Містична річка

1 Пагорби й Низина

Коли Шон Дівайн і Джиммі Маркус були дітьми, їхні батьки працювали на цукерковій фабриці Колмена й завжди приносили із собою додому запах гарячого шоколаду. Він став невідмінною прикметою їхніх одягу, постелей і вінілових сидінь у їхніх автомобілях. У кухні в Шонового батька пахло ескімо, а в його ванній смерділо ірисками Колмена. На той час, коли їм зрівнялося по одинадцять років, Шон і Джиммі так зненавиділи все солодке, що пили лише чорну каву без цукру й ніколи не їли десерт.

Щосуботи Джиммів батько навідувався до Дівайнів випити пива з батьком Шона. Він брав із собою Джиммі, й, поки кухоль пива не перетворювався на шість кухлів плюс дві або три порції міцного охолодженого віскі, хлопці гралися на задньому подвір’ї. Вряди-годи до них приєднувався Дейв Бойл, малий із тонкими, як у дівчини, зап’ястками й слабким зором, що розповідав їм усілякі анекдоти, яких той наслухався від своїх дядьків. По той бік завіси на кухонному вікні вони могли чути сичання пива, коли відкривалися банки, раптові вибухи брутального реготу й клацання запальничок, коли містер Дівайн і містер Маркус закурювали свої «Лакі-Страйк».

Шонів батько, високий, білявий, мав добру роботу, він працював продавцем. Шон не раз бачив, як легка, безтурботна батькова усмішка гасила роздратування матері, неначе він натискав усередині неї на якогось вимикача. Батько Джиммі працював вантажником. Він був невисокий на зріст, його темне сплутане волосся спадало йому на лоба, а очі, здавалося, весь час подавали якийсь сигнал. Він умів надзвичайно швидко пересуватися. Заледве встигали ви кліпнути очима, як він уже опинявся під протилежною стіною кімнати. Дейв Бойл не мав батька, лише кількох дядьків, і єдиною причиною, чому суботу він проводив у товаристві двох хлопців, була його звичка прилипати до Джиммі, як пушинка. Він бачив, як той виходить із хати з батьком, і, засапавшись, підбігав до їхнього автомобіля та запитував «Джиммі, ти куди?» зі слабкою надією в голосі.

Усі вони жили у Східному Бакінгемі, на захід від центру, в безпосередній близькості від тісних крамниць на розі, напхом напханих усіляким крамом, маленьких гральних майданчиків і різницьких крамниць, де у вітринах висіло м’ясо, з якого скапувала кров. Бари тут мали ірландські назвища, а на узбіччях хідників стояли припарковані «Доджі-Дарти». Жінки ходили в хустках, зав’язаних на потилиці, а сигарети носили в грубо пошитих цигарницях зі штучної шкіри. Ще кілька років тому старших хлопців тут виловлювали просто на вулицях і забирали на війну. Через рік або рік із лишком вони поверталися худі й похмурі або й зовсім не верталися. Удень матері гортали газети, шукаючи повідомлення про здешевлення товарів. Увечері батьки вирушали до барів. Ніхто звідси ніколи не виїздив, окрім тих хлопців старшого віку.

Джиммі та Дейв жили в Низині біля В’язничного каналу на південь від Бакінгем-авеню. Вона була за якихось дванадцять кварталів від вулиці Шона, але Дівайни мешкали на північ від авеню, а Низина й Пагорби змішуватися не хотіли.

Не можна сказати, щоб Пагорби блищали золотом і сріблом. Але вони були заселені кваліфікованими робітниками, так званими «синіми комірцями», а біля простих будинків із гостроверхими дахами та рідкісних будинків вікторіанського стилю там стояли «шевроле», «форди» та «доджі». Люди на Пагорбах були власниками своїх будинків. А ті, хто жив у Низині, винаймали собі помешкання. Люди з Пагорбів ходили до церкви, збиралися гуртом, вивішували гасла на розі вулиць під час виборів. Тоді як мешканці Низини існували бозна-як, жили іноді, як тварини, по десятеро в одному помешканні. Шон та його друзі в школі святого Майка називали Низину Вулицею для гумових чобіт. Родини тут жили іноді на допомогу з безробіття, дітей віддавали в безкоштовні школи. Дорослі часто розлучалися, тому багацько дітей росло без батьків. І якщо Шон ходив до парафіяльної школи в чорних штанях, чорній краватці та в синій сорочці, то Джонні та Дейв відвідували школу Льюїса М. Дьюї в Блакстоні в тих самих лахах, що їх вдягали надвір: це вважалося ознакою крутості, через що вони не змінювали одягу, бувало, по три дні, щоб не мерзнути. Адже тоді їх оточувала аура жиру — жирне волосся, жирна шкіра, жирні комірці й манжети. У деяких хлопців, що навчалися в школі Сент-Маркус, обличчя були всипані прищами, й вони рано кидали школу. Деякі дівчата приходили на випускні вечори в просторих материнських сукнях — либонь, щоб приховати свою уявну чи справжню вагітність.

Тож, якби не їхні батьки, ці хлопці навряд чи коли подружилися б. Протягом тижня вони не мали часу на розваги, та надходила чергова субота й неодмінно щось їм приносила — вони або гралися на задвірках, або колупалися в купах гравію біля Гарвест-стрит, або ж стрибали в метро та їздили до центру — не для того, щоб оглянути нові місця, а щоб натішитися поїздкою в темному тунелі під гуркіт двигунів і вищання гальм на поворотах та миготіння вогнів, від якого в Шона завжди перехоплювало дух. Джиммі все за іграшку. Бо якщо він і був знайомий з правилами поведінки — в метро, на вулиці, в кінотеатрі, — то ніколи цього не показував.

Одного разу на платформі станції «Південна» хлопчаки ганяли помаранчевий хокейний м’ячик. Джиммі не зловив м’ячика, якого кинув йому Шон, і м’ячик упав на рейки. Перш ніж Шон устиг подумати, як відреагує на це Джиммі, той стрибнув із платформи туди, де в сутіні бігали пацюки та миші й лежала небезпечна для життя третя рейка.

Люди на платформі немов подуріли: стрепенулися й ну на мигах та криками прохати малого піднятись назад. Обличчя в однієї з жінок посіріло, як попіл, коли вона впала навколішки й заволала:

— Негайно повернись сюди, негайно вернися, бодай тобі всячина!

До Шона долинув гуркіт, можливо, то підходив потяг від Вашингтон-сквер або гуркотіли ваговози на горішній вулиці, й люди на платформі також його почули. Вони замахали руками, стали крутити головами, шукаючи полісменів з охорони метро. Якийсь чоловік затулив долонями обличчя своєї доньки.

Джиммі нахилив голову, шукаючи м’ячика в темряві під платформою. Він знайшов його й обтер грязюку на нім рукавом сорочки, не звертаючи уваги на людей, які позвішувалися з платформи й простягали йому руки.

Дейв штовхнув Шона ліктем і вигукнув:

— Ти коли-небудь бачив таке?!

Джиммі пішов поміж рейками до сходів у кінці платформи, де тунель розкривав свою чорну пащу, а тим часом ще гучніший гуркіт струснув станцію, і люди тепер стали вистрибувати й ляскати себе по стегнах. Джиммі йшов, не поспішаючи, потім глянув через плече, стрів Шонів погляд і всміхнувся.

— Він сміється, — сказав Дейв. — Либонь, геть із глузду зсунувся.

Коли Джиммі ступив на першу бетонну сходинку, кілька рук потяглися до нього й підхопили його. Шон побачив, як ноги йому звісилися ліворуч, а голова похилилась праворуч. Джиммі здавався таким маленьким і легким у руках великого чоловіка, неначе був наповнений соломою, проте знайденого м’яча притискав до грудей навіть тоді, коли люди підхопили його за лікті й він ударився підборіддям об край платформи. Шон відчував, що Дейв стоїть біля нього й тремтить усім тілом. Шон подивився на обличчя людей, які тягли Джиммі вгору, і вже не завважив на них ані стурбованості, ані страху, що їх спостерігав лише хвилину тому. Здавалося, вони були ладні вчепитися в Джиммі зубами, а потім забити його до смерті.

Люди витягли Джиммі на платформу й тримали, стискаючи його долонями за плечі, поки шукали очима того, хто підказав би їм, що робити далі. Поїзд прогуркотів по тунелю, й хтось заверещав від страху, а хтось інший засміявся — то був крикливий регіт, який скинувся Шонові на ґелґотіння відьом навколо казана з чаклунським варивом, — бо потяг під’їхав із протилежного боку станції, прямуючи на північ. Джиммі подивився в обличчя людям, які тримали його, ніби хотів запитати: «Ну, що, з’їли?»

Дейв, що стояв поруч із Шоном, тоненько захихотів і переможним жестом підкинув угору руки.

Шон поглянув убік, не знаючи, як йому поставитися до всього цього.

