Логіка речей

ЧАЙНА ЕЙФОРІЯ

Ага, ти так, сказав я сам собі подумки, різко крутнувся і гордо пішов, не обминаючи пивного кольору калюж, що прісноводними озерцями рясно вкривали гористо-горбистий материк асфальтового хідника.

Свобода!

Кінець ваганням перед ТИМ: з одного боку, дедалі тепліша крайня плоть веде тебе в потрібному напрямку, як пещеного домашнього білого кота — за тридев’ять хат, де живе кішка трьох барв: жовтої, чорної й теж білої, а з іншого — житейські забобони — одне з нас у законному шлюбі, тож мусимо ховатися, і доки це триватиме?

А тепер — свобода!

Кінець роздратуванням після ТОГО: миттєво збайдужілий, іронічно запитуєш сам себе, чи цього ти хотів? Та ти подивися на неї, скільки в ній ґанджів — те, і це, і ось

оте-о, ще й цілуватися лізе, це тоді, коли треба якнайшвидше вставати, митися, якщо є вода, і тікати, тікати, тікати, до того ж, у різні боки, аби хтось не побачив — місто наше це таки село — і не доповів законн… А любов?

==Але — свобода!

На облуплених мурах я пишу ім’я Твоє,

на зім’ятих цигаркових пачках я пишу ім’я Твоє,

на пакованнях від невикористаних

презервативів

я пишу ім’я Твоє…

Тепер можна… по-перше, розслабитися і трохи відпочити, потім гарненько почистити пір’я, відіспатися, аби набрати свіжого вигляду — дзьоб має блищати, як полакований, підтренуватися — щоби м’язи утворювали красивий рельєф, і — розпустивши хвоста — знов! Є їх… Пошвендяєш трохи барами, фуршетами, презентаціями і якась підбере. Добре би, аби… Але нє… Ліпше хай… Та з цею те саме буде… Найкраще… Не вийде… От, якби… Це ще гірше!

Йшов я, звичайно, великим переможцем. За всіма законами останніх років нашого з нею співіснування, вона мала би наздогнати мене і перепроситися. Хоча винен я, а не вона. Не обертаюся, але поволі трохи сповільнюю ходу, все-таки вона — на високих обцасах. Чути за спиною цок-цок-цок чи не чути?… Так воно й краще. Розпочинаємо нове життя, це я сказав собі вже вдома. Аби не бути залежним від про- кляття білого кота, — швидка мастурбація у лазничці. Не хотілося, це помітно було по млявому скапуванню сперми, але довелося себе зґвалтувати. Свобода дорожче!

Отже, з чого почнемо? Почав з того, що подивився у вікно. Сірість зловтішно різонула по очах. Сніг розтанув, до весни ще далеко — оголена зима! Смак перемоги почав змінюватися: з кавовоконьячного зробився просто коньячним, а потім з’ясувалося, що коньяк — це вульгарний фальсифікат, суміш неочищеного спирту, водогінної води і харчової есенції. Та це взагалі не коньяк! Тобто не перемога… а якщо так, то що це? Невже поразка?! Ні, ми тверді, мов камінь, алмаз, залізо… бетон… Погляд упав на телефон. А що? Не обов’язково миритися, можна просто зателефонувати, спитати про… про це, як його… ті книжки, що я їй давав читати, треба якось забрати… «Діви ночі» забрав, «Польові дослідження…» забрав, «Те, що на споді» ось на полиці стоїть… Стоїть…

Стоїть, сволота… Слухай, старий, ти маніяк…

Просто поговоримо, переконував я сам себе, і почав набирати її номер. Журк, журк, журк… Перед останньою цифрою зупинився: ти що, нікчема якийсь? Будь мужнім! Вольовим, мовчазним, таємничим. У чорному весь, з тижневим заростом, модною зачіскою, задимлених окулярах, без ланцюжка на шиї — і жінки до тебе потягнуться.

Все! Доста! Трохи попрацюю, аби дурниці з голови повилітали, а ввечері вийду в місто, легенький шпацір туди-сюди, кав’ярня, коньяк — справжній, Hennessy! Ні, дорого, «Десна», занадто демократично буде, а ти — аристократ… від сьогодні, бо пристрасті зумів волею подолати, о «Чайка» — те, що треба. Сто грамів, цитрину, каву, без цукру, будь ласка… А ось і вона сидить, незнайомка, яка врятує світ. Твій внутрішній.

Ну і само собою…

За роботу, товаришу! Я рішуче сів на комп’ютер, ввімкнув, поглядом Святослава Завойовника втупився в монітор: Іду на… На хуй ти йдеш, мудаче такий… Отже, з розумовою працею сьогодні не складається. Треба зайнятися фізичною.

Цвяха забити дуже складно і довго, а квартиру прибрати — це приємно і корисно. Роззирнувся помешканням, на нещастя, лише позавчора я зробив тотальне прибирання свого бунгала з бетонних панелей, тож на меблях навіть пилюка не встигла ґрунтовно осісти.

Підійшов до холодильника, відчинив, може, щось з’їсти? Господи, лише не це! Шлунком прокотилася довга спазма, і в роті з’явився стійкий смак п’ятикопійкових монет із гербом Союзу РСР на реверсі. Наївся. Але треба було щось робити, тому я взяв сир «Сулгуні», довго вирізав із нього кубічний сантиметр, на око, вдаватися до лінійки не дозволяв інтелектуальний газард.

Узяв цей сирний виріб, пішов до комори, поміняв наживку на пастці для мишей. Треба сказати, що я дуже люблю тварин і завжди кладу на капкан багато їстівного, аби миш перед смертю могла вдосталь наїстися.

У кімнаті погляд, цілком-цілком ненароком, знову впав на телефон… ний апарат… продукт прогресу, бляха… журк, журк, журк… «Алло, алло! Алло, говоріть!» Зневажаючи сам себе, як останнього виноградного слимака, жбурнув слухавку.

Мийка, як називають у буковинських селах ганчірку для миття посуду, або катран, що по суті те ж саме. Але у цьому подиху прірви блимнуло щось тоненьке маловловиме, але тепле… Чекай, чекай… Ага… ось… виноград! У холодильнику є малюнок виноградного кетяга… золотим по чорному… як не крути, а на пляшці! Шо, казьол, хочеш горе в алкоголі топити? Якщо так, то виноградний слимак супроти тебе — титан духу.

Нє, я не буду напиватися, одну чарку-дві! — аби зняти стрес і — все! І Ця відійде на другий план, а там за якийсь тиждень й геть забудеться, а ось тоді… При згадці про ЦЮ спалахнув всеосяжний біль, а між шкірою голови і черепом пробіг несмертельний, та досить відчутний струм. Я без неї не-мо-жу! Можеш, можеш, згадай, як було того разу, не вона перша, не вона, відповідно, й остання. Мобілізуйся, переозбройся, переформатуйся, не забувай, що ввечері, у барі «Панацея» на тебе чекає таємнича зеленоока незнайомка…

Зелений змій на тебе чекає, ця думка з’явилася у мене абсолютно мимовільно, тому, сприйнявши її як ЗНАК, я швидко підійшов до холодильника, вийняв пляшку коньяку, люто скрутив закупорку, взяв кришталеву чарку грамів на тридцять, поклав на місце, взяв більшу, грамів на сімдесят, налив по вінця, ховаючи сам від себе очі, перекинув у рот, ковтнув, не чекаючи приходу, врізав скибочку сиру, з’їв, пішов у кімнату, сів у крісло…

Прихід був вражаючим — лагідне смарагдове сонце засвітилося десь у п’ятій чакрі і його проміння спершу проникло в найтемніші закапелки тіла, потім освітило все єство, висушило вогке, слизьке, плісняве минуле і осяяло рівну, легку, веселу золотисто-зелену путь у майбутнє. І що нам тепер ці, як їх? До речі, уже можна сказати їй, що я думаю про неї, про нас і взагалі про все це. Отже, журк.

