Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

2.1. Структура РКУ та політика інституцій Райху стосовно українських допоміжних сил

Наказом Гітлера від 17 липня 1941 року, «для відновлення громадського порядку і суспільного життя на захоплених східних територіях» була створена система цивільних органів влади. Вони складались з райхскомісаріатів і підпорядковувались імперському міністру в справах окупованих східних територій Альфреду Розенбергу. Керівники райхскомісаріатів призначались особисто фюрером і, у випадку суперечок з Розенбергом, мали право апелювати до Гітлера через голову райхсміністра. За відновлення діяльності підприємств, транспорту і пошти були відповідальні вищі імперські власті даних областей у погодженні з керівництвом Вермахту[100]. Структура Райхскомісаріату «Україна» (РКУ) була офіційно затверджена декретом Гітлера від 20 серпня 1941 року. В декреті визначались майбутні кордони і адміністративний поділ, були обумовлені сфери діяльності присутніх тут інституцій Райху. Згідно пропозицій Розенберга, майбутній РКУ повинен був охопити територію України та Курської, Саратовської, Воронізької і Тамбовської областей РРФСР, з населенням 59,5 млн. чол.[101]

28–29 серпня 1941 року тилові установи Вермахту передали під владу Райхскомісаріату перші українські землі. Адміністративно, з кінця 1941 і до осені 1943 року, РКУ поділявся на шість генеральних округ (Generalbezirke): Волинь-Поділля (Волинська, Рівненська, Кам’янець-Подільська і частина Тернопільської області, та землі півдня Білорусі з містами Брест і Пінськ), Житомир (Житомирська і частина Вінницької області, та південні землі Білорусі довкола міста Хойники), Київ (Київська та частина Полтавської і Вінницької областей), Миколаїв (Кіровоградська та більша частина Миколаївської області), Дніпропетровськ (Дніпропетровська та більша частина Запорізької області), Таврія (Крим і південні райони Миколаївської і Запорізької областей). Керівниками генеральних округ були генеральні комісари. Основною адміністративною одиницею був район (Gebiet), керований гебітскомісаром. У поодиноких випадках група районів могла складати головну округу, під керівництвом головного комісара. На час найбільшого розвитку РКУ, тобто на січень 1943 р., в його складі було 103 надрайони (Kreisgebiet, на чолі з гебітскомісаром), та 443 райони (Distrikt) з населенням 17 мільйонів чоловік[102].

В частині міст РКУ, що входили до прифронтової смуги, співіснували цивільна і військова адміністрація. Так було в Чернігові, Харкові, Ворошиловграді, Сталіно, та в Сімферополі.

Своєю штаб-квартирою, і одночасно столицею РКУ, райхскомісар Еріх Кох обрав місто Рівне. Такий вибір був продиктований тим, що штаб потрібно було розмістити негайно, при чому так, щоб він знаходився на важливій транспортній артерії — старому Брест-Литовському шосе, яке сполучає два великі транспортні вузли країни — Київ і Львів. Не менш важливим було і те міркування, що окупаційна адміністрація повинна була перебувати в порівняно невеликому і спокійному містечку, яке було б легко контролювати. Враховуючи серію вибухів і пожеж на Хрещатику у вересні-листопаді 1941 року, остання думка виявилася доволі слушною. Тому саме в Рівному розмістилися основні владні інституції Райхскомісаріату — штаб самого Коха, німецький суд, Центральний Емісійний банк України, штаб головного інтендантства і господарче управління Групи армій «Південь», штаб командувача Вермахту в Україні тощо.

Згідно наказу Гітлера від 17 липня 1941 року, «поліційна охорона окупованих східних областей» покладалася на Райхсфюрера СС і шефа німецької поліції Генріха Гіммлера (далі — РФСС). Німецька поліція, в 1941 році інкорпорована в СС, складалась з групи окремих вузькоспеціалізованих управлінь: поліція безпеки (Sicherheitspolizei, або Sipo), таємна державна поліція (Geheime Staatspolizei, або Gestapo), кримінальна поліція (Kriminalpolizei, або Kripo), охоронна поліція (Schutzpolizei, або Schupo), з окремими підрозділами охорони залізниць (Bahnschutzpolizei) та водних шляхів (Wasserschutzpolizei), поліція порядку (Ordnungspolizei, або Orpo), цивільна жандармерія (Gendarmerie des Einzeldienstes), земельна поліція (Landespolizei), дорожня поліція (Verkehrspolizei), прикордонна охорона (Grenzschutz), пожежна поліція (Feuerschutzpolizei).

Відтворювати в РКУ таку складну систему, яка існувала в Райху, нацисти не могли з причини відсутності достатніх кадрових резервів. Тому їм довелось імпровізувати, і створювати з представників різних управлінь на окупованій території комбіновані поліцейські органи. А саме, представники поліції безпеки («зіпо»), «гестапо» та кримінальної поліції («кріпо») складали спецслужбу, під назвою «поліція безпеки та СД» (Sicherheitspolizei und SD). На обидва райхскомісаріати офіцерів СД було тільки кілька сотень, тому їхня діяльність напряму залежала від співпраці з іншими інституціями. Так, в генеральній окрузі Житомир, з населенням 2,9 млн. чол., було тільки шість постів СД (Житомир, Вінниця, Овруч, Мозир, Бердичів, Гайсин)[103]. А в генеральній окрузі Київ їх було п’ять (Київ, Полтава, Кременчук, Біла Церква, Умань). Кількість функціонерів на кожній дільниці зазвичай обмежувалась двома-трьома десятками чоловік, половину з яких складав обслуговуючий персонал. В разі необхідності проведення слідчих чи каральних операцій у віддалених районах, туди просто надсилався офіцер СД, який послуговувався для проведення необхідної діяльності персоналом суміжних органів.

Працівники охоронної поліції («шупо») та поліції порядку («орпо») складали власне німецьку поліцію порядку («орпо») РКУ, до якої належала також і цивільна жандармерія, що діяла в сільській місцевості (як це було і в Райху). Командувачу «орпо» (Kommandeur der Ordnungspolizei, скорочено KdO) підлягала також пожежна поліція. Дещо окремо стояла залізнична охорона РКУ. Так як основні залізничні магістралі перебували під контролем тилових служб Вермахту, її підпорядкування часто було подвійним, залежно від ситуації.

Під керівництвом старших офіцерів «шупо» перебували і окремі воєнізовані батальйони охоронної поліції (Kasernierte Polizeieinheiten), сформовані з німців і фольксдойчів для служби на окупованих територіях. В червні 1942 року ці частини у обох райхскомісаріатах були зведені у 14 моторизованих поліцейських полків, оснащених бронетехнікою та легкою артилерією. Вони не мали постійного місця базування, а перекидались у різні райони відповідно до потреби, тому їх кількість в РКУ суттєво різниться в часі. Здебільшого ж їх концентрували в генеральній окрузі Білорусь Райхскомісаріату Остлянд.

Керівництво обома гілками поліції РКУ (безпеки і порядку) здійснював Вищий СС і поліцейський фюрер (HSSPF, тобто Hoherer SS und Polizei Fuhrer Russland-Sud; з жовтня 1943 року став іменуватись HSSPF fur Ukraine). З червня по грудень 1941 року ним був СС-обергруппенфюрер Фрідріх Еккельн[104], а з грудня 1941 і до березня 1944 рр. — СС-обергруппенфюрер Ганс Прюцман[105]. При ньому були два заступники — по СД, він же командувач поліції безпеки і СД (Кommandeur der Sicherheitspolizei und des SD) группенфюрер СС доктор Макс Томас[106], та по «орпо», він же КдО РКУ. З вересня 1941 по жовтень 1942 рр. КдО України був генерал-лейтенант поліції Отто фон Ільгафен, з жовтня 1942 по жовтень 1943 рр. генерал-лейтенант Адольф фон Бомгард, а потім, по кілька місяців протягом наступного року, полковник жандармерії Лорге і генерал поліції Бреннер.

В кожній з генеральних округ всією поліцією керував підлеглий Прюцману ССПФ (SS und Polizei Fuhrer, SSPF) із своїми двома заступниками. Нижче були начальники поліції районів та великих міст, здебільшого офіцери «шупо», та керівники осередків СД, без середньої ланки, яка внаслідок нечисленності поліцаїв була непотрібна. Центральний штаб СД, на відміну від інших установ РКУ, розміщувались не в Рівному, а в Києві.

Весь же цивільний окупаційний апарат РКУ, включно з поліцією, складав на вершині свого розвитку в січні 1943 року всього 25 тисяч функціонерів, чого було явно недостатньо для контролю над сімнадцятимільйонним населенням Райхскомісаріату. Так, наприклад, весь німецький окупаційний апарат такого важливого для гітлерівців міста, як Вінниця нараховував всього 149 чоловік, з яких 5 були працівниками адміністрації, решта представляли різні каральні органи. А саме: 19 працівників СД, 43 члени підрозділу «шупо», 18 фельджандармів та 64 представники цивільної жандармерії[107].

Таким чином, система поліційного управління в РКУ була спрощеною (порівняно з Рейхом) структурою, що складалась із німецьких поліційних підрозділів, зведених у СД та поліцію порядку, і повністю підпорядковану керівництву СС. Її вродженою вадою була нестача кадрів уже на першому етапі становлення окупаційної влади.

2.2. Система установ та військових частин місцевої поліції в РКУ (Schutzmannschaft der Ordnungspolizei)

Діяльність поліції, як і всіх інших нацистських інституцій, напряму залежала від настанов фюрера і расистських принципів РФСС, як свого безпосереднього керівника. Передусім це стосується наперед визначеної антислов’янської політики Райху, в рамках якої надання права вибору своєї долі «визволеним від більшовиків народам», і зокрема, створення ними власних збройних формувань, було неможливим. Проте, як вже зазначалось, ці теоретичні побудови йшли всупереч реальним потребам ЗС Німеччини, для яких необхідність співпраці з місцевим населенням була питанням виживання.

З цією проблемою зіткнулась і поліція. Як вже згадувалось, на території СРСР німецькі окупаційні інституції не заставали місцевих органів правопорядку, без яких існування будь-якої влади було нереальним. Цивільна адміністрація РКУ при перейнятті влади в Україні від військового командування заставала на місцях сітку органів ОУН-івської Народної міліції і українські збройні загони. Проте примиритись з існуванням націоналістичних формувань, які були носіями ворожої Райху ідеології, а не громадською службою порядку, поліція не могла. Тому німецькі органи правопорядку з самого початку були вимушені порушувати настанови Гітлера, і створювати місцеві воєнізовані частини самотужки. Якщо Вермахт в більшості випадків не перешкоджав формуванню національних частин українськими організаціями, і використовував їх за своїми потребами, то інституції внутрішніх справ, як більш індоктриновані в нацистську ідеологію, не могли цього припустити. Тому більшість українських куренів і полків «пережили» конфлікти з військовою владою, але були розпущені з приходом цивільної адміністрації.