Того ж таки вечора батько посадив Шона на стілець у своїй майстерні, яку він обладнав у підвалі та яка була тісно напхана чорними лещатами й банками з-під кави, що в них зберігалися цвяхи та шурупи, дощечками та планочками, акуратно складеними під прилавком, який ділив майстерню на дві окремі кімнати, молотки висіли на теслярських ременях, схожі на пістолети в кобурах, стрічкова пилка висіла на гачку. Шонів батько, який виконував усілякі замовлення сусідів, приходив сюди майструвати хатинки для пташок і полички, що їх прилаштовував на підвіконнях, щоб дружина ставила на них вазони з квітами. Тут-таки він спланував задній ґанок, який і збудував разом з друзями одного спекотного літа, коли Шонові зрівнялося лише п’ять років, і часто приходив сюди, коли хотів побути сам у тиші, а іноді, Шон це знав, коли важким духом дихав — на Шона, Шонову матір або на свою роботу. Хатинки для пташок — крихітні палаци Тюдорів, будинки колоніальної або вікторіанської архітектури, швейцарські шале — він складав у кутку підвалу, їх було так багато, що хіба в Амазонії жило стільки пташок, які могли б їх заселити?

Шон сидів на старому барному стільці й обмацував пальцями товсті чорні лещата, вимащені мастилом і обліплені тирсою, аж поки батько мовив:

— Скільки разів я повинен казати тобі про це?

Шон випустив лещата з руки, обтер мастило з долоні.

Батько підібрав кілька цвяхів, що лежали на прилавку, й поклав їх у жовту банку з-під кави.

— Я знаю, тобі подобається Джиммі Маркус, але, якщо ти хочеш із ним гратися, грайся неподалік від дому. Нашого дому, а не їхнього.

Шон кивнув головою. Сперечатися з батьком було марно, коли він говорив так спокійно й повільно, як зараз, коли до кожного слова, яке вилітало з його уст, здавалося, був прив’язаний камінь.

— Ми зрозуміли один одного? — Батько відсунув банку з-під кави праворуч і поглянув на сина.

Шон кивнув головою. Він дивився, як батько струшує тирсу зі своїх товстих пальців.

— А чи надовго?

Батько потягся рукою вгору й протер гак, забитий у стелю, від пилюки. Він згорнув пальцями пилюку в клубок і вкинув його в сміттєвий кошик, що стояв під прилавком.

— Сподіваюся, що надовго. І затям собі, Шоне, ще одне.

— Я слухаю, тату.

— Навіть не думай говорити про це з матір’ю. Вона не хоче, щоб ти зустрічався з Джиммі після його сьогоднішньої витівки.

— Він не такий поганий. Він…

— А я й не казав, що він поганий. Він дикий, а твоя мати натерпілася в житті від диких людей.

Шон побачив, як щось блиснуло в батькових очах, коли той сказав «дикий», він знав, що на мить той перетворився на Біллі Дівайна, того самого, про якого Шон довідався з уривків розмов між своїми дядьками та тітками. «Колишній Біллі» називали вони його, «забіяка», як висловивсь одного разу Шонів дядько. Біллі Дівайн зник десь у ті часи, коли Шон ще й не народився, і на зміну йому прийшов цей спокійний ретельний чоловік із товстими й спритними пальцями, що набудував так багато пташиних хатинок.

— Не забувай, про що ми з тобою говорили, — сказав батько й плеснув Шона по плечу, дозволяючи йому піти геть.

Шон покинув батькову майстерню й вийшов у прохолодний підземний коридор, міркуючи, чи не з тієї самої причини компанія Джиммі подобалась йому, з якої його батько тішився товариством містера Маркуса, що з ним вони пиячили від суботи до неділі, регочучи надто гучно й несподівано, й чи не цього боялась його мати.

Минуло кілька субот, і Джиммі та Дейв Бойл прийшли в дім Дівайнів без батька Джиммі. Вони постукали в двері чорного ходу, коли Шон закінчував снідати. Він почув, як мати відчинила двері й привіталася тим чемним голосом, що ним вона промовляла до людей, яких не дуже хотіла бачити:

— Привіт, Джиммі. Привіт, Дейве.

Джиммі того дня поводився спокійно. Усе його завзяття, здавалося, згорнулося в клубок і застигло всередині нього. Шон, либонь, відчував, як воно стукало в стінки грудей Джиммі, а той ковтав повітря, щоби втримати його там. Джиммі здавався меншим, темнішим, він був неначе наповнена повітрям куля, яку прокололи голкою. Шон не раз бачив його таким раніше. На Джиммі іноді «находило». У таких випадках Шон щоразу замислювався, чи пильнує Джиммі бодай якось напади такого настрою, чи вони стаються цілком несподівано, так само, як з’являється біль у горлі або як приходять кузини його матері, хочете ви їх бачити чи не хочете.

Коли на Джиммі «находило», Дейв зі шкури пнувся, бо вважав, що в такі хвилини його обов’язок розвеселяти всіх, і сипав жартами, які зазвичай лише бісили людей.

Тепер, коли вони стояли на хіднику, міркуючи, що їм робити, Джиммі, весь зосереджений у собі, й Шон, який остаточно ще не прокинувся, і всіх трьох бентежив день, що здавався нескінченним, хоч і був обмежений довжиною Шонової вулиці, Дейв промовив:

— Чому собака так любить лизати свої яйця?

Ані Шон, ані Джиммі йому не відповіли. Вони чули це від Дейва тисячу разів.

— Бо він дістає до них язиком! — вигукнув Дейв і вхопився за живіт, ніби жарт був такий смішний, що завдав йому болю.

Джиммі підійшов до обгородженої стрічкою території, де міські робітники замінювали кілька тротуарних плит. Порвав стрічку з написом «Обережно!», яка окреслювала прямокутник навколо свіжого асфальту. Уперся кедами в стару плиту, знайшов паличку й став малювати на свіжому бетоні якісь візерунки, що здалися Шонові сухими пальцями старого діда.

— Мій тато вже не працює з твоїм.

— Чому?

Шон присів навпочіпки біля Джиммі. Він не мав палички, але хотів її мати, бо ж волів робити те саме, що робив і Джиммі, хоч і не знав навіщо, і хай би навіть батько відшмагав його за це.

Джиммі стенув плечима.

— Він був розумніший за них. Вони боялися його, бо він знав надто багато різних речей.

— Багато різних речей, — підтвердив Дейв Бойл. — Еге, Джиммі?

Еге, Джиммі? Еге, Джиммі? Дейв іноді був спроможний торочити те саме, як папуга.

Шон здивувався, що чоловік міг так багато знати про цукерки й чому це знання могло бути таким важливим.

— Що саме він міг знати?

— Як ліпше організувати виробництво, — не досить упевнено проказав Джиммі, а тоді стенув плечима. — Одне слово, він знав багато речей — і речей важливих.

— Он як.

— Він знав, як налагодити справу краще. Еге, Джиммі?

Джиммі ще трохи поколупався в свіжому бетоні. Дейв Бойл знайшов паличку й собі нахилився над м’яким бетоном, малюючи на ньому круг. Джиммі спохмурнів і відкинув свою паличку вбік. Дейв перестав малювати й подивився на Джиммі таким поглядом, ніби хотів запитати: я щось зробив не так?

— Ви знаєте, що було б лепсько зробити зараз?

Запитання Джиммі задзвеніло й зависло в повітрі, примусивши серце Шона затріпотіти, бо ж він знав, що «лепсько» в розумінні Джиммі було чимось геть інакшим, ніж у розумінні інших людей.

— Що?

— Покататися на машині.

— Та й справді, — повільно промовив Шон.

— Ми покаталися б у цьому кварталі, — сказав Джиммі, схопивши Шона за руки.

Про малювання на бетоні було забуто.

— Лише в цьому кварталі, — промимрив Шоні.

— Це буде круто, еге ж? — усміхнувся Джиммі.

Шон відчув, як усмішка розповзлася й на його обличчі.

— Це буде круто.

— Так круто, як у нас іще не бувало! — вигукнув Джиммі й навіть підстрибнув.

Він підсмикнув брови, подивившись на Шона, й підстрибнув знову.

— Не бувало! — вигукнув Шон, який уже відчував у руках велике автомобільне кермо.

— Так, так, так! — Джиммі штовхнув Шона в плече.

— Так, так, так! — Шон і собі штовхнув у плече товариша. Щось хвилювалося в ньому, кудись бігло, ставало все осяйнішим і блискучішим.

— Так, так, так! — підхопив Дейв і собі штовхнув Джиммі в плече, але не влучив.

А Шон навіть на мить забув, що Дейв поруч, — таке з ним часто бувало.

— Це напрочуд серйозно, напрочуд круто! — засміявся Джиммі й знову підстрибнув.

А Шон уже бачив, як усе відбувається. Вони сидітимуть на передньому сидінні, Дейв на задньому (якщо вони взагалі його візьмуть), двоє одинадцятирічних хлоп’яків, сигналячи своїм друзям, мчатимуть по Бакінгему, випереджатимуть старших водіїв, не шкодуючи покришок, у хмарах пилюки й диму. Він відчував, як вітер залітає у вікно й куйовдить йому волосся.

