Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

3.1. Руйнація системи українських збройних формацій в РКУ під дією воєнних факторів та рухів Опору

1943 рік став переломним в історії Другої Світової війни. Вперше за чотири роки німецькі армії були оточені і розгромлені: в лютому в Сталінграді та в квітні в Тунісі. Спроба нового масштабного наступу під Курськом втратила будь-який сенс вже через шість днів після свого початку, після висадки союзників на Сицилії. Туди вже 18 липня 1943 року були перекинуті зі Східного фронту кращі танкові з’єднання німецької армії, які все-таки зупинили наступ англо-американців. Але з цього часу Вермахт безповоротно втратив свій основний козир і єдину умову перемоги — стратегічну ініціативу. У війні на виснаження Німеччина була приречена на поразку.

Радянський наступ на Україну розпочався вже в січні 1943 року. Основною метою операції був Харків, який німцям вдалося відбити через два місяці. Але в руках РККА залишився Ворошиловград. Після Курської битви наступ продовжився, і у серпні радянські війська знову зайняли Харків, а у вересні витіснили німців з Донбасу. Час існування РКУ поволі добігав кінця.

Попри всі сподівання, ставлення окупаційного режиму до населення в цей кризовий час не тільки не покращилось, але й стало ще гіршим. Вивезення робітників до Німеччини перетворилось на справжнє полювання на рабів, а методи збору необхідних для Райху продуктів остаточно набуло рис озброєного грабунку. Це, з одного боку, спричиняло збереження числа вимушених добровольців до окупаційних збройних формувань (що дозволяло уникнути зростаючих утисків влади), а з іншого боку — катастрофічно знижувало їх надійність і керованість. Все більше людей при виборі сторони, на яку стати, схилялось на бік радянських та українських партизанів, чия кількість і вплив на життя в РКУ зростали.

Найпомітнішою зміною стало збільшення кількості українських добровольців у бойових частинах Вермахту, та якісні зміни у поліційних формуваннях. Нацисти були вимушені все більше спиратись не на свої расистські концепції, а на реальне співвідношення сил у війні, і неможливість її продовження без участі підкорених народів. З іншого боку, під час розбору результатів Курської битви Гітлер прийняв рішення перевести більшість східних частин на Захід, через їх нібито масовий перехід на бік РСЧА. Цю думку підкинув Гітлеру РФСС, який інтригував проти залучення східних добровольців до Вермахту, маючи на меті посилити за їх рахунок свої війська СС. Передання всіх іноземних формувань німецьких збройних сил у відання СС Гіммлер добився лише 26 серпня 1944 року, коли фюрер втратив довіру до військових після спроби путчу[163].

Спільною рисою більшості українських збройних частин РКУ в 1943– 44 роках стало дезертирство. В цей час місцеві формування, які мали бути лише караульними командами, були змушені вступати у серйозні бої з наступаючими радянськими військами чи потужними партизанськими з’єднаннями.

Як уже згадувалось, першими із частин «шума» РКУ з радянськими військами зіткнулись харківські шуцбатальйони, що діяли в тиловій зоні 6 армії під Сталінградом. На початку 1943 року ситуація повторилась в Курській області. Ще в кінці 1942 року в таборах військовополонених поблизу Курська було започатковано створення чотирьох українських шуцбатальйонів — 166, 167, 168 та 169. Згідно звіту, направленого КдО РКУ генералу фон Бомгарту, на листопад 1942 року вони включали 1500 вояків. Ця цифра, занадто округлена для такого типу документів, свідчить що батальйони в той момент були лише в стадії формування. Відсутність згадок про них у документах тилового району групи армій Дон і Південь, в чиїй зоні відповідальності вони утворювались, в свою чергу доводить, що дані частини повністю сформовані не були. А після початку радянського зимового контрнаступу 1943 року, вже набрані вояки були передані у тилові формування Вермахту, перш за все у 523 будівельний батальйон. 4 лютого 1943 року цей батальйон був розбитий підрозділами РСЧА в районі Фатежа, а більшість вояків — німців і українців — розбіглись або здались в полон[164].

На Донбасі, який став наступною ціллю радянського наступу діяли шість українських шуцбатальйонів: 157, 158, 162, 163, 164, 165. Їх з великим поспіхом в пішому порядку почали відводити в тил, в напрямку на Дніпропетровськ і Миколаїв. В дорозі, під обстрілами радянської авіації, шуцмани почали масово дезертирувати, і розбігатись по домівках. 157 і 158 батальйони, які планувалось перекинути до Києва, просто перестали існувати, а залишки решти частин почали спішно переформовувати, щоб не допустити їх повного розкладу[165].

В тилових районах найбільш кризовою стала ситуація в окрузі Волинь — Поділля. Тут протистояння між окупантами і місцевим населенням ускладнювалося ще й українсько-польським конфліктом. В склад нацистських інституцій в регіоні входили донські козаки, українці та поляки. При цьому українці і козаки здебільшого до весни 1943 року були представлені у збройних формуваннях, тоді як полякам вдалось посісти більше місць в адміністрації краю, в тому числі і в Рівному. Наявні тут шуцбатальйони теж не були моноетнічними, і включали місцевих та прибулих з ГГ фольксдойчів, українців, білорусів та поляків.

