Містична річка

22 Риба-мисливець

— Ти відтранспортував його автомобіль? — запитав Шон.

— Його автомобіль відтранспортовано, — відказав Вайті. — А це не те саме.

Коли вони вибралися з густого ранкового вуличного руху й звернули вниз на Іст-Бакінгем-авеню, Шон запитав:

— Через яку причину?

— Машину було покинуто, — сказав Вайті, насвистуючи крізь зуби, коли повертав на Роузклер-стрит.

— Де? — запитав Шон. — Перед господаревим будинком?

— О, ні, — сказав Вайті. — Її знайшли в Роум-Бейсин на парковій алеї. На наше щастя, паркова алея перебуває під юрисдикцією штату, еге? Схоже, хтось її викрав, щоб покататися, а потім покинув. Таке буває, ти ж знаєш.

Шон прокинувся цього ранку від сну, в якому він тримав на руках свою доньку й називав її на ім’я, хоч він його й не знав і не міг пригадати, що він казав уві сні, тож голова в нього була ще трохи затуманена.

— Ми знайшли кров, — промовив Вайті.

— Де?

— На передньому сидінні Дейвового автомобіля.

— Багато?

Вайті трошки розсунув великий і вказівний пальці.

— Одну крапельку. І в багажнику — там її знайшли більше.

— У багажнику? — перепитав Шон.

— Узагалі її там набагато більше.

— Ну то й що?

— Вона тепер у лабораторії.

— Але я мав на увазі, ну то й що, як її знайшли в багажнику? — сказав Шон. — Кейті Маркус ніколи не була в багажнику.

— Це, безперечно, псує справу.

— Сержанте, даремно ти гаєш час на цей автомобіль.

— Ні, не даремно.

— Ні?

— Автомобіль було вкрадено й покинуто на території юрисдикції штату. Лише з міркувань безпеки та, можу додати, в інтересах власника…

— Ти обшукав машину й заповнив рапорт.

— Ти швидко міркуєш, чоловіче.

Вони під’їхали до будинку Дейва Бойла. Вайті поставив машину, обернувши важіль перемикання передач у напрямі парку, й заглушив двигун.

— Я маю досить матеріалу, щоб викликати його на допит. А цього з мене поки що досить.

Шон кивнув головою, знаючи, що сперечатися з цим чоловіком марно. Вайті став сержантом у відділі вбивств завдяки собачій наполегливості, з якою він домагався, щоб його підозри були визнані звинуваченнями. Його не можна було переконати в необґрунтованості його підозр, його треба було зіпхнути з них.

— А що там із балістикою? — запитав Шон.

— Тут також не зовсім усе очевидно, — сказав Вайті, коли вони сиділи й дивилися на Дейвів будинок. Вайті ніби й не збирався поки що виходити з машини. — Пістолет був, як ми й припускали, «смітом» 38 калібру й належав до зброї, вкраденої в торгівця зброєю в Нью-Гемпширі вісімдесят першого року. Та сама пушка, з якої вбито Кетрін Маркус. Її було застосовано в пограбуванні лікерної крамниці вісімдесят другого року. Прямо тут, у Бакінгемі.

— У Низині?

Вайті похитав головою.

— У Роум-Бейсин, у місці, яке називається «Божевільні трунки». Те пограбування вчинили двоє чоловіків, обидва в гумових масках. Вони увійшли крізь задні двері, коли крамар зачинив передні, і перший з грабіжників зробив попереджувальний постріл. Куля розбила пляшку з хлібною горілкою і застрягла в стіні. Далі пограбування минуло без пригод, але кулю потім витягли. Балістична експертиза віднесла її до того самого пістолета, з якого застрелено дівчину Маркус.

— Отож, це вказує інший напрямок, тобі не здається? — сказав Шон. — Вісімдесят другого Дейвові було близько сімнадцятьох років, він починав навчатися в Рантеоні. Малоймовірно, щоб він тоді пограбував бодай одну крамницю з лікерами.

— Та ж це не означає, що той пістолет не міг попасти в його руки пізніше. Бодай тобі те та се, чоловіче, ти ж знаєш, як ними торгують. — Вайті не звучав так само впевнено, як учорашнього вечора, але він сказав: — Ходімо поговоримо з ним, — і відчинив дверці машини.

Шон підвівся з пасажирського місця, й вони пішли до будинку Дейва. Вайті обмацував наручники в себе на поясі — либонь, мав надію скористатися ними сьогодні.

Джиммі запаркував свій автомобіль і поніс філіжанки з кавою та пакет із пончиками по потрісканому гудрону паркувального майданчика до Містичної річки. Автомобілі шаруділи колесами по прогонах мосту над ним, а Кейті стояла навколішках на краю води з Правильним Реєм Гаррісом, обоє вони дивились у воду. Дейв Бойл був також тут, його поранена рука розпухла й стала завбільшки з боксерську рукавичку. Дейв сидів у шезлонгу поруч із Селестою та Аннабет. Селеста мала якесь пристосування на змійці, що затуляло їй рот, а Аннабет курила дві сигарети зразу. Усі троє були в темних окулярах і не дивилися на Джиммі. Вони дивилися вгору на нижню частину верхнього мосту й казали, що хочуть, аби їм дали спокій, дякуємо тобі, Джиммі.

Джиммі поставив тацю з кавою та пончиками біля Кейті й став навколішки між нею та Правильним Реєм. Він подивився на воду й побачив власне віддзеркалення, а потім і віддзеркалення Кейті й Правильного Рея, коли ті обернулися до нього. Рей тримав у зубах велику червону рибу, яка ще била хвостом.

— Я впустила свою сукню в річку, — озвалася Кейті.

— Я не бачу її, — сказав Джиммі.

Риба вислизнула з рота в Правильного Рея та плюснула у воду, не пірнаючи, але пливучи геть.

— Вона її дістане, — промовила Кейті. — Це риба-мисливець.

— А на смак вона, як курятина, — сказав Рей.

Джиммі відчув теплу руку Кейті на своїй спині, а потім і Реєву руку, і Кейті промовила:

— А чом би й тобі не попливти й не дістати її, тату?

Вони штовхнули його через бар’єр, і Джиммі побачив, як вертлява риба підстрибнула йому назустріч, щоб зустріти його. Він знав, що втопиться. Він розкрив рота, щоб зойкнути, й риба стрибнула йому всередину, перекривши кисень. Вода була на дотик, як чорна фарба, коли його обличчя занурилося в неї.

Він розплющив очі та, повернувши голову, побачив, що дзиґарі показують сьому годину шістнадцять хвилин. Він не пригадував, щоб лягав у ліжко. А проте мав лягти, бо тепер він у ньому лежав, і Аннабет спала поруч, а за вікном — сонячна днина. Джиммі мусив вставати, бо трохи більш як за годину йому треба буде обрати надгробок, і Правильний Рей та Містична річка вже стукають йому в двері.

Ключем до успіху будь-якого допиту є вміння використати якомога більше часу до того, як підозрюваний зажадає, щоб викликали адвоката. Запеклі злочинці — торгівці наркотиками, гангстери, байкери, бандити, — як ведеться, негайно вимагають захисника своїх інтересів. Ви можете трохи попрацювати з такими людьми, спробуйте розколоти їх, перш ніж з’явиться адвокат, але здебільшого вам будуть потрібні матеріальні докази, щоб завершити свою справу. Шон дуже рідко домагався успіху, коли йому траплявся «крутий» підозрюваний.

Коли ж вам доводилося мати справу з добропорядними громадянами або людьми, які вчинили злочин уперше, то здебільшого головним інструментом вашого розслідування є допит. Чи не найуспішнішою справою Шона, яка допомогла йому зробити кар’єру, був так званий випадок із «дорожньою люттю». У Мідлессексі, коли один парубійко їхав додому вночі, права шина його автомобіля злетіла з осі на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Вона просто зірвалася з осі й викотилася на шосе. Автомобіль «сув» перекинувся разів дев’ять або десять, і водій Едвін Гурка загинув на місці.

З’ясувалося, що гайки на обох його передніх колесах були прикручені слабо. Тож випадок був схожий щонайбільше на неумисне вбивство, бо переважна громадська думка складала провину на п’яних механіків, і Шон та його партнер Адольф з’ясували, що жертва замінила свої колеса лише кілька тижнів тому. Але Шон також знайшов клапоть паперу в бардачку жертви, який стривожив його. Там поквапно був нашкрябаний автомобільний номер, і коли Шон заглянув до інтернету, то побачив там прізвище Алана Барнеса. Коли він знайшов того чоловіка, той, геть знервований, запитав:

— Пробачте, навіщо я вам потрібен?

А Шон, відчуваючи, як напружилося все його тіло, сказав:

— Я хочу побалакати з вами про найліпший спосіб прикручувати гайки.

Барнес зламався відразу, ще в дверях, і сказав, що він хотів лише трохи пошкодити автомобіль того парубійка, налякати його, бо обидва вони зіштовхнулися машинами тиждень тому на в’їзді до тунелю, який вів до аеропорту. Барнес так розлютився наприкінці їхньої дорожньої пригоди, через яку він запізнився на домовлену зустріч, що поїхав слідом за Едвіном Гуркою до його дому, зачекав, поки той погасить у хаті світло, а тоді пішов попрацювати з його колесами.

Люди дурні. Вони вбивають одне одного з нікчемних причин, а потім домагаються, щоб їх спіймали, приходять у суд і запевняють, що вони невинні, спочатку написавши й передавши якомусь копові зізнання на чотири сторінки. Знання того, як по-дурному вони поводяться, — найкраща копова зброя. Нехай вони говорять. Завжди. Нехай пояснюють. Нехай розповідають про свою провину, поки ти пригощаєш їх кавою з булочками й записуєш їхню балачку на магнітофон.

А коли вони зажадають адвоката, а пересічний громадянин майже завжди його зажадає, ти спохмурнієш і запитаєш, чи вони справді вважають, що так буде краще, й дозволиш, щоб у кімнаті виникла певна напруженість атмосфери, аж поки вони вирішать, що їм краще зберегти добрі взаємини зі слідчим, тож, можливо, розкажуть вам іще трохи, перш ніж прибуде адвокат і зіпсує вам настрій.

Але Дейв не зажадав адвоката. Жодного разу. Він сидів на стільці, який прогинався, коли він надто відхилявся на ньому назад, і здавався п’яним, роздратованим і розлютованим на Шона, на Шона передусім, але не здавався ні наляканим, ані знервованим, і Шон зрозумів, що до Вайті це також стало доходити.

— Зрозумійте, містере Бойл, — сказав Вайті, — ми знаємо, що ви покинули бар «Мак-Ґіллз» раніше, ніж самі нам сказали. Ми знаємо, що ви з’явилися на півгодини пізніше на паркувальному майданчику «Останньої краплі», приблизно тоді, коли дівчина Маркус покинула цей бар. І ми до біса добре знаємо, що рука у вас розпухла не від того, що ви стукнули нею об стіну, граючи на більярді.

Дейв застогнав.

— Принесіть мені, будь ласка, спрайту або чогось такого.

— Зачекайте хвилину, — сказав Вайті вчетверте за ті півгодини, які вони перебували тут. — Розкажіть нам, що насправді сталося тієї ночі, містере Бойл.

— Я вже вам розказав.

— Ви набрехали.

Дейв стенув плечима.

— Якщо ви так думаєте.

— Ні, — сказав Вайті. — Це факт. Ви набрехали про той час, у який ви покинули бар «Мак-Ґіллз». Падлючі дзиґарі зупинилися, містере Бойл, за п’ять хвилин до того, як ви нібито пішли з бару.

— Аж за п’ять хвилин?

— Вам це здається смішним?

Дейв трохи відхилився назад на стільці, і Шон чекав, що ось-ось він театрально затріщить, перш ніж розвалитись, але він не затріщав. Дейв нахилив його до самого краю, але не далі.

— Ні, сержанте, смішним мені це не здається. Я стомився. Мене мучить похмілля. А мій автомобіль не тільки викрадено в мене, ви ще й не обіцяєте повернути його. Ви стверджуєте, що я покинув бар «Мак-Ґіллз» на п’ять хвилин раніше, ніж я сказав?

— Щонайменше.

— Гаразд. Не стану сперечатися з вами. Можливо, так і було. Я не дивлюся на свого годинника так часто, як, мабуть, ви, хлопці, дивитеся. Отже, ви кажете, я покинув бар «Мак-Ґіллз» за десять хвилин десята, а не за п’ять хвилин, як стверджую я. Гаразд. Може, справді так і було. Але що далі? Я повернувся додому відразу після цього. Я не заходив до іншого бару.

— Вас бачили на паркувальному майданчику біля…

— Ні, — сказав Дейв. — Там бачили «хонду» з пом’ятим бампером. Правильно? Ви знаєте, скільки автомобілів «хонда» є в цьому місті? Ну ж бо, чоловіче, скажіть.

— А скільки їх із придушиною на тому самому місці, як на вашій?

Дейв стенув плечима.

— Думаю, вистачає.

Вайті подивився на Шона, й Шон відчув, що вони програють. Дейв мав рацію — певно, вони могли б знайти зо двадцять автомобілів «хонда» з такою ум’ятиною на бампері навпроти пасажирового місця. І якщо Дейв указав їм на це, то його адвокат назве їм набагато більше.

Вайті підійшов до Дейвового стільця ззаду й запитав:

— Поясніть нам, звідки взялася кров у вашому автомобілі?

— Яка кров?

— Кров, яку ми знайшли на вашому передньому сидінні. Почнімо з неї.

— Ви мені принесете спрайт, Шоне?

— Авжеж, принесемо, — пообіцяв Шон.

Дейв усміхнувся.

— Ти хороший коп, Шоне. Чом би не послати по мій трунок нижнього чина, поки ти тут при ділі?

Шон, який уже був підвівся зі свого стільця, знову сів.

— Ти тут не розпоряджайся, Дейве. Схоже, тобі доведеться зачекати трохи.

— Бачу, не ти тут головний, Шоне. Чи не так?

У його очах спалахнуло божевільне полум’я, пихата самовпевненість, і Шон подумав, що, може, Вайті й має слушність. Цікаво, чи зберіг би його батько, якби сьогодні побачив Дейва Бойла, ту саму думку про нього, яку висловив минулого вечора?

— На передньому сидінні твоєї машини, Дейве, знайдено кров, — промовив Шон. — Відповідай сержантові.

Дейв підвів голову й подивився на Вайті.

— Ми маємо паркан із колючого дроту на нашому задньому подвір’ї. Ви знаєте, який він буває, коли колючий дріт нагорі загинається на подвір’я? Того дня я там працював. Мій хазяїн уже старий. Я допомагаю йому в господарстві, а він за це утримує мою орендну плату в розумних межах. Отож, я обрубував там кущі, схожі на бамбук…

Вайті зітхнув, але Дейв, схоже, цього не помітив.

— …і я посковзнувсь. А що тримав у руці електросекатор і не захотів випускати його, то, послизнувшись, упав на паркан із колючого дроту й поранився. — Він поплескав себе по ребрах. — Ось тут. Не дуже сильно, але крові натекло чимало. А через десять хвилин я мусив забрати свого сина на тренуванні. Очевидно, кров іще не перестала з мене текти, і я забруднив сидіння. Інакше я пояснити це не можу.

Вайті спитав:

— То це ваша кров на передньому сидінні?

— Я вже вам пояснив.

— А який у вас тип крові?

— В-негативний.

Вайті обдарував його широкою усмішкою, вийшовши з-за його стільця та сівши на краєчок столу.

— Дивно. Саме цю кров ми й знайшли на передньому сидінні.

Дейв підняв руки.

— Що й треба було довести.

Вайті повторив Дейвів жест.

— Не поспішайте радіти. А як ви поясните, звідки взялася кров у багажнику вашого автомобіля?

— Цього пояснити я не можу, — сказав Дейв.

— Ви й гадки не маєте, звідки у вас у багажнику з’явилося добрих півпінти крові?

— Ні, не маю

Вайті нахилився й поплескав Дейва по плечу.

— Я скажу вам, містере Дейв, що ви обрали хибний шлях для відступу. Який, ви гадаєте, матиме вигляд ваша заява в суді, що ви не знаєте, чия кров потрапила до вас у багажник?

— Думаю, що переконливий.

— Чому ви такий упевнений?

Дейв знову відхилився назад, і рука Вайті впала з його плеча.

— Ви написали свій рапорт, сержанте?

— Який рапорт? — запитав Вайті.

Шон збагнув, куди воно йде, й подумав:

«О, прокляття, він нас обхитрував».

— Рапорт про вкрадений автомобіль, — сказав Дейв.

— Ну, то й що?

— А те, що минулої ночі автомобіль не був у моєму розпорядженні. Я не знаю, з якою метою викрадачі його використали, та, можливо, ви захочете це з’ясувати, бо, схоже, він знадобився їм для якихось темних справ.

Протягом тривалих тридцятьох секунд Вайті сидів цілком нерухомо, й Шон відчував, як істина доходить до нього: він, як йому здавалося, повівся надто розумно, але обманув тільки себе. Тепер не має ваги, що вони знайдуть в автомобілі, бо Дейвів адвокат зможе заявити, що там лишилися сліди від злодіїв.

— Кров там несвіжа, містере Бойл. Давніша, ніж пролита кілька годин тому.

— Справді? — сказав Дейв. — Ви можете це довести? Довести, як вам хочеться, сержанте? Ви певні, що вона не просто швидко висохла? Минула ніч не була надто волога.

— Ми зможемо це довести, — сказав Вайті, але Шон почув сумнів у його голосі, і він не сумнівався, що Дейв також його почув.

Вайті підвівся зі свого столу й обернувся до Дейва спиною. Він притулив пальці до рота, а потім знову побарабанив ними по своїй верхній губі, прямуючи на протилежний кінець столу, до якого прихилився Шон, не відриваючи погляду від підлоги.

— То як, тепер у мене більше шансів одержати спрайт? — запитав Дейв.

— Ми привезли того чоловіка, про якого казав Соза та який бачив автомобіль на паркувальному майданчику. Томмі, як пак…

— Молданадо, — промовив Шон.

— Атож, — кивнув головою Вайті. Його голос звучав трохи тонко, обличчя виражало розчарування. То був вираз чоловіка, з-під якого вихопили стілець, і він ударився задом об підлогу, не розуміючи, як там опинився. — Ми всі з Бойлом станемо в лінійку й подивимося, чи вибере Молданадо саме його.

— Розумна пропозиція, — мовив Шон.

Вайті прихилився в коридорі до стіни, коли повз нього проходила секретарка. Її парфуми були того самого зразка, якими користувалася Лорен, і Шон подумав, чи не подзвонити їй на мобілку, з’ясувати, як вона почувається сьогодні й чи не заговорить тепер, коли перший крок зробить він.

— Він був тут надто крутий, — промовив Вайті. — Уперше на допиті й навіть не спітнів.

— Сержанте, це ж нічого доброго нам не віщує, еге?

— Ні, бий його трясця.

— Я хочу сказати, що навіть якби ми не спіткнулися з автомобілем, ця кров належить не Кейті Маркус. Немає підстав прив’язувати його до цього вбивства.

Вайті подивився на двері до кімнати допитів.

— Я його обламаю.

— Радше він обламає нам роги.

— Я ще як слід не розігрівся.

Проте на його обличчі Шон побачив сумнів — перші ознаки поганого передчуття. Вайті був упертий і непоступливий, коли думав, що він має рацію, але надто розумний, щоб триматися за версію, яка себе вичерпала.

— Послухай-но, — сказав Шон, — дамо йому змогу трохи тут попотіти.

— Він не пітніє.

— Він може почати пітніти, якщо ми залишимо його самого, щоб подумав.

Вайті знову подивився на двері так, ніби хотів їх спалити.

— Може, й так.

— Я подумав про пістолет, — сказав Шон. — Можливо, це та ниточка, за яку слід потягти. Не хочеш спробувати?

— Крамницею спиртних напоїв досі володіє той самий чоловік?

Вайті сказав:

— Не знаю. Пограбування сталося вісімдесят другого року, й тоді власником був Ловел Луні.

Шон усміхнувся — прізвище здалося йому надто кумедним.

— Чом би тобі не з’їздити туди? — промовив Вайті. — А я подивлюся тут крізь скло, чи не почне він співати пісень про мертвих дівчат у парку.

Ловел Луні мав близько вісімдесятьох років, проте, здавалося, міг би випередити Шона на стометрівці. Він мав на собі помаранчеву футболку поверх синіх тренувальних штанів із білим кантом та чудові нові кросівки й рухався так, ніби міг підстрибнути й узяти з полиці будь-яку замовлену йому пляшку.

— Ось тут, — сказав він Шонові, показуючи на ряд пляшок по півпінти, що стояли за прилавком. — Куля пройшла крізь пляшку й застрягла глибоко в стіні.

— Ви злякалися? — запитав Шон.

Старий стенув плечима.

— Злякався, можливо, трохи більше, аніж якби в мене зажадали пляшку молока. Але я й не був такий наляканий, яким мені доводилося бути тут певними ночами. Десять років тому якийсь божевільний парубчак сунув мені в обличчя обрізаний дробовик. У його очах, що кліпали від поту, був вираз божевільного собаки. Тут не можна було не злякатися, сину. А той молодик, що всадив кулю в стіну, був професіонал. З професіоналами ж я можу домовитися. Їм лише потрібні гроші, й вони не розлютовані на весь світ.

— Отже, ті двоє грабіжників…

— Увійшли з чорного ходу, — сказав Ловел Луні, відступивши до протилежного кінця прилавку, де чорна завіса затуляла комору. — Там є двері, які відчиняються до пакгаузу. У мене тоді по кілька годин на день працював хлопець, який приторговував наркотиками й сам курив на свіжому повітрі. Чи не через раз він забував замкнути двері, коли повертався назад. Був він із ними у змові, чи вони довго спостерігали за ним і переконалися, що він безголовий, хтозна. Тієї ночі вони увійшли крізь незамкнені двері, відразу ж зробили постріл, щоб я був не потягся по власного пістолета, і взяли те, по що вони прийшли.

— На скільки вони вас нагріли?

— На шість тисяч.

— Це чимало, — промовив Шон.

— По четвергах, — сказав Ловел, — я мав звичай переводити чеки на готівкові гроші. Тепер я так не роблю, але тоді я був дурний. Звичайно, якби злодії були трохи розумніші, вони навідалися б до мене вранці, коли вся моя готівка ще була при мені. — Він стенув плечима. — Я назвав їх професіоналами, але думаю, вони не належали до найкращих професіоналів у нашій місцевості.

— А тепер про того, хто залишив двері відчиненими, — сказав Шон.

— Марвін Елліс, — відповів Ловел. — Чорт, можливо, він із ними змовився. Звільнив його наступного дня. Бо єдиною причиною, чому вони відразу зробили постріл, був той факт, що вони знали про мій пістолет під прилавком. А про це знали далеко не всі, тож їм сказав або Мартін, або хтось із тих двох, які ще працювали в мене.

— І ви повідомили поліцію про те, що сталося?

— О, авжеж. — Старий замахав руками, пригадавши ту подію. — Вони перевірили всю мою документацію, допитали всіх, хто колись працював на мене. Але нікого не заарештували. Ви кажете, той самий пістолет використали в новому злочині?

— Так, — підтвердив Шон. — Містере Луні…

— Ради Бога, кажіть Ловел…

— Містере Ловел, ви досі маєте ті давні записи про ваших працівників?

Дейв дивився на дзеркальне скло в кімнаті для допитів, знаючи, що Шонів партнер, а може, й сам Шон, дивляться тепер на нього.

То й нехай.

Як у мене справи? Я втішаюся, цмулячи свій спрайт. Що вони туди вкинули? Лимон. Правильно. Мені дуже смакує лимон, сержанте. Не дочекаюся, коли вони принесуть мені ще бляшанку цього напою.

Дейв дивився прямо в центр дзеркала з протилежного боку довгого столу й почував себе пречудово. Щоправда, він не знав, куди подалася Селеста з Майклом, і страх від незнання цього отруював його мозок набагато більше, ніж п’ятнадцять чи скільки там бляшанок пива, яке він виглушив минулої ночі. Але вона повернеться. Він туманно пригадував, що міг налякати її вчора ввечері. Адже він тоді наговорив усякої бредні, про вампірів і про речі, які проникають у вас, а потім не можуть вийти назовні, тож, можливо, вона й була трохи налякана.

Він не міг звинувачувати її. Він сам винен, що дозволив Хлопчиськові взяти над ним гору й показати своє бридке, жорстоке обличчя.

Але попри те, що Селеста й Майкл від нього пішли, він почувався сильним. Нерішучості, яка опанувала його останніми днями, він більше не відчував. Прокляття, він навіть примудрився поспати шість годин минулої ночі. Він прокинувся, відчуваючи поганий присмак у роті, його череп був важкий, як граніт, але мозок мислив напрочуд ясно.

Він знав, хто він такий. І знав, що вчинив слушно. І вбивство якимсь чином (і Дейв уже не міг складати цю провину на малого месника, який живе в ньому; це був він, Дейв, він скоїв убивство) наповнило його силою тепер, коли він задіяв до справи голову. Він десь читав, що в стародавньому світі люди мали звичай їсти серця тих, кого вбивали. Вони з’їдали серця, і мертві люди переходили в них. Це давало їм силу двох людей, дух двох людей. Так себе почував і Дейв. Ні, він не з’їв нічийого серця. Він не був таким трахнутим у голову. Але його опанувала гордість хижака. Він убив людину. І вчинив слушно. Він заспокоїв страховище, яке оселилося в ньому, виродка, який мріяв доторкнутися до руки юного хлопчика, розтанути в його обіймах.

