Логіка речей

ВИНО

Фокстер’єр Барсик, пес учений і працьовитий, знайшов у покинутих на зиму дачах під лісом лисяче кубло. Двох лисенят він задавив, а з третім стара втекла. Це було навесні, а на початку літа лисиця з малим прийшла в село брати курят.

Пан Миколай, чоловік значного віку і сухорлявий, вийшов на город нарвати м’яти для чаю і побачив, що якийсь смішний худий пес несе в зубах білого когутика. «Марш, мов, ти шо робиш, ану лиши його!» Той зупинився, здивовано подивився на людину, але курча з пащі не випустив.

«Марш!» Якийсь дивний пес. Хвіст… Та це ж лисиця! Пан Миколай жбурнув у неї грудку глини. Вона з помітною неохотою випустила з пащі когутика і, волочачи хвіст по картоплі, що якраз почала цвісти, поволі пішла собі в сосни. Пан Миколай підійшов до покинутого курчати, воно вже було мертве; він узяв його за лапку і жбурнув у сад — воронам. Комусь сьогодні буде добре, а ось для білого півника все скінчилося… Десь за годину, коли пан Миколай сидів у плетеному кріслі на веранді та пив чай із медом і вівсяним печивом, він знову побачив ту саму лисицю, яка хутко чимчикувала через сад і несла в зубах чорну сусідську курочку. Не встиг пан Миколай крикнути, як вона сховалась у кукурудзі. Маєш тобі! Так усю птицю повиносить.

Пан Миколай ковтнув чаю і з подивом відзначив, що йому зовсім не шкода курей, ні сусідських, ні своїх. Хай… Взагалі, після того, як минула вісімдесятка, щось у ньому почало мінятися.

Йому дуже цікаво було за собою спостерігати і раз по раз виявляти в собі якусь тиху малопомітну теплу втіху. Пан Миколай міг би зосередитися, вдатися до самокопання і з’ясувати всю природу цієї безпричинної радості, але навіщо?! Досить того, що десь глибоко мерехтить напівусвідомлене розуміння природи цієї приглушеної втіхи — вона від передчуття цілком нового, незвіданого, непережитого. Таке саме хвилююче передчуття він носив у собі в шістнадцять років, коли готувався до першого сексуального досвіду. З розповідей старших хлопців уже знав усі деталі цього процесу, водночас також знав, що не збагне цього, поки не спробує сам. І ось тепер, на дев’ятому десятку, — схоже відчуття. Щоправда, сексуальний досвід, якось відкривши вперше, можна було повторювати знов і знов, а те, до чого він готується тепер, буде лише один раз. Коли пан Миколай починав думати про те, що на нього чекає у зовсім недалекому майбутньому, в ньому прокидалася гостра, майже юнацька нетерплячка — дуже хотілося знати, як закінчиться тутешнє, як відбудеться перехід і — що там? Що тут — уже відомо, він уже майже все бачив, його ніщо вже не дивує, але — що там? Він багато читав — і містиків, і богословів, і воскреслих із клінічної смерти — про золотисто-зеленкуватий тунель, що завертає праворуч; про веселе Світло, що зустрічає тебе і насмішкувато нагадує тобі всі вчинені земні гріхи; про твоє колишнє тіло, яке ти бачиш збоку чи згори, — непорушне, а довкола чомусь плачуть рідні, а ти не розумієш, чому, адже ти — є! Пан Миколай припускав, що щось таке можливе, але достеменно не вірив нікому.

Як тоді до кінця не вірив хлопцям, що розповідали, як добре з жінкою. Аж поки сам. Тому й тут треба пересвідчитися. Його не бентежило, що він уже не зможе нікому з живих розповісти про пізнане, — головне, що дізнається сам. А решта хай доходять самотужки, кожен у свій час, у свій вік, у свій спосіб.

Вранці, коли прокидався, особливо після сну, де він — молодий, гарний, з густим несивим здоровим волоссям, у нього з’являвся гнів на самого себе: яка втіха, старий, що ти дуриш сам себе, справа йде до кінця, ти маєш бути переляканим, зацькованим і, як лише можливо, чіплятися за життя. Життя — ось що є! А там може бути ніщо.

Просто вимикається світло — і все. Так було зранку, поки він не долав ранішню пригніченість і не приводив себе у вольовий стан. Далі все йшло за сонцем. Доки світловий день розширювався, пан Миколай сповідував матеріялізм. Він радів од того, що розгортається простір, вітер розгонить хмари, є достатньо повітря, все довкола зелене, хоча й не блискуче, як у червні (його сорок років), а вже ледь по-серпневому тьмяне (ось воно і є), а кукурудза взагалі береться жовтуватим, хоча до полудня вона у нього вважається трав’янисто-золотою. Мить переходу від збільшення світла до зменшення він, хоч як намагався, вловити не міг ніколи. Просто у якийсь момент виявляв у собі цілком інше відчуття — у нього змінився світогляд. Що ближче до вечора, то більшим він ставав ідеалістом, починав вірити, а коли заходило сонце, то вже знав достеменно, що все це — лише минуща нетривка мінлива ілюзія, а справжнє там — за межею видимого світу. Там — рідний дім, батьківщина і спокій. Тоді пан Миколай наливав собі келих домашнього виноградного вина, неквапно випивав і чекав на прихід мудрості. Чи вона справді приходила, чи це було самонавіювання, чи щось невідоме, але тоді він починав уміти читати таємні знаки буття. Вголос він ніколи цих красивих слів «таємні знаки буття» не вимовив би, навіть у думки їх не допускав, доки мислення, як крапля вишневого соку свіжу сметану в полумиску, не забарвлювало випитого червоного вина. А коли навіть дещиця алкоголю розмивала ті нетривкі глиняні вали начебто тверезої, а насправді — удаваної самооцінки, він ставав спокійним і веселим, бо, як йому здавалося, вже знає, що є, що буде і що із земних речей вказує йому на це. Він ставав схожим на подорожнього, який серед юрби інших таких самих має парасолю, а навкруги — голий степ і насувається гроза.

Або він летить у літаку… катастрофа… у нього парашут, хоча це невдалий приклад, бо, мабуть, він не встигне ним скористатися… А серед ночі, коли він раптово прокидався і страждав від, на щастя, короткочасного безсоння, твердо знав, що не встигне.