В квітні 1943 року на заклик ОУН тотальна більшість українських шуцманів зі зброєю в руках перейшли з «шума» на бік повстанців. Здебільшого це відбувалось без ексцесів, незважаючи на масовість явища. Так, майже без перешкод до УПА перейшов весь склад 103 шуцбатальйону з Мацієва, та українська залізнична поліція з Ковеля. А в 104 шуцбатальйоні дійшло до повстання. Ця частина, базована на даний час в Дорогичині, складалась в більшості з місцевих жителів навколишніх Брестської, Пінської та Волинської областей. Командний склад батальйону становили німці, поляки та польські фольксдойче, їх «дублерами» були білоруси та українці, частина яких прибула з Галичини. Батальйон складався з трьох рот, по три взводи кожна. Крім охоронних завдань, роти даної частини здійснювали рейди і прочісування навколишніх лісів з метою розшуку і знищення наявних тут українських, польських та радянських партизанів[166]. Саме в квітні 1943 року бойова група батальйону в складі двох рот (1-ї і 2-ї) була направлена на Волинь для боротьби з УПА. Під час операції вояки збунтувались, перебили командирів, і перейшли на бік повстанців. 3-тю роту в складі 80 чол. окупанти роззброїли, і відправили на роботу до Німеччини[167].

Залишки українських шуцманів індивідуальної служби і закритих частин, які не розбіглись, були зведені в окремий батальйон в Луцьку. Ще 120 чоловік базувались в Володимирі[168]. Натомість на місцях, в центрах районів та кущів, створювались загони «шума» з місцевих поляків, яких нацисти, за непрямої підтримки польського руху опору, відверто протиставляли панівній в регіоні УПА. В червні 1943 року в Рокитному було сформовано польський 107 шуцбатальйон. Тоді ж, в червні (за іншими даними — в травні), до Луцька з Білорусі прибув 202 польський шуцбатальйон, сформований роком раніше в ГГ[169]. У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще в вересні 1941 року з естонських фольксдойче. Всі ці частини активно боролись проти УПА, та проводили реквізиції майна у місцевого населення.

Дуже швидко ці дії переросли у масштабну міжнаціональну різню, в результаті якої загинули близько 38 тисяч поляків і 11 тисяч українців. Бої відбувались навіть між українськими шуцманами з Луцьку та 202 батальйоном. Що дуже характерно, коли «Остлянд» і 202 батальйон діяли разом (листопад-грудень 1943 року, акція проти УПА в лісах довкола Костополя), то ведення боїв покладалось на естонців, тоді як поляки здійснювали розстріли «підозрілих» жителів «бандитських» сіл і арешти закладників. На Волині до складу батальйону «Остлянд» приєдналось як мінімум 5 українських шуцманів, з тих, що не перейшли до УПА[170].

До зими 1943–44 років місцева польська поліція поступово розклалася з приводу невдач у боротьбі з УПА і радянськими партизанами, та через підхід фронту. Поступово польські підрозділи, інфільтровані АК та комуністами, були розформовані, і направлені на роботу чи в концтабори до Німеччини. Найбільш боєздатний 202 шуцбатальйон було кинуто на фронт, де він був розгромлений в боях з ЧА[171].

В інших регіонах ситуація була менш драматичною, але загалом не кращою для окупантів.

В генеральній окрузі Житомир залишки наявних шуцбатальйонів (108, 109 і 110-W) виводяться з боїв і стягуються до окружного центру. На той час 108 батальйон, початкові антибільшовицькі настрої якого були підірвані участю в антиєврейських акціях, з перемінним успіхом застосовувався в боях з партизанами в районі Овруча і Хойників. Дезертирство з частини набувало все масовішого рівня, так само як і репресії проти командного складу. Врешті, в березні 1943 року, в розпалі важких боїв з червоними партизанами під Брагином, в батальйоні відбулося повстання. Під час сутички з німцями частина шуцманів, серед яких був командант батальйону і командир першої роти, загинули, але близько 300 вояків (3 роти з 4) все-таки зуміли втекти в ліс і перейти на бік більшовиків. Рештки частини були влиті до 110 батальйону в Житомирі, який у вересні перевели до Києва[172].

109 батальйон, який виявив себе дуже надійною бойовою частиною, але зазнав в боях важких втрат (близько 120 чоловік), в квітні 1943 року відтягнуто до Вінниці. Тут проводиться нагородження вояків, що відзначились, і поповнення частини місцевими добровольцями, яких виявилось напрочуд багато. В червні батальйон переводять до Житомира, де керівництво окружної поліції, вочевидь боячись повторення випадку із 108 шуцбатальйоном, повністю змінює командування частини, і арештовує членів ОУН. Генерал Омелянович-Павленко переводиться на посаду керівника вінницької райполіції, тоді як всі керівні посади займають німці (хоча номінальним комендантом частини залишається український сотник Фещенко-Чопівський). Цей крок викликав різке незадоволення вояків, більшість яких під час першого ж виїзду на операцію здійснили масовий перехід на бік УПА. Залишки батальйону влито до 33 поліційного полку СС[173].