Цей виродок тепер покинув його. Пішов у пекло разом із Дейвовою жертвою. Убиваючи когось, він убивав слабку частину себе, того мерзотника, який оселився в ньому, відколи йому вийшло одинадцять років, відтоді, коли він стояв у вікні й дивився на гулянку, яку вони влаштували на Рестер-стрит, щоб відсвяткувати його повернення. На тій гулянці він почувався слабким і ніби виставленим напоказ. Він відчував, що люди потай сміються з нього, батьки інших дітей дивляться на нього з фальшивими усмішками, і він бачив за їхніми публічними обличчями, що вони жаліють його, бояться й ненавидять, і він мусив утікати від цієї ненависті, бо вона примушувала його почуватися цілковитим нікчемою.

А тепер інша ненависть робила його сильним, бо тепер він мав іншу таємницю, кращу, аніж його колишня, сумна таємниця, про яку, однак, більшість людей здогадувалася. Тепер він мав таємницю, яка робила його більшим, а не меншим.

Підійдіть ближче, хотілося тепер сказати йому людям, я маю таємницю. Підійдіть ближче, і я прошепочу вам її на вухо.

Я вбив людину.

Дейв зосередив погляд на товстому полісмені за дзеркалом.

Я вбив людину. А ви не можете це довести.

Хто тепер слабкий?

Шон знайшов Вайті у відділку з протилежного боку подвійних дзеркальних дверей, за якими була кімната для допитів. Вайті стояв там, поставивши одну ногу на сидіння подертого шкіряного стільця, дивився на Дейва й цмулив каву.

— Ти вишикував людей?

— Ще ні, — сказав Вайті.

Шон підійшов і став поруч нього. Дейв дивився просто на них, здавалося, він уп’явся у вічі Вайті, так ніби міг їх бачити. А найдивовижнішим було те, що Дейв усміхався. То була ледь помітна усмішка, але вона була.

— Ти кепсько себе почуваєш, так? — запитав Шон.

Вайті подивився на нього.

— Бувало, я почував себе краще.

Шон кивнув головою.

Вайті показав на нього своєю чашкою з кавою.

— У тебе щось є. Я бачу. Викладай.

Шон хотів розтягти це на довше, щоб трохи подратувати Вайті, примусивши його чекати, але йому також забракло терпіння.

— Я знайшов цікавого чоловіка, який працював на Ловела Луні.

Вайті поставив філіжанку з кавою на стіл позад себе і зняв ногу зі стільця.

— Хто це?

— Рей Гарріс.

— Рей?..

Шон відчув, як його губи самі розтяглися в усмішці.

— Батько Брендена Гарріса, сержанте. Перебував під наглядом.

23 Малий Вінчі

Вайті всівся за порожній стіл навпроти того, за яким сидів Шон, з відкритою папкою в руці — досьє чоловіка, що перебуває під наглядом.

«Реймонд Метью Гарріс. Народився 6 вересня 1955 року. Виріс на Твелв Мейб’ю-стрит у Східному Бакінгемі в Низині. Мати Делорес, домогосподарка. Батько Сеамус, чорнороб, покинув родину 1967 року». Дальший розвиток подій неважко було передбачити, бо батька було заарештовано за крадіжку в Бриджпорті, Коннектикут, 1973 року. Далі йшли документи про всілякі дрібні правопорушення. 1979 року батько помирає від коронарної недостатності в Бриджпорті. Того ж таки року Реймонд одружується з Естер Скеннел — тут, можна сказати, йому пощастило — і влаштовується на роботу в службу підземних комунікацій машиністом електровоза. Перша їхня дитина Бренден Сеамус народилась 1981 року. Згодом, того ж таки року, Реймонда приплутують до справи про викрадення двадцятьох тисяч доларів у жетонах метро. Провину з нього зрештою знімають, але зі служби розраховують. Після цього він працює на багатьох випадкових роботах — робітником у команді ремонту житлових помешкань, продавцем у крамниці «Трунки Луні», барменом, вантажником. Роботу вантажником він утратив унаслідок зникнення якихось дрібних грошей. Провину з нього знову зняли, але зі служби звільнили. 1982 року його допитувано в справі пограбування «Трунків Бланшара» в окрузі Мідлесекс, але за браком доказів виправдано.

— Проте поліції він став відомий, — сказав Шон.

— Він здобув популярність, — погодився з ним Вайті. — Його відомий спільник, такий собі Едмунд Різ, указав на Реймонда 1983 року, як на автора викрадення рідкісної колекції комічних книжок…

— Ідіотських комічних книжок? — засміявся Шон. — Ти робиш успіхи, Реймонде.

— Ціною півтораста тисяч доларів, — сказав Вайті.

— О, пробач мені.

— Реймонд повернув указану літературу цілою, і йому дали чотири місяці замість року, два місяці з яких він на той час уже відсидів. Із в’язниці, схоже, він вийшов, маючи певну наркотичну залежність.

— Он як.

— Він приохотився, звичайно, до кокаїну, адже то були вісімдесяті роки, і тут рапорт про нагляд за ним збільшується в обсязі. Чомусь Реймондові не бракує розуму приховати, де він добуває гроші на кокаїн, але не вистачає, щоб приховати, де саме він купує цей наркотик. Він порушує свою обіцянку, і йому дають іще один рік.

— І він усвідомлює помилковість своєї поведінки.

— Навряд чи. Спеціальний підрозділ ФБР ловить його на спробі переправити вкрадений товар через кордони штату. Тобі це сподобається. Угадай, що Реймонд украв. Візьми до уваги, що то був 1984 рік.

— Зроби бодай натяк.

— Керуйся своїм інстинктом.

— Відеокамери.

Вайті метнув на нього очима.

— До сраки твої відеокамери. Принеси мені кави, ти більше не коп.

— Що ж тоді він поцупив?

— Фургон «Тисяча дрібничок». Ти коли-небудь бачив таке?

— Комікси, а потім «Тисячу дрібничок»?

— Він має власний стиль, наш чоловік. Він мав також проблеми. Фургон він поцупив на Род-Айленді, а переганяв його в Массачусетс.

— Тому він і потрапив у федеральні списки.

— Тому вони й схопили його за яйця, — сказав Вайті, знову зиркнувши на Шона, — але не посадили.

Шон трохи підтягся на своєму стільці й зняв ноги зі столу.

— Він накапав на когось?

— Схоже на те, — сказав Вайті. — Після цього цілковита порожнеча в рапорті про нагляд. До кінця вісімдесят шостого року там стоять лише позначки про те, що він регулярно приходить у поліцію відмічатися. Що сказано в його записах про роботу?

Вайті подивився через свою папку на Шона.

Шон промовив:

— Зараз погляну.

Він розкрив власну папку.

— Записи про працевлаштування, про сплату податків, про виплати на соціальне забезпечення — усе припиняється в серпні 1987 року. Тут він зникає.

— Ти перевірив у федеральних масштабах?

— Запит відіслали відразу, коли я про це подумав.

— Які наші можливості?

Шон знов уперся підошвами черевиків у стіл і нахилився назад на стільці.

— Перша можливість, це коли він мертвий. Друга — він перебуває під юридичним захистом як свідок. Третя — він закопався глибоченько під землю й вийшов звідти лише для того, щоб узяти свій пістолет і застрелити дев’ятнадцятирічну подругу свого сина.

Вайті поклав свою папку на порожній стіл.

— Але ж ми не знаємо, чи це справді його пістолет. Ми не знаємо нічогісінько. Що ми тут робимо, Дівайне?

— Ми лише розпочинаємо свій танець, сержанте. Не прискіпуйся до мене так рано. Ми знайшли чоловіка, який був першим підозрюваним у пограбуванні, яке сталося вісімнадцять років тому, коли було використано зброю вбивства. Син тодішнього злочинця зустрічався з убитою. А його батько, як з’ясувалося, перебував під наглядом. Я хочу подивитися на нього й, крім того, подивитися на сина. Ти знаєш, що він не має алібі.

— Який упевнено пройшов випробування на детекторі брехні й до того ж, як нам обом здалося, анітрохи не схожий на вбивцю.

— Можливо, ми помилилися.

Вайті потер очі тильним боком обох долоней.

— Чоловіче, я стомився помилятися.

— То ти згоден, що помилився стосовно Бойла?

Руки Вайті залишалися в нього на очах, коли він похитав головою.

— Я цього не кажу. Я все ще думаю, що цей мужик — велике лайно, але чи можу я пов’язати його з убивством Кейті Маркус — проблема інша. — Він опустив руки, розпухлі півкола під його очима тепер мали червоний колір. — Але цей кут із Реймондом Гаррісом також навряд чи нам щось обіцяє. Гаразд, ми ще раз зустрінемось із сином. Чудово. І спробуємо вистежити батька. Але що потім?

— Ми когось прив’яжемо до цього пістолета, — сказав Шон.

— Пістолет, певно, давно лежить на дні падлючого океану. Принаймні насамперед я втопив би його там.

Шон обернув до нього голову.

— Ти втопив би його вже після пограбування крамниці спиртних напоїв, вісімнадцять років тому.

— Це правда.

— Наш суб’єкт так не зробив. А це означає…

— Він не такий розумний, як я, — сказав Вайті.

— Або як я.

— Присяжні ще не сказали свого слова.

Шон витягся на своєму стільці, з’єднавши пальці й піднявши руки над головою, в напрямку стелі, аж поки відчув, що м’язи в нього розтягуються. Він затремтів, позіхаючи, й поклав голову та руки на їхнє колишнє місце.

— Вайті, — промовив він, намагаючись не забути запитання, яке, як він знав протягом усього ранку, мав поставити.

— Чого тобі?

— А чи сказано щось у твоєму досьє про розкритих спільників?

Вайті підняв досьє зі столу, розкрив його та перегорнув перші кілька сторінок.

— Відомі кримінальні спільники, — прочитав він, — Реджинальд (він же Реджі Герцог) Нейл, Патрік Морейген, Кевін Сіраччі, Ніколас Дикий — гм — Ентоні Ваксмен… — Він подивився вгору на Шона, й Шон зрозумів, що головне буде зараз. — Джеймс Маркус, — сказав Вайті, — він же Джиммі з Низини, відомий ватажок банди, яку іноді називають «Хлопцями з Рестер-стрит».

Вайті закрив папку.

Шон вигукнув:

— Оце сюрприз!

Надгробок, який обрав Джиммі, був простий і білий. Продавець говорив тихим, шанобливим голосом, наче він хотів продати якийсь інший товар, а проте намагався вмовити Джиммі обрати дорожчі камені, ті, на яких були витиснені в мармурі янголи, херувими або троянди.

— Може, візьмете кельтський хрест? — запитав продавець. — Такий вибір сьогодні популярний у…

Джиммі чекав, що він скаже «у ваших людей», але продавець зловив себе на слові й закінчив фразу: «…багатьох людей у ці дні».

Джиммі не пошкодував би грошей і на мавзолей, якби знав, що це дасть Кейті щастя, але він знав, що його дочка ніколи не любила занадто вигадливого й розкішного. Вона носила простий одяг і прості прикраси, ніякого золота й рідко користувалася макіяжем, за винятком якихось особливих подій. Кейті любила речі чисті, лише з легким натяком на стиль, і тому Джиммі обрав білий камінь і наказав зробити на ньому написи каліграфічним шрифтом. Продавець застеріг його, що останній вибір подвоїть ціну надгробка, і Джиммі обернув голову, щоб подивитися на малого стерв’ятника, який відступив від нього на кілька футів, коли він запитав:

— Готівкою чи чеком?

Джиммі попросив Вела підвезти його сюди, й коли він покинув офіс, то знову сів на пасажирове місце у Веловій «Міцубісі-3000» й удесяте подивувався, як не соромно чоловікові в тридцять із гаком років їздити в такій тачці й не розуміти, що на нього люди дивляться, як на йолопа.

— Куди тепер поїдемо, Джиме?

— Поїдемо десь вип’ємо кави.

Зазвичай у Веловій машині гриміла музика — бридке бухкання репа за затіненими вікнами. Який-небудь чорний парубійко з середнього класу або зачуханий білий фанат співали про хвойд і про те, як буде круто бабахнути з пушки, й при цьому згадували про всіх тих зірок, про яких Джиммі ніколи б не чув, якби Кейті не базікала про них по телефону з подругами. Цього ранку Вел вимкнув своє стерео, за що Джиммі був йому дуже вдячний, бо ж ненавидів реп, і не тому, що він був чорний і походив із гетто — адже всі інші крикливі пісні та блюзи, які горлають, штовхаючись дупами, теж походять звідти, — а тому, що в ньому ми ніколи не побачимо когось справді талановитого. Досить стулити докупи кілька лімериків, таких, як «Чоловік із Нантакета», знайти якусь ідіотську музику, що її кожен спроможний підібрати, випнути груди й почати базікати перед мікрофоном: о так, це було круто, це було на вулиці, це справді було. Я напісяв на снігу твоє ім’я, а потім виблював. Джиммі чув, як якийсь йолоп-критик сказав по радіо, що вибір слів для репа — це мистецтво, і Джиммі, який не знав багато про мистецтво, хотів би засунути руку в гучномовець і добре відлупцювати вочевидь білого, вочевидь надто вченого тупого бевзя. Якщо підбирати слова для репа — мистецтво, тоді більшість злодіїв, яких Джиммі знав, були також митцями. Це було б для них неабиякою новиною.

Можливо, він просто стає старим. Він знав, що першою ознакою того, що твоє покоління відходить, було нерозуміння музики покоління молодшого. А проте на споді серця він був переконаний, що це не так. Реп був гидотою, примітивною та простою, і Вел, що його слухав, був тим самим Велом, який катався у своїй дурнуватій машині, тобто він полюбляв речі, які не були нічого варті.

Вони зупинилися біля бару «Данкінові пончики», вийшли з машини й, поскидавши кришки зі своїх паперових стаканчиків прямо під дверима, почали цмулити каву, прихилившись до якогось спортивного автомобіля.

Вел промовив:

— Ми виїхали вчора ввечері й дещо розпитали, як ти просив.

Джиммі ляснув долонею по долоні Вела.

— Дякую тобі, чоловіче.

Вел ляснув його у відповідь.

— Це не тому, що ти відсидів за мене два роки, Джиме. І не тому, що без твого мозку мені важко обійтися. Кейті була моєю небогою, чоловіче.

— Я знаю.

— Не по крові, звичайно, але я любив її.

Джиммі кивнув головою.

— Таких дядьків, хлопці, як ви, більше ніхто не мав.

— Справді?

— Справді.

Вел ковтнув трохи кави й хвилину помовчав.

— Отож результат наших спостережень: схоже, копи мали рацію щодо О’Доннела й Фоллов. О’Доннел сидів у місцевій в’язниці. Фоллов був на вечірці й близько дев’ятьох хлопців підтвердили, що бачили його там.

— Твердження надійні?

— Половина принаймні, — сказав Вел. — Ми також рознюхали навкруги, і якихось змов на вулиці не було давно. Та й минуло вже півтора року, Джиме, відколи я чув про замовне вбивство. Розумієш?

Джиммі кивнув головою й ковтнув кави.

— Тепер копи серйозно взялися за діло, — сказав Вел. — Вони обстежили всі бари, вуличних торгівців навколо «Останньої краплі», всіх. Кожного бармена. Кожного чоловіка, який був у барі «Мак-Ґіллз» або в «Останній краплі» минулої ночі. Я хочу сказати, що закон не спить, Джиме. Кожен намагається щось пригадати.

— Ти говорив із тими, хто щось пригадує?

Вел підняв два пальці, зробивши ще ковток кави.

— Одного ти, либонь, знаєш — такого собі Томмі Молданадо.

Джиммі похитав головою.

— Родом із Бейсин, фарбує будинки. У всякому разі він стверджує, що бачив, як хтось стовбичив на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі» якраз перед тим, як вийшла Кейті. Він сказав, що той чоловік не був коп, це напевне. Він сидів в іноземному автомобілі з ум’ятиною біля пасажирського сидіння.

— Окей.

— Ще одна дивна річ. Я розмовляв із Сенді Грін. Пам’ятаєш її зі школи?

Джиммі пригадав, як вона сиділа в класній кімнаті з брунатними кісками, кривими зубами й так завзято гризла свої олівці, що мусила випльовувати з рота не лише дерево, а й грифель.

— Пам’ятаю. Що вона тепер робить?

— Вона проститутка, — відповів Вел. — А вигляд у неї жахливий, чоловіче. Вона ж наша ровесниця, еге? Але моя мати мала кращий вигляд у своїй труні. Проте, схоже, Сенді найстарша в окрузі навколо «Останньої краплі». То вона каже, що нібито всиновила того хлопця. Приблудного хлопця, який робив те саме, що й вона.

— Хлопця?

— Йому було десь років одинадцять-дванадцять.

— О, Господи!

— Таке життя. Вона думає, що справжнє ім’я цього малого Вінсент. Усі називали його «Малий Вінчі», крім Сенді. Вона сказала, він віддавав перевагу імені Вінсент. Вінсент, якому було більш як дванадцять років, ти розумієш? Вінсент — професіонал. Вона каже, що до нього краще не підступати, на цей випадок він завжди тримає напоготові бритву або щось подібне. Він працює шість ночей на тиждень. Тобто працював до цієї суботи.

— А що сталося з ним у суботу?

— Ніхто не знає. Але він зник. Сенді каже, іноді він забігав до неї. Вона повернулася додому в неділю вранці, але його й слід загув. Утік із міста.

— Ну, то й гаразд. Можливо, він змінить свій спосіб життя.

— І я так сказав. А Сенді каже ні, він надто цим захопився. Вона каже, що коли він виросте, то стане добрячим бандюгою. Але поки що він малий і дуже любить свою роботу. Вона каже, якщо він утік із міста, то лиш одна річ могла це спричинити — страх. Сенді думає, він побачив щось справді жахливе для себе, бо малий Вінчі не належить до тих, кого легко налякати.

— Ти намагався щось довідатися?

— Авжеж. Але це нелегко. Ті дітлахи працюють дуже неорганізовано. Вони живуть надворі, заробляють двійко баксів тим способом, яким їм щастить, і втікають із міста, коли заманеться. Але я попросив людей пошукати малого Вінчі. Ми його знайдемо. Я припускаю, він щось знає про того типа, який сидів в автомобілі на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», а може, він навіть бачив, як убивали Кейті.

— Якщо це було пов’язано з тим типом, який сидів автомобілі.

— Молданадо каже, що той тип йому вельми не сподобався. Хоч було поночі, й він не міг добре його бачити, але від нього несло чимось неприємним, і від нього, й від тієї машини.

Чимось неприємним, подумав Джиммі. Це може вказувати на злочин.

— І це було перед тим, як вийшла Кейті?

— Атож, якраз перед тим. Поліція обгородила той паркувальний майданчик ще в понеділок, там працювала ціла бригада, змінювали асфальт.

Джиммі кивнув головою

— Тож на тому паркувальному майданчику щось сталося?

— Так. Я цього не розумію. Кейті знайшли на вулиці Сідней-стрит. Це на відстані майже десятьох кварталів звідти.

Джиммі допив свою каву.

— А що, як вона повернулася назад?

— Чого?

— До «Останньої краплі». Я знаю, яка головна версія. Вона висадила Ів і Даяну, поїхала по Сідней-стрит, і тоді це сталось. Але якщо вона спочатку повернулася до «Останньої краплі»? Вона приїхала назад і наштовхнулася на того типа. Він захопив її, примусив поїхати назад до В’язничного парку, а далі все відбулося так, як думають полісмени.

Вел крутив порожній стаканчик в руках.

— Це може бути. Але що змусило її повернутися до «Останньої краплі»?

— Я не знаю. — Вони підійшли до сміттєвого кошика, вкинули туди порожні стаканчики, й Джиммі промовив:

— А що там хлопець Правильного Рея, ти що-небудь про нього довідався?

— Я розпитав людей про нього. Усі розповідають про нього, як про мишу. Нікому не заподіяв зла. Якби він не був такий гарний, ніхто б і не пам’ятав, що зустрічався з ним. Ів і Даяна обидві сказали, що він кохав її, Джиме. Кохав її так, як кохають лише один раз у житті. Якщо хочеш, я візьмусь за нього ще.

— Поки що утримаймося від цього, — сказав Джиммі. — Лише спостерігай за ним. Спробуй розшукати того хлопця, Вінсента.

— Гаразд, гаразд.

Джиммі відчинив дверці пасажира й відчув на собі Велів погляд з-поза капота: Вел, схоже, щось обмірковував, перш ніж сказати.

— Ти чого?

Вел, засліплений світлом сонця, усміхнувся.

— Про що ти?

— Ти хочеш щось мені сказати. Що саме?

Вел опустив підборіддя, щоб заховатися від сонця, поклав руки на капот.

— Я щось чув сьогодні вранці. Перш ніж ми від’їхали.

— Ну?

Якусь мить Вел дивився на булочну навпроти.

— Я чув, що ті два полісмени знову навідалися до Дейва Бойла. Ну, ти знаєш, Шон із Пагорбів і його товстий партнер.

Джиммі промовив:

— Дейв був у барі «Мак-Ґіллз» учора ввечері. Вони, мабуть, забули в нього про щось запитати й мусили повернутися.

Велів погляд відірвався від булочної й зустрівся з поглядом Джиммі.

— Вони забрали його з собою, коли поїхали, Джиме. Ти розумієш, про що я? Посадили його на заднє місце.

Маршалл Берден приїхав до відділу вбивств під час ланчу й гукнув Вайті, коли протиснувся крізь вузький турнікет біля стола чергового.

— Це ви хотіли бачити мене, хлопці?

— Це ми, — відповів йому Вайті. — Проходьте, будь ласка.

Маршаллові Бердену залишився рік до пенсії, і він мав відповідний вигляд. У нього були молочного кольору очі чоловіка, який бачив більше світу й більше себе самого, аніж йому хотілося б. Він носив свою високу мляву постать так, ніби йому хотілося більше рухатися назад, ніж уперед, ніби органи його руху перебували в стані війни з мозком, і мозок хотів забратися звідси геть. Протягом останніх сімох років він працював завідувачем комори, хоч раніше був одним зі стовпів державного департаменту поліції і майже дослужився до полковника, почавши з боротьби проти наркоманів і піднявшись до вбивств та великих злочинів дорогою, на якій він не знав перешкод, аж поки одного ранку його опанував страх. Ця хвороба, як велося, спостигала тих, хто працював під прикриттям, а іноді працівників контролю на великих дорогах, які несподівано втрачали спроможність зупинити бодай один автомобіль, так вони були впевнені, що водій має в руці пістолет і не має чого втрачати. Але Маршалл Берден теж підчепив цю хворобу, став пропускати всіх у дверях, часто не міг підняти свій зад, коли його кудись викликали, й зупинявся на сходах, коли всі його проминали.

Він сів поруч зі столом, за яким сидів Шон, і став гортати спортивний календар у зворотному порядку.

— Ви Дівайн? — запитав він, не підіймаючи голови.

— Так, — відповів Шон. — Радий зустрітися з вами. Ми навчалися в Академії на вашому прикладі.

Маршалл стенув плечима, наче спогад про його колишнє «я» змушував його ніяковіти. Він перегорнув ще кілька сторінок.

— То що ви від мене хочете, хлопці? За півгодини мені треба повертатися.

Вайті обернув свого стільця до Маршалла Бердена.

— На початку вісімдесятих років ви виконували одне оперативне завдання спільно з ФБР, так?

Берден кивнув головою.

— Ви взяли одного дрібного злодійчука на ім’я Реймонд Гарріс, що поцупив фургон «Тисяча дрібниць» із зупинки Кренстон, у Род-Айленді.

Берден усміхнувся, прочитавши якийсь вислів йога Берра в календарі.

— Було таке. Водій вантажівки пішов посцяти, він не знав, що за ним стежать. Гарріс сів у кабіну й поїхав геть, але водій відразу зателефонував нам, і ми зупинили злодія в Нідгемі.

— Але Гарріса не посадили, — завважив Шон.

Берден уперше подивився на нього, й Шон побачив страх і ненависть до себе в цих молочних очах, і він дав собі слово, що ніколи не перетвориться на Бердена.

— Він викрутився, — сказав Берден. — Накапав на суб’єкта, який доручив йому вкрасти фургон. Того звали, здається, Стілсон. Атож, Мейєр Стілсон.

Шон чув розповіді про Берденову пам’ять — можна сказати, фотографічну, — але бачити, як чоловік обертається на вісімнадцять років назад і вихоплює з туману прізвища, ніби він розмовляв про них лише вчора, було якось незручно й сумно. Атож, цей чоловік міг би ще довго тут усім заправляти.

— Отже, Гарріс видав свого боса, і його не посадили? — запитав Вайті.

Берден спохмурнів.

— Його відпустили не тільки тому, що він повідомив, хто йому доручив учинити злочин. До нього звернулось Антигангстерське об’єднання, і він допоміг і їм.

— Кого він викрив тепер?

— Ватагу злочинного угруповання «Хлопці з Рестер-стрит» Джиммі Маркуса.

Вайті подивився на Шона, піднявши одну брову.

— Це було вже після пограбування бухгалтерії? — запитав Шон.

— Якої бухгалтерії? — запитав Вайті.

— Тієї, за яку Джиммі відсидів два роки, — відповів Шон.

Берден кивнув головою.

— У п’ятницю ввечері він та один з його спільників пограбували касу. Це забрало в них дві хвилини. Вони знали, коли змінюються охоронці. Вони знали точно, коли повантажать гроші. Вони поставили надворі двох хлопців, які зупинили вантажівку, що приїхала по гроші. Вони були надто вправні, щоб не мати когось зі своїх у штаті або принаймні когось такого, хто працював там уже рік або два.

— Рея Гарріса, — сказав Вайті.

