Лютий шаленів хуртовинами

VI

Андрій сидів у своїй кімнаті і писав листа старому фронтовому другові. Він скаржився, що на службі самі невдачі, певне, тому, що взявся не за свою справу.

За вікном чувся капіж. В калюжах купалися наїжачені веселі горобці. В усьому відчувався подих весни.

Ільїн кинув ручку і замислився, дивлячись на безтурботних пташок. Сонячні промені наче ніжною теплою рукою торкнулися щоки капітана.

У двері тихо постукали, але офіцер не почув. Постукали ще раз, дужче. Ільїн відчинив двері і побачив Ганку. Дівчина була чимось стурбована. Завжди рожеве, усміхнене обличчя цього разу було блідим і серйозним.

— Можна до вас? — ніби стогін злетіло з її уст.

— Заходь, Ганко, — поспіхом запросив капітан. — Що сталося? Чи не образив хто?

Ганка не відповіла, переступивши поріг, вона тяжко зітхнула.

— Що з тобою? — стривожився Ільїн.

— Я хотіла спитати… У Рудному вчительку вбили? — схвильовано почала Ганка.

Ільїн насупився. Йому не хотілося говорити про це, але він все-таки відповів:

— Так, це правда.

Дівчина прикусила губу і одвернулася до стіни.

— Ти що, Ганко? — співчутливо спитав Ільїн, підійшовши до неї.

— Так. Шкода Наталку Йосипівну. Вона мене вчила. За що ж її вбили, за що?.. Вона така хороша була…

Ільїн поклав руку дівчині на плече:

— Мабуть, за те і вбили, що хороша. Те, що для людей добре, для бандитів погано…

— А хто такий Чапка? — несподівано запитала Ганка, повернувшись до капітана.

Той швидко глянув дівчині в очі.

— Звідки ти знаєш про Чапку?

— Та люди гомонять. А в школі ось які листи знайшли вранці, — Танка подала Ільїну аркуш паперу, на якому друкованими літерами було надряпано кілька рядків. Бандити наказували учням кинути школу. Посередині було намальовано великий чорний тризубець, а внизу підпис: «Чапка».

— Знову він, — процідив крізь зуби Андрій.

Ільїн сунув листівку в кишеню і почав надягати шинель.

— Ти вибач, Ганко, мені треба йти. А ти спокійно вчись, не бійся.

— А я й не боюся, — гордо відповіла Ганка, і очі її спалахнули.

— Молодчина, — похвалив дівчину Ільїн.

Потім узяв зі столу недописаного листа, швидко глянув і розірвав на шматки. «Розпустив нюні, вояка, — насмішкувато подумав він про себе. — Діло треба робити, а не хникати». І рушив до дверей.

— Ну, Ганко, бувай. Справи!

— Почекайте, Андрію! — зупинила його дівчина. — Скажіть мені, — Ганка знітилась, ніяково глянувши на офіцера.

— Так що? — нетерпляче спитав він.

— Ви не боїтесь бандитів?

Ільїн мимоволі розсміявся. В його голубих очах засяяли веселі іскорки.

— А ти як гадаєш?

Дівчина допитливо дивилась на Андрія.

— Я гадаю, ви ніц не боїтесь. Ви сміливий!

— Правильно, — знову посміхнувся Ільїн. — Я, так само як і ти, нічого не боюся. Тому ми з тобою завжди будемо друзями, — несподівано закінчив він. І ці слова відповідали його настрою.

Ільїн пішов, а дівчина ще довго стояла, дивлячись йому вслід.

Вітер з Карпат доносив хвилюючі запахи близької весни.

У штабі батальйону, куди ввійшов Ільїн, його зустрів заступник командира по політичній частині майор Іванов. Він узяв капітана під руку і сказав:

— Поїдемо в Рудне. Там сьогодні колгоспні збори.

— Не час, товаришу майор. Ось погляньте, — і капітан подав Іванову листівку Чапки.

Той уважно перечитав її і передав начальникові штабу.

— Треба обов’язково простежити, як пробираються бандити в райцентр, і вжити заходів. — І, звертаючись до Ільїна, вів далі:

— Тепер саме час їхати в Рудне. Зрозумів?

— Не зовсім, — признався Ільїн.

— Гаразд, на місці буде ясніше. Екіпаж подано, прошу! — зробив галантний жест майор.

Офіцери сіли в широкі сани, наповнені сіном. У других розташувались автоматники.

— Скоро повернемося, — на ходу кинув Іванов черговому по батальйону.

Коні рушили. їхали забрукованою головною вулицею райцентру. Сани рипіли, йшли важко, бруківка була вкрита тонким шаром почорнілого розталого снігу. Коли вибрались за околицю, де снігу було більше, коні пішли риссю. В обличчя подув вологий, просяклий запахом глиці весняний вітер. Ільїн глибоко вдихнув і, зручно вмостившись у сіні, задумливо дивився на дорогу.

