Людина у високому замку

4

«Дивна річ,— подумав Френк Фрінк, спостерігаючи, як його колишній роботодавець перевальцем плентається коридором, прямуючи у головний цех корпорації „В.-М.“,— з його вигляду не скажеш, що він власник фабрики. Зовнішність у нього, як у волоцюги з неблагополучних міських околиць, пияка, якого вимили, вдягнули в нове, поголили, постригли, обкололи вітамінами і випустили у світ, давши п'ять доларів на те, щоб розпочати нове життя». Старий тримався невпевнено, полохливо, нервово і навіть запопадливо, немов у кожному бачив сильнішого за себе ворога, якого потрібно улестити й заспокоїти. «Мене заганяють у глухий кут»,— ніби говорив він своєю поведінкою.

І попри це старий В.-М. насправді був дуже могутнім. Він мав контрольні пакети акцій багатьох підприємств, частки в угодах та нерухомості. І володів фабрикою корпорації «В.-М.».

Ідучи слідом за ним, Фрінк штовхнув великі металеві двері до головного цеху. Гуркіт машинерії, який він чув кожного дня впродовж такого тривалого часу, люди біля станків, спалахи, що блимали в повітрі, пил відходів, рух. А он і старий. Фрінк пришвидшив ходу.

— Гей, містере В.-М.! — гукнув він.

Той зупинився біля чоловіка із волохатими руками, який керував цехом,— Еда Маккарті. Обоє дивилися на Фрінка, поки той ішов до них.

Нервово облизавши губи, Віндем-Метсон сказав:

— Мені шкода, Френку, але я не можу взяти тебе назад. Я уже вжив заходів і найняв на твоє місце іншу людину. Я думав, ти не повернешся. Після того, що ти сказав.

Його круглі очиці бігали із майже вродженою ухильністю. У старого це було в крові.

— Я прийшов по свої інструменти,— сказав Фрінк,— більше нічого мені не потрібно.

Він з радістю помітив, що його власний голос звучить твердо і навіть різко.

— Що ж, подивимося,— пробурмотів В.-М. Очевидно, він і сам не знав, що там з інструментами Фрінка.

Еду Маккарті він сказав:

— Думаю, це твоя компетенція, Еде. Можливо, ти допоможеш Френку? У мене багато справ.

Він глянув на кишеньковий годинник.

— Послухай, Еде, обговоримо той рахунок пізніше, маю бігти.

Він поплескав Еда по плечі і задріботів уперед не озираючись.

Ед Маккарті і Фрінк залишилися удвох.

— Ти прийшов повернути своє робоче місце,— сказав через певний час Маккарті.

— Так.

— Я пишаюся тим, що ти сказав учора.

— Я теж,— відповів Фрінк,— але я не зможу більше ніде влаштуватися. Господи,— він почувався переможено та безнадійно.— Ти ж знаєш.

Раніше вони часто обговорювали свої проблеми.

— Не знаю. Ти краще від усіх на Узбережжі можеш впоратися зі станком. Я бачив, як ти за п'ять хвилин встиг не лише виточити, а й відполірувати виріб. Почавши з грубої кратексної[30] заготовки. І, за винятком зварювання...

— Я й не казав, що вмію зварювати.

— Ти ніколи не думав відкрити власну справу?

— Яку справу? — затинаючись, ошелешено мовив Фрінк.

— Ювелірну.

— О, заради Бога!

— Оригінальні речі на замовлення, не для широкого вжитку.

Маккарті відвів його у куток цеху, подалі від шуму.

— За якихось дві штуки баксів ти можеш відкрити маленьку майстерню у підвалі або гаражі. Колись я малював ескізи жіночих сережок і підвісок. Пам'ятаєш — справжній сучасний модерн?

Узявши записниковий аркуш, він почав креслити, повільно і зосереджено. Зазирнувши йому через плече, Фрінк побачив макет браслета — абстракцію з плавними лініями.

— А ринок є?

Він завжди бачив лише традиційні — навіть старожитні — предмети з минулого.

— Нікого не цікавить сучасне американське мистецтво; його й не існує з часів війни.

