Лютий шаленів хуртовинами

XIII

Комбат довго розмовляв з капітаном Ільїним. Той похмуро мовчав. Заперечувати було нічого. Грушевий мав рацію.

— Ризикувати треба, капітане, але розумно.

— Товаришу майор, — хрипким від хвилювання голосом сказав Ільїн. — Я все зрозумів і готовий понести будь-яке покарання.

— Пізно зрозуміли, капітане, — жорстко мовив Грушевий. — Добре, хоч не всіх розвідників втратили. Отже, банда зникла, сліди втрачені. — Грушевий махнув рукою. — Тепер треба думати, що робити далі. Завтра розпочнемо нову операцію. А за свій проступок дістанете стягнення.

— Єсть!

— От і все! А зараз ідіть додому!

Ільїн круто повернувся і вийшов. На серці у капітана було важко, і не тому, що дістав стягнення, а від усвідомлення того, що виправити помилку вже неможливо.

Він простував вулицею, зігрітою першими весняними променями. По узбіччю дороги бродили чорні, наче з антрациту, граки, в канавах булькотіли гомінливі струмочки. Хлопчаки у великих гумових чоботях, стоячи посеред величезної калюжі, пускали паперові кораблики.

Андрій згадав своє дитинство, коли й він отак пускав кораблики, і зітхнув.

У хаті не було ні Христини Іванівни, ні Ганки. Ільїн пройшов у свою кімнату, скинув шинель, зняв гімнастьорку і з насолодою умився холодною колодязною водою. Потім запалив цигарку і ліг на ліжко.

На стіні вигравав сонячний зайчик. Мирно щокали ходики.

Андрій думав про Ганку. Сам того не усвідомлюючи, він ішов додому, сподіваючись побачити її. І тепер піймав себе на тому, що весь час поглядає у вікно, — чи не відчиниться хвіртка, не задзвенить веселий дівочий голос. Але Ганки не було. Ільїн одягнувся і вийшов у садок. Од ніжної кори червонуватих стовбурів вишень линув тонкий хвилюючий запах. Андрій обережно взяв гілочку, струсив з неї примерзлі крижинки і замислився. Тут його й побачила Ганка. Очі дівчини радісно спалахнули, иоли він подав їй руку.

— Ти така гарна, — сказав Ільїн, дивлячись на Ганку і не випускаючи її руки.

— А ну вас, — зашарілася дівчина, звільняючи руку, але очі її дивилися весело й ласкаво.

Вони пройшли поруч уздовж рівно вишикуваних вишень.

Ганка знала в садку кожне деревце. Вона розказувала Андрієві, яке з них краще родить, на якому ягоди солодші. Ільїн милувався ніжним дівочим обличчям, красиво вигнутими бровами, чув її голос і був щасливим. Так дійшли вони до кінця саду і зупинилися біля тину. Ганка раптом стала серйозною і, озираючись, торкнула Ільїна за рукав.

— Знаєте, Андрію, — тихо промовила вона, — з мамцею коїться щось незрозуміле. Якась вона стала неспокійна.

І дівчина розповіла Ільїну про дивну поведінку матері. Чим більше Андрій слухав Ганку, там серйознішим ставало його обличчя. Коли дівчина замовкла, він спитав, здавалося, без усякого зв’язку з її розповіддю:

— Скажи, Ганко, ти знала Степана Луценюка?

— Це того, що з Рудного? Вони жили раніше недалеко від нас, тут у Яворові. А що?

Ільїн нахилив голову.

— Закатували Степана бандити. Чапка вбив.

Дівчина здригнулася.

— За що? — прошепотіла.

Раніше, коли Ганка чула, що когось вбили або затягли в ліс бандити, їй ставало страшно, але всі ці страхіття були далекими, наче взятими з жахливої казки, і, здавалося, не стосувались її. Але тепер, так само як і тоді, коли вона почула про смерть колишньої своєї вчительки, дівчина відчула, що зловісна тінь смерті промайнула поряд.

Ганка згадала, що мати говорила про якісь листи з лісу. В них погрози їй, Андрієві… І в її серці міцніла ненависть до тих, з чиєї вини лилася кров, хто заважав жити й кохати. Ганка якусь мить постояла нерухомо, а потім рвучко повернулась і побігла назад до хати. Ільїн довго проводжав її поглядом, а коли Ганка зникла у хаті, перестрибнув через тин і пішов у свою роту.

Забуяла весна. До середини березня на полях схлинули талі води, а на пагорбах підсохла земля. Набубнявіли бруньки черешень і вишень. Солдати поскидали шинелі й ходили тільки в гімнастьорках.

