Листя землі. Том 2

Дак се ж бо той Митро Терпило, син Уляни Несторки, від комісара, порятованого него, прижитий?

Йон, йон! У двадцятім годі було сеє, як поляки червоним чосу дали, і тікали вони з-під Києва через Пакуль наш, у ліси Сіверські, за болото Замглай.

Уже ж бо для того комісара яму край села викопали, а Уляна мимо ішла, глянула на нього, у шинельку загорненого, та й гомонить до солдат: «Ще вашому командиру жити-поживати і баб топтать, а ви його у землю сиру нащось закопуєте…» Руками відьомськими своїми над ним поворожила, йон і ожив, наче той Лазар, що про нього батюшка в церкві, як ще правилося, із Святого Письма начитував. Малою була я, теля за городами сельськими пасла, і все чула, усе сеє бачила.

Залишили червоні свого комісара на руки Улянині, напівживого-напівмертвого, та й дьору, лише смуга за ними. Одживила його Уляна, на ноги поставила. І так йому добренно, видать, на здоров'ї стало, що й залюбився з Уляною, і на дитинку яни розжилися. А тади, уже в годі двадцять першім, уже знову червоні хазяїнували в Краї, наїхало їх до Несторки на трьох бричках. Комісар швиденько зібрався — та й будь здорова, Уляно. А Уляна уже дитинку у тілі своєму носить, така яна, бабська доля. Разок підстелешся мужику окаянному, а тади усю жисть викашлюєш. У льохові, заховавшись од усього світу білого, народжувала Митра свого, бо уже ж онучата, мо', на вулицю вечорами підгулювать бігали, — соромилася віку свого.

Мо', воно і так було, а тольки ж Уляна Несторка, Семирозумиха ще на неї казали, до глибокої старості красивенна лицем була і поставою, наче на іконі на віки вічні маляром скусним намальована. І комісар її, як трохи од ран оклигав, хоч і роками старший од неї, наче в казані із живою водою скупався, наче й по тюрмах та Сибірах доля не носила. А йон, ще матка моя дівувала, у Пакуль наїжджав і за революцію горло дер, хоч із багатеньких сам. Се яна мені розказувала, як жива була. Дак вийдуть було на ґанок хатини Уляниної, сядуть рядочком — хоч на карточку знімай. Ну й полюбилися вони одне одному. А як від'їжджав комісар, гомонить йому Уляна: «Ти, чоловіче добрий, забудь про усе, що трапилося між нами. Нерівня я, селючка проста, тобі, начальнику великому. Таких, як я, підстелюшок, у тебе ще доста буде. Але проминуть годки, уже ти геть підтоптаний станеш, ледве ноги свої тягатимеш, тади переступить поріг дому твого самотинного хлопчак гожий, на тебе вельми схожий, пізнай тади кровинку свою і поможи йому у жисті новій чим зможеш». Не знаю, чи втямив йон що з мови Уляниної, а тольки ж так і сталося, як яна казала, бо Уляна далеко наперед у часі бачила, ніби у біноклю дивилася. Минуло, мо, годочків з п'ятнадцять, і ступив на поріг дому, де Домонтович віку доживав, йому власть нова той дім подарувала, Митро Терпило, синок Улянин, та й мовить, як Несторка навчила: «Батьку, се я, Дмитро, син твій, з першим і останнім посланням від Уляни з Пакуля…» Дак комісар колишній признав сина свого і поміг йому до училища агрономічного вступити. І жив Митро у батька свого, у домі тім. Аж покуль не прийшли серед ночі, у галіфах, із наганяками, та не вхопили за шкірки старого більшовичка, революцьонера заслуженого. Ухопили його за шкірки енкаведисти і до тюрми мринської на чорному «вороні» одтарабанили. Там йон і дуба врізав. Хтось із пакульчан, а наших у тридцять сьомому чимало там перебувало, бачив його тамочки, розтерзаного, у кровищі. Сам йон багато кровиці пролив, як ото такеє на землі нашій зчинилося, і йому судилось власною кров'ю захлинутися. Прости, Господи, гріхи його, не знає людяка часто, що чинить, наче мана яка нею верховодить. А синка його, Митра, з книжечками його агрономними, за поріг викинули і дім печатками опечатали. Дак йон ще рочків зо два по кутках городських тулився. Уляна йому наймала, поки учення своє не закінчив. А тади якось скоро його до війська забрали. І — наче у воду, без сліду, на десятки годочків пропав. Уляна думала, що уже й на світі синочка меншого нема…

Нічого такого яна не думала, Уляна Несторка, бо від самого Нестора Семирозума дання мала, і відкрите душі її те було, що для інших людяк за сімома завісами сховане. Ще як був йон підлітком, дивилася вона на долоньку його і казала так: «Митре, синку мій! Судилося й тобі, як мені колися з дідом твоїм, навколо світу обійти-об'їхать. Се як ми з ним горшки по селах околишніх возили. Надивилася я тади світу білого, людяк усіляких на усю жисть свою довгу. Тольки ж мандрівка твоя і довшою, і страшнішою незрівнянно буде, аніж моя. Багато горечка ти зазнаєш, мук великих, але дав тобі Бог силу велику і терпіння витримати усе теє. А знайдеш, що шукатимеш довгі роки, в собі самому, у душі власній». А хлоп'я було зирить на матку свою очима нетямущими і сміється. Се я сама усе чула і бачила, бо Уляна й мені за матку родну була довге врем'я, як мої батьки на той світ пішли у годі тридцять третьому. Чула і бачила, а не вірила, — що то за казки, думала, тітка Уляна розказує? Аж так воно і потекло, із годика в годик, як їй примарилося. Читала вона з долоні людської, як із листа, і з лиця читала, і з очей. Карточку я їй показала, хлопця, за яким душею сохла, перед війною се було, але ще ніхто про тую війну і гадки не мав, а вона мені і гомонить: «Не край, дівко, свого серця намарне, бо не жити вам разом, уже по нім земля сира скучає…» Одмахнулася я од її гомонки, аж ось забирають того парубка на войну фінську — та й на віки вічні. Знала Уляна багато з того, що людяці звичайній не дано знати. Але змінити нічого не могла у долі синовій, бо так записано було у книзі жисті його, а тую книгу ніхто не перепише. І казала вона: «На роду Митрові написано шукать і знайти для усіх висить людяк…»

А як брали Митра до війська, дали три дні на збори. І попішкував він до Пакуля, з матір'ю та ріднею сільською попрощатися. Бо так годилося. Уже він корінчиками чуттів своїх до міста приріс, уже мав симпатію, однокурсницю, уже друзів мав, і в училищі, і в міському спортивному клубі, де був не з останніх, надією тренера з волейболу. І Пакуль у думках його усе віддалявся, наче поїзд, з якого зійшов, і вже не цікавишся, стоїть він на станції чи покотив собі далі, по коліях холодних. Майбутня служба у війську — як неминуча перерва між уроками, на яких не стільки до слів лектора дослухаєшся, скільки милуєшся кирпатим дівчиськом за сусідньою партою. А по тому, коли відслужить, виконає почесний обов'язок перед Батьківщиною, — знову життя, сповнене принад, літа молоді, що їм зупину і кінця-краю не буде. Усе, що темного і тяжкого траплялося у житті, юна пам'ять стирала, як гумка стирає чорнильну пляму у зошиті з контрольною роботою. Смішного дідка у пенсне, із золотим ланцюжком, що його Митро, за наказом матері, чомусь мусив мати за батька рідного, суворі, стрункі люди в енкаведистській формі забрали серед ночі. Невдовзі причеліпала мати з Пакуля, із передачею в тюрму, для дядька Кузьми і дядька Несторка, яких Митро називав дядьками, хоч один був — братом, по матері, а інший доводився йому уже — племінником. Обох забрав «чорний ворон». В одну ніч. А може — і не в одну. Він не вельми розпитував. Про ворогів народу. Менше знатимеш — легше проживеш. Він ніколи не буде ворогом народу. Син за батька не відповідає. Великий, мудрий, добрий батько Сталін. Життя дається людині один раз. Це — правда. І прожити його треба так, аби кожна мить радувала і тішила тіло твоє. Він почувався енергійним і дужим, як молоденький бичок. І так само бездумно біг по квітучому лугові життя.

Як проминув Митро Будище, пішкуючи до Пакуля, ліс почався, листяний. І був ліс як щойно намальований, ще ніби й фарба на малюнку не засохла, іскріла в сонці. Бо — травень, бо — весна. І в тілі молодому, і в природі. Природа і людина — одне і те ж. Він пішов лісом, навпрошки, хоч дорога тут стелилася убік, ближче до берегів Невклі. Вищебечувало птаство на усі лади, а між кущів ліщини, у затінку, біліли розквітлі конвалії. Завтра, вертаючи назад, до Мрина, він нарве для своєї дівчини букетище конвалій. Оберемок конвалій, аби довше пам'ятала. Вони ще зустрінуться завтра на мринському Валу, біля першої гармати. «Або — біля тринадцятої…» — лукаво засміялася дівчина. Знаний у Мрині жарт, усіх гармат на Валу — дванадцять. Але він певен — біля першої. Дівча не байдуже до нього, він знає, хоч нічого такого між ними не було, навіть не поцілувалися. Він подобається дівчатам. На зеленій, геть у квітах, галявині упав у траву із сміхом щасливим. Барвисті джмелі гули над головою. А ще вище — молоде, ніжно-зелене листя дубів, а ще вище — небо, як гігантський блакитний парашут, у війську він обов'язково навчиться стрибати з парашутом, небо підкоряється сміливим і дужим. Він пішов далі, він трохи знав цей ліс, не один раз, вертаючи із дядьком Кузьмою з Мрина, збирали тут гриби. Так наблизився він до Безодні, яру посеред лісу, справді глибочезного, із стрімкими схилами, на дні його жебонів струмок. Раптом шлях Митрові перепинили три ряди колючого дроту на залізних, із рейок, стовпах і напис червоною фарбою на приварених до рейок металевих щитах: «Заборонена зона!» Безодні по той бік колючого дроту не було, яр засипали, а по засипаному — рівненькі лінії ще молоденьких сосонок. І було тут тихо, скумасно, як любила казати по-пакульськи мати, навіть птаство лісове не співало. Митро слухняно звернув убік, ближче до лісової дороги, і вже до самого Пакуля — камінь лежав у грудях.

Під ранок Митрові наснився сон. Ніби довго і тяжко, перестрибуючи з купини на купину, шпортаючи у в'язку твань, бреде він по болоту. Навколо — сіра, непроглядна мла, а небо — чорне, без жодної зірки. По-зміїному сичить суха осока, і десь там, у млі, виє вовча зграя. Нарешті болото перейдено, але перед ним — ліс чорною стіною, верхів'я височезних дерев зливається з чорним небом. І він знову бреде крізь пущу, спіткаючись об корневища, роздираючи шкіру лиця об колюче галуззя. І ця мандрівка його — здається нескінченною. Уже він геть вибивається із сил, уже йому хочеться впасти на вогку гнилизну і — померти. Але він — бреде. І ось ліс — розступається. Раптово, як це буває лише у сні. Перед ним — біла білизна снігової, а може — піщаної, пустелі. І небо — біле, наче в легкому туманці чи вистелене легкими, пір'їстими, із срібним відблиском, хмаринами. Сонця крізь той сріблястий звиток не видко, воно — лише відчувається у чолопочку неба. На білій пустелі — ані деревця, ані людини чи тварини, сам безмір, сама безкінечність, здається, од краю до краю світу. І раптом із тої світлої вікнини, де має бути сонце, із чолопочка неба, вилітає яскраво-червоний, із золотистим відблиском птах. Він схожий на жар-птицю із казки, що її у дитинстві часто розповідала Митрові матір. Розпроставши крила, птах ширяє над білою пустелею, колами, все нижче і нижче. Птах міниться в кольорах, він весь — наче зітканий із семи барв, на які розкладається біле світло, згідно законів фізики, таблиця, вклеєна до шкільного підручника, і він прозорий та безтілесний, як дуга веселки у небі після дощу. Птах уже поруч, над Митром, птах обіймає його крильми, ніби зливається з ним, і вже вони — єдине ціле, нерозривне, як земля і небо. І вже Митро — не людина, а — птах, ось він підніме руки, змахне ними і полетить назустріч сонцю, що нарешті проглядає золотим обручем крізь сріблясте легкохмар'я…

І тут він прокидається зі сну. На лежанці, у материній хаті. Матір сидить в узголів'ї його постелі і усміхнене, сумно зирить на сина.

— Що снилося тобі, Митрику, у хаті матчиній, сумнеє чи веселе?

— І сумного, і веселого — усього наверзлося, — безтурботно засміявся Митро. — Снилося, ніби я довго блукав по болотах та нетрищах, так довго, що уже й жити не хотілося, а хотілося померти. Аж покуль не вселився у мене птах і сам я птахом зробився. Мабуть, переїв учора твоїх гречаників. Смачненні були гречаники, у війську таких не дадуть. Але тренер обіцяв, що мене впишуть до спортивного відділення, при міській комендатурі, а там — добре годуватимуть.

— Розкажи-но мені, синку, сон свій, усе, що запам'яталося, — попросила мати. — Хоч ви теперечки вельми вчені, ні в що такеє не вірите, але у снах я знаюся, ще Нестор, Семирозумом прозваний, навчав мене плетеники снів розплітати.

І переказав Митро сон свій дивний. Уважно слухала його Уляна, знову і знову перепитуючи, а по тому мовила так:

— Синку мій, горенько моє! Сон твій — не випадковий, урочний сон твій. Бо я коло тебе сиділа і про будучне твоє роздумувала сумно, як і кожна мати, що проводжає сина в далеку дорогу. Не стелеться тобі шлях житейський легкий, не сподівайся на легкоту і на годину сонячну не сподівайся. Довго і тяжко, ой тяжко, брестимеш ти по жисті, багато боліт і нетрищ судилося тобі перебрести. У вогняній завірюсі, а не у солодкому літеплі дорослітимеш ти душею і тілом. Але ніколи не одчаюйся, до останнього подиху вір, що доля тобі ще усміхнеться. Не про смерть, а про жисть думай. Мак дозріває довго, усеє літечко Боже. Але настає час, коли маковика зерном зрілим наповнюється, і вже їй ніяке лихоліття не страшке, бо висіються зернятка і по весні рясно зійдуть. Ти, синку, ще — маківка порожня, зелена, а світ для тебе — книга прочотна, яку поспішаєш жадібно гортати. А настануть часи, коли світ довколишній як пустеля для тебе стане, не вельми цікава. А читатимеш — спрагло — книгу, яка — у душі твоїй дозрілій. І здасться вона, книга тая, цікавішою для тебе за усі дива світові. Се правда, що душу Бог дарує людині разом із народженням тіла людського. Але душа тая — ще голонуцик безпомічний, пташенятко крихітне, а не птах. Виростає ж душа, у пір'ячко вбирається, здобувається на крила разом із людякою, у пережитіях земних…

Уважно слухав Митро матір свою, бо звик перед нею шануватися. А розуміти — мало що розумів. Навчали його і в школі пакульській, і в училищі мринському, що релігія — опіум для народу, що Бої, душа і все таке інше — вигадки церковників. І у матері — це пережитки дня учорашнього, темного дня. Ми не можемо чекати милостей від природи, узяти їх у неї — наше завдання. Як і від життя. Великий Мічурін. Матір — сама природа, уособлення Пакуля, відгородженого від широкого світу несвідомістю селян, загубленого у нетрищах і болотах. Але коли сказала Уляна, що належалося б йому перед дорогою далекою, перед життям новим, солдатським, вклонитися могилам родичів померлих, погодився, хоч — не без прихованого посміху на обличчі. Хай буде, як хочеться матері, остання данина, з його боку, забобонству пакульському. Вклоняються могилам героїв, які життя поклали за звільнення народу від капіталістичного рабства, а в Пакулі — які герої? І все ж як сходили на гору Вишневу, ступали обережно між могил, травою зарослих, схожих на хвилі застиглі, хвилі часу, щось ворухнулося у грудях Митра, ніби й справді душа там була і затріпотіла крихітними крильми. А як наблизилися до могили високої, з хрестом різьбленим, вогнем обпаленим, могили, в якій Нестора, Семирозумом прозваного, похоронено, ніби долоню теплу поклав хтось невидимий на чоло Митра, ніби промінь сонця, хоч день хмаристий видався, сяйним стовпом над шпилем гори Вишневої засвітивсь. І не міг збагнути Митро, що з ним діється. Але діялося щось. Ніби на орелі, подумав, коли високо-високо злітаєш, аж серце завмирає. А Уляна казала:

— Як тяжко не велося б тобі, синку, у жисті завтрашній, осьої гори, Невклі нашої, Пакуля нашого ніхто од тебе не одбере. Навчав людяк Нестор покійний, Семирозумом прозваний, як ще живий був: «Душі наші, чи на землі яни чи уже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого». Надивляйся і в серце вбирай. Спливе усе сеє в пам'яті твоїй, де б тебе лиха доля не носила, спливе, як квітки латаття спливають в озері Муравському, на сході сонця. Спливе, і зігріє, і сили додасть, коли вже сил, здаватиметься тобі, і на денці не лишилося. Вклонися тут, на горі Вишневій, могилам предків. Бо душі померлих родаків наших — завжди з нами, і в добру годину, і в лиху. А як ітимеш до Мрина, через ліс, що навколо озера Русалчиного, зверни трохи убік і побачиш яр, землею засипаний, колючим дротом обгороджений. Душа сама підкаже, хто в тому яру лежить. А якщо не підкаже, бо — зеленок ще ти, синку, то я скажу наперед. Лежать у тому яру, разом із тисячами розстріляних, батько твій Дмитро і батько другий, хто ростив тебе, твій старший брат, а мій син Кузьма Терпило. Вклонися і тій братській могилі, безневинно забієнним вклонися. Бо і вони будуть з тобою у дорозі твоїй трудненькій…

— Ой мамо, ти так гомониш, наче з якоїсь книжки про час старорежимний і про пережитки у свідомості людей вийшла. У щасливий сталінський час ми живемо, нове життя будуємо, і ніщо страшкеє у війську не чекає на мене. Сорок перший рік у календарі, а не якийсь там дореволюційний! — боронився Митро.

— Через те і гомоню, синку мій, що — сорок перший, — тяжко зітхнула Уляна. І пішли вони із шпиля гори Вишневої. Востаннє роззирнувся Митро. Пакуль лежав унизу довкола гори, наче килим, майстерно зітканий із ниток білих і зелених. Ще доцвітали в садах яблуні та груші. Городи вже майоріли ясно-зеленими стягами, нанизаними на блакитні древка річок. Кручі вздовж розповнілої від прибутних вод Невклі нагадували древніх вояків у розцяцькованих розквітлим дроком шоломах. А по той бік Невклі — луги, озера і зелене пасмо Чорного лісу, допоки й око сягало. Усе — звично, яскраво, розцяцьковано, як на картинках з лебедями, що ними підторговують на базарах. Але йому дивно лоскотало у грудях, ніби не в Пакулі проминуло дитинство, ніби усе те бачив уперше і — востаннє. Засміявся, аби розігнати незрозумілу тугу, зовсім по-хлоп'ячому ковзнув по молодій траві униз, стрибнув у виритий весняними водами виярок, облямований рожевими, глинистими берегами. Тим виярком і збіг на дорогу у підніжжі гори. Мати повільно ступала по схилу між зелених могил, ніби сходила на грішну землю з блакитних, чистих небес. У полотняній, фарбованій у бузині кофті і такій же довгій, широкій спідниці. На полівці, косячи у бік Митра червонястим оком, сидів молоденький зайчик. Зачувши шерхіт трави під босими ногами Уляни, зайчик стрибнув у молоде жито і поплив по нім, лише хвилька безшелесне котилася навздогін, наче від подиху весняного вітру. І тут здалося Митрові, що він усе це уже колись бачив, колись переживав. І молодий зайчик на березі зеленого житнього ставу, і матір, яка сходить із небес по схилові гори між застиглих могильних хвиль, — усе уже було у його житті. І ще не один раз буде. Час зупинився у безупинному леті своєму і побіг по колу, наче голка в патефоні, повторюючи один і той же уривок мелодії, знову і знову, поки не ослабне пружина. Таке відчуття часу було новим і від того — тривожним.

— Дак йому, Митрові, той зайчик у житі молодому і як матка ішла по косогору, між могил, і в чужих землях не один раз привиджувалося. Сеє йон сам гомонів, коли вернувся і ще людяк не цурався.

— А що тая людяка бідна знає — про світ і про себе у світі? Розумака — гальки і знає, що — нічого не знає, а дуралєй — і того не підозрює.

— Се ще мій дід казав, що ми, людяки, — тольки ляльки на вертепному кружалі, що його Бог і диявол крутять, Бог — в один бік, диявол — в інший. А ми — з'явимося у віконці, прокукарікаємо у світ білий та й знову — по колу.

— Дак добре яно тому, кому роля легка з початку світу випала. А як тому й Митрові — знову і знову тяжко, із муками великими по світу брести, ношу свою несучи? Хіба сеє — справедливо?

— І скольки таких митрів, із їхнім житейством трудним! Хоч моря-окіяни ними гати!

— Чого схотіли у сьому світі — справедливості! Де сеє бачено, де сеє чувано! Одне одного кровицю п'ємо, одне одним закусюємо. Так було і так буде яно, допокуль і світу, не нами сеє пороблено, не нам і одмінять.