— Атож. Він видав нам Стілсона, а Антигангстерському об’єднанню видав «Хлопців із Рестер-стрит».

— Усіх?

Берден похитав головою.

— Ні, лише Маркуса, але той був мозком тієї компанії. Відрубайте голову, й тіло помирає — вам це відомо? Хлопці з Антигангстерського об’єднання взяли його, коли вранці в день Святого Патріка він виходив зі сховища. Того дня вони мали намір поділити здобич, тому Маркус ніс валізу, напхану грішми.

— Але стривайте, — сказав Шон, — невже Рей Гарріс свідчив у відкритому суді?

— Ні. До відкритого суду справа не дійшла. Джиммі не назвав своїх спільників і взяв усю провину на себе. Його інші злочини, про які було всім відомо, вони не змогли довести. Маркусові тоді було лише дев’ятнадцять років. Чи, може, двадцять. Він очолював ту команду, відколи йому зрівнялося сімнадцять, і не попав під арешт жодного разу. Окружний прокурор обмежився тим, що дав Джиммі два роки відсидки й три умовно, бо добре знав, що у відкритому суді, можливо, не пощастить домогтися й цього. Я чув, що хлопці з Антигангстерського об’єднання були вкрай розлючені, але що вдієш.

— То Джиммі Маркус так і не довідався, що його здав Рей Гарріс?

Берден знову підвів очі від свого календаря й зиркнув на Шона з певним презирством.

— За три роки Маркус вчинив близько шістнадцятьох великих пограбувань. Одного разу він обчистив дванадцять різних ювелірних крамниць у будинку торгівлі коштовностями на Вашингтон-стрит. Навіть досі ніхто не знає, як йому, в біса, це вдалося. Він мусив знешкодити близько двадцятьох різних систем тривоги — систем, приєднаних до телефонних ліній, супутників мобільного зв’язку, який був тоді цілком новою технологією. А мав же ж лише вісімнадцять років. Чи повірите? Вісімнадцять років, а він розшифрував сигнальні коди, яких не могли зламати сорокарічні професіонали. А історія з Келдар Текнікс. Він зі своїми хлопцями проник до будівлі крізь дах, вони блокували частоти, на яких передавалися сигнали про пожежу, а тоді проникли в пожежне відділення й увімкнули вогнегасники. Ми тоді лише могли собі уявити, що вони всі висіли під стелею й чекали, поки вогнегасники виведуть із ладу детектори руху. Той хлопець був падлючий геній. Якби він працював на НАСА, а не на себе, ми та наші дружини з дітьми проводили б вакації на Плутоні. І ви вважаєте, що хлопець із таким інтелектом не зміг би з’ясувати, хто його здав? Рей Гарріс зник із лиця землі через два місяці після того, як Маркус повернувся на волю. Про що це свідчить?

— Це означає, що Джиммі Маркус убив Рея Гарріса, — сказав Шон.

— Або доручив це зробити своєму карликові Велу Севіджу. Послухайте-но, побалакайте з Едом Фоланом із сьомого відділу. Він тепер працює там капітаном, але колись працював в Антигангстерському об’єднанні. Він розповість вам усе про Маркуса та Рея Гарріса. Кожен коп, який працював на Іст-Бакі у вісімдесятих роках, скаже вам те саме. Якщо Джиммі Маркус не вбив Рея Гарріса, то я наступний жидівський рабин. — Він відсунув календар убік і підвівся, підтягуючи штани. — Піду чогось попоїм. Тримайтеся, хлопці.

І він пішов через знайому кімнату, роззираючись навсібіч. Можливо, він тут побачив стіл, за яким звик сидіти, полицю, на якій стояли і його справи разом зі справами інших. Адже він був персоною в цій кімнаті, аж поки ця персона не вирішила закінчити свою службу дрібним завідувачем комори, мріючи про той день, коли востаннє проб’є свій табель і піде доживати віку туди, де вже ніхто не пам’ятатиме, ким би він міг стати.

Вайті обернувся до Шона:

— То як, ти не хочеш стати головним рабином жидівської людності?

Що довше Дейв сидів на розхитаному стільці в холодній кімнаті, то більше усвідомлював, що стан похмілля, який опанував його цього ранку, був насправді продовженням сп’яніння минулої ночі. Справжнє похмілля прийшло десь близько полудня, воно наповзало на нього, як ланцюжок термітів, уриваючи його кровообіг, здавлюючи йому серце й проникаючи в мозок. У роті в нього пересохло, а волосся від поту стало мокрим, і несподівано він відчув власний сморід, коли алкоголь став проникати крізь пори. Його ноги й руки розм’якли. Груди йому боліли. На череп хвилями накочувалося отупіння, тиснучи йому на очі.

Він уже не почував себе хоробрим. Він не почувався сильним. Ясність розуму, яка опанувала його лише дві години тому й здавалася такою перманентною, як шрам на тілі, покинула його, вийшла з кімнати й пішла кудись по дорозі, а її замінив страх, такий моторошний, якого він ще зроду не відчував. Він не сумнівався в тому, що скоро помре й помре погано. Можливо, удар спостигне його на цьому ж таки стільці, й він удариться потилицею об підлогу, коли його тіло затіпається в конвульсіях, а очі наповняться кров’ю, і він проковтне свого язика так глибоко, що потім ніхто не зможе витягти його з рота. А може, з ним станеться інфаркт: його серце вже так колотиться об стінки огруддя, як пацюк у сталевій коробці. А може, якщо вони випустять його звідси, він почує поруч себе гудок, упаде на спину, й колеса автобуса перекотяться по його голові й покотяться далі.

Де Селеста? Чи вона бодай знає, що його заарештували й привезли сюди? І як там Майкл? Чи нудьгує він за батьком? Найгірше в його смерті було те, що Селеста й Майкл житимуть далі. О, його смерть може засмутити їх на короткий час, але вони витерплять і почнуть нове життя, адже саме це люди роблять майже щодня. Лише в кінофільмах люди сумують за мертвими, і їхні життя ламаються, як спрацьовані годинники. У реальному житті твоя смерть мало чим прикметна для всіх, крім тебе.

Дейв іноді замислювався над тим, чи дивляться іноді мертві на тих, кого вони лишили позаду, й чи плачуть, бачачи, як легко ті переживають те, що дорогих їм людей поруч уже немає. Як, наприклад, малий син Здоровила Стенлі Юджин. Чи не витає він тепер в ефірі зі своєю лисою голівкою та в лікарняній сорочечці й чи не дивиться на свого тата, як той сміється в барі, не думає: «А як же я, тату? Ти пам’ятаєш мене? А я ж був!»

Майкл матиме нового тата, а може, потім навчатиметься в коледжі й розповідатиме своїй дівчині про свого батька, який навчав його грати в бейсбол і якого він майже не пам’ятає. Це було так давно.

А Селеста, безперечно, ще досить гарна й легко знайде собі іншого чоловіка. Неодмінно знайде. Я стомилася від самотності, скаже вона своїм подругам. Вона не для мене. А він чоловік хороший і добре ставиться до Майкла. І її подруги та друзі зрадять пам’ять про Дейва миттю. Вони скажуть: «Ти добре вчинила, люба. Це корисно для здоров’я. Стрибай знову на велосипед свого життя — і в дорогу!»

А Дейв перебуватиме в Юджиновому товаристві, й обоє дивитимуться на землю й кричатимуть про свою любов голосами, яких ніхто з живих ніколи не почує.

Господи. Дейвові хотілося забитися в куток і обняти себе за ноги. Він розпадався на частини. Він знав: якщо зараз прийдуть копи, він розколеться. Він розповість їм усе, що вони хочуть знати, якщо вони виявлять до нього бодай трохи симпатії та принесуть йому ще один спрайт.

І тут двері до кімнати допитів, де сидів Дейв наодинці зі своїм страхом та своєю потребою в людській симпатії, відчинилися, і увійшов поліціянт у повному однострої, молодий, сильний, який мав ті характерні для працівників поліції очі, що водночас здаються незворушними й владними.

— Містере Бойл, ходіть зі мною.

Дейв підвівся на ноги й пішов до дверей. Руки йому злегка тремтіли, бо алкоголь досі шукав свій шлях, щоб покинути його тіло.

— Куди? — запитав він.

— Ви станете в лінію, містере Бойл. Один чоловік хоче на вас поглянути.

Томмі Молданадо був у джинсах і в зеленій футболці, заляпаній фарбою. Плями фарби були також у його кучерявому брунатному волоссі, на задубілих робочих черевиках і на товстих скельцях його окулярів.

Саме окуляри стурбували Шона. Будь-який свідок, що приходив у суд в окулярах, міг із тим самим успіхом почепити на груди мішень для адвоката захисту. А про присяжних то й говорити нема чого. Адже всі тепер надивилися детективних фільмів і на свідка в окулярах дивляться так само, як на торгівців наркотиками, чорношкірих без краватки й рецидивістів, які заздалегідь домовилися з окружним прокурором.

Молданадо притиснув ніс до скла, яке відгороджувало кімнату для оглядів, і подивився на п’ятьох чоловіків, що виструнчилися в лінію перед ним.

— Я не можу точно сказати, коли вони дивляться вгору. Вони можуть трохи обернутися ліворуч?

Вайті клацнув вимикачем на пульті перед собою і сказав у мікрофон:

— Усім суб’єктам обернутися ліворуч.

П’ятеро чоловіків обернули голови ліворуч.

Молданадо поклав долоні на скло й примружився.

— Номер Другий. Це міг бути номер Другий. Ви можете примусити його підійти ближче?

— Номер Другий? — перепитав Шон.

Молданадо подивився через плече на нього й кивнув головою.

Другий чоловік у лінії був наркоторгівець на ім’я Скот, який зазвичай працював у Норфолкській окрузі.

— Номер Другий, — зітхнувши, сказав Вайті. — Ступіть крок уперед.

Скот Пейзнер був товстий коротун із бородою та лінією волосся, яка швидко відступала назад. Він був схожий на Дейва Бойла не більше, ніж був схожий на нього Вайті. Він обернувся обличчям до скла, підступив до нього, й Молданадо сказав:

— Так, так. Це той чоловік, якого я бачив.

— Ви певні?

— На дев’яносто п’ять відсотків, — сказав він. — Але врахуйте, що була ніч. На тому паркувальному майданчику немає освітлення, а я добряче перепив. Та за винятком цього я майже переконаний, що це той самий чоловік.

— Ви не згадали про бороду в своїй заяві, — сказав Шон.

— Ні, але тепер мені здається, що той тип міг мати бороду.

Вайті запитав:

— Більше ніхто в цій лінії не здається вам тим чоловіком?

— Ніхто, — сказав він. — Вони навіть не схожі бодай трохи. Хто вони такі — копи?

Вайті нахилився до пульта й прошепотів:

— Якого чорта я взявся за цю роботу?

Молданадо подивився на Шона:

— Чого? Чого?

Шон відчинив двері позад себе.

— Дякую, що прийшли, містере Молданадо. Ми з вами ще зустрінемося.

— Я все зробив правильно? Тобто чи допоміг я вам?

— Авжеж, — сказав Вайті. — Ми нагородимо вас спеціальним значком.

Шон усміхнувся до Молданадо, кивнув йому головою й зачинив за ним двері, щойно той переступив поріг.

— Свідка в нас немає, — сказав Шон.

— Ні, хай йому грець.

— Фізичні спостереження, зроблені з автомобіля, суд не бере до уваги.

— Я знаю.

Шон подивився на Дейва, який притулив долоню до очей і мружився на світло. Він мав такий вигляд, ніби не спав протягом місяця.

— Ходімо, сержанте.

Вайті відвернув погляд від мікрофона й подивився на Шона. Він теж став здаватися виснаженим, білки його очей набули рожевого кольору.

— Бодай воно все запалося, — сказав він. — Відпускай його на всі чотири.

24 Плем’я зневажених

Селеста сиділа біля вікна в кав’ярні на Бакінгем-авеню навпроти будинку Джиммі Маркуса, коли Джиммі й Вел Севідж запаркували Велів автомобіль за півкварталу вище й рушили до будинку.

Якщо вона хоче зробити це, справді зробити, вона повинна підвестися зі свого стільця тепер і підійти до них. Вона підвелася, ноги їй тремтіли, а рука вдарилася об нижню частину столу. Вона подивилася вниз на неї. Вона також тремтіла, а шкіра свербіла біля нижньої частини кістки великого пальця. Вона піднесла руку до губів, а тоді обернулася до дверей. Вона ще не була певна, що зможе зробити це, сказати ті слова, які вона підготувала вранці в мотелі. Вона вирішила сказати Джиммі лише те, що знала, — розповісти про подробиці Дейвової поведінки рано-вранці в неділю, не роблячи жодних висновків про те, що вони означали, — і нехай він сам судить про те, що сталося. Без того одягу, в якому Дейв прийшов тієї ночі додому, іти в поліцію не було сенсу. Вона сказала це собі. Вона так вирішила, бо не була певна, що поліція зможе захистити її. Зрештою, вона мусила жити в цьому оточенні, а єдиним, що могло тебе захистити від небезпеки в ньому, було саме оточення. А якщо вона розповість Джиммі, тоді не тільки він, а й Севіджі можуть утворити навколо неї бар’єр безпеки, який Дейв ніколи не наважиться перетнути.

Вона вийшла в двері, коли Джиммі й Вел підійшли до сходів свого будинку, й підняла свою забиту руку. Вона гукнула Джиммі на ім’я, коли вийшла на авеню, бувши певна, що здається божевільною: сплутане волосся, вибалушені та чорні від страху очі.

— Гей, Джиммі! Веле!

Вони обернулися, коли дійшли до нижньої сходинки, й подивилися на неї. Джиммі слабко й розгублено усміхнувся їй, і вона знов завважила, якою приємною та відкритою була його усмішка. Вона була не силувана, вона була сильна й природна. Вона промовляла: я твій друг, Селесто. Чим я можу допомогти тобі?

Селеста підійшла до узбіччя вулиці, й Вел цмокнув її в щоку.

— Привіт, кузинко!

— Привіт, Веле.

Джиммі теж її цмокнув, і їй здалося, що цей поцілунок увійшов у її плоть і тремтів біля початку її горла.

Він сказав:

— Аннабет шукала тебе сьогодні вранці. Не знайшла тебе ані вдома, ані на роботі.

Селеста кивнула головою.

— Я була… — Вона відвернулася від напруженого зацікавленого обличчя Вела, який дивився на неї. — Джиммі, я можу поговорити з тобою секунду?

— Авжеж, — сказав Джиммі, знову спантеличено усміхнувшись до неї. Відтак обернувся до Вела. — Ми поговоримо з тобою про ці речі потім, гаразд?

— Нема проблем. Ми з тобою скоро зустрінемося, кузино.

— Дякую, Веле.

Вел пішов у хату, а Джиммі сів на третю сходинку, відступивши Селесті місце поруч себе. Вона сіла, поклала свою забиту руку собі на коліна й спробувала знайти потрібні слова. Джиммі дивився на неї кілька хвилин, чекаючи, а потім, схоже, відчув, що вона геть напружена й неспроможна висловити те, що в неї на думці.

Ніби неумисне він промовив:

— Знаєш, що мені недавно згадалося?

Селеста похитала головою.

— Як я стояв біля тих старих сходів над Сідней-стрит. Тих, куди всі ми ходили, дивилися кінофільми й втішалися курінням.

Селеста всміхнулася.

— Ти тоді захоплювався…

— Ой, не згадуй.

— …Джессікою Лутцен і її чудовим тілом, а я зустрічалася з Каченям Купером.

— Качуром, не плутай, — сказав Джиммі. — Не знаєш, де він тепер?

— Я чула, він служив на флоті, підхопив якусь дивну хворобу шкіри далеко за морем, живе в Каліфорнії.

— Он як.

Джиммі задер підборіддя, сягнувши оком на півжиття назад, і Селеста несподівано побачила його таким, яким він був вісімнадцять років тому, коли його волосся було трохи білявішим, а сам він набагато відчайдушнішим. Він належав до тих хлопців, які дерлися на телефонні стовпи під час грози, тоді як дівчата стояли внизу й молилися, щоб ніхто не впав. А проте, навіть у його найвідчайдушніші часи був у ньому цей спокій, ці несподівані паузи роздумів, і навіть у дитинстві було очевидно, що він схильний споглядати все у світі й про все турбуватись, окрім власної шкури.

Він обернувся й легенько вдарив її по коліну тильним боком долоні.

— То що сталося, дівчино? У тебе такий вигляд…

— То й ти помітив?

— Нічого особливого, ти просто здаєшся стомленою. — Він відхилився назад на своїй сходинці й зітхнув. — Усі ми стомлені, хіба ні?

— Я перебула минулу ніч у мотелі. З Майклом.

Джиммі дивився просто перед собою.

— А чому?

— Я не знаю, Джиме. Але я, мабуть, не повернуся до Дейва.

Вона помітила, як змінилося його обличчя, як стислися його щелепи, й несподівано її опанувало відчуття, що Джиммі знає, що вона хоче йому сказати.

— Ти покинула Дейва?

Його голос пролунав монотонно, він дивився на авеню.

— Так. Він паскудно поводивсь останнім часом. Він перестав бути собою. Він починає лякати мене.

Тоді Джиммі обернувся до неї, й усмішка на його обличчі була така холодна, що їй захотілося ляснути по ній долонею. У його очах вона знов побачила хлопця, який видирався під дощем на телефонний стовп.

— Чому ти не розкажеш мені про все з самого початку? — запитав він. — Коли Дейв перемінився?

— Що ти знаєш, Джиммі? — запитала вона.

— Що я можу знати?

— Ти щось знаєш. Ти не здивований.

Неприємна усмішка зникла з його обличчя, й Джиммі нахилився вперед, сплівши руки між коліньми.

— Я знаю, що сьогодні вранці його забрала поліція. Я знаю, що він володіє автомобілем чужоземної марки з ум’ятнем поблизу від пасажирського сидіння. Я знаю, він розповів мені одне про те, як пошкодив собі руку, а поліції розповів інше. І я знаю, що він бачив Кейті тієї ночі, коли вона померла, але не розповів мені про це, доки його не допитала поліція. — Він розчепив свої руки й витяг їх перед собою. — Я не знаю, що все це означає, але воно починає мене тривожити.

Селеста відчула миттєву жалість до свого чоловіка, уявивши його в поліційній кімнаті для допитів, можливо, прикутим до столу, з яскравим світлом, спрямованим на його бліде обличчя. Потім вона побачила Дейва, як він висунув голову з-поза дверей минулої ночі й подивився на неї пильним божевільним поглядом, і страх подолав жалість.

Вона зробила глибокий вдих і видих.

— О третій годині ночі в неділю Дейв повернувся до нашого помешкання, весь покритий чиєюсь кров’ю.

Нарешті ці слова з неї вилетіли. Вони покинули її рот і розтанули в повітрі. Вони утворили стіну між нею та Джиммі, а потім над ними утворилася стеля й ще одна стіна за ними, й несподівано вони опинилися в крихітній камері, створеній одним-єдиним реченням. Гуркіт машин на авеню завмер, легенький вітрець перестав віяти, й Селеста могла чути лише запах одеколону Джиммі й жаркий дух від осяйного травневого сонця, яке нагріло сходини під їхніми ногами.

Коли Джиммі заговорив, здавалося, чиясь рука здавлювала йому горло.

— Він тобі пояснив, що з ним сталося?

І вона йому розповіла. Вона розповіла геть усе, не забувши й божевільну балачку про вампірів минулої ночі. Розповідаючи йому свою історію, Селеста бачила, що Джиммі хотів би заховатися від кожного її слова. Вони спалювали його. Вони встромлялися йому в шкіру, як дротики. Його губи стискались, очі заплющувалися, щоб не сприймати їх, а шкіра на обличчі напружувалась, аж поки вона не побачила під нею кістки черепа. Вона вся похолонула, коли їй привиділося, як Джиммі лежить у труні з довгими заточеними нігтями на пальцях, розламаною щелепою та мохом замість волосся.

А коли сльози почали тихо стікати по його щоках, вона подолала спокусу притиснути його обличчя до своєї шиї, відчути, як його сльози стікають під її блузку й змочують їй спину.

Вона все говорила й говорила, бо знала, якщо зупиниться, то зупиниться назавжди, а вона не могла зупинитися, бо мусила розповісти комусь, чому вона покинула чоловіка, з яким заприсягнулась залишатися в горі й радості, в добрі часи й у погані, чоловіка, що став батьком її сина, розповідав їй жарти і гладив її руку та підставляв їй груди, коли вона засинала. Чоловіка, який ніколи ні на що не нарікав і ніколи її не бив, і який був чудовим батьком і добрим чоловіком. Їй треба було комусь розповісти, як вона розгубилася, коли цей чоловік начебто щезнув кудись, так наче маска, що раніше була його обличчям, упала на підлогу, й злісне страховище визиралося тепер на неї.

Урешті вона скінчила свою розповідь, сказавши:

— Я досі не знаю, що він накоїв, Джиммі. Я досі не знаю, чия то була кров. Принаймні я не певна. Але я дуже, дуже боюся.

Джиммі повернувся на сходинці так, що його верхня половина сперлася на покручений залізний поручень. Сльози висохли на його шкірі, і його рот утворив маленький овал шоку. Він подивився на Селесту так, що, здавалося, проник крізь неї й полетів по авеню, завмерши на чомусь за кілька кварталів, чого більше ніхто не міг бачити.

Селеста сказала: «Джиммі», але він відмахнувся від неї рукою й міцно заплющив очі. Він опустив голову й ловив ротом кисень.

Клітка, в якій вони опинилися, випарувалася, й Селеста кивнула Джоан Гамілтон, яка проходила мимо й подивилася на них обох співчутливим, але туманним підозрілим поглядом, перш ніж, цокаючи підборами своїх черевичків, піти далі по хіднику. Звуки авеню повернулися — гудки машин, скрипіння дверей, далеке викрикування імен.

Коли Селеста обернулася назад, то побачила, що Джиммі пильно дивиться на неї. Очі в нього були чисті, рот закритий. Він підтягнув коліна до грудей, обхопивши їх руками. Вона відчувала, як рішучий і войовничий розум струменів від нього, його мозок починав працювати набагато швидше й оригінальніше, аніж більшість людей могла навчитися за все своє життя.

— Його одяг зник? — запитав він.

— Я про це подбала, — підтвердила вона.

Він поклав підборіддя на коліна.

— Ти дуже налякана? Скажи чесно.

Селеста прочистила горло.

— Учора вночі, Джиммі, мені здалося, що він укусить мене. А потім не перестане кусати.

Джиммі повернув своє обличчя так, що ліва щока лягла на коліна, й заплющив очі.

— Селесто, — прошепотів він.

— Чого?

— Ти думаєш, Дейв убив Кейті?

Селеста відчула, як відповідь підіймається по її тілу, як учорашня блювота. Вона відчула, як її гаряча хода переступила через її серце.

— Так, — сказала вона.

Очі Джиммі широко розкрилися.

— Джиммі? Нехай мені Бог допоможе, — сказала Селеста.

Шон дивився через стіл на Брендена Гарріса. Хлопець здавався збентеженим, стомленим і наляканим, тобто перебував у тому стані, в якому Шон і хотів, щоб той перебував. Він послав двох полісменів до нього додому, щоб вони його привели, й посадив Брендена по той бік свого столу, а сам відкрив свій комп’ютер і став переглядати весь матеріал про хлопцевого батька, що його він зібрав. Йому на це знадобився певний час, і він не звертав уваги на Брендена, який сидів і тремтів від страху.

Він ще раз подивився на екран комп’ютера, постукав олівцем по клавіатурі суто для ефекту й сказав:

— Розкажи мені про свого батька, Брендене.

— Про кого?

— Про батька. Реймонда старшого. Ти його пам’ятаєш?

— Майже ні. Мені було десь шість років, коли він нас покинув.

— То ти його зовсім не пам’ятаєш?

Бренден стенув плечима.

— Я пам’ятаю дуже мало. Він, як звичайно, повертався додому, співаючи, коли був п’яний. Одного разу він узяв мене в парк на озері Канобі й купив чималу порцію солодкої вати. Я з’їв майже половину й виблював прямо на алею. Він не часто до нас приходив. Це я пам’ятаю. А в чому річ?

Шон знову подивився на екран.

— А що ти пам’ятаєш іще?

— Не знаю. Він смердів одеколоном. Він…

Шон відчув усмішку в голосі Брендена й подивився на нього, м’яко ковзнувши поглядом по його обличчю.

— Він що, Брендене?

Бренден засовався на своєму стільці, дивлячись на щось таке, чого не було в цій кімнаті й не було навіть у тій часовій зоні, в якій вони перебували.

— Він мав звичай носити в кишенях усі свої дрібняки, ви уявляєте? Вони відтягували його кишені, і він весь дзеленчав, коли йшов. Коли я був малий, то мав звичку сидіти у вітальні в передній частині будинку. Будинок був не таким, у якому ми тепер живемо. Він був гарний. І я сидів там близько п’ятої години з заплющеними очима, аж поки не долинав до мене знадвору звук монет. Тоді я вибігав з хати, щоб зустріти батька, і якщо я вгадував, скільки грошей у нього в кишені — навіть якщо я вгадував приблизно, ви розумієте? — він віддавав усі монети мені. — Бренденова усмішка поширшала, і він похитав головою. — Батько мав багато решти.

— А щодо пістолета? — запитав Шон. — Твій батько мав пістолет?

Усмішка замерзла в Бренденових очах, які звузилися й подивилися на Шона з таким виразом, ніби хлопець не розумів його мову.

— Що ви сказали?

— Твій батько мав пістолет?

— Ні.