Як багато чого не встиг у земному житті. Ось сьогодні не встиг урятувати півника і курочку, а взагалі — не встиг, радше уже не встигає, пізнати те, що зазвичай називають простим людським щастям. Бо найбільше кохання прийшло до нього тоді, коли фізичне тіло якраз почало активно в’янути. Ось так завжди — те, чого чекаєш усе життя, приходить до тебе, коли тобі вже ніщо немиле. Ні, ти, звичайно, радий, що воно нарешті тобі далося, але як було би добре, якби воно прийшло тоді… У середині свого п’ятого десятка пан Миколай, тоді ще просто Микола, а для декого навіть Коля, переповнений життєвими силами квітучий привабливий чоловік, забаг великого кохання. Навчений життям, він хотів так, аби вона його любила до кінця, а він її теж, але з невеличким запасом, що його дають стосунки, за яких ти дозволяєш себе любити, адже в коханні завжди хтось пан, а хтось слуга. Роль пана він обрав для себе не тому, що був дуже загонистим, а тому, що за схемою його мрії вона мала бути молодшою за нього, а в цьому разі, якщо вона хоче його — він не винен, він що, він не проти, а якщо він бігає за нею, тоді це — старий хтивий цап, який виглядає смішно й жалюгідно і, крім зневаги, ні на що інше не заслуговує. Тому він чекав на прихід у своє життя молодої дівчини, самовіддано жертовно до того ж безкорисливо закоханої в нього, середніх літ красунчика. Щоправда, тодішній Микола не був таким наївним, аби сидіти й чекати на появу цієї вимріяної особи, ні, він поки що жив повноцінним, як вважається, життям, мав дружину, дітей, постійну коханку і не цурався того, що називається випадковими зв’язками, проте з невипадковими персонами і з найсуворішим дотриманням сексуальної безпеки. За це деякі колежанки називали його між собою Коля — Два Презервативи. Так минуло багато років, він став людиною середнього пенсійного віку і молодим удівцем, у нього змінилися життєві пріоритети, ніхто його більше не обзивав тим непристойним прізвиськом, і він змирився з тим що — все! Він просто фізично відчував, як звужується його життєвий простір, хоча в матеріяльному вимірі цей простір розширився, бо він переїхав із міської, залишеної доньці, квартири до купленого в кращі часи обійстя за містом. Так, простору стало більше — подвір’я під виноградним шатром, сад, трохи городу, далі — сосновий гай, а ось інтересу до життя — зовсім небагато. І тоді прийшла вона — дівчина з мрії. Щоправда, дівочого в ній було хіба що тіло — струнка худорлява постать з помірно великими грудьми, а так це була сивіюча жінка раннього пенсійного віку зі зморшками довкола очей, але ще зі своїми, здоровими, як він згодом з’ясував, зубами. Це було важливо для пана Миколая, бо зі свого досвіду він знав, що здорові функціональні зуби — це те, що не дозволяє тілу впасти в остаточну порохняву старість. Бо якщо ти втратив інтерес до слави і грошей, коли ти вже майже байдужий до сексу, що залишається? Залишається насолода від їжі.

Але не від різних там екстремальних витребеньок на кшталт вареників з устрицями, шашликів з бізонини чи слимаків з банушом, а — від простих здорових страв із натуральних продуктів: хліба, сиру, картоплі, м’яса, для чого, як відомо, треба мати зуби. Ну і склянки домашнього виноградного вина. Звичайно, вино можна пити і без зубів, але якщо ти перед тим не з’їв трохи вогненно наперченого гуляшу, то навіщо тамте вино?!

Пан Миколай зуби мав, і ними, у прямому сенсі, тримався за те, що більшість людей називають життям. Йому тепер було смішно з тих лицемірів, особливо з числа причетних до літератури і мистецтва, які підносять якісь абстрактні високі цінності і зневажають прості й необхідні речі: їжу, одяг, напої… Хоча для них самих, майже без винятків, це «низьке» значить дуже багато, а для декого взагалі є сенсом життя. Але писати про це — зась! Писати треба про високе. Наприклад, про секс…

Анастасія прибилася до нього, як бездомна кішка, хоча дім вона мала — двокімнатну квартиру в місті, в якій мешкала з дорослою донькою. Вона приїхала до пана Миколая купити меду. Колишні його колежанки, мовляв, розповідали їй, що він, переїхавши в село, розвів бджіл і добуває страшенно добрий мед, бо не дає бджолам на підгодівлю жодного грама цукру. А в її доньки горло болить.

Пан Миколай довго дивився на цю дівчину з сивіючим волоссям, а коли збагнув, що до чого, нечемно розсміявся. Прибула ледь почервоніла, повернулася і швидко пішла з наміром сильно грюкнути металевою хвірткою.

— Пані, зачекайте, прошу вас, — пан Миколай зрозумів, що ні з того, ні з сього образив незнайомку, тож не міг цього залишити так. Він перепинив прибулу біля брами:

— Пані, вибачте, але тут трапилося непорозуміння, і я хотів би з’ясувати, що до чого.

— То у вас нема меду на продаж?

— Нема, але…

— До побачення.

— Але звідки… Поясніть, якщо не важко…

Незнайомка зупинилася, нерішуче взялася за клямку.

— У мене є мед, — знайшовся пан Миколай, — але не на продаж, а до чаю.

— Ви мене запрошуєте на чай?

— Запрошую.

Незнайомка пильно оглянула пана Миколая: високий, сухорлявий, засмаглий, сивий, у широких синіх джинсах і білому клубному джемпері грубого плетіння, на американського мільйонера схожий. Але не мільйонер, бо медом торгує, принаймні так про нього кажуть.

— На мене таксі чекає, - сказала Анастасія.

— Відпустіть, я вам потім телефоном викличу інше.

Коли вони всілися на веранді за чаєм з медом і різним печивом, пан Миколай спитав, хто їй порекомендував його як медоторгівця.

— Маргарита Карлівна.

— А ви працюєте?…

— Так, влаштувалася того ж року, коли ви їх покинули.

— У Марго… — пан Миколай ще раз засміявся, але вже з дотриманням усіх правил пристойності.

Він згадав, як прощався зі своєю колежанкою, пишнотілою Марго, вона тоді ще не знала, що це вони останній раз у ліжку, але він знав, тому триндів, що до голови прийде. Казав, що перебрався у село, хоча насправді це було просто передмістя сільського типу, що розвів бджоли, дванадцять штубеїв, тобто вуликів, бо він династичний пасічник, Марго, ти не знала? Так, з діда-прадіда, він уміє дуже правильно обходитись із цією божою худібкою, головне, Марго, не давати їм цукру, бо тоді буде ерзац-мед, ну, як би ти оце з вібратором… а позаяк, мила моя, бджоли вимагають уваги постійної, то я навіть не знаю, коли зможу до тебе приїхати.

З Маргаритою Карлівною він більше не бачився, але легенда про автентичний мед пішла в люди.

Він це й розповів Анастасії, мудро обійшовши обставини, за яких бджолярська історія народжувалася. Потім він познайомив гостю зі своїми псами — чорно-білим фокстер’єром Барсієм, або просто Барсиком, і кавовим кокер-спанієлем на ім’я Шоколадний Джо, названим так не лише за масть, а й за те, що більше від мозкових кісток і сирих курячих яєць полюбляє шоколадні цукерки, хотів іще познайомити з білим котом Бегемотом, але того не було вдома. Коли було випито чай та обговорено вади й переваги його колишньої, а її теперішньої праці, пан Миколай запропонував гості келих вина. Виноградного, сам робив, пані Анастасіє.

— Хочете мене споїти?

— Боже збав. Келих червоного вина ще нікому не зашкодив. Та й навіщо мені вас споювати?

— Хто вас знає, мужчин, — Анастасія кокетливо блиснула карими очима. Пан Миколай помолодів на п’ять з половиною літ. Він приніс із пивниці кришталевий жбан червоного вина, а з кухні трохи сиру й городини, келихи чомусь ви- брав найкращі — на тоненькій ніжці, богемського скла з матовими візерунками і золотими обідками.

Чим цікаве вино?

Тим, що, коли розумієш, воно є повною протилежністю горілці та пиву. Справа не в кольорі, запаху і смаку, а в усвідомленні того, що п’єш.

Коли ти кажеш собі: я п’ю пиво, то бачиш себе футбольним уболівальником, який за всякого результату матчу мусить випити; робітником, котрий чесно відпрацював зміну і вже проминув прохідну; шмаркачем, що входить у доросле життя, від якого він уже встиг стомитися, бо воно йому, бач, остобісіло; пенсіонером, що п’є винятково зі скляної тесаної гальби і неодмінно з рибкою; провінційним снобом, який визнає лише імпорт, тому ніколи не буде пити свіжий пляшковий «Славутич», якщо доступний прострочений бляшанковий «Туборг».

