Любов у спадок

Розділ 14

Рись у «чудового інохідця» виявилася надзвичайно труською. Конячина з волохатими ногами невтомно стрибала кам'янистим шляхом, і кожен такий її стрибок віддавався дівчині болем у всьому тілі. Місцевість трохи змінилася: гори лишились лівіше, гострі піки та вкриті скелястими стрімчаками схили зустрічалися дедалі рідше, поступово рівнішаючи та переходячи в спокійні пологі пагорби, порослі вересом і мохом.

Вона дуже стомилася, але не зважувалася зупинитись. Дала собі слово дістатися до переправи й тільки тоді трохи відпочити. Швидше за все, їй усе одно доведеться чекати, поки поромник набере достатню кількість подорожан для переправи.

Хоча вона проїхала практично без зупинок цілий день, їй постійно здавалося, що Дуглас ось-ось наздожене. Поки їй таланило, ніхто не затримав, не запитав, куди вона їде й що робить сама на битому шляху. Але Еріка відчувала, що таке везіння не може довго тривати. Потрібно було швидше переправитися через річку — там шлях розгалужувався, і Чорний лицар мусив добряче подумати, яку саме дорогу вона вибрала. «Він може послати кожною загін вершників на свіжих міцних конях», — гірко подумала вона. Відчай потроху опановував її. Не втечеш від Дугласа…

— Н-но! — запекло гукнула вона і вдарила конячину п'ятами в боки.

Та трохи наддала, й Еріку почало трусити ще страшніше. Дівчина вперто стисла зуби. Ні, так просто вона не здасться.

Дорога скочувалася донизу, поступово ставала не такою кам'янистою. Видно, вже близько була долина, в якій розташувалося малесеньке містечко Карноут. Як пояснив їй Яків, переправа через Клайд була на відстані милі від містечка, вище за течією.

Її конячка пирхнула, косуючи на нову господиню карим оком. Дівчина поплескала її по шиї, стурбовано глянула в небо. Дощ їх усе-таки наздогнав — дрібні краплини почали зрідка падати на дорогу, прибиваючи пилюку.

Невдовзі смеркне… їй треба встигнути перебратися на той берег, поки ще не темно! Миті просочувалися крізь пальці, зникаючи одна за одною, і разом із ними полишала надія.

Коли попереду заманячіли будиночки Карноута, що поприліплювалися до високого берега річки, Еріка вже була зовсім змучена. Перед нею лежав Клайд. Широка могутня річка невтомно й незворушно несла свої брунатні води повз людське поселення, як робила це багато років тому, коли тут височіли тільки дикі скелі та лісові звірі блукали пагорбами. Еріка мимоволі задивилася на могутню спокійну річку, що розтинала широку рівнину навпіл. Весняна повінь іще не цілком спала, й подекуди Клайд ще не ввійшов у свої береги — на тім березі в заболочених низовинах поблискувала вода.

Еріка радісно скрикнула: внизу, просто під нею, була переправа. Вона знову вдарила гніду кобилку п’ятами з боків, пускаючи стомлену бідолаху галопом. Щось усередині кричало: «Швидше! Швидше!» — підганяло вперед. Їй знов поталанило — пором стояв біля цього берега, поблискуючи мокрою від дощу палубою.

Двоє поромників сиділи під накриттям, ретельно налягаючи на гарячу кашу, насипану в кострубаті глиняні миски, які вони тримали просто на колінах. Зважаючи на їхні ліниві пози, перевозити вони сьогодні більше нікого не збиралися: пасажирів не було.

— Агов! — гукнула Еріка, під'їжджаючи до них. — Добридень.

Обоє шотландців байдуже оглянули її з голови до ніг і знову взялися до своєї каші. Ще міцний старий і жилавий, зважаючи на зовнішню подібність, його дорослий син, не звертали на неї жодної уваги. Вони зосереджено жували й похмуро дивилися сірими однаковими очима на річку. Дівчина трохи зніяковіла від такого прийому, та все-таки набралася хоробрості й попросила:

— Ви не могли б перевезти мене на той берег? Це дуже терміново. Я заплачу…

Вона затнулася під глузливим поглядом старого.

— Леді, хіба ви не бачите, що крім вас нікого нема? — піднімаючи засмальцьований берет, промовив поромник. — Ми не возимо по одному. Приходьте завтра вранці.

