Людина у високому замку

14

«Немає відповіді,— подумав містер Нобусуке Таґомі.— Нема розуміння. Навіть в оракулі. Але я все одно маю жити далі, день за днем.

Я знайду щось дрібне. У будь-якому разі житиму непомітно. Аж поки колись не...»

Хай там що, він попрощався з дружиною і вийшов з дому. Але сьогодні він не вирушив до будівлі «Ніппон-таймс», як робив зазвичай. Чому б не розслабитися? Поїхати у зоопарк «Ґолден-гейт»? Там риби, тварини. Подивитися на істот, які насолоджуються життям, хоч і не вміють думати.

«Час. Велотаксі їде туди довго, і я матиму час на споглядання. Якщо можна так сказати.

Але дерева і тварини в зоопарку знеособлені. Я повинен триматися за людське життя. Від цього я знову перетворився на дитину, але, можливо, це й добре. Я міг би зробити так, щоб повернути це на краще».

Водій велотаксі їхав по Карні-стрит, прямуючи до центральної частини Сан-Франциско. «Поїхати канатною дорогою,— раптом спало на гадку містеру Таґомі.— Така проста поїздка, що майже сльози на очі навертаються, чистісіньке щастя. Канатна дорога мала б зникнути ще у 1900 році, але якимось чином збереглася дотепер».

Він відпустив велотаксі і пішов тротуаром до найближчої зупинки.

«Мабуть, я ніколи вже не зможу повернутися до будівлі „Ніппон-таймс“,— подумав він.— Звідти відгонить смертю. Мою кар'єру завершено, але тим краще. Рада Торгових представництв знайде мені заміну. Але Таґомі й далі ходить, існує і все пам'ятає. Отже, нічого не скінчилося.

Все одно війна чи операція „Кульбаба“ знищить нас усіх. Немає значення, що ми в ту мить робитимемо. Наш ворог, пліч-о-пліч з яким ми боролися в попередній війні. Яку це нам принесло користь? Можливо, потрібно було воювати проти них. Або дозволити їм зазнати поразки, допомогти їхнім ворогам — Сполученим Штатам, Великій Британії, Росії.

Куди не глянь, скрізь безвихідь.

Оракул сповнений загадок. Можливо, він скорботно відвернувся від світу людей. Мудреці усамітнюються.

Ми опинилися в Ситуації самотності. Ми не можемо розраховувати на допомогу, як це було раніше. Що ж, мабуть, це теж добре. Або може вийти на краще. Попри все, потрібно намагатися відшукати Шлях».

Він сів у вагончик фунікулера на Каліфорнія-стрит і проїхав до кінця гілки. Він навіть вистрибнув із вагончика і допоміг розвернути його на дерев'яній платформі. З усіх його ритуалів у Сан-Франциско цей був для нього найдорожчим. Але цього разу він нічого не відчув. Порожнеча всередині була ще гострішою, адже тепер усе перемішалося.

Звісно, він поїхав назад. Проте... це був лише ритуал, і він це усвідомив, коли дивився на вулиці, будівлі і потік машин у зворотному порядку.

Біля Стоктона він підвівся, щоб зійти. Але на зупинці, коли вже виходив, почув голос кондуктора, який гукав до нього:

— Ваш портфель, сер.

— Дякую.

Містер Таґомі забув його у вагоні. Простягнувши руку, він узяв портфель, а тоді вклонився, коли вагон із брязкотом рушав далі.

«Вміст портфеля дуже цінний,— подумав він.— Там кольт 44-го калібру — дуже вартісна колекційна річ. Тепер він завжди під рукою, про всяк випадок, якщо мстиві головорізи з СБ захочуть поквитатися зі мною особисто. Ніколи не знаєш, що може трапитися».

І все ж містер Таґомі відчував, що, попри всі минулі події, ця нова звичка має невротичну природу.

«Я не повинен їй коритися,— повторив він собі, коли знову рушив вулицею, тримаючи в руці портфель. Компульсивно-обсесивна фобія». Однак позбутися її він не міг.

«Вона в моєму кулаку, а я в її»,— подумав він.

«Отже, я втратив здатність радіти? Невже всі мої інстинкти викривилися через те, що я зробив? Отже, відтепер сама ідея колекціонування зазнала непоправної шкоди, а не лише ставлення до цієї конкретної речі? Найважливіша складова мого життя... Як прикро. Сфера, в яку я поринав з такою насолодою».

Піймавши велотаксі, він наказав водієві їхати на Монтґомері-стрит до крамниці Роберта Чілдена. «Потрібно все з'ясувати. Лишилася всього одна ниточка, яка пов'язує мене з моїм добровільним вчинком. Можливо, мені вдасться обійти свої тривожні схильності, доплативши й обмінявши револьвер на ще ціннішу старожитність. У ньому для мене занадто багато суб'єктивної історії... І це неправильно. Але все зводиться до мене. Більше ні в кого цей револьвер не викликатиме такого відчуття. Це все лише у моїй голові.

Я стану вільним,— гарячково думав він.— Якщо позбутися револьвера, все минеться, розчиниться в минулому. Адже воно не лише у мене в голові; як завжди стверджує теорія історичності, воно ще й у самому револьвері. Ми — складники одного рівняння!»

Він під'їхав до магазину. «Я тут стільки всього купив,— усвідомив він, розплачуючись із водієм,— для професійних і особистих потреб». Він узяв портфель і поквапився всередину.

Там за прилавком стояв містер Чілден, щось поліруючи ганчіркою.

— Містере Таґомі,— сказав він з поклоном.

— Містере Чілден,— відповів Таґомі, теж кланяючись.

— Який сюрприз, яка честь!

