Містична річка

15 Кумедний хлопець

У понеділок уранці Селеста була в кухні зі своєю кузиною Аннабет, коли дім почав наповнюватися людьми, які прийшли, щоб висловити своє співчуття. Аннабет стояла над піччю, з пильною увагою готуючи страви, коли Джиммі вийшов із душу, устромив голову в двері й запитав, чи не може чимось допомогти.

Коли були дітьми, Селеста й Аннабет більше вважали себе сестрами, ніж кузинами. Аннабет була єдина дівчинка в родині, що складалася з хлопців, а Селеста була одиначка в батьків, які терпіти не могли одне одного, тож дівчата багато часу перебували разом, а коли стали підлітками, то майже щовечора розмовляли по телефону. Та протягом років це якось непомітно змінилося, у міру того як відчуження між Селестиною матір’ю та батьком Аннабет посилювалося, переходячи від приязних взаємин до прохолодних, а потім і до ворожих. І якимсь чином, хоч жодна подія на це не вказувала, відчуження перейшло від брата й сестри на їхніх дочок, аж поки Селеста й Аннабет не стали бачитися лише з формальних причин — під час одружень, коли котрась із близьких родичок народжувала дитину й під час наступних хрестин і зрідка на Різдво та Великдень. Така зміна стосунків не мала очевидної причини. Селеста переживала найбільше, їй було прикро, що стосунки, які колись здавалися нерозривними, могли так легко поламатися під впливом часу, родинного контролю та зміни віку.

Справи поліпшилися, коли померла її мати. Уже минулого літа вона й Дейв іноді виїздили на пікнік разом з Аннабет і Джиммі, а взимку двічі виходили на обід із трунками. Щоразу розмовляти їм ставало легше, й Селеста зі смутком пригадувала змарновані десять років відчуження, давши їм назву «Розмарі».

Аннабет приходила до Селести, коли Розмарі померла. Ті три дні вона приходила до сестри щоранку й залишалася допізна. Вона готувала їжу, допомагала з похоронними справами й сиділа із Селестою, коли та оплакувала матір, яка ніколи дочку особливо не любила, а все ж таки була їй матір.

І тепер Селеста прийшла до Аннабет, хоч думка про те, що така стримана жінка, як Аннабет, потребує підтримки, була чужа для всіх, і для Селести також.

Але вона стояла біля кузини й допомагала їй готувати їжу, діставати щось із холодильника, коли та її просила, відповідала на більшість телефонних дзвінків.

А тепер сюди прийшов Джиммі, менш як через двадцять чотири години після того, як довідався, що його дочка мертва, й запитує дружину, чи не потрібна їй допомога. Його волосся було досі мокре й майже не розчесане, сорочка прилипла до грудей, під очима висіли мішки від горя та недосипання, й Селеста могла тільки подумати: «О Боже, Джиммі, як ти будеш тепер? Ти про себе подумав, Джиммі?»

Усі інші люди, які прийшли сюди тепер, заповнивши вітальню та їдальню, штовхалися в коридорі, складали свої пальта на ліжка в Надіниній і Сариній кімнаті й раз по раз поглядали на Джиммі, не тому, що турбувалися за нього, а тому що просто не могли не дивитись на нього. Ніби лише він міг пояснити брутальну подію, яка приголомшила їх усіх, заспокоїти тривогу в їхніх мізках, підтримати їх, коли шок минеться і на їхні тіла накотиться нова хвиля болю. Джиммі не треба було докладати ніяких зусиль, щоб мати абсолютний авторитет, і Селеста часто думала про те, чи відчував він на собі цей тягар, що мав бути особливо тяжким у такі часи, як цей.

— Ти чого? — запитала Аннабет, не відриваючи погляду від бекону, що шкварчав на чорній сковорідці.

— Допомога потрібна? — запитав Джиммі. — Я можу попрацювати трохи біля печі, якщо ти захочеш.

Аннабет зиркнула на плиту й похитала головою.

— Ні, все гаразд.

Джиммі подивився на Селесту, ніби хотів запитати: вона тут, із тобою?

Селеста кивнула головою:

— Джиме, ми зробимо тут усе, що треба.

Джиммі глянув на дружину, й Селеста відчула найніжніший біль у тому погляді. Вона відчула, як шматок серця відколовся в нього й опустився глибоко в груди. Він нахилився над плитою й витер піт зі щоки Аннабет своїм указівним пальцем. Аннабет сказала:

— Не треба.

— Подивись на мене, — прошепотів Джиммі.

Селеста відчула, що треба, мабуть, покинути кухню, але вона боялася, аби її рух не порушив чогось між кузиною та Джиммі, чогось дуже тендітного.

— Я не можу, — сказала Аннабет. — Джиммі, якщо я подивлюся на тебе, то можу впасти, а я не хочу падати на людях. Ти мене зрозумів?

Джиммі відхилився від плити.

— Окей, люба, окей.

Аннабет прошепотіла, опустивши голову.

— Я боюся, щоб у мене не підкосилися ноги.

— Я тебе розумію.

Протягом якоїсь миті Селеста відчувала, ніби вони стоять перед нею голі і вона стала свідком чогось надто інтимного між чоловіком та його дружиною, наче вони любилися при ній.

Двері з протилежного боку зали відчинилися, й увійшов Тео Севідж, батько Аннабет, із двома ящиками пива на обох плечах. Червонопикий і веселий здоровань, який, проте, мав дивну грацію танцюриста, коли пропихався вузьким коридором із ящиками пива на плечах, високих і міцних, як корабельні щогли. Селесту завжди трохи дивувало, як ця гора могла породити кількох куцих недомірків — Кевін і Чак були єдині сини, які почасти успадкували його зріст і об’єм, і лише Аннабет передалася його фізична грація.

— Після тебе, Джиме, — сказав Тео, й Джиммі відступив, а Тео делікатно обминув його та пропхався на кухню. Він торкнувся Селестиної щоки своїми губами, лагідно промовив: — Як тобі ведеться, небого? — А тоді поставив обидва ящики на кухонний стіл і обхопив руками доччин живіт, притиснувши підборіддя до її плеча.

— Ти тримаєшся, моя люба?

Аннабет відповіла:

— Намагаюся, тату.

Він поцілував її збоку в шию.

— Дівчинко моя, — проказав, а тоді обернувся до Джиммі: — Ти маєш кілька кулерів, ми можемо їх наповнити.

Вони наповнили кулери, які стояли долі біля буфетної, й Селеста заходилася розгортати пакети з їжею, що їх було принесено, коли друзі й родичі почали рано-вранці приходити в дім. Їжі було дуже багато — ірландський содовий хліб, пироги, круасани, кондитерські вироби й три різновиди картопляного салату. Кульки з булочками, тарілки з м’ясом, шведські тюфтельк у величезній каструлі, два копчені окости й одна масивна індичка, загорнута у фольгу. Для Аннабет не було реальної потреби готувати їжу — усі це знали, але розуміли: вона потребує поринути в таку діяльність. Тож вона приготувала дві величезні пательні з яєчнею, а тепер смажила бекон і варила сосиски, тим часом як Селеста носила їжу на стіл, підсунутий у їдальні впритул до стіни. Вона запитувала себе, чим була вся ця їжа — спробою задовольнити любих мерців чи сподіванням людей заїсти своє горе, набити собі животи всілякими стравами, змити їх донизу коками та алкогольними трунками, кавою й чаєм, аж поки така силеча їжі не занурить їх у сон. Саме так поводилися люди на сумних зібраннях — на поминках, похороні, у таких випадках, як оцей: ви їли, пили й гомоніли доти, аж поки не могли більше ані їсти, ані пити, ані гомоніти.

Вона бачила Дейва крізь натовп у вітальні. Він сидів біля Кевіна Севіджа на канапі, обидва розмовляли, але жоден не здавався надто жвавим або задоволеним, обидва нахилилися так низько, сидячи на канапі, що здавалося, вони змагаються, хто впаде з неї першим. Селеста відчула напад жалю до чоловіка, бо над ним завжди літало бодай невеличке відчуття, що він чужий, а надто в цьому натовпі. Зрештою, усі вони його знали. Усі вони знали, що з ним сталося, коли він був малим хлопцем, і навіть якщо вони могли з цим жити й не звинувачували його (та, мабуть, вони його й не звинувачували), то Дейв не міг, зовсім не міг почуватися комфортно серед людей, які знали його протягом усього його життя. Коли він і Селеста контактували з невеличкими групами колег або друзів, з якими вони не жили в сусідстві, Дейв був приємним і легким співрозмовником. Він міг сприйняти найдотепніший жарт і любив посміятися, був чоловіком веселим та приязним (її подруги з перукарні, в якій вона працювала, та їхні чоловіки любили Дейва). Але тут, де виріс і пустив коріння, він завжди почував себе так, ніби відстає на півречення в кожній розмові, на півкроку від тих, із ким йому доводиться йти, останнім сприймає будь-який жарт.

Вона намагалася перехопити його погляд і всміхнутися до нього, повідомити, що, поки вона перебуває в цій квартирі, він може не почувати себе цілком самотнім. Але безліч людей штовхалися під відкритою аркою, що відокремлювала їдальню від вітальні, й Селеста зрештою згубила чоловіка з очей.

Зазвичай саме в натовпі помічаєш, як мало ти приділяєш уваги людині, яку ти любиш і з якою живеш. Вона не часто бачилася з Дейвом протягом минулого тижня, крім суботньої ночі, коли він зазнав нападу. І вона майже не бачила його відучора, коли Тео Севідж зателефонував о шостій годині ранку, щоб повідомити:

— Вітаю тебе, люба, у нас дуже погані новини. Кейті вбито.

Першою реакцією Селести було:

— Не може такого бути, дядьку Тео.

— Люба, я мало не помираю з розпуки, повідомляючи тебе про це. Але вона мертва. Дівчинку знайшли вбитою.

— Убитою?

— У В’язничному парку.

Селеста подивилася телевізор, що стояв на прилавку, й прослухала головне повідомлення в новинах, що передавалися о шостій годині ранку. Серед іншого показали гелікоптер над загоном поліційного персоналу, що зібрався біля одного краю екрана автомобільного кінотеатру, а також репортерів, які досі не знали імені жертви, але підтвердили, що знайдено тіло вбитої дівчини.

Але це не Кейті. Ні, ні, ні!

Селеста сказала Тео, що вона негайно поїде до Аннабет, і саме тут вона тепер була, крім короткого сну між третьою годиною ночі й шостою годиною ранку, коли задзвонив телефон.

Вона досі не здужала в це повірити. Навіть після плачу з Аннабет, Надін та Сарою. Навіть після того як вона тримала Аннабет п’ять хвилин на підлозі вітальні, коли її кузина тремтіла в спазмах. Навіть після того як побачила, що Джиммі стоїть у темряві кімнати Кейті й притискає до обличчя подушку своєї дочки. Він не плакав, не розмовляв сам із собою, узагалі не видавав жодного звуку. Він просто стояв із цією подушкою, притиснутою до обличчя, і вдихав пахощі від доччиних волосся та щік знову й знову. Вдихав, видихав. Вдихав, видихав.

Навіть після всього цього гірка правда не дійшла до неї цілком. Вона відчувала, що Кейті може ввійти в двері будь-якої хвилини, прийти на кухню й украсти шматок бекону з пательні на плиті. Кейті не могла бути мертвою. Не могла.

Якби тільки не ця думка, що застрягла в найдальшому закутні Селестиного мозку, думка, яка виникла, коли вона побачила автомобіль Кейті в новинах — нелогічна думка — знову кров, яку вона змивала з одягу Дейва.

Вона відчувала його на протилежному боці натовпу, що зібравсь у вітальні. Відчувала його самотність і знала, що її чоловік — людина порядна. Він має свої вади, але він чоловік порядний і добрий. Вона кохає його, а якщо вона його кохає, то він не може бути поганим, а якщо він не є поганий, то кров в автомобілі Кейті не має нічого спільного з кров’ю на одязі Дейва тієї суботньої ночі. А тому Кейті, якимось незбагненним чином, може бути жива. Бо всі інші альтернативи просто жахливі.

І суперечать логіці. Абсолютно суперечать логіці. Так відчувала Селеста, повертаючись на кухню, щоб набрати ще їжі.

Вона майже наштовхнулася на Джиммі та свого дядька Тео, які тягли контейнер для зберігання трунків прохолодними через кухню до їдальні. Тео ухилився від зіткнення з нею останньої миті і сказав:

— Стережися цієї жінки, Джиммі. Вона справжній диявол на колесах.

Селеста скромно всміхнулася — саме такої усмішки чекав від жінок дядько Тео — й проковтнула те відчуття, яке завжди опановувало її, коли дядько Тео дивився на неї, — воно з’являлося в неї ще з дванадцятирічного віку, коли вона помітила, що його погляди затримуються на ній занадто довго.

Вони протягли дуже великий контейнер-кулер повз неї. Вони здавалися дуже дивною парою — Тео, червонопикий мужик із надто великим тілом і дуже потужним голосом, і Джиммі, спокійний, вродливий і настільки позбавлений жиру чи будь-якої надмірної ваги, що завжди здавалося, він щойно повернувся з футбольного поля або іншої активної гри. Вони розітнули натовп, протягнувши контейнер біля столу й поставивши його під стіною їдальні. Селеста завважила, що погляди всіх, хто юрмився в кімнаті, прикипіли до них, ніби та вага, яку вони перетягували, була не величезним контейнером із твердого червоного пластику, а дочкою Джиммі, яку вони мали поховати цього тижня, дочкою, яка й привела їх сюди, де вони змішалися, їли та пили, а вона пильно спостерігала за ними, чи наважаться вони бодай вимовити її ім’я — Кейті.

Дивлячись, як вони вдвох тягнуть контейнери і як разом пропихаються крізь натовп у вітальні та в їдальні — Джиммі, зрозуміло, тихий, зупинявся біля кожного гостя й дякував йому з лагідною добротою та міцним потиском руки, й Тео, з його звичною брутальною поведінкою, — деякі люди з подивом завважували, як вони за роки зблизилися й тепер пропихалися крізь натовп у кімнаті майже як справжній тандем, що складався з батька й сина.

Ніхто не думав, що це можливо, коли Джиммі одружився з Аннабет. Тео тоді не належав до його друзів. Він був пияк і скандаліст, чоловік, який доповнював свій прибуток диспетчера таксі, працюючи викидайлом у різних сумнівних закладах і люблячи цю роботу. Він любив товариство й любив посміятися. Але в його міцних рукостисканнях завжди відчувався виклик, а в його приязному реготі — погроза.

Джиммі ж був спокійний і серйозний, коли вийшов із «Оленячого острова». Дружній, хоч і стриманий, він, проте, намагавсь триматися поміж людей у затінку. Джиммі належав до тих чоловіків, до яких люди прислуховуються, коли ті щось кажуть. Можливо, тому, що говорив він рідко, люди завжди з цікавістю чекали, що вилетить з його рота.

Тео був чоловік приємний, хоч любили його не дуже. Джиммі любили, але назвати його приємним було важко. Ясна річ, ніхто не сподівався, що ці двоє стануть друзями. Але вони ними стали. І тепер Тео так дивився на спину Джиммі, ніби будь-якої миті був готовий простягти руку й підтримати його, не дати Джиммі вдаритися головою об підлогу. А Джиммі й собі іноді зупинявся, щоб сказати щось у здоровецьку вушну раковину Тео, а потім вони дружно пропихалися вдвох крізь натовп. Найкращі друзі, казали люди. Такими вони тепер здавалися всім — найкращими друзями.

Наближався полудень — повернуло вже на дванадцяту, й більшість людей, які тепер приходили в дім, приносили спиртне замість кави та м’ясо замість кондитерських виробів. Коли холодильник був наповнений, Джиммі й Тео Севідж пішли шукати ще контейнери та лід нагору на третій поверх, у помешкання Севіджів — те, яке Вел поділяв із Чаком та дружиною Ніка Ілейн, яка завжди в жалобі, чи тому що вважала себе вдовою, поки Нік не повернеться з в’язниці, чи тому що, як казали деякі люди, їй подобався чорний колір.

Тео й Джиммі знайшли два контейнери в коморі біля сушарки й кілька пакетів із льодом у морозильні. Вони наповнили контейнери, викинули пластикові торбинки в сміття й рушили назад через кухню, коли Тео сказав:

— Зачекай-но хвилинку, Джиме.

Джиммі подивився на свого тестя.

Тео показав на стілець.

— Постав поки що свій вантаж на підлогу.

Джиммі послухався. Він поставив контейнер біля стільця й сів, чекаючи, коли Тео перейде до суті. Тео Севідж виростив семеро дітей в цьому самому помешканні, невеличкій трикімнатній квартирі з похилою долівкою та гуркітливими трубами.

— Семеро дітлахів, — казав він Джиммі, — не більш як два роки проміжку між ними, й усі вони горлали на повні легені в цій вошивій квартирі. Люди говорять про щастя, яке дають діти, еге? А я приходив з роботи в цей бедлам і мав лише головний біль. Ніякого щастя я не відчував.

Джиммі знав від Аннабет, що коли її батько приходив додому, в цей головний біль, то залишався тільки, щоб з’їсти свій обід, і йшов геть. А Тео розповідав Джиммі, що з вихованням дітей не надто надривався. Він мав переважно хлопців, а виховувати хлопців, на думку Тео, було просто — нагодувати їх, навчити битися й грати в м’яч і можна випускати їх у світ. Сюсюкання та ніжності вони могли навчитися від матері, до батька ж вони зверталися, коли потребували грошей на машину або на те, щоб узяти когось на поруки.

— А своїх дочок ви псуєте, — казав він Джиммі.

— Так і сказав? — запитала якось Аннабет, коли Джиммі згадав про це.

Джиммі нітрохи не цікавило б, яким батьком був Тео, якби Тео не користався з кожної нагоди, аби нагадати Джиммі й Аннабет, що батьки з них негожі, з усмішкою сказати їм, що, мовляв, пробачте мені, але так дітей не виховують.

Джиммі мав звичай лише кивнути головою, подякувати й відразу ж забути про добру тестеву пораду.

Тепер Джиммі побачив це сяйво мудрого старого чоловіка, коли Тео сів на стілець навпроти нього й подивився вниз на підлогу. Він співчутливо посміхнувся, прислухавшись до тупотіння ніг та голосів у помешканні внизу.

— Схоже, ти зустрічаєшся з родичами та друзями лише на весіллях та похоронах. Еге, Джиммі?

— Таки-так, — промовив Джиммі, усе ще силкуючись звільнитися від відчуття, яке опанувало його після четвертої години вчора, що його справжнє «я» витає над його тілом, шалено махаючи крильми, намагаючись пробитися назад крізь власну шкіру, аж поки, стомившись від усього цього тріпотіння, провалюється кудись у темні надра.

Тео вперся руками в коліна й дивився на Джиммі, аж поки Джиммі підняв голову й зустрів його погляд.

— І як ти даєш собі з цим раду?

Джиммі стенув плечима.

— Я ще до кінця не усвідомив.

— Тобі буде дуже кепсько, Джиме, коли ти все усвідомиш.

— Можу собі уявити.

— Ти почуватимешся наче в пеклі. Я тобі гарантую.

Джиммі знову стенув плечима й відчув, як у ньому, в глибинах шлунка, зароджується якесь почуття — чи був це гнів? Тільки цього йому зараз бракувало — базікання від Тео Севіджа про біль.

Тео нахилився вперед.

— Коли моя Джейні померла, нехай буде благословенна її душа, Джиммі, я був сам не свій не менш як півроку. Сьогодні вона була зі мною, моя прекрасна дружина, а наступного дня мене покинула. — Він клацнув своїми великими пальцями. — Того дня Бог здобув собі нового янгола, а я втратив святу. Однак на той час усі мої діти вже підросли, Богу дякувати. Я хочу сказати, що міг дозволити собі тужити півроку. Я мав цю розкіш. А ти її не маєш.

Тео відхиливсь назад на своєму стільці, й Джиммі знову відчув, як у ньому закипає обурення. Джейні Севідж померла десять років тому, й Тео заліз у пляшку значно надовше, ніж на півроку. Мабуть, років на два. Але в цьому не було нічого нового, просто смерть дружини дала йому змогу відпустити всі гальма. Коли вона була жива, то була йому потрібна як торішній сніг.

— То ти зрозумів, що я тобі кажу? — мовив Тео. — Ти не маєш допустити, щоб твоє горе дозволило тобі відмовитися від твоїх домашніх зобов’язань.

— Моїх домашніх зобов’язань, — повторив Джиммі.

— Атож. Ти не можеш забути, що тобі треба дбати про мою дочку та малих дівчаток. Вони мають бути твоїм найпершим пріоритетом тепер.

— Угу, — сказав Джиммі. — Тео, невже ти думав, що я про це забуду?

— Я не казав, що ти забудеш. Я казав, ти можеш забути. А це різні речі.

Джиммі дивився на ліве коліно Тео та уявляв, як воно вибухає червоним кольором.

— Тео.

— Я тебе слухаю, Джиме.

Джиммі побачив, як вибухає друге коліно Тео, й сперся на лікті.

— Ти не думаєш, що ми могли б відкласти цю розмову?

— Нема зручнішого часу, ніж цей, — Тео загуркотів своїм гучним сміхом, але в ньому відчувалася погроза.

— Скажімо, на завтра. — Джиммі відвів погляд від колін Тео й глянув йому в очі. — Я хочу сказати, ми могли б побалакати про це завтра. Ти зі мною не згоден, Тео?

— А сьогодні, Джиммі, тобі не до вподоби? — Тео почав дратуватися. Він був здоровезний чоловік з палким темпераментом, і Джиммі знав, що багато людей боялися його, що Тео бачив страх на обличчях, коли йшов вулицею, що він звик до нього й плутав його з повагою. — На мій погляд, для такої розмови не можна обрати слушний час. Я маю рацію? Тож я вирішив позбутися її якнайшвидше.

— Та й справді, — погодився Джиммі. — Чом би не побалакати про це й сьогодні?

— Ти розумний чоловік. — Тео поляпав Джиммі по коліну й підвівся. — Ти все подолаєш, Джиммі. Тобі буде боляче, але ти витримаєш. Бо ти чоловік. Я сказав Аннабет у вашу першу шлюбну ніч: «Люба, тобі дістався справжній чоловік старої школи. Досконалий чоловік, — сказав тоді я. — Чемпіон. Чоловік, який…»

— Мабуть, вони вкинули її в мішок, — промовив Джиммі.

— Ти про що? — подивився на нього Тео згори вниз.

— Такою була Кейті, коли я бачив її в моргу минулої ночі. Ніби хтось укинув її в мішок і потім бив по мішку залізною трубою.

— Припини, облиш ці фантазії.

— Я не міг навіть зрозуміти, якої раси вона була. Могла бути чорною, а могла й пуерториканкою, як її мати. Могла бути арабкою. Проте білою вона не здавалася. — Джиммі подивився на свої руки, з’єднав їх між коліньми й помітив плями на кухонній підлозі — коричневу біля своєї лівої ноги, гірчичну біля ніжки стола. — Джейні померла вві сні, Тео. Я глибоко її шаную, але так воно було. Вона лягла спати й більше не прокинулася. Спочила з миром.

— Ти ліпше не говори про Джейні. Гаразд?

— А як померла моя дочка? Її вбили. Це велика різниця.

На мить у кухні запанувала тиша — насправді вона гуділа мовчанкою, так може гудіти лише порожнє помешкання, якщо кімнати під ним наповнені людьми, — і Джиммі подумав, чи в Тео вистачить дурості базікати далі. Ну ж бо, Тео, бовкни яку-небудь дурницю! Я саме в такому настрої, я мушу схопити те бубніння, яке лунає в мені, й пожбурити ним у когось.

— Я тебе розумію, — сказав Тео, і Джиммі гучно видихнув повітря крізь ніздрі. — Розумію. Але, Джиме, ти не маєш сприймати все…

— Чого я не маю сприймати? — запитав Джиммі. — Хтось приставив рушницю до тіла моєї дочки й відстрелив їй півголови, а ти хочеш, щоб я тепер думав про свої найближчі пріоритети? Скажи мені, чи таку роль я повинен тепер виконувати? Ти хочеш стовбичити тут наді мною і грати паскудного великого патріарха?

Тео подивився вниз на свої черевики й важко видихнув повітря крізь ніздрі, стискаючи й розтискаючи обидва кулаки.

— Я не думаю, що заслуговую на таку оцінку.

Джиммі підвівся й відставив свій стілець від кухонного столу. Потім підняв контейнер з підлоги, подивився на двері й промовив:

— Гадаю, Тео, нам час спуститися донизу.

— Авжеж, — сказав Тео. Він залишив свій стілець там, де той стояв, і підняв другий контейнер. — Окей, окей, — сказав він. — Я вчинив дурницю, намагаючись побалакати з тобою цього ранку, який не схожий на інші ранки. Ти ще не готовий. Але…

— Тео, облиш це. Просто не говори. Ти згоден? Окей?

Джиммі підняв контейнер і почав спускатися сходами. Він подумав, що, може, образив якісь почуття Тео, але потім вирішив, що йому до сраки його почуття. До сраки. Десь саме тепер вони почали робити розтин тіла Кейті. Джиммі досі відчував запах її колиски, а в тому медичному закладі вони вже почали розкладати скальпелі, ножі та пилочки, якими розпилюють кістки.

Згодом, коли гості трохи розійшлися, Джиммі вийшов на задній ґанок і сів під білизною, що лопотала, висячи на мотузках, які він натяг іще в суботу пополудні. Він сидів там, гріючись на сонечку, й джинсовий комбінезон Надін лоскотав йому волосся. Аннабет і дівчатка плакали всю минулу ніч, заповнили своїм плачем усе помешкання, й Джиммі здавалося, що він може приєднатися до них кожної секунди. Але він так і не заплакав. Він зойкнув лише на тому схилі, коли погляд Шона Дівайна знакував, що його дочка мертва. У Джиммі тоді вихопився з горла хрипкий зойк. Але потім він нічого не відчував. Тож тепер він сидів на ґанку й прагнув пролити сльози.

Він мучив себе картинами з життя Кейті-немовляти. Бачив Кейті на протилежному кінці пошкрябаного столу в «Оленячому острові», Кейті, яка плакала в його обіймах через півроку після того, як він вийшов із в’язниці на волю, допитуючись у нього, коли повернеться мама. Він бачив, як маленька Кейті скиглить у ванній і як восьмирічна Кейті повертається на велосипеді зі школи. Він бачив, як Кейті всміхається і як Кейті дметься, як вона у гніві шкрябає собі обличчя і як знову схвильовано його шкрябає, коли він допоміг їй за кухонним столом розв’язати важку задачу з ділення. Він бачив, як уже старша Кейті гойдається на гойдалці з Даяною та Ів протягом ледачого літнього дня, усі троє були дуже незграбними в підлітковому віці, коли ноги в них росли значно швидше, ніж решта тіла. Він бачив, як Кейті лежить долічерева на своєму ліжку, а Надін і Сара повзають по ній. Він бачив її в молодіжній сукні для прогулянок. Бачив, як вона сидить поруч із ним у його «великому маркізі» і з тремтливим підборіддям намагається з’їхати з бровки хідника того дня, коли він почав навчати її кермувати машиною. Він бачив її плаксивою та вередливою в її підлітковому віці, але ці картини подобалися йому більше, ніж її усміхнене личко.