— А ти побудуй ринок,— гнівно скривившись, сказав Маккарті.

— Тобто мені самому продавати?

— Здавай у крамниці. Як та... Як її? На Монтґомері-стрит, отой шикарний магазин, який продає всілякі мистецькі штуки.

— «Американські художні ремесла»,— сказав Фрінк.

Він ніколи не заходив до таких модних дорогих магазинів. Як і більшість американців. Лише японці мали гроші на покупки у таких місцях.

— Ти знаєш, що продають у таких крамницях? І на чому заробляють цілі статки? Кляті срібні пряжки для поясів, виготовлені індіанцями в Нью-Мехіко. Цей клятий штампований туристичний мотлох. Видають його за аборигенське мистецтво.

Фрінк довго дивився на Маккарті.

— Я знаю, що ще вони продають,— врешті сказав він,— і ти теж це знаєш.

— Так,— сказав Маккарті.

Вони обоє знали — тому що довгий час безпосередньо брали участь у цих оборудках.

Офіційно корпорація «В.-М.» виробляла ковані сходи, бильця, каміни та металеві оздоблення для нових багатоквартирних будинків — масове виробництво за стандартними кресленнями. Для нового сорокаквартирного будинку кожну річ виготовляли в сорока екземплярах. Корпорація «В.-М.» була нібито ливарним заводом. Але на додачу до цього вона провадила інший бізнес, який приносив справжні прибутки.

Використовуючи різноманітні найвигадливіші інструменти, матеріали та станки, корпорація «В.-М.» нескінченним потоком продукувала підробки артефактів довоєнної Америки. Ці підробки обережно, але вправно постачалися на оптовий арт-ринок, де змішувалися зі справжніми об'єктами, які відшукувалися по всьому континенті. Як і у колекціонуванні марок та монет, ніхто не міг достовірно оцінити кількість підробок, які перебували в обігу. І ніхто — особливо торговці та й самі колекціонери — не хотів цього знати.

Коли Фрінк звільнився, на його робочому місці лежав наполовину готовий кольт епохи освоєння Фронтиру. Він сам створив заготовку, сам займався литтям і старанно вручну полірував окремі деталі. Для дрібної зброї часів Громадянської війни та періоду Дикого Заходу ринок був необмеженим. Корпорація «В.-М.» могла продати все, що Фрінк встигав виготовити. Він на цьому спеціалізувався.

Повільно підійшовши до свого робочого місця, Фрінк взяв усе ще трохи нерівний шорсткий шомпол револьвера. Ще три дні — і зброя була б готова. «Так,— подумав він,— хороша робота». Експерт, звісно, міг би викрити підробку... Проте японські колекціонери не були знавцями у вузькому значенні цього слова, вони не знали стандартів та не мали розроблених тестів, щоб це перевірити.

Взагалі-то, наскільки він знав, їм ніколи не спадало на думку поставити собі запитання, чи були справжніми так звані мистецькі старожитності, які продавалися у крамницях Західного Узбережжя. Можливо, колись вони дійдуть до цього... і тоді мильна бульбашка лусне, ринок обвалиться навіть для автентичних речей. Закон Ґрешема: через підробки знеціниться справжнє. І, безумовно, саме тому ніхто нічого не перевіряв: врешті-решт, усіх все влаштовувало. Фабрики у різних містах виробляли ці речі, отримуючи свій прибуток. Гуртовики постачали їх на ринок, а дилери виставляли на продаж та рекламували. Колекціонери витягали гаманці і, щасливі, несли покупки додому, щоб справити враження на компаньйонів, друзів та коханок.

Усе йшло добре, поки ніхто не ставив зайвих питань — як і у випадку фальшивих паперових грошей після війни. Нікому це не завдаватиме шкоди — аж поки не настане судний день. А тоді всі порівно зазнають краху. Але наразі ніхто про це не говорив, навіть ті, хто виготовленням підробок заробляв на життя. Вони заборонили собі думати про те, що вони роблять, зосереджуючись винятково на технічних аспектах.

— Як давно ти не створював оригінальних прикрас? — запитав Маккарті.