В квітні 1943 року на Сумщині були розбиті дві роти 136 шуцбатальйону, а його залишки разом з тамтешньою поліцією були відведені в Чернігів на переформування. Протягом місяця він був наново сформований (імовірно, з залученням кадрів створюваних тоді ж 138, 139, 140, 141 батальйонів. Загальна чисельність частини була досить значною і сягала 700 бійців, 30 з яких були німцями. Батальйон застосовувався до антипартизанських дій на Чернігівщині, та на побудові довкола міста оборонних споруд. В кінці літа 1943 року він був переведений до Білорусі, і перейменований за тамтешньою нумерацією на 58-й шуцбатальйон. Цей крок викликав масове дезертирство в частині. Розбігались як прості вояки, так і офіцери (зокрема, командир другої роти), які залишались чекати підходу Червоної армії по домівках, або долучались до радянських партизанських загонів[174]. Решта чернігівських шуцбатальйонів, №№ 137–141, які на початок року містили всього від 18 (у 138-му) до 107 (у 139-му і 140-му) чоловік, належної чисельності так і не досягли, і були розформовані через ненадійність. Залишки їх особового складу були виведені в тил або влиті до новостворюваних полків поліції СС.

В генеральній окрузі Київ на початок 1943 року діяли сім шуцбатальйонів: 113 (Полтавщина), 114 (на формуванні в Києві), 116 (Біла Церква), 117 (Шпола), 119 (Кременчук), 120 і 121 (Полтавщина). В столиці базується тільки один 114 штрафний батальйон, до складу якого включають переважно поліцаїв індивідуальної служби за дрібні правопорушення. На 30 квітня 1943 року він нараховує всього 235 чоловік, озброєних гвинтівками і шістьма ручними кулеметами, які займаються передусім караульною діяльністю, та виїжджають на антипартизанські акції у навколишні райони.

В квітні-червні 1943 року до міста було стягнено залишки розбитих партизанами на Полтавщині і Сумщині 113-го і 120-го батальйонів, які передано до складу 116-го шуцбатальйону, дислокованого в Білій Церкві. Чисельність останнього таким чином з близько трьохсот чоловік на початку року, до кінця червня сягнула майже шестисот вояків[175]. В Білу Церкву відвели і 121 батальйон.

З наближенням фронту, у вересні відступив до Умані 119-й, і в Кривий Ріг 117-й батальйони. Навіть у цій кризовій ситуації німецькою владою було здійснено спробу створення ще одної частини «шума» — т. зв. оперативного батальйону «Київ» (Einsatzbataillon Kiew), на базі переведеного сюди 110 шуцбатальйону з Житомира, і найнадійніших солдатів з інших частин «шума». Проте він так і не досяг уставної чисельності і не був ніде задіяний. Несподіванкою для німців стало те, що шуцмани, які непогано зарекомендували себе у 116, 117 і 119 батальйонах, при переведенні до нової частини втікали звідти цілими групами. Залишки айнзацбатальйону вивели в Лодзь, звідки вояків розподілили по частинах Вермахту на Західному фронті.

В жовтні 1943, напередодні вступу до міста радянських військ, з Києва в тил виводиться останній в районі міста український 114 батальйон шуцманшафту. До нього долучили більше сотні працівників міської поліції, які ще не розбіглись, довівши чисельність частини до 400 вояків.

В округах Миколаїв і Дніпропетровськ на початок 1943 року діяли всього шість шуцбатальйонів: 122 (Миколаїв), 123 (Херсон), 124 (Кіровоград), 129 (Дніпропетровськ), 130 (формувався в Кривому Розі), 131 (Павлоград, Запоріжжя). Попри те, що чисельність цих батальйонів була доволі великою (від 400 до 670 чол. кожен), озброєні вони були здебільшого гвинтівками і кількома кулеметами (10–15 ручних і 5 станкових в кожному). 130 батальйон на кінець квітня 1943 року нараховував заледве 130 чоловік українців і 16 німців. Слабкість українських частин «шума» в регіоні пояснюється наявністю тут німецьких громад, в яких нацистами було організовано численні загони самооборони (Selbstschutz). В склад місцевої поліції також було включено значний процент фольксдойчів в якості командирів і рядових поліцаїв.

Таким чином, внаслідок наступу радянських військ на територію України і активізації повстанської та партизанської боротьби система місцевих збройних формувань окупаційного режиму почала руйнуватись. Північно-західні регіони РКУ були охоплені повстаннями шуцманів, ініційованими ОУН, а добровольчі частини східних та південних областей були здебільшого втрачені в ході відступу. Тільки в центральній частині України евакуацію поліційних та охоронних підрозділів нацисти провели достатньо організовано.

