Лютий шаленів хуртовинами

IX

У лісі, на березі невеличкого струмка, загубилася маленька хатина. Від старості вона перекосилась на один бік, наче зібралась лягти на землю і відпочити од тривалого і нелегкого життя. Підсліпувате віконце сумно виглядало з-під солом’яної стріхи на закований під кригою струмок. Здавалося, давно її залишили господарі, але легкий прозорий димок, що підіймався з димаря, і слабке мерехтливе світло у віконці свідчили про те, що в хатині є люди. Тут самотньо доживав свій вік сивоусий дід Остап. Був він ще міцний і, добре знаючи всі навколишні хащі глухих прикарпатських лісів, часто ходив на полювання.

Кілька вуликів та малесенький город біля хати стеріг великий кудлатий пес Цезар — єдиний супутник діда в його самітньому житті. Собака чув людину здалеку і попереджав про це господаря густим гавкотом.

Тихо й мирно жив би собі дід, але прийшла війна, і не стало спокою навіть у цій глушині. Та й після війни мало що змінилося. Садибу діда облюбували оунівці — дуже зручним місцем була відлюдна хата. Не хотілося старому вплутуватись у справи бандитів, але вони приходили, говорили гучні слова про «самостійну» Україну та козацьку волю, погрожували зброєю, і дід змушений був діставати їм продукти, а інколи й носити записки кому-небудь із селян.

Сьогодні ввечері сюди прийшов Юрко, якого старий знав ще з дитинства. Він приніс дідові наказ ватажка дістати сала. Передавши доручення, бандит сів на лаву, поклав на стіл брудні, порепані від холоду руки і просидів нерухомо з півгодини. Остап був незадоволений приходом Юрка. Він запам’ятав попередження Ковальова, та й самому вже набридло канючити по хатах. Більшість селян, до яких звертався старий з проханням Чапки, давали продукти неохоче, і тільки жах примушував їх совати старому кусень сала або хлібину. Але, вдивляючись в сумне обличчя Юрка, старий дедалі більше й більше проймався жалістю до хлопця.

— Давай вип’ємо, Юрку, чи-що? Не солодко нам з тобою живеться, ой не солодко!

У діда Остапа була захована пляшка самогону. Крекчучи, він спустився в льох, дістав зелену плоску пляшку, шмат сала, загорнутий в ганчірку, і все це виклав на стіл. Бандит глянув на старого і, криво посміхнувшись, запитав:

— Що, діду, шкодують люди добро нам віддавати?

— Складів ні в кого немає, щоб ліс годувати, — сердито відповів Остап.

— Нічого, вас тут совєти нагодують.

— Совєти не всіх годують, — відрубав старий і почав скручувати цигарку.

— Ну ти, діду, трохи тихше, — пригрозив Юрко.

Остап махнув рукою.

— Ет, що там тихше, — сказав він, — все їдно погано.

— І сердито кинув недокурок на долівку.

Юрко взяв пляшку з самогоном, подивився на світло і промовив уже іншим тоном:

— А втім, ти маєш рацію, діду. Погане твоє життя, та наше ще гірше. Як вовки, в лісах і схронах ховаємось, а в нагороду дістанемо кулю в лоб та домовину. Ні, домовини не буде — так закопають. Ех, давай краще вип’ємо! — Юрко стукнув пляшкою об стіл.

Остап приніс два великих алюмінієвих кухлі, солоних огірків, хліба, цибулину. Парубок наповнив кухлі і одним духом випив свій.

— Ось так і живемо, діду, — почав він, кривлячись, але не закушуючи. — Позавчора двоє наших наскочили на засаду. Ще трохи, і ми всі потрапили б до лап чекістів.

Остап тільки пригубив кухоль і спроквола відповів:

— Та в них не дурні голови.

— Ні, не те, діду. Ми теж не телепні і не боїмось ані бога, ані чорта. Не в тім річ. А от у чому — ніяк не второпаю.

Він знову налив собі сивухи.

— Мо’, не треба? — спитав його дід.

— Ні, мені всього твого самогону не вистачить. Горить у мене всередині, палить.

Юрко ривком розкинув поли кожушини і опустив голову на руки. Остапові здалося, що хлопець прошепотів: «Наталю, Наталю…».

— От лихо, — зітхнув старий. — І за що тільки люди так страждають?

На подвір’ї загавкав Цезар. Юрко швидко підвівся і схопив автомат. Дід підійшов до дверей, прочинив їх, прислухався. До хати підходили люди. Накинувши на двері защіпку, Остап провів хлопця за піч, підняв ляду, жестом показав униз. Юрко знав, що з льоху є хід у ліс. його зробили члени боївки. Спустившись, Юрко відсунув діжку з огірками, відкрив замаскований лаз і завмер, готовий у першу-ліпшу мить втекти.

Минуло кілька напружених хвилин. Та ось у ляду постукали: двічі тихо, потім два рази дужче і ще раз — голосно. Це означало, що небезпеки немає, можна виходити. Юрко обережно вибрався наверх. В кімнаті, крім діда, було ще двоє. Юрко не одразу впізнав їх, а впізнавши, здивовано спитав:

— Сич, Чорний, ви?