— Мо', яно і так, людоньки добрі, але — і не так яно. Не тольки так. Хай і по колу людяка бреде, од початку світу до Страшного суду, а таки ж на щось яна розживається. Як вернувся Митро у село, уже по закону звільнений, худющий такий, аж страшко дивитися, самі очища на лиці, Уляна його й питає: «І що ж ти, синку, знайшов, світами блукаючи?» А Митро і одвічає їй: «Душу свою знайшов, мамо». — «І що ж яно за такеє — душа, з чим його їдять?» — «Увесь світ, земний і небесний, — у середині нас», — се Митро так до неї гомонить. Уляна кивнула згідно, наче тольки таких слів і чекала од сина, та й далєй запитує: «А що ж ти, синку, зрозумів у поневірянцях своїх довгих?» — «Зрозумів я, мамо, що — нічого не розумію, а ті, хто каже, що розуміє, — брехуни несусвітні». — «А чи зійшов ти, синку, на вершину гори, з якої Бог світом віжкує?» — се знову Уляна. А Митро їй: «Я, мамо, зійшов на вершину, яка вища од самого Бога. І дивлюся я зверху, із пустоти, на його лисину. А вона — у крапельках поту од тяжкого думання про сотворене ним…» Туточки Уляна похитала головою сивою, зітхнула журно і вже ні про що не запитувала у сина свого Митра. А про що-бо вони такеє балакали, не знаю, не мого уму-розуму, але сама сеє усе чула і бачила, сікти капусту того дня Уляні Несторці помагала.

Уже стояв Митро із клуночком за плечима, матір сякого-такого сидора у дорогу зібрала, у дворі військкомату, і дівча його — поруч. Аж вийшов із дверей начальницького кабінету тренер його і пішов до воріт, Митра не впізнаючи. Наздогнав його Терпило, за рукав сіпнув: «То як, залишать мене у Мрині, у спортивній команді?» Тренер і ходи не стишив, ніби з двору хутчіш тікав. Лише кинув через плече: «Родаки твої тебе, хлопче, на дно каменем тягнуть…» Та й погойдався. Тут зрозумів Митро, що служба армійська не стелитиметься йому скатертиною, як матері нахвалявся, а — вибоїстою дорогою, із баюрами та ковбанями. І став він прощатися із дівчам своїм, нічого не обіцяючи. Пішло дівча з двору, наче — під воду, навік із життя його. І ворота залізні за нею зачинилися, і двоє зі зброєю у формі військовій на воротях стало.

А уночі посадовили новобранців у вагони залізничні, і повервечився потяг на захід. І привезли їх у містечко неподалік кордону, тут команда: «Виходь! Шикуйся!» Були такі, що раділи: «Пройдемо курс молодого бійця, справжні гвинтівки, а не дерев'яні, одержимо і кордон охоронятимемо!» Про червоних прикордонників у піснях героїчних співалося. Але Митро уже знав, що йому — кордону не охороняти. Хоч син за батька не відповідає, як казав великий Сталін. І яру лісі, узбіч дороги пакульської, згадувався йому усе частіш. Як вертався із Пакуля, вклонився могилам родаків своїх, за рядами колючого дроту, постріляних тут: ким і за віщо? І довго ще пішкували вони дорогами сільськими. Нарешті вишикували у полі широкому, неподалік хат і сказали: «Довірено вам будувати військовий об'єкт — аеродром. А житимете поки що по хатах сільських, вас розквартирують». І приїхав із села сусіднього начальник місцевий, у шкіряному пальті чорному, з коричневою оторочкою по коміру, і в шкіряній кепці, хоч уже літо починалося. Таке пальто носив батько Митра, Дмитро Домонтович, у ньому і повели його до «чорного ворона» восени тридцять сьомого. Виступив перед новобранцями начальник місцевий і мовив так: «Дорогі землячки мої, бо я теж — мринський, посланий сюди партією для зміцнення радянської влади! Ми, влада місцева, робитимемо усе можливе і неможливе, аби допомогти рідній Червоній Армії у виконанні завдань, поставлених перед нею великим і мудрим товаришем Сталіним». І здався голос його, хриплуватий, як у пса на ланцюгу короткому, Митрові знайомим. Але не міг згадати, де чув той голос. А вже коли розводив начальник місцевий солдатиків по хатах на постій, придивився до пальта його. На спині, трохи нижче плеча, пальто було заштопане акуратно дратвою смоляною. Як супроводжував він Дмитра Домонтовича на прогулянку до Мар'їного гаю, біля якого той мешкав, допомагав одягатися, бо уже він сам і пальта на плечі не накинув би, розказував батько, що то куля польська у нього влучила, у груди, навиліт, і був уже він одною ногою на тім світі, але мати Митрова повернула його у цей світ. Вона ж і шкірянку заштопала там, де куля пробила, відтоді береже ту шкірянку, пам'ять про війну громадянську і про Уляну. Не вельми беріг Домонтович пам'ять про Уляну, це правда, але не Митро — судія йому. Уже уночі, намагаючись заснути у душній хатці на вистеленій соломою долівці, згадав Митро, де чув голос начальника місцевого. П'ятеро їх приїхало по батька, на двох машинах, усі — у формі енкаведе, а шостий — у цивільному. Той, у цивільному, стояв посеред кімнати з наганом у руці і люто погавкував на Домонтовича, що ніяк не міг сунути руку у рукав шкіряного пальта. Митро кинувся був із кутка кімнати, де йому наказано було стояти, допомогти батькові, але той, у цивільному, зупинив його хриплим криком: «Стій, щеня, де тебе поставили! Вийдеш разом з нами і — забудь про цей дім. Інакше — і тебе загребемо!» Так батько і пішов до «чорного ворона» — у пальті наопашки. «Як тільки видадуть нам зброю, я уб'ю цього гада!» — подумав Митро і подивувався ненависті, яка вихлюпнула з нього.

Але зброї їм не дали, а дали лопати і тачки. Возили глину і бетон, працювали удень і вночі, позмінно, невиспані й напівголодні. Місцеві люди зирили нескосирно, не хотіли і шматком хліба поділитися. І запитав якось Митро у господаря, під чиєю стріхою жив з товаришами по долі солдатській: «Дядьку, за віщо ви так не любите нас, визволителів своїх з-під ярма панського?» Так у газетах писали, і він так запитував, бо ще вірив газетам і політрукові своєму. Роззирнувся довкола господар і мовив, зирячи повз Митра: «За те, хлопче, не любимо, за що ви себе любите у ярмі вашому». І не став Митро далі допитуватися, а — думати став…

Двадцять другого червня випало Митрові працювати вночі. Уже розвиднювалося, пригасали зорі і зірниця червоно палахкотіла, коли пронісся низько над полем пікіровщик із німецькою свастикою на крилах. Зіпершись на лопати і держална тачок, проводжали його солдати тривожними очима. «Військові заняття… — авторитетно сказав сержант і прикрикнув: — Хто там одлінює? За роботу!» Слухняно поволік тачку з бетоном Митро, а в голові — літак із свастикою і материні пророкування сумні. Уже сонце зійшло, як пролетіли високо у небі в напрямку залізничної станції важкі бомбардувальники. А невдовзі долинули від станції важкі вибухи і завіса із чорного диму сховала край неба. «Не ловіть гав! Працювать!» — командував незворушний сержант. Але літаки вже розвернулися і летіли на них. Зататакали в небі крупнокаліберні кулемети. Але ще не вкладалося у головах молодих солдат, що кулемети говорять до них із ясно-синього, літнього неба про реальну смерть, стояли і дивилися, розкривши роти, наче цікаве, про війну, кіно. Поки не вибухнули у житі, край поля, три бомби і осколки з пронизливим виттям та свистом полетіли над головами. Тоді падали солдати на землю, де хто стояв, і сержант розпластався на бетоні, як жаба. «Господи! — прошепотів Митро, тулячись до землі, як у дитинстві — до рідної матері.

— Помилуй мене!» Уперше про Бога, ось так, згадав він. Хоч і навчала матір потайки, як ще малим був, молитися, він більше шкільним учителям вірив, які напевно знали, що Бога нема, його вигадали експлуататори, на страх темним людям. І подумав він ще, що тяжка дорога його, яку матір передчувала зболеним серцем своїм, почалася. І не знав він, чи готовий пережити усе те, що судилося йому пережити, чи — краще — одразу померти, від кулі кулеметної, од осколка снарядного. Аби лише смерть була швидка, раптова, щоб не встиг і осмислити, що з тобою відбувається. Яка, власне, різниця, жити чи померти? Не було його на світі раніше, до народження, і знову не буде. Потім картав себе за думки такі і заборонив їх для себе. Але завжди пам'ятав про ту першу стрічу із видимою смертю і про слабкість людську пам'ятав. А літаки уже зникли у бік кордону, і сержант, підхопившись із бетонової полоси, верещав ламким голосом: «Не зважайте на німецькі провокації! Працювать! Працювать, мать вашу!» А за якусь годину-другу приїхав до них на аеродром політрук батальйону і сказав про початок війни із фашистською Німеччиною.

Роботи припинили, перейшли на військове становище. Посеред поля нап'яли два величезних брезентових намети, ніби спеціально — орієнтир для німецьких літаків. Видали солдатам шинелі, гвинтівки і по сто двадцять патронів. Видали по скляній фляжці для води, які розсипалися на друзки від першого ж необережного поштовху під час польових занять. Таким же крихким і вразливим здавалося людське життя. Ночами на заході гриміло і небо розцвічували багряні зірниці, ніби його обіклала грозова хмара. Назустріч хмарі сунули колони танків. Політрук охриплим на мітингах голосом запевняв, що ближчими днями ворога буде зупинено і Червона Армія перейде в наступ, аби добити фашистського нападника у його лігві. Більшість молодих солдат уперше тримали в руках справжні гвинтівки і жодного разу із них не стрелили. Утішали себе надіями, що зброя їм і не знадобиться, німця поженуть на захід, а вони і далі будуватимуть аеродром. Тачка з бетоном тепер видавалася принаднішою, аніж гвинтівка. А увечері батальйон посадовили у кузови вантажних машин і повезли у бік фронту. Зупинилися у лісі і наказали окопуватися вздовж узлісся, через десяток метрів одне від одного. Попереду, зовсім близько, десь по той бік видолку тріщали кулемети і вибухали міни. Митро вгризався в лісову землю, вона пахла тлінню. Це був запах смерті. У небі яскраво сяяли зорі. Митро лишився наодинці — зі смертю і зорями.

— А у нас тади приймач був, чи не єдиний на весь Пакуль, чоловік бригадиром робив і прем'я одержав. Дак почула я сеє у радійо, прибігаю до Уляни Несторки: «Тітко Уляна! Война з німцем почалася!» А яна — наче камінь, і не ворухнулося ніщо на обличчі: «Знаю, знаю, небого. Коситиме война людяк, наче траву у лузі, а коли ще тая отава підросте!..» — «Одкуль ви знаєте, — питаю, — як у вас ні радійо, ні газети?» — «Знаю, — одвічає, — бо вже мій синок земельку цілував, вогняним вітрищем пригнутий». Витріщила я очі на неї, бо де той Митро, а де — вона, а Уляна далі веде: «Корова і тая, як її теляткові ніж до горла піднесуть, ревма реве на паші за селом, а я ж таки — людяка. Хіба матері радійо треба, аби відчути, коли дитині її погано?»

— А се уже німець до Мрина підступав, уже горів Мрин, бомбили його сильно. Прийшла я до Уляни Несторки, аби на братеника мого карти кинула. Як узяли братеника на фінську, довгенно вісточки од його не було. Тади присилає писемце коротеньке, як схлип. Мовляв, ранетий я був сильно, у госпіталі довго лежав, а тепер мені уже луччей. І ні адреси, ні вісті нової. Ми з маткою уже й очі прогляділи, мо', думаємо, таки ж додому з'явиться. Аж тут отаке зчинилося, нова война. Дак Уляна карти кинула і мовить: «Живий твій братеник, тольки уже не воювати йому ніколи, бо — світу Божого не бачить. Живий братеник, у теплі й добрі, бо коло його — дама бубнова…» Аж так воно і було, уже ми після войни дізналися, із письмеца його. Очі йому на фронті фінському вогнем випекло. І попав йон аж у Сибір, із госпіталем воєнним. Там його сиділка шпитальна одігріла душею і тілом, до жисті навернула, бо уже і жить йому не хотілося. Дак і досюль братеничок мій родний у Сибіру проживає, онуків коло його — як лісу, уже й правнуки єстяка. Отак ми гомонимо з Уляною на ґаночку її, дивимося, як люд мринський із сяким-таким начинням хатнім на плечах, із козами на повідках повз хатину її бреде, од смерті тікаючи. Коли се приходить Андрій Кривий і каже: «Біжіть на Загальний двір, баби, добро колгоспне розбирайте, аби воно німцю не дісталося, такий наказ од властей». У мене й ноги засмикалися бігти, тади багато натягали, хто хапкіший був, а Уляна й гомонить: «Ніколи я чужого не брала і теперечки не братиму». Тут Андрій Кривий до неї: «Хіба воно чуже, добро колгоспне, хіба не нашими мозолями роблене? Осьдечки повернеться синок ваш, аби господарювать при властях нових, а у дворі — кінь правлінський, як вогонь. Хіба так ще дякуватиме!» А Уляна: «Покуль синок мій на поріг родний ступить, усі коні колгоспні передохнуть…» — «Дак не усіх же, тітко, і на войні убивають чи ранять, — се Андрій Кривий до Несторки. — Може, і Митра вашого куля обмине». А Уляна Несторка на сеє так спокійно, розсудливо, аж у мене мороз поза шкірою: «Луччей би не обминула, луччей би йому убитому буть, анєй переживать усе теє, що судилося синочку моєму, кровинці моїй пережить…» Та й заплакала.

— А я ж, ви знаєте, розкуркулений був, із сімейством своїм у холодні краї вивезений, двоє деток моїх у дорозі померло, од холоду та голоду, і жонка моя першая, Оксаночка моя незабутняя, у морозному барані Богу душу оддала. Тут война почалася і мобілізували мене, уже я на лісоповалі робив, ще й ходив у передовиках, бо їсти треба було, тамочки так було: хто робить, той і їсть, а хто не здолєє уже робить, той од голоду пухне. І везли нас на фронт. Дак я на станції, уже туточки, в Україні, од поїзда одстав, через ліси Синявські до Пакуля добрів. А в Пакулі яно так получилося, що на Низу ще червоні, а на Горі — уже червоних нема і ще німець не вступив. Дак я до Уляни Несторки постукався, перебуть, поки червоні не одійдуть, яна родичка моя, хоч і далека. Се ж у ті деньки було, останні літні, сорок першого. Заходжу до хатинки її, ще ледь сіріє, а на столі — свічечка горить і склянка гранчата, повна води. «Кого се ви, тітко Уляно, — питаю, — поминаєте?» А вона і одвічає мені сердито: «Нікого я не поминаю. Кого треба було пом'януть, давно пом'янула. Нема уже на світі білому мого сина Кузьми, з яким ти товаришував, нема і Нестірка, який тебе розкуркулював та до Сибіру спроваджував. А се я для синка свого меншого, для Митрика, водички налила у скляночку, аби змочував йон вуста свої у дорозі трудній». Подивувався я з гомонки її, але не став допитуватися, сів на лавку та й дожидаюся, може ж, се Митро, я ще його малюком знав, поріг переступить. Гомонимо про се, про те із тіткою, я на свічечку та склянку дивлюся. Коли се на очах моїх замерехтів вогонь на свічці і водички у склянці поменшало, наче надпив хто, хоч ніхто і не торкався. «Ось бачиш, — Уляна каже, — змочив губенята спраглі синок дорогенький, напився водички із колодязя родного, сил йому додалося в дорозі його горьованій». Я сеє усе чую і бачу, а мовчу, бо не знаю, що й казать. Калі ж Уляна і гомонить далєй: «Покинув ти, чоловіче, товаришів своїх по судьбині воєнній, не захотів воювати за власть, яка тебе тяжко кривдила. Розумом своїм я сеє розумію, але душею — не схвалюю. Бо война теперішня не за власть буде, а за жисть нашую на своїй земельці. Німець є німець, із давніх-давен зирив йон на нас зизим оком і, якби міг, земельку нашую ложкою б їв. І — наїсться йон од пуза, ой, наїсться… Звела я двох півнів, свого і сусідчиного. Один півень — червоний, другий півень — чорний. Дак сперва чорний півень геть заклював червоного. А далєй таки зібрався на силі червоний та як дзьобане чорного, той — і ноги одкинув. Так воно і буде у сій войні. Бо люд на власній шкурі відчує, до чого воно із німцем ідеться, і вже не за батька Сталіна воюватиме, а за жисть своїх дєток та онуків. Звірина і тая свою нору та кодло своє у норі боронить, а людяці — і сам Бог велів». Дак мені слова Уляни у пам'яті відклалися. І не подався я у поліцаї, хоч сильно мене староста насватував, совітською властю зобиженого. До халупи своєї, дідівської ще, я, правда, вселився, очоловічився заново, бригадирував у господарстві. А як загриміло ото на сході, у Синявські ліси подався, де партизани гуртувалися. З ними і на німця рушив, аж до Берліна дійшов, і усе моє колишнє мені списалося. Так Ідо я перед Уляною Нестеркою — у боргу вічному. Бо досюль би одмивався за службу у німця, і дєтки мої, і онуки. Багато що у жисті нашій страшкій відкрите було для неї. А одкуль сеє знаття у людяки простої, у баби сельської, — відать не відаю.

І лежали вони в окопах тих, на узліссі, тижнів зо три. Німці пострелювали з гармат та мінометів, а наступать не наступали. Аж ось перед ранком пробіг посильний по лінії і передав наказ командира виходити на дорогу. І поліпшувала дивізія назустріч сонцю, що сходило. Попішкувала, залишивши гармати у лісі, бо не було чим їх тягти, пального не було. Лише кінний обоз скрипів слідом, із пораненими, хворими і штабістами на підводах. Як вибралися з лісів, побачили на узбіччях валки наших машин, автобусів і танків із повними боєкомплектами, покинутих, бо — порожні баки. І зрозумів Митро, що дорога їм стелиться довга, гребти і гребти пилюку чобітьми кирзовими. Але ще не знав він, не здогадувався, якою довгою насправді буде його дорога. Не знав, що через якийсь тиждень тягтиме ноги цим же шляхом курним у колоні військополонених. І добре, що — не знав. Ще почувалися вони на силі, підрозділом військовим, а не гуртиком розгублених блукачів у тилах німецьких. І як застрекотів кулемет із крайньої хати хутірської, неподалік путівця, поповзли бійці перестиглими, виляглими житами, закидали хату гранатами. Запульсувала стріха золота, паче жива, і вогонь обійняв її. І знову команда: «Уперед!» А куди — уперед, коли відступають без оглядки, коли німець — навколо і літак-коректировщик, із хрестами на крилах, завис над колоною. Брели і брели лісовими дорогами, болотами, ярами, голодні, виснажені безсонням і невідомістю. Усе менше командирів залишалося серед них, ромбики здирали або переодягалися в солдатське, із мертвих одяг знімаючи. І вже не дивізія то була, не одиниця військова, а — череда людська…

Одного ранку побачив Митро біля підводи штабної людину у пальті знайомому, шкіряному. Це він був, підгавкувач мринський, що батька приходив арештовувать. Стояв тепер, на костура спираючись, певно, ногу підгорнув чи намозолив сильно, худий, переляканий, на підводу просився. Але бажаючих їхати, а не пішкувать, серед штабістів і без нього вистачало. То покривуляв, не чекаючи, поки валка рушить, дуже боявся, мабуть, до німця в лапи потрапити. І Митро рушив за ним навзирки, гвинтівку з плеча знявши. Дорога звернула убік, але чоловічок шкутильгав навпрошки, крізь рідколісся. «Ось там, у видолку, де ліс густіший, і пристрелю його, яко пса, — присягався собі, не зводячи очей із широкої спини, затягнутої в шкіру, із цяткою нижче плеча. — Хай батько на тім світі порадіє, що — відомщено, і братеник Кузьма, і дядько Нестірко, і — всі…» Хто — усі, він ще не знав і не роздумував над тим, але глибочезний яр, що братською могилою став у лісі довкола озера Русалчиного, душу ятрив. Зійшли у видолок, де звук пострілу безслідно ковтнула б пуща лісова, видерлися схилом на рівніше, у дубовий гай, а Митро — не стріляв. Хоч постать у шкірянці маячіла попереду як диктова ціль на стрільбищі. «Бо не знатиме, за які гріхи його пристрелено, не покається перед смертю», — виправдовував себе. Мусив спершу перекинутися з ним бодай кількома словами. Оголосити вирок — од імені скривджених ним. Оголосити вирок і — виконати. Так просто. Митро стріляв у бік німців, може, і влучив у котрогось, але щоб отак, віч-на-віч убити людину — цього не було.

Тут загуло небо над лісом, стужавіло і — упало. Снаряд розірвався у видолку, який вони щойно проминули. Чоловік у шкірянці зупинився, підняв голову, прислухався. Ранкове небо знову здобулося на голос, ніби хтось рвав навпіл його синій коленкор. Чоловік у шкірянці шарпнувся назад, упав на землю між вузлуватих корневищ дуба. Митро і собі розпластався на вогкій лісовій землі, що так знайомо, до спазмів у серці, пахла грибами. Тепер їх розділяла лише невеличка галявина. Снаряд гухнув десь попереду, зовсім недалеко, земля аж ніби зойкнула і затремтіла. І запитав Митра чоловік у шкірянці, коли ліс затих: «Що тобі, хлопче, треба од мене? Чого ти на п'яти мені наступаєш?» — «Одкуль, дядьку, сеє пальто на вас? Се батька мого пальто…» голосом, що тремтів од хвильовання, материними словами відповів Митро, схопившись на ноги, стискаючи обіруч приклад гвинтівки. «А, мринський, по розговору чую… — Чоловік у шкірянці зіп'явся на одне коліно, а ногу, що на неї шкутильгав, простяг убік. — Розтяг я зв'язки, даючи драла з-під німця, якого ми шапками збиралися закидати, якщо війна… Як твого батька звали?» — «Дмитро Домонтович, його у Мрині знали усі». — «Знав і я, твоя правда. Тільки не вбивав я твого батька, і зубів на мене не скаль. Сам він здох, у тюремній камері, комісар заслужений… А пальто… Тоді таких пальт валялося, як гною там, де я робив. Багатьох начальничків потрошили, я і вибрав на складі».

