим вождем і учителем. І на жоден поїзд я не потрапила. Три дні, поки й схоронили товариша Сталіна, проплакала на київському вокзалі, коло репродуктора. А сама собі і думаю: «Може, воно й добре, що не побачила на власні очі товариша Сталіна у труні, хай він буде для мене в пам'яті як живий, як на портреті». І вирішила я поїхати у містечко Мньов, навідатися у місця, де я народилася і росла. Хоч і там на мене ніхто не чекав, як і в цілому світі. Але пам'ять моя ще зі мною залишилася, і більш нічого, пам'ять і вела мене у Мньов. І ось колеса поїзда знову вистукують одноманітно: тук-тук-тук. І під ці звуки коліс у Віри завмирає душа, що вона — одлюдник життя, блукає в суспільстві переможного соціалізму, як у пустелі. Шукаючи для себе щастя і радості, а доля ані того, ані іншого не дала мені, не підготувала. Повз вікна вагона пливуть ліси, ріки, села, міста, з такою ж непогамованою швидкістю, як і думки у Віриній паленіючій голові. І складаються рядки віршів, народжені з туги за товаришем Сталіним, із душевного болю і обиди на судьбу-злодійку: «Я люблю красу нашого життя. Але вона, та краса, десь далеко од мене, десь збоку. Я — одлюдько у великій, неоглядній пустелі, блукаю, позабута усіма. Пробач-но, товаришу Сталін, що про долю свою так пишу. Але іншого у житті я не бачила і про інше не можу складать…»

Нарешті поїзд зупинився у містечку Мньов і Віра ступила на рідну землю. Після двадцяти довгих літ блукань по пустелі. Вона вдивляється в обличчя перехожих у надії побачити хоч когось знайомого, рідного, але обличчя стрічних у Мньові такі ж чужі для неї, як і в усьому світі. І душа її ще більше порожніє у повній безнадії. Бреде вона вуличками містечка, в якому народилася і виросла. Окремі вулиці за двадцять років так змінилися, що Віра їх не впізнає. Нарешті — її вуличка, її гора, у подолі якої колись стояв їхній дім, де Віру любили — мати і батько. Серце її солодко й тривожно б'ється од спогадів дитинства і ранньої юності. Попід горою ще лежить білими латками березневий сніг. І раптом Віра бачить: неподалік вулиці, край городу, з-під снігу виглядає камінь. Вона згадує: це був колись поріг її дому. Віра присіла на той камінь, поставила коло себе валізку, і вже їй не хочеться звідси нікуди іти, а хочеться стати деревом, вкорінитися у цю землю, на якій вона виросла, і розмовляти тільки з вітрами, а з людьми не розмовлять. Вона довго пливла по пустельних океанах життя. І ось, нарешті, — добулася берега.

І не знати скільки часу Віра так сиділа на порозі свого дому, може й ніч, бо геть заклякла уся, і знову був день, і молоде березневе сонце золотою зіркою героя висіло на грудях неба. А повз колишній Вірин двір, ламаючи хромовиками хрустку весняну кригу, ішла людина у сірій солдатській шинелі, і в солдатській шапці з опущеними крилами, і з рожевуватим од ранкового сонця лицем, лише вуса та брови — чорними, смолистими штришками по рожевому — геть як на картині «Сталін під Москвою», репродукованій у книзі «Великому Сталіну». Людина у сірій солдатській шинелі ковзнула строгими очима по Вірі на камені і поспішила далі, у бік міста, немовби побоювалася, що її — упізнають. Проте Віра уже упізнала ту людину. У глибинах серця вона і до тої стрічі знала, що товариш Сталін насправді — не помер, не міг померти. Не міг померти, бо — безсмертний, таким нарік його народ, а народ — не помиляється. Вождь і учитель, він лише прикинувся мертвим, на якийсь час, а потім вбрався у свою солдатську шинелю і побрів між простого, трудящого люду, слухаючи і дивлячись, як продовжувачі його справи, що присягалися над труною, виконують священні сталінські заповіти. Аби згодом повернутися до зоряного Кремля, до керма державного, суворо покарати нечестивців та недбальців і далі вести радянський народ від перемоги до перемоги, до сяючих вершин комунізму. Про усе це Віра здогадувалася, але лише тепер переконалася на власні очі: Сталін — живий!..

Від зворушення, від солодких, щасливих сліз, що застеляли очі, бачила я спершу лише загальні риси дорогого вождя, що віддалявся. Я підхопилася з каменя і гукнула що було сили йому услід: «Здрастуй, любий батьку наш, сонце на землі!» Гукнула словами вірша із великої книги, яку знала напам'ять. Але товариш Сталін навіть не озирнувся, справді, не бажав, аби його упізнавали. Я дибала геть закляклими за ніч ногами слідом, а коли трохи розійшлася — побігла за ним, покликуючи: «Товаришу Сталін, дорогий наш вождь і учитель! Це ви, я вас упізнала! Зачекайте хвилиночку, я лише погляну на вас, живого, своїми щасливими очима! Бо ніхто вас так не любив і не любить як я люблю і усе життя своє любила!» Уже я майже наздоганяла його, товариша Сталіна, вбираючи у спраглі очі дорогі, незабутні обриси його постаті. Але раптом товариш Сталін теж прискорив ходу і побіг, притримуючи руками поли довгої солдатської шинелі, не бажаючи признаватися, хто він є насправді. Так ми бігли вулицями Мньова: товариш Сталін — попереду, я — за ним. І скільки було в мені голосу, я гукала безперестанно: «Товаришу Сталін! Товаришу Сталін! Любий наш Йосифе Віссаріоновичу!» А люди з хідників, із рундуків крамниць, із дворів навколишніх озиралися на нас, проводжали подивованими поглядами. Бо люди — невдячні, швидко забувають вождів дорогих, колінкуючи перед вождями новими.