Сержант Ковальов ішов на чолі свого відділення. Обабіч дороги тягнувся ліс, по-весняному світлий і запашний. Дозори ретельно прочісували його. Навколо було тихо й безлюдно.

Надвечір солдати підійшли до хатини діда Остапа. Гучний гавкіт Цезаря попередив, що хтось зайшов у двір. Старий вийшов на ганок і, побачивши озброєних солдатів, позадкував у сіни.

Ковальов легко перескочив кілька сходинок і опинився віч-на-віч з стариком.

— Вечір добрий, — привітав сержант господаря. Остап мовчки і несміливо подав шорстку, негнучку руку. Сержант відчув, як у діда тремтять пальці.

— Що ж, запрошуйте гостей до господи, — посміхнувся Ковальов, але старий, ще більше насупившись, мовчки пішов уперед.

Солдати посідали на ослонах, з насолодою витягнувши натомлені ноги. Ковальов примостився біля столу, поклавши поряд важкий після довгого переходу автомат і спідлоба глянув на похмурого хазяїна.

— Що неласкаво гостей зустрічаєш, дідусю?

Старий раптом різко випростався і рішуче промовив:

— От що, сержанте. Ти прийшов, щоб мене арештувати, так роби своє діло. А веселого тут мало.

Ковальова наче облили холодною водою. Тільки тепер він зрозумів настрій діда. Остап, помітивши сержанта, вирішив, що прийшли його арештувати. Адже Ковальов бачив його у схроні Чапки. Несподіваним було для старого і воскресіння сержанта. Остап гадав, що його вже немає, адже від Чапки живим ніхто не повертався.

— Так от, діду, якщо ти полюбляєш говорити серйозно, то нехай буде по-твоєму, — в тон старому відповів сержант. — Сідай, в ногах правди немає.

Остап не сів, він стояв, нахиливши голову, вкриту довгим сивим волоссям.

— Як знаєш, — зауважив Коєальов після другої відмови діда і замовк. Солдати, встигнувши за кілька хвилин трохи відпочити, повиходили з хати, як раніше домовились, і попрямували до сарая, на сіно. Там було тепло і затишно.

— Арештовувати ми тебе, діду, не збираємося, — просто сказав Ковальов.

Остап від несподіванки опустився на ослін.

— Знаємо, що не з своєї волі ходиш до бандитів, носиш їм харчі. Все робиш під дулом автомата. Чи не так?

Старик кивнув головою.

— Велике спасибі тобі й за те, що не виказав мене — там, у схроні. Людина ти чесна. А хто всім чесним людям заважає жити? Чапка. Доки він безчинствуватиме? — Ковальов ставив перед старим запитання і сам на них відповідав — Доки ми самі — я, ти — всі ми Чапку не викинемо до біса з нашої землі. Хіба можна допустити, щоб бандити лютували й надалі, вбивали селян, як убили Наталю, Степана Луценюка?

Старик затремтів, Ковальов помітив це, але вів далі.

— Дехто питає: коли вже настане спокійне життя? А мені здається, це залежить тільки від нас.

Остап підозріливо глянув на сержанта — до чого, мовляв, ти гнеш? — Ковальов, дивлячись в очі старому, карбував кожне слово.

— Якщо ти любиш свою землю, свій народ, то повинен допомогти знищити Чапку.

Нічого не відповів дід, тільки кахикнув, і не можна було зрозуміти, згоджується він з Ковальовим чи ні.

Так і не діждався сержант відповіді. А вночі, коли солдати поснули, а під вікнами було чути обережні кроки вартового, дід Остап думав свою нелегку думу. Роз’ятрила його душу сьогоднішня розмова. Сержант правду сказав: не з власної волі допомагає він бандитам. Тільки хіба це виправдання! Пригадав старий свою молодість. Сміливим парубком був Остап, на всю околицю. Образив якось його панський нащадок, не стерпів легінь, привселюдно ударом кулака збив з ніг нахабного панича. Не боявся тоді Остап нічого. А тепер? Ех, старість, старість. Невже відібрала ти сміливість і гордість? Невже злякався бандитських погроз? Ні, не погроз злякався, вважав спочатку, що, може й правий Чапка — як-не-як — тутешня він людина. Але тепер зрозумів: кат він і лиходій. Вбиває своїх — Наталку, Підлужного, Луценюка… Думки старого плутались. Раптом він згадав розповідь Ковальова про те, як його визволив Юрко. Не побоявся смерті, врятував. Отже, зрозумів, на чиєму боці правда!.. Так що ж діяти? Як далі жити, Остапе? До світанку старий не міг заснути.