Раптом небо над ними знову озвалося виттям пронизливим, і упало на гай дубовий, ніби стеля кам'яна, із гулом страшним, із тріском дерев, із стогоном землі. Вибуховою хвилею Митра покотило по галявині, наче суху гілку, притисло до корневищ дуба, який зігнувся навпіл, але вистояв, їдкий пороховий дим клубочів між розчахнутих, вирваних із корінням молодих дерев. Коли дим розвіявся і Митро зіп'явся на ватні, неслухняні ноги, чоловіка у шкірянці на галявині не було. Там, де він колінкував, до вибуху, темніла вирва. Клапоть шкіряного пальта гойдався на обчухраній вибухом гілляці, як величезний, чорний листок. «А може, і є він, Бог, про якого матка стольки говорила? — подумав Митро. — Ось узяв і покарав за гріхи, за смерть людяк наших…» Але з кущів, по той бік галявини, долинув стогін. Він лежав на обпаленій землі, тримаючись обіруч за розшматованого осколками живота, з-поміж скоцюрблених пальців струменіла кров. Лице було біле, наче крейдяне. «Дай, землячок, водички, напитися востаннє… — Голос як шерхіт сухого осіннього листя, уже — не живий голос. — Добра водичка була у батьковому колодязі, я сам — із Рогощі, коло Мрина. У міліціонери подався послі громадянської, смачнішого шматка шукаючи. Людяк подавить прийшлося чимало, сеє — правда. Якщо Бог є, він спитає. Але нема його, Бога. А є — тольки ми, людяки дурні. Нічого нема…» Залишилося трохи води у фляшці. І було Митрові дивно, як це він людину, яку намірювався пристрелити, наче пса поганого, водою напуватиме. Але уже нахилявся до пораненого, уже допомагав йому голову підняти, уже підносив до вуст фляшку. Якесь інше почуття, вище, дужче, аніж ненависть, кермувало ним. Проте ковтати поранений не міг, цівки води, змочивши білі губи, текли по давно не голеному підборіддю. «А тепер — пристрель мене. Ти ж, хлопче, так сього хотів, я в очах твоїх прочитав. Людяк я потрощив, наче курей, работа така у мене була, а самому прийшлося помирать — болю боюся». Митро мовчки похитав головою. «Дитя ти ще. Тади — шмаляй одсюль і не оглядайся. Якщо судилося тобі вижить і до Мрина дотопать, скажеш там, знаєш де, що я — геройською смертю. Дєток я насіяв, і там і сям, але нічого вони не знають про батечка свого, сім'єю так і не обзавівся. Не буде кому заплакать по мені, а на службі, мо', і згадають, бо чесно служив я власті робітничо-селянській… Одвали, стерво сонливе, чого баньки вилупив!» Закривавлена рука одірвалася від живота і червоним павуком поповзла до внутрішньої кишені пошматованої шкірянки. Митро почепив на ремінь фляшку з водою і рушив крізь кущі, які усе ще пахли пороховим димом, у глибину лісу. Невдовзі на галявині глухо стрелило, ніби чиясь нога наступила на суху гілку. Митро — не озирнувся…

І не знайшлося командирів, які б людей знову зібрали після обстрілу артилерійського, розсипалася дивізія на гурти солдатські, обоз у лісах та болотах застряв. Пристав Митро до групи, бійців із десяток, сержант ними командував. Пробиралися манівцями, більше — по ночах, земля гула від німецьких моторизованих частин, що сунули большаками. їли що прийдеться — лісову цибулю, щавель; спека, вода — болотна. Солдати хворіли на дизентерію. І мовив сержант Митрові і ще одному бійцеві, вони ще на ногах трималися якось: «Зайдемо на хутір, харчів роздобудемо, інакше — пропадем». Прибрели вони перелісками до крайньої хати, через перелаз — і у двір. У дворі жінка з чоловіком, снопами місцину обгородивши, жито молотять. Попросили поїсти, бо уже давно — на підножних харчах, ноги не несуть. Чоловік і мовить до жінки: «Веди хлопців до хати, нагодуй і з собою щось дай, се ж — захисники наші». А сам — до скирточки у городі, по снопи подався. Зайшли вони до хати, сержант біля відчиненого у сад вікна сів, гвинтівку коло себе поставив. Господиня дістала з полиці паляницю хліба, у печі випеченого, на листі дубовому. Мати Митрова, як ще малий був, такий хліб пекла, і все в душі його засміялося від спогадів солодких. До великої полив'яної миски господиня молока налила, ложки дерев'яні поклала. А сама кусень сала і ще одну хлібину у полотняний рушничок загорнула: «Се буде товаришечкам вашим. Бо й моїх синків двійко деся отак світами бродять». Похлебтали вони трохи молока того, аж різко двері хати розчинилися — німці з автоматами на порозі: «Хенде хох!» Сержант як сидів коло вікна одчиненого — за гвинтівку і в сад. Та й обліг на підвіконня, автоматною чергою вишитий. І підвели хлопці руки. Як виводили їх у двір, не видко було господаря на садибі. І погнали їх у бік большака, по якому німецькі війська на схід переможно сунули. А їх на захід вели, колонам навстріч, троє автоматників навколо, із геройськи закасаними рукавами. Солдати німецькі на ходу клацали фотоапаратами, знімаючи полонених із супроводом. І привели їх у містечко, заштовхали до сараю цегляного. А в тому сараї цегляному полонених уже як оселедців у бочці. Уранці видали по три сухарики на кожного, із наших таки, армійських, запасів, вишикували в колону і погнали далі на захід. Пішкували з досвітка до сутінків, без перепочинку, варта німецька змінювалася через кожні двадцять п'ять кілометрів. Пити не давали, а сонце палило, наче скажене. Як блисне яка калюжка узбіч дороги, кидалися до неї спраглі люди, а німці із реготом глумливим кулями їх напували…

І заздрив Митро мертвим, а до живих — лише жаль у серці. Заздрив сержантові, який кинувся у вікно, наче в ополонку, і не мучився тепер від утоми, голоду і спраги. Заздрив чоловікові у шкірянці, який пострілом із пістолета обірвав навіки свої блукання по муках земних. Солодкою смерть здавалася, а життя — гірким. І докоряв він долі, яка там, на лісовій галявині, порятувала його від осколків. Як ще брів лісом (а постріл на галявині відлунював у вухах), думав: «Ось вона, кара, дістала кровопивцю у шкірянці мого батька. Снаряд упав близько — і від нього, і від мене. Але мене — не зачепило, лише відкинуло вибухом, а його — геть зрешетило. Таки є, є справедливість, матка моя правду казала». А тепер уже не був певен правди тої. Якщо його залишено в живих на муки отакі, на глум і неволю, то де ж тут — справедливість? І була спокуса у серці, майже нездоланна, — вийти з колони полонених, на крок, на півкроку, аби й собі разом із відчайдухами кинутися у видолок узбіч дороги або разом із тими, хто втратив тяму від спраги, упасти навколішки біля калюжі з дощовою водою — хай і його молоде тіло прошиють наскрізь кулі-визволительки, посланці жаданої смерті. Але в останню мить, уже на межі між життям і смертю, щось його стримувало. Не тіло стримувало, ні, із нього, змученого, виснаженого, воля до життя давно витекла, наче кровиця з тяжкопораненого. Щось інше. Митро ще не знав гаразд що. Лише здогадуватися починав, що людина — це не тільки кістки і м'язи, людина — це щось більше. І ночами, у якому-небудь хліві чи клуні, куди полонених заганяли, наче худобу, настирні думки, відганяючи жаданий сон, обсідали голову його. «Ну, добре, батько мій у громадянську, сам признавався, чимало крові людської пролив — і покараний, Нестірко — теж не святий, матка розказувала, — в'язав вузлик за вузликом у голові паленіючій Митро. — Чоловік у батьковій шкірянці — се теж зрозуміло, і небесний суд, і земний суд — жоден не виправдає. А де ж тих гріхів устигли набратися оці ось люди молоді, хлопчаки зелені, що гинуть, як мухи, встеляючи тілами юними узбіччя доріг? Або ті, кого ще там, на большакові, снаряд німецький, чи бомба, чи міна за одну мить перемелювали на криваве місиво, не розбираючи, де — грішник, де — праведник? Що комаха, що пташка, що звірина, що людяка — ціна життю їхньому однакова, раз — і нема, лише купа гною, на поживу черві земній. На усе — воля Божа, полюбляла казати його матір. А де ж тут, у лихолітньому млині цьому, — воля Його? Крутяться безупинно двоє жорен: спідник — земля, поверхник — небо. Невидимий хтось замість зерен у прогорницю ківшем людяк бідолашних сипле… А Бог — що, під мливо криваве, як мірошник у млині сільському над коритом, долоні підставляє?..» І сам лякався видив своїх страшних, сон рятівний кликав до себе, як там, у дорозі, — смерть.

Уже лік дням страшним вони втратили, а полонених усе гнали і гнали на захід. І одного надвечір'я спекотного, коли здавалося, що сонце уже ніколи не опуститься за обрій, а так і висітиме — осколком розпаленим — у білому, як пустеля, небі, сказав собі Митро подумки: «Усе, сил моїх більше нема». А брів він крайнім у ряді. Саме озерце минали, лугове, береги — очеретами порослі, за очеретом водичка — як сон солодкий, як рай, що про нього мати йому, малому, розказувала, як у голодівку — кулешик, із першого житечка матір'ю зварений. Тіло, усе, до нігтя останнього, криком кричало: «Пити! Пити!..» Ковтнути водички прохолодної, а тоді — хоч і вмерти. Солдатик, що ледве волік ноги попереду Митра, де тільки й снага взялася, шарпонувся з колони, проломив тілом худим зелену очеретяну стіну. Стрекотнув автомат у руках німця, і солдатик упав — головою у воду. І заздрив йому Митро, що — хоч і мертвий — а водичку п'є…

І тут згадався йому колодязь у дворі їхньому, у Пакулі, ще Нестором Семирозумом викопаний. Журавель над ним — наче ушула, що підпирає потріскане від спеки небо, аби на землю воно не впало. І стоїть біля цямриння вогкого мати з відром дерев'яним, води повним, а Митро повз двір бреде, загрібаючи ногами ватяними куряву гарячу, як присок. І шепоче Митро вустами пересохлими, ледь чутно шепоче: «Мамо, напитися дайте…» Але чує його мати і, відчинивши хвіртку, Із ліщини виплетену, на очкурі мотузяному виносить відро, води повне, на вулицю. А вже не має Митро сили до відра нахилитися, бо — упаде в куряву гарячу і помре. І піднімає мати відро дерев'яне, водички повне, перед себе, а у воді — листок вишневий плаває. І змочує Митро вуста свої пересохлі, один-єдиний ковточок робить, бо не можна йому зупинятися, мусить совати ногами неслухняними. Змочує він вуста пересохлі, а де й сили беруться, ніби усеньке відро, води повне, випив він. І вже не заздрить Митро солдатикові мертвому, що в озерце лугове голову закривавлену занурив. Уже він не про смерть думає, а — про життя. Тут і сонце червоне, розпечене пірнає нарешті за пруг, сутеніє, а колона полонених вповзає у містечко, розчахнене навпіл колією залізничною.

Дак сеє мені сам Митро розказував, як ще він гомонів до людяк. Був я уже, каже, на волосок од смерті, жить уже не хотів, а хотів під кулю німецьку лягать. І тут наче наснилося мені, серед білого дня, у колоні полонених, що її супроводжували німецькі автоматники, на м'ясників схожі, із рукавами закасаними. Наче наснилося мені, гомонить, що бреду я повз дворище своє, а матір виносить відро, води повне, на вулицю і змочує вуста мені. Так я добрів до станції, інак би не добрів, із жистю молодою розпрощався б самохіть. А на станції, се в Перемишлі уже, є такеє містечко, загнали нас у вагони товарні і поварганили до Німеччини. І попав йон до південної Німеччини, що зветься Баварією. Я сам потім тую Баварію на пузі проповз, там мене і ранило, то я трохи знаю. І наших солдатиків, що до полону попали, доводилося мені визволять, наслухався і надивився. Наче сотворилося теє, про що у Святому Письмі сказано: земля розверзлася і люди з могил піднялися. Теперечки скрізь — дружба, дружба, звісно, людцям на одній планеті треба якось виживать, а не глотки перегризать одне одному, а тольки — сильно поганий німець до наших був тади, се я де хоч скажу, і самому Горбачу. Мо', і свої до своїх у таборах сибірських не луччі були, се теж правда. Супчик із води та брюкви, двісті грамиків хліба ось на таких харчах тримав німець солдатиків наших, а роботу примушував тяжку робить, каторжну роботу. Дак у робочих командах люди довго не витримували, мерли, як мухи. В один із таких таборів коло города Мюнхена і попав наш Митро.

Се уже як повернувся Митро, після одіссеї страшкої, книга така є, не наша вона, а ще древні греки її придумали, дак жив йон трохи у матері своєї, Уляни Несторки, на хуторі Семирозумовім. А я тади учителював, у молодших класах, на курсах по війні вивчившись. А в ті ж роки так було заведено, що кожному учителю сільському — вулиця, і йон на тій вулиці — агітатор, наче політрук у війську. І я частюка до Митра Терпила забігав, балакали з ним, болєй, правда, за чаркою. Тади ж уже дозволили нам трохи роти одмикать, після розвінчення культу. Покуль знову гайку не загвинтили. Митро пройшов Крим, Рим і мідні труби, а я ще молодий був, жистю цікавився. Дак йон такі слова говорив, що у мене — волосся дибки, хоч уже ж наче трохи й дозволено зверху. І Гітлер, і Сталін, гомонить було, се два бандити, яких досі світ не бачив, я сеє ще в таборі німецькому пойняв. На вагах історії, мовляв, вони один одного не перетягнуть. А там, у таборі, різного люду було, із усієї землі, вважай. І йон людяк тих слухав і своєю головешкою розмислював: а за віщо ж люди тисячами гинуть? І пойняв я найголовніше, се йон, було, каже, Митро: ніхто тебе у цій веремії кривавій не порятує, ані Бог небесний, ані боги земні, тольки сам себе ти і можеш порятувать. Вовчий закон жисті я там, у таборі німецькому, уперше пойняв, се Митро мені каже. А я, було, слухаю та й думаю: «Не усе воно у тебе, Митре, так в'яжеться, як ти гомониш, про той вовчий закон». Бо сватали його тамочки, се я уже знав, і до руської визвольної армії, до власовців, і до табірної поліції, мужик йон був жилавий, виживалий, тольки ж нікуди йон не пристав. А якби вовчий лише закон сповідував, приліпився б і легшенько, у зграї, прожив…

Дак се ж не секрет, що підходжував до мене Митро Терпило, як із Сибіру вернувся і в матері своєї проживав.

Мо', наші жисті горьовані якось би і переплелися, але боялася я його. А через що боялася, бо холодом уже од нього віяло, таким холодом, що й сидіти коло нього було скумасно, не те що. Той холод і загнав його пізніше в ліси, подалєй од людяк. А у мене ж се хлоп'я підростало, од калічки мого, якого я на полі бою, у сорок першому, безногого, підібрала і виходила собі на горе, бо йон потім ще й лупив мене як Сидорову козу, милицями своїми, поки не згорів од денатурату. Дак хлоп'я моє щигликів на сильця ловило, у клітці дротяній яни жили. Як побачив Митро тую клітку, аж побілів із лиця. Дав йон червінця хлоп'яті моєму, птахів випустив на світ Божий, а клітку дротяную руками своїми сильними розламав і на купу гною біля хліва викинув. А тади і гомонить до мене: «Двадцять літ я птахом у клітці був і рвався із неї на волю, шкіру до крові обдираючи, а мене ловили і знову до клітки зачиняли. Од тих пір не можу я кліток видіти, страх і сум на мене наганяють…» А у мене язик слизький, я і гомоню до нього із дурної голови своєї: «Ой Митре, усі ми, людяки, по клітках своїх сидимо, од народження до смертоньки». Хіба не так я у халупині своїй усю жисть просиділа, світу поза Пакулем, окрім хіба базару мринського, не бачачи?» А йон злий зробився і питає у мене: «Одкуль ти сеє знаєш?!» А я і сама не відаю, одкуль, мо', і народилася із тими думками дурними. Тади йон зітхнув та й гомонить до мене: «Роками молодими пожертвував я, аби душею дозріти. Навколо кліток маленьких, у які нас від народження нашого посаджено, клітки великі, просторіші, видимі і невидимі, і нема їм числа, правду вуста твої кажуть. І людьми лише тоді стаємо ми, коли навчаємося і в клітках вільними буть. Але пташкам не дано сього зрозуміти, пташки — як діти малі, розумом кволі». Слухаю я усе сеє, головою киваю, а сама собі думаю: «Чогось ти, чоловіче, не договорюєш, у чомусь ти і собі не признаєшся. Бо усе живеє не розумом живе, а — нутром своїм. І ми, людяки, живі доти, доки із кліток своїх рвемося, хай і з малих кліток — у просторіші». Дак хлоп'я моє усе сеє чуло і болєй ніколи щигликів не ловило. А Митро ще трохи походив до мене та й перестав. Коли чую — уже його і в Пакулі нема, уже йон — у лісі, самітний, наче вовк-одинець. Щось у ньому надірвалося після тих його Сибірів багаторічних. Мо', і насправді розумом йон до небес піднявся, але душею став — як гітара без струн, се — правда, се я нутром своїм женським відчула.

І постановив для себе Митро: буду тікать. Але з табору тікать — усе одно що руки на себе накласти, табір пильно охоронявся. А він — жити хотів, не вмерти. Напровесні сорок другого потрапив він до групи полонених, яку одібрали, із дужчих та молодших, будувати дорогу і дренажну каналізацію поблизу військового аеродрому. І пригнали їх у передгір'я Альп. Гори по той бік колючого дроту — як на картинці, вершини — у шапках снігових, а десь там, за горами, — нейтральна Швейцарія. Карту Європи він уже добре знав, розпитуючи французів та Югославіє, які були в таборі. Але гори хоч і близько, але до них ще треба дістатися, навколо — гола рівнина, і охорона — на кожному кроці. Уже й літо спливало, а Митро усе ще длубав каміння, яке привозили вузькоколійкою із кар'єру у горах. Одного вересневого дня з'явився на будівельному майданчику майстер із кар'єру і попросив у охорони п'ятьох полонених на допомогу — мотовоз зійшов із рейок. Серед тих п'ятьох з одним охоронцем — і Митро. Одразу за кар'єром — ліс. Майстер послав по жердини — мотовоз підважувать. Пиляли дерева в улоговині. На згіркові — німець з автоматом. Як почув Митро запах лісу, напружився, наче звір, випущений із клітки. Однесли жердини раз, ідуть вдруге. «Іншого такого випадку не буде, — подумав Митро. — Якщо не тепер, то уже — ніколи».

І метнувся він у гущавину. Торохнув автомат на згірку, але дерева уже сховали його. Хоч сили слабі, серце трохи з грудей не вискочить, а біг і біг, аби одірватися від погоні. Сутеніло вже, ніч — порятунок, уночі його ніхто не шукатиме. Брів усю ніч, наштовхуючись на стовбури дерев, обдираючи шкіру об каміння. Удосвіта забовваніло в тумані, на схилі селище, біля нього — городи. Нарив картоплі, брюкви і знову — у ліс. День відсиджувався у гущавині, запальничка у нього була, напік картоплі. А як звечоріло, знову — ноги на плечі. Знав із розповідей: десь поблизу має бути дорога із Баварії до Швейцарії, треба її триматися, через гори йому не пройти. Через тиждень після втечі з'явилася надія — не спіймають. Якщо матиме сили — іти. А щоб мати сили, потрібні харчі. Уночі набрів на селище. У саду, біля крайньої хати, — будка, двері одчинені. Зайшов Митро до тої будки, став навпомацки шукать чогось їстивного. В одному кутку — ганчір'я якесь, в іншому — мішок із борошном. Тільки він той мішок розв'язав, аж силует мужчини у проймі відчинених дверей: «Хто тут?!» А він уже трохи розумів по-німецькому, біда навчила. І ще знав Митро: треба признаватися, бо можуть застрелити. І вже жінка з мисливською рушницею — у дверях, і промінь від ліхтаря — в очі. «Руський полонений я, — сказав Митро. — Утік із табору в Мосбурзі». Не з того табору він утік, але повертатися туди, звідки утік, не можна: заб'ють до смерті палицями. Німець скомандував: «Іди уперед!» Потеліпав. Ішли нічною вуличкою, господар будки і його жінка з мисливською рушницею у руках чигають на кожен порух, не втечеш. Звернули до якогось казенного дому. У домі — мужчина з емблемою поліцейського на рукаві. Прощай, коротка воля.

І замкнули Митра у невеличкій, без вікон кімнатці, біля стіни — голий дерев'яний тапчан. Опустився на вичовгані тілами таких же, як він, нещасних дошки, наче в труну живим лягав. Поки брів лісами, думав: «Хай і сотні кілометрів до тої Швейцарії — сил стачить, повзтиме, котитиметься, а — не здасться». Тепер — повний параліч волі. Хай роблять з ним що хочуть. Найкраще, аби убили, ось тут, у цій комірчині, аби уже й світла дня не бачити. Але настав день, повели Митра на допит, і знову потвердив він поліцейському, що утік — із Мосбурга. Знав, що там — великий табір, пересильний, там можна загубитися. Залишав хоч якусь надію для себе. Доки людина жива, доти хоче жити. Ще одна таємниця людської істоти, яку відкривав. Посадовили його у коляску мотоцикла і одвезли кілометрів за двадцять п'ять, на станцію залізничну. А з тамтешньої військової комендатури, у супроводі солдата, в окремому купе, наче якусь поважну особу, відправили до Мосбурга. На прохідній пересильного табору — новий допит. І вирок: тринадцять діб строгого карцеру. Цементова яма з крихітним, заґратованим віконцем угорі. Холодно і вогко. Вранці — гарячий кип'яток і сто грамів глевкого хліба, в обід — півлітра супу із брюкви. Хочеш — живи, хочеш — здихай. І тут знову Митрові жити схотілося. Усупереч усьому. Усупереч нещасливій долі своїй. Вижити і — тікать. Знову. Ще раз. Хоч сто разів — ще. Поки не пощастить. Тепер він буде розумніший і обережніший. Набивши гулі. Якщо витримає організм тринадцять діб строгого карцеру. Організм витримав. Геть знесиленого, але — живого, його вивели з цементової ями. І направили до загальної зони.