Коли ти п’єш горілку, то уявляєш себе чоловіком із телевізійної реклами, який у компанії ще двох собі подібних тупцює довкола пенька, застеленого газеткою, на якій — традиційні шпроти, зелена цибуля, канапки з кав’яром і ще зовсім сухі «стопарики»; важливою персоною, яка, постановивши чергове «доленосне» рішення, нервово йде в суміжну з робочим кабінетом кімнату відпочинку, випиває чарку елітної горілки і дзвонить секретарці, аби негайно принесла покраяну цитрину; гостем на забаві в середньої руки ресторані, вбраним у краватку, вже заляпану салатом «олів’є»; тиждень неголеним запійним алкоголіком, що встає серед ночі, випиває чарку, заїдає трьома черешнями і лягає назад у зіжмакану постіль; теж неголеним, але лише два дні суворим мужнім меном, який йде від неї назавжди, зачиняє за собою двері, прямує в бар, замовляє сто грамів без нічого.

Вино ж дає людині зовсім інше. Насамперед — це світло, світло, доведене невідомою силою до стану рідини, що зберігає, однак, усі свої властивості, - ось ти, темний, холодний, нещасний, береш скоцюрбленими пальцями келих, робиш два-три великі ковтки — хай це буде червоне сухе — і наповнюєшся світлом, теплом і… ні, не щастям, а лише його передчуттям, передчуттям, що неодмінно буде воно: присутність лагідної дівчини із зеленими очима і чорними кучерями, якій добре, коли ти щось їй кажеш; вино — це барва, якщо ти навіть не мАляр і не малЯр, все одно маєш щось знати від кольорів, і ось вино тобі покаже, якою є барва розлитого на траві серпневого сонця, спілого повного місяця, чавлених для соку небесних зірок, справжнього єства коштовного каміння гарячого спектра, крови деяких квіток, якщо припустити, що квіти мають кров; вино також дає можливість подивитися на себе збоку: ти сидиш, спершися ліктями на дерев’яний стіл, тримаєш у руках келих з вином, і якби хтось у цю мить подивився у вікно з вулиці, то побачив би твій різкий профіль, що робить тебе схожим на крука, але не того, що довбе кістку, схиливши голову, а того, що чомусь дивиться догори; вино, крім того, диктує тобі манеру поведінки з жінкою (у твоєму конкретному випадку — з дівчиною), ти вже не можеш бути ні розв’язаним, як із горілкою, ні цинічним, як із пивом, ні трохи збоченим, як із коньяком, ти вже не встанеш вночі з ліжка голий і не підеш так до холодильника за пляшкою, ні; з вином ти спершу одягнеш халат, і якщо не буде поруч чоловічого, візьмеш жіночий, делікатно розбудиш її та чемно запитаєш, чи не бажає вона трохи червоного вина; якщо вона бажає, то хай встає, одягається і сідає в крісло, а ти приносиш два повні кришталеві келихи на срібній таці. Тому вино — а йдеться саме про вино — це навіть ніби й не алкогольний напій, тому ним дуже ефективно можна лікувати алкоголізм…

Пан Миколай тоді не споїв Анастасію, бо ж сказано, пили вони вино. І потроху. Анастасії тут дуже сподобалося — багато зеленого: трава, дерева, виноградне листя, багато блакитного: нагорі — кругле небо, і цілком у міру різних відтінків червоного: троянди, жоржини, вино.

На прощання вона запросила пана Миколая до себе в гості, такого гарного вина вона не обіцяє, але вміє пекти горіховий торт. Пан Миколай відмовився. Анастасія розгубилася, бо підсвідомо в неї мерехтіла впевненість, що вона ще має зустрітися з цим старим сивим джентльменом.

Але він шляхетно відкашлявся і почав здалеку, дуже куртуазно: «Високоповажна і пречарівна пані, пані Анастасіє…» Нарешті вона збагнула, що пан Миколай її запрошення не відкидає, але до неї їхати не хотів би, щоби не завдати їй клопоту, а волів би, якщо її ласка, звичайно, аби вона погостила його тут же в нього удома, себто хай спече той легендарний торт і привезе сюди, де вони його вдвох і впорають, а може взяти й донечку… а виїхати… пан Миколай вже років зо сім не покидав свого обійстя, тож йому би не хотілося… Отож накликав старий пан на свою голову.

Добре, що хоч не біду, а радше навпаки…

Через тиждень Анастасія приїхала з тортом та без доньки, вони випили багато вина, вона заночувала в нього, але не в його ліжку, до чого, не зізнаючися собі, морально була готова, а в іншій кімнаті.

На прощання пан Миколай запросив її на вареники: борошно, сир, бринза, картопля, вода, вогонь і каструля — його, робота — її.

Така гра тривала кілька місяців: то він її, то вона його запрошували на щось смачне і корисне — наприклад, оздоровче поїдання стиглого винограду, але відбували все у нього вдома. А на зиму Анастасія залишилася. Після Різдва вони почали спати в одному ліжку, і пан Миколай ще раз пересвідчився, що все омріяне приходить до нас тоді, коли вже й не знаєш, чи потрібно тобі воно.

Ось якби років дев’ятнадцять-двадцять назад!..

Потім якось дуже прозорого морозного зимового вечора, коли вони куштували приготовлений паном Миколаєм грог, Анастасія зізналася, що майже в нього закохана, бо їй завжди подобалися дорослі хлопці, пан Миколай відповів, що навзаєм, і вони цнотливо поцілувалися. З часом вони збагнули, що кохання їхнє переважно є платонічним, і розійшлися по різних спальнях, ні, любов не розвіялась, просто так зручніше — Анастасія мала добрий сон і була «жайворонком», а пана Миколая нерідко відвідувало безсоння, і він ночами читав або слухав радіо. А назагал жили вони добре. І збиралися жити довго і щасливо, хоч обоє знали, що померти в один день їм, мабуть, не вдасться.

Бо Анастасія про смерть майже не думала, а пан Миколай думав більше, ніж потрібно. Тепер він уже міг на власному прикладі вималювати криву ставлення до смерті стосовно людського віку.

Отож років до трьох-чотирьох людина якогось ставлення до смерті не має, позаяк не знає про її існування. Коли ж нарешті дитина, побачивши, як її прабабуся лежить у труні, дізнається, що люди смертні і вона теж, з’являється нездоланний страх, який не паралізує всієї волі лише тому, що до смерті ще сто років. У підлітковому віці страх перед смертю притуплюється, з приходом першо го кохання стає безконечно малим, а коли це кохання нещасливе, то — взагалі стає нульовим, бо людина предметно починає думати про самогубство. Але життя бере своє, людина перебуває перше нещасливе кохання, закохується знов і знов, внаслідок чого в неї з’являється нова малесенька людинка, тут твій страх смерті починає поширюватися на дітей — ти вже боїшся не так за себе, як за них.

Але все йде добре, діти виростають, самі стають батьками, а ти входиш у добре описану в класиці кризу середнього віку, і тут страх смерті бере свій довгоочікуваний реванш, із садизмом, гідним найвидатнішого серійного вбивці-маніяка, цей підлий страх мучить тебе вдень і вночі, за столом і в ліжку, в авті і на підводі… Він полюбляє приходити до тебе саме тоді, коли чиниш щось якщо й не причетне до вічності, то принаймні довготривале в часі: тешеш скульптуру з мармуру, займаєшся сексом без контрацептивів чи муруєш криницю з дикого каменю. Триває такий стан у кожного по-своєму; у пана Миколая він закінчився тоді, коли йому минуло вісімдесят років. Тепер уже страху не було, його заступила люта цікавість.

Аби краще підготуватися до неминучого, пан Миколай ще на цьому світі почав фіксувати й аналізувати моменти, що випадають зі звичного часопростору. Переважно це було пов’язано зі сном. Ні, такі банальності, як пари аналогій: засинання — вмирання, сновидіння — мандрівки душі, пробудження — воскресіння, він усерйоз не сприймав, його захоплювала дзенівська концепція життя як сну, радше він підходив до цього у дусі дзену — байдуже, ти сниш цей світ чи, навпаки, світ снить тебе, адже і те, й те — ілюзії; його дуже цікавив стан між пробудженням зі сну і усвідомленням самого себе. Такий проміжний стан він почав помічати в себе вже давно, але останніми роками зосереджувався на ньому чимраз більше.

