Логіка речей

1

Жодного сенсу в тому, аби виходити з дому без дзеркальця в кишені, Віктор Колобко не вбачав.

Вам добре казати, вам що, одягнув восьмиклинку і — готовий. Увесь туалет полягає в тому, аби трохи зсунути картуза набакир — якщо сьогодні п’ятниця, або насунути на очі, коли Бог дав понеділок. А ось Віктор Колобко, який щоранку дві з половиною години витрачає на свою зовнішність, мусить усе тримати під контролем. Ось тому в нього завжди з собою уже згадане дзеркальце, гребінець, пилочка для нігтів, пляшечка одеколону «Сирень», тюбик крему «Огуречный», ще один дуже дрібний гребінець для вусиків та бакенбардів і три носові хусточки — одна для обличчя, друга для пахв, третя для черевиків. Дещо з цього добра Віктор Колобко носив у кишенях, а дещо — у чорному пластиковому, оббитому алюмінієм «дипломаті». Чи треба казати, що дзеркальце у ясно-червоних коленкорових палітурках, яко предмет для моніторингу Колобкового зовнішнього вигляду засадничий, покоївся у правій боковій кишені піджака. Отже, за потреби Віктор Колобко міг його вихопити швидше, ніж ковбой у вестерні — свого безвідмовного кольта

А хапатися за дзеркальце спонукало чимало небезпек, які чигали на Колобкову зовнішність упродовж ненормованого робочого дня. Треба сказати, що Віктор Колобко працював страховим агентом і змушений був швендяти довколишніми селами, а тут його підстерігали: дощ, спека, мряка, сніг і проїжджі автомашини, що або обтраскували липкою грязюкою, або огортали щільним пилом.

Але найбільше Вікторови Колобкови дошкуляв вітер. Шапки він не носив принципово — від дощу мав парасолю, а від морозу — ковпак зі штучного хутра, — тож ця поривчаста стихія раз по раз руйнувала дбайливо сконструйовану Колобкову зачіску. А це вам не абищо, а своєрідний витвір мистецтва. Кожного ранку, прокинувшись, Віктор Колобко першим чином кидався до великого потрійного дзеркала і в світлі денної електролампи довго перевіряв, чи не з’явилося на голові нових сивих волосинок; якщо так, то на суботу заплановував велике фарбування, а якщо ні, то йшов далі. Змочував волосся, яке, на жаль, у нього залишилося лише на потилиці і над вухами, теплою водою, продував гребінець і брався до високоточної роботи.

Для боротьби зі стихіями, а також для краси Віктор Колобко винайшов «двоповерхову» зачіску, чим дуже пишався. Отож, «перший поверх»: аби пасма не липли до лисини, на голову кладуться паперові серветки, волосся зачісується з потилиці на чоло, підсушується феном, покривається лаком і акуратно, аби нічого не зіпсувати, з-під такої «шапочки» витягуються серветки.

Тепер можна братися за «другий поверх»: на вже зафіксоване волосся знову кладуться серветки, і на них начісуються пасма з-над правого вуха до лівого, впоперек голови, ще раз підсушується феном, покривається лаком, виймаються серветки.

Усе це уважно оглядається у потрійному дзеркалі, додається кілька штрихів для досконалості і — перший етап ранішнього туалету завершено.

Далі — черга за волосяним покровом на обличчі.

Головне — не шкодувати крему для гоління, хоча, з іншого боку, його треба економити, бо він став дефіцитом. Хоча що тепер не дефіцит?! І парфумерія, і хліб, і горілка, і мило… Довели країну комуняки! Голиться Віктор Колобко п’ять разів: перший — від великого, другий — з притиском, третій — начисто, для чого в станку міняє на нове лезо «Ленинград», четвертий — «проти шерсті», п’ятий — підрівнює бакенбарди і вусики. Ці надзвичайно тоненькі, граційно вигнуті від ніздрів до країв рота, з проділом посередині, чорні, як сумління комуніста (ось де Віктор Колобко не шкодував фарби для волосся), рівненько підстрижені манікюрними ножичками вусики — головна чоловіча гордість Віктора Колобка. Хоча більшість чоловіків пишається іншим, Віктор Колобко у своїх пріоритетах послідовний до кінця: першим чином вусики, а вже потім довжина, товщина і тривалість відомо чого. Після гоління обливає обличчя одеколоном, чекає, поки воно висохне, і легенько змиває теплою водою (шкода, звичайно, «сиреневого» запаху, але процедура є процедура), затим намащується кремом — денним, зволожувальним, живильним, марки «яку поталанило дістати».

На сніданок (кілька в томаті, хліб і чай з ромашки) та колупання заструганим сірником у зубах йде значно менше часу, але більше, ніж на одягання. (Одягається Віктор Колобко після сніданку, бо, не дай Боже, томатний соус капне на штани, сорочку чи — що найгірше — на краватку, це ж — трагедія з тяжкими наслідками.) Хоча весь одяг приготовлено ще з вечора — акуратно розкладено на стільцях, аби нічого не зім’ялося, — і власне сам процес одягання перебігає швидко, багато часу забирає вертіння перед дзеркалом.

Голубий кремпліновий піджак із пластмасовими позолоченими ґудзиками має щось від яхтсменського блейзера, а це так шляхетно; чорна румунська сорочка з планкою, що затуляє ґудзики, і малесеньким, як мізинець, вишитим червоним тюльпанчиком навпроти печінки — змушує згадати про надривну циганську романтику, яку рішуче врівноважує строга «обкомівська» краватка — синя у білий горошок, штучного шовку, характерного тим, що не давався до прання, тому вузол завжди виділявся від решти сильнішою заяложеністю; штани теж кремплінові, коричневі були безцінні тим, що за будь-яких катаклізмів тримали «стрєлку», тобто складку, зроблену раз і назавжди електричним залізком; а ось черевики створювали проблему — випадково (щастя у світі таки часом є!) куплені в Києві п’ять років тому, горохового кольору, на «липучках», з мікропоровою півплатформою польські мешти вже давно виявляли ознаки смерті від старості. Віктор Колобко раз по раз реанімував їх, самотужки підшиваючи, підбиваючи, підмальовуючи, але ніщо не вічне! Він уже давно мріяв про нові, бажано імпортні, черевики, проте не дозволяв, аби нездійсненність цієї мрії псувала йому настрій під час ранкового огляду себе.

Сьогодні він їде до обласного центру, тож слід бути особливо бездоганним. Аби городські сноби не казали, що, ади, прибув із райцентру батрак, хай райцентр, але тут теж є елегантні чоловіки, які вміють зі смаком і модно одягнутися, зрештою, хіба ми не городські?!

Владнавши свої справи в управлінні, Віктор Колобко пішов тинятися містом. У крамницях — всуціль порожні полиці, кав’ярні зачинено на замки, а в тих, що відчинено, — ні кави, ні алкоголю, ні навіть води, в кіосках сама московська преса, якщо не рахувати київської «Правды Украины»…

Плоди пєрєстройки, подумав Віктор Колобко і вже зібрався йти в напрямку автобусної зупинки, коли побачив те, чого не міг бачити навіть у найбільш ейфорійному чи радше найжахливішому сні: на майдані стояв натовп (осіб понад сто) людей, над якими розвіювався синьо-жовтий прапор із намальованим золотянкою тризубом. Віктор Колобко остовпіло витріщися на цей, звісна річ, міраж. Над натовпом вивищувалася група осіб, котрі залізли на дерев’яну тару, невідомо з-під яких продуктів, — кілька бородатих чоловіків і дівчина у вишиванці, один із бородатих щось кричав у мегафон. Поряд Віктор Колобко побачив групу офіцерів міліції та коротко підстижених цивільних у добротних костюмах, за рогом, так, що їх не могли бачити мітинганти, тупцював на місці ОМОН у повному демократичному спорядженні — шоломи, плексиглазові та дюралеві щити, гумові кийки, панцерні лейбики… Ні, це не міраж, збагнув Віктор Колобко, і, нехтуючи інстинктом самозбереження, ноги самі понесли його на майдан.

— Шановна громадо! — уривчасто лунало з мегафона. — Крайова організація Народного руху України за перебудову… демократія і гласність… компартійна номенклатура… привілеї… Борис Миколайович Єльцин… державний суверенітет Української ересер… вибори на багатопартійній основі… українські юнаки повинні служити на території Української ересер… не піддавайтеся на провокації міліції, яка виконує соціальне замовлення обкому КПРС… кожної середи в Народному домі о вісімнадцятій годині… резолюція нашого мітингу… хто за?

Весь натовп підніс догори руки, і Віктор Колобко, не розуміючи, що чинить, немовби спостерігаючи сам себе збоку, — теж.

Міліція нікого не била, не заарештовувала, лише склали якийсь акт, і мітинг мирно розійшовся.

Уже в автобусі додому Віктор Колобко почав усвідомлювати те, що з ним сталося. Як постійний читач «Огонька», «Літературної України», «Комсомольской правды» і подібних видань він знав, що коїться в країні, але досі був стороннім спостерігачем, а ось від сьогодні він — учасник!