Тут товариш Сталін вибіг на привокзальний майдан, обминув міліціонера біля залізничних кас і вклинився у натовп, що заповнив перон у чеканні поїзда. А міліціонер ступив мені назустріч, узяв під козирок і строго мовив: «Ваші документи, громадянко!» А я не мала документів, усі мої документи зосталися в дирекції МТС, лише свідоцтво лежало на дні валізи, а валіза — на дворищі моєму колишньому, біля каменя. «Та будуть вам документи, усе буде! — гукнула я до міліціонера. — Ось тільки до товариша Сталіна обмовлюся гарячим словом, привітаюсь і розцілую!..» Проте міліціонер уже заломив мені руку за спину і не відпускав. Я рвалася на перон, як птах із перебитим крилом рветься із безжальних рук полювальника. Тим часом підійшов поїзд, відчинилися двері вагонів, злизали людей із перону, нікогісінько на пероні не лишилося і товариша Сталіна — теж. І я серцем зрозуміла, що уже ніколи не стріну його, не побачу вождя і учителя, дорогого свого генералісимуса. У глибокому відчаї я кричала і билася в руках міліціонера, заплаканими очима позираючи услід поїзду, що танув у далечіні. Але невдовзі під'їхала машина із червоними хрестами на боках, з неї вийшли невблаганні люди у білих халатах…

Я проживаю тут уже багато років. За замкненими на ключ, що його лише медперсонал має, дверми. Але мені те байдуже, бо я нікуди звідси не рвуся, мені тут добре. Од ранньої весни до пізньої осені товчусь я на грядках лікарні, вирощуючи та збираючи овочі. А коли зазиміє і з'являється більше вільного часу, я пишу у палаті вірші про товариша Сталіна. А над ліжком моїм, у куточку палати, висить великий портрет дорогого вождя і учителя. Його дістала з горища і преміювала мене за стахановську роботу на грядках старша медична сестра Мньовської психіатричної лікарні, знаючи про єдину любов і пристрасть життя мого.

Ось і уся моя біографія, Книга життя рядового бійця героїчної епохи, до кінця днів своїх земних відданого Великому Вождю товаришу Сталіну.

Із Книги днів

До Книги днів я вписую жисть свою горісную — для пам'яті людської. Долю свою, що гіркіша редьки гіркої, вписую, на докір небесам німим, де вузли наших доль на кроснах всесвітніх в'яжуть і тчуть. Так баба Наталка розказувала, навідуючи мене у сліпому домі, у Мрині, де я перебувала, покуль світу білого не бачила. А ще вона розказувала, ніби небо над нами синє од того, що яно усе льоном квітучим засіяне. І буцімто ми, люди, тольки льонинки, що їх янголи небесні жменями на землю кидають. А жисть земна — се і є терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса. Багато про що яна, баба Наталка, гомоніла, мене, у пітьмі моїй страшкій розраджуючи, бо давня була, як Пакуль наш, самого Нестора, Семирозумом прозваного, ще пам'ятала і через теє розумака була велика. А батько наш — приходець був, із-за Чорного лісу, Чорним по-вуличному прозивався, так і записано нас, у бомагах казенних.