Фрінк знизав плечима.

— Багато років. Я можу робити збіса точні копії, але...

— Знаєш, що я думаю? Що ти заразився нацистським переконанням, нібито євреї не здатні нічого створювати. Що вони можуть лише копіювати й продавати. Що вони лише посередники.

Він безжально вдивлявся у Фрінка.

— Може, й так,— сказав той.

— Спробуй. Створи якийсь оригінальний дизайн. Або працюй безпосередньо з металом. Пограйся. Як діти граються.

— Ні,— мовив Фрінк.

— У тобі нема віри,— сказав Маккарті,— ти цілком втратив віру у себе, так? Прикро. Адже я знаю, що ти здатен на це.

Він відійшов від робочого станка.

«Прикро,— подумав Фрінк,— але це правда. Це факт. Я не можу викликати в собі захоплення або віру, відчути їх лише завдяки своєму рішенню».

«Цей Маккарті,— думав далі він,— збіса хороший начальник цеху. Він має унікальну здатність завести людину, змусити докладати максимальних зусиль, навіть якщо їй для цього потрібно переступити через себе. Природжений лідер. На мить йому майже вдалося надихнути мене. Але... Маккарті вже пішов. Його спроба не вдалася.

Шкода, що я не маю при собі оракула, я міг би його про це запитати, довірити цю справу його п'ятьом тисячоліттям мудрості». А тоді він згадав, що примірник «І цзін» є у фойє офісу корпорації «В.-М.». Відтак вийшов з цеху і поспіхом пробрався коридором через офіс у фойє.

Сівши там на одному зі стільців з хрому та пластику, Фрінк записав своє запитання на звороті конверта: «Чи варто мені спробувати відкрити свою творчу справу, як мені щойно було запропоновано?» А тоді почав підкидати монети. На початковому рівні дістав сім — так само, як на другому та третьому. Він зрозумів, що нижня триграма буде Цянь. Це вселяло надію. Цянь — це творчість. Потім на четвертому рівні — вісімка. Інь. І на п'ятому також вісімка, рівень інь. «Господи,— радісно подумав він,— ще один іньський рівень, і я дістану одинадцяту гексаграму. Тай. „Мир“. Дуже сприятливий результат. Або ж...» Його руки тремтіли, брязкаючи монетами. «Якщо дістану янський рівень, то гексаграма буде двадцять шоста. Да Чу. „Приборкуюча сила великих“». Обидві гексаграми дуже сприятливі, і утворитися мала одна або інша. Він підкинув три монети.

Інь. Шістка. Отже, «Мир».

Відкривши книгу, він прочитав віщування:

«Отже, потрібно вчинити так, як радить Ед Маккарті. Відкрити власну маленьку справу. А тепер шістка зверху — це мій єдиний змінний рівень». Він перегорнув сторінку. Який там текст? Пригадати він не міг. Мабуть, сприятливий, адже вся гексаграма була сприятливою. Єдність Неба і Землі... Але початковий і верхній рівень завжди були ніби поза гексаграмою, тому, можливо, верхня шістка... Він миттю вихопив поглядом рядок і прочитав:

«Ось і маєш!» — вигукнув він, охоплений жахом.

І коментар:

З усієї книги, з її понад трьох тисяч рядків, цей, безумовно, був одним із найзловісніших. І все ж гексаграма загалом давала добре віщування.

Отже, на яке з передбачень він мав покластися?

І як вони могли настільки відрізнятися? Ніколи раніше з ним не траплялося такого, щоб у пророцтві оракула були як удача, так і нещастя. Яка химерна доля — наче оракул пошкріб по дні кухля, розворушивши там усілякий темний непотріб, кістки та багно, а потім передумав і долив зверху світла, мов божевільний кухар. «Напевно, я натиснув на дві кнопки одночасно,— подумав він,— механізм заклинило, от і утворилася така недолуго перекручена версія реальності. На щастя, лише на мить. Довго вона не протрималася».

«Дідько,— подумав він,— я мав дістати одне пророцтво або інше, але не обидва — це неможливо. Не можуть удача і зла доля випасти водночас.