Джиммі подивився вгору по вулиці:

— Ти знаєш когось, хто залишає тут ключі в машині?

Шон таких людей знав. Містер Ґріффін клав їх під сидіння, Дотті Фьйоре зберігала в своєму бардачку, а старий Маковскі, який слухав Сінатрині записи надто гучно день і ніч, здебільшого залишав їх у замку запалення.

Однак, простеживши, куди дивиться Джиммі, й спинивши погляд на тих машинах, у яких зберігалися ключі, Шон відчув тупий біль десь під очима, неначе вулиця, залита сонячним промінням, що відбивалося від автомобілів, тиснула на нього, тиснула всіма своїми будинками, що стояли на Пагорбах, всіма своїми сподіваннями, які вона покладала на нього. Він не належав до тих дітей, які крадуть ключі від автомобілів. Він належав до тих дітей, які одного дня підуть навчатися до коледжу, щоб стати чимось більшим, аніж десятник чи вантажник. Отакі були його плани, й він вірив, що вони здійсняться, якщо буде терплячим та обачним. Це було схоже на те, щоб висидіти кіно до кінця, незалежно від того, чи буде воно нудним і нецікавим, бо в кінці це проясниться, чи ж ти побачиш щось несподіване й не жалкуватимеш, що згаяв стільки часу на перегляд.

Він мало не сказав цього Джиммі, але той уже йшов по вулиці, зазираючи у вікна автомобілів. Дейв біг слідом за ним.

— Що ти скажеш про оцей?

Джиммі поклав руку на автомобіль містера Карлтона «Бель-Ейр», і його голос відразу підхопив сухий вітерець.

— Джиммі, може, якось іншим разом? — сказав Шон, підходячи до нього. — Гаразд?

Обличчя Джиммі вмить прибрало знудженого й роздратованого вигляду.

— Що ти хочеш сказати? Ми ж домовилися. Це ж буде очманіло цікаво. Ти хіба забув?

— Очманіло цікаво, — повторив Дейв.

— Ми ж навіть не дотягнемося до дошки приладів.

— А телефонні книги навіщо? — Джиммі всміхнувся в сонячному світлі. — Візьмемо їх у тебе вдома й підмостимо під зад.

— Телефонні книги, — повторив Дейв. — Чудова думка.

Шон витяг перед собою руки.

— Ні, й годі про це.

Усмішка зникла з обличчя Джиммі. Він подивився на Шонові руки так, ніби хотів відрубати їх по лікті.

— Не розумію, чому ти не хочеш повеселитися.

Він смикнув за ручку «Бель-Ейра», але двері були замкнені. У Джиммі затремтіли щоки й нижня губа, і він подивився на Шона таким тужливим поглядом, що Шонові стало його шкода.

Дейв зиркнув на Джиммі, а тоді на Шона. Він незграбно викинув руку й ударив Шона в плече.

— Чому ти не даєш нам добре повеселитися?

Шон не міг повірити, що Дейв його вдарив. Дейв!

Він штовхнув Дейва в груди, й той сів на землю.

Джиммі штовхнув Шона.

— Ти чого б’єшся?

— Він мене вдарив, — сказав Шон.

— Не бреши, — заперечив Джиммі.

Очі Шона округлилися від подиву, й очі Джиммі передражнили його.

— Він мене справді вдарив.

— Він мене вдарив, — пропищав Джиммі дівчачим голосом і знову штовхнув Шона. — Він мій падлючий друг.

— І я тобі друг, — передражнив Шон. — І я тобі друг. І я тобі друг.

Дейв Бойл підхопився на ноги й зареготав.

— Припиніть, — сказав Шон.

— Припиніть! Припиніть! Припиніть! — Джиммі знову штовхнув Шона, боляче надавивши кінчиками пальців йому на ребра. — Ану вдар мене, вдар! Ти хочеш ударити мене?

— Ти хочеш його вдарити?

Тепер уже Дейв штовхнув Шона.

Шон навіть не збагнув, як усе почалося. Він не пам’ятав, чому Джиммі ще більше розлютився, й не тямив, як Дейвові не забракло дурості штовхнути його вперше. Якусь хвильку вони стояли коло автомобіля, а потім несподівано опинилися посеред вулиці — й ось уже Джиммі тусає його й садить кулаками, а Дейв готовий допомогти.

— Ну ж бо, вдар мене, вдар…

— Я не хочу…

Джиммі знову штовхнув його.

— Ану вдар мене, боягузлива дівко!

— Джиммі, ми не можемо…

— Ні, не можемо. Ти неспроможний, Шоне, дати мені здачі, га?

Він хотів штовхнути Шона знов, але, спостерігши, як позад товариша до них по вулиці щось наближається, опустив руку, й дикий (але й стомлений, як тепер побачив Шон) вираз спотворив його обличчя.

Це був темно-коричневий автомобіль, довгий і з широким кузовом, схожий на той, у якому їздять полісмени, «плімут» чи щось таке. Його бампер зупинився біля ніг хлопців, і копи, яких було двоє, глянули на них крізь засклене вікно. Обличчя полісменів здавалися розмитими на тлі віддзеркалених дерев, що пропливали на склі.

Шон відчув, як досі такий приємний ранок зіпсувався.

Водій вийшов з автомобіля. Це був типовий коротко обстрижений блондин із червоним обличчям, у білій сорочці, чорній із позолотою нейлоновій краватці, з животом, що нависав над застібкою його пояса, немов купа млинців. Другий чоловік здавався хворим. Туго обтягнутий шкірою, зі стомленим обличчям, він підтримував голову рукою, зануривши її в своє масне чорне волосся, й поглядав крізь вікно на трьох хлопців, які підійшли до автомобіля з боку водія.

Кремезний полісмен зігнув палець і поманив ним хлопців до себе.

— Ви дозволите мені щось запитати у вас? — Він нахилився над своїм круглим черевом, і його величезна голова затулила Шонові всю видимість. — Хлопці, ви вважаєте, що можна влаштовувати бійку посеред вулиці?

Шон помітив золотий жетон, закріплений на поясі біля товстого полісменового стегна.

— Не чую відповіді, — промовив полісмен, наставивши долоню за вухом.

— Ні, сер.

— Ні, сер.

— Ні, сер.

— То ви просто хулігани? Ось хто ви такі! — Він тицьнув своїм товстим пальцем у чоловіка, який сидів на місці пасажира. — Мені й моєму партнерові остогиділи хулігани, що лякають на вулицях пристойних людей. Вам зрозуміло?

Шон і Джиммі нічого не відповіли.

— Пробачте нам, — сказав Дейв Бойл, мало не плачучи.

— Хлопці, ви з цієї вулиці? — запитав великий полісмен.

Він ковзав поглядом по будинках на лівій стороні вулиці так, ніби знав тут кожного мешканця, і, якби малі набрехали, відразу забрав би їх до відділка.

— Так, — сказав Джиммі й подивився через плече на Шонів будинок.

— Так, сер, — підтвердив Шон.

Дейв не сказав нічого.

Коп подивився на нього згори вниз.

— Ти щось сказав?

— Що я сказав? — Дейв поглянув на Джиммі.

— Не дивися на нього. Дивись на мене. — Великий полісмен шумно видихнув повітря крізь ніздрі. — Ти живеш тут, малий?

— Що? Ні, не тут.

— Не тут? — Коп нахилився над Дейвом. — Де ти мешкаєш, синку?

— На Рестер-стрит.

Дейв усе ще дивився на Джиммі.

— Покидьки з халабуд на Низині вже проникли на Пагорби? — Червоні губи полісмена витяглися в трубочку, ніби він смоктав льодяник. — І напевне не для того, щоб робити тут щось корисне.

— Сер, ви про що?

— Твоя мати вдома?

— Так, сер.

Сльоза скотилася по щоці Дейва, і Шон та Джиммі відвернулися.

— От ми з нею поговоримо, розповімо, що витворяє її хуліганистий син.

— Я нічого… Я нічого… — промимрив Дейв.

— Залазь сюди.

Коп відчинив задні дверці автомобіля, й Шон відчув запах яблук — гострі пахощі жовтня.

Дейв подивився на Джиммі.

— Залазь швидше, — сказав коп. — Чи ти хочеш, щоб я надів на тебе наручники?

— Я…

— Що таке? — Тепер коп не на жарт розлютився і вдарив кулаком по відчинених дверцятах. — Залазь, кажу тобі, в машину!

Схлипуючи, Дейв поліз на заднє сидіння.

Коп тицьнув своїм товстим пальцем у Джиммі й Шона.

— А ви підіть і розкажіть матерям, що ви тут витворяли. І щоб я не бачив більше ваших бійок на моїх вулицях.

Джиммі й Шон відступили назад, а коп сів у свій автомобіль і поїхав геть. Вони бачили, як автівка доїхала до рогу вулиці й звернула праворуч. Дейв, чия голова затемнилася відстанню, озирався на них. А тоді вулиця знов спорожніла й, здавалося, заніміла після того, як хряснули, зачиняючись, дверці поліційного автомобіля. Джиммі й Шон стояли там, де щойно був автомобіль, дивилися на свої ноги, угору й униз по вулиці, куди завгодно, тільки не один на одного.