— Ало.

— Привіт, впізнаєш?

— Впізнаю.

— Ну і що?

— Що, що?

— Усе це.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ти, я, ми, він, вона…

— «Ми» у цьому ряду зайве. Нема більше «ми».

— А може…

— Ти ж сам зробив вибір, що ще не зрозуміло?

— Зрозуміло, все.

— Тому навіщо дзвонити?

— Я думав…

— Не треба більше думати, ми все з’ясували. Ні ти, ні я більше не можемо ТАК, а щось змінити не хотів саме ти. Тому, милий мій, прощавай і більше не телефонуй.

Разом з цими словами припиналася дія алкоголю, і я, поклавши слухавку з її зміїним пі-пі-пі, розгублено роззирнувся помешканням. У гості прийшов порожній занудливий Великий Будень.

Ні, не в гості, а на «пеемже».

Але чекай. Нема такої муки, аби її хлоп не витримав! Є ще на світі холодильник, мила моя, а в ньому…

Ху! Гульк. Сир.

Що ж, з одного боку, без неї буде трохи тяжко у плані фізіологічному, трахається вона дуже добре, щодо легких збочень не комплексує, оргазму досягає швидко, що вивищує мене — буду відвертим — у моїх же очах як класного чоловіка, та й, здається, підходимо ми одне одному майже ідеально, крім того, ми люди одного кола, є про що поговорити у перервах між, з іншого — не знаю, як я для неї, але для мене вона вже стала тягарем, якого рано чи пізно треба було позбуватися. Ось воно й настало.

Ху-у-у. Гульк-гульк-гульк. Трохи сиру.

А що на нас чекало у цьому світі загсів, обручок і соціяльних табу? Так довго тривати не могло, це правда, чи створювати було нову родину? Хіба не зрозуміло, що побут, особливо наш, убиває будь-яке, навіть кармічне, як вона каже, кохання?

Тому все правильно я вчинив.

Гульк-гульк-гу… Ага, сир.

Бєлая рєка… Бєлая рєка…

Я почав багато чого розуміти. Мені відкрилася найсокровенніша таємниця Сущого: виявляється, все минає, нічого нема вічного, а кожна форма старіє, нівечиться, руйнується. Ось і я, такий просвітлений, наразі розміщений у тілесну форму гарного хлопця, яка років за п’ятдесят зробиться дуже потворною, а потім узагалі зотліє й розсиплеться в порох. Я гірко заплакав. Плакав солодко й довго… аж поки не закінчився коньяк, рештки якого, змішані зі слізьми, уже не мали кондиційної міцности. Я на нього образився, по-перше, за те, що він так швидко скінчився, подруге, ослаб, по-третє, чому так є? Можна було помститися, викинути його, гада виноградного, з себе в унітаз, але перемогла скупість. Я приліг на канапу і заснув.

Прийшов сон. Радісний, кольоровий, еротичний. Ми з нею йдемо дуже зеленою травою, десь за нами синя, кольору джинсів після першого прання, повільна річка, попереду — ліс, де під срібними стовбурами буків стелиться смарагдовий мох, на якому подекуди ростуть симпатичні мухомори з яскраво-червоними в білий горошок шапками. Ми з нею йдемо з наміром зайнятися сексом і обговорюємо, як би зробити найоригінальніше. Я десь їй кажу, може, у воді, ні, вона відповідає, це те ж саме, що у ванні, тоді на мохови між грибами, та ти що, чим це відрізняється від дивана, що ж, тоді в мене з’являється зухвала думка, давай, кажу, в повітрі, це як, вона запитує, а так, злітаємо обоє в повітря і там кохаємось. Ми сходимо на невисокий горбик, беремося за руки, розбігаємося і злітаємо, поки летимо, вона вже виявляється цілком голою, я обіймаю її, легко входжу, ми зависаємо у просторі, для зручности я обпираюся ногами об хмаринку, вона досягає оргазму одного, другого, тепер ти, але я не можу, можна уже, знаю, що можна, та я не можу, та що ж це таке, такого ще зі мною ніколи не було…

Від цієї прикрої думки я прокинувся.

Де я? Котра година? Дев’ята вечора. Голова не боліла, але в роті було страшенно сухо і вимагав випорожнення переповнений сечовий міхур. У мене з’явилася мрія про великий келих холодної мінеральної води з газом. Але в холодильнику такого дива не виявилося, як не було там ні соку, ні пива, ні вина, та взагалі, в квартирі не було ні краплі придатної до вжитку рідини, навіть чайник пересох. Довелося мобілізувати всю свою волю і пити з водогону. Стало ще гірше. Є рятівна думка, але соромно її визнавати, треба просто одягти куртку, взяти гроші, вийти в місто, пройти сто кроків, а там — там є все! — бо там універсальний комерційний гастроном. Але ж ти, слизняче, крім мінеральної води, візьмеш іще коньяку, в крайньому разі — пива, а це вже сам знаєш що. Що?

Не знаєш? Чи, може, забув? А якщо виявити притаманну тобі твердість, піти і просто взяти п’ять півторалітрових пляшок мінеральної води і все? Ну, їстівного ще можна купити, ось шинка закінчується, можна взяти червоної ікри, зелених огірків, чогось до чаю. Треба від’їдатися, бо з цим коханням схуд, як емігрант. Ось так і зроблю.

Поки не зачинено.

У магазині я пережив коротку, але надзвичайно енергомістку гамлетівську драму: купити чи не купити? Купив. Робив закупи майже на «автопілоті» і вже вдома почав роздивлятися принесене. Як і планувалося, харчі: шинка, кав’яр, свіжі огірки, батон, до чаю не взяв нічого, натомість приніс дві півторалітрові фляги світлого пива «Оболонь» і пляшку «Чайки»… Ну і дві пляшки мінеральної, звичайно. Все зрозуміло, але навіщо ти взяв пиво і коньяк? Крім того, що поєднання цих двох рідин — гидота неймовірна, ти ж нап’єшся і завтра будеш пити знов. Ні!..

Завтра ні. Хоча… Завтра субота, можна просто пивком змити абстинентний синдром, в неділю утриматися, а в понеділок, зі свіжими силами, як кажуть… Але треба їсти, головне їсти, бо якщо не будеш їсти…

Я приготував собі розкішну, як на цей скрутний час, вечерю. Взяв сковороду, вилив на неї трохи олії, запалив газ і покришив головку часнику, коли він зарум’янився, вдарив туди трійко домашніх, куплених на базарі яєць, порозливав ножем жовтки, посолив і густо присипав меленим чорним перцем; коли яєчня трохи підсмажилася, зняв її з вогню, покришив зверху кільцями велику цибулю, поклав накривку і поставив на маленький вогонь. Поки ця смакота доходила, нарізав шинки, сиру, цитрину, вийняв із бляшанки дев’ять маслин, по три на кожне яйце, в окремій тарілці приготував зелений огірок, покраяв його, посолив, полив олією і цитриновим соком.

Я постановив собі так: гарно собі вечеряю, випиваю півпляшки коньяку — ні краплі більше — і лягаю спати. Вранці похмеляюся, снідаю, протягом дня випиваю пиво, лягаю спати і в неділю зранку прокидаюся вже без похмілля.