Учасник легального мітингу в центрі міста із синьо-жовтим прапором із тризубом. Здуріти можна. Якби його дідо встали!.. Він згадував, як гарно виглядали синя та жовта барви на тлі сірих міських мурів, як інтелігентно трималися вожді на трибунах — переважно професори місцевого університету, і яка гарна дівчина у вишиванці була поміж ними. Трохи повненька, але ставна, кароока, здається, чорнобрива, це вже він добре угледів, навіть із поважної відстані, але найбільше Віктора Колобка вразило те, що в її русяві коси було вплетено дві атласні стрічки — синю і жовту!

Отже, до всього вона ще й відважна!

Відтоді він кожної середи почав приїжджати в обласний центр і на шосту годину приходити в Народний дім, на зібрання Народного руху України на перебудову.

2

Останнім часом Віктора Колобка дуже непокоїли дві речі: фарба для волосся і доля України.

Донедавна він усіма правдами й неправдами, тяжко переплачуючи, діставав з бази імпортну чорну фарбу для волосся, але останнім часом робити це ставало дедалі важче. Завбазою райкоопспоживспілки Дьордій Лейтензоненко гірко зітхав і повідомляв Віктору Колобкові те, що він і сам знав: «Настали скрутні часи». Для Віктора ж Колобка скрутні часи мали настати — уже остаточно — тоді, коли він змушений буде фарбувати волосся, бакенбарди і вусики простою басмою з паперового пакетика, а також тоді, якщо Україна і цього разу не здобуде волі.

А поки що не все так погано на сьогоднішній день: він іще має якісну фарбу для волосся, а Україна — надію на волю.

Через зиму, щосереди відвідуючи Народний дім, де збирався актив Народного руху України за перебудову, Віктор Колобко пройшов школу демократії. Він уже вільно міг у розмові оперувати такими категоріями, як «електорат», «розподіл на гілки влади», «пропорційна і мажоритарна система виборів», «ринкова економіка», «приватна власність», «національне відродження», «демократичні реформи» і навіть «громадянське суспільство», крім того, він освоїв такі питомо українські слова, як «евентуально», «засадничо», «автентичний», «екзекутивний», «офензива», «диспозиція», «сугестивний», «ексклюзив», «заскочений», «геноцид», «визвольні змагання», а до колег він почав звертатися «пан» і «пані».

Не обійшлось, як водиться, без конфузів. Ще з осені Віктор Колобко активно придивлявся до дівчини, побаченої тоді на майдані, з синьою і жовтою стрічками в косах. Він уже знав, що її звуть Оксаною, що вона студентка унівеситету і що очолює Молодий рух. Єдиною її хибою було те, що вона абсолютно не звертала уваги на нього, активного вже рухівця, Віктора Колобка. Якось йому випало сидіти в передньому ряду якраз біля сходів на сцену, — і він зважився. Коли по закінченні засідання Оксана спускалася зі сцени, Віктор Колобко, підвівшись, надзвичайно галантно простягнув їй руку:

— Дозвольте вам допомогти, пані.

Оксана зміряла його поглядом, затримавшись на вміло сконструйованій зачісці, посміхнулася:

— Дякую, я сама. — Потім ще раз глипнула на Віктора Колобка:

— Але чому «пані»?

Він не втямив, чого вона від нього хоче, тому лише закліпав очима.

— Чому «пані», — допитувалася Оксана, — якщо «панна»?

Віктор Колобко нарешті збагнув, що до чого і неймовірно втішився, — вона, виходить, неодружена.

— Вибачте, панно Оксано, — заторохтів він, — я, звичайно… звичайно… — Він так і не спромігся сказати, що він звичайно, бо Оксана ще раз посміхнулася і пішла до виходу. Відтоді вона почала помічати Віктора Колобка і вітатися з ним.

— Слава Україні! — кидала вона в його бік, коли він на сходовому майданчику, спершись об бильця, робив вигляд, що перекурює, хоча насправді не палив, а чекав, поки пройде вона.

— Героям слава, панно Оксано! — чемно відповідав він, жбурляв запалену нерозкурену цигарку в куток, плював на неї, затоптував і йшов до зали.

Навесні Вікторові Колобку посміхнулося щастя. Треба сказати, що на той час він уже зробився помітною особою в Русі, створив і очолив організацію НРУ за перебудову в своєму районі, став членом крайової ради і часто виступав на загальних зборах. Але черевики — розлізлися, і це отруювало йому існування. Якось до нього підійшов член проводу дуже елегантно і добротно вбраний (об’єкт пекучої заздрості Віктора Колобка) пан Максиміліан. Він делікатно запитав, чи не хотів би пан Віктор відвідати склад гуманітарної допомоги з Бундесу і вибрати собі щось із одягу. «Ви не думайте, пане Вікторе, там усе стерилізоване, ви ж знаєте тих німців?!» Від радісної несподіванки Віктор Колобко зміг видушити з себе тільки одне слово: «Коли?»

— Та хоча б і сьогодні, - весело відповів пан Максиміліан, одягаючи фантастичну італійську куртку з темно-синьої «плащовки» зі вставками блакитно-білої «шотландки».

Наступної середи Віктор Колобко з’явився у коричневих німецьких черевиках, хай не нових, але цілком добротних, у зелених широких штанах з «плащовки» і білій спортивного крою куртці.

Свою чорну сорочку він носив незмінно відтоді, як придбав свій перший синьо-жовтий значок.

Поєднання цих барв — синє і жовте на чорному тлі — йому дуже подобалося, збуджувало, бентежило, наснажувало. Це щось неймовірне, панове!

У такому вбранні Віктор Колобко почувався набагато впевненіше і зміг уже довше поспілкуватися з панною Оксаною. Крім звичного «Слава Україні!» — «Героям слава!», вони коротко обговорювали перспективи березневого референдуму щодо збереження Союзу і зійшлися на тому, що український народ має сказати «Ні!» комуноросійській імперії.

Рух розпочав роботу з населенням — провадилася потужна агітація проти Союзу. Вага Віктора Колобка, робота якого була пов’язана безпосередньо з людьми, суттєво зросла. Провід НРУ забезпечував його друкованими матеріалами — для чого Віктор Колобко, крім «дипломата», носив ще й туристичний наплечник кольору хакі, - і він вирушав селами. Назагал селяни ставилися до нього доброзичливо, охоче брали листівки й газети, розпитували про те, що буде далі, дискутували, а заодно й підписувалися на страхування. Віктор Колобко став шанованою людиною — його поважали як у проводі НРУ, так і в народних масах. У кожній третій хаті його запрошували до столу.

— Е, нє, пане-товаришу страховщик, — казав ліпший ґазда великого і багатого села Поросятинці Артімон Кузик, — так просто ви з моєї обори не підете, файно просю до хати.

Віктор Колобко для годиться почав відмовлятися, поволі пересуваючись у бік літньої кухні, куди його чемно підштовхував ґазда Кузик. У нього на оборі було п’ять будинків різної величини, але жив він з родиною у найменшому, так званій літній кухні.

— Сідайте за стіл! — господар витягнув графин із самогонкою, один стограмовий гранчак, нарізав хліба і салтисону, відкрив слоїк із морітурями.

— За здоров’я! — ґазда налив склянку, — до вас п’ю, пане… пане…

— Віктор Колобко, член ради Народного руху!

— Будьмо! — пан Кузик випив одним ковтком і простягнув склянку і графин гостеві. Віктор Колобко налив собі половинку.

— Е, нє, - заперечливо похитав головою пан Кузик, витягаючи пальцями зі слоїка мариновану моркву, — ви за що п’єте?

— За Україну! — проголосив Віктор Колобко.

— Тоді повну!

— Гаразд, — налив собі повну Віктор Колобко. — Ху! Добре пішла!

Коли було випито весь графин і з’їдено салтисон, пан Кузик сів писати заяву в Народний рух.

— То кажете, пане Колобок, вся біда від комуністів?

— Від них, пане Кузику, від них клятих!

— А я дотепер думав, що винен кацап.

— Правильно думав, пане Кузику, кацап-комуніст, а ось росіянин-демократ — то є наш приятель!

— А жид? — допитувався ґазда. — Євреї теж натерпілися від комуністів, — пояснив Віктор Колобко і завченим тоном додав: — Ми за таку Україну, де росіянам жилось би краще, ніж у Вологді, євреям — краще, ніж у Хайфі, румунам — краще, ніж у Сучаві, полякам…

— А українцям? — перебив його пан Кузик.

— Краще, як у Торонті!

— А стане на всіх добра в Україні?

— Ста-а-а-не! Чи ви знаєте, пане Кузику, скільки в Україні всього є?! Читайте! — Віктор Колобко підсунув до господаря рухівську листівку, — скільки ми виплавляємо сталі, скільки вирощуємо хліба, скільки добуваємо вугілля… та тільки-но Україна стане самостійною державою і перестане її грабувати Москва, відразу добробут наших людей стрімко почне зростати, і за якісь рік-два ми досягнемо рівня життя розвинених країн Заходу!

— Як у Канаді? — розчулено спитав пан Кузик.

— Ліпше, пане Кузику, — запевнив його Віктор Колобко, — бо у нас клімат сприятливіший і корисних копалин більше.