Мо', яно і не годилося б усього вписувать, що хочу вписати про родителів своїх, бо вже вони на тім світі і нікому не поможеться з писання мого. Але яно мене мучає, день і ніч про сеє думаю, сидячи в хаті порожній, де батьки мої вік звікували і стіни й кутки не добром, а злом, як сирістю земною, напитані. І вписую, аби для інших людяк навука була, що так чинити у жисті земній не можна, а треба усім нам жити чесно, і не тольки для себе, а й для інших, добро множачи, а не зло. Тади буде добре усім, жисть буде добра, помирать не захочеться, а тольки жить і жить. Хоч і неграмотна я, до школи не ходила ані одного годика, навчалась поміж народу, спочатку вивчилася літерки малювать, а далєй уже слова складала, у рядочки нижучи, наче теє намистечко. І надумала записать до Книги днів пакульських, самим Нестором Семирозумом започатої, як текла вона, жисть моя безпросвітняя, наче тая ніч осіння, хоч недовга Іде. Надумала записать, як любов я шукала і ласку, шукала і не знайшла, ні в родителів своїх, ні в людяк, що їх на віку стрічала, бо нема її, любові. А любив мене і голубив тольки ліс наш, над рікою Невклею. А я любила на віку своєму тольки шахту, в якій трохи робить довелося, але й тут випадок злий і болєсть проклята усе од мене одняли. А ще хочу записать, як про Бога я у людей і в жисті своєї допитувалася і не допиталася досюль. Калі є він, Бог, і з його волі усе в світі земному твориться, то за які гріхи, за чиї гріхи так мене йон карає, од малого малечку до годів зрілих і далєй? У мене і без того хвороб усіляких багато, а йон ще нових додає, сипле на мене хворобами, як із мішка. Якби лікарі мене усю жисть не підтримували, уже б я давно і на світі не жила, а що ж — Бог? Уже літ із десяток, як руку мені вагоном переїхало і зламало, у шахті. А й досі болить мені рука, неправильно зрослася, підлогу помить не можу ані важкого на неї піднять. Я тади нікому з начальників правди не сказала, десятника пожаліла, не так десятника, як дєток його малих, бо і на них би окошилося. А хто ж мене пожалів, хто мені добром оддячив? Як робили ми в шахті, десятник наказав мені: «Відгреби, Таня, під вагоном». Полізла я слухняно під вагон, а Зіна, подружка моя, соннуха, із розплющеними очима спала, давай штовхать того вагона. Десятник думав, що я уже все зробила, та й собі. Вагон рушив, рука моя — трісь! — як закричу я. Десятник перелякався, що йому од начальників буде, тади ще строгість велика була, просить мене: «Будеш, дєвко, казать, що тобі на руку порода упала, що сама ти винна, не остереглася…» Дак зробила я добро йому, а собі зло велике, із шахти мене поперли, ані копійки не заплативши, і ніхто не поміг. І так усю жисть мою було, що я комусь добро робила, а мені — ніхто. Тольки ліс мене і любив, і лісові дяка моя, доки ще й житиму. Один час, на Донбасі, ходила я по церквах і до штунд ходила і все допитувалася: «За віщо мене Бог карає?» А мені відповідали, в один голос, що в церквах, що штунди: «Богові жертва потрібна, Бог тебе полюбив і наслав хвороб та усіляких горестей, ти — обраниця Божа…» А я їм відповідала: «Чому ж се йон мене так полюбив, чому мене обрав для хвороб і горестей, хай луччей вас йон так полюбить, як мене, усю мою жисть гірку…» І одвертали вони од мене лиця свої гнівні, недобрі. І я не вірила і не вірю, що є він — Бог, і що є любов, і є правда. На сьому світі. А на тому світі — не знаю, я ще тамочки не бувала.

Батько мій, як смертю йому запахло, розказують, молитися став, а до того не признавав ні Бога, ні чорта. А помер йон того дня і року, коли й Сталін помер, якого теж усі ми батьком називали, хоч ніякий йон не батько, мучив нас, людяк простих, хужей вітчима злого. Як прийшла мені телеграма, побігла я до Олі у швейну: «їдьмо батька хоронити, йон тебе любив трохи, а об мене ноги витирав, та зла я не маю». Але навідріз відмовилася Оля, хай його, мовить, чорти хоронять. Тади пішла я у цех, де Петро робить, про телеграму сказала. А йон тольки зуби зціпив і головою похитав. Дак я зняла з книжки усе, що в мене було, лахманини свої — за плечі, попрощалася із сусідкою по гуртожитській кімнатці — та й на вокзал. Хоч Іде не знала, як воно мені тут буде і чи курник батьків не завалився. Уже я, думаю, Олі й Петрові не треба, уже яни на місцях хороших, уже пристроєні, уже не голодують. А може, я ще у Пакулі комусь потрібна буду. Горя у світі — як моря, усіх сліз людяцьких не осушиш, але хоч на одну сльозину завдяки тобі менєй стане, уже ти не марно земельку топчеш. А батечка свого, покуль у поїзді їхала, за усе його простила. Простила не простила, а зла із собою не везла. Як брела із Мрина, по коліна в снігу, через Страхолісся ліс мене упізнав і теплом у душу дихав. Уклонялася я лісові як живому і дякувала за все дякою нутряною. А як побачила батька в труні, знову душею схолодала. Бо й смертонька йому не помогла, лежав у труні — з лицем кам'яним, чорним, на весь білий світ злий. І горювала я над труною без сліз і душею — суха, горювала примовляючи: «Татко, пожалій ти, пригорни Надю, Івасика, Колю, дєток своїх, хоч на тім світі, як на сьому світі голодом морив, і серця у тебе не було до них, і жалю не було, сам жив-поживав, як тобі хотілося, а маленьких дєток згубив. І живим нам ти насолив кріпко. Петро, син твій, не захотів на похорон до тебе приїхать, йон, каже, дєтство моє чорним зробив. І дочка твоя Оля, хоч ти і луччей трохи був до неї, не змогла твого норову поганого забуть, простити не змогла. І тольки я, Таня, од якої ти лицем і душею одвертався, на той світ дочасно спроваджував, тольки я приїхала провести тебе у путь твою останню, але і я над тобою словами плачу, а не серцем…» І розвидніло лице батечка мого у труні, а мо', то у моїй душі розвидніло, і залилася я слізьми гарячими. Бо якщо ми, люди, одне одному не простимо, хто нам — простить?