Аналогічно склалась доля і Народної міліції. Протягом вересня-жовтня 1941 року німецька поліція вдалася до розпуску всіх місцевих міліційних органів, справедливо вбачаючи в них зародок збройних сил ОУН. Тому вже на першому етапі становлення каральних служб РКУ основним питанням стало перетворення націоналістичних загонів у допоміжні формування при німецькій «орпо». В деяких районах, перш за все на Волині, це переформування було лише зміною вивіски. Нова допоміжна поліція в своїй масі складалась з тих же людей, які служили в Народній міліції, і які продовжували бути членами чи прихильниками організацій Бандери та Мельника. Але, поряд з тим, зміна керівного складу правоохоронних органів проходила значно послідовніше, і супроводжувалась розстрілами націоналістичних активістів.

В склад місцевої поліції також було влито більшість створених армійськими тиловими установами українських сотень і загонів міліції, що залишились після переходу територій РКУ з-під військового до цивільного управління. Але все це відбувалось досить безсистемно, і потребувало якогось впорядкування згори.

Нацистський підхід до українських збройних частин окреслив сам Гіммлер. 17 жовтня 1941 року він заявив, що «в Україні ніколи не можна буде створювати легіони, а лише охоронні команди, при тому дуже багато»[108]. 6 листопада 1941 року РФСС нарешті видав наказ про створення і структуру місцевої допоміжної поліції, яка отримала назву шуцманшафт, або «шума» (Schutzmannschaft, Schuma). Вся структура повинна була складатись з чотирьох компонентів:

1. місцева поліція, що отримала назву «шуцманшафт індивідуальної служби (міста-району)» (Schutzmannschaft-Einzeldienst (Stadt-Land));

2. шуцбатальйони, або інакше «закриті частини “шума”» (Schutzmannschaft-Bataillonen, або Geschlosenen Einheiten der Schutzmannschaft);

3. пожежна охорона (Feuerschutzmannschaft);

4. допоміжні і запасні формування (Hilfschutzmannschaft).

Керівництво створенням і діяльністю «шума» повинен був здійснювати командувач «орпо» РКУ, що обмежувало застосування української допоміжної поліції виключно до забезпечення громадського спокою. Про це мала свідчити і повна її назва — Schutzmannschaft der Ordnungspolizei[109]. Але, оскільки «орпо» РКУ складалась з представників як поліції порядку («орпо»), так і більш мілітаризованої охоронної поліції («шупо»), то на останню покладався обов’язок створення воєнізованих «закритих частин» «шума». Реально ж, оскільки «шупо» і «орпо» складали одну інституцію, дуже часто місцеві поліційні органи створювались офіцером тієї поліції, яка з’являлась у місті першою, незалежно від її номінальних функцій. Так, в Києві формування «шума» міста-району здійснювали офіцери «шупо», а в Житомирі шуцбатальйони утворювала «орпо». У прифронтових містах, де ще не встигали виникнути відповідні структури «орпо» РКУ, створенням «шума» могло займатись навіть СД (Сімферополь, Харків).

Першою ще у вересні-жовтні 1941 року нацистські власті почали створювати поліцію міст і сіл. Шуцмани індивідуальної служби, поступаючи на роботу отримували зарплатню, пільги, і мінімум обов’язків. Основним їх завданням було вилучення у населення розграбованого радянського державного, колгоспного та військового майна.

Вже на листопад — грудень 1941 року система шуцманшафту індивідуальної служби була сформована остаточно. Шуцманам почали видавати уніформу — здебільшого трофейну радянську із білими нарукавними пов’язками. Згодом, протягом зими — весни 1941–42 років її замінили на нововведену чорну уніформу «шума» (модифіковані старі однострої Загальних СС)[110]. Через це місцева поліція часто називалась «чорною», а в середовищі вояків шуцбатальйонів отримала прізвисько «ворони» або «чорногузи». Основною зброєю стала радянська гвинтівка Мосіна з обмеженим (до 5–10 патронів) боєкомплектом.

Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювались при старостатах (від 3 до 15 чол. кожен). В містах і райцентрах кількість поліцаїв становила 40–50 чоловік, половина з яких становила резерв на випадок непередбачених ситуацій[111]. Райполіція зазвичай формувалась у взводи і роти, для зручності керування. У центрах генеральних округ та великих містах було створено районні відділки (Revier), від 6 (в Сумах) до 12 (в Києві). Кількість поліцаїв в кожному районі становила від 70 до 250 чоловік. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1 % населення, але навіть цієї цифри вона ніколи не сягнула.

Керівництво поліційними дільницями зазвичай перебувало в руках українських офіцерів, за якими закріплювалися німецькі офіцери для нагляду і зв’язку. Проте з грудня 1941 року у відділках впроваджено пряме німецьке керівництво, що спричинялось саме окупаційною концепцією німецьких органів влади в РКУ і недовірою до місцевого командування.

Трансформацію української міліції в шуцманшафт можна прослідкувати в Києві, де це явище мало найбільший масштаб і відбувалось найпослідовніше. Перші поліційні установи тут були створені представниками ОУН-М, які прибули 21 вересня 1941 року з Житомира в групі 18 «козаків» Богдана Коника. Через два дні їм на допомогу прибула ще «Козацька сотня» поручника Івана Кедюлича[112], яка розмістилась на Подолі, по вулиці Покровській, 4. А 29 вересня без будь-якої участі окупантів почав свою роботу штаб, т. зв. Команда Української поліції м. Києва під керівництвом поручника Андрія Орлика[113]. Саме в цей час до міста прибув Буковинський Курінь, організований провідником ОУН-М Буковини Петром Войновським («Василь»), і зайняв будівлю НКВС на Короленка, 15[114]. Таким чином, чисельність по-суті непідконтрольних нацистам українських воєнізованих формувань в столиці сягнула 1700 чоловік. Командування Вермахту жодних перешкод у цьому не робило, скоріше навпаки, військові були задоволені з того, що їх позбавляють необхідності облаштовувати все своїми силами. Але з точки зору окупаційної адміністрації такий стан речей був неприйнятним.

29 жовтня 1941 року, з прибуттям до міста команди німецької охоронної поліції («шупо») і СД, будь-які спроби націоналістів до самоврядування припинились. 6 листопада 1941 року надійшов наказ РФСС, за яким українські формування отримали назву «Schutzmannschaft», і були підпорядковані німецькій поліції порядку («орпо»). У відповідності з цим наказом Команду Української поліції перейменовано у Штаб Української охоронної поліції (УОП), змінено його командування (комендантом УОП стає курінний Григорій Захвалинський). Українці продовжили розвивати організацію поліції — місто було розбите на дванадцять районів, в яких влаштовано станиці УОП, сформовано Водну поліцію, організовано відновлювальні роботи. Проте побутові умови, в яких жили працівники УОП, були дуже скрутними. Централізованого постачання продуктами не було, тож доводилось розсилати команди для збору харчів по навколишніх селах. Поліцаї не отримували жодної платні — їм просто записували трудодні.

Протягом грудня 1941 — січня 1942 років міське командування «орпо» повністю перейняло контроль над УОП, яка остаточно втратила самостійний характер, і відтоді перебувала під безпосереднім керівництвом введених в її склад німецьких офіцерів. Керівниками районних відділків стали німецькі ревірфюрери, при яких було по два поліцеймейстери, а українські офіцери виконували роль перекладачів[115]. Для остаточного встановлення окупаційного режиму в Києві, в листопаді-грудні СД, розташована на Короленка, 33 (нині Володимирська), провела серію арештів представників ОУН і українських установ. А на початку лютого 1942 року арештовано і розстріляно в Бабиному яру велику групу поліцаїв.

Німецькі гарнізони і поліційні відділки були присутні тільки в районних центрах і важливих містах. Всю ситуацію в сільській місцевості повинні були контролювати шуцмани індивідуальної служби. На весну 1942 року їх загальна чисельність складала 14 452 чоловіки. Контролювати їх діяльність повинні були працівники німецької цивільної жандармерії, дислоковані в райцентрах.

Але вже в середині 1942 року, з наростанням партизанського руху в Україні, в повній мірі виявилась слабкість наявної системи і її неефективність. Сили «шума» жодним чином не могли протистояти партизанам, а дії німецьких частин здебільшого зводились до безглуздого «відплатного» терору проти населення і не забезпечували спокою в РКУ. Місцева поліція, що становила собою доволі безідейну і непрофесійну збиранину з випадкових людей, розкладалась на очах. В середовищі шуцманів ширились корупція, мародерство і дезертирство.

Це змусило нацистське керівництво до здійснення реформи «шума» в двох напрямках. По-перше, протягом 1942 року чисельність шуцманшафту в обох райхскомісаріатах зросла від 33 000 до 300 000 чоловік. Дві третини цієї цифри становили власне поліцаї, а решту — вояки шуцбатальйонів[116]. В РКУ чисельність «шума» зросла лише менш ніж втричі, тобто від 14 000 до 70 000 чоловік. Передусім було збільшено штати районних поліційних відділків, які на кінець року становили по 150–200 чоловік. Частково це здійснювалось за рахунок ліквідації передбачених в наказі від 6.11.1941 пожежної охорони і допоміжних формувань[117].

По-друге, командування «орпо» здійснило спробу підняти дисципліну і професійний рівень шуцманів влаштуванням великої кількості поліцейських курсів в окружних і районних центрах, та подальшою мілітаризацією поліції. У серпні-вересні 1942 року ССПФ округ РКУ отримали серію наказів ХССПФ України Прюцмана і керівника СД Томаса з різкою критикою тогочасного стану шуцманшафту і інструкціями щодо виправлення ситуації. В осередках поліції було введено обов’язкову військову муштру, наявний в поліцаїв боєзапас збільшено з 10 до 40 набоїв на людину, підтверджено заборону українським службовцям на володіння автоматичною зброєю, запроваджено більш жорстку систему покарань за службові порушення. За наказом СС-группенфюрера Томаса було проведено чистку особового складу «шума» та реорганізацію його низових ланок. На думку Томаса, шуцманшафт був схожий скоріше на отаманщину, ніж на поліцію. Тому було наказано перетворити наявні формування на справжню службу охорони порядку, обумовлено функції окремих працівників, рекомендовано створення слідчих та оперативних груп для здійснення арештів та спеціальних завдань.

Останні заходи — тобто реорганізація поліції — так до кінця і не були здійснені. Поза центрами округ вона і далі становила напіввійськові загони, бо докорінні реформи були нездійсненними в умовах партизанської війни і катастрофічної нестачі надійних і підготовлених кадрів. В районних відділках справді було введено посади слідчих, але суттєвих змін в діяльності допоміжної поліції це не зробило. А от репресії і чистки рядового, та особливо керівного складу «шума» стали звичайним явищем, і продовжувались весь час існування РКУ.

Для підвищення професійного рівня шуцманів при районних поліційних відділках було створено десятиденні курси військового мінімуму. Вони давали базову стройову, стрілецьку, тактичну та юридичну підготовку старшим поліцаям сільської поліції, яку ті мали пройти протягом жовтня 1942 року. Для навчання офіцерів та унтер-офіцерів «шума» в серпні 1942 року за наказом Прюцмана окружними ССПФ і КдО було створено поліцейські школи. Підготовка в них тривала в середньому півтора-два місяці, і давала слухачам певні навики військових, слідчих та оперативних дій. Крім того, в цих школах звернено увагу і на ідеологічну обробку шуцманів, основи якої розробив штаб РФСС без врахування будь-яких місцевих умов. Слухачам шкіл намагались привити захоплення досягненнями націонал-соціалістичної Німеччини і ненависть до світової єврейської змови. Навіть антирадянський мотив було поставлено нижче антисемітського.