Господар просльозився, але раптом задумався, спохмурнів і питально подивився на гостя:

— Слухай, Колобок, а куди я буду яблука і горіхи возити, якщо ми від Росії відділимося?

— Як куди? — Віктор Колобко на мить завагався, — у ту ж Росію, бо торгувати ми з нею будемо, проте, — він хитро подивився на господаря, — продаватимете ви їм свої яблука вже не за рублі, а за валюту!

— За доляри? — втішився ґазда.

— За доляри, — засміявся Віктор Колобко, — якщо вас дойчмарки або фунти стерлінгів давлять. Ґазда Кузик приніс іще чвертку горівки.

Таким робом Віктор Колобко практично кожного дня був п’яним і добре нагодованим. Як старого холостяка (йому зближалася сороківка) його це вельми влаштовувало — економилося на кільці в томаті і можна було скласти якийсь гріш. Бо, може, треба буде зрештою вженитися. Від такої думки йому ставало тепло, як від перших сто грамів, бо в своїх матримоніяльних мріях нікого, крім панни Оксани, в ролі другої (якщо вважати, що він перша) дійової особи, він не бачив. А що? Вони — однодумці, люди одної політичної орієнтації, одного культурного кола, та що там казати, вони — борці за Україну, й це не може не зближувати! А різниця у віці? Що там якихось 14 — 16 років, коли він так добре зберігся?! Віктор Колобко звичним рухом вихопив із кишені дзеркальце і радісно оглянув себе — все на місці: рум’яне обличчя, незрівняні вусики, випещені бакенбарди, ніс — орлиний, брови — чайкою, зуб — золотий! Ніхто не дасть йому ці роки, щонайбільше — тридцять три!

Але головне — здобути волю для України, а там усе всім дасться автоматично: економіці — розквіт, державі — велич, народові — добробут, суспільству — стабільність, а йому, Вікторови Колобкови, — щастя!

У неділю на одному з чергових антиімперських мітингів Віктор Колобко з бамбуковим вудилищем, на яке було причеплено саморобний синьо-жовтий прапор, стояв біля панни Оксани. Вона тримала в руках плакат з написом «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!» З імпровізованої трибуни промовляв гість з Києва — відомий письменник, депутат, член Центрального проводу НРУ. Він востаннє запитував шановну громаду, то що ми за нарід такий?

Віктор Колобко, переповнений патріотичним пафосом, готовий до героїчної боротьби, сповнений ненависті до воріженьків, не міг упустити такого моменту. Він відступив на півкроку від панни Оксани і обережно витягнув з кишені дзеркальце. Прикриваючись трохи нахиленим прапором, підніс його на рівень сильно скошених очей. У люстерці відбилися двоє: він і панна Оксана. Сталь і ніжність, подумалося Вікторови Колобкови, краса і сила, троянди й виноград… Так.

Тут двох думок бути не може: ми такі паровані, як горнятка мальовані! Треба женитися. Звичайно, панна Оксана ще не знає про те, як їй пощастило у житті, але хто встоїть перед таким мужчиною?!

Віктор Колобко змінив кут площини дзеркальця так, аби бачити себе і вождя на трибуні.

Гість із Києва — теж показний чоловік. Слухай, несподівано запитав сам себе Віктор Колобко, а чим ти гірший від нього? Він трохи подумав і чесно сам собі відповів: та нічим! Тоді чому він на трибуні — вождь, депутат, лідер, а ти — політичний чорнороб, носиш прапори і гасла, агітуєш дядьків по селах, роздаєш листівки й газети, які носиш, курва-дошка, на своєму горбу, а цей ади на іномарці приїхав! Чому так є? Віктор Колобко міцно задумався і навіть пропустив голосування за резолюцію мітингу.

— А ви що, пане Вікторе, проти? — повернув його до реальності голос панни Оксани. Такий рідний і вже майже коханий.

— Шо, та ні, я — за. Просто задумався.

— Про що, коли не секрет? — грайливо кинула панна Оксана.

— За Україну, панно Оксано, за Неньку.

Обоє посерйознішали і заходилися згортати мітингові атрибути.

Відтоді у Віктора Колобка з’явився план облаштування своєї політичної кар’єри: він буде балотуватися в народні депутати Верховної Ради Української РСР. Справа йде до дострокових виборів, і він свого шансу не повинен проґавити. Бо він не гірший за… нього! А вже коли він стане народним обранцем, то панна Оксана сама впаде яблуком до його ніг. Віктор Колобко зауважив, що нардепидемократи з «Народної ради» носять на вилогах своїх піджаків два значки — червоно-синій депутатський і синьо-жовтий. Останній — зверху. Але найгармонійніше така комбінація виглядала тоді, коли верхній синьо-жовтий значок був круглим. Бо коли два прапорці, то воно якось тавтологічно. А круглий носили лише члени УРП. То, може, йому, Вікторови Колобкови, вступити у цю партію, аби мати право на круглий значок?! Він собі справить чорний піджак, на вилозі це дивовижне сполучення барв — синя і жовта в сакральному колі, а ледь нижче як антитеза — червоне і знову синє, і напис для тих, хто не розуміє — «Верховна Рада…» чи «Депутат…» — треба при нагоді придивитися. До чорного піджака добре пасує червона сорочка, так, він буде вирізнятися з-поміж решти нардепів, але це ж — Він! Тепер краватка… Смак штовхав його у протилежний бік спектра, тож краватку він вибере ясно-зелену, аби завершити гаму основних барв. А щоб остаточно ошелешити київських снобів, він підбере собі піщаного кольору штани та елегантні півчеревики на високому обцасі з комбінованої чорно-білої лакової шкіри.

Ось! Чекай, а вони, нардепи, ще портфелі носять, з документами, себто законопроектами. О, який він народний депутат Верховної ради УРСР Віктор Флоріянович Колобко справить собі портфель!

На це діло він не пошкодує цілої нардепівської зарплатні, зате носитиме імпортний «дипломат» зі шкіри медової барви тисненої під «крокодила», оббитий позолоченими бляшками на кантах і неодмінно із золотим замочком, ні, двома замочками з цифровими кодами. А, годинник!

«Сейко» зі смарагдами, обов’язково на позолоченому браслеті. А ще, кажуть, є такий телефон, що працює без дротів, можна носити в кишені, як оце він носить транзисторний дводіапазонний радіоприймач «Сигнал». Слухай, якщо ти вже невдовзі станеш таким столичним невідпорним кавалєром, то, може, тобі не конче одружуватися з цією Оксаною, міркував Віктор Колобко, чи не краще знайти собі щось київське?! Нє, постановив він собі після нетривалих роздумів, київська може взяти під обцас, а ця вдячною має бути, що і чоловік — нардеп, і мужчина — мастрояні, і будинок у місті…

Після січневих подій у Вільнюсі та березневого референдуму, що його Горбачов у Західній Україні програв із роз- громним рахунком, стало зрозуміло, що Балтійські республіки і Грузія, а також, дуже вірогідно, Україна нового союзного договору не підпишуть і справа йде до конфедерації Союзу РСР, а там, дивись, років за 10–15 Україна і повний суверенітет здобуде. Зважаючи на такий розвиток подій, Віктор Колобко склав собі план дій на найближчі кілька років: по-перше, треба справити новий костюм (поки-що не омріяний нардепівський, а простий, синій у срібну нитку), довгополий плащ під пояс (брудно-жовтий, такий, як він бачив у другого секретаря обкому ЛКСМУ), велику парасолю з гнутою дерев’яною ручкою, що у складеному вигляді править за елегантний ціпок; по-друге, на парламентських виборах, — а вже ясно, що вони будуть достроковими, — балотуватися по округу, що цілком охоплює його район, де його кожна собака знає і шанує, треба сказати, — а для цього слід частіше бувати в селах і стати членом крайового проводу НРУ; по-третє, одружитися з — хай уже буде — панною Оксаною.

3

На літні канікули в університеті Оксана поїхала додому, в якесь глухе підгірне село, а повернутися мала десь у другій половині серпня. Ось на цей час Віктор Колобко й запланував провести з нею серйозну розмову на матримоніяльну тему. Хай каже прямо, хай не крутить…

Того понеділка, як і вся радянська країна, Віктор Колобко слухав по радіоточці «Лебедине озеро». Першим чином він позбирав по хаті всі папери та речі, які могли би скомпрометувати його перед новою владою, запхав у грубку і запалив.

Згоріли рухівські листівки, незалежні газети, синьо-жовті й канадійські прапорці та великий синьо-жовтий прапор районної організації НРУ, за ними пішли всі документи цієї організації — на щастя, вона не мала своєї канцелярії, а всі справи Віктор Колобко провадив удома, — тепер хай доведуть, що він був головою районного Руху, якщо навіть самого Руху не було і нема, де? де? хто сказав? а, цей?! та він бреше, не було ніякого Руху, і чесний громадянин СРСР тов. Колобко В. Ф. ніде не перебував, не числився, не очолював.

Він одягнув свою чорну улюблену сорочку, звично став перед потрійним дзеркалом і мало не зомлів: на чорному тлі зловісними синьою та жовтою барвами виблискував на грудях рухівський значок канадійського виробництва. Віктор Колобко рвучко зірвав значок, і так невдало, що продірявив сорочку, і мало не заплакав від розпачу. Що робити? Що робити? Заштопувати сорочку чи кудись ховати цей клятий значок?