— Але мені конче потрібно перебратися туди саме зараз! — розгублено пояснила Еріка. — Зрозумійте, це терміново… І дуже, дуже важливо для мене!

— Нічого не вдієш, леді, — незворушно відгукнувся старий. — Ми не подамося такої негоди через річку.

Еріка у відчаї озирнулася. Але беріг був зовсім порожній — ніхто не хотів переправлятися через Клайд.

— Слухайте-но, я справді можу заплатити вам, — уже наполегливіше повторила вона.

Дівчина зіскочила з коня й нахабно рушила під накриття до перевізників. Ті обвели її здивованими поглядами, ніби щойно побачили.

— Панянко, — пояснив досі мовчазний син поромника, — незабаром зовсім смеркне. А ви плавали коли-небудь через Клайд навесні в сутінки? Так ще й під дощем… Не дуже приємна це була б мандрівка, скажу я вам.

Старий схвально реготнув, та Еріку це тільки розлютило.

— Скільки коштує переправа? — різко запитала вона.

— Два пенні, — чвякаючи, повідомив їй молодий поромник.

— А якщо я запропоную вам утричі більше? — гордовито мовила дівчина.

Це подіяло. Обоє шотландців раптом перестали жувати й зацікавлено втупилися в неї.

— Тобто це буде… — заворушив губами старий, загинаючи кострубаті мозолясті пальці.

— Шість пенні замість двох, як ви зазвичай берете, — випередила його Еріка.

Шотландець із докором глянув на неї. Видно, він взагалі не любив поспіху. Старий пильно вдивився в її напружене поблідле обличчя й знову відвернувся.

— Ні, замало, — пробурчав поромник.

Еріка зрозуміла, що він просто торгується.

Бісів старигань! Вона заскрипіла зубами й назвала нову ціну:

— Вісім!

Перевізник ще зацікавленіше глянув на неї, але промовчав. Його син затамував подих.

— Я плачу шилінг, і ви перевозите мене негайно, — жорстко сказала Еріка. — І жодного пенні більше.

Їхні очі так покруглішали, що стало очевидно: за таку платню на цьому поромі ще не їздив ніхто. Дівчина тяжко зітхнула. Це всі гроші, які вона має. Якщо шотландці погодяться, то муситиме подорожувати до Едінбурга голодна. Хіба що продасть драного плаща, отриманого від Якова… Але буде набагато гірше, подумалося їй, якщо вони не погодяться.

— Ну що ж, коли не боїтеся… По руках! — швидко сказав син, підхоплюючись із місця.

Старий осудливо знизав плечима, підвівся й обережно потис її маленьку долоньку.

— Гроші наперед, — приречено заявив він.

Еріка вийняла з кишені срібну монетку й продемонструвала її чоловікам.

— Віддам, коли відчалимо від берега.

Старий поромник гмикнув, але мовчки подався готувати пором до відплиття. Тепер у його поведінці відчувалася повага. Еріка боязко скосила око на цю дивну споруду, яка гордовито йменувалося поромом. Великий пліт із грубих колод, перев'язаних мотузками, з настеленою абияк палубою, бортики обгороджені тією ж таки мотузкою… Цей хисткий плавзасіб ходить через таку величезну річку? Крізь сиву завісу дощу ледве мріла груба линва, натягнута впоперек Клайда, яка ближче до середини річки поринала у воду. Вона що, й справді попливе на цьому?! Кобила, куплена в циркачів, нервово струснула головою, ніби опираючись тому, щоб її втягували в цю небезпечну гру.

Шотландці відв'язали незграбне громаддя плоту й відіпхнули його від берега.

— Ну ж бо, панянко, чого стовбичите! Пливете, чи як?

Еріка здригнулася. Їй раптом стало страшно лізти на цей мокрий пором. Вона озирнулася, ніби шукаючи шляхів до відступу, й раптом її погляд затримався на темних крапках, які швидко переміщалися шляхом. Холонучи, непорушним поглядом вона втупилася в той бік. Так і є. Вершники! Сумнівів не було — до річки рухався великий загін.