Все. За цими клопотами з балансуванням на краю алкогольного провалля і про неї, кохану… колись… забуду…

Я з’їв усю вечерю, але випив також усю пляшку коньяку і флягу пива, а вже тоді заснув. Серед ночі прокинувся від сушняку і бажання помочитися.

Випив іще одну флягу пива…

Вранці встав і, коли збагнув, що до чого, впав у темно-червоний липкий гарячий розпач. Від усвідомлення власної ницости хотілося ридати, але навіть на це не вистачало сил. Ще позавчора ти був непитущий — ну майже, — вольовий, впевнений у собі хлопець, у тебе була кохана жінка, дуже вродлива, розумна, сексуально з тобою сумісна… А тепер?! Учора ти напився, — десь у глибині свідомости ворухнулася думка, що сьогодні питиму знов, — з коханою розлучився — і ще одна підла думка миттєво майнула: назавжди…

Я мляво загудів, намагаючись викликати в себе сльози. Марно. Ве-е-е-е… Гу-у-у… Ве-е-е…

Та скільки, бля, можна гудіти? Треба рятуватися. Я подивився на годинник, за пів восьма, до відкриття магазину ще тридцять хвилин. Можна збігати і в генделик, але ми ж вольові… Тим паче треба подбати про зовнішній вигляд, не підеш же ти до міста схожий на алкаша. Я знехотя став під душ, але дозволив собі не голитися — субота, вихідний, та й хто на тебе дивиться? Потім одягнув свіжі труси, футболку, помастив попід пахвами гелевим дезодорантом, а шию протер лосьйоном «Gillette». Одягнув джинси, темно-синій светер, подивився у дзеркало — нормальний чоловік, лише неголений і очі червоні. Так, те, що неголений, списується на моду, а щодо очей, є в мене окуляри-хамелеони в «золотій» оправі, їхнє скло у приміщенні світлішає, тож цілком можуть правити за оптичні. Отже, йде собі молодий інтелектуал із кількаденним заростом, у задимлених окулярах, заходить у магазин, прямує до відділу спиртних напоїв і ввічливо просить:

— Дайте мені, будь ласка, дві півторалітрові фляги пива, світлого, «Оболонь», і велику пляшку «Зубрівки».

Це було в суботу зранку, а того ж дня ввечері цей самий інтелігент в окулярах знову прийшов у той самий відділ і замовив те саме.

У неділю я прокинувся о четвертій годині і втямив дві речі: без неї жити я не можу і дуже хочу пити. Телефонувати до неї о четвертій годині?

Мабуть, не треба. А ось — пити? На кухні повинна бути недопита пляшка зубрівки. Не міг же я вчора випити всю пляшку?! Ох, хоча б сто п’ятдесят грамів залишилося. Доля виявилася милостивішою — зубрівки було більше ніж двісті грамів, крім того, збереглося півфляги пива. З нього я й почав недільний ранок. Від швидко — трьома келихами — випитого пива нутром мляво розлилося слабке тепло: пиво є пиво. Але в думках з’явилися ознаки оптимізму. Що ми маємо на сьогоднішній ранок? З нею… про неї поки що не будемо, ну розлучилися, ну розійшлися, з ким не буває, якось переживемо… Тепер, робота… а що, сьогодні лише неділя, до понеділка відійду і все буде о’кей. Головне зараз протриматися, протриматися до… восьмої години… Чому до восьмої?

А тому, мабуть, що магазин відчиняється… який магазин? Той, той, саме той!.. Не хотілося собі категорично зізнаватися, але вже було ясно, що я мушу пити ще. Розрахувавши так, аби зубрівки вистачило до хоча би пів на восьму, я випив чарку. Багато проблем відпало, але несподівано з’явилося гостре сексуальне бажання і потужна ерекція — прутень бринів, як натягнута струна… яка струна, від тум-балалайки чи сєміструнной подругі? Тю, ти ж чистокровний, тобто расовий, щирий укр… від бандури! У крайньому разі від кобзи. Раз, два, три! Навіть не треба викликати в уяві порнографічну картинку. Сперма бризнула на півметра. Нічого особистого, чиста фізіологія…

Стало гидко від самого себе, але водночас притупилася гостра туга за нею. Випив іще.

З квадранс восьма, я в окулярах, але не зачесаний попрямував до магазину. Пива не брав, а взяв лише дві тричвертьлітрові пляшки «Зубрівки».

Про понеділковий ранок намагався не думати.

А даремно, бо якраз у понеділок зранку, а саме о четвертій годині горілка закінчилася. Через якийсь час у мене розпочалася ломка. Про сон годі було й думати, у запаленому мозку, як щойно спійманий дикий звір у клітці, билась одна-єдина думка: хоч трішечки алкоголю… щось випити… кілька крапель. Я взяв порожню пляшку зубрівки, приклався до горлечка, перекинув догори і довго чекав, аби кілька останніх крапель стекло на язик.

Друга пляшка, третя… Марно. Пляшки були сухі.

Мене викручувало всього, як на середньовічній дибі. Через п’ятнадцять хвилин я зрозумів, що не витримаю. Випив усю мінеральну воду, що була, але легше ставало лише тоді, коли пив, опісля мука розпочиналася знову. Ні, до восьмої я не дотягну, ну хоча б до сьомої, коли генделики відчиняються. Що? Що? Що? Я сомнамбулічно тинявся помешканням. У лазничці побачив одеколон, дешевий, простий одеколон «Для мужчін», яким я змащував п’яти. Там же 90 мл розведеного спирту — 56,5 %! На щастя, пляшечка лише ледь почата. На одеколон перейшов, подали голос десь у глибині свідомости рештки сумління, але дуже тихо, мляво і непереконливо. Пригадався досвід уживання цього напою, набутий під час служби у нєпобєдімой і лєгєндарной. Тоді ми його розводили водою. Що ж, якщо вже пішла така пиятика…

Я взяв чарку, вилив у неї півпляшечки одеколону, грамів сорок, долив води з крана, утворилася блідомолочна суміш. Схоже на кокосовий лікер, подумав я, аби себе підбадьорити, і залпом випив.

Ковтнув. Миттєво з’явився блювотний рефлекс.

Я побіг до холодильника, схопив цитрину, вкраяв скибку, кинув у рот. Бажання повернути «кокосовий лікер» розсмокталося. Натомість у нутрі з’явився алкогольний прихід. Добре.

Хвилин за сорок, коли було допито «кокосовий лікер для мужчін», знову почався лютий алкогольний кумар. До сьомої не витримаю, або переріжу собі вени, або викинуся з вікна, сьомий поверх як-не-як, тож мучитися довго не буду — захоплюючий політ і — клац, світло вимикається… А може, справді… Цікава думка, адже одним махом можна позбутися всіх проблем. Усіх!

Це потім, а поки що треба випити ще. Є у мене ще один одеколон, радше лосьйон після гоління, жилетівська версія «дикий дощ», запах трохи солодкуватий, якщо виживу, треба буде поміняти на «арктичний лід». Смак — іще гидкіший, ніж «длямужчинівський». Але трохи відпустило, і я дотягнув до сьомої. Коли стало зрозуміло, що за хвилин десять я вип’ю справжньої горілки, з’явився оптимістичний настрій, і, мугикаючи «бєлая рєка», я почав збиратися. Сморід! Тхне з писка, як із парфумерної ятки. Я з’їв трохи цитрини і, вкинувши до рота три лаврові листки, почав жувати їх, як гумку. Нормально… А — робота?

Сьогодні ж понеділок! Ет, вип’ю сто грамів, щось придумаю, зателефоную, що хворий, маю я право на хворобу — застудився оце ж бо, — чи не маю?

Тим паче, що в місті гастролює екзотична грипа з Південно-Східної Азії.