Він узяв шпульку ниток, голку, засилив, зав’язав вузлика і тільки-но зробив перший стібок, як радіоточка припинила транслювати «Лебедине озеро» і диктор почав уже вкотре зачитувати «Постановлєніє ГКЧП». Віктор Колобко жбурнув на стіл недоштопану сорочку і схопив синьо-жовтий значок із золотим тризубом і літерами РУХ. Він обпікав його пальці, як перший хабар у сумі 25 руб., отриманий ним на початку страхувальної кар’єри. Куди його? В сміття? Перепорпають і знайдуть. У туалет? Викачають і знайдуть. У грубку? Не згорить же ж, латунний. Він витягнув із шухляди тригранного тертуга, розстелив на столі орган обкому КПУ і люто почав спилювати значок. За годину в руках у нього залишився шматок латуні, не більший за півнігтя на мізинці, якого він жбурнув у сад: якщо хтось і знайде, то це не його, а металеве пилиння розвіяв за вітром.

Усе! Тепер він перед Радянською Батьківщиною чистий.

Коли прийшов на роботу, керівництва не було, всіх викликали до райкому, а секретарка передала йому доручення начальника відвезти до обласного центру звіт за півріччя. Що ж, це навіть краще, кагебе не зможе його відразу взяти, хай пошукає, а заночувати можна в якомусь селі, де йому завжди раді. Потім скаже — робота!

В обласному центрі він побачив таке, що зміцнило його впевненість у правильності ранішньої розправи з підривною антирадянською пресою та буржуазно-націоналістичною символікою: над будинком обкому КПУ лопотів на вітрі червоний прапор — чисто червоний, без зірочок і серпівмолотів, як у жовтні 17-го; до фасаду під’їхала номенклатурна «Волга», з неї повагом вийшов перший секретар обкому у новому чорному костюмі, він задоволено поглянув на прапор нагорі і рішуче зайшов досередини; за кілька хвилин з обкому вибіг головний редактор газети обласної ради, він мав вигляд самогубця, що вже зважився на останній крок — бліде, за винятком баклажанного носа, обличчя, з осклянілими очима, тремтячі руки, згорблені плечі, з розгону він ледь не втелющився у «Волгу» першого, зупинився, завмер, потім обережно, мов гніздо скорпіонів, обійшов чорне авто і подріботів у напрямку своєї редакції.

Все, постановив собі Віктор Колобко, ця влада — всерйоз і надовго. Мабуть, треба вступати в КПРС, це, якщо ще приймуть…

— Слава Україні! — почув він за спиною жіночий голос.

«Провокація! Треба дати відсіч!» — спалахнуло в його свідомості, він обернувся і побачив панну Оксану. Вона виглядала дуже гарно: засмагла, схудла, струнка, з вигорілими косами, у які вплетено ті ж крамольні стрічки і такий же значок на пружних високих грудях, обтягнутих кофтинкою з тоненького батисту.

— Ви що, на морі були? — замість звичного «Героям слава!» сказав Віктор Колобко.

— Ага, на морі, - широко усміхнулася Оксана, — є таке море, косовиця називається.

Гарна, дуже гарна, ще раз відзначив Віктор Колобко і пустив їй очима бісиків, одночасно показуючи свого сліпучого золотого зуба.

— Ви в Народний дім йдете, пане Вікторе? — уже діловим тоном спитала Оксана.

«Нє, я в обком комуняків писати заяву в КПРС», — мав би відповісти їй Віктор Колобко, натомість він, споглядаючи її обтягнуті джинсівкою округлі стегна, енергійно закивав головою:

— Так, так, у дім, народний я, треба щось робити!

В Народному домі уже зібрався провід та актив Руху і представники інших демократичних партій і організацій. Вожді складали заяву з приводу державного перевороту.

— А ось і представник району, — сказав вождь із ніцшеанськими вусами, жестом вітаючи Віктора Колобка, — як народ у селах сприймає путч, пане Вікторе?

Як, як, подумав Віктор Колобко, тішиться, напевно, що порядок нарешті наведуть, хоча я звідки знаю, я цілий ранок пилив латунь, а не спілкувався із селянами, і бадьоро відповів:

— Народ, пане професоре, готується дати відсіч злочинному гекачепе, в моєму місті на винзаводі створено страйком, в селі Поросятинці свідомі газди набили секретаря парткому колгоспу імені Леніна за те, що зранку ходив з дуже веселим виглядом.

— Може, з бодуна був? — насмішкувато кинув пан Максиміліан.

Віктор Колобко зверхньо зігнорував цю опортуністську репліку, а натомість наблизився до столу, за яким сиділи вожді — його запросили взяти участь у складанні звернення до «дорогих краян». І він узяв, особисто йому належить абзац:

«Громадяни, будьте пильними, бо вас знову прагнуть повернути до рабського стану закамуфльованими черговими обіцянками про майбутні низькі ціни і високі зарплати та дрібними подачками, якими хочуть вас купити».

Коли він, переповнений ненависти до компартійної тиранії та любови до демократичних свобод, натхненно зачитував цей кавалок, упіймав на собі два погляди — заздрісний пана Максиміліана і захоплений панни Оксани. Та де там захоплений, таки закоханий!

Пізно ввечері, коли вже треба було розходитися, вождь запропонував, аби члени проводу й активісти не ночували вдома, а по можливості десь там, де кагебе їх не зможе відразу знайти.

До Віктора Колобка підійшов пан Максиміліан і довірливо сказав:

— Я йду в майстерню знайомого художника, пропоную вам зі мною.

— Дякую, пане Максиміліане, — твердо відповів Віктор Колобко, — я подамся в інше місце.

— Що, — захихотів пан Максиміліан, — вже облаштували бункер у своїх горбастих лісах?

— Нє, я чекатиму, поки мене візьмуть за задні ноги, як крілика, — огризнувся Віктор Колобко, — та я відстрілюватимуся до останнього патрона! — Цю фразу він промовив голосніше з надією, що її почує панні Оксана. На жаль, вона цього не почула, зате почув в’їдливий журналіст із неза- лежної газети Василь Сарака і скривився у підленькій посмішці.

Щодо ночівлі у Віктора Колобка були інші наміри, він розраховував на панну Оксану. Зробивши кілька не ймовірно карколомних маневрів, він вийшов із Народного дому одночасно з нею. Само собою треба провести дівчину до гуртожитку. Вона не мала нічого проти. Коли біля дверей гуртожитку він незграбно натякнув, що з метою конспірації йому як потенційному об’єктові репресій гекачепе є сенс заночувати в неї, вона замахала руками:

— Та що ви, пане Вікторе, це ж готова в’язниця.

Косий капонір! Матроская тішина! Моабіт! Але якщо з нормальної в’язниці неможливо вийти, то в цю неможливо зайти.

Ні автобуси, ні маршрутки, ні попутні авта о цій годині до його райцентру вже не ходили, тож Віктор Колобко добирався додому пішки.

Тарзанився 3 години 59 хвилин, що негативно позначилося на підошвах останніх пристойних черевиків. Потім за- спав і запізнився на роботу.

Але начальство його не сварило, бо в Москві коїлося щось незрозуміле: гекачепе не виявляло достатньої рішучості, Єльцина і його демократичну банду не заарештували, а Білий дім зібралися охороняти тисячі людей. Наступні три дні Віктор Колобко нічого на службі не робив, а лише слухав радіо «Свобода». Начальство чемно стукало до нього і принижено запитувало, що, мовляв, нового чути, Вікторе Флоріяновичу. Віктор Колобко, що до того з сумом оглядав свої стерті обцаси, із садистською насолодою повідомляв начальству:

«Єльцин виступив з танка!», «Гекачепе втікає!», «Гекачепе заарештовано!», «Горбачов повернувся в Москву». А 24 серпня він поїхав в обласний центр, святкувати разом із побратимами-рухівцями велику перемогу — постання незалежної України!

Восени рухівці почали ділити владу, на гідний кавалок якої розраховував і Віктор Колобко.

Верховна влада незалежної України натякнула, що члени Руху та інших націонал-демократичних партій можуть взяти участь у гуманітарному блоці влади. Віктор Колобко на період до виборів у Верховну Раду вже України приміряв на себе посаду заступника голови районної ради з гуманітарних питань і при нагоді натякнув одному з вождів Руху про свою готовність служити українському нарідови саме в цьому службовому кріслі.

— Ех, пане Вікторе, — поплескав його по плечу вождь, — мілкі у вас амбіції! — Віктор Колобко образився, але вождь того не помітив і провадив своєї: — Нам не потрібен гуманітарний блок, наша мета — вся повнота влади. Ось першого грудня народ обере президентом демократа, і нам з вами доведеться взяти на себе надзвичайно великий тягар влади. Ви, пане Вікторе хочете легкого життя на терені гуманітарних питань, але на це навіть не сподівайтесь — на щось нижче, ніж керівник району, і не розраховуйте.

— Я боюся, — ляпнув Віктор Колобко несподівано для себе.