— Здрастуй, Юрку — замість відповіді подав руку тонкогубий бандит.

— Здоров, — весело вищирився Сич. — Ти думав, що ми вже покійники?

— Ні, я думав, що вас схопили.

— Так і було: схопили, — підтвердив Чорний. І, помітивши подив на обличчі Юрка, пояснив: — Коли везли у район, ми втекли. Ну, за щасливе повернення, хлопці, — з якимось занепокоєнням у голосі додав Чорний, наливаючи в кухлі. Бандити цокнулись.

Чапка роздумував. Повернення Чорного і Сича, що побували у чекістів, викликало в нього невиразну підозру. Жорстокий і хитрий бандит не хотів вірити в щасливу випадковість, завдяки якій вони повернулися цілими й здоровими. Ватажок ладен був запідозрити навіть найближчих своїх спільників. Скрізь йому ввижалася зрада. І в той же час вабила можливість поповнити банду: карні злочинці, які звільнили Сича та Чорного, могли знадобиться для боївки, коли, звичайно, все, що вони сказали, підтвердиться. Начальство вже давно вимагало вербувати нових членів. Після довгих вагань Чапка вирішив сам поговорити з карними злочинцями.

Зустріч влаштували у схроні. На випадок провокації було вжито заходів. До місця, де чекали карні злочинці, пішов Сич у супроводі охоронців Чапки — Куцого й Олеся. Чорний залишився під посиленою охороною в надійному схроні з трьома запасними виходами. І ось Чапка жде Веселого, Джека і Смурого.

Незабаром ті прийшли. їх провели у велику кімнату підземелля і залишили самих. Посеред кімнати стояв грубо збитий довгий стіл і ослони. На столі блимав недогарок свічки. Раптом полум’я її заколивалось, в стіні прочинилися, потайні двері, і звідти ввійшов високий, крутоплечий чоловік з гострими, пронизливими, як у старого шуліки, очима. Це був Чапка. Слідом за ним протиснулося п’ятеро бандитів і стали біля стіни.

Чапка окинув поглядом пришельців і важко сів на ослін.

— Підійдіть ближче, хлопці, — сказав він густим хриплим голосом. — Сідайте.

Коли посідали, ватажок велів запалити лампу і знову уважно і пильно оглянув кожного з цих трьох, що сиділи перед ним. Розглядав їх не поспішаючи, ніби хотів зазирнути в душу кожного і прочитати таємні заміри.

— Хто такі? — нарешті звернувся він до присутніх.

— Що це — допит, пане отаман? — ввічливо спитав Веселий.

Чапка посміхнувся.

— Ов-ва! Які ніжні, а ще злодії. Спитати не можна. А я просто хочу знати, хто моїм хлопцям допоміг в біді, от і все. Віддячити — так знати кому.

— Це інша справа. Тільки нам нема про що розповідати. Мене звуть Веселим, це — Великий Джек, а то — Смурий. Втекли з тюрми, але невдало, знову влипли. Ну, а потім розпрощалися з вартою і от потрапили до вас.

— Що ж будете робити?

— Те, що й раніше.

— А чи надовго вистачить вас? — знову посміхнувся Чапка. І, помітивши, як спохмурніли обличчя втікачів, додав суворо. — Візьметесь за старе — знову схоплять. От і кінець вашим ділам.

— Це ще невідомо. Вас теж можуть схопити…

Тепер наїжачився Чапка.

— Ми —інша справа. Я і мої брати боремось, а не в кишенях нишпоримо, — Важко поклавши п’ятірню на стіл, ватажок вів далі: — Так от. Ви, я бачу, хлопці бувалі, з вас люди вийдуть, тільки йти вам нікуди не треба. Залишайтесь тут. Нам потрібні здібні люди.

Відчувши іронію в голосі бандита, гості насторожено помовчали.

— Так, так, — знову промовив Чапка, нервово стукаючи по столу. — Отже, згода?.. — І раптом, схопивши лампу, він підніс ЇЇ до бличчя Веселого: —Ну, а якщо правду говорити?

Веселий знизав плечима:

— Знову допит, отамане?

Тоді Чапка не поспішаючи витяг з-під хутряної тілогрійки парабелум і вигукнув слова, яких присутні найменше чекали.

— Що, зраділи? Одразу ввійшли в боївку! Ну, а тепер кажіть правду, хто вас послав до мене? Чого мовчите? Ти що ж, Степане, хіба не впізнаєш мене? — Ватажок, впритул підійшов до хлопця, якого товариші називали Смурим. Той злякано здригнувся і прошепотів: —Дядько Грицько…

Хлопчина замовк, але було вже пізно. Ватажок гучно зареготав:

— От і добре, Степане, що пам’ятаєш мене. Дякую!

Я теж не забув тебе. Пригадується, живеш ти у нашому Яворові. Чи не так?

На лобі у хлопця виступив холодний піт. Два його супутники сиділи нерухомо.

— А ще пригадується мені, Степане, що в загоні «яструбків», так, здається, вас звуть, служиш ти вірою й правдою.