Він бачив її, бачив, бачив, а проте не міг заплакати.

«Я плакатиму, — шепотів йому тихий голос десь у нього всередині. — Я зараз у шоці». «Але шок уже минув, — відповів він голосові. — Він минув, відколи Тео почав до мене базікати». «А якщо він минув, ти маєш щось почувати». — «І я вже щось почуваю». «Ти почуваєш смуток і горе», — сказав йому голос. «Ні, це не горе, не смуток. Це лють». — «Ти мусиш і це відчувати. Але лють минеться». — «Я не хочу, щоб вона минулася».

16 Я теж радий тебе бачити

Дейв проводжав Майкла назад зі школи, коли, завернувши за ріг, побачив Шона Дівайна та ще одного чоловіка, що прихилилися до корпусу чорного «седана», запаркованого біля будинку Бойлів. Чорний «седан» мав номери адміністрації штату й таку кількість антен, яка могла б забезпечити його радіозв’язок навіть з Венерою. Лише скинувши одним оком на Шонового супутника з відстані п’ятнадцять ярдів, Дейв зрозумів, що той також полісмен. Він мав характерне для копа підсмикнуте, трохи випнуте вгору підборіддя, й відхилявся цей чоловік назад на підборах характерним для копів способом, зберігаючи при тому такий вигляд, ніби готується стрибнути вперед. І якщо всього цього було замало, щоб переконати, то стрижка під горщик на голові чоловіка сорока років із лишком та окуляри в золотій оправі не лишали найменших сумнівів.

Рука Дейва міцніше стислася навколо Майклової, а в грудях виникло таке відчуття, ніби хтось опустив ніж у крижану воду, а потім притулив лезо до його легень. Він майже зупинився, його ноги намагалися прикипіти до хідника, але щось штовхало Дейва вперед, і він сподівався, що вигляд у нього нормальний, безтурботний. Голова Шона обернулася в його напрямку, його очі спочатку зблиснули безвиразним світлом, а потім звузилися, зустрівши Дейвів погляд і впізнавши його.

Обидва чоловіки всміхнулися водночас: Дейв так широко, як міг, Шонова ж усмішка теж була доволі широка. Дейв із подивом зауважив, що на обличчі в Шона також промайнув вираз радості.

— Дейве Бойе, — сказав Шон, відійшовши від автомобіля з простягненою рукою, — як тобі ведеться?

Дейв потиснув простягнену руку й знову здивувався, коли Шон плеснув його по плечу.

— Давно ми з тобою не бачились, — мовив Дейв. — Либонь, відтоді минуло вже років із шість?

— Так. Десь так. Добрий вигляд маєш, чоловіче.

— Як твої справи, Шоне?

І Дейв відчув, як приємне відчуття заполонило його свідомість, але мозок підказував, що він повинен його уникати.

Але чому? Їх так мало лишилося від колишніх днів. І не тільки очевидні причини їх розлучили — тюремні ув’язнення, наркотики чи поліція, — а й переселення в приміські зони, наприклад, чи до інших штатів, намагання злитися з усіма іншими, стати громадянином великої країни гравців у гольф чи кулі або дрібних бізнесменів із білявими дружинами або широкими телевізійними екранами.

Їх лишилося геть небагато, і Дейв відчув гордість, і щастя, і дивний смуток, коли стиснув Шонову руку й пригадав той день на платформі метро, коли Джиммі стрибнув на рейки, та інші суботи, коли загалом усе було можливо.

— Добре тоді було, — промовив Шон, і його голос пролунав щиро, хоч Дейв і помітив якусь тріщинку в Шоновій усмішці. — А це хто?

Шон нахилився над Майклом.

— Це мій син, — відповів Дейв, — Майкл.

— Вітаю тебе, Майкле. Радий познайомитися з тобою.

— Добридень.

— Я Шон — дуже давній татків приятель.

Дейв помітив, що Шонів голос щось розбудив у Майклові. Шон незаперечно мав якусь властивість у своєму голосі, як отой суб’єкт, що робив оголошення перед кіноатракціонами, й Майклові було приємно його почути й повірити в легенду, що його батько й цей високий, упевнений у собі незнайомець дітьми гралися на тих самих вулицях і бачили ті самі сни, що й Майкл та його друзі.

— Радий познайомитися з вами, — сказав Майкл.

— Взаємно, Майкле. — Шон потис Майклові руку, а тоді обернувся до Дейва. — Твій син прегарний хлопчик. А як Селеста?

— Чудово, чудово.

Дейв намагався пригадати, як звали жінку, з якою Шон одружився. І пригадав лише, що вони познайомилися в коледжі. Лора? Ерін?

— Переказуй їй моє вітання, гаразд?

— Авжеж, перекажу. А ти досі служиш у поліції штату?

Дейв примружився, коли сонце виглянуло з-поза хмари і його проміння відбилося на блискучій чорній поверхні поліційного «седана».

— Атож, — відповів Шон. — Дозволь, Дейве, відрекомендувати тобі сержанта Паверса. Він мій начальник у відділі вбивств поліції штату.

Дейв потиснув руку сержанта Паверса. Слово «вбивства» повисло між ними.

— Як вам ведеться?

— Добре, містере Бойл. А вам?

— Окей.

— Бойле, — сказав Шон. — Ти маєш вільну хвилину? Ми хочемо поставити тобі кілька коротких запитань.

— О, авжеж. Запитуйте.

— Може, ми увійдемо, містере Бойл?

Сержант Паверс кивнув головою в напрямку Дейвових передніх дверей.

— Авжеж. — Дейв знову взяв Майкла за руку. — Ходіть за мною, хлопці.

На сходах, біля квартири Мак-Аллістера, Шон сказав:

— Я чув, що оренда підскочила навіть тут.

— Навіть тут, — підтвердив Дейв. — Хочуть перетворити нас на Пагорби, від антикварних крамниць немає рятунку.

— На Пагорби, кажеш? — проказав Шон, коротко засміявшись. — Пам’ятаєш дім мого батька? Його перетворили на кондомініум.

— Ти не брешеш? — запитав Дейв. — То був гарний будинок.

— Бо він продав його раніше, аніж підскочили ціни.

— І тепер там окремі квартири? — запитав Дейв. Його голос пролунав гучно на вузьких сходах. — Яппі, що купили ваш дім, тепер мають за кожну окрему квартиру стільки, скільки твій старий одержав за весь будинок.

— Так, дім був великий. Але що вдієш?

— Я не знаю, чоловіче, але завжди думав, що має бути якийсь спосіб зупинити їх. Вигнати їх туди, звідки вони прийшли, разом із їхніми мобільними телефонами. Знаєш, Шоне, що сказав один із моїх друзів? «Наша місцевість потребує доброї хвилі злочинів, аби все це блядство закінчилося». — Дейв засміявся. — Я хочу сказати, що тоді б і ціни на нерухомість упали до того рівня, на якому вони були, і рента також. Правильно я мислю?

— Якщо дівчат і далі вбиватимуть у В’язничному парку, можливо, ваше бажання й здійсниться, — промовив сержант Паверс.

— О, це не моє бажання, — сказав Дейв.

— Думаю, що так, — підтвердив сержант Паверс.

— Ти сказав погане слово, тату, — промовив Майкл.

— Пробач, Майкле. Більш такого не буде.

Він підморгнув через плече Шонові, й вони відчинили двері до помешкання.

— А ваша дружина, містере Бойл, удома? — запитав сержант Паверс, коли вони увійшли.

— Що, дружина? Ні, вдома її нема. Майкле, іди робити свої домашні завдання. Окей? Ми скоро поїдемо до дядька Джиммі й тітки Аннабет.

— Тату, я ж хотів…

— Майкле, — сказав Дейв і подивився вниз на свого сина. — Іди нагору. Я маю поговорити з цими дядьками.

У Майкла з’явився на обличчі той невдоволений вираз, із яким діти дивляться на дорослих, коли ті не дозволяють їм слухати свої розмови. Він опустив плечі й, тягнучи ноги так, ніби до кожної був прив’язаний великий шматок криги, поплентав до сходів. Перед тим як піднятися, він постояв якусь мить, зітхнув так, як це робила його мати, й побрався нагору.

— Так, либонь, завжди буває, — сказав сержант Паверс, сідаючи на канапу, що стояла у вітальні.

— Про що ви?

— Нахиляються, втягують голову в плечі. Мій син робив те саме в його віці, коли ми наказували йому йти спати.

— Справді? — запитав Дейв і сів у широке крісло на протилежній стороні кавового столика.

Якусь хвилину він, підвівши брови, неначе сподівався чогось, дивився на Шона й сержанта Паверса, а ті й собі так само дивились на Дейва.

— Ти чув про Кейті Маркус? — спитав Шон.

— Авжеж, — відповів Дейв. — Я ходив до них сьогодні вранці. Селеста досі там… Господи, Шоне, який страхітливий злочин!

— Таки-так, — сказав сержант Паверс.

— Ви схопили того мерзотника? — запитав Дейв.

Він потер свій розпухлий правий кулак лівою рукою, але, звернувши увагу на те, що робить, відхилився назад і засунув руки до кишень, намагаючись здаватися розслабленим.

— Ми над цим працюємо. Повірте нам, містере Бойл, ми його знайдемо.

— Як тримається Джиммі? — запитав Шон.

— Важко сказати.

Дейв подивився на Шона, радий, що може відвести погляд від сержанта Паверса: щось в обличчі цього чоловіка йому не сподобалося. Не сподобалось, як той дивився на нього, так ніби бачив кожне його брехливе слово, починаючи від першого, яке він сказав у своєму проклятущому житті.

— Ти ж знаєш Джиммі, — сказав Дейв.

— Не дуже. А тепер і взагалі не знаю.

— Тримається він добре, — сказав Дейв. — Годі вгадати, що відбувається в його голові.

Шон кивнув.

— Ти знаєш, Дейве, чому ми до тебе прийшли?

— Я бачив її, — сказав Дейв. — Не знаю, чи вам про це відомо.

Він подивився на Шона, але Шон розвів руки, чекаючи.

— Тієї самої ночі, — провадив Дейв. — Гадаю, це була та сама ніч, коли її вбили. Я бачив її тоді в «Мак-Ґіллзі».

Шон і другий коп ззирнулись, а тоді Шон нахилився вперед і подивився на Дейва по-дружньому.

— Саме це, Дейве, й привело нас до тебе. Твоє прізвище було в списку людей у барі «Мак-Ґіллз», що їх зміг пригадати бармен. Ми чули, що Кейті влаштувала там справжню виставу.

Дейв кивнув головою.

— Вона та її подруга танцювали на барі.

Коп запитав:

— Вони були дуже п’яні, еге?

— Так, але…

— Але що?

— Але поводилися вони досить пристойно. Вони танцювали на барі, проте не влаштовували ані стриптизу, ані чогось такого. Вони поводились, як дівчата, яким по дев’ятнадцять років. Ви мене розумієте?

— Якщо дев’ятнадцятирічні дівчата напилися в барі, то це означає, що бар може втратити на якийсь час свою ліцензію на продаж спиртних напоїв, — сказав сержант Паверс.

— А ви цього не робили?

— Чого саме?

— Ви ніколи не випивали в барі в підлітковому віці?

Сержант Паверс усміхнувся, і його усмішка й погляд, Дейв відчув, проникли йому в мозок: здавалося, кожна клітинка цього чоловіка дивилась на нього.

— О котрій годині ви покинули бар «Мак-Ґіллз», містере Бойл?

Дейв стенув плечима.

— О першій чи десь так.

Сержант Паверс записав це повідомлення в розгорнутий на його коліні блокнот.

Дейв подивився на Шона.

Шон сказав:

— Дейве, нам потрібні найменші подробиці. Ти сидів зі Стенлі Кемпом, еге? Здоровилом Кемпом.

— Так.

— До речі, як він почувається? Я чув, його син захворів на якийсь різновид раку?

— На лейкемію, — промовив Дейв. — Десь два роки тому. Він помер у чотирирічному віці.

— Таке буває, — сказав Шон. — Прокляття. Ти ніколи нічого не знаєш. Мчиш на повній швидкості, коли ж повертаєш за ріг вулиці й відчуваєш дивний біль у грудях, а через п’ять місяців тебе тягнуть на цвинтар. Таке в нас життя, чоловіче.

— Справді, воно таке, — погодився Дейв. — Хоча в Стена все нібито гаразд. Має добру роботу в Едісона. А щовівторка й щочетверга увечері грає в баскетбол у команді «Паркова ліга».

— Штовхається, як і раніш? — засміявся Шон.

Дейв засміявсь у відповідь.

— Він мастак працювати ліктями.

— О котрій годині дівчата покинули бар? — запитав Шон, не дочекавшись, коли стихне їхній сміх.

— Не знаю, — сказав Дейв. — Десь наприкінці матчу.

Те, як поставив своє запитання Шон, йому не сподобалося. Він міг прямо запитати його про це, але він спочатку присипляв Дейвову пильність розмовою про Здоровила Стенлі. Хіба не так? Чи, може, він поставив це запитання, коли воно несподівано спало йому на думку? Дейв не був певен, як це сталося. То невже його в чомусь підозрюють? Невже його підозрюють у смерті Кейті?

— Але ця гра почалася пізно, — промовив Шон. — У Каліфорнії.

— Атож, десь о десятій тридцять. Дівчата, мабуть, покинули бар хвилин на п’ятнадцять раніше, ніж я.

— Тобто десь о дванадцятій сорок п’ять, — сказав другий коп.

— Схоже, десь так.

— А ви маєте бодай якесь уявлення про те, куди вони пішли?

Дейв похитав головою.

— Більше я їх не бачив.

— Справді? — авторучка сержанта Паверса зависла над блокнотом.

Дейв кивнув головою:

— Справді.

Сержант Паверс щось записав до свого блокнота — перо шкрябало папір, наче маленький кіготь.

— Дейве, а ти пам’ятаєш, як мужик пожбурив ключами в іншого мужика?

— Що-що?

— Це зробив мужик, — сказав Шон, гортаючи власний блокнот, — якого, здається, звали Джоу Кросбі. Його друзі намагалися взяти в нього ключі від автомобіля. Він пожбурив ними в одного з них. Ти знаєш, таке буває, коли чоловік втрачає терпець. Ти це бачив?

— Ні. Навіщо він їх пожбурив?

— Не знаю. У цьому є щось дивне. Мужик не хотів віддавати ключі, але потім викинув їх геть. П’яна логіка, еге?

— Мабуть, так.

— Ти не помітив нічого незвичайного тієї ночі?

— Про що ти?

— Скажімо, хтось у барі міг дивитися на дівчат не по-дружньому. Тобі, певно, доводилося бачити таких чоловіків, які дивляться на молодих жінок із чорною ненавистю, бо минуло вже років п’ятнадцять від їхнього випускного балу, а бажання жити все ще нуртує в них. Вони дивляться на жінок так, ніби це їхня провина. Тобі зустрічалися такі чоловіки?

— Кількох таких, безперечно, я зустрічав.

— І ти їх бачив у барі тієї ночі?

— Ні, не бачив, бо переважно дивився матч. Я навіть не помічав дівчат, аж поки вони не вистрибнули на бар.

Шон кивнув головою.

— Добра була гра, — сказав сержант Паверс.

— Богу дякувати, ми мали Педро. Це він зробив гру. А нам узагалі б нічого не забили, якби не той промах у восьмому періоді.

— Цей чоловік заробляє свої гроші заслужено.

— Кращого гравця на сьогодні немає.

Сержант Паверс обернувся до Шона, й вони обидва водночас підвелися.

— Усе? — запитав Дейв.

— Так, містере Бойл. — Сержант Паверс потиснув Дейвові руку. — Ви нам дуже допомогли, сер.

— Нема проблем. Завжди готовий.

— О, сер, я зовсім забув запитати, — похопився сержант Паверс. — Куди ви подалися, коли покинули бар «Мак-Ґіллз»?

Слово вискочило в Дейва з рота, перш ніж він устиг його зупинити.

— Сюди.

— Додому?

— Атож.

Дейв намагався дивитися прямо, його голос звучав твердо.

Сержант Паверс знову розгорнув свій блокнот.

— Тобто в п’ятнадцять хвилин на другу ви були вже вдома. Ви згодні?

— Приблизно так.

— Тоді окей, містере Бойл. Дякуємо вам ще раз.

Сержант Паверс почав спускатися сходами, але Шон зупинивсь у дверях.

— Дейве, я був дуже радий побачитися з тобою.

— Я теж, — відповів Дейв, намагаючись пригадати, що саме не подобалося йому в Шоні, коли вони були дітьми, але так і не пригадав.

— Ми повинні посидіти з тобою за пивом, — сказав Шон. — Не відкладаючи.

— З дорогою душею.

— Тоді окей. Тримайся, Дейве.

Вони потиснули один одному руки. Дейв намагався не морщитись — так боліла його розпухла рука.

— І ти тримайся, Шоне.

Шон спускався сходами, а Дейв стояв на майданчику. Шон помахав через плече рукою, і Дейв помахав у відповідь, хоча й знав, що Шон цього не бачить.

Він вирішив випити пива на кухні, перш ніж піти до Джиммі й Аннабет. Він сподівався, що Майкл не прибіжить до нього зараз, коли Шон та другий коп пішли, бо потребував кількох хвилин спокою, трохи часу, щоб дати своїй голові лад. Дейв погано розумів, що саме відбулося щойно у вітальні. Шон з колегою ставили йому запитання так, ніби він був свідком або підозрюваним. Невизначеність їхнього тону примусила Дейва засумніватися, чому вони до нього прийшли. А коли він починав сумніватися, у нього завжди розколювалася голова від болю. Коли Дейв був непевен у ситуації, коли ґрунт, здавалося, вислизав із-під його ніг, його мозок мав тенденцію розколюватися на дві частини, немов його розтинали ножем різника. Від цього в нього боліла голова, а іноді бувало й гірше.

Бо іноді Дейв переставав бути Дейвом. Він ставав Хлопчиськом. Хлопчиськом, який утік від вовків. Але не тільки від вовків, а й від дорослих. І це вже була зовсім інша істота, аніж Дейв Бойл.

Хлопчисько, який утік від вовків та дорослих, був створінням темряви, яке бігло через лісові ландшафти, мовчазне та невидиме. Воно жило у світі, якого інші ніколи не бачили, ніколи в нього не проникали, ніколи не знали й не хотіли знати, чи він існує, — у світі, який струменів, немов чорний потік, поруч із нашим, у світі цвіркунів і світлячків, який, бувши невидимим, міг лише на секунду зблиснути в кутику вашого ока, але зникав, щойно ви обертали до нього голову.

Це був світ, у якому Дейв жив багато часу. Але не як Дейв, а як Хлопчисько. А Хлопчисько виріс поганий. Він став більше дратуватися, дедалі дужче його охоплювала параноя, і він був уже спроможний на вчинки, які реальний Дейв міг хіба лиш уявити. Як звичайно, Хлопчисько жив тільки в світі Дейвових сновидінь, коли-не-коли вихоплювався з-за стовбурів дерев, з’являючись у полі зору, немов блискавка. І поки перебував у світі Дейвових сновидінь, він не міг завдати шкоди.

Проте змалечу Дейв страждав від нападів безсоння. Вони навалювались на нього після місяців спокійного сну, й несподівано він знов опинявся в розхвильованому, деренчливому світі, в якому він безперервно прокидався й ніколи по-справжньому не засинав. Минало кілька таких днів, і Дейв починав бачити речі кутиком свого ока — переважно мишей, які сновигали по дошках підлоги та по столах, а іноді чорних мух, які повзали по кутках і залітали до інших кімнат. Повітря перед його обличчям несподівано наповнювалося маленькими кулями гарячих блискавок. Люди, що його оточували, здавалися гумовими. А Хлопчисько підіймав ногу над порогом лісу сновидінь і готувавсь увійти в пробуджений світ реальності. Зазвичай Дейв міг контролювати його, але іноді Хлопчисько його лякав. Хлопчисько кричав йому у вуха. Хлопчисько мав звичай реготати в несподіваний час. Хлопчисько загрожував прорвати маску, що за нормальних обставин затуляла Дейвове обличчя, й показати людям його протилежний бік.

Дейв майже не спав протягом трьох останніх днів. Він щоночі лежав без сну, дивлячись, як спить його дружина. Хлопчисько танцював у його мозку, в його сірій речовині, кулі блискавок миготіли йому перед очима.

— Треба лише впорядкувати свою голову, — прошепотів він і ковтнув пива.

«Лише впорядкувати голову, і все буде чудово, — торочив він собі, почувши, як Майкл спускається сходами. — Я повинен триматися доволі довго, щоб усе впорядкувалось, і тоді я засну тривалим приємним сном. Хлопчисько повернеться до свого лісу, люди перестануть здаватися гумовими, миші повтікають у свої нори, а чорні мухи полетять за ними».

Коли Дейв разом із Майклом повернувся до будинку Джиммі й Аннабет, бралося вже на п’яту. Людей у домі поменшало, але повітря стало задушливим — смерділи таці з недоїденими стравами, смерділо повітря у вітальні, де люди курили цілісінький день, відколи довідалися про смерть Кейті. Протягом ранку та перших годин полудня дім наповнювало спокійне повітря горя й любові, та, коли повернувся Дейв, ці почуття охолонули, поступившись певній неуважності, — людей почало дратувати безперервне скрипіння стільців і тихі прощання, які долинали з вітальні.

Якщо вірити Селесті, Джиммі просидів більшу частину пізнього полудня на задньому ґанку. Він заходив у дім кілька разів провідати Аннабет і вислухати кількох людей, які висловлювали йому свої співчуття, а потім повертався на задній ґанок і сідав під білизною, яка висіла на шворці, давно вже висохнувши й затвердівши. Дейв запитав Аннабет, чи може їй чимось допомогти, дістати щось для неї, але вона тільки похитала головою, і він зрозумів, що наполягати марно. Якби Аннабет справді потребувала чого, то було принаймні з десяток людей, до яких вона звернулася б раніше за Дейва, тому, пригадавши, чого сюди прийшов, він не став дратуватися. Загалом Дейв давно з’ясував, що не належить до тих, до кого люди звертаються в разі якоїсь потреби. Іноді він навіть відчував, що не перебуває на цій планеті, й з глибоким і смиренним жалем усвідомлював, що він — той чоловік, який проживе життя, так нікому й не ставши в пригоді.

Із цим відчуттям власної непотрібності Дейв вийшов на ґанок. На пляжному стільці під білизною, що лопотіла, сидів Джиммі й, трохи схиливши голову, слухав, як за спиною наближається Дейв.

— Я надокучаю тобі, Джиме?

— Дейве. — Джиммі всміхнувся, коли Дейв вийшов із-за стільця. — Ні, ні, чоловіче. Сідай поруч.

Дейв сів перед Джиммі на пластмасовий ящик для молочних пляшок. Гудіння з будинку позаду Джиммі долітало сюди невиразно — як гомін ледь чутних голосів, дзенькіт посуду. Там тривало життя.

— Я не мав нагоди поговорити з тобою протягом дня, — сказав Джиммі. — Як тобі ведеться?

— Хіба проблема зі мною? Як тобі ведеться?

Джиммі підняв руки над головою й позіхнув.

— Мені вже набридли люди, які запитують це. — Він опустив руки й стенув плечима. — Настрій у мене змінюється час від часу. Як я почуваюся тепер? Сяк-так, але це зміниться. Думаю, що зміниться. — Він знову стенув плечима й подивився на Дейва. — Що в тебе з рукою?

Дейв подивився на свою руку. Він мав цілий день, щоб знайти вірогідне пояснення, але зовсім про це забув.

— Ти про цю пухлину? Я допомагав приятелеві пересунути диван, і ця клята мебля прищемила мені руку до одвірка.

Джиммі нахилив голову й подивився на суглоби, на розпухлу плоть між пальцями.

— Зрозуміло.

Дейв побачив, що його пояснення непереконливе, й вирішив вигадати кращу брехню для наступної особи, яка запитає його про це.

— Отака дурниця, — сказав Дейв. — Існує безліч речей, якими ти можеш поранитися.

Джиммі тепер дивився йому в обличчя, забувши про його руку, його погляд полагіднів.

— Я дуже радий бачити тебе, чоловіче, — промовив він.

Дейв мало не запитав: «Справді?»

За двадцять п’ять років, протягом яких Дейв знав Джиммі, він ніколи не пригадував такого часу, коли Джиммі був би радий бачити його. Іноді він відчував, що Джиммі не проти бачити його, але це не було те саме. Навіть після того як вони увійшли в життя один одного, одружившись з жінками-кузинами, Джиммі ніколи не подавав жодного знаку, що пам’ятає, коли він і Дейв були чимось більшим, аніж випадковими знайомими. Поступово Дейв почав сприймати версію Джиммі суті їхніх стосунків як факт.

Вони ніколи не були друзями, не грали в м’яч і не буцали порожню консервну бляшанку на Рестер-стрит. Не гуляли протягом цілого року по суботах разом із Шоном Дівайном, не грали у війну на купах гравію біля Гарвеста, не стрибали з даху на дах індустріальних гаражів поблизу Поуп-парку, не дивилися разом «Щелепи» в кінотеатрі Чарлза, втиснувшись у свої сидіння й скрикуючи від страху. Вони ніколи не гасали навперейми на своїх велосипедах, не сперечалися, хто буде Старскі, а хто Гатч, а хто Колчак із «Нічного мисливця». Вони ніколи не спускалися на санчатах по крутому, як для камікадзе, спуску на Соммерсет-Гілл у перші дні після бурі 75-го року. Вони ніколи не сідали на Ґеннон-стрит у машину, яка пахла яблуками.

Але ось він, Джиммі Маркус, через день після того, як його дочку знайшли мертвою, і він каже, що, мовляв, радий бачити Дейва, і Дейв вірить йому, як і дві години тому повірив Шонові.

— І я радий побачити тебе, Джиме.

— Як там поживають наші дівчата? — запитав Джиммі, й майже сміхотлива усмішка доторкнулася до його очей.

— Гадаю, з ними все гаразд. А де Надін і Сара?

— З Тео. Чоловіче, дякую тобі за Селесту. Вона мені сьогодні як посланець Божий.

— Джиммі, ти нікому не маєш дякувати. Ми із Селестою з радістю зробимо для тебе все, що зможемо.

— Я це знаю. — Джиммі потягся вперед і потиснув Дейва за лікоть. — Дякую тобі.

У цю мить Дейв підняв би для Джиммі будинок і тримав би, притиснувши його до грудей, поки Джиммі не показав би, куди його поставити.

