Людина у високому замку

2

Містер Нобусуке Таґомі сидів, шукаючи поради у священній П'ятій книзі конфуціанської мудрості, таоїстському оракулі, впродовж століть відомому під назвою «І цзін» або «Книга змін». Опівдні його почала діймати тривога щодо зустрічі з містером Чілденом, призначеної на другу.

З його офісних приміщень, розташованих на двадцятому поверсі ділового центру «Ніппон-таймс» на Тейлор-стрит, відкривалася панорама затоки. Крізь скляну стіну видно було, як до бухти входять кораблі, пропливаючи під мостом «Ґолден Ґейт». Тієї миті за Алькатрасом саме виднівся вантажний корабель, але містер Таґомі не зважав. Підійшовши до стіни, він потягнув за мотузку і опустив бамбукові жалюзі. Краєвид зник, у великому центральному кабінеті стало темніше. Мружитися від сліпучого світла уже не доводилося. Тепер він міг зосередитися.

Він вирішив, що йому не під силу задовольнити клієнта. Хоч би з чим прийшов містер Чілден, на клієнта це не справить враження. «Потрібно визнати це,— сказав він собі,— але ми принаймні можемо докласти зусиль, щоб не роздратувати його. Не образити його негідним подарунком».

Клієнт незабаром мав прибути в аеропорт «Сан-Франциско» елітною німецькою ракетою Мессершміт-9-E. Містер Таґомі ніколи такими не літав. Зустрічаючи містера Бейнса в аеропорту, доведеться зберігати байдужий вигляд, навіть якщо ракета виявиться величезною. «Зараз потрібно попрактикуватися». Вставши перед настінним дзеркалом, він прибрав стриманого, трохи знудженого виразу, ретельно стежачи, щоб його холодне обличчя нічого не виказувало. «Так, містере Бейнс, дуже багато шуму від них, сер. Годі зосередитися на читанні. З іншого боку, зі Стокгольма до Сан-Франциско можна долетіти усього за сорок п'ять хвилин». Чи варто потому вставити слівце про несправності німецької техніки? «Ви чули новини по радіо? Ця катастрофа над Мадагаскаром... Мушу сказати, що у старих поршневих літаків є свої переваги».

Дуже важливо уникати політики. Адже він не знає поглядів містера Бейнса щодо основних проблем сучасності. Але про них усе одно може зайти мова. Містер Бейнс, напевно, дотримується нейтральної позиції, адже він швед. З іншого боку, він полетів «Люфтганзою», а не «Скандинавськими авіалініями». Обережні дипломатичні маневри... «Містере Бейнс, я чув, гер Борман дуже хворий, і Партія восени призначить нового райхсканцлера. Це лише плітки, сер? Прикро, що між Райхом і Тихоокеанією така недовіра».

У теці на його столі лежала вирізка з «Нью-Йорк Таймс» із фрагментами нещодавньої промови Бейнса. Зараз містер Таґомі уважно її вивчав, трохи схилившись: контактні лінзи йому підібрали не зовсім вдало. Містер Бейнс говорив про необхідність ще один раз — вже дев'яносто восьмий, здається? — пошукати запаси води на Місяці. «Ми ще можемо вирішити цю надзвичайно сумну дилему,— цитувала Бейнса газета.— Місяць — наш найближчий сусід, але водночас від нього дуже мало користі, якщо не зважати на суто воєнні потреби». «Sic!» — подумав містер Таґомі, вдаючись до статусного латинського слова. Ось, здається, і ключик до містера Бейнса. «Просто військової вигоди йому замало»,— зазначив він для себе.

Натиснувши кнопку внутрішнього переговорного пристрою, містер Таґомі сказав:

— Міс Ефрайкян, зайдіть до мене з диктофоном, будь ласка.

Вхідні двері ковзнули вбік, і з'явилася міс Ефрайкян, зачіску якої цього дня прикрашали блакитні квіти.

«Бузок»,— зауважив містер Таґомі. Удома, на Хоккайдо, його вважали професіоналом у сфері садівництва.