Дак було сеє якось що у піст, мо', у годі п'ятдесятому, се я ще меншенького свого на руках носила. І не спало воно, дитя моє, ночами, і мене мучило, і само змучилося. Уже я і мак розтирала у макітрі та водичкою з маком його напувала, а — не помагало. Дак узяла я яєць десяточок, курочки мої уже неслися, хоч і холоди ще трималися, під піччю кури мої зимували, у теплі та добрі, через те й неслися. Узяла я десяточок яєць, дитятко своє — на руки та й потьопала на хутір, до Уляни Несторки, аби синочка мого погляділа. Погляділа вона дитя моє, воно і заснуло на руках її одразу, і спало на лежанці між подушок як убите, наче за усі ночі безсонні відсипалося. А я не хотіла його розбурхувать і довгенько так в Уляни гуляла. Сидимо ми отакочки з нею, я — коло лежанки, до синочка свого прислухаючись, чи воно ще ж дихає, а Уляна Несторка — на лаві, коло столу, про те, про се гомонимо. Бачу, Уляна усе зирк та зирк у вікно, наче виглядає когось. «Мо', ви, тітко, у гості когось ждете?» — питаю. А вона й одказує: «Буде вість мені сьогодні важна, про синочка мого, про Митрика». А я молодайка ще була, тріпнула язиком своїм дурним: «І одкуль ви, тітко, усе знаєте, чи вам сорока на хвості приносить?» Спохмурніла Уляна з лиця, не любила, коли розпитували про знаттє її, та й мовить по хвилі: «Не я, молодице, знаю, душа моя материнська — знає». Воно, мо', й так, і нічого надлюдського у знатті її не було: коли дєткам моїм, як ще малі були, на хворобу йшлося, горенько завтрашнє я наперед, як у ренгені тому, душею проглядала.

Аж і правда, брехонуло собача у дворі і переступив поріг хати мужчина незнайомий. Худющий такий, задрипаний, у шапці старенькій, солдатській, у куфайчині потріпаній, у штанах ватяних, валянки биті — їстоньки просять, передки дротом позав'язувані. Переступив йон поріг хати, обвів нас очима запаленими, мо', од безсоння, як у дитяти мого, та й мовить до господині, бо я ще ж — молодайка була: «Чи не ви будете Уляна на хвамілію Терпило?» — «Я», — одвічає та. «Дак се я — до вас». І як стояв коло порога, опустився на мостини, обіпершись спиною на одвірок, а клуночок, що на плечі був, на коліна собі поклав. «Вошивий я сильно, бабоньки, — каже, — не треба мене далєй, у світлицю, пускать». А Уляна так гостро на нього глянула і одвічає: «Аби в душі, людиночко, вошей не завелося, а на тілі — се не воші… Проходьте-бо». Од її погляду гострого йон трохи поскучнів, а далєй каже: «Ні, пан невеликий, посиджу і в порозі. Скоро я удома буду, одмиюся і тілом, і душею». І засміявся по тих словах. Але сміявся йон лицем тольки, а душа не сміялася, мо'. й не було у нього душі тої, душа — яна теж не у кожної людяки єстяка. Се я подумала тоді так, хоч ще й молодайка була. А домівка його і правда — уже покликувала близьким голосом, із Ловиня йон сам родом, що вище по Невклі. Не довго йон в Уляни пробув, бо хотів завидна до хутора Скиток добрести, там у нього родня. Як пішов собі той мужчина, і я стала збиратися, дитя своє укутувать. А Уляна сиділа на лаві, голову повісивши і руки на колінах склавши, печальна уся, як осінь пізня. Далєй і каже до самої себе, не до мене, наче й нема уже мене у хаті: «Ой, буде ще горенько, буде моєму Митрику од людяки сеї недоброї…» Аж так яно і получилося, але сеє уже трохи пізніш. А тади йон розказав усе, що знав про Митра, сина Уляниного. Спало дитятко моє сном глибоким, і я слухала його, наче кіно страшкеє дивилася. І хоч через войну тую проклятую скінчила я тольки два класи, а третій — коридор, пам'ять у мене од роду добра, і я переказую, слово в слово, як той гість Улянин гомонів:

— Запізнався я з сином вашим Митром Терпилом у лазареті табірному, німецькому, узимку сорок третього року. Мене вагонеткою на роботах табірних потовкло, а його, глухого геть, із запаленням внутрішнім вух із берега ріки Ізар привезли, там наші хлопці береги укріпляли. Ходили за нами у лазареті лікарі французькі, теж військовополонені, добре ходили, і стали ми поправлятися. Як слух до Митра вернувся, так йон по гомонці моїй мене вирахував. «Ти, чоловіче, — питає якось, — рибку матнею не у річці Невклі ловив?» — «У Невклі, у Невклі! — киваю. — Тольки ж не матнею, а — вроджений рибалка, із дідів-прадідів. Ловинський я, а ти — одкуль?» — «А я, — каже, — із Пакуля. Хоч у Мрині учився, з Мрина мене до війська брали, а в Пакулі — матка живе». Дак ми поклялися, як хто з нас виживе у хвищі воєнній, родню іншого сповістить, як і що. Ось тольки тепер вертаюся я до кубла свого, одбучку одбувши у батька Сталіна за полон свій німецький, і забрів, про клятву пам'ятаючи. Тримали нас французи у лазареті, поки могли, а тади — що ж, треба у зону. Десь у квітні сорок третього зібрали нас у Мосбурзькому таборі чоловік, мо', з тисячу, загнали у товарні вагони і повезли на північ. Балачки між полонених — ближче до Польщі. Добре, думаємо. А у нас із Митром уже задумка була — тікать. Перекидають із табору в табір, і ось ми уже — в городі Штетіні. Тут нас переобмундирували у все чисте, ціле, хоч старе. А харчі — дуже погані. Ходимо по табору, наче тіні. Уже дехто і ногами не виплітає. А кожного дня приходять до нас офіцери, із власовської армії, такі ж, як ми, полонені недавні, тольки — уже вбрані, вгодовані, і агітують воювать із совітами. Я уже було, виголоднівши, і подумую. А Митро мені: «Не так із совітами ти воюватимеш, форму власовську нап'яливши, як — із людьми своїми». Воно і так, згоджуюся. А се уже ми про Сталінград почули кой що. Коли ж се у травні сорок третього заганяють нас у трюм пароплава. Світло — тільки крізь люк цідиться, а над ним — вартовий з автоматом. Нас — чоловік до тисячі, і охорони — із сотню. До вбиральні виводять на палубу, один раз на день, по черзі. А серед охорони — словаки були, вони нам дещо розказували. Кінечний пункт призначення — північ Норвегії, Норвік. Ну, думаємо, там нам жаба і циці дасть. Треба тікать, думаємо. А як утечеш — із коробки залізної, що по воді пливе? Тільки у море вийшли, аж тут — англійські літаки налетіли. Ну, тут уже нам могила братська, у труні залізній, на дні морському запахла. Коли ж забахкали зенітки, затріщали кулемети — одігнали англійця. І припливли ми у город Осло. У городі Осло перегнали нас знову у товарняк, видали сухі харчі на три дні: цеглинка хліба і маргарин — для кожного і ящичок повидла — на весь вагон. Поїзд рушив, двері закриті, пітьма, нічого не бачимо, куди везуть, що там довкола. А ми з Митром уже ж один одного тримаємося. Притулилися в кутку вагона, коло передньої стінки, ближче до бокового люка. А в люкові — щілинка, ось до неї і припав Митро. Тоді й шепоче мені: «Обрив, валуни, сосни, унизу — вода…» Чую — у нього уже й голос тремтить, йон — наче вовк, коли ліс бачив — і шерсть настовбурчувалася. І — рішилися ми. А сказать про задумку нікому не можна, багато хто буде проти, боялися, німець сильно за втікачів мстився тим, хто лишався. Митро на такий випадок ножика беріг. І почали ми тим ножиком дошку пилять. Поспішали, бо тольки й нашого — що ніч одна. А там — привезуть, заженуть у шахти, одтуль уже не втечеш. Проламали ми дошку, вибралися на буфер. А ніч — наче осінній день у нас, білими там ночі звуться. Праворуч — гора, заросла лісом, ліворуч — провалля, вода на дні блискає. Униз стрибнеш — кісток не збереш, у бік гори — об валуни та скелі розіб'єшся. Видима смерть страшка, треба, думаю собі, у вагон вертатися, а там — що буде. Але Митро ваш — заводний, його б уже ніщо і ніхто не стримав. Стрибнув йон на скелю прямо, ну, і я, перехрестившись, тут уже й Бога згадаєш, за ним. Побилися ми сильно, у кровищі обоє, у нього із щоки шкіру камінням зчухрало, у мене — коліно поранете, але — живі. Поїзд покотив собі, без нас. Розірвали ми сорочку його нижню, чисту, на клапті, перев'язали один одного і — рушили. Подалі від колії, бо може бути погоня. Страх нас гнав, що казати, і спрага жисті. Як не ведеться людяці, а жить вона хоче. Тольки і є в людяці — бажання жить, а болєй — нічого нема. Сеє я на собі познав. Видерлися по схилу крутому на гору, рівнина, плато зветься по-їхньому, ліс, моху по коліна. Тут і сонце зійшло. Митро й запитує: «У тебе, Пантелію, скільки було з географії?» — «Десять із плюсом…» — кажу. Бо я усі береги Невклі навколо Ловиня навпомацки знав, де яка риба водиться, линів під лозами руками вибирав, а яка ще географія мені треба була? Мій дід по матері усю жисть свою хрестиком розписувався, а рибу жидкам у Мрин возами возив, кам'яницю, єдину на весь Ловинь, вимурував, під сільпо її реквізували, як усе сеє почалося, а нам — хибарку у кручах дали. Я два годики до школи походив, а далєй ото — голодуха, половина класу нашого перемерло, я на рибі та жабах вижив, болєй — порога шкільного не переступав. Але Митро — таки вченіший, та й знали уже ми, що треба на схід нам прошкувать, там — Швеція, а Швеція у війну не ув'язувалася, і нашим, і вашим — така у неї політика була. А на сході, доки й сонця, пасьма гірські, наче мури неприступні, і вершини у снігових шапках, як тії вежі із бійницями ущелин. Забрели ми в глибину лісу, лягли відпочить та й заснули — із сил геть вибилися. Підвечір прокинулися — треба пішкувать, на пасьма ті дертися, ніхто за нами на авто не приїде, ніхто на руках не понесе. Я уже й не радий, що — утік із поїзда, коліно болить, геть духом підупав, але назад ходу — нема. Митро — той, як живчик, хоч теж — побитий увесь, із лиця — глянуть страшко, розпухло, закривавилося: «Вставай і воруши ногами, мать твою! Здохнуть — то найлегше на цьому світі, важче — жить…» Воно і так. Поплелися ми, з гори на гору, з долини в долину. А воно ж і їсти щось треба. В одному хуторці над озером розжилися трохи картоплі, погріб не був замкнений. Якось уночі чуємо — дзвіночки калатають у лісі. Аж то — вівці. Митро каже: «Спіймаємо хоч одну — порятовані». Стали ми за тими вівцями між кущів та дерев ганятися, а вони — здичавіли, та й сил у нас — катма. Так і не зловили. Рішилися ми до людей заходити, іншого виходу нема, подохнемо. Та се ж уже — не Німеччина. Але людяки тамтешні тоді теж сильно бідували. Наллють чашечку бурди, кофей у них вона зветься, сунуть шматок сухарика, галети по-їхньому, і все пригощення. Се для нас — як собаці муха, а мусиш дякувать і далєй по горах, як по хвилях кам'яних, плентатися. Одного дня вийшли на грунтівку. сліди коліс, дріт — по верхівках дерев. Небезпечно, але — бредемо, поруч — ліс, коли що — сховаємося. Аж раптом з-за повороту — чоловік п'ять, на велосипедах. Нам уже тікать пізно. Під'їжджають, запитують: «Ви — хто?» — «Німці…» — відповідаємо. Поглянули вони один на одного, усміхнулися: «Ні, ви — не німці». Мусили признаватися. Так і так, полонені ми, руські солдати, втекли од німців. Вони нас швиденько — у кущі: «Наці можуть їхати дорогою, на дорогах вам з'являтися не можна». А норвежці німця теж недолюблювали. Один каже: «Я у Москві у футбола до війни гуляв». А вони їхали кудись на роботу. Дак були у них Сидори у пакетах — віддали нам…

Довго усе розказувать, та коротко слухать. Плелися ми по Норвегії болєй місяця. Якось зустріли у лісі норвежця, він перелякався, але ми призналися — хто, повеселішав. «Кордон із Швецією далеко?» — запитуємо. «Річка, дорога, кордон…» — тольки ці слова ми й змогли пойнять. І правда, через добу підійшли ми до річки, залізний міст від берега до берега, на мосту — солдат із автоматом. Побрели вздовж берега, лісом, річка гірська, бурхлива, піною холодною бризкає. Що робить? А в березі — колоди, складені. А, махає рукою Митро, була не була, скольки тої жисті… А куди діваться? Дочекалися ми сутінок, осідлали по колоді і — через річку. Сяк-так перепливли. Уже ж ми ніби — у Швеції, уже ж ніби — порятовані од німця, а самі собі не віримо. Забрели в гущавину, розпалили вогнище, одяг висушили, обігрілися після купання крижаного. Бредемо далі, лісами, боїмося на люди з'являтися. А ковбик — свого вимагає, жрачки. Бачимо: на галявині — два будинки, людей не видко, ознак жисті — нема. Після стількох тижнів походеньок по лісах у людяки уже, як у звіра, чуття пробуджується, уже вона не розумом живе, а — нутром своїм. Підходимо ближчей — двері каменем прикладені. Всередині — двоповерхові нари. Біля вікна — столик, а на столику — конверт, на конверті — марка, а на марці написано: «Сверіге». Швеція тобто. Ми наче божевільні поробилися: і танцюємо, і співаємо, і плачемо. Бо се ж ми уже у Швеції таки, а Швеція полонених німцям не видає, сеє ми знали.

Ну, а далєй — що? Наступного дня, після дощу, геть мокрі, ідемо лісовою просікою, уже — не ховаючись, голосно розмовляємо. Коли назустріч — група солдат, офіцер з ними. «Хто ви?» Розказуємо, «їсти хочете?» Ще б — не хотіли. Солдати дістають пакети з їжею, віддають нам. Тут ми уперше за два роки полону наїлися. Посадовили нас у вантажну машину, везли кілометрів із сотню. Селище, поліцейська дільниця. Окремо — фінський домик, з опаленням. Черговий солдат розтопив грубку, приніс нам перини, ковдри, просушив нашу одяганку. Назавтра приносять нам кошик, плетений із лози, а в ньому — повно всіляких наїдків. Тут ми дитинство, паску згадали, у такому кошику колися наші матки до церкви паску носили святити. Уже познєй дізналися ми, що шведи зацікавлені були побільше харчів нам принести, посольство наше оплачувать мало. Звідти у льогковій машині, як начальників яких, повезли нас у город Карлсбад. Тижнів три ми прожили в тамтешній тюрмі. Але в тюрмі нам було як у санаторію. Приїхав чоловік із нашого посольства, записав нас. Швець прийшов із готовими костюмами, підігнав нам по росту і кольору. «Осе, — кажу до Митра, — і є той комунізм, про який батько Сталін нам розказував». А Митро до мене: «Тюрма є тюрма». Я ж би і вік у тюрмі такій жив, і нікуди б уже не рвався. Коли викликають нас до канцелярії, там уже лежать наші нові костюми і усяка одяганка, з ніг до голови. Я ніколи в такому добренному не ходив і уже ніколи не ходитиму. І одвезли нас у супроводі поліцейськоі 0 у лісне селище, там бараки фінські стояли, кухня, лазня. Там ми стали жить-поживать, а робота наша була — будувать дорогу. А далєй я коротко розкажу, як із Митром вашим получилося. Бо я усього того був свідком і, можна сказать, тормозом. Бо хотів, аби було Митрові як луччей, а не як хужей. «Митре, — усе йому було торочу, — не твори твореників, бо й дівці голову закрутиш, і свою жисть на ніщо переведеш». Але йон уже нікого не чув, себе тольки чув. Діло, звісно, молоде, проте і замолоду треба себе у вузді тримать. Мені вона теж підморгувала, поки у них із Митром на серйозне не зайшлося, але я замкнув себе на усі сім замків, бо знав: доведеться нам скоро у свій хлів вертатися і там за все звітувать. Одне слово, на роботу ми ходили через ліс, кілометрів за три, а у лісі — селянська садиба, хутір по-нашому. І тая Ельса там проживала, з матір'ю. Батько її перед війною помер, по господарству допомагав їм найнятий мужчина. І була тая Ельса не така щоб розкрасуня, вони там усі. баби, високі й худі, наче вільхи на болоті. Мо', сеє од землі залежить — тамочки самі гори, ліси та озера. А з лиця — нічого, очі, як у відьми, здорові і зеленющі. Він із нею на танцях знюхався, по суботах і неділях танцювали ми на дощатому майданчику. Ну, і я ж — туточки. Дак сперва удвох її проводжали через ліс. Тади бачу, що я уже — третій зайвий. То я і відколовся, робіть, думаю, що хочете. А воно звісно — природа, білі ночі, кров молода грає і все таке інше. Ну, і доходилися — уже йон там, на хуторі, підночовує. Я уже не сварю його, а сміюся: «Погуляй, хлопче, пожируй, война усе спише…» А Митро мені сердито так: «Ні, Пантелію, у нас не жирування, як тобі думається, а — любов до гробової дошки…» Уже, в голові мені крутиться, тешуть вашій любові гробову дошку. А я прочув, що нам у Союз, до батька Сталіна, доріжку стелють. Се уже біля годика ми у Швеції. Митро — той до всього приглядається, порядки місцеві нахвалює, мовляв, і партій багато, і жодна з них одна одну не вбиває, не ріже, і вибори вільні, і жисть луччей, як небо од землі — їхня жисть од нашої. Уже в його голові крутиться думка залишитися у Швеції, коло Ельсочки своєї. А я йому і гомоню, як ще мене дід мій навчав: «Ні в що, хлопче, сильно не влюбляйся, бо розлюблять доведеться». Аж так і получилося. Коли сеє усе заворушилося, ходили вони з Ельсою до представника шведського уряду, йон там, у пансіонаті нашому, коло військовополонених перебував. А той і сказав Митрові через перекладача: «Якби ваше посольство не знало, що ви — у Швеції, могли б ви залишитися. Але посольством ви записані і ми зобов'язані відправити вас у Союз. Такий у нас договір з вашими властями підписаний». Тут уже зовсім поскучнішав Митро. Розказує мені і трохи не плаче. І в Ельси — сльози в очах її зелених. Тікати — а куди тікать, у сусідніх Норвегії і Фінляндії ще німці, се ще ж война не скінчилася, ще — сорок четвертий рік. На початку осені оголосили нам про день відправки. Перед цим днем зібралися ми усі на танцмайданчику, шведів багато прийшло, дякували господарям за допомогу та милосердя. І Митро пташкою сумною наспівує. Я болєй мовчав, бо уже жистю навчений, твій друг нерозлучний тебе ж і продасть завтра. Уранці підігнали до пансіонату автобус. І шведи, прийшли — проводжать. Митро із Ельсою взялися за руки — трактором не розірвать. Але жисть є жисть, вона — сильніша од трактора. «Пиши і вертайся!» — гукає Ельса. «Тольки война скінчиться — повернуся!» — се Митро їй. А йон усе надіявся, що після войни у нас жисть буде інша. По молодості своїй. Я ж трохи старший роками, а може — битіший. Мою родню так колотили в колективізацію, що половина — досюль по Сибірах. «Повернешся, — думаю, — як рак свисне». Аж так яно і полупилося. Завели нас на пароплав, прощай, Швеція, прощай, Ельса, курс — Фінляндія, через порт Турку. А там — повантажили у товарні вагони. Привезли нас під город Виборг, поїзд зупинився у лісі. Відчиняються двері вагонів, бачимо — ми оточені солдатами НКВД. У солдат — автомати і гвинтівки із штиками, на нас дивляться солдати, як Ленін на буржуазію… Вишикували біля колій і оголошують: «Далі дороги нема, підете пішки!» Погнали нас через ліс, з боків — охорона, вівчарки. Ось так зустріла нас Родіна-мать. У вагонах залишилися чемодани з речами, багато хто велосипеди віз — усе теє ми тольки й бачили. Я сукна добренного синього аршин десять прикупив був, хрому чобітного пар на три, білизни баєвої — на весь вік би мені хопило, у Швеції нам трохи ж платили, лісапета німецька, майже нова, швед один мені подарував… Нічого з того добра мені не дісталося. У Виборзі загнали нас у якісь цегляні склади, навколо — колючий дріт. Знову ми — у таборі, тольки уже нашому, совітському. Кожен день і ніч смерш працює — викликає на допити. Одне слово, кидають нас на будівництво газопроводу Саратов — Москва. Намети в голому полі, маленька грубка посередині, під ранок одежа примерзала до нар, отака жисть у нас пішла. І тут уже наші з Митром дороги житейські у різні боки покотилися. Перестав йон нашу дружбу празнувать, а заприятелював із одним карелофіном, на хвамілію Богданов. Той ще у фінську до полону попав, а тади якось що фіни його відпустили. Задружив Митро з тим карелофіном, а од мене уже, бачу, носа верне. Воно й добре для мене, менше мене погодєй тягали. Се вже десь під весну сорок п'ятого — переполох серед начальства: двоє втекло з будівництва. Коли дізнаємося — Митро і той його новий дружок, Богданов. Десь через тижнів три збирають нас перед роботою і оголошують: «Терпило і Богданов спіймані на совітсько-фінському кордоні і розстріляні як зрадники Родіни. Так буде з кожним…» Тут нам довіри ще менєй стало, а тади усім, хто у Швеції побував, — по п'ять годочків таборів, трах-тарах!» Дак я осе тольки вертаюся. А Митра вашого давно і кісточки зогнили у землі московській. Поминайте, тітко Уляна, душу його невгомонну, хай-бо я на хоч на тому світі заспокоїться. Якщо є йон, той світ. Бо такси: блядство, звиняйте, скрозь, усе так перемішалося, що уже й не знаєш, на якому ти світі і де тоє пекло — на небі чи у нас, на земельці родній…

Мо', і болєй би йон гомонів, але підвелася Уляна Несторка із лавки, глянула на Пантелія рентгеном очищ своїх і каже: «Ходи, людяко, дорогою, яку тобі доля простелила. А сина мого не хорони заранєй, бо йон — живий і довго ще землю топтатиме, на горе і радість собі…» Дак йон геть оторопів, підвівся з мостин та й вислизнув мовчки за двері. А песик Улянин у дворі так кидався на нього, так кидався, думала я — порве. Але ворухнула Уляна вустами полотняними: «Бог йому — судія…» — і песик у будку сховався. Болєй того дня я і словечка од неї не чула, наче замкнуло вуста її. Сиділа на тлі стіни білої — наче ікона німа.