І він мало не забув, чому прийшов сюди на ґанок: а прийшов він сюди передусім для того, щоб розповісти Джиммі, що бачив Кейті в суботу вночі в барі «Мак-Ґіллз». Він мусив поділитися цією інформацією, бо, якщо триматиме її при собі, а потім нарешті щось скаже, Джиммі здивується, чому він не сказав йому про це раніше. Він мусив сказати, поки Джиммі не почув про це від когось іншого.

— Ти знаєш, кого я сьогодні бачив?

— Кого? — запитав Джиммі.

— Шона Дівайна, — сказав Дейв. — Ти його пам’ятаєш?

— Аякже, — сказав Джиммі. — У мене досі його рукавичка.

— Що?

Джиммі відмахнувся рукою від цього запитання.

— Він тепер коп. Він має безпосередній стосунок до справи Кейті. Розслідує її, так вони кажуть.

— Атож, — сказав Дейв. — Він до мене приходив.

— Приходив? — запитав Джиммі. — Що йому було треба від тебе, Дейве?

Дейв спробував сказати про це недбалим тоном, ніби все сталося випадково.

— Я був у барі «Мак-Ґіллз» в суботу вночі. Там була й Кейті. Я попав до списку людей, які там були.

— Кейті була там, — повторив Джиммі. Його очі звузилися, дивлячись кудись далеко від ґанку. — Дейве, ти бачив Кейті в суботу вночі? Мою Кейті?

— Атож, я зустрівся з нею, Джиме, я був у тому барі, й вона там була. А потім вона пішла зі своїми двома подругами, й…

— Даяною та Ів?

— Так, із тими дівчатами, з якими вона постійно ходить. Вони пішли, й більше я їх не бачив.

— Вони пішли… — проказав Джиммі, дивлячись кудись у далеч.

— Розумієш, я лиш тоді її бачив. Але мене внесли до списку.

— Тебе внесли до списку, — усміхнувся Джиммі, але не до Дейва, а до того, що він побачив удалині. — А ти розмовляв із нею тієї ночі?

— З Кейті? Ні, Джиме. Я дивився гру зі Здоровилом Стенлі. Я лише кивнув їй, вітаючись. Коли наступного разу підняв голову, вона вже пішла.

Якийсь час Джиммі сидів мовчки, усмоктуючи повітря крізь ніздрі й вряди-годи киваючи головою. Кілька разів він глянув на Дейва, усміхаючись до нього зламаною усмішкою.

— Приємно.

— Що приємно? — запитав Дейв.

— Сидіти тут і дивитися на тих, хто тебе оточує, — сказав Джиммі. — Ти завалений роботою все своє життя, мусиш дбати про дітей і навіть уві сні не можеш знизити швидкість. А от сьогодні, здавалося б, маю більш або менш вільний день, але все одно мені доводиться дбати по всілякі дрібниці. Я мушу зателефонувати Пітові й Селу й переконатися, що вони замкнули крамницю. Мушу бути певним, що дівчаток вимиють і вдягнуть, коли вони прокинуться. Я мушу провідати свою дружину, подивитися, чи вона тримається. — Він усміхнувся до Дейва дивною усмішкою і нахилився вперед, стиснувши пальці рук в один великий кулак. — Я повинен потискувати всім руки й приймати вислови співчуття та знаходити місце в холодильнику для всієї їжі й пива, повинен терпіти свого тестя, повинен зателефонувати в офіс медичного обстеження й довідатися, коли вони віддадуть мені тіло моєї дочки, бо треба домовитися з поховальною конторою Ріда й з панотцем Вера в церкві Святої Цецилії, повинен знайти постачальників для похорону й залу, де гості могли б зібратися після похорону, і…

— Джиммі, — сказав Дейв, — ми могли б узяти на себе частину цієї роботи.

Але Джиммі говорив далі, наче Дейва тут не було.

— Я не можу пропустити нічого з цих справ, не можу знехтувати жодну паскудну деталь, бо вона помре знову, й років через десять усі пам’ятатимуть про її життя те, що її похорон був зіпсований, а я не можу допустити, щоб люди пам’ятали тільки це — ти розумієш? Бо Кейті, чоловіче, десь уже з шістьох років була дівчинка дуже акуратна, турбувалася про свій одяг, а тому мені добре, майже приємно вийти сюди, просто сидіти, дивитися на людей і намагатися думати про Кейті щось таке, що примусило б мене заплакати, бо, Дейве, присягаюся тобі, мене розлючує те, що я досі не можу за нею плакати, вона моя дочка, а я неспроможний пролити за нею бодай сльозу.

— Джиме.

— Чого?

— Ти ж плачеш тепер.

— Ні, прокляття, я не плачу.

— Помацай своє обличчя, чоловіче.

Джиммі підняв руку, помацав сльози на своїх вилицях, потому прибрав руку та якусь мить дивився на свої пальці.

— Прокляття, — сказав він.

— Ти хочеш, щоб я покинув тебе самого?

— Ні, Дейве. Посидь зі мною ще трохи, якщо тобі добре.

— Мені добре, Джиме. Мені добре.

17 Один короткий погляд

За годину до призначеної зустрічі в офісі Мартіна Фріла Шон і Вайті зупинилися в помешканні Вайті, щоб він міг поміняти сорочку, яку закаляв своїм ланчем.

Вайті жив зі своїм сином Теренсом у будинку з білої цегли на південній межі міста. Підлога помешкання від стін до стін була вистелена бежевим килимом, уся квартира пахла застояним повітрям мотельних кімнат і лікарняних коридорів. Коли вони увійшли, телевізор був увімкнений, стереосистема грала тиху музику, хоча в помешканні не було нікого. Долі на килимі біля великого чорного корпусу розважального центру валялись окремі частини гральної системи «Сеґа». Перед розважальним центром стояла кушетка з продавленим матрацом. З обгорток «Мак-Доналдса» в сміттєвому кошику Шон здогадався, що холодильник наповнений готовими замороженими обідами.

— А де Террі? — запитав Шон.

— Мабуть, на хокеї, — відповів Вайті. — Щоправда, в цю пору року він міг піти й на бейсбол, але хокей — його головна пристрасть протягом усього року.

Шон якось зустрічався з Террі. У свої чотирнадцять хлопець був справжній велетень, і Шон навіть уявити собі не міг, яким він стане через два роки, якого холоду наганятиме на інших підлітків, коли мчатиме по кризі на шаленій швидкості.

Вайті доглядав Террі, адже його дружина відмовилася від сина. Вона покинула їх обох кілька років тому заради адвоката, фахівця з цивільного права, що його, як чув Вайті, згодом звинуватили й судили за привласнення коштів. Проте вона залишилася з тим адвокатом — принаймні таке чув Шон, — зберігши з Вайті дружні взаємини. Іноді, коли він щось розповідав про неї, ви мусили нагадувати собі, що вони розлучені.

Шон також мусив нагадати собі про це, коли вони увійшли до вітальні й побачили розкидану долі систему «Сеґа». Вайті розстебнув сорочку й промовив:

— Сюзанна каже, що ми тут улаштували справжній барліг. Закочує очі. Ти знаєш, я думаю, вона насправді трохи ревнує. Вип’єш пива чи чогось іншого?

Шон пригадав, що Фріл казав про прихильність Вайті до випивки, і уявив, яким поглядом той зустріне Вайті, коли від нього смердітиме, як від діжки з пивом. Утім, знаючи Вайті, Шон міг подумати, що це він випробовує його, адже цими днями всі дивилися на Шона з підозрою.

— Принеси мені води, — сказав Шон. — Або кока-коли.

— Молодець, — сказав, усміхаючись, Вайті, неначе й справді випробовував Шона, а проте Шон таки побачив потребу випити в очах співрозмовника та в тому, як його язик доторкався до куточків рота. — Зараз принесу дві кока-коли.

Вайті повернувся з кухні із двома склянками газованої води й подав одну Шонові. Далі пішов у невеличку ванну кімнату, що була біля вітальні, й було чути, як він стягує з себе сорочку та обливається водою.

— Щось наша справа набуває хаотичного вигляду, — гукнув він із ванної. — Тобі так не здається?

— Трохи здається, — визнав Шон.

— Алібі Фоллов та О’Доннела здаються цілком надійними.

— Але це не означає, що вони не могли найняти когось, — сказав Шон.

— Згоден. То ти схиляєшся до цієї думки?

— Насправді, ні. Вона надто заплутує справу.

— Тоді надто не захоплюйся нею.

— Нам треба ще раз поговорити з тим Гаррісом. Адже він не має алібі. Але, чоловіче, я не вірю, що це справа його рук. Надто він порядний хлопець.

— Але мотив можливий, — сказав Шон. — Зваж хоча б на те, що він усе більше ревнував її до О’Доннела.

Вайті вийшов із ванної, утираючи обличчя рушником. На його білому животі зміївся червоний шрам від одного ребра до протилежного.

— То як нам бути щодо цього хлопця? — сказав він, ідучи до спальні.

Шон вийшов у коридор.

— Я підозри на нього не маю, але перевірити треба.

— Залишаються також батько та її непутящі дядьки, але я вже доручив хлопцям поговорити із сусідами. Якихось ускладнень із цього боку не бачу.

Шон прихилився до стіни й ковтнув трохи своєї кока-коли.

— Сержанте, якщо все сталося випадково, я думаю…

— Тож виклади мені свої думки. — Вайті повернувся в коридор із накинутою на плечі чистою сорочкою. — Старенька Прайор, — промовив він і почав застібати ґудзики, — не чула, щоби хтось там зойкнув.

— Вона почула постріл.

— Ми вважаємо, що то був постріл. Хоча, схоже, ми маємо слушність. Але крик вона не почула.

— Можливо, дівчина Маркус була надто заклопотана тим, щоб ударити нападника дверцятами й кинутися навтіки.

— Припустімо, що так. Але коли вона побачила його вперше? Побачила, що він іде до її автомобіля?

Вайті проминув Шона й повернувся на кухню.

Шон відхилився від стіни й пішов за ним.

— А це означає, що вона, мабуть, знала його. Тому вона й сказала: «Привіт».

— Мабуть, так, — кивнув головою Вайті. — Бо чому б вона тоді зупинила автомобіль?

— Ні, — сказав Шон.

— Ні? — Вайті прихилився до прилавка й подивився на Шона.

— Ні, — повторив Шон. — Автомобіль на щось налетів, і ліве колесо попало в кювет.

— Проте слідів гальмування не лишилося.

Шон кивнув головою.

— Вона їхала десь зі швидкістю п’ятнадцять миль на годину, й щось примусило її звернути в кювет.

— Що?

— Звідки я знаю? Ти в мене бос.

Вайті всміхнувся й допив свою кока-колу одним великим ковтком. Потім відчинив холодильник, щоб узяти наступну порцію.

— Що примушує людину круто звернути, не натискаючи на гальма?

— Щось на дорозі, — сказав Шон.

Вайті підняв нову бляшанку кока-коли на знак згоди.

— Але на дорозі не було нічого, коли ми туди прийшли.

— Ми прийшли туди наступного ранку.

— То це була цеглина або щось таке?

— Цеглина надто маленька, ти не думаєш? І звідки вона взялася б о тій годині ночі?

— Якийсь обгорілий шматок?

— Можливо.

— Щось дуже тверде, — сказав Вайті.

— Щось, — погодився Шон.

— Вона круто повертає, налітає на брівку, педаль вислизає з-під її ноги, й автомобіль нахиляється.

— І цієї миті з’являється злочинець.

— Якого вона знає. І він просто підходить і накидається на неї?

— А вона б’є його дверцятами, і…

— Тебе коли-небудь били дверцятами? — Вайті підняв комір, накинув на шию краватку й почав зав’язувати її.

— Такого в моїй практиці не було.

— Це легкий поштовх. Якщо ти стоїш дуже близько й легенька жінка штовхає тебе дверцятами нікчемної «тойоти», це може лише роздратувати тебе. Карен Г’ю показала, що той, хто в неї стріляв, був десь на відстані шістьох дюймів, коли вистрелив уперше. За шість дюймів.

Шон зрозумів його логіку.

— Окей. Можливо, вона впала й штовхнула дверці ногою. Такий удар був би набагато сильніший.

— Але дверці мали бути відчинені. Вона могла штовхати їх ногою цілий день, якщо вони були зачинені, й нічого не домогтися. Вона мусила відчинити їх рукою і штовхнути ліктем. Тож або вбивця відступив і дістав удар, коли він його не чекав, або…

— Він багато не важив.

Вайті нарешті зав’язав свою краватку.

— Тоді я знову повертаюся до відбитків ніг.

— До блядських відбитків ніг, — сказав Шон.

— Так! — скрикнув Вайті. — До блядських відбитків ніг. — Він застебнув свого верхнього ґудзика й підтягнув вузол ближче до горла. — Шоне, злочинець погнався за жінкою через парк. Вона втікає від нього, а він женеться за нею, немов розлючена горила. Тобто він перетнув майже весь парк, і ти мене запевняєш, що його ноги жодного разу не загрузли в землю?

— Усю ніч лив дощ.

Шон відхилив голову назад, на буфет, який стояв за ним, і спробував уявити собі це — уявити, як Кейті Маркус, вимахуючи руками, біжить по темному схилу до екрана колишнього кінотеатру для автомобілістів, її шкіра подряпана кущами, волосся промокло від дощу й поту, а кров стікає по руці й грудях. Аж ось і вбивця, темний і без обличчя, вибігає на вершину схилу через кілька секунд після неї, засапавшись від жадоби вбивства. Шонові він уявлявся здоровилом, виродком природи й до всього хитрим. Досить хитрим, щоб покинути якусь річ посеред вулиці й примусити Кейті Маркус з’їхати в кювет. Хитрим, щоб здійснити свій злочин на Сідней-стрит, де мало хто може щось почути або побачити. Той факт, що стара леді Прайор щось почула, був винятком, якого вбивця не міг передбачити, бо навіть Шон здивувався, довідавшись, що хтось досі живе в цьому кварталі, який майже вигорів від пожежі. В усьому іншому, проте, вбивця виявився надзвичайно проникливим.

— Гадаєш, він виявився таким проникливим, що затоптав свої сліди? — запитав Шон.

— Про що ти?

— Про вбивцю. Може, він убив її, а потім повернувся й заповнив грязюкою ямки від своїх слідів?

— Можливо, але як би він запам’ятав кожне місце, де ступав? Він перебував у темряві. Навіть якби він мав ліхтарик, йому довелося б обстежити надто велику територію, знайти всі свої сліди й розрівняти їх.

— Але ж, чоловіче, ти забув про дощ.

— Так, — зітхнув Вайті. — Я куплюся на теорію дощу, якщо той виродок важив не більш як сто фунтів. Інакше…

— Бренден Гарріс не здався мені набагато важчим…

Вайті застогнав.

— Невже ти думаєш, що цей хлопчисько спроможний на вбивство?

— Ні.

— І я так не думаю. А що, до речі, ти скажеш про свого приятеля? Він, між іншим, чоловік тендітний.

— Ти про кого?

— Про Бойла.

Шон відійшов від прилавка.

— Як ти на нього вийшов?

— Зараз ми обидва на нього вийдемо.

— Ні, зачекай секунду…

Вайті підняв руку.

— Він стверджує, що покинув бар приблизно о першій? Нісенітниця. Ті паскудні дзиґарі зупинилися за десять хвилин до першої. Кетрін Маркус покинула бар о дванадцятій сорок п’ять. Це твердо встановлені факти, Шоне. Алібі цього чоловіка має провал у п’ятнадцять хвилин, який нам відомий. Звідки нам знати, коли він прийшов додому? Тобто справді прийшов додому?

Шон засміявся.

— Вайті, та він же просто чоловік, який був тоді в барі.

— В останньому місці, де її бачили. В останньому, Шоне. Ти сам це сказав.

— Що я сказав?

— Що ми шукаємо чоловіка, який тієї ночі перебував удома.

— Справді, я…

— Я не кажу, що це зробив саме він. Навіть не намагаюся стверджувати це. А проте з цим чоловіком щось не гаразд. Ти ж чув, які він дурниці молов, що це місто потребує доброї хвилі злочинів. І він не жартував, він говорив серйозно.

Шон поклав свою порожню бляшанку з-під кока-коли на кухонний прилавок.

— Ти їх здаєш?

— Ні, — промовив, спохмурнівши, Вайті.

— Навіть за п’ять центів за штуку?

— Шоне.

Шон укинув свою бляшанку в сміттєве відро.

— Ти хочеш переконати мене, що такий чоловік, як Дейв Бойл, спроможний убити — кого? — дочку кузини своєї дружини, бо він настроєний проти нової забудови свого міста? Більшої дурниці мені ще не доводилося чути.

— Одного разу я заарештував суб’єкта, який убив свою дружину за те, що вона не цінувала його куховарські здібності.

— Але це подружні взаємини, чоловіче. Напруженість між людьми протягом багатьох років зростає. А ти говориш про типа, який сказав: «Ця орендна плата вбиває мене. Я ладен убити кількох людей, аби вона впала до нормального рівня».

Вайті засміявся.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Шон.

— Ти так висловився, — сказав Вайті. — Ну, гаразд. Це, звичайно, дурниці. А втім, цей суб’єкт таки вселяє підозру. Якби він не мав дірки в алібі, я не звернув би на нього уваги. Якби він не бачив жертву в ту годину, коли вона померла, я сказав би «окей». Але він має дірку в алібі, й він бачив її в той час, коли не міг її бачити. Та й щось у ньому не викликає довіри. Він сказав, що відразу подався додому? Я хочу, щоб його дружина це підтвердила. Я хочу, щоб його сусід на першому поверсі почув, як він підіймається сходами п’ять хвилин на другу. Ти згоден? Тоді я відразу про нього забуду. Ти бачив його руку?

Шон не сказав нічого.

— Його права рука майже вдвічі більша за ліву. Нещодавно він попав у якусь халепу. Я хочу знати, що то була за халепа. Коли я довідаюся, що то була просто бійка в барі чи щось подібне, я заспокоюсь. І вже не підозрюватиму його.

Вайті допив свою другу порцію кока-коли й кинув бляшанку в сміттєвий кошик.

— Отже, ти хочеш іще раз подивитися на Дейва Бойла?

— Тільки подивитися, — сказав Вайті. — Один короткий погляд.

Вони зустрілися в конференц-залі на третьому поверсі, де приміщення ділили між собою відділ убивств та адміністрація окружного прокурора. Фріл завжди віддавав перевагу зустрічам тут, бо це була давня утилітарна зала з твердими стільцями, чорним столом і сірими стінами. Вона не прихиляла до дотепних розмов чи пустої балаканини. Ніхто не стовбичив у цій кімнаті, люди робили свою справу й поверталися до неї.

Цього дня в полудень тут стояло одинадцять стільців, і всі були зайняті. Фріл сидів у головах столу. Праворуч від нього сиділа заступниця завідувача відділу вбивств окружної прокуратури Меґґі Мейсон, а ліворуч — сержант Роберт Берк, який керував іншою командою відділу вбивств. Вайті й Шон сиділи за столом один навпроти одного, а трохи далі від них розташувалися Джо Соза, Кріс Коннолі й два інші детективи з відділу вбивств штату, Пейн Брекетт і Шайра Розентал. Кожен мав перед собою на столі польові звіти або копії польових звітів, фотографії сцени злочину, доповіді медичних експертів, звіти слідства, а також власні блокноти й протоколи, кілька паперових серветок із нашкрябаними на них іменами та кілька грубо накреслених діаграм сцени злочину.

Вайті й Шон виступили першими, переказавши свої інтерв’ю з Ів Піджин та Даяною Сестрою, місіс Прайор, Бренденом Гаррісом, Джиммі та Аннабет Маркус, Романом Фоллов й Дейвом Бойлом, якого Вайті — Шон дякував йому за це — назвав просто «свідком із бару».

Наступними були доповіді Брекетта й Розентал. Більше говорив Брекетт, але Шон був певен — якщо брати до уваги колишню історію, — саме Розентал виконала більшу частину дослідницької роботи.

— Люди, які працюють у крамниці її батька, мають надійні алібі й не мають очевидного мотиву. Усі вони стверджують, що жертва, наскільки їм відомо, не мала ворогів, не мала також ані великого боргу, ані наркотичної залежності. Під час обшуку кімнати жертви не виявлено нічого істотного: було знайдено сімсот доларів готівкою і не знайдено щоденника. Огляд банківських рахунків жертви показав, що її банківські внески статистично відповідали тій кількості грошей, які вона могла заробити. Великих внесків не було, а найбільшу суму грошей вона забрала в п’ятницю вранці, коли закрила свій рахунок. Ці гроші було знайдено в її кімнаті, в шухляді, і їхнє зберігання там узгоджується з відкриттям сержанта Паверса, що в неділю вона збиралася покинути місто. Попередні інтерв’ю із сусідами не підтвердили жодних теорій про розлад у родині.

Брекетт поклав усі свої папери купкою на стіл, показуючи, що він закінчив, і Фріл обернувся до Сози й Коннолі.

— Ми переглянули списки всіх відвідувачів барів, до яких жертва заходила своєєї останньої ночі. Ми допитали двадцять вісім осіб із сімдесяти п’ятьох там зазначених, не рахуючи Фоллов й Дейва Бойла, з якими розмовляли сержант Паверс і офіцер Дівайн. Поліціянти Г’юлет, Дартон, Вудс, Секкі, Мюррей та Істмен узялися допитати решту сорок п’ять, і ми маємо попередні звіти й від них.

— Що у вас від Фоллов та О’Доннела? — запитав Фріл у Вайті.

— Вони чисті. Хоч це й не означає, що вони не могли найняти когось, щоб той виконав цю роботу.

Фріл відхилився назад на своєму стільці.

— Я мав безліч таких випадків за багато років, але цей не схожий на вбивство за дорученням.

— Якщо це вбивство було замовним, — сказала Меґґі Мейсон, — то чому б не застрелити її відразу в машині?

— Він намагався, — сказав Вайті.

— Але дивує, чому злочинець, сержанте, зробив тільки одиничний постріл? Чому він не вистріляв усю обойму?

— Могла бути осічка, — сказав Шон. І провадив далі, дивлячись у звужені очі присутніх у залі: — Ось чого ми не взяли до уваги — рушниця дає осічку. Кетрін Маркус на це реагує. Вона збиває нападника з ніг і намагається втекти.

У залі на мить запала тиша. Фріл міркував, стуливши докупи два вказівні пальці.

— Це можливо, — сказав він нарешті. — Можливо. Але навіщо бити її палицею чи битою, чи що в нього там було? Як на мене, це не схоже на професіонала.

— Я не чув, щоб О’Доннел або Фоллов контактували з професіоналами, — промовив Вайті. — Вони могли найняти якогось бевзя за віскі або наркотик.

— Але ж ви сказали, що старушенція чула, як Кейті Маркус привітала свого вбивцю. Чи зробила б вона це, якби до її машини підійшов озброєний наркоман?

Вайті неохоче кивнув головою.

— У цьому й проблема.

Меґґі Мейсон нахилилася над столом.

— Ми виходимо з припущення, що вона знала свого вбивцю. Я не помиляюся?

Шон і Вайті подивились один на одного, потім на голову стола й згідно кивнули.

— У Східному Бакінгемі, звичайно, чимало наркоманів, а надто в Низині, але чи може така дівчина, як Кейті Маркус, бути знайома бодай з одним із них?

— Ще одне слушне зауваження, — зітхнув Вайті.

— Нам, звичайно, було б зручно вважати цей злочин ділом рук найманого вбивці, — провадив Фріл. — Але навіщо він бив її палицею? Як на мене, це означає лють. Означає втрату самоконтролю.

Вайті кивнув головою.

— Але ми не маємо відкидати й таку можливість.

— Я згоден, сержанте.

Фріл знову подивився на Созу, якому не дуже сподобався цей відступ від теми.

Він прочистив горло й протягом короткого часу зазирав у свої записи.

— У всякому разі ми розмовляли з тим типом — Томасом Молданадо, який пив в «Останній краплі», куди Кетрін Маркус заходила перед тим, як розлучилася зі своїми подругами. Схоже, на тій території був лише один туалет, і Молданадо побачив, що до нього вишикувалася черга, тоді коли помітив, що троє дівчат пішли. Він вийшов у парк, щоб там попісяти, й побачив якогось типа, що сидів в автомобілі з вимкненим світлом. Як повідомив Молданадо, це було о пів на другу ночі. Він сказав, що мав нового годинника, й вирішив з’ясувати, чи той світиться в темряві.

— І він світився?

— Мабуть, так.

— А той тип в автомобілі з погашеним світлом, — сказав Роберт Берк, — міг відсипатися після доброї випивки.

— Це перше, що ми подумали, сержанте. Те саме був подумав і Молданадо, проте ні, той чоловік сидів прямо, з розплющеними очима. Молданадо сказав, що прийняв його за копа, хоч той сидів у маленькому чужоземному автомобілі на зразок «хонди» чи «субару».

— Вона була трохи розбита, — промовив Коннолі. — Прим’ята на передньому крилі з боку пасажира.

— Це правда, — підтвердив Соза. — Тоді Молданадо вирішив, що він шукає повію. Каже, що вночі ця територія кишить хвойдами. Але в такому разі, чого цей чоловік стовбичив на паркувальному майданчику? Хіба не простіше було виїхати на авеню?

— Окей, отже… — сказав Вайті.

Соза підняв руку:

— Одну секунду, сержанте. — Він кинув на Коннолі блискучий і нервовий погляд. — Ми ще раз оглянули паркувальний майданчик і знайшли кров.

— Кров?

Він кивнув головою.

— Коли ви її проминали, вам могло здатися, що хтось доливав собі бензин або мастило. Рідина була густа й далеко не розлилася, зосереджувалась в одному місці. Ми стали роздивлятися навколо й знайшли краплю тут, краплю там — усі вони витекли з одного місця. Ми знайшли ще кілька крапель на стінах та на алеї за баром.

— Офіцере, в чому ви хочете переконати нас?

— Когось іще було вбито або поранено біля «Останньої краплі» минулої ночі.

— А звідки така думка, що сталося це тієї-таки ночі? — запитав Вайті.

— Експертиза підтвердила. Нічний сторож припаркував свою машину на тому місці й прикрив кров, а також захистив її від дощу. Хоч би хто була жертва, вона дістала тяжкі поранення. А той чоловік, який на неї напав? Йому теж довелося туго. Ми знайшли два зразки крові на паркувальному майданчику й тепер обстежуємо лікарні й таксокомпанії на той випадок, якщо жертва застрибнула в таксі. Ми знайшли закривавлене волосся, шкіру й кілька уламків черепа. Чекаємо відповідей із шістьох пунктів швидкої допомоги. Поки що маємо лише негативні відповіді, але я все ще сподіваюся, ми знайдемо чоловіка, який звертався в один із пунктів швидкої допомоги з травмою черепа в суботу вночі або в неділю вранці.

Шон підняв руку.

— Тобто ви переконуєте нас, що тієї самої ночі, коли Кетрін Маркус вийшла з «Останньої краплі», хтось розтрощив комусь череп на паркувальному майданчику того самого бару?

— Авжеж, — усміхнувся Соза.

Коннолі продовжив його міркування.