Чи все ж таки можуть?..

Ювелірна справа піде добре, віщування говорить саме про це. Але той рівень, той клятий рівень, він стосується чогось глибшого, можливо, якоїсь майбутньої катастрофи, навіть не пов'язаної з ювелірним бізнесом. Зла доля все одно чатує на мене...»

«Війна! — подумав він.— Третя світова війна! Ми — усі ці два мільярди, що товчуться тут,— загинемо, нашу цивілізацію буде стерто з землі. Градом падатимуть водневі бомби.

Ой ґевальт! Що ж це коїться? І я це спричинив? Чи це справа рук когось іншого, когось, кого я навіть не знаю? Чи винні ми всі? Усе це через фізиків і ту теорію синхронності — кожна частка пов'язана з усіма іншими, навіть перднути не можна, не змінивши загальний баланс у всесвіті. Це перетворює життя на смішний жарт, але поруч немає нікого, хто міг би з нього посміятися. Розгортаю книгу — і бачу віщування про майбутнє, яке навіть Бог волів би покласти у теку і забути. А я хто такий? Невідповідна людина — це я можу сказати напевне.

Я повинен взяти інструменти, забрати у Маккарті мої прилади, відкрити майстерню, розпочати свою мізерну справу, рухатися вперед, попри це жахливе віщування. Працювати, творити відповідно до свого власного бачення до самого кінця, жити так гідно, як лише зможу, так активно, наскільки в мене вистачить сил, аж поки для всіх нас, для всього людства, стіна не обвалиться у рів. Ось що оракул хоче мені сказати. Фатум так чи інакше врешті потрощить нас усіх, але до того часу я маю працювати. Я повинен користатися своїм розумом і своїми руками.

Пророцтво було лише про мене, про мою роботу. Але той рівень — він стосувався нас усіх.

Я надто мізерний,— думав він,— я можу лише прочитати написане, зиркнути вгору, а тоді опустити голову й далі гнути спину над тим, на чому зупинився, немовби нічого й не бачив; оракул не очікує, що я бігатиму по вулицях, горлаючи й завиваючи, щоб привернути увагу людей.

Чи може бодай хтось це змінити? — міркував він.— Усі ми разом... Або якась визначна особистість... Чи хтось у стратегічно вигідній позиції — хтось, хто вчасно опинився у правильному місці. Випадок. Збіг обставин. І від нього залежать наші долі, наш світ».

Згорнувши книгу, він вийшов із фойє і повернувся у цех. Знайшовши поглядом Маккарті, він помахав йому рукою, підкликаючи у тихий куток, де вони могли продовжити розмову.

— Що більше я обмірковую твою ідею, то більше вона мені подобається,— сказав Фрінк.

— Добре,— відказав Маккарті,— ось що ми маємо зробити. Потрібно добути гроші у Віндема-Метсона.

Він підморгнув і його повіка повільно й перелякано смикнулася.

— У мене є ідея, як це провернути. Я збираюся звільнитися і приєднатися до тебе. Ескізи — з мене. Чим погані мої ескізи? Я знаю, що вони хороші.

— Звісно,— сказав Фрінк, трохи оторопівши.

— Побачимося сьогодні після роботи,— сказав Маккарті,— у мене вдома. Заходь десь о сьомій, повечеряєш зі мною і Джін — якщо проти дітлахів нічого не маєш.

— Гаразд,— відповів Фрінк.

Маккарті поплескав його по плечі й пішов.

«Я подолав довгий шлях за останні десять хвилин»,— сказав собі Фрінк. Однак страху він не відчував, зараз його переповнювало захоплення.

«Так, усе трапилося швидко,— думав він, підходячи до свого станка і починаючи збирати інструменти.— Гадаю, подібні речі так і відбуваються. Вхопитися за шанс...

Усе життя я чекав на це. Коли оракул каже: „Потрібно чогось досягти“,— так воно і є. Справді, дуже сприятливий момент. Але що ж це за час? Що за ситуація? Шістка на вершині гексаграми одинадцятої перетворює все на гексаграму двадцять шосту — „Приборкуюча сила великих“. Інь перетворюється на ян, рівень рухається, і утворюється нова Ситуація. А я так збився на манівці, що навіть не помітив!