І снилося Митрові із ночі в ніч: озеро в горах, залите місячним світлом, наче живе срібло у долонях із каменю, на крутих берегах — темно-зелені вежі ялин, по той бік озера, висвітлена Місяцем, стоїть Ельса у довгій білій сорочці і, простягти руки, кличе до себе. Митра сковує страх — перед безоднею, яка їх розділяє. Нарешті він зважується, ступає у мілководдя і — диво дивне! — іде по воді, як по кризі, невідома сила тримає його. Ельса все ближче і ближче… Але жодної ночі не щастило йому торкнутися випростаних назустріч рук Ельси. Десь на середині озера Митра обкутував білий, непроглядний туман, що оболоком скочувався із гір, щасливе видиво по той бік сріблястого дзеркала тануло, зникало, разом із скелястими берегами. «Ельса! Ельса!» — гукав він розпачливо, але голос губився у клоччях туману. Митро шпортав у крижану, із гір, воду і прокидався — у наскрізь промерзлім брезентовім наметі.

І було на будівництві газопроводу люду усякого, і було багато такого люду, що уже звідав в'язниць, таборів та заслань. І було серед них багато людей вельми вчених. Суворі і мовчазні, вони уже нікому і нічому не вірили. Але розповідав Митро про втечу свою із полону німецького, про життя-буття у Швеції, про Ельсу розповідав — і відтавали душі їхні перед щирістю Митровою. І гортав Митро сторінки життів трудних, жадібно вчитуючись. І відкривалось йому, що Країна Рад, оспівана поетами продажними чи легковірними, — то суцільний табір, огороджений колючим дротом. І дізнавався він від бувальців, що в Сибіру, у Заполяр'ї, десятки мільйонів безневинно вмирають повільною смертю, від холоду і голоду. І все більше почувався він звіром молодим у клітці залізній.

А клітка обіцялася ще тіснішою стати. Будівництво газопроводу контролювали енкаведисти. Щоночі когось викликали на розмови. Настав час і для Митра. Розказував Митро історію життя свого щиро, як на духу, та й не мав чого приховувати. Усе, що з ним відбувалося досі, відбувалося не з його волі. Він був лише камінчиком, що його котив по дну бурхливий гірський потік. Вислухав енкаведист про табір німецький, про Швецію, про Ельсу, а тоді і каже: «Послухай-но, хлопче, що я тобі тепер пораджу. А раджу тобі тільки тому, що бачу щирість твою і молодість твою. Я ж теж — людина, хоч і при погонах, і зайвого гріха на душу брати не хочу. Замкни рота свого говіркого на сто замків і жодного слова нікому — про порядки шведські і про життя своє там. Бо дуже швидко потрапиш ти туди, де Макар і телят не пасе…» Отаке сказав у розмові нічній Митрові енкаведист, і морозом сибірським повіяло у душу його.

А вже мав Митро товариша, якому довіряв. Разом працювали вони на трасі, в одному наметі жили. Звали його — Володимир, на прізвище — Богданов, карелофін сам, фінського полону звідав. І вже була між ними не одна відверта розмова про те, щоб — тікати. Поки не пізно, поки клітка не зачинилася, поки руки не в лещатах. Богданов запевняв, що проведе через Фінляндію, він тамтешні місця знає. А якщо, не приведи Боже, і загребуть їх по той бік кордону, то фіни перебіжчиків не повертають. А йти через Фінляндію краще взимку, на лижах, бо там — озер багато, як скресне крига, доведеться брести в обхід, болотами. І довірився йому Митро. І не стали вони тепла дожидатися, а зібрали трохи харчів — та й ноги на плечі. Де пішки, де на попутках та поїздах, «зайцями», добралися до Петрозаводська. У Петрозаводську пересіли на поїзд, що ішов на Сортавалу. Тут уже людей у вагонах було менше, і здалося Митрові, що за ними — стежать. Інстинкт звіра, якого переслідують, знову пробуджувався у ньому. Вистрибнули з вагона, не доїжджаючи Сортавали, на якійсь глухій станції, коли поїзд уже рушив. Слідом не стрибнув ніхто. Попішкували вздовж залізниці. Невдовзі — бокова дорога, стрілка, на дощечці — напис. Богданов прочитав і каже: «Звертаймо, село — фінське, отже — близько кордон». Брели вздовж дороги, через ліс, по коліна в снігу. Надибали в лісі залишений людьми дім. На горищі трапилася карта, справді, кордон близько. Стіни обшиті струганими дошками, поробили з тих дощок собі лижі. Щойно стемніло, рушили. Сніг глибокий, сипкий, що з лижами, що без лиж. іти важко. Нарешті кордон. Глибочезний рів, засипаний снігом. Поки переправлялися через ту снігову ріку, геть обмокли. Мороз швидко скував одежу. «Подохнемо, якщо не обсушимося. Трохи одійдемо від кордону і попросимося в якийсь дім, тут люди — добрі, я — знаю», — запевнив Богданов. А вже розвидніло. Підійшли до будинку, з димаря якого вився димок. Переступили поріг — рятівним теплом дихнуло. Поспівчувала жінка, допомогла стягти задубілу одежу, розвісила біля грубки, аби сушилася. Коли заходить фінський солдат із бідончиком у руці, на ремені — пістолет. По молоко для офіцерів. І запитує солдат: «А це що за люди?» — «Ми втекли із Союзу», — заспішив Богданов. «Це добре, що ви втекли, — закивав солдат. — Ми вам допоможемо. Все одно ви мусите звернутися до нашої влади. Підете зі мною». Натягли вони вогкуватий ще одяг, поплентали. Солдат попереду, з бідончиком молока. Ще — ліс рятівний, засніжений поруч, старі ялини — наче стоги біло-зелені в лугах Муравських над Невклею, ще — воля. «Перекинутися на зайчика із віршика, якого вивчали у школі, і сховатися за ялиною, чкурнути у глибину лісу… — тоскно зробилося Митрові, душа віщувала. — Солдат несе молоко на випростаній руці, боїться розхлюпати, не побіжить притьма, хіба що за пістолет ухопиться. Можна і пістолета одібрать. Але куди утечеш серед білого дня, у лісі прикордонному? З одного боку — одні вовки, з іншого — другі». А вже стежка вивела на широку галявину, а на галявині — повно військових і дім казенний. Доповів солдат офіцерам про утікачів із Союзу, ті усе записали, тоді й мовить старший: «Погостюєте у нас, поки ваша справа вирішуватиметься». Проте дивні то були гостини — у крихітній кімнатці із заґратованим вікном, і двері, залізом оббиті, — на замку. І сказав Митро товаришеві своєму: «Довірився я тобі, бо присягався, що знаєш тутешні порядки. А ти привів нас у пастку до людоловів». І більш нічого не сказав він за весь день довгий, думав. Принесли їм обід ситний і вечерю принесли, вранці кавою з галетами напоїли, і після кожного підхарчівку оживав товариш Митрів, надією тішився: «Бач, люди тут культурні, сознательні, Захід, одне слово, розберуться і відпустять на всі чотири вітри, через якусь тижняку коло своєї Ельси бока грітимеш». А як посмакували кавою з галетами, одчинилися навстіж двері кімнатки, переступив поріг офіцер, за його спиною — солдати муром неприступним. І сказав офіцер ламаною російською мовою, що наказано їм повернути утікачів у Союз, так влада постановила згідно законів фінських. Загукав Богданов, що вони просять у Фінляндії політичного притулку, а Митро, як пташка, на світло вікна кинувся, б'ючись грудьми об грати залізні. Солдати вхопили їх, пов'язали руки, винесли на подвір'я і кинули до саней, наче мішки із збіжжям. І поковзали сани у бік кордону, назустріч неволі. Сіявся сніжок із небес березневих у просвітках, уже вагітних скорою весною. Сіявся сніжок і танув на обличчях бранців. Радів йому Митро, бо краплі талого снігу на щоках скрадували сльози. Од безсилля плакав Митро, од недолі гіркої. І прощався він з Ельсою своєю навік, душа так казала. А вже він на душу здобувся…

А на кордоні, біля шлагбаума, чекали на них автоматники із зірками червоними на засніжених шапках.

Опустився шлагбаум, зачинилася клітка.

Господи, що ти чиниш зі мною?!

Бо я уже із Богом розмовляв, як із людякой якою, а Бог — мовчав до мене. Сеє усе, що й досі зі мною діється, почалося там, у засніженому лісі фінському, я добре пам'ятаю. Ніби нікого з людяк навколо мене не стало, тольки один я у світі, і десь тамочки, наді мною, у небесах непрозірних — німий Бог. Привели нас на заставу, допитують, я — наче у сні якому, бачу — червоні, як ковбаси, щойно начинені, губи офіцера ворушаться, а чуть його — не чую і не хочу чуть. «Ти що, псина погана, шпіон фашистський, оглох?! — зіпає. — Так я тобі зараз вуха прочищу! Хто, звідки, коли і як перейшов кордон?!» А я тольки посміхаюся, бо уже він для мене — наче комашина, що біля вуха дзижчить, уже він для мене — ніхто. Я довго ще не розумів сам себе, не тямив гаразд, що діється зі мною. Ніби у разних світах ми почали жити, я і людці довколо мене. Ніби я з іншої планети на Землю прилетів, де усе — інше. І нині — сам по собі. А десь там, на небесах, — той, хто мене послав. Тольки забув йон про мене. А може — якась технічна неполадка і — зв'язок перервався. Завели нас на відкриту платформу, залізничну, потарабанили у тую саму Сортавалу, до якої ми не доїхали ранєй. Вітрище морозний, пронизливий аж підсвистує, автоматники навколо — у кожушках, а на нас — куфайчини діряві. Але мене холод майже не доймає. Уже я — нечутливий зробився. До всього. До холоду, до болю, до горя, до радощів, яких так мало звідав у житті. Одна-єдина мисля наче стержень сталевий у мені: хай поки що ваша узяла, все одно я утечу од вас. Щось у мені звірине прокинулося, од того звіра, якого, скільки не годуй, а йон — у ліс дивиться. Мене, правда, ніхто не підгодовував, а тольки у клітку садовили, припинали ланцюгом.

У Сортавалі дружка свого я назавжди втеряв, по різних кам'яницях нас розсадили. Але я уже дружків не потребував, і — нікого. Відтоді я лише чуттю своєму звіриному довірявся. Болєй — нікому і нічому. Із Сортавали повезли мене у город Петрозаводськ у «столипінському», із заґратованими вікнами вагоні. Там уже — справжня тюрма і справжнє слідство. Там я дізнався, що війна з німцем закінчилася. Колишні розвідники сказали, з якими я в одній камері сидів. Вони знали азбуку Морзе, перестукувалися з іншими камерами. Під час фінської війни вони ходили у глибокий тил, мали нагороди. Десь там, у тилу, фіни їх оточили, примусили здатися, засудили до нежиттєвого ув'язнення, тепер ось передали у Союз, їх чекав трибунал — за зраду Батьківщини… Не знаю, скількома роками таборів віддячила їм Батьківщина, бо скоро мене повезли до Ленінграда, у в'язню, що звалася «Кресты». Наче у насмішку над хрестом Господнім. На якому Сина його розп'яли, тепер — людей розпинали. А на початку літа «привітала» мене Москва зореносна. «Вороном» чорним, у якому везли мене зі станції у знамениту Луб'янку. Я міг пишатися — вони сприймали мене всерйоз. На Луб'янці вкинули до кам'яного мішка — бокс, метр на метр. У коридорі — сичання, наче втрапив я до гадючника якогось. Раптом — скрик жінки, болісний, відчайний, і — обірвався. Аж невдовзі приходять і по мене, відчиняють залізні двері: «Виходь!» Ведуть по коридору, вистеленому доріжками, через кожен десяток метрів — повороти, то в один бік, то в інший, лабіринт, гра така єсть, у газетах друкується, на останній сторінці. Дитяча гра. А хіба ми, дорослі, не ті ж діти, тольки ігри у нас — смертю пахнуть… Перед кожним поворотом охоронник сичить, як гадюка, — подає сигнал. Якщо назустріч ведуть такого ж, як я, в'язня, команда: «Обличчям до стіни!»

Після першого допиту на Луб'янці — перевезли мене до Бутирської тюрми. Докумекали, мабуть, Ідо — ранг не той, не для Луб'янки. Туї уже в камері — чоловік із двісті, а розрахована — на півста, ноги поставити ніде. Усе моє слідство — спочатку, викликають майже кожного дня. Найперше звинувачення — добровільно здався у полон. Я спробував заперечувати, цілі армії здавалися німцям, хіба в тому вина — молодого, необстріляного, ненавченого солдата? Нас залишили, як кошенят у лісі, напризволяще. А слідчий мені: «Треба було застрелитися!» — «Чому ж, — думаю, — ти, пика розпасена, не застрелився, коли німці до Москви доходили?..» Друге звинувачення: тікав із Союзу. Чому? «Бо я незадоволений політикою Сталіна, існуючим ладом». Ріжу правду-матку, не хочу нерозумного дурника із себе корчити. Уже я нічого не приховував, уже я їх не боявся, вовків у погонах, уже я нікого не боявся. Уже я не боявся самого Бога, хоч матка усе дєтство навчала боятися. Не боявся я навіть Бога, бо він — мовчав до мене. Як і до усіх інших людців, ним сотворених і кинутих напризволяще, на муки страшкі. Іноді, в хвилину розпачу і безнадії, я дулі Йому сукав з кутка тюремної камери чи з-під нар смердючих: «На, вкуси!.. Покарай мене ще більше. Як ще ти можеш мене покарати?!» А Він — все одно мовчав у безсиллі своєму. Тольки снився мені ночами — схожий на Сталіна, у мундирі з погонами енкаведиста. А бородища довга, як хмара, на півнеба. Ікона така на покуті матчиної хати висіла, Бог-бородань, над головою — німб трикутний, золотий, голова прилизана, як у купчика. На долоні свої я дивився. Лінії долі — як рядки вироку. По них матка моя гадала. Хто прирік мене на муки сії і за віщо? Бог мовчав, але — не мовчав слідчий на допитах. «З ким ви мали зв'язки у Швеції?» — «З дівчиною, яку любив і люблю досі». Ось і все. Суд. Трибунал Московського військового округу, за столом — полковники і майори, очі горять, як у вовків, що беззахисну вівцю перед собою бачать. Суд тривав десять хвилин, і я одержав десять років виправно-трудових таборів.

У серпні сорок п'ятого переводять мене до пересильної в'язниці «Красная Пресня». В'язниця — ремонтується. І мене залишають при тюрмі, у формулярі я пишуся як штукатур-маляр. Виводять на роботу — на риштовку на рівні четвертого поверху. Навколо в'язниці — цегляна стіна, колючий дріт під струмом, через кожен крок — вартові з автоматами. Звідси не втечеш. А по той бік в'язничної стіни — панорама Москви. Літо, квітуча природа, вільні, хай і відносно, люди на вулицях, думки про Швецію, про Ельсу… Ні, не буду я розма-льовувать їхню тюрму, швидше — у табір і — тікать. По обіді на роботу я не вийшов. Бригадир доповів начальству. Назавтра викликає мене опер-майор: «Чому не виходиш на роботу?!» — «У вироці моєму — десять років виправно-трудових таборів, а не тюрми, відповідаю. — Не маєте права тримати мене у цих стінах». У майора аж піна виступила біля рота, як у скаженого пса: «Ти знаєш, де знаходишся? Ти — у повній нашій владі, ми примусимо тебе працювати там, де нам потрібно! А ні, то влаштуємо таке, що зовсім зникнеш, наче й не було тебе ніколи на землі!» Довго він так горлопанив. Але від роботи в тюрмі я навідріз відмовився. Натискає майор кнопку, заходить наглядач: «Одвести у бокс!» А я — посміхаюся. Бо мене уже нічим не доймеш, нічим не залякаєш. І жити чи не жити — мені байдуже. Поставили мене у цегляний мішок, лягти нема як, тільки стоять або навпочіпки присісти. Стою у боксі добу, другу. На третю добу — відмовляюся від їжі. На п'яту — грюкаю у двері боксу, вимагаю лікаря. Опухли ноги. Лікаря нема. На сьомий день, чую, метушня в коридорі, багато людей. Коли ж клацає замок, у проймі дверей з'являється наглядач: «На етап, у табір! Там тебе вилікують!..» Гірше, аніж у цій коробці, не буде, думаю, а чи буде краще — побачимо. У вагони і — ту-ту, назустріч зимі сибірській. Через усю Росію. Привезли на Урал, у город Соликамськ. Там загнали на баржу. Куди пливемо, ніхто не каже. Багато молодняку, москвичі. Уже відчалювали, коли до трюму вкинули четвірку дівчат, теж засуджених до таборів. Що тільки з ними блатні не виробляли, як тільки не знущалися!..

Господи, якби ти не осліп і не оглух до людей, ти посивів би з горя людського, як я — за ту мандрівку, у трюмі баржі…

Там — уперше — прокляв я Бога.

Дак ніколи Митро нічого сього не розказував. Ані матці родній, ані кому іншому. Се ще йон у Пакулі був, і випало нам удвох корівок хуторських пасти. Корови попід лісом пасуться, а ми з ним отакочки на дереві, зваленому буревієм, сидимо. А я не можу, щоб коло людяки буть і ні слова гомонки. І день довгий-довгий, літній день. Я і мовлю до нього: «Хоч би ти, Митро, розказав, як тобі у краях далеких велося, таки ж світу білого ти побачив. Бо сидиш коло молодиці пень пнем». Ион довго мовчав, наче й не чув гомонки моєї, тади озвався: «Не білого світу набачився я, а — чорного. А велося мені, як усім людям там ведеться, ні луччей, ні хужей». Я ж примокталася, наче п'явка: «А може, ти, Митро, такочки властей налякався, що зайвого слова боїшся вимовити?» — «Ні, молодице, — одказує по хвилі, — нікого і нічого я уже не боюся. А боюся тольки — самого себе…» Та й умовк. І болєй за увесь день жодного словечка з нього не витягла. Наче онімів чоловік. А скоро ж ото подався йон у ліси Синявські лісником. Мо', з год се минуло, мо', і два, наші годи, наче спиці у колесі, мерехтять, приходить до мене під храм зовиця моя. А вона — із Грибової Рудні сама. «Як бо тамочки мій сусід колишній поживає?» — питаю. «Митро Терпило? Не знаю, що тобі і сказать, — се зовиця до мене. — Бо йон — одлюдник великий. Тольки й бачимо, як коли-не-коли у лавку сельську причелепає. Торбу того-сього на плечі, і знову його місяцями не видко. Бо живе йон у лісі, коло болота торф'яного, сторожка там здавна. Розбудував її, піч вимурував, сам собі пан, нікого не хоче ні чуть, ні бачить, як і гомонить з ким, то хіба що з деревами та вовками. Улітку пололи ми посадки в лісництві, то молодиці вже коло нього і так, і сяк, а йон тольки буркне, де там і що полоть, а болєй — ні слова з вуст. Мо', йому в умі що повреділося од пережиттів великих».