Шон кивнув головою і сказав:

— Вельми самовпевнена заява для хлопця, якому було лише шість років, коли батько його покинув.

Коннолі увійшов у кімнату для допитів, несучи ящик із паперами. Він підійшов до Шона й поставив ящик на стіл Вайті.

— Що це? — запитав Шон.

— Усяка всячина, — сказав Коннолі, зазирнувши всередину. — Рапорти, результати балістичної експертизи, плівки з телефонними дзвінками в поліцію — одне слово, всяка всячина.

— Ти вже це сказав. А що з відбитками пальців?

— Комп’ютер не знайшов ніяких аналогій.

— Ти їх перевірив у національному масштабі?

— Перевірив і по інтернету, — сказав Коннолі. — Нуль. Знайдено лиш один бездоганний, латентний, який ми виявили на дверях. Відбиток великого пальця. Якщо це той, хто вчинив злочин, то він маленький на зріст.

— Маленький на зріст, — повторив Шон.

— Атож. Коротун. Але той відбиток може належати кому завгодно. Ми знайшли шість таких, які можна роздивитися, й жодні двоє не збігаються.

— Ви слухаєте дзвінки в поліцію?

— Ні, а хіба я повинен їх слухати?

— Коннолі, ти мусиш ознайомитися й ознайомлюватися з усім, що має стосунок до справи, чоловіче.

Коннолі кивнув головою.

— А ви мене вислуховуватимете?

— Аякже, саме для того ми тебе й тримаємо.

Він обернувся до Брендена Гарріса.

— Повернімося до пістолета твого батька.

— Мій батько не мав пістолета, — сказав Бренден.

— Справді?

— Еге ж.

— Он як, — сказав Шон. — Виходить, нас дезінформували. До речі, Брендене, ти часто розмовляв зі своїм батьком?

Бренден похитав головою.

— Ніколи. Він казав, що прийшов тільки вихилити чарку, й ішов геть, залишаючи мене й мою матір, хоч вона й була вагітна.

Шон співчутливо кивнув головою.

— Але ж твоя мати ніколи не подавала на розшук.

— Бо не було сенсу його шукати, — сказав Бренден, і в його очах спалахнув вогонь. — Він сказав моїй матері, що не любить її. Сказав, що вона тисне на нього. Через два дні він пішов назавжди.

— Тож вона ніколи не намагалася знайти його абощо?

— Ні. Він надсилає гроші, то й гаразд.

Шон зняв олівець із клавіатури й поклав його на стіл. Він подивився на Брендена Гарріса, намагаючись розшифрувати цього хлопця, але не побачив у ньому нічого, крім поганого настрою й легкого роздратування.

— Він надсилає гроші?

Бренден кивнув головою.

— Щомісяця, як годинник.

— Звідки?

— Що?

— Я про конверти з грішми. Звідки їх надсилають?

— З Нью-Йорка.

— Завжди?

— Еге.

— Це готівка?

— Так. Здебільшого п’ятсот баксів на місяць. На Різдво більше.

— Він коли-небудь надсилає листа?

— Ні.

— То звідки ви знаєте, що це він?

— А хто ще надсилатиме нам гроші щомісяця? Він винен. Мама каже, він завжди так поводився — учинить якесь паскудство, а потім намагається загладити свою провину.

— Я хочу побачити один з тих конвертів, у яких надходили гроші, — сказав Шон.

— Мати їх викидає геть.

— Прокляття! — вигукнув Шон і відсунув комп’ютерний екран зі свого поля зору. Усе в цій справі дратувало його: Дейв Бойл як підозрюваний, Джиммі Маркус як батько жертви, жертва, вбита з пістолета, що належав батькові її бойфренда. Але потім йому сяйнула думка, яка теж його дратувала, хоч і не стосувалася до цієї справи.

— Брендене, — сказав він, — якщо твій батько покинув родину, коли мати була вагітна, то чому вона назвала немовля його ім’ям?

Бренденів погляд ковзнув кудись углиб кімнати для допитів.

— Моя мама, щоб ви знали, жінка з химерами. Вона старається, але…

— Окей…

— Вона сказала, що назвала його Реєм, аби нагадувати собі.

— Нагадувати про що?

— Про чоловіків. — Він стенув плечима. — Як, коли ти даси їм половину шансу, вони тебе трахнуть, аби довести свою спроможність.

— А коли твій брат народився німим, як вона це сприйняла?

— Розгнівалася, — сказав Бренден, і легка усмішка ковзнула по його губах. — Хоч і вирішила, що це доказ її правоти. Принаймні подумки.

Він доторкнувся до купки паперів на краю Шонового столу, і його легка усмішка щезла.

— Чому ви мене запитуєте, чи мав мій батько пістолета?

Шон несподівано відчув себе смертельно втомленим від удавань та потреби бути чемним і обережним.

— Ти знаєш, е, чому я тебе про це запитую.

— Ні, — промовив Бренден, — я не знаю.

Шон нахилився через стіл, насилу переборовши непоясненне бажання кинутися на Брендена Гарріса й схопити його за горло.

— З цього пістолета вбито твою дівчину, Брендене, й цим самим пістолетом твій батько скористався при пограбуванні вісімнадцять років тому. Може, ти мені щось розповіси про це?

— Мій батько не мав пістолета, — сказав він, але Шон побачив, що хлопцеві шибнула якась думка.

— Не мав? Брехня! — Він ударив кулаком по столу з достатньою силою, щоб хлопець підстрибнув на своєму стільці. — Ти кажеш, що любив Кейті Маркус? Дозволь мені сказати тобі, що я люблю, Брендене. Я люблю свою спроможність розплутати будь-яку справу за сімдесят дві години. А ти тепер нахабно мені брешеш!

— Ні, не брешу.

— Ні, брешеш. Ти знаєш, що твій батько був злодій?

— Він працював в управлінні підземних…

— Він був мерзенний злодій. Він працював із Джиммі Маркусом. Який теж був мерзенним злодієм. А тепер дочку Джиммі вбито з пістолета, що належав твоєму батькові.

— Мій батько не мав пістолета.

— А щоб ти здох! — загорлав Шон, і Коннолі підстрибнув на своєму стільці та подивився на них. — Ти вирішив морочити мені яйця? Так роби це в камері!

Шон зняв ключі зі свого пояса й кинув їх через свою голову Коннолі.

— Замкни цього недоумка!

Бренден звівся на ноги.

— Я нічого не вчинив!

Шон дививсь, як Коннолі став позад хлопця й міцно вперся ногами в підлогу.

— Ти не маєш алібі, Брендене. Ти мав близькі стосунки з жертвою, і її застрелено з пістолета, що належав твоєму батькові. Поки я не матиму точніших відомостей, я тебе затримаю. Відпочинь і подумай про ті свідчення, які ти щойно мені дав.

— Ви не маєте права посадити мене в камеру, — сказав Бренден і озирнувся на Коннолі. — Не маєте.

Коннолі подивився на Шона широко розплющеними очима, бо хлопець мав рацію. Технічно вони не мали права посадити його під замок, поки не висунуто йому звинувачення. А вони не могли ні в чому його звинуватити. У цьому штаті не було такого звичаю, щоб когось ув’язнювати лише на підставі підозри.

Утім, Бренден нічого цього не знав, і Шон подивився на Коннолі поглядом, який говорив: звикай працювати у відділі вбивств, новий чоловіче.

Відтак Шон промовив:

— Якщо ти більше нічого мені не скажеш, е, я виконаю свою погрозу.

Бренден розкрив рота, і Шон побачив, як темне знання пройшло крізь нього, немов електричний вугор. Після чого його рот закрився, й він похитав головою.

— Я підозрюю його у вбивстві, — сказав Шон Коннолі. — Нехай посидить у холодній.

Дейв повернувся до свого порожнього помешкання пополудні й відразу відчинив холодильник, щоб узяти пиво. Він нічого не їв, його шлунок був порожній і булькав повітрям. Не найкращий стан, щоб наповнювати його пивом, але Дейв потребував його. Йому треба було пом’якшити різкий біль у голові, розслабити зсудомлену шию, заспокоїти серце, що калатало, як дикий щур у клітці.

Першу бляшанку він випив легко, ходячи по квартирі. Селеста, мабуть, приходила додому, поки він був відсутній, а потім пішла на службу. Він думав зателефонувати туди й довідатися, чи там вона зараз. Можливо, підстригає клієнтів, базікає з дівчатами та фліртує з геєм Паоло, який працює з нею в одну зміну й фліртує тим самим розв’язним, хоч і не зовсім безпечним, способом, як це роблять голубі. А може, вона пішла в школу до Майкла, щоб там обняти його й повести додому, а по дорозі вони зайшли до бару випити шоколаду з молоком.

Але Майкла не було в школі, а Селести на роботі. Дейв розумів, що вони від нього ховаються. Він допив свою другу бляшанку, сидячи за кухонним столом, відчуваючи, як пиво проникає в його тіло та заспокоює все, як воно робить повітря навколо нього срібним і закрученим.

Він мав би розповісти їй, що насправді з ним сталося. Розповісти на самому початку. Він повинен був повірити своїй дружині. Небагато дружин залишилися б вірними невдалим бейсболістам-чоловікам, яких зґвалтували в дитинстві та які не могли знайти собі пристойну роботу. А Селеста його не покинула. Згадати б, як вона працювала над зливальницею тієї ночі, випираючи його одяг, та обіцяла дати в разі потреби свідчення. Ісусе, вона чогось варта! Як Дейв міг не взяти цього до уваги? Як міг дійти до того, що знехтував жінку, яка повсякчас була поруч із ним, зовсім перестав звертати на неї увагу?

Дейв дістав третє й останнє пиво з холодильника й знову пройшовся по квартирі. Його тіло наповнювалося любов’ю до дружини й до свого сина. Він хотів притулитися до голого тіла дружини, щоб вона гладила йому волосся, і розповісти їй, як йому її бракувало, коли він сидів на розхитаному стільці в холодній кімнаті для допитів. Раніше він думав, що йому хотілося людського тепла, але з’ясувалося, що йому було потрібне тепло Селести. Він хотів, щоб її тіло обгорнулося навколо його тіла, й вона усміхалася, хотів цілувати її повіки, гладити її спину та злитися з нею.

Ще не пізно, і він усе їй розповість, коли вона повернеться додому. Мій мозок трохи заплутався, усе в ньому перемішалося. Пиво в моїй руці навряд чи мені допоможе, але я потребую його доти, доки ти до мене не повернешся. А тоді я покину пити. Я перестану пити й піду на комп’ютерні курси чи щось таке, влаштуюся на добру інтелігентну роботу. Національна Служба Охорони оголошує набір на курси, і я міг би на них навчатися. Заради своєї родини я погодився б мати один вік-енд на місяць і кілька тижнів відпустки влітку. Задля своєї родини я погодився б працювати, стоячи на голові. Повернув би собі колишню форму, скинув би зайву вагу, якої набрав, надто багато п’ючи пива, прочистив би собі мозок. І коли я влаштуюся на інтелігентну роботу, я вивезу нас звідси, з цього оточення, де постійно зростає рента, будують стадіони й розвалюють старі будинки. Чого тут даремно стирчати, нас усе одно звідси випхають. Випхають нас і влаштують штучний світ для себе, де в кав’ярнях та в закутнях ринків здорової та корисної їжі вони обговорюватимуть, де і як їм будувати свої вілли.

Щодо нас, то ми поїдемо в гарне місце, скаже він Селесті. Поїдемо туди, де ми зможемо виховати свого сина. Ми все почнемо знову. І я розповім тобі, що зі мною сталося, Селесто. Це було негарно, але не так погано, як ти собі уявляєш. Я розповім тобі, що маю в своїй голові речі жахливі й бридкі, й, можливо, мені треба буде з кимось порадитися. У мене виникають бажання, які мені огидні, але я намагаюся позбутися їх, моя люба, я намагаюся. Я намагаюся бути хорошим чоловіком. Я намагаюся поховати Хлопчиська. Або принаймні навчити його співчуття.

Можливо, саме цього потребував чоловік у «кадилаку» — трошки співчуття. Але Хлопчисько, який утік від вовків, був далекий від будь-якого паршивого співчуття тієї суботньої ночі. Він мав у своїй руці пістолет, і він ударив чоловіка в «кадилаку» крізь відчинене віконце. Дейв почув, як тріснула кістка і як рудий хлопчик підхопився на ноги й вискочив крізь пасажирські дверці. Хлопча стояло біля машини, роззявивши рота, коли Дейв ударив того чоловіка знову й знову. Відтак він просунув руку всередину й витяг його з машини за волосся, але той чоловік виявився не таким безпорадним, як Дейв собі уявляв. Він прикинувся мертвим, і Дейв побачив ніж лише тоді, коли він розітнув йому сорочку й угородився в тіло. Це був складаний ніж зі слабким замахом, але досить гострий, щоб порізати Дейва, перш ніж він притиснув коліном зап’ясток того чоловіка, а потім і його руку до автомобільних дверцят. Коли ніж упав на хідник, Дейв запхав його носаком черевика під автомобіль.

Рудий хлопчик здавався наляканим, та водночас і збудженим, а Дейв тепер розлютився й так сильно вдарив пістолетом чоловіка по голові, що зламав руків’я. Чоловік перекотився долічерева, і Дейв стрибнув йому на спину, відчуваючи себе вовком, ненавидячи цього чоловіка, цього слабака, цього дегенеративного ґвалтівника дітей. Він добре вчепивсь у волосся мерзотникові, підтягнув його голову вгору, а потім брязнув нею об хідник. Він робив це ще й ще, знищуючи цього чоловіка, цього Генрі, цього Джорджа, цього, о Ісусе, Дейва, цього Дейва!

Здохни, падлюко, здохни, здохни! Рудий хлопчик уже втік, а Дейв обернув голову й усвідомив, що в нього з рота вилітають слова: «Здохни, здохни, здохни, здохни, здохни!» Дейв побачив, як хлопчик утікає через паркувальний майданчик, і він погнався за ним із руками, забризканими кров’ю його жертви. Він хотів сказати рудому хлопчикові, що зробив це задля нього. Він його врятував. І він захищатиме його завжди, якщо той захоче.

Дейв стояв на алеї за автомобілем, засапаний, знаючи, що хлопчик давно втік. Він поглянув на нічне небо й запитав: «Навіщо?»

Навіщо Ти помістив мене тут?! Навіщо дав мені життя?! Навіщо нагородив мене цією хворобою, хворобою, яку я ненавиджу більше, аніж будь-яку іншу? Навіщо розважаєш мій мозок хвилинами краси й ніжності та любові до моєї дружини та моєї дитини — сплесками життя, яке могло б бути моїм, якби той автомобіль не викотився на Ґеннон-стрит і не привіз мене в той льох? Навіщо?!

Дай мені відповідь, будь ласка. О, будь ласка, дай мені відповідь.

Але відповіді, звичайно, не було. Була тільки тиша, плюскіт води в канавах і шум слабкого дощу, який посилювався.

Він вийшов з алеї через кілька хвилин і побачив, що чоловік лежить біля автомобіля.

«Боже, — подумав Дейв, — я його вбив».

Але чоловік повернувся набік, засапавшись, як риба. Він мав біляве волосся й опуклий живіт на загалом стрункій постаті. Дейв спробував пригадати, яким було його обличчя перед тим, як він просунув свою руку у відчинене вікно й ударив його пістолетом. Він пам’ятав лише, що його губи здалися йому надто червоними й надто широко розтуленими.

Проте обличчя того чоловіка тепер зникло. Воно мало такий вигляд, ніби його розчавили чимось дуже важким, і Дейвові занудило, коли він побачив, як ця закривавлена річ намагається засмоктати в себе повітря.

Чоловік, схоже, не знав, що Дейв стоїть над ним. Він зіп’явся навколішки й поповз. Він повз до дерев за автомобілем. Він повз нагору по невеличкому схилу й учепився руками за дріт, який відокремлював паркувальний майданчик від купи залізяччя за ним. Дейв скинув фланелеву сорочку, яку носив поверх футболки. Він обгорнув нею пістолет і рушив до створіння, яке не мало обличчя.

Створіння без обличчя вхопилось за огорожу трохи вище, а тоді сили його покинули. Чоловік упав назад, повернувся на правий бік і сів, обпершись спиною об огорожу та витягши ноги, — його безлике обличчя дивилось, як наближається Дейв.

— Ні, — прошепотів він. — Ні.

Але Дейвові здалося, що переконаності в його голосі не було. Його, як і Дейва, пригнічував його стан, він теж стомився від усього цього.

Хлопчисько опустився навколішки перед тим чоловіком і притулив замотаний у фланелеву сорочку ствол до його грудей, а Дейв тепер витав над ними й спостерігав.

— Благаю, — прохрипів той чоловік.

— Тихо, — сказав Дейв, і Хлопчисько натиснув на курок.

Тіло безликої істоти сіпонулося, вдаривши Дейва під пахву, а тоді повітря покинуло її зі свистом чайника.

І Хлопчисько сказав:

— Добре.

І лише тоді, коли він запхав мертве тіло в багажник «хонди», Дейв зрозумів, що варто було б використати «кадилак» жертви. Він уже підняв його вікна й заглушив мотор, переднє сидіння й усе, до чого доторкався, витер фланелевою сорочкою. Але який був сенс їздити довкола на «хонді» з мертвим тілом у багажнику, аби знайти місце, куди його скинути, якщо розв’язання проблеми було прямо перед ним?

Отож Дейв підкотив свій автомобіль упритул до «кадилака», не відриваючи погляду від дверей бару — аби тільки ніхто не вийшов. Відімкнув свій багажник, потім багажник «кадилака» й перетягнув мертве тіло з одного багажника в другий. Далі замкнув обидва багажники, загорнув ніж і пістолет у фланелеву сорочку, кинув її на переднє сидіння «хонди» й поїхав звідти геть.

Він викинув сорочку, ніж і пістолет із мосту над Роузклер-стрит у В’язничний канал, лише згодом зрозумівши, що, коли він це робив, Кейті Маркус, мабуть, помирала внизу в парку. А потім він поїхав додому, переконаний, що будь-якої хвилини хтось знайде автомобіль і мертве тіло в багажнику.

Дейв проїхав повз «Останню краплю» в неділю й побачив, що біля «кадилака» запаркований ще один автомобіль, а більше жодної машини. Він упізнав, що другий автомобіль належить Реджі Деймону, одному з барменів. «Кадилак» здавався невинним, забутим. Пізніше того самого дня Дейв повернувся сюди, і з ним мало не стався сердечний напад, коли він побачив, що «кадилака» на майданчику вже немає. Він зрозумів, що не може спитати бодай мимохідь: «Хлопчаки, ви забираєте автомобіль, якщо він надто довго стоїть на вашому паркувальному майданчику?», а потім до нього дійшло — хай там що сталося з покинутим «кадилаком», до нього це вже не має анінайменшого стосунку.

Йому треба остерігатися хіба що рудого хлопчака.

Однак згодом до нього дійшло, що хоч рудий хлопчак і був наляканий, він був також задоволений і збуджений. Він на Дейвовому боці. Тому Дейв може його не боятися.

Отже, копи не мають нічого. Вони не мають свідка. Вони не знайшли також нічого в автомобілі Дейва, принаймні чогось такого, що можна було б використати в суді. Отож Дейв може розслабитися. Він може побалакати з Селестою й виправдатися, сподіватися, що вона прийме його таким, який він є, недосконалим, але сповненим рішучості виправитися. Як доброго чоловіка, що недобре вчинив з добрих намірів. Як чоловіка, що докладає неймовірних зусиль, аби вбити вампіра в своїй душі.

Я перестану так часто навідуватися в парки та громадські плавальні басейни, сказав собі Дейв, допиваючи свою третю банку пива. Він потримав порожню бляшанку в руці. І це я також покину.

Але не сьогодні. Сьогодні він уже випив три пива й байдуже, бо не схоже, щоб Селеста швидко повернулася додому. Можливо, вона повернеться завтра. Це було б дуже добре. Дасть їм певний часовий проміжок, коли можна буде вилікуватися й змінитися. Вона повернеться додому до нового чоловіка, до кращого Дейва, який не матиме таємниць.

— Бо таємниці — це отрута, — сказав він уголос на кухні, де востаннє кохався з дружиною. — Таємниці — це стіни. — А потім додав, усміхаючись: — Але я не маю більше пива.

Він добре почувався, майже самовдоволено, коли покинув дім і попрямував до «Іґл лікерс». Днина була гожа, сонце заливало вулицю. Коли вони були дітьми, тут проходила колія надземки, що перетинала Крешент-стрит у центрі й засипала їх сажею та затуляла від них небо. Це тільки посилювало враження від Низини, як місця, відокремленого від решти світу, де живе плем’я всіма забутих людей, плем’я пригноблених, яке, одначе, живе, як йому хочеться, як ото живуть люди, відправлені на заслання.

Коли надземну колію прибрали, в Низину проникло світло, й протягом певного часу вони цьому раділи. Набагато менше сажі, набагато більше сонця, а їхня шкіра здавалася здоровішою. Але без того плаща тепер кожен міг дивитися на них, міг оцінити рівні ряди їхніх цегляних будинків і вид на В’язничний канал та близькість до міста. Зненацька вони перестали бути зневаженим плем’ям. Вони стали цінною нерухомістю.

Дейв подумає, як усе це відбулося, коли повернеться додому, з допомогою ящика пива він сформулює концепцію. Або знайде прохолодний бар, замовить собі бургер і побазікає з барменом. Можливо, їм обом пощастить зрозуміти, коли Низина почала вислизати від них, коли весь світ став обертатися, не зачіпаючи їх.

Можливо, так він і зробить. Саме так! Умоститься в шкіряне крісло в барі з червоного дерева, й так мине йому півдня. Він плануватиме своє майбутнє. Він обміркує майбутнє своєї родини. Він обміркує кожен шлях, на якому зможе спокутувати свої гріхи. Дивовижно, якими дружніми можуть бути три бляшанки пива після важкого тривалого дня. Вони беруть Дейва під руку й ведуть його вгору на пагорб до Бакінгем-авеню. Вони йому кажуть: ну хіба не чудово спілкуватися з нами? Та ж ми тобі допоможемо перегорнути чисту сторінку в своєму житті, позбутися важких таємниць, відновити обіцянки, які ти дав своїм ближнім, і стати тим чоловіком, яким ти завжди хотів бути. Адже досі ти поводився жахливо.

І поглянь, кого ти бачиш перед собою, хто сидить на розі вулиці в своєму блискучому спортивному автомобілі? Це — Вел Севідж. Він усміхається й махає тобі рукою. Підійди-но. Привітайте один одного.

— Здоров був, денді Дейві Бойле, — сказав Вел, коли Дейв наблизився до його автомобіля. — Як тобі ведеться, брате?

— Та не вельми, — відказав Дейв і присів біля автомобіля. Він сперся ліктями на те місце, де шибка вікна опускається в двері, й подивився на Вела. — Що нині робиш?

Вел стенув плечима.

— Нічого істотного, чоловіче. Чекаю, хто захотів би випити зі мною пива й трохи чимось покріпитися.

Дейв не міг повірити своїм вухам. Адже він думав про те саме.

— Справді?

— Еге ж. Трохи вип’ємо, а потім, може, зіграємо в більярд, ти не проти?

— Авжеж, ні.

Дейв був трохи здивований. Він спілкувався з Джиммі та з братом Вела Кевіном, іноді навіть із Чаком, але не пам’ятав, щоб Вел коли-небудь проявляв у його присутності бодай щось, крім цілковитої байдужості. Це Кейті, подумав він. Померши, вона поєднала їх усіх. Вони всі оплакували свою втрату, зміцнюючи свої зв’язки через усвідомлення спільної трагедії.

— Стрибай до мене в машину, — сказав Вел. — Ми поїдемо на протилежний кінець міста. Там я знаю чудовий бар. Його власник — один з моїх друзів.

— На протилежний кінець міста? — Дейв подивився на порожню вулицю, яку він щойно пройшов. — Мені треба буде повернутись додому на певний час.

— Авжеж, звичайно, — сказав Вел. — Я відвезу тебе назад, коли захочеш. Залазь у машину. Ми влаштуємо собі вечірку посеред дня.

Дейв усміхнувся й, обійшовши спереду Велів автомобіль, спинився біля пасажирських дверцят. Вечірка посеред дня. Назва достоту відповідає дійсності. Вони з Велом зустрілися тепер, як давні друзі. І це була одна з прикметних подій, що відбувалися на Низині, подія, яка, він боявся, більше ніколи не повториться, — спосіб, яким зберігаються в часі давні почуття, коли ти стаєш старшим і розумієш, що все змінюється, й тими самими залишаються тільки люди, серед яких ти виріс, і місце, в якому ти народився. Твоє сусідство. Нехай воно живе вічно, подумав Дейв, відчиняючи дверцята автомобіля, хай навіть лише в нашій свідомості.

25 Чоловік у багажнику

Вайті й Шон мали пізній ланч у «Петових обідах», ресторані, що стояв біля спуску з шосе, неподалік від їхнього відділення поліції. Пети володіли цим закладом ще з Другої світової війни, й працівники поліції штату харчувалися тут так давно, що Пет Третій полюбляв казати: вони єдина родина рестораторів, яких не було пограбовано протягом трьох поколінь.

Вайті проковтнув шматок чизбургера й запив його своєю содовою.

— Тобі ж не здалося навіть на секунду, що її вбив цей хлопчак, еге ж?

Шон надкусив свій сандвіч із тунцем.

— Я знаю, він мені брехав. Думаю, він щось знає про той пістолет. І я також думаю — припускаю таку можливість, — що його батько досі живий.

Вайті зловив цибуляне кільце в якомусь татарському соусі.

— П’ятсот доларів щомісяця з Нью-Йорка?