Міс Ефрайкян, висока темноволоса вірменка, вклонилася йому.

— Пристрій готовий?

— Так, містере Таґомі.

Міс Ефрайкян сіла, ввімкнувши портативний диктофон на батарейках.

— Я запитав у свого оракула: «Чи буде успішною наша із містером Чілденом зустріч?» — почав містер Таґомі,— і мене стривожила отримана відповідь — зловісна гексаграма «Перевага великого». Балка просідає. Надто великий тиск у центрі. Брак рівноваги. Немає в цьому Шляху-Дао.

Диктофон шумів.

Містер Таґомі замовк, про щось міркуючи.

Міс Ефрайкян вичікувально дивилася на нього, шум диктофона припинився.

— Попросіть містера Ремзі зайти на хвилинку, будь ласка,— сказав він.

— Так, містере Таґомі.

Вона встала, відклала диктофон і, цокаючи підборами, залишила кабінет.

Увійшов містер Ремзі із великою текою накладних під пахвою. Молодий, усміхнений, він був одягнений у вузькі блакитні джинси без ременя, дуже популярні серед сучасних модників, а комір його сорочки в клітинку акуратно обвивала краватка-шнурок у стилі американського Середнього Заходу.

— Як життя, містере Таґомі? Класний день сьогодні, сер.

Містер Таґомі вклонився йому.

Побачивши це, містер Ремзі напружився і вклонився у відповідь.

— Я радився з оракулом,— сказав містер Таґомі, коли міс Ефрайкян знову сіла, ввімкнувши диктофон.— Як ви знаєте, містер Бейнс, який незабаром прибуде до нас особисто, дотримується нордичної ідеології щодо так званої східної культури. Я міг би спробувати схилити його до кращого розуміння, вразивши автентичними китайськими манускриптами або нашою керамікою епохи Токуґава...[16] Однак ми не беремося змінювати чужі переконання.

— Ясно,— відповів містер Ремзі.

Його європеоїдне обличчя скривилося від болісних розумових зусиль.

— А відтак ми догодимо його упередженням, подарувавши йому натомість безцінний американський артефакт.

— Так.

— Сер, ви за походженням американець. Хоча й завдали собі клопоту змінити колір обличчя на темніший,— додав він, уважно роздивляючись містера Ремзі.

— Це солярій,— пробурмотів містер Ремзі,— просто щоб поповнити запаси вітаміну D.

Але його виказав принижений вираз обличчя.

— Запевняю, що зберіг свою закоріненість у... — містер Ремзі запнувся, підшуковуючи слова,— не повністю розірвав зв'язки із... місцевими етнічними звичаями.

— Записуйте, будь ласка,— звернувся містер Таґомі до міс Ефрайкян.

Знову зашумів диктофон.

— Звернувшись до оракула й отримавши двадцять восьму гексаграму Да Го, я потім одержав ще й несприятливу дев'ятку на п'ятому рівні. Ось її текст:

Це явно вказує на те, що о другій годині містер Чілден нічого вартісного нам не запропонує.

Містер Таґомі помовчав.

— Варто визнати, що я не можу покладатися на власні судження, коли йдеться про американські витвори мистецтва.

Він замислився, добираючи слова.

— Ось чому мені потрібні ви, містере Ремзі, адже ви, так би мовити, за походженням належите до корінного населення. Поза сумнівом, ми повинні докласти усіх можливих зусиль.

Містер Ремзі не відповідав, однак, хоч він і силкувався приховати свою реакцію, його обличчя видавало образу, злість і німе придушене роздратування.

— Отже, я знову звернувся до оракула. З міркувань безпеки я не можу озвучити вам, містере Ремзі, про що я запитував.

Інакше кажучи, його тон означав: «Я не можу розголошувати ті важливі питання, над якими ми тут працюємо, перед вами та вашим пінокським поріддям».

— Достатньо зазначити, що я одержав дуже неоднозначну відповідь. Вона змусила мене надовго замислитися.

Містер Ремзі і міс Ефрайкян уважно дивилися на нього.

— Йдеться про містера Бейнса,— сказав містер Таґомі.