— Експертиза виявила засохлу кров двох зразків — А й В з негативним резусом. Крові зразка А було набагато більше, ніж крові зразка В з негативним резусом, тому ми припускаємо, що кров зразка А — це кров жертви.

— Кетрін Маркус мала кров зразка О, — сказав Вайті.

Коннолі кивнув.

— Зразки волосся вказують на те, що жертва була чоловіком.

— Ви маєте якусь версію щодо цього? — запитав Фріл.

— Ні, не маємо. Ми тільки знаємо, що тієї ночі, коли було вбито Кетрін Маркус, комусь іншому проломили череп на паркувальному майданчику останнього бару, в який вона заходила.

— Отже, — промовила Меґґі Мейсон, — на паркувальному майданчику була бійка. І що з того?

— Ніхто з відвідувачів бару не бачив ніякої бійки — ані в самому барі, ані поблизу. Між пів на другу й за десять друга єдиними людьми, які покинули бар, були Кетрін Маркус із двома подругами й той свідок Молданадо, який повернувся до бару знадвору, коли ходив до вітру. Більш ніхто до бару не заходив. Приблизно о пів на другу Молданадо бачив когось на паркувальному майданчику, він описує його як «чоловіка нормального вигляду», років тридцяти п’ятьох, із темним волоссям. Його вже не було, коли Молданадо покинув бар за десять друга.

— Саме тоді, коли дівчина Маркус бігла через В’язничний парк.

Соза кивнув головою.

— Ми не стверджуємо, що між цими подіями існує зв’язок. Можливо, ніякого не існує. Але вони здаються, на диво, одночасними.

— І знову ж таки, — сказав Фріл, — яка ваша версія?

Соза стенув плечима.

— Не знаю, сер. Припустімо, вбивство, яке ми розслідуємо, було замовним. Чоловік на паркувальному майданчику стежив, коли дівчина Маркус піде. Вона вийшла з бару, й він зателефонував злочинцеві. Почувши цей дзвінок, найманий вбивця почав чекати дівчину.

— А що потім? — запитав Шон.

— Що потім? Він її вбив.

— Ні, я кажу про чоловіка в автомобілі. Того, який стежив за нею. Що він робить? Він вирішує вдарити когось каменюкою? Лише задля розваги?

— Можливо, хтось на нього напав.

— З якою метою? — сказав Вайті. — Щоб забрати його мобілку? Нісенітниця. Ми не знаємо, чи ця подія мала якийсь стосунок до вбивства Кейті Маркус.

— Сержанте, — запитав Соза, — ви хочете, щоб ми знехтували цей випадок? Сказали, к бісу його, в ньому немає нічого такого, що мало б стосунок до нашої справи?

— Хіба я це сказав?

— Ну, знаєте…

— То сказав я це чи не сказав? — наполягав Вайті.

— Ні.

— Ні, я так не сказав. Виявляй бодай трохи пошани до старших за чином, Джозефе, бо інакше ми можемо послати тебе в тунель наркоманів біля Спрінгфілда, де ти матимеш справу з гангстерами-мотоциклістами та дівчатами, які погано пахнуть і їдять консерви прямо з банки.

Соза поволі видихнув.

— Я лише подумав, що не слід цього нехтувати. Більш нічого.

— Річ не в тому, колего. Я лише хочу, щоб ви дослідили це детальніше, перш ніж витрачати людські резерви на окремий, ні з чим не пов’язаний інцидент. І врахуйте, що «Остання крапля» входить до зони діяльності поліції міста.

— Ми з ними сконтактувалися, — мовив Соза.

— Вони сказали вам, що це їхня справа?

Він кивнув головою.

Вайті розвів руками.

— От і чудово. Тримайте зв’язок із детективом, якому доручать цю справу, й повідомляйте нас про результати, але відтепер залиште її для них.

Фріл сказав:

— Позаяк ми тепер на стадії версій, якою буде ваша, сержанте?

Вайті знизав плечима.

— Я маю двійко версій, але не скажу, що вони цілком переконливі. Кетрін Маркус померла від вогнестрільної рани в потилицю. Жодна з її інших ран, зокрема й куля в біцепсі, за висновками експертизи, не загрожувала її життю. Удари було завдано тупим дерев’яним предметом — палицею або брусом. Медична експертиза стверджує, що сексуальному насильству її не піддавали. Наші розслідування показали, що вона планувала втекти з міста з юним Гаррісом. Боббі О’Доннел був її колишнім бойфрендом. Проблема в тому, що він не погоджувався «піти у відставку». Батько дівчини не любив ані О’Доннела, ані юного Гарріса.

— Чому він не любив юного Гарріса?

— Ми не знаємо. — Вайті озирнувся назад на Шона, а тоді знову почав дивитися вперед. — Хоч ми над цим працюємо. Наскільки нам відомо, вона мала намір покинути місто вранці. Вона влаштувала прощальну вечірку з двома подругами, проте Роман Фоллов вигнав її з бару, й вона повезла подруг додому. Почався дощ, а її двірник працював погано, вітрове скло було геть брудне. Вона або наїхала на брівку, бо була п’яна, і на мить налягла на кермо з цієї самої причини, або круто звернула, щоб обминути щось на дорозі. Незалежно від того, якою була причина, дівчина заїхала в кювет. Двигун заглух, і хтось підійшов до автомобіля. Згідно зі свідченнями нашої старої леді, Кетрін Маркус сказала: «Привіт!» Саме тоді, на нашу думку, злочинець зробив перший постріл. Вона примудрилася вдарити його дверцятами автомобіля — можливо, його пістолет дав осічку, я не знаю, — й побігла в парк. Вона там виросла й, можливо, думала, що там має більше шансів заховатися. Знову ж таки ми не можемо зрозуміти, чому вона вирішила бігти в парк, а не в якомусь напрямку по Сідней-стрит, щоправда якби вона бігла по будь-якому з них, то допомоги вона не могла б сподіватися принаймні протягом чотирьох кварталів. До того ж, якби вона вибігла на відкриту частину вулиці, злочинець міг задавити її власним автомобілем або легко її застрелити. Отож, вона біжить у парк. Причому вперто біжить на південний схід, спочатку перетинає кооперативний сад, потім намагається заховатися під містком, а далі робить останню перебіжку до екрана колишнього відкритого кінотеатру для автомобілістів. Вона…

— Вона все більше заглиблювалася в парк, — сказала Меґґі Мейсон.

— Так, мем.

— Чому?

— Чому?

— Так, сержанте. — Мейсон скинула окуляри й поклала їх на стіл перед собою. — Якби я була жінкою, що втікає через парк, з територією якого я добре знайома, я могла б спробувати завести свого переслідувача вглиб парку, сподіваючись, що той загубить мене в ньому й зупиниться. Але за першої нагоди я повернула б назад. Чому вона не побігла на північ до Роузклер-стрит або не повернула назад до Сідней-стрит? Чому бігла дедалі глибше в парк?

— Можливо, вона була в шоці. Її опанував страх. Страх іноді відбирає в людей змогу думати. Але не забуваймо також, що алкоголь в її крові був на рівні нуль-дев’ять. Вона була п’яна.

Меґґі Мейсон похитала головою.

— Не думаю. І варто взяти до уваги ще одну річ — із вашого звіту можна дійти висновку, що міс Маркус бігла значно швидше, ніж її переслідувач?

Вайті розкрив рота, але, схоже, забув, що він хотів сказати.

— Із вашого звіту, сержанте, випливає, що принаймні в двох випадках міс Маркус віддавала перевагу схованці перед утечею. Вона ховалася в кооперативному саду. А потім сховалася під пішохідним місточком. Це свідчить про те, що, по-перше, вона бігла швидше за свого переслідувача, інакше вона не встигала б навіть спробувати сховатися. А по-друге, вона парадоксально відчувала, що значно випередити переслідувача недосить. Ви також додали, що вона не намагалася вибігти з парку, а про що це свідчить?

Ніхто не спробував відповісти на це запитання.

Зрештою Фріл промовив:

— А що скажете ви, Меґґі?

— Я думаю, вона почувала себе оточеною. Її поведінка вказує на це.

На мить Шонові здалося, що повітря в залі застигло, пронизане електричним струмом.

— Ви припускаєте існування банди чи чогось іншого?

— Чогось іншого, — сказала вона. — Я не знаю, сержанте. Я спираюся лише на ваш звіт. Я неспроможна зрозуміти, чому ця жінка, яка вочевидь бігла значно швидше, ніж її переслідувач, не вирішила бігти прямо, щоб вибігти за межі парку, якщо вона не вважала, що хтось біжить їй навперейми.

Вайті повісив голову.

— Хоч і як я поважаю вас, пані, а хотів би нагадати, що на сцені злочину лишилося замало фізичних доказів, які могли б свідчити про участь третьої особи.

— Ви самі кілька разів повторювали про дощ, який змив багато слідів.

— Так, — погодився Вайті. — Але якби там діяла ціла банда — та що там банда, бодай двоє людей, які гналися б за Кетрін Маркус, — ми знайшли б набагато більше ознак, аніж нам реально вдалося. Принаймні ще кілька слідів чи щось подібне, мем.

Меґґі Мейсон знову начепила свої окуляри й подивилася на звіт, який лежав перед нею. Нарешті вона сказала:

— Це лише теорія, сержанте. Але вона заслуговує уваги, про що свідчать дані вашого ж таки розслідування.

Вайті не підіймав голову, хоч Шон відчував з вигину його плечей, що в ньому клекотить обурення, неначе газ у каналізаційних трубах.

— Що ви про це скажете, сержанте? — запитав Фріл.

Вайті підняв голову й подивився на них із виснаженою усмішкою.

— Я це візьму до уваги. Неодмінно візьму. Але гангстерська активність у цій місцевості постійно знижується. Тому ми припустимо, що злочинців було двоє, і це повертає нас до можливості замовного вбивства.

— Гаразд.

— Але якщо так сталося — а на початку цього обговорення ми погодилися, що постріл був одиночний і з деякої відстані, — тоді другий стрілець мав вистрелити тієї миті, коли Кетрін Маркус ударила його партнера дверцятами. Це має сенс лише в тому разі, коли стріляв один, а його жертвою стала опанована панікою п’яна жінка, мабуть, ослабла від утрати крові, неспроможна мислити ясно й до того ж вельми нещаслива.

— Але не оминайте увагою мою версію, — гірко всміхнувшись, завважила Меґґі Мейсон і втупила очі у стіл.

— Гаразд, — сказав Вайті. — Я на все ладен погодитися тепер. Припустімо, вона знала свого вбивцю. Окей. Але кожного, хто мав бодай найменший мотив її усунути, довелося обминути увагою. Що довше ми працюємо над цією справою, то більше вбивство здається випадковим. Дощ зруйнував дві третини потрібних нам слідів, дівчина Маркус не мала бодай одного заклятого ворога, не мала фінансових таємниць, не мала наркотичної залежності, не була вона й свідком жодного з відомих злочинів. Її смерть, як ми можемо тепер стверджувати, нікому не дала вигоди.

— Крім О’Доннела, — промовив Берк, — який не хотів, щоб вона покинула місто.

— Крім нього, — погодився Вайті. — Але в нього залізне алібі, а на замовне вбивство це не схоже. То хто ж залишається її ворогом? Та ніхто.

— А проте вона мертва, — сказав Фріл.

— А проте вона мертва, — погодився Вайті. — Тому я й думаю, що вбивство було випадковим. Якщо ні гроші, ні кохання, ні ненависть не є можливими мотивами, то вам залишається небагато. Вам залишається паскудний бевзь, що шукає свої жертви в інтернеті, або ще якийсь йолоп.

Фріл підняв брови.

Шайра Розентал утрутилася до розмови:

— Ми вже розглянули такі можливості, сер. Поки що жодних результатів.

— Отже, ви не знаєте, кого ви шукаєте, — сказав зрештою Фріл.

— Так воно і є, — відповів Вайті. — Ми шукаємо чоловіка з рушницею. О, мало не забув. І з палицею.

18 Слова, які він колись знав

Залишивши Дейва на ґанку й відчувши, що його обличчя й очі знову стали сухими, Джиммі вдруге за день прийняв душ. Він і далі відчував у собі потребу плакати. Це бажання надималося в його грудях, наче балон, аж поки йому стало важко дихати.

Він пішов у душ тому, що хотів бути на самоті, коли це бажання прорветься з нього потоками, а не кількома краплями, які скотилися в нього по щоках на ґанку. Він боявся перетворитися на тремтливу калюжу, плакати й ридати так, як він плакав і ридав у темряві своєї кімнати малим хлопчиком, переконаний, що, народжуючи його, мати мало не померла, й тому батько його зненавидів.

У ду´ші він відчув, як знов його охоплює смуток, знайомий ще з материнського лона, де він немов остерігав його: трагедія маячить десь у майбутньому, трагедія тяжка, як цементні блоки. Так неначе янгол повідомляв малюка, яким буде його майбутнє. З утроби матері Джиммі вийшов з янголовими словами, які зберігалися десь на споді його свідомості, але ніколи не з’являлися на вустах.

Джиммі підняв голову — бризки з душу залили йому очі. Він сказав, нічого не говорячи: «В душі´ я знаю, що посприяв смерті своєї дитини. Я це відчуваю. Але не знаю, як це сталося».

І спокійний голос промовив:

Потім довідаєшся.

Скажи мені.

Не скажу.

Будь ти проклятий.

Я не все сказав.

О.

Знання прийде.

І я прокляну себе?

Це вже як ти захочеш.

Джиммі опустив голову й подумав про Дейва, який бачив Кейті незадовго до того, як вона померла. Кейті, живу й п’яну, яка танцювала. Танцювала й була щаслива.

Саме це знання — що хтось інший, а не Джиммі, бачив живу Кейті пізніше, аніж її бачив Джиммі, — дозволило йому вперше заплакати.

Востаннє Джиммі бачив Кейті тоді, коли вона покинула крамницю в кінці своєї суботньої зміни. Було п’ять хвилин на п’яту: Джиммі розмовляв з постачальником і робив замовлення, тому був геть неуважний, коли Кейті нахилилася поцілувати його в щоку й сказала: «Бувай, тату». «Бувай», — відповів він і поглянув, як вона виходить із задньої кімнати.

Ні-ні. Це нісенітниця. Він не подивився, як вона виходить. Він чув, як вона виходить, але його погляд був на аркуші замовлення, що лежав перед ним на столі.

Тож її останній образ був краєчком її обличчя, коли вона відтулила свої губи від його щоки й промовила: «Бувай, тату».

Джиммі зрозумів, що це «бувай» було останньою хвилиною того вечора й останньою хвилиною її життя — це ніби вдарило його ножем у груди. Якби він був там, якби він міг провести з нею трохи більше часу того вечора, можливо, він зберіг би її пізніший образ.

Але він його не зберіг. Його зберіг Дейв. І Даяна та Ів. І вбивця Кейті.

Якщо тобі судилося померти, думав Джиммі, якщо такі події передбачені наперед, то я хотів би, щоб ти померла, дивлячись мені в обличчя. Кейті, мені було б боляче дивитись, як ти помираєш, але принаймні я знав би, що ти почуваєшся не такою самотньою, дивлячись мені у вічі.

Я люблю тебе. Я дуже тебе люблю. Я люблю тебе насправді більше, ніж я любив твою матір, більше, аніж я люблю твоїх сестер, більше, ніж я люблю Аннабет, нехай простить мені Бог. А люблю я їх глибоко, але тебе я люблю найбільше, бо, коли я повернувся з в’язниці й сидів із тобою на кухні, ми були двома останніми людьми на землі. Забутими й нікому не потрібними. І ми обоє були налякані, збентежені й такі невимовно самотні. Але ми піднялися з тієї ями, хіба ні? Ми перетворили свої життя на щось пристойне, тож перестали боятися, перестали почуватися самотніми. І я не зробив би цього без тебе. Не зміг би. Я не такий сильний.

Ти могла б стати чудовою жінкою. А може, й прекрасною дружиною. Чудом материнства. Ти була моїм другом, Кейті. Ти бачила мій страх, але ти від мене не втекла. Я люблю тебе більше за життя. І твоя відсутність стане для мене тяжкою хворобою. Вона мене вб’є.

Раптом на якусь мить, стоячи під душем, Джиммі відчув її долоню на своїй спині. Він зовсім забув про цю свою останню мить із Кейті. Вона поклала долоню йому на спину й нахилилася, щоб поцілувати його в щоку. Вона поклала її на його хребет між лопатками, і її долоня була тепла.

Він стояв під душем, відчуваючи на спині тепло її руки, — і бажання плакати зникло. Він знову відчув себе сильним у своєму горі. Він відчув, що дочка любить його.

Вайті й Шон знайшли паркувальний майданчик за рогом вулиці біля будинку Джиммі й пройшлися по Бакінгем-авеню. Пізній полудень ставав прохолодним, небо з голубого набувало темно-синього кольору, й Шон зловив себе на думці, що уявляє, щo зараз робить Лорен. Може, стоїть біля вікна й бачить те саме небо, яке бачить він цієї миті, небо, яке свідчить про близьку прохолоду.

Перш ніж вони підійшли до триповерхового будинку, де Джиммі з дружиною жили, затиснуті між кількома божевільними Севіджами та їхніми дружинами або коханками, вони побачили Дейва Бойла. Той нахилився до відкритого з боку пасажира вікна «хонди», зазирнув у бардачок, тоді закрив його й розігнувся над автомобілем із гаманом у руці. Помітивши Шона та Вайті, він замкнув дверці автомобіля й усміхнувся.

— Ви знову вдвох.

— Ми як грип, — сказав Вайті. — Від нас не врятуєшся.

— Як у тебе справи, Дейве? — запитав Шон.

— За чотири години мало що може змінитися. Ви хочете зайти до Джиммі?

Вони кивнули головами.

— Ви домоглися якогось поступу в розслідуванні?

Шон похитав головою.

— Ні, ми просто хочемо зайти висловити своє співчуття, подивитись, як їм ведеться.

— Зараз у них усе окей. Вони перевтомилися, розумієте? Наскільки мені відомо, Джиммі не лягав до ліжка від учорашнього дня. Аннабет у черговому нападі розпачу захотіла курити, і я запропонував їй принести сигарети, забувши, що залишив гаман у машині.

Дейв підняв його в своїй розпухлій руці, а тоді поклав до кишені.

Вайті засунув обидві руки до своїх кишень, відхилився назад на підборах, і дивна усмішка з’явилася на його обличчі.

— Тобі, мабуть, дуже болить, — сказав Шон.

— Рука? — Дейв знову її підняв і оглянув. — Власне кажучи, не дуже.

Шон кивнув головою, додавши свою дивну усмішку до усмішки Вайті, й вони обидва стояли та визиралися на Дейва.

— Я грав у більярд учора ввечері, — пояснив Дейв. — Ти знаєш, Шоне, який там у них стіл, у «Мак-Ґіллзі». Добра його половина притулена до стіни, й тобі доводиться користуватися дуже коротким києм.

— Та знаю, — сказав Шон.

— Перша куля лежала майже впритул до борту, а та, по якій я хотів ударити, була з протилежного боку стола. Я напружив руку й ударив щосили, забувши, що переді мною стіна. Бабах! Моя рука майже пробила ту кляту стіну.

— Отакої! — сказав Шон.

— Ви влучили? — запитав Вайті.

— Куди?

— У ту кулю, яку хотіли загнати в лузу.

Дейв спохмурнів.

— Я її лише зачепив трохи: рука вийшла з ладу, і врешті я програв усю партію.

— Ще б пак, — сказав Вайті.

— А я ж був у виграші, коли це сталося, — сказав Дейв.

Вайті кивнув і глянув на Дейвів автомобіль.

— Бачу, у вас та сама проблема, що й у мене?

Дейв подивився на свій автомобіль.

— Ні, я не мав ніяких проблем.

— Прокляття. А в мене з моїм «акордом» велика морока — десь на великих обертах пропадає іскра. В одного з моїх друзів аналогічний клопіт. Він міг би купити новий автомобіль на ті гроші, що їх витратив на ремонт.

— Нічого подібного я не знав, — промовив Дейв, — у мене мрія, а не автомобіль. — Він подивився через плече, а тоді знову на полісменів. — Піду куплю сигарети. Зустрінемося в їхньому помешканні.

— Гаразд, зустрінемося там, — сказав Шон і помахав Дейвові рукою, коли той зійшов із хідника й перетнув авеню.

Вайті поглянув на «хонду».

— Чимала ум’ятина на передньому бампері.

— Я думав, сержанте, ти її не помітив, — сказав Шон.

— А як тобі подобається його історія про кий? — присвиснув Вайті. — Він уважає, його штовхають долонею?

— Але тут існує проблема, — промовив Шон, коли вони дивилися, як Дейв заходить в «Іґл лікерс».

— Яка проблема, суперкопе?

— Якщо ти вважаєш Дейва тим типом, якого бачив свідок Сози на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», тоді він проломив голову комусь іншому, у той час як убивали Кетрін Маркус.

Вайті зробив розчаровану гримасу.

— Ти так думаєш? Я вважаю його тим суб’єктом, який сидів на паркувальному майданчику тоді, коли дівчина, яка мала померти через півгодини, покинула бар. Я вважаю його чоловіком, який не був удома о першій п’ятнадцять, як він сказав.

Хоча скло вітрини було товсте, вони бачили Дейва, який стояв біля прилавка й розмовляв із продавцем.

Вайті провадив далі:

— Кров, яку працівники медичної експертизи зішкребли з ґрунту на паркувальному майданчику, могла бути пролита кілька днів тому. Ми не маємо доказів, що там щось відбулося, крім бійки в барі. Відвідувачі з бару запевняють, що тієї ночі її там не було. Можливо, вона сталася в переддень. А могла бути того ж таки дня в полудень. Не існує причинного зв’язку між кров’ю на паркувальному майданчику та Дейвом Бойлом, який сидів у своєму автомобілі о пів на другу годину ночі. Але існує очевидний причинний зв’язок між ним у тій машині й тим часом, коли Кейті Маркус покинула бар. — Він плеснув Шона по плечу. — Ходімо.

Шон востаннє споглянув на авеню, коли Дейв подав продавцеві в крамниці напоїв гроші. Йому стало жаль Дейва. Незалежно від того, що зробив Дейв, він пробуджував у людях жалість — жалість примітивну й навіть огидну, але гостру, як шип.

Селеста, сидячи на ліжку Кейті, чула, як важкі черевики полісменів гупають по сходах. Аннабет послала її сюди кілька хвилин тому по сукню для Кейті, яку Джиммі міг би відіслати до похоронної контори. Аннабет перепросила, що надто слабка, щоб самій піти в кімнату Кейті. Йшлося про синю сукню з глибоким вирізом, і Селеста пам’ятала, що Кейті вдягала її, коли приходила на весілля Карли Айген, вона тоді приколола синьо-жовту квітку до свого розпущеного волосся над самим вухом. Кейті тоді була така гарна, що примусила людей глибоко зітхнути. Селеста пригадала, що ніколи раніше не бачила такої краси, і сама Кейті, либонь, не мала ані найменшого уявлення про те, якою гарною була. Коли Аннабет згадала про синю сукню, Селеста вмить зрозуміла, яку сукню треба знайти.

Вона прийшла до цієї кімнати, де вчора вночі бачила Джиммі, який стояв, притиснувши подушку Кейті до обличчя, й вдихав її пахощі, й відчинила вікна, щоб очистити кімнату від липкого запаху втрати. Вона знайшла сукню в застебнутій на блискавку одежній сумці в глибині шафи, дістала її й сіла на мить на ліжко. Знизу долинали звуки авеню — стукіт автомобільних дверцят, що зачинялися, гомін людей, які йшли по тротуару, сичання автобуса, що відчиняв двері на розі Крешент. Селеста дивилася на фотографію Кейті та її батька на нічному столику дівчини. Світлину було знято кілька років тому. Кейті всміхалася, міцно тримаючись за свої підтяжки та сидячи на плечах у батька. Джиммі тримав її щиколотки в своїх руках і дивився в фотокамеру з характерною для нього чудесною відкритою усмішкою, яка могла здивувати вас тільки тому, що дуже мало чого в Джиммі здавалося відкритим, і усмішка була єдиним місцем, де його стриманість відступала.

Вона зняла фотографію з нічного столика Кейті, коли почула Дейвів голос із хідника внизу.

— Знову ви вдвох.

Вона сиділа там, помираючи від страху, коли почула спочатку розмову Дейва з полісменами, а потім зауваження, якими обмінялися Шон Дівайн та його партнер, після того як Дейв перетнув вулицю, щоб купити сигарети для Аннабет.

Протягом десятьох чи дванадцятьох жахливих секунд вона мало не виблювала на синю сукню Кейті. Її діафрагма підстрибувала вгору й падала вниз, а горло стислося, і вміст шлунка клекотів, погрожуючи вирватись назовні. Вона нагнулася, намагаючись утримати його всередині, і хрипкий стогін кілька разів зривався з її вуст, але вона стрималася. І напад минув.

Проте її досі нудило. Нудило й обгортало липучим страхом, а її мозок, здавалося, палахкотів вогнем. Від цього тьмяніло світло, й темрява наповзала на її обличчя та на сітківку очей.

Вона лягла на ліжко, коли Шон та його партнер стали підійматися сходами, й хотіла, щоб її вдарила блискавка або на неї обвалилося небо, чи якась невідома сила підняла її й пожбурила у вікно. Вона віддавала перевагу всім цим сценаріям перед тим, на який дивилася тепер. А можливо, він просто хотів захистити когось іншого чи бачив щось таке, чого не мав бачити, і йому погрожували. Можливо, поліція допитувала його тому, що включила до списку підозрюваних. Адже не було сумніву в тому, що її чоловік не міг убити Кейті Маркус.

Його розповідь про те, що на нього напав бандит, звичайно ж, не трималася купи. Вона це знала. Вона вже не раз протягом двох останніх днів силкувалась заховатися від цього знання, витіснити його з голови, як густа хмара витісняє сонце з неба. Але ще тієї ночі, коли він розповів їй про це, вона знала, що бандити не б’ють лівицею, коли в правиці тримають ніж, і вони не користуються такими розумними фразами, як «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те». І їх не могли роззброїти й побити такі люди, як Дейв, який не брав участі в бійках після того, як закінчив школу.

Якби Джиммі прийшов додому з такою розповіддю, це була б інша річ. Джиммі, хоч і був худий і тендітний, але справляв враження чоловіка, який міг убити людину. Схоже, він знав, як треба битися, і просто вийшов з того віку, коли насильство було доконче потрібне в його житті. Але Джиммі досі пахнув небезпекою, спроможністю до руйнування й знищення.

А от Дейв справляв зовсім інше враження. Він був чоловік із таємницями. У його темній голові крутились якісь темні колеса, за його завжди спокійними очима розгорталося фантастичне життя, куди ніхто інший не міг увійти. Вона була одружена з Дейвом уже вісім років і завжди сподівалася, що зрештою він розкриє їй свій внутрішній світ, але він його їй так і не розкрив. Дейв більше жив у власному внутрішньому світі, аніж тут, у світі інших людей, і, можливо, ці два світи злилися між собою, і темрява, що панувала в Дейвовій голові, проникла на вулиці Східного Бакінгема.