Ось ти прокинувся, ти вже є, свідомість, але ще невідомо чия — твоя чи свідомість просто, зафіксувала твоє буття, але ти ще не знаєш: хто ти? де ти? що було вчора і чи взагалі щось було? яка пора року за вікном? у якому ти часі? у якому просторі? Є лише свідомість без атрибутів матеріяльних вимірів, і в ній — ти! За мить з’являється усвідомлення земної реальности, й ти повертаєшся в цей світ, себто в будні. Прикметно, що після алкогольного отруєння, яке, здавалось би, сприяє притлумленню пам’яті, ефект проміжного стану не з’являється, тоді відчуття реальности твого я і матеріяльних вимірів з’являється миттєво, просто спрацьовує «вмикач». Пан Миколай, плекаючи потаємну надію на існування після фізичної смерти, намагався саме так уявляти собі потойбіччя: ти є в свідомості — неважливо, як уже було сказано, в чиїй, твоїй чи якійсь світовій, у чистій свідомості, де не існує жодних атрибутів матеріяльного світу — ні часу, ні простору, ні енергії, ні маси, ні квадрату швидкости світла, цебто величини для вимірювання цих сутностей, а саме світло, звичайно, — є. Але позаяк є свідомість, то мусять бути якісь відчуття; ось тут він і наблизився до понять раю і пекла. Тут просто, це можуть бути відчуття радості, добра та блаженства, або суму, горя і страждання, а за умов відсутності часу ці відчуття є вічними, таким чином ти потрапиш або в рай, або в пекло. Відтак з’являється друге питання: від чого залежить твій маршрут у потойбіччі? Логіка елементарних речей підказувала: куди потрапляєш ти після смерті фізичного тіла — до раю чи до пекла — залежить від твого земного існування, що ти там чинив — добро чи зло. За законом справедливості. Це зрозуміло, але найбільше дошкуляло панові Миколаю третє питання, що органічно висновувалося з другого: хто диспетчер, тобто суддя, іншими словами, хто вирішує, на які вічні відчуття ти заслуговуєш там, зважаючи на твої діяння тут? Після довгих років вагань пан Миколай нарешті вимовив це слово — Бог, і відразу ж зрозумів, що його перспективи препогані…

Увечері, закриваючи курятник, Анастасія недорахувалася однієї курочки.

— Може, заснула десь на горісі, - припустив пан Миколай.

— Може, вранці побачимо.

Вранці курочка не знайшлася, і пан Миколай зрозумів, що то лисицина робота. Якщо вона вже внадилася до курей, то не зупиниться, доки не повиносить усіх. З одного боку, хай, йому не шкода, а з іншого — у нього родина: Анастасія, яка годує цих курей, його дорослі одружені син і донька, яким так приємно дати гостинця — на зупу онукам, коли вони навідуються, знову ж таки Анастасіїна донька вже не чужа.

— Насте, я застрелю її!

— Кого, Миколаю Францовичу?

— Лисицю.

— А може, її просто налякати… а втім, як знаєте… курей шкода. Але, Миколаю…

— Я зрозумів, Насте, я зроблю це, коли тебе не буде вдома.

Серпень на землі був проти будь-якого вбивства, серпень серед людей — навпаки. Може, саме тому, що цей місяць завжди приносить найбільше смертей, горя і руйнувань, він такий світлий, прозорий, небесний. Серпень несе людям матеріяльний жах і духовне просвітлення.

Серпень спонукає замислитися про високе, подивитися в небо — лагідне вже не сліпуче сонце сприяє цьому, — а він, земний Миколай, задумав убивство живої істоти. Ні, треба відкласти цю справу до вересня.

Задовлений таким рішенням пан Миколай уже тепер почав збиратися на майбутню мисливську виправу. Він витягнув із шафи камуфляжну військову куртку, одягнув і подивився у дзеркало, яке останніми роками йому нічого, крім депресивного настрою, не завдавало. Гм…

Але ж можна старіти і красиво… Хічкок, Пікассо, Шон Коннері, вуйко Штефан… А він, статечний Миколай, ще нічого так… якщо правильно використовувати світлотінь. Особливо після того, як він завів собі цапину борідку, яка називається професорською. Найсмішніше те, що він і був професором. Колись. Професором атеїзму. На цій академічній дисципліні він побудував свою кар’єру, добробут, становище в суспільстві. Тому йому так важко було вимовити слово Бог. А коли він усе-таки це вимовив, почалося болісне, суперечливе з’ясування стосунків, не взаємне, звичайно, а ставлення людини до Нього і хворобливі фантазії-припущення про зворотнє реагування. Пан Миколай вважав, що просити в Бога поблажливости після того, як десятиліттями доводив, що Його не існує, - це підла, не гідна його, як людини поважної, хитрість. А його гординя, якої він не міг і не бажав здолати, не дозволяла розпростертися плазом перед Ним у пилюці, аби скоритися щиро. Тим паче, якщо Бог — є, і він знає все, то Йому відомо і про його, Миколаєву, гординю, і про фальшиве увірування, і про удавану покору.

А з іншого боку, пан Миколай щиро хотів примиритися з Богом… але так, аби не було принижено його гідності як людини бундючної… Щоправда, у досвітні хвилини безжальної чесности з собою пан Миколай зізнавався сам собі, що його наміри дотично до Бога не є вкрай невідкладними, хитрість, яка завжди допомагала йому як людині соціальній, і тут приходила на допомогу — з богословських учень він знав, що примиритися з Богом не пізно й за мить до смерти. За мільярдну частку секунди — відтинок часу, осягнути якого людський розум не здатен. Тож він устигне. А якщо Бог його запитає, чому він такий хитрий?

Він не знає, що тоді відповість.

Тому не слід бути хитрим, треба бути самим собою — підступним, егоїстичним, хтивим, себто грішним, а там Бог хай дивиться, принаймні йому не буде поставлено в докір, що він зі страху перед пеклом наприкінці життя почав удавати з себе смиренного святенника. Ні, він був підлим грішником, таким і залишиться! «Та останнім часом ти щось мало зла коїш, Миколаю, треба вчинити щось мерзотне!» Він почав думати, яку гидоту йому вчинити б не лише в помислах, а й у ділах.

Може, вигнати кібєніматері Анастасію з хати?

Гм, але гірше стане йому, бо вже не зможе без неї, навіть з огляду на побутову мороку та й чи буде злом для Анастасії, яка в такому разі зможе ще щось знайти собі в житті, бо ж гарна, нестомлена, молодява. Може, зґвалтувати її доньку? Гм-гм.

Чим? Тоді залишається одне: вбити лисицю! Але ж це не підлість, а господарська необхідність, така ж, як і ловлення мишей на пастку (бо кіт Бегемот мишами гребував), що ж, тоді треба вбити лисицю з почуттям особливо брутальної садистської насолоди, постановив собі пан Миколай, хоча не знав, що це таке.

Коли прийшов вересень, а Анастасія поїхала на тиждень до доньки, пан Миколай став готуватися до вбивства лисячого поріддя. Він вийняв зі сейфу й заходився чистити п’ятинабійну напівавтоматичну мисливську рушницю, яку справив собі тоді, коли вертівся біля начальства, що, як відомо, полювання вважає вищою формою діяльності своєї біологічної популяції. Пан Миколай брати участь у полюванні мусив (хоча й страшенно цього не хотів), інакше його з елітної отари вигнали б як некондиційного, а це позначилося би на його добробуті. Тому він ходив, витративши перед тим купу грошей на рушницю, амуніцію та порідних псів. Прихильність до псів — істот шляхетних, добрих і розумних, на відміну від людей, — це єдине, що приємного він виніс із тих мисливських виправ. А так це був суцільний кошмар. Стріляв він навмисно навмання, тому ніколи нікого не вбивав, за що постійно ставав об’єктом кпин колег-мисливців, коли після стрілянини розкладалися напої та наїдки на пеньку.