Вони кивнули.

— Моє запитання щодо містера Бейнса таємними шляхами Дао привело до гексаграми Шен, сорок шостої. Сприятливе віщування. Шістка на початковому рівні і дев'ятка на другому.

Таґомі запитував: «Чи вдасться мені успішно провести переговори з містером Бейнсом?» І дев'ятка на другому рівні запевняла, що вдасться:

Очевидно, містера Бейнса задовільнив би будь-який подарунок від Торгового представництва, вручений за люб'язного посередництва містера Таґомі. Однак, запитуючи, містер Таґомі хотів дізнатись про дещо інше, що засіло глибоко в його душі, хоча сам він це ледь усвідомлював. І оракул, як це часто траплялося, прочитав це важливіше, приховане запитання, відповідаючи на перше, явне, доклав зусиль, щоб відповісти на нього також.

— Як нам відомо,— продовжив містер Таґомі,— містер Бейнс привезе детальний опис нових ливарних форм, винайдених у Швеції. Якщо ми успішно підпишемо угоду з його компанією, то зможемо замінити багато рідкісних металів, які ми використовуємо зараз, пластмасою.

Тихоокеанія уже багато років намагалася отримати від Райху допомогу у галузі синтетичного виробництва. Однак німецькі хімічні гіганти, зокрема «І.Г. Фарбен», не ділилися своїми патентами, досягнувши, по суті, світової монополії у виробництві пластмас, особливо поліестерів. У такий спосіб Райх утримував перевагу над Тихоокеанією у торгівлі, а у сфері технологій вирвався щонайменше на десять років уперед. Космічні ракети, які запускалися з Festung Europa, легкі, побудовані здебільшого із термостійкої пластмаси, були такими міцними, що могли витримати навіть зіткнення з великим метеоритом. Тихоокеанія не мала нічого подібного. Вона й далі використовувала природні матеріали, як-от деревина, і, звичайно ж, всюдисущі металеві сплави. Містера Таґомі дратувала сама думка про це. На промислових виставках він бачив деякі німецькі досягнення, зокрема автомобіль, побудований повністю із синтетичних сплавів, D.S.S. — Der Schnelle Spuk[17]. У валюті ТША він коштував близько шестисот доларів.

Але оте приховане запитання (він би ніколи не відкрив його пінокам, які швендяли офісами торгового представництва) стосувалося особливого статусу містера Бейнса — на це натякала зашифрована телеграма з Токіо. По-перше, Таґомі рідко отримував шифровані повідомлення — вони зазвичай використовувалися для справ, пов'язаних із безпекою, а не з торгівлею. Крім того, шифр був метафоричним, заснованим на поетичних алюзіях, до яких вдавалися, щоб збити з пантелику нишпорок з Райху — звичайний код, хоч би який складний, вони б все одно розгадали. Отже, очевидно, що токійські урядовці хотіли приховати зміст повідомлення саме від Райху, а не від напівлояльних угруповань на Рідних Островах. Ключові слова «знежирене молоко в його раціоні» відсилали до «Фартуха», похмурої пісні, в якій була викладена ця ідея: «Фальшоване чи справжнє перед нами? Он молоко знежирене прикинулось вершками». «І цзін», коли містер Таґомі звернувся до неї, підтвердила його здогад:

Здогадка містера Таґомі полягала в тому, що містер Бейнс — не той, за кого себе видає, і що справжня мета його приїзду у Сан-Франциско — не підписання угоди про нові форми для лиття. Іншими словами, містер Бейнс — шпигун.

Однак містер Таґомі й гадки не мав, що він за шпигун, на кого працює і яка його мета.

О тринадцятій сорок Роберт Чілден з великою неохотою замкнув двері «Американських художніх ремесел». Він виставив свої важезні сумки на тротуар, підкликав велотаксі і наказав китайозі відвезти його до будівлі «Ніппон-таймс».