Чи міг Дейв убити Кейті?

Вона завжди йому подобалася. Хіба ні?

Та чи спроможний Дейв — її чоловік — на вбивство? Чи спроможний він гнатися за дочкою свого давнього друга в темному парку? Чи міг він бити її й слухати її зойки та благання? Або вистрелити їй у потилицю?

Чому? Чому хтось виявився спроможним на такий учинок? І якщо ви погодитеся, що хтось міг учинити таку річ, то чи можливий логічний стрибок, який дозволить припустити, що цією людиною є Дейв?

Атож, думала Селеста, він живе в потаємному світі. Він, мабуть, ніколи не стане нормальним чоловіком через ті злочини, які вчинили проти нього, коли він був дитиною. Так, він збрехав їй про бандита, який на нього напав, але, можливо, існує раціональне пояснення для цієї брехні?

Яке, наприклад?

Кейті вбито у В’язничному парку незабаром по тому, як вона покинула «Останню краплю». Дейв запевняє, що він бився з бандитом на паркувальному майданчику того самого бару. Він запевняє, що покинув там бандита непритомним, але його ніхто не знайшов. Хоча поліція й згадала, що знайшла там сліди крові. То, можливо, Дейв усе-таки казав правду? Можливо.

Але Селеста знову замислилася про час, коли все це сталося. Дейв сказав їй, що він був в «Останній краплі». Він явно набрехав поліції, коли саме там був. Кейті вбито між другою і третьою годинами ночі. Дейв повернувся додому десять хвилин на четверту, весь у чиїйсь крові та з непереконливою історією про свої пригоди.

І це був наймоторошніший збіг — Кейті вбито, а Дейв повертається додому, залитий кров’ю.

Якби вона не була йому дружина, чи бодай завагалася б зробити очевидний висновок?

Селеста знову нахилилася вперед, намагаючись утримати в собі те, що утворилося в неї всередині, й заглушити голос у своїй голові, що промовляв пошепки: «Дейв убив Кейті. Ісусе Христе. Дейв убив Кейті.

О, Святий Боже! Дейв убив Кейті, а я хочу вмерти».

— То ви вже не підозрюєте Боббі й Романа? — запитав Джиммі.

Шон похитав головою.

— Цілком ні. Але їхнє алібі не усуває можливості, що вони когось найняли.

Аннабет завважила:

— Але з ваших облич я бачу, що ви не вважаєте це ймовірним.

— Ні, місіс Маркус, не вважаємо.

— То кого ж ви підозрюєте? — запитав Джиммі. — Кого завгодно?

Вайті й Шон перезирнулись. Аж ось відчинилися двері, і до кухні увійшов Дейв. Розірвавши целофан навколо пачки сигарет, він подав її Аннабет.

— Маєте свої сигарети, Анно.

— Дякую вам. — Вона подивилася на Джиммі з виразом невеликого збентеження на обличчі. — Я його не просила.

Він лагідно усміхнувся й поплескав її по долоні.

— Люба, ти можеш мати все, чого тобі треба.

Прикурюючи, Аннабет повернулася до Вайті й Шона.

— Я покинула курити десять років тому.

— Я також, — сказав Шон. — Можна я візьму одну?

Аннабет засміялася, сигарета застрибала в неї в зубах, і Джиммі подумав, що це, мабуть, перший приємний звук, який він почув за двадцять чотири години. Він побачив усмішку на обличчі в Шона, коли той узяв сигарету в його дружини, й хотів подякувати йому за те, що заохотив її посміятися.

— Ви поганий хлопець, офіцере Дівайн, — промовила Аннабет, припаливши йому сигарету.

Шон затягнувся.

— Я вже це чув.

— Чув минулого тижня від нашого командира, — сказав Вайті. — Якщо я правильно пам’ятаю.

— Справді? — запитала Аннабет і подивилася на Шона теплим і зацікавленим поглядом, бо була одна з тих рідкісних жінок, які полюбляють слухати не менше, ніж говорити.

Шонова усмішка поширшала, коли Дейв сів, і Джиммі відчув, що в кухні стало легше дихати.

— Я лише недавно повернувся з тимчасової відставки, — визнав Шон. — Учора був мій перший робочий день.

— А чого ти накоїв? — запитав Джиммі, нахиляючись над столом.

— Це конфіденційна інформація, — відповів Шон.

— Сержанте Паверс? — втрутилася до розмови Аннабет.

— Річ у тім, що офіцер Дівайн…

Шон подивився на нього.

— Я теж можу розповісти про тебе дещо.

— Справді, Шоне, ти слушно мені нагадав. Вибачте, місіс Маркус.

— Та пусте.

— Ніяк не можна розповідати про це. Вибачте.

— Шоне, — промовив Джиммі й коли Шон подивився на нього, спробував передати йому очима, що це добре, що саме цього вони тепер і потребують. Перепочинку. Розмови, яка не мала б нічого спільного з убивством, похороном або втратою близької людини.

Обличчя Шона полагідніло. На якусь мить він став схожий на одинадцятирічного хлопчиська, яким колись був. Кивнувши головою, Шон обернувся до Аннабет і сказав:

— Я завалив одного чоловіка фальшивими штрафами.

— Що ви вчинили? — Аннабет нахилилася вперед, сигарета піднялася їй до вуха, й широко розплющилися очі.

Шон відхилив голову назад, глибоко затягся сигаретою і видихнув дим на стелю.

— Був один тип, якого я не злюбив — не має значення чому. Десь раз на місяць чи щось таке я заходив на його сайт в інтернеті й записував йому якесь порушення на паркувальному майданчику. Мої звинувачення були різні: одного місяця це було порушення стоянки на один метр, другого — паркування в комерційній зоні і так далі, й так далі. Одне слово, той чоловік був постійним правопорушником, але він про це не знав.

— Бо не одержував квитанцій, — сказала Аннабет.

— Саме так. І кожні три тижні його штраф зростав за невиплату, аж поки одного дня його не викликали в суд.

Вайті сказав:

— І він довідався, що заборгував державі тисячу двісті доларів.

— Тисячу сто, — поправив його Шон. — Він сказав, що ніколи не одержував квитанцій, але суд йому не повірив. Бо суддям надто часто доводиться це чути… Отже, бідолаха опинився в халепі. Штраф йому оголосив комп’ютер, а комп’ютер не бреше.

— Здорово, — сказав Дейв. — Ти часто таке витворяєш?

— Ні, Девіде, — відповів Шон. — Таке я витворяю нечасто.

— Він назвав тебе Девідом, — сказав Джиммі. — Стережися.

— Я вчинив це одного разу стосовно одного чоловіка.

— І як тебе викрили?

— Тітка того чоловіка працює в інспекції, — сказав Вайті. — Ви собі уявляєте?

— Ні, не уявляємо, — сказала Аннабет.

Шон кивнув головою.

— Хто про це знав? Той чоловік сплатив штраф, але потім попросив свою тітку прояснити цю справу, і вона простежила, що сліди ведуть до нашого відділка. А що я раніше мав проблеми з цим джентльменом, то для начальника було легко звузити коло підозрюваних, і я попався.

— А чи багато неприємностей ти мав через цю справу? — запитав Джиммі.

— Багато, — визнав Шон, і тепер усі четверо засміялися. — Величезну торбину.

Шон спіймав вогник веселості в очах Джиммі й також засміявся.

— Старина Дівайн мав тяжкий рік, — додав Вайті.

— Вам пощастило, що про це не довідалася преса, — зауважила Аннабет.

— О, про це ми подбали, — всміхнувся Вайті. — Ми могли добряче надавати йому по дупі, але пані з інспекції довідалася лише про номер поліційного відділка, з якого надходили штрафи, а особистий номер поліціянта нам пощастило приховати від неї. На чому ми попалися — на канцелярській помилці?

— На перебої в комп’ютері, — уточнив Шон. — Начальник відділка примусив мене повернути гроші, усунув на тиждень від роботи без платні й призначив тримісячний термін випробування. Хоч могло бути й набагато гірше.

— Ми могли позбавити його звання, — додав Вайті.

— А чому не позбавили? — запитав Джиммі.

Шон загасив сигарету й розвів руками.

— Бо я суперкоп. Ти не читаєш газет, Джиме?

— Цей хвалько, — озвався Вайті, — хоче вам сказати, що за останні місяці розкрив кілька сенсаційних справ. Він має найвищий відсоток розкриття в моєму відділку. Ми чекаємо, коли він упаде, щоб турнути його.

Дейв вигукнув:

— Ота банда, що діяла на дорогах! Я якось бачив твоє прізвище в газеті.

— Як бачиш, Дейв газети читає, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі.

— Хоча не читає посібники про те, як треба грати в більярд, — усміхаючись, зауважив Вайті. — Як там ваша рука?

Джиммі подивився на Дейва й перехопив його погляд, коли той опускав очі. Відчувалося, що великий коп глузує з Дейва, провокує його. Джиммі свого часу мав чимало таких розмов із поліціянтами і знав цей тон. Він відразу зрозумів, що коп мав на увазі Дейвову руку. От тільки чого він згадав про якийсь більярд?

Дейв розкрив рота, щоб відповісти, але подивився через плече Шона, і його обличчя перекривилося. Джиммі простежив за його поглядом і напружився всім тілом.

Шон обернув голову. Перед ним стояла Селеста Бойл, тримаючи в руці синю сукню Кейті. Вішак був притиснутий до її плеча, і сукня немов прикривала чиєсь невидиме тіло.

Селеста завважила вираз обличчя Джиммі й сказала:

— Джиме, я віднесу сукню до похоронної контори. Дозволь мені.

Джиммі мав такий вигляд, ніби втратив здатність рухатися.

— Ти не повинна це робити, Селесто, — промовила Аннабет.

— А я хочу, — сказала Селеста з дивним розпачливим сміхом. — Справді хочу. Вийду на кілька хвилин на свіже повітря. Мені це потрібно, Анно.

— Ти певна? — запитав Джиммі. Його голос вилітав із нього з легким тріском.

— Так-так, — сказала Селеста.

Шон не пам’ятав, коли востаннє бачив людину, яка б так відчайдушно хотіла покинути кімнату. Він підвівся зі свого стільця й підійшов до Селести, подавши їй руку.

— Ми кілька разів зустрічалися. Я Шон Дівайн.

— О, справді.

Рука Селести була липка від поту, коли торкнулася Шонової руки.

— Ви мене якось підстригали, — промовив Шон.

— Я знаю. Знаю. Я пам’ятаю.

— Ну, то…

— Ну, то…

— Я не хочу затримувати вас.

Селеста засміялася коротким розпачливим сміхом.

— Ні-ні. Мене затримувати не треба. Я дуже рада зустріти вас. Але мені треба йти.

— До побачення.

— До побачення.

— До побачення, моя люба, — кинув Дейв.

Але Селеста вже вийшла в коридор і йшла до передніх дверей із таким виразом обличчя, ніби чула, як у домі просочується газ.

— Прокляття, — промовив Шон і подивився через плече на Вайті.

— У чому річ? — запитав колега.

— Та забув свій блокнот у машині.

— То піди й візьми його, — порадив Вайті.

Вийшовши в коридор, Шон почув слова Дейва:

— Хіба він не міг позичити сторінку з вашого блокнота?

Шон не став слухати, як відбрешеться Вайті, бо вже спускався сходами. Вийшовши на передній ґанок, він побачив, як Селеста дійшла до свого автомобіля й стала коло сидіння водія. Вона відчинила ключем дверцята, посунула руку всередину й відчинила задні дверці, після чого акуратно примостила сукню на заднє сидіння. Потому зачинила дверці та озирнулася назад. Сходами спускався Шон. Умить Селестине обличчя прибрало виразу смертельного жаху. То був вираз людини, яка наготувалася стрибнути під колеса автобуса.

Він міг розмовляти з нею ухильно або прямо. Глянувши на її обличчя, він збагнув, що прямі запитання дадуть йому найбільші шанси на успіх. Слід захопити її розполохом, поки вона з невідомих йому причин перебуває в неврівноваженому стані.

— Селесто, — промовив він. — Я хочу поставити вам лише одне коротке запитання.

— Мені?

Він кивнув головою, підійшовши до автомобіля й поклавши руки на дах.

— О котрій годині повернувся Дейв додому вночі проти суботи?

— Що?

Він повторив запитання, не зводячи з неї очей.

— Чому вас цікавить, що робив Дейв у суботу ввечері? — запитала вона.

— Не надавайте цьому великого значення, Селесто. Ми поставили Дейвові кілька запитань тому, що він був у барі «Мак-Ґіллз» тоді, коли туди заходила й Кейті. Деякі відповіді Дейва не узгоджуються, й це стурбувало мого партнера. Щодо мене, то я думаю, що Дейв забагато випив тієї ночі й не пам’ятає подробиць, але мій колега ніяк не може заспокоїтись. Тож я повинен лише точно знати, коли він повернувся додому, аби колега облишив свої підозри й ми змогли зосередитися на пошуках убивці Кейті Маркус.

— Ви думаєте, її вбив Дейв?

Шон відхилився від автомобіля й подивився на неї.

— Я не сказав нічого подібного, Селесто. Чорт його бери, чому я повинен так думати?

— Я не знаю.

— Але ж ви це сказали?

— Про що ми розмовляємо? — запитала Селеста. — Я збентежена.

Шон усміхнувся так доброзичливо, як тільки міг.

— Що швидше я довідаюся, коли Дейв повернувся додому, то швидше я переконаю свого партнера облишити провали в розповіді вашого чоловіка й перейти до речей конкретніших.

Селеста здавалася такою розгубленою і збентеженою, що Шон відчув до неї ту саму невиразну жалість, яку часто відчував до її чоловіка.

— Селесто, — промовив він, знаючи, що Вайті поставив би йому найнижчу оцінку за його випробувальний період, якби почув те, що він зараз скаже. — Богом присягаюсь, я не думаю, що злочин учинив Дейв. Але мій партнер думає інакше, а він має вище звання, ніж я. Він обирає, якими стежками має просуватися розслідування. Скажіть мені, коли Дейв повернувся додому, й ми на цьому закінчимо й більше не надокучатимемо Дейвові.

— Але ви бачили цей автомобіль, — сказала Селеста.

— Про що ви?

— Я чула вашу розмову на вулиці. Хтось бачив цей автомобіль, запаркований біля «Останньої краплі» тієї ночі, коли вбили Кейті. Ваш партнер думає, що Дейв убив Кейті.

«Нісенітниця», — подумав Шон. Він не міг у це повірити.

— Мій партнер просто хоче ближче придивитися до Дейва. Це не означає, що він підозрює його в убивстві. Ми не маємо підозрюваного, Селесто. Ви зрозуміли? Не маємо. Ми маємо лише провали в Дейвовій розповіді. Коли ми закриємо ці провали, цій історії буде кінець. Не хвилюйтеся.

На нього напали, хотіла сказати Селеста. Він прийшов додому весь у крові, але тому що хтось намагався напасти на нього. Він мусив захищатися. Він не міг убити людину. Навіть якби я думала, що це він убив Кейті, друга моя половина переконана, що Дейв на таке неспроможний. Я кохалася з ним. Я одружилася з ним. І я не одружилася б з убивцею, ти, поганий копе!

Вона спробувала пригадати, як думала зберегти спокій, коли поліція прийде їх допитувати. Тієї ночі, коли прала його одяг, змиваючи з нього кров, Селеста була переконана, що має план, як їй захищатись. Але тоді вона не знала, що Кейті вбито й що копи допитуватимуть її про можливу причетність Дейва до її вбивства. Хіба могла вона це передбачити? А цей коп був такий спокійний, самовпевнений і чарівний. Він не був гладким, сірим і брутальним типом, якого вона сподівалася побачити. Він був давній Дейвів друг. Дейв сказав їй, що цей чоловік, Шон Дівайн, був із ним і Джиммі Маркусом на вулиці, коли Дейва викрали. І той хлопець, з яким Дейв дружив у дитинстві, виріс у цього високого та вродливого чоловіка з голосом, який можна слухати всю ніч, з очима, від погляду яких ти танеш, немов віск.

Господи Христе. Що їй робити в такій ситуації? Їй потрібен час. Їй потрібен час, щоб подумати, щоб бути самою собою й дивитися на обставини раціонально. Їй не потрібна сукня мертвої дівчини, яка дивиться на неї із заднього сидіння, й коп на протилежному боці автомобіля, що споглядає її своїми проникливими, як у спальні, очима.

Селеста промовила:

— Я спала.

— Що?

— Я спала. У суботу вночі, коли Дейв повернувся додому, я вже була в ліжку.

Коп кивнув головою. Він знову заглянув в автомобіль, поляпав долонями його дах. Шон здавався задоволеним. Він мав такий вигляд, ніби вона відповіла на всі його запитання. Селеста згадала, що волосся в нього дуже густе й має майже ірисовий колір між світло-брунатними пасмами. Вона згадала, як подумала, що йому нема чого остерігатися лисини.

— Селесто, — проказав Шон своїм скрадливим бурштиновим голосом. — Я бачу, що ви налякані.

Селеста відчула, неначе її серце здавила чиясь брудна рука.

— Думаю, ви налякані й ви щось знаєте. Я хочу, щоб ви зрозуміли — я на вашому боці. Я також на боці Дейва. Але більше я на вашому боці, бо, як вже сказав, ви налякані.

— Я не налякана, — вона спробувала заперечити й відчинила дверцята водія.

— Ні, ви налякані, — сказав Шон і відступив від автомобіля, коли вона сіла в нього й поїхала по авеню.

19 Ким вони хотіли стати

Повернувшись до помешкання, Шон застав у коридорі Джиммі — той розмовляв по мобільному телефону.

— Так, я пам’ятаю — фотографії. Дякую вам, — сказав Джиммі й вимкнув мобілку. Потім подивився на Шона.

— Це була похоронна контора Ріда, — промовив він. — Вони забрали тіло з офісу медичної експертизи й сказали, що я можу приїхати з її речами. — Він стенув плечима. — Сказали, що треба обговорити всі деталі церемонії і таке інше.

Шон кивнув головою.

— Ти взяв свого блокнота?

Шон поляпав по кишені.

— Він тут.

Джиммі кілька разів ударив себе мобілкою по стегну.

— Треба їхати до похоронної контори.

— Чоловіче, у тебе такий вигляд, що тобі краще поспати.

— Ні, зі мною все гаразд.

— Окей.

Коли Шон хотів проминути його, Джиммі сказав:

— Я можу попросити тебе про одну послугу.

Шон зупинився.

— Авжеж.

— Дейв, мабуть, скоро поїде, щоб забрати Майкла додому. Я не знаю, який в тебе розпорядок дня, але маю надію, ти зможеш скласти Аннабет компанію бодай на короткий час. Просто, щоб вона не залишалась сама. Селеста, імовірно, повернеться, тож тобі тут перебувати недовго. Розумієш, Вел та його брати повели дівчаток у кіно, і в хаті не буде нікого, а я знаю, що Аннабет не погодиться поїхати до похоронної контори, тому я подумав…

— Гадаю, проблеми не буде. Я повинен зустрітися зі своїм сержантом, але офіційно наша зміна закінчилася дві години тому. Дозволь його попередити. Окей?

— Буду тобі дуже вдячний.

— Про що розмова? — Шон пішов у напрямку кухні, а тоді зупинився й оглянувся на Джиммі. — Власне кажучи, Джиме, я хочу запитати тебе про щось.

— Запитуй, — сказав Джиммі, відразу приймаючи вигляд арештанта на допиті.

Шон повернувся по коридору.

— Нас двічі або тричі повідомили, що ти мав проблему з юнаком, про якого ти згадав сьогодні вранці, з Бренденом Гаррісом.

Джиммі стенув плечима.

— Ніякої проблеми. Просто він не подобається мені.

— Чому?

— Не знаю. — Джиммі поклав мобілку в свою передню кишеню. — Деякі люди просто справляють на тебе неприємне враження. З тобою такого не було?

Шон підступив ближче й поклав руку на плече Джиммі.

— Він зустрічався з Кейті, Джиме. Вони планували втекти.

— Нісенітниця, — пробурчав Джиммі, не відриваючи погляду від підлоги.

— Ми знайшли рекламні брошури Лас-Вегаса в її рюкзаку. Ми зробили кілька дзвінків і виявили замовлені на їхні прізвища квитки на літак. Бренден Гарріс це підтвердив.

Джиммі скинув з плеча Шонову руку.

— Це він убив мою дочку?

— Ні.

— Ти певен у цьому на сто відсотків?

— Майже. Він бездоганно витримав кілька детекторів на брехню. До того ж він зовсім не схожий на вбивцю. Думаю, він щиро кохав твою дочку.

— Прокляття, — сказав Джиммі.

Шон прихилився до стіни й чекав, даючи Джиммі час переварити все це.

— Вони хотіли втекти? — перегодом запитав Джиммі.

— Так. Як розповів нам Бренден Гарріс та подруги Кейті, ти був настроєний категорично проти їхніх зустрічей. Я не можу зрозуміти чому. Хлопець не схожий на проблемного. Розумієш? Можливо, він надто стриманий, не знаю. Але він здався мені хлопцем дуже пристойним і навіть приємним. Не знаю, що й подумати…

— Ти не знаєш, що й подумати? — коротко засміявся Джиммі. — Шоне, я щойно довідався, що моя дочка — а вона, як ти знаєш, померла — мала намір утекти від мене.

— Я тебе розумію, — сказав Шон, знизивши голос майже до пошепту, сподіваючись, що так зробить і Джиммі, чоловік, якого відучора, коли вони зустрілися біля екрана відкритого кінотеатру для автомобілістів, він бачив лише в стані крайнього збудження. — Чоловіче, мені лише цікаво, чому ти так уперто не хотів, щоб твоя дочка зустрічалася з тим молодиком?

Джиммі прихилився до стіни поруч із Шоном і кілька разів глибоко вдихнув, повільно випускаючи повітря.

— Я знав його батька. Він мав кличку Правильний Рей.

— Чому саме таку? Він був суддя?

Джиммі похитав головою.

— Тоді навколо було надто багато Реїв, розумієш? Рей Псих Бучек і Рей Недоумок Доріян, і Рей Байбак Лейн. Отож, кличка Правильний Рей прилипла до Рея Гарріса, бо всі інші звучні клички були вже розібрані. — Джиммі знизав плечима. — Хай там як, а той чоловік мені ніколи не подобався. Він покинув свою дружину, коли та була вагітна отим німим хлопцем, якого вона тепер має. Бренденові тоді було тільки шість років, от я й подумав, що яблуко від яблуні недалеко відкотиться, і не хотів, щоб він зустрічався з моєю дочкою.

Шон кивнув головою, хоч і не купився на це пояснення. Коли Джиммі сказав, що він ніколи не любив цього хлопця, щось у його голосі наче тріснуло, а Шон свого часу чув чимало вигаданих історій і міг легко їх упізнати, хоч би як логічно вони звучали.

— Це єдина причина? — запитав Шон.

— Атож, — підтвердив Джиммі, відштовхнувся від стіни й вийшов у коридор.

— Гадаю, це непогана ідея, — сказав Вайті, коли стояв із Шоном поза будинком. — Побудь із родиною, може, довідаєшся про щось іще. До речі, що ти сказав Бойловій дружині?

— Я сказав їй, що вона здалася мені наляканою.

— Вона гарантує його алібі?

Шон похитав головою.

— Сказала, що вже спала, коли він повернувся.

— Але тобі вона здалася наляканою?

Шон подивився на вікна й, показуючи Вайті рукою й головою вгору по вулиці, пройшов із ним до рогу.

— Вона чула, як ми балакали поблизу автомобіля.

— Прокляття, — сказав Вайті. — Вона повідомить чоловіка, і той може втекти.

— І куди ж він подасться? Він був єдина дитина в родині, його мати померла, прибутки має низькі, а друзів небагато. Навряд чи він зможе втекти з країни й оселитися десь в Уругваї.

— Але купити собі авіаквиток він спроможний.

— Сержанте, — сказав Шон, — у нас немає реальних доказів того, що цей чоловік винний.

Вайті відступив на крок і подивився на Шона в світлі ліхтарної лампи, що нависала над ними.

— Ти не хочеш вірити мені, суперкопе?

— Я просто не бачу провини за цим чоловіком. По-перше, немає мотиву.

— Дівайне, його алібі шите білими нитками. У його розповідях стільки дірок, що, якби вони були в човні, він давно пішов би на дно. Ти сказав, що його дружина налякана. Не обурена, а налякана.

— Окей, тут я ладен погодитися. Вона явно щось приховує.

— То ти думаєш, вона й справді спала, коли він повернувся додому?

Шон бачив Дейва, коли вони були малими дітьми, бачив, як він сідає, плачучи, в невідомий автомобіль. Він бачив його темним і далеким на задньому сидінні, коли автомобіль завертав за ріг. Він хотів ударити рукою по стіні позад себе й прогнати видіння к бісу.

— Ні. Гадаю, вона знає, коли він повернувся додому. А тепер, підслухавши нашу розмову, знає, що тієї ночі він був в «Останній краплі» і, можливо, тримаючи в голові всі ті події, що не стикуються між собою, намагається їх упорядкувати.

— І ці неузгоджені шматки подій уселяють їй смертельний страх?

— Можливо. Я не знаю. — Шон копнув носаком черевика камінь, що лежав під стіною будинку. — Я відчуваю…

— Що?

— Я відчуваю, ніби ми бачимо, як ці шматки подій б’ються один об один, але не стуляються. Мабуть, ми щось випускаємо з уваги.

— Ти справді переконаний, що Бойл невинний?

— Я не викидаю його з кола підозрюваних. Я міг би навіть заарештувати його, якби бодай на секунду міг уявити собі мотив.

Вайті відступив назад і відірвав підбор від стовпа, в який він упирався. Він подивився на Шона так, як, бачив Шон, він дивився на свідка, коли боявся, що той не витримає в суді.

— Окей, — сказав він. — Брак мотиву турбує мене також. Але не дуже, Шоне. Не дуже. Думаю, існує якась невідома причина, яка прив’язує його до цієї справи. Інакше якого біса він брехав би нам?!

— Ет, облиш, — сказав Шон. — Так заведено. Люди брешуть нам, бо не брехати копам не годиться. А що ти скажеш про квартал, який оточує «Останню краплю»? Там уночі відбувається справжня торгівля. Торгують повіями, трансвеститами, онаністами — чим заманеться. Може, в машині у Дейва був якийсь темний суб’єкт, і він не хоче, щоб дружина знала. Можливо, він має коханку. Хто знає. Але все це не наближає його й на милю до вбивства Кейті Маркус.

— Ніщо не наближає його до нього, крім букета брехні й мого відчуття, що цей тип нечистий.

— Твого особистого відчуття, — промовив Шон.