— Атож. Ти знаєш, яка сума набирається за чимало років? Майже вісімдесят тисяч. Хто міг би посилати такі гроші, крім батька?

Вайті витер губи серветкою, а тоді знову вгородив зуби в свій чизбургер. Шон із подивом подумав, як його напарник примудряється досі уникати серцевого нападу, хоч так багато їсть і п’є та працює іноді по сімдесят годин на тиждень, коли цього вимагає справа.

— Даймо на те, що він і справді живий, — сказав Вайті.

— Так?

— Як тоді це пояснити — якась хитромудра змова проти Джиммі Маркуса, аби помститися йому невідомо за що, вбивши його дочку? Це ж не кіно.

Шон пирхнув.

— А якщо кіно, то хто в ньому зіграє тебе?

Вайті посмоктав свою содову крізь соломинку, аж поки вона не вперлася в лід.

— Ти знаєш, я про це багато думав. Може статися, суперкопе, що ми так і не розв’яжемо цю загадку. Й тоді нас випустять на широкий екран — «Привид із Нью-Йорка» й подібна ахінея. І тоді Браєн Деннегі не промине шансу зіграти мене.

Шон подивився на нього.

— Твоя думка не зовсім безумна, — сказав він, дивуючись, чому раніше не помічав цієї схожості. — Ти не такий високий, сержанте, але живіт ти також викохав.

Вайті кивнув йому головою і відсунув від себе тарілку.

— А тебе, я думаю, міг би зіграти один із тих кокетливих «Друзів». Знаєш-бо, що ці хлопці мають такий вигляд, наче цілісіньку годину щоранку висмикують волосини зі свого носа й підрівнюють собі брови, а щотижня роблять педикюр. А тож один з них цілком згодився б на твою роль.

— Ревнуєш?

— Щоправда, це фантазії, — сказав Вайті. — Рей Гарріс для нас — глухий кут. Він має ймовірність, скажімо, шість.

— Шість із десятьох?

— Із тисячі. Повернімося до початку, гаразд? Рей Гарріс виказав Джиммі Маркуса. Маркус про це довідується, й він готується відплатити Гаррісові. Проте тому вдається вислизнути, він утікає до Нью-Йорка, знаходить там роботу, доволі стабільну, щоб мати змогу щомісяця надсилати своїй родині по п’ятсот баксів протягом наступних тринадцятьох років. Одного ранку він прокидається й каже собі: «Окей. Настав час розплати», сідає на автобус, приїздить сюди й убиває Кетрін Маркус. Причому не просто вбиває, а вбиває з нечуваною жорстокістю. Бо злочин у парку був злочином психопата. А потім старий Рей — я називаю його старим, бо він має вже років сорок п’ять віку, — пробігши за дівчиною майже через увесь парк, просто сідає на автобус і повертається до Нью-Йорка зі своїм пістолетом? Ти перевірив Нью-Йорк?

Шон кивнув головою.

— Нічого в плані соціальної заборгованості, жодної кредитної картки на його ім’я, жодної історії з найманням на роботу для чоловіка з його ім’ям та його віку. Ні нью-йоркська поліція, ні поліція штату ніколи не затримувала чоловіка з його відбитками пальців.

— Але ти вважаєш, це він убив Кетрін Маркус?

Шон похитав головою.

— Ні. Тобто я не знаю цього напевне. Я навіть не певен, що він досі живий. Я лише припускаю таку можливість. І дуже схоже, що зброєю вбивства був його пістолет. І я думаю, Бренден щось знає, і напевне немає такого чоловіка, який підтвердив би, що він був у ліжку, коли вбивали Кейті Маркус. Тому я сподіваюся, що, трохи посидівши в камері, Бренден розповість нам кілька речей.

Вайті гучно відригнув.

— Але вирішувати тобі, сержанте.

Вайті стенув плечима.

— Ми навіть не знаємо, чи Рей Гарріс брав участь у пограбуванні тієї крамниці з міцними трунками вісімнадцять років тому. Ми не знаємо, чи це був його пістолет. Це все припущення, здебільшого випадкового характеру. Вони ніколи не пройдуть у суді. Їх там не візьмуть навіть до уваги.

— Так, але почуття мені це підказують.

— Почуття. — Він подивився через Шонове плече й побачив, що двері позад Шона відчинилися. — О, Ісусе, знову ці дебільні близнюки!

Соза наближався до їхньої кабінки, а Коннолі плентав за три кроки позаду.

— А ви, сержанте, сказали, що це пусте.

Вайті приклав руку до вуха й подивився на Созу.

— Що ти сказав, чоловіче? Ти ж бо знаєш, я трохи недочуваю.

— Ми переглянули записи з паркувального майданчика «Останньої краплі», — сказав Соза.

— Це не наша територія. Я ж тебе остерігав.

— Сержанте, ми з’ясували, що на автомобіль досі ніхто не претендував.

— То й що?

— Ми попросили наглядача з’ясувати, чи машина досі там. Він нам передзвонив і сказав, що багажник протікає.

— Що з нього протікає? — запитав Шон.

— Не знаю, але наглядач сказав, що там жахливо смердить.

«Кадилак» був пофарбований двома кольорами: верх у нього був білий, а низ — синій. Вайті нахилився біля пасажирського віконця й, прикриваючи руками обидві сторони очей, зазирнув досередини.

— Я бачу підозрілу коричневу пляму біля дверцят водія.

Коннолі, який стояв біля багажника, промовив:

— Господи, ви чуєте, який сморід? Щось подібне до відпливу у Воллатоні.

Вайті підійшов до багажника, коли наглядач паркувального майданчика вклав Шонові в руку ніж із тонким лезом.

Шон підступив до Коннолі, відсунувши того з дороги, й сказав:

— Скористайся своєю краваткою.

— Чого, чого?

— Затули свого рота й носа, чоловіче. Скористайся краваткою.

— А чим скористаєтеся ви?

Вайті показав на свою блискучу верхню губу.

— Ми під час таких рейдів намащуємо обличчя «віксом». Пробачте, хлопці, «вікс» у нас закінчився.

Шон підсунув лезо ножа під кришку багажника. Він устромив кінчик у замок, відчув, як заскреготів метал об метал, і натиснув на весь циліндр замка.

— Ми всередині? — запитав Вайті. — Ану спробуй.

— Ми всередині, — підтвердив Шон і потягнув весь циліндр, відкривши отвір, який він лишив за собою, перш ніж система клацнула. Кришка багажника піднялася, й сморід відпливу змінився на щось набагато огидніше: змішаний запах болотного газу й вареного м’яса серед розтовчених гнилих яєць.

— Ісусе!

Коннолі затулив обличчя краваткою й відступив від автомобіля.

Вайті промовив:

— Сандвіч «Монте-Крісто», так я розумію?

Коннолі позеленів. Соза, проте, залишився спокійним. Він підступив до багажника, затуляючи носа рукою, й запитав:

— А де в цього чоловіка обличчя?

— Ось його обличчя, — сказав Шон.

Мрець лежав у позі зародка, його голова була відкинута назад і вбік, ніби зламано шию, а тіло скулилося в протилежний бік. На чоловікові був пристойний костюм і пристойні черевики, а Шон визначив його вік у п’ятдесят років, подивившись на його руки та лінію волосся. Він помітив дірку в спині піджака мертвого й скористався авторучкою, щоб підняти сорочку на його спині. Піт і спека зробили білу сорочку жовтою, але Шон знайшов у ній дірку, що відповідала дірці в піджаку, щоправда, трохи вище, бо сорочка в тому місці задерлася.

— Він має наскрізну рану, сержанте. Очевидний постріл із пістолета. — Шон на мить зазирнув у багажник. — Хоч я не бачу гільзи.

Вайті обернувся до Коннолі, який захитався.

— Сідай у свій автомобіль і повертайся до паркувального майданчика «Останньої краплі». Насамперед повідом тамтешню поліцію. Нам не потрібна міжусобна війна за територію. Оглянь те місце на паркувальному майданчику, де ми знайшли найбільше крові. Існують непогані шанси знайти там кулю, колего. Ти мене зрозумів?

Коннолі кивнув головою, ковтаючи повітря.

— Куля увійшла в груди в їхній нижній частині, — мовив Шон, — постріл смертельний.

Вайті промовив до Коннолі:

— Виклич туди службу безпеки та якнайбільше наших, але не стільки, щоб дратувати тамтешню поліцію. Знайдеш кулю й особисто відвезеш її в лабораторію.

Шон засунув голову в багажник і уважно оглянув розтовчене обличчя.

— Судячи зі слідів гравію, хтось товкмачив його обличчя по хіднику поти, поки вже не було чого товкмачити.

Вайті поклав руку на плече Коннолі.

— Перекажи тамтешній поліції, що вони потребуватимуть там повну команду відділу вбивства: техніків, фотографів, виїзну бригаду автоматичного збирання даних, медичних експертів. Скажи їм, сержант Паверс просить, щоб під’їхав хтось, хто може на місці визначити групу крові. Паняй.

Коннолі був радий утекти принаймні від цього смороду. Він сів у свою машину, запустив її в рух і через хвилину зник.

Вайті сфотографував зовнішню частину автомобіля з усіх боків і кивнув Созі. Соза надів хірургічні рукавички й, знайшовши тонку відмичку, відчинив передні двері автомобіля з боку пасажира.

— Ти знайшов якісь документи? — запитав Вайті в Шона.

— Гаман у його задній кишені, — відповів Шон. — Зроби кілька знімків, поки я надіну рукавички.

Вайті обійшов машину й сфотографував тіло, потім почепив фотоапарат собі на шию й накреслив діаграму сцени злочину в своєму репортерському блокноті.

Шон дістав гаман із задньої кишені штанів трупа й розкрив його, коли Соза гукнув від передньої частини автомобіля:

— Машина зареєстрована на Огаста Ларсона, Вестон, Сенді-Пайн-Лейн, номер триста двадцять третій.

Шон зазирнув у водійські права:

— Те саме ім’я.

Вайті подивився через плече.

— Він має донорську картку чи щось таке?

Шон пошукав серед кредитних карток, карток із відео-клубу та карток асоціації спортсменів-любителів і нарешті знайшов страхову медичну карту. Він підняв її, щоб Вайті міг побачити її.

— Група крові «А».

— Созо, — сказав Вайті, — зателефонуй на комутатор. Оголоси розшук на Девіда Бойла, Крешент-стрит, номер п’ятнадцятий, Іст-Бакінгем. Білий чоловік із брунатним волоссям, синіми очима, зростом п’ять футів десять дюймів, вагою сто шістдесят п’ять фунтів. Може бути озброєний і небезпечний.

— Озброєний і небезпечний? — сказав Шон. — Я в цьому сумніваюся, сержанте.

— Скажи це чоловікові в багажнику, — кинув Вайті.

Відділення міської поліції перебувало лише за вісім кварталів від паркувального майданчика, тож через п’ять хвилин після того, як від’їхав Соза, цілий батальйон поліційних машин й автомобілів, не позначених номерами, в’їхав у ворота разом із фургоном Центру міських медичних досліджень і вантажівкою Служби безпеки. Шон скинув свої рукавички й відступив від багажника, як тільки їх побачив. Вони можуть поставити Шонові будь-які запитання, але в усьому іншому він виходить з гри.

Першим із коричневої «краунвік» відділу вбивств виліз Берт Корріген, бойовий кінь із покоління Вайті, який мав схожу історію невдалих сімейних стосунків і так само зловживав своїм харчуванням. Він поручкався з Вайті, своїм приятелем по плавальному басейну, в якому вони регулярно зустрічалися по четвергах увечері, вони також були членами однієї ліги гравців у «дартс».

Берт промовив до Шона:

— Ти вже дав раду машині? Чи чекаєш кінця похорону?

— Ти, може, й чекав би, а я ні, — сказав Шон. — Хто тепер, Берте, пише для тебе рапорти?

Берт поплескав його по плечу, коли обійшов навколо автомобіля. Він заглянув у багажник, скривив носа й проказав:

— Ото смердить.

Вайті підступив до багажника.

— Ми думаємо, це вбивство відбулося на паркувальному майданчику «Останньої краплі» в Іст-Бакінгемі рано-вранці в неділю.

Берт кивнув головою.

— Це ваших хлопців зустріли там наші медексперти в понеділок пополудні?

— Атож, вони роблять одну справу, — підтвердив Вайті. — А сьогодні ти вже послав туди своїх хлопців?

— Кілька хвилин тому. Твій підлеглий Коннолі вже шукає там кулю?

— Так.

— А кого ти назвав кандидатом на розшук?

— Дейва Бойла.

Берт поглянув на обличчя мерця.

— Нам будуть потрібні всі ваші записи, Вайті.

— Без проблем. Я трохи побуду з вами, подивлюсь, як у вас ідуть справи.

— Ти сьогодні підеш купатися?

— Неодмінно.

— Тоді окей. — Він подивився на Шона. — А твої плани?

— Я посадив у кутузку хлопця, з яким хочу побалакати, — відповів Шон. — А ти тепер працюй тут сам. Созу я забираю.

Вайті кивнув головою й пішов із Шоном до їхнього автомобіля.

— Ми прив’яжемо Бойла до цієї справи, й може виявитися, що він причетний і до вбивства Маркус. Ми працюватимемо на два фронти.

— Подвійне вбивство на відстані десятьох кварталів? — запитав Шон.

— Можливо, вона вийшла з бару й побачила, що там діється.

Шон похитав головою.

— Часові лінії геть переплутані. Якщо Бойл убив цього чоловіка, він зробив це між першою тридцять та першою сорок п’ять. Потім йому довелося б проїхати десять кварталів і знайти Кейті Маркус, яка щойно виїхала на вулицю о першій сорок п’ять. Я на це не купуюся.

Вайті прихилився до автомобіля.

— Я також.

— Та ще дірка на спині вбитого. Вона дуже маленька. Надто маленька для тридцять восьмого калібру, про який ти мені розповів. Різні пістолети, різні виконавці.

Вайті кивнув головою, дивлячись униз, на свої черевики.

— Ти хочеш знову допитати малого Гарріса?

— Він має розповісти мені правду про батьків пістолет.

— Може, скласти портрет його татка? З урахуванням минулих змін, розповсюдити його. Може, хтось його бачив.

Соза підійшов до них і відчинив пасажирські дверці.

— Мені їхати з вами, Шоне?

Шон кивнув головою й знов обернувся до Вайті.

— Лишилася одна невеличка річ.

— Яка?

— Та, якої нам не вистачає. Це дрібна деталь. Я вирахую її. І закрию справу.

Вайті всміхнувся.

— Яке останнє вбивство ти розкрив, чоловіче?

Ім’я зіскочило з Шонового язика.

— Ейлін Філдс, яку втопили вісім місяців тому.

— Не всі ж вони потопельники, — промовив Вайті й пішов назад до «кадилака». — Розумієш, про що я?

Час, який просидів Бренден у камері, не був добрим для нього. Він здавався меншим і молодшим, але й підлішим, так ніби побачив там речі, про існування яких не здогадувався. Але ж Шон умисне помістив його в одиночну камеру, далеко від різних покидьків і наркоманів, тож і гадки не мав, що було таким жахливим для хлопця, хіба що той справді не міг терпіти усамітнення.

— Де твій батько? — запитав Шон.

Бренден погриз ніготь і стенув плечима.

— У Нью-Йорку.

— Ти з ним бачився?

Бренден заходився гризти другий ніготь.

— Востаннє, коли мені було шість років.

— Ти вбив Кетрін Маркус?

Бренден випустив ніготь із рота й витріщився на Шона.

— Відповідай мені.

— Ні.

— Де пістолет твого батька?

— Я нічого не знаю про те, що мій батько мав пістолет.

Цього разу Бренден не кліпав очима й не відривав погляду від Шона. Він дивився в обличчя Шонові з такою собі жорстокою та виснаженою втомою, яка дозволила Шонові відчути, що хлопець має потенціал для насильства, уперше, відколи він його побачив.

Що, в біса, сталося в тій камері?

— Чому твій батько хотів убити Кейті Маркус? — запитав Шон.

— Мій батько, — сказав Бренден, — нікого не вбивав.

— Ти щось знаєш, Брендене. І не розповідаєш мені. Розкажи мені все, бо нам доведеться вдруге перевірити тебе на детекторі брехні. Ми поставимо тобі ще кілька запитань.

Бренден промовив:

— Дозвольте мені поговорити з адвокатом.

— Зачекай хвилину. Ну…

Бренден повторив.

— Дозвольте мені поговорити з адвокатом. Негайно.

Шон залишився на рівні свого голосу.

— Гаразд. Ти маєш когось на прикметі?

— Моя мама знає одного. Дозвольте мені зателефонувати їй.

— Послухай-но, Брендене… — мовив Шон.

— Негайно, — кинув Бренден.

Шон зітхнув і посунув свій телефон через стіл.

— Спочатку набери дев’ятку.

Бренденів адвокат виявився старим хвалькуватим ірландцем, який супроводжував карети швидкої допомоги, ще коли на них їздили кіньми, проте він доволі потерся в своїй професії, щоб не знати, що Шон не мав права затримувати свого клієнта лише на тій підставі, що в того немає алібі, не мав права, й край на тому.

— Затримувати? — здивувався Шон.

— Ви посадили мого клієнта до камери, — промовив адвокат.

— Ми її не замкнули, — сказав Шон. — А хлопцеві треба було подумати.

Адвокат зробив таке обличчя, ніби Шон його дуже розчарував, а потім він і Бренден покинули кімнату для допитів, ні разу не озирнувшись назад. Шон почитав кілька матеріалів у папках, але слова мали для нього небагато сенсу. Він закрив папки й відхилився назад на стільці. Потому заплющив очі й побачив у напівсні Лорен та її дитину. Він навіть чув їхній запах, справді чув.

Він розкрив гаман, дістав звідти клапоть паперу із записаним на ньому номером мобільного Лорен, поклав його на стіл і розгладив складки долонею. Він ніколи не хотів мати дітей. Окрім переваг при посадці на літак, він не бачив від них користі. Вони привласнюють твоє життя й наповнюють тебе жахом і втомою, а люди прикидаються, буцім мати дитину означає Боже благословення, й говорять про неї шанобливим тоном, який раніше вони приберігали для богів. Проте якщо бути цілком відвертим, не слід забувати, що всі ті виродки, які обганяють тебе на дорогах, вештаються по вулицях, горланять у барах, умикають надто гучно свою музику, усі ці грабіжники та шахраї, які підсовують тобі негодящий товар, — усі ці покидьки зовсім недавно були дітьми, що тепер виросли. І немає в цьому ніякого чуда, нічого священного.

Та й не був він навіть певен, що донька належить йому. Він ніколи не робив тесту на батьківство, бо гордість йому сказала: що ти хочеш довести? Що ти справжній батько? А хіба ти можеш бути несправжнім? Хіба можеш сказати: ох, пробачте мені, я повинен зробити аналіз крові, бо моя дружина трахнулася з іншим чоловіком і, певно, завагітніла від нього?

Нехай воно все западеться. Атож, він за нею скучає. Атож, він кохає її. Атож, йому хочеться потримати дитину на руках. Ну то й що? Лорен зрадила його й покинула, і дитина в неї народилася, коли вона від нього пішла, вона навіть перед ним не вибачилася. Вона не сказала жодного разу: пробач, Шоне, я не мала рації. Пробач, я завдала тобі болю.

А чи завдав їй болю Шон? Атож, звичайно, завдав. Коли він уперше довідався про її роман, він мало її не вдарив, стримавши свій кулак в останню мить і засунувши його до кишені, хоч Лорен, звичайно, побачила цей намір на його обличчі. А як він тільки її не називав! О, Господи!

Але навіть у своєму гніві він відштовхнув її від себе суто інстинктивно. Його було скривджено. Не її.

Правильно? Він дозволив собі подумати про це кілька секунд. Правильно.

Він поклав клапоть паперу з її номером до гамана й знову заплющив очі, задрімавши на своєму стільці. Його розбудила хода в коридорі, й він розплющив очі, коли Вайті увійшов до кімнати допитів. Шон побачив, що він п’яний, коли його подих ще не долетів до нього. Вайті відхилився на стільці й поклав ноги на стіл, відсунувши вбік ящик з розмаїтими свідченнями, якого Коннолі поставив тут відразу пополудні.

— Довгий і паскудний день, — сказав він.

— Ти його знайшов?

— Бойла? — Вайті похитав головою. — Ні. Хазяїн будинку сказав, що чув, як він вийшов о третій годині й назад не повертався. Сказав, що його дружина та малий син також не були вдома протягом певного часу. Ми зателефонували на його роботу. Він працює з середи по неділю, однак вони досі його не бачили. — Вайті відригнув. — Але він повернеться.

— А що з кулею?

— Ми знайшли кулю біля «Останньої краплі». Проблема в тому, що вона влучила в металевий стовп позаду чоловіка, в якого стріляли. У відділі балістики сказали, що, може, їм пощастить ідентифікувати її, а може, й ні. — Він стенув плечима. — А що малий Гарріс?

— Він зажадав адвоката.

— Він його тепер має?

Шон підійшов до столу Вайті, почав нишпорити в ящику з документами.

— Слідів немає, — сказав він. — Відбитки пальців ні з чиїми не збігаються. Пістолет востаннє використали при пограбуванні вісімнадцять років тому. Що за нісенітниця? — Він знов опустив аркуш із результатами балістичної експертизи в ящик. — Єдиний хлопець без алібі — це той, якого я не підозрюю в убивстві.

— Іди додому, — сказав Вайті. — Справді, йди.

— Гаразд, гаразд. — Шон дістав із ящика магнітофонну касету з записами дзвінків у поліцію.

— Що ти дивишся? — запитав Вайті.

— Телефонне прослуховування на коді Снуп Доґґа[1].

— А хіба ми його не закрили?

— Закрили, але інформація тепер зберігається під кодом «Тупак». Так її зберігати легше.

Шон уставив касету в магнітофон, що стояв на кутку його столу, й натиснув «плей».

— Номер дев’ятсот дев’яносто один, поліційна служба. Ви хочете щось повідомити?

Вайті надів резинку на свій палець і вистрелив нею в стелю.

— Тут стоїть автомобіль із кров’ю всередині та відчиненими дверцятами, і…

— Де стоїть автомобіль?

— У Низині, — сказав хлопець. — Біля В’язничного парку. Ми з другом знайшли його.

— Яка це вулиця?

Вайті позіхнув у кулак і потягся по наступну резинку. Шон випростався й потягнувся, міркуючи, що там у нього в холодильнику на обід.

— Сідней-стрит. Тут кров, а дверцята відчинені.

— Як тебе звуть, синку?

— Він хоче знати її ім’я. Він назвав мене «синку».

— Синку, назви мені своє ім’я. — Як тебе звати?

— Ми тут зовсім випадково, дядьку. Прощавайте.

Зв’язок урвався, й оператор перевів свою лінію на центральний комутатор, а Шон вимкнув магнітофон.

— Я завжди був високої думки про здатність «Тупака» записувати розмови, — сказав Вайті.

— Це був «Снуп». Я ж тобі сказав.

Вайті знову позіхнув.

— Іди додому, е. Гаразд?

Шон кивнув головою, вийняв касету з магнітофона й укинув її назад у ящик над головою Вайті. Потім дістав свій «глок» у кобурі з шухляди й почепив кобуру на пояс.

— Її, — сказав він.

— Ти про що? — Вайті подивився через стіл на нього.

— Я про хлопчака на магнітофонній касеті. Він сказав, як її звуть. Він говорив про Кейті Маркус.

— Справді, — погодився Вайті. — Дівчина мертва, а він називає її вона.

— Але звідки, в біса, він про це довідався?

— Хто?

— Хлопчак, який зателефонував у поліцію. Звідки він знав, що кров в автомобілі натекла з жінки?

Вайті відступив від столу й подивився в ящик. Він засунув у нього руку й дістав касету. Легкий порух зап’ястка, й касета опинилася в руках Шона.

— Програй її ще раз, — сказав Вайті.

26 Загублений у просторі

Дейв і Вел перетнули місто й проїхали над Містичною річкою до того миршавого бару в Челсі, де пиво було дешеве й холодне, а людей небагато, лише кілька давніх завсідників, які мали такий вигляд, ніби все своє життя прожили біля води, та четверо будівельників, що сперечалися про якусь дівку на ім’я Бетті, яка, схоже, мала великі цицьки й препаскудний характер. Забігайлівка примостилася під мостом Тобін, упираючись спиною в Містичну річку, й мала такий вигляд, ніби занепадала протягом років сорока. Вела тут усі знали й усі з ним віталися. Власник бару, скелетоподібний чоловік із чорним як смола волоссям та білою як сніг шкірою, називався Г’юї. Він працював за стійкою й видав їм перші два кухлі без грошей, коштом закладу.

Дейв і Вел трохи пограли в більярд, а потім примостилися в кабіні з глеком пива та двома порціями віскі. Маленькі квадратні вікна до вулиці змінили свій золотий колір на індиговий — споночіло напрочуд рано. Наступ темряви трохи налякав Дейва. Вел виявився дуже компанійським чоловіком. Він розповідав історії про в’язницю та крадіжки, либонь, перебріхуючи їх. Насправді вони були досить моторошні, але Вел умів зробити їх ще й кумедними. Дейв замислився про те, як то бути таким чоловіком, як Вел, таким безстрашним і впевненим у собі та водночас таким збіса маленьким.