Китайоза із виснаженим обличчям, згорблений та вкритий потом, хапаючи ротом повітря прошварґотів, що йому все ясно, і почав складати сумки містера Чілдена у таксі. Потім, влаштувавши самого містера Чілдена на вкритому килимком сидінні, китайоза ввімкнув лічильник, заліз на своє місце і почав крутити педалі, прокладаючи шлях між автомобілями та автобусами по Монтґомері-стрит.

Увесь день Чілден витратив на пошуки речі, яку можна було б запропонувати містеру Таґомі, і тепер, проносячись повз будівлі, відчував непереборну гіркоту й тривогу. Але разом із тим — радість перемоги. Завдяки своєму особливому вмінню, здатному діяти осібно від нього самого, він знайшов саме те, що потрібно. Містера Таґомі це мало б заспокоїти, а його клієнта, хоч би ким він був, сповнити захватом. «Я завжди задовольняю бажання своїх клієнтів»,— подумав Чілден.

Якимось дивом він зумів роздобути примірник першого номеру першого тому коміксів «Тіп-топ» у майже ідеальному стані. Цей артефакт тридцятих років, один із найперших коміксів, посідав особливе місце серед американських старожитностей. Колекціонери невпинно полювали на нього. Звісно, він прихопив із собою ще й інші речі, які планував показати спочатку, поступово підводячи до книжки коміксів, яка лежала у самому центрі найбільшої сумки, надійно запакована у шкіряну теку й китайський шовковий папір.

У велотаксі надривалося радіо, перекрикуючи радіо інших таксі, автомобілів та автобусів. Чілден не чув — він уже призвичаївся. Не зважав він і на величезні неонові рекламні оголошення, якими було спотворено фасади чи не всіх високих будівель. Врешті, він мав власну неонову вивіску — вночі вона блимала у такт з усіма іншими в місті. А як іще заявити про себе? Потрібно тверезо мислити.

Врешті-решт, гомін радіо, вуличний шум, рекламні вивіски та люди заколисали його, присипляючи внутрішні тривоги. І приємно було відчувати, як тебе везе інша людина, як напруження м'язів китайози трансформується у ритмічну вібрацію. «Такий собі розслаблюючий механізм»,— подумав Чілден. Коли не тобі доводиться докладати зусилля заради інших, а навпаки. І коли ти — хоча б ненадовго — зайняв вище місце.

Відчувши провину, він змусив себе прокинутись. Надто багато потрібно обдумати, немає часу на обідню дрімоту. Чи він одягнений належно для відвідин будівлі «Ніппон-таймс»? А що як йому стане погано у швидкісному ліфті? Але з собою він мав пігулки від нудоти німецького виробництва. Всілякі правила поведінки — це він знав. До кого звертатися ввічливо, до кого — різко. Не церемонитися із портьє, ліфтером, адміністратором, будь-яким представником обслуги. Звичайно ж, кланятися всім японцям, навіть якщо тільки те й доведеться робити, що кланятися. А от піноки — сіра зона. Кланятися, але дивитися крізь них, ніби їх не існує. Отже, він продумав усі можливі ситуації? А як бути з іноземними відвідувачами? До Торгового представництва часто заходили німці, а також нейтральні.

А ще ж можна було зустріти й рабів...

Німецькі та південні судна постійно заходили в порт Сан-Франциско, і чорним інколи дозволяли ненадовго зійти на берег. По дві особи, не більше. І лише до настання темряви. Навіть за тихоокеанськими законами вони мали дотримуватися комендантської години. А ще ж були раби, які розвантажували кораблі в доках. Вони постійно жили на березі у халупах біля причалів, просто над водою. У Торговому представництві їх бути не могло, але якщо, наприклад, зараз проходять якісь розвантажувальні роботи... Чи йому самому нести сумки в офіс містера Таґомі? Звісно ж, ні. Необхідно буде знайти раба, навіть якщо б довелося чекати годину. Навіть якщо він спізниться на зустріч. Чілден просто не міг допустити, щоб якийсь раб побачив, як він щось несе сам, — щодо цього він мав проявити особливу пильність. Така помилка могла дорого коштувати. Він би назавжди втратив своє місце для тих, хто б це побачив.