Продавець генделика, колишній інженер оборонного заводу, який ще зберіг рештки ознак справжнього совєтського інтелігента — читав товсті літературні журнали на робочому місці, - не здивувався з вранішнього покупця в затемнених окулярах: ще й не таке бачив. Я взяв дві пляшки дешевої фальшивої горілки, тобто розведеного спирту у пропорції 35 на решту води, і швидко пішов додому. Перший ковток зробив уже на сходах. Фортуна мені сприяла — металева за-крутка далася відкрутитися, бо зазвичай такі самопальні пляшки треба відкорковувати з ножем — через те, що металева закрутка часто прокручується разом із фіксованим обідком. Ця трапилась якісна і з хряскотом відділилася від обідка.

Вдома я вкраяв цитрини і випив перші повноцінні сто грамів. Ліг на канапу і на теплих алкогольних хвилях поплив у світле сучасне. Потім узяв апарат і лежачи зателефонував на роботу, повідомив шефа, що я хворий, лежу, — і це було правда! — мабуть, грипа якась. Шеф спитав, чи не треба послати секретарку, аби купила мені ліків.

Ні, ні, не треба, швидко тверезіючи, заперечив, я сам собі все купив — і це теж була правда. Шеф дав мені на хворобу три дні. А я, втішений від того, що в житті все складається так гармонійно, випив ще і задрімав.

Пополудні, аби забезпечити собі спокійну безтурботну ніч, я пішов до магазина і купив чотири тричверткові пляшки справжньої горілки Nemiroff з перцем і медом.

Три дні «хвороби» минули, як одна суцільна часова протяжність, де не було різниці між днем і ніччю. Щоправда, я контролював графік роботи магазину і пильнував, аби серед ночі не залишитися без спиртного. А так випивав чарку, кидав щось їстівного на зуб і дрімав, дрімав, дрімав.

У четвер вранці, коли треба було «після хвороби» йти на роботу, я подивився у дзеркало. Себе не впізнав, і тоді на весь зріст постало питання смерти. Так, сьогодні я зроблю ЦЕ. З дзеркала на мене дивилося синє підпухле заросле сивіючою бородою обличчя з вибалушеними червоними очима. Це буде найкращий вихід — там нема ні кохання, ні алкоголізму, ні роботи… куди, до речі, сьогодні я маю йти одужалий. Зрозуміло, що я нікуди не піду і це ще одна причина, аби заподіяти собі гаплик. Так, сьогодні… Але, хай там що, треба збігати в магазин, поповнити запаси, бо у пляшці залишилося на два пальці, а на тверезу голову вчиняти суїцид… збочення якесь.

Я ще раз глянув на себе у дзеркало і з величезним зусиллям сяк-так поголився, став під душ, затим намастив обличчя, яке огидно лущилося, німецьким кремом Nivea. Потім допив горілку, одягнув окуляри і звичним маршрутом зробив рейд до магазина. Приніс дві пляшки горілки і морозива — більше вже я нічого їсти не міг.

Випив іще чарку, подзвонив шефові на роботу і попросив тиждень відпустки за свій рахунок.

Шеф, учувши незрозумілу для нього тривогу в моєму голосі, почав пропонувати відвідини — що з тобою, мовляв, старий, я оце приїду, може, потрібна допомога, — я категорично сказав «ні» і пояснив, що мені треба з’їздити на кілька днів до Львова: з жінками заплутався. Шеф повірив.

А я почав готуватися до смерти. Вночі, вирішив я, а поки вип’ю ще. Але цього разу доза горілки не викликала звичної, хоча й короткотермінової ейфорії, - стало ще гірше, у мозку щось захлюпало, і я виблював, ледь устигнувши добігти до унітаза.

Що за жарти? Я помив обличчя, прополоскав рота, з’їв кружальце цитрини і зробив другу спробу — випив п’ятдесят грамів. Цього разу виблював уже кров’ю. Отже, пити я не можу, не пити теж не можу, залишається одне — вмирати.

За годину настала страшна ломка. Я не міг ні лежати, ні сидіти, ні стояти, ні ходити — я відчував себе ніби під’єднаним до струму. Тіло гуло, як трансформатор. Треба щось зробити, і негайно, бо я чи збожеволію, чи мене паралізує.

Не чекатиму ночі! Я взяв вузький шкіряний пасок від костюмових штанів, пішов у лазничку, зробив зашморг і, ставши на край ванни, вільний кінець паска прив’язав до горизонтальної труби. Тепер треба накинути зашморг на шию, стати ще на край ванни і — вперед! Я зробив невдалий рух, утратив рівновагу, поковзнувся і впав, розбивши голову об водогінний кран. Кров залила очі.

Радикально тверезіючи, я чітко розумів, що коли знепритомнію, то помру від втрати крови і вішатись уже не треба буде. Навпомацки я знайшов кран, відкрутив його і, вперше в житті радіючи з відсутности гарячої води, засунув голову під холодний струмінь. Поволі прийшов до тями і рушником, який з блакитного враз зробився червоним, зупинив кров. Потім оглянув рану, рівна близна навкіс перетинала чоло. Ні йоду, ні зеленки, ні звичайного одеколону в хаті не було, тому я взяв інший рушник, щедро змочив його горілкою і притулив до рани. Різко, але водночас приємно запекло. Водночас трохи прояснилася свідомість. Першим чином треба перев’язати рану, а там видно буде, що робити далі. Бинту в мене теж не було, тож я знайшов серед випраної білизни стареньке простирадло, вирізав із нього смужку на чотири пальці, ще раз змочив рану горілкою і туго забинтував. На пов’язці з’явилася невиразна червона пляма, на камікадзе схожий, оцінив я себе, подивившись у дзеркало. Але вмирати я не буду. Ні сьогодні, ні завтра! Я став на ослінчик, відв’язав пасок від труби і повернув його на місце — всилив у швайки костюмових штанів.

Настала ніч, але в мене в очах розвиднілося.

По-перше, я живий, по-друге, втрачене кохання — ще не привід учиняти самогубство, по-третє, роботи я ще не втратив, а близна на чолі буде предметним доказом того, що в мене були проблеми. Які? На це, замість відповіді, я буду лише загадково, таємничо, дещо сумно посміхатися, мовляв, самі, знаєте, колеги. А шефови поясню коротко: жінки! Але вже минулося, тепер уже безпроблемний, вільний і обтяжений адюльтерним досвідом беруся до праці. І все буде добре.

Для цього треба зробити лише одну маленьку річ: вийти із запою та більше не пити.

Що ж, починаємо нове життя. Передусім я трохи прибрав на кухні, зібрав усі порожні пляшки разом із флаконами від випитої парфумерії та виніс до сміттєвого контейнера. Піднімався на сьомий поверх сорок хвилин: серце билося, мов епілептик у конвульсіях, до горла раз по раз підступав вузлуватий клубок, разів зо два на якусь мить я непритомнів, але зрештою — дійшов.

Приліг, але ненадовго, бо лежати не міг. Ходив туди-сюди, відчиняв вікно, аби подихати свіжим повітрям, одягався, роздягався, блював, сідав на унітаз, сидів, стояв, знову лежав і знову — та легше не ставало, і місця собі я не знаходив.

Знав, що це триватиме не менше доби, а дійти до нормального стану я зможу за три дні. Отже, якщо більше не пити, витерпіти ці кілька днів, то в понеділок зранку я буду в працездатній формі.

Тверезий, веселий, симпатичний чоловік, лише чомусь зі згоїною на чолі. Але з ким не буває?!