— Шоне, — сказав Вайті й став загинати пальці на своїх руках. — Цей чоловік збрехав нам про час, коли він покинув бар «Мак-Ґіллз». Збрехав, коли повернувся додому. Він був запаркований біля «Останньої краплі», коли жертва покинула бар. Він був у двох із тих барів, у яких була вона, але намагається це приховати. Він має розпухлий кулак і розповідає нісенітниці про те, як він його розбив. Він знав жертву, а ми вже з тобою погодилися, що підозрюваний також її знав. Нарешті він ідеально — до чортів — уписується в твій образ убивці-маніяка: білий, років тридцяти п’ятьох, майже безробітний, і, як ти мені розповів учора, він постраждав від сексуального насильства, коли був малим хлопцем. Ти смієшся з мене? З такими доказами цей мужик давно має сидіти у в’язниці.

— Ти щойно згадав, що він був жертвою сексуального насильства, а проте Кетрін Маркус не було зґвалтовано. Ти сам собі суперечиш, сержанте.

— Може, він просто пострибав на ній.

— На сцені злочину ніде не знайдено чоловічого сімені.

— Ішов дощ.

— Дощу не було там, де знайдено її тіло. У невимушених убивствах на сексуальному ґрунті сліди сексуального виверження — неодмінна частина загальної картини. Так буває в дев’яноста дев’ятьох і дев’ятьох десятих відсотків випадків. А де вони в нашому випадку?

Вайті опустив голову й постукав по ліхтарному стовпу долонями.

— Ти був другом батька жертви й потенційного підозрюваного, коли ви були…

— Ет, облиш…

— …дітьми. Це компрометує тебе, не заперечуй. Це перешкоджає тобі бути об’єктивним.

— Перешкоджає мені бути об’єктивним? — Шон понизив голос і притулив собі долоню до грудей. — Зрозумій, — сказав він. — У мене лиш інший погляд, ніж у тебе, на профіль підозрюваного. Я не кажу, що, якби ми знайшли більше доказів проти Дейва Бойла, аніж кілька непослідовностей, я не приєднався б до тебе, намагаючись його звинуватити. Ти знаєш про це. Але якщо ти підеш до прокурора з тим, що маєш тепер, то що він тобі скаже?

Долоні Вайті трохи сильніше забарабанили по ліхтарному стовпу.

— Я тебе запитую — що він тобі скаже?

Вайті підняв руки над головою й широко позіхнув. Зустрівши Шонів погляд, він стомлено спохмурнів.

— Твоє зауваження слушне. Але, — він підняв догори палець, — ти, паскудний добровільний адвокате, я збираюся знайти палицю, якою її бито, або пістолет чи якийсь закривавлений одяг. Не знаю, що саме, але щось я таки знайду. І коли я його знайду, я прижучу твого друга.

— Він мені не друг, — сказав Шон. — Припустімо, ти маєш рацію. Тоді я розберуся в усьому швидше, ніж ти.

Вайті відійшов від ліхтарного стовпа й підступив до Шона.

— Не скомпрометуй себе цим, Дівайне. Бо тоді ти скомпрометуєш і мене, і я тебе поховаю. Переведу тебе в який-небудь закутень у Беркширі, й ти збиратимеш там радарну інформацію з допомогою клятого снігохода.

Шон провів обома руками по обличчю та волоссю, намагаючись прогнати від себе виснаження.

— Балістична експертиза, мабуть, уже готова, — сказав він.

Вайті відступив від нього.

— Саме туди я й хочу поїхати. Лабораторне опрацювання відбитків пальців теж, мабуть, уже в комп’ютері. Я їх перегляну, й, можливо, нам пощастить. Твоя мобілка з тобою?

Шон поляпав по кишені.

— Так.

— Я зателефоную тобі згодом.

Вайті відвернувся від Шона й побрався по Крешент до автомобіля. Шон відчув глибоке розчарування тим, що випробувальний період несподівано здався йому набагато тяжчим, аніж здавався сьогодні вранці.

Він повернувся на Бакінгем, коли Джиммі й Дейв спускалися по сходах із Майклом.

— Ви додому?

Дейв зупинився.

— Так. Повірити не можу, Селеста досі не повернулася з машиною.

— Думаю, що з нею все гаразд, — сказав Шон.

— О, так, — погодився Дейв. — Але мені доведеться повертатися додому пішки.

Шон засміявся.

— Лише п’ять кварталів?

Дейв усміхнувся.

— Майже шість, чоловіче, якщо ти порахуєш точно.

— Ліпше рушайте, — сказав Шон, — поки залишається трохи світла. Тримайся, Майкле.

— До побачення, — мовив Майкл.

— Успіхів, — попрощався Дейв, і вони покинули Шона біля сходів.

Дейвові кроки здалися йому трохи важкими від пива, випитого в будинку Джиммі. Шон подумав: Дейве, якщо ти це зробив, краще відмовся від алкоголю. Тобі знадобиться кожна клітина твого мозку, якщо ми з Вайті візьмемося за тебе. Кожна клята клітина.

Сонце вже сховалося за обрій, верховіття дерев у парку потемніли, а екран колишнього відкритого кінотеатру перетворився на чорну тінь. Край неба ще відсвічував, і В’язничний канал о цій порі ночі здававсь одягненим у сріблясті шати. Селеста сиділа в своєму автомобілі на стороні Шомута й дивилася вниз на канал і парк, на Іст-Бакінгем, що здіймався за ним, немов сміттєве звалище. Низину майже цілком укривав парк, опрічно стриміли тільки шпилі та виступали високі дахи. І на все це, бовваніючи віддалік, дивились зі своїх заасфальтованих і покручених височин будинки на Пагорбах.

Селеста навіть не пам’ятала, як вона сюди приїхала. Вона передала сукню одному із синів Брюса Ріда, хлопцеві, одягненому в чорне, з такими гладенько поголеними щоками та молодими очима, що здавалося, він буде організатором студентського балу, а не похорону. Селеста покинула похоронний офіс, і останнє, що вона пам’ятала, як вона проїхала повз давно закритий металообробний завод Айзека, повз порожні будівлі завбільшки з ангари й уперлася бампером в іржаві палі, а її погляд прикипів до повільної течії каналу, яка плюскотіла об шлюзи гавані.

Відразу по тому, як вона підслухала розмову двох полісменів про Дейвів автомобіль — їхній автомобіль, той самий, у якому вона тепер сиділа, — вона почула себе п’яною. Але не приємно п’яною, легкою і з солодким гудінням у голові. Ні, вона почувалася так, немов цілісіньку ніч пила якесь дешеве пійло, прийшла додому й забулася, відтак оговталася, хоч мозок іще був затуманений, язик розпухнув, у роті відчувався гіркий присмак отрути, а почуття отупіли, й вона неспроможна була зосередитися.

— Ви налякані? — запитав її коп, і його слова так глибоко проникли їй під шкіру, що єдиним, на що вона здобулася, було войовниче заперечення: «Ні, я не налякана». Так ніби вона дитина. Ні, я не винна. Так, ти винна. Ні, не винна. Так, ти винна.

Вона налякана. Вона нажахана. Страх перетворював її на пудинг.

Вона з ним побалакає, вирішила Селеста. Зрештою він досі Дейв. Хороший батько. Чоловік, який ніколи не здіймав на неї руки й не виявляв схильності до насильства за всі ті роки, що вона знає його. Ні разу навіть не штурнув двері, не вдарив кулаком об стіну. Вона не сумнівалася, що зможе поговорити з ним.

Вона запитає: Дейве, чию кров я відмивала з твого одягу?

Дейве, запитає вона, що насправді сталося суботньої ночі?

Ти можеш це мені сказати. Я твоя дружина. Ти можеш розповісти мені все.

Ось що вона зробить. Вона поговорить із ним. Вона не має причин боятися його. Він Дейв. Вона кохає його, а він кохає її, і все це якось виясниться. Вона певна, що виясниться.

А проте вона перебувала тут, на протилежному березі каналу, серед руїн колишнього металообробного заводу, що його недавно купив якийсь бізнесмен, який хотів збудувати тут паркувальний майданчик, якщо на протилежному березі річки збудують стадіон. Вона дивилася на парк, у якому було вбито Кейті Маркус. Вона чекала, поки їй хтось скаже, куди їй знову рухатися.

Джиммі сидів із Амброзом, сином Брюса Ріда, в офісі його батька, обговорюючи подробиці та шкодуючи, що розмовляє не з самим Брюсом, а з цим хлопцем, який, либонь, щойно закінчив коледж. Йому було б природніше грати в якусь гру на стадіоні, аніж готувати трупи для поховання, й Джиммі не міг собі уявити, як ці доглянуті білі руки доторкаються до мертвого тіла.

Він назвав Амброзові дату народження Кейті й номер її страховки, а хлопець записав ці дані золотим пером у формуляр, пристебнутий до планшета, а потім лагідним голосом, що був копією батькового, запитав:

— Гаразд, гаразд. А тепер, містере Маркус, скажіть мені, це буде традиційна католицька церемонія? Поминки, меса?

— Так.

— Тоді я пропоную поминки влаштувати в середу.

Джиммі кивнув головою.

— Ми вже зарезервували богослужбу в церкві на четвер, о дев’ятій ранку.

— На дев’яту ранку, — повторив хлопець і записав цей час. — А ви вже вирішили, коли робитимете поминки?

Джиммі сказав:

— Ми зробимо їх двічі. Перші — між третьою та п’ятою годинами, другі — між сьомою і дев’ятою.

— Сьомою і дев’ятою, — повторив хлопець, записуючи. — Я бачу, ви принесли фотографії. Добре. Добре.

Джиммі подивився на фотографії в рамках, що лежали в нього на колінах: Кейті на своєму випускному вечорі. Кейті із сестрами на пляжі. Кейті з ним на відкритті «Ринкового котеджу», коли їй було вісім років. Кейті з Ів та Даяною. Кейті, Аннабет, Джиммі, Надін і Сара в «Шістьох прапорах».

Він поклав стосик фотографій на стілець поруч із собою. У горлі йому запекло, але це відчуття зникло, коли він ковтнув.

— А про квіти ви подумали? — запитав Амброз Рід.

— Я замовив їх у Кнопфера сьогодні пополудні, — відповів Джиммі.

— А оголошення?

Він уперше зустрівся з поглядом хлопця.

— Оголошення?

— Так, — промовив хлопець і подивився на свій планшет. — Оголошення для газети. Ми можемо взяти його публікацію на себе, якщо ви дасте нам приблизний текст. Наприклад, оголосите, що ви волієте одержати гроші замість квітів або щось таке.

Джиммі відвернув погляд від співчутливих очей хлопця й подивився на підлогу. Під ними, десь у підземеллі цього білого вікторіанського будинку, в кімнаті для бальзамування лежала Кейті. Вона лежатиме гола перед Брюсом Рідом, цим хлопцем та його двома братами, й вони митимуть її, доторкатимуться до неї, бальзамуватимуть її, щоб на певний час зберегти її від розкладання. Їхні холодні, наманікюрені руки ковзатимуть по її тілу. Вони відокремлять певні його частини. Вони братимуть її підборіддя великим і вказівним пальцями й обертатимуть його в різні боки. Вони розчісуватимуть їй волосся.

Він думав про свою дитину, голу, виставлену, із втраченим кольором її тіла, уявляв собі, як вона лежить і чекає, коли до неї востаннє доторкатимуться ці чужі люди — обережно, мабуть, але з черствою, клінічною обережністю. А потім вони підкладуть їй під голову в труні атласну подушку і перевезуть її в кімнату загального огляду, з нерухомим, як у ляльки, обличчям і в її улюбленій синій сукні. На неї дивитимуться і над нею молитимуться, розмовлятимуть і сумуватимуть і зрештою закопають у землю. Її опустять у могилу, яку викопають для неї чоловіки, що не знали її, і Джиммі здалеку почув, як гупає по труні земля, ніби сам лежав у тій труні разом із нею.

Вона лежатиме під шістьма футами землі, аж поки зрештою заросте травою. Вона вже ніколи не бачитиме, не відчуватиме, не чутиме ані запаху, ані звуків. Вона лежатиме там, можливо, тисячу років, не чуючи, як тупотять ноги людей, які відвідуватимуть її надгробок, не спроможна чути світ, який вона покинула, бо між нею і світом лежатиме шар землі.

Я вб’ю його, Кейті. Я докладу всіх зусиль, щоб знайти його раніше, ніж поліція, і я його вб’ю. Я вкину його в набагато гіршу яму, аніж та, в якій лежатимеш ти. Я нікому не дозволю бальзамувати його тіло. Не дозволю плакати над ним. Я примушу його зникнути, ніби він ніколи й не існував. Так ніби його ім’я і все, чим він був, чи думав, що він є, існувало лише уві сні й зникло, перш ніж той чоловік, який бачив сон, прокинувся.

Я знайду того, хто поклав тебе на той стіл унизу, я зведу його з світу. І близькі йому люди — якщо він їх має — не жалітимуть його так, як ми жаліємо Кейті. Бо вони ніколи не знатимуть, що з ним сталося.

І не турбуйся дитино, чи твій тато спроможний зробити те, що він обіцяє. Тато на це спроможний. Ти ніколи цього не знала, але твій тато раніше вбивав. Тато робив те, що треба було робити. І він зробить це знову.

Він обернувся до Брюсового сина, який не так давно почав працювати в цій сфері, щоб спокійно витримувати тривалі паузи.

Джиммі сказав:

— Я хотів би дати таке оголошення: «Померла Маркус Кетрін Хуаніта, улюблена дочка Джеймса й Маріти, прийомна дочка Аннабет і сестра Сари й Надін…»

Шон сидів на задньому ґанку з Аннабет Маркус, яка потроху ковтала з пляшки біле вино й курила сигарети менш як до половини, перш ніж гасила їх. Її обличчя освітлювала лампа, що горіла над ним. Сильне обличчя, воно завжди вражало, хоч, либонь, ніколи не було вродливим. Вона звикла, що на неї дивляться, як здогадувався Шон, хоча навряд чи розуміла, чому вона варта такої уваги. Вона дещо скидалася Шонові на матір Джиммі, але без виразу смирення й поразки. Скидалася й на його власну матір у її цілковитій стриманості, що не вимагала від неї великих зусиль. Саме цим була схожа й на Джиммі. Він бачив Аннабет Маркус жінкою веселою, але вона ніколи не здавалася йому легковажною.

— Отже, — промовила вона до Шона, — що ви збираєтеся робити сьогодні ввечері, коли вас звільнять від обов’язку втішати мене?

— Для мене це не обов’язок…

Вона відмахнулася від нього рукою.

— Дякую. Але що ви маєте намір робити?

— Поїду зустрітися зі своєю матір’ю.

— Справді?

Він кивнув головою.

— У неї сьогодні день народження. Поїду відсвяткую його з нею та зі старим.

— Он як. А чи давно ви розлучилися?

— А це видно?

— Ви носите своє розлучення як костюм.

— Он як. Я розлучився більш як рік тому.

— Вона живе тут?

— Уже ні. Вона мандрує.

— Ви сказали це з гірким виразом. «Мандрує».

— Справді?

Він стенув плечима.

Вона підняла руку.

— Я ненавиджу себе за те, що з вами роблю — відвертаю свої думки від Кейті вашим коштом. Тому вам не треба відповідати на жодне з моїх запитань. Я особа доскіплива, а ви цікавий чоловік.

Він усміхнувся.

— Ні, я зовсім не цікавий. Насправді я дуже нудний, місіс Маркус. Заберіть у мене мою роботу, і я зникну.

— Називайте мене просто Аннабет.

— Гаразд.

— Я не можу повірити, офіцере Дівайн, що ви чоловік нудний. Але знаєте, що найбільше мене дивує?

— Що саме?

Вона повернула свого стільця й подивилась на нього.

— Ви не здаєтеся мені чоловіком, здатним надсилати фальшиві штрафи.

— Чому?

— Це здається дитячою витівкою, — сказала вона. — А ви не схожі на чоловіка, охочого грати в дитячі ігри.

Шон стенув плечима. Досвід йому підказував, що кожен поводиться по-дитячому раніше чи пізніше. А надто в тих випадках, коли людина попадає в скрутну ситуацію, тоді дитячість допомагає знайти якусь раду.

Минуло більш ніж рік, як він востаннє розмовляв із кимось про Лорен — не розмовляв ані з її батьками, ані з її випадковими друзями, ані з поліційним психологом, до якого наполегливо радив йому звернутися його командир, коли почув, що Лорен від нього пішла й це перестало бути новиною у відділку. Але тепер перед ним сиділа Аннабет, чужа людина, яка спізнала втрату, і він відчував, що вона переймається його втратою, намагаючись зрозуміти її або розділити чи щось подібне, тобто бажала знати, як уявляв собі Шон, що вона не самітна у своєму горі.

— Моя дружина — театральний менеджер, — проказав він спокійним голосом. — Вона керує гастрольною трупою, розумієте? Торік вона показувала виставу «Володар танцю». Тепер готує до постанови, якщо не помиляюся, п’єсу «Анна здобуває собі рушницю». Ми були дивним подружжям. Тобто ми працювали в дуже різних галузях, цілком протилежних, як на мене.

— Але ви кохали її, — сказала Аннабет.

Він кивнув головою.

— Авжеж, кохав. І кохаю досі. — Він набрав повні груди повітря, відхилився назад на своєму стільці й видихнув. — Отож чоловік, якому я надсилав штрафи, був…

У горлі в Шона пересохло, він похитав головою, й раптом йому захотілося втекти геть із цього ґанку та з цього дому.

— Він був вашим суперником? — запитала Аннабет, і її голос пролунав дуже делікатно.

Шон дістав сигарету з пачки й закурив, кивнувши головою.

— Ви знайшли правильне слово. Можна сказати й так. Суперник. У нас із дружиною були проблеми протягом певного часу. Ніхто з нас майже не бував удома, щось таке. І цей, як ви кажете, суперник став надто часто зустрічатися з нею.

— І вам це дуже не сподобалося, — сказала Аннабет.

Це було ствердження, не запитання.

Шон обернув погляд у її напрямку.

— А ви знаєте когось, кому б це сподобалося?

Аннабет поглянула на нього жорстко, ніби натякаючи, що сарказм не личить йому або що тема їхньої розмови не терпить жартів.

— Проте ви досі її кохаєте.

— Аякже. Так, чорт забирай, гадаю, що й вона досі любить мене. — Він загасив свою сигарету. — Адже іноді телефонує мені. Телефонує, але не озивається.

— Стривайте, вона…

— Я знаю, — сказав він.

— …телефонує вам і не каже жодного слова?

— Атож. Це триває вже десь вісім місяців.

Аннабет засміялася.

— Не ображайтесь, але я досі не чула нічого кумеднішого.

— Не заперечую. — Він подивився на муху, яка літала, доторкаючись до лампочки вгорі. — Сподіваюся, що одного з цих днів вона заговорить. І це мене гріє.

Він почув, як з нього вихопився короткий сміх у нічній темряві, й це збентежило його. Якийсь час вони сиділи мовчки, курячи й слухаючи дзижчання мухи, яка робила свої карколомні польоти до світла.

— Як її звуть? — запитала Аннабет. — Ви ще ні разу не назвали її ім’я.

— Лорен, — промовив він. — Її звати Лорен.

Протягом короткого часу її ім’я висіло в повітрі, як нитка павутини.

— А ви кохали її з дитинства?

— З першого курсу коледжу, — сказав Шон. — Власне, ми тоді були ще дітьми.

Він пригадав листопадову грозу, коли вони вперше поцілувалися в під’їзді якогось будинку, пригадав, як її шкіра покривалася мурашками і як вони тремтіли.

— Можливо, в цьому й проблема, — сказала Аннабет.

Шон подивився на неї.

— Що ми вже не діти?

— Одне з вас принаймні.

Шон не став уточнювати, хто саме з них.

— Джиммі сказав мені, що Кейті хотіла втекти з Бренденом Гаррісом.

Шон кивнув головою.

— Хіба це не те саме, про що ми говоримо?

Він обернувся на своєму стільці.

— Про що?

Вона випустила дим на порожні шворки для сушіння білизни.

— Про дурні мрії, які ми маємо замолоду. Я хочу сказати, як Кейті й Бренден Гарріс збиралися жити в Лас-Вегасі? Як довго тривав би для них цей земний рай? Ну, помандрували б, повеселилися, але рано чи пізно до них дійшло б, що життя не триває щасливо після золотого надвечірнього сонця та після інших таких принад. Це тяжка праця. Особа, яку ти кохаєш, рідко відповідає твоїм сподіванням. Бо жодна людина не варта твого великого кохання, а може, не варта й того тягаря, який воно на тебе навалює. Ти почуватимеш себе приниженим, розчарованим, твою довіру буде зламано, й тяжкі дні настануть для тебе. Ти більше втратиш, аніж здобудеш. Зненавидиш кохану людину не меншою мірою, ніж ти покохав її. Але засукай свої рукави й працюй, бо що старший стаєш, то більшає твоя потреба в праці.

— Аннабет, — несподівано кинув Шон, — вам хто-небудь казав, що ви жорстока жінка?

Вона обернула голову до нього, очі в неї заплющилися, й замріяна усмішка з’явилася на її обличчі.

— Весь час кажуть.

Бренден Гарріс увійшов цієї ночі до своєї кімнати й дістав із-під ліжка валізу. Він туго напакував її шортами та гавайськими сорочками, однією спортивною курткою та двома джинсами, але не взяв ані светрів, ані теплих штанів. Він поклав у валізу той одяг, який вони сподівалися носити в Лас-Вегасі, нічого зимового, бо вони з Кейті погодилися, що більше ніколи не дивитимуться крізь заморожені шибки й не відвідуватимуть ярмарки, де продаються теплі шкарпетки. Тому коли він відкрив свою валізу, то побачив блискучий набір пастельних і квіткових тканин, вибух літа.

Отакими вони мали намір бути. Засмаглими й розслабленими, тіла не обтяжені важкими черевиками, пальтами або чиїмись сподіваннями. Вони питимуть трунки з екзотичними назвами зі склянок на коктейль і бавитимуть дні в готельних басейнах. Їхня шкіра пахнутиме сонцем і хлоркою. Вони кохатимуться в кімнаті, охолодженій кондиціонером, проте нагрітій сонцем, проміння якого проникатиме крізь штори, а коли ніч усе охолодить, вони вдягатимуться в свій найкращий одяг і гулятимуть по Стрипу. Він дивився на них наче здалеку, дивився з висоти кількох поверхів на двох закоханих, як вони йдуть у неоновому сяйві і яскраві вогні розцвічують червоним, жовтим і синім світлом темний гудрон вулиці. І тут вони йшли — Бренден і Кейті, — ліниво йшли по широкому бульвару, який здавався вужчим через високі будівлі обабіч, а з відчинених дверей казино долітали веселі голоси та передзвін монет.

Куди ти хочеш зайти сьогодні, моя кохана?

Обирай ти.

Ні, обирай ти.

Ні, право обирати я надаю тобі.

Гаразд, що ти скажеш про це казино?

Начебто гарне.

Тоді ходімо.

Я кохаю тебе, Брендене.

Я також кохаю тебе, Кейті.

І вони піднялися б по застелених килимом сходах між білими колонами в задимлений і наповнений звуками палац. Самі ще діти, вони зробили б це, як чоловік і дружина, що починають спільне життя, і Східний Бакінгем лишиться за мільйони миль позаду них і відступатиме на мільйон миль далі з кожним кроком, який вони ступатимуть по сходах.

Ось як у них усе було б.

Бренден сів долі. Йому треба було посидіти бодай секунду. Секунду або дві. Сівши, він високо підняв ноги й обхопив свої щиколотки, як малий хлопчик. Він трохи погойдався, опустивши підборіддя на груди й заплющивши очі, й відчув, що біль трохи втих. Його опанував спокій.

А потім цей стан минув, і жах від того, що Кейті вже немає на землі — немає й ніколи вже не буде, — знову проник у його кров, яка захолоняла в жилах.

У хаті був пістолет. Він належав батькові, й мати залишила його за рухливим карнизом над коморою, де батько завжди його тримав. Можна було залізти на полицю в коморі, простягти руку під стелю, обмацати там три закутні й відчути вагу пістолета в своїй руці. Далі треба було тільки обхопити його пальцями. Пістолет лежав там, відколи Бренден себе пам’ятав, і одним з його найяскравіших спогадів було, як він якось пізно ввечері виліз із ванної й побачив, що батько витяг руку з-під карниза в коморі. Бренден навіть діставав пістолет і показував його своєму другові Джеррі Дівенті, коли їм було по тринадцять років; Джеррі подивився на нього широко розкритими очима й сказав: «Поклади його назад, поклади назад». Пістолет був покритий пилюкою, адже з нього, либонь, ніколи не стріляли, й Бренден знав, що його треба почистити.

Він зможе дістати пістолет сьогодні вночі. Піде до кав’ярні «Вищий світ», де полюбляє стовбичити Роман Фоллов, або до бару «Атлантичний автоклас», що належить Бобові О’Доннелу й звідки, як розповідала йому Кейті, він розпоряджався всім своїм бізнесом зі свого заднього офісу. Він зможе піти до одного з цих закладів — а найкраще до обох — і по черзі націлити батьків пістолет на ці обидві пики, по кілька разів спустити падлючий гачок, аж поки він клацатиме в порожній кімнаті, і вже ні Роман, ні Боббі ніколи не вб’ють жодної жінки.

Він міг би це зробити. Невже не здужав би? У кіно так робили. Брюс Вілліс, якби хтось убив жінку, яку він кохав, не сидів би на підлозі, обіймаючи свої щиколотки й розгойдуючись, наче псих. Він негайно зарядив би пістолет. Хіба ні?

Бренден уявив собі, як він прицілюється в обличчя Боббі і як той благає його:

— Ні, Брендене, ні! Не стріляй, будь ласка!

А Бренден холодно відповідає йому:

— Будь ласка, мерзотнику, рушай у пекло.

Потім він заплакав, і далі розгойдуючись та обіймаючи свої щиколотки, бо знав, що він не Брюс Вілліс, а Боббі О’Доннел — реальна особа, а не персонаж із кіно, і пістолет вимагає чищення, ретельного чищення, а він навіть не знає, чи є в нього кулі, не знає, як відкрити цей інструмент, а якби реально дійшло до пострілу, то чи не затремтіла б його рука? Чи не затремтіла б вона й не відстрибнула геть, як тремтів його кулак, коли він був малим хлопчиськом і знав, що відступити він не може, а треба битися? Життя — це не паскудне кіно. У ньому все відбувається не так, що добрий молодик має перемогти через дві години, а тому ти знаєш, що він переможе. Бренден небагато знав про себе, як про героя; йому лише дев’ятнадцять років, і ще ніхто не кидав йому такого виклику. Він не певен, що зможе увійти в офіс того бандита й вистрелити йому в обличчя. І це якщо офіс не буде замкнений і не буде тих сучих синів, які штовхаються навколо нього. Він не певен.

Але йому бракувало Кейті. Бракувало її страшенно, і від того, що її немає поруч, і розуміння, що вона ніколи не буде поруч знову, зуби йому боліли так, що він відчував, він повинен зробити щось, що завгодно, якщо лише так він зможе бодай на одну кляту секунду вийти з цього стану, забути про своє жалюгідне життя.