Проте всі ці реформи мало що змінили. Нацистська влада в РКУ поводила себе як окупант, а не як новий політичний режим країни, а тому поліційні методи охорони порядку поступово заміщувались військовими і терористичними. Відповідно зростала і невдоволеність населення, яке щодалі активніше підтримувало українські та радянські рухи опору. Поліція на місцях ще якось могла підтримувати елементарний правопорядок та здійснювати певні охоронні та господарчі функції (збір податків та організацію громадських робіт). Але вона була неспроможною долати масовий саботаж населенням окупаційних заходів влади, і тим більше боротись із партизанами. На середину 1942 року навіть збори продуктів і мобілізацію населення на роботи до Німеччини довелось перекласти на німецькі поліційні та військові частини, і на шуцбатальйони.

Попри всі ідеологічні настанови, нацисти були змушені і далі перетворювати шуцманшафт індивідуальної служби на допоміжні військові підрозділи. Починаючи вже з липня 1942 року в районах партизанської активності, а протягом осені-зими 1942–1943 років по всьому РКУ сільські відділки «шума» було зведено в підрозділи т. зв. кущової поліції. В кожен кущ входило по 3–9 сіл, які охоронялись об’єднаним загоном сільських поліцаїв. Кожен такий підрозділ нараховував від 15 до 40 вояків, які разом могли хоча б якось протистояти невеликим партизанським загонам. Крім того, кущову поліцію було легше контролювати, а за потреби — передислоковувати, ніж аморфні сільські відділки.

При появі в районах партизанських загонів, з поліції сіл і міст створювали тимчасові зведені загони, які повинні були разом з німецькими та місцевими військовими частинами проводити бойові операції по «боротьбі з бандами». В північноукраїнських містах, які перебували під постійною загрозою нападів великих радянських партизанських з’єднань, німецькі ортскомендатури формували з поліцаїв постійні «особливі сотні» та роти, вояки яких перебували на казарменому становищі, і вели самостійні операції[118].

Крім цього, в складі «шума» індивідуальної служби в Києві існував єдиний в РКУ поліційний підрозділ для контролю за водними шляхами. В грудні 1941 року Штабом УОП на залишках матеріальної бази Дніпровської річкової флотилії було сформовано Українську Водну поліцію під керівництвом районного коменданта Павлюка[119]. Початково вона складалась з близько тридцяти чоловік, половина з яких були прибулими до міста активістами ОУН з Західної України, а половина — місцевими добровольцями. В січні 1942 року УВП була розформована окупантами, і перетворена вже на німецьку Водну поліцію (Wasserschutzpolizei). Західняків з особового складу вилучили, натомість поповнивши її двадцятьма німцями і кількома військовополоненими. Комендантом став німецький обер-лейтенант Григорайт, його заступником — місцевий фольксдойче Віктор Вітман. Відтоді і до кінця свого існування в жовтні 1943 року, крім 20 німецьких солдатів і офіцерів, ВП містила 7 унтер-капралів і 15 шуцманів, з яких більшість були українці, кілька росіян з України і один білорус.

Цей підрозділ контролював Річковий вокзал і прилягаючі вулиці, Труханів острів, та здійснював патрулювання по Дніпру з метою реєстрації плавзасобів, боротьби з незаконним глушінням риби, перевезенням до міста товарів для спекуляції, і охороняв бики мостів від можливих диверсій. Для цього ВП була оснащена радянськими моторними човнами і озброєними катерами, та одним німецьким швидкісним катером. З весни 1943 року, коли ковпаківці почали топити річкові транспорти окупантів, зона патрулювання збільшилась до верхів’їв Дніпра. Влітку 1943 року водні шуцмани брали участь у трьох антипартизанських операціях, протягом яких переправляли задіяні німецькі частини через річку, та вивозили поранених і награбоване в «бандитських селах» майно[120].

Створення перших відділків пожежної охорони здійснювалось німецькими поліційними органами вже у вересні-жовтні 1941 року, а в наказі РФСС про шуцманшафт вони були виділені в окрему структурну одиницю. Проте на місцях, тобто в райцентрах і селах, за відсутності підготованих кадрів і матеріальної бази створення ефективних протипожежних служб було, по суті, неможливим. Для звітності про виконання наказу РФСС в селах і містечках формувались групи по 4–5 чоловік, озброєних гвинтівками, які в теорії були пожежниками, але використовувались для охорони тих чи інших об’єктів[121]. Спробу створити пожежну школу здійснило керівництво «орпо» округи Волинь — Поділля на базі розформованого полку імені Холодного Яру в Рівному, але в зв’язку з повальним дезертирством вояків цей крок виявився невдалим.

Паралельно з цим існувала нагальна потреба у розширенні охоронних формувань, тому в більшості випадків особовий склад створених пожежних команд невдовзі переводився до поліції чи шуцбатальйонів. В результаті, на 1943 рік більш-менш повноцінні протипожежні служби існували тільки в центрах генеральних округ. Вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони.

Найбільш чисельну систему пожежної охорони було створено в Києві, для боротьби з поширенням пожежі на підірваному радянськими диверсантами Хрещатику[122]. На кінець 1941 року вона складалась з 13 районних команд, під керівництвом українських брандмейстерів і брандмайорів. В кожну команду входило до 70 добровольців, значною мірою колишніх пожежників. Загальна кількість працівників цієї служби міста сягала 800 чоловік. Технічні засоби (2–3 пожежні машини або прості вантажівки) були виключно радянського походження. Центральне пожежне управління міста містилось на вул. Тарасівській 4, шефом був німець, обер-лейтенант поліції Шульц. Умови служби були аналогічні місцевій поліції. Репресій проти особового складу шуцманів-пожежників не було аж до серпня 1943 року, коли СД розстріляла всіх українських керівників районних команд.

Аналогічні, але менш чисельні служби в різний час існували і в інших центрах округ. Як і в Києві, вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони, тільки менш чисельні і гірше організовані. Дані про загальну кількість працівників протипожежного шуцманшафту на конкретний момент часу в доступних джерелах відсутні, але орієнтовно вона коливалась в межах 3–5 тисяч чоловік.

В листопаді 1942 року в прифронтових містах РКУ (Ворошиловград, Харків, Ростов) місцеве поліцейське командування здійснювало заходи до створення служб ліквідації наслідків повітряних нальотів (Luftschutz). Базою для цього мали стати наявні структури пожежної охорони. Але вже в грудні цього ж року стало зрозуміло, що наявні ресурси не дозволяють створення нової служби, тому до виконання цих функцій було наказано притягувати всі існуючі допоміжні сили: пожежників, районну поліцію, загони самооборони, заводську охорону, допоміжні команди Вермахту, цивільне населення.[123] ^Після цього часу спроб створення місцевих структур Люфтшуц в РКУ більше не зафіксовано.

Третьою складовою системи «шума» в Україні мали стати шуцбатальйони. Це мали бути територіальні охоронні частини з місцевих добровольців під німецьким командуванням. Як і всі решта структури «шума», батальйони повинні були підпорядковуватись командувачу «орпо» України, на це ж вказувала і їх повна назва (Schutzmannschafts-Bataillonen der Ordnungspolizei). Основу кожної частини мали складати три стрілецькі роти по 124 вояки кожна, а разом з усіма службами загальний склад батальйону мав нараховувати 501 чол. Керівний склад частин був подвійним: всі пости займали українські офіцери, але паралельно до них існував німецький шеф-командир батальйону із своїм штабом, і німецькі командири рот, всього 30 чоловік. Реальна влада, зрозуміло, перебувала в руках останніх.

Шуцбатальйони повинні були поділятись на три основні типи: охоронні (Wachbataillonen), запасні (Ersatzbataillonen) та польові (Feldbataillonen). В РКУ планувалось створення частин тільки перших двох типів. В документації це відображалось введенням першої букви в назву частини, наприклад Schutzmannschafts-W-Bataillon 116, або Schm. -Btl. 48-E. Їх озброєння мало складатись виключно з легкої стрілецької зброї радянського зразка (гвинтівки Мосіна у рядових та револьвери і пістолети різних систем в офіцерів). Уніформа шуцманів в основному була литовська армійська без відзнак, а в окремих випадках — модифікована чорна СС, чи радянська. Нумерація шуцбатальйонів РКУ була з 101 по 200, інших райхскомісаріатів (РК «Остланд» і майбутнього РК «Москва») 1–100, ГГ — 201–250.

Згодом, більшість попередніх настанов РФСС були порушені у відповідності до ситуативних вимог. Чисельність особового складу шуцбатальйонів коливалась від 150 до 700 чоловік, з яких німцями було від 2 до 130 солдатів і офіцерів, а кількість рот в батальйонах — від 2 до 7. Створення частин здебільшого здійснювалось працівниками «шупо», нерідко — СД і жандармерією, а в окремих випадках — тиловими службами Вермахту. Порядок нумерації шуцбатальйонів теж неодноразово порушувався, зокрема через їх вимушену передислокацію.

Українські батальйони, як в РКУ, так і поза його межами, часто застосовувались до бойових дій проти партизанів та на фронті. В результаті, на 1943 рік з назв багатьох з них «випала» буква W, і вони стали вважатись «просто» щуцбатальйонами. А 136-й батальйон в Чернігові навіть отримав назву «польового» (Schutzmannschafts-Bataillon 136(F)). Відповідно змінилось і озброєння — шуцмани отримували від німецьких властей чи здобували в боях легку протитанкову та польову артилерію, міномети, автоматичну зброю, ручні та станкові кулемети. При штабах частин створювались спеціальні «єгерські команди» (Jagdkommando) та кавалерійські підрозділи (Reiterabteilungen). В 57-му українському шуцбатальйоні в Білорусі була навіть «панцерна» рота, оснащена бронемашинами і легкими танками.

Жодної резервної частини шуцманшафту в РКУ створено не було, зате з’явились нові, не передбачені раніше типи. 114 охоронний батальйон в Києві з початку свого існування став виконувати роль штрафного формування для шуцманів індивідуальної служби. А при наближенні фронту з складу частин «шума» створювались оперативні батальйони (Einsatzbataillonen), призначені для ведення конвенційних бойових дій.

Особовий склад шуцбатальйонів, як і інших структурних одиниць «шума», повинен був набиратись із місцевих добровольців на індивідуальних засадах. Згідно перших інструкцій штабу РФСС, волонтери повинні були підписувати річний контракт, і складати при цьому присягу. Контракти на рік служби підписали перші українські батальйони № 1 (згодом 41), 2 (згодом 42) в РКО, та 201 в ГГ. Проте вже з лютого 1942, при перетворення на шуцбатальйони наявних в РКУ місцевих збройних частин, воякам було запропоновано контракти на два роки з випробувальним терміном у 4 тижні. А з 2 листопада 1942 року шуцмани стали підписувати зобов’язання на несення служби протягом невизначеного часу, без будь-якого випробування.