Так схоронила я родителя свого непутящого, пом'янула душу його на дев'ятий день і сороковини по ньому справила на останні копійки, тяжко мною зароблені. І зосталася я в хаті батьковій, голій, як пустка, віку доживать. І взяли мене до лікарні сільської — нянечкою, бо ще пам'ятали, як я тут робила, з усіх сил стараючися. Виношу я суденця з-під хворих і радуюся, що можу ще хоч чимось людякам помогти. А вечорами, в самотині скумасній, сиджу коло каганчика і вписую до Книги, як мені булося, жилося, горювалося. Бо ж ми, люди, наче сніжинки напровесні: живемо дотуль, докуль летимо із неба березневого. А далєй — на землю сиру упали, та й нема нас, сама сльоза од нас зосталася.

Книга моя — сльоза моя.

Мати моя була із хороших людей, заслужених перед властю новою. Дядька її родного, Гаврила Латку, карателі повісили на Холодній горі, коли розор Пакуля був, так розказують. Мої дід Василь і баба Наталка брали землю у багатих і обробляли з половини. І сама мати була людиною доброю, ручою, жисть зробила її злою. Так я собі думаю. У шістнадцятому годі вийшла вона заміж за Романа Лобаса, любили вони одне одного. Але того ж таки літа Романа забрали на флот, і йон загинув на флоті у сімнадцятому годі. І моя мама перестала вірити в Бога, казала, що Бога — нема і не було ніколи. Дід Василь сварив її, переконував, що Бог — є, тольки ми не достойні бачити його. А мама своє твердила: «Нема Бога, тольки тінь його у головах наших. Ось ми тяжко робимо, у багатих землю беручи з половини, що вродить — багатіям оддаємо, а нам — крихти залишаються. Чому ж Бог до багатих навідується удень і вночі, а до бідних — і одного разу на рік не зайде, чому йон забрав чоловіка мого любого, а нагородив — п'яницею і бабником?» А се вже вона вийшла вдруге, за батька нашого, Омелька Чорного. Батько наш не хотів працювати ані на багатих, ані на бідних. Усе, що було у мами нашої, він програв у карти і пропив, і маму нашу пропив із чужими жінками. П'яний, батько лупив маму нашу по голові, і вона захворіла на чорну болєсть. Робить не було кому, а на дітей — родило. У двадцятім годі народилася Люба, яна померла наступної весни, голодної, тади багато дєток мерло. У двадцять третім знайшлася я, Тетяна, у двадцять дев'ятім — Оля, тади — Івасик, тади — Петро, а вже перед війною — Коля, отака була наша сімеєчка.

А коли я народилася, у мене була золотуха, я лежала на лежанці, коло комина, мати упустила скло з гасової лампи, обпекла мені лице, і я — осліпла. Скоро мене одвезли до Мрина і здали у сліпий дім. Мати трохи ходила до мене, а болєй — баба Наталка. Бабуся усе наказувала матері моїй: «Я скоро помру, але не приведи Боже, аби ти залишила Тетяну назавжди у сліпому домі, із того світу прокляну тебе…» Аж ось мені очі відкрилися і я світ білий стала бачити. Коли я стала видюща, прийшла бабуся і принесла мені хустку, шерстяну, у червоних маках, а ще принесла — букет квітів польових. Так я запам'ятала бабусю Наталку навік. Опісля вона уже не приходила до мене, бо померла, а лікар не дозволив матері казати мені про її смерть, хоч я виглядала щодня і щогодини. Коли мама прийшла до сліпого дому, аби забрати мене, я запитала: «А де бабуся Наталка?» — «Бабуся — удома», — вона мені гомонить. А тади я чую, як матір до лікаря плаче, що чоловік не хоче, аби вона забирала дочку додому. Лікар відповідає: «Якби ви не приходили до Тетяни і вона не знала б, що ви у неї є, а тепер вона знає про батька і матір…» Озирнувся, а я — тут стою. Тади йон до мене: «Ходи-но, дитино, нарви собі квітів напам'ять, багато квітів нарви». А я кажу: «Квітів рвати не можна, квітам — боляче, як і людям». Але лікар все одно одіслав мене у сад. Я пішла і не чула болєй, про що яни балакали. Скоро мати вийшла і каже: «Ходімо, Танк», додому». Поки ми ішли лісом, вздовж Невклі, так було гарно, зозулі гукали ку-ку, солов'ї теж виспівували. Ми сіли спочити, під деревом, мені було добре, я там заснула, ліс мене приголубив, і болєй ніхто мене у жисті моїй так не ласкавив, як цей ліс.