3.2. Переформування виведених з РКУ частин та їх участь в УНА

Встановити точну кількість дезертирів, і тих, хто залишився неможливо через хаос, що поступово заповнював всі галузі діяльності властей РКУ. Чудовою ілюстрацією тодішнього становища є випадок, що трапився в навесні 1943 року на Київщині. 30 квітня 1943 року мобільний підрозділ німецької польової жандармерії заарештував дезертира з 117 батальйону. Протягом місяця фельджандарми возили українця за собою, тому що попри численні звернення до керівництва поліції, не змогли знайти місцезнаходження його частини, щоб повернути втікача. Врешті, 31 травня шуцмана просто відправили на роботу до Німеччини. А 6 червня, коли батальйон нарешті «знайшовся», його шеф-командир подав скаргу на дії жандармів, за розхитування престижу німецької влади[176]. Інший приклад: влітку 1943 року, у довідці про чисельність службовців адміністрації і поліції у Вінниці, в якій кількість німців подано з абсолютною точністю, про українську поліцію сказано: «Приблизний штат 250 чоловік»[177].

Найбільш масовим на середину 1943 року стало дезертирство серед вояків «гіва». На той час всі вони вважались вояками підрозділів східних військ, позбавлених будь яких національних рис. Вартові команди і взводи «гіва» при таборах військовополонених отримали перехідну назву ОWZ-manner (від Ost-Wachzuge — східні охоронні взводи). Жодної мотивації до продовження служби у нацистів, які програвали війну, вони не мали, а втеча додому для них була дуже доступним і спокусливим виходом з непевної ситуації. Розбігались цілі роти, при чому не тільки тилові, але й задіяні на фронті, як наприклад 8 рота «гіва» в листопаді 1943 року. В грудні 1943 р. рейхскомісар Е. Кох навіть порушив перед фюрером питання «зростаючої небезпеки Східних частин», що перебували на залишках території РКУ[178].

Для подолання цього стану речей потрібно було докорінно реорганізовувати наявні підрозділи і змінювати підхід до них. Денаціоналізовані караульні команди в складі поліції і тилових частин Вермахту, сформовані під більшим чи меншим тиском на «добровольців» із недружнього окупантам населення, могли виконувати свою допоміжну роль в 1941–42 роках, в час переможного наступу німецької армії на фронті. Але в умовах краху жорстокої окупаційної системи, за наявності на території РКУ зростаючих сил українських і радянських партизанів, та нестримного просування РСЧА на захід, українські добровольці ставали дуже ненадійним, а то й вибухонебезпечним компонентом нацистських збройних сил.

Проте, жодних кардинальних кроків зроблено не було. Ні про яке покращення ставлення окупантів до населення РКУ не йшлося зовсім. Зате у пропаганді почали все частіше обіцяти українську незалежність і відміну колгоспного ладу, замість абстрактної і нікому не зрозумілої Нової Європи. З середини 1943 року воякам деяких частин врешті почали роздавати нові відзнаки з тризубами і написом УВВ, але це абсолютно не означало створення українського війська. Перейменування окремих частин не змінювало ні німецького командного складу, ні відсутності єдиного українського керівництва, ні неможливості створення національних політичних інституцій.

В 1943 році почав діяти особливий український табір в місті Іббенбюрен (Sonderlager-1750). Тут впродовж двох останніх років війни (до березня 1945) навчались пропагандисти та контррозвідники для українських збройних та робочих частин, так звані люди «І» (І-manner). В таборі одночасно проходило підготовку до 250 чоловік, здебільшого військовополонених РСЧА. За час існування табору вишкіл пройшло 7 груп курсантів, яких розіслали по різних українських формуваннях. В липні-серпні 1944 року в таборі готувалась також група з 50 розвідників, але за призначенням вони не були використані через відступ німецької армії з України[179]. Під кінець року розпочав роботу аналогічний, тільки менший за розмірами табір у місті Мюнстер, там же розмістилось керівництво обох формувань[180].

Незважаючи на наказ Гітлера про виведення східних частин на Захід, в групі армій Південь, що відступала по території РКУ, в листопаді 1943 року кількість окремих частин, в яких служили українці, все далі збільшувалась. На 22 листопада в її підпорядкуванні було 5 східних і 3 українських батальйони, та 28 східних і 2 українських роти.

Збільшувалась і кількість українців в охоронних частинах. Так, за рахунок влиття українських підрозділів «гіва» і поліції з району Сталіно козацький 454 Східний кавалерійський підрозділ (Ost-Reiter-Abteilung) при 454 охоронній дивізії до кінця 1943 року було збільшено до полку (був розбитий разом з дивізією «Галичина» в Бродівському котлі в липні 1944 року)[181].

Ті ж частини, яким вдалось відступити з України, не дуже постраждавши від дезертирства і боїв з ЧА, до кінця року отримали нашивки про приналежність до РОА чи УВВ, що, проте, нічого в їх статусі не змінювало.

Безпосередньо в системі охоронних структур РКУ відбувалась остаточна мілітаризація наявної поліції, переозброєння більш надійних частин для їх застосування у бойових діях, та перекидання менш надійних в глибокий тил для переведення німецького персоналу допоміжних формувань у фронтові підрозділи.