Окей, постановив він. Окей, завтра я почищу пістолет. Я лише почищу його й переконаюся, що він має кулі. Зроблю цю мализну. Я почищу пістолет.

Рей увійшов до кімнати, не знявши роликів, спираючись на свою нову хокейну ключку, як на ціпок, пошкандибав до свого ліжка. Бренден швидко підвівся й витер зі щік сльози.

Рей зняв ролики, подивився на брата й знаками запитав:

«З тобою все гаразд?»

— Ні, — відповів Бренден.

«Я чимось можу допомогти тобі?»

Бренден відповів:

— Усе гаразд, Рею. Ти нічим допомогти мені не зможеш. Але хай тебе це не турбує.

«Мама каже, що тобі краще».

— Що?

Рей повторив те, що сказав.

— Он як, — сказав Бренден. — Звідки вона взяла?

Руки Рея злетіли вгору.

«Якби ти поїхав, мама дуже засмутилася б».

— Вона звикла б.

«Може, звикла б, а може, й ні».

Бренден поглянув на брата, який сидів на ліжку, пильно дивлячись йому у вічі.

— Не чіпляйся до мене, Рею. Гаразд? — Він нахилився до нього, думаючи про пістолет. — Я кохав її.

Рей не відвертав від нього погляду, але його обличчя було непроникне, як гумова маска.

— Ти знаєш, що це таке, Рею?

Рей похитав головою.

— Це так, ніби ти знаєш усі відповіді на тест у ту хвилину, коли сідаєш за парту. Так ніби знаєш, що з тобою все буде гаразд довіку. І ти не ходиш, а літаєш, бо почуваєш себе переможцем. — Він відвернувся від брата. — Ось що це таке.

Рей постукав об спинку ліжка, щоб Бренден подивився на нього, а тоді знаками промовив: «Ти це відчуєш знову?»

Бренден упав навколішки й наблизив своє обличчя до братового:

— Ні, не відчую. Ти мене не розумієш? Таке зі мною вже не повториться.

Рей поклав ноги на ліжко й уперся спиною в подушку. Бренденові стало соромно, але він був досі сердитий, бо ти завжди так почуваєшся з німими — вони можуть виставити тебе дурним за те, що ти багато базікаєш. Усе, що Рей хотів сказати, вилітало з нього лаконічно, як він і хотів. Він не знав, що означає підшукувати потрібні слова або спотикатися через них, бо твоя розмова вилітає з тебе швидше, аніж працює твій мозок.

Бренден хотів розливати свої думки, хотів, щоб слова вилітали з його рота пристрасним потоком, щоб вони не конче були наділені сенсом, але цілком правдиво виражали його ставлення до Кейті. Щоб вони пояснювали, що кохана означала для нього й що він почував, коли притискався носом до її шиї на цьому ж таки ліжку, зачіпався одним зі своїх пальців за її палець або витирав морозиво з її підборіддя, або сидів поруч із нею в автомобілі й дивився, як напружувався її погляд, коли вона наближалася до перехрестя. Щоб вони пояснювали, з якою втіхою він дослухався до її розмови, до її сну, до її сопіння…

Він хотів би виливати свої почуття годинами. Він хотів, щоби хтось його слухав і розумів, що мова існує не лише для того, щоб передавати ідеї або думки. Іноді потрібно передати все людське життя. І хоч ти знав, перш ніж розкривав рота, що зазнаєш невдачі, сама спроба означала для тебе найбільше. Спроба була всім, що ти мав.

Звичайно ж, Рей не міг цього зрозуміти. Слова для Рея були миготінням пальців, вправними падіннями, злетами й посмиками руки. Рей не вмів марнувати слова. Спілкування не було для нього відносним. Ти говориш достоту те, що маєш на увазі, й на цьому твоє завдання закінчується. Розповідати про своє горе й розливати емоції перед братом із його незворушним білим обличчям Бренденові було б соромно. Це йому не допомогло б.

Він подивився на свого скуленого на ліжку маленького брата, що дивився на нього перелякано, і простяг йому руку.

— Пробач мені, — промовив Бренден і почув, як зламався його голос. — Пробач мені, Рею. Окей? Я не хотів образити тебе.

Рей узяв його руку й підвівся.

«То в нас усе окей?» — просигналив він, дивлячись на Брендена так, ніби готувався стрибнути в розчинене вікно, коли той розгнівається знову.

«Усе окей, — просигналив йому Бренден у відповідь. — Усе буде добре».

20 Коли вона повернеться додому

Шонові батьки жили на обгородженій території притулку Вінгейт, де стояли тиньковані двоспальні будиночки, за тридцять миль від міста. Кожні двадцять будиночків утворювали секцію, і кожна секція мала власний басейн і осередок відпочинку, де в суботу ввечері влаштовували танці. Понад цим комплексом тяглися невеличкі поля для гри в гольф у формі серпастого місяця, і від пізньої весни до ранньої осені на них дзижчали газонокосарки.

Шонів батько не грав у гольф. Він давно вже вирішив, що це розвага для багатих людей і брати в ній участь означало б зрадити своє робітниче коріння. Мати Шона трохи намагалася грати, а потім покинула, бо боялася, що її товаришки сміються над її постаттю, її грубими черевиками та одягом.

Жили вони тут спокійно, друзів майже не мали, хоча Шон знав, що батько заприятелював із низеньким ірландцем на ім’я Райлі, який теж жив у передмісті до того, як переселився у Вінгейт. Райлі, що також не бачив ніякої користі в гольфі, іноді складав батькові товариство, і вони йшли випити до бару «Круглий ґрунт» на протилежному боці Двадцять восьмої автостради. А Шонова мати, якій подобалося дбати про людей, часто бралася допомагати хворим сусідам. Вона возила їх до аптеки купувати призначені ліки або до лікаря, який виписував їм нові рецепти. Мати Шона, чий вік наближався до сімдесяти, почувалася молодою та енергійною, коли вирушала в ці подорожі. А що більшість людей, яким вона допомагала, були вдівцями або вдовами, то вона дивилася на своє та чоловікове здоров’я як на благословення, подароване їм із неба.

— Вони самотні, — якось сказала вона Шонові, подивившись на своїх хворих друзів, — і хоч лікарі їм цього й не кажуть, помирають вони від самотності.

Нерідко, коли він проминав будку охорони та в’їздив на головну дорогу, посмуговану через кожні десять ярдів жовтими обмежувачами швидкості, на яких торохтіли вісі його автомобіля, Шон майже бачив примарні вулиці, примарну місцевість і примарні життя людей, які раніше жили там, а тепер мешкають у Вінгейті. Бачив їхні помешкання з холодною водою і примітивні білі холодильники, покручені залізні протипожежні драбини, бачив, як галасливі діти шмигають між теперішніми обмазаними тиньком будиночками, вони гасали, наче в ранковому тумані, що клубочився за межами його периферійного бачення. Тоді в ньому виникало ірраціональне відчуття провини, провини сина, який спекався своїх батьків, оселивши їх у притулку. Це відчуття було ірраціональним, бо технічно Вінгейт не вважався притулком для людей, яким понад шістдесят років (хоч, по правді, Шон ніколи не бачив тут людей, які мали б менше, ніж шістдесят), і його батьки переїхали сюди винятково з власного бажання внаслідок своїх постійних скарг на місто, його гуркіт, злочинність та вуличні затори. Тому вони й перебралися жити сюди, де, як висловився батько, «ти можеш уночі гуляти, не озираючись через плече».

І все-таки Шон почувався так, ніби їх зрадив, наче вони сподівалися, що він докладе більше зусиль, щоб утримати їх. Коли Шон побачив це місце, він побачив смерть або принаймні полустанок на дорозі до неї, і річ була не тільки в тому, що йому прикро було думати про своїх батьків тут — йому прикро було думати про себе тут або в якомусь такому місці. Він знав, що в нього дуже мало шансів закінчити своє життя деінде. Тим більше, що тепер він не мав ані дітей, ані дружини. Йому було тридцять шість років, і він уже подолав більшу частину шляху до Вінгейта, а друга промайне набагато швидше, ніж проминула перша.

Мати погасила свічки на своєму торті, що стояв на маленькому столику в алькові між крихітною кухнею і просторішою вітальнею, і вони спокійно поїли під цокання дзиґарів на стіні й шум кондиціонера.

Коли закінчили, батько підвівся.

— Я помию посуд.

— Ні, я помию.

— Ти ліпше сядь.

— Ні, дозволь мені.

— Сядь, дівчино-імениннице.

Мати сіла, всміхаючись, а батько зібрав порожні тарілки й поніс їх на кухню.

— Обережно з крихтами, — промовила мати.

— Я обережний.

— Якщо ти не змиєш їх усі в зливальницю, у нас знову заведуться мурахи.

— У нас була одна мурашка. Однісінька.

— У нас їх більше, — повернулась мати до Шона.

— Більше їх було півроку тому, — кинув батько під шум води.

— А миші?

— Мишей у нас ніколи не було.

— А в місіс Фейнголд були. Аж двоє. Їй довелося ставити пастки.

— У нас немає мишей.

— Це тому, що я дбаю, аби ти не лишав крихти в зливальниці.

— Господи, — сказав батько.

Мати цмулила свій чай і дивилася поверх філіжанки на Шона.

— Я зробила вирізку для Лорен, — промовила вона, знов поставивши філіжанку на блюдце. — Зараз знайду, куди я її поклала.

Шонова мати завжди робила вирізки з газет і віддавала їх йому під час його візитів. Або надсилала їх поштою, пачками по дев’ять або десять. Шон розкривав конверт і бачив їх акуратно складеними в стосик, ніби нагадування йому, як давно був його останній візит. Вирізки відрізнялись за темою, але завжди стосувалися домашнього господарства або способів зберегти здоров’я. Цікавили її також методи уникнути пожежі в сушарнях і як не дати згоріти морозильникам; аргументи «за» і «проти» складання заповітів; як уберегтися від кишенькових злодіїв, коли перебуваєте у відпустці; як чоловікам уникнути стресу на важкій роботі (піші прогулянки — й ви проживете сто років!). Так мати виражала йому свою любов, Шон це знав. Так колись вона застібала йому всі ґудзики або обмотувала шию шарфом, коли він готувався йти до школи січневого ранку. Шон і досі всміхався, коли думав про вирізку, яку одержав поштою за два дні до того, як його покинула Лорен, — «Як вилікувати безпліддя». Батьки ніколи не розуміли, що безпліддя Шона та Лорен було результатом їхнього вибору, бо вони вважали, хоч і ніколи цього не обговорювали, що батьки з них будуть жахливі.

Коли нарешті Лорен завагітніла, вони приховали це від батьків, бо не знали, чи Лорен захоче народити дитину — їхній шлюб тріщав по всіх швах. Шон довідався, що в неї роман з актором, і почав допитуватися в неї: «Чия це дитина, Лорен?», а Лорен відповідала йому: «А ти зроби тест на батьківство, якщо ти такий стривожений».

Вони уникали обіду з його батьками, перепрошували, що буцім їх немає вдома, коли ті приїздили до міста. Шон боявся, що його мозок розвалиться від страху, що дитина не його й що він її не любитиме.

Коли Лорен пішла, мати стала пояснювати її відсутність тим, що їй «треба розібратися в собі», а вирізки тепер стали надходити не для нього, а для Лорен, так ніби одного дня вони мали наповнити скриньку вщерть, і тоді вони з Лорен зустрінуться хоч би для того, щоб дати лад у тій скриньці.

— Ти давно розмовляв із нею? — запитав із кухні Шонів батько. Його обличчя було приховане за зеленавою перебіркою.

— З Лорен?

— З нею.

— А з ким же ще? — весело докинула мати, риючись у комоді.

— Вона мені телефонує, але не каже нічого.

— Може, вона хоче лише трохи побазікати, бо…

— Ні, тату. Я хочу сказати, що вона не говорить. Зовсім не говорить.

— Тобто мовчить?

— Еге.

— Тоді звідки ти знаєш, що це вона?

— Знаю.

— Але як?

— Господи, — сказав Шон. — Я чую її дихання. Ти задоволений?

— Як дивно, — сказала мати. — А ти щось говориш, Шоне?

— Дуже мало. Усе менше й менше.

— Принаймні ви якось спілкуєтеся, — сказала мати й поклала перед ним останню вирізку. — Скажи їй, що мені здається, це її зацікавить. — Вона сіла й розгладила складку на скатертині обома долонями. — Коли вона повернеться додому, — промовила вона, дивлячись на складку, що вирівнялася під її долонями. — Коли вона повернеться додому, — повторила мати голосом, який зашелестів, мов шепіт черниці, переконаної в тому, що всі речі в світі впорядковані до решти.

— Дейв Бойл, — сказав Шон батькові через годину, коли вони сиділи за одним із високих столів у «Круглому ґрунті». — Пам’ятаєш, як його забрали перед нашим будинком?

Батько спохмурнів, а потім зосередив свою увагу на тому, щоб налити пива в свій покритий памороззю кухоль. Коли піна піднялася до краю кухля, а наливане пиво перетворилося зі струменя на окремі краплі, батько промовив:

— Ти хіба не подивився, що про це писали в старих газетах?

— Ну, знаєш…

— Чому ти запитуєш у мене? Прокляття! Це було на телебаченні.

— Але не тоді, коли його викрадача схопили, — сказав Шон, сподіваючись, що тепер батько не допитуватиметься, чому він звернувся до нього з цим запитанням, адже Шон не міг на нього відповісти.

Либонь, йому хотілося помістити батька в контекст тієї події, допомогти йому побачити себе там так, як старі газети й протоколи закритих справ побачити не могли. І, може, йому хотілося побалакати з батьком про щось більше, аніж просто про денні новини, проникнути в суть подій глибше.

Іноді Шонові здавалося, що вони з батьком колись розмовляли про це більше, аніж просто під час обговорення якихось випадкових речей (зрештою як було це в них із Лорен), але Шон анічогісінько з того не пам’ятав. У тому тумані, яким були огорнуті його спогади про дитинство, він боявся, що вигадав ті інтимні хвилини спілкування з батьком, які протягом років досягли міфічного статусу, хоча насправді їх ніколи не було.

Його батько був чоловік мовчанок і напівмовчанок, які тяжіли до порожнечі, й Шон провів більшу частину свого життя, намагаючись з’ясувати, що означали ті мовчанки, заповнюючи таким чином пустоти, які лишалися в кільватері його спогадів, намагаючись угадати, що ж хотів сказати батько. А останнім часом Шон запитував себе, чи закінчував він сам речення так, як йому хотілося, чи, може, він також був створінням мовчанок, мовчанок, які він бачив також у Лорен і яким не зумів дати раду, аж поки мовчанка залишилася єдиною ознакою дружини. Мовчанка й тихий дзвін в ефірі, коли вона телефонувала.

— Чому ти хочеш повернутися в той час? — зрештою запитав батько.

— Ти знаєш, що дочку Джиммі Маркуса вбито?

Батько подивився на нього.

— Ти про ту дівчину у В’язничному парку?

Шон кивнув головою.

— Я бачив її прізвище, — сказав батько, — думав, може, вона йому родичка, але дочка?

— Атож, дочка.

— Він твого віку. І в нього була дев’ятнадцятирічна дочка?

— Вона народилася, коли йому було, якщо не помиляюся, сімнадцять років, за два роки до того, коли його засадили в «Оленячий острів».

— О, Господи, — сказав батько. — Бідолаха. Його старий досі у в’язниці?

— Він помер, тату.

Шон побачив, що його відповідь засмутила батька, знову перенісши його на кухню на Ґеннон-стрит, коли вони з батьком Джиммі цмулили пиво, а їхні сини гралися на задньому подвір’ї, і їхній регіт вибухав у повітрі.

— Прокляття, — сказав батько. — Він принаймні помер на волі?

Шон хотів збрехати, але й сам не помітив, як похитав головою.

— У в’язниці. У Волполі. Від цирозу.

— Коли?

— Через короткий час по тому, як ви переселилися сюди. Шість років тому, а може, сім.

Губи батька мовчки повторили слово «сім». Він ковтнув іще пива, й темні старечі плями на тильному боці його долонь стали ще помітнішими під жовтим світлом, яке падало на них згори.

— Так легко забути, скільки минуло років. Плутаєшся в часі.

— Пробач, тату.

Його батько скорчив гримасу. Так він завжди відповідав на вислови співчуття або компліменти.

— За що ти просиш пробачення? Ти ж цього не робив. Нехай йому чорт, про що думав Тім, коли порішив Сонні Тодда?

— За партією в більярд. Еге?

Батько стенув плечима.

— Вони були обидва п’яні. Хіба хтось знає більше? Напилися. Обидва мали широкий рот і поганий характер. У Тіма характер був набагато гірший, ніж у Сонні Тодда. — Батько ковтнув іще пива. — Але який стосунок має викрадення Дейва Бойла до вбивства тієї дівчини? Як ти кажеш, її звуть? Кетрін? Кетрін Маркус?

— Еге.

— То що спільного між цими двома подіями?

— Я не сказав, що вони якось пов’язані.

— Але ти не сказав, що вони не пов’язані.

Шон усміхнувся всупереч собі. Узяти будь-якого гангстера, який, намагаючись вижити, вивчив закони так, що знається на них краще від більшості суддів, а Шон його обламає. Та коли йдеться про цих старих дідів, цих твердих, як ніготь, недовірливих диваків із батькового покоління, які пишаються своєю гордістю й не мають анінайменшої пошани до влади, то ви можете допитувати їх усю ніч, і вони не скажуть вам нічого. Уранці ти будеш на тому самому місці з тими самими запитаннями, на які ти не дістав відповіді.

— Не думаймо поки що про зв’язок, тату.

— Чому?

Шон підняв руку.

— Окей? Просто зроби мені приємність.

— О, безперечно, це й допомагає мені жити на світі, відчуття, що я зможу зробити послугу власному синові.

Шон відчув, як його пальці стислися навколо ручки його скляного кухля.

— Я переглянув папку зі справою, в якій ідеться про викрадення Дейва. Полісмен, який її досліджував, помер. Ніхто більше про цю справу не пам’ятає, і вона досі вважається нерозв’язаною.

— Справді?

— Справді. Я пам’ятаю, як ти увійшов до моєї кімнати десь через рік після того, як Дейв повернувся додому, й сказав: «Справі кінець. Вони заарештували тих типів».

Батько стенув плечима.

— Вони заарештували одного з них.

— А чому тоді…

— Це сталося в Олбені, — додав батько. — Я бачив фотографію в газеті. Суб’єкт признався, що вчинив двійко правопорушень у Нью-Йорку й ще кілька в Массачусетсі та Вермонті. Він повісився в своїй камері, перш ніж почав розповідати подробиці. Але я пам’ятаю обличчя того суб’єкта зі скетча, що його коп намалював на нашій кухні.

— Ти певен?

Батько кивнув головою.

— На всі сто відсотків. Детектив, що вів розслідування, — його прізвище було…

— Флінн, — сказав Шон.

Батько кивнув головою.

— Майк Флінн, правильно. Я трохи перебував із ним у контакті, тож зателефонував йому після того, як побачив знімок у газеті, й він сказав так, це той самий тип. Дейв також його впізнав.

— Який?

— Чого?

— Який тип?

— О, як ви їх описували? Засмальцьований тип, який здавався сонним.

Дитячі слова Шона звучали дивно, вилітаючи з батькового рота через стіл у його напрямку.

— Пасажир.

— Угу.

— А його партнер? — запитав Шон.

Батько похитав головою.

— Загинув в автомобільній аварії. Чи так принаймні сказав другий. Наскільки мені відомо. Але я не вельми довіряю тому, що знаю. Прокляття, ти мав сказати мені, що Тім Маркус помер.

Шон випив те, що лишилося в його кухлі, й показав на порожній батьків кухоль.

— Ще один?

Батько метнув оком на свій кухоль.

— Якого чорта запитуєш? Авжеж.

Коли Шон повернувся з бару зі свіжим пивом, батько дивився передачу «Небезпека!», яку демонстрували з вимкненим звуком на телевізійному екрані над баром. Шон сів, і батько запитав: «Хто такий Роберт Оппенгаймер?», звертаючись до екрана.

— Ти ж не чув звуку, — сказав Шон. — То як знаєш, що вимовляєш його правильно?

— Бо знаю, — відповів батько й налив пива у келих, спохмурнівши через дурість Шонового запитання. — Твої хлопці це часто роблять. Я їх ніколи не розумів.

— Що роблять? Які хлопці?

Його батько помахав на нього пивним кухлем.

— Хлопці твого віку. Ви ставите безліч запитань, не думаючи, що відповідь стане очевидною, якщо трохи поміркуєте.

— Он як, — сказав Шон. — Я тебе зрозумів.

— Як і історія з Дейвом Бойлом, — сказав батько. — Яке має значення те, що сталося з Дейвом двадцять п’ять років тому? Ти знаєш, що тоді сталося. Він зник на чотири дні з двома ґвалтівниками дітей. Сталося те, що й мало статися. Але ти знову намагаєшся розкопати цю історію, тому що… — Батько хильнув порцію пива. — Прокляття, я не знаю, навіщо це тобі.

Батько розгублено всміхнувся до нього, і Шон відповів тією ж усмішкою.

— Послухай-но, тату.

— Слухаю.

— Ти станеш мене запевняти, що нічого не сталося в твоєму минулому, чого б ти часто не прокручував у своїй голові?

Батько зітхнув.

— Та не в цьому річ.

— Якраз у цьому.

— Ні, не в цьому. Але всяке паскудство стається з кожним, Шоне. З кожним. І все ваше покоління чомусь воліє в ньому колупатися. Ви просто не можете лишити його, як воно було. Ти маєш докази, що Дейв причетний до смерті Кетрін Маркус?

Шон засміявся. Старий удався до обхідного маневру, розпочавши із Шоном дискусію про його покоління, тоді як хотів лише знати, чи Дейв причетний до загибелі Кейті.

— Скажімо так, є кілька обставин, що ставлять Дейва в таке становище, яке примушує нас тримати його під пильним наглядом.

— Ти називаєш це відповіддю?

— А ти називаєш це запитанням?

Тоді на батьковому обличчі спалахнула його осяйна усмішка, яка зробила його молодшим років на п’ятнадцять, і Шон пригадав, як ця усмішка освітлювала весь дім, коли він був юний.

— Тож ти підкопувався під мене, розпитуючи про Дейва, бо міркуєш, чи не перетворило його те, що ті бандити зробили з ним, на чоловіка, спроможного вбити молоду дівчину.

Шон стенув плечима.

— Щось таке.

Батько на мить замислився, перебираючи горішки в мисці, яка стояла між ними, й випив ще трохи пива.

— Я так не думаю.

Шон фиркнув.

— Ти його так добре знаєш?

— Ні. Але я пам’ятаю його малим. Він не мав у собі цієї риси характеру.

— Багато чудових дітей стають невпізнаваними, коли виростають.

Батько підняв брови й подивився на Шона.

— Ти хочеш прочитати мені лекцію про те, якою є людська природа?

Шон похитав головою.

— Я працюю в поліції.

Батько відхилився назад на стільці й подивився на Шона з натягнутою усмішкою, що тремтіла в кутиках його рота.

— Ну ж бо, повчи мене.

Шон відчув, як обличчя його трохи почервоніло.

— Ти не думай, я лише…

— Будь ласка.

Шон відчув себе йолопом. Можна було тільки дивуватись, як швидко його батько вмів це робити — показати, що звичайні для всіх сторонніх людей зауваження він сприймає як слова малого Шона, який намагається показати себе дорослим.

— Дай мені трохи довіри. Думаю, я трохи знаю про людей і злочини. Зрештою, це моя робота.

— Тож, ти думаєш, Дейв спроможний убити дівчину, якій дев’ятнадцять років, так, Шоне? Дейв, який колись грався з тобою на нашому задньому подвір’ї. Цей хлопчик.

— Я думаю, кожен спроможний на будь-який вчинок.

— Тож і я міг зробити це. — Батько поклав руку собі на груди. — Або твоя мати.

— Ні.

— Краще перевір наші алібі.

— Я цього не казав. О, Господи!

— Ти казав. Ти сказав, що кожен спроможний на що завгодно.

— У розумних межах.

— О, — голосно сказав батько. — Цієї частини я не чув.

Він знову це витворяв — зав’язував Шона у вузли, грався з ним, як Шон грався з підозрюваними під час своїх допитів. Не дивина, що Шон був таким майстром розслідування. Він навчився цього від справжнього майстра.

Якусь мить вони сиділи мовчки, а потім батько сказав:

— А може, ти й маєш слушність.

Шон подивився на нього й трохи зачекав.

— Можливо, Дейв і міг зробити те, що ти хочеш йому накинути. Не знаю. Я пам’ятаю малого хлопця. Я не знаю дорослого чоловіка.

Тоді Шон спробував побачити себе батьковими очима. Цікаво, чи думав батько те саме, дивлячись на сина, — я знав хлопчика, а це дорослий чоловік? Мабуть, важко робити інакше.

Він пригадав, як його дядьки говорили про його батька, найменшого сина з дванадцятьох дітей у родині, яка емігрувала з Ірландії, коли його батькові було п’ять років. «Забіяка Білл», «шибеник» — так називали вони Білла Дівайна ще до того, як народився Шон. Лише тепер Шон міг почути у зверхніх голосах своїх дядьків ту поблажливість, яку старше покоління завжди відчуває до молодшого, адже більшість Шонових дядьків були старші за свого малого брата років на дванадцять чи п’ятнадцять.

Усі вони вже померли. Усі одинадцять батькових братів і сестер. А найменший з них уже досяг сімдесяти п’ятьох років, і його запхали за місто до гольфових кортів, яких він терпіти не може. Він останній з тих, хто залишився, а проте досі наймолодший і такий, хто не терпить найменшої поблажливості ні від кого, а надто від свого сина. Він був ладен відгородитися від усього світу, якби йому довелося, аби не терпіти цього навіть у найменш помітних проявах. Бо всі, хто мав право поводитися з ним так, давно лежать у землі.

Батько подивився на Шонове пиво й кинув кілька монеток на стіл — чайові.

— Ну, ти готовий? — запитав він.

Вони знову перетнули Двадцять восьму автостраду й вийшли на під’їзну дорогу з її жовтими обмежувачами швидкості й душем для машин.

— Ти знаєш, що любить твоя мати?

— Що?

— Одержувати листи від тебе. Коли іноді ти надсилаєш поштівку, хай і без якоїсь причини. Вона каже, що ти пишеш кумедні листівки, й твій стиль письма їй подобається. Вона зберігає їх у спальні, в шухляді. Там лежать ще ті, які ти надсилав їй із коледжу.

— Ага.

— Хоч вряди-годи, розумієш? Кидай їх до поштової скриньки.

— Гаразд.

Вони дійшли до Шонового автомобіля й подивилися на темні вікна батьківського будиночка.

— Вона вже лягла? — запитав Шон.

Батько кивнув головою.