Як прийшли ми додому, я не впізнала батька, бо в сліпому домі йон не провідав мене ані разочку. Було, запитую у мами, де мій тато, а вона каже: «На роботі твій тато». — «Чому ж йон ніколи не прийде до мене?» — «Йому нема коли…» А тут вона підводить мене і каже: «Ось, Таню. твій батько». А йон сидів на стільці і маленьку Олю тримав на колінах. Я підійшла, а батько зігнув голову і дивиться в долівку. Оля до мене потяглася, ми з нею вийшли у сад, грілися на сонечку. Коли чую — мати у дворі плаче. Я підійшла, запитую: «Чого ти, мамо, плачеш?» А вона: «Батько не хоче, щоб ти у нас жила». А йон сам тягався по жінках і маму підозрював: мовляв, Таня не схожа на нього… «Мамунечко, не плач, — кажу я, — цюю ніч переночую, а шкіра одведеш мене у сліпий дім, там мені було добре, лікар і нянечки жаліли мене». Матір зітхнула тяжко: «Якби була жива баба Наталка, я одвела б тебе до неї, вона тебе любила…» Мене аж сколотнуло усю: «То що, уже бабусю Наталку закопали?!» І пішла я до хліва і там, під хлівом, сиділа та плакала. Аж зайшов у двір дід Василь, побачив мене, запитує: «Чого ти, дитино, плачеш?» — «Плачу, що бабусю Наталку закопали, а тато — не любить мене і не хоче, аби я удома жила». Йон нічого не сказав, а пішов до хати і там довго балакав із батьком моїм.

І я залишилася з батьком та матір'ю, але не знайшла у хаті їхній теплого кутка. Як нема мами удома, ніхто не дасть мені і поїсти. Батько було дає Олі хлібця, а мене — наче не бачить. Тольки дід Василь жалів мене і без гостинця ніколи не приходив. Але якось під зиму, уже вода коло берегів у Невклі зашерхла і сніг політував, поїхав дід Василь до млина, і там одрізало йому голову та ногу, і діда — закопали. І світ для мене зробився як не родний. Не було у світі душі живої, яка б на мої горесті дєтські зглянулася. Але захворіла я на малярію, поклали мене до лікарні сєльської, у самому Пакулі, де колися дім панський був, і там мені добрей було, аніж удома. Бо ніхто не дорікав мені шматком хліба, годували і по голівці гладили, і лікарі, і сестри. Бо знали про жисть мою домашню і жаліли. Як стало мені лучшенько, повернулася додому. А їсти нема чого, батько робити не хотів, мати чорною болєстю мучилася. Дак посилали мене, аби я ходила по селу і просила, хто що дасть. Була зима холодна, а взувачки — ніякої, ніжки обмотала ганчірками і так ходила снігами глибокими. І казали мені жінки у хатах пакульських: «їж, дитино». — «Не хочу їсти, а дайте із собою, — просила я. — Бо удома у нас нема чого їсти, а батько запитає, чого се ти нічого не принесла, сама у людей наїлася, сидиш і воду п'єш…» І так було усю зимоньку. А навесні мене знову ухопила малярія. Се було уже в годі коли б не тридцять другому. У лікарні сельській я пролежала місяців зо два. Стало мені кращенько, стала я ходити. Дак поставили мені ліжечко у саду, під деревом. Я заснула, серед дня, діти ж надумали мене злякать, упіймали жабу і поклали на груди. Я прокинулася, ухопила жабу руками і зі страху кричала що було сил. Лікарі і сестри збіглися, запитують, що зі мною, а я уся тремчу, як листок на вітрі. Але опісля того випадку малярія назавжди залишила мене, і я повернулася додому.