Вона щосили смикнула за повід, тягнучи конячину, що впиралася, на пором. Хвалити Бога, старий поромник клопотався біля незграбного кермового весла, котре ніяк не припасовувалося до кочета, а його син розмотував линву. Тільки б їм не спало на думку озирнутися! Вона почала читати молитву й непомітно скосила око туди, де тислися один до одного малі будиночки Карноута. Вершників поки не було видно — певне, вони саме спустилися в низовину. Цікаво, вони її помітили? Нервова напруга дівчини досягла крайньої межі. О Господи, швидше ж бо, швидше!

— Відчалюй! — загукав старий поромник, відштовхуючись веслом від глинистого схилу. — Тримайтеся міцніше, леді!

Молодий шотландець наліг на линву, й незграбний важкий пліт відірвався від берега. Хвилі Клайда негайно підхопили їх і почали розгойдувати. Еріці відразу стало до того зле, що на якийсь час навіть забула свій жах перед Дугласом. Взагалі, вона води не боялася, чудово пірнала й плавала, але тут… Брунатні хвилі набігали на хистку палубу, мотузки порипували, і їй щохвилини здавалося, що вони не витримають і дерев'яний монстр розвалиться просто у воді.

Однак поромники спритно керували цією штукенцією, і дівчина трохи заспокоїлася. Молодий перевізник ривками підтягував грубу линву, ритмічно вдихаючи та видихаючи повітря широкими грудьми, немов ковальський міх. Старий упевнено вправлявся з важким кермовим веслом, постійно підтримуючи пліт в одному положенні. Еріка вчепилася в мотузяну огорожу та до болю в очах вдивлялась у берег, який щораз віддалявся. Серце стукотіло, мов скажене, язик присох до гортані… їй здавалося, що з кожною хвилиною з її пліч спадає тяжкий вантаж, який вона тягла на собі багато днів. Ось він, такий жаданий ключ до волі, наближається до них щохвилини…

Вони вже здолали половину річки, аж раптом сталося те, чого вона найбільше боялась. Із-за прибережних заростів наметом[49] вилетів загін вершників на змилених конях, і попереду мчав лицар у чорних обладунках.

Коли він досяг нарешті берега, не роздумуючи, ввігнав свого коня у воду й щосили загорлав:

— Агов! На поромі! Ім'ям короля наказую вам повернути назад!

Його гучний голос, хрипкий від злості й напруги, далеко рознісся над водою. Зігнуті плечі здивованого старого здригнулися. Не випускаючи весла з рук, шотландець незворушно поцікавився:

— Агов, синку, поглянь, хто це там горло дере?

Молодий поромник примружився.

— Здається, неабихто. Лицар, чи що… І вершників з ним дюжини зо дві.

Старий озирнувся на застиглу від переляку Еріку й проникливо поцікавився:

— За тобою, еге ж?

Дівчина тільки й знайшла в собі сили, що кивнути. Пором хитало хвилею з боку на бік, і шотландцям доводилося докладати чималих зусиль, аби втримати його.

— Повертай назад! — надриваючи горлянку, й далі гукали з берега.

— У мене є ще два золоті, — швидко промовила дівчина, помічаючи сумнів у погляді шотландців. — Я віддам вам усе, тільки перевезіть!

— Це кажу вам я, Вільям Дуглас! — долинуло до них. — Якщо не повернете, я знищу вас і ваші родини! Ім'ям короля Давида, назад!

Поромники здригнулися. За ярд від борту порома зловісно проспівала мокрим оперенням стріла, важко шубовснула у воду.

— Тут уже не жарти, як на мене, — промовив старий. — Ні вже, панянко, як хочете, але ми повертаємо назад. З Дугласом зв'язуватися нікому нема охоти. На тім світі, куди він нас пошле, ваші гроші не знадобляться.

Він рішуче кивнув синові, той мовчки почав тягти линву в зворотний бік.

— Ви не розумієте… — в розпачі заламуючи руки, вигукнула Еріка, — він примусить мене вийти за нього заміж, а потім уб'є! Я внучка Томаса Рендолфа…

— А мені що з того! — брутально кинув шотландець. — Хоч самого Едуарда Сповідника![50] Моя родина мені дорожча, леді. Від заміжжя ще ніхто не вмирав, а ось від меча чи стріли…

Але Еріка вже його не чула. Розширеними від жаху очима вона дивилася туди, де височіла на коні грізна постать чорного вершника.