Чілден відклав ганчірку й річ, яку тримав у руках, і вийшов з-за прилавка. Звичний ритуал: привітання і таке інше. Однак Таґомі відчував, що сьогодні Чілден поводиться якось інакше. Більше мовчить. «Це на краще,— вирішив він.— Зазвичай він говорить трохи забагато і надто голосно. Метушливо крутиться довкола. Але ця зміна може бути й поганим знаком».

— Містере Чілден,— сказав містер Таґомі, розстібаючи портфель, поставлений на прилавок,— я хотів би обміняти річ, яку придбав кілька років тому. Наскільки я пам'ятаю, ви таке практикуєте.

— Так, але це залежить від стану речі,— насторожено сказав Чілден.

— Кольт 44-го калібру.

Вони обоє мовчки дивилися на револьвер та коробку з кількома відсутніми набоями у відкритому тиковому футлярі. Містер Чілден немовби відсторонився. «Он як,— зрозумів містер Таґомі.— Що ж, нехай так і буде».

— Це вас не цікавить.

— Ні, сер,— відповів Чілден здавленим голосом.

— Не буду наполягати.

Містер Таґомі почувався абсолютно безсилим. «Я відступаю. Боюся, мною керує інь — покірливе, сприйнятливе...»

— Прошу мені вибачити, містере Таґомі.

Той вклонився і прибрав револьвер та набої у футляр, який поклав у портфель. «Доля. Ця річ має залишитись у мене».

— Здається, ви пригнічені,— зауважив містер Чілден.

— Отже, ви помітили.

Таґомі занервувався: невже він виставив свій внутрішній світ усім на огляд? Він знизав плечима. Звісно, так воно й було.

— У вас була якась особлива причина, щоб повернути цю річ?

— Ні,— відповів містер Таґомі, знову належним чином приховуючи свій внутрішній світ.

Містер Чілден, подумавши, сказав:

— Я сумніваюся, що ця річ із моєї крамниці. У нас не продається така модель.

— А я впевнений, що купив револьвер у вас,— сказав містер Таґомі,— але це не має значення. Я приймаю ваше рішення і не відчуваю образи.

— Сер, дозвольте показати вам нові надходження. Маєте хвилинку?

Містер Таґомі відчув давнє хвилювання.

— Щось особливе?

— Прошу сюди, сер.

Чілден повів його залою.

У замкненій скляній вітрині на підставках, вкритих чорним оксамитом, лежали якісь завитки металу. Їхні форми радше натякали, аніж справді щось зображали. Коли містер Таґомі підійшов роздивитися їх, вони справили на нього якесь дивне враження.

— Я показую їх усім без винятку клієнтам,— сказав Роберт Чілден.— Сер, чи знаєте ви, що це таке?

— Здається, прикраси,— відповів містер Таґомі, помітивши шпильку.

— Вони американські. Звісно, як і все у цій крамниці. Але вони не старовинні, сер.

Містер Таґомі поглянув на нього.

— Сер, вони нові,— бліде невиразне обличчя Роберта спалахнуло від захвату.— Це нове життя моєї країни, сер. Початок. У формі крихітних незнищенних пагінців краси.

Містер Таґомі із належною увагою неквапно роздивився декілька прикрас, узявши їх до рук. «Так, їх справді одухотворює щось нове,— вирішив він.— Тут проявляється закон Дао. Коли всюди інь, у найгустішій темряві раптом народжується перший проблиск світла... усі ми знаємо це. Ми вже бачили таке раніше, а зараз я бачу це тут. І все ж для мене це просто брухт. Вони не захоплюють мене так, як містера Роберта Чілдена. Це прикро для нас обох. Але так воно є».

— Симпатично,— пробурмотів він, кладучи прикраси на місце.

— Сер, це не одразу приходить,— твердо сказав містер Чілден.

— Ви про що?

— Новий погляд на світ у вашому серці.

— Ви навернулись у нову віру. Я б теж хотів, щоб зі мною таке трапилось. Але це не так.

Містер Таґомі вклонився.

— Іншого разу,— сказав містер Чілден, проводжаючи його до виходу. Містер Таґомі помітив, що він навіть не спробував показати йому інші товари.

— Ви робите велику ставку на сумнівні речі,— сказав містер Таґомі.— Здається, ви обрали неперспективний напрямок.

Містер Чілден не поворухнувся.

— Пробачте мені, але я не помиляюся,— сказав він.— Я чітко відчуваю в цих речах зародки майбутнього.

— Нехай так, але ваш англосаксонський фанатизм для мене чужий.

І все ж він відчув певну нову надію. Свою власну, в собі.

— На все добре,— він вклонився.— Я незабаром знову до вас навідаюся. Тоді, можливо, ми перевіримо ваше пророцтво.

Містер Чілден мовчки вклонився.

Містер Таґомі вийшов, тримаючи свій портфель, в якому лежав кольт 44-го калібру.

«Я йду з тим, з чим і прийшов,— подумав він.— Я й досі шукаю. І досі не маю того, що мені потрібно, аби повернутися у світ.

А якби я купив одну з цих дивних невиразних прикрас? Тримав би її при собі, роздивлявся, споглядав... Чи знайшов би я через неї врешті-решт свій шлях назад? Сумніваюся.

Вони для нього, але не для мене.

І все ж, навіть якщо всього одна людина знаходить свій шлях, це означає, що Шлях існує. Навіть якщо мені самому не вдається його знайти.

Я заздрю Чілдену».

Містер Таґомі розвернувся і закрокував назад до крамниці. Містер Чілден не повертався всередину, він стояв у дверях і пильно дивився на нього.

— Сер, я куплю одну з цих речей. Будь-яку, на ваш розсуд. Я не маю віри, але ладен зараз вхопитися за соломинку.

Він знову пройшов за містером Чілденом залою до скляної вітрини.