— Ось яка одного разу історія з нами була. Джиммі тоді відсиджував свій термін, а ми намагалися зберегти команду. Ми тоді ще не цілком зрозуміли, що були успішними злодіями лише тому, що Джиммі усе за нас обмірковував. Нам треба було лише слухатися й виконувати його розпорядження, і успіх нам був забезпечений. Але без нього ми були йолопами. Отож того разу ми пограбували колекціонера поштових марок. Ми зв’язали його в його офісі, а я, мій брат Нік і хлопець на ім’я Карсон Леврет, який не вмів навіть зав’язати свої паскудні шнурки, якщо не показати йому, як це робиться, сіли в ліфт і почали спускатися. І ми зовсім не хвилювались. Адже були в пристойних костюмах і вірили в те, що маємо респектабельний вигляд. Коли ж якась дама підійшла до ліфта й захлинулася криком. Досить таки гучним. Ми не збагнули, що сталось. Я обернувся до Ніка й побачив, що той вирячився на Карсона Леврета, бо чортів йолоп досі не скинув свою маску. — Вел ляснув долонею по столу й зареготав. — Ти можеш у це повірити? Він скористався маскою Роналда Рейгана, великою усміхненою маскою, які тоді продавали. І він не скинув її, коли ми йшли з пограбованого офісу.

— А ви, хлопці, нічого не помітили?

— Тим-бо й ба, — сказав Вел. — Ми вийшли з того офісу, і я та Нік скинули свої маски, гадаючи, що Карсон зробив те саме. Дрібні похибки часто наявні в такій роботі. Ти по-дурному квапишся, хочеш якнайшвидше вибратися на вільний простір та іноді пропускаєш найочевидніші подробиці. Вони дивляться тобі в обличчя, а ти їх не помічаєш. — Вел знову пирхнув і гильнув у рота своє віскі. — Тому нам так бракувало Джиммі. Він обмірковував кожну деталь. Як ото кажуть, класний футболіст бачить перед собою все поле. Джиммі також бачив перед собою все поле своєї бізнесової гри. Він бачив усе, що могло піти не так. Він був геній.

— Але все покинув.

— Атож, — сказав Вел. — Заради Кейті. А потім і заради Аннабет. Не думаю, що б йому це подобалося, скажу між нами, але життя ставить свої вимоги. Іноді люди виростають із дитячого віку. Моя перша дружина казала, це моя головна проблема — мені не щастило вирости. Мені надто подобається ніч. День мені дається лише для того, щоб я міг виспатися.

— Я завжди думав, усе буде інакше, — сказав Дейв.

— Ти про що?

— Коли ти виростеш. Ти відчуєш себе зовсім іншим, хіба не так? Відчуєш себе дорослим. Чоловіком.

— А ти почуваєш себе не так?

Дейв усміхнувся.

— Можливо, іноді. Проблисками. Та здебільшого я не почуваю себе іншим, ніж у свої вісімнадцять років. Іноді я прокидаюся й сам собі не вірю. «Я маю дитину? Я маю дружину? Як це сталося?» — Дейв відчував, як його язик заплітається від перепою. Він почувався в такому примарному стані тому, що ніколи не пив, зовсім не ївши. Але він відчував потребу пояснити, хто він такий. Хотів, аби Вел зрозумів, який чоловік перед ним сидить, і полюбив цього чоловіка. — Думаю, я завжди сподівався, що одного дня це почуття стане постійним. Ти розумієш? Одного дня ти прокинешся й відчуєш себе дорослим. Відчуєш, ніби ти можеш розпоряджатися речами, як завжди розпоряджалися ними батьки в давніх телесеріалах.

— Як Ворд Клівер? — запитав Вел.

— Так. Або так, як ті шерифи, про яких ти знаєш, такі, як Джеймс Арнес та інші. Вони були чоловіки. Постійно.

Вел кивнув головою й випив трохи пива.

— Якось чувак у в’язниці сказав мені такі слова: «Щастя приходить лише на короткі хвилини, а потім зникає до наступного разу. Можливо, не на один рік. Але смуток, — Вел заморгав очима, — смуток залишається з тобою». — Він висмикнув із рота сигарету. — Мені подобався той чувак. Він завжди говорив круту й паскудну істину. Я хочу випити ще одну порцію віскі. А ти?

Вел звівся на ноги.

Дейв похитав головою.

— Я ще не допив першу.

— Облиш, — сказав Вел. — Життя не боїться випивки.

Дейв подивився на його поморщене усміхнене обличчя й мовив:

— Гаразд, вип’ю й другу.

— Молодець. — Вел плеснув його по плечу й пішов до стійки.

Дейв дивився, як він стоїть біля стійки, чекаючи свою випивку й розмовляючи з одним із завсідників. Він подумав, що хлопці, які приходять сюди, знають, що це означає — бути чоловіком. Чоловіком без вагань, чоловіком, що ніколи не сумнівається в слушності своїх дій, чоловіком, якого не бентежить конечна потреба жити в світі й робити те, чого від нього в ньому чекають.

Це був страх, здогадався він. Те, що він мав завжди, а вони ніколи не мали. Страх оселився в ньому в дуже ранньому віці — оселився постійно, як оселяється смуток, за словами в’язничного Велового приятеля. Страх знайшов місце в Дейві й ніколи не покидав його. Тому він завжди боявся зробити щось не так, щось зіпсувати, боявся не бути розумним і боявся не бути добрим і гарним батьком, не бути справжнім чоловіком. Страх існував у ньому так довго, що він уже не міг пригадати, як він себе почував, коли жив без нього.

Аж раптом якесь світло прослизнуло біля передніх дверей і вдарило прямо йому в обличчя. То відчинилися двері, і Дейв, закліпавши очима, угледів силует чоловіка, який увійшов до бару. Він був досить огрядний і мав на собі шкіряний піджак чи щось таке. Він був трохи схожий на Джиммі, але більший і ширший у плечах від нього.

Зрештою то справді був Джиммі. Дейв усвідомив це, коли двері знову зачинилися, а його очі стали прояснюватися. Джиммі в чорному шкіряному піджаку поверх светра з високим коміром і сорочки хакі. Він кивнув Дейвові й підійшов до Вела, який стояв біля стійки. Джиммі щось сказав Велові на вухо, і Вел подивився через плече на Дейва, а тоді сказав щось Джиммі.

У Дейва стала морочитись голова. Він був певен, що це сп’яніння на порожній шлунок. Але щось стривожило його також у Джиммі, щось у тому, як він йому кивнув. Його обличчя було бліде, але сповнене якоїсь незвичайної рішучості. І якого біса він здавався таким огрядним, ніби потовщав на десять фунтів відучора? І чого він притарабанився сюди, в Челсі, вночі перед похороном своєї дочки?

Джиммі підійшов і сів на Велове місце навпроти Дейва.

— Як ведеться? — запитав він.

— Трохи сп’янів, — признався Дейв. — А ти, схоже, набрав зайвої ваги?

Джиммі якось дивно посміхнувся.

— Ні.

— Ти здаєшся більшим.

Джиммі стенув плечима.

— Що ти робиш у цій місцевості? — запитав Дейв.

— Я приїжджаю сюди часто. Я і Вел знаємо Г’юї багато років. Чому ти не випив свою порцію віскі, Дейве?

Дейв підняв свою чарку.

— У мене вже трохи гуде в голові.

— Не бійся, голова в тебе не відпаде, — сказав Джиммі, й Дейв побачив, що Джиммі має власну склянку. Він підняв її й цокнувся з Дейвом. — За наших дітей, — промовив Джиммі.

— За наших дітей, — примудрився видушити з себе Дейв.

Хоча почувавсь на той час геть зле, так ніби викотився з дня прямо в ніч та в сновидіння, в якому всі обличчя були до нього дуже близько, але їхні голоси лунали так, ніби звучали десь усередині ринви. Дейв випив свою чарку, строячи гримаси, бо всередині йому пекло. Аж ось до кабіни ввійшов Вел. Він обняв його за плечі й випив пива прямо з карафи.

— Я завжди любив це місце.

— Це добрий бар, — погодився Джиммі. — Ніхто тут тебе не турбує.

— Це важливо, — сказав Вел, — щоб ніхто тебе в житті не турбував. Ніхто не чіплявся до тих, кого ти любиш або до твоїх друзів. Ти згоден, Дейве?

— Цілком, — відповів Дейв.

— Кумедний цей чоловік, — сказав Вел. — Він може тебе насмішити.

— Що ти хочеш сказати? — поцікавився Джиммі.

— Поглянь-но, — відповів Вел і стиснув Дейва за плече. — Він справжній чоловік, наш Дейв.

Селеста сиділа на краєчку мотельного ліжка, а Майкл тим часом дивився телевізор. Вона тримала телефон у себе на колінах, стискаючи долонею слухавку.

Її чоловік. Вона зрадила свого чоловіка.

Можливо, Дейв і вбив Кейті. Можливо. Але що вона думала, коли сказала про це не кому-небудь, а Джиммі? Чому вона не зачекала, не подумала про це трохи довше? Чому не розглянула всі інші можливі альтернативи? Бо вона боялася Дейва.

Бо новий Дейв, якого вона бачила протягом кількох останніх днів, був відмінним від нормального чоловіка, продуктом стресу.

Може, він і не вбивав Кейті Маркус. Може.

Чи не могла вона подарувати йому принаймні сумнів, поки справа остаточно проясниться? Вона не певна, що змогла б жити з ним і наражати Майкла на ризик, але вона тепер знала, що повинна була піти в поліцію, а не до Джиммі Маркуса.

Чи хотіла вона завдати болю Дейвові? Чи сподівалася досягти чогось нового, заглянувши у вічі Джиммі й виклавши йому свою підозру? А якби й так, то що? Чому вона сказала про це Джиммі, а не будь-кому іншому?

Було багато відповідей на це запитання, але їй не подобалася жодна з них. Вона підняла слухавку й зателефонувала Джиммі додому. Будь ласка, хто-небудь відгукніться. Лише відгукніться. Будь-ласка.

Усмішка на обличчі Джиммі тепер ковзала сюди-туди, з боку в бік, згори вниз і знизу вгору, і Дейв намагався зосередити свою увагу на стійці, але стійка також ковзала, так ніби вона була на човні, а море починало хвилюватися.

— Пам’ятаєш, ми взяли тут одного разу Рея Гарріса? — запитав Вел.

— Аякже, — відповів Джиммі. — Доброго друзяку Рея.

— Цей Рей, — сказав Вел, стукнувши кулаком по столу перед Дейвом, — був збіса веселий сучий син.

— Так, — лагідно підтвердив Джиммі. — Рей був кумедний. Він міг тебе насмішити.

— Більшість людей називала його Правильний Рей, — промовив Вел, поки Дейв з усієї сили пнувся розчухати, про кого вони говорять. — Але я називав його Пустодзвін.

Джиммі клацнув пальцями, показав на Вела.

— Ти мав рацію. Він надто дзвенів своїми дрібними грішми.

Вел нахилився до Дейва й заговорив йому на вухо.

— Це ми про того чоловіка. Він щодня носив у своїй кишені доларів по десять дзвінкими монетами. Ніхто не знав, навіщо. Він просто любив мати багато дрібняків у кишені — ану ж як доведеться телефонувати до Лівії або ще в якесь паскудне місце, так мені здається. Хто знає. Але він завжди ходив із руками в кишенях і дзвенів своїми монетами протягом усього дня. Він був злодій і ніби хотів повідомити людей, що наближається. Проте, мабуть, він залишав свої дрібні гроші вдома, коли йшов на промисел. — Вел зітхнув. — Дивний чоловік.

Вел зняв свою руку з Дейвового плеча й запалив наступну сигарету. Дим піднявся до обличчя Дейва, й той відчув, як він повзе по його щоках і застряє йому у волоссі. Крізь дим він бачив, як Джиммі дивиться на нього з байдужим, але рішучим виразом, щось в очах Джиммі йому не подобалося, щось йому вже знайоме.

Це був погляд полісмена, тепер він зрозумів. Погляд сержанта Паверса. Відчуття було таке, ніби він хотів прямо заглянути у Дейвову свідомість. Усмішка повернулася на обличчя Джиммі, коливаючись то вгору, то вниз, як шлюпка, і Дейв відчував, як за нею коливається його шлунок, підстрибуючи, немов на хвилях.

Він кілька разів зробив ковтальний рух і глибоко засмоктав у груди повітря.

— З тобою все гаразд? — запитав Вел.

Дейв підняв руку. Якби всі замовкли, йому було б окей.

— Так.

— Ти певен? — запитав Джиммі. — Ти весь позеленів, чоловіче.

Дейв відчув, як його горлянка стислася, наче пальці в кулаку, а потім знову відкрилася, й на бровах у нього виступив піт.

— Ой, блядство.

— Дейве?

— Мене нудить, — сказав він, відчуваючи, як усе знову підіймається йому вгору. — Справді.

Вел сказав:

— Окей, окей! — І швидко вийшов з кабіни. — Скористайся дверима заднього ходу. Г’юї не любить, коли йому забруднюють стільці. Почалося?

Дейв випхався з кабіни, й Вел схопив його за плечі й так їх обернув, щоб Дейв міг побачити двері в далекому кінці бару за більярдним столом.

Дейв рушив до тих дверей, намагаючись іти прямо, ставлячи одну ногу перед другою, але двері однаково трохи нахилялися. Вони були маленькі й темні, дуб, пофарбований у чорний колір, потрісканий і поколений за багато років. Дейв несподівано відчув, що в цьому приміщенні жарко. Повітря тут було липучим і густим, і воно обвіювало його, коли він пропихався до дверей і нарешті вхопився за бронзову ручку, вдячно відчуваючи, як вона охолодила його руку, коли він обернув її й одним поштовхом відчинив двері.

Спочатку він побачив бур’ян. Потім воду. Спотикаючись, він вийшов назовні, дивуючись, як тут темно. Немов на замовлення, над дверима спалахнув ліхтар, освітивши густу, чорну, як дьоготь, темряву перед ним. Було чути, як гуркочуть і подзеленькують машини вуличного руху на мосту над ним, і він несподівано відчув, що нудота відступає. Зрештою, можливо, з ним усе буде гаразд. Він глибоко вдихнув нічне повітря. Ліворуч від нього хтось навалив купу зогнилих дерев’яних ліжок і поржавілих кліток для ловитви омарів, деякі з них мали великі рвані дірки, ніби їх атакували акули. Дейв здивувався: на кий біс потрібні клітки для омарів так далеко на материку й на березі річки, потім вирішив, що він надто п’яний, щоб знайти відповідь на своє запитання. За тими купами була дротяна горожа, не менш іржава, ніж клітки для омарів, уся обплутана бур’янами. Праворуч від неї була ділянка, де росли бур’яни, вищі за середній людський зріст, тягнучись по розтоптаному гравію на добрих двадцять ярдів.

Дейвів шлунок знову затріпотів, і нова, ще потужніша хвиля стала пробиватися вгору крізь його тіло. Спотикаючись, він підійшов до краю води, нахилив голову, і його страх, спрайт та пиво вилилися з нього в маслянисту воду Містичної річки. То була чиста рідина. Більш нічого в ньому не було. Він не міг пригадати точного часу, коли востаннє їв. Та коли ця рідина вилилася з рота в річку, йому покращало. Він відчув холод темряви в своєму волоссі. Від річки віяв слабкий вітерець. Дейв постояв навколішки, чи не виллється з нього щось іще, але він сумнівався в цьому. Схоже, він цілком очистився.

Він подивився вгору на нижню частину мосту, на якому кожен квапився або потрапити в місто, або покинути його, кожен роздратовано проштовхувався крізь потік машин, певно, цілком не усвідомлюючи, що краще йому не стане, коли він повернеться додому. Половина з них відразу повернуться назад — на ринок, бо щось забули там купити, до бару, до відеосалону, до ресторану, де вони знову чекатимуть у черзі. І якого біса вони там чекатимуть? Чого ми шикуємося в черги? Куди ми сподіваємося потрапити? І чому, потрапивши кудись, ми ніколи не відчуваємо такої радості, яку сподівалися відчути, коли прагнули добутися до того місця?

Дейв побачив праворуч від себе невеличкий човен із підвісним мотором. Він був причалений до дошки, такої тоненької й хисткої, яку ніяк не можна було назвати причалом. Це човен Г’юї, подумав Дейв і всміхнувся, уявивши собі худого як смерть чоловіка, що випливає в ці брудні води, а вітер розвіює його чорне як смола волосся.

Він обернув голову й подивився навколо себе на ліжка та бур’яни. Не дивно, що люди приходять сюди блювати. Це місце було цілком ізольоване. Побачити його ви могли б тільки в тому випадку, якби стояли на протилежному боці річки з біноклем. Воно було блоковане з трьох боків і таке тихе, що навіть гуркіт автомобілів над головою лунав приглушено, наче скрадався бур’янами, й чутно було тільки крики чайок та плюскіт води. Якби Г’юї мав більше розуму, він розчистив би бур’яни, прибрав ліжка й побудував тут веранду, і його забігайлівка привабила б до себе багатьох високолобих янкі, які нині оселяються на Адмірал Гілл і намагаються обернути Челсі на наступне поле битви для ошляхетнення, після того як вони ошляхетнили Східний Бакінгем.

Дейв сплюнув кілька разів і обтер рота тильним боком долоні. Він випростався, бо вирішив сказати Велові й Джиммі, що йому треба трохи поїсти, чогось простого, але ситного, перед тим як знову випити. Та коли він обернувся, то побачив їх біля чорних дверей, Вел стояв ліворуч від них, а Джиммі — праворуч, двері були щільно зачинені. Дейвові вони здалися кумедними, схожими на вантажників, які привезли меблі, а тепер не знали, куди їх вивантажити посеред усіх цих бур’янів.

— Хелоу, хлопці, — сказав Дейв. — Прийшли переконатися, що я не впав у воду?

Джиммі рушив від стіни до нього. Світло, що горіло над дверима, погасло. Джиммі зближався повільно, весь чорний, лише обличчя, на яке трохи падало світло з мосту, то виринало з пітьми, то знов поринало.

— Дозволь, я розповім тобі про Рея Гарріса, — промовив Джиммі, говорячи так тихо, що навіть нахилився вперед. — Рей Гарріс, Дейве, був моїм другом. Він приходив і навідував мене, коли я сидів у в’язниці. Він відвідував Маріту й Кейті та мою матір і допомагав їм, якщо вони чогось потребували. Я думав він робить усе це тому, що він мій друг, але справжньою причиною була його провина переді мною. А винен він був тому, що, коли його схопили й притиснули, він настукав на мене поліції. Він дуже переживав через це. Але після того, як він навідував мене в тюрмі протягом кількох місяців, сталася дивна річ. — Джиммі дійшов до Дейва, зупинився й дивився йому в обличчя, трохи схиливши голову. — Я зрозумів, що люблю Рея. Тобто я втішався товариством цього чоловіка. Ми розмовляли про спорт, про Бога, по книжки, про наших дружин, дітей, про політику, про все що завгодно. Рей був добрий чоловік, він міг говорити про геть усе. Він цікавився всім. Таке не часто буває. Потім моя дружина померла. Розумієш? Вона померла, й вони послали в мою камеру охоронця, який сказав: «Прийміть мої співчуття, ув’язнений, — учора о восьмій п’ятнадцять ваша дружина померла. Вона від вас відійшла». І ти знаєш, Дейве, що мене вразило, коли я довідався про смерть своєї дружини? Те, що їй довелося помирати самій-одній. Я знаю, ти подумав, що всі ми помираємо самотніми. Це правда. В останню мить, коли ти зникаєш із цього світу, ти лишаєшся сам-один. Але моя дружина хворіла на рак шкіри. Вона помирала повільно протягом півроку. І я міг би бути біля неї. Я міг би допомогти їй померти. Хоча й не міг відвернути від неї смерть. Проте мене там не було. Рей, чоловік, якого я любив, забрав у моєї дружини таку можливість.

Дейв бачив чорнильно-синю поверхню річки — освітлену вогнями з мосту, віддзеркалену в зіницях Джиммі.

— Чому ти мені це розповідаєш, Джиммі? — запитав він.

Джиммі тицьнув пальцем через ліве плече Дейва.

— Я примусив Рея стати отут навколішки й вистрелив у нього двічі. Один раз у груди, другий — у горло.

Вел відійшов від стіни біля дверей і наблизився зліва до Дейва. Він ішов повагом, пропихаючись крізь бур’яни, які підводилися слідом за ним. Горло в Дейва стислося, а всередині в нього все пересохло.

Він промовив:

— Послухай, Джиммі, я не знаю, чого ти…

Джиммі провадив:

— Рей благав мене зберегти йому життя. Він сказав, що ми друзі. Сказав, що він має сина. Що має дружину. Сказав, що його дружина вагітна. Сказав, що він звідси поїде. Сказав, що більш мене ніколи не потурбує. Благав, щоб я лишив його живим, і він міг побачити, як у нього народиться дитина. Сказав, що він мене знає, я чоловік добрий і не хочу його вбивати. — Джиммі подивився вгору на міст. — Я хотів сказати йому щось у відповідь. Я хотів сказати, що кохав свою дружину, а вона померла, і я вважаю, що він відповідальний за її смерть, а крім того, існує загальний принцип, який не дозволяє тобі зраджувати друзів, якщо ти хочеш прожити довго. Але я нічого не сказав, Дейве. Я надто гірко плакав. Ось якою патетичною була та сцена. Він ридав, я ридав, я ледве бачив його крізь сльози.

— Тоді чому ти його вбив? — запитав Дейв, і в його голосі пролунав розпач.

— Я ж тобі пояснив щойно, — сказав Джиммі так, наче він щось пояснював чотирирічному малюкові. — Існує принцип. Я був двадцятидворічним удівцем із п’ятирічною донькою. Я пропустив останні два роки життя своєї дружини. А паскудний Рей збіса добре знав головне правило нашого бізнесу — ти не маєш зраджувати друзів.

— Що, ти думаєш, я зробив, Джиммі? Скажи мені? — запитав Дейв.

— Коли я вбив Рея, — казав Джиммі далі, — я почув себе так, наче мене немає. Мені здавалося, Бог дивиться вниз на мене, коли я підняв його й укинув у цю воду. І Бог лише хитав головою. Не можу сказати, що Він гнівався на мене. Він відчував огиду, звичайно, але думаю, не був обурений, як ото ми обурюємося, коли цуценя насере нам на килим. Я стояв трохи далі, аніж ти тепер стоїш, і дивився, як Рей поринає під воду. Його голова занурилася останньою, і я пригадав, що коли був малим хлопчиком, то думав, що, коли ти пірнеш на дно будь-якої водойми, твоя голова проб’є дно й вистромиться в простір, — так я собі уявляв земну кулю, ти розумієш? Тож коли моя голова простромиться крізь поверхню земної кулі, я полечу в простір і так летітиму мільйон років у цьому холоді. І коли Рей занурився під воду, я так собі уявляв його дальший рух. Я думав, він поринатиме під воду доти, доки не проб’є дірку в корі планети й не полетить протягом мільйонів років через космічний простір.

Дейв промовив:

— Мені здається, ти щось надумав, Джиммі, але ти помиляєшся. Ти думаєш, я вбив Кейті, еге?

— Нічого не кажи, Дейве, — кинув Джиммі.

— Ні, ні, ні, — сказав Дейв, несподівано побачивши у Веловій руці пістолет. — Я не маю ніякого стосунку до смерті Кейті.

Вони хочуть убити мене, зрозумів Дейв. О, Ісусе, ні. Це щось таке, до чого ти маєш підготуватися. Ти не можеш просто вийти з бару, виблювати й, повернувшись назад, зрозуміти, що це кінець твого життя. Ні. Мені треба повернутися додому. Мені треба залагодити свої стосунки з Селестою. Зрештою поїсти чогось.

Джиммі засунув руку до кишені свого піджака й витяг її звідти з ножем. Його рука трохи тремтіла, коли він відкрив лезо. Тремтіла також його верхня губа й частина підборіддя, зрозумів Дейв. Надія існує. Не дай своєму мозку замерзнути. Надія є.

— Тієї ночі, Дейве, коли померла Кейті, ти прийшов додому, весь покритий кров’ю. Ти розповів дві різні історії про те, як ти пошкодив свою руку, й твій автомобіль бачили біля «Останньої краплі», коли звідти вийшла Кейті. Ти набрехав копам і набрехав усім іншим.

— Подивися на мене, Джиммі. Будь ласка, подивися.

Джиммі не відривав погляду від підлоги.

— Джиммі, я справді мав на собі кров. Я побив одну падлюку. Побив тяжко.

— Ти знову розповідатимеш про грабіжника? — запитав Джиммі.

— Ні. Він був ґвалтівник дітей. Він трахався з малим хлопчиком у своєму автомобілі. Він був вампір, Джиме. Він отруював того малого.

— Отже, він не був грабіжник. Він був падлюка, яка ґвалтувала дітей. Я правильно тебе зрозумів, Дейве? І ти вбив ту падлюку?

— Так…Убив… Я і Хлопчисько.

Дейв і гадки не мав, нащо це сказав. Він ніколи не говорив про Хлопчиська. Цього робити було не слід. Люди б не зрозуміли. Можливо, це був страх. Можливо, потреба, щоб Джиммі зазирнув йому в голову й зрозумів — так, у ній відбувається казна-що, але подивися на мене, Джиммі, зрозумій, я не належу до тих людей, які вбивають невинних.

— Отож, ти й зґвалтований хлопець…

— Ні, — сказав Дейв.

— Як ні? Адже ти сказав, що ти й хлопчисько…

— Ні, ні… Забудь про це. Моя голова іноді перетворюється на смітник. Я хотів сказати…

— Ні, запхайся, — сказав Джиммі. — Отже, ти вбив ґвалтівника дітей. Ти мені розповідаєш про це, але не розповів своїй дружині? Я вважаю, що насамперед ти мусив розповісти це їй. А надто останньої ночі, коли вона сказала тобі, що не вірить у балачки про грабіжника. Чому ти все-таки не розповів правду їй? Більшість людей не має нічого проти смерті ґвалтівника дітей, Дейве. Твоя дружина подумала, що ти вбив мою дочку. І ти хочеш переконати мене, що їй приємніше думати, що ти вбив молоду невинну дівчину, а не педофіла? Поясни це мені, Дейве.