Дак що ви, люди добрі, дивуєтеся, коли сам Андрон Мохнач не міг Митра розговорить? А той і деревину суху розговорить, як для історії його треба. Се ще Пакуль був і Андрон коло музею сельського заходжувався. А вже перебудова сяя почалася, і язики людям розв'язалися. Поїхав Андрон Мохнач машиною по торф для школи у Грибову Рудню і в лісництво, до Митра, заїхав. Заходить Андрон у лісництво, се йон сам потім розказував, а Митро Терпило сидить на ґанку сторожки своєї і лосеня маленьке із рук годує. А на плечі у нього — білочка, рафінад гризе. А по дворищу, як по лугу, козулі бродять. Ну і почав Андрон давити, щоб Митро Терпило про жисть свою трудну розказав, для історії сельської, для Книги днів. Дак йон довго мовчав, наче не до нього мовиться, тади розсміявся сміхом зимним та й каже: «Смішні ви, люди. Ловите вітер у пригорщі…» Підвівся і похилитав попід лісом. І лосеня за ним, і козулі — вервечкою, і білочка по верхів'ях дерев пострибала. І зник у шалині. А Мохнач — ні в сих ні в тих…

А вже як сеє усе полупилося, із Митром, ще ніхто нічого не знав. Уляна Несторка, се ще Пакуль був, і Уляна була, гомонить до правнука свого, до Опанаса Терпила: «Уже душа моя душу синочка мого Митра не чує, не квилить вона до мене горестями своїми». Сама баба Уляна уже на ладан дихала, а — поїдь та поїдь у лісництво. Се в останнє літо перед Чорнобилем було. А перед тим у Краї дощі не випадали, сушило страшко, і болота торф'яні горіли, мла над Невклею і лугами висіла. А тади якось що випали дощі і пожежі на торф'яниках загасили. Се ж Опанас бухгалтером у колгоспі робив, а я — шоферував при конторі. Дак він і каже: «Поїдьмо, бо вже мене баба Уляна замучила». І покотили ми так по обіді у Грибову Рудню. А вже у Грибовій Рудні прочули, що лісник пропав, наче крозь землю провалився. Так гомоніли, аж так воно і було. Познєй одна людяка лиственська призналася, що тої ночі з берега Синявки бачила, як Митро брів по болоту, наче сновида, і раптом — зник. А ніч була місячна. Раніш тая людяка мовчала, бо приїздила на луги по сіно колгоспне. Ну, так ми з Опанасом дільничного міліціонера прихопили і — в лісництво. Усе там було, наче Митро щойно вийшов і ось-ось повернеться. На столі, біля вікна одчиненого, — кухоль з недопитим чаєм, авторучка і зошит шкільний, грубий, у твердій палітурці. Уже як міліція своє зробила, зошит той разом з речами Митровими Опанасові передали. Дак на палітурці того зшитка, я його у своїх руках тримав, було написано Митром: «Мої письма до Ельси». А нижче — хвамілія тої дєвки його, городок називався — язик поламаєш. І країна — Швеція. Отого зошита Опанас познєй і передав Андрону Мохначу, для сельського музею. А вже Андрон Мохнач, коли посольство шведське в Україні відкрилося, возив машиною картоплю до Києва продавать, думав, що там — дорожчей, зайшов у посольство і все чисто розказав. Се якось під зиму було, а навесні приходить йому лист, на папері добренному, гербовому, із шведського посольства. І пишеться у тому листі, що знайшли у Швеції Ельсу, яку пакульський Митро Терпило любив, тольки нема уже її серед живих, померла такого-то року, місяця і дня. А се той же рік, місяць і день, одне в одне, що їх Опанас вирізьбив на хресті дерев'яному, в пам'ять про Митра Терпила на Вишневій горі поставленого, хоч тіла його не знайшли. Хто як хоче, так хай сеє усе і понімає. А я поні маю, що їм судилося разом буть, а тольки врем'я таке випало, жорстке, як тертушка, врем'я. Об теє врем'я і кривавилися вони усю жисть свою. Земну. А мо', на тому світі їм щось лучченьке винагородиться. Тольки я ні в що сеє не вірю, у що матері наші вірили, а тепер і нас у радійо начальники перелицьовані агітують. Дак писалося ще у тому листі із посольства, що живе у Швеції син Ельси, сорок четвертого року народження, батьком якого покійна Ельса усю жисть свою називала солдата з України Митра, і що той син її має намір невдовзі відвідати Україну і село Пакуль. Але не було уже Пакуля нашого…

Тольки й зосталося у мене людського, Ельсо, що пам'ять про тебе. Броджу лісами нашими і розмовляю з деревами, як із тобою. І все здається мені, що ти ось-ось вийдеш з-за кущів на лісову стежку і підеш назустріч мені, як то бувало багато разів у лісі коло дому твого, куди я приходив на побачення з тобою. Або здасться мені, що твоє біле плаття мелькнуло на просіці, за соснами зеленими, біжу, аж перекидаюся, як хлопчик, покуль не впаду у траву і не заплачу гірко. Знаю, що жисть є жисть, що не могла ти мене ждати стольки годів, і ще після другої втечі своєї з табору, заарканений властями, мислено попрощався з тобою і побажав щастя. Випущений нарешті з клітки меншої до клітки просторішої, знайшов у собі сили не озиватися до тебе навіть письмецом, не ламати жисті твоєї вдруге, хоч і лишався самітником. А тепер ось, на схилі літ, знову здурів, думаю про тебе день і ніч, пишу до тебе, хоч і знаю, що пишу — для грубки.

Дак тягну я лямку за Уралом, на лісоповалі, і рік, і два, уже геть доходягою став, кістки та шкіра. Рятувало, що час од часу начальство брало мене ремонтувати свої квартири, тут уже я трохи вбирався в тіло. А тольки ноги совають, вертався до думок про втечу. Утекти на той світ — легше легшого, щодня і щоночі дорога відкрита, були такі, що не витримували, ішли на дріт колючий, на охоронців — і їх пристрелювали, людська жисть там і шеляга не вартувала. Мені ж не на той світ хотілося, а — до Ельси своєї. Край навколо дикий, ліси і болота несходимі, з людських поселень — самі табори. Як хто й тікав, через день-два привозили мертве тіло, клали перед ворітьми табору, для пострашки.

Одного дня послали мене на далекий лісоповал, кілометрів із десяток від табору. Уже на осінь повернуло. Ми з товаришем моїм, адигейцем, колишнім лейтенантом розвідки на фронті, зносили гілля, щоб потім — палити. А вже у мене з Леонідом були розмови про втечу, хоч я після невдалого переходу фінського кордону лише на себе покладався. Але ми так домовлялися: втечемо з табору, а там — на різні боки, як кому поталанить. Я все більше ставав схожим на вовка-одинака, таким мене жисть робила. Самотній вовк — найстрашніший вовк, сам собі йон — у тяготу. Я знав, що такого випадку може довго не трапитися, а Ельса у Швеції не чекатиме мене вічно. Адигеєць теж рішився, на горе собі. А може — і на добро, як так животіти, як ми в таборі животіли, то луччей умерти одразу, од кулі. І ми складали гілля біля забороненої смуги, переступати яку нам не дозволялося. Наприкінці дня, уже сутеніти починало, його підпалили. Дим встелив заборонену смугу густою пеленою. І ми з адигейцем непомітно перейшли її.

Не встигли пробігти якихось ста метрів, як навздогін — голос бригадира, що кликав нас. А потім — два сигнальні постріли. Тольки ж ми уже дух волі відчули. Лише той, хто роками в тюрмі або таборі гнив, пойме, що се таке. Ішли ми лісами. Третього дня повалив мокрий сніг, зима там рання. Пробиратися крізь лісову гущавину ставало все важче. Я знав, що нас розшукують, і — боявся доріг. Але адигеєць мій геть вибився із сил, переконати його було важко. І одної ночі ми вийшли на лісову дорогу. Не довго йшли. Темінь, випростаної руки не видко. Раптом із темряви: «Стій! Хто іде?!» І чути, як послали патрон у патронник. Нас тут піджидали, ми наскочили на пост. Інстинкт жисті у мене виробився, як у гнаного усіма вовка, тіло напружилося і кинуло саме себе убік, за дерева. Розумом я ще не встиг нічого збагнути. Я випередив постріл на якусь долю секунди. Товариш мій, адигеєць, Леонідом звався, не випередив. Хоч і фронтовик, розвідник. А може, мене Бог беріг. А може — Сатана. А може — Ельса. Не знаю, та й не хочу знати. І Бог, і Сатана — вони уже давно для мене на одне лице. Одну роботу роблять, тольки інакше її називають. Пробігши метрів з десяток, я упав у болото. Здогадувався, що вони — на звук стрілятимуть. Тихо, тольки сніг шерехтить об гілля дерев. Переповз болото, сховався у ялиннику. Весь мокрий, у болотній твані, а під ранок — мороз. Весь день ішов, пританцьовуючи, аби не замерзнути. Надвечір побачив на узліссі пастухів, що палили вогнище. Скоро вони корів своїх погнали, а вогнище залишили — дотлівати. Беру вугілля, у глибині лісу розводжу вогонь. Знаю, що мене — шукають, але ж — не замерзати. Роздягся, розвісив навколо вогнища одежу, підсушив. Уже луччей. Бреду тайгою, день, два, три, і ось — річка Кама. І тут я дурницю впоров. Пішов супроти течії, а мені треба було — за течією. Брів тайгою, поки не побачив між дерев солдат із вівчарками. Табір. Заліг, а уночі — побрів назад. Набрів на лісову хатину, біля неї у березі — човен. Так я переплив через річку Каму, а там, невдовзі, і Соликамськ. Тут уже — залізниця. На одному з полустанків стоїть поїзд, порожняк. Залажу у залізну коробку вантажного вагона, присів у кутку. Поїзд рушив у бік городка Кизель. Незчувся, як задрімав. Вовк, коли його женуть по лісах, час од часу забирається в кущі, аби перепочити. А я все ж людина. Протер очі — поїзд стоїть, а якийсь чолов'яга сліпить мене променем ліхтаря і кричить із темряви: «Вилазь!» Я ковзнув ящіркою по днищу вагона, тоді — через борт і — на той бік поїзда. Постріл. Це уже серйозно. Завмер, бо він на звук стрілятиме. Чую — пішов вздовж вагона. Я — у ліс, пливу по глибокому снігу, як по воді. На узліссі, за деревами, зупинився. Оперативник, з тих, що перевіряють поїзди, висвічує мій слід, але брести до лісу не поспішає. Я побрів вздовж залізничного полотна, згодом вибрався на дорогу і, як у тій пісні пеється, — по шпалах. Але далеко по шпалах не зайдеш, безкінечні російські простори — не для збитих до крові ніг виснаженого табірника. Я знову і знову примощувався на попутні вантажні поїзді. І так наблизився до города, що зветься Перм.

Город Перм я мав обійти довкруж, лісами, бо там таких, як я, мордовороти у формі піджидають. Зійшов я з поїзда на одній із невеличких станцій, іду вздовж перону. Назустріч — міліціонер: «Ваші документи?» Так уже велося. Така уже планида моя нещаслива. Міг же поїзд трохи припізнитися. Міг і я декількома хвилинами пізніше зіскочити з буфера. Міг міліціонер забрести до якоїсь пивниці, аби вихилити кухоль пива, — йон відбув зміну і простував додому уже без зброї. Але так треба було, щоб наші стежки перетнулися. Кому треба? А може, світом правує сліпа випадковість — і болєй нічого? «Іду, — кажу міліціонерові, — у Перм по документи». — «Ідіть за мною!» На коліях стояло декілька вантажних поїздів. Я головою збиваю мільтона з ніг і — під вагони. Загубив шапку, але виковзнув на інший бік колій. І через поле — у село. Знаю, що буде погоня, треба ховатися. Слід за мною по снігу — хужей вівчарки. Забігаю в один із дворів, на дверях дому і хлівця — замки. По стіні видряпуюся на горище, зариваюсь у сіно. Ненадовго. Чую, у дворі — знайомий чоловічий голос: «До вас ніхто не забігав?» — «Я не була удома, — жінка, відповідає. — Усе замкнено. Гляньте на горищі, у сіні». Я прориваю стріху, стрибаю на задвірки, біжу городами. Міліціонер — за мною, уже з наганом: «Стій! Стрілять буду!» І стріляє, поки що — над головою. Діватися нема куди, друга куля пронизує рукав куфайки.

І приводить мене мільтон на станцію. На першому допиті брешу, що на думку спаде. Направляють до пермської в'язниці. Сиджу місяць — ніхто не викликає. Обурююся: «За що мене незаконно тримаєте в каталажці?!» Аж приходить і моя черга. Заводять до кімнати, за столом — сивий мужчина у цивільному. Я вітаюся. Співчутливо запитує, як почуваюся. Знову обурююсь, мовляв, тримають у тюрмі, а за які гріхи — знати не знав. Йон мовчки вислуховує, по тому відкриває «дєло»: «Тут ось є фотографія, можеш упізнати цю людину?» Дивлюся — моя фотографія. Ну, я усе зрозумів. «Розказуй синок усе як на духу…» — се до мене той мужчина в цивільному. Давно до мене ніхто так не звертався. Я і розкис трохи. А раптом, думаю, щось поможеться од моєї щирості. Розказую усю жисть свою горісну, про Ельсу розказую. «Російський цар Петро Перший був на шведці жонатий, хіба від цього Росії було гірше?» — це я так кажу, до тої людяки у цивільному. Йон тольки усміхається і усе записує. Одне слово, дурний Митро розколюється, душею відтанувши на якусь часину, а контора — пише, їй тольки цього і треба. Підписую свідчення, на щось лучче сподіваючись. А назавтра везуть мене туди, одкуль я тікав. По етапу. Для початку — у город Солікамськ. Тюрма — у колишній церкві, холод і голод неймовірні, середина зими. Трясемося у лахмітті своєму, люди мруть щодня, як мухи. А угорі над нами — Боги, на стінах мальовані, фарба вилиняла од випарів людських, але ще трохи видко. Богоматір із дитям — такими печальними очима на нас зирить. Ну, думаю, сяя помогла б людцям, якби могла, якби силу хоч якусь мала. Бог — йон суворий, йон — судія, йон за гріхи карає. А женське серце — як віск, одходчиве. А не помагає людцям Матір Божа, тольки дивиться печально на муки людяцькі, отже, немає у неї сил, щоб помоіти, або є над нею старші, які вирішують. Воно і в таборі — не усі начальники звірі. Друге і б'є тебе, а по очах бачиш — співчуває, тольки робота у нього така — звіром буть. Увесь світ земний для людяк — се табір виправно-трудовий, у планетарних масштабах. Нас посилають сюди на перековку голів і задниць, як один опер полюбляв казать. Хто посилає, звідки, за які гріхи — сього не знаю. Сього людині не дано знать. Щодо табору всеземного — се я уже познєй розкумекав.

Коли неволя тяжка тіло і душу висушила. Коли я став схожий на тараню, яка не гниє, але й не живе. А болєй усього, що боги і наші надії на них — хвантазії людяцькі і гальки. Аби не почуватися такими самотніми і нікудишніми у світі. До таких думок тверезих дійшов я ще у церкві-тюрмі, замерзаючи на кам'яній долівці між вкритих памороззю стін під богами мальованими…

Наприкінці місяця лютого викликають мене на прохідну. Заходжу. Стоїть начальник конвою табору, з якого я утік, і два солдати з ним. «Ну що, Терпило, не вдалося?» — запитує начальник конвою. «Не вдалося…» — зітхаю. «Наступного разу, якщо тікатимеш, я сам тебе з оцього ось нагана кокну». — «Спробував, а тепер — і десятому закажу, щоб не намилювався». А сам про себе думаю: все одно — тікатиму, допоки й сил моїх, хоч на денці. Везуть на вантажній машині борошно, і мене посадовили на мішки, накривши брезентом. Попереду, біля кабіни, — два атоматники. Вітер з тайги волей пахне, але з мене — очей не зводять. Уночі заїхали до якогось селища зігрітися. Один із конвоїрів запитує: «Розкажи, Терпило, кудою ти тікав, я місяць у засадах мерз, товаришу твоєму, адигейцю, кулю у голову всадив, а ти — наче крізь землю провалився». Лучче б, думаю, я крізь землю провалився, до чортів у пекло, аніж до вас у руки. «Дорогами ішов, як усі люди», — відповідаю, не відкриваючи маршруту. Ще згодиться. Привозять мене у табір, скорий суд — десять років додають. Прощай, воля, прощай, Ельса…

Дак се ж не було уже нашого Пакуля, а зробився із Пакуля — Пакулець, ні сеє, ні теє, за річкою Галицею, на неудобах. І стали ми віку свого доживать, у домах казенних, на один копил зліплених, вишикуваних по шнурку, наче солдатики на плацу. Віку доживать хто годками старший, молодші ж розбіглися по Краї, наче мишенята з розореного гнізда. Дак сидимо ми на лавці коло клубу сельського, перебираємо нашу горькую жистечку по днях, як по зерняті, пеємо та плачемо, плачемо та пеємо. Аж іде мимо Андрон Мохнач та й розказує: «Тольки що подзвонило із Мрина начальство високе. Іде до нас у Пакулець син Митра Терпила, у войну німецьку із шведкою прижитий. Проживає йон у Швеції, а прибув до нас у Край, бо хоче на могилі батька свого побувать. Тольки ж знать йон не знає, що нема ні Пакуля, ні могили батькової. А що йому гомоніти, як заявиться, я й сам не придумаю». Ми й кажемо: «Гомоні так, як воно єстяка, про Пакуль наш, бо сеє увесь світ знає. А про могилу батька його. Митра Терпила, правдоньки не гомоні. Могилка його є, на горі Вишневій, і хрест на могилці, а крозь землю не прогляне йон. чи там кісточки батькові». Аж другого дня приїздить йон машиною чудною, ми таких ще й не бачили, схожа яна на «бобик» колгоспний, тольки верх у неї — залізний, наче домик на колесах, машина тая. Йон на ній із самої Швеції через усю Свропу пиляв. І перекладачка з ним, із посольства шведського, худе та синє, як курча магазинне. Як вийшов йон із машини, ми усі аж ойкнули: викапаний Митро, тольки удітий не по-нашому. Хліб-сіль йому піднесли, так начальство наказало, а тади повели до колгоспної їдальні — потчувать. Я там не була, мед-пиво не пила, а розказували, хто був, що плакав йон сильно, про батька розпитуючи. Бо йон тольки і знав про батька, що з материних гомонок, та на фотці бачив, вони у фотографа знялися, перед Митровим самим від'їздом. А сина їхнього ще ж тади і на світі не було.

Бачив я тоє фотко, син Митрів привіз. Стоять вони коло ялини, за руки узявшись. Дак Митро наш — красивенний мужчина, йон і з годами, після усього, що пережив, такий був, а Ельса — дєвка як дєвка, наші не хужей. А так уже Митрові велося, що йон до неї серцем прилип. А як народився у Ельси синок, вона вже думала, що нема Ми гра живого на світі, і назвала сина Митром, на честь батька його, так у них там ведеться. А на хвамілії йон був материній, така хвамілія, що я і не вимовлю, язик ламається. Так що Митро наче з того світу того дня до нас об'явився, вилитий батько, тольки що по нашому ані словечка йон не кумекав, через перекладачку ми гомоніли. І хотів йон сильно на могилу до батька з'їздити. Я ж мовчав, що там тольки горбик насипано і хрест я поставив, а тіло батькове у торфовищі зотліло. Се вже Пакуля не було, се уже Зона Пакуль наш ковтнула. Дак сіли ми у домик його на колесах і покотили — через місі мринський. А голова пообіцяв надвечір машину свою у Мрин по мене прислать, я тади бухгалтерував у колгоспі. А машина у Митра, сина Митрового, така, що там і ліжко, і кухонька, і все що хочеш, я дивився на все теє і дивувався, як люди уміють жить. Дак по дорозі йон і розказував про матір свою, як вона довго Митра чекала, хоч вісточки од нього, хоч писемца. Але не було нічого, і в годі п'ятдесятому одружилася з чоловіком, який по господарству їй помагав, жисть є жисть. А померла яна од хвороби у тому ж годі. Ідо й Митро загинув, коли б не день у день, так я прикидав. Щось воно таки є над нами, чого ми не докумекуємо. До останнього дня свого Ельса Митра свого пам'ятала, помираючи, наказала синові навідать батькову могилу чи живого знайти, якщо він живий ще. А се уже кордони відкривалися, уже не було того, що ранєй було. Вона про Митра тольки й знала, як звать, та хвамілію і що у городі Мрині до війни йон навчався. А се уже як стало посольство шведське в Україні, синок її через посольство усе розузнав. Приїхали ми того дня у Пакуль наш осиротілий, без людяк, на гору Вишневу зійшли. Опустивсь йон на коліна коло хреста, в пам'ять про Митра Терпила мною поставленого, ще як Пакуль був, молився і землю цілував. І плакав, наче дитя малеє, се — правда. А тади дістав коробочку, на портсигар схожу, і земельку з неї по могилі розсипав. Се, через перекладачку мовить, шведська земля, із могили матері моєї. І нашої, пакульської, землі, з радіонуклідами чорнобильськими, у тую коробочку набрав. Ельса, матка його, заповіла так зробити, коли помирала. І йон усе тес сповнив. Був день хмарний, осінній уже. А як усе сеє йон зробив, наче хто розвів хмаровиння, сонечко виглянуло, осяяло шпиль гори Вишневої, усміхнулося лагідно та печально. Ні в що сеє я не вірю, бо учобу пройшов жисті колишньої, але — так було…