— Я не вірю. Але носитиму цю річ із собою і дивитимуся на неї регулярно. Скажімо, через день. І якщо за два місяці я не побачу...

— Я поверну вам повну вартість.

— Дякую.

Містеру Таґомі стало краще. «Інколи варто хапатися за будь-яку можливість,— вирішив він,— і нема в цьому приниження. Навпаки, це ознака мудрості, розуміння ситуації».

— Це заспокоїть вас,— сказав містер Чілден.

Він вийняв простий срібний трикутник, прикрашений орнаментом із порожнистих краплин. Внизу чорний, згори блискучий та сповнений світла.

— Дякую,— сказав містер Таґомі.

Узявши велотаксі, містер Таґомі подався до Портсмут-сквер, невеликого громадського парку, розташованого на схилі над Карні-стрит. Звідти було видно відділок поліції. Він всівся на лавці на осонні. Голуби ходили вимощеними бруком доріжками, шукаючи їжу. На інших лавках читали газети або дрімали неохайні з вигляду чоловіки. Де-не-де на газоні лежали інші, дрімаючи.

Вийнявши з кишені паперовий пакет із назвою крамниці Чілдена, містер Таґомі сидів, тримаючи його обома руками та гріючись під сонцем. Потім відкрив пакет і дістав своє нове придбання, щоб роздивитися його на самоті, у цьому маленькому парку серед трав, доріжок і старих людей.

У нього в руках був срібний завиток. Обіднє сонце відбивалося в ньому, як у тих дрібничках, що їх кладуть у коробки з мюслями, мов у збільшувальному дзеркалі Джека Армстронґа. Або — він уважно роздивлявся цю річ — ом, як кажуть брахмани. Сфокусована точка, яка все вловлює. У цьому предметі є натяк і на те, й на інше. Розмір, форма. Він продовжував уважно роздивлятися.

«Чи прийде те, що напророкував містер Чілден? П'ять хвилин. Десять хвилин. Я сидітиму, скільки зможу. На жаль, часу завжди бракує. Що ж я таке тримаю в руках, поки мій час іще не збіг?»

«Пробач,— подумав містер Таґомі, звертаючись до срібної закарлючки.— Нас постійно щось змушує підійматися й діяти». Він із жалем почав запаковувати її. Ще один сповнений сподівання погляд — він знову щосили уважно подивився на цю річ. «Мов дитина,— сказав він собі.— Удаю невинність та віру. Притискаючи до вуха мушлю, випадково знайдену на узбережжі. Чуючи в її невиразному шурхоті мудрість моря.

А тут око замість вуха. Увійди в мене і скажи, що трапилося, що це означає і чому. Згущення всього розуміння в одній скінченній закарлючці.

Вимагати забагато — означає нічого не отримати».

— Слухай,— сказав він sotto voce[92],— гарантія обіцяє велике відшкодування.

«А якщо сильно трусонути її, як старий годинник, що ніяк не хоче заводитись?»

Він так і зробив. Вгору-вниз. Або як кості перед вирішальним кидком. Щоб розбудити божество всередині. «Може, воно спить. Або в дорозі[93]. Їдка жорстока іронія пророка Іллі. Або воно десь пішло». Містер Таґомі ще раз сильно трусонув срібний завиток, затиснувши його в кулаку. «Кличте голосом сильнішим». Він вкотре уважно подивився на ту річ.

«Ти дрібна й порожня»,— подумав він.

«Потрібно висварити її,— сказав він собі.— Налякати».

— У мене уривається терпець,— сказав він sotto voce.

— І що далі? У канаву тебе пожбурити?

Дмухнути на неї, потрусити, знову дмухнути. Перемогти у цій грі.

Він розсміявся. Безглузда авантюра, тут, під теплим сонцем. Комедія на очах у всіх перехожих. Він винувато озирнувся. Але ніхто не дивився на нього. Літні чоловіки сонно куняли. Хоч це добре.

«Я перепробував усе,— усвідомив він.— Благав, споглядав, погрожував, поринав у тривалі роздуми. Що ще можна зробити?

Якби я міг просто лишитися тут. Але мені в цьому відмовлено. Можливо, ще трапиться нагода. Але водночас, як каже Вільям Ґілберт, така нагода випадає лиш раз. Це так? Я відчуваю, що це так.

У дитинстві я мислив, як дитина. Але зараз я відкинув дитинність. Тепер я повинен звернутися до інших сфер. Маю по-новому домагатися відповіді.

Маю мислити науково. Вичерпно проаналізувати кожну можливість за допомогою логіки. Систематично, у класичній традиції арістотелівських експериментів».

Він затулив пальцем праве вухо, щоб не чути вуличного шуму та не відволікатися на інші звуки, а до лівого щільно притиснув срібний трикутник, ніби мушлю.

Жодного звуку. Жодного шуму, що нагадував би океанський, хоч насправді це шум крові у нашому тілі,— навіть цього не було.

Тоді яким іще органом чуття можна вловити цю таємницю? Слух нічого не дав, це очевидно. Містер Таґомі заплющив очі і почав обмацувати кожен клаптик поверхні крихітної прикраси. І дотик теж — пальці нічого йому не сказали. Нюх. Він підніс срібний трикутник до носа і вдихнув повітря. Ледь вловимий металічний запах, але без жодного сенсу. Смак. Відкривши рот, він крадькома поклав прикрасу на язик, запхнув до рота, мов крекер, але жувати, звісно, не став. Ніякого сенсу, лише гірка холодна твердість металу.

Він знову поклав трикутник на долоню.

Нарешті знову можна дивитися. Зір — найвищий із органів чуття за грецькою ієрархією. Він усіляко розвертав трикутник, роздивлявся його з усіх боків, extra rem[94].