Дивитися на закривавлені туші зайців, диких кіз і свиней довкола було нестерпно, тому пан Миколай завжди пив багато горілки, через що опісля два-три дні карався лютим бодуном. Якраз тоді він найбільше ненавидів полювання, мисливців, вогнепальну зброю і ставав на бік дикої фауни.

Звірів ти вбиваєш одного за одним із напівавтоматичної зброї, нерідко з оптичним прицілом, а він, звір, що має проти тебе, крім швидких ніг?! Якщо ти такий великий воїн, то чому не йдеш убивати собі подібних теж із вогнепальною зброєю, теж одягнутих у камуфляж, теж на потужних джипах із прожекторами?! Ага, боїшся! А якби тебе голого, без рушниці та без ножа вкинути у хащі, а голодні вовки влаштували б на тебе облаву, тобі добре було б? Так і дикому цапові, якого ви, вгодовані двоногі зі зброєю, оточуєте для вбивства заради розваги. Ще якось можна зрозуміти звіровбивство заради харчу, аби вижити, якщо немає інших засобів, але ваші криваві ігрища, тобто вбивства беззбройних, безборонних, невинних істот — це просто помста світові живих (по-справжньому) за власну неповноцінність, за приниження перед іще вищим начальством і, звичайно, за імпотенцію. Сам пан Миколай імпотентом ніби не був, тому й, очевидно, не мав потреби полювати на живих істот, вписаних у природу органічно.

Але тепер усе не так. Виправа на лисицю — це не номенклатурна розвага, це — акт, можна сказати, онтологічний, крім того, необхідно відновити порушену психологічну рівновагу в мікросоціумі, бо он, сусідка Ефтимія захворіла через те, що лиси забрали в неї вже восьмеро тримісячних курят.

Тому — смерть рудим хитрим чотириногим!

До цієї справи пан Миколай підійшов ґрунтовно. Спершу він критично подивився сам на себе збоку і з’ясував, що хоча він якихось тяжких хвороб не має, а так усього потроху, проте через певне зношення організму, спричинене віковим навантаженням, померти може будь-коли. А планований похід на лиса може це пришвидшити, бо, він себе знав, буде нервове напруження. Тому пан Миколай уявив собі, що станеться, коли він таки помре на цьому дурному полюванні. Ну, його тіло, як заведено, закопають, а ось — Анастасія… Їй ще жити й жити. Двадцятитрирічна різниця у віці для сімейного життя розумна, але в сенсі біологічного існування має деякі незручності — вдівство неминуче. Пан Миколай уже думав про це і не раз пропонував Анастасії одружитися з ним, аби вона не залишилася солом’яною вдовою, або хоча б заповісти їй обійстя, але вона навідріз відмовилася, мовляв, живе з ним не за соціальний статус і не за можливість успадкувати нерухомість. «А за що?» — «Ето любов», — жартувала Анастасія, і пан Миколай мусив вірити.

Отож, для початку він, вдягнувши костюм із краваткою, побував у нотаріуса і оформив заповіт на Анастасію, за яким у разі його смерті їй залишається будинок і земля, а по тому знову взявся за рушницю.

Пан Миколай вирішив з ночі засісти в кукурудзі й сидіти там до ранку, аж поки не прийде лисиця, ймовірно, з малим, якого вона тепер вчить добувати собі м’ясо насущне. Цілий день він готувався. Вкотре чистив рушницю, готував набої, вибивав пил із камуфляжу, пастував шнуровані черевики, міняв батарейки в ліхтариках, готував собі канапки з сиром, шинкою і овочами, а під вечір заповнив термос чаєм з медом і коньяком. Узяв також ножі — мисливський з роговою рукояттю та червоний швейцарський багатофункціональний складанець.

Засідку він собі влаштував у кукурудзі на розумній відстані від лисячої стежки, яка, за його розрахунками, пролягала між сухим картоплинням і новою недобудованою криницею.

З цією криницею він мав мороку — у старій почала спадати вода, тому він наймив лозошукача і розпочав копати цю, а майстер, що мурував диким каменем, по досягненні метрового рівня від дна — запив, тож тепер пан Миколай мусив щодня відпомповувати воду і просити небо, аби не було дощу, який може завалити краї, поки майстер Дьордій Іванович не повернеться із запою. Аби в колодязь не попадали їжаки, він накрив його старими дошками.

Місяць іще не зійшов, як пан Миколай уже сидів у золотисто-зеленкуватій кукурудзі на похідному низенькому розкладному стільчику з рушницею на колінах, очікуючи хитрого лиса. За п’ятнадцять хвилин він зрозумів, що таки помре в цій засідці, але не від стресу, а з нудьги. Тому, залишивши рушницю в кукурудзі, швиденько відбіг додому і приніс радіоприймач на батарейках зі слухавцями. Всю ніч він одним вухом крізь слухавце сприймав музику й новини, а другим наслухав, чи йдуть чотириногі пожирачі курей.

Вранці, коли небо на східному боці засвітилося зсередини багрянцем, стало дуже холодно, і пан Миколай, відклавши термос із чаєм, витягнув з кишені пласку срібну фляжку з коньяком і два рази ковтнув. Відразу ж після того, як почався алкогольний прихід, з’явилися лиси. Акурат стежкою, про яку здогадувався пан Миколай, йшла лисиця з малим. Вона вже не була такою худою, як влітку, а значно вгодованішою, з блискучим хутром і пишним хвостом. Мале виглядало на недоладного незграбного гандрабатого підлітка, що ніяк не може опанувати своє неконтрольоване ростуче тіло. Мале раз по раз тикалося своїм великим носом — на якому бракувало хлопчачих вугрів — у материн бік. Стара підбадьорювала його доторками хвоста. Пан Миколай звів рушницю, прицілився, але швидко опустив, узяв фляжку, випив коньяку, більше, ніж треба було, захлинувся і ледве стримав голосний кашель, потім знову взяв зброю і знову прицілився. Лиси чомусь зупинилися. Пан Миколай побачив, як лисиця нахилила до малого голову і, як йому здалося, щось сказала йому, а потім пильно подивилась у його, Миколаєві, очі.

— А шляк би тебе трафив! — вигукнув пан Миколай і схопився на ноги. — Геть звідси, руді гади! — Він узяв жменю грудок глини і жбурнув у лисів, ті кинулися втікати. Пан Миколай побіг за ними, вигукуючи щось страшне. Під ноги він не мав часу дивитися, тому впав у недобудований колодязь. Дошки під ногами скрутилися. Він боляче забив хребта об каміння, а на додачу зверху впала рушниця, вдаривши прикладом ключицю.

Пан Миколай від гострого болю знепритомнів.

Коли пан Миколай прийшов до тями, то перше, що зробив, почав кричати. Не знати чого.

Анастасії вдома нема, а пси з котом що допоможуть?! Він перестав кричати і почав оцінювати ситуацію. Добре, що нічого не поламано, ні рук, ні ніг, ні — головне — хребта. Але ж біль — пан Миколай ворухнувся — нестерпний. Боліли побиті коліна, лікті, а найдужче — ключиця і хребет. Але найгірше не це, — він стояв по кісточки у воді, а пополудні буде по коліна, бо відпомповувати воду нікому. Отож, якщо він не вибереться звідси до наступного ранку, то банально втопиться. У власній недобудованій криниці. Файно!