Частини «шума» центральної України вже в квітні 1943 року були передані під керівництво армійського тилового командування, для активної боротьби з партизанами в зоні «Дніпровського валу». Спочатку йшлося про вісім, а вже влітку — сім шуцбатальйонів: 114, 116, 117, 119, 122, 123, 130. При відступі вони відводились все далі в тил, а взимку 1944 року під Кам’янцем-Подільським були зведені у дивізійну бойову групу під командуванням ХССПФ України Прюцмана, і в березні 1944 року отримали для оборони ділянку фронту. Натиску радянських військ шуцмани стримати не змогли, 24 березня бойова група була розбита, а її залишки відступили в ГГ. Окремі групи вояків були роззброєні або перетягнуті на свій бік місцевими загонами УПА[182].

Організаційну цілісність і боєздатність зберіг тільки 117-й шуцбатальйон, який в червні 1944 був підпорядкований 3-й танковій дивізії СС, в складі якої він брав участь в боях з ЧА в районі Варшави. В липні того ж року рештки частини розформовано і направлено в пожежні команди Берліна[183]. Вцілілі залишки інших батальйонів, в основному 116-го і 119-го, були виведені в тил і розформовані, а солдати передані у пожежні команди Берліна, Дрездена і Бреслау[184].

Всі решта українські шуцбатальйони в квітні-червні 1943 року були влиті в склад поліційних стрілецьких полків № 31–35 і 38. В склад останнього ввійшли загони фольксдойчів і українські шуцмани з півдня України. Один батальйон полку складався з вояків поліцейських полків СС і «шупо», ще два з українців, але з німецьким штатом у 120 чоловік. Тільки 33 і 38 полки діяли на території України, тоді як решта формувались і діяли в тиловій зоні групи армій Центр. 33 полк брав участь в боях в Україні і Польщі, 38 — в Румунії, Угорщині і зазнав важких втрат в кінці 1944 року під Будапештом. В лютому 1945 року залишки обох частин були розформовані під Штеттіном (Щеціном) [185].

Дещо по іншому завершили свій шлях 102, 115 і 118 батальйони, які впродовж тривалого часу брали участь у дедалі важчих боях з радянськими партизанами в Білорусі, а в липні 1944 року склали 1-й (102) та 2-й (115, 118) батальйони 76-го полку 30-ї дивізії військ СС. Нацисти вирішили кинути цю дивізію, сформовану з білоруських і українських частин, проти французьких партизанів і військ союзників. Однак в серпні, по прибутті до Франції, шуцмани цих батальйонів в повному складі, під керівництвом своїх командирів і з усім озброєнням переходять на бік повстанців Французької внутрішньої армії (ФФІ). Вони вели партизанську боротьбу проти нацистів, а з підходом фронту стали 1-м Українським батальйоном ім. І. Богуна і 2-м Українським батальйоном ім. Т. Г. Шевченка, в складі військ Вільної Франції[186].

Німецьке командування, боячись повстання інших українських частин в Франції, роззброїло і направило в концтабір Дахау солдатів 23 батальйону військ СС (колишній 23-й батальйон СД з Києва), який в той час перебував в м. Діжон. Проте Третій Райх був вже не в тій ситуації, щоб розкидатись підготовленими вояками, тому батальйон знову озброїли, але вже німецькою зброєю, і, щоб не наступити знову на ті ж граблі, в жовтні 1944 року відправили назад на Східний фронт. Бойовий шлях цієї частини закінчився в складі 3-ї танкової дивізії СС «Мертва Голова» в Австрії, де вона вела бої з Червоною Армією до 8 травня 1945 року[187].

8 шуцбатальйонів в Криму, загальним складом 8684 чол., підлягали ССПФ генеральної округи Таврія, і умовно складали добровольчий легіон кримських татар. В їх складі були не тільки кримські татари, але й багато колишніх солдатів та офіцерів РСЧА української національності, плюс по одному німецькому офіцеру і 8 унтер-офіцерів на кожен батальйон. Безпосередня участь у бойових діях цих стаціонарних підрозділів обмежилась охороною важливих об‘єктів, провідництвом та утриманням зовнішнього кола оточення під час контрпартизанських операцій та каральних дій загонів жандармерії та СС.

З наближенням фронту до Кримського півострова, виникла проблема дезертирства як окремих солдатів татарських частин, так і цілих підрозділів (152-й батальйон під командуванням майора Раімова). Зазнавши важких втрат під час прориву з кримського котла татарські підрозділи опинились в Угорщині, де з них в липні 1944 року було сформовано гірсько-єгерську бригаду СС (2 500 чол.). Після того, як татарські шуцмани, кинуті на придушення Словацького повстання, замість боїв із словаками почали масово переходити на їх бік, залишки бригади вивели в тил і включили в «Східнотюркське з‘єднання військ СС» (Ostturkische Waffenverband der SS)[188].

Поліція міст і сіл РКУ, загальна кількість якої на 1943 рік становила близько 50 тисяч чоловік, здебільшого разом з родинами виводилась в глибокий тил. Шлях просування поліцаїв пролягав здебільшого через Проскурів в ГГ, де їх переформовували згідно потреб моменту. Через неминуче дезертирство цілі групи шуцманів потрапляли в табори, але незабаром їх переформовували і задіювали в інших якостях.

Так, з колишніх членів «шума» індивідуальної служби з різних регіонів РКУ було створено 141-й будівельний батальйон при німецькій 24-й дивізії в м. Тапс (Естонія)[189].