Шон досі не міг позбутися відчуття, що їхній приємний ранок зіпсувався. У роті йому відчувався присмак брудних монет, а в шлунку було таке, неначе його вишкребли ложкою.

Потому Джиммі сказав:

— Це ти все почав.

— Він усе почав.

— Ні, усе почав ти. Тепер його схопили, а в його матері не все гаразд із головою. Хтозна, що вона втне, коли двоє копів привезуть його додому.

— Я цього не починав.

Джиммі штовхнув його, а Шон і собі стусонув товариша у відповідь. За мить вони обоє качалися долі, гамселячи один одного.

— Гей!

Зачувши поклик, хлопці посхоплювалися, гадаючи знову побачити двох полісменів, натомість помітили містера Дівайна, який спускався східцями й прямував до них.

— Що ви, в біса, витворяєте?

— Нічого.

— Нічого.

Шонів батько спохмурнів, коли вийшов на хідник.

— Забирайтеся геть із проїжджої частини вулиці.

Шон і Джиммі перейшли до нього на хідник.

— Хіба вас було не троє? — Містер Дівайн подивився вгору по вулиці. — А де Дейв?

— Ти про що? — озвався Шон.

— Про Дейва. — Шонів батько глянув на сина та його товариша. — Хіба Дейва з вами не було?

— Ми билися посеред вулиці.

— Що ти сказав?

— Ми билися на проїжджій частині вулиці, й нас застукали копи.

— Коли це було?

— Хвилин п’ять тому.

— Ну, гаразд. Отже, вас застукали копи.

— І вони забрали Дейва.

Шонів батько знов глянув угору та вниз по вулиці.

— Що вони зробили? Забрали, кажеш?

— Щоб відвезти його додому, — пояснив Джиммі. — Я їм набрехав, що живу тут. А Дейв сказав, що мешкає в Низині, й вони…

— Про кого ви розповідаєте? Шоне, на кого були схожі ваші полісмени?

— Як це на кого?

— Вони були в одностроях?

— Ні, вони…

— Тоді звідки ви довідалися, що то копи?

— Не знаю. Вони…

— Вони що?

— У нього був значок, — промовив Джиммі. — На поясі.

— Який значок?

— Золотий.

— Ну, гаразд. А напис там якийсь був?

— Ти про що? — закліпав очима Шон.

— Про слова. Там були слова, які ти міг би прочитати?

— Ні. Я не пам’ятаю.

— Біллі!

Усі троє поглянули на Шонову матір. Вона стояла на ґанку з напруженим і цікавим виразом на обличчі.

— Послухай-но, люба. Зателефонуй до поліційного відділка, гаразд? Запитай, чи не заарештовували їхні детективи хлопця за бійку на нашій вулиці?

— Якого хлопця?

— Дейва Бойла.

— О, Господи! Його мати…

— Обмежмося поки що цим, гаразд? Послухаймо, що скаже поліція. Ти згодна?

Мати Шона повернулася до помешкання. Шон глянув на батька. Схоже, він не знав, куди подіти руки, й засунув їх до кишень, потому витяг звідти й обтер об штани. А далі проказав дуже тихо:

— Хай я буду проклятий.

І подивився в кінець вулиці так, ніби Дейв маячив на розі таким собі хистким міражем упритул за межами Шонового поля бачення.

— Він був коричневий, — промовив Джиммі.

— Ти про що?

— Про автомобіль. Він був темно-коричневий. Схожий, думаю, на «плімут».

— Ти помітив щось іще?

Шон спробував уявити собі ту картину, але не зміг. Вона була таким собі темним силуетом, що лише застеляв йому зір, але не проникав у нього. До того ж цей силует затуляли помаранчевий «пінто» місіс Раєн і нижній край її паркану, тож саму машину Шон роздивитися не міг.

— Вона пахла яблуками, — сказав він.

— Що?

— Та машина пахла яблуками.

— Яблуками? — повторив Шонів батько.

Через годину на кухні Шонового помешкання двоє інших копів ставили Шонові й Джиммі безліч запитань, а потім прийшов ще один чоловік і почав малювати зі слів Джиммі та Шона отих двох із коричневого автомобіля. Великий білявий коп здавався на малюнку ще підлішим, а його пика була ще ширшою, проте впізнати його можна було. Другий пасажир коричневого автомобіля, який весь час дивився кудись убік, узагалі ні на кого не був схожий, така собі пляма під чорним волоссям, бо Шон і Джиммі не могли як слід його пригадати.

Прийшов батько Джиммі й стояв у кутку кухні, він здавався сердитим і розгубленим, очі в нього сльозилися, і він розгойдувався, немов стіна хиталася в нього за спиною. Він не розмовляв із батьком Шона, й ніхто не озивався до нього. Він утратив притаманну йому спроможність до несподіваних рухів і здавався Шонові меншим, менш реальним, так би мовити, бо коли Шон дивився в іншому напрямку, а тоді знов обертався до нього, той розчинявся, зливаючись зі шпалерами на стіні.

Після того як полісмени повторили свої запитання чотири чи п’ять разів, усі покинули будинок Дівайнів — копи, суб’єкт, який малював у своєму блокноті, Джиммі та його батько. Шонова мати пішла в свою спальню, зачинила за собою двері, й через кілька хвилин Шон почув її здушені схлипування.

Шон сів на ґанку, й батько сказав йому, що він не вчинив нічого поганого, вони з Джиммі повелися правильно, не дозволивши посадити себе в той автомобіль. Батько поплескав сина по коліну й сказав, що «все буде гаразд. Дейв увечері повернеться додому. Ось побачиш».

Потім батько замовк. Він цмулив своє пиво й сидів поруч із Шоном, але Шон відчував, що той кудись відійшов од нього, можливо, він був тепер у темній материній спальні або майстрував свої шпаківні в підвалі.

Шон дивився на вулицю, на ряди автомобілів, які блищали свіжою фарбою. Він усе казав собі, що це — усе це — частина якогось плану й має свій глузд. Він його просто ще не розумів. Хоч рано чи пізно зрозуміє. Адреналін, що нуртував у його жилах, відтоді, як Дейва забрали, а вони з Джиммі покотилися по асфальту, нарешті просочився крізь пори його тіла й зник, розтанув.

Він дивився на те місце, де він, Джиммі та Дейв побилися біля автомобіля «Бель-Ейр», і чекав, коли адреналін знову повернеться в ті місця його тіла, які він покинув. Він чекав, коли план зміниться й стане зрозумілим для нього. Він чекав і дивився на вулицю, відчував її гудіння й чекав далі, поки батько не підвівся й вони не повернулися в дім.

Джиммі повертався на Низину, йдучи слідом за своїм старим батьком. Той злегка хитався й докурював сигарети до самого кінця, засапуючись і говорячи сам до себе. Коли вони повернуться додому, батько, мабуть, відшмагає його, а мо’, й не відшмагає, напевне вгадати було важко. Після того як утратив роботу, він наказав Джиммі більш ніколи не ходити в дім Дівайнів, і Джиммі мав підстави припустити, що він відплатить синові за порушення його заборони. Утім, можливо, це станеться не сьогодні. Батько був у п’яному сонливому настрої, який більшою мірою означав, що він сяде за кухонний стіл, коли вони прийдуть додому, й питиме, доки не засне, поклавши голову на руки.

Про всяк випадок Джиммі тримався на кілька кроків позаду нього й підкидав у повітря м’ячика, ловлячи його в бейсбольну рукавичку, яку поцупив у помешканні Шона, коли полісмени прощалися з родиною Дівайнів (ніхто тоді не сказав жодного слова Джиммі та його батькові, коли вони йшли коридором до передніх дверей). Двері Шонової спальні були відчинені, й Джиммі побачив рукавичку, що лежала на підлозі, з м’ячем у ній. Він дотягся до рукавички рукою й підняв її, після чого вони з батьком вийшли надвір через парадні двері. Джиммі не мав найменшого уявлення, навіщо він украв рукавичку. Не заради ж тієї здивованої гордості, яка промайнула в очах старого, нехай чорти його візьмуть, коли син підібрав чужу річ.

Його вчинок був якось пов’язаний з тим, що Шон ударив Дейва Бойла й відмовився вкрасти автомобіль та з деякими іншими пригодами, що сталися протягом того року їхнього приятелювання, а також із тим, як почувався Джиммі щоразу, коли Шон йому щось дарував — бейсбольні картки, половину цукерки, — адже будь-які подарунки від Шона Джиммі завжди сприймав як милостиню.

Коли Джиммі вперше підняв рукавичку й пішов із нею геть, він почувався на сьомому небі. Його опанувала гордість. Трохи згодом, коли вони перетинали Бакінгем-авеню, він відчув сором і збентеження, які завжди опановували його, коли він щось крав, гнів на обставини чи людей, що штовхали його на цей учинок. Потім, коли вони перетнули Крешент і вийшли в Низину, він знову пишавсь, коли дивився на засмальцьовані триповерхівки й рукавичку в своїй руці.