Та як витримати цю ніч? У мене ще залишалося півтори пляшки горілки, і я метикував, що з ними робити. Якщо більше не п’ю, то горілку треба вилити в унітаз, хоча, з іншого боку, ломка може бути така, що лише п’ятдесят грамів, ужитих як ліки, врятують мене від якогось інсульту чи ще чогось. Тому я постановив собі: не пити, терпіти до останнього, а коли вже тіло почне бити судома, трохи випити, винятково як ліки.

А поки що треба багато вживати води і щось з’їсти. Мінеральної в мене вже не було, а йти за нею серед ночі нікуди, тож я залив окропом жменю ромашки, яка знайшлася в кухні, - нею я лікував останню справжню застуду — і поклав на холодне. Змусив себе з’їсти шматок шинки і сиру з хлібом й уже без зусиль, не без певної насолоди з’їв морозиво. Відвиклий від їжі шлунок трохи заболів, побуркотів, пообурювався, але зрештою запрацював. Стало ще гірше, але я терпів.

Спробував читати. Взяв минулотижневий «ПіК», але рядки або зливалися в одну сіру пляму, або розбігалися врізнобіч, як таргани. Може, музику послухати? Увімкнув «Глюк-FM», там класна музика, але тепер не для мене: звуки іржавими цвяхами вбиваються у череп…

О четвертій годині щось зціпило потилицю, шию, плечі, і я відчув, що помираю. Координація рухів порушилася, тому з великими труднощами я налив собі чарку горілки і випив. Відпустило.

Ледь розслаблений, я задрімав. Прокинувшись о шостій, почав пити ромашковий напій. Пив і блював, пив і блював, ще пив і ще блював… Ходити я майже не міг, тому повзав підлогою, як немовля. Так минула біла днина. Ночі я чекав з паралізуючим жахом, але десь опівночі несподівано стало легше. Спати не міг, але вже міг читати і слухати музику. Настала страшна четверта година, я чекав звичного нападу, та нічого не сталося.

Не без задоволення я відзначив, що минула рівно доба, як я випив останню чарку горілки. Цю подію треба відзначити. Я взяв пляшку горілки і вилив в унітаз. Другу, непочату пляшку поклав у холодильник — хай буде, як у людей, у всіх є якісь алкогольні припаси для оказії.

Усвідомлення того, що я вже не п’ю — двадцять п’ята година пішла, — додало мені трохи бадьорости, і я вирішив зайнятися своєю зовнішністю.

Розв’язав пов’язку, оглянув чоло, гарна згоїна, рівна і — що головне — неглибока, треба купити пластир і акуратно заліпити. Обличчя? Червоне, як гнилий помідор, але до понеділка побіліє. Те ж саме ніс. Тепер щодо очей, якщо почну спати, вони набудуть нормального вигляду. Лише — не пити!

До ранку я лежав на канапі, трохи читав, але до повної реабілітації було ще далеко — нестерпно боліла кожна клітина тіла. Вранці я випив гарячого окропу з цукром та цитриною і почав заново вчитися ходити, розмовляти, звично жестикулювати. Потім поголився і довго вимокав у гарячій ванні. Пополудні, намастивши полущене обличчя кремом, вдягнувши чорний костюм поверх зеленої байки, куртку і модний кашкет фірми «Boss», вийшов у місто. Окулярів навмисно не одягнув.

Зайшов до магазина. У парфумерному відділі придбав лосьйон Gillette, варіант «прохолодна хвиля» і, щоб утвердитись у своєму виборі на користь тверезого способу життя, — простий одеколон «Для мужчін». Потім купив п’ять пляшок мінеральної води, свіжих огірків, вареної ковбаси — чомусь захотілося, — сиру, масла, хліба і запакований у целофан шоколадний торт. В аптеці придбав шпульку пластиру. На завершення я вчинив іще один подвиг, — пішов до перукарні й коротко, як того вимагає мода, підстригся.

Ходив містом надзвичайно обережно, бо мене не покидало відчуття, що моя голова — надзвичайно делікатний виріб із тонкого богемського скла, тож будь-який необережний жест загрожує бідою — вона може розлетітися на друзки. Тому, коли говіркa бальзаківського віку дама-перукарка вертіла моєю скляною головою, як швець дірявим чоботом, я ледве стримував себе, аби не схопитися з крісла, обережно, аби не поранити засохлої згоїни, одягнути кашкет і чимдуж тікати від цих перукарів-убивць. Але я витримав і навіть посміхався перукарці у дзеркало, тому ця стрижка — справді героїчний вчинок, що суттєво підніс мене у моїх червоно-сльозавих очах.

Вдома я ретельно оглянув себе у дзеркалі і самокритично відзначив, що, крім гарної зачіски, ніяких позитивних змін у зовнішності не сталося — обличчя ще бурячкове, ніс розпухлий, під витріщеними очима мішки… Біда.

Я почав готувати собі вечерю. Але натхнення не було, тому заварив лише легенький, солом’яний, глибоко зневажуваний мною у нормальному житті чай. Поїв вареної ковбаси з гірчицею, сиру, огірків, шматок торта. Шлунок трохи огризався, але я щедро заливав його мінеральною водою.

Коли в очах посвітлішало, я всівся у вигідне крісло, ввімкнув телевізор, майже незапотребований дотепер, і почав перемикати канали. Подивився новини, за тиждень моєї відсутности у світі нічого особливого не сталося, так, кілька дрібних терактів, дві авіакатастрофи, два корупційні скандали і лише одне замовне вбивство — життя триває.

Потім я натрапив на голлівудський фантастичний блокбастер, поволі втягнувся у сюжетну колізію і за був, що я такий нещасний, хворий і депресивний. Коли закінчився фільм, дуже здивувався, що я в ТАКОМУ стані і треба далі страждати.

Ось якби пощастило заснути, то завтра може бути все інакше. Тобто, краще і веселіше. Я читав до другої години, а потім заснув. Мені навіть не снилися кошмари.

Прокинувся о четвертій годині і згадав усе, — спершу стало дуже страшно, холодно і самотньо, з’явилася пекуча туга за нею, майнула думка про суїцид, але коли прийшло усвідомлення, що я не п’ю вже дві доби, — потеплішало. Дві доби тверезого життя! Шкода марнувати цей так важко набутий капітал на якусь екстрему. Адже ще трохи, і я — виповзу з цього болота на твердий і — що важливо — сухий берег.

Я почав думати, як жити далі. Серед безлічі фантастичних варіянтів на кшталт завербування у французький Іноземний легіон чи балотування в народні депутати Верховної Ради України реалістичним видавався лише один: змінитися.

Особисте життя у мене вже змінилося, тепер я не маю коханої жінки, і в цьому є своя перевага — я вільний, тож можу завести собі… ні… досить. Поки що. Роботу міняти нема сенсу, бо чогось кращого у цьому місті я не знайду. Змінити помешкання — для чого? — лише зайві клопоти. Переїхати до Києва — можна було б, якби не мовний бар’єр, від дискомфорту, якого я зазнаю в цьому рускоязичному мегаполісі, в мене розвивається небезпечна хвороба, що називається radycalis extremismus. Залишається одне — змінити зовнішній вигляд. Зачіска вже нова, маю гарну згоїну на чолі, цікаві виснажені очі — щось пережив чоловік, а це інтригує — черга за одягом. Мене звикли бачити або в синіх джинсах і якійсь пістрявій майці, або в стандартному костюмі, тому для того, щоби постати в цілком іншому, хай буде, іміджі, треба справити собі щось оригінальне. Увесь у джинсі? Банально.

Новий костюм із золотою краваткою? Нудно.

Мілітаризоване хакі? Смішно. Увесь у чорному?