Тридцять третій год був голоднющий. Люди пакульські гасли, як каганчики, і не було кому закопувать їх, тіла звозили до великої ями у глинищі, коло цегельні. Як везли дохлу кобилу повз наш двір, на скотомогильник, голодні люди слідом брели, а далєй викопали її і на шматки рвали, як звірі. І я слідом, на скотомогильник, пленталася, трохи не затоптали мене, і кісточки не попало. І гомонить батько уночі мамі нашій, а я не спала, бо сильно голодна була, йон же думав, що я — сплю: «Давай-но, жонка, Таню і Надю заморимо, залишимо саму Олю, і хопить із нас дєток. Таня — болєзна вельми, однак із неї толку не буде, а Надя — маленька ще. Тади виживемо, і я тебе любить буду, і ні до кого із баб болєй не піду…» І матір наша погодилася, аби чоловіка не втратити. А мо', яна од болесті своєї чорної такою безсердечною зробилася. Так я собі думаю, аби її зрозуміти і виправдать хоч трохи. Надя до ясел ходила. Мама пішла і каже в яслах: «Я хочу узяти свою Надю додому, будемо забирать її порцію, бо яна у мене слабенька, щоб кожного дня ходить». Батько з матір'ю тади трохи робили в колгоспі, там супчиком, із спільного казана, підгодовували, і їм повірили. Дак мама принесе із ясел порцію Наді, і вони з батьком та Олею їдять, а мене і Надю виженуть у двір. Надя плаче під вікном: «Мамунька, се ж ти для мене із ясел їстоньки принесла». Але родителів наших не діставали дитячі сльози, ще батько вийде з хати і ременя дасть. Було, наварять каші, самі їдять, а Надя плаче, смиче матір за спідницю: «Мамо, їсти хочу!» Дак матка сама поїсть, наллє у свою миску води сирої і дає дочці манюнькій, аби вона помиї хлебтала. Якось батько з матір'ю були на роботі, я влізла у вікно і зачерпнула у пригорщі борошна. Тут повернулися з поля батько і матір, Оля розказала їм, що я — борошно брала. Дак вони били мене і Надю, а на ніч замкнули у хліві. Уранці голодна Надя подибала у бік ясел. Але батько побачив і, загрожуючи мені та Олі палицею, наказав привести її до двору. Наздогнали ми сестричку нашу маленьку, Оля узяла за праву ручку, я — за ліву і притягай назад у двір. Ніжки у Наді геть подряпані були і кривавіли. Глянула я на ніжки її, заплакала гірко і кажу: «Де той Бог, що не бачить сього і не чує?» Налила я иодички у ночви і хотіла змити кров із Надиних ніжок, а нона плаче: «Таню, мені — боляче, не чіпай моїх ніжок, а дай мені напитися». Я подала Наді води, і вона напилася. Мати занесла її до хати і вклала на полу. Вона лежала на голих дошках і просила мене прийти до неї. Я прийшла і сиділа коло Наді. Увечері мати наварила затирахи і вони їли, з батьком та Олею, а нас батько загнав під піч. Надя уже нічого не хотіла і не просила, яна майже мертвенька була, оченята її уже були мертві. А як лягли батько з матір'ю спати, я вилізла з-під печі, узяла у жменю затирахи із горщика. Але батько у темряві зачув, підхопився з полу і бив мене по руках, аж кров на пальцях затепліла. Я забилася знову під піч, лизала пальці, кров була солена, як сльози. Надя припала до мене і затихла. І цієї ночі вона померла, відмучилася, бідна. І досюль, хоч уже багато годків спливло, здається мені, що вона ходить ночами по хаті і їстоньки просить. Так яно у голову мою залізло. Переслідує мене видіння сеє, тольки очі заплющу.

Уранні батько погойдався на могилки копать нашій Наді яму. А мати загорнула тільце Надине у хустку і почала приголошувать: «Ой донечко, донечко, нащо ж ти пішла од нас?!..» Я слухала-слухала та й кажу: «Дак ви ж, мамо, самі її на той світ відправили…» Тади яна прив'язала мене у хліві темному, до сундука старого, ще й руки назад завернула. Мені сильно боліло, і я плакала. Так вона робила, бо так їй батько наказав. Сама ж пішла з дому. Коли се приходить наша тітка Оксана і запитує в Олі, де наша матір. А Оля відповідає: «Мама пішла на могилки, за лікарню». — «Чого яна туди пішла?» — «Бо Надя померла і яни з батьком закопають її у землю». — «Коли Надя померла?» — «Сьої ночі». А я сеє усе чую з хліва, бо вони у дворі балакали, хочу гукнуть до тітки Оксани, а вже голосу нема, шиплю тольки, як гадючка. Тут тітка далєй питає: «А де ж ваша Таня?» — «Таню мама прив'язала у хліві, до сундука. Бо Таня такая противна, де що знайде, хапає і їсть». — «А може, ви їсти їй не даєте?» — «Ми і Наді їсти не давали, — каже Оля. — Вона й померла…» Дак тітка Оксана знайшла мене у хліві, одв'язала від сундука і повела до голови колгоспу. А тади головував у нас на Горі Андрій Кривий. Вислухав йон тітку Оксану і каже: «Будеш, дитино, у яслах колгоспних жить і няням помагать за малими дивитися». У яслах мене нагодували, і я там зосталася. Батько з матір'ю закопали Надю, вертаються з могилок, а мене у хліві нема. «Де Таня?» — запитують в Олі. Та розказала. Дак батько прийшов у ясла і хотів мене забрать. Але Андрій Кривий вийшов із контори і насварився на нього: «Ти, Чорний, дєток своїх голодом мориш, аби скоріше на могилки однести і закопать, де совість твоя людяцька, іди одсюль!» І батько пішов ні з чим.

У яслах мені було добре, няні жаліли і давали їсти. Але до батька з матір'ю мене таки тягло, дитя є дитя. Одного дня подибала я додому. Се уже було під осінь. Вулицею бігла колгоспна свиня і вкусила мене за руку. Переступаю поріг — мати пече хліб у печі. Рука мені так боліла, що я місця не знаходила. Присіла коло печі, а гаряча заслонка упала і обпекла мені другу руку. Мене поклали до сільської лікарні. І се було для мене луччей, не було щастя, так нещастя помогло. Бо коли мати пекла хліб, а я сиділа ще на призьбі, з рукою покусаною, батько казав до матері, і я чула: «Дай, Тані гарячого хліба, щоб наїлася і померла…»