Джиммі поцупив рукавичку й через те мався зле. Шонові її бракуватиме. Але він украв рукавичку в Шона, який почне її шукати, і це його втішило.

Джиммі дивився, як його батько плентав поперед нього, й, здавалося, щосекунди старий шкарбан може впасти й перетворитися на калюжку, в якій він розчиниться. А Шона Джиммі ненавидів.

Він ненавидів Шона й з прикрістю згадував про те, що вони приятелювали. Малий знав, що поки й віку зберігатиме цю рукавичку, дбатиме про неї, не показуватиме її нікому й жодного разу не застосує цю кляту річ. Він помре раніше, ніж це станеться.

Джиммі дивився на Низину, що лежала перед ним, коли вони зі старим батьком пройшли під надземною залізницею й наблизилися до того місця, де вулиця Крешент опускалася вниз. Вантажні потяги з гуркотом проминали брудний майданчик, із якого автомобілісти дивилися кінофільми, не вилазячи з машин, та В’язничний канал, і він знав, відчував десь на споді серця, що ніколи вже не побачить Дейва Бойла. Коли Джиммі жив на Рестер-стрит, вони повсякчас щось крали. Джиммі вкрав триколісний велосипед, коли йому було чотири роки, а байк — коли йому зрівнялося вісім. У його батька поцупили автомобіль. А його мати стала сушити одяг в оселі, після того як багато речей у неї було вкрадено на подвір’ї. Коли в тебе щось крали, ти почувався геть інакше, аніж тоді, коли ти просто щось губив. Ти відчував глибоко в грудях, що воно вже ніколи до тебе не повернеться. Саме це Джиммі відчував, коли думав про Дейва. Можливо, тепер Шон саме так думав про свою бейсбольну рукавичку, стоячи над порожнім місцем на підлозі, де вона раніше лежала, знаючи, всупереч логіці, що він уже ніколи не триматиме її в руках.

І все це було тим більше сумно, що Джиммі любив Дейва, хоча й не міг пояснити, за що. Можливо, за те, що він умів завжди бути поруч, дарма що здебільшого ви не помічали його.

2 Чотири дні

Та виявилося, що Джиммі помилявся.

Дейв Бойл повернувся до місця свого проживання через чотири дні після того, як зник. Він приїхав на передньому сидінні поліційного автомобіля. Двоє копів, які привезли його додому, дозволили йому погратися із сиреною й доторкнутися до кулеметної гашетки, розміщеної під дошкою приладів. Вони нагородили його почесним значком, і коли привезли в дім матері на Рестер-стрит, репортери з газет і телебачення були вже там. Один із копів, офіцер Юджин Кубіякі, витяг Дейва з поліційної машини й, високо піднявши його ноги над хідником, поставив перед матір’ю, яка плакала, хихотіла й тремтіла.

Того дня на Рестер-стрит зібрався чималий натовп — батьки, діти, листоноша, двоє товстих братів, які володіли м’ясною крамницею «Свиняча котлета», що стояла на розі Рестер-стрит і Сідней-стрит, і навіть міс Павел, яка навчала Дейва й Джиммі в п’ятому класі місцевої школи. Джиммі стояв біля своєї матері, яка притискала голову сина до грудей і тримала вологу долоню в нього на лобі, неначе хотіла бути певною, що той не потрапить туди, де був опинився. Джиммі відчув напад ревнощів, коли офіцер Кубіякі поставив Дейва на хідник і вони обидва засміялись, як давні друзі, а вродлива міс Павел заплескала в долоні.

«Мене теж мало не посадили в той автомобіль», — хотів сказати комусь Джиммі. А міс Павел він хотів це сказати дужче, ніж будь-кому. Вона була вродлива й дуже чиста, й коли сміялася, було видно, що один з її горішніх зубів трохи кривенький — для Джиммі це робило її ще вродливішою. Він хотів їй сказати, що його також мало не посадили в той автомобіль, і подивитися, чи вона обдарує його тим самим поглядом, яким дивилася тепер на Дейва. Він бажав сказати їй, що думає про неї весь час, і в своїх думках він старший і може водити автомобіль, возити її в ті місця, де вона багато б йому всміхалася й вони влаштовували б пікнік, і все, що він казав би, розвеселяло її, вона сміялася б, показувала б свій симпатичний зубчик і доторкалася б до його обличчя долонею.

Джиммі бачив, що міс Павел почувається тут ніяково. Вона сказала кілька слів Дейвові, доторкнулася до його обличчя й поцілувала його в щоку — вона поцілувала його двічі, — потім підійшли інші люди, й міс Павел відступила вбік і стояла на розтрісканому хіднику, дивлячись на похилені триповерхівки та на їхні дахи, де листи толю загиналися вгору, відкриваючи дерево, що було під ними. Вона здавалася тепер Джиммі молодшою й водночас суворішою, чимось схожою на черницю. Міс Павел пригладила волосся, щоб воно краще прилягало до її одягу, й наморщила носика, немов щось неабияк її обурило.

Джиммі хотів підійти до неї, але мати й досі міцно його тримала, попри синові намагання випручатись. А тоді міс Павел рушила до перехрестя вулиць Рестер і Сідней, і Джиммі побачив, як вона розпачливо комусь помахала рукою. Схожий на хіпі молодик під’їхав у жовтому кабріолеті з яскраво-червоними пелюстками квітів, намальованими на дверцятах, і міс Павел сіла в автомобіль. Вони поїхали геть, а Джиммі подумав: «Ні, не треба!»

Йому нарешті вдалося випручатися з лабетів матері. Стоячи тепер посеред вулиці й дивлячись на юрбу, що оточувала Дейва, він жалкував, що його не посадили в той автомобіль, адже в такому разі й він відчув би частину того захвату, який тепер цілковито дістався Дейвові, бо очі всіх людей тепер дивилися на нього, неначе він був чимось винятковим.

Усе це вилилося у велике свято, що відбувалося на Рестер-стрит. Кожен бігав від фотокамери до фотокамери, сподіваючись потрапити в програму телебачення або в ранкові газети, — атож, я знаю Дейва, він мій найліпший друг, я виріс поруч із ним, він чудовий малий, і дяка Богові, що з ним усе гаразд.

Хтось відкрутив пожежний кран, і вода бризнула на Рестер-стрит, немов зітхання полегкості. Діти покидали своє взуття в стічну канаву, позакочували штанці й заходилися танцювати під струменями води. Підкотили візок із морозивом, і Дейвові дозволили узяти додому те, яке найбільше подобалося йому. Навіть містер Пакіно, капосний старий удівець, який стріляв шротом у вивірок (а іноді й у дітей, коли їхні батьки не бачили) і вічно горлав на людей, щоб вони не шуміли, — навіть він відчинив свої вікна, поставив біля них гучномовці, й не стямилися люди, як Дін Мартін уже співав «Згадуйте про це», «Воларе» й багато іншого лайна, яке за нормальних обставин примусило б Джиммі плюватись, але сьогодні воно, схоже, пасувало до ситуації. Сьогодні музика пливла над Рестер-стрит як гофрований папір. Вона змішувалася з дзюрчанням води, що виливалася з пожежного крану. Кілька хлопців, які грали в карти в задній кімнаті м’ясної крамниці «Свиняча котлета», винесли надвір стола, який міг складатися, й портативну жаровню, а незабаром хтось виніс холодильники з пивом «Шліц» і «Наррагансет», і повітря виповнилось пахощами смажених хот-догів та італійських сосисок, духом розігрітого вугілля й відкритих пивних бляшанок, що нагадало Джиммі про Фенвей-парк, суботи влітку й радість, яка вихоплювалася з грудей, коли дорослі борюкалися й поводились як діти, усі сміялися й здавалися молодшими, веселішими й щасливішими від того, що перебувають разом.

Саме тому Джиммі навіть після нападів чорної ненависті, як от до батька, коли той його шмагав, або коли в нього викрадали річ, яку дуже цінував, — саме тому йому подобалося жити й зростати тут. Бо саме тут люди могли раптово забути про цілий рік горя та прикростей, розбиті губи, неприємності на роботі, давні кривди й розслабитися так, ніби нічого поганого ніколи не відбувалося в їхньому житті. На День святого Патріка чи День міста, іноді на Четверте Липня або коли «Сокс» успішно виступали у вересневому чемпіонаті чи, як отепер, знаходили те, що було колективно втрачено, околиця вибухала шаленими веселощами.

На Пагорбах усе відбувалося зовсім інакше. Там також, звичайно, проходили святкування, але їх завжди планували заздалегідь, діставали обов’язковий дозвіл, кожен мусив дбати про те, щоб не подряпати чиюсь машину, не ступити на моріжок: «Будьте обережні, я щойно пофарбував цей паркан!»