— Чого, пане Вікторе, комуняків недобитих?

— Та ні, боюся, що не виправдаю народної довіри!

— А я, думаєте, не боюся, — довірливо зашепотів вождь, — брати на себе цілу область, але ж комусь треба перти плуга.

Така розмова не стала несподіванкою для Віктора Колобка, подумки він уже був не мандрівним страховим агентом, а державною людиною на відповідній посаді.

— А як ви думаєте, пане професоре, — запитав він вождя, — дострокові вибори до парламенту будуть?

— Аякже! Відразу після обрання президента.

Бо ж не може бути так, що президент — демократ, а у Верховній раді — «стронцій», тобто «група 239».

Саме це Віктор і хотів почути. Все-таки життя склалося! Ще трохи терпіння — і він матиме новий костюм із депутатським значком на вилозі, гарну молоду дружину та за- служену народну шану й любов. Крім того — є Україна!

А з понеділка він почав збиратися на крайову конференцію Руху, першу в умовах незалежної України. Цілий тиждень він писав промову і готував собі вбрання. На роботу не ходив — бо чого? Проте, на всяк випадок (рецидиви застійного страху перед бюрократією, знаєте), написав заяву на тижневу відпустку за власний рахунок.

У суботу ввечері він прочитав остаточний варіянт свого виступу і затвердив найбільш вдалу на його смак комбінацію одягу. У промові червоним фломастером попідкреслював цитати з Шевченка, Ніцше, Біблії, Василя Симоненка, Будди, сучасного поета Цибулька і Валєрії Новодворской.

Аркуш виявися суціль червоним. Нічого, подумав Віктор Колобко, зате відразу буде помітно, що промовець — усебічно розвинена, дуже начитана, інтелектуально підкована особистість. За нього і будемо голосувати на парламентських виборах!

Тепер зовнішній вигляд. Після довгих вагань, тяжких роздумів та безсонних ночей Віктор Колобко обрав ансамбль, який мав підкреслити його патріотизм (вишиванка з синьою та жовтою китицями), молодявість (синя спортивна куртка «Adidas»), інтелігентність (білі ретельно випрасувані штани).

Драматичний театр, де відбувалася конференція, був переповнений національно свідомими українськими патріотами. Про це можна було судити з того, що переважна більшість була у вишиванках; хто її не мав, той був у краватці, стилізованій під гуцульський орнамент, а хто був і без цього, той мав синьо-жовтий значок на вилозі. Віктор Колобко побачив навіть кількох чиновників обласної влади, колишніх членів обкому КПРС, які до значків і вишиванок ще не дозріли, проте всі четверо, як інкубаторські, були у блакитних сорочках і жовтих краватках. Що ж, подумав Віктор Колобко, у новій демократичній владі знайдеться місце і для цих — на якихось третіх-четвертих ролях.

Стало дуже парко, і він змушений був зняти і здати в гардероб свою ефектну куртку, звичайно, відчепивши попередньо з неї синьо-жовтий значок, справлений на місце того, що героїчно загинув у шаленстві гекачепівського путчу. Стурбований новими обставинами у своєму зовнішньому вигляді, Віктор Колобко швидко підійшов до великого дзеркала у фойє. Яке щастя, що свого часу він купив собі сорочку з вишивкою на грудях і манжетах не білу, а чорну! Нейлонову. Ці узори, вишиті червоними і чорними нитками! Ці синя і жовта барви на чорному тлі! Цей красивий чоловік!.. У білих штанах…

Віктор Колобко хотів сісти біля панни Оксани, поміж студентів, серед молоді, в енергетиці нового, але зануда-голова секретаріату вказав йому місце поряд із делегацією з його району. Довелося скоритися.

Зібрання вшанували рухівські вожді з Києва: відомий український поет, який натерпівся від режиму (то з державними преміями накрутили — республіканську дали, а союзну ні, то замість п’ятитомника випустили чотиритомник, то авто виділили — не «Волгу», як годиться, а якісь «Жигулі» і т. д.), та колишній лектор ЦК КПРС, який у ніч проти 24 серпня 1991 р. прозрів і зранку вступив до Руху, а позаяк він був депутатом Верховної Ради УРСР, то відразу ж потрапив у народні вожді. У своєму виступі екслектор розповідав про злочини комуністичної партії — про ленінські накази «расстрєлівать кулаков і попов бєз лішнєй волокіти», про сталінські репресії, зокрема проти старих більшовиків-ленінців, про штучні голодомори, про «дєло врачєй-убійц» і про хрущовський волюнтаризм, до брежнєвського застою ораторові не дозволив дійти регламент.

Поет, теж депутат, довго розводився про національне відродження, про утиски української мови, про духовність і народну пісню, а на завершення оголосив, що є така думка, аби нинішню Верховну Раду не розпускати, бо в ній, мовляв, демократичні сили ось-ось візьмуть гору. Це страшенно не сподобалося Вікторови Колобкови — цей поет хоче зруйнувати його плани на майбутнє!

Він негайно написав записку, що народ хоче нового демократичного парламенту, а рухівські «низи» (він закреслив «низи» і написав «базові структури») готуються до дострокових виборів, і передав її у президію. Відповіді Віктор Колобко не дочекався, як також не дочекався свого виступу.

Районним провідникам за регламентом слово мали давати в алфавітному порядку, до того ж після столичних і місцевих вождів. До його літери не дійшло, бо делегати почали співати. Після виступу самодіяльного кобзаря Олелька Мустафійчука, який видерся на трибуну з бандурою і вдарив у струни, зала підвелася і стоячи, дуже душевно й піднесено, виконали всі чотири неофіційні гімни України: «Реве та стогне…», «Червона калина», «Боже великий, єдиний…» та «Ще не вмерла…»

Після такого стихійного вияву національної свідомости головуючому не залишалося нічого іншого, як перейти до другого питання: виборів голови крайової організації та ради НРУ.

Після закриття конференції (ще один тур виконання всіх чотирьох гімнів) усі делегати вирушили на майдан мітингувати. З надією хоча б там озвучити свій полум’яний інтелектуально насичений виступ Віктор Колобко йшов у перших лавах колони, несучи в руках бамбукове вудилище з прапором. Поряд із ним ступала панна Оксана!

Коли розпочався мітинг і оратори почали гнівно таврувати номенклатурних комуняків, російських шовіністів і підпільний обком, що, незважаючи ні на що, діє, Віктор Колобко крадькома оглянув себе у кишенькове дзеркальце і підступився ближче до панни Оксани. Вона неуважно глипнула на нього і несподівано сказала:

— Чи нема у вас із собою якоїсь канапки чи яблука, пане Колобку, бо я голодна, як в’язень комуністичного концтабору?

З блискавичною швидкістю у свідомості Віктора Колобка почалася безкомпромісна боротьба: шанс є шанс. З одного боку — з’явилася можливість запросити панну Оксану на каву і там вирішально поговорити (шанс чи не шанс?), з іншого — вождь обіцяв надати йому слово і є нагода прочитати свою шедевральну промову (теж шанс, якого найближчим часом може вже не бути). Переміг основний інстинкт.

— А якщо ми, панно Оксано, непомітно вислизнемо з майдану і підемо на каву?! Я запрошую.

Вона мовчки кивнула. Віктор Колобко передав бамбук із прапором своєму заступникові в районній організації і, делікатно взявши панну Оксану за широкий рукав вишиванки, видістався разом із нею з натовпу. Відстоявши довгу чергу у кав’ярні «Смак востока», він отримав два гарячі бутерброди з сиром, каву і апельсин.

Коли було з’їдено бутерброди і випито каву, Віктор Колобко зважився. Він втупився в апельсин, якого поволі очищував від шкурки, і почав без преамбули:

— Панно Оксано, я пропоную вам зі мною одружитися. Кажіть так чи ні! Хоча вам, мабуть, треба подумати, скільки часу ви просите?

Оксана витріщила очі, перевела погляд на Колобкову хитру зачіску і роззявила рота.

Віктор Колобко люто здирав шкуринку з апельсина.

З кінофільмів Оксана знала, що в таких випадках дівчина має розрахуватися за з’їдене-випите нею, зневажливо глипнути на кавалера, що припустився такої безтактності, і гонорово піти собі геть. Але в неї не було ні копійки, а викидати коники, коли колега-рухівець за тебе платить, їй не дозволяло домашнє виховання у релігійній греко-католицькій родині. Нарешті, вона спромоглася на мудру відповідь:

— Я шаную ваш гумор, пане Вікторе, але поки не закінчу університет, я не хочу торкатися цієї теми навіть у гумористичному контексті.

Я не жартую, хотів запевнити її Віктор Колобко, а натомість він спитав:

— А коли ви закінчуєте?

— Наступного року.

— А тоді ми…

— Я вас прошу, — перебила його Оксана, — якщо ви хочете, аби ми зберегли дружні стосунки, не торкайтеся більше цієї теми!

Віктор Колобко з готовністю кивнув, відзначивши про себе «дружні стосунки». Це вже прогрес, тобто поступ. Вони повернулися на майдан і якраз встигли на завершення виконання всіх чотирьох неофіційних гімнів вільної України.