Він любив їздити саньми. Це завжди нагадувало йому далеке дитинство, проведене серед полів і лісів Смоленщини. Отак, бувало, взимку, в святкові дні, їздив він з батьком на ярмарок, радів, коли батько дозволяв самому правити кіньми.

— Чого замислився, капітане? — почув Ільїн голос майора.

— Так, пригадав минуле.

— Добре діло, особливо в дорозі. Я теж часто згадую своїх старих, хороші вони в мене були…

— Померли?

— У Ленінграді, під час блокади.

— А моїх німці розстріляли…

Офіцери замовкли і майже одночасно закурили. На других санях солдати заспівали пісню. Дзвінкий запальний тенор виводив:

Решта дружно підхопили:

Ільїн мимоволі посміхнувся. Подобалися йому українські пісні, від них ставало тепліше на серці. Так з піснею і в’їхали в село. Дівчата, що саме брали воду з обледенілого колодязя, зацікавлено поглядали на них, про щось перемовлялися між собою і дзвінко сміялись. У відповідь з саней полетіли жарти, пролунав сміх. Сани зупинилися біля дерев’яного будиночка сільради. Розмістивши на ночівлю солдатів, офіцери через напівтемні сіни пройшли у велику кімнату, в якій було повно людей. Збори вже почалися. У приміщенні було майже темно — на вулиці посутеніло, а єдина лампа освітлювала тільки стіл президії.

Прибулих майже ніхто не помітив, лише ті, що стояли біля дверей, трохи потіснились, щоб дати їм місце. В кімнаті стояв гул, голоси іноді зривалися на крик. Сиза хмарка тютюнового диму коливалася під стелею.

— Чого вони так галасують? — пошепки спитав Ільїн.

— Голову нового обирають. Замість Степана Підлужного, — тихо пояснив Іванов.

З передніх рядів підвівся літній худорлявий селянин у рудому кожусі з роздертим під пахвою рукавом.

— То є, на мій розсуд, — почав він, — пусте діло. Заждати мусимо з виборами нового голови…

— А скільки то чекати маємо? — насмішкувато вихопився молодий задерикуватий голос зсередини.

— А скільки треба буде. Доки життя спокійнішим стане. От був у нас 'Грицько Хміль головою, пригрозили, він і дременув до міста. Степан Підлужний не був боягузом, так його порішили зовсім. І третього голову вб’ють. Хіба то життя? Заждати треба.

З усіх кінців залунали обурені вигуки, а той, хто говорив, махнувши рукою, сів. До столу президії неквапливо вийшов кремезний старик. Виждав, доки вгамувалися люди, і почав сердитим басом:

— Чекати нам ніякого сенсу немає, та й часу обмаль. Мені от, до прикладу, на сьомий десяток пішло, а я хочу нове життя на власні очі побачити. Мені годити вік не дозволяє.

— Правильно, Іване Онисимовичу, — хором підтримали його з усіх боків.

— А про спокійне життя я так гадаю: самим треба власне життя будувати, а хто заважає, того бити нещадно. Степана Підлужного вбили, це правда, але ж хіба через те колгосп кидати? Не сподівався я таке почути від тебе, Петре, — Іван Онисимович докірливо глянув на чоловіка у рудому кожусі і вів далі: — В одному партизанському загоні воювали ми з тобою, Петре. Пам’ятаєш, як нам діставалося спочатку? Забув? Повісили тоді німці чотирьох наших хлопців, погрожували, що всіх скарають, пропонували здатись. А ми здалися? Щось не пригадую, щоб ти пропонував нам тоді здаватися. Так чого ж тепер злякався?

Петро не витримав, підвівся і сердито сказав:

— Ти трохи легше, Онисимовичу. Ти мене знаєш, я боягузом ніколи не був.

— Правда, не був, — згодився старий.

— Ото ж бо…. Я й тепер не через полохливість кажу. Банду треба знищити, а потім колгоспними справами займатись, от про що я мовлю.

— А ми дві справи робитимемо: і банду знищимо, і колгосп збудуємо. Як гадаєте, вийде? — звернувся Іван Онисимович до односельчан.

— Вийде, вийде, — залунали десятки голосів.

Старий повернувся на своє місце, а до столу підійшов Орленко — ватажок руднівських комсомольців.

— Давайте, громадяни, говорити відверто, — почав він. — Люди ми свої і зрозуміємо одне одного. Хто не хоче колгоспу, боїться Чапки, нехай живе по-своєму. От і все.

А ми ліпше оберемо нового голову. І за роботу. Весна не, за горами. Ми, комсомольці, докладемо всіх зусиль, щоб у районі жодного бандита не лишилося.

— Чого ж це тільки комсомольці, всім треба хижаків бити! — вигукнув хтось.