А в Низині більшість людей не мала моріжків і майже всі паркани пообвалювалися — то якого біса! Якщо вам хотілося святкувати, ви святкували, бо, зрештою, хіба мало ви гарували минулого тижня? А сьогодні тут немає босів. Немає податкових інспекторів, немає жадібних лихварів. А щодо копів — то ось вони, копи, святкують разом з усіма: офіцер Кубіякі схопив прямо з жаровні гарячу й запашну сосиску, а його партнер запхав до кишені банку пива, щоб випити його потім. Репортери порозходились, і сонце вже котилося за обрій, забарвлюючи вулиці у той колір, який закликає людей вечеряти, але жодна з жінок не пішла готувати їсти, ніхто не повернувся в дім.

Окрім Дейва. Дейв пішов додому. Джиммі це помітив, коли вийшов із-під пожежного струменя, вичавив закоти штанів, одяг майку та став у чергу по хот-дог. Свято на честь повернення Дейва було в повному розпалі, але сам він повернувся додому, до матері, й, коли Джиммі подивився на вікна їхнього другого поверху, штори були опущені й ніяке світло крізь них не проникало.

Ці опущені штори чомусь знову спрямували його думки до міс Павел і до того, як вона залізла в той хіпі-автомобіль. Настрій йому геть зіпсувався, коли він пригадав, як вона затягла свою праву литку та щиколотку в машину, перед тим як зачинила за собою дверці. Куди вона подалася? Чи їхала вона тепер по шосе й вітер струменів по її волоссю, як музика струменіла тепер по Рестер-стрит? Чи в їхньому хіпі-автомобілі тепер сутеніло й вони мчали… куди? Джиммі хотів це знати, але потім йому перехотілося. Він побачить її завтра в школі, якщо тільки обоє не візьмуть вихідний, щоб відсвяткувати повернення Дейва, — і він її запитає, але таки запитувати, мабуть, не стане.

Джиммі взяв свій хот-дог і сів на бровку хідника навпроти Дейвового будинку, щоб перекусити. Коли він з’їв десь із половину, якась частина штори трохи піднялася й він побачив Дейва, що стояв у вікні, дивлячись униз, на нього. Джиммі підняв свій наполовину з’їдений хот-дог, вітаючи друга, але Дейв не захотів упізнати його, навіть коли товариш підняв свій хот-дог удруге. Дейв просто дивився вниз. Він дивився на Джиммі, й хоча той не міг бачити очей товариша, відчував, проте, що вони порожні. Порожні й осудливі.

Мати Джиммі сіла поруч на бровку тротуару, а Дейв відступив од вікна. Мати Джиммі була маленька тендітна жінка з білявим волоссям. Маючи надзвичайно тонку та ніжну статуру, вона рухалася так, ніби несла цеглу на кожному своєму плечі, й зітхала так часто й таким чином, що Джиммі не був певен, чи вона усвідомлювала, що з неї вилітає повітря. Він дивився на материні фотографії, зняті ще до того, як мати завагітніла ним, і вона здавалася не такою тендітною, як тепер, і набагато молодшою, зовсім дівчинкою-підлітком, якщо дивитися на неї під таким кутом зору. Її обличчя було круглішим на світлинах, без зморшок під очима та на лобі, й вона всміхалася гарною широкою усмішкою, яка лише здавалася трохи зляканою, а може, цікавою, Джиммі ніколи не міг цього достеменно визначити. Батько казав йому тисячу разів, що він мало не вбив матір, коли з неї вилазив, і вона стікала й стікала кров’ю, аж поки лікарі не стурбувалися, що вона ніколи не перестане кривавити. Після цього мати вся висохла, казав батько. І, звичайно, не могло бути й мови про інших дітей. Хто б іще захотів стерпіти таку муку?

Мати поклала долоню на коліно Джиммі й спитала:

— Як ти почуваєшся, Джі-Ай-Джо?

Вона завжди називала його різними назвиськами, які часто вигадувала на місці, й Джиммі здебільша не розумів, кого стосується ім’я, яке мати промовляла.

Він стенув плечима.

— Хіба ти не бачиш?

— Ти нічого не сказав Дейвові.

— Мамо, ти не давала мені й ворухнутися.

Мати зняла долоню з його коліна й обхопила себе руками, бо разом із сутінками похолоднішало.

— А згодом? До того, як він повернувся додому?

— Я побачуся з ним завтра в школі.

Мати засунула руку до кишені, дістала звідти свої сигарети «Кент» і закурила одну, видихнувши струмінь диму.

— Не думаю, що він завтра прийде до школи.

Джиммі доїв свій хот-дог.

— Якщо не прийде завтра, то прийде згодом.

Мати кивнула головою й видихнула з рота нову порцію диму. Вона поставила лікоть у розкриту долоню, курила й дивилася на Дейвове вікно.

— Як тобі велося сьогодні в школі? — запитала вона, хоч складалося враження, що відповідь не вельми її цікавить.

Джиммі стенув плечима.

— Добре.

— Я розмовляла з твоєю вчителькою. Вона дівчина розумна.

Джиммі не сказав нічого.

— Справді розумна, — повторила мати, видихнувши сіру стрічку диму.

Джиммі й тепер промовчав. Він майже ніколи не знав, що йому сказати батькам. Мати завжди така змучена, така виснажена. Дивиться на щось, чого Джиммі не бачить, димить сигаретами й ніколи не чує його з першого разу, доводиться їй повторювати. Батько був зазвичай у поганому гуморі й навіть коли нібито жартував, Джиммі знав, що будь-якої миті він може перетворитися на роздратованого пияка й дати Джиммі потиличника за слово, з якого ще півгодини тому посміявся б. Знав і те, що хоч би як він намагався прикинутися інакшим, мав таки в собі своїх батька й матір — йому були властиві тривалі материні мовчанки й несподівані напади батькового роздратування.

Коли Джиммі набридало уявляти себе бойфрендом міс Павел, він іноді намагався уявити собі, як би він почувався, бувши її сином.

Мати дивилася на нього тепер, заклавши сигарету собі за вухо, її маленькі очі чогось шукали.

— Ти чого? — запитав Джиммі й зніяковіло до неї всміхнувся.

— У тебе широка усмішка, Кассікусе Клею, — проказала мати, усміхаючись у відповідь.

— Справді?

— Атож, справді. Коли виростеш, ти зламаєш не одне дівоче серце.

— Це добре, — сказав Джиммі, й обоє засміялися.

— Ти міг би бути трохи балакучішим, — сказала мати.

«І ти могла б», — хотів відповісти їй Джиммі.

— Утім, і це непогано. Жінки люблять мовчазних чоловіків.

Подивившись через материне плече, Джиммі побачив, як, спотикаючись, вийшов із хати батько, в пом’ятому одязі, з обличчям, розпухлим від сну або випивки, або того й того. Батько подивився на гулянку, що відбувалася перед ним, так, наче не тямив, із якого дива вона тут почалася.

Мати простежила за синовим поглядом, і, коли Джиммі знов поглянув на неї, вона, як і перше, здавалася змученою та виснаженою, усмішка цілком зійшла з її обличчя, й годі було повірити, що ця жінка колись ізнову спроможеться всміхатися.

— Я рада, Джиме.

Він любив, коли мати взивала його Джимом, він тоді почував себе так, ніби вони про щось домовляються.

— Чому?

— Тому, хлопче, що ти не поліз у ту машину.

Вона поцілувала його в лоб, і Джиммі побачив, як заблищали материні очі, потому вона підвелася й, обернувшись до чоловіка спиною, підійшла до інших матерів.

Джиммі поглянув угору й побачив у вікні Дейва, який знову дивився на нього. Тепер у кімнаті за товаришевою спиною горіло слабке жовте світло. Цього разу Джиммі навіть не намагався подати йому знак. Поліція та репортери вже розійшлись, а вечірка набрала таких обертів, що вже, мабуть, ніхто не пам’ятав, із чого вона почалася. Джиммі відчував, що Дейв у тім помешканні сам-один, окрім своєї божевільної матері, оточений коричневими стінами й слабким жовтим світлом від гулянки, що відбувалася внизу надворі.

І він знову відчув радість, що не поліз у той автомобіль.

Зіпсований. Так сказав батько Джиммі його матері минулої ночі.

— Навіть якщо вони знайдуть його живим, він буде зіпсований. Він ніколи не стане таким, як раніше.

Дейв підняв одну руку. Він тримав її біля плеча й довго нею не рухав. Коли Джиммі махнув рукою у відповідь, то відчув, як його опановує смуток, проникає глибоко в душу, а потім перекочується по ньому дрібними хвилями. Він не знав, із чим пов’язаний той сум — із батьком, матір’ю, міс Павел, із цим місцем чи Дейвом, який тримає свою руку, стоячи біля вікна, й не опускає, — та хоч би що його спричинило — щось одне з того чи все разом, — цей смуток вже ніколи не покине його. Джиммі, який сидів на бровці хідника, мав одинадцять років, але він більше цього не відчував — він почувався старим. Старим, як його батьки, старим, як ця вулиця.