Дуже характерним є те, що перші українські батальйони шуцманшафту виникли не в РКУ, а в сусідньому РК «Остлянд». Власне там, в таборах військовополонених в Білостоку і на території Білорусі ще в липні 1941 року було оголошено набір до 1 і 2 українських батальйонів. Згодом вони за місцем дій отримали «білоруські» номери 41 і 42, а ще пізніше були поповнені і переформовані у 46, 47 і 48-Е (запасний) шуцбатальйони. Власне в Білорусі діяв і переформований у 201 шуцбатальйон легіон ДУН. В цьому відбилась як більша потреба у місцевих бойових частинах власне на неспокійних білоруських теренах, так і типова колоніальна практика окупантів, «поділяй і владарюй». Тобто, український рух опору придушувався силами російських, польських, азійських частин та легіонів, а радянський та польський — силами українців, які хотіли чи були вимушені боротись з більшовизмом в лавах німецьких збройних формувань. Це значною мірою сприяло розпалу братовбивчої війни між самими національними рухами, піком чого стали події на Волині та Холмщині в 1943–44 роках.

Як вже зазналось, німецьке поліційне керівництво намагалось не залучати до своїх органів на місцях збройні частини, сформовані ОУН-Б. Українські курені в Луцьку і Рівному залишались у віданні армії, а згодом були розформовані і перетворились на неозброєні робочі формування. Дещо іншим було ставлення до частин, сформованих за участю ОУН-М. Після переформування і доповнення німецьким персоналом з них створювали відділки поліції міст і районів та шуцбатальйони.

Створення першого шуцманшафт батальйону під номером 101 було розпочато в Києві в лютому 1942 року. 28 лютого 250 бійцям розформованих українських куренів було запропоновано вступати до новостворюваної частини, із підписанням контракту на два роки служби. Протягом весни чисельність батальйону була збільшена за рахунок військовополонених і мобілізованої на роботу молоді, а його номер було змінено на 115. Так як в місті була велика кількість галицьких та буковинських добровольців, яким після розформуванням українських частин робити було вже нічого, а також три табори військовополонених, то з 115 батальйону було виділено роту для створення нової частини — 118 шуцбатальйону.

В подібний спосіб виник і 109 шуцбатальйон у Вінниці. Він був створений ще в кінці 1941 року під керівництвом героя Визвольних змагань, генерала Івана Омеляновича-Павленка, як український козацький курінь. З прибуттям до міста цивільної адміністрації батальйон було переведено до шуцманшафту, призначено шеф-командира, лейтенанта німецької поліції. Протягом 1942 року особовий склад не зазнав жодних репресій і переформувань, за виключенням поодиноких арештів активістів ОУН, от тільки Омеляновича-Павленка визнано не генералом, а полковником. Влітку 1943 року його нагородили за бої з партизанами, визнали ранг генерала, але перевели на пост керівника міської поліції у Вінниці.

У вересні-жовтні 1941 року український курінь почав формуватись і в Житомирі, за підтримки місцевих функціонерів ОУН. В лютому 1942 контроль над ним перейняли німці, і за рахунок військовополонених особовий склад був доведений до 500 чоловік (4 роти), вояки отримали литовську уніформу та встановлену РФСС зарплатню і пільги. Шефом батальйону, що отримав номер 108, став гауптман Новак, українським командиром — капітан ЧА Мирний[124].

У Білій Церкві на початку 1942 року представник ОУН-М Пустовіт за підтримки начальників міської і районної поліції, галичан Томасевича і Сокальського, почали організовувати український курінь. Імовірно, участь у його організації взяли і члени Буковинського куреня з Києва, оскільки є інформація про виїзд їх групи до Білої Церкви для створення там національних органів влади. Проте вже навесні 1942 року курінь був розформований німецькою поліцією, а натомість, частково з того ж контингенту було створено 116 шуцбатальйон. Його командирами, крім німців, були призначені донські козаки, на чолі з обер-лейтенантом Василем Поповим. Це було зроблено для унеможливлення впливу ОУН на цю частину[125].

Нумерація новостворюваних шуцбатальйонів з початку 1942 року була прив’язана до генеральних округ, з умовною послідовністю чисел з заходу на схід. В окрузі Волинь — Поділля — 101–107, Житомир — 108–110, Київ — 112–121, Миколаїв — 122–124, Дніпропетровськ — 129–131. Крім того, органами «шупо» і охоронних військ шуцбатальйони створювались в Чернігові (136–140) і Сталіно (157–165), та СД і Вермахтом — в Харкові (143–146) та Сімферополі (147–156). Створювались вони у відповідності до цієї схеми, а тому не за послідовною нумерацією.

Першим етапом масового формування батальйонів стала зима-весна 1942 року. В цей час виникли 101–107 батальйони в окрузі Волинь — Поділля, 108 і 109 в окрузі Житомир, 112, 113, 115–120 в окрузі Київ, 122 в Миколаєві, 136 і 137 в Чернігові (невдовзі перекинуті на Сумщину), 143 і 144 в Харкові (просувались на схід разом з тиловою зоною 6-ї армії), 157 і 158 в Сталіно. Початково всі шуцбатальйони в РКУ створювались, як суто охоронні (Wach-), і озброювались тільки гвинтівками. Таким чином, вони справді становили лише великі караульні команди, а не повноцінні батальйони. Проте вже до осені 1942 року, тобто з активізацією дій партизанів на території райхскомісаріатів, за ініціативою місцевих властей на їх озброєння почали поступати ручні та станкові кулемети, міномети, легка артилерія. Цього вимагав реальний досвід їх застосування. В липні 1942 року 118 шуцбатальйон зазнав важких втрат у бою з рейдуючим загоном радянських партизанів поблизу містечка Хабне. На боці партизанів була повна кількісна і якісна перевага, їх загони включали кавалерію і артилерію, та мали більший бойовий досвід. Тому протягом всього наступного періоду, з середини 1942 року і до кінця окупації, кількість шуцбатальйонів постійно збільшується, а озброєння і підготовка наявних по можливості покращується.

Вже на першому етапі формування батальйонів шуцманшафту нацисти виявили, що кількість добровольців з цивільного населення до більшості з них явно недостатня. Частково проблеми вирішувались за рахунок військовополонених, але їх надійність була дуже сумнівною. Що ж до націоналістів, то вони поповнювали німецькі інстанції і військові формування, виконуючи завдання своїх організацій. Це не могло не викликати обґрунтованого занепокоєння окупантів, які на цей період активно здійснювали боротьбу проти всього українського, на рівні з більшовизмом. Тому взимку і навесні 1942 року основним контингентом «добровольців» у шуцбатальйонах стала мобілізована сільська молодь, як найменш «отруєна» більшовицькою пропагандою верства населення.

На середину 1942 року середня чисельність шуцбатальйонів коливалась в межах 300–350 чоловік. Більшість з них виконувала власне охоронні функції, зрідка виїжджаючи на місця дій ще нечисленних тоді партизанів. В РКУ більш-менш серйозні бойові дії довелося вести лише 101, 102, 108, 109 і 136 батальйонам. Вояки 119 шуцбатальйону, дислокованого в Кременчуку, на операцію виїжджали тільки раз, але замість розшуку партизанів влаштували пиятику в селі, яке було ціллю операції, після чого на наступний день були звідти вивезені німцями і більше в таких акціях не застосовувались. 110 батальйон, створений в Житомирі в квітні-травні 1942 року, до вересня 1943 року взагалі не виводився з міста жодного разу. В свою чергу 115-й і 118-й батальйони, навпаки, в боях на Київщині довели свою високу надійність, після чого один за одним були направлені в зону найбільшої активності партизанів.

Волинські батальйони, за виключенням 101 і 102, були неоднорідними в національному складі, а 107 батальйон був повністю польським. Крім того, вони були значною мірою інфільтровані представниками ОУН і АК, що призводило до їх майже повної небоєздатності. 108 батальйон в Житомирі поступово розклався після застосування у червні 1942 року в розстрілах єврейського населення на Рівненщині, і серйозної бойової сили не становив. [126] 109 батальйон, наряду з 102, був найбільш боєздатним з-посеред вищеназваних частин, і активно використовувався в бойових діях. Але він був занадто просякнутий націоналістами, щоб бути слухняним знаряддям в руках окупантів, і був ефективним тільки в боротьбі проти більшовиків, і тільки з власними командирами.

В кінці 1942 року до активних бойових дій проти партизанів у прифронтових областях долучились 113 і 120 шуцбатальйони, а 136 був розгромлений на Сумщині, а його залишки були зведені в роту. Навесні 1943 на базі цієї роти він був наново сформований в Чернігові, як польовий (Feld-) батальйон, і застосований проти місцевих і білоруських партизанських з’єднань[127]. Обидва харківські батальйони просувались вперед разом з тиловим командуванням групи армій Дон, і на кінець 1942 року забезпечували тили 6-ї армії на підступах до Сталінграду і в самому місті. 12 грудня 1942 року їх залишки в складі 2-го Харківського батальйону «шума» ввійшли в склад створеної з добровольців вже в котлі дивізії генерал-лейтенанта фон Штумпфельда, яка була розгромлена в лютому 1943 року на території Тракторного заводу.

Шуцбатальйони №№ 147–154, створені в другій половині 1942 року в Криму, номінально вважались татарськими, і в більшості такими й були, із типовим паралельним німецьким командуванням. Але в складі 147 і 148 батальйонів служили великі групи військовополонених-українців, а 154 батальйон був сформований на базі української робочої колони в Сімферополі, в грудні 1942 року. Татарами в цій частині були тільки кілька офіцерів, тоді як кількість українців становила 350 чоловік. Тільки в кінці наступного року українців невеликими групами розподілили по інших частинах, замінивши їх місцевими добровольцями[128].

В структурі і озброєнні батальйонів відбувались суттєві зміни. Більшість з них отримали на озброєння ручні та станкові кулемети (переважно радянські ДП-27 і Максими), а найбільш задіяні в боях з партизанами — ще й міномети та легку артилерію. Обмеження на володіння автоматичною зброєю (пістолетами-кулеметами) для українських шуцманів були забуті, але діставати її вони могли переважно у вигляді трофеїв. На початок 1943 року існуючі шуцбатальйони поступово перетворились із караульних команд на військові частини, а титул «Wach» (караульний) зберігся лише у 119, 157 і 158 батальйонів. Середня чисельність особового складу більшості частин коливалась в межах 450–670 чоловік, і тільки у трьох названих вах-батальйонах та у 120 не сягала 300.

Взимку 1942–43 років, як символ зміни статусу шуцбатальйонів, воякам видали зелену польову уніформу «шупо», українські офіцери отримали погони. В деяких частинах, з потужним націоналістичним лоббі, шуцмани добились права носити національні стрічки і вивішувати синьо-жовтий прапор. Зарплатня рядового зросла до 34 марок на місяць.

Так як найбільшого розмаху партизанський рух набув у Білорусі, то в кінці осені 1942 року вже обстріляні 115 і 118 батальйони потрапили саме туди. Згодом до низ долучились 101, 102 і 104 батальйони, які діяли переважно на білоруських землях, включених до РКУ, та в суміжних районах РКО.