Закладаюся, тому я й отримав той жахливий рівень. Лише у такий спосіб гексаграма одинадцята може змінитися на двадцять шосту, лише через ту рухливу шістку згори. Отже, не варто мені так турбуватися за свій зад».

Але, попри захоплення й оптимізм, просто взяти й викинути з голови цей рівень не вдавалося.

«Однак я збіса добре стараюся,— іронічно подумав він.— Можливо, до сьомої мені вдасться про нього забути, наче його й не було.

Щиро на це сподіваюся. Адже наші з Едом балачки стануть початком великої справи. Одразу видно, що він задумав щось непересічне. І я не хочу лишатися осторонь.

Зараз я ніхто, але якщо я зможу це змінити, тоді, можливо, мені вдасться повернути Джуліану. Я знаю, чого вона хоче. Вона заслуговує на чоловіка, який щось важить, на того, кого шанують у спільноті. Meshuggener[31] їй ні до чого. У давнину чоловіки були чоловіками. Наприклад, до війни. Але тепер це все минуло.

Нічого дивного, що вона блукає з місця на місце, від чоловіка до чоловіка, не припиняючи пошуків. Навіть сама не знаючи, чого саме шукає, що потрібно її природі. Але я знаю, і завдяки цій великій справі з Маккарті,— хоч би що він задумав,— я досягну цього для неї».

Обідньої пори Роберт Чілден замкнув свою крамницю «Американські художні ремесла». Зазвичай він їв у кафе навпроти. У будь-якому разі він ішов не більше, ніж на півгодини, а сьогодні — усього на двадцять хвилин. Спогади про важкі випробування, які йому влаштував містер Таґомі та співробітники Торгового представництва, досі пригнічували апетит.

«Можливо, потрібно вести бізнес по-новому,— сказав він собі, повертаючись до крамниці.— Ніяких виїздів. Вирішувати всі справи тут, у магазині.

Дві години показувати товари — це надто довго. А на все загалом — чотири години. І от уже надто пізно знову відкривати крамницю. По обіді продано лише годинник із Міккі Маусом. Коштовна річ, справжній скарб, але...»

Відімкнувши двері, він підпер їх, щоб залишалися розчахнутими, а сам пішов у комірчину повісити пальто.

Повернувшись до зали, він виявив, що до нього завітав клієнт. Білий чоловік. «Гм,— подумав він,— несподівано».

— Доброго дня, сер,— привітався Чілден, злегка кланяючись.

«Імовірно, пінок. Стрункий, з доволі темною шкірою. Добре одягнений, стильний. Але почувається не у своїй тарілці. На чолі поблискує піт».

— Доброго дня,— пробурмотів чоловік, походжаючи магазином і роздивляючись виставлені товари.

Тоді він раптом наблизився до каси. Сягнувши рукою у кишеню пальта, він видобув маленьку візитницю з лискучої шкіри і показав кольорову візитівку з вигадливим шрифтом.

Емблема Імперії. Флот. Адмірал Харуша. Роберт Чілден роздивлявся візитівку. Вона справила на нього враження.

— Корабель адмірала,— пояснив відвідувач,— зараз у бухті Сан-Франциско. «Шокаку», авіаносець.

— Он як.

— Адмірал Харуша ніколи досі не був на Західному Узбережжі,— говорив далі відвідувач.— Поки він тут, хоче багато чого побачити, зокрема особисто відвідати вашу знамениту крамницю. На Рідних Островах йому неодноразово доводилось чути про «Американські художні ремесла».

Чілден із захватом вклонився.

— Однак,— продовжував чоловік,— через насичений графік адмірал не може навідати вашу знамениту крамницю особисто. Натомість він прислав мене. Я офіцер з його ескорту.

— Адмірал колекціонер? — запитав Чілден.

Його мозок працював на шалених обертах.