— Вона вранці повезе місіс Куґлен на фізіотерапію. — Батько подав Шонові руку. — Ми були раді побачити тебе.

— А я вас.

— Вона повернеться?

Шонові не треба було запитувати, хто це «вона».

— Не знаю. Справді, не знаю.

Батько дивився на нього під слабким жовтим світлом вуличного ліхтаря, що горіло над ним, і Шон побачив, що батькові прикро знати, що син страждає, знати, що його покинуто, скривджено, що це утворило порожнечу в його душі й що втраченого йому не пощастить повернути.

— Вигляд у тебе непоганий, — сказав батько. — Схоже, ти дбаєш про себе. Ти не випиваєш, не зловживаєш спиртним?

Шон похитав головою.

— Я просто багато працюю.

— Робота — це добре, — сказав батько.

— Еге ж, — підтвердив Шон і відчув, як гіркий клубок підіймається йому в горлі.

— Отже…

— Отже…

Батько поклав руку йому на плече.

— Тоді гаразд. Не забувай навідувати матір у неділю, — сказав він і покинув Шона коло автомобіля, рушивши до передніх дверей ходою чоловіка, на двадцять років молодшого.

— Бережи себе, — мовив Шон, і батько ствердно підняв руку.

Шон використав дистанційний ключ, щоб відімкнути машину, й уже був узявся за ручку дверей, коли батько його покликав:

— Гей.

— Що, тату?

Він глянув назад і побачив, що батько стоїть біля передніх дверей — його верхня частина чітко вирізнялася в м’яких сутінках.

— Ти добре вчинив, що не сів тоді в автомобіль. Пам’ятай про це.

Шон прихилився до свого автомобіля, поклавши долоні на дах, і спробував роздивитися батькове обличчя в темряві.

— Ми повинні були б захистити й Дейва.

— Ви були дітьми, — сказав батько. — Ви не знали, до чого це призведе. А якби й знали…

Шон обміркував ці слова. Він побарабанив пальцями по капоту й ще раз спробував роздивитися в темряві батькове обличчя.

— Я й сам собі це кажу.

— Що?

Він знизав плечима.

— Я думаю, ми все ж таки мали знати. Якимсь чином. Ти як думаєш?

Протягом довгої хвилини ніхто з них не озивався, і Шон чув, як цвірчать коники та шумлять поливалки моріжків.

— Добраніч, Шоне, — промовив батько, перекриваючи шум.

— Добраніч, — відповів Шон і почекав, поки батько увійде в хату, а тоді сів в автомобіль і рушив додому.

21 Гобліни

Дейв був у вітальні, коли Селеста повернулася додому. Він сидів на кутку потрісканої обтягнутої шкірою кушетки. Поруч із підлокітником стояла купка порожніх бляшанок з-під пива, а в руці Дейв тримав непочату. На коліні в нього лежав пульт управління телевізором. Він дивився кінофільм, де всі персонажі, схоже, верещали.

Селеста скинула в холі пальто й помітила, як світлові полиски раптово зникли з Дейвового обличчя. Потому крики в телевізорі подужчали, прибираючи панічного відтінку. Цей галас супроводжувався звуковими ефектами: ламалися столи, й неначе шматувалося людське тіло.

— Що ти дивишся? — запитала вона.

— Фільм про вампірів, — проказав Дейв, не відриваючи погляду від екрана, і підніс до губів кухоль із пивом. — Головний вампір убиває всіх на вечірці, яку влаштували мисливці на вампірів. Вони виконують завдання Ватикану.

— Хто?

— Мисливці на вампірів. О, прокляття, — сказав Дейв. — Та ж він просто відірвав у тієї жінки голову.

Селеста увійшла до вітальні й подивилася на екран. Там чоловік у чорному одязі перелетів через кімнату, схопив нажахану жінку за обличчя й відірвав їй голову.

— Господи, Дейве.

— Ні, це круто, бо тепер Джеймс Вудс буде розлючений.

— Хто такий Джеймс Вудс?

— Головний мисливець на вампірів. Хлоп’яга-відчайдух.

Тепер вона його побачила — Джеймса Вудса в шкіряній куртці й тугих джинсах. Він схопив щось подібне до арбалета й приціливсь у вампіра. Але вампір був надто моторний. Він лупцював Джеймса, наче муху, переслідуючи його по кімнаті. А тоді до кімнати забіг ще один чоловік і вистрелив у вампіра з автоматичного пістолета. Завдати шкоди вампірові вони не могли, а проте пробігли повз нього, наче він несподівано втратив зір.

— Це Болдвінів брат? — запитала Селеста.

Вона сиділа на підлокітнику кушетки там, де він з’єднується зі спинкою, прихиливши голову до стіни.

— Мабуть, так.

— Який?

— Не знаю. Я заплутався.

Селеста дивилась, як вони бігли через кімнату в мотелі, де лежало стільки трупів, що, як на неї, вони просто не могли поміститися в такій маленькій кімнаті. Коли ж озвався Дейв:

— Господи, Ватиканові доведеться тренувати цілу команду вбивць.

— Чому Ватикан знову турбують вампіри?

Дейв усміхнувся й подивився на неї своїми гарними очима на дитячому обличчі.

— Вони, моя люба, для Ватикану тепер неабиякий клопіт. Адже викрадають не що як чаші для причастя.

— Чаші для причастя? — запитала вона й відчула велику спокусу занурити пальці чоловікові у волосся: увесь тяжкий день, здавалося, зник, пропав через цю дурну розмову. — Я про них не чула.

— О, так. Це велика проблема, — промовив Дейв і випив своє пиво. Тим часом Джеймс Вудс і Болдвінів брат, а з ними ще якась дівка, начинені, схоже, наркотиками, виїхали на порожню дорогу у вантажівці, за якою гнався вампір. — Де ти була?

— Я відвозила сукню Рідові.

— Кілька годин тому, — сказав Дейв.

— А потім я вирішила десь посидіти й подумати. Ти мене зрозумів?

— Подумати, — сказав Дейв. Він підвівся з кушетки, пішов на кухню й відчинив холодильник. — Тобі принести пива?

Вона не хотіла пива, але сказала.

— Атож, принеси.

Дейв повернувся до кімнати й подав їй пиво. Вона часто могла сказати, в якому настрої він перебуває по тому, чи відкрив він для неї пиво. Бляшанка була відкрита, але вона не могла зрозуміти, добре це чи погано. Сьогодні Селесті нелегко було визначити чоловіків настрій.

— То про що ти думала?

Він зірвав кришку зі своєї бляшанки, і та ляснула гучніше, аніж скрегіт на телеекрані, коли там перекидається вантажівка.

— О, ти знаєш.

— Ні, Селесто, не знаю.

— Про всяку всячину, — сказала вона й ковтнула пива. — Про весь минулий день, про загибель Кейті, про бідолашних Джиммі й Аннабет, про все таке.

— Про все таке, — повторив Дейв. — А знаєш, про що думав я, Селесто, коли йшов додому з Майклом? Я думав, як його, певно, збентежило, що мати кудись поїхала й нікому не сказала, куди поїхала й коли повернеться. Я думав про це багато.

— Я ж тобі сказала, Дейве.

— Що ти мені сказала? — Він подивився на неї та всміхнувся знову, але цього разу його усмішка не була хлоп’ячою. — Що ти сказала мені, Селесто?

— Мені просто захотілося подумати. Пробач, що не зателефонувала. Ці два дні були надто тяжкі. Я сама не своя.

— Усі тепер самі не свої.

— Що?

— Як у цьому кінофільмі, — сказав Дейв. — Вони не знають, хто тут реальні люди, а хто — вампіри. Я бачив уривки раніше. Чому тут зображений Болдвінів брат? Він збирається закохатись у ту біляву дівчину, хоча й знає, що ту вкусив вампір. Вона має перекинутися на вампірку, але йому до того байдуже, еге? Бо він кохає її. А проте вона живиться кров’ю. Білявка має намір висмоктати з нього кров і перетворити його на ходячого мерця. Селесто, я хочу сказати тобі, що ці розповіді про вампіризм іноді здаються дуже привабливими. Навіть коли ти знаєш, що це тебе вб’є, навіки прокляне твою душу, й тобі доведеться постійно кусати людей у шию та ховатися від сонця й від бойових загонів Ватикану. Можливо, одного дня ти прокинешся й забудеш, як це — бути людиною. Можливо, це з тобою станеться, й ти почуватимешся пречудово. Ти будеш отруєний, але отрута — це не те єдине, з чим ти навчився жити. — Він закинув свої ноги на кавовий столик і добряче ковтнув зі своєї бляшанки. — Такої я сьогодні тримаюся думки.

Селеста сиділа дуже тихо на підлокітнику кушетки й дивилася вниз на свого чоловіка.

— Дейве, нехай тобі біс, про що ти базікаєш?

— Про вампірів, моя люба. По вервульфів.

— Вервульфів? Я не бачу сенсу в твоїй балачці.

— Хіба? Ти гадаєш, я вбив Кейті, Селесто. Це єдиний сенс, до якого ти дійшла останнім часом.

— Ні… Звідки ти це взяв?

Він пошкрябав нігтем по кришці бляшанки з пивом.

— Ти майже не могла дивитися на мене на кухні Джиммі, перед тим як пішла. Ти тримала її сукню вгору так, ніби вона в ній стояла, а на мене ти зовсім не дивилась. Я замислився про це. Я подумав, чому моя власна дружина уникає дивитись на мене? Це Шон, чи не так? Він щось тобі сказав? Він і його бридкий партнер ставили тобі якісь запитання?

— Ні.

— Ні? Не бреши.

Їй не сподобалось, яким спокійним він був. Почасти вона могла пояснити його настрій пивом. Дейв ніколи дуже не напивався, і тепер його спокій мав якийсь зловісний відтінок, створюючи відчуття великої напруги.

— Девіде…

— О, ти вже називаєш мене Девідом.

— Я ні про що не думаю. Я вкрай збентежена.

Він нахилив голову, потім знову глянув на неї.

— Гаразд, люба, обговорімо тепер усе. Надійне спілкування — це ключ до будь-яких добрих взаємин.

Вона мала 147 доларів на своєму рахунку й п’ятисотдоларовий ліміт на картці «Віза», хоча половину ліміту вже витратила. Навіть якщо вона зможе забрати Майкла й виїхати з ним, далеко вони не заїдуть. Дві-три ночі десь у мотелі, і Дейв їх знайде. Він ніколи не був дурним. Він зможе вистежити їх, вона не сумнівалася.

Торбина. Вона могла передати торбину зі сміттям Шонові Дівайну, й він знайде кров на одязі Дейва, вона була переконана. Селеста чула про поступ, досягнутий в технології аналізу ДНК. Вони знайдуть на одязі кров Кейті й заарештують Дейва.

— Ну ж бо, — сказав Дейв. — Поговорімо, люба. Розрубаймо цю проблему. Я серйозно. Я хочу знати, що спричинило твій страх.

— Я не боюся.

— Ти здаєшся наляканою.

— Ні, я не налякана.

— Окей. — Він прибрав ноги з кавового столика. — Тоді розкажи, люба, що турбує тебе.

— Ти п’яний.

Він кивнув головою.

— Справді. Але це не означає, що я не зможу поговорити з тобою.

На телевізійному екрані вампір знову відтяв людині голову, цього разу священикові.

— Шон не ставив мені запитань, — промовила Селеста. — Я підслухала їхню розмову, коли ти пішов купити сигарети для Аннабет. Я не знаю, що ти казав їм раніше, Дейве, але вони не вірять твоїй історії. Вони знають, що ти був в «Останній краплі» перед самим її зачиненням.

— Що ще?

— Хтось бачив наш автомобіль на паркувальному майданчику тієї хвилини, коли Кейті покинула бар. І вони не вірять твоїй розповіді про те, як ти пошкодив свою руку.

Дейв поклав руку перед собою й зігнув її.

— Це все?

— Усе, що я чула.

— І на які думки воно тебе навернуло?

Вона мало не торкнулася його знову. На мить загроза нібито покинула його тіло й змінилася відчуттям поразки. Селеста бачила це в його плечах і спині, і їй хотілося простягти руку й доторкнутися до нього, але вона відсунулася назад.

— Дейве, розкажи їм про бандита.

— Про бандита?

— Так. Можливо, тобі доведеться піти в суд. Ну то й що? Це набагато краще, ніж коли тобі накинуть убивство.

Тепер настав час, подумала вона. Скажи, що ти цього не робив. Скажи, що ти не бачив, як Кейті виходила з «Останньої краплі». Скажи це, Дейве.

Натомість він промовив:

— Я бачу, як працює твій мозок. Добре бачу. Я прийшов додому, забризканий кров’ю, і саме в цей час загинула Кейті. Отже, вбив її я.

— Справді? — вихопилося в Селести.

Тоді Дейв поставив своє пиво й зареготав. Його ноги відірвалися від підлоги, і він упав на подушки кушетки. Його охопив справжній напад сміху. Усі часточки повітря, яке він вдихав, перетворювалися на спазми реготу. Він реготав так гучно, що з очей йому бризнули сльози, а вся верхня половина його тіла застрибала.

— Я… я… я… я…

Він не міг вимовити цю фразу. Регіт був надто сильний. Дейв перекочувався через нього й вилітав із нього. Сльози тепер лилися бурхливим потоком. Вони котилися по його щоках, булькотали на губах і затікали у відкритий рот.

Селеста зроду не відчувала такого жаху, як зараз.

— Ха-ха-ха, Генрі! — вигукнув Дейв, коли регіт поступово перейшов у хихотіння.

— Що?

— Генрі, — повторив він. — Генрі та Джордж, Селесто. Такі були їхні імена. Хіба не кумедно? І знаєш, Джордж був мужик цікавий. А щодо Генрі, то той був неприторенний мерзотник.

— Про кого ти говориш?

— Про Генрі й Джорджа, — весело проказав Дейв. — Я говорю про Генрі й Джорджа. Вони взяли мене покататися. Та прогулянка тривала чотири дні. А ночувати мені доводилося в льоху, в старому подертому спальному мішку на кам’яній долівці, а потім, Селесто, вони користувалися мною для своїх паскудних розваг. Ніхто тоді не став у помочі друзяці Дейву. Не вдерся в той автомобіль, щоб урятувати Дейва. Йому довелося стати таким сильним, щоб розколоти себе на дві особи. Оце Дейв і зробив. Хай йому чорт, Дейв, властиво кажучи, помер. Я не знаю, що то за хлопець вийшов із того льоху, не знаю, ким він, у біса, був. Це я, звичайно, але він, присягаюся чортом, не Дейв. Дейв помер.

Селеста не здужала розтулити рота. За вісім років їхнього спільного життя Дейв жодного разу не заговорив про те, що, як усі знали, відбулося з ним. Він розповів їй, що грався з Шоном і Джиммі, його потім викрали, і він утік, і це було все, що він будь-коли казав. Вона ніколи не чула імен тих чоловіків. Ніколи не чула про ночівлю в подертому спальному мішку. Ніколи не чула про все це. Було так, ніби в цю мить вони прокинулися зі свого шлюбного життя сновидінь і постали перед раціоналізаціями, напівбрехнями, притлумленими бажаннями й прихованими «я», на яких вони його побудували. Щоб спостерігати, як воно обвалюється під ударами моторошної правди, що вони ніколи не знали одне одного, а лише сподівалися взнати.

— Це те саме, — сказав Дейв. — Те саме, що я розповів тобі про вампірів. Та сама клята штука.

— Яка клята штука? — прошепотіла вона.

— Вона не виходить назовні. Вона залишається в тобі.

Дейв знову спрямував свій погляд на кавовий столик, і їй здалося, що він утікає від неї, розчиняючись у повітрі.

Вона доторкнулася до його руки.

— Дейве, що не виходить назовні? Про яку ту саму штуку ти говориш?

Дейв подивився на її руку так, ніби збирався з гарчанням угородити в неї зуби й видерти шматок м’яса біля зап’ястка.

— Я більш не довіряю своєму розумові, Селесто. Остерігаю тебе. Я не можу довіряти своєму розумові.

Вона забрала свою руку, що поколювала там, де вона до нього доторкалася.

Дейв підвівся, похитуючись. Він підняв голову й подивився на неї, начебто сумнівався, хто вона та як опинилася на краєчку його кушетки. Він подивився на телевізійний екран, де Джеймс Вудс стріляв із лука, прицілившись у чиїсь груди, й прошепотів:

— Винищ їх усіх, меснику. Винищ їх усіх.

Він обернувся до Селести й обдарував її п’яною усмішкою.

— Я хочу піти прогулятися.

— Окей, — сказала вона.

— Я хочу вийти надвір і поміркувати.

— Гаразд, іди, — промовила Селеста.

— Якщо я здужаю впорядкувати свої думки, то, думаю, все буде окей. Треба лише прочистити те сміття, що накопичилося в голові.

Селеста не запитала, про яке сміття він говорить.

— Тоді гаразд, — сказав Дейв і рушив до передніх дверей.

Він відчинив двері й перетнув поріг. Потому зупинився й, поклавши руку на одвірок, обернув голову назад.

Дивлячись на неї, він сказав:

— До речі, я подбав про сміття, щоб ти знала.

— Про що ти?

— Я про торбину зі сміттям. У яку ти поклала мій одяг і всякі речі. Я її виніс і викинув на смітник.

— О, — сказала вона, і їй захотілося блювати.

— Отож, бувай. Я повернуся до тебе.

Вона дослухалася до його кроків, аж поки він не дійшов до нижнього майданчика. Далі заскрипіли передні двері. Дейв вийшов на ґанок і спустився сходами. А Селеста піднялася нагору, зайшла до Майклової кімнати й послухала, як він дихає уві сні. Потім пішла до ванної і там виблювала.

Він не міг знайти, де Селеста запаркувала автомобіль. Іноді, а надто під час густих снігопадів, можна було проїхати вісім кварталів, перш ніж знайдеш, де поставити машину. Отож, Селеста могла доїхати нею до самих Пагорбів, наскільки знав її звички Дейв. А втім, він помітив кілька вільних місць поблизу від їхнього будинку. Можливо, це й на краще. Він почував себе надто пристукнутим, щоб вести машину. Може, тривала прогулянка пішки допоможе йому прочистити голову.

Дейв пішов по Крешент-стрит до Бакінгем-авеню і звернув ліворуч, дивуючись, яка чортівня запала йому в голову, що він спробував пояснити свій стан Селесті. Господи, він навіть назвав ті імена — Генрі й Джордж. Він згадав вервульфів, щось кричав про них. Нісенітниця.

Але тепер усе підтвердилося — поліція підозрює його. Вони за ним стежитимуть. Тепер немає сенсу думати про Шона, як про давно забутого друга. Вони цим не переймаються, і Дейв тепер зміг пригадати, що йому не подобалося в Шоні, коли вони були дітьми. Почуття переваги, переконаність, що він завжди має рацію. Власне такі почуття були притаманні всім дітям, яким пощастило — а інакше, як щастям, це й не назвеш — мати обох батьків і пристойний будинок, новий одяг і спортивне спорядження.

К бісу Шона. І його очі. І його голос. І те, що жінки починають знімати труси, як тільки він заходить до кімнати. Нехай він котиться к бісу зі своєю вродою. Нехай він котиться до чортів зі своїм зверхнім ставленням до людей і своїми розповідями, своєю поліційною пихою та своїм ім’ям у газетах.

Дейв також не дурний. Він відповість на будь-який виклик, йому треба лише підняти голову. Якби це означало скрутити її геть, а потім знову туго прикрутити, то він знайшов би спосіб зробити навіть це.

Головна проблема полягала тепер у тому, що Хлопчисько, який утік від вовків і виріс, тепер став надто часто показувати обличчя. Дейв сподівався, що те, що він учинив у суботу вночі, залагодить справу, заспокоїть мерзотника, заховає його глибоко в хащі Дейвової свідомості. Він хотів тієї ночі крові, той Хлопчисько, він хотів комусь завдати болю. І Дейв пішов йому назустріч.

Спочатку це була дрібничка — кілька штурханів, удар ногою. Але потім усе вийшло в нього з-під контролю, Дейв відчув, як наростає в ньому лють у міру того, як Хлопчисько домагався свого. А цей Хлопчисько — справжній паскудник, і він не заспокоївся, поки не побачив клапті мозку.

Та коли все було скінчено, Хлопчисько відступив. Він пішов геть і залишив Дейвові давати раду наслідкам. І Дейв зарадився. Він виконав кляту добру роботу. Може, вона й не була такою доброю, як він сподівався, але все ж таки доброю. І він її виконав — ретельно виконав, — тож Хлопчисько міг на якийсь час піти.

Але Хлопчисько впертий. Ось він знову тут, стукає в двері та наполягає: виходь на зустріч, Дейве, байдуже, готовий ти чи не готовий. Ми маємо нагальну роботу, давай, Дейве.

Авеню була трохи розмазаною, вона хиталася перед ним, коли він ішов, але Дейв знав, що вони наближаються до «Останньої краплі». Вони підходили до тих двох кварталів, які кишіли розпусниками та повіями; усі вони з радістю торгували тим, що Дейв відірвав від себе.

«Відірвися від мене, — сказав йому Хлопчисько. — Ти виріс. Не намагайся нести мій хрест».

Найгіршими були діти. Вони скидалися на гоблінів. Вони вибігали з дверей або з автомобільних каркасів і пропонували тобі наркотики. Або за двадцять баксів — себе. Вони на все готові.

Наймолодші з них, такі, якого Дейв бачив суботньої ночі, не могли бути старшими за одинадцять років. Той малий мав темні плями під очима й білесіньку шкіру та великий жмут розкошланого рудого волосся на голові, що тільки підкреслювало його схожість із гобліном. Він мав би бути вдома й дивитися комедії по телевізору, але він вибіг на вулицю, пропонуючи наркотики педерастам.

Дейв побачив його на тому боці вулиці, коли вийшов з «Останньої краплі» й стовбичив біля свого автомобіля. Хлопець стояв біля ліхтарного стовпа, курячи сигарету, й, коли він подивився на Дейва, Дейв відчув його погляд. Його опанувало бажання відтанути, розслабитись, узяти того рудого хлопчика за руку й знайти разом затишне, тихе місце. Це буде так легко, так приємно просто поступитися своєму бажанню. Тому бажанню, яке він відчував принаймні останні десять років.

Так, сказав Хлопчисько. Зроби це.

Проте (і тут Дейвів мозок завжди розколювався надвоє) глибоко в душі він знав, що це стане його найтяжчим гріхом. Він знав, що тут він переступить межу — хоч би яка вона була приваблива, — і назад вороття не буде. Він знав, що, коли переступить цю межу, ніколи не зможе спізнати справжні почуття, що з таким самим результатом він міг би лишатися в тому льоху з Генрі та Джорджем, поки й віку свого. Він казав собі це в часи спокуси, казав, проминаючи шкільні автобусні зупинки та гральні майданчики й публічні плавальні басейни влітку. Він переконував себе, що ніколи не стане Генрі й Джорджем. Він кращий, ніж вони. Він виховує сина. Він кохає свою дружину. Він буде сильним. Такі слова він казав собі частіше й частіше з кожним роком.

Але тієї ночі проти суботи це не допомогло йому. Ніколи доти він не відчував такого потягу. Рудий хлопчак, що прихилився до ліхтарного стовпа, здавалося, про це знав. Він усміхався навколо своєї сигарети, як і Дейв, і Дейв відчув, як його потягло до узбіччя. Він відчув себе немов на схилі, застеленому атласом.

Аж ось під’їхав автомобіль, і після короткої розмови хлопчак заліз у нього, попрощавшись із Дейвом коротким жалісним поглядом, який він кинув через капот. Дейв дивився на автомобіль, двокольоровий, синій з білим «кадилак», який перетнув авеню й проїхав перед ним, прямуючи до задньої частини паркувального майданчика біля «Останньої краплі». Дейв заліз у свій автомобіль, а «кадилак» поточився назад під високі дерева, які нависли над похиленим парканом. Водій погасив світло, але не заглушив двигун, і Хлопчисько прошепотів йому у вухо: Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, Генрі й Джордж…

Сьогодні вночі, перш ніж він дійшов до «Останньої краплі», Дейв обернувся, хоча Хлопчисько верещав йому на вухо: я — це ти, я — це ти, я — це ти.

І Дейвові захотілося зупинитися й заплакати. Він хотів обпертися рукою на найближчий будинок і заплакати, бо він знав, що Хлопчисько має слушність. Хлопчисько, який утік від вовків і дорослих, сам став Вовком. Він став Дейвом.

Дейв-Вовк.

Це сталося, мабуть, недавно, бо Дейв не міг пригадати, коли б його душа піднялася й випарувалася, щоб поступитися місцем цьому новому єству. Але це сталося. Мабуть, тоді, коли він спав.

Він не міг зупинитися. Ця частина авеню була надто небезпечна, тут вештаються наркомани, які, уздрівши п’яного Дейва, побачать у ньому легку здобич. На протилежному боці вулиці поволі вже їхав автомобіль, спостерігаючи за ним, чекаючи, коли від нього почується запах жертви.

Він глибоко вдихав і розпростував плечі, намагаючись удавати з себе байдужого та впевненого в собі. Він надав своїм очам блиску «трахав я вас усіх» і став повертатися додому тією дорогою, якою сюди прийшов. Його голова не була чистою, бо Хлопчисько досі верещав йому у вуха, але Дейв вирішив нехтувати його. Він міг це зробити. Він сильний. Він Дейв-Вовк.

Голос Хлопчиська стишився і скидався вже на розмовний, коли Дейв наблизився до Низин.

Я — це ти, сказав Хлопчисько голосом друга. Я — це ти.

Селеста вийшла з дому із сонним Майклом на плечі й побачила, що машини немає. Вона запаркувала її на півкварталу вище, здивована, що знайшла вільне місце пізно ввечері у вихідний день, але тепер на тому місці стояв синій «джип».

Це не входило в її плани. Вона думала, що посадить Майкла на пасажирське місце, а сумки покладе на заднє сидіння, і вони проїдуть три милі по шосе до «Іконо-Лодж».

— Гадство, — проказала вона й стримала бажання зойкнути.

— Мамо, — промурмотів сонний Майкл.

— Усе гаразд, синку.

Озирнувшись, Селеста угледіла таксі, яке звертало з Пертшир-стрит на Бакінгем-авеню. Селеста підняла руку, в якій тримала Майклову сумку, й таксі підкотило прямо до неї. Вона подумала, що може витратити шість баксів на поїздку до «Іконо-Лодж». Вона витратила б і сотню, аби хтось негайно вивіз її звідси, щоб вона могла обміркувати своє становище на самоті, не дивлячись, як обертається ручка дверей і повертається чоловік, який, либонь, уже постановив, що вона вампір, якій треба негайно вгородити в серце коляку й для певності якнайшвидше відрубати голову.

— Куди вам? — запитав шофер, коли Селеста поклала сумки на заднє сидіння й ковзнула між ними з Майклом на плечі.

Куди завгодно, хотіла вона відповісти. Куди завгодно, аби не залишатися тут.