Немов лицар пекла, він наближався до неї, заслоняючи собою сіре небо. Її кошмарний сон, що знову став явою… Наступної миті її обличчя спотворила лють. Вона кинулася до свого коня і як оком змигнути злетіла в сідло.

— Хей-я! — хрипко вигукнула дівчина, натягла вуздечку й щосили вдарила п'ятами свого нещасного скакуна.

Кінь дико заіржав і збрикнув задніми копитами. Пором гойднуло, хтось на березі голосно закричав.

— Стій! — закричав поромник, відкидаючи весло, та стрибнув до неї.

У зелених очах дівчини палав вогонь. З криком, від якого кров холола в жилах, Еріка скерувала коня просто на поромника. Той ледь устиг відскочити, й кінь зі своєю вершницею відірвався від палуби та зник у водах Клайда.

Бризки облили двох шотландців, які завмерли на палубі. Гнідий кінь, форкаючи, зринув на поверхню за декілька ярдів і поплив геть від порома до протилежного берега. Дівчина намертво вчепилася у вуздечку, щосили гребучи однією рукою, щоб допомогти йому.

— Диявол! — вилаявся Дуглас, який чудово бачив з берега, що сталося. — Вона відьма!

Він кинув коня вперед, увігнав його по шию у воду. Шляхетна тварина жалібна заіржала, стала дибки. Лицар безжально встромив шпори в боки жеребця, й вода забарвилася кров'ю.

Поромники отямились і вже швидко вели пліт до берега. Вершники тісною групою скупчилися там, з острахом спостерігаючи за божевільним графом, який виливав свій гнів на нещасну тварину. Зненацька кінь Дугласа захропів і почав повільно завалюватися набік. Дуглас не встиг витягти ногу зі стремена й миттєво по тім'я занурився у воду. Беріг тут був замулений, дно відразу різко обривалось донизу…

Безглуздішої ситуації не можна було й уявити. Втонути на мілководді — що може бути кумедніше для лицаря?

— Чого стоїте! — сердито гаркнув Макфергюс, кидаючись уперед. — Витягніть його!

Шотландці спішилися і, заважаючи один одному, кинулись допомагати Дугласу вибратися з води та звільнити ногу, яка заплуталася в стремені. Час від часу його голова підіймалася над водою, і в ці миті він гарчав, відпльовувався та вивергав жахливі прокльони.

І цієї самої миті з-за пагорба вилетів ще один вершник. Здавалося, він упав просто з неба — ніхто не зрозумів, звідки він узявся. Вихром пролетів повз натовп, двічі рубонув грубу линву, надійно обв'язану навколо величезного в'яза, що ріс біля води. Удар важкого клеймора розсік туго натягнуте прядиво, ніби масло. Якусь мить нічого не відбувалося, а по тому линва, на якій теліпався пором, не витримала — з голосним тріском перервалася. Величезний неповороткий пліт повільно розвернуло течією і почало врочисто зносити річкою вниз. До берега долинула розпачлива лайка поромників.

Чорнявий вершник відразу розвернув коня та щодуху помчав берегом. Усе це сталося за кілька секунд, ніхто навіть отямитися не встиг. Кілька шотландців скочили в сідла й кинулися навздогін.

— Геть! — несамовито закричав Дуглас, розкидаючи людей, що кинулися йому на поміч. — Убийте його! Убийте!!!

Йому нарешті вдалося звільнитися з-під мертвого коня й вибратися на берег. Граф був страшний. Мокре волосся обліпило його побіліле від люті обличчя, на якому чорними вуглинами палали очі, повні невгамовного гніву. Одним рухом він злетів у сідло чийогось коня та скаженим алюром помчав услід за божевільним, який посмів перерубати линву.