— Він поціновувач мистецтва. Знавець. Але не колекціонер. Йому потрібні речі для подарунків: він хоче вручити кожному офіцерові на своєму кораблі цінний історичний артефакт, особисту зброю часів героїчної Громадянської війни в Америці. Офіцерів дванадцять,— додав відвідувач після паузи.

«Дванадцять револьверів часів Громадянської війни,— подумав Чілден.— Ціна для клієнта — майже десять тисяч доларів».

Його пройняв дрож.

— Добре відомо,— продовжував чоловік,— що у вашій крамниці продаються безцінні старожитні артефакти зі сторінок американської історії, яка, на жаль, швидко зникає у лімбі часу.

Надзвичайно обережно добираючи слова — він не міг дозволити собі втратити таку нагоду, зробити бодай одну-єдину помилку,— Чілден сказав:

— Так, це правда. З-поміж усіх крамниць Тихоокеанських Штатів Америки у нас найкраща колекція зброї часів Громадянської війни, все, що лише можна собі уявити. Буду радий прислужитися адміралові Харуші. Я можу підібрати справді неперевершені взірці і принести на борт «Шокаку». Можливо, сьогодні ввечері?

— Ні, я огляну їх тут,— сказав відвідувач.

«Дванадцять,— подумки підраховував Чілден». Дванадцяти револьверів він не мав. Насправді у нього було лише три. Але, якби пощастило, він міг би зібрати дванадцять, придбати через різні канали протягом тижня. Повітряна швидкісна пошта зі Сходу, наприклад. Місцеві контакти серед оптовиків.

— Ви знаєтеся на такій зброї, сер? — запитав Чілден.

— Більш-менш. Я маю невелику колекцію особистої зброї, зокрема крихітний пістолет, подібний на пластинку доміно. Приблизно 1840 рік.

— Унікальна річ,— сказав Чілден, підходячи до сейфа, щоб дістати декілька револьверів на огляд офіцеру адмірала Харуші.

Повернувшись, він побачив, що відвідувач виписує чек. Спинившись на мить, чоловік сказав:

— Адмірал хоче заплатити наперед. П'ятнадцять тисяч доларів Тихоокеанських Штатів Америки.

У Чілдена все закрутилося перед очима. Проте йому вдалося вимовити спокійно і навіть трохи знуджено:

— Якщо бажаєте. Це не обов'язково. Проста бізнесова формальність.

Поклавши шкіряний, підбитий фетром футляр, він сказав:

— Ось винятковий екземпляр. Кольт 44-го калібру 1860 року,— він відкрив футляр.— Чорний порох і куля. Озброєння армії Сполучених Штатів. Хлопці в синій уніформі йшли з цим, наприклад, у другу битву під Булл-Ран.

Відвідувач протягом тривалого часу вивчав кольт.

— Сер, це копія,— врешті сказав він спокійним голосом, підводячи погляд.

— Як? — не розуміючи, промовив Чілден.

— Цьому виробу шість місяців, не більше. Сер, ви продаєте підробку. Мені дуже шкода. Але погляньте сюди. Ось ця деревина. Штучно зістарена кислотою. Яка прикрість!

Він поклав кольт. Чілден підібрав зброю. Він стояв, тримаючи револьвер обома руками, не знаючи, як відповісти. Крутячи кольт у руках, він врешті сказав:

— Цього не може бути.

— Це копія автентичної історичної зброї. Не більше. Боюся, вас обманули, сер. Можливо, якийсь шахрай. Ви повинні звернутися в поліцію Сан-Франциско.— Чоловік вклонився.— Мені страшенно прикро. Можливо, у вашій крамниці є й інші копії. Сер, хіба може бути, щоб ви, власник магазину, торговець такими речами, не відрізнили підробку від оригіналу?

Мовчанка.

Чоловік простягнув руку і взяв напівзаповнений чек, який почав був виписувати. Він поклав його до кишені, сховав ручку і вклонився.

— Мені шкода, сер, але, очевидно, після такого я, на жаль, не можу мати справу з «Американськими художніми ремеслами». Адмірал Харуша буде розчарований. Однак ви повинні мене зрозуміти.

Чілден опустив очі додолу і втупився у револьвер.