Теоретично пан Миколай був готовий до смерти, але ж не такої! Йому мріялося вмирати повільно, але легко, урочисто, в оточенні позірно засмучених рідних і по-справжньому сумної Анастасії. Хай би всі вони стояли довкола його смертного одра, а він виголошував би свою останню мудрість. Найглибшу й найсокровеннішу! Ту, що відкривається людині лише перед ликом вічності. І ось ти, старий, уже перед цим потворним ликом, і що ж тобі відкрилося? Ні хріна! Крім тваринного, липкого, смердючого страху перед смертю.

Жити! Жити! Він знову закричав, але вже не так голосно. Я ще не нажився! Та якщо подивитися на все це тверезо — коньяк розсмоктався, — то кричати нема жодного сенсу, бо зрештою, чи не все одно, де і як вмирати — смерть є смерть.

Але якщо ти таки хочеш іншої, ніж утопитися в неочищеній криничній воді, смерти, то спробуй вилізти звідси. А це неможливо. Він іще може видряпатися на кам’яний мурок і стояти там, розчепіривши ноги, поміж стінками, але далі догори піднятися не зможе, бо глиняні стінки колодязя осипаються під пальцями. Отож, сам він урятуватися ніяк не може, і якщо його ніхто звідси не витягне, то тут воно й станеться. Зрештою, це геть не найгірший варіянт. Все-таки він уже прожив повноцінних вісімдесят років, а міг же відійти і в шістдесят шість, і в сорок чотири, і в тридцять сім, і взагалі не народитися.

Помирає він не в муках, не від насильства і не від тяжкої хвороби, помирає він відносно легкою смертю — кажуть, що потопельники майже не мучаться. Тому не треба панікувати, поки що все йде добре. Мудро — що то значить зрілий вік, — що він виправив тестамент на Анастасію, хай має. Але є одна біда. Він не закінчив і вже, очевидно, не закінчить головної праці останнього етапу свого життя — філософського трактату про сутність, як йому здавалося, світобудови та буття. Називалася ця праця, яку він десять років обдумував і лише сім місяців, як почав писати, «Світ як думка і уявлення», точніше — «Мир как мысль и представление», бо пан Миколай хотів, аби його трактат було прочитано.

Філософствувати пан Миколай почав, як водиться, з роздумів про час і простір, а також про Бога. З часом у нього з’явились уривки якихось думок, що їх разом із подібними розмірковуваннями інших філософів — пан Миколай уважав себе філософом — він мав намір об’єднати у цілісну струнку логічну систему. Аби не гірше, ніж у Шопенгауера, — а звідси і назва.

«Якщо Бог — поза матерією, поза часом і простором, то Йому залишається одне: мисль. Про що він думає, те існує, коли про щось перестає думати, воно щезає».

«Простір і час з’являються там, де виникає хоча б одна найелементарніша елементарна частинка, яка все-таки не є базово найменшою, бо і її можна поділити, хоча б у думці. Отож, на мікрорівні маємо таку ж безконечність, як і на макро, де не піддається уявленню будь-який кінець Всесвіту, бо завжди можна простягнути руку ще хоча б на один нанометр далі. Тому безконечність на мікрорівні та безмежжя на макрорівні мають одну природу. А якщо так, то вони десь мусять замикатися у щось Ціле — Великий Замок. Бо безконечну безконечність свідомість сприймати відмовляється. А це може бути лише в Мислі Бога і — у спрофановаму вигляді — в мислі людини».

«Мисль переходить у матерію через Слово — Логос. Так можна пояснити сотворіння світу, бо слово (звук-хвиля-мова) неможливе поза матерією. Тому на якомусь етапі мисль і перша елементарна частка мусять мати носити природу і свідомості, і матерії».

«Буття — це уявлення Бога і людини. Смішно слухати астрономів, які говорять про якісь мільярди років існування Всесвіту, бо в Божого промислу часу не існує, тож істинне буття не знає ні минулого, ні майбутнього. Мисль може оперувати мільярдами років туди-сюди, а Бог може творити минуле й майбутнє, що вкупі створює ілюзію плинності часу і протяжності простору. Задля правдоподібності цієї ілюзії Бог міг сотворити артефакти минулого і візії майбутнього. Борхес писав, що кістки динозаврів у земній корі — це такий жартівливий витвір Бога, аби дати роботу палеонтологам, а насправді цих гігантських ящерів ніколи не існувало».

«Якщо моя суть — свідомість, то яка різниця, живий я в тілі чи вже ні».

«Я, як і світ, — це матеріялізована мисль.

Я — продукт мислі Бога, та оскільки Я створений за Його образом і подобою, то й світ — продукт моєї мислі. Тому центр Всесвіту там, де моя свідомість! А інші? Для когось інші — пекло, але Я не знає, хто такі інші, Я знає, що Я — центр Всесвіту».

Шкода, звичайно, що ці, хай плутані, але, як йому здавалося, глибокі думки залишаться не зібраними у філософську систему і просто пропадуть. Бо хто зважатиме на якісь нотатки в записнику старого професора на пенсії. До того ж, нерозбірливим почерком. Ясна річ, що старий під тягарем років трохи зсунувся з розуму. Ех, треба було записувати свої думки відразу в ноутбук, може, тоді хтось звернув би увагу на незвичайні файли. А він мав намір комп’ютером писати вже чистовий варіянт, а поки що нотував у зошит в чорних цератових палітурках.

Від жалю за незакінченим (а якщо чесно, то навіть не початим) трактатом «Світ як думка і уявлення» панови Миколаєви знову страшенно захотілося жити. А для цього передусім треба якось видістатись із цієї ями, тобто колодязя, бо вода, поки він тужив за нефортунною долею «нового слова у світовій філософській думці», піднялася вже до гомілок. Розум, крім варіянта з драбиною, яку подає хтось згори, нічого більше для порятунку особи пана Миколая не сприймав.

Але що більше пан Миколай прагнув нагору, то більше в цьому правильному розумі руйнувалися конструкції раціональних логічно вивірених схем, і його заполонювала якась гарячкова весела хвиля. Сюрреалізм, востаннє тверезо подумав пан Миколай і пустився берега.

Колись у дитинстві, коли вони з хлопчиками пасли корів на толоці, дізнавшись із школи, що Земля кругла, вирішили копати тунель до Америки. Бо там є жвачка! Вчителька географії на питання, чи це можливо, відповіла, що теоретично так, лише складно буде пройти земне ядро, бо там постійно клекоче вогонь. Малого Колю це не хвилювало, він знав, що вогонь пройти можна в азбестовому скафандрі, його бентежило інше: якщо він буде копати-копати і опуститься згори вниз, то чому в Америці він мусить вийти на поверхню знизу нагору? Хлопці на толоці відповіді не знали, тому вони вирішили копати і самим побачити, як воно буде. Викопали зо три метри, а потім пішов дощ, і яма завалилася. Коли знову розпогодилося, їх захопили інші ігри. Але чому так, що, копаючи, він просувається згори вниз, а в Америці має вилізти знизу нагору, пан Миколай не знає й тепер. Адже це в теперішньому його становищі — один зі способів порятунку.

Копати-копати… І вигулькнути з-під землі на Бродвеї. Але чому копати — вниз, а вигулькувати знизу?… До вечора пан Миколай думав лише про це, а коли стемніло і вода дійшла до пояса, до нього повернувся ясний розум і він усвідомив, що божеволіє.