Чілден подумав, що цілком міг би сам занести свої сумки у будівлю «Ніппон-таймс» посеред білого дня, і навіть залюбки. Це так шляхетно. І законом це насправді не заборонено. «До в'язниці мене б не відправили. І я показав би свої справжні почуття, те, чого ми на людях ніколи не показуємо». Але...

«Я міг би так вчинити,— подумав він,— якби там не швендяли ці кляті чорношкірі раби. Якби вищі за мене побачили це, я стерпів би їхню зневагу. Врешті-решт, вони зневажають і принижують мене щодня. Але дозволити, щоб це побачили нижчі за мене, відчути їхнє презирство... От, наприклад, цей китайоза, який крутить педалі попереду. Якби я не взяв таксі, якби він побачив, що я йду на ділову зустріч пішки...»

Провина за все це лежала на німцях. Вони мали схильність відкушувати більше, ніж могли проковтнути. Зрештою, вони заледве спромоглися виграти війну і одразу ж кинулися підкоряти Сонячну систему, а вдома видавали закони, які... Ну, принаймні задум був хорошим. І хай там як, з євреями, циганами та дослідниками Біблії[18] вони впоралися успішно. А слов'ян відтіснили на добрих дві тисячі років назад, до їхньої прабатьківщини в Центральній Азії. Викинули усіх до одного з Європи, від чого всі зітхнули з полегшенням. Нехай знову їздять на яках і полюють із луком та стрілами. А товсті глянцеві журнали, що друкувалися в Мюнхені і розповсюджувалися по всіх бібліотеках та газетних кіосках... Кожен мав змогу роздивитися великі кольорові фото на всю сторінку: арійські поселенці, біляві й блакитноокі, старанно орють землю і збирають врожаї у безкрайому зерносховищі світу — в Україні. Ці чолов'яги явно мали щасливий вигляд. Їхні ферми та будиночки були охайними. Відійшли у минуле фотографії з п'яними нетямущими поляками, які ниділи на тлі напіврозвалених хат або чубилися за кілька гнилих ріп на ринку. На фото їх уже не побачиш, як і розбитих незаасфальтованих доріг, що у сезон дощів перетворювалися на кашу, в якій застрягали вози.

Але ж Африка... Там вони надто захопилися, і це, звісно, не могло не справити враження, але розумніше було б трохи з цим почекати, наприклад, до завершення проекту «Селянський край». Саме там нацисти виявили свій геній і їхнє художнє чуття по-справжньому розкрилося. Осушити Середземне море, перетворивши його басейн на орні землі за допомогою атомної енергії — оце сміливе звершення! Це одразу поставило на місце скалозубів, наприклад, деяких глузливих торговців з Монтґомері-стрит. Та й в Африці, між іншим, все майже вдалося... Але у таких проектах слово «майже» не віщувало нічого доброго. Відомий полум'яний памфлет Розенберґа вийшов у 1958 році, і отам воно вперше пролунало: «Що ж до Остаточного Вирішення африканського питання, ми майже досягнули поставлених цілей. Однак, на жаль...»

Урешті, знадобилося два століття для того, щоб позбутися американських аборигенів, а Німеччина майже повністю впоралася з Африкою усього за п'ятнадцять років. Отже, для критиканства просто не було підстав. Чілден, до речі, нещодавно сперечався про це, обідаючи з деким із цих торговців. Вони явно очікували на диво, так ніби нацисти могли миттю змінити світ за допомогою магії. Ні, все вирішували наука та технології, а ще ота славнозвісна здібність до важкої праці. Німці працювали з невпинною наполегливістю, і коли вони вже брались за якусь справу, то виконували її бездоганно.