— На все добре, сер,— сказав покупець.— Дозвольте дати вам пораду: найміть якогось експерта, щоб перевірити ваш асортимент. Ваша репутація... Упевнений, що ви розумієте.

— Сер, чи можу я попросити вас... — пробелькотів Чілден.

— Не турбуйтеся, сер. Ніхто про це не дізнається. Адміралу я скажу, що, на жаль, ваша крамниця була сьогодні зачинена. Врешті-решт,— чоловік зупинився у дверях,— ми з вами обоє білі.

Він іще раз вклонився і вийшов.

Чілден залишився сам. Він стояв, тримаючи зброю в руках.

«Цього не може бути,— подумав він.— Але, мабуть, так воно й є. Боже милий, мені кінець. Я втратив угоду на п'ятнадцять тисяч доларів. І свою репутацію, якщо це випливе на поверхню. Якщо цей чоловік, офіцер адмірала Харуші, не дотримає слова.

Я вб'ю себе,— вирішив він.— Я втратив своє місце. Далі працювати я не можу, це факт».

«З іншого боку, можливо, цей чоловік помилився.

Можливо, він збрехав.

Його підіслали „Старожитності Сполучених Штатів“, щоб знищити мене.

Або ж „Ексклюзивні витвори мистецтва Західного Узбережжя“.

Інакше кажучи, хтось із моїх конкурентів.

Зброя, поза сумнівом, автентична.

Як це перевірити? — Чілден напружив мозок.— Ага. Я віддам кольт на аналіз у Каліфорнійський університет. У мене є знайомий на факультеті пенології. Принаймні був. Якось це вже траплялося. Намагалися довести, що старовинна, дульнозарядна зброя — несправжня».

Не втрачаючи ні хвилини, він зателефонував до однієї з кур'єрських служб і наказав негайно прислати йому людину. Потім запакував кольт і написав записку до лабораторії університету із проханням якнайшвидше провести експертизу, визначити вік зброї і одразу ж повідомити йому телефоном. Прийшов кур'єр. Чілден дав йому записку, пакунок та адресу, наказавши летіти гелікоптером. Кур'єр вирушив, а Чілден почав міряти кроками свою крамницю, чекаючи... Чекаючи.

О третій годині зателефонували з університету.

— Містере Чілден,— сказав голос у слухавці,— ви хотіли перевірити автентичність кольту 44-го калібру армійської моделі 1860 року.

Пауза. Чілден із острахом вчепився у слухавку.

— Ось звіт із лабораторії. Це копія, відлита на прес-формі, за винятком деталей із горіхового дерева. Серійні номери неправильні. Для загартування корпусу не використовувався ціанід. Коричневого та синього кольору поверхонь було досягнуто сучасним прискореним методом. Зброю було штучно зістарено, щоб здавалося, ніби вона довго перебувала у вжитку.

— Чоловік, який приніс його мені на оцінювання...— хрипким голосом мовив Чілден.

— Скажіть йому, що його обдурили,— відповів університетський спеціаліст,— і то дуже вправно. Це хороша робота. Виконував її професіонал. Бачте, справжня зброя набувала свого... Знаєте оці металеві частини, в яких синюватий відтінок? Так от, свого часу їх клали у герметичну коробку зі смужками шкіри, запускали туди аміак і нагрівали. Зараз це надто марудно. Але цей револьвер було виготовлено у доволі добре обладнаній майстерні. Ми знайшли частки кількох полірувальних компонентів, деякі доволі незвичні. Хоча ми й не можемо цього довести, але знаємо, що є ціла індустрія виготовлення таких підробок. Має бути, адже ми бачили їх дуже багато.

— Ні,— сказав Чілден,— це лише плітки. Сер, я можу абсолютно точно це стверджувати.— Він підвищив голос і зірвався на виск.— Моє становище зобов'язує мене знати такі речі. Чому, як ви думаєте, я надіслав револьвер до вас? Я одразу ж визначив, що це фальшивка, у мене роки досвіду. І такі фальшивки — це рідкість. Виняток. Це взагалі якийсь жарт. Розіграш,— він раптово вмовк, задихаючись.— Дякую, що підтвердили мої власні спостереження. Надішлете мені рахунок. Дякую.