О, це те, що треба! І окуляри — чорні. Сьогодні неділя, піду я на Калинівський базар і придбаю собі все нове. Чорне!

О шостій годині я підвівся з ліжка, став під душ, потім заліпив чоло пластирем, ретельно поголився, з насолодою щедро обляпав обличчя жилеттівським лосьйоном, смак його на губах ледь не спровокував блювоту, але перемогло оптимістичне усвідомлення нової ситуації: ось у мене в холодильнику непочата пляшка горілки, на поличці два сорти одеколону, а пити мене не тягне! Я здолаю тебе, зміюко зелений!

Дуже кортіло випити чаю — справжнього міцного чорного! — але боявся нападу пришвидшеного серцебиття, яке могло би отруїти мені цей світлий, що так гарно розпочинався, день. Тому я заварив легенький — півчайної ложечки «Принцеси Нурі — Бест» на заварний чайник — ледь жовтявий чай, випив два кухлі з лимоном, без цукру і зі шматком торта.

Одягнувся не дуже ретельно — все одно це шмаття вже з минулого життя — джинси, светер, старенька куртка. Погода гарна, можна йти без шапки, — що ще? Окуляри? Ні, вони мені більше не потрібні, бо у мене не буде більше потреби ховати очі! Я сильно жбурнув свої «хамелеони», які вірно служили мені три роки, об долівку, але їм це не зашкодило, тоді я взув черевик на праву ногу і з ненавистю розтрощив їх обцасом.

П’ятнадцять гривень, тоді це було сім з половиною доларів! Ні, не шкода. Холоднокровно я змів віником рештки окулярів на шуфельку і викинув у кошик для сміття.

Взяв із шафи триста доларів і поїхав на Калинівський базар. За чорним. Довго ходив поміж «жабками» і контейнерами, але нічого путнього не вподобав, — суцільна туреччина й китайщина, і все якесь пістряве й низькоякісне. Але завтра я мушу постати в новому образі, тож:

— Скільки коштують ці джинси?

Доведений до розпачу, я купив чорні вельветові джинси з гордим лейблом «Lee», чорний джемпер з мисиком, незрозумілого походження черевики, чи не єдині на весь базар не з квадратовими писками, і бандитську куртку з грубої шкіри за двісті доларів, чорну, звісна річ. Дорогою додому, змучений і збайдужілий, купив іще китайські суцільно чорні окуляри за двадцять гривень.

Вдома я одягнувся в обнови, довго вертівся перед дзеркалом, але так і не з’ясував — чи я в цьому вбранні загадковий, інтригуючий, цікавий, чи зовсім навпаки. Побачимо, що завтра люди скажуть.

Але це не головне — важливо те, що я вже міг спати. Сон був неміцний, тривожний із калейдоскопом сюрреалістичних сновидінь, але все-таки тривав цілих шість годин. Встав я о шостій і аж дві години збирався на роботу. Голився, мився, парфумився, довго вирізав пластир на чоло, одягався, роздивлявся себе в дзеркалі, нарешті вийшов з дому. У чорному весь. З білою смужкою навскіс на чолі.

На роботі на мій прикид ніхто не звернув уваги, зате всі з величезною цікавістю розглядали білий пластир на чолі. За попереднім, розробленим у найжахливіший кризовий час, сценарієм я нікому нічого не пояснював, лише посміхався, — мені хотілося, аби це було романтично-загадково, але, випадково вгледівши себе навскіс у дзеркалі, відкрив для себе, що я жалюгідно скривився. Це зіпсувало мені настрій на весь день.

Наступного дня, коли радість від того, що я вийшов із запою і ввійшов у звичний трудовий ритм, минула, мене охопив дратівливий буденний пригнічений настрій, що тривав з дня на день.

Яко непитущий я не ходив до барів вечорами, а сидів вдома, тупо дивився у телевізор і тяжко страждав за нею. Рятувало мене від якихось нерозважливих дій те, що міг спати. Вранці вставав із головним болем, йшов до праці, де пере- брав додаткові навантаження. Працювати намагався якнайдовше, і якби шеф не виганяв мене о сьомій чи о пів на восьму додому, то, мабуть, і ночував би в офісі. У вихідні не знав, що з собою робити, тому просто валявся на канапі, переглядаючи газети і почитуючи якийсь старий, років десять тому вже прочитаний, детектив. Сучасні російськомовні «бестселери» я до рук не брав, серйозну літературу читати було ліньки, а улюблену музику слухати просто боявся. Вона легко могла прорвати ту благеньку гребельку, яку тижнями вибудовував, відгороджуючись від натиску темних почуттів, каламутних бажань, пінявих пристрастей, і потік — лютий, безжалісний, бистрий — поніс би мене туди, де нема білої днини, а є суцільна безсонна ніч з брудними генделиками, горілчаними пляшками, в яких прокручуються металеві закрутки, зі шкіряними пасками від штанів…

Та все-таки я не став бездушною машиною і чи не кожного вечора дозволяв матеріялізуватися — я фізично відчував його присутність — банальному питанню, на яке не було відповіді: що далі?

Ти маєш свободу, ти в новому, як тобі здається, загадково-інфернальному образі, ти ще молодий і сильний, ти маєш досвід страждання, що, за твоєю, звичайно, версією, повинно приваблювати протилежну стать, ти, зрештою, не бідний, тож де твоє нове життя? Таке романтичне, вишукане, екстравагантне, з плейбойськими пригодами, хвилюючими знайомствами, захоплюючими романами, у яких є ейфорійна зав’язка, солодка тривалість і безболісна розлука? Нічого цього нема.

Все це — оманливі міражі. А є будні! Є гіркота — ні, біль, гострий дошкульний всеосяжний біль, — за коханням, якого не зумів зберегти і якого біль — ше тобі доля не подарує. Є відмова від алкоголю, який за вмілого, чемного, делікатного з ним обходження дарує чимало радощів і щасливих злетів у незвідане. Є бажання змінитися, але фантазії у тебе стало лише на те, аби купити чорне шмаття і цілком неестетичну бандитську куртку.

Я налаштувався дуже критично, вдягнув увесь свій базарний прикид, повмикав усі лямпочки та без ілюзій почав розглядати себе у велике дзеркало. Так, черевики замалі, тиснуть у пальцях, не хотілося собі зізнаватися, що лоханувся, але покупка — невдала. Джинси, навпаки, завеликі, якби не пасок, то падали б з клубів, теж не те. Джемпер? Може бути, але під нього треба одягати не чорне, а щось веселіше, наприклад, синю сорочку або зелену футболку. Куртка?

Це — взагалі конфуз: мало того, що вона тверда, незручна, холодна, до того ж, схожий у ній на червоного комісара часів громадянської війни у Росії минулого століття, лише запорошеного шолома бракує. А окуляри — це просто злочин проти особи, від них можна зір утратити. Їх, що мали надавати мені голлівудського вигляду, я переламав навпіл і викинув у кватирку. Зробивши це, не без задоволення відзначив, що остаточно позбувся алкогольної аберації погляду на довколишню дійсність і постановив продовжувати в цьому ж дусі. Взявши свою невдатну куртку, я спустився поверхом нижче і подзвонив у двері до сусіда, водія-далекобійника, який кілька днів тому, повернувшись із рейсу, запрошував мене на сто грамів. Я тоді, звичайно, відмовився, зіславшись на те, що жеру антибіотики — презерватив, знаєш, порвався. Сусід співчутливо похитав головою і запропонував відкупити у мене куртку.