«Що мені відкривається у цьому довгому, терплячому спогляданні? — запитав він себе.— Який ключ до правди оприявнюється мені у цій речі?»

— Підкорися,— сказав він срібному трикутнику.— Вивергни з себе таємницю.

«Мов жаба, яку витягнули з глибини,— подумав він.— і затиснули в кулаці, примушуючи розповісти про те, що криється у водній безодні. Однак ця жаба навіть не квакає, вона мовчки задихається, перетворюючись на камінь, глину чи мінерал. Не ворушиться. Повертається до стану твердої субстанції, звичного для її замогильного світу.

Метал — породження землі,— подумав він, роздивляючись трикутник.— Він із її надр. Із царства, яке лежить найглибше і є найщільнішим. Землі тролів та печер, вологої, завжди оповитої темрявою. Це світ інь у найсумнішому своєму вияві. Світ трупів, руйнації та розпаду. Випорожнень. Усього померлого, що опускається вниз і розкладається, шар за шаром. Демонічний світ непорушності; час-що-минув».

Та попри все, срібний трикутник вилискував на сонці. У ньому відбивалося світло. «Вогонь,— подумав містер Таґомі.— Ця річ аж ніяк не волога і не темна. Вона не важка, не налита втомою, а пульсує життям. Висока сфера, що є частиною ян: небесність, ефірність. Таким і має бути витвір мистецтва. Так, це завдання митця: взяти шматок породи із темної, німої землі і перетворити його на осяйну небесну форму, в якій відбивається світло.

Мертве, в яке вдихнули життя. Труп, який перетворили на полум'яне видовище, минуле, яке підкорили майбутньому».

— До чого ти належиш? — запитав він у срібного завитка.— До темного мертвотного інь чи яскравого, сповненого життя ян?

На долоні танцювало і засліплювало його своїм блиском срібло. Він примружився і тепер не бачив нічого, крім гри вогню.

«Тіло інь, душа ян. Союз металу та полум'я. Зовнішнє і внутрішнє, мікрокосмос у моїй долоні.

Чим є той простір, про який говорить ця річ? Шляхом нагору. На небо. Це час? Ти кличеш до осяйного світу мінливості. Так, ця річ вивергнула свою душу: світло. І мою увагу зосереджено на ньому, я не можу відвести погляд. Я зачарований гіпнотичною блискучою поверхнею, яка вже не підвладна мені. Я не можу відірватися».

— Тепер говори зі мною,— наказав він.— Тепер, коли ти вже піймала мене, я хочу почути твій голос, що лине зі сліпучого світла, білого та ясного, яке, згідно з «Тибетською книгою мертвих[95]», чекає на нас лише після закінчення земного існування.

«Але мені не треба чекати, доки помру, доки розпадеться мій анімус, блукаючи в пошуках нового лона. Усі жахні й милостиві божества — ми пройдемо повз них, як і повз оповиті димом вогні. А також повз пари, що злягаються. Повз усе, крім цього світла. Я готовий дивитися на нього без трепету. Поглянь, я не відступаю.

Я відчуваю, як мене спрямовують гарячі вітри карми. Однак залишаюся тут. Мене правильно навчили: я не повинен відступати від ясного білого світла, бо якщо відступлю, то знову увійду у цикл народжень та смертей, ніколи не матиму свободи, ніколи не отримаю звільнення. Покривало майя опуститься знову, якщо я...»

Світло зникло.

Він тримав у руках просто тьмяний срібний трикутник. Впала тінь, затуляючи сонце. Містер Таґомі підвів погляд.

Біля лавки стояв високий полісмен у синій уніформі й усміхався.

— Що? — сказав ошелешений містер Таґомі.

— Я просто спостерігав за тим, як ви складаєте головоломку.

Полісмен зібрався був іти доріжкою далі.

— Головоломку? — повторив містер Таґомі.— Це зовсім не головоломка.

— Хіба це не одна з тих головоломок, які потрібно розібрати на частини? У мого малого їх повно. Деякі складні.

Полісмен пішов.

«Мій шанс на нірвану втрачено. Все зникло. Через втручання цього білого варвара, янкі-неандертальця. Цієї недолюдини, яка подумала, що я б'юся над пустопорожньою дитячою забавкою».

Підвівшись із лавки, він непевно ступив кілька кроків. «Потрібно заспокоїтися. Жахливі шовіністичні інвективи, плебейський расизм — це занадто ницо для мене.

В мені вирують неймовірні пристрасті, які неможливо спокутувати».

Він пішов крізь парк. «Не зупиняйся,— сказав він собі.— Очищення приходить через рух».

Він вийшов до краю парку. Тротуар. Карні-стрит. Шум щільного потоку машин. Містер Таґомі завмер на узбіччі.

Жодного велотаксі. Тоді він рушив тротуаром і влився у натовп. Коли таксі потрібні, їх ніколи немає.

Господи, а це що таке? Він зупинився, ошелешено дивлячись на огидну безформну масу на обрії, що затуляла краєвид, мов кошмарні американські гірки. Величезна конструкція з металу та бетону, підвішена в повітрі.

Містер Таґомі звернувся до перехожого, худорлявого чоловіка у м'ятому костюмі.

— Що це таке? — владно запитав він, вказуючи на споруду.

— Потворно, правда? — вишкірився чоловік.— Це автострада Ембаркадеро. Багато хто вважає, що вона весь пейзаж спаскудила.

— Ніколи раніше її не бачив,— сказав містер Таґомі.

— Пощастило вам,— відповів чоловік і пішов далі.

«Це поганий сон,— подумав містер Таґомі,— я маю прокинутися. Куди сьогодні позникали усі велотаксі?»