В ГГ з поліцаїв-«східняків» сформували 204, 206, 207, 208, 212 шуцбатальйони, ще 120 чоловік склали 71 роту поліцейського підрозділу зв’язку в Кракові (71 Polizei Nachrichten Kompanie). Частина з них потрапила також до створеного на базі школи охоронців концтаборів в Травниках 203-го оперативного батальйону «шума» (за ім’ям командира відомий також, як Einsatzbataillon Streibel). Колишні поліцаї з РКУ служили і в 209-му «козацькому» шуцбатальйоні. Ці частини разом з німецькими і польськими поліційними силами брали участь у боротьбі з АК та ГЛ на території Польщі, хоча здебільшого проявляли себе не найкраще. Рота зв’язку взяла участь у придушенні Варшавського повстання. 207 батальйон був розбитий АК, і разом з 206 батальйоном в січні-лютому 1945 року склав дві роти 3-го українського батальйону 1605-ї бригади РОА[190].

Окремі групи шуцманів потрапляли в Пьотркув, де знаходився учбово-запасний батальйон УВВ (повна назва Ausbildungs- und Ersatz- Bataillon fur ukrainische Freiwillige). Там в кінці 1943 року навчалось до півтори тисяч добровольців, які згодом розсилались по різних частинах УВВ і РОА, переважно до Франції. В серпні 1944 року батальйон був переформований у 683 піхотний, і направлений в Данію, де охороняв узбережжя від можливої висадки союзників. В цей період він нараховував близько 700 чоловік[191].

Але більшість поліцаїв переправлялась далі, і опинялась в Німеччині, в таборі «Оффен», де містився підрозділ підготовки пожежників (Luftschutz Ausbildung Abteilung). Там з них формували команди для ліквідації наслідків бомбардувань, і направляли в великі німецькі міста. В Берліні на початок 1945 року протипожежні служби цілих великих районів міста складались тільки з колишніх українських поліцаїв.

В останні місяці війни, при підході радянських військ до згаданих міст, українські пожежники могли потрапляти до нашвидку створених зведених загонів поліції, які брали участь в оборонних боях на території Німеччини. Так, в квітні 1945 року в обороні Франкфурта-на-Одері брав участь 7 збірний поліційний полк, в склад якого входила місцева німецька поліція, загони фольксштурму та близько сотні українських пожежників, зокрема — колишніх вояків 136 і 137 шуцбатальйонів з Чернігова[192].

Врешті, навесні 1945 року нацистське керівництво зважилось на найрадикальніший до цього часу крок в стосунку до українців. 12 березня було проголошено про створення Української національної армії (УНА) в складі німецьких збройних сил. Цій армії нарешті надано статусу союзника Німеччини, а не допоміжних формувань з підкореного народу. Присяга приймалась на вірність Україні, метою проголошено боротьбу за незалежність своєї країни. Що дуже характерно, головнокомандувач УНА генерал Павло Шандрук оголосив також про єдність цілей з УПА, та про влиття до повстанської армії, як про один з варіантів продовження боротьби після розгрому Німеччини.

Крім 1 Української Дивізії УНА, якою стала 14 дивізія військ СС, в березні-квітні за активного сприяння Головного Управління військ СС (Waffen SS Gauptamt) було розпочато створення 2 УД УНА, в складі двох бригад — протитанкової та піхотної. Перша бригада, під назвою «Вільна Україна» (Panzerjagd Brigade «Freie Ukraine») почала формуватись ще 22 лютого 1945 року в м. Німек поблизу Берліна. Командиром бригади став полковник Петро Дяченко, офіцерами — ветерани війська УНР та колишні старшини українських частин в німецькій армії та «шума». Зокрема, на чолі штабу став командир 204 і 208 батальйонів «шума» поручник Татарський, на чолі 3 куреня — перший командант 115 батальйону сотник Дмитренко, а чоту жандармів очолив колишній начальник білоцерківської райполіції сотник Сокальський. Особовий склад бригади теж набирався з досвідчених і обстріляних вояків батальйонів «шума», що працювали в пожежних службах Берліна. Найбільше в це число потрапило вояків 117, а також 116 і 119 шуцбатальйонів. Загальна чисельність бригади перевищувала 1800 чоловік. Бригада складалась з трьох куренів «мисливців на танки» (Panzerjager), по три сотні кожен. Озброєння вояків було зразковим, і включало найновіші німецькі винаходи — штурмові гвинтівки StG-44, реактивні протитанкові гранатомети «Панцерфауст-60» та «Офенрор». Підрозділи були значною мірою озброєні автоматичною зброєю, кулеметами та мінометами[193].

Одночасно з протитанковою формувалась піхотна бригада 2 УД УНА, під командуванням колишнього начальника поліції Львова майора Володимира Пітулея. Внаслідок того, що обидва з’єднання створювались під патронатом СС, основний склад бригад набирався передусім з підвладних РФСС, а не Вермахту, українських формацій. Основою для піхотної бригади стали українські шуцбатальйони, відведені з ГГ, які поступово переформовувались і зводились в одне ціле в районі Праги. Оскільки більшість галицьких частин «шума» складалися з колишніх поліцаїв з РКУ, вони ввійшли і до бригади. Львівський історик Андрій Боляновський оцінює частку «східняків» в цьому з’єднанні у 30 %, проте, враховуючи вищегадане, вони могли складали більшість вояків бригади. Її загальна чисельність на 2 квітня становила 3 400 чоловік.