Дейв хотів сказати, я вбив його тому, що боявся перетворитися на нього. Якби я з’їв його серце, я поглинув би й розчинив у собі його дух. Але я не можу сказати це вголос. Я не можу повідомити цю правду. Знаю, я присягнувся, що сьогодні більше не буде таємниць. Але ця таємниця має залишитися таємницею, незалежно від того, скільки брехень знадобиться мені, щоб її поховати.

— Ну ж бо, Дейве. Лише скажи мені, чому ти так вирішив. Чому не сказав своїй власній дружині правду?

І найточніша відповідь, яку зміг йому дати Дейв, була:

— Я не знаю.

— Ти не знаєш. Окей. Отже, тепер ти вигадав цю нову казку, де ти й хлопчак — хлопчак, яким міг бути й ти у своєму дитинстві, — ти й той хлопчак…

— То був тільки я, — сказав Дейв. — Я сам убив те страховище без обличчя.

— Кого ти вбив? — запитав Вел.

— Чоловіка. Ґвалтівника. Я його вбив. Я. Лише я. На паркувальному майданчику «Останньої краплі».

Джиммі сказав:

— Я не чув, щоб якихось мертвих чоловіків знаходили біля «Останньої краплі».

І подивився на Вела.

І той озвався:

— Чого ти дозволяєш цій купі лайна щось пояснювати, Джиме? Хочеш насмішити мене чи що?

— Ні, це правда, — сказав Дейв. — Присягаюся своїм сином. Я запхав труп у багажник його автомобіля. Я не знаю, що сталося з тим автомобілем, але я це зробив, присягаюся Богом. Я хочу побачитися зі своєю дружиною, Джиммі. Я не хочу помирати. — Дейв глянув на темне дно мосту, почув, як шарудять на ньому шини, побачив, як бризкають звідти жовті промені світла. — Джиммі, я тебе благаю, не забирай у мене життя!

Джиммі подивився Дейвові в обличчя, і Дейв побачив там свою смерть. Вона жила в Джиммі, схожа на Вовків. Дейвові дуже хотілося подивитись на неї, але він не міг. Він не міг дивитись, як він помирає. Він стояв тут тепер, стояв, упираючись ногами в цей хідник. Його серце помпувало кров, його мозок надсилав сигнали до нервів, м’язів та органів, його адреналінові залози активно працювали — і будь-яка секунда, можливо, наступна, могла стати для нього останньою, лезо ножа могло вгородитися йому в груди. І разом із болем прийде певність того, що це життя — його бачення, усі його думки та почуття, і те, що він споглядає світ, і їсть, і кохається, і сміється, і доторкається, і вдихає запах, — закінчилося. Ні, він цього не зможе витерпіти. Він благатиме. Він зробить усе, чого вони від нього захочуть, аби вони не вбивали його.

— Я думаю, ти заліз, Дейве, у той автомобіль двадцять п’ять років тому, і хтось інший прийшов на твоє місце. Думаю, твій мозок чогось позбувся, — сказав Джиммі. — Їй було дев’ятнадцять років. Ти знаєш? Дев’ятнадцять років. І вона зроду не зробила тобі нічого поганого. Ти їй навіть подобався. І ти її вбив. Чому? Тому що твоє життя стало тобі не любе й краса почала дратувати тебе? Тому що я тоді не захотів сідати в той автомобіль? Ти тільки скажи мені це, Дейве. Скажи мені. Скажи. І я дозволю тобі жити.

— Облиш, Джиммі, — мовив Вел. — Тобі стало жаль цього лайна? Послухай-но…

— Запхайся, Веле, — кинув Джиммі, тицьнувши в нього пальцем крізь чорну пітьму. — Я передав тобі кляту тачку, коли мене замели, а ти її розламав. Я тобі багато чого давав, але ти спроможний тільки накачувати свої м’язи та продавати паскудну наркоту. Тож не давай мені свої поради, Веле. Хай тобі таке навіть на думку не спадає.

Вел відвернувся й копнув ногою по бур’янах, щось бурмочучи собі під ніс.

— Скажи мені, Дейве. Але не починай знову городити свою бредню про ґвалтівника дітей, бо сьогодні я не бажаю чути ніякої бредні. Скажи мені правду. Якщо ти знову мені збрешеш, я відправлю тебе на той світ.

Джиммі кілька разів глибоко вдихнув повітря. Він тримав ніж перед обличчям Дейва, а тоді опустив його й засунув за пояс біля правого стегна. Він широко розвів свої неозброєні руки.

— Дейве, я подарую тобі життя. Ти тільки скажи мені, навіщо ти її вбив. Тебе посадять у в’язницю, тут я тобі не брехатиму. Але ти житимеш. Ти дихатимеш.

Дейва опанувало таке могутнє почуття вдячності, що він мало не подякував уголос Богові. Він хотів би обняти Джиммі. Тридцять секунд тому він був сповнений найчорнішого розпачу. Він був готовий упасти навколішки й благати: «Джиммі, я не хочу вмирати. Я не готовий. Я не готовий покинути світ. Я не знаю, що там на мене чекає. Не думаю, що це рай. Не думаю, що там буде світло. Думаю, там буде темно й холодно, нескінченний тунель і нічого іншого. Як твоя дірка в корі планети, Джиме. І я не хочу перебувати сам-один у порожнечі, терпіти роки порожнечі, століття холоду, в якому плаватиме лише моє серце, саме-одне, саме-одне й саме-одне».

Але тепер він житиме. Якщо збреше. Якщо зціпить зуби й скаже Джиммі те, що той хоче почути. Його, мабуть, битимуть. Але він житиме. Він бачив це в очах Джиммі. Джиммі не брехун. Вовки повтікали, й перед ним залишився чоловік із ножем, який теж потребував завершення, чоловік, нестерпно придавлений тягарем незнання, який сумує за дочкою, до якої він уже ніколи не доторкнеться.

Я повернуся додому, до тебе, Селесто. Ми станемо добре жити. Я тобі обіцяю, більше не буде брехень. Не буде таємниць. Я мушу сказати цю останню брехню, найтяжчу брехню з мого брехливого життя, бо я не можу не сказати цієї своєї найтяжчої брехні. Хай краще він думає, що я вбив його дочку, аніж знає, чому я вбив того педофіла. Це добра брехня, Селесто. Вона допоможе мені купити нам життя.

— Скажи мені, — наполягав Джиммі.

Дейв відповів йому так близько до істини, як тільки міг:

— Я побачив її в барі «Мак-Ґіллз» тієї ночі, і вона нагадала мені про мрію, яку я завжди мав.

— І про що ж ти мріяв? — запитав Джиммі. Його обличчя скривилось, а голос тріснув.

— Про юність, — вимовив Дейв.

Джиммі похнюпив голову.

— Не пригадую, щоб я її мав, — сказав Дейв. — А Кейті була її втіленням, і я, либонь, не витримав.

Він тяжко страждав, кажучи це Джиммі, слова розривали йому душу, але Дейв хотів потрапити додому, дати лад у своїй голові, побачити свою родину, і якщо за це доведеться заплатити такою ціною, то нехай. Він хоче, щоб усе було гаразд. А коли справжнього вбивцю спіймають і засудять, Джиммі зрозуміє, на яку жертву йому, Дейвові, довелося піти.

— Якась моя частина, — промовив він, — так і не вилізла з того автомобіля, Джиме. Як ото ти сказав. Якийсь інший Дейв повернувся в своє оточення в Дейвовому одязі, але Дейвом він не був. Дейв досі сидить у тому підвалі. Розумієш?

Джиммі кивнув головою, а коли підняв голову, Дейв побачив, що очі в нього вологі й блискучі, сповнені співчуття, а може, й любові.

— То такою була твоя мрія? — прошепотів Джиммі.

— То була мрія, так, — сказав Дейв і відчув, як холод його брехні проник йому у шлунок і стає таким холодним, що спочатку він подумав, це від голоду, адже він спорожнив живіт від решток їжі в Містичну річку лише кілька хвилин тому. Проте це був інший холод, холод, якого він раніше ніколи не знав. Крижаний холод. Такий крижаний, що майже обпікав. Ні, він був гарячий. Він тепер палахкотів у його нижній частині й підіймався вгору до грудей, висмоктуючи з них повітря.

Куточком ока він побачив, як Вел Севідж підстрибнув у повітря й загорлав:

— Оце по-нашому! Оце те, що я тобі казав!

Він подивився в обличчя Джиммі, чиї губи рухалися надто повільно й надто швидко водночас:

— Ми поховаємо тут свої гріхи, Дейве. Ми їх відмиємо, — сказав він.

Дейв сів. Він побачив, як із нього витікає кров, і, коли він притулив долоню до живота, його пальці намацали розколину, яка перетинала йому тіло.

Він сказав:

— Ти мені збрехав.

Джиммі нахилився над ним.

— Що?

— Ти мені збрехав.

— Ти бачиш, його паскудні губи ворушаться, — сказав Вел. — Він ворушить губами.

— Я маю очі, Веле.

Дейв відчув, як над ним ковзнуло знання, і то було найбридкіше знання, яке будь-коли навідувало його. Воно було підле й байдуже. Воно було черстве й повідомляло йому одну істину: ти помираєш.

Я не можу ухилитися від цього. Не можу виблагати собі пощаду чи заховатися за своїми таємницями. Я не можу сподіватися на затримку, на співчуття. Співчуття від кого? Усім байдуже. Усім байдуже. Крім мене. Мені не байдуже. Та ще й як не байдуже. Бо це несправедливо. Я не зможу провалитися в цей тунель сам-один. Не виштовхуйте мене туди. Будь ласка, розбудіть мене. Я хочу пробудитися. Хочу відчути тебе, Селесто. Хочу відчути твої руки. Я не готовий.

Він спробував зосередити свій зір, коли Вел подав Джиммі якусь річ і Джиммі притулив її Дейвові до лоба. Вона була холодна. Вона була холодним кільцем, вона обіцяла принести йому полегкість, пригасити полум’я, що спалювало йому тіло.

Стривай! Ні! Ні, Джиммі! Я знаю, що це таке. Я спроможний побачити спусковий гачок. Не стріляй, не стріляй, не стріляй! Подивись на мене. Побач мене. Не роби цього. Будь ласка. Якщо ти відвезеш мене до лікарні, я одужаю. Вони мене вилікують. О Боже, Джиммі, не роби цього своїм пальцем, не роби! Я набрехав, не виштовхуй мене з цього світу, будь ласка, я не готовий прийняти кулю в свій мозок! Ніхто до цього не готовий! Ніхто! Не роби цього, Джиммі!

Джиммі опустив пістолет.

Дякую тобі, сказав Дейв. Дякую тобі, дякую.

Дейв ліг на спину й побачив смуги світла, які ковзали по дну моста, пробиваючись крізь чорноту ночі, палаючи. Дякую тобі, Джиммі. Тепер я буду хорошим чоловіком. Ти навчив мене чогось. Ти навчив. І я скажу тобі, чого саме ти мене навчив, коли я зможу вдихнути повітря. Я стану хорошим батьком. Я стану хорошим чоловіком для своєї дружини. Я обіцяю. Я присягаюся…

Вел промовив:

— Отже, окей. Справу зроблено.

Джиммі подивився на тіло Дейва, на розколину, яку він прорізав у його животі й грудях, на дірку від кулі, яку він прострелив у його лобі. Він скинув свої черевики й зняв піджак. Потім скинув светра з високим коміром і штани хакі, які він забруднив Дейвовою кров’ю. Зняв і нейлоновий тренувальний костюм, який був на ньому, й доклав його до купи біля Дейвового тіла, залишившись у футболці та джинсах. Він чув, як Вел накладає в човна Г’юї шлакоблоки та важкий ланцюг. Потім Вел повернувся з великим зеленим мішком на сміття, витяг з нього черевики й кинув Джиммі. Той взув їх і перевірив, чи немає крові на футболці та джинсах. Крові не було, вона не просочилася крізь верхній одяг. Навіть тренувальний костюм був майже чистий.

Він став навколішки біля Вела й запхав свій одяг у мішок. А тоді взяв свій ніж і пістолет, вийшов на край причалу й пожбурив їх один за одним на середину Містичної річки. Він міг покласти їх у мішок разом зі своїм одягом і скинути їх із човна згодом разом із тілом Дейва, але з якоїсь причини йому треба було зробити це негайно, перевірити рух своєї руки, коли вона вистрелила в повітря, і зброя закрутилася спіраллю, полетіла по дугоподібній траєкторії та пішла під воду з тихим плюскотом.

Він став навколішки й заглянув у воду. Дейвова блювотина давно попливла геть, і Джиммі опустив руки в річку, досить брудну й маслянисту, та відмив їх від крові Дейва. Іноді у своїх сновидіннях він робив те саме — мив свої руки у воді Містичної річки, — коли голова Правильного Рея Гарріса виринала з води й дивилася на нього.

Правильний Рей завжди казав те саме:

— Ти не можеш випередити потяг.

І Джиммі збентежено відповідав:

— Ніхто не може, Рею.

Правильний Рей, знову поринаючи, усміхався.

— А ти насамперед

Джиммі бачив ці сновидіння протягом тринадцяти років — тринадцять років голова Рея коливалася на хвилях, а він і досі не знав, що той, у біса, хотів йому цим сказати.

27 Кого ти любиш?

Коли Бренден повернувся додому, матері вже не було, вона пішла на розіграш лотереї «Бінґо», лишивши записку: «Курка в холодильнику. Рада, що в тебе все гаразд. Але не перетворюй це на звичку».

Бренден заглянув у свою та Реєву кімнату, але Рея також не було вдома. Бренден узяв на кухні стілець і поставив його перед коморою. Він став на стілець, і той перехилився ліворуч, на той бік, з якого бракувало одного гвинта. Він подивився на дошку стелі й побачив на ній відбитки пальців на пилюці. Раптом повітря перед його очима сколихнулося й замиготіло чорними крапками. Він притиснув праву долоню до дошки й злегка її підняв. Потім опустив руку, витер її об штани й зробив кілька вдихів.

Існують речі, на які ти не хочеш знати відповіді. Бренден ніколи не мав бажання зустрітися зі своїм батьком, коли став дорослим: він не хотів побачити батькове обличчя й зрозуміти, як легко той пережив розлуку з родиною. Він ніколи не розпитував Кейті про її колишніх залицяльників, навіть про Боббі О’Доннела, бо не хотів уявити, як вона лежить на комусь іншому, цілуючи його так, як вона цілувала Брендена.

Бренден знав також правду про істину. У багатьох випадках усе зводилося до того, щоб подумати, чи хочеш ти дивитися їй у вічі, а чи волієш жити в комфортному незнанні або в брехні. А незнання чи брехню часто недооцінюють. Більшість людей, яких Бренден знав, не могла прожити й дня без незнання, прикрашеного брехнею.

Але цій істині він мусив подивитись у вічі. Адже він уже подивився їй у вічі в камері попереднього ув’язнення, й вона пронизала його, як куля, й засіла у нього в шлунку. Вона не вийшла назовні, а це означало, що він не зможе заховатися від неї, не зможе переконати себе, що її ніколи не існувало. Незнання тут не було можливе. Брехня б тут теж не допомогла.

— Прокляття, — сказав Бренден.

Він відсунув дошку вбік і засунув руку в темряву, доторкаючись пальцями до скіпок і більшої кількості пилюки, але не до пістолета. Він мацав там ще з хвилину, хоч і знав, що зброя зникла. Батькового пістолета не було там, де він мав бути. Він був на волі у світі, й він убив Кейті.

Бренден поставив дошку на місце. Знайшов ганчірку й витер згустки пилюки, що нападали на підлогу, а стілець відніс назад на кухню. Він відчував потребу бути точним у своїх рухах. Це було важливо для того, щоб зберегти спокій. Він налив собі склянку помаранчевого соку й поставив її на стіл. Далі сів на стілець із розхитаною ніжкою і сів так, щоб дивитися на двері в центрі помешкання. Він випив трохи свого соку й став чекати Рея.

— Поглянь на це, — сказав Шон, дістаючи з ящика латентні знімки відбитків пальців і кладучи їх перед Вайті. — Цей найчіткіший, який вони зняли на дверях. Він маленький, бо належить дитині.

Вайті промовив:

— Стара леді Прайор чула, як двоє хлопчаків гралися на вулиці, перед тим як автомобіль Кейті на щось наїхав. Вони гралися хокейними ключками, сказала вона.

— Вона сказала, що чула, як Кейті сказала: «Привіт». Можливо, то була не Кейті. Голос малої дитини може пролунати, як жіночий голос. І не дивно, що немає слідів. Скільки вони важили — по сто фунтів?

— Ти впізнаєш голос цього хлопчака?

— Схожий на голос Джонні О’Ші.

Вайті кивнув.

— Другий хлопчак не сказав нічого.

— Бо він німий і нічого говорити не може, — нагадав Шон.

— Привіт, Рею, — сказав Бренден, коли двоє хлопчаків увійшли до помешкання.

Рей кивнув головою. Джонні О’Ші махнув рукою. Вони попрямували до спальні.

— Рею, підійди, будь ласка.

Рей подивився на Джонні.

— Лише на секунду, Рею. Я хочу дещо запитати в тебе.

Рей обернувся, а Джонні О’Ші поставив долі спортивну сумку, яку ніс, і сів на краєчок ліжка місіс Гарріс. Рей перетнув невеличку залу, увійшов на кухню й, простягши свої руки, подивився на брата, ніби запитуючи: «Чого тобі?»

Бренден підчепив ногою стілець, витяг його з-під столу й кивнув на нього.

Голова Рея смикнулася, коли він відчув носом щось у повітрі, запах, якого він не любив. Він подивився на стілець. Подивився на Брендена.

І просигналив знаками:

— Що я такого зробив?

— Це ти мені скажи, — мовив Бренден.

— Я не вчинив нічого поганого.

— Тоді сядь.

— Не хочу.

— Чому?

Рей стенув плечима.

— Кого ти ненавидиш, Рею? — запитав Бренден.

Рей подивився на нього, як на схибнутого.

— Ну ж бо, признайся, — сказав Бренден, — кого ти ненавидиш?

Реєва відповідь була коротка:

— Нікого.

Бренден кивнув головою.

— Окей. Тоді скажи, кого ти любиш?

Рей подивився на нього тим самим поглядом.

Бренден нахилився вперед, упершись руками в коліна.

— Кого ти любиш?

Рей подивився вниз на свої черевики, потім угору — на Брендена. Він підняв руку й показав на брата.

— Ти мене любиш?

Рей кивнув головою з виразом нетерпіння.

— А маму?

Рей похитав головою.

— Ти не любиш маму?

Рей зітхнув і знаками показав:

«Я не почуваю до неї ні любові, ані ненависті».

— Тож я єдина людина, яку ти любиш?

Реєве личко скривилося в незадоволеній гримасі. Його руки злетіли вгору.

«Так. А тепер мені можна йти?»

— Ні. Сядь, — сказав Бренден.

Рей подивився на стілець, його обличчя було червоне й сердите. Він звів очі вгору й поглянув на Брендена. Далі підняв руку, виставив середній палець, а потім обернувся, щоб піти з кухні.

Бренден навіть не зрозумів, що підхопився з місця, схопив Рея за волосся й, смикнувши, повалив його на підлогу. Він тягнув його назад із такою силою, ніби тягнув іржаву газонокосарку, а потім розтулив пальці, й Рей вислизнув із його руки та, вдарившись об стіну, впав на кухонний стіл. Уся споруда затріщала й гепнулася з ним на підлогу.

— Ти мене любиш? — запитав Бренден, навіть не поглянувши вниз на свого брата. — Ти так мене любиш, Рею, що навіть убив мою кохану дівчину?

Ураз Джонні О’Ші, як і сподівався Бренден, похопився з місця. Схопивши свою спортивну сумку, він кинувся до дверей, але Бренден уже був на ньому. Він схопив малого мерзотника за горло й ударив його об двері.

— Мій брат ніколи нічого не робить без тебе, О’Ші! Ніколи!

Він замахнувся кулаком, і Джонні заверещав:

— Ні, Брене! Не бий!

Бренден так сильно затопив йому в писок, що чути було, як затріщав його ніс. Потому він урізав йому ще раз. Коли Джонні впав додолу, він скулився в клубок, плюючи кров’ю. Бренден заговорив:

— Я ще повернуся й битиму тебе до смерті, паскудна торбо з лайном.

Рей стояв на хистких ногах, коли Бренден повернувся на кухню, його кросівки ковзали на розбитих кахлях. Він з такою силою заліпив йому ляпаса, що той упав на зливальницю. Далі схопив брата за сорочку, і Рей витріщився на нього. З його наповнених ненавистю очей струменіли сльози, рот був заюшений кров’ю. Бренден кинув його на підлогу, розкинув йому руки й придавив їх коліньми.

— Говори! — наказав Бренден. — Я знаю, ти можеш. Говори, падлючий виродку, або, присягаюся Богом, я тебе вб’ю, Рею. Говори! — заволав Бренден і став молотити Рея по вухах. — Говори! Назви її ім’я! Скажи Кейті, Рею, скажи Кейті!

Очі Рея затуманилися й отупіли, й він виплюнув кров на власне обличчя.

— Говори! — заверещав Бренден. — Я тебе порішу, виродку, якщо ти не заговориш!

Він схопив брата за волосся біля скронь, відірвав його голову від підлоги й став смикати її сюди-туди, поки Реєві очі знову сфокусувалися. Бренден потримав його голову й, заглянувши глибоко в ці сірі зіниці, побачив там так багато любові й ненависті, що йому захотілося відірвати цю голову й викинути у вікно.

Він знову зажадав:

— Говори, — але тепер промовив це слово хрипким здушеним пошептом, — говори.

Він почув гучний кашель, озирнувся й побачив, що Джонні О’Ші стоїть на ногах, спльовуючи кров на підлогу й тримаючи в руці пістолет Рея Старшого.

Шон і Вайті підіймалися сходами, коли до них долинули звуки. У помешканні чувся галас та характерні звуки від ударів тіла по тілу. Потім хтось заволав: «Я тебе вб’ю, виродку!», і Шон, опустивши руку на свій «глок», потягся до дверної ручки.

— Стривай, — сказав Вайті, але Шон уже обернув ручку й ступив у помешкання. За шість дюймів поперед нього хлопчак націляв йому в груди пістолет.

— Стій на місці, е! Не натисни на курок!

Закривавлене обличчя Джонні О’Ші налякало Шона до смерті. Там не було нічого. Либонь, ніколи й не було. Якщо малий натисне на курок, то не тому, що він розгніваний або наляканий. Він натисне на курок тому, що Шон є відеообразом завбільшки шість футів на два дюйми, на який націлений його пістолет.

— Джонні, ти повинен покласти пістолет на підлогу.

Шон чув, як напружено дихає Вайті по той бік порогу.

— Джонні.

Джонні О’Ші сказав:

— Він мене вдарив. Двічі. Зламав мені ніс.

— Хто?

— Бренден.

Шон поглянув ліворуч і побачив Брендена, який стояв у дверях кухні, опустивши руки, закляклий від жаху. Шон зрозумів, що Джонні О’Ші готувався вистрелити в Брендена, коли він увійшов. Він чув дихання Брендена, повільне й неглибоке.

— Ми заарештуємо його, якщо ти хочеш.

— Я не хочу, щоб його заарештували. Я хочу, щоб він помер.

— Померти — це страшна подія, Джонні. Ті, хто помер, ніколи не повертаються, ти це знаєш?

— Знаю, — відповів малий. — Я все про це знаю. Ви цим скористаєтеся?

— Чим?

Джонні О’Ші кивнув на Шонове стегно.

— Своїм пістолетом. Це «глок»?

— Це справді «глок».

— «Глоком» можна прострелити й зад. Я хотів би мати такий. То ви ним скористаєтеся?

— Тепер?

— Так. Випробуєте його на мені?

Шон усміхнувся.

— Ні, Джонні.

Джонні сказав:

— Якого хера ви всміхаєтеся? Випробуйте його на мені. Або давайте, хто кого. Це буде цікаво.

Він витягнув руку з пістолетом, дуло якого було тепер на відстані дюйма від грудей Шона.

— А ти поглянь на мого партнера. Розумієш, про що я кажу? — мовив Шон.

— Подивися на нього, Рею! — гукнув Джонні. — На цього клятого копа. Я на нього напав. Запам’ятай.

— Ліпше припинімо цю гру, — мовив Шон.

— Ви таке бачили? Як коп женеться за чорнопиким і виганяє його на дах? Чорнопикий штовхає копа, і той летить униз. Чорнопикий геть розлютився, і йому було байдуже, що коп мав дружину й купу малечі вдома. Чорнопикий був молодець.

Шон бачив такі картини раніше. Колись, коли він ще працював в однострої, його послали на підкріплення банку, на який напала ціла банда. Шон спостерігав на екрані монітора відеокамер банку, як один з охоронців цілком перемінився за дві години, маючи в своїй руці пістолет і відчуваючи його силу. Спочатку він був нажаханий, але хутко подолав свій страх. Він полюбив свій пістолет.

І на мить Шон побачив Лорен, яка дивилася на нього з подушки, притиснувши одну долоню до своєї голови. Він побачив свою омріяну доньку, відчув її запах і подумав, яке то буде нещастя, якщо йому доведеться померти, не побачивши більше ані Лорен, ані свою доньку.

Він зосередив увагу на порожньому обличчі перед собою. Він сказав:

— Джонні, ти бачиш того чоловіка ліворуч від себе? Того, який стоїть у дверях?