До того ж польоти на Марс відволікли увагу світу від проблем в Африці. А отже, все зводилося до того, що Чілден казав своїм колегам-власникам магазинів: те, що мають нацисти, і чого бракує нам,— це шляхетність. Можна захоплюватися їхньою любов'ю до праці та продуктивністю, але по-справжньому нас вражає мрія. Польоти спочатку на Місяць, потім на Марс — хіба це не найдавніше прагнення людства, не найзаповітніша наша надія на славу? «А з іншого боку — японці, їх я доволі добре знаю, врешті-решт веду з ними справи кожного дня. Вони — мусимо це визнати — азіати. Жовта раса. Ми, білі, повинні їм вклонятися, бо у них влада. Але спостерігаючи за Німеччиною, ми бачимо, на що здатна біла людина, коли перемагає. І це зовсім інша справа».

— Сер, під'їжджаємо до «Ніппон-таймс»,— сказав китайоза.

Груди в нього важко здіймалися — він сповільнився, бо таксі дерлося вгору схилом.

Чілден намагався уявити собі клієнта містера Таґомі. Ясно, що це дуже важлива персона — про це свідчив тон містера Таґомі під час телефонної розмови, його величезна схвильованість. Чілдену пригадався один із його власних найважливіших клієнтів чи, радше, покупців — чоловік, який багато зробив для того, щоб створити Чілдену репутацію серед посадової еліти — мешканців вілл навколо затоки.

Чотири роки тому Чілден не працював із рідкісними та цінними предметами, як зараз, а був власником невеличкої напівтемної букіністичної крамнички на Ґірі-стрит. По сусідству розташовувались пральні і магазини, що продавали вживані меблі чи побутову техніку. Цей район мав погану репутацію. Попри зусилля поліції Сан-Франциско і навіть кемпейтай — їхніх японських керівників,— вночі траплялися озброєні пограбування, а часом — зґвалтування. Коли закінчувався робочий день, на вікна всіх крамниць опускалися металеві ґратки, щоб запобігти насильницькому проникненню. І от у такий район завітав колишній японський військовий, майор Іто Гумо. Цей високий, стрункий чоловік із сивим волоссям, який ходив і стояв з прямою, немов закляклою, спиною, вперше наштовхнув Чілдена на думку про те, в якому напрямку можна рухатися з тим типом товару, що він продавав.

— Я колекціонер,— пояснив Гумо.

Він мало не увесь день переглядав стоси старих журналів у крамниці. Своїм м'яким голосом він пояснив щось таке, чого Чілден тоді не міг до пуття зрозуміти: для багатьох заможних освічених японців зразки колишньої американської масової культури становили такий самий інтерес, як і більш звичні предмети старовини. Майор і сам не знав, чому воно так. Сам він особливо пристрасно збирав старі журнали, в яких йшлося про американські мідні ґудзики. А також самі ґудзики. Це було щось на кшталт колекціонування монет або марок. Жодних раціональних пояснень цьому не існувало. І заможні колекціонери добре платили за такі речі.

— Наведу приклад. Ви щось знаєте про картки «Жахіття війни»? — запитав майор, жадібно позираючи на Чілдена.

Той, напруживши пам'ять, нарешті пригадав. За часів його дитинства ці картки продавалися разом із жуйкою. По центу за штуку. Там була ціла серія, і на кожній картці було зображено якесь жахіття.

— Мій добрий друг збирає «Жахіття війни»,— говорив далі майор.— Тепер у нього майже повна колекція, не вистачає лише «Потоплення „Паная“[19]». Він пропонує солідну суму за цю картку.

— Перекидні картки,— раптом промовив Чілден.

— Прошу?

— Ми їх перекидали. Кожна картка мала дві сторони — картинку і сорочку.

Йому тоді було років вісім.

— Ми всі мали такі стосики перекидних карток. Ми ставали по двоє, один навпроти одного. Кожен підкидав картку так, щоб вона перевернулася в повітрі. Той, чия картка падала картинкою догори, вигравав обидві картки.

Як гарно було пригадати старі добрі дні, давні щасливі дні його дитинства.

— Я чув, як мій друг обговорював свою колекцію «Жахіття війни»,— сказав майор Гумо, замислившись,— але про це він ніколи не згадував. Гадаю, він не знає, як ці картки насправді використовувалися.

Друг майора незабаром сам навідався до крамниці, щоб Чілден особисто поділився з ним спогадами. Цей чоловік, також відставний офіцер Імператорської армії, був просто в захваті.