Він закрокував швидше. Все довкола вкривала тьмяна димчаста примарна пелена. Пахло горілим. Тьмяні сірі будівлі, тротуар, пішоходи, які сьогодні особливо квапилися. І досі жодного таксі.

— Таксі! — закричав містер Таґомі, поспішаючи далі.

Марно. Лише автомобілі й автобуси. Він ніколи не бачив автомобілів такої форми — схожих на великі неоковирні дробарки. Він остерігався зводити на них погляд і дивився прямо перед собою. «У мене дуже тривожне викривлення оптичного сприйняття. Розлад, який порушує моє відчуття простору. Обрій дивовижно вигнуто. Наче кінцева стадія астигматизму, яка настала без попередження.

Я маю перепочити. Якась брудна забігайлівка попереду. Всередині лише білі, хлебчуть щось». Містер Таґомі штовхнув дерев'яні двері з двох половинок. Запах кави. Ревіння музики з неоковирного музичного автомата в кутку. Містер Таґомі зіщулився й рушив до бару.

— Усі стільці зайняті білими! — вигукнув Містер Таґомі.

Декілька білих зиркнули на нього. Але ніхто не підвівся. Ніхто не поступився йому місцем. Вони хлебтали далі.

— Встаньте негайно! — голосно сказав містер Таґомі найближчому до нього білому. Прокричав йому прямо у вухо.

Чоловік поставив свою чашку з кавою і сказав:

— Не заривайся, жовтопикий.

Містер Таґомі поглянув на інших білих. Усі дивилися на нього вороже. І жоден не поворухнувся.

«Світ „Бардо Тхедола“,— подумав містер Таґомі.— Хтозна-куди несе мене гарячий вітер. Видіння. Видіння чого? Чи може анімус витерпіти це? Так, „Книга мертвих“ готує нас до цього: після смерті ми ніби й бачимо інших, але все здається ворожим. Кожен перебуває на самоті. І нема кому його втішити. Страшна подорож. І завжди крізь царства мук, повторного народження, ладні прихистити зламаний сполоханий дух. Омана».

Він вискочив із забігайлівки. Двері захряснулися за ним. Він знову опинився на тротуарі.

«Де я? Поза своїм світом, простором і часом.

Срібний трикутник дезорієнтував мене. Я відірвався від свого причалу, і тепер мені нема на що спертися. Це покара за мою зухвалість. Урок, який я запам'ятаю назавжди. Людина намагається заперечити те, що говорять їй її органи чуття. Навіщо? Заради того, щоб цілковито загубитися, не маючи орієнтирів чи дороговказу?

Гіпногогічний стан. Здатність концентруватися так знизилася, що настають оці сутінки. Світ сприймається винятково у його символічному аспекті, з позиції архетипів, жахливо перемішаних з матеріалами несвідомого. Типово для сомнамбулізму, викликаного гіпнозом. Потрібно покласти край цій страшній біганині серед тіней. Відновити центр еґо за допомогою концентрації».

Він опустив руку в кишеню, шукаючи срібний трикутник. Але він зник. Лишився на лавці у парку разом із портфелем. Катастрофа.

Зігнувшись, він побіг тротуаром назад до парку.

Волоцюги у своєму напівсні здивовано проводжали його поглядом, коли він дерся вгору доріжкою. Ось та лавка. Ось його портфель, спертий на неї. І ані сліду срібного трикутника. Він почав шукати. Так. Трикутник впав у траву і лежав, частково сховавшись у ній. Там, куди він його пожбурив, розлютившись.

Він знову сів, хапаючи ротом повітря.

«Сфокусуйся ще раз на срібному трикутнику,— наказав він собі, коли віддихався.— Зосередься на ньому щосили і рахуй до десяти. А тоді вигукни щось приголомшливе. „Erwache“[96], наприклад.

Ідіотський сон наяву, схожий на фугу. Відтворення найотруйніших особливостей підліткового віку, а не ясної незайманої невинності справжнього дитинства. Власне, я саме на це й заслуговую.

Я сам у всьому винен. Потрібно звинувачувати не злий намір містера Чілдена чи майстрів, а власну жадобу. Розуміння не приходить за примусом».

Він повільно рахував уголос, а тоді зірвався на ноги.

— Клята глупота,— різко сказав він.

Туман розсіявся?

Він роззирнувся довкола. Розмитість начебто зникла. Зараз докладний вибір слів Святим Павлом — «бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці»[97] — сприймається не як метафора, а як проникливе посилання на оптичну ілюзію. «Наше бачення справді астигматичне, у глибинному сенсі: наш простір і час — породження нашої власної психіки, і якщо вони хоч на мить похитнуться — це мов гострий розлад у середньому вусі.

Ми інколи впорядковуємо світ навмання, будь-яке відчуття рівноваги зникає».

Він знову сів, сховав срібний трикутник у кишеню пальта і поставив портфель на коліна. «Тепер треба зробити от що,— сказав він собі,— піти й подивитися, чи ця зловісна конструкція й досі там. Як цей чоловік назвав її? Автострада Ембаркадеро».

Однак він боявся.

«Але я ж не можу просто сидіти тут,— подумав він.— У мене купа справ, як говорили колись в народі в Америці. На мене чекає робота.

Дилема».

Двоє китайських хлопчаків галасливо промчали доріжкою. Зграя голубів злетіла вгору, і хлопчаки зупинилися.

— Гей, хлопці! — гукнув містер Таґомі, порпаючись у кишені.— Ходіть сюди.

Вони сторожко наблизилися.

— Ось десять центів.

Містер Таґомі жбурнув хлопцям монету, і вони почали чубитися над нею.

— Спускайтеся на Карні-стрит. Подивіться, чи є там велотаксі. Прийдете сюди і скажете мені.

— А ви дасте нам ще десять центів, коли ми повернемося? — запитав один із хлопчиків.