4

Віктор Колобко взяв іще одну відпустку, цього разу профспілкову, кілька тижнів тинявся офісами демократичних організацій, брав участь у мітингах та пікетах проти російського імперіялізму, їздив до Києва на з’їзд Руху, але посади у владі незалежної України йому ніхто не пропонував.

Тож не залишалося нічого іншого, як повертатися до страхування громадян від нещасних випадків і готуватися до парламентських виборів.

Наприкінці весни панна Оксана захистила диплом. Теми, хоч як Віктор Колобко її розпитував, вона не назвала, мовляв, то щось застійне. Але це не суттєво. Важливим для неї стало питання: що далі? Крім повертатися до рідного села (глухого, віддаленого, малоперспективного) вчителькою української мови і літератури у восьмирічній школі, вона альтернативи поки що не бачила. Роботу в цьому місті сяку-таку ще знайти можна, але — де жити, що їсти, у кого грошей позичати? Може, справді вийти заміж за тамтого старого козла Колобка? До цієї попервах абсурдної думки з часом Оксана почала звикати.

На Великдень Віктор Колобко запросив її до себе в гості, вона погодилась і дістала змогу оглянути його парубоцьке помешкання. Він володів добротною кам’яницею ще довоєнного мурування під бляхою з цокольним поверхом, гарним вишневим садком і криницею з джерельною водою.

— Так, — сказала Оксана, — вишневий садок є, і хатка є, а де сіножатка і ставок, і млинок?

— Млинок? — не втямив контексту Віктор Колобко. — Який млинок? А може, цево, в мене є млинок до кави, ще австрійський, але меле чудово. Хочете кави, панно Оксано?

Вона хотіла. Віктор Колобко запросив до столу, дав Оксані писанку з геометричним орнаментом, собі взяв з рослинним, і вони, перехрестившись, цокнулися.

— Христос Воскрес, панно Оксано!

— Воїстину Воскрес, пане Вікторе!

Після цього віряни люди христосуються, тож Віктор Колобко тричі поцілував Оксану — в обидві щоки і в чоло. Вона поштиво опустила очі. Він розчулився: це ж яка вона лагідна, ніжна і добра, оно, сидить покірно так, чемно, пошколярськи склавши руки на столі, правдивий ангел! І за що мені щастя таке?!

До обіду Віктор Колобко приніс із пивниці бутлик домашнього червоного вина, а опісля до кави відкоркував пляшку «Тиси». Оксана пила вино, як воду, а коньяк, як горілку — одним хилом, і Віктор Колобко ще більше зворушився: яка ж вона проста, невибаглива, демократична…

Коли обоє добряче сп’яніли, він почав лізти руками їй під спідницю. З кіна і книжок вона знала, що за це йому треба дати по писку, але натомість підвелася, сказала, що хоче курити, і вийшла в садок. Там вона сіла на лавку в невеличкій альтанці, запалила цигарку і почала думати.

Приплентався Віктор Колобко.

— Панно Оксано, Оксано, панно, — п’яненько забелькотів він.

— Я чула, пане Колобку, — обірвала його тверезіюча Оксана, — що ви маєте намір балотувати ся до Верховної Ради.

— Я… я… панно Оксано, — плаксивим тоном, витираючи п’яні сльози, почав Віктор Колобко, — я… для вас… гори переверну

— Не треба гори, — діловито сказала Оксана, — ви можете реально оцінити свої шанси.

— Можу, — Віктор Колобко почав повертатися до свого звичного стану політика районного масштабу, — дивіться сюди, панно Оксано, цей округ охоплює в основному мій район, який я ось цими-о ногами обійшов уздовж і впоперек, у селах мене знають практично всі. Без зайвої скромності мушу сказати, що поважають, шанують і, не побоюся цього слова, люблять. Я зарекомендував себе безстрашним національно свідомим українцем — не боявся ходити із синьо-жовтим значком іще за комуністів; політично обізнаним ерудитом — роз’яснюю людям усі тонкощі поточного моменту; просто мудрим чоловіком — даю газдам поради майже з усіх питань. І… ще одна обставина, панно Оксано, прошу зрозуміти мене правильно, я цим не зловживаю, але ж я в біса красивий мужчина і подобаюся жінкам, а цей сегмент електорату, як свідчать фахівці, голосує не розумом, а серцем. А тепер давайте рахувати: за кого проголосують національно свідомі українці? За головного рухівця району! А за кого статечні ґазди? За розумного пана Колобка! А жіноцтво? За вродливого гарно вбраного пана Віктора під чорним вусиком! Ось так.

Оксана, забувши про цигарку, попіл з якої сипався на її нігті з облізлим лакуванням, пильно дивилася кудись далеко, крізь Віктора Колобка…Своє одруження Віктор Колобко і панна Оксана присвятили першій річниці незалежности України. Весілля великого вирішили не справляти, обмежилися скромним бенкетом у ресторані. Віктор Колобко за- просив вождів і соратників із районної організації Руху. Вожді не прийшли, зате соратників припхалося аж занадто.

З Оксаниного боку прибули її батьки — майже ровесники молодого. Перед тим виникла коротка, але напружена колізія щодо вінчання: Оксана була спадковою греко-католичкою, а Віктор Колобко зараховував себе до вірян Української автокефальної православної церкви, хоча насправді був катакомбним атеїстом. Після короткої, вже можна сказати сімейної, наради молоді дійшли до розумного компромісу — взагалі не вінчатися, а лише записатись у загсі. А повінчаються вони тоді, коли всі українські християнські церкви об’єднаються і постане Єдина Українська Помісна Апостольська Церква. Збоку це виглядало дуже патріотично.

Оксана дала згоду на одруження на певних умовах, які виклала нареченому, і з особистих міркувань, що йому не конче знати. Умови були такими: по-перше, вона працюватиме в обласному центрі, аби не випадати з інтелектуального середовища, по-друге, позаяк вони люди сучасні, тож вона матиме певний рівень свободи, а він її не ревнуватиме, і нарешті, сексуальні стосунки між ними почнуться не першої ночі, як у простих, а тоді, коли вона буде до цього готова. На запитання нареченого, коли це станеться, відповіла, що має тонку натуру, і звикання до думки про ЦЕ може тривати роками. Молодий, плекаючи надію, що має справу з інтелігентською примхою, яка швидко минеться, погодився. А Оксанині мотиви, що привели до цього одруження, мали цілком матеріяльні обриси у вигляді тієї самої хатки (без сіножатки) і вишневого садка (без ставка), і млинка (для кави)… Та основним чинником було можливе депутатство її вже чоловіка, переїзд до Києва, столичне життя, знайомства, зв’язки, можливості…

Почалися будні. Віктор Колобко й далі волочився селами, агітуючи селян страхувати майно від нещасних випадків і навіюючи їм думку про дострокові вибори та натякаючи, кого треба обирати, а Оксана влаштувалася в обласному центрі в одній веселій газеті коректором чи, як вона казала, літературним редактором.

Щодо сексуальних стосунків вона не жартувала і спала від свого чоловіка окремо, а коли він робив спроби довести справу до інтиму, влаштовувала дику істерику, била фаянсовий посуд і погрожувала розлученням.

— Що ж, пані Колобкова, — вони були й далі на «ви», — якщо на це пішло, — він утрачав над собою контроль, — то я вас не тримаю, можете собі йти!

— Що?! — Оксана робила круглі очі. — Ви мене виганяєте? Взяв, спокусив, обдурив, а тепер голу-босу виганяє на мороз! Нє! Поділимо будинок, нажите майно, гроші, і тоді я дам вам свободу.

До Віктора Колобка доходило, що він «попав».

По якімсь часі вони мирилися, причому перший крок робила Оксана — її нестримно манив статус киянки і дружини народного обранця, але до сексу не доходило — вона ще не дозріла. Хай пан Віктор іще потерпить.

Вечорами, сидячи перед потрійним дзеркалом, інспектуючи свою зовнішність (чи з’явилася сива волосинка, зморшка під очима, пігментна плямочка), Віктор Колобко утішав себе думкою: нічого, стану нардепом, переїдемо до Києва, і пані Колобкова сама до нього в ліжко залізе!

Минав час, але пані Колобкова до виконання своїх подружніх обов’язків не дозрівала. Ще не звикла до свого законного чоловіка. Зате в неї побільшало службових обов’язків на роботі.

Дедалі частіше вона телефонувала чоловікові пізно ввечері й повідомляла, що випуск газети затримується і додому вона приїхати не зможе, заночує у подруги. А коли вона все-таки додому прибувала, то привозила з собою дражливі запахи ментолових цигарок і лікеру «Амарето», що з’явилися в новопосталих комерційних крамницях. Віктор же Колобко привозив із собою з сіл не менш дражливі аромати часнику й самогону.

Вихідні вони проводили кожен по-своєму:

Оксана валялася на канапі з книжкою, а Віктор Колобко сидів перед дзеркалом. Коли дошкуляв голод, Оксана варила баняк картоплі і посилала чоловіка за консервами і пивом, а коли було більше грошей, то — за «Амарето». Однієї неділі в Оксани був наплив енергії, і вона наліпила вареників, а Віктор Колобко замість лікеру приніс пляшку імпортного питного спирту «Роял». Вони напилися, і він узявся свою дружину ґвалтувати.