Найголовніше, що відрізняло бригади 2 УД від інших українських частин, в тому числі і дивізії «Галичина» було те, що в цьому з’єднанні не було жодного німця, крім зв’язкового офіцера. Командування було унітарним і виключно українським, а вояки чітко уявляли, за що борються. Цей моральний момент був підкріплений матеріальним стимулом — Шандрук взяв в Райхсбанку позику у 80000 РМ, з якої всім солдатам 2 УД видали по 50, а офіцерам — по 250 марок.

Протитанкова бригада була кинута в бій 17 квітня 1945 року під Бауценом, і виявила себе з найкращого боку. ЇЇ вояки взяли участь у тактичному контрнаступі залишків танкового корпусу «Герман Герінг» під командуванням «панцерграфа» Гіацинта фон Штрахвіца з метою відкинути радянські війська від автобана Бауцен — Дрезден. В ході наступу вона розбила 19-й полк 7-ї дивізії Війська польського, і захопила в полон 300 поляків, включно з командиром дивізії. Піхотна бригада 20 квітня була втягнута в виснажливі міські бої в Бранденбургу, де зазнала важких втрат, втратила керування і розпалась на невеликі бойові групи. На початок травня в оточенні під Бранденбургом опинились обидві частини 2 УД. 8 травня з кільця в американську зону окупації вдалось вирватись лише 25–30 % її вояків[194].

Вихідці з шуцманшафту РКУ взяли участь і у єдиній відомій бойовій операції частин УНА, здійсненій в останні місяці війни вже у своїх власних інтересах, а не з метою утримання німецького Східного фронту. Протягом березня 1945 року полковник Павло Терещенко, командир «бригади Вільного козацтва» в складі УНА, сформував 2 розвідувальні групи з українців-випускників розвідшкіл Абверу. Більшість з них були колишніми шуцманами з різних регіонів РКУ, евакуйованими до ГГ, де служили у 206-му і 207-му шуцбатальйонах. Для керівництва ними Терещенко добився звільнення з концтабору уродженця Сум Василя Лазаренка. До арешту останній був агентом ОУН у складі 206-го батальйону, і був заарештований СД за підготовку переходу частини на бік УПА.

Розвідники були зведені у 2 групи — агентів-нелегалів (33 бійці) і диверсантів (15 бійців), і в 8 квітня перекинуті через лінію фронту на території Чехословаччини, в район села Лашковце. Їхнім завданням було пробратись у зайняті Червоною армією західні області України, налагодити зв’язок з УПА, допомогти їм у боротьбі і в майбутньому координувати можливу взаємодію з УНА. Попри те, що розвідники були одягнені й оснащені, як червоноармійці, пройти прифронтову зону без пригод їм не вдалось — обидві групи були втягнуті в сутички з чеською міліцією і частинами охорони тилу РККА, і зазнали втрат. На 10-й день рейду, виходячи з украй складної ситуації, командир наказав групам розосередитись і далі просочуватись з чергового оточення командами по 2–3 бійці. Більшість з них була затримана або знищена радянськими військами, однак щонайменше 8 розвідників таки пробрались в Україну. Двоє з них були заарештовані згодом, у 1951 і 1953 роках, ще шестеро — із уже відомих радянським органам держбезпеки — станом на середину 50-х і далі знаходились в розшуку[195].

Тисячі дезертирів з шуцбатальйонів, поліції та частин Вермахту в РКУ в переважній більшості потрапляли до лав РСЧА, в складі якої і закінчували війну. При цьому про діяльність більшості з них було відомо СМЕРШу і армійському командуванню, але політичні питання в даному випадку відступали на другий план перед питаннями військовими, тобто необхідністю поповнення своїх втрат за рахунок людських ресурсів відвойованої України. Арештовували зазвичай тільки тих, хто потрапляв в полон до радянської армії зі зброєю в руках. Частину з них розстрілювали, але більшість засуджувалась до 20–25 років виправно-трудових таборів (Исправительно-трудовые лагеря, ИТЛ).

Ставлення більшовиків до всього населення окупованих територій було настільки злочинним, що виділяти серед їх маси колишніх поліцаїв не було сенсу. Склалось навіть так, що доля «колаборантів» нерідко була кращою за долю простих жителів України, що потрапляли до РСЧА.