Цю саму. Так на базарі ж… почав я, але він мене перебив, мовляв, шкода йому час марнувати, хочеться відіспатися, горілочки попити, бо за кілька днів знов у дорогу… Я віддав сусідови куртку за ті самі гроші, за двісті зелених американських тугриків. Потім зібрав затісні черевики та завеликі джинси і віддав дітям. Тобто, подарував сусідови навпроти, який має трьох синів, хлопців-підлітків, а зарплату отримує таку, якби жив сам-один.

Хай міряють, кому підійде, той хай носить. Сусід подякував і запропонував випити самогонки, я відмовився, мовляв, лікуюся від гонореї, а ось за кілька тижнів обов’язково вип’ю. Самогонка в мого сусіда була дуже добра, він гнав її з цукру, очищував, а потім настоював на різноманітній садовині. Особливо знаменитою була вишнівка.

Та це вже не для мене… Мені стало сумно, але це був світлий нетужливий сум, який буває тоді, коли розлучаєшся з чимось віджилим, збайдужілим, пройденим, до чого повертатися нема ні бажання, ні потреби, ні сенсу. А ось добре було б, якби я навчився керувати цим, адже так приємно випити чарку гарного якісного міцного напою — коньяку, віскі, джину з тоніком чи тієї ж вишнівки, — отримати порцію радісного тепла і більше не пити. Можна буде поекспериментувати, але вже тоді, коли… та ніколи цього не буде! Алкоголізм — хвороба невиліковна, з ним можна жити, як живуть, приміром, із цукрицею, але завжди треба пам’ятати, що ти — алкоголік і будь-коли маєш шанс «поїхати» в суцільну ніч. А якщо вже так кортить експериментувати — чарка і ні краплі більше, — то робити це треба тоді, коли у тебе все гаразд, нема жодних проблем, все чудово і кругом самі успіхи. Бо коли — неприємності, то трохи алкоголю їх ледь притлумлює, а витверезіння — повертає у квадраті, тому рука знову тягнеться до пляшки, яка лягає в неї легко, звично, збудливо, мов руків’я меча у долоню середньовічного лицаря.

Наступного дня я пішов на роботу у своєму старому вбранні — синіх джинсах і твідовому сірому піджаку. Ніхто з колег не звернув на це жодної уваги, і я зробив висновок, що мій проект на тему «людини в чорному» виявився невдалим. І хрін з ним, треба просто жити… Так я дотягнув до весни — справжньої, з вишневим цвітом, зеленою травою і легенькими імпульсами невмотивованого екстазу. Минуло два місяці від того часу, як я зазирнув у прірву, я відвів погляд, але твердо знав, що прірва й надалі пильно вдивляється у мене.

Жив я тихо, скромно, непомітно, — не пив, нікуди не ходив, одягався у те, що мав, щоправда, втішався смачною їжею, хоча до свого улюбленого міцного чаю ще не повернувся — боявся безсоння.

Про кохану не забув, але страждання послабшало, біль хоча й не щез остаточно, та притупився так, що я вже часто про нього забував. Спроб завести собі новий роман — аби клин клином… не робив, бо депресія так занизила мою самооцінку, що впевнености у собі майже не залишилося. Тим паче це заношене вбрання, у якому мене бачать уже кілька років…

У травні мене почали переслідувати два веселі фіялкові вогники — ненав’язливі такі, що раз по раз з’являлися десь на межі моєї уваги, зникали, знову з’являлися. Я не вважав, що це явище природи варте того, аби я витрачав енергію на його ґрунтовне вивчення, але мусив собі зізнатися, що мені краще, коли вони є, ніж коли їх нема…

Одного дня ці вогники спалахнули в офісі нашої фірми, за два столи від мого, почали поволі наближатися до мене і на відстані простертої руки матеріялізувалися в очі моєї колежанки.

Вона спитала, чи можу я їй дати консультацію, я запропонував звернутися до дуже вченого шефового заступника, який знає все, але вона поблажливо, як до дитинчати нерозумного, посміхнулася — щоправда, не іронічно, а доброзичливо і відкрито, настільки, аби я зміг побачити її здорові, білі, рівні зуби, — і пояснила, що це не на тему нашої роботи, а — має стосунок до вауфактора, я дуже здивувався і запитав її, невже вона читала Пелєвіна, виявилося, що читала, а просить вона мене, аби я допоміг їй вибрати модні, а водночас — якісні й автентичні джинси — подарунок для рідного брата на вісімнадцять років.

Мабуть, мої старенькі канадійські «лівайси» і твідовий піджак із замшовими накладками на ліктях ввели її в оману, вочевидь, вона вважає мене великим фахівцем із модного шмаття. Ні, шановна колежанко, ти звернулася не за адресою, я не лахмітник, ось навпроти сидить колега… не буду марно артикулювати його службове псевдо, що пасує йому значно більше, ніж паспортні прізвище, ім’я, по батькови, він — династичний фарцювальник, справжній адепт культу моди і там, де інші на корпусі комп’ютерного монітора приклеюють іконку Ісуса Христа чи Божої Матері, припасував собі дзеркальце, отож, мабуть, тобі — до нього… Так я мав би відповісти своїй колежанці, але натомість щось забелькотів на тему зубожіння асортименту чоловічого одягу на Калинівському базарі. Вона ще раз підбадьорила посмішкою нездогадливе мале і уточнила, що хотіла би — якщо у мене з’явиться таке бажання, звичайно, — щоби я допоміг їй у шопінгу, тобто в поході по крамницях модного одягу. «Я не вважаю тебе ганчірником, просто бачу, що ти маєш добрий смак на чоловічий одяг і розумієшся на фірмах… Будь ласка…» Фіялкові вогники спалахнули так, якби хтось хлюпнув у них зернового нерозведеного спирту, і я погодився. Домовилися на суботу зранку.

Зазвичай, цього вихідного дня я виробив собі звичку спати донесхочу, але зазначеної суботи прокинувся о сьомій і більше заснути вже не міг.

Це мені дуже не сподобалося. Невже у моє так прагматично впорядковане протягом останніх місяців життя, у якому не знаходилося місця алкоголю, похміллю, сексу та дурній романтиці, може вдертися стороння непрогнозована ірраціональна стихія? Ні! Це треба запинити на початковій стадії, вилити на ті небезпечні фіялкові вогники по пожежному відру води на кожне і — затоптати!

Бо… сам знаєш. Але ж ти пообіцяв дівчині допомогти, негарно якось не прийти, добре, але куди ти її поведеш, що ти тямиш у цих новопосталих крамницях, салонах, бутиках? Адже сам недавно оновлював гардероб на базарі… Ось і ще одна причина, що треба перейтися магазинами: може, щось і собі придбаю. Але… з панною колежанкою вестиму себе сухо, професійно стримано, і головне, не виходитиму за межі ганчір’яного дискурсу — ось це, це і це, фірма, фальшивка, підробка, Штати, Европа, Гонконг…

Про всяк випадок я взяв чотириста доларів і вирушив у напрямку Театральної площі, де ми домовилися зустрітися з колежанкою. Дорогою я сказав собі: якщо вона запізниться бодай на п’ять хвилин, чекати не буду, бо це — не побачення, це — ділова зустріч, тож якщо вона не вміє бути пунктуальною, то… то хай розкладає свої фіялкові багаття на чиємусь іншому городі. Вона запізнилася на десять хвилин, але я її дочекався.

Сам не знаю чому. Вона так чемно перепрошувалася, — дурна, сіла на тролейбус замість узяти таксі, - що фіялкові вогні пригасли і ледь жевріли. Як давній вогнепоклонник я не міг допустити, аби вони геть згасли, тому організував для них лагідний вітерець — нічого, буває, я ось вчора на роботу запізнився… Фіялкове полум’я жваво спалахнуло і обпекло мої щоки. Увага! Небезпека поруч! Будь обережним, старий, ні на мить не втрачай пильности.