Самотній вершник на сірому жеребці мчав крутим берегом, пригинаючись до сідла та не відводячи погляду від річки. Буквально розпластаний на шиї свого скакуна, він підганяв його короткими гортанними вигуками, як це роблять горці. Темне волосся летіло за ним, нагадуючи воронові крила, очі примружилися, перетворились на два бурштинові леза, які гостро поблискували. Шотландці мчали за ним уже на незначній відстані, але він ніби й не бачив їх. Погляд вершника був спрямований до невисокого урвища, за яким річка плавно повертала. Його кінь галопом вилетів на той пагорб, і вершник несхибною рукою послав його далі. Слухаючись твердого господаревого наказу, підкоряючись його волі, тварина відштовхнулася від землі й злетіла в повітря. На мить обоє мальовничо зависли в небі, мов дивовижний птах, а далі з голосним плюскотом шубовснули у воду. Шотландці, які переслідували лицаря, насилу встигли стримати коней на самому краєчку й вибухнули прокльонами на його адресу.

Вир закрутив сміливця, але дужий лицарський кінь зумів виборсатися з небезпечного місця під урвищем і винести разом із собою вершника. Потужними гребками чоловік поплив уперед, тримаючись за вуздечку коня. Їх стрімко зносило течією, але вони завзято просувалися до середини річки. Дугласові люди нерішуче тупцювали на краю кручі. Вир під ними гув розгніваним вуликом.

— Чого остовпіли, бовдури? — з погрозою в голосі крикнув Дуглас. — Стріляйте!

У повітрі засвистіли стріли, але негода не сприяла влучності. Тятиви відволожилися, стріли важко хлюпались у воду, не долітаючи до вершника, який відплив уже доволі далеко.

— Він би в жодному разі не схибив, — прошипів сер Вільям крізь зуби, з ненавистю дивлячись на плавця, який неухильно віддалявся.

Він пильно дивився на дві крапки у хвилях Клайда, одна з яких уже наближалася до протилежного берега.

— Не марнуйте часу, — рвучко змахнув він рукою. — Все одно їм не втекти. Нижче за течією біля Лоудера є брід — там і перейдемо на той бік.

З лицаря стікала вода, але він аж ніяк не здавався кумедним. Навпаки, вся його постать випромінювала неприборкані енергію та волю.

Граф повернув коня й повільно почав спускатися з глинистої кручі.

— Хто цей божевільний? — зважився запитати Макфергюс. — Ви його знаєте, сере Вільяме?

— Син зрадника, — була коротка відповідь. Дуглас замислено глянув у сіре небо й байдуже докинув: — Колись я особисто стратив його батька, який посмів забути про свій обов'язок і піти на переговори з англійцями. Олександр Далхаузі, пригадуєте такого? Ну що ж, тепер у мене до хлопця ще один рахунок. І цього разу він не викрутиться, хоч і патріот.

Макфергюс сполотнів. Давня історія, давня й темна… Він вдавано зітхнув і нахилився до мішка при сідлі, нібито щось поправляючи, аби приховати своє сум'яття. Господь із ними, з цими ста фунтами… Тут би живим зостатися.

— Ми наздоженемо їх, — упевнено сказав Чорний лицар. — Але спочатку мені потрібен свіжий кінь. Ця проклята шкапа здохла в останню мить!

Він був, як і раніше, злий, але тепер його голова міркувала чітко і ясно. Як не крути, а доведеться на якийсь час затриматися в Карноуті. Необхідно дочекатися підмоги з Дуглас Кастла. Його люди поводяться зовсім інакше, ніж ці залякані вілани сера Дункана. Тут він із ним і розпрощається. Макфергюс — ні на що не годний непотріб, і він із ним більше справи не матиме.

Граф дав шпори скакунові, скеровуючи його до містечка. Решта приречено потяглися за ним.

…Еріка не встигла як слід злякатися, коли стрибнула в річку. Та коли темна холодна вода зімкнулася над її головою, на мить їй здалося, що більше вона ніколи не побачить сонячного світла. Сильна течія підхопила її, закрутила, мов соломинку, потягла донизу, донизу…

Десь поруч кінь бив копитами у важкій воді, й Еріка злякалася, що гніда вдарить її. Рвонулася нагору щосили, зринула, судомно хапаючи ротом повітря.

Вона з подивом зрозуміла, що вуздечка й досі затиснута в її занімілій лівиці. Це й врятувало дівчину. Конячина зринула на поверхню та спокійно попливла донизу за течією, немов тільки цим і займалася все своє нелегке життя. Еріка знала, що коні добре плавають — не раз із братами перетинали вони швидкий Тейн, тримаючись однією рукою за кінську гриву. Дівчина міцніше вчепилася за вуздечку та заходилась гребти однією рукою, допомагаючи коневі. Вона ще не встигла прийти до тями після свого божевільного вчинку, тому спершу навіть не відчувала холоду весняної води.