Господи, а там, нагорі, - життя і світ. Рання осінь. Найулюбленіша його пора року, з малих літ (попри те, що треба йти до школи після канікул) донині, коли його життєвий круг уже проминув не лише ранню, а й пізню осінь. Там — таке толерантне сонце, що дає холодне світло зранку й надвечір, і лише наполудне може за бажання демонструвати силу — припекти тім’я. Але ж у нього є пречудовий солом’яний бриль. У ньому дуже добре ходити коло винограду, біля бджіл і ходити кукурудзою по гарбузи. Лише о цій порі пан Миколай здогадувався, що міг би стати художником. Якби замолоду він навчився малювати, то тепер виконав би свій автопортрет у жовтому із синіми ексцесами. Він намалював би себе, але не такого, як є, а такого, яким має бути: старого, але здорового на вигляд, худорлявого, сухого, дуже засмаглого, з білою цапиною борідкою та з вбраним у білого золота коронку лівим різцем, — це важливо мати напереді хоча б одну «бляшку», бо це дає зрозуміти, що в чоловіка ще свої зуби. Він у зеленувато-вилинялому байковому костюмі (аби не дратувати такої ж барви траву) і, як уже було сказано, у жовтому солом’яному брилі — повна солідарність із сонячним світлом, посіченим гіллям грецьких горіхів, майже достиглою кукурудзою і полив’яним відром, ущерть повним криничної води, та дружній нейтралітет із ясно-синім небом і темно-синім виноградом. Паралельно уявлявся суто буковинсько-балканський натюрморт у цих же тонах, але з додаванням білого: на скатертині домотканого вибіленого полотна, вишитій синіми нитками, — паруюча золота мамалига на темно-медяному дерев’яному кружку, в блідо-блакитному полумиску — бринза барви слонової кістки та будз, приглушено білий, як зламана вітром жоржина… Ні, не вийде жовто-блакитно-біла ідилія — у картину зухвало вривається темно-червоне — карафа з вином і велика склянка, з якої — бо хто втримається — вже надпито.

Нагорі гавкали пси — нервово-розпачливо Барсик і тужливо-неквапно Шоколадний Джо, чи сумно нявкав кіт Бегемот, пан Миколай не чув, але був переконаний, що й цей не мовчить. Вода прибувала. Пан Миколай надумав помолитися до Бога. Господа нашого Єдиного, на небесах сущого.

Він почав згадувати Отченаш, але згадалося інше, не зовсім доречне для даного становища.

Як він тоді ще порівняно молодий (ну, середнього віку) лапав, що називається, Бога за ноги (хоча тоді він уживав «б» мале). На той час він досягнув усього, чого бажав, — став доктором наук, професором, членом партії, отримав престижне житло, високу зарплатню, доступ до «сфер», мав дружину, дітей, коханок, купив авто, мисливську рушницю, відео, завів псів, підлабузників, звичку пити каву без цукру, зате з коньяком… У нападах ейфорії від усвідомлення довершеності й повноти свого існування він казав уявному Богові-богові: ну, що?! Бачиш, тебе нема, а я є, я — сповнений життя, достатку, насолоди — і все без твоєї допомоги, без ласки, без хваленого твого промислу.

Пан Миколай хотів таким чином утвердитись у своїй вірі у правильний вибір фаху — наукового, як тоді казали, атеїзму. Він прагнув довести свій матеріялізм до абсурду і відкидав усе, що не приносило користі чи задоволення тілу, тому дуже намагався зневажати мистецтво, а передусім поезію. Щоправда, свого візаві Бога-бога він, хоч як намагався, зневажати не міг, тому він Його-його ненавидів. Коли звівався сильний вітер, але — це важливо — без дощу, — пан Миколай вилазив на лисий горб, розстібав піджак, аби він розвівався, як середньовічний плащ, підносив догори руки і кричав Йому-йому: «Ну, що?! Що ти можеш мені зробити?! Бери вбий мене блискавкою, забери вітром у безвість, розверзни піді мною землю! Ага, не можеш! Не можеш, бо тебе нема! А я — є, є, є! І ще довго буду, бо — людина!

А ти — ніщо!»

Згодом йому стало ліньки вилізати вітряної погоди на лисий горб, пізніше стало стало смішно з себе, а тепер у колодязі, у воді, що прибуває, пан Миколай визнав, що не мав тоді рації. Бог — є!

Задля справедливості треба зазначити, що до визнання Його існування пан Миколай дійшов не лише тут і тепер, за кілька годин до ймовірної смерті, - він уже давно підозрював, що щось тут не так. Кілька дивовижних збігів подій, пов’язаних між собою не на матеріяльному, а на символічному рівні, два-три його власні пророчі сни, особливо щодо смерті знайомих людей, абсурдна алогічність історичного розвитку на зламі вісімдесятих-дев’яностих років минулого століття, що відчутно позначилось і на його долі, - все це пробило помітні тріщини у підвалині його матеріялізму. Він перестав бути фундаменталістом.

А потім відчув Ісуса Христа. Йому минуло сорок сім років, і було це на Великодні свята. Треба сказати, що Великдень, Різдво і храм пан Миколай відзначав навіть тоді, коли ще був войовничим атеїстом, — йому подобалися особливі майже ритуальні страви, що неодмінно готувалися до цих свят: різдвяні боби, грибна зупа, печена риба, великодній хрін, тертий з бурячком, і зелений часник до шинки, ковбаси і варених яєць, храмові когутячі холодці, солодкі перці в соусі, смажені в яблуках гуси… А тоді, це було ще Великоднього вівторка вранці, він, гнаний міцним похміллям, вийшов із хати з наміром походити трохи садом, аби стало легше, і тоді, коли в небі клубочилися хмари — темно-сині, просто сині, блідо-сині і подекуди рожеві, він відчув присутність Його. Ісус Христос уявився йому великим покривалом, що огортає все, не втрачаючи водночас своєї звичної людської іпостасі, великим, як небо, але значно більшим… За мить відчуття минуло, і матеріялізм у формі похмільних мук забуяв із новою силою.

Вночі, коли вода почала підбиратися до горла, пан Миколай, обдираючи руки до крові, видряпався на кам’яний підмурівок, став на нього розчепірившись і притулився спиною до стрімкої криничної стінки. Якщо я довго тулитимуся до цієї холодної глини, міркував він, то зароблю собі лютий радикуліт, але, на щастя, довго так стояти не зможу, і коли ноги геть задерев’яніють, булькну у воду… з кінцями… тому, яке це щастя, їбітская сіла?!

Від холоду зі спини тверезів розум, і приходило реальне, без ілюзій та прикрас розуміння того, що відбувається. Що-що? Смерть наближається!

Пан Миколай болісно усвідомив, що впав у розпач, але не від близького кінця — логічно все-таки, якщо зважати, що ти біологічна істота, а від того, що він не знає, про що думати. У цей непростий час. Можна уявити собі, що тебе якимось дивом врятували, і помріяти, як житимеш далі. Звичайно, це буде зовсім інше життя — гідне, праведне, величне. Він перепише свій трактат рідною мовою, бо зневажить і відкине як гріховне нікчемну кон’юнктуру, а закінчить «Світ як…» на високій сакральній ноті зі смиренним зверненням до Творця. Він після свого чудодійного врятування вже інакше ставитиметься до Анастасії.

Він її любитиме, бо ж останні роки геть занехаяв цю, ще повну життєвих сил гарну жінку, але це… треба буде «Віагру» купити. А ще він ходитиме до церкви, щонеділі й на всі свята. Бо дотепер він жив не так.

Та напевне він не врятується, тому, мабуть, треба молитися. Але як, коли доктор атеїстичних наук не знав напам’ять навіть «Отченаш», не кажучи вже про «Вірую» чи інші молитви.

Тому залишається одне: уявити собі, як там, у тому світі, а коли він нарешті помре остаточно, подивитися, вгадав чи ні. Кажуть, спершу… У пана Миколая підкосилися ноги, і він пластом ляпнувся у воду. Його охопив пронизливий страх, але не спаралізував, а додав енергії. Пан Миколай почав бити руками воду, по-собачому, як у дитинстві, коли вчився плавати в калабані на пасовиську.

Він набрав повні легені повітря, вважаючи, що це востаннє, але несподівано крізь підошву відчув пальцями ніг дно. Ага, ще не все.