— Так. Але скажіть правду.

Вони кинулися вниз доріжкою.

«Якщо таксі немає, краще мені сховатися у відлюдному місці і накласти на себе руки».

Він вчепився у портфель. «Зброя ще тут, отже, з цим не виникне жодних проблем».

Хлопці мчали назад.

— Шість! — закричав один.— Я нарахував шість таксі.

— А я п'ять,— вимовив задихано інший.

— Ви впевнені, що це велотаксі? Ви бачили, як водії крутять педалі?

— Так, сер,— в один голос відповіли хлопці.

Він дав кожному по десять центів. Вони подякували і побігли геть.

«Треба повертатися в офіс до роботи»,— подумав містер Таґомі. Він підвівся, міцно тримаючи портфель за ручку. Обов'язок кличе. Ще один звичний день.

Він знову спустився доріжкою на тротуар.

— Таксі! — закричав він.

Із потоку машин виринуло велотаксі. Водій зупинився на узбіччі.

— Так, сер.

Темне обличчя водія блищало від поту, груди важко здіймалися.

— До будівлі «Ніппон-таймс»,— наказав містер Таґомі.

Він зручно влаштувався на сидінні. Шалено крутячи педалі, водій влився у потік інших таксі та автомобілів.

Містер Таґомі дістався до будівлі «Ніппон-таймс» майже опівдні. Він наказав операторці у центральному вестибюлі з'єднати його з містером Ремзі нагорі.

— Це Таґомі,— сказав він, коли їх з'єднали.

— Доброго ранку, сер. Для мене велике полегшення чути вас. Вас не було, я занепокоївся і зателефонував вам додому о десятій годині, але ваша дружина сказала, що не знає, куди ви пішли.

— Усе прибрали?

— Жодного сліду не лишилося.

— Точно?

— Даю слово, сер.

Задовольнившись цим, містер Таґомі повісив слухавку і увійшов у ліфт.

Нагорі, у своєму офісі, він дозволив собі швидко роззирнутися. Глянути краєм ока. Жодного сліду вчорашнього, як йому й обіцяли. Він відчув полегшення. Хто не бачив на власні очі, той і не знатиме. Історичність, яка всоталася у пластикове покриття підлоги...

Містер Ремзі зустрів його всередині.

— Ваша мужність стала темою панегірика у «Таймс»,— сказав він.— Стаття описує...

Помітивши вираз обличчя містера Таґомі, він замовк.

— Доповідайте про нагальні справи. Що з генералом Тедекі? Тим, який називав себе містером Ятабе?

— Він таємно повертається до Токіо літаком. Ми напустили туману, щоб заплутати сліди.

Містер Ремзі схрестив пальці на знак надії.

— Скажіть, будь ласка, що з містером Бейнсом.

— Я не знаю. Коли вас не було, він приходив ненадовго, навіть крадькома, але нічого не сказав. Імовірно, він повернувся до Німеччини,— нерішуче додав містер Ремзі.

— Йому набагато краще було б податися на Рідні Острови,— сказав містер Таґомі, звертаючись радше до самого себе.

У будь-якому разі, важила насамперед доля старого генерала. «До того ж тут я безсилий,— подумав містер Таґомі.— І я, і моя установа. Вони скористалися мною. Звичайно, це добре і правильно. Я послужив їм... як воно? Прикриттям.

Я — маска, яка приховує реальність. А позаду мене непомітно відбуваються справжні події, захищені від жадібних допитливих поглядів».

«Дивно,— подумав він,— інколи життєво необхідно бути просто картонною обкладинкою. Тут було б щось від саторі, якби я зумів це вловити. Ми можемо лише здогадуватися про мету всієї цієї ілюзорності. Закон економії: ніщо не втрачається. Навіть нереальне. Яка величність у всьому процесі!»

Увійшла схвильована міс Ефрайкян.

— Містере Таґомі! Мене прислали з переговорної.

— Заспокойтеся, міс.

«Потік часу несе нас далі»,— подумав він.

— Сер, прийшов німецький консул. Хотів би з вами поговорити.

Вона перевела погляд з містера Таґомі на містера Ремзі, потім знову поглянула на нього. Обличчя в неї було незвично блідим.

— Кажуть, що він прийшов іще раніше, але оскільки було відомо, що ви не...

Містер Таґомі помахом руки наказав їй замовкнути.

— Містере Ремзі, будь ласка, нагадайте мені ім'я консула.

— Фрайгер Г'юґо Райс, сер.

— Тепер пригадую.

«Що ж,— подумав він,— врешті-решт, містер Чілден, схоже, зробив мені послугу, коли відмовився прийняти револьвер».

Тримаючи в руках свій портфель, він вийшов з кабінету у коридор.

Там стояв худорлявий, добре вдягнений білий. Коротко стрижене руде волосся, шкіряні туфлі європейського виробництва, чорні й начищені до блиску. Пряма постава. І мундштук зі слонової кістки, який більше пасував би жінці. Поза сумнівом, це він.

— Гер Райс? — запитав містер Таґомі.

Німець вклонився.

— Склалося так, що досі ми обговорювали справи лише у листуванні та в телефонних розмовах. Але ніколи не зустрічалися особисто.

— Для мене це честь,— сказав гер Райс, підходячи до нього,— навіть зважаючи на прикрі й сумні обставини.

— Я от про що думаю...— сказав містер Таґомі.

Німець здивовано повів бровою.

— Прошу мені вибачити. Моя свідомість затьмарена згаданими вами обставинами. Напевне, винуватити у цьому треба крихкість всього, що постало з глини.

— Просто жахливо,— сказав гер Райс, похитавши головою,— коли я спершу...

— Перш ніж розпочнете свою літанію, дозвольте сказати мені.