«Зіпсований», — подумав Джиммі й опустив руку на коліно. Він побачив, як Дейв кивнув йому головою, а тоді спустив штору й повернувся у своє тихе помешкання з його коричневими стінами та годинниками, що цокали. Джиммі відчув, як смуток закоренився в ньому, загніздився в його нутрощах, ніби знайшов собі теплий притулок. І хлопець навіть не спробував звільнитися від нього, бо якась частинка його єства розуміла — цього не позбудешся.

Він підвівся з бровки, не маючи найменшого уявлення, що робитиме далі. Джиммі відчув ту нестримну тривожну потребу що-небудь розбити або утнути щось надзвичайне й божевільне. Але потім його живіт забурчав, і він зрозумів, що досі голодний, тому пішов по ще один хот-дог, сподіваючись, що вони не закінчилися.

На кілька днів Дейв Бойл став невеликою знаменитістю і не лише місцевою, але й на весь штат. Наступного ранку «Рекорд америкен» дала такий заголовок: «Загублений хлопчик знайшовся». Фотографія на розвороті зображувала Дейва, який сидить на ґанку, його матір, що обхопила сина своїми худими руками, й цілий гурт усміхнених дітлахів із Низини, які кривлялися на фотокамеру обабіч Дейва та його матері, кожне веселе й радісне, крім Дейвової матері, в якої на обличчі застиг вираз жінки, що не встигла сісти на автобус холодного дня.

Через тиждень у школі ті самі хлопці, які були з Дейвом на фотографії на першій шпальті, почали дражнити його педиком. Дейв дивився в їхні обличчя й бачив у них вираз злості, яку вони, схоже, розуміли не краще за нього самого. Мати сказала йому, що вони почули це прізвисько від своїх батьків, тож хай не звертає на них уваги, мовляв, вони знудяться й забудуть про все та знову стануть його друзями наступного року.

Дейв кивав головою й думав, чи немає на ньому якого знаку — може, подряпини на обличчі, що її не міг побачити, — який вселяв кожному бажання скривдити його. Як і тим чоловікам в автомобілі. Чому вони обрали його? Як вони довідалися, що він полізе в їхню машину, а Джиммі й Шон туди полізти не захочуть? Коли Дейв озирався назад, ця пригода тепер уявлялася йому так. Ті чоловіки (він знав їхні імена чи принаймні імена, якими вони називали один одного, хоч і не здужав примусити себе користуватися ними) знали, що Шон і Джиммі не погодяться полізти в машину без бійки. Шон кинеться втікати до свого дому, горлаючи, а Джиммі — їм, либонь, довелося б побити Джиммі до непритомності, щоб затягти в машину. Вовчисько навіть сказав тоді в машині:

— Ти бачив того малого в білій майці? Бачив, як він дивився на мене, без найменшого страху, спокійнісінько? Коли дійде зросту, приб’є кого-небудь і не згає жодної ночі, думаючи про це.

Його партнер, Жирний Вовк, посміхнувся.

— Я не проти невеличкої бійки.

Вовчисько похитав головою.

— Він відкусив би тобі пальця, якби ти лиш потягнув його до машини. Ти й не помітив би, що залишився без пальця.

Дейвові допомагали клички, які він їм дав: Вовчисько та Жирний Вовк. Він тепер міг бачити їх як створіння, вовків, які ховалися в людському одязі, а себе — як персонажа в їхній історії: хлопця, якого викрали вовки; хлопця, який утік і через вологий ліс добіг до бензоколонки «Ессо»; хлопця, що залишався спокійним і хитрим і постійно шукав, як йому виплутатися з цієї халепи.

У школі, проте, Дейв був лише хлопцем, якого викрали, й кожен давав волю своїй уяві, намагаючись угадати, що сталося з ним за ці чотири дні. Одного ранку в туалеті семикласник, якого називали Молодшим Мак-Каффері, став до пісуара поруч із Дейвом і запитав:

— Вони дали тобі посмоктати?

Його друзі семикласники зареготали й стали цмокати.

Почервонівши, Дейв застебнув тремтливими пальцями ширінку й поглянув на Молодшого Мак-Каффері. Він спробував надати своїм очам погрозливого виразу. Молодший Мак-Каффері спохмурнів і врізав йому ляпаса, відлуння якого прокотилося по всьому туалеті. Один із семикласників схопив ротом повітря, як дівчина.

Мак-Каффері промовив:

— Ти щось хотів сказати мені, педику? Хочеш, щоб я ще раз урізав тобі по пиці?

— Він плаче, — сказав хтось.

— Та й справді! — вигукнув Молодший Мак-Каффері, і сльози ринули Дейвові з очей.

Щока, яка спочатку заніміла, тепер пекла, але він страждав не від болю. Біль ніколи йому дуже не допікав, і він ніколи від болю не плакав, навіть тоді, коли впав із велосипеда й пошматував собі щиколотку педаллю. Тоді довелося зшивати її — наклали аж сім швів. Він страждав від тих емоцій, що накочувалися на нього через хлопців. Ненависть, огида, гнів, зневага. І все було спрямоване на нього. Дейв не розумів чому. Адже він нікого не скривдив за все своє життя. Проте вони ненавиділи його. І ця ненависть примушувала його почуватися сиротою. Він також почував себе смердючим, винним і нікчемним і плакав тому, що не хотів так почуватися.

Усі хлопці сміялися з його сліз. Молодший Мак-Каффері танцював навколо нього кілька хвилин, його обличчя кривилося, коли він зображував, як ридає Дейв. Коли той нарешті спромігсь опанувати себе й лише іноді чмихав носом, Молодший ударив його знову, в те саме місце й так само сильно.

— Дивись на мене, — наказав Молодший, коли Дейв відчув, як його очі знову вибухнули слізьми. — Дивись на мене.

Дейв подивився вгору на Молодшого, сподіваючись побачити щось людське на його обличчі — співчуття або й жалість, — він віддав би перевагу жалості, натомість побачив зневагу й лють.

— Авжеж, — сказав Молодший Мак-Каффері, — ти смоктав йому член.

Він знову замахнувся, щоб ударити Дейва, і Дейв опустив голову й зіщулився, але Молодший не став його бити, а пішов геть разом зі своїми приятелями. Усі вони, виходячи з туалету, реготали.

Дейв пригадав слова містера Пітерса, материного друга, який іноді залишався в них ночувати, той сказав йому:

— Двох речей ти не маєш терпіти від жодного чоловіка — плювок і ляпас. Обидві вони гірші за простий удар, і якщо хтось плюне тобі в обличчя або вріже ляпаса, убий цього чоловіка, якщо зможеш.

Дейв сидів на підлозі в туалеті й хотів, щоб у нього з’явилося таке відчуття — бажання когось убити. Почав би з Молодшого Мак-Каффері, припустив він, а потім порішив би й Вовчиська на пару з Жирним Вовком, якби йому знову довелося зустрітися з ними. Але насправді він не вірив, що здатний когось убити. Він не розумів, чому люди бувають підлими у ставленні до інших людей. Він цього не розумів. Не здужав зрозуміти.

Після випадку в туалеті невідомо як поширилася в школі про нього чутка, й усі, від малюків-третьокласників до найстарших учнів, довідалися про те, що Молодший Мак-Каффері відлупцював Дейва, а Дейв відповів йому лише плачем. Присуд було зроблено, й Дейв завважив, що тепер навіть ті кілька однодумів, яких він ледве міг вважати друзями, після того як повернувся до школи, почали ставитися до нього як до хворого на проказу.

Не всі вони називали його педиком або корчили зневажливі гримаси, коли він з’являвся, більшість Дейвових однокласників просто не помічала його. Це було для нього ще гірше. Його оточувала мовчанка.

Джиммі Маркус, з яким Дейв зустрічався, коли вони виходили з дому, щоб іти до школи, іноді мовчки простував поруч нього, бо не йти було б незручно. Він казав «Привіт», коли вони розминалися в коридорі або наштовхувалися один на одного, повертаючись після перерви до класу. Дейв помічав дивну суміш жалю й ніяковості на обличчі Джиммі, коли їхні погляди зустрічалися, так наче той хотів щось сказати, але не здужав знайти слова, щоб висловити свої думки, — Джиммі навіть у їхні найкращі часи не був говірким, хіба що його опановував якийсь божевільний задум — стрибнути на рейки в метро або вкрасти автомобіль. Але Дейв мав таке відчуття, що їхня дружба (хоч він ніколи не був упевнений, що дружба між ними справді існувала; йому тепер було соромно пригадувати, як він іноді накидав Джиммі своє товариство) померла, коли Дейв поліз у той автомобіль, а Джиммі залишився стояти на вулиці.