Крім того, в генеральній окрузі Білорусь було створено цілий ряд інших українських шуцбатальйонів. Крім вже згаданих 46, 47, 48-Е, там діяли українські 51, 52, 53, 54, 55 шуцбатальйони, 56 артдивізіон[129] та 50 штрафний батальйон змішаного складу. Вони, здебільшого, формувались на базі «українських робочих колон» у таборах військовополонених, куди записувались представники всіх національностей з метою вижити. Тобто такий базовий елемент національного легіону, як моноетнічна спільнота на чужому терені, в даних частинах був відсутній за визначенням, також не існувало якогось стрижневого прошарку «ідейних» добровольців-симпатиків ОУН-М, на зразок згаданих 102, 115, 118 батальйонів. Всі згадані формування були створені і діяли виключно поза межами України, тож і поповнювались ще більш неоднорідним контингентом, нерідко ще й мобілізованим примусово. Так, 50-й батальйон створено в таборі військовополонених в Мітау, 51-й, 52-й, 53-й, 54-й і 55-й — в Могильовській області, 57-й — на Смоленщині. У всіх цих частинах було поширене дезертирство, мародерство, а 51-й батальйон «вславився» ще й злочинами проти місцевого населення[130].

Тож не дивно, що протягом 1943 року всі вони, крім 57-го, були розформовані або перейшли до партизанів. Більша ж частина особового складу була перетворена на робочі команди і роти, а згодом влита до інших формувань. Зокрема, за рахунок цього поповнення 57-й батальйон було в лютому 1944 року розгорнуто до полку з особовим складом близько 1000 чол. на чолі з майором Зіглінгом[131]. Структурно полк поділявся на 7 рот, з них 5 стрілецьких, 1 «панцерна» (оснащена легкими танками і броньовиками) і одна «важка» (з 76-мм і 45-мм гарматами та мінометами)[132], та окремий кавалерійський ескадрон. Причина більшої боєздатності і надійності останньої частини полягає, на нашу думку, в якісно вищому командному складі, що набирався не тільки з службовців охоронної поліції, але й з бойових офіцерів Військ СС та Вермахту. Українським командиром батальйону був капітан В’ячеслав Муравйов, людина з вищою освітою, до війни працював вчителем в Сталінській (Донецькій) області. Вочевидь він був автором доволі нетипової присяги, яку складали шуцмани цього формування 20 квітня 1944 року. Вона містила, зокрема, фразу про боротьбу «за створення вільної, незалежної України, Білорусії і Росії», тобто бодай якось задовольняла питання про мету війни для всіх наявних в частині етнічних груп[133].

Натомість в РКУ в кінці 1942 — на початку 1943 років створювались все нові частини «шума». Їх формували з ще більшим поспіхом, ніж попередні, і тому часто за розміром не сягали і роти. Деякі батальйони, як наприклад 110 в Житомирі, одягали не у належну закритим частинам «шума» зелену уніформу, а у чорну поліцейську. Також зафіксована видача воякам новостворених частин всіх можливих варіантів старих німецьких одностроїв Вермахту, ОТ, модифікованих мундирів європейських армій. Всього ж до середини 1943 року в РКУ було створено 46 шуцбатальйонів різного складу: 101–106, 108–110, 112–125, 129–131, 134, 136–140, 143–145, 157, 158, 162–169. Ще 10 батальйонів (146–156) були татарськими, 2 — козацькі (159 і 160), 1 — польський (107), але всі вони теж підпорядковувались ХССПФ України. На території Остлянду було сформовано ще 11 українських батальйонів: 46–48, 50–57, 285. Загальна кількість українців у шуцбатальйонах оцінюється у 35 тисяч чоловік, з яких близько семи тисяч перебували поза межами РКУ.

2.3. Українці в підрозділах СД і допоміжних формуваннях

Створювали свої місцеві формування і структури СД РКУ. На першому етапі окупації забезпечити «порядок» на окупованій території повинна була превентивна діяльність Айнзатцгруп СД (Einsatzgruppen, оперативні команди), які, за домовленістю з армією, повинні були очистити терен від «небезпечних елементів», та придушити партизанський рух в зародку. Дані групи формувались в травні 1941 року в основному з офіцерів СС різних управлінь. За встановленою Гіммлером пропорцією, 1000 членів айнзатцгрупи повинні були включати 30–35 офіцерів СД, 40–50 працівників «кріпо», 130 працівників «орпо», 100 гестапівців, і 350 солдатів частин «Мертва голова» або військ СС. Решту складали 150 шоферів і механіків, по кілька перекладачів, телеграфістів, радистів і клерків, 10–15 працівниць борделю, а також до 80 чоловік місцевої допоміжної поліції[134]. Айнзатцгрупи поділялись на айнзатцкоманди, а ті, якщо потрібно, на зондеркоманди.

На території України діяли дві з чотирьох груп — С і D, чисельністю, відповідно, 750 і 600 чоловік. Своєї антипартизанської функції вони не виконали абсолютно, натомість майже повністю зосередившись на винищенні мирного населення, передусім єврейського. Їхнє політичне значення виявилось прямо протилежним до задуманого — замість пацифікації регіону вони викликали у населення побоювання за своє власне життя і недовіру до нацистського режиму вже на першому етапі окупації, що тільки загострювало наявні суперечності.

В складі Айнзатцгруп служили і невеликі групи добровольців з громадян СРСР. Тільки набирались вони переважно не з місцевого населення, а з військовополонених, і не мали жодного стосунку до української поліції РКУ. Так наприклад, в розстрілах мирного населення в Києві були задіяні три військовополонені, що перебували в розпорядженні зондеркоманди 4а: Єгор Устінов, Никифор Юшков, Венедикт Баранов. Після ротації штату Айнзатцгруп в кінці 1941 року всі вони були звільнені зі служби і залишились в Києві. Тут вони працювали, відповідно, столяром, маляром, і тільки останній пішов в «шума», але й то в пожежну охорону[135]. У випадку задіяння місцевих частин до масових розстрілів, їм здебільшого відводилась роль зовнішнього очеплення, а саме знищення людей проводили безпосередньо есесівці.

На початку 1942 р. структура окружних управлінь СД стабілізувалась у вигляді п’яти відділів: 1 — кадровий (підготовка і комплектувння), 2 — матеріального забезпечення (господарська і фінансова діяльність), 3 — служба безпеки (спостереження аналітика, контррозвідка), 4 — таємна державна поліція (боротьба з противниками режиму і підпіллям, робота з агентурою), 5 — кримінальна поліція (слідчі заходи). Оскільки чисельність окружних апаратів поліції безпеки і СД була мізерною (25–35 осіб), то відділи не були ізольованими структурами з власними завданнями (як відповідні структури РСГА) а складали єдиний апарат[136]. Тобто, наприклад, слідчий реферат (підвідділ) 5-го відділу був єдиним на все управління, й вів розслідування справ по всіх напрямках роботи — як кримінальних, так і політичних[137]. В останньому випадку його слідчі діяли в підпорядкуванні рефератів 4 відділу. Існувала також спільна картотека, офіційно підпорядкована 4 відділу (реферат 4С1).

Нумерація рефератів, теоретично розроблена за принциповою схемою РСГА, в дійсності багато в чому була імпровізованою. Наприклад, в 4 відділі, поряд із аналогічними «гестапо» в Райху рефератами 4В4 (переслідування євреїв) і 4Н (агентурна діяльність), існували реферати, потреба у котрих була викликана місцевими умовами: 4/2 (боротьба з партизанами), 4/4 (боротьба з радянською агентурою), 4/5 (безпосереднє знищення євреїв і контроль за місцевою поліцією)[138]. Окружні управління мали власні тюрми, а Київське та Миколаївське СД утримували ще й власні табори (Сирецький в Києві, та на території радгоспу «Водокачка» у Миколаївській області). Центральне управління СД утримувало також невеликий табір в столичному районі Мишоловка для обслуговування гаражу і підсобного господарства (теплиць) поліції безпеки[139].

З весни 1942 р. окружні управління поліції безпеки почали створювати зовнішні відділення у підвідомчих регіонах (3–6 на округу, 15–20 осіб кожне). Для заміщення вибуваючих кадрів до структур СД почали набирати місцевих фольксдойче. Вони служили в званні «допоміжних поліціянтів» (Hilfspolizisten), отримували стандартну сіру повсякденну уніформу СС, і німецькі знаки розрізнення[140].

На початку 1943 р. нестача кадрів поліції безпеки та зростання опору окупаційному режиму в Україні спонукали керівництво СД до безпрецедентного кроку — всупереч расистській логіці нацизму на оперативну роботу до спецслужби СС почали набирати місцевих жителів. У складі 5 відділу поліції безпеки і СД було створено реферат 5-D, (неофіційна назва — «Українська кримінальна поліція»), компетенцією якої стала боротьба з кримінальними злочинами місцевих жителів (справами німців займався виключно основний відділ «кріпо»). Українські «криміналісти» не отримували есесівських чи військових звань — їм надавались лише функціональні посадові чини (агент, старший агент, кур’єр тощо), зарплатня була не набагато вищою за платню шуцманів поліції порядку, проте проблеми з добровольцями не виникло — реферат 5-D миттєво став найчисельнішою структурою СД РКУ (наприклад на серпень 1943 р. в Києві його чисельність складала до 203-ох осіб — вчетверо більше, ніж було німців в усьому окружному управлінні СД). На хвилі цього нововведення в березні 1943 р. навіть 4 політичне управління поліції безпеки почало створювати свій український реферат, проте його розвиток був перекреслений поразками на фронтах — у вересні 1943 р. українські структури кримінального та політичного відділів поліції безпеки були евакуйовані до Німеччини, де з них сформували контррозвідувальну структуру для роботи в середовищі української та російської еміграції — т. зв. групу «Комет» поліції безпеки Райху[141].

В 1942 році служби поліції безпеки і СД РКУ постали перед проблемою необхідності створення своїх власних допоміжних формувань. Спочатку для оперативних дій, проведення облав і арештів, охорони своїх концтаборів і тюрем керівництво СД просило надати необхідні сили в «орпо». Але вже навесні 1942 року під егідою поліції безпеки почали створюватись окремі частини «шума» (Schutzmannschaft der Sicherheitspolizei). Першим українським батальйоном СД став створений в березні 1942 року в Києві 23-й шуцбатальйон поліції безпеки. Цей батальйон суттєво відрізнявся від інших частин «шума», що визначала вже сама його належність до СД. Набирався він з того ж контингенту, що й інші батальйони, тобто з мобілізованих на роботи юнаків 1-ї категорії, але передусім із немісцевих. Переважно відбирались жителі Полтавської області, яких вивозили до Німеччини через Київ, тому він був відомий, як «Полтавський батальйон».

При вступі на службу «добровольці» здавали автобіографії та проходили анкетування, в якому вказували інформацію про себе і склад сім’ї, в тому числі наявність родичів єврейського походження, спеціальну освіту, досвід військової служби, причетність до НКВД, перебування під слідством. У кінці анкети добровольці давали підписку наступного змісту: «Цим я підтверджую, що дані мною покази відповідають правді. Крім того я зобов’язуюся все, що мені відомо в зв’язку з діяльністю при Німецькій Поліції (СД), хоронити в суворому мовчанні. Це ж саме я зобов’язуюсь коли вийду з службових умов при Німецькій Поліції (СД). Мені вказано й я це розумію, що за фальшиві покази й порушення мовчання я маю одержати саму сувору кару й що за зрадництво карою з’являється страта»[142].