— Звісно.

— Я особисто застрелив двох ваших людей із СБ.

— Мене викликали в управління поліції Сан-Франциско,— сказав гер Райс, видихаючи гидкий сигаретний дим, що одразу ж завис навколо них.— Кільки годин я провів у відділку на Карні-стрит і в морзі, а потім читав свідчення ваших людей, які вони надали слідчим у поліції. Усе це просто жахливо, від початку і до кінця.

Містер Таґомі мовчав.

— Однак,— продовжував гер Райс,— зв'язок цих бандитів із СБ не підтверджено. Я переконаний, що все це якесь божевілля. Я впевнений, що ви вчинили абсолютно правильно, містере Таґорі.

— Таґомі.

— Ось моя рука,— сказав консул, простягаючи руку.— Давайте потиском руки скріпимо джентльменську угоду більше про це не згадувати. Воно того не варте, особливо у такий складний час, коли найменше необережне розголошення може підбурити уяву натовпу, нашкодивши інтересам обох наших націй.

— Однак на мою душу лягла провина,— сказав містер Таґомі.— Кров, гере Райс, не можна витравити, на відміну від чорнила.

Здавалося, консула ошелешили ці слова.

— Я прагну прощення,— сказав містер Таґомі,— але ви не можете мені його дарувати. Мабуть, ніхто не може. Я збираюся почитати знаменитий щоденник стародавнього массачусетського богослова, преподобного Мазера. Кажуть, там про гріхи, пекельний вогонь і таке інше.

Консул швидко затягувався сигаретою, уважно дивлячись на містера Таґомі.

— Дозвольте застерегти вас: ваша нація от-от має зануритися у ще мерзенніше багно, аніж будь-коли. Знаєте гексаграму «Прірва»? Не від імені японського уряду, а як приватна особа, я проголошую: «Моє серце скував страх. Наближається нещадне кровопролиття, якого світ не бачив». А ви навіть зараз переслідуєте свої дрібні егоїстичні інтереси чи вигоду. Затіваєте якісь інтриги на шкоду ворожій фракції, СБ, хіба ні? Хочете підставити гера Кройца фон Мере...

Він не зміг продовжувати. Груди стиснуло. «Як у дитинстві, коли я злився на бабусю»,— подумав він.

— Я страждаю,— сказав він геру Райсу, який уже загасив свою сигарету,— від хвороби, що посилювалася протягом цих довгих років, але розпочалася вона того дня, коли я вперше безпорадно слухав навіжені промови ваших лідерів. У будь-якому разі можливості вилікуватися не існує. І для вас теж, сер. Говорячи словами преподобного Мазера, якщо я правильно пам'ятаю: «Покайтеся!».

— Ви правильно пам'ятаєте,— хрипло сказав німецький консул.

Він кивнув і тремтячими пальцями запалив нову сигарету.

Із кабінету вийшов містер Ремзі зі стосом формулярів та документів. Він сказав містеру Таґомі, який стояв мовчки, намагаючись перевести дух:

— Поки він іще тут. Рутинна справа, пов'язана з його обов'язками.

Містер Таґомі замислено взяв простягнуті йому документи і поглянув на них. Форма 20-50. Запит від Райху через представника у ТША, консула фрайгера Г'юґо Райса, щодо подальшого утримання під вартою зловмисника, якого затримав департамент поліції Сан-Франциско. Єврей на ім'я Френк Фінк. Громадянин Німеччини — згідно із законом Райху, що має зворотну силу, від червня 1960 року. Запобіжне утримання під вартою згідно із законодавством Райху і т.д.

Він побіжно проглянув документ.

— Ось ручка, сер,— сказав містер Ремзі.— І на сьогодні це всі справи з німецьким урядом.

Він бридливо подивився на консула, подаючи ручку містерові Таґомі.

— Ні,— сказав містер Таґомі.

Він повернув форму 20—50 містеру Ремзі, тоді знову її вихопив і написав унизу: «Відпустити. Високоповажне торгове представництво, Сан-Франциско. На підставі Воєнного протоколу від 1947 року. Таґомі».

Він передав одну копію німецькому консулу, а інші разом з оригіналом — містерові Ремзі.

— На все добре, гере Райс.

Він вклонився.

Німецький консул вклонився у відповідь, ледь завдавши собі клопоту глянути на документ.

— Будь ласка, надалі для всіх справ використовуйте такі засоби зв'язку, як пошта, телефон, телеграф,— сказав містер Таґомі,— не приходьте особисто.

— Ви покладаєте на мене відповідальність за обставини загального характеру, які перебувають поза моєю юрисдикцією.

— Лайно собаче, ось що я скажу у відповідь.

— Цивілізовані люди не так ведуть справи,— сказав консул.— Вами керує образа та бажання помсти, тоді як ми повинні діяти формально, без домішку особистих почуттів.

Він жбурнув сигарету на підлогу, розвернувся і подався геть.

— Заберіть свою огидну смердючу сигарету,— кволо мовив містер Таґомі, але консул уже зник за рогом.

— Я вчинив по-дитячому,— сказав містер Таґомі містеру Ремзі.— Ви стали свідком нечуваного інфантильного вибрику.

Він непевним кроком повернувся до кабінету. Тепер у грудях так стисло, що він зовсім не міг дихати. Біль розтікався лівим плечем, і водночас якась могутня рука розчавлювала ребра.

— Уф,— вимовив він.

Він бачив перед собою не килим, а лише потік червоних жаринок, що підіймалися вгору.

— Допоможіть, містере Ремзі,— сказав він.

Але жодного звуку не було чути.

— Будь ласка.

Він простягнув руку вперед, спіткнувся. Однак не було за що вхопитися.