Здер із неї халат, порвав колготки, розірвав труси.

Вона мляво опиралася, зосереджено сопіла, нарешті, заплющивши очі, впала навзнак і широко розчепірила ноги. Віктор Колобко швидко стягнув із себе спортивні штани разом із трусами, навалився на дружину, але на ерекцію не було жодного натяку. Він почав м’яти свого підлого зрадника — марно. Оксана розплющила очі, - оцінила ситуацію, зіштовхнула з себе чоловіка, встала, одягнулася і, закуривши, мовчки пішла до своєї кімнати. Він випив склянку нерозведеного спирту і впав на ліжко.

Вранці, коли його, як рекет комерсанта, катував абстинентний синдром, до нього підійшла люба дружинонька, уже вмита, нафарбована, одягнута на роботу.

— Пане Колобку, — сухим офіційним тоном почала вона, — вчора ви мене образили, зазіхнули на честь, принизили гідність…

— Вибачте, пані Оксано, — сухим ротом прошелестів Віктор Колобко. Вона жестом зупинила його і провадила далі.

— Ви скористалися моєю жіночою слабкістю, вдалися до грубої фізичної сили, зіпсували нижню білизну, ви, очевидно, вважаєте, що мене нема кому захистити?! То я вам хочу сказати, — в її голосі задзвенів метал, — що в мене є вірні друзі! І вони нікому не дозволять знущатися з мене!

Навіть законному чоловікови. Якщо щось подібне повториться, на вас, пане Колобку, чекають великі неприємності!

Вона, сильно гримнувши дверима, пішла.

Віктор Колобко зрозумів, що йому погрожують і що крізь його волосяну конструкцію на голові проростають роги, тому почав предметно думати про розлучення. І розлучився би, якби не сталося нарешті те, на що він чекав усі ці роки — парламентські вибори.

Не чекаючи офіційної реєстрації себе кандидатом у народні депи, він розпочав виборчу кампанію. Дружина Оксана, перевернувши кожуха, почала йому допомагати.

Націонал-демократичні партії домовилися не поборювати кандидатів один одного, узгоджувати кандидатури по округах, координувати дії, для чого було створено виборчий блок «За Україну!». Це на папері. А насправді виявилося, що україн є кілька, бо на деяких округах почали з’являтися кандидати від Руху окремо, від ДемПУ окремо і УРП теж окремо. Віктор Колобко дуже пишався тим, що на його округ ніхто з «дружніх» партій не зазіхав. Ще від того часу, коли він прийшов на перше засідання координаційної ради тріюмфатором, начебто мандат був уже в кишені, новий костюм на ньому, а нардепівський значок на костюмі, ніхто не мав сумніву, що той округ його — Віктора Колобка. Підгодований терплячою агітацією, огорнутий тривалою пропагандою, зігрітий особистими контактами — національно свідомий округ! Та що там казати, він уже в парламенті! Колеги-рухівці заздрісно дивилися на ужемайженардепа пана Колобка і демонстрували йому свої давні, перевірені часом дружні почуття.

«Ви там у Києві, пане сенаторе, не забувайте вже нас, провінціялів», — цю фразу Віктор Колобко чув по кілька разів на день. Отже, справу зроблено.

Майже. Пані Колобкова кілька разів натякала, що вона ВЖЕ…, але Віктор Колобко, перенапружений виборчою кампанією, боявся ще одного фіяско. Хай уже в Києві…

Слово «майже» — підле слово. У суботу надвечір, коли Віктор Колобко перед дзеркалом репетирував свій завтрашній виступ перед трудівниками колгоспу імени Степана Хмари, до нього зателефонував один із крайових вождів і чемно спитав, чи не міг би пан Колобко прибути на екстрене засідання проводу.

— Вже?

— Вже, пане Колобку, ми пришлемо за вами авто.

За ним прибув чорний «Мерседес-600» із київськими номерами. Поряд з водієм сидів вождь. Дорогою до обласного центру на всі запитання Віктора Колобка вождь заклопотано кидав «Потім».

В офісі Руху сиділи всі члени проводу, купно з новим головою Молодого руху — нахабного вигляду аспірантом університету у діловому костюмі з пістрявою краваткою, якого було обрано замість пані Оксани Колобко, що геть запустила роботу після того, як одружилася. У закутку, скромно поклавши руки на коліна, сидів молодявий незнайомець. Віктор Колобко миттєво, з гіркотою для себе, відзначив, що незнайомець дуже модно і дорого вбраний — темно-зелений двобортний костюм із полиском, білосніжна сорочка, важкого шовку краватка з розмитим різнобарвним малюнком, і золота шпилька, такі ж запонки, коричневі лаковані півчеревики з кранцями і дірчастим візерунком, мобільний телефон на шкіряному поясі з нікельованою пряжкою і — о, Господи! — годинник «Ролекс» на лівому зап’ястку.

У Віктора Колобка геть зіпсувався настрій, він скривився і питально подивився на вождів.

— Знайомтеся, — вождь підвів його до гарно вбраного незнайомця, — пан Колобко, наш активіст, пан Іванов, бізнесмен із Києва. Прошу сідати.

Коли всі всілися, вождь почав говорити. Заходив здалеку. З того, що ми (націонал-демократи) повинні плекати свою українську буржуазію (легкий уклін у бік пана Іванова), що ми не можемо відштовухвати тих, хто йде до нас з добрими намірами і допомогою (знову), що Рух терпить фінансову скруту і було б нерозумно відмовлятися…

Через півгодини Віктор Колобко збагнув, чого від нього хочуть. Йому пропонується зняти свою кандидатуру на користь пана Іванова, представника української буржуазії, патріота і — що головне — потенційного спонсора націонал-демократичних сил. Віктор Колобко втратив дар мови. Йому щось доводили колеги, переконували, втішали, та він мало що тямив. Потім їх залишили удвох з паном Івановим, і український буржуй прошепотів на вухо Вікторові Колобку:

— Дєсять тисяч.

— Ви що, знущаєтесь? — заговорив Віктор Колобко.

— Так нє фантіков же, а зєлєні, - кинув Іванов, і постукав у двері, поки ніхто ще не зайшов, він додав: — Сразу жє послє снятія твоєй кандідатури.

Ввійшли провідники. Вождь фальшиво засміявся:

— То що, пане Колобку, пане Іванов, ви домовилися?

Віктор Колобко хотів плюнути вождеви в бороду, але в пересохлому роті не було слини.

— Вас відвезуть додому, — кинув вождь і сів біля Іванова, який щось клацав на калькуляторі.

Віктор Колобко вийшов у двір, там на нього чекав водій знайомого «Мерседеса».

— Поєхалі.

— Це чия машина, Іванова? — спитав Віктор Колобко водія, коли вони вже мчали трасою.

— А чья ж іщо, — зневажливо скривився водій, — у вашем сєлє такіх же нєт! Вєрно?

Віктор Колобко не відповів. Він зупинив авто неподалік свого дому, відпустив його і купив у кіоску літрову пляшку «Распутіна». Вдома випив гранчак, не заїдаючи, розбудив дружину і все детально їй розповів, не забувши про «дєсять тисяч зєлєні».

— Сукі! Підараси! Простітуткі! Уроди! Казли! — заверещала Оксана. — Юди Іскаріотські!

Комуняки! Холуї кацапські!

Віктор Колобко мовчки налив дружині півсклянки горілки. Вона випила, закурила, заспокоїлась, і вони почали обговорювати ситуацію.

Радилися цілу ніч, не спали зовсім, випили всю горілку, зате вранці Віктор Колобко знав, що має робити. Він вирішив боротися до переможного кінця. Щоправда, дружина його попередила, що коли він не впевнений у перемозі, то краще взяти гроші, а якщо і нардепом не стане, і десять тисяч втратить, то вона йому очі видряпає, та він був упевнений. Кілька разів телефонували вожді — просили, вмовляли, погрожували, аби знявся, але кандидат у народні депутати п. Колобко Віктор Флоріянович був, мов скеля, непорушний — він в обласному центрі не з’являвся, а самостійно вів виборчу кампанію. Через два тижні в усіх газетах, по радіо і телевізії було оголошено спільний пресс-реліз блоку «За Україну!» та крайової організації Руху, в якому повідомлялося, що Колобка В. Ф. за порушення партійної дисципліни, за розкольницьку діяльність, за протиставляння себе українському народові з Народного руху вигнано, по округу, де балотується згаданий товариш, блок «ЗУ» та НРУ відтепер підтримують іншу кандидатуру, а саме — українського бізнесмена, патріота і благодійника пана Іванова…

Віктора Колобка це не зупинило, він і далі їздив — за власні гроші наймивши авто «Запорожець», — селами й агітував за себе. Останнього дня, коли ще за законом можна було зняти кандидатуру, до Віктора Колобка приїхав пан Іванов на своєму «Мерседесі» й у присутності Оксани відрахував і поклав на стіл десять тисяч доларів США. Оксана потягнулася до грошей, але Віктор Колобко боляче ляснув її пластмасовою лінійкою по руці, схопив жменями гроші і жбурнув їх в обличчя панові Іванову. Той уважно подивився на Віктора Колобка і поволі вийшов. Через хвилину в кімнату зайшов водій пана Іванова, позбирав долари, перерахував, чвиркнув крізь зуби слиною на підлогу і покинув гостинне помешкання панства Колобків.