У годі тридцять четвертому у нас народився Івасик. Батько з матір'ю і його зі світу згубили, хоч уже й луччей нам жилося, люди вже не мерли од голоду, як ранєй. На личико Івася вони клали подушку, щоб йон задихнувся. А я подушку зніму, нажую хлібця, у марлю покладу, дам Івасику, і йон смокче. Гарненький був хлопчик, білявий. Тут мене знову поклали до лікарні, сильно ноги боліли, коліна попухли. Болєй місяця колодою у ліжку лежала. Стала виповзати на вулицю, бачу, мати несе повз лікарню у бік могилок ящик од посилки. «Що се ти, мамо, несеш?» — запитую. А вона мені відповідає: «Івасик наш помер». Тут я не стрималася, хоч ще слаба була: «Се ви з батьком його убили!» — «Що се ти, Таню, таке дурне мелеш! — матір до мене. — Івасик сам помер». — «Покажи». Вона ящик відкрила — Івасик геть синій, зігнутий. Мені й досі тяжко згадувать. Дуже тяжко такеє забути. Потім я дошкутильгала до свого ліжка, лягла і плачу. Аж заходить лікар наш, запитує: «Чого се ти, Таню, плачеш? Мо', тебе хто зобидив?» Я розказала. Дак йон батька мого перестрів на вулиці і сильно сварив. А з батька як із гуся вода: «Не вірте ви Тані, яна у нас — дурочка…»

І болєй я вже не пішла додому, а робила у сільській лікарні що могла, носила воду і помагала посуду мити. Там мене добре годували. Тольки, бувало, наллють мені супчику, а я — не їм. «Чого ти, Таню, не їси?» — повар запитує. «Понесу луччей додому, — відповідаю, — у нас є маленький хлопчик, мама дає йому цицьки, а там — нічого нема. Я мамі супчику однесу, яна поїсть, і з'явиться у неї молоко для маленького». А се уже у нас Петрусь народився. Повар похитає головою і каже: «Їж, дитино, я і для мами твоєї дам».

І такочки плелася моя жисгь, за годом — год, довго розказувать, коротко слухать. У голоді, холоді, роботі і в радощах маленьких, житейських. Чого тольки я не робила — і дєток чужих няньчила, і череду сільську пасла, і торф на болоті копала. Як ні тяжко жилося, а сонечко блисне уранні — уже й радієш. А найбільшою радістю моєю було — до лісу піти, із лісом говорити. Ліс мене чув, і я лісу голос чула. Душа в душу ми з ним, лісом, жили, і болєй нікого мені не треба було, хоч уже в дєвки вибивалася і хлопці й парубки задивлялись на мене. А в годі сорок третьому, уже наші вернулись, обидили мене сильно і хворою по-женськи навік ізробили. Се я тади посильною в сільраді була, і послав мене голова аж у Крутьки, у військову частину по якийсь папір казенний. Узяла я конверта з тим папером і назад поплелася, а вже сутеніло. Як вийшла я з Крутьків, на Чумацький шлях, наздогнала мене велика машина воєнна. У кузові сиділи солдати, а в кабіні — капітан і шофер. Машина зупинилася, і капітан каже: «Сідай, дєвко, підвеземо, куди тобі треба». Я подивилася — людей багато. «Добре, — кажу, — висадите мене у Пакулі, коло сільради». — «Де тобі треба буде, там і висадимо», — се капітан. Але вони трохи проїхали і в поле звернули. «Зупиніть, — кажу, — мені — в Пакуль». А вони — регочуть. І капітан — руку мені під кофтину, а там — конверт із папером казенним. «Що це у тебе тут? — запитує. «Письмо од нареченого, з фронту». А вже машина серед поля зупинилася. Дак йон, капітан, конверта з папером казенним не чіпав болєй, а каже: «Я — перший, потім — шофер, а тоді — хто із солдат захоче…» — «Ви що, жартуєте?» — питаю я. А йон: «Німці з вами жартували, а ми, хохлушко, не для жартів вернулися». Я почала плакати, а капітан нагана дістав і командує: «Іди!» Одвів трохи од машини, на просянище: «Лягай!.. Чого ревеш, як корова?!» Дак сперва — йон, тади — шофер. Далєй солдатам капітан каже, а яни — ні. Завели машину і поїхали. А я серед поля лишилася, розтерзана, хоч умирай. Виповзла якось на шлях, коли се ще якась машина гуде, фарами у мене світить. Аж то легковушка, а в ній — майор і перекладачка, сих я вже знала, яни у нашому селі стояли. «Що з тобою, дівчино?» — запитують. Розказала. «Номер машини пам'ятаєш?» — майор до мене. А я тади ще й літер толком не знала, се я уже на шахті трохи навчилася. «Ну, ми їх все одно знайдемо і розстріляємо!» — майор каже. Посадовили яни мене у легковушку і в госпіталь свій завезли, у Мрині. Дак я два місяці у госпіталі пролежала. А як мене уже виписували, лікар і каже: «Підлікували ми тебе як могли, але по женськи на усю жисть свою калікою зостанешся». Так воно і вийшло. А чи хто шукав обидчиків моїх, не знаю, мабуть, война усе списала.