Не чекаючи відповіді, він повісив слухавку.

Потім одразу ж дістав свою документацію, шукаючи все, що стосувалося цього револьвера. Як він до нього потрапив? Від кого?

Виявилося, що револьвер йому продав один із найбільших у Сан-Франциско гуртових постачальників. «Рей Келвін і компаньйони». На Ван-Несс-авеню. Він одразу ж зателефонував туди.

— Я хотів би поговорити з містером Келвіном,— сказав він.

Тепер голос у нього звучав трохи впевненіше.

— Так,— невдовзі заклопотано сказав той хрипким голосом.

— Це Боб Чілден. З крамниці «А. X. Р.», на Монтґомері. Рею, я до вас у делікатній справі. Я хочу зустрітися з вами. Наодинці, сьогодні. У вашому офісі чи деінде. Повірте мені, сер, краще вам дослухатися до мого прохання.

Він помітив, що кричить у слухавку.

— Гаразд,— відповів Рей Келвін.

— Нікому не кажіть. Це абсолютно конфіденційна справа.

— О четвертій підходить?

— О четвертій. У вашому офісі. На все добре.

Він так люто пожбурив слухавку, що апарат впав із прилавка на підлогу. Опустившись на коліна, Чілден підняв його і поставив на місце.

До виходу лишалося півгодини, і тепер він міг лише міряти кроками крамницю, безпорадно чекаючи. Що робити? Ідея. Він зателефонував у редакцію токійської газети «Геральд» у Сан-Франциско, на Маркет-стрит.

— Скажіть, будь ласка, чи авіаносець «Шокаку» досі в порту. І якщо так, то як довго він там пробуде. Я був би дуже вдячний вашій шанованій газеті за цю інформацію.

Нестерпне очікування. Потім дівчина знову заговорила. У її голосі бринів сміх.

— Сер, згідно з інформацією нашої довідкової служби, авіаносець «Шокаку» лежить на дні Філіппінського моря. У 1945 році його потопив американський підводний човен. Ми ще чимось можемо вам допомогти, сер?

Очевидно, вся редакція надривала животи з того, як химерно над ним покепкували.

Він повісив слухавку. Ніякого авіаносця «Шокаку» не існує уже сімнадцять років. Імовірно, адмірала Харуші також не існує. Той чоловік — самозванець. І все-таки...

Він сказав правду. Його кольт — підробка. Щось не сходилося.

Можливо, той чоловік був спекулянтом, який намагався взяти під контроль ринок персональної зброї періоду Громадянської війни. Експерт. І він розпізнав підробку. Професіонал найвищого ґатунку.

Бо лише професіонал міг визначити це. Хтось, хто довго у цьому варився. Не просто колекціонер.

Чілден трохи заспокоївся. Мало хто інший зможе здогадатися. Можливо, ніхто. Таємниця надійно прихована.

Так усе й залишити?

Він задумався. Ні. Потрібно докопатися до суті. Перш за все, повернути свої гроші — отримати відшкодування від Рея Келвіна. І віддати на експертизу в університетську лабораторію усі інші артефакти. Але що як багато з них виявляться несправжніми?

Складна справа.

«Є лише один шлях»,— вирішив він. Чілден відчував пригнічення і навіть розпач. «Піти до Рея Келвіна. Відверто все йому розповісти. Нехай простежить, звідки прийшла ця зброя. Можливо, він також ні про що не здогадується. Можливо, знає. У будь-якому разі сказати йому: віднині жодних підробок, інакше я більше ніколи в нього нічого не купуватиму.

Нехай він бере на себе збитки,— вирішив Чілден.— Не я. Якщо він не погодиться, я піду до інших роздрібних торговців і розкажу їм. Знищу його репутацію. Чому я повинен іти на дно сам? Нехай із цим розбираються ті, хто має за це відповідати. Передам гарячу картоплину далі. Але потрібно все робити цілком таємно. У жодному разі не можна допустити розголошення».