Дві години ми витратили на ознайомчу екскурсію «Плейбоєм», «Суперменом» та іншими менш іменитими крамницями модного чоловічого одягу. Не придбали нічого. Я вже зібрався констатувати фіяско, але вона сказала, що знає ще один магазин, «Юберменш» називається. Щойно ми зайшли у цю дещо похмуру крамницю з ніцшеанським дизайном, як я зрозумів, що залишу тут, якщо не всі, то значну частину своїх грошей.

Спершу я авторитетно порекомендував колежанці джинси для брата — автентичні темно-сині вельветові «Wrangler». Підходять чи ні? Підходять, відповіла вона, але треба міряти, як міряти, якщо брата нема, а так, якщо на мені будуть дуже тісні, то на нього — якраз. Вона зайшла в кабінку, а за кілька хвилин, висунувши голову з-за запони, запросила мене подивитися. Я зайшов у кабінку, колежанка, задерши зелену байкову кофту аж до самих грудей, вертілася перед дзеркалом — ну як?

Якщо тобі дуже тісно, то… Їй і справді було дуже тісно, бо чого вона так розчервонілася? Мимоволі я змушений був роздивитися на її поставу — невисока, але пропорційна, майже досконала… Стоп!

Далі не можна! Заборонена зона!

Вона розрахувалася за джинси, взяла фірмовий пластиковий пакет, я попрямував до виходу, та моя колежанка якось так хитро подивилася на мене: мені здається, ти собі теж щось хочеш купити… Хіба тут хочеш — мусиш! Разом із нею ми вибрали для мене зручний легкий італійський костюм з темно-сірої, аж чорної оксамитистої «плащовки», колекцію тенісок «Red-Green» і медово-жовті літні черевики з прошитою підошвою, для комплекту, уже сам я справив собі чорний шкіряний пасок «Levi’s».

Це треба обмити, сказала вона, коли ми вийшли з «Юберменша», я зробив конвульсивний жест, якого вона потрактувала по-своєму і категорично оголосила, що платить вона. Сказати, що я не п’ю, після того, як вона так вдало підібрала для мене кольори тенісок — чорний, зелений, бордовий, темно-синій і… фіялковий, виглядало би невмотивованим хамством, тож я погодився, але платимо порівно, — наша прозахідність по краплі вичавлює з нас усе людське.

Вона весело оголосила, що знає один дуже пристойний бар, «Сальєрі» називається. І ти гадаєш, що у закладі з такою назвою можна щось пити? Це Моцартови не можна, а нам можна, вона пильно подивилася на мене і поцікавилася зі ствердною інтонацією, чи я не Моцарт часом?

Ні, я не Моцарт, але добру музику від вульгарної попси відрізнити здатен. У Сальєрі програвали Ендрю Ллойда Вебера, мюзикл «Привид опери».

У мене заворушилося волосся, в очах закрутилися сльози, тілом прокотилася тепла хвиля, і я збагнув, що життя моє в черговий раз змінюється.

Лише невідомо, в який бік.

У барі було дуже затишно, кожен столик мав окрему нішу, бра на ясно-зелених стінах розсіювали м’яке світло, а кельнер не дозволяв собі дурних запитань.

Моя колежанка сказала, що голодна, і замовила зелений салат, стейки, картоплю «фрі» і джин з тоніком. У мене розпочалася жорстока внутрішня боротьба: пити чи не пити. Ось у чому питання, а не в тому, що буде, коли ми вийдемо з бару. Пити — означає пробити дірку в загаті, що відгороджує моє існування від потужного нестримного злого потоку, чий загрозливий клекіт я чую постійно, навіть у сні. Не пити — виставити себе в очах — мушу зізнатися, таки досить симпатичної — моєї колежанки бундючним мудаком, святенницьким снобом чи просто хамовитим зазнайком. Що тобі дівчина винна? Вона хоче зробити тобі приємне, своєрідно подякувати за клопоти, ось і привела тебе у цей елегантний — а музика, музика ж бо яка! — бар. Звідки їй знати, що в тебе проблеми з алкоголем? Треба щось робити. А якщо випити ось цю порцію джин-тоніку і — все. Більше ні грама. Це ж яку силу волі треба мати!

Ну, за наші обнови! За обнови… Цок! Ковть, ще раз. На моєму обрії зійшли три небесні світила: золотисто-смарагдове лагідно тепле сонце і дві мерехтливі веселі фіалкові зорі. Я — полетів.

Коли ми випили джин-тонік і майже все поз’ї дали, я опустився на землю, але екстаз від лету — крім того, я суттєво наковтався небесного простору — мене не полишав. А чи не випити нам шампанського? — запитав я колежанку. Вона відмовилася, бо, по-перше, не любить змішувати алкогольні напої, а по-друге, шампанське передбачає певну інтимність, а ми просто обідаємо…

У теплий травневий день увірвався аномальний холод з Арктики. Я проводжав її до тролейбуса і з цікавістю спостерігав за собою, що робитиму далі? Зрозуміло, що хочеться пити ще, і я запросто можу зайти у перший-ліпший бар, взяти ще джину або краще доброї горілки, випити, пошвендяти містом, відвідати ще кілька подібних закладів, а додому взяти дві пляшки Nemiroff, тричвертьлітрові, а далі — відомо як… Але ж були плани виявити волю. Просто не знаю…

Коли ми з нею прощалися, фіялкові вогники перемогли струмінь арктичного холоду, і така пізня, така тепла весна повернулася на своє місце.

На прощання вона щось защебетала про чудовий день, поцілувала мене в щоку, вихлюпнула неекономну дозу фіялкового світла і — плигнула в тролейбус.

Я зайшов у магазин, ще достеменно не знаючи, за чим. Купив чоловічий парфум «Body-guard» і — все.

Вдома я заварив собі справжнього чаю, це ще не тюремний чефір, але чотири ложечки «Сера Томаса» на кухоль свій ефект дають. Для досконалости — мед, цитрина, м’ята…

Ще давався взнаки випитий у «Сальєрі» джин, але позаяк я зумів більше нічого з алкоголю не вжити, то оцінив шляхетність цього напою і зробив цікаве відкриття: якщо й лікуватися від алкоголізму, то лише джин-тоніком! І в жодному разі пивом. А чай?… Чай тієї ночі забрав у мене сон, але я не шкодую. Я слухав музику — Deep Purple — і пережив надзвичайно сильну затяжну глибоку ейфорію.

Довколишній світ доброзичливо світився до мене.

Відомо, якою барвою…

Наступного дня я прийшов на роботу у новому вбранні, з новим запахом і, як мені здавалося, з новим блиском ув очах. З колежанкою ми обмінювалися короткими тільки нам зрозумілими поглядами, але в розмові торкалися лише службових тем. Так минув тиждень, наприкінці якого стало все зрозуміло. У п’ятницю я мимохідь запитав її, що вона збирається робити на вихідні, вона перерахувала кілька домашніх справ… а ввечері?… а що ти пропонуєш?… «Сальєрі», наприклад… чому б ні?!

У неділю зранку я поставив компакт Ґорана Бреґовича, заварив свого фірмового чаю, випив півкухля і насилу стримуючи себе, аби не відірватися від нижньої тверді й не злетіти, зайшов у свою спальню. Моя колежанка солодко спала, обнявши обома руками подушку. Я прикрив її оголені плечі покривалом і здивовано відзначив, що хоч її очі міцно заплющені, кімнату залито фіялковим сяйвом. Я випив іще чаю. Був тверезий, і мені було добре.

Лютий 2002 р.