А після суду відправляють мене у найдальший табір, штрафний. У таборі — самі блатні, злодії та убивці. Кого на багато літ засуджено. Робота — у лісі, на повне виснаження. Поки ноги ще трохи носять, думаю, треба тікать, потім пізно буде. Обережно розпитую: за минулий рочок було п'ять втеч, усіх утікачів постріляли. А мені уже — один чорт, застрелять — то й луччей. Я уже стольки смертей набачився, що смерть для мене і дотепер реальніша за жисть. Бо що такеє — жисть? Спалах сірника на вітрі. Засвітилася вона — і погасла, наче й не було, тольки пітьма навколо ще густіша, непроглядніша. А в смерті ми — вічні. Почав я розмірковувать, як диму і одсюль дать. Зона не освітлюється. Улітку — білі ночі, усі інші місяці по кутках зони горять вогнища. Навколо табору — частокіл із височезних колод, метрів через три — ще один. Між ними бігають злющі вівчарки. Запасся я вірьовками і палицями, щоб драбинку зв'язать, чекаю випадку. В одну з останніх серпневих ночей найшла велика хмара, зробилося темно, полив дощака. Вогнищ ще не палили. Ну ось, думаю, він, випадок, або тепер, або уже ніколи. Підповз я до частоколу, зв'язав драбинку, накинув на палі, переліз. Пси у будках, така негідь. Перебрався і через другу стіну. Навколо табору — болота, містки з колод, аби караул міг пройти. Переповз через місток, приліг за пнем. Чую, голос із сторожової вежі: «Хто іде?!» Зміна караулу. Топають караульні по містку, із гвинтівками, зовсім близько од мене. Ворухнуся — стрілятимуть на звук, капець мені. Дощ рятує, ллє як із відра. Пройшли — повзу далєй. А далєй, за болотом, — річка. По ній ми сплавляли колоди. Вірьовки — зі мною. Спеленав я дві колоди, вчепився у них, і — неси мене, течія. Неси у далеч далеку, геть від тюремників моїх. Усеньку ніч я так плив, а як стало світать, підгріб до берега. Піднявся у гори, видерся на шпиль. Сходило сонце. Далеко внизу, по той бік ріки, — мій табір, коростявим лишаєм на тілі землі, серед лісів зелених. Я просив планиду свою гірку, уже не Бога, зневірився я у Богові, ніколи не повертати мене до тої страшної кошари. Луччей узяти жисть мою молоду. Невідомо ким і навіщо мені даровану. Хіба я просився у когось у сюю круговерть земну, у сюю муку? Де моя заява про сеє, у яких бомагах, у яких домах казенних неба чи землі? Нема такої заяви, ніде в світі і поза світом. Пливли над горами ключі диких птахів, у тепліші краї пливли. «Гусята, візьміть мене на крилята!» — гукав я, наче в казці, яку часто матір моя розказувала, як був я ще малий. Тольки ж казка є казка, а жисть є жисть. У різних світах вони, казка і жисть, ніде тії світи не перетинаються. Сеє я уже добре знав. І поплуганився, ранячи ноги об каміння, навздогін вервечкам пташиним…

Найважче було — добрести до перших селищ людських. Там уже — грядки коло хат, щось знайдеться пожелібать, осінь таки ж. Але до тих грядок — сотні верст тайги безлюдної. Ягоди, дика цибуля, сяка-така травиця — ось мої вітаміни і калорії впродовж мандрів через тайгу. Ще — кедрові горіхи. Якщо таланило знаходити їх під деревами, залишки од обідів птахів та білок. Видиратися на дерева, де шишок — повно, я уже не мав сили. Страшко і згадувать зараз те моє змагання із тайгою. Із солодким бажанням залягти де-небудь під кущами, заритися у суху траву, у мох, як смертельно поранений звір, і — здохнути. Але змушуєш себе звестися і, виплітаючи ногами бублики, брести, брести… Не думаючи уже ні про Ідо, навіть — про Ельсу, навіть — про волю. Бо і думка вимагає зусиль. А в тобі усе зосереджене на одному — одійти далі від табору. Де тебе уже не шукатимуть із вівчарками. Де ти можеш вирити із землі якусь картоплину і згризти хоч сирою. Біля перших селищ людських я справді трохи прийшов до тями, трохи підгодувався. Морозів ще не було, ще тільки заходжувалося на зиму. Далі мені стелився знайомий маршрут, по залізниці. Товарняки, що везли вугілля, котилися майже без зупинок, їм була зелена вулиця, з товарняками — і мені. Наблизившись до Пермі, біля якої минулого разу втрапив до рук мільтона, обійшов її лісами. І знову — поїзди. Одної ночі зупиняється товарняк на великій станції. Читаю: Москва, Курський вокзал. З Москви треба вибиратися якнайшвидше, тут мене загребуть. А куди? І вирішую я узяти курс на рідні місця. Від'їстися, відлежатися, скинути із себе табірне лахміття. А може, якщо поталанить, здобутися на якісь документики. Тут я уперше відчув, що утік із маленької клітку у просторішу, і тільки.

Метро уже не ходить. Брести через нічну Москву — мільтони запримітять. Перекантував ніч у якомусь під'їзді, неподалік вокзалу, дочекався шостої години. Нема п'яти копійок на метро, попросив у мужика, що поспішав на роботу. Не встиг розмінять, кажу, сотенної. Він зирнув на мене, посміхнувся, але п'ятак — дав. Доїхав я до Київського вокзалу. Виходжу на перон, стоїть поїзд Москва — Мінеральні Води, повно міліції. Ховаюся за газетним кіоском. Посадка закінчилася, усіх, хто без білетів, женуть із перону, мільтони стають на приступки вагонів, дають сигнал машиністу. Тільки-но поїзд рушив, я — стрілою — на тендер паровоза, у вугілля. І довіз мене поїзд до станції Навля. А тут уже і ліси наші, родні, і вітер болотом Замглай пахне. І побрів я лісами-лугами назустріч тому вітру пахучому…

Я знав, що на мене оголошено всесоюзний розшук. Отже, з'являтися в Пакулі — все одно що живцем у могилу лягать. Але хотілося матір родну побачити, якщо жива ще, та й хто мені, окрім родні, поможе? Вовча година, вовча країна, кожен боїться. І тут згадав я, на горе своє, на своє безталання, товариша, з яким половину Європи перебрів, із полону німецького тікаючи. Звали його — Пантелій, а родом він — із села Ловинь, над Невклею, крайня хата од ріки. Це все я добре пам'ятав, бо домовлялися з ним, хто живим залишиться, родні розказать. Се уже зима була, морози, Невкля замерзла. І побрів я через ліси Сіверські. повз болото Замглай — у бік Ловиня. А раптом, думаю, планида товариша мого давнього — лучча і він уже — удома, коло сім'ї своєї. Перебрався я через Невклю, заліг у копиці сіна, біля крайньої хатини. Уранці дивлюся — виходить із хатини молодиця з дійницею, до хліва чеберяє, а невдовзі — і мужик. Наче він, хоч скольки ж годків минуло. Відгодований, у кожушку, сукном потягнутому. Непогано, думаю, тобі, чоловіче, живеться, луччей, аніж мені. Коли ж узяв він вила, постилку, прямує до копиці по сіно для корови. Тут я вже підводжуся, питаю навстріч: «Се-бо ти, Пантелію, товаришу мій, чи не ти?» Аж він таки. Спершу настовбурчив на мене вила, а далєй — признався і мене признав. Завів мене до хатини своєї, матка його стара на печі і жонка, болєй нікого. Жонка супчику миску на стіл поставила, сальця нарізала. Бачить він, що я хапаю, наче пес бездомний, став розпитувать. Ну, я трохи розказав про себе, як житуха моя склалася після повернення із Швеції. Чого не розказав, він сам здогадався, вушлий був. Так і так, кажу, не випадає мені теперечки морду свою показувать у Пакулі, а хочу матку родну побачить, бо уже десять годочків як не стрічалися, не знаю, чи й жива вона, то запряжи коника колгоспного та поїдь до Пакуля, одкуль я родом, привези Уляну Несторку, шептуху, наче стару твою поглядіти. Жива твоя матка була, годочків зо три тому, я її провідував, як вертався з таборів, се Пантелій до мене, а тепер — і не знаю, кладовщиком у рибартілі нашій роблю, не до роз'їздів. І далєй так йон гомонить: «Усе виконаю, про що просиш, бо нас планида гірка побратала навік. Залазь на піч, одсипайся, аби менєй тебе хто бачив. А надвечір матка твоя тута буде, якщо яна ще землю топче, а не на небесах нас виглядає…» Так я і зробив, як йон, товариш мій по нещастю, радив. Переодягся у його спіднє та й на черінь гарячий, сибірський холод із кісток виганять. Тіло, тепло відчувши, розтануло, наче віск, і в сні глибокому я забувся. Мо', і три дні, три ночі проспав би. Але прокинувся, бо за плече мене торсали. Лупнув очима, уже ніч у шибки зирить, гасова лампа горить під стелею, над столом, за столом побратим мій, Пантелій, з мільтоном чаркують і сальцем з капусточкою квашеною закусують, а на лежанці, над головою моєю двоє солдат з автоматами — як стовпи, стелю підпирають, сміються: «Ну й спеціаліст ти, Митро Терпило, дрихнуть. Одіспишся на нарах тюремних, давно тебе піджидають…»

Куди мені діватися? Як уже я вбрався у дрантя своє, Пантелій і каже з-за столу: «Звині, братуха, що так получилося. Однак тебе зацапали б, патрет твій по усіх міліціях красується. А я уже од пуза баланди тюремної нахлебтався, пожить трохи хочу, коло жонки молодої…» А йон конячку запріг уранні і не в Пакуль, до матки моєї, а через Невклю замерзлу, до Мньова поїхав, властям на мене доніс. Я ж тольки й сказав, уже поріг переступаючи: «Вовк із лісів Сіверських — братуха тобі, Пантелій, йон тобі за мене оддякує…» Так сказав, що в голову прийшло, сказав од обиди великої на людей, що заганяли мене у глухий кут, як сірого. Мо', хвилина така випала. А мо' — матір моя наврочила йому і без мого казання. Вона се уміє, люди знають. Тольки ж недовго Пантелій коло жонки молодої жирував. Тої ж таки зими пішов він у село Смоляж на храм, вертався, п'янющий, повз болото Замглай, тамочки його вовча тічка і запопала, саму одежину, закривавлену, і знайшли, хоронити не було чого. А мені родна власть — двадцять п'ять годочків колонії строгого режиму припаяла. За контрреволюційний саботаж — так було у вироку записано.

І почав я свій шлях горісний, клубок жисті своєї розпроклятої розмотувати спочатку. Після блукань довгих колами табірного пекла втрапив аж на Колиму, у шахти тамтешні. У шахті — ніч непроглядна, і з шахти виводять — ніч, годами світу сонячного не бачив. Одтуль уже не втекти було, тисячі кілометрів тундри і тайги навколо, у самій зоні охоронці мали право приміняти зброю, підписку про сеє узяли від нас. Там би мені жаба й циці дала, коли б кремлівський «батько народів» не здох. А як здох йон і до Колими докотилося, послабка нам трохи була, у фашистюг табірних із кокардами на шапках бадьору поменшало. Рішивсь я боротися за жисть свою. Одного дня заявляю, що не спущуся більше у шахту, одержую нагороду — десять діб карцеру. Відбув — знову про те ж саме заявляю. Вимагаю перевести мене до іншого табору, у мене, мовляв, стаття політична. Ще десять діб каземату. Вийшов з карцеру — сама тінь од мене. Викликає начальник дільниці: «Або у шахту спускайся, або — пристрелю!» — «Стріляй, — кажу, — у шахті мені однако помирать, то легшей — од кулі». Він схопився було за нагана, але уже — час не той. І робив я годки останні біля транспортної стрічки, на вугільному складі. І тут уже я став болєй думать над жистю людяцькою і над своєю планидою. Став я болєй із людьми головастими розмовлять, а там і таких доста траплялося. Були такі, що з двадцятих годків по тюрмах і таборах маялися за ніщо, тольки за те, що клепку в голові од народження мали і совістю не підторговували. Та й сам я уже доста набачився, ходячи по муках земних, по зав'язку. На очах моїх людина людину мучила хужей звіра лютого, на моїх очах люди самі собі віку вкорочували, аби не мучитися болєй, одне одному ноги дошками перебивали, аби до лазарету лягти і спочити трохи. Усього я надивився і наслухався, що розказать і згадать нині страшко, що і в сні кошмарному не насниться. Але усе те — біль і горе мурахів земних. І спромігся я розумом своїм над мурашником земним піднятися, і, споглядаючи одтуль кривавицю земну, ворушити клепками своїми став.

І робив зі мною коло транспортної стрічки попик старенький. У тридцятих годах, коли церкви розкасировували, властям він не змовчав, од тих пір по нарах качався. Запримітив він, що я по сухарикові збираю у матрац свій, як тая білочка — гриби та горішки в дупло, про зиму дбаючи, і запитує якось: «Що, Митре, знову п'яти гостриш?..» А вже він знав біографію мою геройську… Промовчав я, бо уже навчився нікому і нічому не довірять. Тольки ж попик не відставав од мене: «Куди, Митре, тікатимеш? Нема куди людині земній тікать. Хіба що з малої клітки — до більшої, і тільки. Свобода — у душі людській, а не в ногах». Думка ж про втечу в мені тліла, се правда. Поселюся, намислив я, у тайзі, скитником, одлюдьком. Уже тоді таке в мені наривом наривало. Воно пізніш, коли додому повернувся, здійснилося. Добре, думаю, попу казать, як із нього уже труха сиплеться, а я ще — жить хочу, вільним вітром дихать, попереду ж — двадцять п'ять годків каторги лютої. Але питяннячко його гостряком у голові засіло. І розказував мені попик, скольки люду і якого більшовицьким режимом побито-погноєно, на десятки мільйонів рахунок його страшний був. А я йому — своє розказував, побачене і почуте. І був наш розказ спільний кров'ю і муками людськими на полотні часу вишитий. Тади я запитую: «Отче, а де ж хвалений Бог ваш, він що — осліп і оглух? Чи, може, Бої, як погана господиня жменю насіння на грядку, сипнув нас на Землю і жде, що з того виросте?» — «Бог усе бачить і чує, але карає він руками більшовицькими людей за гріхи. Бо від слова Божого люди відступилися, церкви святі поруйнували». І не приймала душа моя Бога жорстокого, хоч я і старався з усіх сил. І чесався язик мій далєй: «Отче, а може, усі ми — давно у пеклі, що його на іконах мальовано? Висіла одна з ікон таких у церкві нашій пакульській. Печери, в яких чорти грішників мучать, а між ними — переходи, по яких людців голих женуть. Якби карту таборів і в'язниць, крізь які тольки я пройшов, намалювать, ото й було б воно, пекло іконне. Хіба що форма у чортів інакша, енкаведистська та есесівська…» — «Щось є у твоїй, Митре, фантазії, — попик признався. — Але не було ще другого пришестя і Суду страшного. Попереду усе те». — «А мо', скорий суд трійок і є той Суд страшний? — не вгамовувався я. — Мо', Бог твій милостивий, аби ручок своїх білих, іконних, не бруднити, усе теє їм доручив?» Тут попик жалісливо так на мене поглянув і каже: «Вихолола душа твоя, Митре, на вітрах сибірських, не встигши пір'ячком обрости…» І болєй ми з ним не гомоніли, цуратися мене став. А одного досвітка не підвівся він із нар по команді. До нього, а попик — мертвий. Легку смерть йому Бог послав, у сні, після усіх мук земних. Тольки й милості Його. Але така радість і просвітління на мертвім лиці попика проступили, що я — позаздрив…

Ну, а я ще багато ночей по нарах своїх качався. Поки не став писать угору про пересуд. Уже се часи такі настали, що до наших волань із пекла земного прислухалися. І прийшов папір казенний од прокурора: «Вашу справу направлено на розгляд Норильського народного суду». Ще декілька місяців довгих спливло, і звільнили мене з-під варти. Але тепер уже я сам не поспішав на так звану волю, у світ людей брехливий. Зерна, посіяні покійним попиком, таки проросли в мені. Покуль тіло моє спеленуте було тюремними путами, ніщо не тяжіло над моїм глуздом: вільний був на чорне казати — чорне, на біле — біле. У тюрмі, у таборі, хоч і там повно енкаведистських нишкавок, є своя перевага — свобода духу. Принаймні ніхто не примушував мене брехати, як це узвичаєно було у повсякденному житті законопослушного радянського обивателя. І я ще з рік працював у таборі як вільнонайманий. Можливо, то була втома — душі і тіла. Є межа витривалості людини, як і межа витривалості металу. Навіть сталева пластинка пружинить, відповідає силою на силу до певної межі, а потім — ламається. Можливо, я теж зламався. Не знаю. Був, правда, ще один спалах, саме того, останнього на Колимі, року. Я раптом загорівся божевільною, бо реально нездійсненною, ідеєю — перебратися — на Аляску. На карті це було — зовсім близько. Якщо не зважати на тундру, кордони, океанську протоку…Уже не Ельса покликувала мене, я розумів, що в Ельси, якщо вона досі жива, своя жисть і місця мені у ній немає. І не політика під'юджувала, я завжди був далекий від політики, не мав особливих ілюзій щодо світів по цей чи по той бік залізного занавісу. Просто мені не хотілося повертатись у світ, де я змушений буду, хочу того чи ні. брехати разом з усіма. Заплативши таку велику ціну, кращими десятиліттями жисті своєї, за право — бути чесним. Я запасався харчами і тренувавсь на лижах. Готуючись до великої і небезпечної мандрівки через засніжені північні простори. І одного дня, коли я, вибравшись за табірне селище, ковзав на лижах по сніговій пустелі, здійснився сон, що наснився мені ще до війни у материній хаті, у нашому Пакулі.

Птах злетів до мене із сяючих небес, і сам я став птахом…

Птахом у клітці земній.

Але хто це пойме і кому це потрібно?

Прощай, Ельсо. І — до зустрічі, Ельсо, на тім світі.

Якого — нема.

Дак йон, Митро, частюка такеє все балакав, що годі було нам, сірим, пойнять. Наче ж йон, як і ми, простаки, пакульський гнойок ногами місив, а в казані Митровім, що на плечах, чуднеє щось варилося, се правда. Тольки матір, Уляна Несторка, його розуміла, а йон — матір свою. Сиджу, було, за куделею в хатині її, слухаю їхню гомонку, а нічого не чую, наче глуха й дурна. Бо гомоніли вони, ніби мливо крізь сито густе сіяли: остюки слів — у ситі, а борошенце — туманом навкіл. Якось зайшов до Уляни правнук її, синок Опанасів, із книгою шкільною, з географії тая книга, а в ній — карта. Довго роздивлявся карту Митро, далєй і каже, хитаючи головою, білою, як сніг, хоч літами ще — козак козаком: «Де тольки не носила мене лиха година — од краю до краю землі…» Тут Уляна й запитує усміхнене: «А як дійшов ти, синку, до краю землі, що побачив? Чи правда-бо, що тамочки небо на землю опирається, як покрівля хати — на зруб? І що баби тамтешні, білизну у воді полощучи, на небо, як на припічок, прачі кладуть? Сеє ще баба моя розказувала, хоч далєй Мрина не була ніколи. А через що інтересуюся, бо колися, як була я ще дівкою, поїхали ми з батьком моїм навколо світу видимого — продавать горілки. На теплиць рушили, а з Сівера повз гору Холодну повернулися. Тольки ніде я краю землі не бачила…» Довго мовчав на сеє Митро, тади і каже, похмуренно так: «За краєм землі океан із кровиці людської плететься, а над океаном тим — туман червоний, болєй — нічого…» Дак усміх на лиці Уляни Несторки блимнув і згас, наче каганець, коли гас вигоряє, і очима вона зажурилася. А Митро підвівся з лави, накинув куфайку на плечі і почовгав до дверей, махру у люльку натоптуючи, бо йон тади люлькою димів, як паровоз. Уляна ж тольки й сказала: «Син мій — наче горіх волоський, морозом виморожений у зиму лютую. Як і проросте йон пагоном живим — то від кореня роду нашого живучого…»

Дак се ще Митро родався із нами, пакульцями, ще йон у Синявські ліси од світу людяцького не сховався. Але кріпко муторно йому велося. Бо не умів йон, як ми, сіряки, одним деньком жити: під широким листочком рукав постелю, другим накриюся — та й по тім. Болєсть душі його сильно мучила, і не було ліків од неї на сьому світі. Тади Савка, піп, у церкві пакульській служив, няхай йому там легенько згадається, любив горілочку, царствіє йому небеснеє. Дак Митро до того Савки навідуватися став, до хрипоти, до крику про божественне яни сперечалися, я усе теє чула, бо коло церкви хатина моя стояла, а город — під саму квартеру попову. А одного дня так наковталися у лавці сільській казенки, що обоє з Низу на Гору повзли, а ще ж — гололедиця. І болєй Митро до попа Савки не ходив, наче дорогу забув. А тади якось забрів йон до мене, тверезий, як скло, і гомонить: «Одкрийтеся, бабо, що ви про сей і той світ знаєте, такеє, чого інші не знають, або зробіть так, щоб я душею осліп і оглух і ні про що не допитувався». А се ж мене за шептуху у Пакулі мали. І правдонька, гляділа я трохи людяк, хто приходив, але так, аби прокормитися на старість. «Твоя матка, — одказую, — болєй мого знає, питай у неї». — «У моєї матки, — се уже Митро до мене, — білі боги — більмаками на очах її, болєй нічого вона знати і чуть не хоче. А я, скольки горестей людських звідав і набачився за жисть свою, ніколи не видів, щоб вони хоч пальчиком іконним ворухнули задля людяк нещасних. І розувірився я в богах білих. Покажіть, бабо, мені богів чорних, хочу я з ними побалакать одверто і про усе розпитать». Давай я викручуватися як можу, бачу ж бо, то не одстане. пече йому душу печія пекуча: «Теперечки, Митре, і чорних богів — наче корова язиком злизала. Людська колотнеча у сиру земельку загнала їх. А в старину, як була я ще пуддєвкою, пройти не можна було у лісі за русалками…» — «А ви, бабо, самі тих русалок стрічали?» — як із ножакою до горла. «Сама не стрічала, а матка моя — розказувала…» А що, брехать я людині буду, коли я тих русалок, водяників і ніякого іншого чортовиння в очі не бачила, а тольки змалечку самого дирку в голові розказами про них прогризали мені. Як зіпне Митро на мене, наче се я винна у всесвітньому, звиняйте, бардакові: «Ніхто їх не бачив, ні білих богів, ні чорних, ні янголів, ні чортів рогатих! А усе сеє — тольки вигадки і брехні людські, од страху перед чорнотою вічною і пустинею безкінечною!» Хряснув дверми і погойдався стежкою через городи, і болєй я його в хаті своїй не бачила.