Проте, як з’ясувалося, Джиммі недовго залишалося навчатися в одній школі з Дейвом, тож навіть їхні випадкові зустрічі незабаром урвалися. У школі Джиммі постійно вештався з Велом Севіджем, малим психопатом із мавп’ячим мозком, який був відомий тим, що його двічі затримувала поліція, і який міг удатися до такого жорстокого, невтримного насильства, що вселяло страх кожному, як учителям, так і учням. Про Вела жартували (хоч ніколи й не казали цього при ньому), що його батьки збирають гроші не на його навчання в коледжі, а на те, щоб визволяти його з в’язниці. Навіть до того, як Дейв заліз у ту машину, Джиммі завжди перебував у Веловому товаристві. Іноді вони брали до себе й Дейва, наприклад, коли здійснювали набіг на кав’ярню, щоб забрати там рештки сніданків, або дерлися на новий дах, із якого можна було стрибати, але після пригоди з автомобілем вони припинили будь-які стосунки з ним. Коли ненависть Дейва до Джиммі за те, що той так брутально відлучив його від свого товариства, вщухала, він помічав, що чорна хмара, яка іноді висіла над Джиммі, стала набагато густішою й ніколи не розвіювалася. Джиммі, здавалося, постарів і завжди був сумний.

Зрештою йому таки вдалося вкрасти автомобіль. Це сталося майже через рік після їхньої першої спроби на Шоновій вулиці, й після цього Джиммі довелося поміняти школу, в якій він досі навчався, на так звану Карвер-скул, куди треба було їздити автобусом через усе місто. Він на практиці зрозумів, яке життя чекало білого хлопця в школі, де переважно навчалися чорношкірі діти. Хоча Вел їздив в автобусі разом із ним, до Дейва дійшли чутки, що вони обоє — ці двоє білих розбишак, які не знали, що таке страх, — незабаром стали тероризувати всю Карвер-скул.

Украдений автомобіль був кабріолетом. Дейв чув, що він належав другові однієї з учительок, хоч ніколи й не довідався, кому саме. Джиммі й Вел украли машину зі шкільного майданчика, коли вчителі та їхні дружини, чоловіки й друзі святкували закінчення навчального року в шкільній залі. Джиммі сидів за кермом, і вони з Велом кружляли по всьому Бакінгему, не вимикаючи сигнал і махаючи дівчатам, аж поки їх не помітила поліційна патрульна машина й вони врізалися у сміттєвоз. Вел звихнув собі ногу, стрибаючи з автомобіля, й Джиммі, який майже переліз через паркан, за яким була пустка, повернувся, щоб йому допомогти. Дейв завжди бачив цю картину як частину воєнного фільму: хоробрий солдат повертається, щоб урятувати свого пораненого друга, під свистом куль, які дзижчать навколо них (хоч Дейв і сумнівався, що копи стали б стріляти, дзижчання куль робило картину цікавішою). Копи схопили їх обох, і вони провели ніч у буцегарні. Їм дозволили закінчити шостий клас, бо цього року лишалося навчатися кілька днів, а там їхнім батькам сказали, що їм доведеться знайти для своїх малих іншу школу.

Після цього Дейв якщо й зустрічався з Джиммі, то, може, раз чи двічі, аж поки вони досягли підліткового віку. Мати Дейва не дозволяла більше синові покидати дім, окрім ходіння до школи. Вона була переконана, що чоловіки, які його викрали, досі тут вештаються, чатуючи на нього, сидячи в машині, яка пахла яблуками, й варто йому вийти за поріг, як вони накинуться на хлопчика, наче ракети з тепловим наведенням.

Дейв знав, що це не так. Адже ті двоє були вовки, а звірі ці винюхують ночами найближчу й найслабкішу здобич, а далі полюють на неї. Хоч тепер вони частіше навідували його уяву — Вовчисько та Жирний Вовк разом із видіннями того, що вони з ним витворяли. Ці видіння рідко навідували Дейва уві сні, проте вони приходили до нього в жахливому спокої материного помешкання, в тривалій мовчанці, коли він намагався читати комікси або дивитися телевізор чи просто визирати з вікна на Рестер-стрит. Вони приходили, і Дейв намагався відкинути їх, заплющуючи очі й силкуючись забути, що Вовчиська звали Генрі, а Жирного Вовка — Джордж.

«Генрі й Джордж, — репетував голос у голові Дейва разом із шарудінням видовищ. — Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, малий засранцю».

Дейв відповідав голосові, який лунав у нього в голові, що він не малий засранець. Він хлопець, який утік від вовків. Іноді, щоб позбутися непривабливих картин, Дейв повторював у пам’яті свою втечу, деталь за деталлю — згадував тріщину, яку він помітив у дверях біля шарніра, гурчання їхнього автомобіля, коли вони поїхали геть, бо їм, либонь, захотілося випити, гвинт без голівки, яким він скористався, щоб розширити тріщину, аж поки заржавілий шарнір відламався разом зі шматком дерева у формі леза ножа. Він вийшов у двері, Цей Спритний Малий, і помчав лісом у бік призахідного сонця, добігши до бензоколонки «Ессо» за милю відстані. Для нього було справжнім шоком побачити круглий синьо-білий знак, уже освітлений на ніч, хоч остання частина дня ще не скінчилася. Цей білий неон пробудив у Дейвові якесь гостре почуття. Він примусив його впасти навколішки там, де закінчувався ліс і починалося старе гудронне шосе. Там Рон П’єрро, власник бензоколонки, і знайшов його: хлопчик стояв навколішках й дивився на його знак. Рон П’єрро був тендітний чоловік, але з руками, які, здавалося, могли ламати свинцеві труби, й Дейв часто думав, що сталося б, якби хлопець, який втік від вовків, був насправді персонаж кінофільму. Тоді вони уклали б із Роном союз і Рон навчив би його всіх тих речей, яких батьки навчають своїх синів. Вони осідлали б коней, зарядили рушниці й поїхали шукати пригод у нескінченному світі. Вони жили б у давньому славному часі, Рон і малий. Вони були б герої, які приборкали на широких диких просторах усіх вовків.

Шонові снилося, що вулиця рухається. Він дивився у відчинені двері автомобіля, який пахнув яблуками, й вулиця схопила його за ноги, штовхаючи в той автомобіль. Зіщулений, Дейв сидів усередині на протилежному боці сидіння навпроти дверей, його рот був розкритий у мовчазному завиванні, тоді як вулиця штовхала Шона до автомобіля. Усе, що він міг бачити в своєму сні, були відчинені двері й заднє сидіння. Він не міг бачити чоловіка, який був схожий на полісмена. Він не міг бачити його супутника, що сидів на пасажирському сидінні. Він не міг бачити Джиммі, хоч Джиммі був весь час із ним поруч. Він бачив лише це сидіння, Дейва, двері й сміття на підлозі. Тепер він зрозумів, що то був дзвінок тривоги, якого він тоді не почув — підлога була всіяна сміттям. Обгортки з-під готової їжі та порожні пакетики з-під чипсів, банки з-під пива та лимонаду, паперові стаканчики на каву й зім’ята зелена футболка. Лише коли прокинувся й обміркував свій сон, він зрозумів, підлога автомобіля з його сну була тією самою, що й підлога в реальному автомобілі, й що він пригадав те сміття лише тепер. Навіть коли полісмени прийшли в Шонів дім і попрохали його подумати — справді подумати — про всі можливі деталі, він забув сказати їм про те, йому не спало на думку, що задня частина автомобіля була брудною, бо він цього не пам’ятав. Але уві сні його пам’ять відродилася й саме через це він збагнув — щось було негаразд із тим «копом», його «напарником» і їхнім автомобілем. Шон ніколи не заглядав до поліційного автомобіля в своєму реальному житті, ніколи не бачив його зблизька, але якась його частина знала, що сміття в ньому не може бути. Мабуть, під тим сміттям лежали й обгризені шкуринки яблук, і саме тому автомобіль тоді так пахнув.

Через рік після викрадення Дейва батько прийшов до його спальні, щоб сказати йому дві речі.

Першим було повідомлення, що Шона прийняли до Латинської школи й у вересні він почне навчатися там у сьомому класі. Батько сказав, що вони з матір’ю пишаються цим. Латинська школа належала до тих шкіл, куди ти мусив ходити, якщо хотів чогось досягти.

Другу річ він сказав майже побіжно, вже підходячи до дверей:

— Шоне, вони впіймали одного з них.

— Ти про що?

— Одного з чоловіків, які викрали Дейва. Вони його спіймали. Він уже мертвий. Зняв на себе руки в своїй камері.

— Справді?

Батько подивився на нього.

— Справді. Тепер ти можеш не бачити кошмари.

Але Шон запитав:

— А де другий?

— Суб’єкт, якого зловили, — промовив батько, — розповів поліції, що другий також уже мертвий. Торік загинув в автомобільній аварії. Зрозумів? — Батько подивився на нього таким поглядом, що до Шона дійшло: це остання їхня розмова про тих чоловіків. — Тож ходімо обідати.

Батько пішов, а Шон сів на своє ліжко. Матрац на ньому відстовбурчувався там, де хлопець поклав щойно куплену бейсбольну рукавичку з м’ячем усередині — червона гума міцно обхоплювала шкіру.

Отже, й другий помер. В автомобільній аварії. Шон сподівався, що він сидів за кермом автомобіля, який пахнув яблуками, й полетів зі скелі, забравши той автомобіль разом із собою до пекла.