Пані Колобкова кудись зателефонувала, одягнулася і, кинувши чоловікові «Я на роботу, прийду післязавтра», пішла з дому. Все це на Віктора Колобка жодним чином не вплинуло, він уперто йшов до своєї мети!

Але не дійшов. За підсумками народного волевиявлення перше місце зайняв (а отже став народним депутатом Верховної Ради України) молодий і перспективний пан Іванов. Віктор Колобко вийшов навіть не на друге, а на третє місце, його випередив колишній секретар райкому КПРС, а тепер голова осередку Соціалістичної партії тов. Хрущ О. О.

Того ж дня Віктора Колобка вперше побила дружина. Пані Оксана справді хотіла видряпати чоловікові очі, та лише пошкодила ліву рогівку, після чого там з’явилося більмо, через яке Віктор Колобко почав носити темні окуляри.

5

Лютий ворог Віктора Колобка — навскісний осінній дощ — вдарив надзвичайно підло, жорстоко й підступно: якраз тоді, коли він був на півдорозі між двома селами. До того ж у найвразливішому місці — там, де не було ні деревця, ні кущика, ні забутої кимось копиці сіна. Парасолі Віктор Колобко не мав, бо її забрала пані Оксана, яка через постійні скандали з дружинами своїх колег на предмет «нічного чергування в друкарні» та численні пропущені помилки в коректурі через алкогольну аберацію, змушена була покинути працю в редакції і тепер продавала цигарки на розі вулиць Леніна і Грушевського.

Дощ знущався з Віктора Колобка, як собі хотів — першим чином ущент сплюндрував його технологічну зачіску, потім зіпсував його білий, з широкими чорними вилогами (на яких своєю чергою розміщувалися білі декоративні гудзики) піджак, нарешті, перетворив його елегантні оксамитові кольору першої трави штани у шаровари запорожця, що півдня сидів під дніпровською водою з бузиновою руркою у зубах, чекаючи, доки мине чамбул. Про черевики годі й казати — брудні, мокрі, бридкі, як великі ропухи, вони зловтішно чвакали в багні, і Вікторови Колобкови часом здавалося, що одна з цих жовто-сірих жаб ось-ось плигне на його бідну голову і боляче вкусить за вухо. І тоді Віктор Колобко зрозумів, що він смертний.

З гіркою бідою і таким же гірким лихом Віктор Колобко причвалав у Поросятинці. Його серце зігрівала оновлена арка, на якій серп було пофарбовано жовтою, а молот — синьою фарбою. У цьому селі він не був уже давненько, проте знав, що тут його люблять, шанують і мають за розумного чоловіка. Він причалапав до брами обійстя знайомого ґазди Артімона Кузика, згадав смак салтисону й міцної самогонки, в роті набралося повно слини, і він нетерпляче загупав у хвіртку.

З того боку, захлинаючись від люті, загавкав пес.

Віктор Колобко ще трохи погримав у дюралеву, прикрашену квітами з алюмінієвої фольги, хвіртку, а потім засунув авторучку у проріз і спробував відсунути засув, що не мав важеля з цього боку, — марно. Зрештою, Віктор Колобко згадав, що багатий ґазда Кузик — то свідомий українець, і переліз через браму, порвавши при тому штани, що, звичайно, байка порівняно зі смачним салтисоном і чаркою горівки у теплій хаті. Вже на подвір’ї він відсунув засув, нібито хвіртка була незамкненою. Пес скаженів. З хати вийшов ґазд Кузик у дощовику і гумових чоботах. Віктор Колобко бадьоро пішов йому назустріч.

— Слава Україні, пане Кузику!

— А, це ти, курвий сину?! — лиховісно зіщулився пан Кузик. — Це ти казав, що я житиму, як у Канаді?! А я живу, мов жебрак послідний. Ану, марш із моєї загорди! Ви всі брехуни востатні!

Чекай, я тобі зараз дам!

Пан Кузик підійшов до свого пса, який раз по раз люто кидався на страхового агента, ставав на задні лапи, напинаючи до струнного бриніння ланц-палєрок, і розстібнув нашийник.

— Ціган, пуц! — скомандував господар.

Віктор Колобко ледве встиг дременути і загримнути за собою хвіртку. Причому спромігся завважити, що звір, який його мало не роздер, — величезний, чорний, з червоними, як у диявола, очима.

Прийшовши додому, Віктор Колобко покірно спитав у своєї дружини, що, мовляв, у їхньої родини на вечерю.

— Усе в холодильнику, — буркнула пані Оксана і запалила чергову цигарку.

Голова родини почовгав на кухню, відчинив холодильника, але там не було навіть крихти, щоби нагодувати мишу, мало того, сам холодильник було вимкнуто — економилась електрика. І тоді у Віктора Колобка виникла трохи прини- злива, зате прибуткова ідея: він звернеться до народного депутата пана Іванова! Адже той винен йому десять тисяч доларів за округ, тож хай віддасть хоча б тисячу.

Дочекавшись дня, коли приймає референт народного депутата Іванова, Віктор Колобко, сяк-так змонтувавши зачіску з майже сивого, бо не було грошей на фарбу, волосся і пришпиливши синьо-жовтий, схожий на нардепівський, значок, пішов до районної ради. Там, вичекавши довгу чергу, він нарешті потрапив до приймальні референта. Ним виявився колишній голова Молодого руху — уже доцент, але ще у пістрявій краватці.

— Слухаю вас, — сказав він, дивлячись у вікно.

Майже п’ятнадцять хвилин свого дорогоцінного часу витратив референт, поки збагнув, чого Віктор Колобко хоче від його шефа.

— Почекайте за дверима, — кинув він і заходився набирати телефонний номер.

Двері щільно не зачинилися, і Віктор Колобко дещо чув.

— Етот облєзлий піжон… — говорив у рурку референт, — дєньгі… да шеф… по-моєму нє шутіт… куда?… на фіг?… нєт?… а шо?… на хєр?… понял… к тому ж іщо кібєнєматєрі?… харашо… понял…

Віктор Колобко теж понял і, скоцюбившись, пішов собі геть. Дорогою додому він удруге за останній час уторопав, що він смертний, але в цьому він не самотній, бо його Україна — теж смертна. Він зловтішно вишкірився і забубонів сам до себе: «Смертна! Смертна! Смертна! І українська мова смертна! Калиново-солов’їна. І калина смертна! Червона. І солов’ї смертні! Сірі маленькі пташки…»

Віктор Колобко глипнув на себе у кишенькове дзеркальце і гірко заплакав: вітер розвівав сиве фарбоване лише на кінцях волосся, бакенбарди кучерявилися бруднуватими пасмами, вусики… та де це вже вусики?! — заріст під носом, ретельно не доглянутий, виглядав таким, як карикатурні вуса Адольфа Гітлера… Йому закортіло негайно зайти до перукарні, обстригтися «під нуль», гладко виголитися, аби голова стала схожою на більярдну кулю, прийти додому, довго мити її милом, а потім облити одеколоном, але вже не «Сирень», а «Бузок». Все-таки незалежність дала свої плоди! Він таки вирушив у бік перукарні, але, згадавши, що грошей у нього ані купона, зупинився. Ні. Якось іншим разом. Тим паче, що в перукарнях уже давно не голять.

Вдома на нього чекав, не сказати сюрприз, бо він давно до цього був готовим, а, хай буде, нова ситуація. Пані Колобкова нарешті привела додому своїх кавалерів. Себто свого коханця і двох його приятелів — усього трьох. Хоча хто там знає їхні комбінації. Усі троє в турецьких спортивних костюмах, кросівках, стрижені, в дешевого золота ланцюгах і перстенях. Вони пили горілку «Распутін» і їли китайську тушонку.

— Мій чоловік, знайомтесь, — Оксана виделкою зі шматком м’яса вказала на Віктора Колобка.

— Пані Оксано, можна вас на хвилинку, — пробелькотів Віктор Колобко.

— Та пішов ти, — кинула Оксана.

Віктор Колобко витріщився на неї — мабуть, він це спить.

— Чо ж ти, Ксюха, — фальшиво дорікнув один з гостей, — муж всьо-таки. Вип’єш, Вітюха?

Вони налили Вікторови Колобкови склянку горілки, він випив і почав жадібно їсти. Оксана дивилася на нього з неприхованою огидою. Коли він випив ще і ще й добре наївся, Оксана запитала:

— Наївся?

Він кивнув головою.

— А тепер пиздуй.

— Куди?

— На стрих. Відтепер житимеш там. Я вже кинула туди матрац і ковдру.

Вона почала виштовхувати чоловіка в плечі.

— Ксюха, чо за стрєх? — запитав один у спортивному.

— Чердак, шо трудно догадаться?! — невдоволено відповіла Оксана, підштовхуючи чоловіка до драбини.

Віктор Колобко почав поволі підніматися на горище. Про смерть він уже не думав. Він — знав.

Лютий 2003 р.