Джонні швидко поглянув ліворуч.

— Бачу.

— Він не стрілятиме в тебе. Не хоче стріляти в тебе.

— Нехай стріляє, мені байдуже, — сказав Джонні, але Шон побачив, що його слова дійшли до хлопця, його очі застрибали вгору-вниз.

— Але якщо ти вистрелиш у мене, у нього не буде вибору.

— Я не боюся смерті.

— Я знаю. Але ти розумієш, у чому тут річ? Він не стрілятиме тобі в голову чи в інше подібне місце. Ми не вбиваємо дітей, е. Але якщо він вистрелить із того місця, де стоїть, чи ти знаєш, куди полетить куля?

Шон не відводив очей від Джонні, хоч його голова здавалася магнетизованою пістолетом у руці хлопчиська. Він прагнув дивитися на нього, бачити, де перебуває спусковий гачок і чи має намір Джонні його натиснути. Я не хочу бути застреленим, думав Шон, а тим більше, щоб застрелив мене малий хлопчисько. Більш патетичного способу покинути цей світ годі й вигадати. Він відчував, що Бренден, який стояв ліворуч від нього за десять футів, мабуть, думає те саме.

Джонні облизав губи.

— Вона влучить тобі під пахву, е, й проб’є твій хребет. Це тебе паралізує. Ти будеш, як оті діти, що їх показують у рекламі Джиммі Фанда. Ти їх, звичайно, бачив. Вони сидять на візках, перехилившись набік, не бувши здатними втримати голову на шиї. Ти також станеш таким, Джонні. Людям доведеться тримати тарілку біля твого рота, щоб ти міг смоктати їжу через соломинку.

Джонні, було видно, щось вирішив. Шон побачив, як у темному мозку малого немов спалахнуло світло, і завмер від страху, бо знав, що малий спроможний натиснути на гачок, хай це буде тільки для того, щоб почути звук пострілу.

— Він зламав мій падлючий ніс, — сказав Джонні й повернувся до Брендена.

Шон відчув, як його подих здивовано затримався в роті, й, глянувши вниз, побачив, що пістолет відійшов від його тіла, обернувшись, як на тринозі. Він викинув руку так швидко, наче її контролював хтось інший, і схопився за пістолет, коли Вайті увійшов до кімнати з наведеним на груди хлопця «глоком». З рота в малого вихопився крик — зітхання розчарованого подиху. Такий крик може вихопитися в дитини, коли, розкривши коробку з різдвяним подарунком, вона знаходить там лише брудну шкарпетку. Шон притиснув хлопця лобом до стіни й забрав у нього пістолет.

— Прокляття! — сказав Шон і закліпав віями, дивлячись крізь очі, які заливав піт.

Джонні заплакав так, як може заплакати лише тринадцятирічний хлопчисько, так ніби весь світ повстав проти нього.

Шон обернув його до стіни й відвів руки йому за спину. Він побачив, що Бренден зробив нарешті глибокий вдих, губи й руки йому тремтіли, Рей Гарріс стояв позад нього на кухні, що мала такий вигляд, ніби там пролетів ураган.

Вайті підійшов до Шона й поклав руку йому на плече.

— Як ти?

— Малий наготувався стріляти, — сказав Шон, відчуваючи, що піт намочив йому весь одяг, навіть шкарпетки.

— Ні, я не хотів, — заскиглив Джонні. — Я хотів тільки пожартувати.

— Будь ти проклятий, — сказав Вайті й прихилився своїм обличчям до хлопчакового. — Нікого не цікавлять твої сльози, підлий виродку, крім твоєї матері. А ми бачили й не таке.

Шон заклацнув наручники на зап’ястках Джонні О’Ші, заштовхнув його на кухню й примусив сісти на стілець.

— Рею, ти маєш такий вигляд, ніби хтось на повному ходу скинув тебе з вантажівки, — сказав Вайті.

Рей подивився на брата.

Бренден прихилився до плити, і його тіло безпорадно обвисло. Шонові здалося, він міг би впасти від легкого вітерцю.

— Ми знаємо, — сказав Шон.

— Що ви знаєте? — прошепотів Бренден.

Шон подивився на хлопчака, який шморгав носом на своєму стільці, на другого хлопчака, німого, що дивився на них так, ніби чекав, що вони скоро підуть і він зможе повернутися до своїх відеоігор у задній спальні. Шон був цілком переконаний, що навіть коли він скористається послугами перекладача мови знаків та соціального працівника й допитає хлопчаків, вони скажуть йому, що скоїли вбивство «просто так». Тому що вони добули пістолет. Тому що перебували на тій вулиці, по якій вона їхала. Можливо, й тому, що Рей завжди її недолюблював. Тому що їм раптом спала чудова думка. Тому що вони ніколи не вбивали нікого раніше. Тому що коли ти поклав пальця на спусковий гачок, мусиш на нього натиснути, бо інакше цей палець свербітиме в тебе багато тижнів.

— Що ви знаєте? — повторив Бренден хрипким голосом.

Шон стенув плечима. Він хотів би мати відповідь для Брендена, та коли подивився на цих двох хлопчаків, нічого не спало йому на думку. Взагалі нічого.

На Ґеннон-стрит Джиммі взяв із собою пляшку. У кінці цієї вулиці був дім для літніх людей, збудований з вапняку й граніту ще в шістдесятих роках двадцятого сторіччя. Він мав два поверхи й тягся на половину кварталу по Геллер-корт, вулиці, що починалася там, де закінчувалася Ґеннон-стрит. Джиммі примостився сидіти на білих сходах і дивився назад, униз на Геннон-стрит. Він чув, старих людей звідти виганяють, бо Пагорби стали такими популярними, що власник будівлі мав намір продати її чоловікові, який спеціалізувався на облаштуванні кондомініумів для молодих подружжів. Пагорби як житловий район фактично вже перестали існувати. Раніше їх уважали снобістським братом Низини, але тепер вони вже випали з цієї родини. Незабаром тут усе, либонь, перепланують, змінять назву й відріжуть цей клапоть території від Східного Бакінгему.

Джиммі дістав кухоль з-під куртки, ковтнув трохи віскі й подивився на те місце, де вони востаннє бачили Дейва Бойла того дня, коли незнайомі чоловіки посадили його в свою машину, і його голова виглядала в заднє вікно, розчиняючись у тіні в міру того, як зростала відстань.

Я не хотів би, щоб це був ти, Дейве. Справді не хотів би.

Він підняв кухля й звернувся до Кейті. Тато спіймав його, моя люба. Тато його покарав.

— Розмовляєш сам із собою?

Джиммі підвів голову й побачив Шона, який вийшов з автомобіля, тримаючи в руках бляшанку з пивом. Побачивши величезну пляшку Джиммі, він усміхнувся:

— Маєш якийсь привід?

— Важка ніч, — відповів Джиммі.

Шон кивнув головою.

— У мене вона теж була нелегкою. Я бачив кулю зі своїм ім’ям на ній.

Джиммі посунувся, й Шон сів поруч.

— Чому ти приїхав мене сюди шукати?

— Твоя дружина сказала, що ти, певно, тут.

— Моя дружина?

Джиммі ніколи не розповідав їй про свої поїздки сюди. Господи, та вона справжній детектив.

— Так от, Джиммі. Ми домоглися сьогодні успіху.

Джиммі зробив великий ковток із пляшки, відчуваючи, як затремтіло його серце.

— Успіху?

— Так. Ми схопили вбивць твоєї дочки. Схопили готовими.

— Убивць? — перепитав Джиммі. — У множині?

Шон кивнув головою.

— Власне кажучи, дітей. Їм по тринадцять років. Син Рея Гарріса й хлопчисько на ім’я Джонні О’Ші. Півгодини тому вони зізналися.

Джиммі відчув, як ніж увійшов йому в мозок крізь вухо й вистромився назовні крізь друге. Розжарений ніж пронизав йому мозок.

— Жодних сумнівів? — запитав він.

— Жодних, — підтвердив Шон.

— Чому?

— Чому вони це зробили? Вони навіть не знають. Вони гралися з пістолетом. Побачили, як до них наближається автомобіль, і один ліг посеред вулиці. Автомобіль попав у кювет, відмовила передача. О’Ші підбіг до машини з пістолетом, каже, він хотів її лиш налякати, але пістолет вистрелив. Кейті вдарила його дверима, й хлопці кажуть, це їх розлютило. Вони погналися за нею, бо не хотіли, мовляв, щоб вона комусь розповіла, що вони мають пістолет.

— А чому вони її били? — запитав Джиммі й хильнув іще віскі.

— Рей молодший мав хокейну ключку. Він не відповідав на мої запитання. Він німий, тобі це відомо? Але О’Ші сказав, вони її били, бо вона розгнівала їх тим, що втікала. — Шон стенув плечима, так ніби крайнє безглуздя того, що сталося, приголомшило навіть його. — Малі мерзотники, — проказав він. — Боялися, вона їх викаже, а тому вбили її.

Джиммі підвівся. Він роззявив рота, щоб ковтнути повітря, але ноги йому підігнулися, й він знову сів на сходи. Шон поклав руку йому на лікоть.

— Розслабся, Джиме. Зроби кілька вдихів.

Джиммі побачив, як Дейв сидить на землі, затуляючи долонями розколину, яку Джиммі накреслив своїм ножем на його животі. Він почув його голос: «Подивися на мене, Джиммі. Подивися на мене».

— Мені зателефонувала Селеста Бойл, — промовив Шон. — Вона сказала, що Дейва немає вдома. Завважила, він трохи схибнувсь останніми днями. Сказала, що ти, Джиммі, можеш знати, де він є.

Джиммі спробував щось сказати. Він розтулив рота, але в його горлянку напхалося щось схоже на вологу вату.

Шон промовив:

— Ніхто більше не знає, де може бути Дейв. А нам, Джиме, важливо побалакати з ним, бо він може щось знати про типа, якого вбито біля «Останньої краплі» тієї самої ночі.

— Убито тієї самої ночі? — спромігся вимовити Джиммі, перш ніж його горло знову забилося мокрою ватою.

— Атож, — підтвердив Шон, і в його голосі прозвучали суворі ноти. — Педофіла з трьома судимостями. Справжній шматок лайна. В поліції висунули версію, що хтось зловив його, коли він трахався з дитиною, і загнав на той світ. Так чи так, — сказав Шон, — а ми хочемо поговорити про це з Дейвом. Ти знаєш, де він, Джиммі?

Джиммі похитав головою, відчуваючи проблеми зі своїм периферійним зором, перед його очима, схоже, утворився тунель.

— Не знаєш? — перепитав Шон. — Селеста твердить, вона сказала тобі, що, на її думку, Дейв убив Кейті. Нібито їй здалося, ти подумав те саме й повзяв намір щось робити.

Погляд Джиммі впирався в тунель, що закінчувався решіткою стічної канави.

— Ти тепер щомісяця посилатимеш по п’ятсот баксів Селесті, Джиммі?

Джиммі підняв голову, і кожен з них водночас побачив на обличчі другого: Шон зрозумів, що вчинив Джиммі, а Джиммі побачив, що саме зрозумів Шон.

— Ти це зробив, еге? — сказав Шон. — Ти його вбив.

Джиммі підвівся, тримаючись за перила.

— Не розумію, про що ти говориш.

— Ти вбив їх обох — Рея Гарріса й Дейва Бойла. Господи, Джиммі, я приїхав сюди, думаючи, що вся ця версія — нісенітниця, але з виразу твого обличчя бачу, що так воно й було. Ти божевільний, ти психований шматок лайна. Ти це зробив. Ти вбив Дейва. Ти вбив Дейва Бойла. Нашого друга, Джиммі.

Джиммі пирхнув.

— Нашого друга. Атож, хлопче з Пагорбів, він був твоїм добрим другом. Ти не розлучався з ним, еге ж?

Шон наблизив своє обличчя до його обличчя.

— Він був нашим другом, Джиммі. Ти хіба забув?

Джиммі подивився Шонові в очі. Йому здалося, він хоче врізати йому ляпаса.

— Востаннє я бачив Дейва, — сказав він, — у своєму домі вчора ввечері. — Він відштовхнув Шона й перейшов вулицю. — Більше я не бачив Дейва.

— Ти підлий виродку!

Джиммі обернувся й розвів руки, дивлячись на Шона.

— То заарештуй мене, якщо ти такий упевнений.

— Я добуду докази, — сказав Шон. — Ти знаєш, я їх добуду.

— Ти добудеш гівно, — сказав Джиммі. — Дякую тобі, що ти схопив убивць моєї дочки, Шоне. Справді, дякую. Може, тільки шкода, що ти не зробив цього трохи раніше.

Джиммі стенув плечима, обернувся до нього спиною й пішов униз по Ґеннон-стрит.

Шон дивився йому навздогін, аж поки не втратив його в темряві під зламаним вуличним ліхтарем навпроти колишнього Шонового будинку.

Ти це зробив, подумав Шон. Ти справді зробив це, холоднокровний звіре. І найгірше, що я знаю, який ти обережний, бандите. Ти не лишив нам ніяких слідів. Це не в твоїй природі, бо ти чоловік деталей, Джиммі. Ти збіса підступний і хитрий.

— Ти забрав у нього життя, — сказав Шон уголос. — Хіба я помиляюся, підлий чоловіче?

Він кинув порожню бляшанку з-під пива на узбіччя, пішов до свого автомобіля й зателефонував Лорен з мобільного.

Коли вона озвалася, він сказав:

— Це Шон.

Мовчанка.

Він тепер знав, чого досі не сказав і що вона хотіла від нього почути, те, чого він не хотів сказати їй більш ніж рік. Що завгодно, казав він собі, я скажу їй що завгодно, тільки не це.

Але тепер він їй це сказав. Сказав після того, як хлопчисько цілився йому в груди, хлопчисько, в чиїх очах була порожнеча. Після того як побачив в очах бідолашного Дейва розпачливу іскру надії, коли він, Шон, запропонував випити з ним пива, бо цей чоловік, мабуть, ніколи не вірив, що хтось захоче випити з ним пива. І він сказав це тому, що відчув потребу сказати це десь на самому споді своїх мізків, потребу як для Лорен, так і для себе.

Він сказав:

— Пробач мені.

І Лорен озвалася:

— За що?

— За те, що я в усьому звинувачував тільки тебе.

— Окей…

— Послухай…

— Послухай…

— Гаразд, спочатку говори ти, — сказав він.

— Я…

— Що…

— Я… нехай йому чорт, Шоне, ти мені також пробач. Я не хотіла…

— Усе окей, — сказав він. — Справді. — Він глибоко вдихнув, засмоктуючи застояне смердюче повітря свого автомобіля. — Я хочу тебе бачити. Хочу бачити свою доньку.

— Звідки ти знаєш, що вона твоя? — запитала Лорен.

— Вона моя.

— Але ж ти забув про аналіз крові…

— Вона моя, — сказав він. — Мені не потрібен аналіз крові. Ти повернешся додому, Лорен? Ти повернешся?

Десь на мовчазній вулиці почувся гуркіт двигуна.

— Нора, — промовила вона.

— Чого?

— Це ім’я твоєї донечки, Шоне.

— Нора, — вимовив він захриплим голосом.

Коли Джиммі прийшов додому, Аннабет чекала його на кухні. Він сів на стілець за столом навпроти неї, і вона подарувала йому ту стриману потаємну усмішку, яку він любив і яка означала, що вона знає його надто добре, й він може не відкривати рота довіку, а вона завжди знатиме, що він хотів би сказати їй. Джиммі взяв її за руку й потер своїм великим пальцем її великий палець і спробував знайти силу в тому своєму образі, який він бачив на її обличчі.

На столі між ними стояв дитячий монітор. Вони користувалися ним минулого місяця, Надін тоді захворіла на запалення горла. Коли Джиммі чув її хрипіння під час сну, йому здавалося, що його дитина тоне, й він чекав уже на такий тяжкий кашель, що йому доведеться підхопитися з ліжка, схопити свою дитину на руки й в самих майці та трусах побігти до кімнати швидкої допомоги. Щоправда, Надін швидко одужала, але Аннабет не поклала монітор до футляра, який був у шафі на кухні. Вона вмикала його вночі та слухала, як сплять Надін і Сара.

Вони тепер не спали. Джиммі міг чути їх через маленький гучномовець — як вони шепочуться, хихочуть, і він холонув від жаху, уявляючи своїх дітей на тлі того, що він накоїв.

Я вбив чоловіка. Не того, якого треба було вбити.

Це ганебне знання обпалювало його.

Я вбив Дейва Бойла.

Ці слова палахкотіли, провалюючись йому в живіт. Розпеченими краплями вони проникали крізь нього.

Я скоїв убивство. Я вбив невинного чоловіка.

— Ой, любий, — сказала Аннабет, дивлячись на його обличчя. — Ох, моя дитино, що з тобою? Це Кейті? У тебе такий вигляд, ніби ти помираєш.

Вона обійшла навколо столу. У її очах була тривожна суміш стурбованості й любові. Вона обхопила Джиммі, взяла в руки його обличчя й примусила його заглянути їй у вічі.

— Скажи мені, що з тобою?

Джиммі хотів заховатися від неї. Її любов завдавала йому великого болю. Він хотів утекти від її теплих рук і знайти якесь темне, схоже на печеру місце, куди не зможуть проникнути ані світло, ані любов, а він зможе згорнутися в клубок і виплакати в темряву своє горе й ненависть до себе.

— Джиммі, — прошепотіла вона. Вона поцілувала його повіки. — Джиммі, розкажи мені все. Будь ласка.

Вона притиснула долоні до його скронь і занурила пальці в його волосся, доторкнулася ними до його черепа й поцілувала його. Її язик прослизнув йому в рот і став там мацати, шукаючи джерела його болю, висмоктуючи їх, спроможний перетворитися на скальпель, якщо буде треба, й повирізати його ракові пухлини, які вона потім висмокче з нього.

— Розкажи мені, Джиммі. Благаю тебе, все мені розкажи.

І він збагнув, дивлячись на її любов, що повинен розповісти їй усе, бо інакше загине. Він не був переконаний, що вона зможе врятувати його, але не сумнівався в тому, що, коли він не відкриється їй тепер, він неминуче загине.

Отож він їй розповів.

Він розповів їй усе. Про Правильного Рея Гарріса й про смуток, який оселився в ньому з його одинадцяти років. Розповів їй, що любов до Кейті була єдиним виправданням для його інакше марного існування, що вона у свої п’ять років — ця донька-чужинець, яка потребувала його й водночас не довіряла йому, — була найдорожчою річчю, яку він будь-коли мав, і давала йому, ту єдину роботу, якої він ніколи не уникав. Він розповів дружині, що любити Кейті й захищати її було єдиним сенсом його існування, й коли він його втратив, то втратив і своє життя.

— А тому, — сказав він їй, відчуваючи, що кухня навколо них стала тісна й маленька, — я вбив Дейва. Я вбив його й поховав у Містичній річці, а тепер раптом з’ясувалося, що він не вчинив великого зла, що він невинний. Ось що я накоїв, Анно. І цього назад не повернеш. Мабуть, я повинен піти до в’язниці. Я признаюся в тому, що вбив Дейва, й повернуся до тюрми, бо, думаю, для неї я народжений. Ні, люба, не заперечуй. Я не годен жити на волі. Мені не можна довіряти.

Його голос звучав, як голос когось іншого. Він так відрізнявся від того, який звичайно злітав з його губів, що Джиммі думав, чи не бачить Аннабет перед собою чужинця, привид Джиммі, який розчиняється в ефірі.

Її обличчя було сухе й стримане, вона ніби позувала для картини. Підборіддя в неї було задерте, очі ясні й незбагненні.

Джиммі знову почув голоси дівчаток на моніторі, вони шепотілися, і їхній шепіт був схожий на шум вітру.

Аннабет нахилилася й почала розстібати йому сорочку. Джиммі дивився на її вправні пальці, але його тіло ніяк не реагувало на її рухи. Вона розстебнула ґудзики на сорочці, наполовину стягла її з пліч і притулилася щокою та вухом до самого осереддя його грудей.

Джиммі промовив:

— Я лише…

— Цссс… — прошепотіла Аннабет. — Я хочу послухати твоє серце.

Її руки ковзнули по ребрах його огруддя, потім угору по спині, й вона сильніше притиснула бічну частину своєї голови до його грудей. Вона заплющила очі, й тонка усмішка заграла на її вустах.

Вони сиділи в такій позі протягом короткого часу. Шепотіння на моніторі перейшло в тихе сопіння — його доньки поснули.

Коли Аннабет відсунулася, Джиммі все ще відчував її щоку на своїх грудях як перманентний відбиток. Вона сіла долі перед ним і дивилася йому в обличчя. Вона нахилила голову до дитячого монітора, і якусь хвилю вони слухали, як сплять їхні донечки.

— Ти знаєш, що я сказала їм, коли вкладала їх спати сьогодні?

Джиммі похитав головою.

Аннабет мовила:

— Я сказала їм, щоб вони були до тебе дуже уважні протягом певного часу. Бо як сильно ми любили Кейті, але ти любив її ще сильніше. Ти любив її так сильно тому, що ти її створив і виховував її, коли вона була зовсім крихітна, й часом твоя любов до неї була такою великою, що твоє серце наповнювалося, як повітряна куля, й було готове луснути від любові до неї.

— Господи, — промовив Джиммі.

— Я сказала їм, що їх їхній тато любив не менше, ніж її. Що він мав чотири серця, й усі вони були наповнені повітрям, і всі боліли. І твоя любов означала, що нам можна ніколи не турбуватися. І Надін сказала: «Ніколи».

— Прошу тебе. — Джиммі почував себе так, ніби був придавлений гранітними брилами. — Припини.

Вона хитнула головою, не спускаючи з нього спокійного погляду.

— Я сказала Надін: «Правильно, дитино. Ніколи. Бо наш тато король, а не принц. А королі знають, що слід робити — навіть якщо це важко, — щоб усе було гаразд. Тато — король, і він…

— Анно…

— …він зробить усе, що повинен зробити для тих, кого він любить. Кожен припускається помилок. Кожен. Але великі люди намагаються робити все правильно. А це головне. Це те, чого вимагає велика любов. Тому ваш тато — великий чоловік».

Джиммі почував себе засліпленим. Він сказав:

— Ні.

— Селеста телефонувала, — промовила Аннабет. Її слова тепер були наче дротики.

— Не треба…

— Вона хотіла знати, де ти був. Вона сказала мені, що розповіла тобі про власні підозри стосовно Дейва.

Джиммі витер очі тильним боком долоні й подивився на дружину так, ніби ніколи не бачив її раніше.

— Вона сказала мені це, Джиммі, і я подумала, яка дружина може так подумати про свого чоловіка? Якою треба бути недоброю, щоб говорити такі речі? І чому вона розповіла про це тобі? Га, Джиме? Чому вона прибігла до тебе?

Джиммі міг би їй відповісти — він завжди мав певне уявлення про Селесту й про те, як вона іноді дивилася на нього, — проте не сказав нічого.

Аннабет усміхнулася, ніби побачила відповідь на його обличчі.

— Я могла б зателефонувати тобі на твою мобілку. Я могла б. Коли вона сказала мені про те, що ти знаєш, і я згадала, що бачила, як ти поїхав із Велом, я могла здогадатися, що ти надумав робити, Джиммі. Я не заплішена ідіотка.

Заплішеною ідіоткою вона не була ніколи.

— Але я тобі не зателефонувала. Я тебе не зупинила.

— Чому? — запитав Джиммі захриплим голосом.

Аннабет нахилила голову, ніби відповідь була очевидна. Вона стояла, дивлячись на нього своїм дивним поглядом, а тоді помахами ніг поскидала свої черевики, розстебнула змійку на джинсах і стягнула їх зі своїх стегон, нахилилася та зсунула їх на свої щиколотки. Потому вийшла з них і водночас скинула сорочку й бюстгальтер. Вона витягла Джиммі з його стільця, притисла до свого тіла й поцілувала його вологі вилиці.

— Вони слабаки, — сказала вона.

— Хто «вони»?

— Усі. Усі, крім нас.

Вона стягнула з Джиммі сорочку, й Джиммі побачив її обличчя таким, яким воно було тоді, на В’язничному каналі, тієї ночі, коли вони вперше туди вибралися. Вона запитала, чи наявний злочин в його крові, і Джиммі переконав її, що ні, бо подумав, що саме такої відповіді вона сподівається від нього. І тільки тепер, через дванадцять з половиною років, він збагнув, що вона хотіла почути від нього лише правду. Хоч би яка була його відповідь, вона її прийняла б і пристосувалася до неї. Вона її витримала б. Вона побудувала б їхні життя відповідно.

— Ми не слабаки, — сказала вона, й Джиммі відчув, як відроджується в ньому бажання, так ніби він з ним і народився.

Якби він міг з’їсти її живою, не завдавши їй болю, він пожер би її органи, вгородив би зуби їй у горло.

— Ми ніколи не будемо слабаками.

Вона сіла на кухонний стіл, звісивши з нього ноги. Джиммі дивився, як дружина стягує з себе трусики, й розумів, що це розрада тимчасова, що він просто блокує в собі біль, спричинений убивством Дейва, поринаючи в силу й плоть своєї дружини. Але на сьогоднішню ніч цього вистачить. Не на завтра й не на наступні дні. Але на сьогоднішню ніч — напевне. А хіба не так починаються всі процеси одужання? Маленькими кроками.

Аннабет поклала руки на його стегна, її нігті вп’ялися в плоть біля його хребта.

— Коли ми закінчимо, Джиме…

— То що? — Джиммі вже сп’янів від неї.

— Не забудь поцілувати на ніч дівчаток.