Адже коли останніх здебільшого зводили у беззбройні загони «чорних свиток» і бездумно гнали на німецькі кулемети, то колишні солдати і поліцаї потрапляли до штрафних рот, батальйонів і полків. Офіційно ці частини називались «штурмовими», і перебували під прямим командуванням армії чи фронту. Їх використовували так само, як і «чорносвиток», тобто для «розвідки боєм» не придушеної вогневої системи противника, але вони були озброєні, і отримали підготовку та бойовий досвід на службі у німців. Після поранення (що називалось «искуплением кровью») вояки штрафбатів і штрафполків переводились до лінійних частин РСЧА, і мали такі ж шанси дожити до кінця війни, як і решта червоноармійців. Мало того, складається враження, що нерідко вони були кращими вояками своїх частин, за що отримували заслужені нагороди. Так, згадуваний раніше керівник київського військкомату і білоцерківської вахкомпанії майор Павло Грущенко після піврічної служби у 16-му офіцерському штрафбаті 3-го Українського фронту і отримання поранення та контузії, був поновлений в званні і направлений в лінійні частини, та закінчив війну комбатом і кавалером ордену «Червоної Зірки». Житель Києва, группенфюрер залізничної поліції Дмитро Орєхов повернувся з війни з орденом «Червоної Зірки» і медалями «За бойові заслуги», «За визволення Праги», «За взяття Будапешту», «За перемогу над Німеччиною»[196]. А колишній шуцман з Сумщини Микола Литвиненко навіть став Героєм Радянського союзу[197].

Декотрі добровольці встигали по кілька разів змінити сторону, за яку воювали. Найяскравіший приклад — колишній офіцер міліції НКВД з Києва Іван Хитриченко. Він потрапив у німецький полон в ході евакуації з Київського котла, записався в таборі, як червоноармієць Зайченко, і був відпущений додому. В грудні 1941 року він узявся реорганізовувати місцеве підпілля на Житомирщині у партизанський загін, який був знищений нацистами одразу на місці збору. У 1942 році Хитриченко з’явився у Києві, де став командиром підрозділу поліції, що охороняв відбудову моста через Дніпро. Паралельно він почав налагоджувати зв’язки з столичним партійним підпіллям, що мало наслідком серію провалів, за які підпільники заочно засудили його до смерті. В грудні 1942 року Хитриченко полишив службу в поліції, і з’являвся у низці партизанських загонів Київщини та Житомирщини, намагаючись об’єднати їх під своїм командуванням. У березні 1943 року він добився санкції на такі дії від Ковпака, й зрештою очолив Київське партизанське з’єднання ім. Хрущова. У 1944 році за наказом Лаврентія Берії Хитриченко був заарештований і засуджений, проте у 1955 році, після приходу до влади Микити Хрущова, його реабілітували[198].

Проте після війни все добре забувалося, і їх чекала та ж доля, що і тих, хто служив в німецькій армії до кінця. Більшість шуцманів, як тих, що потрапили в полон після війни, так і тих, що воювали в РСЧА, по закінченні бойових дій були арештовані СМЕРШем і НКВС. Більшість тих, хто здався союзникам, були видані радянським військам. На Заході українських добровольців, крім галичан, вважали зрадниками і «російськими квіслінгами». Основна маса отримувала терміни покарання в ІТЛ від 10 до 25 років, частину розстріляли.

Парадоксально, але єдиною державою Європи, яка категорично відмовилась видати інтернованих на її території східних добровольців, було Велике Герцогство Ліхтенштейн. Його уряд послався на відсутність будьяких договорів на цю тему з СРСР через те, що не брав участі у Ялтинській конференції.

Виняток з даної схеми становлять кількасот добровольців українських батальйонів армії де Голля, які, щоб уникнути репатріації, вступили до французького Іноземного легіону[199], а також велика кількість вояків, яким вдалось розчинитись у масі цивільного населення в західних зонах окупації, та серед мільйонів остарбайтерів, що повертались додому в 1945 році. Всього ж на 1957 рік «за співпрацю з ворогом» за найобережнішими оцінками було засуджено не менше 80 тисяч громадян УРСР[200], кількість розстріляних, повішених та висланих на спецпоселення у позасудовому порядку не піддається точному обліку.

Таким чином, загальні оцінки числа українських вояків у німецьких збройних силах коливаються в межах 250–800 тисяч чоловік. За результатами нашого дослідження, кількість добровольців в РКУ склала близько 100 тис. чол. З них до 80 тис. чол. становили вояки шуцбатальйонів, поліції міст-районів, залізничної охорони і СД, а ще до 20 тисяч служили у Вермахті і допоміжних формуваннях.

В останні місяці існування РКУ відбувалося зведення українських формувань у придатні для фронтових дій частини та з’єднання. Деякі з них були розбиті військами РСЧА навесні-влітку 1944 року (дивізійна група «Прюцман», 454 східний полк, 57 полк «шума»), інші провоювали майже до кінця війни (35 і 38 полки поліції СС). Десятки тисяч добровольців дезертирували, і перейшли на бік УПА, Червоної армії та інших антинімецьких сил. Виведені в тил залишки були переформовані в батальйони поліції, УВВ, протипожежні, саперні та інші допоміжні частини. В березні 1945 року, в основному з колишніх шуцманів з РКУ, було сформовано 2-гу Українську дивізію Української національної армії, загальною кількістю більше 4 тисяч вояків. Ще до тисячі шуцманів ввійшло в склад 1 УД УНА (колишньої 14 дивізії військ СС «Галичина»), щонайменше два українські батальйони потрапили до РОА. Всі згадані частини довоювали до кінця війни, і здались західним союзникам. Згодом їх вояки (за винятком 1 УД УНА) були передані радянським каральним органам.