Чисельність частини була вищою за їй подібні, і становила 700 чоловік, але була сформована у менші підрозділи (5, згодом 7 рот по 100 чоловік). В кожній роті було виділено «ударне відділення», а до того ж існував «зондерцуг» (спеціальний взвод) із фольксдойчів, батальйонного підпорядкування. Командування частини було унітарним (без дублювання німецьких офіцерів українцями), і складалось з СС-івців. Підпорядковувалась вона безпосередньо керівництву поліції безпеки і СД на Короленка, 33. Зарплатня тут була аналогічна іншим «шума» — 24 марки для рядового, але зростала майже вдвічі при участі в бойових операціях. Однострої батальйону були чорного кольору без особливих відзнак, на зразок «шума» індивідуальної служби — вочевидь, щоб не виділятись з маси цивільної поліції. На озброєнні перебували трофейні радянські гвинтівки, автомати, ручні і станкові кулемети, легка артилерія і міномети.

Розміщувався батальйон по вулиці Мельника 48, тут же знаходилася і школа СД. Як свідчать радянські джерела, «В школі викладались загальновійськові предмети, вивчались всі види зброї і спеціальні предмети з розвідки, як на окупованій німцями території, так і в тилу Червоної армії. Слухачі школи виходили з широкими знаннями загальновійськового і спеціального диверсійно-розвідувального напрямку»[143]. (Наперед зазначимо, що диверсійна підготовка шуцманам батальйону в подальшому так і не знадобилась). Крім військової підготовки, батальйон займався охороною концтаборів на Сирці і на Мишоловці, конвоюванням в’язнів в Німеччину, караульною службою, в тому числі і на Короленка, 33, проводив облави разом з німецькою поліцією. Іноді виконував зовсім специфічні завдання — наприклад, охорона барж з хлібом, що пливли по Десні. З весни 1943 роти 23 батальйону беруть активну участь у боротьбі з партизанським рухом, що саме набирав силу на Київщині. В вересні 1943 року шуцмани евакуювали на Захід «свої» концтабори, а в жовтні через Рівне виїхали на боротьбу з партизанами до Білорусі[144].

Аналогічний батальйон спробували створити працівники Харківського СД. Для цього знову ж таки залучались немісцеві, передусім військовополонені. Батальйон було сформовано в серпні 1942 року, він нараховував 206–210 чоловік у складі двох рот. Перша рота, насичена автоматичною зброєю, була оперативною, а друга, озброєна гвинтівками — караульною. Шуцмани займались охороною об’єктів СД, та іноді виїжджали на пошук партизанів чи диверсантів. Але самостійною військовою частиною цей батальйон так і не став, а при наближенні радянських військ взимку 1942 року, більшість його вояків розбіглась, а частина була розформована[145].

Рік потому в Дніпропетровську почалось формування ще одного шуцбатальйону СД, який восени 1943 р. перекинуто до Миколаєва для проходження військової підготовки. Крім тактики, топографії і вивчення матеріальної частини озброєнь, добровольцям викладали методи ведення розвідки в тилу противника, способи перетину фронту, здійснення диверсій[146]. Однак жодної інформації про бойове застосування вказаної частини, ані бодай про присвоєння їй номера досі виявити не вдалось, тож імовірно цей батальйон, як і його аналог в Харкові, був невдовзі розформований.

Разом з цим в грудні 1943-січні 1944 рр. керівництво Луцького окружного управління поліції безпеки і СД у порозумінні з місцевим проводом ОУН(М) створило новий 31-й батальйон СД, відомий також під назвою Український легіон самооборони, або Волинський легіон. Творцем частини стали полковник армії УНР Володимир Герасименко, та працівник Луцького СД штурмбанфюрер СС Зігфрід Асмус, він же став шеф-командиром батальйону. Основою для цього формування стали мельниківські партизанські загони з Крем’янеччини, що відмовилися підпорядкуватись командуванню УПА. Батальйон нараховував близько 500 чол. у 4 ротах (сотнях), був досить добре озброєний та вишколений. За уніформу воякам УЛС, як і 23 батальйону СД, правили чорні мундири «шума» індивідуальної служби[147].

Легіон тільки близько місяця перебував на залишках території РКУ під Луцьком, де взяв участь у кількох боях з радянськими та польськими партизанами, після чого був переведений спочатку на Холмщину, а потім — в центральну Польщу. Там легіонери були активно задіяні в боях з Армією Крайовою, зокрема в придушенні Варшавського повстання (протидіяли спробам переправи у місто військ прорадянського Війська польського в районі Повісля Черняковського, згодом взяли участь в розгромі бойової групи АК «Кампінос»). Влітку 1944 р. батальйон був перепідпорядкований Головному управлінню військ СС (до цього контролювався РСГА), після чого виведений у Словенію і влитий до 14-ї дивізії військ СС «Галичина»[148].

Ще одну окрему поліційну структуру РКУ складала охорона залізниць (Bahnschutzpolizei). Ця установа була повністю німецька, українці ж становили окремі загони «допоміжних залізничних поліцаїв» (Eisenbahnhilfspolizei). Управління баншуц були в кожному центрі округи, під керівництвом німецького «окружного керівника» (Bezirkfuhrer). Центральний штаб знаходився в Києві, по вулиці Франка, 17. В червні 1942 року тут було організовано школу української залізничної поліції, її керівником став колишній військовополонений Іван Ковальов. Добровольців мобілізували здебільшого із місцевих жителів середнього віку, під загрозою відправки на роботу до Німеччини. Умови служби і забезпечення були такими ж, як і в «шума» індивідуальної служби[149].

Управління і школа проіснували трохи більше року, тобто до серпня 1943, але у самодостатню організацію баншуц так і не перетворилась. Власними силами залізнична охорона могла забезпечити контроль лише за цивільними пасажирськими та товарними перевезеннями, і, частково, охорону найважливіших вузлів і вокзалів. Охорону військових ешелонів, важливих перегонів і мостів, а навіть залізничного майна і станцій довелося покладати на німецькі та союзницькі армійські частини, місцеву поліцію, а навіть на цивільне населення окремих сіл. В останньому випадку старості оголошувалось про відповідальність його села за недоторканість певної ділянки шляху, у випадку пошкодження якого буде розстріляно закладників з жителів старостату. Тому останні були вимушені формувати охоронні команди, які несли чергування на «своєму» відрізку залізниці під керівництвом сільських поліцаїв[150].

Назагал, створені СД військові частини в РКУ були краще підготовлені і забезпечені, ніж їх аналоги в підпорядкуванні «орпо» чи армії. Проте, боєздатність таких формувань, враховуючи специфічність і багатоманітність покладених на них завдань, напряму залежало від контингенту, яким вони комплектувались. Харківський батальйон, набраний із військовополонених, у кризовій ситуації розвалився, тоді як 23-й і 31-й, сформовані із сільської молоді, виявились достатньо надійними як у контрпартизанських, так і у фронтових операціях. Залізнична допоміжна служба в РКУ, що також створювалась досить грунтовно, із значною увагою до відбору та підготовки доброльців, так і не завершила свого формування.

2.4. Залучення та матеріальна стимуляція службовців поліційного апарату РКУ

Для ознайомлення з особовим складом українських формувань, підпорядкованих цивільній адміністрації, нами було зібрано інформацію про 119 солдатів шуцбатальйонів та 30 поліцаїв індивідуальної служби, працівників СД і пожежників.

Досліджені нами дані стосовно 119 шуцманів дають таку картину. Переважна більшість за національністю українці, а також 7 росіян, 3 кавказці, 2 білоруси, 1 фольксдойч і 1 єврей. Найбільша група однолітків серед них — це юнаки 1924 року народження. Але основну масу шуцманів, як і добровольців Вермахту, складають молоді чоловіки призовної категорії (1916–1923 років народження) — 70 чол., тобто 59 %. Добровольці середнього віку (від 25 до 40 років на 1941 р.) складають лише 22 % (26 чол.). Співставна з ними і кількість молоді (до 18 років) — 24 чол. (19 %).

Більшість цього числа складають люди з початковою освітою (91 чол.). Середню освіту здобули 15 шуцманів, вищу — 3, військові училища закінчили 13 чоловік (11 радянські і 2 польські).

Колишні вояки ЧА становлять 64 % розглянутої групи (77 чол.), але з них із таборів військовополонених були взяті лише 43 вояки (36 % загальної кількості), тоді як 29 були відпущені додому і вступили до шуцбатальйонів по місцю проживання. Ще 4 — дезертири з ЧА, а один перебіг до української частини з партизанського загону. 16 вояків — командири і сержанти РСЧА, 1 лейтенант НКВС, 1 пілот-інструктор і 2 офіцери польської армії.

Половину всієї кількості складають радянські активісти (53 комсомольці і 6 членів та кандидатів ВКП(б)). Репресовані радянською владою 13 чоловік, 15 втратили родичів під час Голодомору, а батьки одного шуцмана були вбиті партизанами. За кримінальні злочини до війни засуджувався тільки один шуцман. Тобто, максимальна кількість «ображених» радянською владою сягає 30 чоловік, тобто близько 25 %.

За час служби в шуцбатальйонах 13 вояків займали офіцерські і унтер-офіцерські посади, 14 отримали нагороди. На завершальному етапі війни 15 чоловік перейшло до ЧА, з них 8 нагороджені радянськими орденами і медалями. Ще 2 вояки, до речі, уродженці Київщини, втекли до УПА.

Таким чином, із загальної кількості шуцманів тільки чверть зазнавали персональних утисків з боку радянської влади, тоді як чисельність радянських активістів вдвічі більша і складає половину всіх розглянутих нами вояків. Але це тільки середні показники участі щонайбільш індоктринованих за радянської влади осіб у створених німцями формуваннях. Адже, наприклад, у 8 поліційному батальйоні майора Буглая, створеному у Білорусі з місцевих поліцаїв і військовополонених, три із чотирьох командирів рот були колишніми офіцерами НКВС (з них два українці). Багато колишніх міліціонерів, які не встигли евакуюватись з київського котла, йшли у поліцію, особливо після усунення звідти значної кількості націоналістів. Пожежні підрозділи, що входили до системи шуцманшафту, майже повністю формувались на базі радянських пожежних служб, які були частиною апарату НКВС.

Для порівняння військових формувань із «цивільними» складовими шуцманшафту було зібрано інформацію про 30 поліцаїв та службовців СД і пожежної охорони. Вони більш-менш рівномірно представляють всі вікові групи, починаючи з 1898 і до 1926 року народження. Близько третини з них (9 чол.) отримали середню чи середню технічну освіту, решта закінчили від двох до семи класів початкової школи. Солдатами ЧА були 50 % поліцаїв, але тільки один з них зголосився на службу з табору військовополонених, тоді як решта були відпущені додому, і пішли до поліції вже як цивільні. Ще 5 були працівниками різних установ НКВС — 1 міліціонер, 1 працівник Управління охорони, 1 прикордонник і 2 пожежники. Тільки 6 чоловік з усіх були членами ВЛКСМ, і жоден не був комуністом.