Дак се ж, люди добрі, тольки вдуматися: як нічого над нами і в коробках наших тілесних нема, то що ж воно є? Товчок людський кривавий — і тольки. То нащо усе сеє — жисть нащо? Нащо мук несусвітніх стольки на балабусі земній — од мурахи, чоботом знічев'я розчавленій, до людяки, розтерзаної іншою людякою, що хужей звіра лютого буває? А коли уже такеє у голові Митровій скабкою засіло, живим у землю лягай тольки, куди ще? Бо жити з такою болячкою не можна і померти — не можна, страшка смерть — без надії на життя душі вічне. Як заходився я будуватися, згадав про Митра, що йон у Синявських лісах хазяїнує. Одчинять чи не одчинять, а треба стукатися, таки ж наша людяка, пакульська. Узяв я сього-того, запріг конячку у сани та й поїхав через село Коршаки у Грибову Рудню, наче се на розвідку. Митро, правда, і гомонить: «Так я не можу ні сіло ні впало, хоч ти і земляк мій. А як прийдеш хоч тижнів на два ліс розчищать, щось придумаємо». Дістав я на радощах гостинця свого, зайшли до хатини. Була зі мною літрова пляшка перваку, міцного, як вогонь. Митро чарку-другу випив і все, а я добренно нажлуктився, назад, до Пакуля, конячка сама собою віжкувала. Хата в Митра простора, тепла, з дубового бруса складена, на моху, а тольки ж пустка пусткою, людським теплом не зігріта. Як уже винили, я й питаю: «Як ти, Митре, отак у самотині жити можеш? І се ж не день, і не два, і не год. А йон мені і одвічає: «Я — не живу, я — думаю». — «Про що ж ти думаєш?» — «Думаю, навіщо живу…» — «І до чого ж такого ти додумався?"» — чешеться язик мій. «Ні до чого не додумався, — каже сердито. — Бо усе думання людське — тольки мливо словесне, туман одвічний. Головного ми не знаємо і ніколи, мабуть, не знатимемо, а бредемо по колу, наче коні у приводі…» — «А що ж се воно таке — головне?» — не одлипаю од нього. Тут Митро підвівся з-за столу, і холодом од нього війнуло: «їхати тобі, чоловіче, врем'я прийшло, дорога неблизька, а ти — ще й ковтнутий добре». Вийшли ми з хати, а вже споночіло, зірок на небі висипало як вогнів на ялинці новорічній, що в телевізорі показують, і сніжок попід лісом — наче хто пригорщами зорі сіяв. А мене, коли добряче вип'ю, на любомудрства усілякі тягне. Дивлюся на зірки небесні та й кажу: «1 що воно тамочки, над нами, коли б то знаттє?!» — «Нічого там нема, — се Митро до мене. — Коли і є хоч щось у світі, окрім м'ясива, то усе воно — у душах наших, туди дивися…» А тади ото, мо', за годик-два опісля пожеж великих на торф'яних болотах прокотилося по язиках людей пакульських — нема уже Митра Терпила, земля вогняна навіки ковтнула…

«Господи, якщо ти є, якщо здатен ще почути поклик до тебе мурахи земної, якщо хоч щось є у Всесвіті, окрім наших хвантазій дурних, окрім нашої товканини кривавої на току земному, візьми жисть мою нікудишню хоч сьої ж хвилини, — молився Митро Терпило денно і нощно. — Аби не спопеляв я мозок свій сумнівами болючими і здогадами дурними. Не прошу утіхи райської і солодкого забуття не прошу, пекла вогняного прошу. Хай земля провалиться піді мною і в обійми чортяк рогатих я втраплю, у казані із смолою, як на іконі в церкві пакульській намальовано, кипітиму вічно, до Страшного суду і далєй, за сумніви свої, невірство і сліпоту душевну. Аби тольки знать — щось та є. Чи Бог, чи Сатана, чи розум всесвітній, чи інопланетяни… Бо як нема нічого, то й жисті мені не треба. Нащо вона, сяя жисть, — у порожній хаті світу земного?»

Була суша велика в Краї, од майських празників до Петра і Павла суша була, ані краплі дощу не впало на землю спраглу. І горіло болото Замглай, і болото Чортове, і болота навколо лісів Синявських горіли. Дим стелився над Краєм стягами жалобними, ночами ж — небеса багряно тліли. А після Петра і Павла, на молодику, упали дощі великі, леї справжні, і погас вогонь на землі, і погас вогонь у дзеркалі небеснім. Уже був Місяць-повня, дозріле літо котилося до осені. Спочиваючи опісля дня трудного, сидів Митро Терпило на лаві коло лісництва, дивився на Місяць, кругловидий, як решето, а Місяць — на Митра дивився. І розмовляли вони — без слів, як уже багато літ між ними велося. І були для Митра небеса, земля і все суще — велетенським, на весь світ видимим знаком запитання, і більш нічого для нього не було у світі. Хоч туманець сизів над болотом, між темно-зелених рукавів лісу, про мудре і вічне гомоніли між купиння жаби, а за пасмом дубів срібнолистих ячали лебеді, полощучись у річці Студениці. І ще тільки Ельса, окрім пекучого знака запитання, була в душі його. І розказував Митро Місяцеві про Ельсу, і Місяць слухав співчутливо. І не хотілося Митрові іти до хати, хоч уже час пізній, а завтра — день, повний клопотів. Бо в хаті не було кому його слухать і співчувать.

Тоді і з'явилася Ельса — на узліссі, по той бік болота, уся в білому, довге, світле волосся пасмами туману спадало на плечі. Такою вона приходила до нього на побачення у лісах далекої, уже такої нереальної, ніби наснилася, Швеції. Ельса стояла на згірку, край лісу, юна, висока, струнка, зіткана з місячних променів і туману. «Довго ж ти ішов до мене, — сказала Ельса беззвучно, Митро почув її — душею. — Але нарешті наш час настав». Митро схопився і пішов на той поклик, навпрошки, через болото, як сновида, із широко розплющеними очима, які бачили лише її, Ельсу, на згірку край лісу. Пішов по згарищу, яке серед дня ще курилося, бо вогонь причаївся од дощів у торф'яних товщах. І коли вже він перебредав болото, коли вже руки простягав до білої куделиці з місячного сяєва і туману, згарище розверзлося під ним і ковтнуло пащекою вогняною. І збулося, про що Бога молив, аби повірити в існування Його: крізь пласти земні падав Митро у віхолу пекельну…

Бо ж побачив Господь, світ сотворивши і усе живе в світі: добре воно.

Із Книги днів

Се я, Володимир Шкварчук, син Михаля Шкварчука, що народився і життя прожив у Пакулі, хоч і коротке життя, бо підірвався на міні, косячи сіно в лугах Сиволозьких у літі сорок першого року. Давно це все було, і вже мало хто з пакульчан пам'ятає батька мого, а матір — тим більш, мати була із Хмільниці, а як поховали батька, узяла вузлик зі мною, трьохмісячним, і подалася у Хмільницю на дворище батьків своїх. Тож вписую я, Володимир Шкварчук, до Книги днів правдиві свідчення, віднайдені мною в архівах мринських, партійних та кагебістських. А почав я у них порпатися ще на початку дев'яностих років, коли дозволено було знати трохи більше, аніж дозволялося раніше нам, простим смертним. А вписую свідчення, аби ті, хто колись Книгу днів минущих гортатиме, знали, що не були діди і батьки наші вівцями покірними, які під ніж мовчки, понуро бредуть. Ні, не були вони такими, принаймні не усі були, а багато хто як міг опирався тогочасному гнітові, режимові сталінському. І опиралися вони, допоки найбільш активний матеріал людський винищено було, викошено, викорчува но-то війнами, громадянською і вітчизняною, то всілякими чистками, то голодомором і колективізацією, а від початку тридцятих років — регулярними, як пори року, арештами, розстрілами, таборами сибірськими. Я так думаю, що і на війні, і в потрясіннях суспільних першими гинуть ті, у кого серце живе і розум живий, а мертві душею та куці розумом — у землю вростають, наче камені, і порятовуються. А відтак вертають додому і кажуть гордо: «Ми — перемогли…» А ті, хто переміг, давно над полями битв чайками кигичуть, курличуть журавлями, шикуються в ключі і ширяють над оселями живих, але мало хто їх чує і мало хто їхню мову розуміє. А як був винищений найбільш активний людський матеріал війнами, голодоморами, репресіями,

колективізаціями, мобілізаціями, настала Інша в суспільстві на добрі чверть століття, німота велика настала, ніхто й голосочка подати не смів, так боялися. Але ця тиша, ця німота не вічно тривали, бо нове покоління, не викорчуване, не залякане вкрай, хай і одурюване з перших кроків своїх по землі, підросло та зміцніло. Воно і розвалило тоталітарну імперію. Бо правду писали колись розумні люди: щоб трималася репресивна система, начальники мусять кожне людське покоління ретельно прополювати — на предмет живих душею і розумом…

Розказується в документах державного політичного управління, колишнього грізного чека, що ще у двадцять четвертому році на Мньовщині діяв партизанський антибільшовицький загін. Це вони, партизани, узяли на абордаж пароплав, який плив по Невклі з продподатком у трюмах. У кого з пасажирів пароплава знайшли партійні білети, усіх постріляли. Так воно вже повелося із часів громадянської — кров за кров, жалості не знав ніхто, ані більшовики, ані лісовики. Поблизу Сиберіжі група партизан із того ж загону заскочила підрозділ міліцейський під командуванням депеушника — і цілком винищила його. Неподалік Мньова, у лісах Сіверських, партизани зупинили поїзд і перебили партійців, виявлених серед пасажирів. У приміщення мньовської міліції вони ж серед ночі кинули бомбу. Опісля цих випадків до Краю було прислано спеціальний загін із досвідчених чекістів та ескадрон військ особливого призначення. У Краї оголосили стан військової облоги. Як пишуть у донесеннях свідки, «кожен двір, кожен кущ було узято на облік». Війська ДНУ дощенту випалили болота, зокрема і Замглайські, між лісом Чорним та лісом Сіверським, де переховувалися партизани. Болота горіли місяцями, чорний дим стелився над Краєм, а ночами — палахколітло над Краєм небо криваве. Партизани загинули у нерівній боротьбі з репресивним режимом.

Неспокійно було навколо Мрина і восени тридцять другого року, про що свідчать документи ДПУ, а я, Володимир Шинкарук, вписую з них до Книги днів. Начальник Мринської обласної робітничо-селянської міліції повідомляв до вищих інстанцій про надзвичайні випадки, що сталися в останні дні: дев'ятого вересня на ділянці будівництва дороги до Листвена забрано коней, а одинадцятого вересня група невідомих напала на їздових, що вертали із хлібоздачі. Тієї ж ночі група невідомих обстріляла поблизу села Пльохова бригаду колгоспних активістів, що вертали з розкуркулення хуторян. У ніч проти тринадцятого вересня у селі Хмільниці пограбовано кооперативний магазин, сліди вели у бік лісів навколо Чортового болота, де гуртувалися лісовики. У селі Будищі повісився одноосібник — після чергового нальоту «червоної мітли». Втім, неспокійно було у всьому Краї, — допустивши, як було визнано пізніше, «перегиби» у колективізації, тобто віднявши у січні — лютому тридцять другого року від селян зерно, влада викликала відчайний опір народу. За дев'ять місяців року, тобто до початку нової хлібоздачі, у Краї було відмічено, за повідомленням державно-політичного управління, понад сімдесят випадків так званої «волинки», що в ній брало участь близько шести тисяч селян, найчастіше — жінок, які протестували супроти насильницького відбирання у них корів на м'ясозаготівлю, вимагали хліба. Люди розбирали колгоспне (своє!) майно, знищували кабальні колгоспні документи, били активістів. У селі Коршаки жінки тримали владу у своїх руках декілька днів…

А ось що свідчать документи про здачу хліба у сусідніх із Пакулем Крутьках, і я вписую їх до Книги днів. Ще п'ятнадцятого серпня тридцять другого року до двору шістдесятирічного Луки Ошалика під'їхала бригада заготівельників. Дід вийшов з ціпом, ударив по коняці гостей непроханих, закричав на всю вулицю: «Добрі люди, рятуйте!» Збіглися сусіди, багато людей, головним чином — жінки. Тридцятирічна сусідка Луки Марія Полуян і собі закричала: «Чого стоїте? Рятуйте! Пограбують Ошалика — тоді візьмуться за вас!» На її поклик першими відгукнулися брати Лисюки. Один ухопив вила, інший — сокиру. Вони стали попереду натовпу. Бригада заготівельників відступила. Голова сільської Ради усіляко умовляв людей покоритися неминучому, але вони стояли на своєму. Наступного дня бригада узялася до справи рішучіше. Заготівельники уже і снопи на вози поклали, коли знову зібралися люди, декілька десятків; попереду, як і учора, — Марія та брати Лисюки. Люди перекидали підводи, заготівельників гнали геть. Зачинщиків, звісно, арештували, міліція вже готова була. Один із братів Лисюків утік, кудись виїхав. Інших судили, але винними себе вони не визнали. Дев'ятнадцятого грудня того ж року виїзна сесія обласного суду винесла вирок: Ошалику — розстріл із конфіскацією майна, Марії — шість років таборів, Лаврику Лисюку — чотири роки таборів і три роки висилки. Самі ж Крутьки, як село, що мало «командний вплив на інші села», занесли на Чорну дошку, розкуркулили ще сімдесят господарств, десятки людей виселили на Північ. Розкуркулені казали так: «Наші господарства знищені холодним вогнем…»

Ні, не були наші люди баранами дурними, а все розуміли, що навколо них творилося. І я це засвідчую, опираючись на архівні документи, і хай буде записано до Книги днів на віки вічні. Ось як роз'яснював, що таке колективізація, своїм односельцям Олексій Лузан із Великої Вісі, і це залишилося у справах енкаведистських: «Колгосп — це панщина, там нема доброго господаря і не буде. Згнию під плотом, а в колгосп — не піду. Комуністи — паразити, хабарники, грабіжники, шкурники, знущаються вони з людяк». А його односелець Володимир Бубра додавав: «Совітська власть веде політику свою не від Бога, а веде її від чорта, через те комуністи — бандити. Колгосп — кабала, працюють люди день і ніч, а ходять голодні. Урожай відбирає держава, комуністи усе забирають для Росії. Україна має бути самостійною». А ось які слова учительки із Мрина Ольги Полторацької зафіксували енкаведистські папери: «Ми в Союзі не маємо ані політичної волі, ані елементарних національних прав, ми такі ж під'яремні, як Західна Україна у стані Польщі. Я ладна іти навіть на згубу, аби лише повернути Україні її законні права на вільне, цілком самостійне існування». А в селі Будище Антон Козел тридцять п'ятого року написав на могилках трьох своїх діток: «Діти, заморені голодом». Органи кваліфікували це як «антирадянську агітацію проти колективізації шляхом розповсюдження чуток про голодомор». Чекістам так і не вдалося виявити справжнього автора чи авторів листівки, розклеєної тридцять шостого року у Мрині: «Навіщо оті кати брешуть нам про стахановський рух? А для того, щоб нас піддурити і примусити по двадцять годин на добу тяжко працювати. Хліб від селян відбирають, бо Сталіну й іншим розбійникам дуже не хочеться працювать, а хочеться паразитувать. Годі проклятих дармоїдів годувати! Повставайте, люди!..» А семикласник із села Пльохова Микола Вовк, прочитавши книгу про повстання Пугачова, виготував п'ять листівок із гаслами повстанського характеру: «Долой партію! Вона є ворог трудового народу! Товариші, ви знаєте, Ідо тепер жити погано, тому готуйтеся до бою за нову владу. Долой соціалізм!» Зваживши на неповноліття, Миколу засудили до трьох років позбавлення волі у віддалених місцях Радянського Союзу. Зате жорстоко поплатився студент Мринського учительського інституту Василь Миртовий, який у тридцять шостому році не побоявся сказати: «Москва тримається за рахунок України, без неї вона б загинула. Голод тридцять другого — тридцять третього років зумисно зорганізований для того, щоб український народ зубожів до рівня російського народу. Для цього й виморили третину населення. Я сам у Харкові бачив: ловили на вулицях голодних, напихали ними цілі сараї, де мертвих присипали землею. Комуністи — шкурники, кар'єристи, між ними і фашистами немає жодної різниці, як між Сталіним та Гітлером». А в тридцять п'ятому році неустановлена органами особа у Мньові розклеїла по місту чотири листівки із закликом: «Товариші! Борітеся за самостійну Україну!»

Свідчу для Книги днів із певністю великою: якби на комуністичну владу не треба було працювати, якби вона могла обійтися без людей, у тюрмах і таборах сиділи б усі, і винні, і невинні.

І ще свідчу: нема числа людям, які розуміли усю злочинну сутність сталінського режиму.

Хоч далеко не усі осмілювалися про те уголос казати.

Але ж були, були такі, хто осмілювався, хто наважувався, і я вписую про таких до Книги днів, черпаючи з архівних документів, які мені доступними стали у новий час. Вписую для правдивого свідчення перед нащадками. Хоч і полюбляла Уляна Несторка наспівувати пісню про траву, що плаче без голосу, але голоси були, тільки ж не дозволяли людям їх чуть. З дитинства у пам'ятку мені оповідка з повістей партизанських, що в роки німецької окупації червоні партизани розкидали листівки по Мньову, скориставшись із високої димової труби місцевого льонозаводу. Але хто з нині живущих знає, що в тому ж Мньові ще у році тридцятому з'явилася листівка, написана і розповсюджена-учнями-місцевого сільськогосподарського технікуму?! Ось вона иереді мною, у тогочасній справі Державного Політичного Управління, розшукана мною у обласному кагебістському архіві, і я вписую її до Книги днів: «Товариші, доволі чекати і терпіти! Ми добре бачимо, що правителі наші заблукали, і марно вже чекати від них чогось доброго. Вони усіх нас ведуть до загибелі. Час узятися до діла, скинути чиновні кабінети, що вп'ялися у людські жертви, наче комари, зовсім не рахуючись із мільйонними масами робітників і селян, які скніють і голодують разом із своїми родинами. Час прокинутися усьому народові і дати опір брехунам та нехлюям!»

Авторів цієї листівки президія Мринського обласного суду реабілітувала — аж через чверть століття після їхньої загибелі у сибірських таборах…

І ще вписую до Книги днів документик один, із архівів мринських, хай голос Параски Іванівни Чекменьової із Кривого Рогу, народженої у селі Пакулі, звучить для поколінь майбутніх, нагадуючи про усе те, що нашому народові довелося переживать: «Наш батько, Матвієнко Василь Петрович, 1882 року народження, розкуркулений у 1928–1929 роках. На той час батько з мамою побудувались, дітей було четверо, брат і нас три сестри. Перед розкуркуленням батькові сказали, щоб він розпродав хазяйство і виїхав з нами кудись у місто. Але він виїхав сам у Білорусію, там влаштувався на роботу, а маму з нами маленькими розкуркулили — вигнали взимку на сніг. Без батька. Його засудили в Білорусії до десяти років концтабору. На Біломорсько-Балтійському каналі він захворів на ревматизм, і його перевели працювати в їдальню. А ми з мамою жили на Мньовщині, у селі Сиберіжі. Ви спитаєте, чому я Іванівна, а не Василівна? Я рідна дочка свого батька, але прожила усе життя під чужим прізвищем, слава Богу, що тепер про це можна відкрито писати. Коли батько був на Біломорці, мати роздобула у селі довідку на Копитька Івана Петровича і поїхала з нею до батька. При побаченні віддала йому ту довідку, а в ній написано, що Копитько — колгоспник із села Сиберіж і що він приїхав на побачення з ув'язненим. У таборі був ще один чоловік із нашого села, батько назначив йому день втечі, тільки сказав мамі, що підуть вони через різні пропускні пункти; а коли дійдуть до станції, здається, Сорока, то поїдуть у різних вагонах, у Ленінграді їх уже чекала воля.

Потім батько завербувався на будівництво Криворізького коксохімзаводу. Оскільки я була найменша, то в 1934 році ми з мамою поїхали до нього, де я вступила до школи під прізвищем Копитько Параска Іванівна. Ось так я і батько жили під чужим прізвищем, а мама, брат і сестра писалися — Матвієнки. У 1943 році батько, уже паралізований, помер. Я у 1941 отримала атестат зрілості, згодом, після звільнення міста від німецьких окупантів, по тому атестату мені видали паспорт на прізвище Копитько, а людям говорили, що ми з братом та сестрою по батькові не рідні». У 1991 році жінка дізнається від родичів, що в місцевих газетах друкувалися списки реабілітованих і наче там згадувалося ім'я її батька. Вона пише у різні інстанції, уяви не маючи, за що батько був репресований, просить довідку про його реабілітацію, однак для довідки потрібна інша довідка, а на ту довідку ще довідка… Одне слово: «Не знаю, як ще довести, що я справді дочка? Це могли б потвердити у селі Сиберіжі люди, з якими я починала ходити до школи, і в селі Пакулі. У мене збереглась фотографія, на якій я, брат і сестра сфотографувалися зовсім маленькими. Ми з сестрою сидимо у суконних танках, з-під спідничок виглядають довгі вишиті полотняні сорочечки. А Марійка померла одразу, коли нас викинули на сніг, у неї сталося запалення легень. Богом прошу, допоможіть мені у моїй просьбі…»

Розум підказує мені, Володимиру Шкварчуку: «Досить вписувати до Книги днів, бо хто усе те читатиме, в майбутніх поколінь свого горя вистачить». А душа своє твердить: «Слово написане рано чи пізно, а — відлупить у серцях людських». І я вписую наостанок як документ, що кривавить, як факт, що криком болючим кричить, слова пісні-прокламації, яка на початку тридцятих років народилася і розповсюджувалася — з вуст до вуст — на Мринщині, у Краї нашому. І цією піснею-зойком «Доля селянина» завершую запис до Книги днів: