Логіка речей

ЩАСТЯ

У тексті використано рядки з віршів поетеси Юлії Косівчук, за що автор їй щиро вдячний.

Яблуні цвіли так, ніби хотіли переконати найзапеклішого атеїста в тому, що він помиляється, бо, ади, Бог таки — є!

Але перед яблунями квітли вишні, теж не на користь атеїста, а ще раніше — алича, а найпершим розквітло в парку якесь дерево, якого я навіть назви не знав. Але, побачивши ті блідо-рожеві квіточки, без зайвих вагань потягнувся до телефона і набрав номер Ефіопки: — Зацвіло!

Вона зробила піднесений вдих-видих, трохи помовчала і категорично запитала:

— Коли?

— Та хоча й сьогодні.

— Де?

— Як де?

— Я розумію, що зацвіло, але де?

— А-а-а, — я легенько вдарив себе мобільником по чолу, — ввечері покажу.

— А там не надто людно?

— Ну, вдень трохи є, а вночі кущі будуть за нас.

— Тоді, до вечора.

Так розпочався цьогорічний мій з Ефіопкою сезон квітучих дерев. Аби довго не тягнути, мушу зізнатися, сексуальний сезон. Хоча якби вона почула це технологічне визначення, то, мабуть, видряпала би мені очі, - бо в нас любов. Себто та сама — большая і чістая. Просто проявляється вона у нас винятково у пору цвітіння дерев, а кохаємося ми у квітучих садах, у крайньому разі під одним розквітлим деревом.

Того вечора я привів її в парк до тих рожевих квіточок. Вона поцінувала те, як природа нам допомагає, але, зважаючи на громадське місце і суспільну мораль, покохалися ми по-піонерськи.

Пізніше, попри урочистість моменту, Ефіопка не могла знехтувати нагодою звернути мою увагу на її «кольори».

— Та я помітив, Еф, чи я сліпий?

— Що ти помітив? — запитала вона недобрим тоном.

Хто тебе, дурню, за язик тягнув, якщо з її «кольорів» ти внюхав лише запах нових парфумів, і щодо одягу… Таж темно!

— В очах тобі темно, коханий, — справедливо зазначила Ефіопка, — зайдімо в бар, там світло.

Ми замовили пляшку шардоне і я заходився її пильно розглядати. Хоч убий, як завжди. Ну, куртка, ну майка, ну, джинси…

— А оце! — вона схопила з тарілки шкурку від апельсина і тицьнула мені під ніс.

Справді, в її одязі в умілих пропорціях було представлено оранжеву барву: майка, шкарпетки, бринзульки, одне, інше…

— Я це одразу оцінив, але, але…

— Але не любиш ти мене, — сказала Ефіопка і зробила добрий ковток вина.

Що ти знаєш про любов, моя мила, хотів я відповісти, але якби я це сказав, то моя старенька адідасівська зеленкувата сорочка — от вона, незрадлива любов — була би облита вином, а цього я допустити не міг, тому треба було думати одне, а казати інше.

Запах апельсинової шкурки, якою Ефіопка дорікала мені за черствість, егоїзм та інші злочини проти нашого сезонного кохання, змусив мене вкотре переконатися, що світ зачинався таки з Великої Помаранчі. Сказала просто Помаранча.

Цього у барі ніхто не бачив, але на якийсь час тут з’явилася та сама Помаранча. Вона сіла за столик, випила зеленого чаю, щось почитала із зіжмаканих папірців, посміялася невідомо з чого й пішла собі. Чи полетіла. — І коли зацвіте алича? — запитала мене Ефіопка.

— Може, навіть наступного тижня.

— Тоді прогуляймося ще раз парком, — вона промовисто поглянула своїми «ефіопськими» очима — великими та блакитними. Власне, й все решта в неї було таким самим — м’яке, пряме, світло-русяве коротко підстрижене волосся, біла шкіра, тонкий ніс, просто це її ім’я для нашого внутрішнього користування — брало походження з її іншого життя.

Щоправда, інше життя було й у мене. Поза сезоном цвітіння дерев я — страшенний зануда, малопитущий і несексуальний. Маю традиційний для всіх оказій набір краваток. А тут і тепер без справжніх синіх лівайсів я почувався голим серед білої днини в людному місці. Помаранчі добре, вона собі ховається у сорочці-вишиванці маленьким хрестиком на молодому тілі, де цятки то полотняні бранці, з яких ростуть квітки і звірі, а ти мусиш платити чималі гроші за автентичні джинси. До речі, такий досвід я вже маю, за совка платив 250 рублів за розкльошений Rifle.

Переконував себе, що так борюся з комунізмом. А тепер? Тепер я ні в чому себе не переконую, але, здається, так я борюся з несвободою.

Наступного тижня, поки я швендяв околицями міста в пошуках розквітлої аличі, зателефонувала Ефіопка і весело сказала: — Абрикоси! Я все зрозумів.

З усієї садовини, що росте в наших краях, як на мене, абрикосовий цвіт — найкращий. Хоча, це я кажу тепер, поки ще не розцвіли яблуні.

Отож, абрикоси. Місце виявилося безлюдним і можна було не чекати вечора. Я притулився спиною до цього шляхетного дерева, на мене сипалися пелюстки цвіту. Потім земля зробилася теплою, і ми постелили куртки в молодесеньку траву. Я навіть пішов на те, що можна позеленити джинси. Хоча під кутом зору естетики — трав’янисто-зелене на темно-синьому…

Як на мене, супер!.. Що супер? Ти що, сюди на етюди прийшов, естет нещасний?! А чому це я нещасний, ні я…

Що ти?… Я… Хочеш сказати, що ти щасливий? А що ні? А ось зараз взагалі буду на… Зараз-зараз…

Нє! Не будеш!

Зрозуміло, що такий внутрішній базар до добра не привів: я мало не забув, чим зайнято моє тіло, і його поволі охопив вірус м’якості.

— Щось не так? — обернула до мене голову Ефіопка.

Я почервонів, але сказати не мав що.

— Ну добре, відпочинемо, — вона, ледь приховуючи роздратування, витягла із сумочки цигарки і, не чекаючи, поки я вкрешу їй вогню, запалила.

Мені не запропонувала, та й не хотілося мені курити. Мені хотілося іншого — залишитися самому і нарешті остаточно з’ясувати: щасливий я чи ні?!

Але поки не розцвіте останнє деревце в краї, я собі не належу. Тому, відкинувши геть думи дурні, я, не кваплячися, пригорнув до себе свою кохану.

Абрикоси цвіли далі.

Домовившися з Ефіопкою дочекатися цвітіння вишень, неймовірним зусиллям волі витративши традиційну годину в барі, зовні нічим себе не виявляючи, я нарешті залишився сам.

Почав думати про щастя. Думав три доби і мало не зваріював. Бо все вперлося в пару таких категорій, як «щастя» і «свобода». Інакшою, ніж доведеною до абсурду, я собі свободу не уявляв — самотність, холод, незалежність ні від кого і ні від чого, відсутність будь-яких зобов’язальних зв’язків, свавілля, якщо не у вчинках, то принаймні в недіях, — лише Ти і Бог. Щастя ж, навпаки — є ти, а кругом тебе — концентричні кола небайдужих тобі людей, речей, ідей, і всі вони від тебе чогось хочуть. Щоправда, місцями від когось чи від чогось із них ти теж чогось хочеш, але здебільшого сивієш безсонними ночами від хвилювання за них. Тож чи для тебе таке щастя є щастям? Ні, звичайно, для мене воно це — свобода. Але в такому разі заперечується те, що в загальноприйнятому розумінні є щастям… То що робити? Я хочу бути щасливим, але я обираю свободу, тож позбавляю звичайних людських радощів, але я хочу… і так далі. Словом, або щастя, або свобода!

Таким чином я зайшов у безсоння, щоправда не лише через такі премудрі розмірковування, а й завдяки чаєві, цигаркам, шоколадові. Не спав три доби. А потім з’явився прихід. Мабуть так має діяти перша доза якогось доброго наркотику: всі великі й малі проблеми відпали, як шкаралуща з горіха, ясний розум готовий був осягнути істину, піднесений настрій, безмежна сила, високі помисли готували мене до подвигу. Нарешті, просто предметно я відчув, як потоншала свідомість і, мов плин води крізь прозорий лід на річці, я побачив, як перекочуються брили підсвідомості; крім того, я зрозумів, що можу їх читати, а отже, знайти майбутнє, а якщо проломити лід і пірнути вглиб, то можна пізнати те, що в нашому світі навіть назви не має. Бо підсвідомість — бездонна, а на якомусь рівні сполучається з підсвідомостями всіх людей, що є, були й будуть духовними істотами Вищого і Нижчого світів, і навіть… страшно сказати. Ще трохи — і я вже був готовий проголосити себе володарем у царстві духу, але сталася прикрість — я банально заснув.

Проспав я чотирнадцять годин, а прокинувшись, відчув голод — і той, і той… зрозуміти мене в тому стані могла хіба безтілесна Помаранча (зі справжніми очима), яка в таких випадках до тілесного голоду пече млинці з інжиром… Ну, ми не такі вишукані, нам і канапки з сиром… для цього голоду підійдуть. А для іншого… а якщо нічого ще не цвіте? Ця неприємна думка здула з мене рештки сну. Обпікаючи рот чаєм, я підійшов до вікна і почав розглядати небо — сонячно, безвітряно, може, ще й тепло, тож не може бути, аби щось не зацвіло! Я одягнувся з наміром зробити обхід наших любих околиць, де, на щастя, суттєво затримувався прогрес, як зателефонувала Стрекоза.

— Привіт, старий.

— Привіт.

— Записуй адресу.

— Записую, але навіщо?

— Там на схилі проти сонця зацвіло кілька вишень, щоправда польок.

— Щодо польок, то не страшно, але схил? Ти, Стрекозо, пробувала на схилі?

— Не маленькі, облаштуєтеся. Ну, бувай.

Привіт Ефіопці.

Стрекоза — це наша подруга, дуже симпатична зеленоока дівчина й художниця. Знавці кажуть, що її сильним місцем є відчуття кольору. Вона — єдина з людей, утаємничена в нашу з Ефіопкою залежність від цвітіння фруктових дерев. Мало того, художниця Стрекоза (саме так, у російській версії, не Бабка ж) сама мимоволі стала призвідницею цього яблунево-вишневого шаленства.

Понад два роки тому вона мала виставку, свою першу персональну. Ми зіткнулися з Ефіопкою, тоді я її знав за іншим іменем, біля картини «Адам і Єва під деревом пізнання, що акурат розквітло», біля звичайної яблуні в рожевуватому цвіті двоє перших закоханих. Адам, щоправда, в сучасному молодіжному одязі — мішкуватих штанях і футболці з написом Edem forever, а ось Єва справжня — розкішна зріла тепла жінка із фіговим листком там, де треба.

Ми обоє, не змовляючися, щиро позаздрили цим щасливим — (гм?) — і поділилися цими почуттями зі Стрекозою.

— То в чім річ? — запитала наша спільна подруга, калатаючи льодом у коктейльному келиху.

— Як у чім — запитали своєю чергою ми — заздримо оце.

— А не треба заздрити, — сказала Стрекоза — треба просто знайти розквітлу яблуню, роздягнутися, ну й відповідно… самі знаєте.

— А ти, Стрекозо, таке робила?

— А я їм не заздрю.

Стрекоза пішла собі до інших гостей, а ми з Ефіопкою спрямували одне на одного довгі питальні погляди.

Стрекозина виставка відбувалася 9 січня, а вже в березні ми з ефіопкою кохалися під розквітлим деревом. Коли, нарешті, надійшла черга цвісти яблуням, ми були вже давніми коханцями.

Вишні-польки прикметні тим, що їхнє гілля любить звисати до землі, як у плакучої верби, тож якщо притулитися до стовбура, за обвислими, обліпленими дрібним квітом гілками можна уявити себе у такій хатинці первісних часів. А тоді люди як ходили? Правильно, голі! Ну, хай буде в шкурах, але ось, вони, джинсові «шкури», валяються в траві, а ми — без нічого на тілі, без страху та обережності, без гальм — кохаємося, як дикі люди, і лише цвіт ритмічно осипається на наші покусані плечі.

У мить перебування на вершині до мене поволі, як лінива риба, приплила думка щодо свободи та щастя, і я, уже відкусавши свою нижню губу, дозволив їй залишитись у свідомості. На той час виходило, що свобода — це велика химера, а є просте людське щастя, що полягає в тому, аби лежати на ліжку, поряд хай спить (калачиком на правому боці) страшенно кохана жінка, хай грає музика (world muzic), хай іде теплий травневий дощ, і неодмінно у вікно хай стукає раз по раз квітуча вишнева гілка. І хай це триває вічно! І не треба мені ніякої свободи! Навпаки — я готовий служити. Можна мокрою травою піти в сад і принести кілька нарцисів, можна приготувати сніданок із перших весняних зморщених грибів-шушеребків, можна просто принести їй у ліжко зеленого чаю і чорного шоколаду з цілими лісовими горіхами.

Після третього разу сталося те, що мало статися; ні, я не збайдужів до ефіопчиного тіла, а просто стомився. Крім того, дощ із мрій перебрався в реальність і виявився не таким уже й романтичним. Її поцілунки почали мене дратувати.

— Не слинься, — сказав я їй серйозно настільки, аби вона сприймала це за такий жарт, хоча я насправді цього хотів.

Вона сприйняла все правильно — боляче вкусила мене за вухо і зневажливо кинула:

— Больна нада.

Задоволені одне одним, ми швидко одягнулися.

Ще дорогою я відновив рівновагу у своїх думках: перевагу щастя над свободою було визнано такою, що сформувалася під впливом емоцій, а отже, хибною, тож моя власна дилема: щастя — свобода залишалася нерозв’язаною.

Того вечора я подумав, що вже досить. Усе це до добра не доведе. Я перетворився на неприємного черствого типа. Це навіть відзначила Помаранча: настрій сухий, як гербарій в альбомі.

Вишневий цвіт на губах, спина натерта стовбуром, любощі під дощем — усе це дурна романтика, а ми — дорослі люди. Дехто навіть обтяжений родиною. Словом, усе! Так я думав засинаючи, а вранці, занедбавши всі життєві справи, кинувся шукати відповідного саду. Розпочинали цвісти яблуні. Може, якби це не яблуні, я розвинув би в собі «гербарійний» настрій і довів би задумане до кінця. Але — яблуні! Річ у тім, що вони не лише дивовижно цвітуть, а й родять восени такі круглі червонобокі плоди. Є й іншого забарвлення — від темно-малинового до золотисто-зеленого. Дивно, у минулому житті яблука були для мене живим символом одного сильного, хоча невзаємного, кохання. В одній кишені ранет чорний, в іншій — ранет золотий, в зубах, мов капець у вченого пса, шоколад — так я волочився містом з надією випадково зустріти її… Згодом усе змінилося, а частину тієї любови я переніс на яблука, згодом на яблуневі дерева, і потім на цвіт. Тож коли в нас із Ефіопкою матеріялізувалася ідея кохатися в розквітлих садах (на нашому сленгу: «створити трохи раю о весняній порі»), я вже внутрішньо був готовий визнати культ розквітлих яблунь, а за компанію — й інших фруктових дерев.

Останній квітневий і перший травневий тижні сприяли нам як могли: погода встановилася суха й тепла, що дозволяло не завдавати собі мороки з одягом, а яблука було поліття, тож цвіло їх скрізь і багато, і ми почали кочувати від одних сортів до інших. При цьому — молода трава зі збудливим запахом, вітер, що охолоджував гарячі тіла, неагресивні, миролюбні мурахи, — тож кохання наше розмивало береги. Ми обоє схудли, засмагли, помолоділи і заробили собі великі дещо хворобливого вигляду рум’янці на цілі щоки.

Знайомі, зустрівши чи то її, чи мене, турботливо запитували про здоров’я, але то було рідко, бо людей ми тоді уникали.

Сказати, що я в той час не думав своєї улюбленої думи про свободу і щастя, не скажеш. Думав.

Але якась притуплено, поверхнево й короткочасно. Ця тема виникала в ті періоди, які в нормальних людей тривають як у нормальних, а в мене — не більше півгодини, коли ти вже, але не готовий ще. Тоді помічалися фізичні ґанджі коханої (задля справедливості мушу зазначити, що зовсім не-значні, ну там груди завеликі, талія не осина, зморшки на переніссі, якщо чесно, то я просто шукав шкварків у не- пристосованих для цього місцях), і я запитував себе: що далі? Тіло моє — ненажерливе і вимагає все дедалі більше йому догоджати. Воно хоче ще і ще, і кінця тому хотінню не видно. Ти йому дай — і все! Я тоді лютився сам на себе, бо думав, що є такі, що можуть жити інакше. Ось є на світі Помаранча.

Якщо ви хочете її собі уявити, візьміть великий стиглий апельсин, покладіть його на випрану синю джинсівку, поставте Моцарта і заплющіть очі. Те, що вам явиться, і буде Помаранча. Якщо вам скажуть, що вона справді безтілесна, не вірте, — я достеменно знаю, що Помаранча харчується шоколадом і має чорний пояс із карате.

А «Безтілесна» — це одне з багатьох її імен.

Ще нічого про те не віщувало, але вже зранку ми обоє знали, що цей день буде останнім яблуневим. Пополудні ми вибралися за місто, зайшли у пригледілий напередодні запущений яблуневий сад, і відразу стало зрозуміло: щось не так. Почалося з одягу. Ефіопка прийшла одягнена не як завжди, у джинси, куртку і кросівки, а — в міні-спідницю і черевички на підборах, я своєю чергою, взяв не шкірянку, а нову джинсову куртку, яку, незважаючи ні на що, стелити в траву було шкода. Тому кохалися ми з великими незручностями. Опісля, коли ми з полегшенням узялися до цигарок, десь глибоко-глибоко в наших взаєминах з’явилися маленькі тріщинки, що обіцяли з часом розростись у прірву.

На додачу дуже захмарилося, почався невеликий, але дуже наглий дощик. Вітер обносив цвіт.

Ми швидко промокли в ноги, крім того, цей дощ попсував нам зовнішність: у Ефіопки потік макіяж і вона стала схожа на п’яну паризьку курву, а моє мокре злипле волосся дуже нагадувало знамениту зачіску Адольфа Гітлера. Добре, що хоч я вуса не запустив тоді, коли експериментував із заростом, — в моді маленька борідка без вусів, ось я її й ношу. Я хотів було за своїм звичаєм пожартувати на цю тему, але, впіймавши її погляд, вчасно зупинився. Ні, я не сказав би, що цей погляд повний ненависті, якщо в ньому й було таке почуття, то не до мене, а до цього дискомфорту на свіжому повітрі, а ще в її погляді я прочитав пригніченість одруженої жінки, що втомилася від адюльтеру, голод недозадоволеної коханки, розпач кокетки, яку сторонній бачить без макіяжу, докір мені, який довів нас обох до такого стану і водночас — заклик щось зробити. Єдине, що я міг у тій ситуації зробити, це викликати телефоном у цю глушину таксі, завезти нас до середмістя, зайти в бар і замовити по чарці коньяку.

Ми швидко ковтнули коньяк, запили гарячою кавою, і я замовив іще. Розмовляти не хотілося, зате добре пилося. Ефіопка вмилася в туалеті й сиділа навпроти мене зовсім без косметики.

Такою її я ще не бачив — зовсім не яскрава, природна, гарна, хоча вже й не красуня, і дуже-дуже беззахисна. Я просто фізично відчув, як мене охопила неймовірна ніжність. Мені закортіло її лагідно, без жодного хтивого підтексту обняти її та, ковтаючи солодкі сльози, шептати на вухо, що я її люблю, що я її захищу, що я її нікому не віддам. Я ще трохи випив, і Ефіопка засвітилася золотистозеленою аурою, до якої я довго не міг підібрати назву… ага! — персиковою! Якби я був художником, я би, як Помаранча, невідомо кого малював її портрет повидлом, пальцями — так краще відчувається, солодкість ця вже остогидла, але ніяк не розкохається. І злизую твої повіки, що персиком тепленько дишать. Так, саме персик.

Я запитав офіціянтку, чи є в них свіжі фрукти.

У них був персиковий сік. Ось так і в житті! Ти хочеш чогось справжнього, живого, нефальшивого, а тебе знаходить якщо не сурогат, то щось уже перероблене до стандартів ширпотребу. А з іншого боку — ти, споживач речей, речовин і чужої духовної енергії, що ти зробив для того, аби в світі було менше фальші?… Отож бо.

До бару зайшла Стрекоза з гарним хлопцем.

Помітивши нас, вона щось сказала своєму другові, той завів розмову з офіціянткою, а вона підійшла до нас.

— Привіт, квіткові.

Ми зацьковано подивилися на неї.

— Так… — Стрекоза пильно поглянула на нас, — все зрозуміло.

— Це щастя, коли тебе розуміють, — пробелькотів я банальну фразу.

— Ні фіга! — кинула Ефіопка, — щастя — це коли тебе люблять! До того ж увесь рік!

Стрекоза зацікавлено розглядала нас із Ефіопкою:

— Це щось нове. Скажіть мені, мої любі, це у вас третій сезон?

— Третій, — відповів я.

— Ясно, — промовила Стрекоза, — любов живе три роки.

— Точно, — підтвердив я.

— Це у козлів три роки, — ледве стримуючи сльози, люто прошипіла Ефіопка, — а в людей любов на все життя!

— Просто по трьох роках з’являється точка біфуркації — примирливо сказала Стрекоза, — або-або. Так шо, старий, думай. — Вона легенько ляснула мене по чолу пальцями з «архітектурним» манікюром — на нігті було наклеєно мініатюрні овальні акваріумчики, в яких плавали золоті рибки, — і пішла до свого хлопця.

А що тут думати?! Відцвіли останні яблуні, і за звичаєм нашого — гм! — кохання ми мали розлучитися на рік, до наступної весни. Ефіопка мала назад ставати Еллою Феофілівною (Е.Ф. скорочено), матір’ю двох дітей і дружиною солідного чоловіка. Я мав одягати нудний костюм і повертатися до остогидлої служби.

Ми допили коньяк і, не домовляючися ні про що, розійшлися кожен у свій бік.

Наступного ранку я на службу не пішов, тож відповідно не вбрався у діловий костюм, а одягнув джинси, куртку, позеленену травою зі ще невивітрілим запахом її парфумів, пішов швендяти містом і, засвідчуючи, що геть пустився берега, випив дві пляшки пива. Алкоголь зранку — для мене це означало, що я зважився на щось важливе. Трохи захмелівши, я зізнався собі, що кохаю Ефіопку. По-справжньому, тобто жити без неї не можу. Я подзвонив до неї додому, ніхто не відповідав, я набрав її мобільний — те ж саме. Я знервувався, стривожився, а потім злякався: щось трапилося! Вчора вона пішла напідпитку — точно щось… Я безцільно тинявся містом, через кожні десять хвилин телефонуючи до неї. Ноги самі занесли мене в парк. На лавочці, під деревцем, що цього року першим зацвіло, сиділа Ефіопка і нервово курила. Це була таки Ефіопка, а не Елла Феофілівна — в синіх джинсах, оранжевих кросівках, такій же майці… Помітивши мене, вона викинула цигарку, підвелася. Я підійшов, ми міцно обійнялися і мовчки так стояли хвилин зо п’ять.

Я поривався щось сказати, вона закривала мені долонею рота. Потім ми цнотливо, як підлітки в час першого кохання, цілувалися. Нарешті, пішов дощ, на цей раз він уже не дратував, навпаки — в ньому ми побачили благословення неба. Я відкрив рота, і мені було дозволено говорити: сьогодні дощ пішов сухим вином, розщедрився — весну довів до бунту і не намацав під ногами ґрунту, а я не п’ю, бо вечір за кермом!

— А ти не спиш, — підхопила Помаранчин вірш Ефіопка, — ти — поводир комах. Вони до тебе липнуть, як до Бога!..

Ефіопка обірвала поезію, лукаво подивилася на мене і запитала:

— А її ми запросимо на весілля?

— Кого?

— Помаранчу.

— Звичайно… Чекай, яке весілля?

— Наше з тобою.

Реальність, незручна, сіра, з гострими рваними краями свавільно впхалась у мою світлу ідилію.

Чесно кажучи, життя з коханою я не уявляв собі в побуті, для мене це мали бути суцільні поцілунки й любощі, вино і квіти, музика й поезія. А виявляється, що мене хочуть оженити. Але інший варіянт — розлучитися з нею, вочевидь назавжди.

Я пригадав сьогоднішній ранок, як мені було без неї, і вирішив, хай буде, що має бути, аби лише не втратити її. Зрештою, на те воно таким і є, що його неможливо обминути; сказав би доля, якби не боявся видатися сам собі смішним. — І яке ти хочеш весілля робити? Велике? На скільки пар? — з усіх сил приховуючи сарказм, запитав я.

— Ми просто звінчаємося, коханий, — Ефіопка не жартувала, — адже з ним я не була вінчана.

Проблємная дєвушка, подумав я, але у відповідь лише ствердно кивнув головою.

— А діти? — сказав я.

— Діти зі мною, це без варіянтів, — твердо промовила Ефіопка.

— А він?

— Переживе.

Ми ще трохи поцілувалися і домовилися. що сьогодні ввечері вона все розкаже своєму чоловікові, дітей перед тим відвезе до мами, і відразу ж перебереться до мене. Я маю взяти машину і чекати на її дзвінок. Постановили собі, що все треба зробити швидко і з найменшими втратами.

Зі змішаними почуттями я пішов додому з наміром прибрати помешкання.

Я жив сам і звик, що кожна річ має своє, суворо відведене їй місце. Коли нечасті гості пересували на кілька сантиметрів книжку, диск або чайник, я страшенно дратувався. А невдовзі тут з’явиться інша, хай кохана, людина і все піде шкереберть.

У неї самої косметики і парфумерії, мабуть, зо дві валізи!

Стало не до прибирання. Я сидів у кріслі, тупо дивився на дзиґарі й думав. Себто не те щоби думав, а намагався збагнути, про що я думаю. Так минала ціла днина. Я вже не думав ні про кохання, ні про щастя, ні про свободу. Я уявляв собі, що коїться у неї вдома. Ось минула шоста година, повернувся її чоловік, вона подає вечерю, він задоволено бере з холодильника пляшку дорогої горілки, наливає собі чарку, вона жестом зупиняє його і каже, що має розмову; він неуважно слухає, кришачи хліб на скатертину. Вона каже, що покидає його і йде до іншого, він мовчки випиває чарку, але не заїдає, а наливає другу, вона йде у передпокій, одягається, бере валізу, виходить з помешкання, набирає на телефоні мене…

Ні! Як у сні, я викликаю номер її мобільника.

— Ало, це ти?

— Я. Ти вже говорила з ним?

— Так. Я виходжу.

— Не треба.

— Що?!

— Скажи чоловікові, що пожартувала, і залишайся вдома.

Настала довга павза, потім вона вдавано бадьоро запитала:

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Я серйозно.

— А любов? — запитала вона розпачливо.

— Любов — це хвороба мозку, — буркнув я десь почуту фразу.

Вона ще трохи помовчала, а потім вимкнула телефон.

Даремно я кидався такими словами, бо незабаром справді захворів. Відразу ж після тієї розмови я взявся вибивати клин клином: волочився барами, нічними клубами, знайомився з дівчатами, а десь на третій день настало похмілля.

Ясно й чітко, ніби вирізьблено алмазом на склі, я усвідомив, що без неї не можу. Я був готовий на все, дозрів навіть до того, що вона переверне моє помешкання догори дном. І діти хай бігають хатою! Окрилений почуттям майбутнього затяжного родинного щастя, я зателефонував до Ефіопки.

— Привіт, Еф.

— Милий мій, забудь це дикунське ім’я, забудь мене, забудь цей телефонний номер, хоча номер можеш пам’ятати, я сьогодні ж його поміняю.

— Елло, — так я її ще не називав, — я хочу…

— Мене не цікавить, що ти хочеш! Якщо ще раз зателефонуєш, будеш мати справу з моїм чоловіком. Все!

Це було справді все. Після того я захворів. Ні, мене нічого конкретно не боліло, просто я не міг ні їсти, ні спати, ні читати, ні слухати музики. Я сидів у хаті й тихенько- тихенько, як покинуте щеня під плотом, скавчав. Мені здавалося, що як би прийшла смерть, це було би великим визволенням. Думка про самогубство вже не навівала жаху.

За три чи більше дні я почав бачити різні видіння. Ось я з Еллою в розквітлому саду, цвіте одночасно все: абрикоси, вишні, яблуні, трава зелена аж світиться, небо — однієї барви з її очима, сонце — лагідне, доброзичливе й делікатне: ховається за сріблясту хмару, коли ми роздягаємося…

Потім я бачив наше з Еллою родинне життя, — довге, гарне, з онуками-правнуками. Щасливе!

Потім я бачив, як літає Помаранча і, стомившись, сідає перепочити на веселку. Сидить собі, гризе шоколад, махає ногами, на одній з який зсунулася шкарпетка.

Невідомо, що зі мною сталося б, якби не Стрекоза. Вона прийшла зі своїм другом, побачила, що коїться, і послала хлопця в магазин. Через півгодини вона вже годувала мене манною кашею з ложечки, як дитину. Її хлопець прибирав кімнату і допоміг мені викупатися й поголитися.

Згодом до мене повернувся дар мови і перше, що я вимовив, це було:

— Стрекозо, люба, поговори з Еллою.

— Якою Еллою?

— Ну, з Ефіопкою.

— Знаєш що, старий, — Стрекоза взялася в боки, як класична українська молодиця і випнула свої, треба сказати, дуже акуратні груди, — якщо ти геть зваріював, то скажи, і ми віддамо тебе в дурдом, а коли ще бодай трохи тямиш, то намагайся виборсатися. А ми тобі допоможемо. Бери їж зупу.

Я обрав життя. Вчився знову їсти, і одного разу навіть успішно, рівно за чотири хвилини, зварив собі яєць, пробував читати газети, дивився телевізор, хоча мало що в ньому бачив. Про ефіопку заборонив собі думати, як про змій у лісі, коли босоніж ходиш галявинами, збираєш суниці та гриби, набуваючи в такий спосіб первісної єдності з природою.

Коли до мене повернулася здатність адекватно сприймати дійсність, я побачив, що втратив роботу, вочевидь, кваліфікацію і залишився без засобів до існування. З того гірко затужив. Ожила фантазія почала швидко, буйними фарбами малювати мені моє майбутнє: голод — борги — ще борги — продаж цінних речей і меблів — продаж квартири — інститут бомжівства — смерть у жорстокій бійці з колегами за порожні пляшки.

А ось і параноя, поставив я собі точний діагноз.

Хвороба, нічим не гірша за хворобу мозку, під назвою кохання. Хотів, дурню, вибивати клин клином, маєш!

Стрекоза принесла гілку бузку, поставила у вазу з водою і наказала нюхати. Я нюхнув, і хвиля спогадів з минулого життя заполонила мене. Ні, це не була Ефіопка. Згадалася картина, яку я переживав колись десятки разів: травень, ранок, після дощу, я повертаюся від жінки, з якою провів ніч, сильно пахне бузок, потім до нього домішується запах півоній, і я різко усвідомлюю свою пустоту, ні, не порожнечу, а саме пустоту — співзвучну з пусткою, пустоцвітом і розпустою. У таку мить я обіцяю собі змінити все!

Саме тоді кожен раз з’являється мрія про велике й чисте кохання, про взаємність, про правильне, по можливості праведне життя. Тоді між щастям і свободою я беззастережно обираю щастя. Але минає ранок, день, настає вечір і, сп’янілий від усвідомлення свободи, я знову кидаюся у вир свіжих вражень.

З часом біль послабшав, і я вже міг усвідомлювати своє невдале кохання. Зрештою, я погодився з Помаранчею, що це було і не секс, і не любощі.

Просто був ніким іще не зайнятий простір.

Незайнятий простір це — вакуум, тобто Вакуум, бо там живе Бог, коли відпочиває між творенням матеріяльних світів. А ось і мій особистий вакуум, тут із малої букви. Я хотів заповнити його щастям, але з того нічого не вийшло. Та що там казати, навіть кохання — і те здули холодні протяги цього безплідного простору. Є, щоправда, безмежна свобода… Ну і фіг з нею!

Поволі я перестав думати про різні абстракції та спробував налагодити просте земне життя.

На весь зріст постало питання грошей. Роботу я втратив, запаси розтринькав, а що діяти далі, не знав. Проста житейська логіка підказувала, що треба залізти в борги, що я успішно і зробив.

Від чого почав себе зневажати і ще більше впав у розпач. Можна було винести з хати телевізор, комп’ютер, музичний центр і почати пити, але алкоголь мені не йшов.

Стрекоза, побачивши, що я оклигав, відбула до Києва готувати свою персональну виставку, а більше ніяких близьких друзів, щоби можна було звалити на них частину своїх проблем, у мене не було.

Я відчув, що настає нова редакція старого гаплика, і відсторонено, неемоційно, почав думати, чого мені не вистачає. Методом відтинання зайвого. Виявилося зовсім небагато: якоїсь роботи, аби давала сякий-такий прибуток. Мінімальний, необхідний для життя. А мені вже багато не треба — хліб, чай, одеколон…

Доклавши трохи зусиль, я знайшов собі таку роботу — невелика, зате стабільна зарплата і водночас багато вільного часу, з яким, якщо чесно, я не знав, що робити… Згодом я віддав борги, налагодив свій скромний побут, купив нові джинси, кілька дисків улюбленої «світової музики» і побачив, що так добре. І якби тепер мене хтось запитав про щастя, я відповів би: я багато хотів, я страждав через гроші, а взагалі не треба нічого хотіти, треба просто бути вільним і неголодним (ще любов, але це вже як вийде), йти життям і не згинатись — ось це воно й є!

Квітень — травень 2004 р.