Пан Миколай навшпиньки стояв на дні криниці, впершись розкинутими руками об стінки, а над водою залишилися лише його очі, ніс і роззявлений рот. Він знав, що коли вода почне затікати в рот, воно й почнеться… Треба буде швидко знепритомніти. Так. Він ворохнувся, набрав трохи води в рот і заплющив очі. Але по них раптом різонуло світлом. Пан Миколай розплющив очі й побачив, що в обличчя йому пхаються дві негостро затесані жердини.

— Пане Миколаю, ви живі?

Сталося диво, і його було врятовано. А все тому, що криничний майстер Дьордій Іванович ще не повернувся із запою. Серед ночі він за своїм запойним звичаєм устав, аби випити чергових сто грамів і загризти соковитим червоним яблуком, як з відчаєм виявив, що тричвертьлітрова пляшка горілки не те що порожня, а суха. Дьордій Іванович, яко чоловік мислення стратегічного, у паніку не впав, а почав на-пружено думати, як із мінімальними втратами, швидко та безконфліктно добути серед ночі спиртного. Вдома нема нічого, навіть — одеколону, бражка на горищі ще не прибула, бо цукор і дріжджі він заколотив з водою лише вчора, йти до людей, які тримають генделики, ризиковано, можуть пустити псів, а той ще вийде з рушницею. Так, десь мають у нього бути стратегічні запаси. Це Дьордій Іванович знав достеменно, але — де? Після надлюдського розумового напруження він згадав. Є літрова пляшка української з перцем! Запорпана в купі глини біля незакінченої криниці пана професора.

Колекційна фігурна пляшка із сургучевою печаткою, що її пан Миколай подарував йому з нагоди початку земляних робіт. Тоді Дьордій Іванович не пив, але капітал вклав розумно. Тепер він сатисфакційно йде по дивіденди. Дьордій Іванович взув чоботи, взяв електричного ліхтарика, поклав кілька яблук до кишені куртки і пішов до садиби пана професора.

Дьордій Іванович хоча й полюбляв випити, проте був людиною залізної волі. Тож коли він побачив, що пан Миколай захлинається водою, першим чином побіг по драбину, а не взявся випорпувати свою відховану горілку. Навіть більше, він не кинувся до купи глини й тоді, коли витягнув пана професора з криниці, мокрого і холодного. А лише після того, як відвів пана Миколая до хати, роздягнув, розтер рушником, вбрав у теплу піжаму, вклав у ліжко і накрив двома ковдрами і гуцульським ліжником.

Дьордій Іванович повернувся з пляшкою, обмив її в умивальнику від глини, відкрутив закрутку, налив півсклянки і запропонував панови професорови. Пан Миколай випив і за кілька хвилин перестав тремтіти, ба навіть зарум’янився.

Згодом Дьордій Іванович і собі випив, та лише після того, як приніс панови професорови на його прохання телефон і переконався, що той додзвонився до Анастасії. Потім випив іще, а на прощання пообіцяв, що сьогодні ж, незважаючи ні на що, стане до роботи і до кінця тижня закінчить криницю.

За тиждень, у розпал бабиного літа, коли сонце обережно, як грибник суничною галявиною, пробиралося блакитним прозорим небом і вселяло в земних сотворінь безпричинну радісну тривогу і таку ж саму невмотивовану тривожну радість, криницю було закінчено, а пан Миколай остаточно видужав. Це треба було відзначити.

Він замовив Анастасії гуску, печену з яблуками та гречаною начинкою, і запросив на вечерю Дьордія Івановича.

Вони сіли за столик під виноградом, пан Миколай відрахував тверезому Дьордію Івановичу плату за роботу і, поки дійде гуска, запропонував почати. Чому б ні? Пан Миколай приніс пляшку горілки, а для себе націдив із бочки в пивниці жбан холоднющого червоного вина.

— Аби з цеї кирниці, пане професоре… — почав довгого заплутаного тоста Дьордій Іванович, якого так і не зумів закінчити, тому, стомившися, мусив сказати: — Будьмо!

— На здоров’я, — відповів пан Миколай і, тамуючи спрагу, великими ковтками випив цілу склянку холодного вина. На столі було що їсти — сир, хліб і овочі, але вони заїли стиглим виноградом, що висів просто над їхніми головами.

Потім випили ще.

Коли пан Миколай допивав другу склянку, він уже зрозумів, що це йому так не минеться.

Замість теплої лагідної рубінової хвилі, яку зазвичай давало вино, в його нутрі утворився якийсь твердий холодний колобок, що не збирався розсмоктуватись.

Коли Анастасія принесла гуску, тішилися лише навчені на м’ясо кіт Бегемот, пси Барсик і Шоколадний Джо, бо Дьордій Іванович після п’ятьох чарок і так був утішений, а пана Миколая уже ніщо не тішило. Навіть його звірята, що стояли смішно шерегою, за ранжиром — великий пес, менший пес, кіт і чекали на свої законні шматки печеної гуски. Пан Миколай дав псам по крильцеві, а котові — шматок шиї. Решту гуски їла лише Анастасія, бо Дьордій більше пив, ніж їв — кидав на зуб після кожної чарки ложку гречки і шматок гусячої шкіри, а пан Миколай вже їсти не міг. Анастасія збентежено поглипала на нього, але поки що ні про що не запитувала. Дьордій Іванович ще сидів би, але, помітивши, що пан Миколай вже не підтримує розмови, збагнув, що щось із ним не так, і почав прощатися. Пан Миколай жестом запросив його випити на дорогу.

Коли криничний майстер пішов, Анастасія обережно запитала пана Миколая:

— Вам зле?

— Я хочу лягти, — відповів пан Миколай і поклав великі теплі долоні на свій холодний твердий живіт.

Він сам дійшов до хати, роздягнувся, ліг у ліжко і трохи поспав. А вночі його почала бити лихоманка. Серед ночі Анастасія викликала телефоном лікаря, і відтоді розпочалося інтенсивне лікування. По кількох днях з’ясувалося, що в пана Миколая пневмонія, а що буде далі — важко сказати.

Ні лікарі, ні Анастасія хворому не казали нічого, але він не був дурний, здогадався сам, а коли за Анастасіїним викликом приїхали його діти з онуками, заспокоївся: ось воно! Добре, що тут, а не там, у брудній холодній криничній воді. Все-таки він — не останній грішник і заробив у Бога (Господа нашого Всемилостивого!) пристойну смерть. Хоча не безболісну.

— Насте, — звернувся пан Миколай до Анастасії, коли вони залишилися лише вдвох, — там на горищі є труна…

— Та ви що, Миколаю, — фальшиво усміхаючись, перебила його Анастасія, — про що ви говорите?! Ви одужаєте…

— Не треба. Я знаю. Мені треба відходити, Насте.

Очі в пана Миколая блищали, як у підпилого, але шкіра — жовта із зеленкуватими тінями — свідчила про інший стан.

— Насте, попроси Дьордія Івановича, аби посмалив ту труну паяльною лампою. Вона смерекова, але вже роки там лежить, посіріла, запорошилася…

— Миколаю!..

— Чекай. Аби вам не було встидно мене… в тих дошках… хай труну посмалять, потім трохи пошліфують і лаком, якщо можна…

— Миколаю!..

— Насте… Я там писав щось… ніби трактат філософський… Спали… Чому мовчиш?

— Навіщо, Миколаю?

— Насте, пообіцяй мені, що спалиш. Тут, уже!

— Але чому?

— Бо все не так. Я не знаю як. І ніхто не знає.

Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Насте, я чую надворі вітер звівається, з дощем?

— Ні, без дощу, просто вітер.

— Це добре. Позбираєш вранці горіхи.

Пан Миколай помер. Упродовж семи тижнів померли і пси — спершу Шоколадний Джо, за ним Барсик, а кіт Бегемот залишився з Анастасією.

Серпень — вересень 2003 р.