В порівнянні з добровольцями в армії і шуцбатальйонах, високий відсоток серед поліцаїв складають постраждалі від радянської влади (16 чол., тобто більше половини). Родини трьох були репресовані за участь у Визвольних Змаганнях, шестеро були розкуркулені, двоє втратили членів сім’ї під час Голодомору, ще двоє були засуджені за кримінальні злочини (хуліганство і крадіжки). До цієї категорії також включено трьох поліцаїв, чиї батьки були вбиті вже під час війни радянськими партизанами (батько одного був сільським поліцаєм, решта — просто «сім’ї зрадників»).

З цих 30-ти поліцаїв тільки 8 відступили разом з німцями, і продовжували службу у різних формуваннях до кінця війни, 1 був арештований СД за крадіжки. Решта — дезертирували при наближенні радянських військ, при чому 10 були мобілізовані до ЧА і завершили війну на боці переможців, 4 отримали бойові нагороди.

Таким чином, коли кількість «ображених» радянською владою у шуцбатальйонах становить меншість, тобто 25 відсотків, то у місцевій поліції ця цифра сягає 50 %. Пропорційне відношення кількості членів партії, комсомолу і НКВС у двох складових шуцманшафту зворотнє. У воєнізованих частинах вони становили половину складу, а в поліції лише п’яту частину. Основна причина такого стану речей, на нашу думку, полягає виключно у більшій можливості перевірки сільських і міських поліцаїв місцевим командуванням німецької поліції, але навіть тут присутня невелика кількість, здавалось би, ідейних ворогів нацизму. Це знову підштовхує нас до вивчення матеріального стимулювання добровольців.

Система забезпечення працівників шуцманшафту, як індивідуальної служби, так і закритих з’єднань, була розроблена краще, ніж у Вермахті. Службовців місцевої поліції набирали початково на добровільних засадах, а пізніше під тиском можливої відправки до Німеччини. Проте ті, хто не хотів служити окупантам, могли легально піти зі служби під приводом хвороби, зміни місця проживання, або декларування своєї участі в комсомолі чи партії.

Більшість же солдатів шуцбатальйонів, крім військовополонених та справжніх добровольців, набирались наступним чином. По селах мобілізувалась молодь для роботи у Німеччині. В кінці 1941 — на початку 1942 року ця перспектива нікого не лякала, мало того, знаходилось немало бажаючих поїхати «на заробітки». Але з надходженням перших звісток про реальні умови праці через нелегальне листування і тих, кому вдавалось повернутися, кількість добровольців впала до нуля. Тому з весни 1942 року відправка до Німеччини стала примусовою, і нерідко використовувалась, як покарання. В управліннях праці (Arbeitsamt) (найбільше з них знаходилось в Києві поблизу Сінного ринку), проводився медогляд, за результатами якого чоловіків поділяли на дві категорії. Придатні до військової служби потрапляли до першої категорії. Їм пропонували вступати до «німецької армії» в Україні, і обіцяли спокійну охоронну службу з високою зарплатнею та пільгами. Так насильно мобілізовані перетворювались на добровольців. Хоча застосування до рекрутів безпосереднього примусу та шантажу було скоріше рідкістю, воно теж мало місце. Так, 28 лютого 1942 року в Києві, при переформуванні українських куренів у батальйон «шума» (згодом розгорнутого в 115 і 118), націоналістам і військовополоненим, з яких він складався, було запропоновано підписати контракт на два роки служби. З двохсот п’ятдесяти чоловік відмовились десятеро, яких в той же день заарештували і відправили в Дарницький концтабір[151].

Перші вказівки щодо утримання службовців шуцманшафту надійшли в наказі РФСС від 6 листопада 1941, і уточнювались протягом року[152]. Згідно цього наказу, рядовий неодружений шуцман отримував 80 пфенігів на день, унтер-офіцер — 1.10 РМ, фельдфебель — 1.30 РМ, командир взводу — 1.50 РМ, командир роти — 2.30 РМ, командир батальйону — 3.30 РМ. Одружені солдати в тих же званнях отримували, відповідно, 1.80, 2.10, 2.80, 3.00, 3.80, 4.80 марки. Зарплатня виплачувалась подекадно, при чому шуцмани індивідуальної служби отримували плату відповідно до кількості виходів на роботу. Солдати шуцбатальйонів, у яких вибору в даному питанні не було, отримували в результаті 24/54 РМ на місяць. Платня виплачувалась або райхсмарками, або, частіше, окупаційними карбованцями за офіційним курсом.

Крім того, їм забезпечувалось триразове харчування, якість якого різнилася залежно від обставин. Найкраще забезпечувались частини, які брали участь у бойових діях — до їхнього раціону додавались горілка та шоколад. Для родин теж видавали продуктовий пайок щотижня. Коли постачання продуктів було неможливе з тих чи інших причин (рейди, перебування на віддалених постах, відрядження тощо), шуцманам додатково видавали по 60 пфенігів на день. Тільки у 1944 році, в період поразок німецьких військ по всьому фронту, система постачання порушилася, і командування пішло на безпрецедентний крок — шуцманів перестали карати за мародерство, тобто вони отримали можливість до самозабезпечення.

Солдати шуцбатальйонів утримувались на казарменому становищі, як армійські частини. Службовці сільської чи міської поліції, здебільшого місцеві жителі, проживали вдома, казарми забезпечувались тільки для немісцевих або позбавлених житла. В Києві шуцманам індивідуальної служби, а на перших порах і солдатам шуцбатальйонів, дозволялось знімати житло, половину вартості якого сплачувала міська управа. Двокімнатна квартира неподалік від центру коштувала тоді близько 50 РМ/міс.

В травні 1942 року, в зв’язку з збільшенням чисельності шуцманшафту, а зокрема шуцбатальйонів, було введено додаткові чини: унтеркапрала, віцефельдфебеля, старшого командира взводу. Ними ставали більш довірені шуцмани, унтер-офіцери та молодші командири, яким надавали вищу, належну за новими чинами зарплатню. Що важливо, для українських шуцманів не було передбачено посади начальника штабу батальйону, чи начальника зв’язку — ці функції були залишені за німцями. В результаті, наприклад, український начальник штабу 118 шуцбатальйону отримував 39 марок і виконував роль завгоспа, тоді як німецький — 200 марок, і планував операції[153].

З початку 1943 року, з наростанням інтенсивності партизанської війни, зарплатню рядового солдата шуцбатальйону підняли до 37 марок, пропорційно збільшивши ставки і для вищих чинів. Як і раніше, одружені шуцмани отримували гроші на утримання сім’ї: додатково від 145 % платні для рядового, до 45 % для командира батальйону.

Важливим матеріальним і психологічним стимулом для солдатів закритих частин «шума» було соціальне забезпечення сімей шуцманів, що загинули чи постраждали на службі. Цей момент було обумовлено ще у додатку до наказу РФСС від 6 листопада 1941 року. Згідно нього, сім’я вбитого неодруженого шуцмана отримувала від 40 РМ (якщо йому було менше 35 років) до 55 РМ (якщо йому було більше 35 років) щомісяця. Для одружених, ця ставка зростала до 70 РМ за відсутності дітей, або до 80 РМ за їх наявності. Крім того, виплачувались надбавки на членів сім’ї: 48 РМ вдові, і по 9.60 РМ на кожну дитину щомісяця. Сироти отримували по 16 РМ (плюс вказані 80 РМ) на місяць. Сума виплат зростала відповідно до чину шуцмана, тобто за вбитого командира батальйону сім’я отримувала 160 РМ, плюс вдвічі більші, ніж для рядового, надбавки для вдови та дітей.

За умов отримання каліцтва на службі, виплати перші три місяці здійснювались в розмірі останньої зарплати потерпілого, а потім зменшувались відповідно до рівня зниження працездатності. За цей час потерпілого безкоштовно лікували, після чого забезпечували навчання професії, якою той міг би займатись з отриманими фізичними вадами (годинникаря, шевця, кравця тощо). При потребі, шуцманам безкоштовно виготовляли протези втрачених кінцівок.

А найважливіше, сім’я шуцмана повністю звільнялась від податків, продуктових зборів, трудових повинностей і позбавлялась загрози бути висланою до Німеччини чи потрапити в групу заручників на випадок диверсій партизанів чи підпільників[154].

Як не парадоксально, стимулом до збройного колабораціонізму ставали також дії партизанів. У наказі по 52-му корпусу Вермахту про боротьбу з партизанами від 17 листопада 1941 року сказано: «Залучення місцевих на свій бік полегшується завдяки здійснюваному партизанами терору. Цей момент належить використовувати». Мирне населення потрапляло між двох вогнів, і часто вибір сторони, на яку воно ставало у боротьбі за власне життя, був вимушеним і випадковим. Методи обох режимів були абсолютно однаковими. Російський історик Борис Соколов наводить такий епізод. Партизани здійснили спробу нападу на залізничну станцію Славне, яку обороняла група українських залізничників. Всі атаки партизанів було відбито, після чого ті, для помсти «зрадникам», спалили село, біля якого ця станція знаходилась, і вбили 300 місцевих жителів. Справа набула розголосу і дійшла до Гітлера, який наказав нагородили добровольців, а у відповідь на терор партизанів — спалити сусіднє село, і розстріляти 100 його жителів[155].

Іншу ілюстрацію складного становища населення дає нам випадок, що трапився влітку 1943 року в селі Майданівка, що на Київщині. Місцеві жителі звернулись до окупаційної адміністрації з проханням розчистити мінні поля, залишені поблизу села радянськими військами ще у 1941 році, на яких підривалась худоба і самі селяни. Для цього було надіслано загін з 40 «козаків» — «гіва», на чолі із німецьким офіцером. Проте під час розмінування добровольці були атаковані 1-м Бородянським загоном Київського партизанського з’єднання ім. Хрущова, в результаті чого частина саперів загинула, а більшість просто розбіглась. Партизани зайняли село. На допомогу «гіва-манам» було вислано дві роти Олександрівського батальйону німецької армії. Ця частина, сформована з українців, росіян і кавказців, раніше входила до полку Бранденбург-800 і брала участь в боях на Кубані і Кавказі. В ході півторагодинного бою добровольці вибили партизанів з села, але в результаті цього половина будинків була спалена або пошкоджена. Кількість жертв з-посеред мирного населення, яке опинилось на лінії вогню, нікого не цікавила, адже для партизанів село стало «зрадницьким», а для німців — «бандитським»[156].

Як справедливо зазначає білоруський письменник-фронтовик Василь Биков, партизани часто прямо підставляли місцеве населення під удари і каральні акції німців, з метою довести протистояння окупантів і окупованих до безкомпромісної боротьби. Цьому слугували і терористичні акти проти нацистських посадовців, і диверсії на стратегічних об’єктах, за які окупанти розстрілювали сотні закладників з місцевих жителів.