— Теж правильно. Так у чому ж справа? Давайте тоді обирати голову. Чи в нас забракувало хорошої людини на голову колгоспу?

Запала тиша, потім одразу кілька чоловік запропонували обрати Івана Онисимовича Щербу, того самого, що тільки-но виступав. Іван Онисимович неквапливо підвівся і коротко сказав:

— Якщо народ довіряє, я згоден.

Голосували дружно.

До Івана Онисимовича протиснувся Петро, ніяково посміхаючись, поздоровив і запропонував:

— Бери мене, Іване Онисимовичу, ординарцем, як у загоні. Фашистів разом били, а цих бандитів і поготів розіб’ємо.

— Добре, Петре, — по-дружньому обняв його Щерба.

Ільїн з неприхованою цікавістю стежив за всім, що тут відбувалось. Він був свідком народження нового. Люди через усі труднощі й перепони поривалися до світлого життя. Андрієві захотілося виступити, розповісти про рідний колгосп, але так швидко він не міг зібратися з думками. Замість нього слова попросив Іванов. Увага, з якою слухали його селяни, говорила про те, що майора тут ие тільки знають, але й поважають.

— Правильно вирішили, товариші, — казав Іванов. — Як вовків боятися, то й у ліс не ходити. Хай бандити нас бояться, нехай вони страшаться народної кари.

Він розповів, яким важким був шлях перших колгоспів у східних областях України, в Росії.

— Нам теж нелегко було. І стріляли в нас куркулі, і погрожували, і сичали з темних закутків. Тільки нічого в них не вийшло. Ростуть і міцніють наші колгоспи. Бажаю вам, товариші, щоб ваш колгосп теж був міцним і багатим. А з бандитами справимося, всіх викорчуємо.

Люди схвально загомоніли.

Після зборів Іванов і Ільїн були в гостях у нового голови. Велика хата не могла всіх вмістити. Колгоспники диміли самокрутками, говорили про свої мрії, про зе життя, згадували минуле. Співали старих і нових пісень.

Коли пізно вночі офіцери повертались од Щерби, майор тихо сказав:

— Розумієш тепер, Андрію, як важливо знищити Чапку? І треба зробити це якнайшвидше. Хоч і невелика в нього банда, але шкоди може завдати багато. Впливає на деяких нестійких, породжує неспокій.

— Розумію, товаришу майор, — відповів Ільїн. — Ліквідуємо банду.

До Ільїна прийшов сержант Ковальов з несподіваною звісткою. У Рудному мало відбутися весілля, і молодий з молодою запросили на нього капітана і Ковальова.

— Хто молодий? — спитав Ільїн. Його чоло прорізали дві глибокі зморшки.

— Хмелько Степан. Той, що в кінці села живе, біля лісу. Колгоспник.

Ільїн не міг пригадати, хто такий Хмелько, і здивувався, що Ковальов знає майже всіх мешканців Рудного.

— І дуже запрошували? — задумливо перепитав Ільїн.

— Наполегливо, товаришу капітан.

Ільїн глянув на Ковальова, очі їхні зустрілись, і обидва прочитали думки один одного.

— Чи не пастка це бува, сержанте? — вголос подумав Ільїн.

— Хмелько — хлопець надійний, товаришу капітан.

— Можливо, можливо, — протягом сказав Ільїн, міркуючи про щось своє.

Хвилину вони мовчали. Нарешті капітан підвівся.

— Гаразд, сержанте. Я доповім комбатові, і тоді вирішимо. Особисто я за те, щоб їхати на весілля. Місцеві звичаї треба шанувати. А щодо всіляких несподіванок — то треба подумати.

Через деякий час капітан Ільїн покликав Ковальова.

— Їдемо, сержанте. Не підведи тільки! Ти мастак співати й танцювати, отож не шкодуй ніг і голосу. Сам розумієш, весілля!

Ковальов з настрою капітана зрозумів, що назріває щось цікаве, і значуще посміхнувся:

— Постараюся, товаришу капітан! На весіллі все має бути, як на великому святі!

Посміхнувся у відповідь і Ільїн. За довгі місяці, проведені разом з Ковальовим у цьому районі, Андрій не раз мав нагоду пересвідчитися, що сержант — людина смілива і винахідлива. Капітан трохи помовчав, потім розкрив планшет з картою:

— Тепер головне. Чапка про весілля знатиме, це ясно. Можливо, дізнається й про те, що нас теж запросили. Захоче зустрітися. Якщо взяти з собою солдатів, зустріч не відбудеться. А хотілося б познайомитись! Отже…

— Ми повинні їхати на весілля вдвох, — закінчив Ковальов думку капітана.

— Правильно. Тільки за таких умов можна буде зустрітися з Чапкою. Ось глянь на карту: з лісу до села веде одна-єдина дорога. Хмелькова хата біля самісінького лісу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу капітан.

— Тоді почнемо готуватися до весілля.