Озирнулася через плече й спробувала розгледіти, що відбувається на березі. І була здивована тим, як швидко її знесло течією. Пором, із якого вона стрибнула, виднівся вже десь за триста ярдів від неї. Вона бачила, як шотландці металися на високій кручі, потім кілька людей скочили на коней і помчали вздовж берега… Раптом пролунав якийсь дивний тріск, і пором почав розвертатися іншим боком… Незграбна споруда закрутилася навсібіч і почала швидко спливати річкою вниз. «У них линва лопнула!» — здогадалася Еріка. Недарма не хотіла вона плисти на цьому ненадійному суденці… Тепер Дуглас не зможе перебратися на той бік, вона вільна!

— Ур-р-ра! — заволала дівчина, і тут-таки наковталася води.

Це її трохи протверезило. Дуглас не може, але й вона поки що не на березі.

Течія тут була просто шалена — як не силкувалися вони наблизитись до протилежного берега, все одно пливли надто повільно. Потрапили на стрижень, і тепер дуже складно було з нього виборсатися. Еріка тоскно вдивилася в берег, порослий очеретом і кущами, схиленими до самої води. Надто далеко! Її зуби від холоду почали вибивати дріб, сині губи тремтіли. Вона потроху втрачала сили. Якщо спершу навіть не зважала на холод, то тепер повного мірою відчула, що значить зануритися в травневу воду гірської річки. Крижаний холод сковував рухи, стискав груди…

— Ну ж бо, ну! — цокочучи зубами, дівчина спробувала підбадьорити коня. — Ми випливемо…

Берег неухильно наближався, і вона вже майже повірила, що вибереться, але тут попереду почувся якийсь дивний гул. Вона з жахом глянула в той бік, звідки долинало це невтомне гудіння, й серце в неї обірвалося. Там, де Клайд плавно повертав праворуч, величезна маса води змінювала напрямок, і під високим стрімчастим берегом шаленів страшний вир. Вода дивовижно закручувалася, кипіла й пінилась по краях. Стромовина мчала їх із конем просто в цей пекельний казан. Це було так страшно, що Еріка істерично закричала й почала безладно бити рукою та ногами по воді. Вона б, напевне, наковталась води та втонула, але її врятувала конячина. Бідолашна, видимо, теж зачула щось і жвавіше засукала ногами. Корпусом кобилка нахилився вперед, судомно витягла шию: тварина відчайдушно боролося за своє життя, витягаючи заразом і свою вершницю.

Еріка не бачила, що діється на березі. Краєм вуха чула голосний лемент шотландців, а потім сильний сплеск позаду, але навіть не озирнулася. Страх цілковито володів нею. Бог чи хтось інший допоміг їм, але вони здолали стромовину, їх понесло геть від жахливого виру. Лиховісний гул теж лишився за спиною, але обидві були вже остаточно знесилені. Конячина вклала в ривок останні сили й тепер пливла значно повільніше, голосно форкаючи та важко дихаючи.

Дівчина відчула, як ноги поступово наливаються холодним свинцем, а мокра сукня неухильно тягне донизу. Несподівано гострий біль прохромив її правицю від долоні до ліктя. Еріка зойкнула й закусила губу. Рука зависла безвладним батогом. Бридка вода густо-брунатного кольору відразу почала заливати їй обличчя, раз у раз потрапляючи в ніс. Скаламученим поглядом Еріка оглянула рівну гладінь річки. Ось він, берег, уже близько, до нього лишилося два польоти стріли, не більше… Але вона відчувала, що не допливе. Вже нічого не чула, ні про що не думала. У вухах шуміло, свідомість вислизала…

Ще одна судома, сильніша за попередню, скрутила їй другу руку, й вона мало не закричала від болю. Сили не лишалося. Захлинаючись і вже непритомніючи, вона побачила широку піщану обмілину, на яку їх несло течією, і саме тут її ліва рука розтислася, випустила рятівну вуздечку. Дівчина почала повільно поринати в холодну глибину. Останньої миті здалося, ніби хтось щосили смикнув її за руку, а далі все поринуло в морок.