Падаючи, він стиснув у кишені пальта срібний трикутник, який нав'язав йому містер Чілден. «Він мене не врятував. Не допоміг. Попри всі зусилля».

Його тіло вдарилося об підлогу. Руки й коліна. Він хапав ротом повітря, ворс килима забивався у ніздрі. Тепер містер Ремзі вже мчав до нього, щось скімлячи. «Потрібно зберігати спокій»,— подумав містер Таґомі.

— У мене невеликий серцевий напад,— спромігся сказати містер Таґомі.

Навколо вже метушилося кілька людей, переносячи його на диван.

— Спокійно, сер,— мовив один із них.

— Попередьте дружину, будь ласка,— сказав містер Таґомі.

З вулиці до нього долинула сирена швидкої допомоги. Завивання і ще більше метушні. Люди заходили і виходили. Його накрили ковдрою аж до пахв. Зняли краватку. Розстебнули комірець.

— Уже краще,— сказав містер Таґомі.

Він зручно лежав і не намагався поворухнутися. «Моїй кар'єрі так чи інакше кінець,— вирішив він.— Німецький консул, безумовно, здійме ґвалт перед своїм начальством. Скаржитиметься на неприпустиму поведінку. Мабуть, він має для цього підстави. Хай там як, справу зроблено. Принаймні мою частину, наскільки це мені під силу. Решта залежить від Токіо та угруповань у Німеччині. Я все одно не маю впливу на цю боротьбу.

Я думав, що йдеться лише про пластмаси. Що це високоповажний бізнесмен. Оракул вгадав і дав підказку, але...»

— Зніміть з нього сорочку,— наказав якийсь голос.

Поза сумнівом, це був штатний лікар. Дуже владний тон. Містер Таґомі усміхнувся. «Тон понад усе. Чи може це бути відповіддю? Таємниця організму, знання, що міститься в самому тілі. Час полишити всі справи. Або хоча б частково полишити. Причинність, якій я маю підкоритися без зайвих слів.

Якою була відповідь оракула на останнє запитання, коли ті двоє лежали в кабінеті мертві або при смерті? Шістдесят перша гексаграма, „Внутрішня істина“. „Найменше розуму у свиней та риб. Їх важко переконати“. Це я. Книга говорить про мене. Я ніколи не зможу зрозуміти повністю. Така вже природа цих істот. Чи, може, Внутрішня істина — це те, що відбувається зараз зі мною?

Я чекатиму. Я побачу, яка вона насправді.

Може, вона і те, й інше».

Надвечір, якраз після вечері, до камери Френка Фрінка підійшов поліцейський, відімкнув двері і наказав йому піти й забрати свої речі в реєстратурі.

Незабаром він опинився на тротуарі перед відділком поліції на Карні-стрит, серед квапливої юрби перехожих, автобусів, автомобілів, що невпинно сигналили, та галасливих водіїв велотаксі. Було холодно. Перед кожною будівлею залягли довгі тіні. Френк Фрінк якусь мить постояв, а тоді машинально подався за людьми, що перетинали вулицю на пішохідному переході.

«Мене заарештували без жодної справжньої причини,— подумав він.— Без мети. І так само відпустили».

Йому нічого не сказали, а просто віддали мішок із одягом, гаманець, годинник, окуляри, особисті речі і перейшли до наступної справи — підстаркуватого пияка, якого затримали на вулиці.

«Диво,— подумав він.— Те, що мене відпустили. Якийсь щасливий випадок. За законом я зараз мав би сидіти в літаку, прямуючи до Німеччини на знищення».

Він досі не міг повірити — ані в арешт, ані у свободу. Неймовірно. Він ошелешено крокував далі вздовж замкнених магазинів, переступаючи через рознесене вітром сміття.

«Нове життя,— подумав він.— Наче заново народився. Дідько б його узяв, „наче“? Я і справді заново народився.

Кому дякувати? Може, помолитися?

Але кому спрямувати свої молитви?»

«Якби ж я це розумів»,— сказав він собі, ідучи велелюдним вечірнім тротуаром, освітленим неоновими вогнями, серед галасу, що долинав із барів на Гранд-авеню. «Я хочу зрозуміти. Я мушу».

Але він знав, що це йому ніколи не вдасться.

«Просто тішся,— подумав він.— І не зупиняйся».

Якась частка його розуму проказала: «А тоді назад до Еда. Я повинен якимось чином повернутися в нашу майстерню, у той підвал. Продовжити те, на чому зупинився. Робити прикраси власними руками. Працюючи і не думаючи, не роздивляючись навколо і не намагаючись зрозуміти. Моя справа — робити прикраси».

Сутеніло. Він поспішав, долаючи квартал за кварталом, намагаючись якомога швидше потрапити у впорядковане, зрозуміле місце, в якому був раніше.

Коли він врешті дістався туди, Ед Маккарті сидів за верстатом і вечеряв. Два сендвічі, термос чаю, банан, печиво. Френк Фрінк стояв у дверях, хапаючи ротом повітря.

Ед нарешті почув і обернувся.

— Я думав, ти помер,— сказав він.

Він прожував їжу, ковтнув, тоді відкусив новий шматок.

За верстатом Ед увімкнув маленький електричний обігрівач. Френк підійшов і нахилився, гріючи руки.

— Радий знову тебе бачити,— сказав Ед.

Він двічі поплескав Френка по спині і продовжив їсти сендвіч. Більше він нічого не сказав. Лише його жування та вентилятор обігрівача порушували тишу.

Поклавши пальто на стілець, Френк узяв жменю заготовок і відніс їх до шліфувальної машинки. Він встановив шерстяний полірувальний круг і запустив мотор. Тоді наніс на круг полірувальну суміш, одягнув щиток, щоб захистити очі, і, сидячи за верстатом, почав очищувати заготовки, одну за одною.