Один з найчастіше згадуваних злочинів гітлерівців — спалення села Хатинь разом з його жителями — було прямо спровоковане діями вояків партизанської бригади «Народні месники» під командуванням В.І. Андріянова. 22 березня 1943 року партизани вчинили засідку на солдатів 1-ї роти 118 шуцбатальйону, сформованого роком раніше в Києві. Після підходу основних сил батальйону партизани відступили, і незрозуміло чому закріпились в найближчому селі, хоча могли спокійно уникнути переслідування, розсіявшись по довколишніх непролазних хащах. Блокувати село, зусібіч оточене лісом, було неможливо, тому шуцмани вдалися до фронтального штурму, в результаті якого було вбито до тридцяти партизанів і невідома кількість місцевих жителів. Після прочісування населеного пункту і довколишніх заростей було виловлено ще біля двадцяти підозрілих осіб, яких відправили у штаб батальйону. А саме село наказом ССПФ генеральної округи «Білорусь» обергруппенфюрера Курта фон Готтберга. було визнане партизанською базою, і спалене разом з рештою жителів ротою Особливого батальйону СС Оскара Дірлевангера, яка прибула туди вже після бою[157].

За аналогічним сценарієм 21 травня 1943 року відбулося спалення села Кражино, здійснене 51 українським шуцбатальйоном. Напередодні партизанами загону «Перемога» у засідці, влаштованій прямо на околиці села, було вбито 27 вояків цього батальйону, переважно українців. Після цього партизани спокійно відійшли в ліс, не роблячи жодних спроб оборонити, вивести з собою чи, бодай, попередити населення про неминучу помсту окупантів. В результаті, під час «відплатної» акції, шуцмани спочатку розпочали штурм, вважаючи що перед ними партизанська база, а не виявивши опору, просто розстріляли 211 мирних жителів «за допомогу бандам»[158].

Методи ідеологічної обробки українських добровольців найкраще ілюструє наказ РФСС від 19 серпня 1942 року про створення шкіл для поліцаїв. У розділі «Політичне виховання» перераховані теми лекцій для шуцманів із короткими конспектами до них. Вони мають чотири основних спрямування: геополітичний нарис, що доводить «історичну місію» Німеччини, яка об’єднує Європу у «сім’ю народів», антисемітська пропаганда в такому ж «науковому» дискурсі, антирадянська пропаганда, левова частка якої складається з доведення єврейської природи більшовизму, та вихваляння досягнень націонал-соціалістичного режиму і фюрера особисто. Особливу увагу звернено на соціальні заходи Гітлера для забезпечення добробуту робітників і селян, зокрема на програми народного автомобіля та опіки над материнством. У 1943 році для заслужених шуцманів ввели, в якості нагороди, двотижневу поїздку до Німеччини, де ті могли наочно пересвідчитися у правильності нацистської політики і добробуті та розвиненості німецького народу. Жодної патріотичної лексики чи обіцянок світлого майбутнього для конкретних східноєвропейських народів чи груп населення немає.

Вояки шуцбатальйонів, за попереднім задумом, при вступі до частини повинні були підписувати контракт на службу протягом 1 року із складанням присяги Гітлеру. Контракти на рік служби підписали перші українські батальйони № 1 (згодом 41), 2 (згодом 42) та 201. Проте вже взимку 1941 року стало зрозуміло, що війна затягується, і тимчасові місцеві формування потрібні і надалі, тому воякам як існуючих батальйонів, так і новостворюваних з лютого 1942 було запропоновано контракти на два роки з випробувальним терміном у 4 тижні. А невдовзі і цей термін став недостатнім, тому 2 листопада 1942 року, згідно з розпорядженням командування «орпо», вояки шуцбатальйонів стали підписувати зобов’язання на несення служби протягом невизначеного часу, без будь-якого випробування (наказ № 705/42)[159].

Шуцмани, згідно наказу командування «орпо» № 49/42 від 30 липня 1942 року, за важкі правопорушення підлягали виключно судам СС і поліції на місцях (в центрах округ). При потребі, їх розшуком займалось СД і всі поліційні інстанції. Смертні вироки виконувались, як і у Вермахті, перед строєм. Винятком стали вироки, які були виконані до виходу наказу, або позасудові репресії, здійснювані поліції безпеки і СД, в тому числі і розстріл близько сорока офіцерів 115 і 118 батальйонів (буковинців і галичан) у Бабиному яру в травні 1942 року. Найважчими злочинами у листопаді 1942 року були визнані невиконання наказу, дезертирство, мародерство і звільнення арештованих. Легкі проступки, найпоширенішим з яких було запізнення з відпустки, карались, як і в армії, нарядами поза чергою або фізичними навантаженнями (біг в повній викладці). Іноді, за специфічні злочини, в якості покарання використовувалась відправка до концтабору. Наприклад, ув’язненням в концтаборі було покарано шуцмана Водної поліції міста Києва Миколу Корнієнка за хабарництво і використання службового становища для особистого збагачення[160].

Були у добровольців і свої герої. Окупаційні газети раз-по-раз описували подвиги тих чи інших українців, здійснені у боях з ЧА і партизанами, та їх насолоду від виконаного обов’язку та заслуженої нагороди. Здебільшого цей вид пропаганди вихваляв окремих вояків, не вказуючи ні частини, де вони служать, ні їхніх конкретних даних, тому рідко викликав довіру. Дещо по іншому сприймалась інформація місцевого характеру, яку читачі могли порівняти з власними даними і чутками.

Так як найгарячіші бої з партизанами за участю українських шуцбатальйонів велися у Білорусі, то власне звідти походить образ героя-шуцмана, що став відомий як своїми діями, так і шумом, який підняла довкола нього преса. Мова йде про Олександра Івановича Буглая, колишнього поручника польської армії, який на чолі ним же створеного підрозділу, т. зв. Білої команди, досягнув справді визначних результатів у боях з червоними партизанами. Пізніше він успішно командував поліційною частиною (8 bataillone der OD), який в 1944 році був переформований у 682 батальйон Східних військ. Найвідомішою його акцією стала пропагандистська кампанія, спрямована на розкладання партизанського загону ім. Суворова. Після серії успішних боїв і витіснення партизанів у безлюдні місцевості, Буглай поширив інформацію, в якій гарантував збереження життя тим, хто добровільно здасть зброю його батальйону, в результаті чого в полон здалося більше 200 ворогів. Репресій проти них справді не застосовували, але нацистське командування визнало за краще вислати їх на роботу до Німеччини[161].

В Україні такою відомою людиною став учасник Визвольних Змагань, генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко. Він сформував у Вінниці козацький загін, який з приходом цивільної адміністрації став 109 шуцбатальйоном. За успішні бої з партизанами він і 28 його вояків були нагороджені Відзнаками за хоробрість 2-го класу в бронзі з мечами.

Взагалі, використання авторитетних учасників Визвольних Змагань в якості командирів добровільних формувань було одним із найвдаліших кроків нацистів при створенні українських частин. Це надавало окупаційному режимові таких необхідних йому національних рис, без надання добровольцям будь-яких політичних гарантій. Так, командирами та офіцерами шуцбатальйонів стали багато представників кавалерії армії УНР.

Після вже згаданого Омеляновича-Павленка, командиром 109 батальйону був сотник Микола Фещенко-Чопівський, 102 — майор Іван Шурига, 115 — майор Петро Захвалинський, 118 — полковник Костянтин Смовський, 204 — підполковник Степан Микулин, пізніше — капітан Василь Татарський, 31 СД — сотник Володимир Герасименко, пізніше — полковник Петро Дяченко, багато інших служили на офіцерських посадах в охоронних та фронтових частинах Вермахту. А полковника армії УНР Якова Гальчевського-Войнаровського, організатора української самооборони на Холмщині, планували зробити командувачем УВВ, чому завадила тільки його загибель 22 березня 1943 року.

Відповідь на питання, чому ці люди йшли на співпрацю з нацизмом, на нашу думку, лежить на поверхні. Всім відомий лозунг, яким Вінстон Черчілль пояснив співпрацю з більшовизмом проти нацизму: «Якщо Гітлер вторгнеться в пекло, я укладу союз з дияволом». Для багатьох українських діячів питання стояло так само гостро — вони були готові співпрацювати з будь-яким ворогом Радянського Союзу за принципом «ворог мого ворога — мій друг».

Інше питання, що друг виявився не кращим за ворога. Ілюзій в цьому ніхто не мав. Найкраще становище цих вимушених колаборантів характеризують слова президента Білоруської Народної Ради Захарки: «Немає у нас вибору «або-або». Якщо переможуть німці, то знищать нас всіх, якщо переможуть Ради, то знищать інтелігенцію і асимілюють народ… Третього виходу нема». Проте, якщо Сталін на 1941 рік у повній мірі виявив своє ставлення до українців масовими репресіями і геноцидом, то Гітлер у цій ситуації видавався «меншим злом», і єдиним чинником, який реально міг змінити стан речей у Східній Європі. Так, один сільський поліцай, забираючи молоко у селянки при відступі німецьких військ з Київщини, обґрунтував свої дії тим, що «Хай краще твоє молоко п’є Адольф Адольфович [правильно було б Алоїзович], аніж Сталін»[162]. Про третій варіант, коли українці могли б самі «пити своє молоко», тоді явно не йшлося.

Добре ілюструє ставлення українців до служби в німецькій армії і розгляд долі шуцбатальйонів, створених на теренах РКУ. 101, 103, 110, 120, 121 — розформовані через ненадійність; 104, 105, 109, 114 — більша частина вояків перейшла до УПА; 102, 115, 118 в повному складі перейшли на бік французького Руху Опору, 157 і 158 розбіглися при відступі, і тільки 23 СД, 31 СД, 116, 117, 119, 124, 125, 137 відійшли з більшістю особового складу до Німеччини. Решта, в тому числі і єдиний український полк «шума», що почав створюватись на базі 57 батальйону в Білорусі, були розбиті або розсіяні. Ті їх бійці, що вижили, майже однаковою мірою поповнили ряди радянської і німецької армій. І при цьому, 57, 102, 115, 118, 124 батальйони «шума» та 23 і 31 батальйони СД зарекомендували себе надійними бойовими частинами, які успішно справлялись з поставленими завданнями до кінця свого існування, незалежно від того, на чийому боці вони закінчили війну.

Висновки

Створення місцевого поліційного апарату в РКУ було вимушеним кроком нацистів, обумовленим специфікою існування правоохоронних органів в СРСР. Тут, на відміну від країн Західної і Центральної Європи, нацисти не застали функціонуючої громадської служби правопорядку, яка б працювала незалежно від зміни правлячого режиму. Їм довелось самим створювати таку службу, початково покладаючи на неї виключно допоміжні функції. Проте, з розростанням рухів Опору, роль і чисельність системи української поліції (шуцманшафту) різко зросла. Українські збройні частини і підрозділи з’явились у всіх наявних в РКУ поліційних структурах Райху — «орпо», СД, залізничній та пожежній охороні. На початку 1943 року їх чисельність сягала 80 тисяч шуцманів.

Проте, як і у випадку добровольців у Вермахті, стимулом до колаборації для шуцманів була передусім матеріальна сторона служби. В результаті, комплектування частин «шума» відбувалось за рахунок абсолютно випадкових людей під прямим чи непрямим тиском. Їх бійці вступом до німецької і поліції вирішували тільки власні тактичні питання: виживання, матеріального добробуту, боротьби з більшовизмом, і не отримували жодних далекосяжних політичних цілей чи інших підстав для тіснішого пов’язання власного майбутнього з націонал-соціалізмом. Тому українські формування, навіть ідеально забезпечені і стовідсотково боєздатні (а таких була меншість), так і не стали надійним засобом проведення окупаційної політики і опорою нацизму ні в Україні, ні за її межами.