— Кришечки! — раптом вигукнув Чілден.

Японець кліпав очима, не розуміючи, про що йдеться.

— Ми колекціонували кришечки від пляшок з молоком. Ну, в дитинстві. Оці кругляшки із назвою молокозаводу. У США були, мабуть, тисячі молокозаводів, і в кожного — своя особлива кришечка.

Очі офіцера спалахнули.

— Сер, чи у вас щось лишилося від тих колекцій?

Звичайно, не лишилося. Однак... Імовірно, він досі міг би роздобути старі, давно забуті кришечки з тих довоєнних часів, коли молоко розливали у скляні пляшки, а не у одноразові картонні пакети.

І отак поступово Чілден увійшов у цей бізнес. Інші відкривали схожі магазини, користаючи зі зростаючого шаленого захоплення японців американськими старожитностями... Однак Чілден завжди був на крок попереду.

— З вас один долар, сер,— сказав китайоза, перериваючи його роздуми.

Він уже витягнув сумки із таксі і тепер чекав.

Чілден неуважно розплатився. Так, цілком імовірно, клієнт містера Таґомі схожий на майора Гумо. «Принаймні на мій погляд»,— дошкульно зауважив Чілден. Він давно мав справу з японцями, але так і не навчився їх добре розрізняти. Серед них були низькі та присадкуваті, схожі на борців. А також схожі на аптекарів. А ще тип садівників, любителі «дерев-кущів-квітів». Він мав власну класифікацію. Окрім цього, були молоді, яких він взагалі не сприймав за японців. Клієнт містера Таґомі, напевно, виявиться солідним бізнесменом із філліпінською сигарою в роті.

А тоді, коли Чілден вже стояв на хіднику перед будівлею «Ніппон-таймс» зі своїми сумками, у нього раптом аж мороз пройшов по шкірі від думки: «А що як його клієнт — не японець?!» Увесь вміст сумок було підібрано так, щоб задовольнити саме їхні смаки...

Однак клієнт усе-таки мусив бути японцем, адже містер Таґомі спочатку замовив агітаційний плакат часів Громадянської війни. Таким мотлохом могли цікавитися лише японці. Типова для них пристрасть до банальщини, бюрократичне захоплення документами, відозвами, рекламними оголошеннями. Він пригадував одного, який присвятив своє дозвілля збиранню газетної реклами американських патентованих ліків 1900-х років.

Зараз інші речі вимагали його уваги. Негайно. У високі двері будівлі «Ніппон-таймс» швидко вливався потік людей, чоловіків і жінок. Усі були добре вбрані. До Чілдена долітали їхні голоси, і він рушив і собі. Кинув оком на споруду, що нависала над ним, найвищу у Сан-Франциско. Стіна офісів та вікон, славнозвісний проект японських архітекторів: навколо сади карликових вічнозелених рослин та каменів, ландшафт каресансуй[20] із піщаними «струмочками», що імітували висохлі русла, звиваючись між пласких камінців химерної форми...

Чілден побачив чорношкірого, який носив багаж, і зараз саме був вільним.

— Носію! — одразу вигукнув він.

Чорний, усміхаючись, підбіг до нього.

— Двадцятий поверх,— сказав Чілден якомога різкіше.— Офіс Б. Негайно.

Він вказав на сумки і рушив до входу. Звісно ж, не озирався.

За мить він опинився у переповненому швидкісному ліфті. Навколо були переважно японці. Їхні чисті обличчя злегка світилися у яскравому світлі. Потім — нудотний ривок ліфта, поверхи, що пролітали повз. Він заплющив очі і твердіше вперся ногами в підлогу, молячись, щоб цей політ швидше завершився. Чорношкірий, звісно, подався з сумками до службового ліфта. Нікому і на думку б не спало впустити його сюди! Взагалі-то — Чілден на мить розплющив очі — він був одним із небагатьох білих у ліфті.

Виходячи на двадцятому поверсі, Чілден уже подумки кланявся, готуючись до зустрічі в офісі містера Таґомі.