Чапка хихикнув, наче повідомив присутнім не знати яку смішну річ. Та, зустрівши спокійні очі тих, хто називав себе злодіями, — а вони вже зрозуміли, що провалились, і приготувались до всього, — бандит гаркнув:

— Ви, падлюки! Чапку обдурити хотіли? Злодіями прикинулись, комедію розіграли, на власну варту напали! Ці хитрощі для дурнів, зрозуміли? — Чапка тицьнув пістолетом у бік Веселого й Великого Джека. — Хто такі? Кажіть, інакше душу з вас витрясу. Ну?!

Хлопці мовчали і тільки спідлоба дивились на бандита.

— Та-а-к, — промовив Чапка. — У мовчанку гратись надумали? Нічого, я вам розв’яжу язики. Взяти їх!

Бандити накинулись на неозброєних хлопців, зірвали з них ватянки, силоміць заломили руки і зв’язали.

— Наволоч, — вилаявся той, хто називав себе Веселим, — заманули у свій барліг, а тепер щось вигадують, голови морочать.

Чапка вп’явся поглядом у Веселого:

— Брешеш, щеня!

— А йди ти… — злісно вилаявся Веселий і одвернувся. В ту ж мить сильний удар у скроню оглушив його.

Опритомнівши, Веселий побачив, що двоє бандитів катують Степана. Той лежав на підлозі, обливаючись кров’ю, а бандити кованими чобітьми з розмаху били його в груди, голову, живіт. Веселий рвонувся було на допомогу, але його схопили і відтягли в куток. Ватажок подав знак припинити катування.

— Тепер, Степане, скажеш, хто твої друзі і хто вас послав до мене?

Степан глухо простогнав, але на запитання бандита не відповів.

До Чапки нахилився один з бандерівців:

— А може, дід Остап знає? Ми його привели про всяк випадок.

— Давай сюди, — наказав ватажок.

Ввели старого. Він мружив свої хворі очі.

— Скажи, ти знаєш цих двох? — спитав його Чапка, вказавши на зв’язаних хлопців.

Лампу піднесли майже до самого обличчя. Погляди діда і Веселого на мить зустрілись. Остап одразу впізнав хлопця, але, хвилину помовчавши, заговорив:

— Бачив я його: заходив до мене, води просив і хліба. Я дав. А хто такий — не знаю, не питав.

Веселий зітхнув і одвернувся.

— Гаразд, самі дізнаємось. Давайте далі, хлопці.

Два дужих бандити знову почали мордувати Степана.

У Веселого засіпалася щока і судорожно скривився рот. Він трохи підвівся і крикнув різко і владно:

— Припиніть знущання, гади! Нічого він не знає. Ми його з собою взяли провідником.

— Брешеш, москалю, — підскочив до нього Чапка. — Все знає. І тебе теж. Ільїн вас послав сюди.

Чапка сказав це так упевнено, ніби давно вже знав про це. Веселий помовчав, роздумуючи, а потім спокійно відповів:

— Правильно, нас послав Ільїн. Ми з його роти. Задоволений? Я — Ковальов, це — Усов, — показав він на свого товариша.

— Оце інша розмова, — повеселішав ватажок. — Тоді сідайте до столу. Поговоримо. Тільки, по-моєму, на голодний шлунок не дуже приємно розмовляти.

Чапка наказав накривати на стіл.

— Та якнайкраще — я ж чекістів пригощатиму, — зареготав він.

Двоє бандитів зникли за дверима, двоє інших — підняли з підлоги побитого Степана.

— Цього поки що одведіть, нехай очуняє, — сказав Чапка.

Степана кудись потягли, а Ковальов і Усов побачили наведені на них чорні зіниці автоматів.

— Давайте, хлопці, без жартів, — суворо наказав Чапка. — Краще повечеряємо і побесідуємо.

Ватажок бандитів, задоволений тим, що йому пощастило уникнути хитро задуманої пастки, був гостинний. Він уявив собі, як лютуватимуть у райцентрі чекісти, коли дізнаються, що операція провалилась. «Погризе собі лікті Ільїн», — зловтішно думав Чапка, але найбільше радувала його думка, що хазяї «звідти» будуть задоволені, дізнавшись про викриття чекістів. Чапка тішився удачею і почав поглядати на полонених, як кіт на спійману пташку.

За кілька хвилин стіл був заставлений пляшками з самогоном, мисками з салом, холодним м’ясом, капустою, квашеними яблуками.

— Прошу, — сказав Чапка, широко розводячи руками, як це робить щедрий господар, зустрічаючи дорогих гостей. — Чим багаті, тим і раді.

Ковальов показав зв’язані руки. По сигналу ватажка хлопців розв’язали. Розтираючи занімілі руки, Ковальов і Усов сіли. Обидва проголодалися, але зараз їм було не до їжі. Бони знали, що на них чекає. Ковальов оглянувся навкруги і зрозумів: виходу немає, і ніяк не повідомиш своїх про те, що операція провалилась. Лишалось одне: вмерти з честю. Це було єдине, що вони могли ще зробити.