Трохи пожила я в Пакулі, після госпіталю, коли — хлопців молодих на Донбас забирають. Я підійшла до вербовщика: «А мене візьмете?» — «Я приїхав по дезертирів, — йон сміється, — а ти — добровільно?» Так я потрапила у Донбас, на шахту, і полюбила шахту, і там мені добре жилося, хоч і робота сильно тяжка, поки під вагон потрапила і руку мені зламало. Але про сеє я уже писала у розказі своєму. Як забирали до лікарні, казала я товаришам і начальникам: «Вилікуюся і повернуся в рідний забой». Але — не судилося, бо рука неправильно зрослася. Про сеє я теж уже розказувала. Дак зробили мене черговою у шахтарському гуртожитку і ліжко мені дали. І було мені тади добренно, бо люди навколо і карточки хлібні йшли. Аж приходить писемце од матері, з Пакуля: «Таню, донечка наша, був у нас великий недорід, голодуха тепер страшна, мені уже не жить на світі, а дєток наших — приїдь і забери». Що було робить? Продала я карточки хлібні і все, що мала, тольки й зосталося, що на мені. Та й поїхала.

Припішкувала у Пакуль, переступаю поріг хати нашої. А було сеє уже в годі сорок сьомому, навесні, тади люди пухли у всьому Краї. Переступаю се я поріг, Оля наша лежить, худюща, самі кісточки, біла, як смерть, а Петрусь, як побачив мене, розплакався: «Таню, сестричка наша дорогенька, батько останнє спродав і пропив, тади корівку з двору вивів, продав, нічого нам не залишив, а сам повіявся у світи чужі. Коля наш був коло його, як він корову на хуторі продавав. Дак каже батько до Колі: «Ходи, сину, додому, ставте у піч воду, я крупів у лавці куплю, каші наваримо». Коля ледве приплівся до хати, розказує, що батько сказав. Ми скип'ятили воду, вона вже геть википіла, ми долили, ждемо, виглядаємо батька з крупами, а його нема. Тади розказують люди, що бачили його у Мрині, на станції, у Західну поїхав. Дак Коля. бідний, Іде на тому тижні від голоду помер, батька не дочекавшись, а ми з Олею — додихаємо». Заплакала я, про Коліну смерть дізнавшись, бо любила брата свого; як хворіла, у війну, йон водички приносив, добрий до мене був. Тади й запитую в Петруся: «А де ж мама наша?» — «А мама, — Петрусь розказує, — у пригребиці лежить, опухла геть». Пішла в пригребицю, за хату, а мати вже не пізнає мене. У руках у неї був камінь, і яна той камінь гризла. Розмочила я у воді кусничок хліба, що з собою принесла, на карточки в Донбасі видали, дала матері, але вона уже і їсти не здатна. Поклала я матку родну на тачку, одвезла до лікарні сільської, їй там щось укололи, але яна тольки кричала: «Я їсти хочу!» — і уночі померла. Пішла я по родаках, щоб помогли хоронити, але не було в людяк голодних сили яму копать. Пішла я до колгоспу, а голова каже: «Вона у пас не робила, і хоронити ми її не будемо». Дак узяла я заступа, сяку-таку яму видовбала в цілику, на могилках, Оля і Петрусь руками землю вигрібали. Загорнули ми тіло матері нашої у рядно стареньке і земелькою сирою засипали. Аби тольки пси голодні кісточок не розтягли.

Поплакали ми над могилкою, матка є матка, якою б яна до нас не була, та й почали у дорогу далеку збиратися. Бо рішила я, як писала до мене у писемці своєму матір, коли ще жива була, забрати сестрицю і братеника на Донбас. Там, думаю, куточок у мене свій є, хоч і в гуртожиткові, Оля зі мною спатиме, на ліжку, Петрусь — під ліжком. Там, серед народу, яни не пропадуть, а Пакуль тогочасний пустелею мені видавався. А вже Оля трохи оклигала на хлібцеві моєму, та й Петрусь ноженята якось волочив. Забили ми хатні двері дошками навхрест і рушили шляхом Чумацьким. Із лісом я прощалася, як із родним, бо йон і був для мене родним завжди. Се уже весна розкошувала, і ліс ще довго навздогін нам пташиними голосами погукував.

Дак сталося так, як я і надумала собі. Порятувала я од смерті голодної сестрицю і брата, підростила і в люди вивела. У обох тепер — сім'ї, дєтки, роботи хлібні, поживають добренно. Я, правда, зосталася одна-однісінька, наче пень серед поля, на межі, ані паросточка од мене, така уже судьбина моя. Але тішу себе надією, що сестра і братеник мої і дєтки їхні добром мене згадають за добро моє, і буде кому після смерті моєї очі мені закрить і руки на грудях скласти. А не згадають, то й так буде. Як трапляється вільна днина, до лісу іду, із лісом розмовляю, лісу вклоняюся. А Богові не вклонюся, хоч і помирать буду. Хай запитає мене на тому світі, а я — у нього запитаю: «За віщо ти мучиш нас отак у жисті земній?»

Дак се уже я, сіряк темний, дописую до Книги днів жисть Тетяни горісну, у Книзі сій із слізьми прочитавши, наче сам її прожив. ДОБРО У ДУШІ її СТРАЖДАЮЧІЙ І Є БОГ, ХОЧ ЯНА УСІ ГОДКИ СВОЇ ШУКАЛА БОГА І ДУМАЛА, ЩО НЕ ЗНАЙШЛА…